Маленький друг

Розділ 4. Місія

Гаррієт вважала дивним, що вона не стала ненавидіти Кертіса попри те, що дізналася про його сім’ю. Удалині на вулиці — у тому самому місці, де вона востаннє на нього наштовхнулася — він собі плоскостопо й украй рішуче тупотів уздовж бордюру. Розгойдувався взад-вперед, обома кулаками стискав водяний пістолет, мотаючись у боки пампушкуватим тільцем.

У ветхому будинку, який він охороняв, — якісь дешеві квартири для оренди — гахнули москітні двері. На зовнішні сходи вийшло двоє чоловіків, несучи велику коробку, вкриту зверху брезентом. Чоловік, що йшов обличчям до Гаррієт, був дуже молодий, дуже незграбний і з дуже блискучим чолом; волосся в нього стирчало навсібіч, а очі округлилися від шоку, ніби він щойно втік від вибуху. Другий, що задкував попереду, через поспіх явно спотикався; і попри важку коробку, вузькі сходи й ненадійну брезентову накривку — яка, здавалося, в будь-яку мить може зіслизнути й заплутати їм ноги — чоловіки ні на секунду не сповільнювалися, а виснажливим поквапом перли вперед.

Кертіс, скрикнувши якось по-коров’ячому, захитався й на­цілив на них свій пістолет, поки чоловіки обернули коробку набік і підступили з нею до припаркованого на під’їзній доріжці пікапа. Брезент також встеляв дно кузова. Старший і кремезніший із двійки (біла сорочка, чорні штани й відкрита чорна безрукавка) відштовхнув його ліктем, а тоді підняв свій бік коробки над краєм.

— Обережно! — скрикнув молодший, розкуйовджений хлопака, коли їхня ноша з добрячим гуркотом повалилася.

Перший — так і тримаючись спиною до Гаррієт — витер чоло хустинкою. Його сиве волосся було зализане в масний «качачий хвіст». Тоді вони разом накрили коробку брезентом і знову піднялися сходами.

Гаррієт спостерігала за цими загадковими потугами без особ­ливої цікавості. Гелі міг годинами з інтересом лýпати на працівників на вулиці, а якщо вже дуже захоплювався, то підходив і докучав їм запитаннями, але в Гаррієт усі ці вантажі, робітники й спорядження викликали нудоту. Цікавив її Кертіс. Якщо те, що Гаррієт чула все життя, — правда, то його брати обходяться з ним не дуже добре. Іноді Кертіс з’являвся в школі зі зловісними червоними синцями на руках і ногах, такими, що мали лише притаманну Кертісу барву — наче журавлиновий соус. Люди казали, що він просто тендітніший, ніж видається, і травмується частіше за інших дітей, так само як частіше застуджується; проте вчителі деколи все одно садовили його й розпитували про ті синці. Які там були запитання й що саме Кертіс відповідав, Гаррієт не знала, але серед дітей побутувала непевна, хоч і дуже поширена думка, мовляв, життя в Кертіса вдома — далеко не мед. Батьки його померли, залишилися лише брати й стара бабця, що ледь трималася на ногах і скаржилася, мовляв, надто вона квола, щоб за ним наглядати. Він часто приходив до школи взимку без куртки, без грошей на ланч і без ланчу (або ж із якимсь нездоровим, на кшталт слоїка джему, який у нього доводилося відбирати). Хронічні бабусині відмовки з цього приводу викликали в учительок лише скептичні погляди. Урешті-решт Александрійська академія була приватною. Якщо Кертісова сім’я може дозволити собі оплату його навчання — тисячу доларів на рік, — чому вони не витратяться йому на ланч чи зимову куртку?

Гаррієт жаліла Кертіса — але здалеку. Хай який він добросердий, Кертіс бентежив інших своїми недоладними різкими жестами. Малі діти його боялися; дівчата не ризикували сідати поруч з ним у шкільному автобусі, бо він ліз торкатися їхніх облич, одягу, волосся. І хоч він її ще не помітив, Гаррієт лякала думка, що було б, якби забачив. Майже автоматично, втупившись у землю від сорому, дівчина перейшла на інший бік вулиці.

Москітні двері лупнули ще раз, і двійко чоловіків знову загримотіли сходами з черговою коробкою, коли з-за рогу виплив довгий, лискучий «лінкольн-континентал» перлово-сірого кольору. Профіль містера Даяла поважно промайнув мимо. На здивування Гаррієт, авто повернуло на під’їзну доріжку.

Висадивши останню коробку на пікап і затягнувши її брезентом, чоловіки підіймалися сходами уже в більш скрипучому, комфортнішому темпі. Автомобільні дверцята прочинилися: цорк.

— Юджине? — гукнув містер Даял, вибираючись із машини. Він пройшов повз Кертіса й, очевидно, навіть не помітив його. — Юджине. На пів секунди.

Чоловік із сивим «качачим хвостом» застиг на місці. Коли він обернувся, Гаррієт — шарпнувшись від кошмару — побачила в нього на обличчі плямистий знак, ніби хтось червоною фарбою залишив відбиток руки.

— Страшенно радий, що здибав тебе тут! Тебе, Юджине, не так-то й легко перестріти, — мовив містер Даял, безцеремонно подавшись сходами за ними. Молодшому сухорлявому чоловікові — у якого очі так закочувалися, ніби він от-от кудись чкурне, — він подав руку. — Рой Даял, «Шевроле Даяла».

— Це… Це Лоял Різ, — представив старший, якому було відверто незручно, і він погладжував знак у себе на щоці.

— Різ? — Містер Даял лагідно роздивлявся незнайомця. — Нетутешній, так?

Молодик почав затинатися, і хоч Гаррієт слів не розбирала, акцент у нього був досить чіткий: високий голос селянина з пагорбів, жвавий і гугнявий.

— Ага! Радий, що до нас навідалися, Лояле… Лише гостюєте, так? Тому що, — говорив містер Даял, виставивши долоню, щоб випередити будь-які заперечення, — є певні умови оренди. Один орендар. Нічого ж такого, просто краще впевнитися, що ми правильно один одного розуміємо, правда, Джине? — Містер Даял склав руки, майже так само, як робив на заняттях у Недільній школі. — До речі, як тобі нові москітні двері, що я поставив?

Юджин вичавив усмішку й мовив:

— Дуж’ гарні, містере Даяле. Ліпші, ніж ті, шо були. — Через шрам і усмішку він скидався на доброго гуля з фільму жахів.

— А бойлер? — запитав містер Даял, переплітаючи руки. — Тепер страшенно швидкий, і воду до ванни як гріє, скажи? Стільки води гарячої тепер маєш, що не знати, що з нею робити, ні? Ха-ха-ха.

— Ну, містере Даяле…

— Юджине, якщо ти не проти, я одразу перейду до справи, — мовив містер Даял, зручно повертаючи голову набік. — Якщо наші шляхи комунікації будуть відкриті, це не лише в моїх, а й у твоїх інтересах, правда ж?

Юджин трохи знітився.

— Отже, минулі два рази, коли я заїжджав, щоб побачитися, ти мені не давав доступу до цього об’єкта оренди. Тож Юджине, допоможи мені розібратися, — говорив він, піднісши долоню, професійно, щоб Юджин його не перебив. — Що тут коїться? Як ми можемо покращити ситуацію?

— Містере Даяле, прошу пана, я й не тямлю, про шо ви.

— Юджине, не мені тобі нагадувати, що, як твій орендодавець, я маю право заходити на відповідну територію тоді, коли вважаю це доречним. Тож пропоную допомогти один одному, ти не проти? — Він уже підіймався сходами. Шокований до знетями, молодий Лоял Різ тихенько задкував до дверей квартири.

— Містере Даяле, прошу пана, я не розумію, в чому проблема! Якщо я щось не так зробив…

— Юджине, я не приховуватиму свого занепокоєння. До мене дійшли скарги на якийсь неприємний запах. Нещодавно, коли заїжджав, то й сам його відчув.

— Ви хочете на хвильку всередину зайти, так, містере Даяле?

— Саме це я й хотів би зробити, Юджине, якщо ти не проти. Бо розумієш, така вже процедура. Я маю певну відповідальність перед усіма своїми орендарями.

— Гет!

Гаррієт підскочила. Кертіс хитався з боку на бік і з заплющеними очима махав їй.

— Всліп, — гукнув він їй.

Містер Даял напівобернувся.

— О, здоровенькі були, Кертісе! Будь обережним, — бадьоро застеріг він, відступаючи з виразом легкої огиди.

Після цього Кертіс довгим гусячим кроком крутнувся і почав притупувати по вулиці в бік Гаррієт, вистромивши перед собою руки й звісивши долоні, наче Франкештайн.

— Монстир, — булькотів він. — У-у-у, монстир.

Гаррієт похолола. Проте її містер Даял не помітив. Він відвернувся і — продовжуючи розмову («Ні, Юджине, зачекай секунду, я справді хочу, щоб ти зрозумів мою позицію…»), — вкрай рішуче подав­ся сходами, поки двійко чоловіків перед ним нервово відступали.

Кертіс став перед Гаррієт. Не встигла вона нічого сказати, як очі в нього розчахнулися.

— Зав’яжи мені шнурки, — вимогливо попросив він.

— Кертісе, вони зав’язані. — Це була вже звична розмова. Оскільки Кертіс не вмів зав’язувати шнурівки, він завжди просив допомоги в дітей на майданчику. Тож так він починав розмови, навіть із зав’язаними шнурками.

Без жодного попередження Кертіс вихопив руку й стиснув Гаррієт зап’ясток.

— Зльовив, — радісно булькотнув він.

Не встигла Гаррієт оговтатися, як він уже міцно волік її через вулицю.

— Припини, — гаркнула вона й спробувала вивільнитися. — Відпусти мене!

Але Кертіс торував шлях далі. Він був надто сильний. Гаррієт пленталася за ним.

— Перестань, — крикнула вона й щосили копнула його по литці.

Кертіс зупинився. Він послабив мокру м’ясисту хватку в неї на руці. Обличчя в нього було порожнє й трохи лякало, але тоді він потягнувся й погладив її по голові: розчепіривши пальці величезної плоскої долоні й не торкаючись її до кінця, наче мала дитина, що пробує погладити кошеня.

— Ти сильна, Гет, — сказав він.

Гаррієт відійшла й розмасувала зап’ясток.

— Більше так ніколи не роби, — промимрила вона. — Не тягай людей.

— Я добрий монстир, Гет! — ревнув Кертіс своїм грубим монстрячим голосом. — Дружний! — Він поплескав себе по животі. — Їм лиш печеня!

Протягнув він її через вулицю аж на під’їзну доріжку, за пікап. Мирно звісивши лапки в позі Печенькового монстра101, Кертіс подибуляв до задньої частини авто й підняв брезент.

— Гет, диви!

— Не хочу, — понуро відповіла Гаррієт, та саме коли обернулася, з кузова полинув сухий сердитий скрекіт.

Змії. Гаррієт ошелешено закліпала. Пікап був забитий коробками з сітчастими кришками, а в них лежали гримучники, мокасинові й мідноголові змії, великі й малі гади, сплетені у величезні краплисті вузли, з лускатими білими мордами, що, наче спалахи полум’я, то там, то сям висолоплювались із загальної маси й гупалися об стінки ящиків, з гострими головами, які відтягувалися, скручувалися до тіла й кидалися на прозору сітку, на дерево, одне на одного, а тоді відсахувались і, — беземоційно, витріщено — тручись об дно білими горлянками, ковзали далі, проливалися текучою літерою S… чик-цок-чик… доки не наштовхувалися на стінку коробки й із сичанням здиблено поверталися в кодло.

— Недружні, Гет, — почула вона за спиною в себе Кертіса, його хрипкий голос. — Не чіпати.

Коробки були відкидні, верх мали з прозорої сітки, а обабіч — по ручці. Більшість були пофарбовані: білі, чорні й кольору червоної цегли, наче сільські стайні; на деяких виднілися написи — біблійні вірші — дрібним розколошканим шрифтом і узори з латунних голівок цвяхів: хрести, черепи, зірки Давида, сонця, місяці й риби. Інші були прикрашені кришечками від пляшок, ґудзиками, осколками битого скла й навіть фотографіями: збляк­лими «полароїдами» трун, урочистих сімейств, вирячкуватих хлопців-селян, що в темряві, з ватрами на фоні, здіймали догори гримучих змій. На одній померклій примарній фотографії була дівчина з туго зачесаним назад волоссям, міцно склепленими очима й піднятим до Раю гострим приємним личком. Пучки пальців зависли біля скронь, над кошмарно товстим лісовим гримучником, що розлігся в неї на голові, а хвостом наполовину огортав шию. Угорі какофонія пожовтілих літер — вирізаних із газети — повідомляла:

СПи З ІСуСом

РІЗі фОрд

1935—52.

Кертіс позаду неї нерозбірливим стогоном прожебонів щось подібне на «страх».

Серед нагромадження ящиків — блискучих і різних, усипаних повідомленнями — Гаррієт упало в очі приголомшливе видовисько. Якусь мить їй заледве вірилося в побачене. В одиночній обителі у вертикальному ящику величаво похитувалася королівська кобра. Під петлею, де прозора сітка з’єднувалася з деревом, виднівся напис «ГОСПОДЬ ІСУС». Вона була не біла, як кобра, що її Мауглі зустрів у Холодних печерах, а чорна: чорна як Наг і його дружина Нагайна, яких мангуст Ріккі-Тіккі-Таві на смерть поборов у садах просторого бунгало в поселенні Сеговлі, захистивши хлопчика Тедді.

Тиша. Капюшон вона тримала розправленим. Спокійно, у вертикальній стійці, змія стежила за Гаррієт, а її тіло беззвучно погойдувалося туди-сюди, туди-сюди, легко, як дихання самої дів­чинки. Дивись на мене і тремти. Дрібні червоні очі проймали твердим божественним поглядом: у них виднілися джунглі, жорстокість, заколоти й церемонії, мудрість. Гаррієт знала, що ззаду розпущеного капюшона є видовищна позначка, яку великий бог Брама наклав на весь рід кобр, коли перша піднялася й розправленим капюшоном прикрила його під час сну.

Приглушений звук із будинку — зачиняються двері. Гаррієт підняла погляд і вперше помітила, що вікна другого поверху блискотять порожнечею й металом: висріблені фольгою. Поки вона на них задивилася (бо це було моторошно, по-своєму неприємніше за змій), Кертіс склав докупи пальці й показав Гаррієт перед обличчям «змійку». Дуже й дуже повільно він розтулив долоню, так, наче то розкрита паща.

— Монстир, — шепотнув він і двічі стулив пальці: клац-клац. — Кусь.

Двері нагорі справді зачинилися. Гаррієт відійшла від пікапа й щосили прислухалася. Чийсь голос — приглушений, але сповнений несхвалення — щойно перебив голос іншого співрозмовника: містер Даял досі всередині, за тими висрібленими вікнами, і чи не вперше в житті Гаррієт втішилася від звуку його голосу.

Зненацька Кертіс знову вхопив її за плече й потягнув до сходів. Якусь мить Гаррієт надто перелякалася, щоб опиратися, але тоді, побачивши, куди він іде, заборсалася, стала кóпати його й упиратися п’ятами.

— Ні, Кертісе, — зойкнула вона. — Я не хочу, перестань, будь ласка…

Гаррієт уже намірялася вкусити його за руку, коли намацала поглядом його великий кед.

