Маленький друг

Пролог

До кінця життя Шарлотта Клів звинувачуватиме у смерті сина себе, бо вона вирішила влаштувати трапезу до Дня матері о шостій вечора, а не в полудень, після церкви, як було у Клівів заведено. На такий новий порядок старші Кліви висловили невдоволення; і хоч вони роздратувалися головно через недовіру до нововведень, з принципу, Шарлотта відчувала, що ще тоді їй варто було звернути увагу на те затаєне ремствування, що воно було невловним, але зловісним застереженням про будучину; застереженням, яке, хоч у ретроспективі й здається невиразним, є далеко не найгіршим, що випадає в житті отримати.

Хоч Кліви й обожнювали докладно переповідати одне одному навіть найдрібніші події своєї родинної історії, — слово в слово, зі стилізованими наративами й риторичними перебивками, повторювати цілі сцени зі смертних одрів чи пропозицій шлюбу, які відбулися сотню років тому, — події того страшного Дня матері не обговорювали ніколи. Цю тему жодного разу не порушували навіть потайки, віч-на-віч, у довгих автомобільних мандрівках чи на нічних кухнях у безсоння; що незвично, бо саме через ці родинні дискусії Кліви дошукувалися значення світу. Навіть найжорстокіші й найвипадковіші трагедії — пожежа, під час якої немовлям загинула одна з кузин Шарлотти; нещасний випадок на полюванні, у якому помер Шарлоттин дядько, поки сама вона була ще в середній школі — були об’єктом постійних переказів, коли м’який голос бабці й суворий материн гармонійно зливалися з дідовим баритоном та белькотом тіток, а певні декоративні деталі, зімпровізовані зухами-солістами, завзято підхоплював і розвивав хор, доки зрештою груповими зусиллями всі творили єдину пісню; пісню, яку згодом заучували й раз по раз співали всім товариством, яка повільно підточувала пам’ять і ставала на місце істини: розлючений пожежник, котрому не вдалося реанімувати крихітне тільце, мило обернувся на заплаканого; а на зміну пониклому пойнтеру, що кілька тижнів не міг осягнути смерть господаря, з родинної легенди прийшла вбита горем Квіні, яка невтомно обшукувала будинок і всю ніч безутішно вила в себе на майданчику; яка радісним гавкотом вітала того дорогого привида завжди, коли він наближався до подвір’я, привида, що його могла відчувати лише вона.

— Пси бачать таке, що люди не здатні, — завжди в правильну мить оповіді, як за сигналом, виводила Шарлоттина тітка Тет. Вона була своєрідною містикинею, і саме вона впровадила того привида.

Але це не діяло з Робіном: їхнім дорогим маленьким Робсом. Минуло вже понад десять років, а його смерть мучила досі; ніяких деталей не прикрашали; її жах не підлягав лагодженню чи впорядкуванню через жодні відомі Клівам інструменти оповіді. І — тому що ця норовлива амнезія запобігла перекладу смерті Робіна на ту милу родинну говірку, котра розгладжувала навіть найгіркіші таємниці, надаючи їм зручної збагненної форми — спогади про події того дня були хаотичними й фрагментованими, ніби блискучі дзеркальні уламки жахіття, які займалися від запаху гліцинії, скрипу шворки для одягу, певної грозової відтіні весняного сонця.

Іноді ці жваві спалахи пам’яті здавалися фрагментами кошмарного сну, наче нічого з того не сталося насправді. Проте багато в чому, можна сказати, у житті Шарлотти по-справжньому відбулася лише ця одна подія.

Єдиною оповіддю, в яку вона могла розмістити цю веремію обра­зів, була оповідь про ритуал, який не змінювався ще з її дитинства: композиція сімейного зібрання. Та навіть це не надто допомагало. Того року процедурами знехтували, домашні правила проігнорували. З висоти часу все сприймалося за віху, що вказувала на катастрофу. Трапеза була не в домі її діда, як зазвичай, а в її домі. Корсажі були з цимбідіуму, а не звичних троянд. Курячі крокети, — які всім подобалися, Іді Ру вони добре вдавалися, Кліви частувалися ними у дні народження й на Різдво, — але їх ніколи раніше не готували в День матері; скільки всі пам’ятали, вони в те свято завжди їли тільки цукровий горох, кукурудзяний пудинг і шинку.

