Маленький друг

Розділ 3. Більярдна зала

Іноді, перед тим як ввечері йти додому, Іда готувала щось гарне на вечерю: печеню, курку у фритюрі, іноді навіть пудинг чи лінивий пиріг. Та сьогодні на стільниці лежали тільки якісь залишки, яких вона хотіла збутися: давні кусники шинки, які так довго пролежали загорнуті в церату, що вже поблідли й укрилися слизом, а ще холодна товчена картопля.

Гаррієт нетямилася з люті. Вона відчинила комору й побачила занадто чисті полиці, обставлені тьмяними слоїками з борошном і цукром, сушеним горохом і кукурудзяною мукою, макаронами й рисом. Мама Гаррієт увечері рідко їла більше ніж кілька ложок страви, а часто задовольнялася просто мисочкою морозива й жменею крекерів. Іноді Еллісон готувала яєчню-бовтанку, але Гаррієт трохи обридло постійно їсти яйця.

Її обвіювало павутиною млості. Гаррієт відламала паличку спагеті й стала смоктати. Борошняний смак був знайомий — наче тісто — і викликав несподіваний каскад образів із дитсадка… зелені кахлі підлоги, дерев’яні блоки, пофарбовані під цеглу, високо розміщені вікна, з яких неможливо було визирнути…

Занурившись у думки й продовжуючи жувати скалку сухого спагеті — брови насупилися, і вона стала схожа на Еді й Суддю Кліва, — Гаррієт підсунула до холодильника стілець, обережно маневруючи, щоб не спричинити газетний зсув. Вона понуро залізла й стала на ньому, а тоді взялася перебирати хрумкі коробки в морозилці. Проте й там нічого хорошого відшукати не вдалося: лише пачку огидного морозива зі смаком перцевої м’яти, яке обожнювала мама (дуже часто, особливо влітку, вона днями не їла нічого іншого), поховану під лавиною загорнутих у фольгу грудок. Для Іди Ру, яка робила всі закупи, поняття напівфабрикатів було чужим і несусвітнім. Телевечері вона вважала шкідливими (хоча вряди-годи купувала, якщо вони були на акції); а перекусів між основними прийомами їжі цуралася, бо вважала примхами, почерпнутими з телебачення («Перекусити? Нашо тобі шось перекусувать, якшо маєш обід?»).

— Нажалійся на неї, — шепнув Гелі, коли Гаррієт понуро повернулася до нього на задню веранду. — Вона ж має робити те, що скаже твоя мама.

— Та я знаю. — Коли Гелі нажалівся, що Роберта набила його щіткою для волосся, його мама її звільнила; Рубі вона звільнила за те, що та не дозволяла йому дивитися «Заворожених»58.

— Ну ж бо. Давай. — Гелі штурхнув її ступню носком кросівки.

— Потім. — Та це вона сказала, тільки щоб зберегти обличчя. Гаррієт з Еллісон ніколи на Іду не скаржилися, а навпаки, не раз і не двічі Гаррієт — навіть коли злилася на Іду через якусь несправедливість — брехала й брала провину на себе, щоб в Іди не було проблем. Річ у тім, що в будинку Гаррієт усе працювало не так, як у Гелі. Гелі — як перед ним Пембертон — гонорився тим, яка він складна дитина: мовляв, їхня мама нездатна втримати економку в будинку довше ніж рік-два; вони з Пемом пережили понад десяток. Яка Гелі різниця, чи то Роберта, чи Рамона, чи Ширлі, чи Рубі, чи сама Ессі Лі дивиться телевізор, коли він повертається зі школи додому? Проте Іда міцно стояла в осерді всесвіту Гаррієт: люба, буркотлива, незамінна, з великими доб­рими долонями й глибокими вологими очима, що одразу привертали увагу, а ще усмішкою, мабуть, першою усмішкою, яку Гаррієт побачила на цьому світі. Гаррієт несила було дивитися, як недбало іноді мама ставиться до Іди, наче та лише звіддаля проживає життя окремо від них, а не фундаментально з ними пов’язана. Мама іноді влаштовувала істерики, крокувала по кухні, плакала й говорила деякі несерйозні речі (про які, однак, зав­жди шкодувала опісля), і ймовірність, що Іду звільнять (або що вона, радше, розсердиться й кине роботу, бо сама Іда постійно ремствувала на те, як мало мама Гаррієт їй платить), вселяла такий страх, що дівчинка боялася про таке навіть думати.

Поміж слизьких фольгових грудок Гаррієт запримітила паличку виноградного фруктового льоду. Вона насилу видобула його, заздрісно уявляючи собі окремий морозильник у Гелі вдома, заповнений ірисом на паличці, замороженими піцами, курячими пирогами й усіма можливими й неможливими телевечерями…

З фруктовим льодом у руках вона вийшла на веранду — не завдаючи собі труду повернути стілець на місце — і прилягла на гойдалці, щоб почитати «Книгу джунглів». З дня повільно вицвітала барва. Соковита зелень саду зів’яла до блідо-лілового кольору, а поки тьмяніла до фіолетово-чорного, у зарослій темній точці біля паркану місіс Фонтейн засюрчали цвіркуни й непевно замиготіли кілька світляків.

Паличка від льоду впала Гаррієт поміж пальців на долівку, та вона цього навіть не помітила. Вона вже не рухалася понад пів години, якщо не більше. Основою черепа вперлася в дерев’яне бильце гойдалки, тому шия вигиналася під пекельно незручним кутом, та попри це Гаррієт не рухалася, хіба підсувала книжку дедалі ближче собі до носа.

Невдовзі стало занадто темно, щоб читати. Гаррієт защипало скальп, а за очними яблуками запульсував тиск, проте з місця вона не зрушила, хоча шия нила і боліла. Деякі уривки з «Книги джунглів» вона знала мало не напам’ять: уроки Мауглі з Багірою й Балу, спільна з Каа атака на Бандар-логів. Дальші, менш пригодницькі моменти, де Мауглі приїлося життя в джунглях, вона часто взагалі не читала. Її не цікавили дитячі книжки, де діти виростали, бо «виростання» передбачало (що в житті, що в книжках) стрімкий і непоясненний занепад персонажа: неждано-негадано герої й героїні покидали свої авантюри на користь якогось занудного кохання, одружувалися й заводили сім’ї, та й загалом починали поводитися, наче якісь корови.

Надворі хтось смажив стейки на ґратках. Пахло гарно. Шия в Гаррієт пекла немилосердно, проте, хоч і доводилося мружитися, щоб у дедалі густішій темряві розібрати текст, їй з якогось дива не хотілося підводитися й умикати світло. Увага відірвалася від слів і безцільно понеслася — бездумно, тернувши верхівку живоплоту навпроти, ніби по якійсь кусючій чорній вовні, — доки її не схопили за горло й присилували назад до оповіді.

Глибоко в джунглях дрімало зруйноване місто: обрушені святині, удушені лозою цистерни й тераси, ветхі палати, заповнені золотом і самоцвітами, до яких нікому, включно з Мауглі, не було діла. Посеред руїн мешкали змії, яких пітон Каа досить зневажливо називав «Отруйним племенем». І що далі вона читала, то глибше джунглі Мауглі потайки перетікали у вологу напівтропічну темряву її заднього подвір’я, заражаючи його диким, тінис­тим відчуттям небезпеки: кумкали жаби, у затягнутих повзучими пагонами деревах кричали птахи. Мауглі був хлопчиком, проте водночас і вовком. А сама вона була собою — Гаррієт, але частково й чимсь іншим.

Над нею ширяли чорні крила. Порожні простори. Думки Гаррієт тонули й губилися в тиші. Зненацька вона втратила розуміння, скільки пролежала на гойдалці. Чому вона не в себе в ліжку? Чи вже минуло більше часу, ніж їй здається? Думки затулила ковзка темрява… чорний вітер… холоднеча…

Вона сахнулася, та так рвучко, що гойдалка накренилася, — щось заляскало їй перед обличчям, щось масне заборсалося, не даючи вдихнути…

Гаррієт нестямно замахала й забила руками в повітрі, вовтузячись у просторі й зі скрипом розхитуючи гойдалку, без ро­зуміння, де верх, а де низ, доки підсвідомо не збагнула, що гуп, який вона щойно почула, то звук, із яким додолу впала бібліотечна книжка.

Вона припинила шарпатися й непорушно вляглася. Різке розхитування гойдалки знову сповільнилося й утихомирилося, а балки стелі веранди метлялися дедалі повільніше, доки зреш­тою не спинилися. Так вона й лежала на місці, в осклілій непорушності. Якби Гаррієт не надійшла, птах усе одно загинув би, але це ніяк не міняло, що вбила його саме вона.

Бібліотечна книга лежала розгорнута горілиць на долівці. Гаррієт перекотилася на живіт, щоб узяти її. Із-за рогу на Джордж-стріт повернуло авто; і коли світло фар ковзнуло по ґанку, то освітило ілюстрацію з Білою Коброю, що блимнула, наче несподіваний дорожній знак серед ночі, з написом унизу:

Вони прийшли сюди багато років тому,

щоб забрати скарби.

Я поговорила з ними в темряві,

і вони й по цей день лежать тут59.

Гаррієт перевернулася назад і кілька хвилин так і пролежала, дуже тихо; вона зі скрипом підвелася й витягнула руки над головою. Тоді покульгала всередину, через надто світлу їдальню, де за столом сиділа самотня Еллісон і їла з білої миски холодну товчену картоплю.

«Не руш, мале, я смерть, не йди»60. Це сказала якась інша кобра в якомусь іншому творі Кіплінга. Кобри в його оповідях безсердечні, але говорять красиво, наче жорстокі царі зі Старого Завіту.

Гаррієт перетнула їдальню в бік кухні, до телефона на стіні, і набрала домашній номер Гелі. Чотири гудки. П’ять. Далі хтось підняв слухавку. Белькіт шуму на задньому плані.

— Ні, тобі гарніше без, — сказала комусь мама Гелі, а тоді, у слухавку: — Алло?

— Це Гаррієт. Можете, будь ласка, дати Гелі?

— Гаррієт! Ну звісно ж, горошинко… — Слухавка стукнула. Гаррієт не встигла призвичаїтися до світла й примружилася на стілець їдальні, що стояв біля холодильника. Милі прізвиська й ніжність матері Гелі завжди запопадали її зненацька: люди рідко називали Гаррієт «горошинкою».

Сум’яття: шаркнув стілець, вкрадливо засміявся Пембертон. Понад усім цим пронизливо здійнявся роздратований стогін Гелі.

Грюкнули двері.

— Алло! — Голос був хрипкий, але збуджений. — Гаррієт?

Вона затиснула слухавку між вухом і плечем, тоді обернулася обличчям до стіни.

— Гелі, як думаєш, ми б могли спіймати отруйну змію?

Запала ошелешена тиша, у якій Гаррієт із приємністю зрозуміла, що Гелі цілком правильно збагнув, до чого вона веде.

— Мідноголові? Мокасинові? Які отруйніші?

Минуло кілька годин, вони сиділи в темряві на задніх сходах будинку Гаррієт. Гелі мало не знавіснів, доки збудження з нагоди дня народження не притихло, щоб мати змогу вислизнути з дому й зустрітися з нею. Мама, яка в його втраті апетиту відчула щось недобре, дійшла передчасного принизливого висновку: мовляв, у нього закреп, і все не давала спокою, діймаючи запитаннями про туалетні інтимнощі й пропонуючи проносне. Коли вона зрештою неохоче цьомкнула його на добраніч і пішла разом із батьком нагору, він закам’яніло пролежав під покривалами без сну ще з добрих пів години, накручений, наче глитнув цілий галон «кока-коли», наче щойно побачив новий фільм про Джеймса Бонда, наче стояв вечір Різдва.

Поки крався крізь будинок — навшпиньки долав коридор, потрохи, по сантиметру прочиняв скрипучі двері, — то накрутився ще більше. Після вуркітливої, кондиціонованої прохолоди спальні нічне повітря зустрічало важким і страшенно гарячим пресом; волосся прилипло до потилиці, а дихати нормально ніяк не вдавалося. Гаррієт, підперши підборіддя колінами, сиділа на сходинці нижче і їла холодне куряче стегенце, яке він їй приніс із дому.

— А яка різниця між мідноголовими й мокасиновими? — запитала вона. Місячне сяйво злегка виблискувало в неї на масних від курячого жиру губах.

— Бляха, а я взагалі думав, що то все одна й та сама змія, — сказав Гелі. Він ніби впав у шал.

— Мідноголові інакші. То водяні гадюки і мокасинові — одне і те саме.

— Водяна гадюка нападає просто, якщо їй того хочеться, — збуджено заявив Гелі, слово в слово повторюючи те, що йому кілька годин тому розповідав Пембертон, коли Гелі його розпитував. Хлопчик до смерті боявся змій, до такої міри, що не любив навіть на їхні фотографії в енциклопедіях дивитися. — Вони дуже агресивні.

— Вони весь час у воді?

— Мідноголові завдовжки понад пів метра, дуже тонкі й дуже червоні, — продовжив Гелі, знову повторюючи слова Пембертона, позаяк не знав відповіді на її запитання. — Їм вода не подобається.

— Таку зловити буде легше?

— О, ще б пак, — відповів Гелі, хоч він уявлення не мав. Зав­жди, коли Гелі траплялася змія, він знав — безпомильно, не­залежно від розміру й кольору, суто з гостроти чи округлості її голівки — отруйна вона чи ні, але на цьому його знання обмежува­лися. Усе своє життя він називав усіх отруйних змій «гадюками», і будь-яка отруйна змія на землі в його голові була просто водяною гадюкою, що наразі виповзла з води.

Гаррієт шпурнула курячою кісточкою вбік зі сходів і, витерши пальці об голі гомілки, розгорнула паперовий рушник і взялася за шматок святкового торта, який їй приніс Гелі. Якийсь час обоє мовчали. Навіть удень заднє подвір’я Гаррієт не покидав якийсь занехаяний і відлюдний дух недогляду, і воно чомусь видавалося миршавим і холоднішим, ніж інші подвір’я на Джордж-стріт. А вночі, коли провиси, сплетення й мішанини рослинності чорніли й збивалися докупи, воно мало не смикалося прихованим життям. У Міссісіпі повно змій. Усе життя Гелі й Гаррієт чули історії про рибалок, яких покусали мокасинові, що обвилися навколо весел чи попадали в каное з низьких навислих дерев; про водопровідників, дезінсекторів і майстрів по котлах, котрих покусали під будинками; про водних лижників, що шубовстнули в підводне гніздо гадюк, а виплили поплямованими, склоокими й так туго розбухлими, що гойдалися в кільватері моторних суден, наче надуті іграшки для басейну. Обоє знали, що не можна влітку гуляти в лісі без черевиків і довгих штанів, перевертати великі каменюки чи переступати грубі колоди, не перевіривши з іншого боку, слід триматися якомога далі від високої трави, купин хмизу, багнистої води, водопропускних труб, запілля й підозрілих ям. Гелі не без ніяковості згадав постійні материні нагадування остерігатися зарослого живоплоту, тванистого, давнозабутого ставу із золотими рибками й штабелів з прогнилою деревиною в Гаррієт на подвір’ї. «Вона не винувата, — казала мама, — просто її мама не тримає там такий порядок, як варто було б. Тому щоб я не бачила, що ти там бігаєш босий…».

