Маленький друг

Розділ 6. Похорон

— У ті часи головну роль відігравала гостинність, — сказала Еді. Її голос — чіткий, пишномовний — без зайвих зусиль долав рев гарячого вітру, що нісся крізь вікна автомобіля; зарозуміло, навіть не сигналячи, вона ковзнула на ліву смугу й виїхала перед лісовозом.

«Олдсмобіль» був розкішним рельєфним ламантином світу автомобілів. Еді придбала його на автостоянці полковника Чіппера Ді у Віксберґу ще в 1950-х. Між Еді з водійського боку й Гаррієт, пониклої на протилежних дверцятах, розпростерлася широка ділянка порожнього сидіння. Там — біля бабусиної плетеної сумочки з дерев’яними ручками — лежали картатий термос кави й коробка пончиків.

— Коли ми жили в Напасті, материні кузени приїжджали неждано-негадано на кілька тижнів, і ніхто нічого поганого про це не думав, — розповідала Еді. Обмеження швидкості становило дев’яносто кілометрів на годину, проте вона їхала у своєму звичному темпі автомобільного дозвілля — шістдесят п’ять.

У дзеркалі Гаррієт побачила, як водій лісовоза ляскає себе по чолі й нетерпляче щось показує відкритою долонею.

— Але це я не про Мемфіських кузенів, — уточнила Еді, — а про тих, що з Батон-Руж. Міс Оллі, Джулза й Мері Віллард. І маленьку тітку Флаф!

Гаррієт пригнічено зазирала у вікно: тартаки й соснові рівнини, залиті абсурдним рожевим сяйвом світанку. Теплий пилюжний вітер задував волосся їй в обличчя, монотонно ляскав віддертим клапаном оббивки на стелі, торохкотів у целофановій накривці коробки з пончиками. Їй хотілося пити — і їсти також, — але пити не було чого, окрім кави, а пончики були розсипчасті й черстві. Еді завжди купувала вчорашні пончики, хоч вони були лише на кілька центів дешевші за свіжі.

— Материн дядько мав невеличку плантацію десь біля Ковінґтона. Вона називалася Анжуйською, — сказала Еді, вільною рукою висмикуючи хустинку; королівським, не інакше, рухом, наче звиклий їсти руками монарх, вона добряче вкусила пончик. — Ліббі водила нас трьох на старий Четвертий поїзд. На кілька тижнів приїжджали! У міс Оллі було маленьке підворіття ззаду, там стояла дров’яна пічка, стіл зі стільцями, і ми понад усе любили бавитися в тому підворітті!

Ноги Гаррієт ззаду поприлипали до сидіння. Вона роздратовано завовтузилася й спробувала вмоститися зручно. Вони їхали вже три години, сонце піднялося й припікало. Подеколи Еді роздумувала, чи не замінити їй цей «олдсмобіль» — на щось із кондиціонером чи робочим радіо — але завжди в останню мить передумувала, головно через приховане задоволення, яке отримувала, спостерігаючи, як Рой Даял заламує руки й пританцьовує від мук. Містер Даял не тямився з того, що високопоставлена літня баптистка роз’їжджає по місту у двадцятилітньої давності машині; іноді, коли надходили нові автівки, він пізно пополудні підкочував до будинку Еді й залишав непрошений «пробник» — зазвичай першокласний «кадилак». «Просто покатайтеся на ньому кілька днів, — казав він, демонструючи долоні. — Прикиньте, подумайте». Еді ж жорстоко водила його за ніс, прикидалася закоханою в пропоноване авто, а тоді — коли він уже діставав свої папери — повертала його, зненацька противлячись кольору, склопідіймачам чи зі скаргами на якусь мікроскопічну хибу, стукіт у приладовій панелі або на те, що заїло кнопку блокування.

— На міссісіпських номерах досі написано «Штат гостинності», та на мою думку, справжня гостинність тут вимерла ще в першій половині цього століття. Мій прадід виступав геть проти будівництва того старого готелю «Александрія», ще до війни, — сказала Еді, підвищуючи голос у відповідь на довгий наполегливий вибух клаксона від лісовоза позаду. — Казав, що він сам з превеликою радістю прихистить будь-якого поважного гостя міста.

— Еді, той чоловік ззаду сигналить тобі.

— Хай сигналить, — відповіла Еді, котру влаштовувала її комфортна швидкість.

— Думаю, він хоче проїхати.

— Йому нічого не станеться, якщо трішки скине швидкість. Куди він може так поспішати зі своїми колодами?

Ландшафт — піщані глинисті пагорби, нескінченні сосни — був такий примітивний і химерний, що в Гаррієт заболіло в животі. Усе навколо нагадувало, що вона далеко від дому. Навіть люди в сусідніх машинах мали інший виглял: розчервонілі від сонця, з широкими плоскими обличчями й у фермерській одежі, зовсім не схожі на людей з її міста.

Вони проїжджали повз гнітючі дрібні скупчення підприємств: «Фарбувальна компанія Фрілона», «Найвисококласніші трансмісії Т’юна», «Камінь і гравій Нового Діксі»115. Уздовж узбіччя дибуляв кволий чорний стариган у комбінезоні й помаранчевому мисливському кашкеті, несучи в руках коричневий пакет із продуктами. Що Іда подумає, коли прийде на роботу й побачить, що її нема? Вона десь зараз мала б прийти; від цієї думки Гаррієт задихала частіше.

Звислі телефонні дроти; клаптики, засіяні листовою капустою й кукурудзою; напіврозвалені будинки з палісадниками з утрамбованої землі. Гаррієт притиснулася лобом до теплого скла. Може, Іда усвідомить, наскільки сильно Гаррієт образилася; може, усвідомить, що не можна погрожувати спакувати речі й покинути їх щоразу, як її те чи се дратує… Чорний чоловік середнього віку в окулярах сипав із бляшанки з-під «Кріско» корм групці рудих курчат; побачивши авто, він урочисто підняв руку, і Гаррієт так енергійно замахала у відповідь, що їй аж трохи соромно стало.

Також її хвилював Гелі. Хоч він був досить певен, що на возику нема його імені, їй усе одно не дуже подобалося, що він там і далі стоїть, чекає, доки його знайдуть. Він думки, що буде, як возик приведе до Гелі, їй ставало недобре. «Не думай про це, не думай про це», — наказувала вона собі.

Вони їхали далі. На зміну халупам знову прийшли ліси, час від часу перемежовані рівнинними полями, де пахнуло пестици­дами. На одній маленькій понурій галявині гладка біла жінка, одягнена в бордову сорочку й шорти, з однією ногою в ортопедичному черевику, розвішувала мокрий одяг на шворці край свого трейлера; Вона підняла очі на авто, але не помахала.

Зненацька Гаррієт висмикнуло з думок писком гальм і поворотом, що кинув її на двері й перекинув коробку з пончиками. Еді повернула — упоперек шосе — на горбисту сільську доріжку, що вела до табору.

— Вибач, дорогенька, — безтурботно мовила вона, нахиляючись, щоб поправити сумочку. — Не розумію, чому ті знаки роблять такими дрібними, що їх розгледіти можна, хіба коли ти вже прямо перед ними…

У тиші вони загрюкотіли гравійною дорогою. По сидінню котився срібний тюбик помади. Гаррієт спіймала його до того, як він упав, — «Вишні в снігу» було написано на ярлику знизу, — і кинула назад Еді в солом’яну сумку.

— Ну, це вже точно округ Джонз! — весело повідомила Еді. Її освітлений ззаду профіль — темний на тлі сонячного проміння — був гострий і дівчачий. Її вік зраджували лише зморшки на шиї й кисті на кермі — вузлуваті, поцятковані; у хрумкій білій сорочці, картатій спідниці й двоколірних оксфордах відповідних барв вона скидалася на заповзяту газетну репортерку з 1940-х, що працює над якоюсь Великою історією. — Гаррієт, ти пам’ятаєш старого Ньюта Найта, дезертира, про якого розповідали на уроках історії Міссісіпі? Робіна Гуда Соснолісся, як він себе називав! Він і його прибічники були бідні й нещасні та не хотіли воювати у тій війні багатіїв, тому закопалися в цій глухомані й не вели жодних справ із Конфедерацією. Республіка Джонз, так вони себе називали! Кавалерія пускала за ними псів-шукачів, а старі жінки-крекерки116 вдушували тих собак до смерті червоним перцем! Отакі-от люди тут у цьому окрузі Джонз.

— Еді, — сказала Гаррієт, водночас спостерігаючи за бабусиним обличчям, — може, тобі треба перевірити зір?

— Я все добре читаю. Так, мем. Колись давно, — продовжила Еді, — у цій глухомані було повно ренегатів Конфедерації. Вони були надто бідні, не мали своїх рабів і зневажали тих, у кого на рабів вистачало грошей. Тож вони сецесіювалися від Сецесії! Сапали собі свої кукурудзяні діляночки в соснових лісах! Звісно ж, вони не розуміли, що насправді війна точиться через права штатів.

Ліворуч ліси переростали в поле. Від самого його вигляду — дрібних миршавих трибун, футбольних сіток, обскубаної трави — у Гаррієт похололо на серці. Кілька в’язистих старших дівчат били по тезерболу, і в ранковій непорушності дзвінко чулися їхні ухання й ляскіт. Над дошкою з рахунком вручну було виведено:

новакам Селбі!

приймаємо всіх!

Гаррієт стиснуло горло. Зненацька вона усвідомила, що страшенно помилилася.

— Так от, Натан Бедфорд Форрест не походив із найбагатшої чи найкультурнішої родини в світі, проте найвидатнішим генералом тієї війни був саме він! — розповідала Еді. — Так, мем! «Найпершіший з найбільшішим»! Отаким був Форест!

— Еді, — дрібним швидким голосом озвалася Гаррієт. — Я не хочу тут лишатися. Повертаймося додому.

— Додому? — Еді говорила звеселіло, навіть не здивовано. — Дурниці! Ти тут пречудово проведеш час.

— Ні, будь ласка. Я ненавиджу це місце.

— Тоді чому ти захотіла приїхати?

На це Гаррієт відповісти не могла. За старим знайомим поворотом біля підніжжя пагорба їй відкривалася галерея забутих жахіть. Латки трави, приглушені пилюкою сосни, особливий жовто-червоний колір гравію, схожий на сиру курячу печінку — як вона могла забути, яке їй огидне це місце, якою нещасною вона тут почувалася щохвилини? Далі ліворуч в’їзні ворота; за ними будиночок старшого виховника, загорнутий у загрозливий затінок. Над дверима висіла зроблена вручну корогва з голубом і написом пухкими гіпівськими літерами: «ВТІШТЕСЯ!».

— Еді, будь ласка, — швидко повторила Гаррієт. — Я передумала. Розвертаймося.

