Маленький друг

Розділ 1. Мертвий кіт

Минуло дванадцять років після смерті Робіна, а про те, як він опинився повішеним на дереві на власному подвір’ї, усі знали не більше, ніж у день, коли це сталося.

Мешканці містечка досі обговорювали ту смерть. Зазвичай вони називали її «нещасним випадком», хоча факти (які стали темою обговорень на ланчах за грою в бридж, у перукарнях, риболовецьких крамницях, лікарняних почекальнях та головній їдальні заміського клубу) здебільшого натякали на протилежне. Безперечно, ніхто не міг собі й уявити, щоб дев’ятирічна дитина повісилася випадково або з невезіння. Усі знали деталі, що породили купу домислів та дебатів. Робіна повісили на певному типі волоконного кабелю — непоширеному, — яким іноді користувалися електрики, і ніхто поняття зеленого не мав, звідки той кабель з’явився чи де Робін його взяв. Кабель був грубий, непіддатливий, і слідчий із Мемфісу тоді сказав міському шерифові (який уже пішов на пенсію), що, на його думку, такий малий хлопчик, як Робін, не зміг би сплести вузли самотужки. До дерева його прив’язали недбало, по-аматорськи, але ніхто не знав, чи це свідчить про недосвідченість, чи про поспіх убивці. А сліди на тілі (як сказав Робінів педіатр після розмови із судмедекспертом зі штату, котрий своєю чергою вивчив звіт окружного коронера) натякали, що Робін помер не від перелому шиї, а від удушення. Дехто вважав, що задушило його саме повішення; інші стверджували, що задушили його на землі, а тоді вбивці прийшла запізніла думка повісити дитину.

У місті й родині Робіна подумки мало хто сумнівався в тому, що Робін став жертвою якогось злодіяння. Якого саме й від чиїх рук — тут уже ніхто на слова не здобувався. Починаючи з 1920-х років двічі у славних родинах ревниві чоловіки вбивали своїх жінок, але це все були старі скандали, сторони яких давно спочили в бозі. І подеколи в Александрії й вигулькували трупи темношкірих, але (як спритно зазначали більшість білих) ті вбивства переважно вчиняли інші негри через здебільшого негрівські причини. Мертва дитина — питання інше. Вона вселяла жах у всіх: що багатих, що бідних, що чорних, що білих, і нікому на думку не спадало, хто й чому міг таке скоїти.

Місцеві подейкували про Загадкового наскочника, і ще багато років по смерті Робіна люди заявляли, наче бачили його. Він, судячи з чуток, був просто громилом, але далі описи різнилися. Іноді він бував чорний, іноді білий; іноді мав якісь яскраві відмінні прикмети, хай то відсутність пальця, клишоногість, синюшний шрам на щоці. Оповідали, що то мерзотний найманець, котрий задушив дитину сенатора Техасу й згодував її свиням; колишній клоун з родео, що всілякими фокусами з арканом заманював малих дітей і вмертвляв їх; пришелепкуватий психопат, який утік із Вітфілдської психлікарні й перебуває в розшуку в одинадцяти штатах. Та хоч батьки в Александрії й застерігали своїх дітей, і хоч його кульгаве одоробло періодично кожного Гелловіну помічали поблизу Джордж-стріт, Наскочник усе одно завжди вислизав. Після смерті малого Кліва у радіусі ста п’ят­десяти кілометрів затримали й допитали кожного волоцюгу, обходисвіта й підглядача по вікнах, але те слідство ні до чого не привело. І хоч нікому не хотілося думати, що вбивця гуляє собі на свободі, страх не затихав. Особливо боялися, що він знову може наскочити когось на районі, а поки з припаркованого віддалік седана позирає, як бавляться діти.

Про те все балакали люди в містечку. У родині Робіна це не обговорювали, ніколи.

У Робіновій родині розмовляли про Робіна. Переповідали бувальщини з його немовлячого віку, дитсадка й Малої ліги5, згадували всі можливі милі, смішні й беззмістовні речі, що він говорив чи робив. Старі тітки пригадували цілу гору всілякої всячини: які він мав іграшки, який одяг носив, які вчительки йому подобались, а які ні, у які ігри він бавився, які сновидіння пригадував, що йому не подобалося, чого він бажав, а що любив понад усе. Були там правдиві речі; були й не дуже; багато чого взагалі ніхто не міг знати, проте коли Кліви вирішували зійтися в якомусь суб’єктивному питанні, та згода — автоматично й доконечно — ставала істиною, хоч ніхто з них і не усвідомлював колективної алхімії, яка до цього спонукала.

Таємничі й плутані обставини Робінової смерті цій алхімії не підлягали. Хай які сильні були в Клівів ревізіоністські інстинкти, на ті фрагменти неможливо було натягнути бодай якусь фабулу, виснувати з них якусь логіку, отримати заднім умом якусь науку, вивести з цієї історії якусь мораль. У них був лише сам Робін, чи те, яким вони його пам’ятали; те витончене зображення його особистості — вичепурене роками кропіткої праці — стало їхнім найбільшим шедевром. Оскільки він був таким славним малим бурлакою, оскільки саме за його примхи й дивакуватості всі Робіна так любили, у їхніх переповідках імпульсивна моторність живого Робіна місцями проступала мало не до болю чітко, і от він уже практично мчав повз вас вулицею на велосипеді, нахилившись уперед, з такою силою натискаючи педалі, що його ровером аж носило, а волосся від швидкості розкуйовджував вітер, — скваплива, норовлива, жива дитина. Проте ця чіткість обманювала, наділяла головно казкову оповідь віроломною правдоподібностю, бо в інших місцях історія була затерта мало не до прозорості, промениста, але химерно невиразна, якими деколи бувають житія святих.

— Ото б Робінові сподобалося! — з любов’ю примовляли тітки. — Ото б Робін реготався! — По суті ж, Робін був дитиною-жевжиком із непостійною натурою, — часом безрадісним, а часом майже істериком — і в житті ця непередбачуваність становила значну частину його чарівності. Але його молодші сестри, які як слід його й не пам᾿ятали, усе одно виросли знаючи, які в їхнього брата улюб­лений колір (червоний); улюблена книжка («Вітер у верболозі»6) і улюблений персонаж у ній (Жаба); улюблений смак морозива (шоколадне) й улюблена бейсбольна команда («Кардинали»), а також іще тисячі інших речей, у яких навіть не були певні щодо себе — бо ж вони були живими дітьми й одного тижня любили шоколадне морозиво, а іншого персикове. Як наслідок, стосунки з мертвим братом були в них максимально близькі, бо його потужна, яскрава й незмінна вдача постійно сяяла на тлі невиразності й хисткості, якими вирізнялися вони самі та люди, яких вони знали; і дівчата росли з вірою, що вся причина в якомусь рідкісному янгольському полумінні Робінової природи, а зовсім не в тому, що він мертвий.

Робінові молодші сестри виросли зовсім не схожими на Робіна й одна на одну.

Еллісон зараз було шістнадцять. Дівчинка-мишка, яка легко набивала синці, згорала на сонці й плакала мало не з будь-якої причини, тепер виросла й несподівано стала гарнішою з двох сестер: довгі ноги, буро-руде волосся, прозорі палево-карі очі. Уся її грація крилася в невиразності. Голос її був м’який, поведінка млява, риси розмиті й мрійливі; а свою бабусю Еді — яка високо цінувала іскорку в очах і здоровий рум’янець — вона трохи розчаровувала. Еллісон весніла тендітно й простодушно, ніби розквітла лука в червні, і вона могла похвалитися суто дівочою свіжістю, яка (краще за Еді цього не знав ніхто) відквітає першою. Вона мріяла; багато зітхала, неоковирно ходила — човгаючи ступнями й скрутивши пальці ніг — і так само розмовляла. Та все ж вона була гарненька, по-своєму, скромно й молочно-біло, тож їй почали телефонувати однокласники. Еді спостерігала, як Еллісон (з опущеними очима й паленіючим лицем) тримає слухавку між плечем і вухом, штовхає туди-сюди носком «оксфорда» й затинається від приниження.

Як же шкода, уголос побивалася Еді, що така гарна дівчинка (слово «гарна», коли його вимовляла Еді, чітко тягнуло за собою значення «слабка» й «квола») так погано тримається. Еллісон варто стягнути волосся, щоб не падало на очі. Еллісон варто розправити плечі, стати рівно й упевнено, а не горбитися. Еллісон варто посміхатися, говорити гучніше, знайти собі якісь інтереси, розпитувати людей про їхні справи, якщо самій сказати нічого. Такі поради, хоч і з добрим наміром, часто звучали на людях, та так нетерпляче, що Еллісон у сльозах вибігала з кімнати.

— Ну, мені байдуже, — гучно промовляла Еді в тиші після цього спектаклю. — Хтось же має її навчити, як поводитися. Якби я не стояла так над нею, як гріх над душею, та дитина би в десятий клас точно не пішла.

Тут вона мала рацію. Хоч Еллісон ніколи не залишали на другий рік, кілька разів вона була фатально близька до такої ситуації, особливо в початковій школі. «На уроках мріє, — було зазначено в табелі успішності Еллісон у розділі “Поведінка”. — Неохайна. Повільна. Не старається».

— Ну, доведеться нам, певно, ще трохи попрацювати, — невиразно промовляла Шарлотта, коли Еллісон придибувала додому з новими оцінками C та D.

Та хоч ні Еллісон, ні її мати наче й не особливо переймалися поганими оцінками, ними переймалася Еді, та так, що це по-справжньому тривожило. Вона маршувала до школи й вимагала зустрічей з учительками; мордувала Еллісон списками читання, сигнальними картками й задачами на ділення в стовпчик; червоним олівцем коментувала звіти про прочитані книжки й наукові проєкти Еллісон, хоч та була вже в середній школі.

Ніхто не нагадував Еді, що Робін і сам не завжди був дуже старанним учнем.

— То все піднесений настрій, — єхидно відповідала вона. — Він би скоро взявся за розум. — Це максимум, на який вона спромоглася в наближенні до справжньої проблеми, — як розуміли всі Кліви: мовляв, якби Еллісон була такою жвавою, як її брат, Еді пробачила б їй усі на світі C й D.

Якщо Еді зі смертю Робіна й плином років якось озлобилася, Шарлотту понесло в байдужість, яка знечулила й знебарвила кожну сферу її життя; і якщо вона й пробувала підставити Еллісон плече, то робила це невдатно й без ентузіазму. У цьому вона стала подібна на свого чоловіка, Діксона, який, хоч і належно підтримував сім’ю фінансами, ніколи не бавив своїх доньок особ­ливим заохоченням чи турботою. У його недбалості не було нічого особистого; він був чоловіком із багатьма принципами, і свою невисоку думку про дітей жіночого роду висловлював без сорому та з легковажною розмовною добросердістю. (З його доньок жодна, любив він повторювати, не вспадкує ані цента.)

Дікс ніколи особливо багато часу вдома не проводив, а тепер і взагалі майже не бував там. Він був із родини, яку Еді вважала соціальними випанками (його батько тримав склад слюсарно-водопровідних товарів), і коли одружився з Шарлоттою, — спокусившись на її родину, її прізвище — то думав, що гроші в неї є. Їхній шлюб ніколи надто щасливим і не був (пізні повернення з банку, пізні посиденьки за покером, полювання, риболовля, футбол і гольф, хай яке виправдання, щоб на вихідних не бути вдома), але після Робінової смерті його весела вдача зблякла особ­ливо помітно. Він хотів уже покінчити з жалобою; терпіти не міг мовчазних кімнат, атмосфери занехаяності, млості, журби, тож підкручував звук на телевізорі на максимальну гучність і тинявся по будинку в постійній злобі, ляскаючи в долоні, підіймаючи жалюзі на вікнах і повторюючи фрази на кшталт «Лишіться вже того!», і «Нумо станьмо всі на ноги!», і «Ми — одна команда!». Його приголомшувало, що ці намагання ніхто не цінує. Зрештою, коли цими репліками вигнати горе з дому не вдалося, він утратив інтерес і — після неспокійних та дедалі довших тижнів не вдома, а у себе в мисливському таборі — імпульсивно погодився на високооплачувану посаду в банку в іншому місті. Він вбачав у цьому жест неабиякої самовідданої жертви. Та всі, хто знав Дікса, також розуміли, що в Теннессі він переїхав не заради блага своєї родини. Діксові хотілося показного життя, де будуть «кадилаки», картярські вечірки, футбольні ігри, нічні клуби Нового Орлеану й відпочинок у Флориді; йому хотілося коктейлів і сміху, а ще дружину із завжди укладеним волоссям, будинком без жодної плямки й тарелем закусок напоготові.

Але Діксова родина не була ані життєрадісною, ані показною. Його дружина й доньки були відлюдькуватими, чудними, меланхолійними. Ба більше: через те, що сталося, люди почали їх усіх, включно з самим Діксом, вважати якимись заплямованими. Друзі їх уникали. Інші пари не запрошували їх до себе в гості; припинили телефонувати знайомі. Удіяти тут було нічого. Люди не люблять нагадування про смерть та інші зажури. Тож на підставі всього цього Дікс без анінайменшого почуття провини був вимушений обміняти сім’ю на обшитий деревом офіс і ефект­не соціальне життя в Нешвіллі.

Хоч Еллісон і дратувала Еді, тітки її обожнювали, розцінюючи багато її якостей, що так нервували Еді, погідливими й навіть поетичними. На їхню думку, Еллісон була не лише Гарнішою з двох, а й Милішою — терплячою, смирною, ласкавою до тварин, літніх людей та дітей. Усі ці чесноти, як сказали б тітки, далеко перевершують усі можливі гарні оцінки й уміння вести бесіди.

Тітки віддано її захищали.

— Після всього, що дитина пережила, — відрубала якось Тет до Еді. Цього вистачило, щоб та замовкла, принаймні тимчасово. Бо ж усі пам’ятали, що Еллісон і немовля єдині в той день перебували на подвір’ї; і хоч Еллісон було лише чотири, мало хто сумнівався, що вона щось-таки побачила, найпевніше, щось настільки жаске, що воно її злегка вибило з трибу.