— Кертісе, чуєш, Кертісе, у тебе шнурок розв’язаний, — гукнула вона.

Кертіс спинився; долонею прикрив рот.

— Йо-йой!

Зовсім занепокоївшись, він схилився до землі, а Гаррієт кинулася щодуху бігти.

— Та вони на ярмарку працюють, — сказав Гелі своїм набридливим тоном, так наче в цьому питанні знав усе, що тільки можна. Вони з Гаррієт сиділи замкнувшись у нього в кімнаті на нижньому ярусі ліжка. Майже все в спальні Гелі було чорне або золоте, з пошани до «Новоорлеанських святих», його улюбленої футбольної команди.

— Не думаю, — відповіла Гаррієт, пошкрябуючи нігтем вибитий рубчик чорного покривала. У Пембертоновій кімнаті далі по коридору зі стереопрогравача гупав приглушений бас.

— На «Ранчо гримучих» стіни теж пообписувані картинками й усіляким таким.

— Так, — неохоче погодилася Гаррієт. Їй було важко передати словами, але ящики, які вона бачила ззаду пікапа — з черепами, зірками, місяцями-серпиками й розхлябаними неграмотними стрічками написів — здавалися дуже несхожими на старий витіюватий бігборд «Ранчо гримучих»: лаймово-зелена змія, що підморгувала, обплівшись навколо непутящої жінки в роздільному купальнику.

— І кому б вони мали належати? — загадувався Гелі. Він перебирав стосик карток із жувальної гумки. — Напевно, мормонам. То вони там знімають кімнати.

— Г-м-м. — Мормони, що жили на першому поверсі будинку містера Даяла, були занудною парочкою. Вони здавалися дуже відлюдькуватими, трималися лише удвох; навіть роботи нормальної не мали.

— Бабуся казала, ніби мормони вірять, що коли вмирають, то далі живуть на якійсь своїй окремій планеті, — поділився Гелі. — І ще вони вважають, що нормально мати більше ніж одну жінку.

— Ті, що в містера Даяла живуть, узагалі жінок не мають. — Якось удень вони постукали у двері Еді, коли в неї гостювала Гаррієт. Еді їх впустила, прийняла літературу й навіть запропонувала лимонаду, коли обоє відмовилися від кока-коли; вона їм сказала, що вони наче приємні юнаки, але їхня віра — це просто купа нісенітниць.

— Давай подзвонимо містерові Даялу, — несподівано запропонував Гелі.

— Ага, вже.

— Ну, тобто подзвонимо і прикинемося кимсь, запитаємо, що ж там діється.

— Ким прикинемося?

— Не знаю… Не хочеш? — Він кинув їй наклейку «Вакі Пекс»:102 зелене чудовисько з червоними очима-антенами за кермом піщаного баґі. — У мене дві.

— Ні, дякую. — Через чорно-золоті штори й наклейки, грубим шаром наліплені на вікна, — «Вакі Пекс», «Ес-Ті-Пі», «Гарлі Девідсон», — Гелі спромігся майже зовсім перекрити доступ сонячного світла до своєї кімнати; вона навівала депресію, складалося враження, ніби сидиш у підвалі.

— Він же орендодавець, — сказав він. — Ходімо подзвонимо.

— І що скажемо?

— Ну, то Еді подзвони. Якщо вона так багато про мормонів знає.

Зненацька Гаррієт зрозуміла, чому його так цікавлять телефонні дзвінки: через новий телефон на приліжковій тумбі, з кнопковою слухавкою, вставленою у футбольний шолом «Святих».

— Якщо вони вірять, що житимуть на власній планеті й усіляке таке, — сказав Гелі, киваючи на телефон, — хтозна, що ще вони думають? Може, ті змії якось церкви стосуються.

Оскільки Гелі не зводив очей із телефона, а вона уявлення не мала, що ще робити, Гаррієт підсунула пристрій до себе й набрала номер Еді.

— Алло? — різко озвалася Еді після двох гудків.

— Еді, — заговорила Гаррієт у футбольний шолом, — а мормони вірять у щось пов’язане зі зміями?

— Гаррієт?

— Ну, наприклад, чи тримають вони змій як домашніх улюб­ленців… Я не знаю, може, тримають у себе багато змій та іншої живності?

— Заради всього святого, звідки тобі стрельнула така думка, Гаррієт?

Витримавши знічену паузу, Гаррієт відповіла:

— З телевізора.

— Телевізора? — недовірливо перепитала Еді. — Це з якої програми?

— «Нешнал Джіоґрефік».

— А я й не знала, Гаррієт, що ти любиш змій. Думала, ти тільки й кричиш та пищиш: «Рятуйте! Рятуйте!», щойно якогось вужика на подвір’ї побачиш.

Гаррієт замовкла, пропустивши цю дурну шпигачку повз вуха.

— Коли ми були малими, то чули історії про священників, які в лісах проповідують зі зміями. Але то були не мормони, а просто селюки з Теннессі. Між іншим, Гаррієт, а ти читала «Етюд у багряних тонах» сера Артура Конан Дойла? От там є вельми багато хорошої інформації про мормонську віру.

— Так, знаю, — відповіла Гаррієт. Еді згадувала цю історію в розмові з тими гостями-мормонами.

— Здається, та стара серія Шерлока Голмса у твоєї тітки Тет удома. У неї, може, навіть є примірник «Книги мормона» у батьковому виданні у футлярі — знаєш, там ще Конфуцій, Коран і релігійні тексти…

— Так, але де я можу почитати про цих людей зі зміями?

— Вибач, я тебе не чую. Що за відлуння? Звідки ти дзвониш?

— Від Гелі.

— Звук ніби з туалету.

— Ні, то просто телефон такої цікавої форми… Слухай, Еді, — продовжила вона, бо Гелі розмахував руками, щоб привернути її увагу, — так що з тими проповідниками зі зміями? Де вони?

— По глухомані, в горах та інших ненаселених місцях землі, це все, що я знаю, — поважно відповіла Еді.

Тільки-но Гаррієт повісила слухавку, Гелі поспіхом заявив:

— Знаєш, там, у тому домі нагорі, колись був виставковий зал трофеїв. Щойно згадав. Здається, мормони тільки внизу живуть.

— А хто зараз орендує ту квартиру?

Гелі, збудившись, тицьнув пальцем на телефон, але Гаррієт похитала головою; передзвонювати Еді вона не збиралася.

— А пікап? Номер не запам’ятала?

— Бляха, — кинула Гаррієт. — Ні. — Вона раніше про це не подумала, а мормони ж не водять машини.

— Може, помітила, чи реєстрація Александрійського округу? Думай, Гаррієт, думай! — мелодраматично став вимагати він. — Мусиш згадати!

— Ну, то може проїдемося туди й подивимося? Бо якщо вийдемо зараз… та перестань, досить, — відказала вона, роздратовано відвертаючись, бо Гелі почав розмахувати в неї перед обличчям уявним годинником гіпнотизера.

— Ти д’юже-д’юже хочеш спати, — проголосив Гелі з сильним трансильванським акцентом. — Д’юже… д’юже…

Гаррієт відштовхнула його; Гелі оббіг з іншого боку, розмахуючи в неї перед очима пальцями:

— Д’юже… д’юже…

Гаррієт знову відвернулася. Але той і далі витав навколо, тож вона якомога сильніше вдарила його.

— Господи! — викрикнув Гелі. Він схопив себе за руку й відкинувся на ліжку.

— Я ж казала перестати.

— Та бляха, Гаррієт! — Він сів, потираючи лікоть і кривлячись. — Ти мене в шокову точку вдарила!

— Ну то досить до мене чіплятися!

Раптом на зачинені двері кімнати Гелі налетів шквал стукоту кулаком.

— Гелі? Твоя приятелька там з тобою? Ану відіпри двері, вже.

— Ессі! — закричав Гелі, відкидаючись на ліжку від роздратування. — Ми нічого тут не робимо.

— Відіпри двері. Вже відіпри.

— Та сама відчини!

У кімнату увірвалася Ессі Лі, нова економка, настільки нова, що навіть не знала, як Гаррієт звуть — хоч Гаррієт підозрювала, що то вона лише прикидається. Їй було близько сорока п’яти, значно молодша за Іду, з пухкими щоками й штучно випрямленим волоссям, посіченим і тонким у кінчиках.

— Шо ви тут робите, шо ім’я Господа намарне викрикаєте? Та вам за таке встид і позор має бути, — заголосила вона. — Бавитеся тут, двері заперли. Більше аби ніколи двері не запирали, чули мене?

— А Пем у себе зачиняє.

— А ше він туди дівок ніяких не воде. — Ессі крутнулася й вчепилася в Гаррієт поглядом, наче дивилася на калюжку, що кіт наблював на килим. — А ця кричить, матюкається, чіпається тут.

— Ти з моєю приятелькою краще так не розмовляй, — вереснув Гелі. — Тобі так не можна. Я мамі скажу.

— Я мамі розказю, — імітуючи його ниття, з перекошеним обличчям проказала Ессі Лі. — Ну то біжи й розказуй. І так вічно наговоруєш на мене то, шо я навіть не робила. Хто мамі сказав, шо я то печеня з шоколадом поїла? А то ти сам, я знаю.

— Заберися!

Гаррієт знічено роздивлялася килим. Вона ніколи не могла звикнути до обурливих драм, що вибухали в домі Гелі, поки його батьки були на роботі: між Гелі й Пемом (зламані замки, здерті зі стін плакати, вкрадені й подерті на клапті домашні завдання) або, частіше, між Гелі з Пемом та щораз іншою домоправителькою — Рубі, яка їла складені вдвоє скибки хліба й не дозволяла дивитися по телевізору нічого, що транслювали одночасно із «Загальною лікарнею»; сестрою Белл, свідкою Єгови; Ширлі з коричневою помадою й усіяними перснями долонями, що вічно базікала по телефону; місіс Доун, старою буркотливою жінкою, яка так боялася грабежу, що сиділа й визирала у вікно з різницьким ножем на колінах; Рамоною, яка втрачала самовладання й кидалася за Гелі зі щіткою для волосся. Жодна з них не була особливо приязною чи приємною, але звинувачувати їх було важко, бо їм доводилося весь час давати собі раду з Гелі й Пембертоном.

— Слухай сюди, — презирливо процідила Ессі, — ти, нездаль. — Вона непевним жестом указала на огидні штори, на наліпки, що затемнювали вікна. — Я то всьо поздоймаю і спалю всю ту противну…

— Вона погрожує спалити наш дім! — заверещав Гелі, весь побуряковівши. — Гаррієт, ти сама чула. Я маю свідка. Вона щой­но пригрозила спалити…

— Я ані слова про вашу хату не сказала. Ти ліпше не…

— Ага, сказала. Правда, Гаррієт? Я все мамі розкажу, — кричав він, навіть не чекаючи на відповідь Гаррієт, яка від такої ­несподіванки втратила мову, — і вона подзвонить на біржу праці, скаже там, що ти навіжена, щоб тебе більше ні в який будинок не…

Позаду Ессі в одвірку з’явилася Пемова голова. Він відквасив нижню губу й звернувся до Гелі з перепудженою дитячою міною.

— Вивіться в кого пвобвеми, — запхинькав він з облудною ніжністю.

Ці слова були абсолютно недоречними й пролунали в недоречну мить. Ессі Лі крутнулася, вибалушивши очі.

— Ти пощо так до мене балакаєш! — закричала вона.

Пембертон, зсупивши брови, з замішанням втупився в неї.

— Бідака який! Цілий день на ліжку, ноги задер, ані дня в житті не проробив! Мені гроші заробляти треба. В мене дитина…

— А її що бентежить? — запитав Пембертон у Гелі.

— Ессі пригрозила, що спалить будинок, — самовдоволено заявив Гелі. — Гаррієт усе чула.

— Я нічого такого не казала! — пухкі щоки Ессі тремтіли від переживання. — Це брехня!

Пембертон — у коридорі, але поза полем зору — прокаш­лявся. З-за тремкого плеча Ессі вигулькнула його рука, тоді поманила їх: усе чисто. Смикнувши великим пальцем, він указав на сходи.

Гелі без попередження схопив Гаррієт за руку й потягнув у туалет, який з’єднував їхні з Пембертоном кімнати, і замкнув за ними шпінгалет.

— Швидко! — гукнув він Пембертонові, що був з іншого боку, в себе в кімнаті, й намагався відчинити двері — після чого вони вилетіли в Пембертонову кімнату (Гаррієт сліпма перечепилася через тенісну ракетку) і помчали за ним униз по сходах.

— Оце здуріти можна було, — видав Пембертон. — Це перше за довгий час, що хтось із них сказав. Усі троє сиділи за одиноким столом для пікніків позаду автокінотеатру «Джамбо», на бетонній плиті біля покинутої пари дитячих атракціонів: циркового слона й облупленої жовтої качки на пружинах. Вони вже поїздили хвилин десять «кадилаком» — безцільно, всі троє сиділи спереду, — який не мав кондиціонера, а з відкинутим дахом перетворювався на розпечену пательню, доки Пем зрештою не повернув на «Джамбо».

— Може, з’їздимо на тенісний корт, розповімо мамі, — підкинув ідею Гелі. Об’єднавшись у сварці проти Ессі, вони з Пемом поводилися напрочуд задушевно, хоч і притлумлювали це.

Пембертон допив свій молочний коктейль, кинув стакан у сміттярку.

— Та як скажеш, малий. — Пообідній жар відбивався від дзеркального вікна й горів білістю на кінчиках його розпушеного басейном волосся. — Та жінка просто навіжена. Я боявся, що вона вам щось зле зробить чи що.

— Чуєте, — підкинув Гелі, випрямляючись. — Сирена.

Усі прислухалися до гудків, що лунали десь удалині.

— Певно, пожежна машина, — похмуро продовжив Гелі. — Їде до нас.

— Скажи ще раз, що там сталося? — запитав Пем. — Вона просто так здуріла?

— Та просто божевільна. Дай мені сигарету, — невимушено додав він, коли Пем кинув на стіл пачку «Мальборо» — розчавлену від кишені обрізаних джинсів — і поліз в іншу кишеню по вогонь.

Пем закурив, тоді посунув і сірники, і сигарети подалі від Гелі. Там, на розпеченому цементі, у напливах вихлопів з магістралі, дим пахнув незвично різко й отруйно.

— Мушу сказати, я таке передчував, — мовив він, хитаючи головою. — Казав же мамі. Та жінка скажена. Певно, з Вітфілда втекла.

— Та нічого аж такого там не сталося, — бовкнула Гаррієт, яка, відколи вони випорснули з будинку, і двох слів не зронила.

Що Пем, що Гелі вирячилися на неї, як на божевільну.

— Га? — не повірив Пем.

— Ти на чиєму боці? — скривджено спитав Гелі.

— Вона не казала, що спалить будинок.

— Казала-казала!

— Ні! Вона сказала лише спалю. Не сказала будинок. Вона мала на увазі твої плакати, наклейки і все інше.

— Так? — розважливо мовив Пембертон. — Спалити плакати Гелі? Ну, це, напевно, нормально.

— Я думав, я тобі друг, Гаррієт, — надувся Гелі.

— Але ж вона не сказала, що спалить будинок, — відповіла Гаррієт. — Вона тільки… Ну, тобто, — затнулася вона, коли Пембертон з розумінням ковзнув очима на Гелі, — просто нічого страшного там не було.

Гелі демонстративно відсунувся від неї на лавці.