— Під живоплотом є зміїне кубло — червоних маленьких, як ти описуєш. Честер каже, що вони отруйні. Минулої зими, як промерзла земля, я знайшла їхній клубок, десь отакий… — Вона намалювала в повітрі коло завбільшки з м’яч для софтболу. — Вкритий льодом.

— Хто боїться мертвих змій?

— Вони не були мертві. Честер сказав, якщо їх розтопити, вони оживають.

— Фу!

— Він увесь той клубок підпалив. — Цей спогад Гаррієт запа­м’я­тала дещо занадто яскраво. У голові в неї досі тримався образ взутого у високі чоботи Честера, який збризкує змій бензином на рівному зимовому подвір’ї, тримаючи каністру на витягнутій руці. Коли він кинув сірник, полум’я спалахнуло сюрреалістичною помаранчевою кулею, яка ніяк не обігрівала й не освітлювала приглушену зелену чорноту живоплоту позаду. Навіть на відстані здавалося, що змії в’юняться, зненацька пробудившись вогнем до жахітного життя; одна відірвала голівку від загалу й сліпо розмахувала нею, наче склоочисник автомобіля. Палаючи, вони бридотно тріскали, що запам’яталося Гаррієт як один із найгірших звуків, які вона коли-небудь чула. Решту зими й більшу частину весни на тому місці стояла купка масткого попелу й почорнілих хребтів.

Вона бездумно взяла шматок торта, а тоді відклала його.

— З тими зміями, — сказала Гаррієт. — Честер мені сказав, що їх неможливо позбутися до кінця. Вони можуть забратися, якщо твердо за це взятися, але коли вони вже звикли десь жити і їм там до вподоби, то рано чи пізно повернуться.

Гелі не йшла з голови думка про те, скільки разів він зрізав дорогу через той живопліт. Босоніж. Натомість він сказав:

— Знаєш той парк відпочинку, «Рептилія», що на старому шосе? Біля Скам’янілого лісу? Там ще заправка є. Керує такий старий страховидний мужик із заячою губою.

Гаррієт вирячилася на нього.

— Ти там був?

— Був.

— Тобто твоя мама там зупинялася?

— Та яке, ти що, — злегка присоромлено відповів Гелі. — Ми там з Пемом були. Як поверталися з футболу. — Навіть Пембертон, навіть Пем наче не дуже горів бажанням зупинятися в «Рептилії». У них просто закінчувався бензин.

— Ніколи не чула, щоб хтось туди ходив.

— Мужик той — просто страх. У нього по всіх руках татуювання змій. — І ще, поки вони заправлялися, Гелі помітив у нього шрами, наче його купу разів кусали. А ще відсутність зубів і протезів — від чого його усмішка здавалася м’якою й страхітливою, наче у змії. Та найгірше, що навколо шиї в нього звивався удав. «Хочеш погладити, малий?» — запитав він, нахиляючись до машини, прошиваючи Гелі плюсклими, осліпленими сонцем очима.

— І як там? У «Рептилії».

— Смердить. Рибою смердить. Я удава погладив, — додав він. Відмовитися він боявся; боявся, що інакше той чоловік кине в нього змією. — Холодний такий. Ніби автомобільне сидіння взимку.

— І скільки в нього змій?

— Ти шо. Там ціла стіна обставлена слоїками з ними. А ще тьма тих змій просто лежать собі. Це в тій огородженій частині, що називається «Ранчо гримучих», знаєш? Ззаду там ще одна будівля, вся обписана словами, малюнками, різними дурницями.

— А як вони не виповзали?

— Не знаю. Вони не дуже-то й рухалися взагалі. Мали вигляд як якісь хворі.

— Хвору змію мені не треба.

Гелі стрельнула дивна думка. А якби брат Гаррієт не помер, коли вона була маленька? Якби він ще жив, то міг би бути як Пембертон, дражнити її, забирати в неї речі. Тоді вона не дуже його й любила б.

Однією рукою він підібрав солом’яне волосся у хвостик, а другою помахав собі на шию.

— Краще вже повільну змію, ніж якусь таку швидку, що може догнати, — втішено припустив він. — Я якось дивився по телевізору про чорних мамб, знаєш? Вони десь до трьох метрів виростають. І от вони підіймаються на перших двох із половиною й женуться за тобою з розкритою пащею, можуть аж понад тридцять кілометрів на годину. А коли ловлять, — продовжував він, не зважаючи на Гаррієт, — то кусають просто в обличчя.

— У нього такі є?

— Та в нього будь-яка на світі змія є. І ще, забув сказати, вони такі отруйні, що вмираєш за десять секунд. І аптечка від укусу не поможе. Тобі все, каюк.

Мовчання Гаррієт перебивало все. Через темне волосся й сплетені навколо колін руки вона скидалася на маленького китайського пірата.

— Знаєш, що нам треба? — за мить озвалася вона. — Машину.

— Так! — після різкої приголомшеної паузи весело гукнув Гелі, про себе лаючись, що наплів їй, ніби вміє водити.

Він скосив очі на Гаррієт, тоді відкинувся, обіпершись на рівні руки, й підняв погляд на зорі. «Не можу» або «ні» не належали до слів, які можна було казати Гаррієт. Він бачив, як вона стрибає з дахів, кидається на вдвічі більших за неї дітей, копає й кусає медсестер під час допоміжної вакцинації «п’ять в одному» в дитсадку.

Не спромігшись на слова, він потер очі. Йому хотілося спати, але так, неприємно — було спекотно, очі пекли, і, найпевніше, йому насняться кошмари. Він згадав оббіловану гримучу змію, що висіла на штахеті огорожі в парку «Рептилія»: червона, м’язиста, обплетена синіми венами.

— Гаррієт, — заговорив він, — а не легше буде викликати копів?

— Це було б значно легше, — без ані найменшої запинки відповіла вона, і Гелі огорнула хвиля прихильності до неї. Стара добра Гаррієт: можеш клацнути пальцями й отак просто змінити тему, і ось вона, одразу підхоплює.

— Тоді, думаю, це нам і треба зробити. Можемо подзвонити з таксофона біля міськради, сказати, що знаємо, хто вбив твого брата. Я вмію так міняти голос, що всім здається, ніби то якась бабуся.

Гаррієт глянула на нього, як на божевільного.

— Чому це його мають покарати інші люди? — запитала вона.

Від виразу її обличчя йому замлоїло. Гелі відвернувся. Очі запримітили масний паперовий рушник на сходах, на якому лежав недоїдений торт. Насправді він зробить усе, що вона його попросить, хай там що це буде, і вони обоє про це знали.

Ця мідноголова була маленька, трішки більша ніж тридцять сантиметрів і поки найменша з п’яти, що їх Гелі з Гаррієт виявили того ранку за одну годину. Вона лежала дуже тихо, ледаче вигнувшись літерою «S» у нещільних бур’янах, що пробивалися крізь шар будівельного піску одразу край тупика в житловому комплексі «Дубова галявина», забудові за заміським клубом.

Усім будинкам «Дубової галявини» було не більше семи років: псевдотюдорівський стиль, громіздкі ранчо й модерні особняки, навіть кілька ерзаців довоєнного стилю з новенької, яскраво-червоної цегли з притуленими до фасаду декоративними колонами. Попри солідні розміри й відносно високу ціну, ця новизна робила їх сирими й непривітними. Позаду секції, де Гаррієт із Гелі припаркували велосипеди, багато будинків досі будувалися — голі, пообгороджувані ділянки, заставлені толем і деревиною, гіпсокартоном і утеплювачем, обнесені скелетами молодих жовтих сосен, крізь які нестямною синню бриніло небо.

На відміну від старої тінистої Джордж-стріт, побудованої до початку цього століття, тут дерев було небагато, а тротуару не було зовсім. Фактично кожний слід рослинності валився під дією бензопил і бульдозерів: водні дуби, малі дуби, що з них деякі — за словами арбориста з університету штату, що безпросвітно намагався їх урятувати — простояли ще відтоді, як у 1682-му по Міссісіпі спустився ла Саль61. Більшу частину верхнього шару ґрунту, утримуваного корінням, змило в потічок, а далі в річку. Водонепроникний шар бульдозерами позносили в западини, щоб вирівняти землю, а в бідній прокислій землі, що залишилася, ростиме мало що. Трава пробивалася лише подекуди, або й узагалі її не було, а завезені вантажівками магнолії й дерени стрімко в’яли й усихали до самих сучків, вистромлюючись із наївних кругів мульчі, обкладених декоративним бордюром. Спечені простори глини — червоної, як сам Марс, засміченої піском і тирсою — круто впиралися в сам край асфальту, такого чорного й нового, що досі здавався липким. Позаду, з південного боку, розкинулося захрясле багновище, яке щовесни підіймалося й затоплювало будівництво.

Будинками на «Дубовій галявині» здебільшого володіла перспективна молодь: забудовники, політики, агенти з нерухомості, амбітні молоді подружжя, що покидають здольне походження, з містечок у Соснових лісах чи на глиняних пагорбах62. Наче з ненависті до свого сільського походження вони методично асфальтували всі можливі поверхні й викорчовували кожнісіньке дике дерево.

Проте «Дубова галявина» власноруч помстилася за те, що її так брутально розрівняли. Земля тут була тваниста й аж стогнала від засилля москітів. Ями, тільки-но їх викопували, наповнювало солонуватою водою. Коли дощило, каналізацію забивало — із новісіньких блискучих унітазів вихлюпувалося нереальне чорне місиво, воно скрапувало з кранів і модних багатофункціональних душових лійок. Оскільки весь верхній шар ґрунту зрізали, довелося вантажівка за вантажівкою звозити пісок, щоб навесні будинки не позмивало; а черепахам і зміям нічого не заважало за власним бажанням відповзати від річки щораз глибше на сушу.

«Дубова галявина» кишіла зміями — і великими, і малими, і отруйними, і безпечними, тими, що любили багно, й тими, що любили воду, а також тими, що вилежувалися на сухому камінні під сонечком. У спекотні дні із самої землі здіймалася страшенна зміїна ядуха, ніби темна вода, що підіймалася й заповнювала сліди гусениць у розрівняній бульдозерами землі. Іда Ру порівнювала запах зміїного мускусу з риб’ячими тельбухами — карпіодеса, канального або оливкового сома, риб-падлоїдів, що живляться сміттям. Еді, коли копала ямку для азалії чи трояндового куща, особливо в цивільних насадженнях Садового клубу біля Федеральної автомагістралі, казала, що навчилася виявляти, коли мотика вже біля зміїного кубла, за запахом, як у гнилої картоплі. Гаррієт і сама багато разів чула зміїний сморід: найміцніший — у рептильній домівці мемфіського зоопарку і від переляканих змій, ув’язнених у чотирилітрових слоїках у шкільному науковому кабінеті; але також ним їдко й зловонно відгонило з каламутних берегів потічків і мілких озерець, з водопропускних труб і парких обмілин у серпні, а ще — подеколи, у дуже спекотну погоду після дощу, — на власному подвір’ї.

Джинси й сорочка Гаррієт просякли потом. У цій секції й біля болота позаду майже не було дерев, то щоб не злягти із сонячним ударом, вона вдягла солом’яний капелюх, але сонце шкварило гáряче й немилосердно, наче сам Божий гнів. Від жару й побоювань їй паморочилося в голові. Увесь ранок вона трималася стоїч­но, поки Гелі — надто гоноровий, щоб носити капелюх, і вже зі свіжим пухиристим сонячним опіком — пристрибував і періодично щось белькотів про фільм із Джеймсом Бондом, де також якось знайшлося місце для наркосиндикатів, ворожок і смертельних тропічних змій. Дорогою назад він до смерті задовбав її балаканиною про каскадера Івела Кенівела й суботній ранковий мульт­фільм «Колесик і мотобанда»63.

— Шкода, що ти не бачила, — говорив він тепер, схвильовано раз по раз закидаючи з обличчя назад вологі пасма волосся. — Та чуєш, там Джеймс Бонд просто спалив ту змію. У нього був якийсь балончик дезодоранту. І от він бачить ту змію в дзеркалі, отак розвертається і підносить свою сигару до балончика, а тоді пах, той вогонь виривається через кімнату і так шуг…

Він подався назад, застрекотавши губами, поки Гаррієт роздумувала про сонну мідноголову й сушила собі голову, що їм робити далі. Вони були вирушили на полювання, оснастившись пневматичною гвинтівкою Гелі, двома обточеними палицями-рогатками, польовим посібником «Рептилії й амфібії південного сходу Сполучених Штатів», Честеровими садовими рукавицями, джгутом, кишеньковим ножем, дрібними монетами для телефонного дзвінка, якщо когось із них укусить, і старою бляшаною коробкою для ланчів, що належала Еллісон («Королева кампусу», на якій красувалися чирлідерки з кінськими хвостами й квітучі, увінчані тіарами учасниці конкурсів краси), у кришці якої Гаррієт викруткою так-сяк поробила дірки для повітря. Планува­лося підібратися до змії — найкраще після її випаду й до того, як вона відновить позицію, — і пришпилити її позаду голови рогаткою. Далі вони схоплять її близько ззаду голови (дуже близько, щоб змія не смикнулася назад і не вкусила), закинуть у коробку й замкнуть.

Та сказати було легше, ніж зробити. До перших змій, яких вони запримітили, — трьох молодих мідноголових, іржаво-червоних і лискучих, що розігрівалися на цементній плиті, — підібратися було надто страшно. Гелі шпурнув між ними куснем цегли; дві чкурнули геть у протилежних напрямках. Та, що залишилася, осатаніла й почала раз по раз низько кидатися: то на цеглу, то в повітря, на все, що привертало її увагу.

Діти знетямилися від страху. Обачно кружляючи з рогатками на витягнутих руках, вони рвучко шугали на змію й так само рвучко відскакували, коли та викручувалася, щоб напасти — спочатку в один бік, тоді в інший, відбиваючись від них по всіх напрямках. Гаррієт так боялася, аж відчувала, що може знепритомніти. Гелі зробив випад на змію й промахнувся; та відхопилася й на повну довжину стрибнула на нього, і тут Гаррієт, здушено зойк­нувши, притиснула її ззаду голови рогаткою. Змія миттєво, у невпокійному шалі, стала борсатися половиною метра свого тіла, ніби одержима дияволом. Гаррієт, приголомшена від огиди, відскочила назад, щоб змія хвостом не зачепила її ноги; дриґнувшись, змія вирвалася на волю — у бік Гелі, який гойднувся назад і пискнув, ніби його залізним штирем прокололи, — і порснула в посохлі бур’яни.