Одразу по тому її скрупульозно допитали що сім’я, що поліція. Чи був хтось на подвір’ї, якийсь дорослий, може, чоловік? Проте Еллісон — хоч і почала невідь-чому пудити в ліжечко й пробуджуватися вночі з криками від нелюдських жахів — відмовлялася щось підтверджувати чи заперечувати. Вона посмоктувала великий палець, міцно пригортала м’якого іграшкового песика й не була здатна навіть вимовити власне ім’я чи назвати вік. Ніхто, навіть Ліббі, найлагідніша й найтерплячіша з її старих тіток, — не міг виманити з неї бодай слово.

Еллісон не пам’ятала свого брата і так і не згадала нічого про його смерть. Іноді маленькою, коли в будинку всі вже засинали, вона лежала, роздивлялася плетиво тіней на стелі спальні й переносилася розумом якомога далі в минуле, але все намарно, шукати там було нічого. Приємне щодення її раннього віку завжди було на місці — передня веранда, рибний став, кошеня, клумби, усе бездоганне, жаристе, константне, — та доходячи подумки достатньо далеко, вона незмінно досягала химерної точки, де подвір’я було порожнє, будинок лункий і покинутий, і хоч ознаки нещодавньої присутності лишалися на видноті (на шворці висів одяг, посуд після ланчу не прибрали), родини всередині не було, вона щезла, і Еллісон не знала, де вони, а Робінів рудий кіт — який тоді був лише кошеням, а не млявим мордатим котярою, яким виріс, — зчужішав і з порожніми очима здичавіло шугався по газону на дерево, лякаючись її не менше, ніж якогось незнайомця. У тих спогадах вона не була до кінця собою, задалеко вони сягали. Хоч Еллісон і дуже добре пригадувала фізичне оточення, де вони відбу­валися, — Джордж-стріт, будинок номер 363, де вона прожила все життя — вона, Еллісон, була невпізнаваною навіть для самої себе: там вона не була ані малою дитиною, ані немовлям, а суто поглядом, парою очей, що затримувалися на знайомому довкіллі й роздумували про нього без особистості, без тіла, без віку й без минулого, так, наче вона пригадувала події до власного народження.

Нічого з цього Еллісон не обмислювала свідомо, хіба максимально невиразно й недосформовано. Маленькою їй не спадало на думку загадуватися, що означають ці безтілесні враження, і тепер, з віком, вона розмірковувала про це ще менше. Еллісон майже й не думала про минуле і в цьому суттєво відрізнялася від решти родини, яка майже ні про що інше й не розмислювала.

Родичі цього не розуміли. Вони б не зрозуміли, навіть якби вона спробувала їм розповісти. Для їхнього штибу умів, обсілих постійними спогадами, для яких теперішнє й майбутнє існують суто як повторювані схеми, такий погляд на життя уявити собі було неможливо. Пам’ять — крихка, серпанково-ясна, дивовижна — правила їм за іскру самого життя, і чи не кожне своє речення вони починали з якогось звернення до неї:

— Пам’ятаєш той батист у зелені галузки, ні? — наполягали її мати й тітки. — А ту рожеву флорибунду? А ті лимонні коржики? Пам’ятаєш, якось на Великдень такий гарний морозець ударив, Гаррієт була ще зовсім мала, і ви в Аделаїди на подвір’ї шукали яйця в снігу та будували з нього великого великоднього зайця?

— Так, так, — брехала Еллісон. — Пам’ятаю.

Можна сказати, так і було. Вона стільки разів чула ці історії, що знала їх напам’ять, могла, якби захотіла, повторити їх, іноді навіть накинути парочку деталей, якими під час переказу знехтували: як, наприклад, вони з Гаррієт з рожевого цвіту, що осипався з обмерзлих яблук-дичок, зробили зайцеві ніс і вушка. Ці історії були знайомі, як і оповіді про материне дівоцтво чи розповіді з книжок. Але все це наче ніяк ґрунтовно її не стосувалося.

Насправді ж — і в цьому вона ніколи нікому не признавалася — була тьма-тьмуща речей, яких Еллісон не пригадувала. У неї не було чітких спогадів про час, проведений у дитсадку, про перший клас та про будь-які інші періоди аж до її восьмиріччя. Цього вона страшенно соромилася і старалася (здебільшого успішно) приховувати таку особливість. Її сестра Гаррієт натомість заявляла, що пам’ятає речі, які відбувалися ще до того, як їй виповнився рік.

Хоч коли помер Робін, їй було менше пів року, Гаррієт стверджувала, що пам’ятає його; а Еллісон і решта Клівів вважали, що це, найпевніше, правда. Час від часу Гаррієт озвучувала якусь незнану, але приголомшливо точну інформацію, — про погоду й одяг, меню на днях народження, які вона відвідувала, коли їй ще двох років не було — і в усіх відвисала щелепа.

Проте Еллісон абсолютно не пам’ятала Робіна. Виправдати таке було неможливо. Коли він помер, їй було майже п’ять. Так само вона не пам’ятала періоду після його смерті. Вона знала про весь той відтинок, усі деталі — про сльози, м’якого іграшкового песика, її мовчанку; про те, як мемфіський детектив, кремезний чоловік на ім’я Снові Олівет, з верблюжим обличчям і передчасною сивиною, показував їй фотографії власної доньки, яку звали Селія, і пригощав цукерками «Олмонд Джой» з великої коробки, яку тримав у себе в машині; як показував їй і інші фотографії: чорних чоловіків, білих чоловіків, підстрижених «бобриком» і з важкими повіками; і як Еллісон сиділа на блакитному напівоксамитовому диванчику Теттікорум (тоді вона тимчасово жила в тітки Тет, разом із немовлям, поки мама ще лежала в ліжку), заливаючись сльозами, відламувала шматочки від шоколадок «Олмонд Джой» і відмовлялася зронити бодай слово. Про все це вона знала не тому, що пам’ятала, а тому, що купу разів бувала зимовими днями після школи в тітки Тет, і та їй усе оповідала з крісла біля газового обігрівача, втупившись слабкими старими очима бурштиново-­хересового кольору в якусь точку з іншого боку кімнати, голосом люблячим, гомінким та зануреним у спомини, наче пов’язувала цю історію з якоюсь третьою стороною, котрої поруч нема.

Гостроока Еді не була ані такою люблячою, як Тет, ані такою терпимою. Історії, які вона бралась розповідати Еллісон, часто мали специфічні алегоричні тони.

— Сестра моєї матері, — починала Еді (вона везла Еллісон додому з уроку гри на піаніно), зовсім не відриваючи погляду від дороги й високо задерши міцний і витончений ніс у формі соколиного дзьоба, — материна сестра знала одного хлопчика, Рендала Скофілда, у якого вся сім’я загинула в торнадо. Він прийшов зі школи додому і побачив що? Що його дім рознесло на друзки, а негри, які в них працювали, повитягували з руйновища тіла його батька, матері й трьох молодших братиків і розклали на землі, залитих кров᾿ю, плечем до плеча одне коло одного, як якийсь ксилофон, і навіть не накрили. Одному з братиків відірвало руку, а мамі в скроню забило залізний стопор від дверей. І знаєш, що з тим хлопчиком сталося? Він онімів. І далі за сім років жодного слова не промовив. Мені тато казав, що він усюди носив з собою пачку картонок від сорочок і восковий олівець, щоб писати людям слова. Чоловік, що тримав у місті хімчистку, видавав йому ті картонки безкоштовно.

Еді любила оповідати ту історію. Бували й інші варіанти: про дітей, які від зіткнення з усілякими жаскими видовиськами тимчасово сліпли, відкушували собі язики або втрачали розум. У тих історіях лунали злегка обвинувачувальні нотки, які Еллісон ніяк не могла до кінця вловити.

Більшу частину часу Еллісон проводила на самоті. Вона слухала записи. Робила колажі з вирізаних із журналів фотографій та неохайні свічки з плавлених крейдяних олівців. На берегах підручника з геометрії малювала балерин, коней і мишенят. Під час ланчу вона сиділа за столом у компанії досить популярних дівчат, хоч і рідко бачилася з ними поза школою. Зовні вона була однією з них: мала гарний одяг, чисту шкіру, жила у великому будинку на пристойній вулиці; і навіть якщо й не була тямущою чи життєрадісною, то й незлюбити в ній не було чого.

— Якби захотіла, ти б могла бути дуже популярною, — казала Еді, яка не пропускала жодної нагоди в питанні соціальної динаміки, навіть у масштабі десятого класу. — Якби доклала трішки зусиль, стала б найпопулярнішою дівчиною в класі.

Еллісон докладати зусиль не хотілося. Вона не хотіла, щоб діти її ображали чи сміялися з неї, але поки її ніхто не чіпав, вона була цілком щаслива. І, окрім Еді, ніхто до неї особливо й не чіплявся. Вона багато спала. Ходила в школу сама. Спинялася, щоб побавитися з псами, яких стрічала дорогою. Уночі їй снилося жовте небо й щось біле, що, наче простирадло, ряботіло на його тлі, і ці сни страшенно мучили її, проте, щойно прокинувшись, Еллісон миттєво їх забувала.

Багато часу, на вихідних і після школи, Еллісон проводила зі своїми двоюрідними тітками. Вона їм засиляла нитки в голки, читала вголос, коли в них утомлювались очі, лізла по драбинах, щоб узяти щось із високих запилюжених полиць, слухала їхні балачки про однокласників-небіжчиків і фортепіанні академконцерти шістдесятирічної давності. Іноді після школи вона готувала цукерки — з фаджу, медового ірису або божественної нуги7 — щоб старенькі несли їх на свої церковні ярмарки. Педантична, наче хімікиня, вона орудувала охолодженою мармуровою дощечкою й термометром, крок за кроком дотримуючись рецепта, ножем для масла збиваючи рівень інгредієнтів у вимірювальному стаканчику. Тітки — які й самі молодшали, рожевощокі, з кучерявим волоссям, сповнені радості — базікали щось між собою, одна до одної та в нікуди, тішачись дійством на кухні, перекидаючись дитячими прізвиськами.

Яка гарна куховарочка, виспівували хором тітки. Яка ти гарненька. Який янгол до нас зійшов із небес. Така гарна дівчинка. Така красива. Така мила.

Гаррієт, немовля, не була ані красивою, ані милою. Гаррієт була розумною.8

Відколи вона навчилася говорити, то спричиняла в родині Клівів легку тривогу. Жорстока на дитмайданчику та груба в товаристві, дівчинка сварилася з Еді, читала бібліотечні книжки про Чингісхана й дарувала матері головні болі. Їй було дванадцять, вона ходила в сьомий клас. Хоч і вчилася на відмінно, учителі так до кінця й не розуміли, як із нею обходитися. Іноді вони телефонували її матері або Еді — з якою, як було відомо кожній людині, що бодай щось знає про Клівів, і треба розмовляти: вона була одночасно фельдмаршалом і автократом, людиною з найбільшою в родині владою й людиною, яка точно діятиме там, де інші вагатимуться. Але й сама Еді не була певна, як давати раду з Гаррієт. Дівчина не була неслухняною, не зовсім, і некерованою не була, проте вона поводилася чванливо та якось спроворювалася грати на нервах чи не в кожного дорослого, з яким контактувала.

У Гаррієт і близько не було тієї мрійливої тендітності її сестри. Вона була міцно збита, наче маленький борсук, з круглими щоками, гострим носом, коротко підстриженим чорним волоссям, тонким рішучим ротиком. Розмовляла бадьоро, пронизливим писклявим голосом, який, як для дитини з Міссісіпі, звучав на диво виразно, що аж незнайомці часто запитували, звідки, на бога, вона набралася того янківського акценту. Погляд у неї був пильний, проникливий і дещо схожий на погляд Еді. Люди вказували на подібність між нею й бабусею і не пропускали нагоди на цьому наголосити; але краса швидких і гострих бабусиних очей в онуці проявлялася лише як гостра й краплю бентежна. Честер, їхній робітник, в особистих розмовах порівнював їх із яструбом і малим яструбеням.

Для Честера й Іди Ру Гаррієт була джерелом злості й приємного чудування. Відколи вона навчилася говорити, то тягалася за ними, поки ті робили свою роботу, на кожному кроці засипаючи запитаннями. Скільки Іда заробляє? Чи знає Честер «Отче наш»? Чи може їй переказати? Крім того, вона тішила їх тим, що коїла лихо поміж загалом тихомирних Клівів. Не раз і не два вона спричиняла розколи, що призводили заледве не до трагічних наслідків: розповіла Аделаїді, що ні Еді, ні Тет не зберігають напірники, які вона їм вишила, а загортають і віддають їх іншим людям; повідомила Ліббі, що її мариновані огірки — які були далеко не таким кулінарним здобутком, як вона вважала, — їсти неможливо й що попит на них від сусідів і родичів спричинений їхньою химерною дієвістю в ролі гербіциду.

— Знаєш оте голе місце на подвір’ї? — питала Гаррієт. — Коло задньої веранди, знаєш? Ще шість років тому Тетті там викинула твої огірки, і відтоді там уже нічого не росте. — Гаррієт обома руками підтримувала ідею консервувати ті огірки й продавати як засіб проти бур’янів. Ліббі на цьому б заробила мільйони.

Після такого тітка Ліббі проплакала три чи й чотири дні. З Аделаїдою та її напірниками вийшло ще гірше. Та, на відміну від Ліббі, полюбляла впиватися злопомністю; два тижні вона з Еді й Тет навіть не балакала, холодно ігнорувала примирливі торти й пироги, які вони приносили їй на веранду, і залишала їх на поталу сусідським псам. Ліббі, прибита цим розколом (де її вини зовсім не було; вона ж була єдиною сестрою, якій вистачало відданості зберігати Аделаїдині напірники й користуватися ними, хай якими й незугарними вони в тієї виходили), кидалася то туди, то сюди, щоб замирити обидві сторони. Їй це майже вдалося, коли Гаррієт знову розбурхала Аделаїду, уточнивши, що Еді навіть не розгортає подарунки від тієї, а лише знімає стару листівку й прикріплює нову, а тоді надсилає пакунок далі: переважно благодійним організаціям, з яких декотрі для негрів. Цей випадок виявився таким руйнівним, що навіть тепер, коли минуло вже стільки років, кожна згадка про нього досі викликає єхидність і м’які звинувачення, а Аделаїда на дні народження й Різдво пнеться зі шкіри, щоб купувати своїм сестрам демонстративно надмірні подарунки, — скажімо, флакончик «Шалімару»9 чи нічну сорочку з «Ґолдсмітз»10 у Мемфісі — з яких вона зазвичай забуває зрізати цінники.