— Але це ж правда, — продовжувала Гаррієт, яка що далі, то менше була певна своїх думок. — Вона просто… розсердилася.

Пем закотив очі й випустив хмару диму.

— І не кажи, Гаррієт.

— Але… ви так поводитеся, ніби вона за нами з ножем гналася.

Гелі пирхнув.

— Ну, наступного разу, може, і кинеться! Я більше з нею сам не лишатимуся, — з жалістю до себе повторив він, не відриваючи очей від цементу. — Мені вже набридли ті вічні погрози смертю.

Поїздка по Александрії була коротка й містила не більше новизни й розмаїття, ніж Клятва вірності прапору. Уздовж східного краю містечка, а далі знову з півдня близько двох третин міста гаком обвивала річка Гоума. Слово «Гоума» мовою індіанців чокто означає «червона», хоча сама річка була жовтою: масною, застояною й лискучою, наче вичавлена з тюбика вохрова олійна фарба. Перетнути її можна було зі сходу, по збудованому ще в часи адміністрації Рузвельта двосмуговому залізному мосту, який приводив у місцевість, що її гості називали історичним районом. Широка плоска й непривітна авеню — болісно застигла під нестерпним сонцем — поступалася міській площі, де височів невтішний пам’ятник солдату-конфедерату, котрий сперся на рушницю. Колись його ховали в затінок дуби, але рік-два тому їх поспилювали, щоб дати місце безладному, але фанатичному скупченню пам’ятних цивільних будівель: вежі з годинником, трельяжам, ліхтарним стовпам, естраді, які тепер манячили по всій дрібній і вже безтінній ділянці, наче збиті в недоладний гурт іграшки.

На Мейн-стріт аж до Першої баптистської церкви будинки здебільшого були великі й старі. На сході, за Марджін-стріт і Гай-стріт, пролягали залізничні колії, покинутий бавовноочисний завод і склади, де бавилися Гелі з Гаррієт. Ще далі, у бік Леві-стріт і річки, стелилася пустка: автокладовища, звалища метабрухту, криті жерстю халупи з провислими ґанками й курками, що порпаються в болоті.

У наймерзеннішій своїй точці — біля готелю «Александрія» — Мейн-стріт переростала в шосе № 5. Федеральна автомагістраль оминала Александрію, і тепер шосе видавалося не менш занехаяним за крамнички на площі: вимерлі бакалійні магазини й автостоянки, запечені в отруйному жарі сірого серпанку; магазин корму для худоби «Чекерборд» і стара автозаправка «Південня», уже забиті дошками (вигорілий знак останньої — шалапутне чорне кошеня з білою мордочкою, грудьми й лапками штовхає насінну коробочку бавовни). Поворот на північ, по дорозі межі округу, повів їх повз комплекс «Дубова галявина» і під покинуту естакаду, на коров’ячі пасовиська, бавовняні поля й дрібні закурені ферми здольників, з клопотом видовбані на сухих пустирях із червоної глини. Тут, за п’ятнадцять хвилин їзди від міста, містилася школа Гаррієт і Гелі — Александрійська академія: низька будівля зі шлакоблоків і гофрованого металу, що розкинулася посеред порохнистого поля, наче авіаційний ангар. За шістнадцять кілометрів на північ від академії сосни цілком відбирали територію в пасовиськ і тягнулися темною, височенною, клаустрофобною стіною, що з обох боків безжально обтискала шосе майже до самого кордону з Теннессі.

Проте за місто вони не поїхали, а зупинилися на червоному сигналі світлофора біля «Джамбо», де на задніх лапах стояв цирковий слон і вигорілим від сонця хоботом тримав у повітрі не­оновий м’яч із рекламою:

МОРОЗИВО

МОЛОЧНІ КОКТЕЙЛІ

БУРГЕРИ

а тоді — повз міський цвинтар, що високо здіймався по пагорбу, наче сценічне тло (залізні чорні огорожі, кам’яні янголи з витонченими шиями на сторожі мармурових ворітних стовпів з півно­чі й півдня, сходу й заходу) — знову проїхали колом через місто.

Коли Гаррієт була молодшою, на східному кінці Натчез-стріт жили тільки білі. Тепер там мешкали як білі, так і чорні, здебільшого в гармонії. Чорні сім’ї були молоді й заможні, з дітьми, більшість же білих (як-от вчителька піаніно Еллісон і подруга Ліббі місіс Ньюмен Маклемор) були старими самотніми вдовами.

— Чуєш, Пеме, збав трохи швидкість отам біля будинку мормонів, — попросив Гелі.

Пем зиркнув на нього.

— А що таке? — запитав він, та все одно сповільнив хід.

Кертіса поруч не було, як і машини містера Даяла. Пікап стояв на під’їзній доріжці, але Гаррієт побачила, що то вже інший пікап. Кузов у нього був відчинений, а всередині порожньо, один лише металевий ящик для інструментів.

— Вони в ньому? — запитав Гелі, відволікшись на мить від власних скарг на Ессі Лі.

— Бляха, а там що таке? — запитав Пембертон, загальмувавши посеред вулиці. — То вікна фольгою заклеєні?

— Гаррієт, розкажи йому, що там було. Вона каже, що бачила…

— Я навіть знати не хочу, що там діється. Вони там порнуху знімають чи що? Йопересете, — мовив Пембертон, паркуючи машину й позираючи вгору під козирком долоні, — який збоченець буде всі вікна у фольгу закатувати?

— Ох ти ж. — Гелі метнувся на сидінні й втупився просто перед собою.

— Що з тобою?

— Пеме, поїхали вже.

— Що сталося?

— Дивіться, — мовила Гаррієт після кількох секунд зачудованого мовчання. У центральному вікні виник чорний трикутник, який ізсередини видер чийсь анонімний, проте вправний пазур.

Коли авто покотило геть, Юджин тремтячими пальцями знову прикрив проріху фольгою. Він зліг від мігрені. Одне око стікало сльозами; через темряву й втрату орієнтації, відступивши від вік­на, він наштовхнувся на ящик із пляшками з-під содової, і гуркіт розітнув йому лівий бік обличчя виразним зиґзаґом болю.

Мігрені мучили рід Ретліффів із покоління в покоління. Подейкували, що Юджинів дід — давно небіжчик, «дзядзьо» Ретліфф — коли страждав від, як він це називав, «головної болячки», то якось брусом п’ять на десять сантиметрів вибив корові око. А Юджинів батько, подібно недужий, одного різдвяного вечора дав Денні такого ляпаса, що той сторчголов полетів на морозилку й надщербив собі корінний зуб.

Ця мігрень надійшла з меншим застереженням, ніж інші. Від змій хто завгодно прислабне, не кажучи вже про страх через Роя Даяла, котрий прикотив без попередження, але ні копи, ні Даял не приїхали б нишпорити на такій яскравій старій канонерці, як авто, котре щойно зупинялося перед будинком.

Він пішов в іншу, прохолоднішу кімнату й сів за картярський столик, обхопивши голову долонями. У роті досі відчувався сендвіч із шинкою з ланчу. Майже ніякої насолоди він не приніс, а гіркий аспіриновий пересмак спаскуджував той спогад ще більше.

Від головних болів він ставав чутливим до звуків. Почувши, як перед будинком марно працює двигун, Юджин миттю кинувся до вікна з твердим очікуванням, що то шериф округу Клей — чи, як мінімум, просто поліційна машина. Але йому аж замуляло від абсурдності кабріолета. Тепер же, всупереч власному тверезому розуму, він потягнув до себе телефон і набрав Фариша — бо, хоч як йому не хотілося дзвонити братові, розібратися в такому питанні самотужки він не мав сили. Автомобіль був світлий; через сонячне проміння й біль у голові Юджин не спромігся визначити точну модель: може, «лінкольн», може, «кадилак», а може, й «крайслер». І все, що вдалося розгледіти, це те, що пасажири там були їхньої раси — білі, — хоч один з них досить чітко вказав на вікно. З якого це дива така старомодна парадна машина зупиняється просто перед Місією? У тюрмі Фариш познайомився з багатьма пістрявими персонажами — такими, що в багатьох випадках з ними мати справу гірше, ніж із копами.

Поки Юджин (заплющивши очі) тримав слухавку так, щоб вона не торкалася його обличчя, й пробував пояснити, що щойно сталося, Фариш дзвінко й рівномірно їв, судячи зі звуку, миску пластівців, хрусь-хлюп, хрусь-хлюп. Юджин уже завершив говорити, проте довгий час після цього на іншому кінці дроту не чулося нічого, окрім Фаришевого жування й ковтків.

Невдовзі Юджин — у темряві стискаючи ліве око — озвався:

— Фарше?

— Ну, в одному маєш рацію. Ні один коп чи колектор не буде їздити на тачці, шо так в очі впадає, — заговорив Фариш. — Хіба синдикат аж із самого узбережжя Затоки. Братик Долфус там теж трохи мутив діла.

Коли Фариш — як здавалося зі звуку — перехилив миску й вихлебтав рештки молока, вона дзенькнула об слухавку. Юджин терпляче чекав, доки він договорить своє, але Фариш лише прицмокнув і зітхнув. Віддалений брязкіт ложки об порцеляну.

— А шо синдикату з узбережжя Затоки треба від мене? — зреш­тою запитав він.

— А я звідки, курва, знаю. Може, думають, шо ти хочеш їх потіснити?

— Тісні ті ворота, брате, — стримано відповів Юджин. — Я ж просто веду цю місію й тішуся своїм християнським шляхом.

— Ну шо ж. Як ти так кажеш. Може, вони по малого Різа приїхали. Чорт його зна, в яке він болото заліз.

— Фарше, ти мені чесно кажи. Ти мене в щось затягнув, і я знаю, точно знаю, — перериваючи Фаришеві заперечення, говорив він, — шо то якось стосується тих наркотиків. Того той малий з Кентуккі сюда й приперся. Не питай мене, звідки знаю, просто знаю. Просто скажи, я хочу знати, чого ти його запросив сюда лишитися.

Фариш розсміявся.

— Я його не запрошував. Долфус мені сказав, шо він їде на той з’їзд…

— На сході Теннессі.

— Та я знаю, але тут він ше раніше не бував. Я думав, вам з тим малим було б незле зазнатися, бо ти ж лиш починаєш, а в ма­лого своя немала парафія, і я тобі Богом клянуся, більше я нічо не знаю.

На лінії — довга мовчанка. Щось у Фаришевому диханні натякнуло Юджину на глузливу посмішку, так чітко, аж він її побачив на власні очі.

— Але в одному ти рацію маєш, — поблажливо мовив Фариш, — немож’ ніяк зрозуміти, шо той Лоял задумав. І я в тебе за це перепрошую. Старий Долфус точно якось доклався до кожної пожежі, шо ти кажеш.

— Лоял за тим точно не стоїть. То точно ви з Денні й Долфусом самі накаламутили.

— Голос у тебе кепський, — сказав Фариш. — Певно, знов голова болить?

— Не дуже мені добре.

— Слухай, я б на твоєму місці приліг. Ви з ним нині пропо­відуєте?

— А шо? — підозріливо запитав Юджин. Після ризикової ситуації з Даялом — їм просто пощастило, що змій у пікап перенес­ли до того, як він об’явився — Лоял перепросив за всі клопоти, яких завдав («Я, прошу пана, не зрозумів, яка тут у вас у місті ситуація») і зголосився відвезти змій у невідоме місце.

— Прийдемо вас послухати, — невимушено повідомив Фариш. — Ми з Денні.

Юджин накрив очі долонею.

— Мені вас там не треба.

— Лоял коли додому виїжджає?

— Завтра. Фарше, слухай, я знаю, ви щось задумали. Я не хочу, аби малий встряв у якусь халепу.

— Та шо ти так за нього суїтишся?

— Не знаю, — відповів Юджин, і це було щиро.

— Ну, тоді нині побачимся, — відказав Фариш і повісив слухавку, перш ніж Юджин встиг щось сказати.

— Маленька, я поняття не маю, що там діється, — говорив Пембертон. — Але можу сказати, хто винаймає ту квартиру: старший брат Денні й Кертіса Ретліффів. Він якийсь священник.

На цих словах Гелі подивовано витріщився на Гаррієт.

— Він реально псих, — продовжив Пем. — У нього щось з обличчям. Стоїть на шосе, кричить на машини й махає Біблією.

— Це той, що підійшов і стукав у вікно, коли тато стояв на перехресті? — запитав Гелі. — Такий з дивним лицем?

— Може, він не божевільний, а лише так вдає з себе, — сказав Пем. — Більшість тих селюцьких священників, які верещать, непритомніють, вискакують на крісла й бігають по проходах — то вони просто грають кіна. То все брехня з тими святими трясунами103.

— Гаррієт, чуєш, Гаррієт, знаєш що? — озвався нестерпно схвильований Гелі, обертаючись на сидінні. — Я знаю, хто то. Він щосу­боти проповідує на площі. У нього є маленька чорна коробка, до якої веде мікрофон, і… — він знов обернувся до брата: — Думаєш, він проповідує зі зміями? Гаррієт, розкажи йому, що ти там бачила.

Гаррієт вщипнула його.

— Г-м-м? Змії? Якщо він проповідує зі зміями, — сказав Пембертон, — то він ще більший псих, ніж я думав.

— Може, з прирученими, — припустив Гелі.

— Придурку. Неможливо приручити змію.

Не варто було розповідати Фаришу про авто. Юджин пошкодував, що взагалі згадав про це. Фариш передзвонив за пів години, уже як Юджин задрімав — а тоді ще раз, через десять хвилин.

— Ти на вулиці в себе біля будинку не бачив ніяких дивних типів в уніформі? У бігових костюмах чи в робочій уніформі?

— Ні.

— За тобою ніхто не їздить?

— Слухай, Фарише, я тут хочу трохи відпочити.

— Я тобі поясню, як перевірити, чи нема за тобою хвоста. Проїдь на червоне світло або виїдь на зустрічку на вулиці з одностороннім рухом. Дивись, чи ніхто не поїде за тобою. Або… Давай так. Я, напевно, сам до тебе під’їду й подивлюся.

Лише доклавши всіх можливих зусиль, Юджину вдалося відмовити Фариша від ідеї приїхати в Місію на, як він висловився, «інспекцію». Далі він усівся в безкаркасне крісло, щоб покуняти. Зрештою — щойно вдалося поринути в сліпий поривчастий сон — він усвідомив, що над ним стоїть Лоял.

— Лойл? — промимрив він, завовтузившись.

— Маю погані вісті, — сказав Лоял.

— Ну, то шо?

— Там у замку був зломаний ключ. Я не зміг зайти.

Юджин тихо сів, силкуючись вловити хоч крихту сенсу. Він досі до кінця не прокинувся; у сні в нього загубилися ключі, автомобільні. Він серед ночі опинився в якомусь миршавому барі з гучним джукбоксом десь на ґрунтовій дорозі й не мав як повернутися додому.

— Мені сказали, шо змій можна залишити в мисливській хижі в окрузі Вебстер, — пояснив Лоял. — Але там у замку був зломаний ключ, і я не мав як зайти.

— А. — Юджин потрусив головою, щоб у ній прочистилося, і роззирнувся по кімнаті. — Тобто…

— Змії в мене в пікапі внизу.

Запала довга тиша.

— Лойле, я тобі чесно скажу, у мене страшна мігрень.

— Я їх сам занесу. Помагати не тра. Я зможу сам.

Юджин потер скроні.