Одна деталь стосовно «Дубової галявини»: якщо дитина — чи будь-хто — довго високо й гучно кричатиме на Джордж-стріт, місіс Ґодфрі, Іда Ру та ще зо пів десятка домогосподинь за мить вилетять на вулицю («Діти! Ану лишіть ту змію! Втікайте!»). І вони не жартували б, не терпіли б жодних огризань, а повернувшись, ще стояли б у вікнах кухонь, щоб упевнитися, що діти послухалися. Та в «Дубовій галявині» все було по-іншому. Будинки видавалися страхітливо запечатаними, наче бункери чи мавзолеї. Люди одне одного не знали. Там, на «Дубовій галявині», можна було до хрипоти в горлі репетувати, якийсь злочинець міг душити тебе шматом колючого дроту, а ніхто й не вийшов би подивитися, що коїться. У напруженій, трепетній від жару тиші з найближчого будинку моторошно полинув маніакальний сміх ігрової теле­програми: то за скелетами сосон на голій ділянці скоцюрбилася в обороні глуха асьєнда. Темні вікна. На всипа­ному піском місці під навісом для автомобіля виблискував новенький «б’юїк».

— Енн Кендал? Спускайтеся сюди! — Шалені оплески публіки.

«Хто в тому будинку?» — подумала Гаррієт, засліплено прикриваючи очі рукою. П’яний батько, що не пішов на роботу? Якась ледача мама гравця Молодшої ліги, як ті молоді мами-нехлюйки, з чиїми дітьми Еллісон іноді сиділа, лежить там у тьмяній кімнаті з увімкненим телевізором і невипраним одягом?

— Терпіти не можу «Ціну правильну», — озвався Гелі, непевним кроком задкуючи й постогнуючи, смикано й збуджено вивчаючи землю. — У «Балакунах» хоч є гроші й машини.

— Мені «Ризик»64 подобається.

Гелі не слухав. Він енергійно лупив бур’яни своєю рогаткою.

— «З Росії з любов’ю»… — наспівував він; а тоді знову, бо ж не пам’ятав слова: — «З Росії з ЛЮБОВ’Ю»…

Довго їм шукати не довелося, як з’явилася четверта змія, водяна гадюка: воскова, печінково-жовта, не довша за мідноголову, але товстіша за руку Гаррієт. Гелі — який, попри побоювання, наполіг, що піде перший — мало на неї не наступив. Та, наче пружина, підскочила й кинулася, зовсім трохи промахнувшись, йому повз литку; Гелі, рефлекси в якого наелектризувалися від попереднього зіткнення, сахнувся назад і одним рухом пришпилив її.

— Ха! — гукнув він.

Гаррієт розсміялася; тремтячими руками вона намагалася впоратись із застібкою на коробочці «Королева кампусу». Ця змія була повільніша й не така спритна. Вона роздрочено била тілом огидної потворно-жовтої барви навсібіч по землі. Та вона значно переважала мідноголових за розмірами; чи влізе в «Королеву кампусу»? Гелі, такий зляканий, що й сам почав високо й істерично сміятися, розвів пальці й нахилився, щоб її схопити…

— Голова! — скрикнула Гаррієт, з брязкотом впускаючи коробочку.

Гелі відскочив. Паличка-рогатка випала йому з руки. Змія лежала нерухомо. Тоді, дуже плавно, вона здійняла голову й одну крижану мить роздивлялася їх вузькими зіницями, а далі розкрила пащу (химерно білу всередині) і поповзла на них.

Діти обернулися й кинулися навтьоки, зіштовхуючись, — боячись звалитися в кювет, але ще більше боячись опустити очі на землю, — товкли порість ногами в кросівках і розтинали дух розтоптаної амброзії, що різко огортав їх на спеці, наче запах самого страху.

Кювет, заповнений мутною водою, яка кишіла пуголовками, відрізав їм шлях до асфальту. Цементні краї були гладенькі й моховиті, а сам рів заширокий, щоб здолати одним стрибком. Вони ковзнули вниз (збитий запах каналізації та гнилої риби загнав обох у чад кашлю), попадали на руки, подерлися на інший бік. Підвівшись і обернувши залиті сльозами обличчя у бік місця, звідки щойно прийшли, вони побачили тільки шлях, який здолали крізь жовтоквітну розкуйовдженість амброзії, а трохи далі меланхолійні пастелі впущеної коробочки для ланчу.

Захекані, побуряковілі й виснажені, діти похитувалися, наче п’яні. Хоч обом здавалося, що от-от зомліють, земля була ані зручна, ані безпечна, а сісти не було де. З рову вихлюпнувся був пуголовок, досить великий, щоб уже мати лапки, і тепер лежав посмикуючись на дорозі, а від його шльопання й рипіння обслизлої шкіри на асфальті Гаррієт завекала з новою силою.

Не переймаючись своїм звичним етикетом класичної школи, який створював між ними суворий проміжок у пів метра, коли не йшлося про стусани чи удари, вони вчепилися одне в одного, щоб утримати рівновагу: Гаррієт без думки про те, що має вигляд боягузки, а Гелі без думки про те, щоб поцілувати чи налякати її. Обвішані реп’яхами, клейкі від липучника джинси в обох неприємно поважчали, просякли смердючою водою з кювету. Гелі, зігнувшись удвоє, тужився, ніби от-от виблює.

— Ти як? — запитала вона… і сама векнула, помітивши в нього на рукаві жовто-зелену латку з нутрощів пуголовка.

Гелі, продовжуючи в тому ж дусі, наче кіт, що все ніяк не позбудеться жмута шерсті, знизав плечима й рушив назад забрати покинуту палицю й коробку для ланчу.

Гаррієт схопила його ззаду за пропітнілу сорочку.

— Чекай, — витиснула вона.

Вони сіли на велосипеди, розчепіривши ноги, щоб відпочити (Гелі на «стінґ-реї» з козлорогим кермом і бананоподібним сидінням, а Гаррієт на «вестерн флаєрі», що колись належав Робіну), обоє шалено відсапувалися й не розмовляли. Коли серця сповільнили торохтіння й обоє зробили по паршивенькому ковтку теплуватої води зі смаком пластику з фляги Гелі, вони знову подалися в поле, цього разу озброївшись рушницею.

У Гелі на зміну ошелешеному мовчанню прийшла бравада. Він узявся гучно, широко жестикулюючи, похвалятися тим, як зловить ту водяну гадюку й що після цього робитиме: застрелить її в пащу, розкручуватиме в повітрі, ляскатиме, наче батогом, порубає надвоє, проїдеться по шматках велосипедом. Обличчя в нього побагровіло, дихання було швидке й неглибоке; час від часу він вистрілював кудись між бур’янів і мусив спинятися й оскаженіло пересмикувати рушницею, — гаф-гаф-гаф — щоб створити тиск.

Вони збочили від кювету й направлялися до будинків, що ще будувалися, де в разі загрози видертися на дорогу було б легше. У Гаррієт боліла голова, а руки були холодні й липкі. Гелі — погойдуючи рушницею, що висіла на ремінці в нього на плечі — крокував туди-сюди, щось белькотів, боксував повітря, не відаючи про тиху місцинку в тонкій траві не далі ніж за метр від його кросівки, де лежало (непримітно, мало не простою прямою лінією) те, що в довіднику «Рептилії й амфібії південного сходу Сполучених Штатів» було зазначено як «молода особина» мідно­голової змії.

— І от є в нього ця валіза, що вистрілює сльозогінним газом, коли її відкрити. Ну, кулі там також є, і ще ніж, він відкидається з боку…

У Гаррієт в голові все збаламутилося. Якби ж їй долар за кожний раз, коли Гелі розповідає про валізу із «З Росії з любов’ю», яка стріляє кулями й сльозогінним газом.

Вона заплющила очі й промовила:

— Слухай, ти занизько ту змію схопив. Вона тебе вкусити могла.

— Заткнися! — скрикнув Гелі після секундної розлюченої паузи. — Сама винна. Я вже її тримав. Якби ти не…

— Стій на місці. Ззаду.

— Гадюка? — Він присів і навів рушницю. — Де? Покажи мені ту сучу дочку.

— Отам, — сказала Гаррієт — а тоді, роздратовано ступивши вперед, щоб показати знову, краще, — ну отам. — Гостра голівка сліпо вигнулася догори, оголила блідий низ м’язистої щелепи, а тоді знову осіла, похитуючись, наче решето.

— Тю, та ця зовсім маленька, — розчаровано відзначив Гелі, нахиляючись, щоб краще роздивитися.

— То не має значення, яка… Гей, — гукнула вона, неоковирно перестрибуючи боком, коли мідноголова червоною жилкою кинулася на неї.

Поруч пролетів шквал із вареного арахісу, а за ним над плечем проплив і весь пакетик з горіхами, після чого плюхнувся на землю. Гаррієт хиталася, намагалася втримати рівновагу, вистрибуючи на одній нозі, а тоді мідноголова (за розміщенням якої вона на мить припинила стежити) знову шугнула на неї.

Кулька пневматичної рушниці невинно ценькнула їй об кросівку; друга впекла литку, і Гаррієт вискнула й відскочила назад, поки решта кульок застрекотіли в пилюці в неї навколо ніг. Але змія вже збудилася й енергійно завдавала нових і нових атак навіть під вогневим тиском; вона, не змінюючи цілі, раз по раз металася Гаррієт до ніг.

Очамріла, до півсмерті знетямлена дівчинка здерлася на асфальт. Вона провела рукою по обличчі (засліпленими від сонця очима, у яких, наче збільшені амеби в краплі ставкової води, радісно пульсували, зіштовхувалися й зливалися прозорі цятки), а коли в очах прояснилося, то побачила, що маленька мідноголова підняла голову й роздивляється її без жодного подиву чи взагалі емоцій з відстані десь понад метр.

У пориві безпам’ятства Гелі дійшов до того, що рушницю заїло. Сиплючи якимись дурницями, він кинув її й побіг по палицю.

— Чекай, зараз. — Натужившись, Гаррієт відірвала погляд від крижаних, ясних, наче церковні дзвони, очей змії. «Що зі мною? — ослабло подумала вона, непевним кроком задкуючи до мерехтливого центру дороги. — Тепловий удар?»

— Йопересете, — невідь-звідки почувся голос Гелі. — Гаррієт?

— Чекай. — Заледве усвідомлюючи власні дії (коліна в неї підкошувалися й розхлябувалися, ніби належали маріонетці, якою вона не вміла керувати), Гаррієт ступила ще крок назад, а тоді різко осіла на розпечений асфальт.

— Стара, з тобою все нормально?

— Відчепися, — почула Гаррієт власні слова.

Крізь заплющені повіки багрянцем шкварчало сонце. На його тлі, наче злісний негатив, миготів залишковий слід позирку змії: чорна райдужна оболонка, кислотно-жовта щілина-зіниця. Гаррієт дихала ротом, і на спеці сморід від просякнутих каналізацією штанів був такий сильний, що відчувався на язику; зненацька вона усвідомила, що на землі небезпечно; спробувала зіп’ястися на ноги, але поверхня ковзнула з-під…

— Гаррієт! — голос Гелі, десь удалині. — Що з тобою? Мені страшно.

Вона кліпнула; біле світло впекло очі, ніби в них бризнули лимоном, жахливо було почуватися такою спеченою, такою сліпою, такою нездатною керувати руками й ногами…

Наступної миті Гаррієт уже лежала на спині. Небо палахкотіло безхмарною безсердечною блакиттю. Здавалося, вона втратила лише з пів секунди часу, ніби задрімала й у ту ж мить, смикнувши головою, прокинулася. Світло перед очима заступала якась масивна постать. Запанікувавши, вона затулила обличчя обома передпліччями, але нависла темрява лише перемістилася й проштовхнулася з іншого боку, уже наполегливіше.

— Гаррієт, перестань. Це просто вода. — Вона почула ці слова якось підсвідомо, проте водночас і не чула їх. А тоді — досить неочікувано — кутика її рота торкнулося щось прохолодне; від цього Гаррієт заборсалася, заходячись відчайдушним криком.

— Ви двоє хворих на голову, — сказав Пембертон. — На роверах їхати в ту срану секцію? Там градусів, певно, під тридцять п’ять.

Лежачи навзнак на задньому сидінні Пемового «кадилака», Гаррієт крізь прохолодне мереживо дерев’яного гілляччя спостерігала, як угорі несеться небо. З дерев можна було зробити висновок, що вони повернулися з безтінистої «Дубової галявини» на стару добру дорогу межі округу.

Вона заплющила очі. Зі стереодинаміків гучно репетувала рок-музика; а на червіні заплющених повік перебігали й мерехтіли латки тіні — спорадичні, тріпотливі.

— Корти порожні, — оголосив Пем понад гулом вітру й музики. — Навіть у басейні нікого. Усі в будівлі клубу, дивляться «На все, про все — одне життя»65.

Зрештою десятицентовик для таксофона таки знадобився. Гелі — украй героїчно, бо й сам не менше за Гаррієт запанікував і перегрівся на сонці — заскочив на велосипед і, попри слабість і спазми в ногах, подолав майже кілометр до платного телефону на платній стоянці «Спішного швидкомаркету». Проте Гаррієт, яка весь той час прочекала фактично в пеклі, самотньо смажачись хвилин сорок на асфальті в кінці заповненого зміями тупика, надто перегрілася й стуманіла, щоб відчувати за це сильну вдячність.

Вона трохи піднялася, рівно стільки, щоб побачити, як Пембертонове волосся — кучеристе й пухнасте від хімії в басейні — розносить вітер назад і ляскає ним, наче картатою жовтою корогвою. Навіть на задньому сидінні відчувався той його різкий і відчутно дорослий запах: гострий і маскулінний піт під кокосовим лосьйоном від засмаги, замішаний із сигаретами й чимсь подібним на ладан.

— Що ви аж на «Дубовій галявині» робили? Ви там когось знаєте?

— Нє, — відповів Гелі пересиченим монотонним голосом, який переймав у присутності брата.

— То шо ви там тоді робили?

— Ловили змій… Перестань, — рявкнув він, кидаючись рукою, коли Гаррієт скубнула його за волосся.

— Ну, якщо вам дуже хочеться половити змій, то для цього ідеальне місце, — ліниво відзначив Пембертон. — Вейн, він технічне обслуговування в заміському клубі проводить, казав мені, що вони там упорядковували якійсь жінці басейн, то бригада повбивала десь із п’ятдесят змій. І це в одному дворі.

— Отруйних?

— Та яка різниця? Я б навіть за мільйон доларів у тій дірі паршивій жити не погодився, — зневажливо, по-панськи закинувши голову, сказав Пембертон. — А ще Вейн казав, що їхній дезінсектор розповідав, як під однією з тих буд він знайшов кубло на триста змій. В одному будинку. Чекайте-чекайте, ще прийде повінь, така, що військовий Корпус інженерів своїми мішками не стримає, і на кожній мамуні, що дітей у школу возить, живого місця від укусів не лишиться.

— Я зловив одну водяну гадюку, — поважно заявив Гелі.

— Ага, сто разів. І що ти з нею зробив?

— Та просто відпустив.

— Так і повірив, — Пембертон скоса зиркнув на нього. — Вона за тобою погналася?

— Нє. — Гелі трохи розслабився в кріслі.

— Ну, а я от узагалі не вірю тим, хто каже, що змія тебе боїться більше, ніж ти змію. Водяні гадюки — то просто жахіття. Вони женуться за тобою, що дай боже. Одного разу на нас із Тінком Пітмоном напала здоровенна як бик гадюка, коли ми були на озері Октобега, і я клянуся, ми навіть близько біля неї не стояли, а вона до нас пропливла через усе озеро. — Пем рукою показав в’юнкий шурхітливий рух. — І з води лиш ту білу роззявлену пащу було видно. А далі вона як бабахнеться головою об алюмінієву стінку каное, ніби тараном. Навіть люди, що на пірсі стояли, все те бачили.