— Сама я люблю подарунки, зроблені вручну, — долинали її гучні пояснення — для панянок у її бридж-клубі, для Честера на подвір’ї, понад головами присоромлених сестер, які саме розгортали небажані витребеньки. — Вони більше значать. У них є якась суть. Але деяким людям важливо тільки, скільки витрачено грошей. Їм головне, щоб подарунок десь у магазині купили, лише тоді він чогось вартий.

— Мені подобаються твої вироби, Аделаїдо, — завжди казала Гаррієт. І їй справді подобалися. Хоч вона й ніяк не використовувала фартухи, напірники, чайні рушнички, але назбирувала собі Аделаїдину недоладну білизну й понабивала нею в себе в кімнаті цілі шухляди. Їй подобалася не сама білизна, а візерунки на ній: нідерландські дівчатка, кавники-танцюристи, дрімотні мексиканці в сомбреро. Вона їх навіть крала в інших людей із буфетів, так жадала їх, а ще тяжко злилася, що Еді відсилає напірники на благодійність («Гаррієт, ну що за дурниці. Навіщо тобі взагалі ті речі?»), а їй же хотілося їх собі.

— Я знаю, що хоч тобі подобається, сонечку, — шепотіла Аделаїда трепетним від жалю до себе голосом, поникаючи, щоб вліпити Гаррієт театральний поцілунок, поки Тет з Еді обмінювалися поглядами в неї за спиною. — Колись мене не стане, і ти зможеш з радістю собі все забрати.

— Любить же та дитина, — казав Честер Іді, — пересвари зачинати.

Еді, яка й сама деколи любила влізати в пересвари, вважала свою наймолодшу онуку гідною суперницею. Попри це, чи, мабуть, як наслідок, вони насолоджувалися товариством одна одної, і Гаррієт досить багато часу проводила в бабусиному домі. Еді часто нарікала на впертість і брак виховання онуки, а також бурчала, мовляв, та постійно плутається під ногами, проте, хоч Гаррієт і діяла на нерви, проводити з нею час Еді було приємніше, ніж з Еллісон, яка до ладу й не розмовляла. Їй подобалося, коли Гаррієт поруч, хоч вона цього й не визнавала, а коли дівчинка не приходила — сумувала за нею.

Хоч тітки й любили Гаррієт, дитиною вона була не такою ласкавою, як сестра, і її гордовитість їх турбувала. Надто дівчинка була відвертою. Зовсім не розуміла стриманості чи дипломатії і в цьому нагадувала Еді більше, ніж та усвідомлювала.

Тітки намагалися вчити її ввічливості, та намарно.

— Сонечку, ну хіба ти не розумієш, — казала Тет, — якщо тобі не подобається фруктовий кекс, краще все одно його з’їсти, ніж ображати почуття господині?

— Але ж він мені не подобається.

— Я розумію, Гаррієт. Тому я й навела цей приклад.

— Але фруктові кекси — то жахіття. Їх ніхто не любить. А якщо я їй скажу, що мені смачно, вона й далі їх мені даватиме.

— Так, сонечку, але суть не в тому. Розумієш, якщо людина не полінувалася й приготувала щось для тебе, ввічливо з твого боку буде з’їсти, навіть якщо не хочеться.

— У Біблії написано, що брехати не можна.

— Це інше. Це невинна брехня. У Біблії сказано про інші ви­ди брехні.

— У Біблії нема про винну чи невинну брехню. Там просто про брехню.

— Повір мені, Гаррієт. Справді, Ісус каже нам не брехати, але це не означає, що треба говорити нашій господині негарні речі.

— Ісус про нашу господиню не каже нічого. Він просто каже, що брехати — гріх. Каже, що Диявол — це брехун і батько брехні.

— Але Ісус також каже любити ближнього, правда? — ска­зала Ліббі з наснагою, перехоплюючи ініціативу в уже безмовної Тет. — Хіба ж це не про господиню? Господиня — це також твоя ближня.

— Саме так, — радо погодилася Тет. — Не те щоб, — поквапилася додати вона, — хтось каже, ніби господиня обов’язково якось близька з тобою. Просто любити ближнього свого означає їсти, коли тобі пропонують, і гарно подякувати.

— Я не розумію, чому любити ближнього означає казати йому, що я люблю фруктовий кекс. Він же мені не подобається.

Ніхто, навіть сама Еді, поняття зеленого не мав, як реагувати на таку нещадну прискіпливість. Це могло тривати годинами. З нею можна було так аж до посиніння розмовляти — хоч би що. Найбільше розлючувало те, що аргументи Гаррієт, хай якими абсурдними вони здавалися, зазвичай ґрунтувалися на якійсь більш-менш розумній біблійній основі. Еді це не вражало. Хоч вона й займалася благодійною та місіонерською діяльністю, і в церкві співала, та насправді не вірила, що кожнісіньке слово в Біблії істинне, як і в душі не вважала правдивими деякі свої улюблені вислови, наприклад: усе, що робиться, те на краще, або: десь у глибині негри насправді точнісінько такі самі, як білі люди. Але тітки — особливо Ліббі — дуже тривожилися, коли занадто напружено замислювалися над словами Гаррієт. Її софістика незаперечно брала коріння з Біблії, проте сміливо відкидала здоровий глузд і всі відомі людям правильні речі.

— Можливо, — непевним голосом мовила Ліббі, після того як Гаррієт почалапала додому вечеряти, — можливо, Господь справді не бачить різниці між невинною й злою брехнею. Можливо, у Його очах це все гріх.

— Ліббі, та перестань.

— Може, саме мале дитя має нам про це нагадувати.

— Та я б краще в пекло пішла, — гаркнула Еді, відсутня під час попередньої розмови, — ніж мусила всім навколо розповідати, що саме я про них думаю.

— Едіт! — в унісон скрикнули всі її сестри.

— Едіт, ти ж несерйозно!

— Серйозно. І ще мені абсолютно однаково, що всі в місті думають про мене.

— Уявити собі не можу, Едіт, що б таке ти мала натворити, — мовила святенницька Аделаїда, — коли вважаєш, ніби всі про тебе погано думають.

Одін, служниця Ліббі, — яка прикидалася глухуватою, — безпристрасно слухала цю розмову, поки на кухні розігрівала для пані на вечерю тушковану у вершках курку з коржиками. У будинку Ліббі не відбувалося нічого особливо цікавого, але коли наві­дувалася Гаррієт, розмови зазвичай минали хоч трохи палкіше.

На відміну від Еллісон, — яку інші діти приймали з ваганням, не до кінця розуміючи, чому так, — Гаррієт була маленькою начальницею, яку не особливо й любили. Ті друзі, яких вона таки мала, не були стриманими чи несерйозними, як в Еллісон. Здебільшого вона дружила з хлопчаками, зазвичай молодшими за себе й фанатично їй відданими, настільки, що ті чи не з іншого кінця міста приїздили після школи на велосипедах, щоб із нею побачитися. Вона змушувала їх бавитися в Хрестові походи й Жанну д’Арк; одягати на себе простирадла й розігрувати врочисті церемонії з Нового Завіту, у яких Гаррієт брала на себе роль Ісуса. Улюбленою в неї була Тайна вечеря. Вони всі сиділи під обплетеною мускатним виноградом перголою в Гаррієт на задньому подвір’ї, по один бік столика для пікніків, наче в Леонардо, і не могли дочекатися миті, коли вона — роздавши Тайну вечерю, що складалася з крекерів «Рітц» і виноградної «Фанти» — роззирнеться на присутніх холодним поглядом, на кілька секунд пригвинчуючи кожного.

— Проте один із вас, — казала вона з незворушністю, від якої хлопцям відбирало мову, — один із вас мене сьогодні зрадить.

— Ні! Ні! — у захваті пищали вони — включно з Гелі, хлопчиком, який грав Юду, та все ж Гелі був улюбленцем Гаррієт, і йому випадало грати не лише Юду, а й усіх інших жаданих апостолів: святого Івана, святого Луку, святого Симона Петра. — Ні, Владико, нізащо!

Після цього відбувалася процесія до Гетсиманського саду, розташованого у глибокому затінку під чорним тупело в Гаррієт на подвір’ї. Тут Гаррієт у ролі Ісуса мали схопити римляни, — схопити жорстоко, бурхливіше, ніж описано в Євангеліях — і вже сама ця подія дуже всіх збуджувала; але найбільше сценку в Гетсиманському саду хлопці любили за те, що вона розгорталася під деревом, на якому вбили брата Гаррієт. Те вбивство відбулося ще до того, як більшість із них з’явилися на світі, але всі знали цю історію, зшили її докупи з фрагментів батьківських розмов чи гротескних напівправд, нашептаних старшими братами й сестрами в темних спальнях, і те дерево відкидало свою насичено забарвлену тінь на їхні уяви, відколи вони були ще зовсім малявками, і нянечки вперше нахилилися до них на розі Джордж-стріт, стиснули їм долоньки й, указуючи на нього, сичали застереженнями.

Люди загадувалися, чому те дерево досі там. Усі вважали, що його треба зрубати, — не лише через Робіна, а й тому, що воно почало відмирати вгорі, оголюючи меланхолійно-сірі кістки, що пообламувалися й стриміли над гидючим листям, наче дерево вразила блискавка. Восени воно набирало осяйної немилосердної червені, і день-два мало гарний вигляд, доки зненацька не скидало все листя й поставало наге. Коли листки поверталися, то були глянцеві, шкірясті й темні, аж чорні. Вони відкидали такі насичені тіні, що трава під деревом майже не росла; крім того, дерево було завелике й росло заблизько до будинку, тож арборист пояснив Шарлотті, що одного дня, якщо здійметься досить сильний вітер, вона може прокинутися від вибитого деревом вікна в спальні («не кажучи вже навіть про того хлопчика, — сказав він своєму партнерові, добувшись у вантажівку й грюкнувши дверцятами, — і як тій бідній жінці ото все життя щоранку вставати й дивитися на те одоробло в себе на по­двір’ї?»). Місіс Фонтейн навіть пропонувала заплатити лісорубам, щоб дерево зрізали, тактовно посилаючись на загрозу для власного будинку. Це дещо виходило за рамки буденності, бо місіс Фонтейн була такою скнарою, що мила фольгу, скручувала її в м’ячик і використовувала заново, але Шарлотта на це лише хитала головою.

— Ні, дякую, місіс Фонтейн, — відповідала вона таким невиразним голосом, аж місіс Фонтейн не була певна, чи правильно її зрозуміла.

— Я ж серйозно, — лементувала вона. — Я вам гроші дам! З радістю все оплачу! То небезпечно і для мого будинку, а якби надійшло торнадо, і…

— Ні, дякую.

Вона не дивилася на місіс Фонтейн — не дивилася навіть на дерево, де в прогнилій розвилці від недбалості зотлівала халабуда її померлого сина. Шарлотта втупилася кудись по той бік вулиці, повз порожню ділянку, зарослу високими ясновцем і просом, де за поіржавілими дахами Ніґертауна кудись удалечінь гнітюче тягнулася колія.

— Я вам кажу, — почала місіс Фонтейн, уже іншим голосом. — Кажу вам, Шарлотто. Думаєте, я не розумію, але я знаю, як це — втратити сина. Але то воля Божа, і треба її прийняти. — Підбадьорившись Шарлоттиним мовчанням, вона продовжила: — Та й до того ж то у вас не єдина дитина. У вас хоч інші є. А от бідний мій Лінсі — у мене він один був. Ні дня не минає, щоб я не згадувала той ранок, коли почула, що збили його літак. Ми саме до Різдва готувалися, я на драбинці стояла в нічній сорочці й капоті, хотіла причепити гілочку омели на канделябр, і тут постукали у двері. Портер, дай йому, боже, здоров’я, — то було після першого його інфаркту, але перед другим…

Голос у неї надломився, і вона перевела погляд на Шарлотту. Але її вже не було на місці. Вона обернулася до місіс Фонтейн спиною й пливла до будинку.

То було купу років тому, а дерево й досі стояло, і Робінова стара халабуда досі гнила зверху. Тепер місіс Фонтейн, як зустрічала Шарлотту, вже не була такою приязною.

— Вона за тими дівчатками анітрохи не пильнує, що за одною, що за другою, — ділилася вона з жінками в перукарні місіс Нілі, поки тим робили зачіски. — А в тому будинку сміття по коліна. Як заглянути у вікна, то там майже під саму стелю гори газет.

— Я от думаю, — сказала місіс Нілі з лисячим обличчям, перехоплюючи й утримуючи погляд місіс Фонтейн у дзеркалі, коли потягнулася по спрей для волосся, — чи не попиває вона собі раптом час від часу?

— А я б і не здивувалася зовсім, — відповіла місіс Фонтейн.

Через те, що місіс Фонтейн часто волала на дітей зі своєї веранди, ті втікали й вигадували про неї історії: як вона краде (і з’їдає) маленьких хлопчиків; як її призовý трояндову клумбу удобрено їхніми перемеленими кісточками. Через сусідство з будинком жахіть місіс Фонтейн відтворення арешту в Гетсиманському саду на подвір’ї Гаррієт здавалося значно захопливішим. Та хоч хлопцям іноді вдавалося лякати один одного оповідками про місіс Фонтейн, придумувати страшилки про те дерево потреби не виникало. Щось у його контурах викликало в них сум’яття; навіть якщо не знати історію того дерева, задушлива сірість його тіні, що наче й лежала від соковитого газону лише за кілька кроків, та водночас тягнулася незмірно далеко, відбирала весь спокій. Зайве їм було нагадувати собі про те, що тут колись сталося, бо саме дерево про це нагадувало. Воно мало окрему владу, окрему темряву.

Через Робінову смерть у початкових класах школи з Еллісон жорстоко кпили («Мамусю-мамусю, а можна мені надвір побавитися з братиком?» — «Звісно ж ні, ти його за цей тиждень уже тричі викопувала!»). Вона зносила той глум зі смиренним мовчанням, — наскільки та як довго, не знав ніхто, — доки одна добра вчителька нарешті про це не дізналася й поклала тим знущанням край.