— У мене труднація, розумієш. Не мож’ їх лишати там шкваритися на сонці, то жорстоко.

— Так, — апатично погодився Юджин. Та він переймався не добробутом змій, а тим, що їх хтось виявить — містер Даял чи той таємничий проноза в кабріолеті, хтозна. І зненацька йому згадалося, що в його сні також була змія, небезпечна, яка десь повзала на волі серед людей.

— Добре, — зітхнувши, сказав він Лоялу. — Занось.

— Обіцяю, завтра до ранку їх тут уже не буде. Розумію, тобі то не дуже зіграло, — сказав Лоял. У напруженому погляді блакитних очей відчувалося щире співчуття. — То, шо я тут побув.

— Ти ні в чім не винен.

Лоял провів долонею по волоссі.

— Я тобі чесно скажу: мені твоє товариство дуже сподобалось. Як Господь не призвав тебе проповідувати зі зміями — значе, є в Нього на то Свої причини. Деколи Він і мене до того не призиває.

— Я розумію. — Юджин відчував, що має сказати ще щось, та не міг упорядкувати правильні думки. І він так соромився признатися у своїх думках: що його дух сухий і порожній, що він не добрий за своєю натурою, недобрі в нього розум і серце. Що в нього зіпсута кров і зіпсутий рід, що Бог нехтує ним і зневажає його дари, як зневажав дари Каїна.

— Колись і я дістану призвання, — мовив він із радістю, якої не відчував. — Просто Господь поки до мене не готовий.

— Є й інші дари Духа, — сказав Лоял. — Молитва, казання, пророкування, видіння. Покладання рук. Благодіяння і робота. Навіть серед твоєї сім’ї… — він стримано завагався. — Навіть там мож’ творити добро.

Юджин втомлено звів погляд на добрі відверті очі гостя.

— Суть не в тім, чого хочеш ти, — сказав Лоял. — А в досконалій волі Божій.

Гаррієт зайшла через задні двері й виявила, що підлога на кухні мокра, стільниці протерті, але Іди ніде немає. У будинку панувала тиша: ні радіо, ні вентилятора, ні кроків, лише монотонний гул холодильника «Фриджидейр». Позаду щось зашкрябало — Гаррієт підскочила й саме встигла обернутися й побачити маленьку сіру ящірку, що п’ялася по склу відчиненого вікна позаду неї.

Запах соснового очисника, яким скористалася Іда, у таку спеку викликав у Гаррієт головний біль. Громіздкий креденс із Напасті, що стояв у них в їдальні, засідав серед сумбурних стосів газет. Дві прямокутні таці для нарізки, вертикально сперті на верхній полиці, правили йому за божевільні очі; пригнувшись на коротеньких напружених ніжках, він на саму дещицю відхилявся збоку від стіни, наче старий замшілий шабліст, що наготувався перестрибувати через гори газет. Прослизаючи повз нього, Гаррієт з любов’ю провела по ньому долонею, і стара шафа ніби розправила плечі й люб’язно випрямилася, притислася до стіни, щоб дати дівчинці пройти.

Іду Ру вона відшукала у вітальні, у її улюбленому кріслі, де та їла ланч чи пришивала ґудзики, чи теребила горох, поки дивилася мильні опери. Саме крісло — пухке, зручне, зі зношеним твідовим обшиттям і грудкуватою набивкою — поступово стало нагадувати Іду, як собаки іноді набувають рис своїх власників; і Гаррієт, коли вночі не могла заснути, іноді спускалася вниз і скручувалася в ньому, тулячись щокою до коричневої твідової тканини, наспівуючи собі дивних старих пісень, які знала тільки Іда, пісень із глибокого дитинства Гаррієт, давніх і таємничих, як самий час — про примар, розбиті серця й мертвих та давно щезлих коханих:

Чи не сумуєш за матір’ю часами, часами?

Чи не сумуєш за матір’ю часами, часами?

Нескінченно цвітуть квіти

І сонце не зайде ніколи.104

Перед самим кріслом на животі, перехрестивши щиколотки, лежала Еллісон. Вони з Ідою позирали у вікно навпроти. Помаранчеве сонце висіло низько, а крізь шкварчання денного вару видніли­ся телевізійні антени, що стриміли на даху будинку місіс Фонтейн.

Як же вона любить Іду! Від сили цього почуття Гаррієт паморочилося в голові. Абсолютно не роздумуючи про сестру, Гаррієт майнула вперед і палко обхопила Іду за шию.

Та стрепенулася.

— Господи милостивий, — видихнула вона. — А ти звідки об’явилася?

Гаррієт заплющила очі й втулилася обличчям у вологе тепло Ідиної шиї, що пахнуло гвоздикою, чаєм, деревним димом і ще чимсь гірко-солодким та пір’яним, але не настільки конкретним. Для Гаррієт той запах був самим утіленням любові.

Іда потягнулася й зняла з себе руку дівчинки.

— Вдушити мене хочеш? — мовила вона. — Диви туди. Ми якраз на того птаха на даху дивимся.

Не обертаючись, Еллісон пояснила:

— Він туди щодня прилітає.

Гаррієт прикрилася долонею від сонця. Зверху на димарі будинку місіс Фонтейн, гарненько вгніздившись поміж парою цег­лин, стояв червоноплечий еполетник:105 ошатний, у солдатській стійці, з твердим гострим поглядом і разючими багряними рубцями на кожному крилі, схожими на військові шеврони.

— Цікавий він, — сказала Іда. — Він отак співає.

Вона зморщила губи й професійно зімітувала крик червоноплечого еполетника: не плавне дудіння лісового дрозда, що сходило до сухого цір-цір-цір, наче дзикання цвіркуна, а тоді знову злітало до несамовитих трелей навзрид; не чистий тризвучний свист синиці чи грубий крик блакитної сизойки, схожий на скрип іржавої брами. То був уривчастий, стрекотливий, невідомий звук, застережний крик — церінь! — що здушувався на приглушеній флейтовій ноті.

Еллісон розсміялася.

— Дивися! — закликала вона, присідаючи навколішки — бо птах зненацька пожвавішав, розумно схилив глянсувату витончену голівку набік. — Він тебе чує!

— Давай ще раз! — попросила Гаррієт. Іда далеко не завжди показувала їм пташині крики — її треба було заскочити в гарному настрої.

— Так, Ідо, будь ласка!

Але та лише посміялася й похитала головою.

— Ви ж пам’ятаєте, нє? — сказала вона. — Стару оповідку про то, звідки в нього червоне крило?

— Ні, — миттю в унісон відповіли Гаррієт з Еллісон, хоч і па­м’ятали. Що старшими вони ставали, то рідше Іда розповідала історії, і від цього ставало прикро, бо вони в неї були шалені, дивні й часто вельми страшні: історії про дітей-потопельників, привидів у лісах і мисливський загін канюків, про золотозубих єнотів, які кусали дітей у колисках, і зачаровані блюдця з молоком, що вночі оберталося на кров…

— Що ж, давним-давно одного разу, — почала Іда, — жив собі бридкий малий горбань, шо так гнівався на всьо, аж вирішив увесь світ спалити. Злосний як ніколи, взяв він тоді в руку факел і пішов до великої річки, де жили всі тварини. Бо в колишні часи не було так багато другосортних річечок і потічків, як тепер. Була лиш одна.

Птах на комині місіс Фонтейн забив крилами — швидко, діло­вито — і полетів геть.

— О, дивіться. От і полетів. Не хоче мою історію слухати. — Важко зітхнувши, Іда перевела погляд на годинник і — на превеликий жаль для Гаррієт — потягнулася й встала. — А мені вже й додому пора.

— Ну розкажи нам усе одно!

— Розкажу завтра.

— Ідо, не йди! — скрикнула Гаррієт, коли Іда перервала недовгу вдоволену тишу, тяжко зітхнувши й подавшись до дверей, повільно, ніби їй боліли ноги: бідна Іда. — Будь ласка?

— Ой, та я вернуся завтра, — насмішкувато відказала Іда й, не обертаючись, узяла під руку коричневий пакет із покупками й тяжко посунула геть. — Не переживайте.

— Денні, слухай, — сказав Фариш. — Різ уже їде, тому нам треба з’їздити на площу, послухати Юджинову… — він неуважливо помахав рукою, — ну, знаєш. Церковну херню.

— Нащо? — запитав Денні, посуваючи своє крісло назад. — Нащо нам це робити?

— Малий завтра їде. Завтра вранці, знаючи його.

— Та не переживай так, зараз заїдемо в Місію й покладемо йому все в пікап.

— Нема як. Він кудись дівся.

— Бляха. — Денні сів і на мить задумався. — Де плануєш заховати? В моторі?

— Я знаю такі місця, що ФБР усю ту машину на шматки поріже, а не знайде.

— Скільки в тебе часу займе?.. Кажу, скільки в тебе часу займе, — повторив Денні, коли побачив у Фариша в очах раптовий ворожий спалах, — щоб усе сховати? — Від пострілу Фариш трохи оглухнув на одне вухо, а коли був у наркотичному й параноїдальному шалі, то іноді дуже викривлено й неправильно все розумів, думав, що його посилають нахер, коли насправді просили зачинити двері чи передати сіль.

— Скільки часу, питаєш? — Фариш показав п’ять пальців.

— Тоді добре. Ось що зробимо. Може, пропустимо проповіді й з’їздимо в Місію вже після того? Я їх чимсь займу нагорі, а ти тим часом заховаєш пакунок у машину, де там маєш сховати, і все, по роботі.

— Але я тобі скажу, шо мене хвилює, — різко заявив Фариш. Він сидів за столом біля Денні й узявся чистити нігті кишеньковим ножем. — Там коло Джина щойно стояла якась машина. Він мені подзвонив.

— Машина? Яка?

— Без ознак. Стала перед домом. — Фариш кисло зітхнув. — Поїхала, як побачили, шо Джин на них з вікна дивиться.

— Думаю, нічого в тому нема.

— Га? — Фариш подався назад і закліпав. — Перестань мені шушукати. Терпіти не можу, як ти шепчеш.

— Кажу, нічого такого. — Денні пильно глянув на брата, тоді похитав головою. — Кому той Юджин здався?

— Їм не Юджина треба, — нахмурено мовив Фариш. — А мене. Я тобі кажу, в тих державних агентствах на мене отака груба папка.

— Фарише. — Не було потреби, щоб Фариш брався розпові­дати про Федеральну владу, точно не тоді, коли він такий накручений. Він цілу ніч просторікуватиме, і ще наступного дня продовжить.

— Слухай, — сказав Денні, — якби ти просто сходив і заплатив той податок…

Фариш швидко впився в нього лютим оком.

— Ось учора лист прийшов. Якщо не будеш платити податки, по тебе точно приїдуть.

— Річ там не в сраних податках, — сказав Фариш. — За мною вже двадцять років слідкують.

Мама Гаррієт відчинила двері на кухню, де, сховавши голову в долоні, за столом скоцюрблено сиділа Гаррієт. Сподіваючись, що її спитають, що сталося, вона поникла ще більше; але мама її не помітила й рушила просто до морозилки, звідки витягала смугасте двокілограмове відерце м’ятного морозива.

Гаррієт спостерігала, як мама стала навшпиньки, щоб узяти з верхньої полиці келих для вина, а тоді з зусиллям набрала в нього кілька ложок морозива. Нічна сорочка в неї була дуже стара, з серпанковими крижано-блакитними полами й стрічками на горлі. У дитинстві Гаррієт та сорочка заворожувала, бо скидалася на сукню Блакитної феї з книжки «Піноккіо». Тепер же вона мала вигляд просто старої: обвисла, посіріла на швах.

Мама, обернувшись, щоб покласти морозиво в морозилку, помітила за столом згорблену доньку.

— Що сталося? — запитала вона, коли гавкнули, зачиняючись, дверцята морозильника.

— Перш за все, — гучно промовила Гаррієт, — я вмираю з голоду.

Мама насупила брови — непевно, лагідно — а тоді (ні, тільки не кажи це, подумала Гаррієт) поставила саме те запитання, яке Гаррієт від неї й очікувала.

— То, може, ось візьми собі морозива?

— Я… ненавиджу… цей… смак… морозива. — Скільки разів вона це вже казала?

— Г-м-м?

— Мамо, я ненавиджу м’ятне морозиво. — Зненацька її охопив розпач: невже її ніхто не слухає? — Терпіти його не можу! Мені воно ніколи не подобалося! Його ніхто, крім тебе, не любить!

Ображений вираз обличчя матері її вдовольнив.

— Вибач… Я просто думала, ми всі любимо поїсти щось легке й прохолодне… особливо зараз, коли вночі така спека…

— А я ні.

— То скажи Іді, нехай щось тобі зготує…

— Іда вже пішла!

— І нічого тобі не залишила?

— Ні! — Принаймні нічого такого, що Гаррієт хотілося б — самий лише тунець.

— А чого б тобі хотілося? Так парить… Чогось важкого їсти не варто, — нерішуче мовила мама.

— Ні, варто! — У Гелі, хай як спекотно бувало, усі сідали й щовечора нормально вечеряли, великими гарячими жирними стравами, від яких кухня вся пріла: ростбіф, лазанья, креветки у фритюрі.

Але мама її не слухала.

— Може, грінку, — радо запропонувала вона, ховаючи морозиво в морозилку.

— Грінку?

— Ну, а що такого?

— Люди не вечеряють грінками! Чому ми не можемо їсти як нормальні люди? — У школі на уроках здоров’я, коли вчителька попросила дітей записати свій раціон за два тижні, Гаррієт сторопіла, побачивши, наскільки поганим здається її раціон, записаний на папері, особливо в ті дні, коли Іда не готувала: фрук­товий лід, чорні оливки, грінки й масло. Тож вона видерла справжній список і ретельно виписала з кулінарної книги, яку її матері подарували на весілля («Тисяча способів потішити свою сім’ю»), педантичний набір збалансованих меню: куряча піката, кабачковий ґратен, салат із зеленню, яблучне компоте.

— Іда несе відповідальність, — відказала мама, несподівано гостро, — за те, щоб ти мала що поїсти. За це я їй і плачу. Якщо вона не може впоратися зі своїми обов’язками, тоді доведеться шукати іншу людину.

— Замовкни! — закричала Гаррієт, нетямлячись від такої несправедливості.

— Твій батько постійно діймає мене через Іду. Каже, що вона мало що робить по дому. Я знаю, Іда тобі подобається, але…

— Вона не винна!

— …якщо вона не виконує своїх обов’язків, тоді доведеться мені з Ідою трохи поговорити, — сказала мама. — Завтра…

Вона поплила геть з бокалом м’ятного морозива. Гаррієт — очманіла й спантеличена від того, куди повернула ця розмова, — впала чолом на стіл.

Згодом вона почула, як на кухню хтось заходить. Гаррієт в’яло підняла голову й побачила у дверях Еллісон.

— Не треба було такого казати, — мовила сестра.

— Відчепися!

У ту ж мить задзвонив телефон. Еллісон узяла слухавку.

— Алло?

Далі її обличчя спорожніло. Вона кинула слухавку, і та повисла на шнурі.

— Це тебе, — виходячи, кинула вона Гаррієт.

Щойно Гаррієт заговорила в слухавку, Гелі засипав її словами:

— Гаррієт? Слухай…

— Можна мені в тебе повечеряти?