— І що ви зробили? — запитала Гаррієт, яка вже всілася й нахилялася через переднє сидіння.

— А ти вже, бачу, бадьора, тигрице. Думав, доведеться тебе до лікаря нести. — Обличчя Пема в дзеркальці заднього огляду заскочило її зненацька: крейдяно-бліді губи й білий крем від засмаги аж до самого носа, глибокий сонячний опік, що нагадав їй обморожені обличчя полярної групи Скотта.

— То ти любиш на змій полювати? — сказав він відображенню Гаррієт.

— Ні, — відповіла та, миттю перейшовши на непокору й здивування через його втішену інтонацію. Тоді відкинулася на заднє сидіння.

— Тут нема чого соромитися.

— А хто сказав, що я соромлюся?

Пем засміявся.

— Ти, Гаррієт, міцний горішок, — сказав він. — Усе гаразд, я вас не здам. Але я вам так скажу, бавитися отими палицями-рогатками — повна дурня. Вам треба знайти собі алюмінієву трубку й провести через неї петлю зі шворки для одягу. Далі ту петлю просто треба насилити змії на голову й добре затягнути кінці. От і все, спіймали. Можете в слоїку потім принести ту змію на науковий ярмарок, і там реально всі офігіють. — Він шпарко викинув праву руку й влупив Гелі по голові. — Правда?

— Заткнися! — скрикнув Гелі, сердито потираючи вухо. Пем не давав Гелі забути про кокон метелика, який той приніс у школу в ролі проєкту на науковий ярмарок. Гелі півтора місяця його доглядав, читав книжки, робив нотатки, підтримував правильну температуру й робив усе, що потрібно; та коли зрештою приніс до школи на ярмарок розкриту лялечку — яку ніжно вклав у ювелірну шкатулку на постелі з ватки — виявилося, що всередині зовсім не кокон, а закам’яніла котяча какулька.

— Може, ти просто подумав, що спіймав водяну гадюку, — сміючись продовжив Пембертон, перериваючи гарячий потік образ, якими його засипав Гелі. — Може, то і не змія зовсім була. А просто великий свіжий собачий кавелдик, скручений у траві, що просто був дуже схожий на…

— На тебе, — огризнувся Гелі, атакуючи стусанами братове плече.

— Я ж сказав, закрили тему, ясно? — повторив Гелі, мабуть, удесяте.

Вони з Гаррієт були на глибокому боці басейну, трималися за край. Пополудневі тіні довшали. На мілкому боці верещали й хлюпалися п’ятеро-шестеро маленьких дітей — ігноруючи товсту занепокоєну маму, яка ходила вздовж краю й благала їх уже вилазити. З боку бару кілька школярок у бікіні попростягалися на лежаках з рушниками на плечах, хихотіли й балакали. Зміна Пембертона скінчилася. Гелі майже ніколи не плавав, коли Пембертон був за рятувальника, бо той з нього знущався, викрикував образи й нечесні команди зі свого крісла на підвищенні (як-от «не бігати біля басейну!», коли Гелі й не біг, а просто швидко йшов), тож перш ніж іти в басейн, він дуже ретельно звірявся з Пембертоновим тижневим розкладом, приклеєним на холодильник. І це створювало справжні труднощі, бо цього літа він хотів плавати щодня.

— Дурень, — бурмотнув він, маючи на увазі Пема. Він досі психував через те, що брат згадав про котяче гіменце на науковому ярмарку.

Гаррієт дивилася на нього порожнім і дещо безживним поглядом. Волосся в неї гладенько й лискуче приклеїлося до черепа; на обличчі схрестилися тремтливі потоки світла, через які вона здавалася потворою з поросячими очками. Гелі все пообіддя на неї гнівався; він і не помітив, як сором і ніяковість переросли в почуття образи, а тепер відчував хвилю люті. Гаррієт також тоді сміялася з котячого гіменця, разом з учителями, суддями й усіма іншими на ярмарку, і від самої згадки про це він просто закипав.

Вона так і не зводила з нього очей. Тоді він і сам з гримасою вибалушився на неї.

— А ти чого дивишся? — запитав він.

Гаррієт відштовхнулася від краю басейну і — досить хвалькувато — зробила заднє сальто. «Ну й що», — подумав Гелі. Ще трохи, і вона захоче влаштовувати змагання, де вони затримуватимуть подих під водою, гру, яку Гелі терпіти не міг, бо їй це вдавалося, а йому ні.

Коли вона повернулася, він удав, ніби не помічає, що вона роздратована. Натомість безтурботно плеснув у неї водою — прицільною цівкою, що лучила їй просто в око.

— Свого мертвого пса Ровера шукаю, — затягнув він єлейним голосом пісню, яку вона ненавиділа:

Його я упустив

Однієї ноги немає

Одну ногу загубив…66

— Завтра зі мною не йди. Я краще сама все зроблю.

— Одна нога валяється на газоні… — співав Гелі, просто перериваючи її й втупившись у повітря із захопленим виразом обличчя цяці-хлопчика.

— Мені однаково, можеш не приходити.

— Я хоч на землю не впаду і не буду кричати, як жирна дітвачка. — Він залопотів віями. — «Ой, Гелі! Рятуй мене, рятуй!» — запищав високим голосом, почувши який, дівчата з іншого боку басейну засміялися.

В обличчя йому полетіла пелена води.

Він хлюпнув у неї кулаком, вправно, зі знанням справи, а тоді ухилився від зустрічного бризку.

— Гаррієт. Чуєш, Гарррієт, — заговорив він дитячим голоском. Йому невідомо чому стало приємно, що він її рознервував. — Давай пограємо в конячку. Я буду спереду, а ти будеш собою.

Він із тріумфом відштовхнувся — уникнувши розплати — і швидко поплив до середини басейну, розбризкуючи навсібіч воду. Гелі до пухирів обгорів на сонці, а хімія в басейні щипала обличчя, наче кислота, проте він уже випив п’ять баночок кока-коли (перші три, коли обпалений і виснажений пришкандибав додому; ще дві з товченим льодом і червоно-білими соломинками на ятці біля басейну), тож у вухах гуло, а цукор трепетно й шалено розганяв серцебиття. Гелі розвеселився. Раніше безтурботність Гаррієт часто викликала в нього сором. Але хоч полювання на змію тимчасово й уразило його так, що він зі страху аж збаранів і белькотів нісенітниці, частково він тішився тим, що Гаррієт знепритомніла.

Гелі нестримно виринув на поверхню, випльовуючи й розляпуючи воду. Розкліпавшись, щоб очі перестало пекти, він помітив, що Гаррієт у басейні вже нема. А тоді побачив, як вона вже віддалік поспішає до жіночої роздягальні, опустивши голову й залишаючи по собі на цементі зигзаг із мокрих слідів.

— Гаррієт! — не роздумуючи гукнув він і за свою необачність поплатився повним ротом води; він забув, що стоїть на глибокому.

Небо було сизим, а вечірнє повітря м’яким і важким. Навіть на тротуарі до Гаррієт долинали слабкі крики маленьких дітей з мілкого боку басейну. Слабкий легіт укрив їй руки й ноги гусячою шкірою. Вона сильніше закуталася в рушник і дуже швидко закрокувала додому.

За рогом завищало авто, повне дівчат-школярок. То були дів­чата, які займалися в усіх клубах і перемагали на всіх виборах класу середньої школи Еллісон: мініатюрна Ліса Лівіт, Пам Маккормік із темним хвостиком і Джинджер Герберт, яка перемогла на «Оглядинах краси», Сіссі Арнольд, не така красива, як решта, зате не менш популярна. Їхні обличчя — наче в молодих кінозірочок, загально обожнювані в молодших класах, — світили усмішка­ми майже з кожної сторінки шкільних щорічників. Там, на пожовтілій, залитій світлом поверхні футбольного поля вони тріумфували — у чирлідерській уніформі, мажоретських блискітках, у рукавичках і сукнях для випускного балу, у конвульсіях від сміху на ярмарковому атракціоні (Фаворитки) чи в піднесених кульбітах ззаду вересневого воза з сіном (Серденька)67 — і, попри різноманіття костюмів, від спортивних до буденних і до формальних, були на вигляд наче ляльки з незмінними усмішками й зачісками.

Жодна з них на Гаррієт і не глянула. Поки вони проїжджали повз, тягнучи за собою переливчастий ракетний хвіст попмузики, Гаррієт не відривала очей від тротуару, а щоки їй палали від лютого й незрозумілого сорому. Якби з нею був Гелі, удвох вони б майже напевно сповільнилися й крикнули щось услід, бо Ліса й Пам обидві підбивали клинці до Пембертона. Та вони, мабуть, і не знали, хто така Гаррієт, хоч і провчилися з Еллісон ще від дитсадка. На колажі в Еллісон над ліжком висіло кілька радісних фотографій із дитсадка, де вони з Пам Маккормік і Лісою Лівіт грають у «Лондонський міст»68, і ще одна, де Еллісон і Джинджер Герберт (червононосі, зашкірені, ну просто найкращі подружки) тримаються за руки на чиємусь засніженому задньому подвір’ї. Вистраждані валентинки з першого класу, підписані олівцем друкованими літерами: «2 цьомки, 2 обіймашки 3 тобою. З лю­бов’ю Джинджер!!!». Здавалося немислимим усвідомити все те захоп­лення, знаючи, яка зараз Еллісон і яка Джинджер (у рукавичках, з глянсуватими губами, закутана в шифон під аркою зі штучних квітів). Еллісон була не менш приваблива, ніж будь-яка з них (і значно гарніша за Сіссі Арнольд із довгими відьминими зубами й тілом горностая), та чомусь вона виросла з подруги дитинства й посестри цих принцес у якесь ніщо, у когось, кому телефонують лише з приводу незаписаних домашніх завдань. Так само склалося з їхньою матір’ю. Хоч колись вона й була учасницею сестринства, загалом популярною дівчиною, переможницею голосування «Найкраща сукня» в коледжі, в неї також залишилася ціла купа подруг, котрі їй більше не дзвонили. Торнтони й Бовмонти — які колись щотижня грали з батьками Гаррієт у карти й сусідили з ними в літніх будиночках на узбережжі Затоки — тепер уже не навідувалися навіть тоді, коли приїздив батько. Коли вони зіштовхувалися з мамою Гаррієт у церкві, відчувалося, що їхня приязність трохи силувана: чоловіки реагували надміру тепло, жіночі голоси звучали до писку радісно й жваво, і ніхто ніколи не дивився їй просто в очі. Джинджер та інші дівчата подібно ставилися до Еллісон у шкільному автобусі: радісні балакучі голоси, але відвернуті погляди, наче Еллісон могла заразити їх якоюсь інфекцією.

Гаррієт, не зводячи порожнього погляду з тротуару, відірвалася від цих думок через якийсь булькіт. Через дорогу в її бік саме плентався бідний розумово відсталий Кертіс Ретліфф, який влітку невпинно тинявся вулицями Александрії, обливаючи котів і машини з водяного пістолета. Побачивши, що вона на нього дивиться, Кертіс розтягнув придурманене обличчя в широкій усмішці.

— Гат! — Він замахав їй обома руками, — від зусиль загойдалося все тіло, — а тоді почав натруджено підстрибувати, не розриваючи стопи, ніби гасив вогонь. — Се добе? Се добе?

— Здоров, алігаторе, — привіталася Гаррієт, щоб його посмішити. У Кертіса був довгий період, коли всі й усе, що він бачив, було «алігатором»: учитель, взуття, шкільний автобус.

— Се добе? Се добе, Гат? — Не отримавши відповіді, спинятися він не збирався.

— Дякую, Кертісе. У мене все добре. — Хоч глухим Кертіс не був, та все одно трохи недочував, тож потрібно було не забувати підіймати голос.

Кертісова усмішка розпливлася ще ширше. Барилкувате тіло, тупувата мила поведінка дитини робили його схожим на Крота з «Вітру у верболозі».

— Я люблю торт, — сказав він.

— Кертісе, може, краще зійди з дороги?

Кертіс завмер, піднісши руку до рота.

— Ой-йой! — загукав він, а далі знову: — Ой-йой! — Зайцем проскакав через вулицю і — обома ногами, ніби через кювет — застрибнув на тротуар перед нею. — Ой-йой! — мовив він і потонув у драглях від сміху, сховавши обличчя в долонях.

— Вибач, ти мені став на дорозі, — сказала Гаррієт.

Кертіс визирнув на неї крізь розчепірені пальці. Він так широко либився, що дрібні темні очі нагадували щілини.

— Змії кусають, — зненацька прорік він.

Гаррієт ці слова заскочили зненацька. Кертіс говорив не дуже чітко, зокрема через проблеми зі слухом. Вона ж точно його неправильно зрозуміла; безперечно, він сказав щось інше: Злії гасають? Вії звисають? За ріку сяють?

Та перш ніж вона його спитала, Кертіс важко, по-діловому зітхнув на всі груди й запхав водяний пістолет за пояс нових цупких джинсів. Тоді підхопив її долоню й зателіпав нею у своїй пухкій і липкій ручищі.

— Кусають! — втішено заявив він. Кертіс указав пальцем на себе й на будинок навпроти, а тоді обернувся й пошурував собі вулицею, залишивши Гаррієт — дещо вибиту з трибу — моргати йому вслід і ще щільніше кутатися в рушник на плечах.

Хоч Гаррієт про це й не знала, отруйні змії також були темою обговорення не далі ніж за дев’ять метрів від неї: у квартирі на другому поверсі каркасного будинку навпроти, одного з кількох доступних для оренди об’єктів нерухомості в Александрії, що належали Роєві Даялу.

Будинок нічим особливо не вирізнявся: білий, двоповерховий, з дощатими сходами, що тягнулися збоку до окремого входу на другий поверх. Ті сходи побудував сам містер Даял, забарикадувавши перед тим сходи внутрішні, щоб колись єдиний будинок перетворився на два окремі об’єкти для оренди. До того як містер Даял його купив і розділив на квартири, будинок належав літній пані-баптистці, яку звали Енні Мері Алфорд, бухгалтерці лісопильні на пенсії. Після того як вона одної дощової неділі впала на стоянці церкви й зламала стегно, чуйний містер Даял (який, як християнський бізнесмен, цікавився справами кволих і старих, особливо імущих і без родичів, які могли б їм щось радити) визначив для себе особливе правило щодня навідуватися до міс Енні Марі, бавити її консервованими супами, поїздками на природу, наснажними матеріалами для читання, сезонними фруктами, а також неупередженими послугами в ролі розпорядника її власності й довіреної особи.

Оскільки містер Даял покірно перерахував свої прибутки на переповнені банківські рахунки Першої баптистської церкви, він вважав ці методи виправданими. Зрештою, чи ж не він збагачує ті беззмістовні життя вмиротворенням і християнським братерством? Іноді «панянки» (як він їх називав) заповідали свою власність містерові Даялу одразу, аж так їх заспокоювала його дружня присутність. Однак міс Енні Марі (яка, як-не-як, сорок п’ять років пропрацювала бухгалтеркою) як за натурою, так і за вихованням була людиною підозріливою, тож після її смерті містер Даял із жахом виявив, що та — досить віроломно, на його думку, — не повідомивши його, викликала з Мемфісу юриста й оформила заповіт, який цілком скасовував невелику неформальну угоду, яку містер Даял вельми обачно запропонував їй на підпис, погладжуючи долоню старенької в лікарняному ліжку.