Проте Гаррієт — можливо, через шаленішу натуру чи, може, лише тому, що її однокласники були замалі, щоб пам’ятати те вбивство, — уникла таких гонінь. Трагедія родини відбилася на ній певним маркітним гламуром, опиратися якому хлопці просто не могли. Вона часто розповідала про свого мертвого брата, ще й із таким дивним, упертим завзяттям, наче не просто пам’ятає Робіна, а він досі живий. Не раз і не двічі хлопці помічали, як ціпеніли, втуплюючись Гаррієт у потилицю чи профіль. Іноді їм здавалося, що вона і є Робіном: такою ж дитиною, яка встала з могили й знає те, чого не знають вони. Через кревну родинність між Робіном і Гаррієт хлопці бачили в її очах колючий погляд мертвого брата. Узагалі, хоч ніхто з них цього не усвідомлював, у Гаррієт із її братом спільного було вкрай мало, навіть судячи з фотографій: прудкий, радісний, в’юнкий, наче мілька, Робін і близько не стояв із зануреною в роздуми та підкреслено беземоційною Гаррієт, і тих хлопчаків тримала й причаровувала сила саме її вдачі, а не його.

У хлопців не виникало відчуття іронії й жодних очевидних паралелей між трагедією, яку вони відтворювали в темряві під чорним тупело, і трагедією, яка відбулася там дванадцять років тому. У Гелі голова була повна клопотів, бо в ролі Юди Іскаріота він видавав Гаррієт римлянам, але водночас (у ролі Симона Петра) мусив, захищаючи її, відрубати вухо центуріонові. Він вдоволено й нервово відраховував тридцять варених арахісових горішків, за які збирався зрадити свою Спасительку, і, поки решта хлопців підштовхували й понукали його, змочив губи зайвим ковтком виноградної «Фанти». Щоб зрадити Гаррієт, він мав поцілувати її в щоку. Якось — після підхльостувань з боку інших апостолів — він чоломкнув її просто в губи. Від того, як різко вона витерлася, — одним презирливим рухом тильного боку долоні вздовж рота — Гелі схвилювався більше, ніж від самого поцілунку.

Закутані постаті Гаррієт і її апостолів вселяли мешканцям району забобонний страх. Бувало, що Іду Ру, коли та визирала з вікна над раковиною, ошелешувала незвичність маленької процесії, що понуро тягнулася по газону. Вона не бачила, як Гелі погладжує дорогою свій варений арахіс, не бачила під балахоном його зелених кросівок, не чула, як інші апостоли шепотом побиваються, що не можуть узяти свої револьвери на пістонах, щоб захистити Ісуса. Вервечка дрібних, огорнутих у біле постатей, за якими по траві тяглися простирадла, спричиняла в неї таку саму цікавість і острах, які вона могла б відчути, бувши палестинською пралею, котра, по лікті в балії брудної джерельної води, у той теплий Песах спиняється на мить, щоб витерти зап’ястком чоло, як раптом спантеличено втуплюється в тринадцять закритих каптурами постатей, що пропливають повз, угору курною дорогою до огородженого оливкового гаю на вершині пагорба, — вага їхньої справи очевидна через повільне поникле поведення, хоча природу цієї справи домислити неможливо: похорон абощо? Відвідини хворого, суд, релігійне відзначення? Хай би що то було, але щось невпокійне, що аж привернуло її увагу на мить-другу, хоча жінка й повернеться до роботи і сном-духом не знатиме, що та процесія тягнеться до чогось здатного зворохобити саму історію, пустивши її іншим трибом.

— Чого вас вічно тягне бавитися під тим старим нездалим деревом? — запитала вона в Гаррієт, коли та прийшла додому.

— Тому що, — відповіла дівчинка, — там найтемніше місце на подвір’ї.

Вона ще змалечку кохалася в археології: індіанських курганах, руїнах міст, різних похованих знахідках. Усе почалося з інтересу до динозаврів, який переріс у щось інше. Насправді ж, як тільки Гаррієт доросла до можливості проартикулювати свою думку, стало очевидним, що цікавили її не самі динозаври — довговії бронтозаври зі щосуботніх мультиків, які дозволяли себе сідлати чи сумирно прихиляли шиї, щоб діти з’їжджали ними, наче з гірки, навіть не крикливі тиранозаври чи птеродактилі з нічних кошмарів. Інтерес у неї викликало те, що їх уже не існує.

— Але звідки ми знаємо, — запитала вона Еді — якій слово «динозавр» уже осточортіло, — який вигляд вони мали насправді?

— Бо люди знайшли їхні кістки.

— Але Еді, якби я знайшла твої кістки, то не знала б, який вигляд мала ти!

Еді, що саме чистила персики, ніяк на це не відповіла.

— Дивися, Еді. Дивись. Тут написано, що вони знайшли лише кістку від ноги. — Гаррієт видряпалася на стілець і однією рукою з надією вручила їй книжку. — А на картинці динозавр тут цілий.

— Гаррієт, ти хіба не знаєш ту пісеньку? — перебила Ліббі, нахи­ляючись над кухонною стільницею, де вона виймала з пер­сиків кісточку. Тоді тріпотливим голосом заспівала: — Колінна кістка з’єднана з кісткою ноги… Кістка ноги з’єднана з кіст­кою…11

— Але звідки вони знають, який вигляд вони мали? Як вони знають, що вони були зелені? На картинці їх зробили зеленими. Дивись. Дивися, Еді.

— Я дивлюся, — відрізала Еді, хоч і не дивилася.

— Не дивишся!

— Усе, що мені треба, я вже побачила.

Коли Гаррієт трохи підросла, у дев’ять чи десять років ця зацикленість перекинулася на археологію. Для цієї теми їй вдалося знайти охочу, хоч і збаламучену співрозмовницю, тітку Тет. Та тридцять років навчала латини в місцевій середній школі; після виходу на пенсію в неї розвинувся інтерес до різних Загадок давнини, з яких багато, на її думку, крутилося навколо Атлантиди. Вона пояснювала, що саме атлантидці побудували піраміди й моноліти на острові Пасхи; саме їхньою мудрістю можна пояснити знайдені в Андах трепановані черепи й ви­явлені в пірамідах фараонів сучасні електричні акумулятори. Книжкові полиці в неї тріщали від популярних псевдонаукових робіт із 1890-х, які вона успадкувала від освіченого, проте легковірного батька, високопоставленого судді, який в останні роки життя намагався в піжамі втекти із замкненої спальні. Бібліотека, яку він залишив своїй другій молодшій доньці, Теодорі — яку сам прозвав Тетікорум12, або, скорочено, Тет — містила роботи на кшталт «Допотопний диспут. Світи інші, окрім нашого» та «Му. Правда чи вигадка?»13.

Сестри Тет не вітали цей напрямок дослідження — Аделаїда й Ліббі через те, що вважали його нехристиянським; Еді — бо він їй здавався просто дурним.

— Але якщо Атланта справді існувала, — допитувалася Ліббі, невинно звівши брови, — чому про це нічого немає в Біблії?

— Бо її ще тоді не збудували, — досить безжально відповіла Еді. — Атланта — це столиця Джорджії. Її в Громадянську війну Шерман спалив14.

— Ой, Еді, ну чому ти така жовчна…

— Атлантидці, — пояснила Тет, — були предками давніх єгиптян.

— Ну от. Давні єгиптяни не були християнами, — доклалася Аделаїда. — Вони поклонялися котам, псам і всьому такому.

— Аделаїдо, вони в принципі не могли бути християнами. Христос іще не народився.

— Може, й так, але Мойсей і всі інші хоч дотримувалися Десяти заповідей. А не поклонялися котам з псами.

— Атлантидці, — зарозуміло мовила Тет, перекрикуючи сміх сестер, — атлантидці знали багато речей, які сучасні вчені розгадати лише мріють. Татко знав про Атлантиду, а він був добрим християнином і знав більше, ніж ми всі тут у кімнаті разом узяті.

— Татко, — буркнула Еді, — татко колись підривав мене серед ночі з ліжка й казав, що їде кайзер Вільгельм, тому треба поховати все столове срібло в криницю.

— Едіт!

— Негарно так казати, Едіт. Він тоді хворів. Він з нами такий добрий був, а ти отак!

— Тетті, я ж не кажу, що татко був поганою людиною. Просто говорю, що піклуватися про нього мусила я.

— Мене татко завжди розумів, — напористо заговорила Аделаїда, яка, оскільки була наймолодшою і, як сама вважала, батьковою улюбленицею, ніколи не втрачала нагоди нагадати про це сестрам. — Він про мене пам’ятав до самого кінця. У той день, як помер, він узяв мене за руку і сказав: «Адді, золотко, що ж вони зі мною зробили?». Хоч убийте, не знаю, чому він впізнавав саме мене. То було найнеймовірніше.

Гаррієт страшенно любила роздивлятися книжки Тет, серед яких були не лише томи про Атлантиду, а й більш визнані роботи, як-от Ґіббона15 й «Історія» Ридпата16, а також гора романів у м’яких обкладинках з кольоровими зображеннями гладіаторів — дія у них відбувалася в давні часи.

— Це, звісно ж, не історичні роботи, — пояснювала Тет. — Просто романчики з історичним тлом. Але вони дуже цікаві й повчальні. Я їх давала читати дітям у школі, щоб зацікавити їх Давнім Римом. Таке вже, мабуть, не спрацює, як врахувати, які книжки пишуть тепер, але в мене то гарні чисті романчики, а не гидота, як то зараз є. — Вона провела кістлявим пальцем — вузлуватим від артриту — по ряду ідентичних корінців. — «Г. Монтґомері Сторм». Здається, він писав ще й про епоху Регентства, під жіночим іменем, але не пам’ятаю яким.

Гаррієт романи про гладіаторів зовсім не цікавили. То ж були просто мелодрами в римському вбранні, а їй було неприємним усе, що хоч якось стосувалося любові чи романтики. Улюбленою з книжок Тет у неї був великий фоліант із назвою «Помпеї й Геркуланум. Забуті міста», ілюстрований кольоровими вставками.

Тет також вистачало ентузіазму, щоб роздивлятися його з Гаррієт. Вони сиділи на її вельветиновому диванчику й разом гортали сторінки, минаючи витончені фрески на зруйнованих садибах, пекарські ярмаркові намети, що ідеально, разом із хлібом, збереглися під п’ятиметровим шаром попелу, сірі й безликі тинькові скам’янілості мертвих римлян, досі скручених у тих же виразних стражденних позах, у яких вони дві тисячі років тому загинули під зливою золи на бруківці.

— Не розумію, як тим бідним людям не вистачило розуму втекти скоріше, — сказала Тет. — Напевно, тоді вони ще не знали, що таке вулкан. Може, то було щось таке, як тоді, коли на узбережжя Мексиканської затоки налетів ураган Камілла. Тоді було багато безтолкових людей, які під час евакуації з міста не захотіли виїжджати, а замість того сиділи й пили в готелі «Буена Віста», ніби то якась велика вечірка. То я от що тобі скажу, Гаррієт: коли вода спала, їхні тіла три тижні знімали з дерев. А від «Буени Вісти» каменя на камені не лишилося. Ти вже й не пам’ятаєш «Буену Вісту», сонечку. У них на склянках риби-ангели намальовані були. — Вона перегорнула сторінку. — Диви. Бачиш скам’янілого песика? У нього досі в зубах якийсь коржик. Я десь читала дуже гарне оповідання, саме про цього песика. Там в оповіданні він належав якомусь помпейському хлопчикові-жебраку. Песик його дуже любив і вмер, коли ніс йому їжу, щоб хлопчик мав чим перекусити в дорозі з Помпеїв. Сумно, правда? Звісно, ніхто того точно не знає, але, напевно, близько до правди, ти як вважаєш?

— Може, песик собі той коржик хотів.

— Сумніваюся. Розумієш, певно, їжа — то було останнє, про що та бідна тваринка думала, поки люди метушилися й кричали, а навколо сипався попіл.

Хоч Тет і поділяла інтерес Гаррієт до цього похованого міста з погляду людської цікавості, вона не розуміла, чому захоплення дівчинки поширюється навіть на найприземленіші й найменш вагомі аспекти руйнування: розбите начиння, брунатні уламки черепків, роз’їдені шмати невідомого металу. Вона точно не усвідомлювала, що одержимість Гаррієт уламками якось стосується родинної історії.

Кліви, як і більшість давніх родів у Міссісіпі, колись були заможнішими, ніж тепер. Як і в Помпеях, зараз від того багатства залишилися лише сліди, і поміж собою вони любили ділитись історіями про втрачені статки. Деякі були правдивими. Янкі справді покрали частину коштовностей і срібла Клівів, хоч і не такі величезні скарби, за якими тужили сестри. Суддя Клів важко пережив крах 29-го, а в старечому віці здійснив кілька катастрофічних інвестицій, передусім пустив основну частину заощаджень у божевільну схему розробки Автомобіля май­бутнього, який би літав. Як після смерті Судді виявили його зажурені доньки, одним із головних акціонерів тієї зниклої компанії був він сам.

Тож великий будинок, що належав сім’ї Клівів, відколи його збудували в 1809 році, довелося поспіхом продати, щоб сплатити борги Судді. Сестри досі побивалися з цього приводу. Вони в тому будинку виросли, як і сам Суддя, як його мати, баби й діди. Що гірше — людина, якій вони продали маєток, перетворила його на притулок для літніх людей, а згодом, коли в притулку відібрали ліцензію, на соціальне житло. Через три роки після смерті Робіна будівля згоріла дощенту.

— Громадянську війну пережив, — гірко бідкалася Еді, — а негритоси все одно його знищили.