Еді, стискаючи кермо, крутнулася й вирячилася на неї — блідими, хижацькими й холодними очима, що їх Честер називав «прицільними», бо вони ніби були створені дивитися вздовж ствола зброї. У Гаррієт очі («трохи прицільні», як іноді їх називав Честер) були такі самі бліді й прохолодні; проте Еді не мала задоволення від такої настирливої зустрічі з власним поглядом у мініатюрі. Вона не вловлювала жодної журби чи тривоги на незворушному обличчі своєї онуки, яке їй здалося зарозумілим, ба більше — агресивно зарозумілим.

— Не верзи дурниць, — грубо відповіла вона й знову глянула на дорогу — саме вчасно, бо ледь не з’їхала в канаву. — Тобі тут сподобається. За тиждень будеш кричати й скаженіти, бо не захочеш повертатися додому.

Гаррієт вирячилася на неї враженим поглядом.

— Еді, — сказала вона, — тобі й самій би тут не сподобалося. Ти б із цими людьми навіть за мільйон доларів не залишилася.

— «Ой, Еді!» — Злісно, фальцетом, Еді взялася перекривлювати голос онуки. — «Відвези мене назад! Відвези мене в табір!» Отак пищатимеш, коли настане час повертатися.

Гаррієт це так вкололо, що вона не могла спромогтися на слова.

— Ні, не пищатиму, — зрештою вичавила вона. — Ні.

— Ще й як будеш! — високо задерши підборіддя, пропіяла Еді життєрадісним голосом, який Гаррієт не зносила; а тоді: — Ще й як будеш! — ще гучніше, навіть не повертаючи до неї голови.

Зненацька, пронизливою нотою, наполовину іржанням зі стайні, наполовину сільським вітанням загудів кларнет: то доктор Венс сповіщав про їхнє прибуття. Доктор Венс насправді не був лікарем — медичним, — а лише якимсь перехваленим диригентом християнських ансамблів; він належав до янкі, мав густі кущисті брови й великі, наче в мула, зуби. Він був важливою людиною в колі баптистської молоді, а Аделаїда якось зазначила (слушно), що він викапаний Божевільний Капелюшник з ілюстрації Тенніела для «Аліси в Дивокраї».

— Вітаю, панянки — загукав він, нахиляючись до опущеного вікна з боку Еді. — Слався Боуже!

— Чиста правда, — відповіла Еді, яка не переймалася цим більш євангелічним тоном, що іноді виринав у розмовах із доктором Венсом. — Ось наша маленька табірниця. Ми, напевно, її зареєструємо, і я поїду.

Ховаючи підборіддя, Доктор Венс нахилився до вікна й розплився в посмішці до Гаррієт. Обличчя в нього було грубе, кам’янисто-руде. Гаррієт холодно відзначила волосини в ніздрях, плями між великими квадратними зубами.

Доктор Венс із надмірною драматичністю подався назад, ніби вираз обличчя Гаррієт його обпік.

— Хух! — Він підняв руку; нюхнув собі під пахвою, тоді подивився на Еді. — Я вже думав, що забув зранку скористатися дезодорантом.

Гаррієт утупилася собі в коліна. «Навіть якщо мені доводиться тут бути, — подумала вона собі, — я не зобов’язана вдавати, ніби мені подобається». Доктор Венс хотів, щоб його таборові підопічні були гучні, товариські й жваві, а тих, хто не відповідав цьому духові природним чином, він смикав, дражнив і пробував розкрити силою. Що не так, не мож посміятися трохи? Не знаєш, що тре вміти з себе сміятися?! Якщо хтось із дітей забагато мовчав, — неважливо, з якої причини — доктор Венс стежив, щоб її намочили водою з кульки, перед усіма змушував її танцювати, наче курча, ловити обмащену свиню в болотяній ямі або носити смішний капелюх.

— Гаррієт! — після зніченої паузи озвалася Еді. Хай би як вона це заперечувала, але їй самій було ніяково при докторі Венсу, і Гаррієт це знала.

Доктор Венс видмухав з кларнета якусь фальшиву ноту і — коли й це не привернуло увагу Гаррієт — запхав голову у вікно й висолопив їй язика.

«Я серед ворогів», — подумала собі Гаррієт. Їй доведеться триматися свого й пам’ятати, чому вона тут. Бо хай як вона ненавидить табір на озері Селбі, наразі це для неї найбезпечніше місце.

Доктор Венс свиснув: єхидним тоном, з образою. Гаррієт знехотя обернулася до нього (опиратися не було сенсу; він просто продовжив би до неї придовбуватися), а він, як той сумний клоун, опустив брови і відкопилив нижню губу.

— Слабеньке свято — то не дуже й свято, — проскиглив він. — Знаєш чому? Г-м-м? Бо там місце лише для одного.

Паленіючи обличчям, Гаррієт ковзнула поглядом повз нього, за вікно. Цибаті сосни. Неподалік боязко навшпиньки пройшла шеренга дівчаток у купальниках із забризканими червоним багном ногами. «Владу ватажків гірських кланів зламано, — мовила вона про себе. — Я покинула свою батьківщину й утекла у вересовище»117.

— …проблеми вдома? — почула вона запитання доктора Венса, що розмовляв, наче якийсь святоша.

— Зовсім ні. Вона просто… Гаррієт любить трохи кирпу гнути, — чистим і чутним голосом сказала Еді.

У Гаррієт промайнув різкий огидний спогад: доктор Венс виштовхує її на сцену в конкурсі з хула-хуп, а весь табір реве від сміху з її переляку.

— Що ж… — реготнув доктор Венс, — що-що, а високу кирпу ми тут лікувати вміємо!

— Почула, Гаррієт? Гаррієт. Я не… — мовила Еді, злегка зітхнувши, — …я не знаю, що на неї найшло.

— Ой, та один-два вечори пародій, пробіжиться в естафеті з гарячою картоплею, і зовсім відтане.

Вечори пародій! Бентежні спогади гамірливо нагромаджува­лися: крадені труси, налита в ліжко вода («дивіться, Гаррієт обпі­сялася!»), дівчачий голос скрикує: «Тобі не можна тут сидіти!».

«Дивіться, от і міс Книжкова Вчена!»

— Здорові були! — То дружина доктора Венса, з високим сільським голосом, по-дружньому подибує до них у своєму поліестеровому костюмі з шортами. Місіс Венс (або «міс Петсі», як вона просила таборових її називати) керувала дівчачою стороною табору і не була нічим краща за доктора Венса, але по-своєму: солодкава, нав’язлива, вічно з купою особистих запитань (про хлопців, функції організму й подібні речі). Хоч міс Петсі було її офіційним прізвиськом, дівчата називали її «Медсестра».

— Здрастуй, рибко! — Вона потягнулася крізь вікно машини й ущипнула Гаррієт в плече. — Як ся маєш, дівчинко! — Круть-круть. — Дивийся на неї!

— Вітаю, місіс Венс, — озвалася Еді. — Як ваші справи?

Еді — з певним збоченням — любила людей на кшталт місіс Венс, бо серед них могла почуватись особливо зарозуміло й бундючно.

— Ну то хойдімо всі! Хойдімо в нашу контору! — Усе, що місіс Венс говорила, вона вимовляла неприродно жваво, ніби жінки на конкурсі Міс Міссісіпі або «Шоу Лоуренса Велка»118. — Боже, дів­чинко, ти вже зовсім виросла! — звернулася вона до Гаррієт. — Упевнена, ти вже точно ні з ким не битимешся, правда?

Доктор Венс зі свого боку дивився на Гаррієт пильно, що їй не сподобалося.

У лікарні Фариш раз по раз програвав у голові сценарій нещасного випадку, що спіткав їхню бабу, припускаючи, теоретизуючи всю ніч і наступний день, так що його брати страшенно втомилися його слухати. Збаранілі й червоноокі від утоми, вони погорбилися в різних кінцях кімнати очікування відділення інтенсивної терапії, слухаючи його одним вухом і водночас поглядаючи на мультсеріал, де собака розгадував таємниці.

— Як рухнешся, вона тебе точно вкусить, — сказав Фариш, звертаючись до повітря, наче говорив із неприсутньою Ґам. — Не тра було рухатися. Мені однаково, шо вона в тебе на колінах.

Він уже стояв — пальцями прочісуючи волосся — і почав крокувати, перекриваючи їм телевізор.

— Фарше, — гучно озвався Юджин, по-новому схрещуючи ноги. — Ґам же мусила вести машину?

— Вона не мусила нею в кювет з’їжджати, — сказав Денні.

Фариш скинув брови.

— Мене з того сидіння силою би не вибили, — войовничо ­заявив він. — Я б там сидів тихо як миша. Як рухнешся, — він гладенько провів долонею, — вона відчує загрозу. І буде ­захищатися.

— Шо їй було робити, Фарише? Як змія, бляха, влітає через дах машини?

Зненацька Кертіс сплеснув у долоні й показав на телевізор.

— Ґам! — окликнув він.

Фариш крутнувся. За мить Юджин із Денні вибухнули нервовим сміхом. У мультику пес із групою молодих людей пробиралися старим моторошним замком. На стіні, в компанії кількох сурм і сокир, висів ошкірений скелет — і, як на диво, скелет був дуже подібний на Ґам. Зненацька він злетів зі стіни й понісся за собакою, який, завиваючи, кинувся навтьоки.

— Отак, — сказав Юджин — йому було нелегко вичавити з себе слова, — отакий вона мала вигляд, коли змія кинулася на неї.

Фариш мовчки обернувся й подивився на них утомленим розпачливим поглядом. Кертіс — усвідомивши, що вчинив неправильно, — миттю припинив сміятися й стривожено втупився у Фариша. Але саме в ту мить із дверей вийшов лікар Брідлав, заганяючи всіх у тишу.

— Ваша бабуся прокинулася, — сказав він. — Схоже, вона оклигає. Ми від’єднали її від трубок.

Фариш затулив обличчя долонями.

— Але йдеться тільки про дихальні трубки. Вона досі на крапельницях, оскільки серцебиття ще не стабілізувалося. Хочете її побачити?

Урочистою вервицею вони всі потягнулися за ним (усі, окрім Кертіса, який із радістю залишився дивитися «Скубі-Ду») крізь гущавину апаратів і таємничого обладнання, до обвішаного шторами місця, де ховалася Ґам. Хоч бабуся лежала дуже нерухомо, і сама ця непорушність уже лякала, насправді ж вона не здавалася пошарпанішою ніж зазвичай, окрім хіба повік, які через параліч м’язів поопускалися до половини.

— Я вас ненадовго залишу, — сказав лікар, завзято потираючи долоні. — Але тільки на хвилину. Їй не можна втомлюватися.

Фариш підійшов до ліжка першим.

— То я, — сказав він, нахиляючись.

Повіки затремтіли; вона повільно відірвала долоню від покривала, і Фариш стиснув її своєю.

— Хто тобі таке зробив? — промовив він суворим голосом і схилив голову ближче до її губ, щоб краще чути.

За кілька секунд вона відповіла:

— Я не знаю. — Голос у неї був сухий, делікатний і майже нечутний. — Я лиш побачила геть-геть якихось дітей.