Імовірно, містер Даял і не придбав би будинок міс Енні Мері після її смерті (позаяк той обійшовся не надто дешево), якби за час перебігу її смертельної недуги не звикся з думкою, що цей будинок належить йому. Розділивши верхній і нижній поверхи на дві окремі квартири й позрубувавши пеканові дерева й трояндові кущі (бо дерева й кущі передбачали витрати на догляд), він майже одразу здав перший поверх в оренду парі мормонських місіонерів. Це сталося майже десять років тому, і ті хлопці досі там живуть — навіть попри нищівний провал їхньої місії за весь той час навернути бодай одного мешканця Александрії до свого свінґерського Ісуса з Юти.

Ті хлопці-мормони вважали, що кожен, хто не мормон, потрапить у пекло («Ну, ви-то туди, певна річ, загримите!» — любив фиркати містер Даял щоразу, коли першого дня місяця заходив по орендну плату; то був його маленький жарт із ними). Але хлопці ті були шпетні, ввічливі й не могли просто так розкидатися словом «пекло», якщо їх не змушувати. Також вони уникали алкоголю й усіх тютюнових продуктів, а рахунки оплачували завжди вчасно. З верхньою квартирою проблем було більше. Оскільки містер Даял всіляко уникав витрат на те, щоб організувати другу кухню, тих апартаментів здихатися було майже неможливо, хіба здавати їх чорним. За десять років на верхньому поверсі побували фотостудія, штаб-квартира ґерлскауток, дитсадок, демонстраційний зал трофеїв і велика сім’я східних європейців, які, тільки-но містер Даял відвернувся, завезли туди ще й усіх своїх друзів і рідних та мало не спалили весь будинок через електроплиту.

Саме в цій горішній квартирі наразі стояв Юджин Ретліфф — у передній кімнаті, де після інциденту з тією плитою на лінолеумі й шпалерах досі залишалися добряче обвуглені сліди. Він нервово водив рукою по волоссі (яке зализував назад, наслідуючи вже віджилий розбишацький стиль підліткових років) і визирав із вікна на свого розумово відсталого братика, який щойно покинув квартиру й причепився до якоїсь темноволосої дитини на вулиці. На підлозі позаду Юджина лежало з десяток коробок з-під динаміту, наповнених отруйними зміями: лісовими гримучниками, смугастими гримучниками, діамантовими гримучниками, мокасиновими й мідноголовими, а крім них, в окремій коробці мостилася одна королівська кобра з самої Індії.

На всю стіну, прикриваючи обпалений фрагмент, бовваніла написана від руки табличка, яку Юджин змайстрував сам, а орендо­давець містер Даял змусив забрати з переднього подвір’я:

З допомогою Милосердного Господа Бога: підтримуємо й поширюємо Протестантську релігію й здійснення всіх наших Цивільних законів. Містере Самогоннику, містере Бариго, містере Шулере, містере Комуністе, містере Розлучнику й усі правопорушники: Господь Бог Ісус Христос має ваш Номер, на вас дивляться одна тисяча Очей. Вам краще змінити свою професію перед Великою колегією присяжних Христа. До Римлян 7:4. Це Духівництво чітко виступає за Непорочне життя й Недоторканність наших домівок.

Нижче йшло перебивне зображення американського прапора й такі слова:

Євреї та їхні муніципалітети, що є Антихристом, украли нашу нафту й наші Володіння. Одкровення 18:3. Одкр. 18:11—15. Ісус Об’єднає. Одкр. 19:17.

Юджинів відвідувач — жилястий банькатий молодик років двадцяти двох чи двадцяти трьох з невимушеними повадками провінціала й вухами, що стирчали з голови, — приєднався до нього біля вікна. Він щосили намагався пригладити коротке зализане волосся, але воно все одно стирчало неслухняними жмутками по всій голові.

— Саме за таких невинних, як він, Христос Свою кров проливав, — відзначив молодик. Він усміхався холодно, як благословенний фанатик, що випромінює чи то надію, чи то ідіотію, залежно від того, з якого боку подивитися.

— Слава Господу, — досить механічно відповів Юджин. Йому були неприємні будь-які змії, хоч отруйні, хоч ні, але чомусь він припускав, що зі змій на підлозі позаду нього здоїли отруту чи ще якось зробили безпечними — бо ж як інакше ці священники з пагорбів69, як-от його гість, цілують цих гримучників у губи, закладають собі під сорочку й шпурляють ними туди-сюди по своїх критих бляхою церквах, як подейкують люди? Сам Юджин ще ніколи не бачив, щоб змій використовували під час церковної служби (та й навіть у висотах вугільного регіону Кентуккі, звідки прибув його гість, змій застосовували досить рідко). Проте він удосталь набачився парафіян, що белькотіли невідомими мовами, пластма падали на підлогу й судомно дриґалися. Він бачив, як ляпасом долоні по чолі проганяють бісів, коли хворий викашлює нечистих духів грудками кривавої слини. Спостерігав рукопокладення, після якого кульгаві ходили, а сліпі бачили; а одного вечора на річковій п’ятдесятницькій службі біля Пікенза, штат Міссісіпі, він лицезрів, як чорний проповідник на ім’я Сесіл Дейл Макалістер воскресив із мертвих товсту жінку в зеленому брючному костюмі.

Юджин приймав обґрунтованість такого явища, так само як разом із братами приймав театральність і антагонізм Світової федерації професійного реслінгу, не надто переймаючись тим, що деякі поєдинки було підлаштовано. Безперечно, багато з тих, хто чинить дива в Його ім’я, — шарлатани; цілі легіони підозрілих і брехливих постійно шукають нові способи ошукати своїх ближніх, і навіть сам Ісус висловлювався проти них — та навіть якщо лише п’ять відсотків гаданих Христових див, які Юджину випало бачити, були щирими, хіба тієї крихти відсотків недостатньо? До свого Творителя Юджин ставився з відвертою й непохитною відданістю, що ґрунтувалася на жаху. У нього не виникало жодних сумнівів щодо сили Христа в облегшенні тягаря для ув’язнених, пригноблених і гнобителів, питущих, згорьованих, нужденних. Але вірності Він вимагав абсолютної, бо знаряддя відплати в Нього діяли спритніше, ніж знаряддя милосердя.

Юджин був проповідником Слова, хоч і не належав до якоїсь конкретної церкви. Він проповідував усім, хто мав вуха, щоб його слухати, точно як апостоли й Іван Хреститель. Хоч Юджинові віри не бракувало, Господь не вважав за потрібне обдарувати його харизмою чи ораторськими вміннями; і деколи перешкоди, з якими він боровся (навіть у лоні сім’ї), здавалися нездоланними. Необхідність проповідувати Слово в покинутих складах чи на узбіччі шосе — то без спочинку трудитися серед грішних землі цієї.

Зі священником із пагорбів то не Юджин придумав. Цю зустріч («щоб посприяти твоєму духівництву») організували його брати Фариш і Денні, які стільки перешіптувалися, переморгувалися й вели стишених розмов на кухні, що підштовхнули Юджина до певних підозр. Сам він ніколи раніше цього гостя не бачив. Звали його Лоял Різ, і він доводився молодшим братом Долфусу Різу, підлому кентуккійському ділку, що разом із Юджином працював опікуном у пральні Парчменської тюрми70, коли Юджин із Фаришем відмотували строк за два випадки викрадення транспортних засобів у кінці 1960-х. Долфус вийти не мав би. Йому присудили довічне, плюс дев’яносто дев’ять років за рекет і два випадки вбивства першого ступеня, провину за які він не визнавав і пояснював усе тим, що його підставили.

Долфус і Юджинів брат Фариш заприятелювали (яке брело, таке й стріло) й досі підтримували зв’язок, тож Юджин відчував, що Фариш, уже на свободі, підсобляв Долфусу в якихось його внутрішніх темах. Долфус був заввишки під два метри, за кермом почувався наче Джуніор Джонсон71 і вбивав людей (за його словами) голими руками, застосувавши зо пів десятка різних способів. Та на відміну від небалачкого й відлюдькуватого Фариша, Долфус розпускав язика тільки так. У своїй родині благочестивих священників, де ця професія тягнулася впродовж трьох поколінь, він був заблудлою чорною вівцею. Юджинові подобалося, як Долфус, перекрикуючи гуркіт величезних промислових апаратів у тюремній пральні, оповідає байки про своє дитинство в Кентуккі: про співи на вуличних закутках гірських вугільних містечок серед різдвяних завірюх; про подорожі в роздовбаних шкільних автобусах, з яких його батько провадив своє душпастирство і в яких вони всією сім’єю жили, бувало, місяцями — харчувалися консервованим м’ясом із бляшанок, спали на нагромадженій ззаду кукурудзянці й вислуховували зміїне шепо­тіння гримучників у клітках під ногами; їздили з міста в місто, на крок випереджаючи закон, по відродженнях72 під хмизняковими альтанами й опівнічних молитвах, осяяних бензиновими факелами. Усі шестеро дітей плескали в долоні й танцювали під звуки тамбуринів і бренькання материної гітари «Сір-Ройбак», поки батько глитав з банки мейсона стрихнін, обвивав руки та шию живими гримучими зміями й підперізувався ними, наче поясом — лускуваті тіла рептилій звивалися догори в такт музи­ці, ніби спиналися в повітря — і водночас проповідував невідомими мовами, тупотів, трусився весь від п’ят до маківки, невтомно оповідаючи про силу Живого Бога, Його ознаки й дива, а ще жах і щастя Його страхітної, страхітної любові.

Цей гість — Лоял Різ — був наймолодшою дитинкою в родині, дитинкою, історій про яку Юджин наслухався в тюремній пральні та яку новонародженою клали лежати поміж змій. Він пропові­дував зі зміями з дванадцяти років; а великі сільські вуха, зализане назад волосся й карі очі, що бездушно світилися блаженством, робили його подібним до невинного телятка. Наскільки було відомо Юджину, ніхто з родини Долфуса (за винятком його самого) не мав жодних проблем із законом, окрім як через свої специфічні релігійні практики. Але Юджин був переконаний, що його єхидні й підступні брати (обоє займалися наркотиками) організували цей візит наймолодшого брата Долфуса з якимсь наразі прихованим мотивом — іще якимсь, окрім як завдати Юджинові незручності й тривоги. Його брати були ліниві, тож хоч би як вони не обожнювали піддрочувати Юджина, але викликати малого Різа сюди з усіма цими плазунами — забагато мороки, як на розіграш. Щодо самого молодого Різа, який стриг довгими вухами й світив нездоровою шкірою, то він здавався цілком нелукавим: кипуче осяяний надією та своїм покликом чоловік лише злегка зам’явся через сторожке вітання з боку Юджина.

Юджин крізь вікно спостерігав, як його маленький брат Кертіс галопоскачить собі вулицею. Він не спитав гостя й тепер не до кінця розумів, як обходитися з плазунами в клітках, що сичали по всій Місії. Він собі уявляв, що вони будуть замкнуті в багажнику автомобіля чи десь у стайні, а не гостюватимуть у його житлі. Юджин пришиблено стовбичив, поки по сходах одну за одною гирили оббиті брезентом коробки.

— Чого ти мені не сказав, що з цих тварюк не витягують отруту? — зненацька запитав він.

На молодшого Долфусового брата це наче справило чимале враження.

— Це не віпповідає Писанню, — пояснив він. Розмовляв він з такою ж гугнявістю мешканця пагорбів, як і Долфус, але без насмішки, без грайливої щиросердечності. — Коли маєм справу з Ознаками73, то маєм справу з гадами саме такими, якими їх створив Бог.

— Мене вкусити могли, — відрізав Юджин.

— Якщо ти помазаний Богом, то в жодному разі, брате мій!

Він відвернувся від вікна, прямо на Юджина, і той ледь помітно сахнувся від його огнистого погляду.

— Брате, почитай Діяння апостолів! Євангеліє від Марка! В останні дні тут настане перемога над дияволом, точно як було сказано в біблійні часи… «А тих, що повірили, будуть супроводжувати ці ознаки: б’дуть брати гадюк, і якщо вип’ють смертоносне…».

— Вони небезпечні.

— Його ж бо рука створила гада, так само як і маленького агнця, брате.

Юджин не відповів. Він був запросив довірливого Кертіса зачекати з ним у квартирі на прибуття молодого Різа. Кертіс поводився, як те мужнє щеня, — уражено, безцільно лепечучи щось на захист, коли йому здавалося, що його близькі в небезпеці або скривджені, — тож Юджин надумав налякати малого, вдавши, що змія його вкусила.

Але в дурні пошився сам Юджин. Тепер йому було соромно за цю спробу розіграшу, особливо через те, з яким співчуттям Кертіс зреагував на Юджинів писк жаху, коли змія скрутилася й кинулася на сітку, забризкавши йому всю долоню отрутою: малий гладив йому руку й заклопотано перепитував: «Кусь? Кусь?».

— Цей знак у тебе на обличчі, брате мій.

— А шо з ним? — Юджин чудово розумів, що йдеться про страшнезний червоний шрам від опіку, що тягнувся йому по обличчі, і аж ніяк не потребував, щоб незнайомці загострювали на цьому увагу.

— Чи не від прийняття Ознак він?

— Нещасний випадок, — відрізав Юджин. Ця травма стала наслідком дії мішанини з лугу й залишків «кріско»74, відомої в тюремному жаргоні під назвою «ангольський охолоджувальний крем». Мерзотний малий махляр на прізвище Вімз (із Касцилли, Міссісіпі, сидів за напад з обтяжувальними обставинами) хлюпнув ним в обличчя Юджинові через непорозуміння щодо якоїсь пачки сигарет. Саме коли Юджин оклигував від опіку, серед темної ночі йому явився Господь і повідомив його місію в цьому світі; тож із лазарету Юджин вийшов з відновленим зором і чітким наміром пробачити своєму кривдникові; однак Вімз уже був мертвий. Інший невдоволений в’язень потяв йому горлянку лезом, утопленим у розплавлений кінець зубної щітки — як наслідок, Юджин іще більше утвердився в новоявленій вірі в могутні турбіни Провидіння.

— Усі ми, хто Його любить, — провадив Лоял, — Його знак носять. — На цьому він витягнув обидві долоні, поколоті й поштриховані шрамами. Кінчик одного поцяткованого чорним пальця страшенно розпух, а на місці іншого — сама ґулька.

— Суть у чому, — сказав Лоял. — Ми маєм хотіти померти за Нього, як Він хотів померти за нас. Тож коли ми беремо смертоносного гада й проповідуємо з ним у Його ім’я, то показуємо свою любов до Нього, як Він показував любов до мене й до тебе.

Юджина це вразило. Очевидно, що хлопець говорить щиро — не якийсь там артист на розігріві, а чоловік, який живе за своїми переконаннями й віддав своє життя Христові, як мученики давніх часів. Але в ту ж мить їх украй неочікувано перервав стукіт у двері, низка шпарких дрібних ударів: тук-тук-тук-тук.