Насправді ж будинок знищив саме Суддя Клів, а не «негритоси»: він сімдесят років у ньому нічого не ремонтував, як і сорок років перед тим цього не робила його мати. Коли він помер, підлога вже прогнила, опори сточили терміти, а весь каркас мав от-от розсипатися, проте сестри все одно з любов’ю згадували вручну розмальовані шпалери — чирково-сині17, з центифольними трояндами, — що їх прислали з Франції; мармурові полиці над камінами з вирізьбленими херувимами й канделябр із вручну нанизаним богемським склом, сходи-близнюки, збудовані спеціально для потреб будинку зі змішаними мешканцями: одні для чоловіків, інші для жінок, і стіна, яка розділяла верхній ярус будинку пополовині, щоб збитошні хлопці не могли серед ночі залізти в кімнати дівчат. Вони здебільшого забули, що на час смерті Судді чоловічі сходи, ті, що з північного боку, уже п’ятдесят років не бачили жодних вечірок і настільки струхлявіли, що користуватися ними було небезпечно; що в старечому маразмі Суддя мало не дотла спалив їдальню через нещасний випадок із парафіновою лампою; що підлога прогиналася, стеля текла, а в 1947-му східці на задній веранді розвалилися на друзки під вагою чоловіка з газової служби, який прийшов перевірити лічильник; а також, що ті славетні розмальовані вручну шпалери повідлуплювалися від тиньку величезними пропліснявілими фестонами.

Будинок, що цікаво, називали Напастю18. Дід Судді Кліва так його назвав через те, що під час його будівництва сам мало не загинув. Від споруди нічого не залишилось, окрім двох димарів-близнюків і вкритої мохом цегляної стіни з хитромудрою кладкою «ялинка», що вела від фундаменту до передніх сходів, де на чотирьох потрісканих плитках на присхідці блакитним кольором збляклої делфтської порцеляни було виведено «КЛІВ».

На Гаррієт ці чотири голландські кахлі справляли більше враження захопливих реліквій, аніж будь-який мертвий пес із коржиком у зубах. У їхній вишуканій водянистій синяві вона вбачала синяву багатства, пам’яті, Європи, раю; а Напасть, чиє походження вона з них вибудовувала, світилася фосфоресценцією й пишнотою самої мрії.

У її уяві померлий брат, наче принц, проходив кімнатами цього втраченого палацу. Будинок продали, коли їй було лише шість тижнів, але Робін там ковзав униз махагонієвими поруччями (а якось, розповіла їй Аделаїда, мало не врізався в скляний сервант унизу) і грав у доміно на перському килимі, поки за ним спостерігав мармуровий херувим із розпростертими крилами й лукавими очима з важкими повіками. Він засинав біля ніг ведмедя, якого його двоюрідний дядько уполював і з якого зробив опудало, а ще бачив стрілу, оперену збляклою сойчиною пір’їною, якою індіанець натчез19 поцілив у його прапрадіда під час облави в 1812-му та яка залишилася стирчати в стіні вітальні в тому ж місці, куди влучила.

Окрім голландської плитки, від Напасті залишилося небагато матеріальних артефактів. Більшість килимів і меблів, а також усі закріплені елементи — мармуровий херувим, згаданий канделябр — порозкладали по ящиках із написом «Різне» і продали якомусь антиквару в Ґрінвуді, котрий скупив їх за половину ціни. Коли в день переїзду Еді спробувала висмикнути зі стіни ту славетну стрілу, держалко розкришилося в неї в руках, а дрібний наконечник, попри всі намагання шпателем відколупати його з тиньку, так і залишився на місці. Поїдене ж міллю опудало ведмедя відправилося на звалище, звідки діти негрів, тішачись, його порятували й за ноги потягли по грязюці додому.

Як же тоді відбудувати цього вимерлого колоса? Які залишилися скам’янілості, від яких відомостей відштовхуватися? Фундамент досі стоїть, трохи віддалік від містечка, — де саме, Гар­рієт точно не знала, але чомусь це й не важило; лише раз у житті, одного давнього зимового дня її повели туди подивитися. Малій дитині тоді здалося, ніби той фундамент колись підтримував знач­но більшу за будинок споруду, чи не ціле місто; вона пам’ятала, як Еді (вбрана по-хлопчачому, в штани хакі) збуджено стрибала від кімнати до кімнати, видихаючи білі хмарки повітря, указувала на вітальню, їдальню, бібліотеку — хоча цей спогад був зовсім туманним, порівняно з тим жахіттям, коли Ліббі в червоному труакарі, заливаючись сльозами, подала руку в рукавичці, щоб Еді провела її хрумким зимовим лісом назад до автівки, поки Гаррієт шпорталася позаду.

З Напасті вдалося врятувати пригорщу дрібніших артефактів — лляну білизну, тарілки з монограмами, громіздкий палісандровий креденець, вази, порцелянові годинники, стільці з їдальні, розсіяні по її будинку й будинках тіток: випадкові уламки, кістка ноги там, хребець сям, з яких Гаррієт узялася відбудовувати згорілу велич, якої ніколи не бачила. І ці врятовані предмети з теплотою сяяли погідним древнім світлом, відмінним від усього іншого: столове срібло було важчим, вишивка багатшою, кришталь витонченішим, а порцеляна — з вишуканішою, рідкіснішою блакитною барвою. Та найзначущішими були історії, які їй передавали, — щедро прикрашені речі, які Гаррієт розцяцьковувала ще більше через свій непохитний міт про той магічний алькасар20, чарівне шато, якого ніколи не існувало. Вона аж до ніяковості винятково володіла тим обмеженим баченням, яке дозволяло всім Клівам забувати те, чого пам’ятати не хотілося, а також перебільшувати чи ще якось переінакшувати те, чого не вдається забути; і заново стягуючи скелет чудовиська, яке колись було багатством її родини, Гаррієт не відала, що до одних кісток чиїсь руки дісталися швидше; що інші кістки належать не тій тварині; що значна кількість наймасивніших і найефектніших маслаків — то зовсім не кістки, а гіпсові підробки. (Славетний богемський канделябр, наприклад, походив зовсім не з Богемії; навіть виготовлений він був не з кришталю; мати Судді замовила його з «Монтґомері Ворд»21). Найменше з усього Гаррієт усвідомлювала, що в своїй праці вона топчеться туди-сюди по певних невиразних порохнявих фрагментах, які, якби вона взялася їх дослідити, надали б усій структурі істинного — і досить невтішного — тону. Могутня, несосвітенна й помпезна Напасть, яку вона з таким клопотом відбудовувала в себе в голові, була не реплікою будинку, що коли-небудь існував, а химерою, казочкою.

Цілими днями Гаррієт у домі Еді (який Напасті й у підметки не годився — бунгало з двома спальнями, збудоване в 1940-х) вивчала старий фотоальбом. Зі світлин дивилась худа й соромлива Ліббі із зачесаним назад волоссям, і навіть у вісімнадцять вона видавалася безкровною й була наче стара діва: її рот і очі мали риси, що нагадували матір Гаррієт (і Еллісон). Далі — зневажлива Еді: дев’ятирічна, брови наче грозові хмари, а вираз обличчя ніби в дрібної копії батька, Судді, котрий хмурився позаду неї. Несьогосвітня круглолица Тет, розпластана в плетеному кріслі з розмитою тінню кошеняти на колінах, упізнати яке було неможливо. Маленька Аделаїда, яка переживе трьох чоловіків, сміється в камеру. З усієї четвірки вона була найгарніша, і в ній також щось нагадувало Еллісон, але вже тоді в кутиках її рота збиралось якесь невдоволення. На сходах приреченого будинку, що бовванів за ними, можна було прочитати напис «КЛІВ» на голландських кахлях: ледь помітний, і то лише якщо добре придивлятися, але вони — єдине на фотографії, що не змінилося.

Найбільше Гаррієт любила фотографії зі своїм братом. Більшість із них зробила Еді; а тому що на них було важко дивитися, їх вийняли з альбому й тримали окремо, на полиці шафи Еді в коробці з-під цукерок у формі серця. Гаррієт було близько восьми років, коли вона на них натрапила, і це стало археологічною знахідкою рівня гробниці Тутанхамона.

Еді поняття не мала, що Гаррієт знайшла ті фотографії й що саме через них дівчинка стільки часу проводить у її домі. Оснастившись ліхтариком, Гаррієт вивчала їх у глибині затхлої шафи за спідницями Едіних недільних суконь; іноді вона ховала ту коробку всередину своєї мандрівної валізки барбі й несла в комору для інструментів Еді, де та — рада, що онуки можна туди збутися — дозволяла бавитися й не турбувала її. Кілька разів вона брала ті фотографії на ніч собі додому. А одного разу, коли мама вже пішла спати, показала їх Еллісон.

— Глянь, — сказала вона. — Це наш брат.

Еллісон, поки в неї на обличчі зароджувався дуже схожий на страх вираз, вирячилася на відкриту коробку, яку Гаррієт поклала їй на коліна.

— Подивися далі. Ти там теж є на деяких.

— Я не хочу, — відповіла Еллісон, притиснула коробку кришкою й упхнула її назад Гаррієт.

Світлини були кольорові: збляклі «полароїди» з порожевілими краями, липкі й надірвані в місцях, де їх витягували з альбому. Обмацані пальцями, наче їх багато разів передавали між собою. У деяких знімків ззаду були чорні реєстрові номери, бо їх використовували в поліцейських розслідуваннях, і саме на них виднілося найбільше відбитків пальців.

Гаррієт ніколи не втомлювалася їх розглядати. Знімки були надто сині, неземні; і з часом їхні кольори стали ще химернішими й мінливими. Осяяний мріями світ у них був магічним, самодостатнім, безповоротним. Там Робін куняв зі своїм рудим кошеням Нюнею; гримотів по здоровенній, з колонами, веранді Напасті й бризкаючи слиною від сміху, кричав щось у фото­апарат; видмухував бульбашки за допомогою блюдця з милом і шпульки. Ось він серйозний, у смугастій піжамі; ось в уніформі скаута-новака, на випрямлених колінах, задоволений собою; ось тут значно молодший, на дитсадковій виставі «Пряниковий чоловічок», де грав роль скупого дрозда. Костюм тоді в нього був знаменитий. Ліббі готувала його тижнями: чорне трико з помаранчевими колготами, прошите від зап’ястка до пахви, а від пахви до верху стегна, з крилами з опереного чорного оксамиту. До носа йому прив’язали конус із помаранчевого картону, що правив за дзьоб. Костюм був такий гарний, що Робін його вдягав два Гелловіни поспіль, як і його сестри, і навіть коли минуло стільки років, Шарлотті досі дзвонили місцеві матері й молили позичити його своїм дітям.

На тій виставі Еді виклацала всю котушку плівки: купа кадрів, де Робін сміхотливо гасає по будинку, вимахуючи руками й лопочучи позаду крилами, одна-дві заблудлі пір’їни з яких пливуть у повітрі на широченний обшарпаний килим. Чорне крило, обвите навколо шиї скромної Ліббі, зашарілої швачки. Зі своїми маленькими друзяками, Алексом (пекарем у білому халаті з ковпаком) і вредним Пембертоном, самим Пряниковим чоловічком, дрібне личко якого сердито темніло від приниження через власний костюм, якому до Робінового було далеко. Знову Робін, нетерплячий, в’юнкий, його міцно тримає вклякла мати, намагаючись зачесати малому волосся. Грайливою молодою жінкою на фото, безперечно, була мати Гаррієт, але та мати, якої вона ніколи не знала: зграбна, чарівна, переповнена життям.

Ці світлини зачарували Гаррієт. Понад усе їй хотілося перестрибнути з відомого їй світу в прохолодну, омиту блакиттю ясність, де її брат живий, а той прекрасний дім ще стоїть, і всі щасливі. Робін з Еді у просторій тьмяній вітальні, удвох навкарачки грають у якусь настільну гру — яку саме, вона розібрати не могла, якусь із яскравими касами й кольоровим колесом, що крутилося. Ось вони знов удвох, Робін спиною до камери, кидає Еді великий червоний м’яч, а сама Еді комічно закочує очі й шугає, щоб спіймати його. Ось він задмухує свічки на торті в день народження, — дев’ять свічок, останній його день народження — а Еді й Еллісон схилені в нього над плечем, щоб допомогти, світяться в темряві усміхненими обличчями. Щорічне різдвяне божевілля: соснові галузки й лелітки, розсипи подарунків під ялинкою, креденець мерехтить прозірчастою мискою для пуншу, навколо якої розмістилися кришталеві блюдця з цукерками й помаранчами та срібні тарелі з посипаними пудрою тістечками, камінний серафим обснований гірляндою з гостролиста, усі сміються, а у високому дзеркалі палахкотить канделябр. Десь на задньому плані Гаррієт вдалося розпізнати на святковому столі славетні різдвяні тарілки: оповиті візерунком із шарлатової стрічки, із дзвінкими гравійованими позліткою бубонцями. Під час переїзду вони потрощилися, — носильники їх погано спакували, — і зараз не лишилося нічого, окрім парочки чайних блюдець і соусника, але от на знімку вони всі були, божественні, славетні, повним комплектом.

Сама Гаррієт народилася перед Різдвом, посеред найбільшої зафіксованої в Міссісіпі сніжної бурі22. У коробці у формі серця також була фотографія цієї хурделиці: дубова алея Напасті світиться льодом, а Плигун, давно померлий тер’єр Аделаїди, ошалівши від збудження, мчить по вкритій снігом доріжці до своєї господарки, фотографині, яка ловить його в кадр посеред гавкоту, — лапки розмиті, здіймають позаду піну зі снігу — у мить піднесеного очікування того, як він дістанеться своєї любки. Здалеку видно, що вхідні двері Напасті відчинено, і Робін, поки боязка сестра Еллісон хапається за його талію, радісно махає в бік об’єктива. Махав він Аделаїді — яка й зробила те фото — й Еді, котра допомагала його матері вийти з машини; а також своїй сестрі-немовляті Гаррієт, яку він ще ніколи не бачив і яку в той сніжно-яскравий переддень Різдва вперше привезли додому з лікарні.

Гаррієт бачила сніг лише двічі, але все життя знала, що посеред нього народилася. Кожного Святвечора (а тепер Різдво вже випадало дрібніше й сумніше, коли всі збиралися в задушливому домі Ліббі з низькими стелями навколо газового обігрівача й пили еґ-ноґ23) Ліббі, Тет і Аделаїда оповідали одну й ту саму історію про те, як вони спакувалися в машину Еді й вирушили у Віксберзьку лікарню, щоб серед снігів привезти Гаррієт додому.