Фариш — трусячи головою — випростався і вгатив кулаком собі в долоню. Він підійшов до вікна й став дивитися з нього на стоянку.

— Забудь про дітей, — сказав Юджин. — Я надумав, знаєте, хто то зробив? Портон Стайлз. — Рука в нього досі висіла в пов’язці через зміїний укус. — Або Бадді Ріболз. Все казали, шо Бадді має список жертв. Шо він рано чи пізно мав по когось прийти.

— То не був хтось із них, — сказав Фариш, зненацька блис­нувши прозірливими мудрими очима. — То все почалося позавчора в Місії.

— Не дивися так на мене. Я тут не винен, — став захищатися Юджин.

— Думаєш на Лояла? — запитав Денні.

— А як? — спитав Юджин. — Він тиждень тому поїхав.

— Хоч щось ми знаєм точно. Це його срана змія. Тут жодних сумнівів, — сказав Фариш.

— Ну, це ж ти запросив його сюди з тими зміями, — люто огризнувся Юджин, — ти, а не я. Мені взагалі тепер страшно додому вертатися…

— Я сказав, шо то його змія, — мовив Фариш, знервовано постукуючи ногою. — Я не сказав, шо то він її підкинув.

— Але мене от шо хвилює, Фарише, — озвався Денні. — Хто тоді вітрове розбив. Якщо вони шукали продукт…

Денні помітив на собі цікавий погляд Юджина; він замовк і запхав руки в кишені. Нема потреби балакати про наркотики перед Ґам і Юджином.

— Думаєш, Долфус? — сказав він Фаришеві. — Чи, може, хтось із його людей?

Фариш замислився.

— Нє, — сказав він. — Уся ця херня зі зміями, це не в його стилі. Він би просто когось відправив, аби ножем чикнули.

— Мені знаєте, шо з голови не йде? — сказав Денні. — Та мала, шо тоді ввечері підійшла до дверей.

— І я про неї думав, — погодився Фариш. — Не зміг її добре роздивитися. Звідки вона з’явилася? Якого милого ошивалася біля будинку?

Денні знизав плечима.

— Ти не питав?

— Слухай, мужик, — проказав Денні, стараючись не підіймати голос, — тоді багато всього діялося.

— І ви її відпустили? Ти казала, шо бачила якусь дитину, — звернувся Фариш до Ґам. — Чорну чи білу? Хлопця чи дівчину?

— Точно, Ґам, — мовив Денні. — Кого ти бачила?

— Чесно сказати, — слабко проказала баба, — я не дуже добре розгледіла. Самі знаєте, як у мене з очима.

— Одна дитина була? Чи більше?

— Я не дуже багато побачила. Як з’їхала з дороги, почула, як якесь мале кричить і регоче з естакади.

— Та мала, — звернувся Юджин до Фариша, — того вечора була на площі й дивилася, як ми з Лоялом проповідуємо. Я її пам’ятаю. На ровері була.

— Як прийшла до Місії, то була без нього, — сказав Денні. — Вона втікла пішки.

— Я просто кажу, шо бачив.

— Так пригадати, здається, я так само бачила ровер, — заговорила Ґам. — Але точно не можу сказати.

— Я хочу з нею поговорити, — сказав Фариш. — Кажете, не знаєте, хто вона?

— Вона сказала, як її звати, але не могла визначитися. Перше казала Мері Джонз. Потім Мері Джонсон.

— Якби знов побачив, ти б її впізнав?

— Я би впізнав, — запевнив Юджин. — Я там з нею хвилин десять простояв. Добре її обличчя роздивився, зблизька.

— Я так само, — додав Денні.

Фариш стиснув губи.

— Копи тут задіяні? — різко запитав він у баби. — Запитували щось?

— Я їм ні слова не сказала.

— Добре. — Фариш незграбно поплескав бабу по плечу. — Я найду, хто тобі це зробив, — сказав він. — А як знайду, вони в мене побачать.

Останні дні роботи Іди були схожі на дні перед смертю Нюні: нескінченні години на підлозі кухні біля коробки, коли часточка його ще там, але більша — найкраща — частина уже щезла. «Горошок “Ле Сур”» було написано на тій коробці. Той чорний шрифт відбився в пам’яті Еллісон з усією болістю й відчаєм. Вона лежала носом за кілька сантиметрів від тих літер, стараючись дихати в унісон із його зболеними швидкими ковточками повітря, ніби могла б власними легенями створити для нього рятівне коло. Якою широкою була кухня, якою низькою, в таку глупу ніч: переповнена тінями. Навіть зараз смерть Нюні блищала навощеним лінолеумом з кухні Еді; у ній відчувалася тиснява її засклених сервантів (звідки безпорадно витріщався натовп вишикуваних на галереях тарелів); недоладна бадьорість червоних кухонних ганчірок і штор у вишеньки. Ці тупі добромисні об’єкти — картонна коробка, штори у вишеньку й хаотична гора посуду «Фієставер» — міцно зчавилися з горем Еллісон, разом з нею сиділи й дивилися цілу довжелезну жаску ніч. Тепер же, коли мала йти Іда, ніщо в домі не ділило сум Еллісон і не резонувало з ним, окрім об’єктів: гнітючі килими, затьмарені дзеркала; згорблені в жалобі крісла й навіть трагічний старий підлоговий годинник тримався дуже твердо й дисципліновано, ніби от-от мав звалитися від ридань. Усереди­ні креденса і так і сяк благально жестикулювали віденські волинкарі й панянки марки «Дултон» із кринолінами: щоки рум’я­ні, темні очка порожні й приголомшені.

Іда мала Заплановані Справи. Вона вимила холодильник; повий­мала все з шафок і попротирала їх; приготувала банановий хліб, одну-дві каструльки рагу, загорнула все це у фольгу й склала у морозилку. Вона розмовляла, навіть мугикала, і здавалася досить радісною, от тільки через весь цей поспіх зовсім ігнорувала погляд Еллісон. У якийсь момент Еллісон здалося, ніби Іда плаче. Вона непевно стала біля дверей.

— Ти плачеш? — запитала.

Іда Ру підскочила — тоді притиснула долоню до грудей і засміялася.

— Най бог боронить! — скрикнула вона.

— Ідо, ти сумуєш?

Але Іда лише похитала головою й повернулася до роботи, а Еллісон пішла до себе в кімнату й розплакалася. Згодом вона шкодуватиме, що змарнувала одну з кількох останніх годин з Ідою на те, що плакала на самоті у себе в спальні. Але в ту мить стояти на кухні й дивитися, як Іда спиною до неї прибирає шафки, їй надто ятрило серце — настільки, що від згадки про це Еллісон панічно душилася. Чомусь Іди вже поруч не було; хоч яка тепла й фізична, вона вже перетворилася на спогад, на примару, навіть коли стояла на залитій сонцем кухні в білих медсестринських капцях.

Еллісон сходила в крамницю й узяла картонну коробку для Ідиних речей, щоб ті не побилися під час поїздки. На всі свої гроші — тридцять два долари, старі гроші з Різдва — вона накупила всього, що, на її думку, Іді треба або подобається: баночки лосося, яким Іда обожнювала обідати вприкуску з крекерами; кленовий сироп; панчохи до коліна й брусок дорогого англійського мила з лавандою; інжирні рулетики «Фіґ Ньютонз»; коробку шоколадних цукерок «Рассел Стовер»; буклет із марками; гарну червону зубну щітку, тюбик смугастої зубної пасти й навіть велику банку вітамінів «Ван-е-Дей».

Еллісон принесла все це додому, а тоді значну частину вечора провела на задній веранді, загортаючи Ідину колекцію пророслих живців, кожну бляшанку з-під тютюну й пластмасовий стаканчик в окрему обережно викроєну кишеньку з мокрої газети. На горищі лежала гарненька червона коробка, наповнена гірляндами. Еллісон повисипала їх на підлогу й знесла коробку вниз, щоб наповнити її подарунками, коли коридором задріботіла мама (легким, безпечальним кроком) і просунула голову у двері.

— Самотньо тут без Гаррієт, правда? — променисто запитала вона. Обличчя в неї виблискувало охолоджувальним кремом. — Хочеш, ходімо до мене в кімнату, подивимося телевізор?

Еллісон похитала головою. Вона стривожилася: це було вкрай не схоже на маму — походжати після десятої години, чимсь цікавитися, запрошувати до чогось.

— Чим займаєшся? Думаю, тобі краще піти зі мною подивитися телевізор, — наполягла мама, коли Еллісон не відповіла.

— Добре, — сказала Еллісон. Вона підвелася.

Мама дивно дивилася на неї. Еллісон, згораючи від сорому, відвернулася. Іноді, особливо опиняючись із нею наодинці, вона гостро відчувала материне розчарування в тому, що вона є собою, а не Робіном. Мама не могла нічого з цим подіяти — взагалі, вона до зворушення ретельно старалася це приховати, — проте Еллісон знала, що саме її існування нагадує про те, чого бракує, і з поваги до материних почуттів щосили намагалася не стояти на заваді, робитися дрібною й непомітною в домі. Наступні кілька тижнів це даватиметься важко, бо Іда поїде, а Гаррієт буде в таборі.

— Ти не мусиш дивитися зі мною телевізор, — зрештою сказала її мама. — Я лише подумала, що тобі може захотітися.

Еллісон відчувала, як до обличчя прибуває кров. Вона уникала материного погляду. Усі кольори спальні — включно з коробкою — здавалися занадто кислотними та яскравими.

Коли мама пішла, Еллісон завершила пакувати коробку, а гроші, що залишилися, сховала в конверт разом із книжечкою для марок, своєю шкільною фотографією й акуратно надрукованою на поштовому папері адресою їхнього будинку. Тоді вона зав’язала коробку зеленою блискучою стрічкою.

Значно пізніше, серед ночі, Еллісон, стрепенувшись, прокинулася зі страшного сну — який вона вже бачила, у якому вона стояла за якихось кілька сантиметрів від білої стіни. Уві сні вона не могла рухатися і наче мусила далі до кінця життя дивитися на порожню стіну.

Вона мовчки лежала в темряві, свердлячи поглядом коробку на підлозі біля ліжка, аж доки не згасли вуличні ліхтарі, а кімната посиніла від світанку. Зрештою встала босоніж, узяла з комода пряму шпильку й, схрестивши ноги, просиділа біля коробки з цілу марудну годину, видряпуючи в картоні дрібні таємні повідомлення, доки не піднялося сонце й кімната знову просвітліла: настав останній Ідин день. «ІДО МИ ТЕБЕ ЛЮБИМО, — повідомляли написи на коробці. — ІДО Р. БРАУНЛІ. ПОВЕРТАЙСЯ ІДО. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ІДО. З ЛЮБОВ’Ю».

