Маленький друг

Поміж дерев пройшовся трепетний вітерець. Тінь листя дрижала й перемінювалася на залитому місяцем тротуарі.

— Джон… Джонсон, — ледве вимовила Гаррієт. «От тобі й маєш, — подумала вона. — Я нічого кращого придумати не можу?»

— Джонсон? — перепитав священник. — То з яких Джонсонів?

— Дивно, ти мені більше на Одемову подібна. — Денні нервозно рухав щелепою в лівий бік, закушуючи зсередини щоку. — Як ти тут сама впинилася? То я не тебе часом коло більярдної бачив?

— Мама… — Гаррієт ковтнула слину, вирішила почати заново. — Мама, вона…

Денні Ретліфф, як вона помітила, роздивлявся її нові дорогі мокасини, які Еді замовляла з «Ел Ел Бін»108.

— Мама не позволяє мені туда ходити, — незграбно відповіла вона тихим голоском.

— Твоя мама хто?

— Одемова жінка віддала душу, — зарозуміло сказав священник, складаючи долоні.

— Я питаюся не в тебе, а неї. — Денні гриз збоку ніготь великого пальця й пронизував Гаррієт крижаним поглядом, від чого тій стало вкрай ніяково. — Глянь на ‘ї очі, Джин, — сказав він своєму братові, нервово скинувши головою.

Священник по-приятельськи схилився, щоб зазирнути їй в обличчя.

— Та аби мене качка копнула, як вони не зелені. Звідки в тебе такі вочі зелені?

— Ти гля, як на мене дивиться, — верескливим голосом мовив Денні. — Отак-от дивиться. Дівко, що з тобою є?

Чихуахуа не припиняв гавкати. Десь у далечині Гаррієт почула щось подібне на поліційну сирену. Чоловіки її теж почули й напружилися: аж тут згори почувся гидотний вереск.

Денні з братом перезирнулися, а затим Денні кинувся до сходів. Юджин, — надто шокований, щоб рухатися, здатний думати лише про містера Даяла (бо якщо цей котячий концерт не приведе Даяла й шерифа, то їх нічого не приведе), — провів долонею собі по губах. Ззаду він почув ляпання стоп по тротуару; обернувся й побачив, що дівчинка тікає.

— Мала! — крикнув він їй услід. — Гей, мала! — Він збирався кинутися наздоганяти, коли зверху з гуркотом злетіло вікно, а з нього, світячи блідим черевом на тлі нічного неба, вискочила змія.

Юджин відсахнувся. Він так перелякався, що й скрикнути не міг. Хоч посередині змія була розчавлена, а замість голови в неї лишилося криваве місиво, тіло крутилося й смикалося в конвульсіях у траві.

За спиною зненацька опинився Лоял Різ.

— То не є добре, — сказав він Юджинові, розглядаючи мертву змію, але Фариш уже нісся вниз задніми сходами, стискаючи кула­ки й з душогубством в очах, тож не встиг Лоял — кліпаючи, як мале дитя — сказати ще хоч слово, Фариш розвернув його й ударив в обличчя, від чого він подався назад.

— Ти на кого працюєш? — ревнув він.

Лоял похитнувся й розкрив рот, — мокрий і з тонкою цівкою крові — а коли за кілька секунд звідти нічого не полинуло, Фариш хутко озирнувся через плече й врізав йому ще, цього разу поклавши на землю.

— Хто тебе прислав? — закричав він. Рот Лоялові залило кров’ю; Фариш схопив його спереду за сорочку й підняв на ноги. — Хто це задумав? Ви з Долфусом шо думали, шо можете отак просто мене наїбати, троха руки нагріти, але ви не на того напали…

— Фарише, — звернувся Денні — він зблід і збігав униз, перестрибуючи по дві сходинки, — у тебе 38-й у пікапі?

— Чекайте, — панічно озвався Юджин — зброя у квартирі містера Даяла? Труп? — Ви все не так зрозуміли, — сказав він, розмахуючи руками в повітрі. — Усі заспокойтеся.