— Ти була найкращим нашим різдвяним подарунком, — розповідали вони. — Робін так переживав. Вночі перед тим, як ми мали їхати, він майже не спав, і бабці твоїй аж до четвертої ночі не давав заснути. А як уперше побачив, коли тебе занесли всередину, то трохи помовчав, а тоді каже: «Мамо, ти, напевно, вибрала там найгарнішу дитинку».

— Такою гарною дитиною Гаррієт була, — тужливо мовила її мама — вона сиділа біля обігрівача, обвивши руками коліна. Як і в Робінів день народження й річницю його смерті, на Різдво їй було особливо важко, і всі про це знали.

— Я була гарна?

— Саме так, рибко. — Так справді було. Гаррієт ніколи не плакала й не обтяжувала нікого, доки не навчилася говорити.

Улюбленою фотографією в коробці у формі серця в Гаррієт була та, що її вона постійно роздивлялася під ліхтариком, де вони з Робіном та Еллісон у вітальні Напасті біля різдвяної ялинки. Наскільки їй було відомо, то єдина світлина з ними трьома разом; єдина її фотографія в старому родинному домі. Вона не передавала жодного відчуття численних трагедій, які вже насувалися. За місяць старий Суддя помре, Напасть утратять назавжди, а навесні помре Робін, але, звісно ж, про це тоді ніхто не знав; було Різдво, у будинку з’явилося нове дитя, усі раділи й думали, що будуть щасливими вічно.

На фотографії Еллісон (серйозна, у білій нічній сорочці) босоніж стояла біля Робіна, який тримав на руках маленьку Гаррієт: обличчя в нього світилося сумішшю збудження й спантеличення, наче Гаррієт — то дорога іграшка, з якою він ще не навчився бавитися. Біля них вигравала вогнями різдвяна ялинка; у куточку фотографії, наче звірі, що прийшли споглядати на диво в яслах, мило визирали Робінів котик Нюня і цікавий до всього Плигун. Понад цією сценою всміхався мармуровий херувим. Світло на знімку було переривчасте й сентиментальне, пашіло катастрофою. До наступного Різдва не доживе навіть тер’єр Плигун.

Після смерті Робіна Перша баптистська церква розпочала збір на дарунок у пам’ять про нього — японську айву чи, може, нові поду­шечки для церковних лав, — але грошей надійшло більше, ніж усі очікували. Під час якоїсь хурделиці одне з шести церковних вікон-­вітражів — кожне зі сценкою з життя Христа — вибила дерев’яна гілка, тож відтоді отвір затуляли листи фанери. Зажурений через вартість заміни пастор запропонував витратити гроші на нове вікно.

Значна частка фонду надійшла від місцевих школярів. Вони ходили від дверей до дверей, організовували розіграші речей і ярмарки випічки. Робінів друг Пембертон Галл (котрий грав Пряникового чоловічка для Робінового дрозда на дитсадковому святі) дав на меморіал свого загиблого друга майже двісті доларів — щедру пожертву, походження якої пояснив тим, що розтрощив свою скарбничку, хоч насправді поцупив гроші з бабусиної сумочки. (Також він спробував віддати на меморіал материну обручку, десять срібних чайних ложечок і масонський затискач для краватки, походження якого не вдавалося визначити нікому; той був інкрустований діамантами й, очевидно, коштував добрих грошей.) Та навіть без цих кругленьких посмертних подарунків загальна сума, яку зібрали Робінові однокласники, вийшла чималою; тоді пролунала пропозиція не заміняти розбиту сценку «Весілля в Кані» на таку саму, а вшанувати якось не лише Робіна, а й дітей, які так наполегливо для нього працювали.

На новому вікні — яке через півтора року відкрили під охкання парафії Першої баптистської церкви — було зображено симпатичного блакитноокого Ісуса, який сидів на брилі під оливковим деревом і розмовляв із рудоволосим хлопчиком у бейсболці, що був безпомилково схожий на Робіна.

«ПУСТІТЬ ДІТЕЙ І НЕ ЗАБОРОНЯЙТЕ ЇМ ПРИХОДИТИ ДО МЕНЕ»

— було написано під сценкою, а на пластинці нижче:

«Світлої пам’яті Робіна Кліва Дюфрена

Від школярів Александрії, Міссісіпі

“Бо таких є Царство Небесне”».

Усе своє життя Гаррієт дивилася, як її брат зоріє в одній плеяді з архангелом Гавриїлом, святим Іваном Хрестителем, Йосипом і Марією, та, звісно ж, самим Христом. Промені полудневого сонця пронизували його екзальтовану постать, а очищені обриси його обличчя (кирпатий ніс, пустотлива усмішка) світилися такою ж блаженною ясністю. І ця ясність була ще світлішою, бо належала дитині, істоті вразливішій, ніж Іван Хреститель та інші; однак у його личку прозирала також сумирна байдужість вічності, наче секрет, про який вони всі знали.

Що саме сталося на Голготі чи в могилі? Як плоть вознеслася з приземленості й жалоби в цей калейдоскоп воскресіння? Гаррієт не знала. Зате знав Робін, і ця таємниця сяяла в його перевтіленому обличчі.

Шлях самого Христа — доречно — описано як Таємницю, проте людям навдивовижу нецікаво докопуватися до її суті. Що саме має на увазі Біблія, коли йдеться про те, як Ісус встав із мертвих? Чи повернувся він лише як дух, якоюсь недоладною поторочею? За Біблією, очевидно, що ні: Тома Невіруючий уклав палець в одну з дір від цвяхів у Нього в долоні; Його, досить матеріального, бачили на дорозі в Емаус; Він навіть перехоплював щось у домі одного з учнів. Проте якщо Він справді піднявся з мертвих у Своєму земному тілі, де ж Він тепер? І якщо Він любить усіх так сильно, як про це говорить, чому тоді взагалі хтось умирає?

Коли Гаррієт було років сім-вісім, вона пішла в міську бібліотеку й попросила якихось книжок про магію. Але коли принесла їх додому, то розлютилася, виявивши, що вони містять лише фокуси: як кульки зникають з-під стаканців, а четвертаки випадають людям із вух. Навпроти вікна з Ісусом та її братом височіло вікно зі сценою воскресіння Лазаря. Гаррієт постійно перечитувала в Біб­лії історію Лазаря, але та не давала жодних відповідей навіть на найпростіші питання. Що Лазар розповів Ісусові й сестрам про тиждень, який провів у гробу? Чи після воскресіння він продов­жував смердіти? Чи зміг він повернутися додому й далі жити із сестрами, чи люди його сахалися, тож він, можливо, мусив кудись виїхати й жити на самоті, як Франкенштейнів монстр? Вона ніяк не могла збутися думки, що якби вона, Гаррієт, була там, то розповіла б на цю тему значно більше, ніж святий Лука.

Можливо, то все просто байка. Можливо, сам Ісус не встав із мертвих, хоч усі кажуть, що так і було; та якщо Він справді відкотив камінь і живим вийшов із гробу, чому ж тоді так само не вчинив її брат, якого вона щонеділі бачить у сяйві поруч із Ним?

Це була найбільша одержимість Гаррієт, від якої й випливали всі інші. Бо понад усе — більше ніж Напасть, більше ніж що завгодно — їй хотілося повернути брата. А на другому місці їй хотілося дізнатися, хто його вбив.

Одного п’ятничного ранку в травні, через дванадцять років після вбивства Робіна, Гаррієт сиділа за кухонним столом в Еді й читала щоденники останньої експедиції капітана Скотта в Антарктику. Розгорнуту книжку вона сперла між ліктем і тарілкою, з якої їла яєчню-бовтанку з грінками. Вони часто в шкільні ранки снідали в Еді. Іда Ру, яка готувала їм усю їжу, приходила на роботу після восьмої, а їхня мати, котра все одно рідко щось їла, снідала лише сигаретою й подеколи пляшечкою «Пепсі».

Однак того ранку в школу вони не йшли, був просто будній день на початку літніх канікул. Еді у фартуху в горошок, накинутому на домашній халат, стояла біля плити і смажила бовтанку вже собі. Вона не схвалювала цієї звички Гаррієт читати за столом, але простіше було просто змиритися й не забороняти їй, замість того щоб кожні п’ять хвилин робити зауваження.

Яйце було готове. Вона вимкнула газ і підійшла до буфета взяти тарілку. Дорогою їй довелося переступити розпростерту фігуру іншої своєї онуки, що лежала долілиць на кухонному ліноле­умі й монотонно рюмсала.

Ігноруючи схлипування, Еді обережно знову переступила тіло Еллісон і ложкою пересипала яєчню на тарілку. Тоді обійшла колом до кухонного стола, — обачно уникаючи Еллісон, — сіла навпроти байдужливої Гаррієт і мовчки почала їсти. Вона вже була сильно застара для таких речей. Вона на ногах від п’ятої ранку, і ті дітиська їй уже в печінки в’їлися.

Усе через їхнього кота, що лежав на рушнику в картонній коробці поруч із головою Еллісон. Тиждень тому він перестав їсти. Далі, щоразу як його підіймали, він вищав. Тоді дівчатка принес­ли його до Еді додому, щоб та подивилася.

Еді гарно ладнала з тваринами й сама часто думала, що стала б чудовою ветеринаркою чи навіть лікаркою, якби дівчата так робили в її час. Вона виліковувала всіляких різних кошенят і щенят, виходжувала випалих із гнізд пташат і промивала рани й вправляла переломи усіх можливих рівнів у травмованих тварин. Діти про це знали — не лише її онучки, а й усі місцеві, — тому приносили їй не тільки своїх хворих улюбленців, а й просто всіх благеньких приблуд чи диких звіринок, що їм траплялися.

Та хоч як вона жалувала тварин, Еді не мала щодо них жодних сентиментів. Так само вона не творила дива і нагадувала про це дітям. Швидко оглянувши кота, — який справді здавався длявим, але наче не мав якихось очевидних ознак недуги, — вона підвелася й витерла долоні об спідницю, поки онучки з надією підняли на неї очі.

— Ну, а скільки тому коту? — запитала вона в них.

— Шістнадцять з половиною, — відповіла Гаррієт.

Еді нахилилася, щоб погладити біднятко, яке спиралося на ніжку стола й дивилося на світ дикими розпачливими очима. Їй і самій подобався той кіт. То було кошеня Робіна. Хлопчик його знайшов улітку на розпеченому тротуарі — тваринка була вже напівмертва, очі майже заплющені — і бережно приніс їй у складених долонях. Намарудилась Еді добряче, рятуючи те кошеня. Купка личинок проїла дірку йому в боці, і вона досі пам’ятала, як сумирно й стійко маленьке лежало, поки вона промивала рану в мілкій мийниці з літеплою водою, і як та вода порожевіла, доки вона завершила.

— З ним же все буде добре, правда, Еді? — запитала Еллісон, яка вже тоді мало не плакала. Той кіт був їй за найкращого друга. Після смерті Робіна він прив’язався до дівчинки: тягався за нею хвостиком, приносив їй невеликі подарунки, які поцупив чи вбив (мертвих пташок; ласі шматочки недоїдків; а якось — таєм­ничим чином — нерозкриту пачку вівсяного печива); а відколи Еллісон пішла в школу, він щодня о другій сорок п’ять брався шкрябати двері заднього виходу, щоб його випустили до рогу будинку зустріти її.

Еллісон зі свого боку мала до кота прихильність більшу, ніж до будь-якої іншої живої істоти, включно з членами її ж родини. Вона постійно з ним розмовляла, підгодовувала шматочками курятини й шинки з власної тарілки, а вночі дозволяла спати, простягнувшись животом їй на горлі.

— Напевно, з’їв щось негодяще, — припустила Гаррієт.

— Подивимося, — сказала Еді.

Але подальші дні підтвердили її побоювання. З котом не відбувалося нічого незвичного. Він просто постарів. Вона пропонувала йому тунця, пробувала напоїти молоком із піпетки, але тварина лише заплющувала очі й випльовувала молоко крізь зуби огидною піною. Минулого ранку, поки діти були в школі, Еді вийшла на кухню й побачила, що кіт смикається від якоїсь судоми, тож загорнула його в рушник і повезла до ветеринара.

Коли того дня дівчата зайшли до неї, вона їм пояснила:

— Вибачте, але я не можу нічим допомогти. Сьогодні вранці відвезла кота лікареві Кларку. Він каже, що його треба приспати.

Гаррієт — як не дивно, бо часто бувало, що вона впадала в пасію, коли в неї випадав такий настрій — сприйняла цю новину з відносним самовладанням.

— Бідний старенький Нюня, — мовила вона, вклякаючи біля котячої коробки. — Котику бідненький. — І поклала долоню йому на бік, що важко підіймався й опускався. Вона любила його майже так само, як Еллісон, хоч на неї він особливї уваги не звертав.

Але сама Еллісон зблідла.

— Тобто як це, приспати?

— Саме так, як я сказала.

— Так не можна. Я не дозволяю.

— Ми вже не можемо ніяк йому допомогти, — гостро відповіла Еді. — Ветеринар краще знає.

— Я не дам тобі його вбити.

— А що ти хочеш робити? Продовжувати йому, бідному, страждання?

У Еллісон затремтіли губи, а тоді вона впала на коліна біля котячої коробки й істерично розридалася.

Це відбулося вчора вдень о третій. Відтоді Еллісон не відійшла від кота ні на крок. Вона не вечеряла; відмовилася від подушки й ковдри; просто всю ніч проревіла, лежачи на холодній долівці. Еді з пів години просиділа біля неї в спробах провести невелику бадьору бесіду про те, як усе на світі вмирає, й те, що Еллісон треба навчитися це приймати. Але дівчинка заходилася ще сильніше; тож урешті Еді здалася, пішла до себе в спальню, зачинила двері й почала читати роман Агати Крісті.

Зрештою близько півночі, якщо звірятися з годинником на приліжковій тумбі Еді, плач стих. Тепер же Еллісон почала заново. Еді сьорбнула чаю. Гаррієт з головою поринула в спогади капітана Скотта. Навпроти неї на столі стояв неторкнутий сніданок Еллісон.

— Еллісон, — почала Еді.

Еллісон, здригаючись плечима, не відповіла.