Хоч він і почувався винуватим, Денні тішився тим, що баба в лікарні. Без неї все було простіше, не було кому постійно діймати Фариша. І хоч останній вживав багато наркотиків (оскільки Ґам удома не було, йому нічого не заважало просиджувати цілу ніч перед телевізором із лезом і дзеркальцем), без стресу через триразові сходини в кухні на величезні порції смаженини від Ґам він значно рідше кидався на братів.

Денні й сам вживав чимало наркотиків, але в цьому не було нічого такого; він збирався невдовзі припинити, проте ще не дійшов до цієї точки. А ще від наркотиків у нього з’явилося вдосталь енергії, щоб вимити весь трейлер. Босий, спітнілий, в самих джинсах, він натирав вікна, стіни й підлогу; викинув увесь прогірклий жир і смалець із бекону, який Ґам позаховувала по всій кухні в смердючих старих баночках з-під кави; вичистив ванну й до блиску відполірував лінолеум, відбілив усю їхню стару спідню білизну й футболки так, що все знову стало білим. (Їхня баба так і не навчилася користуватися пральною машинкою, яку їй купив Фариш; вона помилялася й прала білі речі з кольоровими, так що ті сіріли.)

Прибираючи, Денні краще почувався, ніби все під контролем. Трейлер почепурнішав і набув повного порядку, наче камбуз на човні. Навіть Фариш похвалив те, як усе стало акуратніше. Хоч Денні добре знав, що до жодного з Фаришевих «проєктів» (частково розібраних пристроїв, зламаних газонокосарок, карбюраторів і настільних ламп) краще не лізти, можна було прибирати все навколо них, а викидати весь непотрібний мотлох було дуже корисно. Двічі на день він вивозив сміття на звалище. Після того як розігрівав суп-абетку чи смажив бекон і яйця для Кертіса, він мив тарілки й відразу насухо протирав їх, а не лишав стікати. Він навіть вигадав, як усе складати в шафці, щоб залишалося більше вільного місця.

Вечорами він сидів із Фаришем. Ще одна хороша риса швидкості: вона збільшує тобі день удвічі. Був час на роботу, на розмови, на роздуми.

А предметів для роздумів було багато. Нещодавні напади — на Місію, на Ґам — скерували увагу Фариша в одну точку. Колись давно — до травми голови — Фариш майстерно продумував певні види практичних і логістичних проблем, і частка цієї колишньої математичної проникливості відчувалася в підйомі його голови, коли вони з Денні разом стояли на покинутій естакаді, досліджували місце злочину: порожня декорована коробка з-під динаміту, де була кобра; червоний дитячий возик і кілька дрібних відбитків ніг, що бігали туди-сюди по цементній пилюці.

— Якщо то вона зробила, — сказав Фариш, — я ту малу суку вб’ю. — Він замовк, руки тримав на стегнах, не відривав очей від пилюки.

— Шо думаєш? — запитав Денні.

— Думаю, як одна дитина несла таку важку коробку.

— Возиком.

— Нє, сходами Місії, там точно нє. — Фариш закусив нижню губу. — І якщо вона вкрала змію, нащо стукати у двері й показувати лице?

Денні знизав плечима.

— Діти, — зронив він. Запалив цигарку, втягуючи дим носом, і заклацнув масивну запальничку «Зіппо». — Вони ж дурні.

— Той, хто це зробив, не дурний. На таке треба залізні яйця й добру кебету.

— Або удачу.

— Та неважливо, — кинув Фариш. Руки він схрестив на грудях — через позу й коричневий комбінезон він скидався на військового — і раптом вчепився поглядом збоку в обличчя Денні так, що тому це не сподобалося.

— Ти ж би не зробив Ґам нічого злого? — запитав він.

Денні вирячився на нього.

— Ні! — Йому мало не відібрало мову від шоку. — Господи!

— Вона стара.

— Та я знаю! — відказав Денні, досить агресивно відкидаючи довге волосся з обличчя.

— Просто хочу розібратися, хто ще міг знати, шо в той день машину буде вести вона, а не ти.

— Нащо? — запитав Денні після довгої спантеличеної паузи. Шосе відбивало сонячне проміння йому в очі, що лише під­си­лювало збентеження. — Яка різниця? Вона просто сказала, що не любить залізати в пікап. Я ж тобі говорив. Можеш сам її запитати.

— Або мені.

— Шо?

— Або мені, — повторив Фариш. Він дихав гучно, мокро. — Мені б ти так само нічого злого не зробив, правда?

— Ні, — відповів Денні після довгої напруженої паузи, таким беземоційним голосом, яким тільки міг. Насправді ж йому хотілося, але було лячно, сказати «пішов нахер». Він анітрохи не менше за Фариша проводив часу за наркотичними справами, виконував доручення, працював у лабораторії — дідько, він сам возив його всюди, де потрібно, — а той платив йому зовсім не рівну частку, та й узагалі нічого не платив, а лише час від часу підкидав то десятку, то двадцятку. Справді: на початках такий бізнес з відривом перемагає звичайну роботу. Тижні, змарновані на гру в пул, поїздки з Фаришем, музику, безсонні ночі: гарно й весело, плюс наркотики, яких тільки забажаєш. Та щоночі спостерігати світанок ставало трохи моторошно й монотонно, а останнім часом буквально жахало. Він утомився так жити, утомився обдовбуватися, та й чи збирається Фариш платити Денні стільки, скільки той насправді заслуговує, щоб він зміг виїхати з міста кудись, де люди його не знають (у цьому місті з прізвищем Ретліфф на особ­ливі можливості розраховувати не варто), і знайти нарешті достойну роботу? Ні. Навіщо Фаришеві платити Денні? Йому й так непогано зі своїм дармовим рабом.

Фариш рвучко мовив:

— Знайди ту малу. Це твоє завдання номер один. Я хочу, шоб ти її знайшов і вияснив всьо, шо вона про це знає. Мені однаково, хоч шию їй скрути.

— Добре, що вона на Колоніальний Вільямзберґ119 подивилася, а чи я там була — їй однаково, — проказала Аделаїда й зобиджено відвернулася до заднього вікна.

Еді глибоко вдихнула через ніздрі. Позаяк їй довелося везти Гаррієт у табір, вона вже добряче втомилася від водіння: через Ліббі (яка мусила двічі повертатися, щоб перевірити, чи точно вона все вимкнула), Аделаїду (яка змусила їх чекати в машині, поки сама завершувала прасувати сукню, яку в останню мить вирішила взяти з собою) й Тет (яка вже на півдорозі з міста усвідомила, що залишила на раковині свій годинник); через таку розхлябаність, від якої б навіть святий дияволом став, вони вже на дві години запізнилися, а тепер — ще вони з міста не виїхали — Аделаїда стала вимагати відхилень від маршруту в інший штат.

— Ой, та Вірджинію ми не пропустимо, стільки всього надивимося, — сказала Тет — розрум’янена, свіжа, благоуханна від лавандового мила, спрею для волосся «Аква Нет» і туалетної води «Сувене-ву?». Вона порпалася в себе в жовтій сумочці у пошуках інгалятора від астми. — Але якось справді прикро… бо ми ж будемо аж там…

Аделаїда взялася обмахуватися примірником журналу «Путів­ці Міссісіпі», який взяла, щоб мати що погортати в машині.

— Якщо тобі бракує повітря, — сказала Еді, — може, опустиш трохи вікна?

— Не хочу зачіску собі зіпсувати. Щойно зачесалася.

— Ну, — втрутилася Тет, нахиляючись упоперек салону, — якщо зовсім трішки розкрити…

— Ні! Стій! Це ж двері!

— Ні, Аделаїдо, оце двері. А оце вікно.

— Не обтяжуй себе. Мені й так нормально.

Еді озвалася:

— Я б на твоєму місці, Адді, за волосся так не переживала. Ти там добряче спітнієш.

— Та через усі ці опущені вікна, — стримано сказала Аделаїда, — мене вже й так усю задуває.

Тет реготнула.

— Я своє не зачиню!

— Ну, — гордовито заявила Аделаїда, — а я своє не відчиню.

Ліббі — спереду, біля Еді — видала сонний дратівливий звук, ніби не могла до кінця вмоститися. Її порошковий одеколончик не бив у голову, але через його поєднання зі спекою й потужними азійськими хмарами «Шалімар» і «Сувене-ву?», що закипали ззаду, Еді вже почало забивати синуси.

Зненацька Тет вереснула:

— Де моя торбинка?

— Що? Що? — сполошилися всі одразу.

— Не можу ніде свою торбинку знайти!

— Едіт, розвертайся! — сказала Ліббі. — Вона торбинку забула!

— Я його не забула. Вона щойно була при мені!

Еді відповіла:

— Ну я ж не розвернуся посеред вулиці.

— Де вона могла подітися? Щойно була в мене! Я…

— Ой, Тетті! — Радісний сміх від Аделаїди. — Ось вона! Ти на неї сіла.

— Що вона сказала? Знайшла? — запитала Ліббі, панічно озираючись. — Ти знайшла її, Тет?

— Так, вона в мене.

— Ой, дякувати богові. Губити торбинку нікуди не годиться. Що б ти без неї робила?

Ніби диктор на радіо, Аделаїда проголосила:

— Мені це нагадує ті божевільні вихідні на Четверте липня, коли ми поїхали в Натчез. Я цього ніколи не забуду.

— Так, і я не забуду, — погодилася Еді. Це було ще в п’ятде­сятих, до того як Аделаїда кинула курити; поки Еді вела машину по шосе, Аделаїда — захопившись розмовою — підпалила попільницю.

— Божечки, яка ж то була довга спекотна їзда.

— Так, — єхидно сказала Еді, — моїй руці тоді справді було спекотно. — Розпечені краплі розплавленої пластмаси (целофану з сигаретної пачки Адді) поприлипали Еді до тильного боку долоні, поки вона одночасно приплескувала полум’я й намагалася вести авто (Адді ж лише пискотіла й билася на пасажирському сидінні); опік аж залишив шрам, такий був сильний, і ще ж через нього Еді мало не з’їхала з дороги. Вона проїхала триста двадцять кілометрів по серпневій спеці, праву руку запхавши в паперовий стаканчик із крижаною водою й уся в сльозах, поки вислуховувала, як Аделаїда на кожному кілометрі метушиться й нарікає.

— А як того серпня, коли ми всі в Новий Орлеан подалися? — підкинула Аделаїда, комічно тріпаючи долонями в себе над грудьми. — Я думала, що помру від теплового удару, Едіт. Думала, ти зараз озирнешся на пасажирське сидіння, а я там мертва лежу.

«Ти! — подумала Еді. — Зі своїми зачиненими вікнами! Хто ж тобі винен?»

— Так! — підтвердила Тет. — Ну й поїздочка! І це ще було…

— Тебе з нами не було.

— Була!

— Точно, була, я цього не забуду, — бундючно проказала Аделаїда.

— Не пам’ятаєш, Едіт, куди то ми їздили, як ти під’їхала до «макдрайву» в Джексоні й хотіла замовити їжу у сміттєвої урни на ­стоянці?