— Ні, — після спантеличеного мовчання відповів Гелі. Вечеря в нього закінчилася, але через хвилювання він усе одно нічого не їв. — Слухай, Ессі справді розбушувалася. Побила на кухні якісь склянки й пішла, а мій тато поїхав до неї додому, до дверей вийшов хлопець Ессі, і вони сильно посварилися, а тоді тато сказав Ессі більше не повертатися, її звільнили. Ура-а-а! Та менше з тим, я не тому дзвоню, — шпарко замолотив він, бо Гаррієт уже почала від такого жаху затинатися. — Гаррієт, слухай. У нас мало часу. Той священник зі шрамом просто зараз на площі. Їх там двоє. Я бачив, коли з татом вертався від Ессі, але не знаю, скільки вони ще там будуть. У них там гучномовець є. Мені навіть вдома чути.

Гаррієт відклала слухавку на стільницю й підійшла до задніх дверей. У заплетеному виноградною лозою відлюдді веранди вона й справді почула легке відлуння гучномовця: чиїсь невиразні крики, шипіння й тріск поганенького мікрофона.

Повернувшись до телефона, вона помітила, яке в Гелі нерівне й потайне дихання.

— Можеш вийти? — запитала вона.

— Чекатиму тебе на розі.

Було по сьомій, на вулиці ще не світилося. Гаррієт плюснула в облич­чя водою з крана на кухні й пішла в сарай по велосипед. Вона летіла вниз під’їзною доріжкою, і гравій вилітав з-під шин, аж доки — гуп — переднє колесо вискочило на вулицю, і вона гайнула далі.

Гелі чекав на неї біля рогу свого будинку верхи на велосипеді. Побачивши її здалеку, він і сам рушив. Щосили налягаючи на педалі, невдовзі вона його наздогнала. Вуличні ліхтарі ще не горіли, у повітрі пахнуло обрізками живоплоту, аерозолем від шкідників і жимолостю. Трояндові клумби під тьмяним світлом пломеніли пурпуром, кармазином і «тропікановим» помаранчем106. Вони проминали сонні будинки, шиплячі розприскувачі, дзявкітливого тер’єра, що вискочив і гнався за ними один-два квартали, вимахуючи дрібними ніжками, доки не відстав.

Далі вони різко повернули на Волтголл-стріт. Широкі фронтони ґонтового вікторіанського будинку містера Ліллі летіли на них під кутом сорок п’ять градусів, ніби то якийсь будинок-човен накренився на мілині на зеленому насипі. Гаррієт віддалась імпульсу, що проніс її через поворот, і, пролітаючи за інерцією, легко, на кілька секунд відчула, як поруч, з хмаринок ніжно-­рожевої барви, що величезними наносами спадали із заґратованої веранди, пряно й зникомо буяють пахощі повзучих троянд містера Ліллі, а тоді знову шалено закрутила педалі, виїжджаючи на Мейн: дзеркальна галерея з білими фасадами й колонами під щед­рим світлом, що довгими величними перспективами зводиться до площі, — де в тьмяній лавандовій далині на тлі глибокої синьої ґази небес дибилися благенькі решітки й штахети естради та трельяжу — повний спокій, наче залита контражурним світлом мізансцена в шкільній виставі («Наше місто»), якщо не враховувати двох чоловіків у білих сорочках і темних штанах, які крокували туди-сюди, розмахували руками, кланялися й вигиналися назад, щоб на ходу крикнути, перетинали шлях один одному по центру й розходились на всі чотири кути, формуючи хрест. Усе це вони робили з неабияким ентузіазмом, наче пара ведучих аукціону, з підсиленими ритмічними закликами, що зустрічалися, зіштовхувалися й роздиралися на два окремі голоси — недорікий бас Юджина Ретліффа й високий істеричний контрапункт молодшого чоловіка: закутня гугнявість, гострообщипані «й» та «і» горянина.

«…твоя мамця…»

«…твій татко…»

«…твоє бідне дитятко в землі…»

«Хочеш мені сказати, що вони підносяться?»

«Хочу тобі сказати, що вони підносяться».

«Хочеш мені сказати, що вони встануть знову?»

«Хочу тобі сказати, що вони встануть знову».

«Книга хоче тобі сказати, що вони встануть знову».

«Христос хоче тобі сказати, що вони встануть знову».

«Пророки хочуть тобі сказати, що вони встануть знову».

Поки Юджин Ретліфф тупотів ногою й плескав у долоні так, що той масний моток сивого «качачого хвоста» відстовбурчився й упав йому на обличчя, розвихрений молодик скинув руки догори й погнався в танець. Він увесь трусився; біле волосся шарпалося, ніби крізь усе його тіло тріщав електричний струм, що світився в очах, наїжачував волосся, дриґав ним по всій естраді у відвертих конвульсіях.

«…Я хочу викрикувати про це, як у біблійні часи…»

«…Я хочу викрикувати про це, як Ілля».

«…Кричи гучно, щоб Диявол бісився…»

«…Нумо, діти, нехай Диявол навісніє!»

Площа була майже зовсім безлюдна. На вулиці навпроти стояло кілька дівчаток-підлітків, які нервово хихотіли. У дверях свого ювелірного магазину стояла місіс Мірей Еббот, біля магазину інстру­ментів у машині з опущеними вікнами сиділа й спостерігала за цим дійством якась сім’я. Камінчик рубінового ­кольору у священника Ретліффа на мізинці (який він злегка відставив від тоненького, як олівець, мікрофона, наче тримав філіжанку чаю) вихопив проміння заходу сонця й спалахнув насиченим багрянцем.

«…Тут, у наші Останні дні…»

«…Ми прийшли, щоб проповідувати істину з цієї Біблії».

«…Ми проповідуємо цю Книгу, як у Давнішні часи».

«…Проповідуємо Її, як це робили Пророки».

Гаррієт побачила пікап («ЦЕЙ СВІТ — НЕ ДІМ МЕНІ!») і з досадою відзначила, що кузов порожній. Там лежав тільки обшитий вінілом підсилювач, схожий на дешеву валізу.

«Ой, скільки ж часу вже минуло, відколи хтось із вас тут востаннє…»

«…читав свою Біблію…»

«…ходив до Церкви…»

«…ставав на коліна, мов маленьке дитя…»

Гаррієт смикнулася, бо помітила, що Юджин Ретліфф дивиться просто на неї.

«…бо мислити похітливо це СМЕРТЬ…»

«…мислити мстиво це СМЕРТЬ…»

«…бо Хтивість Тілісна це СМЕРТЬ…»

— Тілесна, — радше механічно виправила Гаррієт.

— Що? — запитав Гелі.

— Тілесна. Не тілісна.

«…бо покара за гріх це СМЕРТЬ…»

«…бо брехня диявольська це ПЕКЛО Й СМЕРТЬ…»

Гаррієт зрозуміла, що вони прорахувалися, коли підійшли надто близько, та зараз вдіяти уже було нічого. Гелі стояв і витріщався, роззявивши рота. Вона штурхнула його під ребра.

— Ходімо, — шепнула Гаррієт.

— Що? — запитав Гелі, витираючи рукою липке чоло.

Гаррієт скосила очі набік, мовляв, «ходімо». Без зайвих розмов вони обернулися й чемно покотили свої велосипеди, доки не зникли за рогом.

— Але де ж ті змії? — тужливо запитав Гелі. — Ти ж ніби казала, що вони в пікапі.

— Напевно, коли містер Даял поїхав, вони їх занесли назад у будинок.

— Поїхали, — сказав Гелі. — Треба забиратися звідси швидко, доки ті не закінчили.

Вони позаскакували назад на велосипеди й щодуху рвонули до будинку мормонів. Тіні виразнішали й деталізувалися. Обстрижені кулі кущів самшиту, що пунктиром тягнулися вздовж розділювальної смуги Мейн-стріт, ясно сяяли під призахідним сонцем, ніби довгий ряд місяців-серпиків, у яких три чверті сфери вже потемніли, але ще виднілися. У темних валах бирючини вздовж вулиці засюрчали цвіркуни й заклекотали жаби. Коли вони нарешті — засапані, щосили налягаючи на педалі — забачили потрібний каркасний будинок, то помітили, що на веранді там темно, а під’їзна доріжка порожня. В обидва боки вулиці скільки сягало око єдиною живою душею був старезний чорний чоловік з гострими блискучими вилицями й натягнутим і безтурботним, наче в мумії, обличчям, який мирно собі дибав тротуаром з паперовим пакетом під пахвою.

Гелі з Гаррієт поховали велосипеди під розлогим кущем клетри посередині розділювальної смуги. З-за нього вони обачно спостерігали, доки старий не прошкандибав за ріг і зник із виду. Далі чкурнули через дорогу і поприсідали серед низького розкинутого гілля смоківниці в сусідньому подвір’ї — бо на подвір’ї каркасного будинку не було жодного укриття, жодного чагаря, самі гиденькі пучки трави ліріопе, що оточували стовбур спи­ляного дерева.

— Як ми туди дістанемося? — мовила Гаррієт, приміряючись до ринви, що тягнулася від першого поверху на другий.

— Будь тут. — Задихаючись від власної відваги, Гелі шугнув з укриття смоківниці й льотом кинувся по сходах, після чого — так само шпарко — пронісся вниз. Він прожогом перетнув по­двір’я й стрибнув назад під дерево біля Гаррієт. — Замкнено, — повідомив він, сумно стенувши плечима, ніби персонаж коміксу.

Разом вони роздивлялися будинок крізь трепетливе листя. Сторона в них перед очима була темна. Вікна з іншого боку під світлом заходу сонця сяяли лавандою.

— Отам, — сказала Гаррієт і показала пальцем. — Де дах плоский, бачиш?

Над нахиленим карнизом даху стирчав маленький фронтон. У ньому виднілося дрібне матоване вікно зі шпариною внизу завширшки три-п’ять сантиметрів. Гелі збирався запитати, як вона планує туди піднятися (воно розташовувалося на висоті майже п’ять метрів від землі), коли Гаррієт озвалася:

— Якщо підсадиш мене, я полізу по ринві.

— Та ти жартуєш! — зреагував на цю ідею Гелі, бо від іржі ринва ледь не ламалася навпіл.

Віконечко було дуже маленьке — завширшки менш ніж тридцять сантиметрів.

— Воно точно має вести в туалет, — сказала Гаррієт. Вона вказала на темне вікно посередині стіни. — А те куди?

— До мормонів. Я перевірив.

— І що там?

— Сходи. Там сходовий майданчик з дошкою оголошень і якимись плакатами.

— Може… Піймався, — тріумфально кинула Гаррієт, ляснувши себе по руці, а тоді дослідила розмазаного по долоні кривавого комара.

— Може, перший і другий поверхи всередині з’єднано, — сказала вона Гелі. — Ти ж там нікого не бачив?

— Чуєш, Гаррієт, вони не вдома. Якщо повернуться й спіймають нас, скажемо, що грали в «правду чи дію», але треба поспішити, бо інакше краще взагалі про це забути. Я тут цілу ніч не сидітиму.

— Добре… — Вона глибоко вдихнула й кинулася на голе по­двір’я, а Гелі — одразу за нею. Затупотіли вгору сходами. Гелі стежив за вулицею, поки Гаррієт, притуливши долоню до скла, зазирала всередину: безлюдні сходи, заставлені розкладними кріслами; сумні бежеві стіни, освітлені мигтючою смугою світла з вікна, що виходило на вулицю. Далі стояв охолоджувач для води, дошка оголошень із плакатами («РОЗМОВЛЯЙТЕ З НЕЗНАЙОМЦЯМИ! ЛІКАРСЬКЕ ПРИЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ДІТЕЙ У ЗОНІ РИЗИКУ»).

Вікно було зачинене, без москітної сітки. Ставши пліч-о-пліч, Гелі з Гаррієт обхопили пальцями язичок металевої стулки й стали даремно її смикати…

— Машина, — прошипів Гелі. Із шаленим серцебиттям вони припали до стіни будинку, поки авто просвистіло повз.

Коли воно зникло, діти вийшли з тіні й повторили спробу.

— А це що? — прошепотів Гелі, витягнувшись навшпиньки, щоб роздивитися центр вікна, де чітко впритул змикалися верхня й нижня шибки.

Гаррієт побачила, що він має на увазі. Засува не було, як і пазу, по якому шибки мали б ковзати одна над одною. Вона провела по стулці пальцем.

— Чуєш, — шепотнув зненацька Гелі й показав, щоб вона допомогла.

Разом вони штовхнули верхню частину шибки всередину; щось подалося й завищало, а тоді нижня частина вікна зі стогоном горизонтально прочинилася. Гелі востаннє перевірив дедалі темнішу вулицю — великий палець, усе чисто — а за мить вони вже пліч-о-пліч поповзом лізли всередину.

Повиснувши головою вниз, а пальцями торкаючись підлоги, Гелі побачив, як сірі цятки лінолеуму стрімко наближаються до нього, ніби ця симуляція граніту була поверхнею якоїсь чужої планети, що несеться зі швидкістю мільйона кілометрів на годину… лусь, голова гупнула об підлогу, і він скотився всередину, а поруч повалилася Гаррієт.

Вони опинилися всередині: на майданчику старомодних сходів, лише на три сходинки, а наступний довгий майданчик розміщувався нагорі сходів. Роздимаючись від збудження й стараючись надто голосно не дихати, вони попіднімалися й кинулися нагору — де, повернувши за ріг, мало не влетіли головами у важкі двері з грубим навісним замком на засуві.

Там було ще одне вікно — старе, дерев’яне, із засувом на стулці й москітною сіткою. Гелі підійшов роздивитися — і поки Гаррієт стояла й розпачливо дивилася на засув, він зненацька почав фанатично жестикулювати, зціпивши зуби у схвильованому вищирі: бо карниз даху проходив і під цим вікном, прямісінько до вікна у фронтоні.

Щосили тягнучи, аж доки в них обличчя не побагровіли, обоє спромоглися підштовхати раму сантиметрів на двадцять. Гаррієт вилізла першою (Гелі тримав її за ноги, ніби плуг, доки вона мимовільно не копнула його, тож він лайнувся й відскочив). Покриття даху було гаряче й липке, шурхотіло під долонями. Обережно, боязко, вона опустилася на ноги. Міцно склепивши очі, стискаючи віконну раму лівою рукою, праву вона подала Гелі, що виповз слідом.

Легіт холоднішав. По небу діагоналлю тягнувся подвійний реактивний хвіст, наче дрібнесенькі білі сліди від водяних лиж на якомусь гігантському озері. Гаррієт — засапана, надто злякана, щоб дивитися вниз — вдихнула імлистий аромат якихось надушених ніччю квітів десь далеко внизу: може, матіоли чи крилатого тютюну. Вона закинула голову й подивилася в небо; хмари були грандіозні, глазуровані по черевах променистим рожевим кольором, ніби на картині з якоюсь біблійною історією. Дуже, дуже сторожко — спиною до стіни, наелектризовані від збудження — вони обійшли крутий кут і опинились обличчям до подвір’я зі смоківницею.

Чіпляючись пальцями під алюмінієвою обшивкою — що втримувала денне тепло й трішки обпікала — вони сантиметр за сантиметром бокували до фронтону. Гаррієт дісталася першою і відсунулася, щоб дати місце Гелі. Вікно справді було дуже маленьким, не більшим за коробку з-під взуття, і підняте лише сантиметрів на п’ять унизу. Обережно, пліч-о-пліч, вони відпустили обшивку, взялися за стулку й разом потягнули: спершу боязко, на випадок якщо вона зненацька скочить догори і вони попадають. Стулка без зусиль піднялася ще сантиметрів на десять, а тоді міцно застрягла, хоч вони смикали, аж доки не почали труситися руки.