Ясний грозовий весняний вечір; навислі розтерті хмари і янтареве світло, газон золотився цвітом кульбаби й цибулі. Повіт­ря пахло свіжо й щільно, наче в дощ. Сміх і розмови в будинку, воркітливий голос Шарлоттиної старої тітки Ліббі, що на мить повищав і осмутнів:

— Ну а як, я такого ніколи не робила, Аделаїдо, я нічого подіб­ного ще в житті не робила!

Усі Кліви любили піддражнювати тітку Ліббі. То була стара діву­ля, яка боялася всього: псів, громів, фруктових пирогів із ромом, бджіл, негрів, поліції. Прудкий вітер брязкотів шворкою для білизни й приминав високі бур’яни на порожній ділянці по той бік вулиці. Грюкнули москітні двері. Робін вибіг на вулицю, попискуючи зі сміху через жарт, який йому був розказав дід (Чого конверт такий пишний? Бо він тримає марку.), перестрибуючи по дві сходинки за раз.

Як мінімум хтось мусив бути надворі, пантрувати за немовлям. Гаррієт тоді було менш як рік — вдумливе насурмлене дитя з чорною кучмою, яке ніколи не плакало. Вона сиділа на передній доріжці, закріплена у своїй переносній гойдалці, котра хиталася туди-сюди, якщо її накрутити. Її сестра, Еллісон, якій було чотири, тихенько бавилася на сходах із Робіновим котом, Нюнею. На відміну від Робіна — який у тому віці безперестанку сміховито балакав своїм рипливим голоском, валячись на землю з розваги від власних жартів — Еллісон була сором’язлива й слабкодуха, а як хтось намагався повчати її життєвих істин, то починала плакати; бабуся дітей (яка не мала терпіння до такої поведінки) майже не звертала на неї уваги.

Тітка Тет від рання сиділа на вулиці, бавилася з немовлям. Сама Шарлотта, що бігала сюди й туди між кухнею та їдальнею, бувало, кілька разів вистромлювала голову надвір — але стежила вона не вельми уважно, бо Іда Ру, їхня економка, яка вирішила не гаяти часу й узятися за понеділкове прання, металася між подвір’ям і будинком, розвішуючи прання на шворку. Шарлотту це облудно заспокоїло, бо у звичний день прання, понеділок, Іда завжди була в межах чутності — чи то на подвір’ї, чи то біля пральної машини на задній веранді — тож цілком безпечно було залишати надворі навіть найменшеньких. Але того дня Іда була засмикана, до смерті засмикана, бо ж треба було обслуговувати товариство й стежити не лише за плитою, а й за немовлям; і ще настрій у неї був препаскудний, бо зазвичай у неділю вона була вдома вже о першій, а так не лише її чоловік, Чарлі Ті, мусив сам собі впорати вечерю, а й вона, Іда Ру, пропускала церкву. Вона наполягла, щоб радіо перенесли на кухню й була змога послухати хоч би євангельську програму в Кларксдейлі. Економка похмуро снувала по кухні в чорній форменій сукні з білим фартушком, непоступливо увімкнувши програму на повну гучність, і розливала охолоджений чай у високі склянки, поки чисті сорочки на шворці шарпалися, крутилися й розпачливо закидали рукави у відчутті наближення дощу.

Бабуся Робіна також якийсь час перебувала на ґанку; принаймні це було точно відомо, бо вона зробила моментальний знімок. У родині Клівів було не так багато чоловіків, тож такі суто чоловічі справи, як підрізання гілок, дрібний ремонт, перевезення старшого покоління в крамницю й церкву, падали здебільшого на її плечі. Усім цим вона займалася охоче, з моторною впевненістю, чим викликала подив у своїх несмілих сестер. Жодна з них навіть не вміла водити авто; а бідну тітку Ліббі так лякали всілякі пристрої й механічна машинерія, що від перспективи розпалити газовий обігрівач чи змінити лампочку вона кидалася в сльози. Хоч фотоапарат їх інтригував, водночас вони ставилися до нього насторожено, тому захоплювалися тим, як безтурботно й зухвало сестра обходиться з цією мужицькою штуковиною, яку потрібно було, наче пістолет, заряджати, націлювати, а тоді гахати.