Фариш кинув Лояла на землю.

— Я нікуда не спішу, — мовив він. — Уйобок. Ти лиш рискни мене намахати, я тобі зуби виб’ю і дірку в грудях прострелю.

Денні схопив Фариша за руку.

— Лиши його, Фарише, ну. Нам ствол нагорі треба.

Лоял зіп’явся на лікті.

— Вони повилізали? — запитав він, і в його голосі вчувалося стільки невинного подиву, що навіть Фариш застиг на місці.

Денні хитнуло назад у мотоциклетних чоботах, і він провів брудною рукою собі по чолі. Він здавався контуженим.

— По всій блядській хаті, — повідомив він.

— Одної бракує, — повідомив Лоял через десять хвилин, кісточкою стираючи з рота забарвлену кров’ю слину. Ліве око в нього було фіолетове й запухло так, що стало просто щілиною.

— Чимсь дивним пахне, — сказав Денні. — Сцяниною пахне. Джине, ти не чуєш? — запитав він у брата.

— Он вона! — зненацька крикнув Фариш і метнувся до неробочої заслінки котла, звідки стирчало сантиметрів п’ятна­дцять зміїного хвоста.

Забряжчавши на прощання, хвіст пурхнув і зник у заслінці, наче удар батога.

— Перестань, — сказав Лоял Фаришеві, який узявся гамселити заслінку носаком мотоциклетного чобота. Швидко підступивши до заслінки, він безстрашно схилився над нею (Юджин із Денні й навіть Фариш, який припинив свій танець, відійшли на безпечну відстань). Склавши губи, він випустив химерний пронизливий свист: і-і-і-і-і-і-і-і, щось середнє між свистком на чайнику й мокрим пальцем, потертим об надувну кульку.

Тиша. Лоял знову відкопилив скривавлені розпухлі губи й видав: і-і-і-і-і-і-і-і-і-і — свист, від якого волосся на потилиці ставало дибки. Тоді прислухався, тулячись вухом до підлоги. Після цілих п’яти хвилин тиші він болісно зіп’явся на ноги й потер долонями стегна.

— Пропала, — оголосив він.

— Пропала? — скрикнув Юджин. — Куда пропала?

Лоял витер рот тильним боком долоні.

— Залізла в ту квартиру внизу, — похмуро додав він.

— Та тобі в цирк тра йти, — сказав Фариш, роздивляючись Лояла з нововідкритою повагою. — Ну й фокус. Тебе хто так свистати навчив?

— Змії мене почитають, — скромно пояснив Лоял під поглядами братів.

— Хо! — Фариш обхопив його руками; той свист його так вразив, що він зовсім забув, чому лютував. — Як гадаєш, можеш і мене такого навчити?

— Шось тут дивне діється, — бурмотнув Денні, визираючи у вікно.

— Ти про шо? — гаркнув Фариш, крутнувшись до нього. — Денні, малий, якщо маєш шо мені сказати, кажи в лице.

— Кажу, щось дивне тут відбувається. Як ми прийшли, двері були відчинені.

— Джине, — прокашлявшись, мовив Лоял, — треба подзвонити тим людям внизу. Я точно знаю, куда маленька втікла. В заслінку, і вона там вмоститься на гарячих трубах для води.

— Як гадаєш, чого вона не вернеться? — запитав Фариш. Він відкопилив губи й невдало спробував зімітувати той неземний свист, яким Лоял принадив шістьох гримучників, по одному, з різних закутків кімнати. — Не навчена так, як другі?

— З них ні одна не навчена. Вони не люблять всі ті верески й гупання. Нє, — мовив Лоял, почухуючи голову й заглядаючи в заслінку, — пропала вона.

— Як ти її вернеш?

— Слухайте, мені до доктора треба! — залементував Юджин, потираючи зап’ясток. Долоня в нього розпухла так, що скидалася на надуту гумову рукавичку.