— Еллісон. Іди сюди й поїж сніданок. — Це вже втретє вона це сказала.

— Я не голодна, — пролунала приглушена відповідь.

— Слухай сюди, — гаркнула Еді. — З мене вже досить. Ти вже надто доросла, щоб таке витівати. Негайно припини завивати, встань з підлоги й поснідай. Іди сюди, уже. Їжа холоне.

На цей докір пролунали тільки нові стражденні схлипування.

— Та боже ж правий, — заголосила Еді й повернулася до свого сніданку. — Масти собі голову. Цікаво, що б сказали вчительки в тебе в школі, якби побачили, як ти качаєшся по підлозі, ніби мала дитина.

— Послухайте, — зненацька озвалася Гаррієт. Вона взялася повчальним тоном читати зі своєї книжки: — «Чую, Тит Отс уже зовсім близький до кінця. Що робити нам чи йому — тільки Богу відомо. Обговорили це за сніданком; він славний і відважний хлопець, цілком розуміє становище, але…»24.

— Гаррієт, абсолютно нікому з присутніх наразі не надто цікаво, як там капітан Скотт, — перебила Еді. Вона відчувала, що зовсім скоро терпець у неї урветься.

— Я лише хочу сказати, що Скотт і його люди були сміливі. Вони не падали духом. Навіть коли потрапили в бурю й знали, що всі помруть. — Вона продовжила, уже голосніше: «Ми вже зовсім близькі до кінця, але не втратили й не втратимо свого доброго гумору…».

— Ну, це ж очевидно, що смерть є частиною життя, — покірно відказала Еді.

— Скоттові люди любили своїх псів і поні, але все стало так погано, що довелося їх позастрелювати. Ти послухай, Еллісон. Їм довелося їх з’їсти. — Вона повернулася на кілька сторінок назад і знов опустила голову в книжку. — «Бідолахи! Враховуючи жахливі умови, в яких їм довелося працювати, вони впоралися блискуче, і дуже прикро забивати їх так…».

— Скажи їй замовкнути! — завила Еллісон на підлозі, затискаючи вуха.

— Помовч, Гаррієт, — попросила Еді.

— Але…

— Ніяких «але». Еллісон, — різко звернулася вона, — встань з підлоги. Плачем котові не зарадиш.

— Я тут одна люблю Нюню. Усім іншим одна-га-ково.

— Еллісон. Еллісон. Одного дня, — сказала Еді, тягнучись по ніж для масла, — твій брат приніс мені жабу, якій газонокосаркою відрізало ніжки, а він її знайшов.

Лементи, які здійнялися з кухонної підлоги у відповідь на це, були такими оглушливими, що Еді здалося — голова їй зараз розколеться навпіл, але вона продовжувала намащувати маслом грінку, вже холодну як камінь, і вела далі:

— Робін хотів зробити їй краще. Але не зміг. Я ніяк не могла допомогти тій бідоласі, хіба вбити. Робін не розумів, що коли створіння так мучиться, іноді найправильніше буде позбавити його страждань. Він плакав безперестанку. Мені ну ніяк не вдавалося роз’яс­нити йому, що жабі буде краще мертвою, ніж у таких страшних муках. Він, звісно, був значно молодшим, ніж ти тепер.

Цей невеликий монолог ніяк не повпливав на реципієнтку, для якої призначався, та коли Еді підняла очі, то з певним роздратуванням усвідомила, що Гаррієт, розтуливши губи, пожирає її очима.

— Еді, а як ти її вбила?

— Настільки милосердно, наскільки могла, — твердо відповіла Еді. Вона сапою відчикрижила земноводному голову — і, ба більше, їй вистачило недбалості зробити це на очах у Робіна, через що вона шкодувала, — але не мала жодних намірів заглиб­люватися в цю тему.

— Ти її розтоптала?

— Ніхто мене не слухає! — зненацька вибухнула Еллісон. — Це місіс Фонтейн отруїла Нюню. Я точно знаю. Вона казала, що хоче його вбити. Він ходив до неї на подвір’я і слідив у неї на вітровому склі машини.

Еді зітхнула. Вони вже це проходили.

— Мені так само не подобається Ґрейс Фонтейн, — сказала вона. — То злостива стара бувалиця, яка всюди пхає свого носа, але щоб вона того кота отруїла — у цьому ти мене ніяк не переконаєш.

— Я знаю, що це вона. Я її ненавиджу.

— Те, що ти так думаєш, тобі честі не робить.

— Її правда, Еллісон, — раптово погодилася Гаррієт. — Не думаю, що місіс Фонтейн отруїла Нюню.

— Ти про що? — запитала Еді, обертаючись до Гаррієт, з підозрою реагуючи на це неочікуване співзвуччя думок.

— Маю на увазі, якби вона це зробила, я б знала.

— І як би ти знала про щось подібне?

— Не хвилюйся, Еллісон. Я не думаю, що вона його отруїла. Але якби отруїла, — мовила Гаррієт, повертаючись до читання, — то пошкодувала б про це.

Еді, яка не мала жодного наміру пропускати цю заяву повз вуха, уже збиралася продовжити обговорення, коли Еллісон знову розридалася, гучніше ніж до того.

— Мені однаково, хто це зробив, — схлипувала вона, занурившись кісточками глибоко в очі. — Чому Нюня має вмирати? Чому всі ті бідні люди позамерзали на смерть? Чому весь час усе завжди таке жахливе?

Еді їй відповіла:

— Бо такий світ.

— Тоді осточортів мені цей світ.

— Еллісон, припини.

— Не припиню. Я тепер завжди буду так думати.

— Що ж, це дуже незріла поведінка, — мовила Еді. — Ненавидіти світ. Світові на це начхати.

— Я його до кінця життя ненавидітиму. І ніколи не перестану.

— Еллісон, Скотт і його люди були дуже сміливими, — сказала Гаррієт. — Навіть коли вмирали. От послухай: «Ми у відчаї, померзли ноги, усе. Пального нема, а до їжі далеко, але Вам би було приємно опинитися в нашому наметі, послухати пісні й потішні балачки…».

Еді підвелася.

— Досить, — оголосила вона. — Я відвезу кота до лікаря Кларка. Ви, дівчата, будьте тут. — Вона почала флегматично збирати тарілки, ігноруючи нову хвилю вересків з підлоги біля її ніг.

— Еді, ні, — сказала Гаррієт, посуваючись назад на стільці. Вона підскочила й підбігла до картонної коробки. — Бідний Нюня, — мовила вона, погладжуючи трепетного кота. — Бідний котик. Будь ласка, не забирай його тепер, Еді.

Від болю старий кіт замружив очі. Він кволо гупав хвостом по стінці коробки.

Еллісон, що мало не душилася від сліз, обхопила тварину руками й піднесла його мордочку близько собі до щік.

— Ні, Нюню, — гикала вона. — Ні-ні-ні.

Еді підійшла і з неочікуваною ніжністю забрала в неї кота. Коли вона його обережно підіймала, кіт видав хирлявий, мало не людський крик. Сивувата мордочка, витягнута в жовтозубій міні, робила його схожим на старця, терплячого й виснаженого стражданнями.

Еді ніжно почухала його за вухами.

— Подай мені той рушник, Гаррієт, — мовила вона.

Еллісон намагалася щось сказати, але вже так заходилася, що не змогла.

— Еді, не треба, — благала Гаррієт. Вона вже також розплакалася. — Будь ласка. Я не встигла попрощатися.

Еді нахилилася й сама взяла рушник, тоді знову випросталася.

— То прощайся, — нетерпляче сказала вона. — Зараз він піде на вулицю і ще якийсь час буде там.

За годину Гаррієт, усе ще з червоними очима, стояла на задній веранді будинку Еді й вирізала картинку бабуїна з тому на літеру «Б» Комптонової енциклопедії25. Після того як старий блакитний «олдсмобіль» Еді покинув під’їзну доріжку, вона також лягла на підлозі кухні біля порожньої коробки й ревіла так само несамовито, як і сестра. Коли сльози скипілися, вона підвелася, пішла в бабусину спальню і, висмикнувши з подушечки у вигляді томату на комоді пряму шпильку, на кілька хвилин зайняла себе тим, що видряпувала на узніжжі ліжка Еді дрібними літерами «Я НЕНАВИДЖУ ЕДІ». Та це її чомусь не потішило, тож поки вона лежала на килимі біля ніг ліжка, скрутившись у клубок і хлюпаючи носом, їй у голову стрельнула веселіша ідея. Вирізавши писок бабуїна з енциклопедії, вона планувала приклеїти його на обличчя Еді в сімейному альбомі. Гаррієт спробувала зацікавити в цьому проєкті Еллісон, але та, лежачи долілиць біля порожньої котячої коробки, відмовилася навіть подивитися.

Зі скрипом прочинилися ворота на заднє подвір’я Еді, і, не зачиняючи їх за собою, туди проскочив Гелі Галл. Йому було одинадцять, на рік менше, ніж Гаррієт, а пісочне волосся він ­відпустив до плечей, взоруючись на свого старшого брата, Пембертона.

— Гаррієт, — гукнув він, тупцяючи по східцях веранди, — Гаррієт, чуєш. — Але спинився одразу, як почув монотонні ридання на кухні. Коли Гаррієт підняла голову, він помітив, що вона також заплакана.

— О, ні, — бентежно зреагував він. — Тебе змусять їхати в табір, так?

Табір на озері Селбі був для Гелі — і Гаррієт — джерелом найбільшого страху. То був дитячий християнський табір, куди їх обох примусово відправили минулого літа. Хлопчиків і дівчаток (сегрегованих по різні боки озера) силували проводити по чотири години на день за вивченням Біблії, а решту часу за плетінням тросів і розігруванням принизливих дурноверхих скетчів, написаних самими виховниками. На стороні хлопців усі постійно неправильно вимовляли ім’я Гелі — не Гелі, як мало бути, а, піддражнюючи, «Ґей-лі». Що гірше — вони примусово обстриг­ли йому волосся, щоб потішити інших дітей. І хоч Гаррієт на її стороні загалом сподобалися заняття з вивчення Біблії, — здебільшого тому, що тамтешніх обворожених слухачів вона завиграшки дивувала висловлюваннями своїх неортодоксальних поглядів на Святе Письмо, — там їй було загалом так само мерзенно, як і Гелі: підйом о п’ятій, а світло вимикають о восьмій, жодного часу на себе й жодних книжок, окрім Біблії, а також море «старої доброї дисципліни» (хльост, привселюдне висміювання), якою всі ці правила підтримувалися. Після шести тижнів вона, Гелі й інші учасники табору Першої баптистської церкви мовчки сиділи в зелених табірних футболках, апатично визираючи з вікон церковного автобуса, цілком розбиті.

— Скажи мамі, що ти себе вб’єш, — видихнув Гелі. Вчора уже відправили велику групу його шкільних друзів — переможену юрбу пониклих дітей, що трюхикали до яскраво-зеленого шкільного автобуса так, наче він їх повезе не в літній табір, а в саме пекло. — Я своїм сказав, що вб’ю себе, якщо мене знову туди відправлять. Сказав, ляжу на дорозі, щоб мене переїхала машина.

— Проблема не в тому. — Гаррієт лапідарно пояснила ситуацію з котом.

— То ти не їдеш у табір?

— Ні, якщо вдасться не їхати, — відповіла Гаррієт.

Тижнями вона перевіряла пошту на предмет реєстраційних форм; коли ті прибували, вона їх дерла на шматочки й ховала у смітті. Але небезпека ще не відступила. Еді, що являла собою реальну загрозу (її невидюща мати навіть не помітила, що тих форм немає), уже придбала для Гаррієт наплічник і нову пару кросівок, а також запитувала про список потрібних речей.

Гелі узяв картинку бабуїна й роздивився її.

— Це для чого?

— А. Це. — Вона пояснила.

— Може, якась інша тварина підійшла б краще, — підкинув ідею Гелі. Еді йому не подобалася. Вона завжди піджартовувала з його волосся й прикидалася, ніби вважає, що він дівчинка. — Наприклад, гіпопотам. Чи свиня.

— Я думаю, і ця дуже добре підходить.

Він нахилився в неї над плечем, під’їдаючи варений арахіс із кишені, й спостерігав, як Гаррієт приклеює вищирений писок бабуїна на обличчя Еді, так щоб майстерно вписувалася зачіска. Світячи голими іклами, він агресивно блимав очима на об’єктив, поки дідо Гаррієт — у профіль — сяяв усмішкою своїй нареченій-примату. Під фотографією рукою Еді було написано:

Едіт і Гейворд

Оушен-Спрінґз, Міссісіпі

11 червня 1935 р.

Удвох вони роздивлялися світлину.

— Маєш рацію, — сказав Гелі. — Досить непогано.

— Так. Я ще думала про гієну, але так краще.

Щойно вони поставили енциклопедію назад на полицю й повернули на місце альбом (тиснений позолотою, з вікторіанськими завитками), почули хрускіт, із яким автомобіль Еді виїхав на гравійну під’їзну доріжку.

Грюкнули москітні двері.

— Дівчата, — почули вони її діловий, як і зазвичай, оклик.

Мовчання.

— Дівчата, я вирішила побути гарною людиною й повернула кота додому, щоб ви його поховали, але якщо жодна з вас негайно ж не відгукнеться, я зараз обертаюся й везу його назад лікареві Кларку.

Усі троє дітей панічним табуном кинулися до дверей. Вони стали перед одвірком і вирячилися на неї.

Еді повела бровою.

— Ти диви, а що це за маленька міс? — звернулася вона до Гелі з удаваним подивом. Вона мала велику прихильність до нього — хлопчик нагадував їй Робіна, хіба що тим жахливим довгим волоссям відрізнявся — і зовсім не відала, що своєю добродушною дражнилкою спричиняла в нього жовчну ненависть. — Це що, ти, Гелі? Боюся, не впізнала тебе під тими золотими пасмами.

Гелі розплився в самовдоволеній усмішці.

— Ми якраз дивилися на ваші фотографії.

Гаррієт його буцнула.

— Гм, навряд чи це дуже весело, — прокоментувала Еді. — Дів­чата, — звернулася вона до своїх онучок, — я подумала, що вам, напевно, захочеться поховати кота самотужки, тож дорогою назад зупинилася й попросила Честера викопати могилку.