Долоні в Гаррієт були мокрі, а серце билось об груди, наче тенісний м’яч. Тоді вона почула наближення машини нижче по вулиці.

Обоє завмерли. Авто промайнуло повз, не зупиняючись.

— Стара, — почула вона шепіт Гелі, — не дивися вниз. — Він стояв від неї за кілька сантиметрів, не торкався, але від маківки до п’ят випромінював відчутну корону вологого жару, наче силове поле.

Вона обернулася; серед моторошних лавандових сутінків він мужньо показав їй великий палець, а тоді запхав голову й руки у вікно, ніби плавець брасом, і почав протискатися.

Проріха була тісна. На рівні талії він міцно застряг. Гаррієт — лівою рукою стискаючи алюмінієву обшивку, а правою щосили тиснучи на раму вікна — відступила якомога далі, щоб уберегтися від ніг, якими він шалено дриґав. Скіс був невеликий, вона ковзнула й мало не впала, проте спромоглася втриматися в останню мить. Однак не встигла Гаррієт ковтнути слину чи навіть передихнути, як передня половина Гелі з гучним грюкотом завалилася всередину квартири, залишилися стирчати лише кросівки. Після секундної ошелешеної заминки, він заліз повністю.

— Є! — почула його вигук Гаррієт — голос віддалений, превеселий, у знайомому захваті горищної темряви, коли вони навкарачки залазили в картонні фортеці.

Вона запхала голову слідом за ним. Потемки Гаррієт його ледве розгледіла: скручений у клубок, погладжує ушкоджене коліно. Далі, колінкуючи, він незграбно підвівся, поповз до неї, узяв Гаррієт за передпліччя й усією вагою потягнув на себе. Гаррієт втягнула живіт і щосили протискувалася, уфф, метляючи в повітрі ногами, наче Вінні-Пух у кроликовій норі.

Не припиняючи вовтузитися, вона вся беркицьнулася вперед — частково на Гелі, частково на вологий цвілий килим, що віддавав якимсь дном човна. Гаррієт покотом полетіла вперед і з порожнім звуком цюкнулася головою об стіну. Так, вони справді опинились у туалеті, досить невеликому: раковина й унітаз, без ванної, стіни з ДСП, ламінованого під кахлі.

Гелі, що вже зіп’явся на ноги, допоміг їй встати. Підвівшись, Гаррієт відчула оскомистий рибний запах — не цвіль, хоч і переплетений із цвіллю, але гострий, виразний і зовсім відразливий. Стримуючи жахливий присмак на піднебінні, Гаррієт перевела всю дедалі сильнішу паніку в натиск на двері (складані, оббиті обвислим вінілом під дерев’яні волокна), що міцно встряли в пазах.

Двері розчахнулися, і вони попадали одне на одного в більшу кімнату — таку саму затхлу, але темнішу. Дальня стіна віддималася роздутою дугою, що почорніла від димового ушкодження й вигнулася від вологи. Гелі — котрий відхекувався від збудження, безтурботний, наче тер’єр, що напав на слід, — раптом зірвався на рівні від такого гострого страху, що той озвався металічним присмаком на язику. Частково через Робіна й те, що з ним сталося, батьки Гелі все життя його застерігали, що не всі дорослі добрі; деякі (їх небагато, але кілька є) крадуть дітей у їхніх батьків, мордують їх і навіть убивають. Ще ніколи істинність цих слів не вражала його настільки потужно, наче удар під дих; але від смороду й гидотного вигину стін його стало нудити, і всі страшні історії, що оповідали йому батьки (про дітей із кляпами й кайданами в покинутих будинках, підвішених на шворках або замкнених у шафах на голодну смерть) водночас ожили, пронизали його жовтими очима й вищирилися акулячими зубами: клац-клац.

Ніхто не знає, що вони тут. Ніхто — жоден сусід чи перехожий — не бачив, як вони залазили; ніхто не знатиме, що з ними сталося, якщо вони не повернуться додому. Ідучи назирці за Гаррієт, яка впевнено прямувала в сусідню кімнату, Гелі перечепився через електричний шнур і мало не заверещав.

— Гаррієт? — видушив він дивним голосом. Він зупинився в темряві, очікуючи на її відповідь, втупившись у єдине видиме світло — три облямовані вогнем прямокутники, що окреслювали кожне з трьох затулених фольгою вікон, які моторошно витали в пітьмі, — коли зненацька підлога під ним пірнула вниз. Може, то пастка. Звідки вони знають, що нікого нема вдома?

— Гаррієт! — крикнув він. Зненацька йому як ніколи в житті захотілося пісяти, і — вовтузячись із ширінкою й заледве тямлячи, що робить, — він відвернувся від дверей і став дзюрити просто на килим: швидко-швидко-швидко, не роздумуючи про Гаррієт, практично підскакуючи від страждань; бо своїми жвавими застереженнями щодо збоченців батьки Гелі, самі того не відаючи, насадили йому певні дивні ідеї, головно панічне переконання, буцімто поневолювачі не пускають викрадених дітей у туалет, а змушують ходити під себе, хай де вони перебувають: прив’язані до брудного матраца, замкнені в багажнику автомобіля, поховані в труні з трубкою для дихання…

«Отак», — подумав він, мало не марячи від полегшення. Навіть якщо реднеки його катуватимуть (відкидними ножами, пневмомолотками, чим завгодно), то принаймні не потішатимуться з того, як він обмочується. Тут він почув щось позаду, і серце забуксувало, наче авто на ожеледиці.

Але то була лише Гаррієт — з великими чорнильними очима, хоч сама на тлі дверей здавалася страшенно дрібною. Гелі так втішився, угледівши її, що навіть не задумався, чи бачила вона, як він пісяє.

— Ходи подивишся, — сухо зронила вона.

Своїм спокоєм вона пересилила його страх. Гелі пішов за нею в сусідню кімнату. Щойно ступив крок усередину, у ніс йому вдарив такий потужний мускусний сморід гнилі — як він його не розпізнав? — що хлопчик відчув його буквально на смак…

— Йосип босий, — просичав він, прикриваючи долонею ніс.

— Я ж казала, — чванливо відповіла Гаррієт.

Під слабеньким світлом виблискували коробки — цілі гори, стільки, що вкривали мало не всю підлогу. Перламутрові ґудзики, осколки дзеркала, голівки цвяхів, стрази й товчене скло — усе дрібно мерехтіло в потемках, наче в піратському гроті зі скарбами грубі морські скрині, всіяні щедрими безладними розсипами діамантів, срібла й рубінів.

Він опустив погляд. У скрині біля його кросівки — за якихось кілька сантиметрів — лежав, скрутившись, лісовий гримучник і бив хвостом: ч-ч-ч. Не роздумуючи, Гелі відскочив, коли краєм ока помітив через сітку ще одну змію, що тихенько тягнулася до нього поцяткованим S-подібним тілом. Коли морда плазуна тицьнулася в стінку коробки, змія сахнулася назад із таким сичанням і потужним хльостом (немислимим рухом, наче то плівка відмоталася назад, і з калюжі розлитого молока вилетіла й злетіла назад у глечик біла цівка), що Гелі відскочив вдруге, чим перекинув ще один ящик, який бризнув досконалим сплеском сичання.

Гаррієт, як він помітив, штовхала один перекинутий ящик геть від решти у бік дверей на засувці. Вона спинилася й відкинула з обличчя волосся.

— Хочу цю, — сказала вона. — Допоможи.

Гелі отетерів. Сам того не усвідомлюючи, аж до цієї миті він не вірив, що вона говорить правду; і тепер усім тілом йому пронеслася крижана бульбашка збудження, млосна, убивча, солодка, наче холодне зелене море, що нуртує крізь пробоїну в дні човна.

Гаррієт, стиснувши губи, просунула ящик кількадесят сантиметрів порожньою підлогою, тоді перевернула його набік.

— Знесемо її… — сказала вона й замовкла, щоб потерти ру­ки, — знесемо її по сходах надвір.

— Але ж не можна, щоб нас бачили на вулиці з тим ящиком.

— Просто допоможи мені, ясно? — Хапнувши повітря, вона видерла ящик із тісного кута.

Гелі рушив до неї. Бродити поміж ящиками було далеко не найприємнішим заняттям. За сітками — як він помітив, не товстішими за москітну сітку на вікні, їх завиграшки можна вибити ногою — він невиразно усвідомлював тіняві рухи: розриваються, тануть і складаються вдвоє чорні кола, тягнуться один за одним зловісними мовчазними кругами чорні ромби. Голова аж роздималася від повітря. «Це не насправді, — повторював він собі, — не насправді, ні, це лише сон». І справді багато подальших років — аж до глибокої зрілості — сни різко закидатимуть його в цю ядушну пітьму, поміж шиплячих скринь з кошмарними скарбами.

Дивовижність кобри — та трималася по-королівськи, випростано, одиноко, лише роздратовано похитувалася від поштовхів ящика — не привертала уваги Гелі; він переймався лише тим, як вона химерно й неприємно ковзає вагою з боку на бік, і потребою тримати долоні якомога далі від сітки. Діти понуро виштовхали ящик до задніх дверей, які Гаррієт відімкнула й широко прочинила. Тоді разом взяли його поздовж, знесли зовнішніми сходами (кобра в цей час втратила рівновагу, стала кидатися й хльостати в сухому жорстокому шалі) й поклали на землю.

Уже стемніло. Горіли вуличні ліхтарі, а на веранді будинку навпроти світилося. Очамрілі, злякані навіть позирати на ящик через осатаніле навіженство ударів зсередини, вони виштовхали її перед будинком.

Нічний вітерець остуджував. У Гаррієт на руках повиступали дрібні гостренькі сироти. Нагорі — за рогом, поза межами видимості — прочинилися й угатилися об поручні москітні двері, після чого загрюкнулися.

— Чекай, — мовив Гелі. Він підвівся з напівприсяду й кинувся вгору сходами. Тремтячими млявими пальцями намацав ручку й став навпомацки шукати замок. Долоні були липкі від поту; його всього зборола дивна сонна полегкість, а навколо здіймався темний безкраїй світ, ніби він на такелажі кошмарного піратського корабля, що його носило й гойдало, а нічний вітер прочісує морські простори…

«Скоріше, — наказував він собі, — поквапся, і забираймося звідси», — але руки не працювали так як треба, вони марно ковзали й зіслизали з ручки, ніби чужі…

Знизу — здавлений крик Гаррієт, охоплений страхом і відчаєм настільки, що посередині задушився.

— Гаррієт? — гукнув він у непевну тишу, що запала опісля. Голос його звучав безбарвно й на диво невимушено. Тоді, наступної ж миті, Гелі почув хрускіт шин на гравії. Передні фари широким колом ковзнули на заднє подвір’я. Завжди в подальші роки, коли Гелі згадував цю ніч, найяскравіше йому пам’ятався чомусь саме цей образ: жорстка пожовкла трава, залита несподіваним променем автомобільних фар; поодинокі стріли бур’янів — гумаю, липучника — трепетні й брутально освітлені…

Не даючи йому часу на роздуми, та й навіть на дихання, дальнє світло змінилося на ближнє: лясь. Знову лясь: трава потонула в темряві. Тоді відчинилися дверцята автівки, і, судячи зі звуку, по сходах загупали зо пів десятка важких чобіт.

Гелі запанікував. Пізніше він загадуватиметься, як так від страху не кинувся зі сходового майданчика й не зламав ногу чи навіть шию, але жах від тих важких кроків заглушив усі роздуми, окрім думок про священника, про те скалічене обличчя, що летить на нього з темряви, і єдиним місцем для сховку виявилася квартира.

Він шугнув усередину; у темряві душа йому втекла в п’яти. Картярський столик, складані крісла, термокоробка: де заховатися? Він забіг у задню кімнату, ударившись пальцем ноги об ящик від динаміту (який озвався лютим хляскотом і ч-ч-ч з боку гримучників) і миттєво усвідомив свою страшну помилку, та було вже запізно. Скрипнули вхідні двері. «Я їх хоч зачинив?» — задумався Гелі, поки його огортав нудотний жах.

Тиша, найдовша в житті Гелі. Здавалося, минула ціла вічність, а тоді почулося легеньке клацання ключа в замку, тоді ще двічі, уже швидко.

— Що таке? — озвався надтріснутий чоловічий голос. — Не ловить ключ?

У сусідній кімнаті спалахнуло світло. Побачивши прапор світла з дверей, Гелі зрозумів, що він у пастці: ні укриття, ні шляху для втечі. Окрім змій, у кімнаті не було майже нічого: газети, ящик для інструментів, сперта на стіну розмальована вручну вивіска («З Божою поміччю: утверджуємо протестантську віру й усі цивільні права…») і, у дальньому кутку, вінілове безкаркасне крісло. Божеволіючи від поспіху (вони побачать його, просто зазирнувши крізь відчинений одвірок), він ковзнув поміж ящиків з-під динаміту до крісла.

Знову клацання.

— Отак, пішло, — невиразно мовив тріснутий голос, а Гелі тим часом упав на коліна і якомога глибше заповз під крісло, натягуючи на себе його основну масу.

Знову розмови, яких він уже розчути не міг. Крісло було важке; обличчям він лежав геть від дверей, ноги міцно скрутив під собою. Втиснутий у праву щоку килим пахнув пропітнілими шкарпетками. А тоді — з жахом — Гелі побачив, що загорілося верхнє світло.

Про що вони розмовляють? Він намагався зіщулитись якомога сильніше. Без змоги рухатись вибору в нього не було, — хіба б заплющив очі, — окрім як лупати на п’ять-шість змій, що перепліталися в розцяцькованій коробці з сіткою збоку, розміщеній за пів метра від його носа. Поки Гелі, геть задерев’янівши від жаху, у напівгіпнотичному стані їх роздивлявся, одна змійка покинула решту й виповзла на середину сітки. Западина в неї на горлі була біла, а луска на череві тягнулася довгими горизонтальними пластинками, крейдяним бежем каламінового лосьйону.

Надто пізно, — як у поодинокі моменти, коли він задивлявся на соус для спагеті з тельбухів якогось розчавленого на автостраді звірка — Гелі заплющив очі. З глибин зору, одне за одним, ніби бульбашки в акваріумі, виринали чорні кола на помаранчевому тлі, — закинутий у негатив залишковий слід, — що здіймалися, дорогою тьмяніли й слабли, доки не щезали…

Підлога завібрувала: кроки. Припинилися; тоді ще чиїсь, важчі й швидші, протупали всередину й різко спинилися.

«А що, як там стирчить моя ступня?» — подумав Гелі, майже неконтрольовано закипаючи від страху.

Усе спинилося. Чужі ноги ніби відступили на пару кроків. Знову приглушена розмова. Здалося, що одні ноги підійшли до вікна, гарячково погойдалися, тоді відійшли. Скільки саме різних голосів там лунало, визначити він не міг, проте один вирізнявся серед інших — ламаний, буркотючий, наче в грі, у яку вони з Гаррієт деколи грали в басейні: по черзі говорили якісь речення під водою й намагалися зрозуміти, хто що сказав. Водночас він відзначав тихе шурк-шурк-шурк, що доносилося зі зміїної коробки, настільки невиразний звук, що здавалося, ніби він точно це собі надумує. Гелі розплющив очі. У вузькій смужці між кріслом і смердючим килимом йому боком виднілися двадцять безкровних сантиметрів зміїного черева, що дивно притискалися до сітки коробки навпроти. Як темно-каштановий кінчик мацака якогось морського гада, черево сліпо коливалося туди-сюди, ніби автомобільний двірник… чухалося, із переляканим заціпенінням усвідомив Гелі, шурк… шурк…шурк…

Світло на стелі зненацька згасло. Кроки й голоси відступили.