— Лиш подивіться на Едіт, — перемовлялися вони, спостерігаючи, як вона з професійною спритністю закручує плівку чи налаштовує фокус. — Нема нічого такого, з чим би Едіт не впоралась.

Згідно з родинною мудрістю, Едіт, попри її приголомшливі й розмаїті сфери компетентності, не володіла якимсь особливим даром стосовно дітей. Вона була горда й нетерпляча, а її поведінка не заохочувала до тепла; Шарлотта, єдина її дитина, за розрадою, прихильністю й заспокоєнням бігала до своїх тіток (особливо Ліббі). І поки Гаррієт, немовляті, ще далеко було до проявлення бодай якоїсь вподоби до когось, Еллісон жахалася від жвавих бабусиних спроб відбити її від мовчання, і плакала, коли її відвозили залишатися в тієї вдома. Але, Господи, як же Шарлоттина мати любила Робіна, і якою взаємністю він їй відповідав. Вона — гордовита жінка середнього віку — грала з ним у квача на перед­ньому подвір’ї й ловила в саду змій і павуків, щоб він бавився; навчала його смішних пісень, яких наслухалася від солдатів, коли була медсестрою під час Другої світової війни.

Дівчина Пеґ на світі жила,

В неї нога дерев’яна була

— співав він разом із нею своїм хрипким милим голоском.

ЕдіЕдіЕдіЕдіЕді! Навіть її батько й сестри називали її Едіт, але ім’я Еді Робін дав їй ще коли заледве навчився говорити й наче оглашенний літав по газону, радісно покрикуючи. Якось, коли Робінові було років чотири, він цілком серйозно назвав її «старою дівчинкою».

— Бідна стара дівчинка, — сказав був він, серйозний, наче Папа Римський, поплескуючи її по чолі маленькою вкритою ластовинням долонею. Шарлотта й мріяти не могла про таку фамільярність зі своєю різкою діловитою матір’ю, тим паче коли та лежала у себе в спальні з головним болем, але той випадок страшенно Еді потішив і тепер став однією з улюблених її історій. Волосся в неї посивіло ще до народження Робіна, проте в молодому віці воно було, як і в нього, яскраво-мідяним, наче пенні: «Червоногрудому Робіну-вільшанці» або «Моєму рудому Робіну»3 писала вона на ярликах його подарунків до дня народження та Різдва. «З любов’ю від твоєї бідної старої дівчинки».

ЕдіЕдіЕдіЕдіЕді! Йому було дев’ять, але це вже стало родинним жартом, його традиційним вітанням, його любовною піснею; і коли Едіт вийшла на ґанок того останнього дня, що вона його бачила, він, як і завжди, співав її з того боку подвір’я.

— Ходи цмокни свою стару дівчинку, — гукнула вона йому. Та хоч він і любив, щоб його фотографували, іноді бував у цьому питанні норовливим, — перетворювався на рудоголовий мазок, коли втікав, розмахуючи гострими ліктями й колінами — тож побачивши в Еді на шиї фотоапарат, кинувся навтьоки, гикаючи від сміху.

— Ану повернися, збитошнику малий! — гримнула вона, а тоді все одно імпульсивно піднесла фотоапарат і клацнула його. То була його остання фотографія. Розфокусована. Плоский розшир зеленого, зрізаний м’якою діагоналлю, білі поручні й виперта пишнота куща гарденії одразу на передньому плані на краю веранди. Непогідне небо, повите грозовим серпанком, переливчасте зрідження кольорів індиго й сланцю, кипучі хмари, опромінені спицями світла. У кутку кадру розмита тінь Робіна, спиною до глядача, він біжить по туманному газону назустріч власній смерті, яка стояла й чекала на нього — майже видима — у темній місцині під деревом тупело.