— Де Нюня? — запитала Еллісон. Голос у неї був хрипкий, а очі світилися шаленством. — Де він? Де ти його лишила?

— З Честером. Він загорнутий у рушник. Не раджу вам його розгортати, дівчатка.

— Та давай, — під’юджував Гелі, штурхаючи Гаррієт плечем. — Давай подивимося.

Вони з Гаррієт стояли в темному сараї на подвір’ї Гаррієт, де на Честеровому верстаку лежало сповите в блакитний банний рушник тіло Нюні. Еллісон — що досі виплакувала очі — у будинку вишукувала по шухлядах старий светр, що в ньому кіт любив засинати й у якому їй хотілося його поховати.

Гаррієт визирнула з облиплого пилюкою вікна сараю. У кутку пишного літнього газону виднілася постать Честера, що надсадно напирав на край мотики.

— Добре, — погодилася вона. — Але швидко. Доки вона не повернулася.

Лише згодом Гаррієт усвідомила, що тоді вперше побачила й торкала мертву істоту. Вона не очікувала, що це стане таким шоком. Бік кота був холодний і непіддатливий, твердий на дотик, і крізь пучки пальців їй пробіг огидний трепет.

Гелі нахилився, щоб роздивитися краще.

— Фу, — радісно відзначив він.

Гаррієт гладила руде хутро. Воно й лишалося рудим і страшенно м’яким, попри страховидне закоцюбіння тіла під ним. Лапки жорстко випрямилися, наче кіт готувався, що його зараз кинуть у балію з водою, а очі — що навіть у старості й муках зберегли ясну дзвінку зелень — огорнула драглиста плівка.

Гелі нахилився торкнутися його.

— Ой, — зойкнув він і відхопив руку. — Фу.

Гаррієт не сахалася. Вона обережно провела долонею до рожевої точки в кота на боці, де шерсть так до кінця й не відросла, місця, де його маленьким заїли личинки. При житті Нюня нікому не дозволяв його там чіпати; сичав і замахувався на всіх, хто намагався, навіть на Еллісон. Але тепер кіт лежав нерухомо, відкопиливши губи від зціплених голочок-зубів. Шкіра взя­лася складками, шорстка, наче в чесаній рукавиці, і холодна-холодна-холодна.

То це і є таємниця, яку знали і капітан Скотт, і Лазар, і Робін, яку зрозумів навіть кіт в останню свою годину: ось воно, шлях до вітражного вікна. Коли через вісім місяців намет Скотта знайшли, Боверс і Вілсон лежали в застібнутих на голові спальних мішках, а Скотт із розкритого мішка обіймав Вілсона. То було в Антарктиці, а зараз стояв свіжий зелений ранок травня, але тіло в неї під долонею було тверде, як лід. Гаррієт провела кісточкою пальця по передній лапі Нюні, що була наче в білій пан­чішці. «Прикро, — написав Скотт скачанілою рукою, поки зі сніжних безкрайностей м’яко змикалася білість, а тьмяні літери олівця на білому папері тьмяніли дедалі більше, — але, схоже, писати я більше не можу».

— Закладаюся, що ока ти не торкнешся, — підбивав Гелі, наближаючись до неї. — Слабо?

Гаррієт його майже не чула. Таке бачили її мама й Еді: зовнішня темрява, жах, від якого до кінця не оклигуєш. Слова, що злітають із паперу в нічогість.

Гелі підтягнувся ближче в прохолодній імлі сараю.

— Боїшся? — зашепотів він. Долоня прокралася їй на плече.

— Перестань, — відрізала Гаррієт, скидаючи її.

Вона почула грюкіт москітних дверей, як мама гукає Еллісон; швидко накинула рушник назад на кота.

Воно ніколи не відпустить її повністю, запаморочення тієї миті; воно пробуде з нею до кінця життя, і назавжди однорідно змішається з тим тьмяним сараєм — блискучі металеві зуби пилки, запахи пилу й бензину — і трьома мертвими англійцями під сніговим каїрном, з блискотливими бурульками у волоссі. Непам’ять: крижані брили, несамовиті відстані, обернене на камінь тіло. Жахіття самих тіл.

— Ходімо, — покликав Гелі, мотнувши головою. — Треба йти звідси.

— Іду, — відказала Гаррієт. Серце в неї гупало, а подих перехоп­лювало. Проте не від страху, а від чогось украй подібного на лють.

Хоч місіс Фонтейн і не отруїла того кота, та з його смерті вона все одно втішилася. З вікна над раковиною — точки огляду, у якій вона щодня вистоювала по кілька годин, спостерігаючи щоденщину сусідів — вона вже підгледіла, як Честер копає ямку, а тепер, мружачись крізь кухонну фіранку, побачила, як навколо неї зібралася трійця дітей. Одна з них — молодша дівчинка, Гаррієт — тримала в руках якийсь згорток. Старша дівчинка плакала.

Місіс Фонтейн опустила важкі перлові окуляри для читання на кінчик носа, накинула на плечі поверх капота кардиган із прикрашеними коштовностями ґудзиками — днина стояла теп­ла, проте вона легко мерзла, тож коли виходила, мусила мати в що закутатися — і почимчикувала через задні двері до огорожі.

День був жвавий, свіжий, легкий. По небу неслися навислі хмари. Траву — яка вимагала коси, чиста трагедія з тим, як Шарлотта занехаяла це місце — всипали фіалки, дикі квасениці, кульбаби з дозрілим насінням, а вітер збурював її перемінливими потоками й нуртами, наче морський. Над закритою верандою, м’яко, наче водорості, шелевіли кетяги гліцинії. Вони так густо нависали ззаду будинку, що веранду майже не видно було; коли квіти цвіли, було досить гарно, але потім рослина перетворювалася на кудлату мішанину, та й до того ж своєю вагою вона могла просто завалити ту веранду, — гліцинія належить до паразитів, вона послаблює каркас будинку, якщо дозволити їй розповзтися, — але деякі люди мусять усього навчатися на власних помилках.

Вона сподівалася, що діти привітаються, і якийсь час постояла біля огорожі в очікуванні, але вони не звернули на неї жодної уваги й продовжили займатися своїм.

— А що ви, діти, тут робите? — солодким голосом гукнула вона.

Вони обернулися, злякані, як олені.

— Ховаєте що?

— Ні, — рявкнула Гаррієт, молодша, тоном, який місіс Фонтейн не надто сподобався. То була ще та мудрагелька.

— Але схоже на те.

— Ну, а воно не те.

— Я собі думаю, що ви того старого котяру рудого ховаєте.

Мовчанка.

Місіс Фонтейн примружилася понад окулярами для читання. Так, старша дівчинка плакала. Вона вже надто доросла для таких дурниць. Молодша опускала закутане тільце в ямку.

— Якраз те ви й робите, — гукнула місіс Фонтейн. — Мене не здурите. З тим котом одна рахуба була. Він сюди щодня залазив і все скло мені на машині лапами засмальцьовував.

— Не звертай на неї увагу, — процідила крізь зуби Гаррієт своїй сестрі. — Сука стара.

Гелі ще ніколи не чув від Гаррієт лайки. Потилицю йому шибнуло ярим дрожем задоволення.

— Сука, — повторив він, уже гучніше, насолоджуючись тим смачним словом у себе на язику.

— Що? — заверещала місіс Фонтейн. — Хто це з вас сказав?

— Замовкни, — сказала Гаррієт до Гелі.

— Хто це сказав? Дівчата, хто це з вами?

Гаррієт опустилася на коліна і голими руками засипала землю з купки назад у яму, на блакитний рушник.

— Давай, Гелі, — прошипіла вона. — Допоможи. Швидше.

— Хто то такий? — репетувала місіс Фонтейн. — Ви мені ліпше скажіть. Я зараз піду до себе і вашій мамі подзвоню.

— Бля, — лайнувся Гелі, посмілілий і розпашілий від зухвальства. Він укляк біля Гаррієт і став похапцем допомагати їй зсипати землю. Еллісон стояла над ними, кулаком прикриваючи рот, і заливалася сльозами.

— Діти, ліпше скажіть мені.

— Чекайте! — зненацька скрикнула Еллісон. — Чекайте. — Вона відвернулася від могили й метнулася по траві до будинку.

Гаррієт і Гелі спинилися, долонями в землі.

— Що вона надумала? — прошепотів Гелі, витираючи чоло зап’ястком вимащеної руки.

— Не знаю, — сторопіло відповіла Гаррієт.

— Це хто, малий Галл? — окрикнула місіс Фонтейн. — Ану йди сюди. Я зараз твоїй матері подзвоню. Іди сюди, вже.

— Та, сука, іди й дзвони, — буркнув Гелі. — Її вдома нема.

Затраснулися москітні двері, і з будинку, шпортаючись, прикриваючи руками обличчя, вибігла Еллісон, засліплена слізьми.

— Ось, — сказала вона, упала на коліна поруч із ними й кинула щось у відкриту могилу.

Гелі з Гаррієт повитягували шиї, щоб роздивитися. Із сирої землі їм усміхалася фотографія Еллісон, студійна світлина, яку зняли в школі минулої осені. Еллісон там була в рожевому светрі з мере­живним коміром, а у волоссі мала рожеві шпильки-пряжки.

Еллісон ридаючи набрала дві жмені землі й шпурнула їх у могилу, на власне усміхнене обличчя. Земля торохнула на фото. Якусь мить рожевість светра Еллісон іще виднілася, а заячі очі ще визирали з надією крізь заволоку із ґрунту; а наступної миті їх накрила чергова чорна жменя, і вони зникли.

— Ну ж бо, — нетерпляче вереснула вона на двох молодших дітей, поки ті задивилися в яму, а тоді, спантеличено, на неї. — Давай, Гаррієт. Допоможи мені.

— Все, досить, — пискнула місіс Фонтейн. — Я вертаюся додому. Я зараз обом вашим матерям подзвоню. Дивіться, я вже йду. Ви, дітиська, про це страшенно пошкодуєте.

5 Little League Baseball and Softball — американська громадська організація, що влаштовує місцеві бейсбольні й софтбольні ліги для дітей від чотирьох до шістнадцяти років.

6 The Wind in the Willows — дитячий роман британського письменника Кеннета Грехема.

7 Divinity — схожі на нугу солодощі зі збитих білків, кукурудзяного сиропу й цукру. Цей десерт вважають традиційним для Півдня США, зокрема через часте використання в ньому горіхів пекан. Походження назви невідоме, а за найпопулярнішою теорією хтось просто назвав цукерку божественною, і так ця назва закріпилася. Якщо замінити білий цукор на коричневий, виходить десерт «медовий ірис», який, однак, не містить меду.

8 Імовірно, ім’я головної героїні запозичене з дитячої книжки Луїз Фіцг’ю «Шпигунка Гаррієт» (1964). Багато інших цікавих відомостей про роман і творчість Донни Тартт можна також дізнатися з книги українського літературознавця Максима Нестелєєва «Лабіринти американського постмодернізму. Другий том».

9 Shalimar — флагманський аромат французького будинку парфумів і косметики Guerlain, одного з найстаріших у світі.

10 Goldsmith’s — універмаг у місті Мемфіс, штат Теннессі, заснований у 1870 році. У 2005 році злився з сіткою універмагів Macy’s.

11 Dem Bones — спіричуелс, створений братами Джеймсом та Джоном Джонсонами й записаний у 1928 році. Широко відомий як дитяча пісенька, а текст відсилає до Книги пророка Єзекіїла 37:1—14, де той відвідує поле, засіяне мертвими кістками.

12 Схоже прізвисько (Тетікорем) має Гаррієт Бідл, персонажка книжки Чарлза Дікенса «Крихітка Дорріт».

13 Допотопний (antediluvian) період, що займає місце між Біблійним наративом Гріхопадіння й Великого потопу, часто є предметом псевдонаукових спекуляцій на тему життя тогочасних людей, стану Землі, існування гігантських монстрів і Атлантиди. Му — міфічний втрачений континент, який ототожнювали з остро­вом Атлантида, а також гіпотетичним континентом Лемурією.

14 William Tecumseh Sherman — американський військовий, підприємець, освітянин. Генерал Армії Союзу під час Громадянської війни в США. Сучасники вважали його чудовим стратегом, проте критикували жорсткі методи «спаленої землі», які він застосовував.

15 Edward Gibbon — англійський історик XVIII століття, найвідоміша робота якого — шеститомна «Історія занепаду й загибелі Римської імперії».

16 John Clark Ridpath — американський історик XIX століття, серед праць якого тритомна «Енциклопедія універсальної історії», що згодом переросла в його восьмитомну «Історію світу».

17 Eggshell blue — відтінок блакитного, схожий на колір яєць мандрівного дрозда, пташки, яка англійською називається robin.

18 (Great) Tribulation (у різних перекладах — скорбота, страждання, горе) у християнстві — період, який згадується у Євангелії від Матвія й Одкровенні апостола Івана й означає час, що передуватиме Кінцю світу, а також лиха, які спіткають через війну.

19 Natchez — плем’я корінних американців, що проживали в нижній частині долини Міссісіпі, біля сучасного міста Натчез.

20 Alcázar — тип замку в Іспанії, збудований під час ісламського панування у VIII—XV століттях.

21 Montgomery Ward — компанія, яка однією з перших у світі пропонувала товари з поштовою доставкою; згодом — провідна мережа універмагів, що діяла з 1871-го до 2001 року.

22 Можна припустити, що йдеться про снігову бурю, яка пройшлася більшою частиною південних штатів у новорічний період 1963—1964 року. Тоді в Міссісіпі випало в середньому 38 см снігу, а внаслідок негоди загинуло троє людей.

23 Eggnog — традиційний різдвяний напій із молока, вершків, цукру, жовтків і збитих білків. Часто містить також алкоголь.

24 Тут і далі уривки зі щоденника Роберта Скотта подано в перекладі Івана Синєпалова.

25 Compton’s Encyclopedia — домашня й шкільна енциклопедія, уперше видана в 1922 році Френком Елбертом Комптоном. Первинно мала приписку «ілюстрована», бо на той час жодна інша енциклопедія не могла похвалитися такою кількістю і якістю ілюстрацій.