Шурк… шурк… шурк… шурк… шурк…

Гелі — закляклий, із затиснутими між колінами долонями — безнадійно вдивлявся в темряву. Зміїне черево ще виднілося крізь сіточку, але ледве-ледве. Що, як доведеться пробути тут усю ніч? Від безнадії думки шугали й зіштовхувалися в такій дикій метушні, що його занудило. «Запам’ятайте, де вихід», — говорив він про себе; це слова з підручника зі «Здоров’я людини» на тему дій у разі надзвичайних ситуацій чи пожежі, але він повівся не дуже уважно, а з виходів, про які пам’ятав, толку зовсім не було: задні двері, недоступні… внутрішні сходи, під замком з боку мормонів… вікно в туалеті, — так, може спрацювати, — але навіть залізти всередину завдання не з легких, не кажучи вже, щоб протискатися знову назовні, нечутно й у темряві…

Уперше за весь час він згадав про Гаррієт. Де вона? Гелі спробував уявити, що зробив би, якби вони помінялися місцями. Чи вистачило їй розуму збігати по допомогу? У будь-яких інших обставинах Гелі волів, щоб вона радше всипала йому за комір розпеченого вугілля, ніж покликала його тата, але зараз — за волосину від смерті — інших варіантів він не бачив. Лисуватий, з пузцем, батько Гелі не був ні кремезним, ні загрозливим; як на те пішло, він був трохи нижчий середнього зросту, але роки роботи шкільним адміністратором обдарували його поглядом, що уособлював саму Владу і невблаганну манеру розтягувати мовчазні паузи так, що навіть дорослі чоловіки втрачали рішучість.

Гаррієт? З нервів він уявив собі білий «принцесівський»107 телефон у батьківській спальні. Якби батько Гелі знав, що сталося, він би без тіні страху прибув сюди, висмикнув його за плече й потягнув геть, — до машини, на прочуханку й лекцію дорогою додому, від якої в Гелі вуха шкварчатимуть — а священник тим часом зіщулився б від сум’яття серед своїх змій і просто по­вторював би «так, сер, дякую, сер», не усвідомлюючи, що ж це його вдарило.

Боліла шия. Він не чув нічого, навіть змію. Зненацька йому спало на думку, що Гаррієт, можливо, мертва: її задушили, застрелили, збили священниковим пікапом, хтозна, ще й проїхалися просто зверху.

Ніхто не знає, де я. Йому судомило ноги. Гелі їх якомога непомітніше випрямив. Ніхто. Ніхто. Ніхто.

Литки пройняло бурею голочок. Кілька хвилин він лежав зов­сім нерухомо — напнувшись, цілком готовий, що будь-якої миті на нього налетить священник. Зрештою, коли нічого не відбулося, він перекотився. У затиснутих кінцівках поколювала кров. Гелі поворушив пальцями ніг; покрутив головою. Він чекав. Зрештою, не в змозі більше витримати, вистромив голову з-під крісла.

Коробки блищали в темряві. З одвірка на килим кольору тютюну проливався прямокутник світла. Далі — Гелі на ліктях підкрався ближче — в рамці одвірка виднілася паршивенька жовта кімната, залита ясним світлом із лампочки на стелі. Швидко, але невиразно говорив високий селюцький голос.

Його перебило бурчання:

— Ісус мені ніколи нічо не дав, а закон тим паче. — Тоді, досить несподівано, одвірок затулила гігантська тінь.

Гелі вчепився в килим; він лежав спаралізований, намагався не дихати. Тоді озвався інший голос: віддалений, дратливий.

— Ці плазуни взагалі ніяк Господа не стосуються. Вони просто мерзотні.

Тінь у дверях дивно пискливо реготнула — і в Гелі волосся дротом стало. Фариш Ретліфф. Його хворе око — бліде, наче у вареної щуки — шарило з одвірка по темряві, ніби пошуковий промінь маяка.

— Я тобі от шо скажу, шо тра робити… — На превелике полегшення Гелі, важкі кроки відступили. З сусідньої кімнати почувся скрип, наче відчинилася кухонна шафка. Коли він зрештою розплющив очі, освітлений одвірок стояв порожній.

— …як тобі надоїло їх туда-сюда таскати, то тра вивезти їх всіх у ліс, випустити й постріляти. Кожну до останньої, нахрін, позастрелювати. Тоді підпалити, — гучно заявив він на запе­речення священника, — повикидати в річку, мені однаково. І нема проблеми.

Агресивна мовчанка.

— Змії вміють плавати, — сказав інший голос — це також був чоловік, білий, але молодший.

— Ну, в коробці ж, бляха, далеко не попливуть, нє? — Хрускіт, ніби Фариш щось вкусив; далі продовжив жартівливим крихким голосом: — Слухай, Юджине, як не хоч’ з ними бавитися, у мене в бардачку 38-й лежить. Я хоч за десять центів просто зараз з’їжджу і кожну до останньої постріляю.

Серце Гелі обірвалося. «Гаррієт! — очманіло думав він. — Де ж ти?» Ці чоловіки вбили її брата; якщо вони знайдуть його (а вони знайдуть, у цьому немає сумнівів), то також уб’ють…

Яка в нього зброя? Як він захиститься? Поряд із першою змією об сітку стала тертися друга, упершись їй мордою знизу в щелепу; вони скидалися на дві переплетені змії на медичному скіпетрі. Йому ніколи не спадало на думку, наскільки цей звичний — видрукуваний червоним кольором на материній колекції конвертів від Асоціації пульмонологів — символ насправді гидкий. У голові йому вихорилося. Заледве усвідомлюючи, що робить, Гелі потягнувся тремтячою рукою й відстебнув кришку коробки зі зміями перед собою.

«Отак, це їх затримає», — подумав він, перекочуючись на спину й втуплюючись у пінопластову стелю. Можливо, якщо зчиниться якась паніка, йому вдасться втекти. Навіть якщо його вкусять, може, встигне потрапити в лікарню…

Коли Гелі тягнувся до клямки, одна зі змій конвульсивно кинулася на нього. Тепер він відчував на долоні щось липке — отруту? Змія кинулася й бризнула на нього просто крізь сітку. Гелі похапцем витер руку ззаду об шорти, сподіваючись, що в нього нема ніяких подряпин і порізів, про які він забув.

Зміям знадобилося трохи часу, щоб усвідомити, що їх випустили. Ті дві, що спиралися на сітку, миттю попадали на волю; кілька секунд вони так і лежали нерухомо, доки інші не потягнулися вперед їм по спинах, подивитися, що ж відбувається. Миттю — наче за сигналом — до них ніби дійшло, що вони на волі, тож зграйка радісно розповзлась урізнобіч.

Заливаючись потом, Гелі випластував з-під крісла й, наскільки йому вистачало сміливості, швидко поповз через відчинені двері на світло, що лилося з сусідньої кімнати. Хоч як нудило від зловісності ситуації, він не посмів туди зазирнути, а твердо тримав погляд унизу, боячись, що вони відчують, як на них хтось дивиться.

Безпечно минувши двері, — принаймні поки що в безпеці, — він присів у тіні стіни навпроти, весь трусився й млів від скаженого серцебиття. Ідеї в нього закінчилися. Якщо хтось вирішить знову підвестися, зайти й увімкнути світло, його миттю побачать, беззахисного й притиснутого до обшивки з ДСП…

Він справді випустив тих змій? Зі свого місця Гелі бачив, що дві лежать на підлозі, а ще одна енергійно плазує на світло. Кілька секунд тому цей план здавався хорошим, але тепер Гелі палко про це шкодував: «Прошу тебе, Боже, будь ласка, нехай вона не повзе сюди…». У змій на спинах були узори, як у мідноголових, але гостріші. У найвідчайдушнішої — тієї, що безцеремонно націлилася на сусідню кімнату — він тепер розгледів на хвості п’ятисантиметровий стовпчик брязкалець.

Та нервувати його змушували ті, яких він не бачив. У коробці сиділо як мінімум п’ять-шість — якщо не більше. Де ж вони?

Зовнішня стіна з передніми вікнами тяглася прямо вниз. Залишалося сподіватися лише на туалет. Як тільки вибереться на дах, зможе повиснути з краю, а далі й зістрибнути. Гелі вже стрибав з дерев приблизно такої ж висоти.

Проте раптом Гелі розпачливо зрозумів, що двері туалету не на тому ж місці, що раніше. Він прокрався вздовж стіни — загалом задалеко, як на його погляд, у темну місцину, де був випустив змій, — але те, що йому здавалося дверима, виявилося зовсім не ними, а лише спертим на стіну листом ДСП.

Гелі сторопів. Двері в туалет мали бути ліворуч, у цьому він був певен; він роздумував, рухатися далі чи повернутися, коли зі зненацька схололим серцем усвідомив, що вони ліворуч в іншій кімнаті.

Він спантеличився так, що закляк. На мить кімната поринула кудись геть (у далекі глибини, безгучні колодязі, від яких розширювалися зіниці), а коли знову стрімко напливла, знадобився якийсь час, щоб усвідомити, де він. Гелі сперся головою на стіну й став гойдати нею туди-сюди. Як він може бути таким тупим? У нього завжди були проблеми з напрямками, плутаниною правого й лівого; літери й цифри перемішувалися, коли він відвертався від сторінки, а тоді шкірилися йому з інших місць. Іноді він навіть сідав на неправильний стілець у школі, не усвідомлюючи цього. «Роззява! Роззява!» — кричали на нього червоні літери з творів про книжки, з червоних тестів з математики й покреслених робочих аркушів.

Коли світло фар шугнуло на під’їзну доріжку, Гаррієт це запопало цілком зненацька. Вона припала до землі й закотилася під виступ будинку, просто біля коробки з коброю, яка у відповідь стала люто кидатися. Захрумтів гравій, і ледве вона встигла перехопити подих, як за пару метрів від її обличчя проревіли шини, збивши куряву й пройшовшись по кострубатій траві синюватим світлом.

Гаррієт — притискаючись обличчям до порохнявої пилюки — відчула потужний нудотний дух чогось мертвого. Усі будинки Александрії на випадок повеней мали запілля, а це було заввишки не більше тридцяти сантиметрів і не менш клаустрофобне, ніж труна.

Кобра (яку мало тішило те, як її виштовхали вниз і перевернули на бік) ляскала об коробку жаскими сухими ударами, які Гаррієт відчувала через дерево. Та гіршою за змію й сморід мертвих щурів була пилюка, що немилосердно лоскотала ніздрі. Гаррієт обернула голову. Під будинок косо падав червонуватий промінь задніх фар, що зненацька освітив звивисті жолобки хробаків, купки мурашників і брудні уламки скла.

А далі все занурилося в чорноту. Грюкнули дверцята автомобіля.

— …отак та машина і загорілася, — говорив гаркітливий голос, не священника. — «Добре, — кажу я йому — вони мене просто на землю поклали, — я вам чесно скажу, сер, і мож хоч уже мене в тюрму повезти, але в оцього от є при собі ордер, довгий, як ціла рука». Ха! А він як чкурне.

— На тому й скінчилося, я так гадаю.

Сміх: неприємний.

— Це ти правильно тямиш.

Ноги крокували в її бік. Відчайдушно стримуючи чхання, Гаррієт затамувала подих, накрила рот долонею й сильно затиснула ніс. Кроки затупали по сходах над головою. У щиколотку увігнала своє жало якась непевна комаха. Побачивши відсутність спротиву, вона вмостилася й занурила його глибше, поки Гаррієт з голови до п’ят трусилася від бажання її ляснути.

Ще один укус, цього разу в литку. Вогняні мурахи. Прекрасно.

— Ну, як він вернувся додому, — продовжував грубий голос — уже слабше, віддалено, — вони всі побачили, хто би з нього правду витягнув…

Тоді голос замовк. Нагорі було тихо, але Гаррієт не чула, щоб відчинялися двері, і відчувала, що всередину вони не ввійшли, а затрималися на майданчику, поозиратися. Гаррієт заціпеніло лежала, дослухаючись з усією можливою уважністю.

Минали хвилини. Червоні мурахи енергійно й дедалі масовіше кусали їй руки й ноги. Спина впиралася в коробку, і подеколи крізь деревину кобра з досади гатилася їй об хребет. У задушливому мовчанні вона уявляла, ніби чує голоси, кроки — та все ж, коли пробувала їх розчути, звуки мерехтіли й зводилися нанівець.

Задерев’янівши від жаху, вона лежала на боці, вглядалася в абсолютно темну під’їзну доріжку. Скільки доведеться тут пролежати? Якщо вони прийшли по неї, то нема вибору, окрім як заповзти глибше під будинок, хай які там червоні мурахи: під будинками будують собі гнізда оси, скунси, павуки й усілякі гризуни та рептилії; а також сюди приповзають умирати хворі коти й скажені опосуми; чорний чоловік на ім’я Сем Бібус, що ремонтував людям пічки, нещодавно потрапив на першу шпальту газети, коли всього за кілька кварталів звідси, під Марселем — маєтком у стилі грецького відродження на Мейн-стріт, знайшов людський череп.

Зненацька із-за хмари вийшов місяць і посріблив клочкувату траву навколо будинку. Ігноруючи червоних мурах, Гаррієт відірвала щоку від пилюки й прислухалася. На рівні очей тріпотіли побілені з країв місячним сяйвом високі листки волокнистого проса, на мить пригиналися до землі й знову відпружинювали, звихрені, зовсім стріпані. Гаррієт чекала. Зрештою, після довгої нервозної тиші, вона тихенько поповзла на ліктях і вистромила голову з-під будинку.

— Гелі? — шепнула вона. На подвір’ї стояла мертва незрушність. Крізь блискучий гравій на під’їзній доріжці пробивалися бур’яни, схожі на дрібні зелені паростки пшениці. У кінці доріжки задом до неї безгучно стояв пікап — монументально височіючи несумірною громадиною.

Гаррієт свиснула, тоді зачекала. Зрештою, коли здалося, що минуло вже багато часу, вона виповзла й зіп’ялася на ноги. До щоки причепилося щось схоже на розтовчений хітин жука, вона стерла його укритими пилом долонями, тоді обтріпала мурах з рук і ніг. Місяць затуляли обшарпані хмари, наче випари бензину. А потім їх зовсім знесло вітром, і подвір’я купалося в ясному безживному сяйві.

Гаррієт похапцем повернулася в тінь під будинком. На голому газоні світилося, як удень. Уперше за весь час до неї дійшло, що вона й не чула, щоб Гелі спускався сходами.

Вона визирнула з-за рогу. На сусідньому подвір’ї, де на траві бренькотали тіні листя, було порожньо: ані душі. Тривожачись дедалі більше, вона кралася вздовж стіни будинку. Крізь сітку рабіца вона трохи задивилася на глянсувату непорушність сусід­нього подвір’я, де серед осяяної місяцем трави виднівся самотній і покинутий дитячий басейн.