Юджин підкинув підборіддя в бік відвідувача; зоровий контакт обірвався. На кілька секунд усе завмерло, залишилося тільки їхнє дихання й сухе шарудливе потріскування з ящиків з-під динаміту — бридкий звук, і такий тендітний, що Юджин його до того й не помічав.

Тук-тук-тук-тук-тук. Знову постукали, манірно й зарозуміло — Рой Даял, складно помилитися. Юджин за оренду не боргував, але Даял — вроджений орендодавець, не здатний опиратися спокусі влізати, куди не треба — часто навідувався, щоб понишпорити з того чи іншого приводу.

Молодий Різ поклав Юджину руку на плече.

— В окрузі Франклін є шериф, шо має на мене ордер, — промовив він Юджинові у вухо. Подих у нього пахнув сіном. — Мого татка і ще п’ять других там арештували позавчора вночі за нарушення спокою.

Юджин підніс долоню, щоб заспокоїти його, але тут містер Даял палко зашарпав дверною ручкою.

— Агов? Є хто вдома? — Тук-тук-тук-тук-тук. Мить тиші, а тоді Юджин із жахом почув, як у замку тишком обертається ключ.

Він кинувся до задньої кімнати й саме встиг побачити, як двері, що повільно прочинялися, спиняє ланцюжок.

— Юджине? — Дверна ручка загримала. — Тут є хтось?

— Ем, вибачте, містере Даяле, але зара’ не дуже добрий час, — гукнув Юджин товариським ввічливим голосом, яким говорив з правіжниками і з правоохоронцями.

— Юджине! Вітаю, хлопче! Слухай, я тебе розумію, дуже хотів би з тобою переговорити. — У проріху біля дверей просунувся носак чорного броґа. — Окі-док? На пів секунди.

Юджин підібрався ближче, став, схиливши вухо до дверей.

— Е, чим можу вам помогти?

— Юджине. — Дверна ручка загримала знову. — Пів секунди, і я від тебе відчеплюся!

«Йому самому тра було священником стати», — з гіркотою подумав Юджин. Він витер рота тильним боком долонь і якомога хитромовніше й приязніше мовив:

— Ем, страшно як не хочу вам отак відмовляти, будьте певні, але містере Даяле, ви мене запопали в зовсім непідхожий час! Я якраз вивчаю Біблію!

Коротка тиша, коли голос містера Даяла повернувся.

— Добре. Але, Юджине, мусиш до п’ятої години позабирати все це сміття з хідника. Якщо мені прийде виклик до суду, будеш відповідальний.

— Містере Даяле, — сказав Юджин, впившись очима в переносний холодильник «Літл Іґлу» на підлозі у кухні. — Страшне не хочу вам перечити, але, як ваша ласка, мені здається, що то сміття хлопців-мормонів.

— Це не моя проблема, чиє воно. Санітарний департамент вимагає забрати його звідти до п’ятої.

Юджин глипнув на годинник на руці. «За п’ять п’ята, чортяко ти баптистський».

— Добре. Е-е, я точно до того подивлюся.

— Дякую! Буду страшенно вдячний, якщо ми тут допоможемо один одному, Юджине. До речі, а Джиммі Дейл Ретліфф — то твій двоюрідний брат?

Після настороженої паузи Юджин відповів:

— Троюрідний.

— Я щось ніяк не можу дізнатися його телефон. Можеш мені сказати?

— Джиммі Дейл і решта його сім’ї не мають телефона.

— Юджине, якщо бува його побачиш, можеш сказати, щоб зайшов до мене в контору? Треба переговорити про оплату його автомобіля.

У подальшій тиші Юджин розмірковував про те, як Ісус поперекидав столи гендлярам і прогнав тих, що продавали й купували в храмі. Крамом у них були корови й бики — машини й фургони біблійних часів.

— То домовилися?

— Так і зроблю, звісно, містере Даяле!

Юджин слухав, як містер Даял спускається сходами — спершу повільні кроки, тоді зупинка посередині, далі в моторнішому темпі — а тоді підкрався до вікна. Містер Даял вирушив не одра­зу до свого авто («шеві імпала» з ліцензійними номерами), а кілька хвилин постояв на передньому подвір’ї, за межами поля зору — мабуть, вивчав Лоялів пікап (також «шевроле»), імовірно зазирав до бідних мормонів, яких він полюбляв, але безжально пропікав, чіплявся з провокативними уривками з Писання й допитувався щодо їхніх поглядів на загробне життя й подібні теми.

Лише коли «шеві» завелася (досить лінивим, неохочим звуком, як на нове авто), Юджин повернувся до свого відвідувача, який уже став на одне коліно й ретельно молився, трусячись усім тілом, притискаючи очниці великим і вказівним пальцями, як спортсмени-християни перед футболом.

Юджин знітився, завагався, чи перервати свого гостя, чи приєднатися до нього. Тоді тихцем повернувся в передню кімнату, вийняв із переносного холодильника «Літл Іґлу» теплий запітнілий кусник ободового сиру75 — придбав його щойно сьогодні вранці й відтоді весь час тримав його на умі — і відрізав собі складаним ножем зажерний шмат. Так його й ум’яв, без крекерів, без нічого, згорбившись, спиною до відчинених дверей кімнати, де його гість колінцював серед ящиків з-під динаміту, і загадуючись, як це йому ніколи не спало на думку повісити в Місії штори. Раніше це ніколи не здавалося доречним, бо він на другому поверсі, і хоч його подвір’я голе, дерева на інших подвір’ях заслонюють огляд із сусідських вікон. І все-таки, поки змії під його опікою, додаткова приватність зайвою не буде.

Іда Ру застромила голову в кімнату Гаррієт, вгинаючись від стосів свіжовипраних рушників.

— Ти ж не вирізаєш картинки з книжки? — запитала вона, запримітивши на килимі пару ножиць.

— Ні, мем, — відповіла Гаррієт. Крізь відчинене вікно негучно долинав рик бензопил: одне за одним зрізали дерева. Диякони в баптистській церкві тільки й думали, що про розширення: нові кімнати для відпочинку, нові стоянки, новий молодіжний центр. Скоро на весь район не залишиться жодного дерева.

— Шоби я такого і не бачила.

— Так, мем.

— То нашо там ті ножиці? — вороже кивнула на них. — Сховай на місце, — наказала Іда. — Уже.

Гаррієт слухняно пішла до комода, заховала ножиці в шухляду й засунула її. Іда шморгнула носом і подибала геть. Гаррієт усілася в ногах ліжка й стала чекати; зрозумівши, що Іда відійшла на безпечну відстань, вона висунула шухляду й знову вийняла ножиці.

У Гаррієт було сім шкільних щорічників Александрійської академії, починаючи з першого класу. Пембертон випустився два роки тому. Сторінка за сторінкою вона гортала альбом його випускного класу, вивчаючи кожну фотографію. Пембертон красувався всюди: на групових фотографіях команд з тенісу й гольфу; у картатих штанах схилений над столом у кабінеті самостійної роботи; у чорній краватці перед блискучим, оздобленим білими вимпелами тлом у компанії решти придворних випускного вечора. Чоло в нього світилося, а обличчя горіло шаленим радісним багрянцем; він скидався на п’яного. Даян Лівіт, старша сестра Ліси Лівіт, рукою в рукавичці підтримувала його за лікоть, і хоча й усміхалася, та все ж була дещо ошелешена, що королевою випускного вечора обрали не її, а Енджі Стенгоуп.

А далі портретні фото випускників. Смокінги, прищі, перлини. Сільські дівчата з міцними підборіддями недолуго стовбичать у запиналах для фото. Промениста Енджі Стенгоуп, яка того року здобула всі нагороди, вийшла заміж одразу після школи, а тепер, коли Гаррієт востаннє бачила її в крамниці, була така одутла, зів’яла й товста в талії. Але жодного сліду Денні Ретліффа. Він не склав іспити? Кинув школу? Вона перегорнула на сторінку з дитячими фотографіями випускників (Даян Лівіт балакає в іграшковий пластмасовий телефон; насуплений Пем у вогкому підгузку походжає навколо іграшкового басейну) і нестямилася, як натрапила на фото свого покійного брата.

Так, Робін: ось він навпроти, на власній сторінці, хворобливий, веснянкуватий і втішений, у величезному солом’яному капелюсі, що був схожий на Честерів. Він сміявся — не так, наче сміявся з чогось смішного, а лагідно, наче його фотографувала дорога йому людина. «СУМУЄМО ЗА ТОБОЮ, РОБІНЕ!!!» — було написано під фото. А нижче попідписувалися всі його однокласники-випускники.

Гаррієт довгий час роздивлялася фотографію. Вона ніколи не знатиме, як звучить Робінів голос, але все життя любила те обличчя й стежила за модуляціями його рис на вервичці дедалі тьмяніших знімків: випадкові миті, дива звичайного світла. Який би вигляд він мав дорослим? Не дізнатися ніяк. Судячи з фотографії, Пембертон був украй незугарною дитиною — широкоплечий і з шаблеподібними ніжками, без шиї й ані натяку на те, що виросте красенем.

У Пемовому класі за попередній рік Денні Ретліффа не було (хоча знову був Пем, у ролі «Веселуна-майже-випускника»), але, провівши пальцем по списку розміщених в алфавітному порядку учнів, за Пембертоном вона зненацька натрапила на його ім’я: Денні Ретліфф.

Погляд стрибнув до стовпчика навпроти. Замість фотографії там була лише шпичаста карикатура підлітка з ліктями на столі, схиленого над листком паперу з написом «Шпаргалка на іспит». Під малюнком великими розладнаними літерами бітниківського почерку було написано: «НАДТО ЗАЙНЯТИЙ — ФОТОГРАФІЯ НЕДОСТУПНА».

Тож як мінімум один рік він не склав іспити. Чи кинув він школу після десятого класу?

Повернувшись ще на рік назад, вона зрештою знайшла його: хлопця з грубою гривкою, що нависала над чолом і накривала брови, — привабливого, але по-небезпечному, наче попзірка-гангстер. Як на дев’ятикласника, він здавався старшим. Очі в нього наполовину ховалися під низькою бахромою волосся, від чого він здавався сердитим і відлюдькуватим; губи пиндючно відкопилилися, ніби він збирався виплюнути гумку чи перднути язиком.

Вона довго роздивлялася це фото. Тоді обережно вирізала його й запхала в помаранчевий записник.

— Гаррієт, спустися сюда. — Ідин голос, біля підніжжя сходів.

— Мем? — гукнула Гаррієт, поспіхом завершуючи справу.

— Хто то наробив дір у коробочці для обіду?

Того дня, як і вечора, Гелі так і не подзвонив. Наступного ранку, що видався дощовим, він і не прийшов, тож Гаррієт вирішила сходити до Еді, подивитися, чи є в неї чим поживитися на сніданок.

— Диякон якийсь! — нарікала Еді. — Хоче з церковної екскурсії нагріти руки на вдовах і пенсіонерках! — Вона була вдягнута — доладно — в сорочку хакі й штани з бавовняної саржі, бо збиралася спільно із Садовим клубом весь день пропрацювати на конфедераційному цвинтарі. — «Ну, — каже він мені, — (відкопилила губи, вдаючи голос містера Даяла), — але “Ґрейгаунд”76 би вам аж вісімдесят доларів коштував». «“Ґрейгаунд”! Що ж! — кажу йому. — Це мене абсолютно не дивує! Наскільки я знаю, “Ґрейгаунд” — це підприємство, яке мусить заробляти гроші!».

Промовляючи ці репліки, вона понад окулярами-півмісяцями розглядала свою газету: голос був королівський, нищівний. Вона не звертала ані найменшої уваги на мовчання онуки, від чого Гаррієт (яка мовчки погризувала грінку) надулася ще сильніше й упевненіше. Після тієї розмови з Ідою вона й так уже злилася на Еді — адже бабуся вічно писала листи конгресменам і сенаторам, організовувала петиції, боролася за порятунок то старої пам’ятки, то якогось загроженого виду. Та чи Ідин добробут не так само важливий, як доля якоїсь міссісіпської водоплавної птиці, на порятунок якої Еді кидала всі можливі й неможливі сили?

— Я так, звісно ж, не сказала, — мовила Еді й зарозуміло пирхнула, мовляв, «і хай тішиться, що не згадала», а водночас узяла свою газету й трусонула нею, — але я ніколи Роєві Даялу не прощу того, як він обійшовся з татком стосовно тієї його останньої машини, що тато в нього купив. Наприкінці таткові в голові вже все плуталося. То те саме, якби Рой Даял збив його з ніг і вкрав гроші просто в нього з кишені.

Гаррієт усвідомила, що надто пильно роздивляється двері, і повернулася до сніданку. Якщо Гелі пішов до неї додому, а її там нема, він прийде сюди, і деколи через це стає незручно, бо Еді ніщо так сильно не обожнює, як дражнити Гаррієт через Гелі, стиха сиплючи ремарками про любоньок і романтику, намугикуючи собі під ніс нестерпучі пісеньки про любов. Гаррієт будь-які дражнилки зносила вкрай погано, але жартики щодо хлопців терпіти не могла взагалі. Еді вдавала, що не знає цього, і сахалася від результатів власних же дій (сліз, заперечень) із награним зачудуванням. «На мою думку, ця жінка запевняє надто гаряче!77 — радісно цитувала вона потішеним глузливим тоном, який Гаррієт ненавиділа; або ще самовдоволеніше: — Ну тобі точно той хлопчик подобається, якщо ти так злишся, коли я про нього говорю».

— Я вважаю, — продовжила Еді, вибиваючи Гаррієт із цих спогадів, — я вважаю, що в школах мають подавати гарячі ланчі, але батькам — ані цента. — Вона коментувала якусь новину з газети. Перед тим розводилася про Панамський канал, про те, яка це бздура — віддавати його.

— Почитаю, певно, некрологи, — сказала вона. — Так тато говорив. «Прогорну, певно, спочатку до некрологів, подивлюся, чи не помер хто зі знайомих».

Вона перегорнула газету до кінця.

— От би дощ перестав, — замріялася вона, поглядаючи у вікно, наче про присутність Гаррієт зовсім забула. — Стільки роботи всередині: садовий сарай помити, обробити горщики дезінфектором — але я гарантую, що люди прокинуться, тільки глянуть на ту погоду…

Ніби за сигналом, задзвонив телефон.

— Поїхали, — мовила Еді, сплеснувши долонями й підвівшись з-за столу. — Перша сьогоднішня відмова.

Гаррієт ішла додому під мжичкою, опустивши голову й розкривши позичену в Еді гігантську парасолю, якою, коли була молодшою, вона гралася в Мері Поппінс. У стічних канавах жебоніла вода, до тротуару під незбагненними кутами похилялися довгі ряди прибитих дощем рудуватих лілійників, що ніби кричали на неї. Вона десь очікувала, чи не підбіжить до неї Гелі в жовтому дощовику, розбризкуючи калюжі. Якщо підбіжить, вона планувала ігнорувати його, проте паркі вулиці були порожні — ні людей, ні автомобілів.