Через кілька днів, коли вона лежала в кімнаті із зачиненими віконницями, в голові у Шарлотти, під викликаною пігулками імлою, пурхала думка. Завжди, коли Робін кудись ходив, — до школи, до друга додому, на день до Еді — йому було важливо попрощатися, лагідно й зазвичай досить довго та церемонійно. У неї назбиралося з тисячу спогадів про дрібні цидулки, які він був написав, повітряні поцілунки, що він їх передавав крізь вікна, його долоньку, що стрекотіла їй угору-вниз із заднього сидіння від’їжджих автівок: бувай! бувай! Коли він ще був малям, то вивчив «па-па» задовго до «привіт»; так він і вітав людей, і прощався з ними. Шарлотті здавалося особливо жорстоким те, що цього разу не було ніякого «бувай». Вона тоді настільки відволіклася, що не могла чітко пригадати, якими словами вони з Робіном обмінялися востаннє, та й навіть коли вона його востаннє побачила, хоч вона потребувала, щоб щось конкретне, якийсь дрібний остаточний спогад узяв її за руку й супроводив — уже незрячу, збиту з ніг — крізь цю несподівану пустелю існування, що простягалася перед нею від тієї миті й аж до кінця життя. Ледь не безуміючи від болю й безсоння, вона невпинно белькотіла до Ліббі (саме тітка Ліббі допомогла їй прожити той час, Ліббі та її прохолодні тканини й холодці, Ліббі, яка разом із нею не спала всю ніч, ночі й ночі, Ліббі, яка ні на мить її не покидала, Ліббі, яка врятувала її); бо ні її чоловік, ні взагалі ніхто не міг бодай на крихту її розрадити; і хоча її мати (яка про чуже око «нормально це прийняла») у своїх звичках і зовнішності не змінилася, а продовжувала відважно займатися щоденними справами, Еді вже ніколи не стала такою, як колись. Горе обернуло її на камінь. Це здавалося сущим жахіттям.

— Вилазь уже з того ліжка, Шарлотто! — гаркала вона, розчахуючи віконниці. — На, випий кави, причешися, не можна тобі вічно так вилежуватися. — І навіть стара невинна Ліббі деколи здригалася від кардинальної прохолоди в погляді Еді, коли та відверталася від вікна, щоб зміряти очима доньку, яка нерухомо лежала в темній спальні: розшаліла, нещадна, наче Арктур4.

— Життя продовжується. — То була одна з улюблених приказок Еді. То була брехня. У ті дні Шарлотта й далі прокидалася в задурманеному делірії, щоб розбудити мертвого сина перед школою, і по п’ять-шість разів вставала серед ночі, гукаючи його. І іноді, на якусь мить-другу, вона була впевнена, що Робін десь нагорі, і все це просто нічне жахіття. Та коли очі пристосовувалися до темряви й бридкого розпачливого безладу (серветки, флакони з-під ліків, мертві квіткові пелюстки), що всипав приліжкову тумбу, вона знову починала ридати, — хоч до того вже проридалася аж до болю в грудній клітці — бо Робіна не було нагорі, як і в жодному іншому місці, звідки він міг би колись повернутися.

Він було вставляв карти собі між спиць велосипеда. Хоча Шарлотта й не усвідомлювала цього, коли він ще був живий, але саме за їхнім тріскотінням вона відстежувала його прибуття й відбуття. Якась дитина по сусідству мала велосипед, що звучав точно так само, і щоразу, як Шарлотта чула десь далеко цей звук, то на одну запаморочливу, чарівно жорстоку мить невіри серце їй підкидалося.

Чи кликав він її? Роздуми про його останні миті розривали душу, проте ні про що інше вона думати не могла. Як довго? Чи мучився він? Цілісінький день вона витріщалася на стелю спальні, поки по тій ковзали тіні, а тоді лежала в темряві без сну, втупившись у сяйво від люмінесцентного циферблата годинника.