— Шоб я здох, — радісно виголосив Фариш. — Тебе справді вкусило.

— Я ж казав! Тут, тут і тут!

— Вони не завжди випускають всю отруту за один укус, — сказав Лоял, роздивившись долоню.

— Та штука на мені висіла! — Краї кімнати починали темніти, рука Юджинові пекла, він почувався під кайфом, і не без приємності, як у шістдесятих, ще в тюрмі, до того, як спасся, коли відтягувався тим, що надихувався в пральні очисною рідиною: паркі шлакоблокові коридори змикалися навколо, доки все не починало ввижатися у вузькому, але чудернацьки приємному колі, ніби він бачив світ крізь дірку в туалетному папері.

— Мене й гірше кусали, — сказав Фариш; і справді, так сталося багато років тому, коли він підняв у полі камінь, як займався ротаційною різкою. — Лойле, мо, вмієш свиснути так, щоб зарадило тут?

Лоял узяв напухлу Юджинову долоню.

— Ох, йо, — важко видихнув він.

— Давай! — радісно гавкнув Фариш. — Молися за нього, священнику! Приклич до нас Господа! Роби своє діло!

— Це так не робе. Слухай, та мала тебе добряче чвакнула! — сказав Лоял Юджинові. — Прямо у вену.

Денні неспокійно провів собі долонею по волоссі й відвернувся. Він весь затерп від адреналіну, м’язи напнулися, ніби високовольтні кабелі; хотілося ще раз вмазати; хотілося забратися з Місії; йому чхати, хай хоч у Юджина та рука відвалиться, а ще йому просто осточортів Фариш. Тут Фариш притягнув його аж у місто — та чи заховав Фариш у Лояла в пікапі наркотики, коли мав таку можливість? Ні. Він майже пів години просидів, вдоволено розвалившись на кріслі, насолоджувався зачарованою аудиторією в особі малого ввічливого священника, похвалявся, козиряв і травив байки, які його брати чули вже мільйон разів, і просто молов язиком. Попри всі не надто тонкі натяки, які йому підкидав Денні, він досі не сходив і не переніс наркотики з рюкзака з військових надлишків у місце, де збирався їх заховати. Ні: він уже надто захопився Лоялом Різом і згоном змій. І ще якось легко спустив Різа на гальмах: аж занадто легко. Іноді, коли Фариш нашмигувався, то зациклювався на ідеях і уявленнях так, що не міг їх позбутися; ніколи не можна було передбачити, що захопить його увагу. Кожна недоречна дрібниця — жарт, мультик по телевізору — могла захопити його, як дитину. Батько їхній був такий самий. Він міг до півсмерті духопелити Денні, Майка чи Рікі Лі, але як випадково чув якусь недоладну новину, то спинявся посеред стусана (кидаю­чи сина лежати й плакати, скрутившись на підлозі), і от він уже кидається в сусідню кімнату підкручувати радіо. «Ціни на худобу ростуть!» Ну так, уяви собі.

Уголос він сказав:

— Я вам скажу, шо я хочу знати. — Він ніколи не довіряв Долфусові, і Лоялові також. — Як ті змії взагалі з ящика повилазили?

— Ох, бля, — лайнувся Фариш і шугнув до вікна. За кілька секунд Денні усвідомив, що слабкі статичні іскорки цюк-цюк у вухах — то не гра уяви, а справжня машина, що заїжджала на гравій.

У полі зору зашкварчала розпечена голівка шпильки — ніби підпалений кліщ. Наступної ж миті Лоял зник у задній кімнаті, а Фариш перед дверима говорив:

— Іди сюда. Скажи йому, шо весь гамір… Юджине?.. Скажи йому, шо змія тебе вкусила на подвір’ї…

— Скажи йому, — белькотів Юджин, зі скляними очима й погойдуючись під шаленим світлом лампочки на стелі, — скажи, най спакує своїх проклятих плазунів. Скажи, коли я зранку прокинуся, най його тут не буде.