Оскільки ніхто не міг заборонити їй бавитися під дощем, Гаррієт узялася напоказ перестрибувати з калюжі в калюжу. Вони з Гелі тепер не розмовляють? Найдовше, скільки вони не спілкувалися, то в четвертому класі. Вони були посварились у лютому в школі на перерві, коли вікна обмітало мокрим снігом, а всі діти ледь витримували, бо їх третій день поспіль не випускали на майданчик. У кабінеті було повно дітей і смерділо: цвіллю, крейдою й скислим молоком, але здебільшого сечею. Від килима, що простягався на всю кімнату, просто відгонило нею; у вологі дні всі аж шаленіли від цього запаху, тож діти затискали носи й удавали, ніби блюють; і навіть учителька, місіс Майлі, носилася ззаду кабінету з освіжувачем повітря «Ґлейд “Квітковий букет”», який розпилювала рівними невтомними розмахами, — навіть поки пояснювала ділення в стовпчик чи диктувала записи — тож та делікатна дезодорантна імла безперестанку осідала дітям на голови, і вони поверталися додому напахчені, наче жіночі вбиральні.

Місіс Майлі не мала б залишати клас без нагляду, але вона не менше за дітей знемагала від запаху сечі й часто вибрідала в коридор, щоб попліткувати з учителькою п’ятого класу, місіс Райдаут. Вона завжди обирала якусь дитину за старшу, поки її не буде, і часто віддавала перевагу Гаррієт.

У ролі «старшої» веселого було мало. Поки Гаррієт стояла біля дверей і дивилася, чи не повертається місіс Майлі, решта дітей — яким не було чим перейматися, окрім того, щоб вчасно сісти на своє місце — гасали по смердючому перегрітому кабінеті: сміялися, квилили, бавилися в лови, кидалися шашками й лупили одне одному в обличчя м’ячиками з зіжмаканого паперу з зошитів. Гелі й хлопець на ім’я Ґреґ Делоуч розважалися, намагаючись поцілити цими паперовими м’ячиками Гаррієт у потилицю, поки вона стояла на варті. Обидва не переймалися тим, що вона на них настукає. Діти так боялися місіс Майлі, що нікого ніколи не здавали. Але настрій у Гаррієт був препаскудний, бо їй хотілося в туалет і вона терпіти не могла Ґреґа Делоуча, який робив огидні речі, як-от колупався в носі та їв свої кози. Коли Гелі бавився з Ґреґом, характер останнього заражав його, наче хвороба. Разом вони плювалися папірцями, викрикували образи в бік Гаррієт і пищали щоразу, як вона проходила повз.

Тож коли місіс Майлі повернулася, Гаррієт поскаржилася на Ґреґа й на Гелі також, і до всього додала, мовляв, Ґреґ обізвав її шлюхою. Раніше Ґреґ справді так називав Гаррієт (якось навіть обізвав її якимсь таємничим словом, що звучало як «шлюховуха»), але конкретно того разу він нічим гіршим від страшидла її не обзивав. Гелі змусили вивчити п’ятдесят додаткових слів зі словника, а Ґреґ, окрім слів, отримав ще десять ударів тростиною (по одному за кожну літеру в словах «срана» і «шлюха») від міцної жовтозубої місіс Кеннеді, що була кремезна, наче чоловік, і виконувала всі фізичні покарання в молодшій школі.

Головно Гелі так гнівався через це на Гаррієт тому, що для задовільного результату письмової роботи він мусив три тижні заучувати ті слова. Гаррієт без зайвих драм і страждань примирилася з життям без Гелі, яке нічим особливо не відрізнялося від попереднього життя, лише було дещо самотнішим; проте через два дні після тесту він уже знову стояв у Гаррієт біля задніх дверей, кликав кататися на велосипедах. Загалом після сварок саме Гелі відновлював їхні стосунки, і байдуже, чи то його провина була, чи ні. Просто він мав коротшу пам’ять, а також його швидше охоплювала паніка, коли в нього з’являлася вільна година, а компанія для гри — ні.

Гаррієт струсонула парасолею, залишила її на задній веранді й зайшла через кухню в коридор. Іда Ру вийшла з вітальні й стала перед нею так, що Гаррієт не встигла піднятися сходами до себе в кімнату.

— Слухай сюди! — почала Іда. — Ми з тобою не скінчили з тою коробочкою для обіду. То ти її взяла й подірявила?

Гаррієт похитала головою. Хоч її й спокушало дотримуватися попереднього заперечення, на якусь жвавішу брехню бракувало енергії.

— Ну, а шо ти хочеш сказати, шо хтось чужий нам до хати заліз і то поробив?

— То коробочка Еллісон.

— Сама знаєш, шо твоя сестра нічого такого не зробила б, — гукнула Іда їй у спину з вершини сходів. — Ти мене анітрохи не здурила.

Ми все увімкнемо…

Принесемо вам живлення…

Гелі сидів схрестивши ноги на підлозі, невидющими очима дивився на телевізор і тримав на колінах наполовину порожню миску пластівців «Ґіґл Попс», а збоку стояла платформа з роботами «Рокем Сокем» — один розладнаний, з обвислим ліктем. Біля роботів долілиць лежав солдат «Джи-Ай Джо», що правив за суддю.

Програма «Електрична компанія» була освітня, але хоч не така тупа, як Містер Роджерз78. Гелі мляво ковтнув ще одну ложку пластівців — вони вже промокли, від барвника молоко позеленіло, але дрібні маршмелоу все одно були наче акваріумний гравій. П’ять хвилин тому мама збігла вниз, застромила голову в сімейну кімнату й запитала, чи не хоче він допомогти їй приготувати печиво; і тепер він сердився, коли згадав, яке мале враження на неї справила його зневажлива відмова. «Добре, — відповіла вона без тіні тривоги, — як скажеш».

Ні, він не подарує їй задоволення, вдаючи зацікавленість. Готувати їсти — це для дівчат. Якби мама справді його любила, то повезла б на боулінг.

Він ковтнув ще ложку «Ґіґл Попс». Весь цукор із них розчинився, тож на смак вони вже були не дуже.

У будинку Гаррієт день волікся далі. Ніхто наче й не помітив, що Гелі не навідується — окрім, як не дивно, матері Гаррієт, яка не факт що помітила б, якби здійнявся ураган і здер з будинку дах.

— А де малий Прайс? — гукнула вона того дня пополудні до Гаррієт із лоджії. Вона називала Гелі малим Прайсом, бо то було дівоче прізвище його матері.

— Не знаю, — відрізала Гаррієт і пішла нагору. Але невдовзі знудилася — понипала насупонено між ліжком і сидінням під вік­ном, спостерігаючи за тим, як по вікнах хльоскає дощ, — і повернулася вниз.

Потинявшись якийсь час без діла й отримавши вимогу забратися з кухні, вона зрештою всілася в занедбаній місцині на підлозі коридору, де дошки були особливо гладенькі, щоб пограти в астрагали79. Бавлячись, вона лічила вголос монотонним речитативом, що перемежовувався з гупанням м’яча й одноманітною пісенькою Іди на кухні:

Даниїл побачив той камінь, витесаний в горі

Даниїл побачив той камінь, витесаний в горі

Даниїл побачив той камінь, витесаний в горі…

М’ячик для астрагалів був із твердої дивовижної пластмаси80 й підскакував вище за гумовий. Ударяючись об головку одного вистромленого цвяха, він підстрибував під шаленим кутом. І ця конкретна випнута головка цвяха — чорна, скошена набік під кутом, що нагадувало дрібний китайський бриль-сампан — навіть ця головка була невинним, добромисним об’єктом, на який Гаррієт могла спрямувати увагу, бажаною точкою нерухомості в хаосі часу. Скільки разів Гаррієт наступала на цю випнуту голов­ку цвяха босою ногою? Та була вигнута в шийці від удару молотком, не настільки гостра, щоб порізатись, однак якось, коли їй було років чотири, Гаррієт ковзала п’ятою точкою по підлозі коридору, і цвях ззаду зачепив і подер їй трусики: блакит­ні трусики з однотонного набору «Кідді Корнер», з нашитими рожевими підписами днів тижня.

Три, шість, дев’ять, один на виріст. Головка цвяха була повсякчасною; вона не змінювалася, відколи Гаррієт була дитиною. Ні: вона лишалася на своєму місці, тихо трималася у своєму темному припливному басейні за дверима в коридор, поки решта світу неслася шкереберть. Навіть «Кідді Корнер», де донедавна для Гаррієт купували весь її одяг, уже закрився. Дрібна припудрена рожевим місіс Райс — незмінний елемент декору ранніх років життя Гаррієт, у чорних окулярах і з великим золотим браслетом з брелоками — продала його й переїхала в геріатричний пансіонат. Гаррієт не подобалося проходити повз порожнє приміщення магазину, хоч вона завжди складала долоні на чолі й зазирала крізь запилюжену вітрину з листового скла. Хтось здер з карниза штору, а вітринні шафи стояли порожнем. По підлозі валялися уривки газет, а там і сям стовбичили маленькі моторошні манекени дітей — засмаглі, голі, з пластмасовими стрижками «під пажа» — і невидющими очима роздивлялися порожнє приміщення.

Тим каменем із гори був Ісус

Тим каменем із гори був Ісус

Тим каменем із гори був Ісус

І зніс він царство цього світу.

Четвірки. П’ятірки. Вона була американською чемпіонкою з астрагалів. Світовою чемпіонкою з астрагалів. З лише зовсім трішки вимученим ентузіазмом Гаррієт вигукувала рахунок, підбадьорювала себе, вражено розхитувалася на п’ятах від власної вмілості. Якийсь час це хвилювання навіть здавалося втіхою. Та хоч як вона старалася, неможливо було до кінця забути, що всім начхати, тішиться вона чи ні.

Денні Ретліфф прокинувся з дрімоти одразу невдало. Він украй мало спав останніми тижнями, відколи його найстарший брат, Фариш, облаштував у сараї для набивання опудал метамфетамінову лабораторію. Фариш хіміком не був, але метамфетамін у нього виходив стерпний, а сама схема приносила чистий прибуток. Загалом із наркотиків, соцдопомоги за інвалідність і оленячих голів, які він набивав для місцевих мисливців, Фариш заробляв уп’ятеро більше, ніж у колишні часи, коли грабував будинки й крав акумулятори з автомобілів. Більше він у цю справу — ні ногою. Відколи Фариш вийшов із психіатричної клініки, він відмовлявся використовувати свої таланти в бодай якійсь ролі, окрім як радника. Хоч він сам навчив братів усього, що вони знають, більше він до їхніх походеньок не долучався; відмовлявся слухати деталі конкретних справ, навіть просто їздити за компанію не погоджувався. Хоч він і був значно обдарованішим за братів у питаннях зламу замків, заведення двигунів без ключа, тактичного рекогностування, утечі й загалом кожного аспекту цього ремесла, ця нова політика віддаленості зрештою виявилася мудрішим вибором для всіх; бо Фариш — майстер, і з нього більше толку вдома, ніж за ґратами.

Геніальність ідеї з метамфетаміновою лабораторією полягала в тому, що таксидермічна справа (якою Фариш досить законно займався з перервами вже двадцять років) дозволяла йому отримувати хімікати, які інакше здобути було досить сутужно; ба більше, сморід від таксидермічних маніпуляцій просто пречудово приховував характерний дух котячої сечі, що виникав від виробництва мету. Ретліффи жили у лісі, на добрячій віддалі від дороги, та навіть так той запах недвозначно свідчив про одне, і багато лабораторій (за словами Фариша) погоріли через допитливих сусідів або невдалий напрям вітру, що пригнав запах просто у вік­но поліційної машини на патрулі неподалік.

Дощ уже припинився; крізь штори сяяло сонце. Денні заплющив очі, під виск пружин ліжка перекотився на бік і занурив обличчя в подушку. Його трейлер — один із двох вагончиків позаду більшого дому на колесах, де жила його баба — стояв майже за пів сотні метрів від метамфетамінової лабораторії, але запах мету, жару й таксидермії все одно доносився, і Денні від цього нудило мало не до блювоти. З одного боку — котяча сеча, з другого — формалін, з третього — гниття й смерть, і цим чадом просякло мало не все: одяг і меблі, вода й повітря, бабині пластикові стакани й тарілки. Від його брата так відгонило, що ближче ніж за два метри поруч неможливо було стояти, а раз чи двічі Денні з жахом виявляв цей припах у власному поті.

Денні лежав заклякло, серце гупало у грудях. Останні кілька тижнів він мало не весь час був обдовбаний, без сну, окрім випадкового судомного забуття. Блакитне небо, енергійна музика по радіо, довгі бурхливі ночі, що мчали без упину до якоїсь уявної точки зникнення, поки він просто щосили натискав педаль газу й летів просто крізь них, одну за одною, повз темряву, світло й знову темряву, ніби крізь літні зливи на довгому рівному відтинку шосе. Суть була не в тому, щоб їхати кудись конкретно, головне їхати швидко. Деякі (не Денні) женуть так швидко, далеко й нерівно, що їм вистачає одного зайвого чорного ранку зі скрипом зубів і передсвітанковим цвіріньканням пташок у вухах, коли раз — і бувай. Навіки в астралі — одурілі, безконтрольно й вусібіч засмикані й зсудомлені, переконані, що їхній кістковий мозок пожирають личинки, що дівчата їх зраджують, влада спостерігає за ними через телевізор, а собаки вигавкують повідомлення абеткою Морзе. Денні бачив одного змарнілого дивака (Кей Сі Рокінгем, уже небіжчик), який штрикав себе швацькою голкою, доки руки не набули такого вигляду, ніби він їх по лікоть у фритюрницю занурив. Казав, що в нього в шкірі гніздяться малесенькі анкілостоми. Упродовж двох довгих тижнів він цілодобово сидів перед телевізором у подібному на тріумф стані й виколупував дірки у себе в передпліччях, вигукуючи на уявних паразитів: «Зловив!» і «Ага!». Раз чи двічі Фариш і сам ледь не дійшов до такої пискучої частотності (під час одного особливо неприємного випадку він узявся розмахувати коцюбою й щось викрикувати про Джона Ф. Кеннеді), але Денні й близько не збирався на таке перетворюватися.

Ні, він у нормі, просто відпад, лише пітніє наче тигр, надто розпашів і трохи знервувався. Повіку посіпував тик. Звуки, навіть найменші, починали смикати йому нерви, та здебільшого його діймав один і той самий кошмарний сон, що вже тиждень регулярно йому являвся. Жахіття наче ширяло над ним в очікуванні, коли він відключиться; а коли Денні лягав у ліжку й неспокійно засинав, воно налітало, хапало його за щиколотки й тягнуло вниз із запаморочливою швидкістю.

Він перекотився на спину й утупився в приклеєний до стелі плакат із моделлю в купальнику. Туга зі сну й далі обсідала його цупкою й отруйною пеленою, наче дошкульне похмілля. Хоч який жахливий був той сон, прокинувшись, Денні так і не зміг пригадати його деталі, персонажів чи ситуації (хоча там завжди була присутня як мінімум одна інша людина), а відчував тільки зчудування від того, що його засмоктує в сліпу бездиханну порожнечу: борсання, лопотіння темних крил, жах. З опису наче не так і зле, але він не пригадував, щоб колись йому снилося щось гірше.