Передзвін веселого сміху. Еді зціпила зуби й зосередилася на дорозі.

— Ото ми банда навіжених бабусенцій, — прорекла Тет. — І що ж ті люди тоді подумали?

— Я лише сподіваюся, що все запам’ятаю, — пробурмотіла Ліббі. — Вчора я стала думати, що залишила панчохи вдома і загубила всі свої гроші…

— Ти, певно, очей за ніч і не склепила, так, дорога моя? — спитала Тет, нахиляючись до Ліббі, торкаючись її тонкого плеча.

— Дурня! Я чудово почуваюся! Я…

— Самі знаєте, що вона лише так каже! Цілу ніч гризлася! Насправді тобі треба поснідати, — запропонувала Аделаїда.

— А знаєте, — сказала Тетті й сплеснула в долоні, — це прекрасна ідея!

— Едіт, давай десь зупинимося.

— Слухайте! Я хотіла виїхати ще о шостій ранку! Якщо зупинимося зараз, на дорогу аж у полудень виїдемо! Ви всі що, не поїли перед тим як їхати?

— Ну, я ж не знала, як буде моєму шлунку, доки трохи не побули на дорозі, — виправдалася Аделаїда.

— Ми щойно з міста виїхали!

— За мене не тривожся, дорога, — сказала Ліббі. — Я надто хвилююся, навіть шматок у горло не полізе.

— Ось, Тет, — сказала Еді, порпаючись у пошуках термоса. — Налий їй кави.

— Якщо вона не спала, — чванливо заявила Тет, — від кави в неї може прискоритися серцебиття.

Еді пирхнула.

— Та що з вами всіма таке? У мене вдома всі пили каву й не нарікали ні на серцебиття, ні на щось інше. А тепер плюєтеся, ніби то якась отрута. Шалієте всі від кави.

Абсолютно зненацька Аделаїда мовила:

— Ой, боже. Едіт, розвертайся.

Тет прикрила долонею рот і розсміялася.

— Ото ми всі сьогодні розклеєні, правда?

— Що ще? — запитала Еді.

— Вибач, — знічено сказала Аделаїда. — Мені треба повер­нутися.

— Що забула?

Аделаїда втупилася прямо на дорогу.

— «Санку».

— Ну, то купиш собі ще.

— Ну, — бурмотнула Тет, — якщо в неї вже є ціла банка вдома, то якось по-дурному купувати ще одну…

— Крім того, — втрутилася Ліббі, затуляючи обличчя долонями й із цілком непідробленою тривогою стрибаючи очима, — а якщо вона її не знайде? Якщо там таке не продають?

— «Санку» де завгодно продають.

— Едіт, будь ласка, — гаркнула Аделаїда. — Я не хочу цього слухати. Якщо не хочеш повернутися, зупини машину і дай мені вийти.

Дуже різко, без сигналу, Еді виїхала на під’їзну доріжку філії банку на шосе і розвернулася до стоянки.

— Ото ми даємо. Думала, що лиш я щось забула вранці, — життєрадісно повідомила Тет, ковзнувши до Аделаїди й спираючись на плече Адді в очікуванні різкого повороту Еді; і вже збиралася всім оголосити, мовляв, не так і шкодує, що залишила свій наручний годинник вдома, коли з переднього сидіння почувся натужний скрик Ліббі й БАХ: «олдсмобіль» — від потужного удару в пасажирський бік — розкрутило носом так, що ніхто не зчувся, як загорлав клаксон, у Еді з носа зацебеніла кров, і вони опинилися на зустрічній смузі шосе, крізь павутину битого скла спостерігаючи транспортний рух навпроти.

— Ой, Гаррр-рієт!

Сміх. У відчаї Гаррієт зрозуміла, що зодягнена в денім лялька черевомовця вибрала з усієї аудиторії саме її. Вона — і п’ятдесят інших дівчат різного віку — сиділи на лавах із колод на лісовій галявині, яку виховники називали «каплицею».

Двоє дівчат спереду, з якими Гаррієт жила в одному будиночку (Дон і Джада), обернули на неї розлючені погляди. Лише сьогодні вранці вони з нею сварилися, і ту колотнечу перервав дзвін із каплиці.

— Агов! Спокійніше, Зіґґі, старенький! — реготнув черевомовець. То був виховник із хлопчачого табору, якого звали Зак. Місіс Венс неодноразово згадувала, що Зіґ (лялька) і Зак дванадцять років прожили в одній спальні; що лялька склала компанію Закові в університеті Боба Джонза120, прослужила йому «сусідом»; Гаррієт наслухалася цього значно-значно більше, ніж їй того хотілося. Лялька була вдягнена, наче «Дитина тупика»121: у штанці до коліна й капелюх-поркпай122, її рот жахав червоною фарбою, а ластовиння скидалося на плями від кору. Тепер же — мабуть, пародіюючи Гаррієт — вона вивалила очі й крутнула головою навколо своєї осі.

— Агов, начальнику! І то ще мене опудалом називають! — агресивно вереснула вона.

Ще більше сміху — особливо гучно проявили себе Джада й Дон спереду, які ще й схвально зааплодували. Гаррієт, розчервонівшись, гордовито втупилася в спітнілу спину дівчини перед собою: старшої, зі складками жиру, що випиналися навколо ремінців ліфчика. «Сподіваюся, я такою ніколи не стану, — подумала вона. — Я себе радше голодом заморю».

Вона пробула в таборі вже десять днів. Вони здавалися вічністю. Гаррієт запідозрила, що Еді перекинулася кількома словами з доктором Венсом і його дружиною, бо виховники взяли собі за капос­ну звичку виділяти її серед інших, проте частина проблеми — Гаррієт це ясно розуміла й не могла з цим нічого робити — полягала в її нездатності вписуватися в певну групу, не привертаючи до себе уваги. Суто з принципу вона не взялася підписувати й повертати «Завітну картку» у своєму інформаційному пакеті. То була низка врочистих обіцянок, до яких змушували всіх табірних дітей: обіцянки не ходити на фільми для дорослих і не слухати «важкий або кислотний рок»; не пити алкоголь, не займатися сексом до шлюбу, не курити марихуану й тютюн та не вживати ім’я Господа намарне. Не те щоб Гаррієт хотіла хоч щось із цього робити (окрім — іноді, не дуже часто — ходити в кіно), та все одно вона налаштувалася нічого не підписувати.

— Любуню! Ти нічого не забула? — просяяно запитала медсестра Венс, обвиваючи Гаррієт рукою (від чого вона миттєво напружилася), і легенько по-дружньому стиснула її.

— Ні.

— Я не отримала твою «Завітну картку».

Гаррієт промовчала.

Медсестра знову настирливо її обійняла.

— Знаєш, любуню, Бог дає нам лиш два вибори! Або щось правильно, або ні! Або ти поборниця Христа, або ні! — Вона вийняла з кишені порожню «Завітну картку».

— Тож я хочу, щоб ти над нею помолилася, Гаррієт. І зробила те, до чого тебе веде Господь.

Гаррієт утупилася в її білі роздуті кеди.

Медсестра стиснула долоню Гаррієт.

— Хочеш, щоб я помолилася з тобою, любуню? — крадькома запитала вона, ніби пропонувала неабиякий гостинець.

— Ні.

— Ой, я впевнена, що Господь тут приведе тебе до правильного рішення, — радісно й завзято сказала вона. — Я в цьому просто впевнена.

Дівчата в віґвамі Гаррієт уже подружилися між собою до її приїзду; здебільшого вони її ігнорували, і хоч одної ночі вона прокинулася й побачила свою руку в мисочці з теплою водою і як решта дівчат стоять у темряві навколо її ліжка, перешіптуються й хихочуть (то був розіграш: вважалося, якщо покласти уві сні руку людини у воду, вона обмочить ліжко), вони не те щоб якось особливо мали на неї зуб; хоча, звісно, була церата, натягнута під сидінням відхожого місця. Приглушений сміх ззовні. «Чуєш, чому ти там так довго?!» З десяток дівчаток угиналися від сміху, коли вона вийшла з кам’яним обличчям і мокрими шортами, — але, звісно ж, цей прикол не був суто для неї, звісно ж, їй просто не пощастило? Однак усі інші наче знали про все це наперед: Бет і Стефані, Беверлі й Мішель, Марсі, Дарсі й Сара Лінн, Крістл і Джада, Лі Енн, Девон і Дон. Здебільшого вони були з Тупело й Колумбуса (дівчата з Александрії, хоч вони їй подобалися не набагато більше, були у віґвамах «Вивільга» й «Щиголь»); усі були вищі за Гаррієт і видавалися старшими; дівчата, які мастили губи блиском зі смаками, носили підрізані джинси й на пристані для водних лиж натиралися кокосовою олією. Їхні розмови («Бей Сіті Роллерз», «Озмондз»123, якийсь Джей Джексон, що ходив з ними до школи) знуджували й дратували.

І Гаррієт цього й очікувала. Вона очікувала «Завітних карток». Очікувала життя, побляклого без бібліотечних книг; групових видів спорту (які вона терпіти не могла); вечорів пародій і погрозливих занять із вивчення Біблії; очікувала дискомфорту й нудьги від просиджування спекотними безвітряними днями в каное й вислуховування дурних балачок про те, чи добрий християнин Дейв, чи мацав уже Вейн груди Лі Енн або чи випиває Джей Джексон.

Уже це було досить паскудно. Але Гаррієт мала наступного року вчитись у восьмому класі; і вона зовсім не очікувала нового жахливого приниження, а саме класифікації її — уперше в житті — як «підлітки»: істоти без розуму, зведеної суто до опуклостей та екскреції, якщо судити з літератури, яку їй видали. Вона не очікувала цих бравурних принизливих діафільмів зі знущальною медичною інформацією; не очікувала обов’яз­кових «сеансів відвертості», де дівчат не лише закликали ставити особисті запитання (деякі здавалися Гаррієт буквально порнографічними), а й відповідати на них.

На цих обговореннях Гаррієт ясно палала від ненависті й сорому. Її принижували безтурботні припущення медсестри, мовляв, вона, Гаррієт, нічим не відрізняється від тих тупелівських дуреп: перейнятих запахом з-під пахв, репродуктивною системою й побаченнями. Імла з дезодоранту й «гігієнічних» спреїв у роздягальнях; щетинисте волосся на ногах, масний блиск для губ: усе плямувала лискуча олія «зрілості», непристойності, аж до поту на хотдогах. Що гірше: Гаррієт почувалася так, ніби один із тих бридких діапозитивів фільму «Розвиток твого тіла» — саме лоно, труби й молочні залози — спроєктували на її бідне дурне тіло; ніби коли на неї дивляться — навіть в одязі, — то бачать лише органи, геніталії й волосся в неналежних місцях. Знати, що цього не уникнути («просто природний процес дорослішання!») було нічим не краще, ніж знати, що одного дня вона помре. Смерть принаймні велична: кінець безчестя й смутку.