— Перепрошую, містере, — мовив Фариш, заступаючи прохід розлюченій і лепетливій постаті, що намагалась увірватися.

— Що тут діється? Що тут за гульба…

— Ніякої тут гульби нема, сер, нє, заходити не треба, — відказав Фариш, затуляючи прохід більшою масою, — уже котра година, аби тут стояти й гоститися. Нам тут помогти треба, мого брата змія вкусила, бачите, дур в голову зайшла. Поможіть мені його в машину завести.

— Бабдиський диявол, — промовив Юджин побагровілій галюцинації Роя Даяла, — у картатих шортах і канарково-жовтій футболці-поло, — що мерехтіла в кінці чорного тунелю, у дедалі вужчому радіусі світла.

Тієї ночі — поки якась обкільцьована розпутна жінка ридала посеред натовпів і квітів, ридала на миготливому чорно-білому екрані через широкі ворота, просторий шлях і сонмища, що несуться по ньому до загибелі, — Юджин вертівся на лікарняному ліжку, а в носі йому пахло паленим одягом. Він борсався навсібіч поміж білими шторами, осаннами розпутної жінки та бурею на берегах темної й далекої ріки. Образи вихором притягувалися й віддалялися, наче пророцтво: заваляні голубки; гніздо лихої птахи, звите з лускатих шматочків скинутої зміїної шкіри; довга чорна змія, що виповзає з ями з птахами в шлунку: вони ворушаться дрібними грудками, досі живі, силкуються заспівати навіть у чорноті зміїного шлунка…

У Місії ж Лоял — скрутившись у своєму спальному мішку — міцненько спав, світячи синцем на оці, і не тривожився ані кошмарами, ані плазунами. Він бадьоро прокинувся перед світанком, промовив свої молитви, умив обличчя й випив склянку води, поспіхом завантажив змій, повернувся нагору і, всівшись за кухонним столом, на зворотньому боці чека з автозаправки написав старанну цидулку з подякою Юджинові, яку залишив на столі разом з облямованою дерматиновою закладкою для книжки, проспектом під назвою «Розмова Йова» і пачкою з тридцяти семи однодоларових купюр. Ще сонце не зійшло, як він сидів у себе в пікапі на автостраді, з битими фарами, прямував на свій церковний з’їзд на сході Теннессі. Аж у Ноксвіллі він помітив, що серед змій бракує кобри (його трофейна змія, єдина, яку він купив за гроші); коли зателефонував, щоб повідомити Юджинові, ніхто не підняв слухавки. І ніхто в Місії не почув криків мормонів — які, прокинувшись пізно (о восьмій, бо минулої ночі пізно повернулися з Мемфісу), під час ранкових обрядів перелякалися від вигляду лісового гримучника, що спостерігав за ними з кошика свіжовипраних сорочок.

101 Cookie Monster — синій мапет, персонаж телепрограми «Вулиця Сезам».

102 Wacky Packages — серія гумористичних обмінних карток із пародіями на упакування різних споживчих продуктів.

103 Holy Roller — зневажливий термін на позначення протестантів, що описує їхні танці, трусіння та інші рухи, які ті виконують начебто під впливом Святого Духа.

104 Слова фольклорного спіричуелу афроамериканців The Sun Will Never Go Down, що описує життя після смерті.

105 Еполетник належить до одного ряду (горобцеподібні) та англійською має одна­кову назву з уже згадуваним дроздом — blackbird.

106 Tropicana — американська марка напоїв на основі фруктів.

107 Princess telephone — телефон, створений у 1959 році компанією Bell System; призначався для зручного використання в спальнях і в нічний час (мав освітлення клавіш або диска). Модель рекламувалася як створена для жінок, звідки й пішла саме така назва.

108 L.L.Bean — американська мережа продажу дорогого якісного одягу й взуття.