Половинку пончика (його ланчу), що лежала на гральному столику біля ліжка, облипнули чорні мухи. Коли Денні підвівся, ті з гулом здійнялися, кілька секунд безтямно пометалися, а тоді знову присіли на їжу.

Тепер, поки його брати Майк і Рікі Лі в тюрмі, весь трейлер належав тільки Денні. Але житло це було старе, з низькою стелею і, хоч й Денні дотримувався ретельної чистоти, завжди мив вікна і ніколи не залишав брудного посуду, усе одно здавалося занехаяним і тісним. Туди-сюди дзижчав електричний вентилятор, збурюючи благенькі штори, коли обертався в той бік. З нагрудної кишені денімової сорочки, що висіла на кріслі, Денні дістав бляшанку для нюхального тютюну, в якій тепер було грамів із тридцять метамфетамінового порошку.

Він вмазав чималу купку з тильного боку долоні. Опік був такий приємний, так гарно залоскотав у горлі, що очі йому застелило імлою. Дефекти щезли майже одразу: кольори прояснилися, відчуття загострилися, життя знову перестало здаватися таким паскудним. Тремтячими руками Денні швидко вділив собі ще купку, доки порив від першої ще не запрацював на повну.

О, так: тиждень на природі. Веселки й вогники. Зненацька в голові йому прояснилося, наче добре відпочив, наче все контро­лює. Денні застелив ліжко, туго, як барабан, спорожнив по­пільницю й вимив її в раковині, викинув бляшанку з-під коли й залишки пончика. На гральному столі лежав наполовину складений пазл (блідий пейзаж, зимові дерева й водоспад), яким він розважався впродовж багатьох швидкісних ночей. Чи поскладати його ще трохи? Так: пазл. Але тоді увагу перебрала на себе ситуа­ція з електричними кабелями. Вони спліталися навколо вентилятора, здіймалися по стінах, тягнулися по всьому приміщенні. Радіогодинник, телевізор, тостер, усе-все. Він зігнав з-над голови муху. Може, йому зайнятися кабелями — трохи їх упорядкувати. Звіддаля, з телевізора в житлі його баби різко прохромив туман голос ведучого Світової федерації реслінгу: «Доктор Смерть з-з-зривається з ланцюга…».

— Відчепись від мене, — почув власний крик Денні. Не встиг він отямитися, як прибив дві мухи й досліджував мазки, що залишилися від них на крисах його ковбойського капелюха. Денні не пригадував, як узяв той капелюх, навіть не пам’ятав, що він у кімнаті.

— А ти звідки взявся? — звернувся він до капелюха. Чудасія. Навколо голови йому дзумтіли вже збуджені мухи, але наразі Денні переймався лише капелюхом. Чому він усередині? Він же був залишив його в машині; це точно. Тепер кинув його на ліжко — зненацька Денні захотілося, щоб та річ його не торкалася — і чомусь від хвацьких вигинів капелюха, що самотньо лежав на акуратно постелених покривалах, у нього повиступали сироти.

«Нахер», — подумав Денні. Він хруснув шиєю, поправив джинси й вийшов надвір. Там, перед бабиним домом на колесах, в алюмінієвому садовому кріслі розвалився його брат Фариш і кишеньковим ножем виколупував бруд з-під нігтів. Навколо валялися розмаїті забуті об’єкти відволікання: точильний камінь; викрутка й частково розібране транзисторне радіо; книжка зі свастикою на м’якій обкладинці. У бруді серед усього цього, розкинувши у формі літери V перед собою коротенькі ноги, сидів їхній наймолодший брат, Кертіс. Він пригортав до себе брудне мокре кошеня й мугикав. Мати Денні народила Кертіса, коли їй було сорок шість і вона чорно пила. Та хоч їхній батько (і сам пияк, також уже небіжчик) гучно оплакував новонародженого, Кертіс був лагідним створінням, яке любило торти, музику гармоніки й Різдво, а крім того, що був незграбним і тупуватим, не мав абсолютно жодних недоліків, хіба легку глухоту, через яку любив трохи загучно дивитися телевізор.

Фариш зі зціпленими зубами, не підіймаючи голови, кивнув Денні. Він і сам був добряче нашмиганий. Коричневий комбінезон (уніформа «Юнайтед Парсел» із діркою в грудях на місці зрізаної лейби) був розстебнутий майже до талії й відкривав густі чорні кучері волосся на грудях. Що взимку, що влітку Фариш не носив нічого, окрім цих коричневих комбінезонів, за винятком випадків, коли доводилося йти в суд чи на похорон. Він купував їх уживаними по десятку за раз у «Парсел Сервісі». Багато років тому Фариш навіть працював у Поштовому відомстві81, проте не водієм, а листоношею. За його словами, не було надійнішої схеми, щоб промацати заможний район, дізнатися, хто виїхав, хто залишив незамкнені вікна, у кого щовихідних горою накопичуються газети, а в кого все може ускладнити собака. Саме ця халтурка коштувала Фаришу його роботи листоноші й могла відправити його в Лівенворт, якби окружний прокурор зміг довести, що Фариш вчинив хоч один зі своїх грабежів саме під час служби.

Завжди, коли хтось у таверні «Чорні двері» дражнив Фариша через його убрання «Ю-Пі-Ес» чи цікавився, чому він таке носить, той скупо відповідав, що раніше працював на пошті. Та причина була не в цьому: Фариша жерла ненависть до Федеральної влади, а понад усе до Поштової служби. Денні підозрював, що насправді Фариш полюбляє ті комбінезони тому, що звик носити схожу одежу, поки був у психіатричній лікарні (інша історія), але на цю тему що Денні, що будь-кому іншому розмовляти з Фаришем було не вельми комфортно.

Він уже збирався рушити до великого трейлера, коли Фариш підняв спинку свого крісла в сидяче положення й заклацнув кишеньковий ніж. Коліна в нього дрижали на повну пару. Одне око у Фариша було хворе — біле й заплиле, і навіть після всіх цих років Денні ставало ніяково, коли той зненацька обертав його на нього, як-от зараз.

— Ґам з Юджином щойно трохи погризлися там через телевізор, — повідомив він. Ґам — то їхня баба, батькова мама. — Юджин каже, шо Ґам не тра на своїх людей дивитися.

Поки він говорив, обоє братів вглядалися кудись повз галявину, у густий мовчазний ліс, а не один на одного — Фариш купиною згорблений на кріслі, а Денні навстоячки біля нього, ніби пасажири в переповненому поїзді «Мої люди» — так їхня баба називала свою мелодраму. Навколо мертвої машини поросла висока трава; у густих бур’янах голічерева валялася поламана тачка.

— Юджин каже, шо то не по-християнському. Ха! — продов­жив Фариш і ляснув себе по коліну так гучно, що Денні аж підскочив. — На реслінг він нічо не каже, шо то зле. І на футбол. От шо в реслінгу християнського?

У всіх Ретліффів, окрім Кертіса, — який любив усе на світі, навіть бджіл, ос і листя, що падає із дерев, — стосунки з Юджином були натягнуті. Юджин — другий брат; після смерті батька — Фаришів фельдмаршал у сімейній справі (тобто грабіжництві). У цій царині він був старанним, якщо не аж надміру енергійним чи натхненним, але раптом — коли у 1960-х мотав строк у Парчменській тюрмі за викрадення транспортних засобів — йому явилося видіння з указівкою іти й прославляти Ісуса. Відтоді стосунки між Юджином і рештою сім’ї якось напружилися. Він відмовився надалі бруднити руки тим, що називав диявольським ділом, хоча — як часто, досить уїдливо, зазначала Ґам — від їжі й даху над головою, що бралися від диявола та його роботи, відмовлятися не поспішав.

Цим Юджин не переймався. Він цитував їм Писання, постійно заїдався з бабою й загалом діяв усім на нерви. Як і батько, він був сухий (хоча, на щастя, не вспадкував його жорстоку вдачу); навіть у минулі часи, коли Юджин крав автомобілі й цілу ніч пив, з ним не бувало дуже весело; і хоч він злості не тримав, зуби ні на кого не точив і загалом був достойним чоловіком, своїми повчаннями він задовбував їх усіх до смерті.

— А Юджин тут узагалі що робить? — запитав Денні. — Я думав, він буде на Місії з тим Змієловом.

Фариш розсміявся — неочікуваним, високим реготом.

— Мені здається, Юджин всьо лишив на Лояла, поки ті змії там.

Юджин недарма сумнівався щодо візиту Лояла Різа й інших його мотивів, окрім відродження й християнського братерства, бо цю зустріч зі своєї тюремної камери організував брат Лояла, Долфус. Відколи ще в лютому попереднього Долфусового посильного затри­мали із серйозними підставами, Фаришеву лабораторію не поки­нула жодна партія амфетаміну. Денні запропонував, що сам повезе наркотики в Кентуккі — але Долфус не хотів, щоб хтось заходив на його територію (непідробна тривога для людини за ґратами), та й до того ж навіщо наймати посильного, якщо в нього є малий брат Лоял, який привезе все задарма? Сам Лоял про все це й сном-духом не чув — бо він був побожний і, знаючи наперед про плани, які Долфус затіяв у тюрмі, ніколи б на таке не погодився. Узагалі він їхав на церковний «з’їзд» на сході Теннессі; а в Александрію заїжджав, щоб зробити послугу Долфусу, котрий там мав старого друга Фариша, брат якого (Юджин) потребує допомоги, щоб почати свій шлях у сфері відроджень. Це все, що знав Лоял. Проте, коли — начисто невинний — Лоял вирушить додому в Кентуккі, то разом зі своїми плазунами недоброхіть везтиме кілька надійно запечатаних згортків, які Фариш заховає у двигуні його фургона.

— Я лиш не розумію, — мовив Денні, заглядаючи в сосновий ліс, що темрявою тиснув навколо невеликої закуреної галявини, — нащо вони взагалі проповідують з тими тварюками? Їх хіба не кусають?

— Та весь час, бляха, кусають. — Фариш непривітно смикнув головою. — Іди он Юджина спитай. Він тобі стільки нарозказує, шо сам не захочеш слухати. — Його мотоциклетний черевик щодуху витанцьовував. — Якщо задрочуєш змію і вона тебе не кусає, то точно чудо. А якщо задрочуєш і кусає, то також чудо.

— Нема ніякого чуда в тому, як кусає змія.

— Є, якщо не йти до лікаря, а просто покачатися по підлозі й покликати Ісуса. І вижити.

— Ну, а якщо помреш?

— Знов чудо. Піднісся на Небо через прийняття Ознак.

Денні пирхнув.

— Ну, сука, — сказав він, склавши руки на грудях. — Якщо всюди чуда, то який сенс? — Небо світило ясною блакиттю понад соснами, відбивалося синню в калюжах на землі, а він почувався під кайфом, у нормі й двадцятиоднорічним. Може, заскочить у машину й з’їздить у «Чорні двері» або, може, катнеться на став.

— Якщо зайдуть у той чагар і поперевертають пару каменюк, то ціле кодло чудíв собі знайдуть, — з гіркотою мовив Фариш.

Денні розсміявся й відказав:

— А я тобі так скажу: чудом буде, якщо Юджин в руки змію візьме.

У проповідуваннях Юджина не було нічого особливого, та й попри весь його релігійний запал, вони були навдивовижу безбарвні й дерев’яні. Окрім Кертіса, — який завжди, як приходив, то галопоскачив на самий перед, щоб спасти свою душу — наскільки було відомо Денні, Юджин не навернув ще жодну людину.

— А я щитаю, ти ніколи й не побачиш, як Юджин тримає змію. Він навіть хробака на гачок не насадить. От скажи, братику… — Фариш, не відриваючи погляду від віргінських сосон на краю галявини, різко кивнув, ніби щоб змінити тему, — …шо думаєш про того великого білого гримучника, шо доповз сюда вчора?

Він мав на увазі мет — партію, яку щойно закінчив. Або принаймні Денні думав, що він має на увазі саме це. Іноді було важко зрозуміти, про що Фариш говорить, особливо коли він був умазаний чи п’яний.

— Шо каж’? — Фариш підвів погляд на Денні, трохи судомно, і підморгнув — повіку тіпнуло, майже непомітно.

— Непогано, — обережно відзначив Денні, ніби безтурботно піднімаючи голову, і перевів погляд в інший напрямок, дуже невимушено. Фариш мав схильність до спалахів люті, коли хтось смів неправильно його розуміти, хоч у половині випадків більшість людей поняття не мали, що він верзе.

— Непогано. — Погляд Фариша міг свідчити про будь-що, але тоді він похитав головою. — Чистий порох. Вилетиш від нього, як пробка. Я ніби розум стратив, поки минулого тижня справляв той продукт, шо пахнув йодом. І через вайстпірит його проганяв, і через лікарства від лишаю, через шо хоч, а воно всьо одно таке липке, шо я собі в ніс ледве забиваю. Я тобі, бляха, одно точно скажу, — він пирснув сміхом, знову відкидаючись у кріслі, хапаючись за бильця, ніби готувався до зльоту, — з такої партії, шо би не сказали… — Зненацька він зірвався рівно й закричав: — Я сказав забери ту штуку від мене!

Ляпас, здушений зойк; Денні підскочив і краєм ока побачив, як кошеня кудись полетіло. Кертіс, грудкуваті риси обличчя якого зім’ялися докупи в кривій міні з жалю й страху, втопив собі в око кулак і поквапився за тваринкою. Та була останньою з приплоду — про решту подбали Фаришеві німецькі вівчарки.

— Я ж йому казав, — прогарчав Фариш, загрозливо підво­дячись на ноги. — Казав йому, казав, ніколи не пускати того кота коло мене.

— Так, — мовив Денні, відвертаючись.

Ночі в будинку Гаррієт завжди були надто тихими. Годинники цокотіли надто гучно, за межами низьких ореолів світла з настільних ламп кімнати видавалися похмурими й обширними, а високі стелі розчинялися ніби в нескінченних тінях. Восени й узимку, коли сонце сідало о п’ятій, проблема лише загострювалася, але проводити час наодинці тільки з Еллісон здавалося гіршим, ніж просто на самоті. Та сиділа на іншому краї дивана з попелисто-блакитним від світла телевізора обличчям, а голі ноги поклала Гаррієт на коліна.

Знічев’я Гаррієт стала розглядати стопи Еллісон — вологі й рожеві, наче шинка, напрочуд чисті, зважаючи на те, що Еллісон постійно ходила босоніж. Не дивно, що Еллісон з Нюнею так гарно між собою ладнали. Нюня був більше людиною, ніж котом, а Еллісон була більше кішкою, ніж людиною: тинялася сама-­одна й здебільшого ігнорувала всіх, проте, коли їй того хотілося, без жодних запитань і ніяковості скручувалася калачиком і пхала ноги Гаррієт на коліна.

Ноги в неї були дуже важкі. Зненацька вони смикнулися — і то добряче. Гаррієт підняла очі й побачила, як в Еллісон тріпотять повіки. Їй щось снилося. Гаррієт швидко вхопила її за мізинець на нозі й вигнула його назад, від чого Еллісон вискнула й вихопила ногу до себе, ніби лелека.