— Від того, що ти цілими днями лежиш у ліжку й ревеш, у світі нікому краще не стає, — бадьоро повчала Еді. — Тобі стане значно краще, якщо вдягнешся й сходиш навести лад на голові.

У снах Робін був невловний і далекий, щось приховував. Вона воліла почути від нього хоч якесь слово, але він ніколи не дивився їй в очі, ніколи нічого не говорив. У найгірші дні Ліббі щось бурмотіла їй знову й знову, щось, чого вона не розуміла. Ми ніколи й не могли його мати, золото. Він нам не належав. Нам пощастило, що він пробув із нами стільки, скільки вийшло.

І саме ця думка прийшла Шарлотті в голову крізь наркотичний туман того спекотного ранку в кімнаті із зачиненими віконницями. Про те, що слова Ліббі правдиві. І що в той чи інший химерний спосіб, відколи він ще був малим дитям, Робін усе своє життя намагався з нею попрощатися.

Останньою його бачила Еді. Далі вже ніхто не мав достатньої певності. Поки її родина балакала у вітальні, — замовкаючи вже надовше, усі люб’язно роззиралися в очікуванні заклику до столу — Шарлотта стояла рачки й порпалася в серванті їдальні в пошуках святкових лляних серветок (перед тим вона виявила, що стіл накрито повсякденними бавовняними; Іда — що типово — заявила, що сном-духом не чула про якісь інші, і сказала, що єдині, які їй вдалося знайти — то картаті пікнікові). Шарлотта щойно була віднайшла святкові серветки й уже збиралася покликати Іду (бачиш? там, де я й казала), коли зненацька їй стрельнуло, що щось не так.

Немовля. Це був її перший інстинкт. Шарлотта підскочила, не звернула уваги на серветки, що попадали на килим, і вибігла на веранду.

Але з Гаррієт усе було гаразд. Вона так і сиділа пристебнута до своєї гойдалки й роздивлялася матір великими задумливими очима. Еллісон сиділа на тротуарі, у роті тримала великий палець. Вона хилиталася сюди-туди, дзижчачи, як оса — начебто неушкоджена, проте Шарлотта побачила, що та плаче.

«Що таке? — спитала Шарлотта. — Ти десь вдарилася?»

Але Еллісон, не виймаючи пальця з рота, похитала головою: ні.

Краєм ока Шарлотта мигцем помітила якийсь рух скраю по­двір’я — Робін? Та коли підняла голову, там нікого не було.

«Точно? — перепитала вона в Еллісон. — Тебе киця не дряпнула?»

Еллісон похитала головою: ні. Шарлотта вклякла й швидко оглянула її: ні ґуль, ні синців. Кіт кудись зник.

Не позбувшись тривоги, Шарлотта поцілувала Еллісон у чоло й повела її в будинок («Може, посидь на кухні, подивися, що Іда робить, рибко?»), а тоді вийшла по немовля. У неї вже раніше траплялися ці ефемерні спалахи паніки, зазвичай посеред ночі й постійно, доки дитині не виповнилося пів року, і тоді вона зривалася на ліжку з міцного сну й кидалася до колиски. Але з Еллісон нічого не трапилося, і немовля також у порядку… Вона зайшла у вітальню й примістила Гаррієт із тіткою Аделаїдою, позбирала з килима в їдальні серветки і — й далі напівсомнамбулічно, невідь-чому — попленталася на кухню, щоб узяти дитяті слоїчок абрикосів.

Її чоловік, Дікс, сказав на вечерю його не чекати. Він пішов полювати на качок. Звична річ. Коли Дікс був не в банку, то зазвичай на полюванні або вдома у матері. Шарлотта відчинила кухонні двері й підсунула табуретку, щоб дістати з шафки абрикоси для немовляти. Іда Ру прихилялася, виймаючи з духовки деко з пампушками. «Бог, — співав тріскучий голос негра з транзисторного радіо, — Бог ніколи ніяко не міняється».