У тіні, спиною до стіни, Гаррієт обійшла будинок, та Гелі ніде й духу не було. Найімовірніше, він побіг додому й залишив її. Знехотя Гаррієт вийшла на газон і витягла шию, щоб зазирнути на другий поверх. На сходовому майданчику було порожньо, у досі прочинених вікнах туалету — темно. Нагорі світилося: рухи, голоси — надто невиразні, щоб розібрати.

Гаррієт зібралась із силами й вибігла на добре освітлену вулицю — та коли дісталася куща на розділювальній смузі, де вони залишили велосипеди, серце в неї спинилося й забуксувало, а сама Гаррієт завмерла посеред кроку, не вірячи власним очам. Обидва велосипеди лежали під усипаними білими квітами гілками, так, як їх і залишили.

На мить вона стала мов укопана. Тоді спам’яталася, присіла за кущем і впала на коліна. Велосипед Гелі був дорогий і новий; у цьому питанні він був сміховинно дріб’язковим. Схопившись за голову, вона його роздивлялася, щосили притлумлюючи паніку, а тоді розвела гілки й зиркнула через вулицю, на другий поверх будинку мормонів.

Спокій будинку, посріблені вікна другого поверху, що моторошно поблискували в темряві, наганяли на неї величезний жах, і тут враз її притиснуло серйозністю ситуації. Гелі там у пастці, це вже точно. І їй потрібна допомога, але часу нема і вона сама-самісінька. Гаррієт знетямлено посиділа на п’ятах, роззираючись у пошуках якогось рішення. Було вікно туалету, досі частково прочинене — та який із того толк? У «Скандалі в Богемії» Шерлок Голмс, щоб дістати Айріні Адлер з будинку, кинув у вікно димову шашку. Гарна ідея, та в Гаррієт не було нічого, окрім палиць і гравію.

Якийсь час вона так і сиділа в роздумах — а тоді під сильним і широким світлом місяця кинулася назад через вулицю, на сусіднє подвір’я, де вони були ховалися під смоківницею. Там навіс із пеканових дерев ховав неохайну розпростерту клумбу тіньовитривалих рослин (каладіумів, ломиносів), оточену шматками побілених каменюк.

Гаррієт упала на коліна й спробувала підняти камінь, але вони всі були зацементовані докупи. Зсередини приглушено, крізь рев кондиціонера, що виносив гаряче повітря з бічного вікна, різко й невтомно брехав пес. Ніби єнот у пошуках риби на дні потічка, Гаррієт занурила руки в зелену піну й навпомацки шукала щось у безладі заростей, доки пальці не зімкнулися на гладенькому шматку цементу. Обома руками вона його висмикнула. Пес не припиняв дзявкати.

— Панчо! — вереснув неприємний голос янкі: голос старої жінки, шорсткий, наче наждак. Схоже, вона була хвора. — Стули писок!

Схилившись від ваги каменюки, Гаррієт побігла назад на під’їз­ну доріжку каркасного будинку. Вона побачила, що в кінці доріжки стоять два пікапи. Один міссісіпський — округ Александрія, — а другий мав кентуккійські номери, і хай який тяжкий був камінь, дівчинка спинилася й змусила себе зафіксувати ті номери в пам’яті. Коли вбили Робіна, нікому не спало на думку запам’ятати номерні знаки.

Гаррієт швидко пригнулася за першим пікапом — кентуккійським. Тоді взяла шмат бетону (який, як вона тепер помітила, виявився не просто якимсь старим шматком бетону, а садовою фігуркою у формі скрученого кошеняти) і вдарила ним передню фару.

Цюк — згасло світло, розбиваючись — легко, ніби зі спалахом імпульсної лампи; цюк-цюк. Далі вона оббігла машину й порозбивала всі фари на пікапі Ретліффа — і передні, і задні. Хоч хотілося бити їх на повну силу, Гаррієт стримувалася; боялася будити сусідів, а самі фари розколювалися від одного доброго стукоту — наче яєчна шкаралупа — і просипалися на гравій великими трикутниками скла.

Вона зібрала найбільші й найгостріші уламки задніх фар та ввігнала їх у протектори задніх шин, якомога міцніше, але так, щоб не порізати руки. Тоді підійшла до авто спереду й зробила те саме. Серце гатило в грудях. Гаррієт кілька разів глибоко вдихнула, тоді обома руками, зібравши всі можливі сили, якомога вище підняла цементне кошеня й шпурнула ним у віт­рове скло.

Воно розбилося з яскравим сплеском. На приладову панель пролився дощ зі скляної гальки. На веранді будинку навпроти спалахнуло світло, а за ним і в будинку по сусідству, але осяяна місяцем під’їзна доріжка, що виблискувала битим склом, зараз стояла безлюдна, бо Гаррієт уже наполовину піднялася сходами.

— Це що було?

Тиша. Умить Гелі залило сто п’ятдесятьма ватами білої електрики з лампочки на стелі, що викликало абсолютний жах. Перепуджений, засліплений, він зіщулився під вутлою панеллю й ледве встиг раз кліпнути (на килимі звивалося до біса багато змій), коли хтось лайнувся, і кімнату знову заповнила темрява.

Крізь двері в темну кімнату зайшла дебела постать. Вона спритно, як на свої габарити, ковзнула повз Гелі до передніх вікон.

Гелі заціпенів: кров стрімкою хвилею зовсім відлинула йому з голови до щиколоток, та щойно перед очима в нього все попливло, у передній кімнаті зчинилося якесь заворушення. Стривожені голоси, майже нечутні. Шурхнулося крісло.

— Ні, не тра, — чітко сказав хтось.

Лютий шепіт. У темряві, всього за якийсь метр-два, серед тіні стояв і прислуховувався Фариш Ретліфф — нерухомо, піднявши підборіддя й розвівши міцні ноги, наче ведмідь, що наготувався нападати.

Зі скрипом прочинилися двері сусідньої кімнати.

— Фарише? — сказав один із чоловіків. Тоді, на власний подив, Гелі почув дитячий голос: плаксивий, задиханий, нерозбірливий.

— Хто там? — страхітливо близько гаркнув Фариш.

Сум’яття. Фариш — усього за кілька кроків від Гелі — довго й злостиво втягнув повітря, а тоді кинувся й загримів у освітлену кімнату, ніби збирався когось там задушити.

Один із чоловіків прокашлявся й мовив:

— Фарише, дивися…

— Внизу… Ходіть подивіться… — Той новий голос — дитина — селюцький і скиглявий; аж занадто скиглявий, спалахнувши непевною надією, подумав Гелі.

— Фарише, вона каже, що пікап…

— Він вам вікна побив, — пропищав той тонкий їдкий голос. — Якшо поспішите…

Почався загальний сумбур, який різко урвався від реву, настільки гучного, що ледь стіни не посипалися.

— …якщо поспішите, можете спіймати, — сказала Гаррієт; акцент у неї щез, голос — високий, педантичний — очевидно належав їй, але ніхто цього наче не помітив серед затинання й лайки. Униз затупотіли кроки.

— Сука! — скрикнув хтось знадвору.

Знизу долинув немислимий ґвалт, лайка й крики. Гелі обережно підібрався до дверей. Кілька секунд він стояв і слухав, настільки уважно, що під бляклим світлом не помітив дрібного гримучника, який скрутився перед тим як кинутися, за якихось кількадесят сантиметрів від його ноги.

— Гаррієт? — зрештою прошепотів він — чи принаймні спробував прошепотіти, бо майже зовсім утратив голос. Уперше за весь час він усвідомив, як страшенно йому хочеться пити. Знизу, з під’їзної доріжки, долинали збентежені вигуки, якийсь кулак молотив по металу — глухим повторюваним звуком, ніби гальванізована балія, що мала б передавати звуки грому на шкільних виставах і танцювальних концертах.

Гелі сторожко роззирнувся по кімнаті. Усі крісла перекособочено повідсували від стола, на картярському столику біля попільниці й двох пачок сигарет у зчеплених кільцях вологи стояли склянки з талим льодом. Двері на сходи стояли відчинені навстіж. У кімнату заповзла ще одна змія й непомітно вляглася під колонним радіатором, та Гелі про них зовсім забув. Не гаючи ані секунди, навіть не дивлячись під ноги, він побіг на кухню до заднього виходу.

Священник, обхопивши себе руками, нахилявся над тротуаром і дивився вздовж нього, ніби в очікуванні поїзда. Обвареним боком обличчя він відвернувся від Гаррієт, та навіть у профіль дивитися на нього було боязко, зокрема через скрадливу й противну звичку час від часу висувати язика між губ. Гаррієт трималася від нього так далі, як тільки могла, обернувшись обличчям убік, щоб ні він, ні інші (котрі позаду, на під’їзній доріжці, досі лаялися) не могли добре її роздивитися. Їй хотілося — страшенно — взяти руки в ноги й чкурнути звідси; саме з цією метою вона було позадкувала до тротуару; але священник відірвався від метушні й подався за нею, і Гаррієт не знала, чи зможе від нього втекти. Нагорі вона тремтіла й страхалася, коли в освітленому одвірку над нею височіли брати: бики, що чавили своєю масою, обпалені сонцем, пошрамовані, зататуйовані й вимащені, блимали згори вниз на неї холодними світлими очима. Найбрудніший і найкремезніший із них — бородатий, з кущистим чорним волоссям і мертвотно-білим риб’ячим оком, наче в сліпого П’ю в «Острові скарбів» — стукнув кулаком по одвірку й лаявся так бридко, вільно і з такою тривожною жорстокістю, що Гаррієт від шоку подалася назад; а тепер, вимахуючи шпакуватою гривою, він чоботом товк залишки задньої фари до крихт. Богатирським торсом і короткими ногами він скидався на Боязкого Лева, але злого.

— Кажеш, вони не на машині були? — перепитав священник і обернувся до неї шрамом та рештою спотвореного обличчя, щоб уважно роздивитися.

Гаррієт німотно втупилася в землю й тільки похитала головою. Пані з чихуахуа — кощава, у нічній сорочці без рукавів, сланцях для басейну і з обв’язаною лікарняною стрічкою талією — човгала назад додому. Вона вийшла з псом, тисненою шкіряною сумочкою для сигарет і запальничкою в руках, і стала в себе на краю подвір’я спостерігати, що діється. Чихуахуа, який не припиняв дзявкати, через плече дивився Гаррієт просто в очі й вовтузився, ніби не хотів у цьому житті нічого іншого, лише утекти від міцної хватки своєї хазяйки й розтерзати Гаррієт на шматки.

— Він був білий? — запитав священник. Поверх білої сорочки на короткий рукав він мав шкіряну безрукавку, а сиве волосся було зализане у високий хвилястий помпадур. — Ти певна?

Гаррієт кивнула; щоб удати соромливість, вона натягнула собі на обличчя пасмо волосся.

— Страшне як пізно ти тут бігаєш. Здається, я тебе перед тим на площі бачив?

Гаррієт похитала головою, пильно вдивилася на будинок — і побачила сполотнілого Гелі, який з порожнім обличчям шпарко нісся сходами. Він полетів униз, не побачивши ні Гаррієт, ні нікого — і лупнувся просто в одноокого чоловіка, який бурмотів щось собі в бороду й, опустивши голову, дуже швидко крокував до будинку.

Гелі подався назад, схарапуджено й хрипко зойкнув. Але Фариш тільки проштовхнувся далі повз нього й почовгав сходами. Він смикав головою, говорив уривчастим сердитим голосом («…краще не пробувати, краще не…») наче з якимсь невидимим, але визначеним співрозмовником заввишки з метр, який спинався сходами позаду нього. В одну мить він розкинув руками й ляснув порожнє повітря: міцно, наче зачепив якусь реальну істоту, якесь горбате зло позаду.

Гелі щез. Зненацька Гаррієт затулила тінь.

— Ти хто?

Гаррієт — нестямно злякавшись — підняла голову й побачила Денні Ретліффа, що бовванів над нею.

— Просто випадково побачила? — запитав він, узявши руки в боки, відкидаючи волосся з обличчя. — Де ти була, коли тут усьо оце били? Звідки вона взялася? — звернувся він до свого брата.

Гаррієт очманіло вирячилася на нього. З того, як у Денні Ретліффа здивовано роздулися ніздрі, вона зрозуміла, що в самої на обличчі чітко видно огиду.

— Ти на мене так не дивися, — відрубав він. Зблизька він був коричневий і худий, наче вовк, одягнений у джинси й засмальцьовану футболку з довгим рукавом; а очі — під навислими повіками й густими бровами — дивилися якось дивно, зміщено, що змушувало її нервувати. — Що з тобою?

Священник, що досить стурбовано позирав на вулицю туди й сюди, схрестив руки на сорочці й запхав долоні собі під пахви.

— Не хвилюйся, — сказав він своїм високим, надмірно дружнім голосом. — Ми не кусаємся.

Хай як вона боялася, Гаррієт не могла не помітити плямувате синє татуювання в нього на плечі й загадатися, що ж там зображено. І в якого це священника на руках бувають татуювання?

— Шо таке? — запитав у неї священник. — Лиця мого страхаєшся, та? — Голос у нього був досить приємний; але тут, без жодного попередження він схопив Гаррієт за плечі й притиснувся своїм обличчям до її, ніби натякаючи, що його обличчя справді варто боятися.

Гаррієт скам’яніла, не так від опіку (гладенького й червоного, з волокнистим кривавим полиском голої оболонки), як від його долонь у себе на плечах. Під гладенькою повікою без вій око священника різнобарвно виблискувало, наче блакитний осколок скла. Зненацька складена в чашу долоня злетіла вбік, ніби він зібрався дати їй ляпаса, та коли вона сахнулася, очі в нього спалахнули:

— Е-е-е! — тріумфально гукнув він. Легким осоружним доторком він погладив їй щоку кісточкою пальця — і, проводячи рукою в неї перед обличчям, несподівано звідкись дістав пластинку жувальної гумки, яку закрутив між указівним і середнім пальцями.

— Уже нема шо сказати, так? — мовив Денні. — Хвилину тому ти язиком добре теліпала.

Гаррієт пильно дивилася на його долоні. Хоч вони були сухорляві й такі, наче в хлопчика, їх вкривали численні шрами, обгризені нігті обрамляв чорний бруд, а пальці всівали великі огидні персні (срібний череп, значок якогось мотоцикла), ніби в рок-зірки.

— Хто би то не зробив, бігати він скоро вміє.

Гаррієт підняла погляд на його обличчя. Було важко визначити, про що він думає. Денні позирав туди-сюди на вулицю, а очі в нього стрибали швидко, гарячково й підозріливо, ніби в хулігана на майданчику, що роззирається, чи не дивиться хтось з учителів, перш ніж відтягнути когось і врізати.

— Хош? — мовив священник, трусячи гумкою в неї перед очима.

— Ні, дякую, — відповіла Гаррієт і пошкодувала в ту ж мить, як ці слова злетіли в неї з язика.

— Якого хера ти тут робиш? — зненацька напустився Денні Ретліфф, крутнувшись, так наче вона його образила. — Тебе як звати?

— Мері, — шепнула Гаррієт. Серце ледь не виплигувало з грудей. Ні, дякую, аякже. Хоч яка вона нечупарна (листя у волоссі, бруд на руках і ногах), хто ж повірить, що вона мала реднечка? Ніхто: тим паче самі реднеки.

— Гу-у! — Високий регіт Денні Ретліффа різав по вухах і лякав. — Не чую. — Він говорив гучно, але не надто рухав губами. — Голосніше.

— Мері.

— Мері, кажеш? — Чоботи в нього були великі й лячні, з багатьма пряжками. — Чия Мері? Ти чия будеш?