Справді, декотрі з дівчат у її будиночку, особливо Крістл і Марсі, мали добре почуття гумору. Але її жіночніші співмешканки (Лі Енн, Дарсі, Джада й Дон) були грубими й лякали; Гаррієт гидувала їхнім завзяттям визначати себе грубими біологічними термінами, як-от у кого є «цицьки», а в кого нема. Вони розмовляли про «засмокти» й «червоні дні», мали бідний словниковий запас. А ще на умі в них була сама брудота. «Ось, — сказала якось Гаррієт, коли Лі Енн пробувала полагодити свій рятувальний жилет, — треба отак всунути…»

Усі дівчата — включно з невдячною Лі Енн — вибухнули сміхом. «Що зробити, Гаррієт?»

«Всунути, — крижаним тоном мовила Гаррієт. — Це цілком нормальне слово…»

«Що, серйозно?» Ідіотичне гиготіння — усі вони були брудні, усі, уся їхня спітніла, менструйована, схиблена на хлопцях ватага, разом з їхнім волоссям на лобку й проблемами з пітливістю, усі підморгували одна одній і буцалися по щиколотках. «Можеш повторити, Гаррієт? Що воно означає? Що їй треба зробити?»

Зак із Зіґом тепер перейшли на тему вживання пива.

— Скажи мені таке, Зіґу. Ти б щось пив, якби воно було погане на смак? І ще й шкодило тобі?

— Фе! Точно ні!

— Хочеш вір, а хочеш ні, але багато дорослих людей і навіть дітей таке роблять!

Зіґ окинув аудиторію ошелешеним поглядом.

— Тутешніх дітей, начальнику?

— Можливо. Бо завжди знаходиться парочка справжніх дурбеликів, які думають, що пити пиво — це круто, мужик! — Зак показав знак миру. Нервовий сміх.

Гаррієт, у якої від сидіння на сонці розболілася голова, придивилася до скупчення укусів москітів у себе на руці. Після цього зібрання (лише на десять хвилин, хвала небесам) буде сорок п’ять хвилин плавання, далі Біблійна вікторина, а потім ланч.

Єдине, що Гаррієт у таборі подобалося й чого вона чекала — це плавання. Наодинці з власним серцебиттям вона пурхала крізь темне безсонне озеро, крізь мерхлі мерехтливі промені сонячного світла, що прохромлювали тьму. Біля поверхні вода була теп­ла, як у ванні; коли вона запливала глибше, в обличчя били вістря холодної джерельної води, а з ворсистої трясовини дна, наче зелений дим, звиваючись із кожним змахом, кожним поштовхом, розгорталися завитки порохнявого мороку.

Дівчатам дозволяли плавати лише двічі на тиждень: у вівторок і четвер. І особливо вона тішилася тим, що сьогодні був четвер, бо досі не відійшла від неприємної несподіванки, яку сьогодні вранці отримала під час видачі пошти. Прибув лист від Гелі. Розкривши його, вона шоковано втупилась у вирізку з александрійського «Орла» із заголовком «НА ЖІНКУ НАПАЛА ­ЕКЗОТИЧНА РЕПТИЛІЯ».

Крім того, у конверті був лист на блакитному лінованому аркуші.

— Ого, це що, тобі хлопець написав? — Дон вихопила в неї лист. — «Привіт, Гаррієт, — зачитала вона вголос для всіх. — Що там у тебе?»

Вирізка полетіла додолу. Тремтячими руками Гаррієт вхопила її, зіжмакала в кульку й запхала в кишеню.

— «Подумав, тобі захочеться це побачити. Глянь…» Що побачити? Що там? — запитала Дон.

Пальцями в кишені Гаррієт роздирала вирізку на клапті.

— У неї в кишені, — сказала Джада. — Вона щось у кишеню сховала.

— Забирай! Забирай!

Джада радісно кинулася на Гаррієт, а та врізала їй в обличчя.

Джада заверещала.

— Боже! Вона мене дряпнула! Ти мені повіку дряпнула, гімнюшка!

— Гей, народ, — прошипів хтось, — Мел почує. — Це про Мелані, наставницю їхнього віґвама.

— У мене кров! — лементувала Джада. — Вона мені ледь око не вибрала! Блядь!

Дон остовпіла, роззявивши заквецяний блиском рот. Гаррієт скористалася замішанням, вихопила в неї лист від Гелі й запхала його собі в кишеню.

— Дивіться! — скрикнула Джада, виставивши руку. На пальцях і на повіці виднілася кров — трішки, небагато. — Дивіться, що вона мені зробила!

— Народ, заткніться, — наполіг хтось пронизливим голосом, — бо отримаємо догану.

— Якщо випишуть ще одну — скривдженим голосом сказав хтось інший, — нам заборонять ходити з хлопцями смажити маршмелоу.

— Так, справді. Замовкніть.

Джада — напоказ виставивши кулак — підступила до Гаррієт.

— Ти краще ступай потихеньку, мала, — сказала вона, — ти…

— Та заткнися! Мел іде!

Тоді залунав дзвін, скликаючи їх у каплицю. Отже, Зак зі своєю лялькою врятували Гаррієт, принаймні ненадовго. Якщо Джада її викаже, у Гаррієт будуть проблеми, але тут нічого нового; Гаррієт уже звикла до проблем через бійки.

Тривожила її газетна вирізка. Неймовірно дурнувато з боку Гелі присилати її. Принаймні ніхто не побачив; це головне. Окрім заголовка, Гаррієт нічого до ладу не розгледіла; а тоді скрупульозно подерла її й лист і позминала шматочки в себе в кишені.

Вона помітила, що на галявині щось змінилося. Зак замовк, а всі дівчата зненацька заціпеніли й затихли. Серед цієї тиші Гаррієт пронизало панікою. Вона чекала, що всі враз обернуться на неї, а тоді Зак прокашлявся, і вона зрозуміла, ніби вийшовши зі сну, що тиша стосувалася зовсім не її, то просто почалася молитва. Вона швидко заплющила очі й схилила голову.

Як тільки молитва закінчилась і дівчата випросталися, посміялися й стали розбиватися на розмовні групки (і Джада, Дон і Дарсі теж, очевидно, розмовляли про Гаррієт, склавши руки на грудях та вороже зиркаючи через галявину в її напрямку), Мел (у тенісному козирку, з мазком цинкового оксиду на носі) схопила Гаррієт за комір.

— Про плавання забудь. Тебе Венси хочуть бачити.

Гаррієт спробувала приховати розпач.

— У кабінеті, — повідомила Мел і провела язиком собі по брекетах. Вона дивилася Гаррієт над головою — безперечно, шукала очима преславного Зака, хвилювалася, що він утече в хлопчачий табір, і словом з нею не перекинувшись.

Гаррієт кивнула й спробувала вдати байдужу. Що вони їй зроблять? Змусять цілий день сидіти у віґвамі наодинці?

— Чуєш, — гукнула їй у спину Мел — вона вже помітила Зака, піднесла руку й пробиралася до нього повз дівчат, — якщо закінчиш із Венсами до початку біблійного уроку, то просто виходь на тенісний корт і позаймайся з групою, що прийде на десяту, добре?

Сосни були темні й дарували приємний перепочинок від вибіленої сонцем ясності «каплиці», а стежка серед лісу — м’яка й клеювата. Гаррієт ішла, не підіймаючи голови. «Швидко вийшло», — подумала вона. Хоч Джада розбійниця й хуліганка, Гаррієт і не думала, що вона ще й ябеда.

Та хтозна? Може, нічого страшного. Може, доктор Венс вирішив витягнути її, як він висловлювався, на «сеанс» (там він повторював численні вірші з Біблії про Послух, а тоді запитував, чи прийняла Гаррієт Ісуса як свого особистого спасителя). Або, може, він хотів розпитати її про фігурку із «Зоряних воєн». (Два дні тому він скликав весь табір, і хлопців, і дівчат, і з годину кричав на них, бо хтось — так він сказав — украв фігурку із «Зоря­них воєн», яка належала Брентлі, його вередливому сину дитсадкового віку.)

Або, може, їй подзвонили. Телефон стояв у кабінеті доктора Венса. Але хто б їй дзвонив? Гелі?

«Може, це з поліції, — млосно подумала вона, — може, вони знайшли возик». І спробувала викинути цю думку з голови.

Вона сторожко вийшла з лісу. Біля контори, поруч із мікроавтобусом і універсалом доктора Венса стояла машина з дилерськими номерами — «Шевроле Даяла». Не встигла Гаррієт загадатися, як це її стосується, коли двері контори відчинилися, і під мелодійний акомпанемент музики вітру звідти вийшов доктор Венс, а за ним — Еді.

Гаррієт аж остовпіла від шоку. Еді змінилася — була виснажена, пригнічена, — і на мить Гаррієт здалося, чи вона нічого не сплута­ла, але ні, це справді була Еді: вона просто вдягнула пару старих окулярів, до яких Гаррієт не звикла, з чорною чоловічою оправою, що видавалася занадто масивною для її обличчя й робила її блідою.

Доктор Венс помітив Гаррієт і помахав їй: обома руками, ніби з іншого боку повного стадіону. Гаррієт не хотілося підходити. Вона припустила, що опинилась у справжній халепі, кепській халепі, — але тоді її побачила й Еді, усміхнулася: і якось (може, через окуляри?) вона мала вигляд колишньої Еді, доісторичної, Еді з коробки у формі серця, яка свистіла й кидала Робінові бейсбольні м’ячі під примарним кодахромним124 небом.

— Готтентот125, — гукнула вона.

Доктор Венс зі стриманою доброзичливістю відступив, коли Гаррієт — розриваючись від любові через улюблене старе прі­звисько, яке чула так рідко, — кинулася по засипаній гравієм галя­вині; а Еді присіла (спритно, по-солдатськи) і цмокнула її в щоку.

— Так, мем! Страшенно рада бачити бабусю! — загорлав доктор Венс, закочуючи очі й гойдаючись на підборах. Він говорив із неземною теплотою, але водночас так, ніби роздумував про щось інше.

— Гаррієт, — сказала Еді, — це всі твої речі? — і Гаррієт по­бачила на гравії в Еді під ногами свою валізу, наплічник і тенісну ракетку.

Після ледь помітної спантеличеної паузи — під час якої вона не звернула увагу на свої речі на землі, — Гаррієт сказала:

— У тебе нові окуляри.

— Старі. То машина нова. — Еді кивнула на новий автомобіль, що стояв біля Венсового. — Якщо маєш ще щось у будиночку, то збігай забери.

— А де твоя машина?

— Неважливо. Біжи-біжи.

Гаррієт — не з тих, хто заглядатиме дарованому коню в зуби — поквапилася геть. Її зовсім ошелешив порятунок, звідки вона його зовсім не чекала; особливо через те, що вона була готова кидатися Еді в ноги, молити й кричати, щоб її забрали додому.