Та програма з Євангелія. Вона навіювала на Шарлотту жах, хоч сама жінка ніколи нікому про це не розповідала. Якби Іда не ввімк­нула те ґвалтування так гучно, можливо, вони б почули, що відбувалося на подвір’ї, дізналися б, що щось не так. Але зрештою (борсаючись уночі в ліжку в непогамовних спробах відстежити події до ймовірної Першопричини) саме вона в першу чергу змусила побожну Іду працювати в неділю. Пам’ятай день суботній, щоб святити його. У Старому Завіті Єгова і за значно дрібніші проступки людей морив.

«Ще трохи, і пампушки будуть готові», — сказала Іда Ру, знову згорбившись над духовкою.

«Ідо, я їх сама повитягую. Виглядає, як на дощ. Сходи позбирай одяг і поклич Робіна вечеряти».

Коли Іда — воркітлива й неласкава — причовгала назад із пов­ним оберемком білих сорочок, то повідомила: «Він не йде».

«Скажи йому, щоб негайно йшов».

«Я не знаю, де він. Зву-зву, а не йде».

«Може, вулицю перейшов».

Іда кинула сорочки в кошик для прасування. Москітні двері затраснулися. «Робіне, — почула Шарлотта її голос. — Робіне, ану вже йди сюди, бо ноги тобі поперекручую».

А тоді знову: «Робіне!».

Але Робін не вийшов.

«Ой, боже ж ти мій», — мовила Шарлотта, витираючи руки кухонним рушником, і вийшла на подвір’я.

Опинившись там, вона дещо стривожено, а радше навіть роздратовано, усвідомила, що гадки не має, де шукати. Велосипед стояв спертий на веранду. Він точно не подався б кудись далеко перед самою вечерею, особливо коли в них гості.

«Робіне!» — гукнула вона. Він що, ховається? У їхньому районі дітей його віку не було, і хоч подеколи малі нечупари — що чорні, що білі — й загулювали з річки на широкі хідники Джордж-стріт, затінені дубами, зараз вона жодного не бачила. Іда заборонила йому з ними гратися, хоч іноді він усе одно загулював до них. На найдрібніших було важко дивитися без жалю, такі в них були обдерті коліна й брудні ноги; хоч Іда й витуряла їх геть із подвір’я, Шарлотта, як находило на неї добросердя, деколи давала їм четвертаки й пригощала лимонадом. Проте коли ті повиростали — до тринадцяти-чотирнадцяти років — вона охоче відступала в будинок, полишаючи Іді можливість розійтися на повну й попроганяти їх. Ті діти стріляли по собаках із пневматичної зброї, крали всіляке добро в людей із ґанків, лихословили й до пізньої ночі гасали вулицями.

Іда сказала: «Пара тих малих паршивців щойно літали там по вулиці».

Говорячи «паршивці», Іда мала на увазі білих. Вона терпіти не могла бідних білих дітей і з однобоким шалом звинувачувала їх у всіх бідах, що траплялися на подвір’ї, навіть тих, де Шарлотта була певна, що ніяких дітей вони стосуватися не можуть.

«Робін з ними був?» — спитала Шарлота.

«Нєа».

«А де вони зараз?»

«Я їх нагнала»

«Куди?»

«Туди-во в бік вокзалу»

До себе на подвір’я подивитися, що відбувається, вийшла стара місіс Фонтейн, сусідка, вбрана в білий кардиган і арлекінові окуляри. Біля неї, ззаду, стояв ветхий пудель, Мікі, з яким вони були комічно подібні: гострий ніс, шкарубкі сірі кучері, підозріливий випин підборіддя.

«А що ж, — звеселіло озвалася вона. — Велику вечоринку собі там затіяли?»

«Лише родина», — відгукнулася Шарлотта, розглядаючи дедалі темніший горизонт позаду Натчез-стріт, де на віддалі простягалися залізничні рейки. Варто було запросити місіс Фонтейн на вечерю. Місіс Фонтейн — вдова, а єдина її дитина загинула в Корейській війні, проте вона вічно на все нарікала й мерзенно всюди пхалася. Містер Фонтейн, власник хімчистки, помер відносно молодим, і люди між собою сміялися, що то вона його пересудами в могилу звела.