Окрім кількох мистецьких проєктів, яких їй не хотілося (не­охайна прихватка, декупажна коробка для олівців, яка поки не висохла), єдине, що Гаррієт мала забрати, то свої сандалі для душу й рушники. Хтось поцупив її рушник і пішов плавати, тож вона взяла другий і побігла назад до контори доктора Венса.

Той завантажував багажник нової машини Еді, і Гаррієт щойно тепер помітила, що сама Еді рухається трохи напружено.

«Може, щось з Ідою», — зненацька спало на думку Гаррієт. Може, Іда вирішила не звільнятися. Або востаннє перед від’їздом вирішила з нею побачитися. Та Гаррієт знала, що ні те, ні інше не може бути правдою.

Еді підозріливо роздивлялася її.

— Я думала, у тебе два рушники.

— Ні, мем. — Вона помітила біля основи ніздрі в Еді слід якоїсь темної спіклої речовини: тютюн? Тютюн нюхає Честер.

Перш ніж вона сіла в машину, доктор Венс підійшов до неї і — боком, між Гаррієт і дверцятами — нахилився й подав їй руку.

— Бог має Свої плани, Гаррієт. — Він це сказав так, наче ділився невеликим секретом. — Чи означає це, що нам вони завжди подобатимуться? Ні. Чи означає це, що ми їх завжди розумітимемо? Ні. Чи означає це, що нам треба рюмсати й скаржитися? Точно ні!

Згораючи від ніяковості, Гаррієт лупала на уважні сірі очі доктора Венса. На дискусійному гуртку Медсестри після «Розвитку твого тіла» багато розмовляли про Божий план і що всі ті трубки, гормони й принизливі виділення на діафільмах — то все Божий план для дівчаток.

— І навіщо ж? Чому Бог нас випробовує? Чому спокушує Він нашу рішучість? Чому нам варто роздумувати про ці універсальні випробування? — Погляд доктора Венса обмацував її обличчя. — Чого вони навчають нас на нашому Християнському шляху?

Мовчання. Гаррієт надто гидувала відібрати руку. Десь високо в соснах скрикнула блакитна сизойка.

— Частина нашого випробування, Гаррієт, полягає у тому, щоб прийняти: Його план завжди на краще. А що означає прийняття? Мусимо схилитися перед Його волею! Мусимо втішено схилитися! Це випробування для нас як християн!

Зненацька Гаррієт — обличчям лише за кілька сантиметрів від нього — страшенно злякалася. Щосили зосередившись, вона впилася очима в дрібну цятку червонуватої щетини в нього на ямочці щоки, яку оминуло лезо.

— Помолімося, — раптом запропонував доктор Венс і стиснув її долоню. — Любий Ісусе, — прорік він, притискаючи заплющені очі великим і вказівним пальцями. — Який же привілей — стояти в цей день перед Тобою! Яке ж благословення молитися з Тобою! Радіймо, радіймо від Твоєї присутності!

«Що він верзе?» — вражено подумала Гаррієт. Укуси москітів чухалися, але вона не насмілювалася їх чіпати. Крізь напівзаплющені очі вона роздивлялася свої ноги.

— О, Гоусподи. Прошу, будь із Гаррієт і її родиною в подальші дні. Наглядай за ними. Бережи, веди їх і дбай про них. Допоможи їм зрозуміти, Гоусподи, — промовляв доктор Венс — дуже чітко вимовляючи всі приголосні й склади, — що ці муки й випробування є частиною Християнського шляху…

«Де Еді? — подумала Гаррієт із заплющеними очима. — У машині?» Долоня доктора Венса була липка й неприємна на дотик; ото буде сором, якщо Марсі й дівчата з будиночка проходитимуть повз і побачать, як вона на зупинці стоїть і тримається за руки з не абиким, а доктором Венсом.

— О, Гоусподи. Допоможи їм не відвертатися від Тебе. Допоможи їм коритися. Допоможи йти без нарікань. Допоможи не порушувати Твоїх настанов, не бути бунтівними, приймати Твої шляхи й дотримуватися Твоїх обітниць…

«Чому коритися?» — злегка шоковано й згиджено подумала Гаррієт.

— …в ім’я Христа Ісуса, просимо Тебе, АМІНЬ, — так гучно виголосив доктор Венс, що Гаррієт аж зіщулилася. Вона озирнулася. Еді стояла з водійського боку машини, спершись рукою на капот, — але хтозна, чи вона там весь час простояла, чи відійшла після молитви.

Ніби нізвідки виникла медсестра Венс. Вона припала до Гаррієт і затягнула її в задушливі пишногруді обійми.

— Господь любить тебе! — вигукнула вона своїм променистим голосом. — Головне — пам’ятай про це!

Вона поплескала Гаррієт нижче спини й, сяючи усмішкою, обернулася до Еді, ніби очікувала почати просту звичайну розмову.

— Здорові були! — Проте Еді була далеко не в такому ж терпимому чи товариському настрої, як тоді, коли привезла Гаррієт у табір. Вона коротко кивнула медсестрі, і все.

Вони сіли в машину; Еді — на мить затримавши погляд поверх окулярів на незнайомій приладовій панелі — перемкнула передачу й виїхала. Венси підійшли, стали посередині всипаної гравієм галявини, руками підтримуючи одне одного за талію, і махали, доки Еді не зникла за рогом.

У новій машині був кондиціонер, тож у ній було набагато, значно тихіше. Гаррієт усе роздивилася — нове радіо, електричні склопідіймачі — і ніяково всілася в кріслі. Вони собі котили в герметичній прохолоді під муркотання двигуна, крізь тремку тінь від листя на гравієвій дорозі, пружно об’їжджаючи ями, на яких «олдсмобіль» провалювався до самого шасі. Лише коли вони дісталися самого кінця темної дороги й повернули на сонячне шосе, Гаррієт ризикнула зиркнути на свою бабусю.

Та здавалося, що Еді зосереджена на чомусь зовсім іншому. Вони котили далі. Дорога була широка й порожня: жодних автівок, безхмарне небо, на горизонті до самих цяточок зводяться краї іржавого рудого пилу. Раптом Еді прокашлялася — гучним неоковирним «АГЕМ».

Гаррієт — злякавшись — відвернулася від вікна до Еді, яка заговорила.

— Мені дуже шкода, онучко.

На мить Гаррієт припинила дихати. Усе завмерло: тіні, її серце, червоні стрілки годинника на панелі.

— Що сталося? — запитала вона.

Але Еді не відривала очей від дороги. Обличчя в неї було наче з каменю витесане.

Кондиціонер працював занадто сильно. Гаррієт обійняла голі руки. «Мама померла, — подумала вона. — Або Еллісон. Або тато». І в ту ж секунду на дні серця зрозуміла, що вона витерпить смерть будь-кого з них. Уголос вона запитала:

— Що сталося?

— Ліббі.

Серед веремії, що виникла після аварії, ніхто не спинився перевірити, чи не сталося якесь серйозне лихо з кимось із бабусь. Кілька порізів і синців, — і розквашений ніс Еді, який мав гірший вигляд, ніж насправді травмувався, — але загалом усі радше перелякалися, ніж поранилися. І, перш ніж відпустили, парамедики перевірили їх докучливо ретельно.

— У цієї ані подряпини, — сказала мудрагельна працівниця «швидкої», що допомагала Ліббі — саме сиве волосся, перлини й пудрово-рожева сукня, — вилізти з пожмаканої машини.

Ліббі здавалася приголомшеною. Найсильніший удар придався на її бік; та хоч вона постійно натискала собі пальцями шию — обережно, ніби щоб намацати пульс, — Ліббі відмахувалася й сказала:

— Та за мене не хвилюйтеся! — коли всупереч заборонам парамедиків Еді вилізла із заднього боку карети «швидкої», щоб подивитися, як там її сестри.

У всіх боліла шия. У Еді вона ніби тріснула, мов нагайка. Аделаїда, що намотувала кола біля «олдсмобіля», постійно щипала себе за вуха, щоб перевірити, чи досі обидві сережки на місці, й викрикувала:

— Це просто чудо, що ми живі! Едіт, справжнє чудо, що ти нас не повбивала!

Та коли всіх перевірили на наявність струсів і зламаних ребер (чому, думала Еді, чому вона не наполягла, щоб ті ідіоти перевірили в Ліббі кров’яний тиск? вона ж медична сестра, про такі речі знає), зрештою, єдиною, кого парамедики хотіли відвезти в лікарню, виявилася Еді: що їй страшенно допекло, бо Еді ж не була травмована — жодних переломів, жодних внутрішніх травм, і вона це знала. Вона дозволила собі влізти в суперечку. Її нічого не турбувало, окрім ребер, якими вона тріснулася об кермо, а зі свого досвіду військової медсестри Еді знала, що тріснутим реб­рам нічого на світі не допоможе, хіба перев’язати їх і відправити солдата своєю дорогою.

— Мем, але ж у вас тріснуте ребро, — сказав інший парамедик — не мудрагелька, а з великою, наче гарбуз, головою.

— Так, мені про це відомо! — практично накричала на нього Еді.

— Але мем… — До неї потягнулися настирливі руки. — Краще ми вас відвеземо в лікарню, мем…

— Навіщо? Мене там просто перев’яжуть і ще й сотню доларів здеруть! За сотню доларів я собі сама перев’язку зроблю!

— Якщо вас відвезуть у відділення невідкладної допомоги, це коштуватиме значно більше, ніж сто доларів, — сказала мудрагелька, спираючись на капот бідної розчавленої машини Еді (машина! машина! на серці хололо щоразу, як вона на неї дивилася). — Один рентген вийде сімдесят п’ять.

На той час уже зібрався невеликий натовп: здебільшого роззяви з філії банку, дівчатка-хихотунки з начосами й коричневою помадою, які жували гумки. Тет, — яка зупиняла поліційне авто, вимахуючи йому жовтою сумочкою, — залізла на заднє сидіння розтрощеного «олдсмобіля», хоч у ньому досі горланив клаксон, і просиділа там біля Ліббі майже весь час, поки відбувалася вся та тяганина з поліціянтами й іншим водієм, а зайняла вона цілу вічність. Водієм був ворушкий капосний дід-всезнайко на ім’я Лайл Петтіт Ріксі: дуже худий, з довгими дзьобатими туфлями, гачкуватим носом, наче в Джека з коробки, і делікатною ходою із закинутими високо вгору колінами. Здавалося, він страшенно пишається тим, що родом з округу Аттала; а ще власним іменем, яке він з неприхованою втіхою повторював у повній формі. Він увесь час досадно тицяв на Еді кістлявим пальцем і називав її «та жінка». Вимовляв ці слова так, наче Еді за кермом була напідпитку або взагалі алкоголічка.

— Та жінка виїхала прямо переді мною. Ту жінку взагалі не можна за кермо пускати. — Еді гордовито крутнулася й стала до нього спиною, відповідаючи на запитання поліціянта.