«Що таке?» — запитала місіс Фонтейн.

«Ви раптом Робіна не бачили, ні?»

«Ні. Я весь день нагорі була, порядкувала на горищі. Маю, певно, жахливий вигляд. Бачите, скільки сміття позносила? Знаю, що сміттяра до вівторка не буде, і страшно не хочеться лишати все отак на вулиці, але що вдієш. То де Робін завіявся? Не можете знайти?»

«Далеко зайти точно не міг, — відповіла Шарлотта, ступаючи на тротуар, щоб роздивитися вулицю. — Але вже вечеряти час».

«Виглядає гейби на грім», — відзначила Іда Ру, позираючи на небо.

«Не думаєте, що в став упав? — тривожно припустила місіс Фонтейн. — Я все боялася, що хтось із тих малих туди звалиться».

«Та в ставі навіть пів метра глибини нема», — відказала Шарлотта, але все одно обернулася й подалася на заднє подвір’я.

На задню веранду вже вийшла Еді. «Скоїлося щось?» — запи­тала вона.

«Нема його там ззаду, — окрикнула Іда Ру. — Я вже дивилася».

Проходячи повз відчинене кухонне вікно збоку будинку, Шарлотта ще почула Ідину євангельську програму:

Ніжно та лагідно кличе Ісусик,

Кличе тебе і мене,

Біля воріт Він чекає й пильнує…

На задньому подвір’ї не було ні душі. Двері сараю з інструментами стояли прочинені навстіж: порожньо. На поверхні ставу для золотих рибок плавала засняділа пелена зеленої погані. Шарлотта підняла голову, і в чорних хмарах спалахнув сплутаний провід блискавки.

Першою його побачила саме місіс Фонтейн. Від її крику Шарлотта скаменіла на місці. Вона обернулася й кинулася бігти назад, швидко, швидко, недостатньо швидко — на віддалі вигуркував глухий грім, під грозовим небом усе заливало химерне світло, підбори взуття вгрузали в багнистому ґрунті, збираючи з собою землю, а хор усе співав десь серед раптового шквального вітру, схолодженого наближенням дощу, що проносився вгорі поміж дубів лопотінням гігантських крил, і газон спинався весь зелений, жовчний і перепадистий, наче море, поки Шарлотта, нажахана й сліпа, спотикалася на шляху до того, що знала, — бо вже все, усе до останнього, було в ньому, у крику місіс Фонтейн — виявиться найгіршим.

Де була Іда, коли вона туди дісталася? Де була Еді? Пам’ятала вона лише місіс Фонтейн, долоню із зіжмаканим «клінексом», притиснутим до рота, і шалені й зворохоблені очі за перловими окулярами; місіс Фонтейн, гавкіт пуделя і — передзвоном нізвідки й звідкілясь, звідусіль водночас — щедре немислиме вібрато лементів Еді.

Він висів з мотузкою навколо шиї на невисокій гілці чорного тупело, що стояло біля зарослого живоплоту бирючини між будинками Шарлотти й місіс Фонтейн; і він був мертвий. Носки м’яких кедів трималися в повітрі за п’ятнадцять сантиметрів від трави. Кіт, Нюня, розпластався пузом зверху на гілці й проворною фінтовою лапкою побивав Робіна по мідно-рудому волоссі, яке, скуйовдившись, блищало на вітрі та яке єдине в ньому ще було правильного кольору.

Додому, мелодійно співав хор по радіо:

Додому…

Всі втомлені, додому ходім.

З вікна кухні валував чорний дим. На плиті зайнялися курячі крокети. То була улюблена родинна страва, але після того дня вже ніхто не міг до них навіть доторкнутися.

3 Тут назви пташок, в оригіналі (robin redbreast, red robin) збігаються з іменем персонажа — «червоногрудий Робін» та «рудий (червоний) Робін», хоча йдеться про вільшанку й мандрівного дрозда.

4 Arcturus — найяскравіша зоря в сузір’ї Волопаса та в північній півкулі неба. Четверта найясніша зірка в нічному небі. Відігравала важливу роль у мітологіях багатьох народів.