Аварія сталася з її вини; вона не схотіла поступитися; і найкраще, що могла зараз зробити, — це прийняти провину з гідністю. Окуляри в неї розбилися, і з місця, де вона стояла серед мерехтливої спеки («та жінка ще й найбільшу спеку вибрала, щоб вискочити переді мною», — бідкався містер Ріксі працівникам «швидкої»), Ліббі й Тет на задньому сидінні розбитого «олдсмобіля» здавалися просто рожевою й жовтою плямками. Еді приклала до чола змочену хустинку. Кожного Різдва в Напасті під ялинкою лежало по чотири сукні різних кольорів: рожева для Ліббі, блакитна для Еді, жовта для Тет і лавандова для маленької Аделаїди. Кольорові перочистки, кольорові стрічки й папір для листів… біляві порцелянові ляльки, ідентичні, за винятком суконь, кожна іншого пастельного відтінку…

— Ви виконали чи не виконали розворот на 180 градусів? — запитав поліціянт.

— Ні. Я розвернулась отут, на стоянці. — Еді на периферійний зір надокучливо поблимувало дзеркальце автомобіля з шосе, і водночас у неї в голові виринув непоясненний спогад: стара бляшана лялька Тетті — одягнена в щось замурзане жовте — лежить із розчепіреними ногами в пилюці кухонного подвір’я Напасті під інжирним деревом, куди іноді забігали порпатися курчата. Сама Еді ніколи ляльками не гралася (анітрохи ними не цікавилася), але зараз та лялька стояла в неї перед очима напрочуд чітко: тілесно-коричневе вбрання, макабричний проблиск сріблястого металу на носі, де стерлася фарба. Скільки років Тетті тягала по подвір’ї ту поношену бідосю з її металевою головою смерті; скільки років, відколи Еді востаннє згадувала те химерне безносе личко?

Поліціянт опитував Еді пів години. Через монотонний голос і дзеркальні сонцезахисні окуляри виникало легке враження, ніби її опитує Муха з однойменного роману жахів Вінсента Прайса. Еді, прикриваючи очі долонею, намагалася втримати в голові його запитання, але погляд постійно метався до машин, що мелькотіли на залитому сонцем шосе, і їй ніяк не вдавалося мислити про щось, окрім тієї жахітної старої ляльки Тетті зі сріблястим носом. На біса, як же ту штуку звали? Ну ніяк Еді не могла пригадати. Тетті аж до школи говорила нерозбірливо; у всіх її ляльок були якісь дурнуваті імена, що вона їх вигадувала в голові, як-от Ґрайс, Лілея чи Артемо…

Дівчатка з філії банку знудилися і — вивчаючи власні нігті, накручуючи собі волосся на пальці — подалися назад. Аделаїда — яку Еді злісно звинувачувала в усій цій пригоді (її і ту її «Санку»!) — здавалася вкрай обуреною й відчужено стояла віддалік, ніби не мала до цього стосунку, і розмовляла з допитливою подругою з хору, місіс Картретт, яка спинилася подивитися, що відбувається. У якусь мить Аделаїда заскочила в машину до місіс Картретт і поїхала геть, навіть не повідомивши Еді.

— Ми їдемо в «Макдональдз» по коржики з котлетами, — гукнула вона Тет і бідолашній Ліббі. «Макдональдз»! І — на довершення до всього, — коли комахопикий поліціянт нарешті відпустив Еді, її бідне старе авто не стало заводитися, тож їй довелося розправити плечі й зайти в те жахливе прохолодне відділення банку, перед усіма тими грайливими касирками, і запитати, чи можна скористатися телефоном. А Ліббі й Тет увесь цей час тихомирно сиділи в «олдсмобілі», серед усієї тієї жаскої спеки.

На таксі довго чекати не довелося. Розмовляючи телефоном із чоловіком з гаража, зі свого місця біля переднього столика Еді спостерігала крізь листове скло, як вони удвох ідуть до таксі: попід руки, по гравію пробираються в недільному взутті. Вона застукала по склу; під палючим промінням сонця Тет напівобернулася й підняла руку, і зненацька Еді в голову так раптово стрельнуло ім’я старої ляльки Тетті, що вона вголос розсміялася.

— Що? — перепитав чоловік із гаража; керівник — з витріщеними за грубими скельцями окулярів очима, — підняв погляд на Еді, ніби вона божевільна, та її це не хвилювало. Лікоба. Звісно. Так звали ляльку. Лікоба, нечема, яка пащекувала до матері; Ліко­ба, що запрошувала Аделаїдиних ляльок на чаювання й подавала їм лише воду й редиски.

Коли нарешті прибув буксир, Еді погодилася на пропозицію водія відвезти її додому. То вперше з Другої світової війни вона їхала у вантажівці; кабіна була високо, і залазити в неї з тріснутими ребрами особливого задоволення не приносило: проте, як любив нагадувати своїм донькам Суддя, беріть, що дають.

Коли вона дісталася дому, була майже перша дня. Еді розвісила одяг (лише роздягаючись, вона згадала, що валізи досі в багажнику «олдсмобіля») і прийняла холодну ванну; сидячи на краєчку ліжка, у ліфчику й трусах вона втягнула повітря і якомога сильніше перев’язала собі ребра. Тоді випила склянку води й «Емпімірин» із кодеїном, що залишився після якогось походу до стоматолога, вдягнула кімоно й лягла на ліжку.

Значно пізніше її розбудив телефонний дзвінок. На мить здалося, що тоненький голосок на тому кінці дроту належить матері дівчаток.

— Шарлотта? — гаркнула вона; а тоді, коли не відповіли: — Хто це дзвонить?

— Це Еллісон. Я в Ліббі. Вона… вона якась засмучена.

— Воно й не дивно, — сказала Еді; зненацька від рвучкого сідання напав біль, і вона різко втягнула повітря. — Їй зараз не до посиденьок. Еллісон, не варто було приходити й турбувати її.

— Вона не здається втомленою. Вона… вона каже, що їй треба замаринувати якийсь буряк.

— Буряк маринувати! — пирхнула Еді. — Я б добряче засмутилася, якби сьогодні мусила ще буряки маринувати.

— Але вона каже…

— Біжи додому й дай Ліббі відпочити, — наказала Еді. Знеболювальне її трохи задурманило, а зі страху від допиту щодо аварії (поліціянт натякнув, що, можливо, в усьому винен зір; ішлося про перевірку, скасування ліцензії) їй не терпілося якомога швидше завершити ту розмову.

Десь на тлі — тривожне бурчання.

— Що-що?

— Вона хвилюється. Попросила мене тобі подзвонити. Еді, я не знаю, що робити, будь ласка, приїдь сама подивися…

— Та з якого б то дива? — здивувалась Еді. — Дай їй слухавку.

— Вона в сусідній кімнаті. — Нерозбірливі репліки; тоді знову голос Еллісон. — Каже, що їй треба в місто, а вона не знає, де її туфлі й панчохи.

— Кажи, нехай не переживає. Валізи залишилися в багажнику. Вона вже подрімала?

Знову белькотіння, яке вже почало діяти Еді на нерви.

— Алло? — гучно запитала вона.

— Еді, вона каже, що все гаразд, але…

(Ліббі завжди каже, що все гаразд. Навіть коли підхопила скарлатину.)

— …але вона ніяк не всядеться, — пояснила Еллісон віддаленим голосом, ніби знову нормально не піднесла слухавку до рота. — Вона стоїть у вітальні…

Хоч Еллісон і продовжила говорити, а Еді — слухати, те речення урвалося й за ним почалося наступне, перш ніж Еді — зов­сім зненацька — усвідомила, що не втямила ані слова.

— Вибач, — строго втрутилася вона, — мусиш говорити голос­ніше, — і не встигла вишпетити Еллісон за те, що так бубнить, як зненацька біля вхідних дверей зчинився якийсь гамір: стук-стук-стук-стук-стук, дрібно й шпарко заторохтіли. Еді щільніше закуталася в кімоно й зазирнула в коридор. За дверима стояв Рой Даял і, наче опосум, світив дрібними сірими зубчиками. Він молодцювато кивнув їй рукою.

Вона хутко сховала голову назад у спальню. «От же стерв’ят­ник, — подумала вона. — Пристрелила б його». Він здавався раденьким, як мала дитина. Еллісон говорила ще щось.

— Слухай, мушу класти слухавку, — рвучко відказала Еді. — До мене тут прийшли на веранду, а я не вдягнена.

— Вона каже, що має зустріти якусь наречену на вокзалі, — чітко проказала Еллісон.

Через якусь мить Еді, — яка воліла не визнавати, що в неї проблеми зі слухом, і звикла одразу проскакувати алогізми в розмовах, — глибоко вдихнула (аж у неї заболіли ребра) і мовила:

— Скажи Ліб, нехай приляже. Якщо вона хоче, я прийду, заміряю їй тиск і дам заспокійливе, але лиш після того, як…

Стук-стук-стук-стук-стук!

— Після того, як я його позбудуся, — договорила вона, а тоді попрощалася.

Вона накинула собі на плечі шаль, взула капці й наважилася ступити в коридор. Крізь освинцьоване віконечко дверей прозирав містер Даял, — з розтуленим ротом, сповнений гіперболізованої втіхи, — який тримав у руках щось подібне на загорнутий у жовтий целофан кошик із фруктами. Забачивши, що вона в халаті, він жестом розпачливо вибачився (брови посередині піднялися, перевернутою літерою V) і — недоладно заворушивши губами, вказав на кошик та продекламував: «Вибачте, що турбую! Просто невеличкий презент! Я його тут залишу…».

Якусь мить роздумавши, Еді гукнула — радісним, зміненим тоном:

— Зачекайте хвильку! Я зараз до вас вийду! — Тоді — усмішка скисла, тільки-но вона обернулася спиною, — вона поквапилася до своєї кімнати, зачинила двері й вихопила з шафи капот.

Блискавку ззаду застебнула; тиць-тиць, рум’ян на обидві щоки; дрібку пудри на ніс, провела щіткою по волоссі — кривлячись від болю в піднятій руці — і швидко глипнула на себе в дзерка­ло, перш ніж відчинила двері й пішла по коридору до нього.

— Ну маєш, — здушено озвалася вона, коли містер Даял вручив їй кошик.

— Сподіваюся, я вас не потурбував, — сказав він, зручно обертаючи голову, щоб роздивитися її іншим боком. — Дороті в продуктовому перестріла С’юзі Картретт, а та їй розповіла про вашу аварію… Я роками говорив, — для наголосу він поклав їй долоню на плече, — що на тому перехресті має бути світлофор. Роками! Дзвонив у лікарню, але там сказали, що ви, дякувати богові, поїхали додому. — Приклавши руку до грудей, він вдячно закотив очі в бік Раю.

— Святі небеса, — злагіднівши, відказала Еді. — Дякую.

— Ви послухайте, то ж найнебезпечніше перехрестя в усьому окрузі! Я вам скажу, що буде. Прикро, але щоб Опікунська рада сіла й за нього взялася, там хтось вмерти має. Вмерти.

З певним подивом Еді відзначила, що її власкавлює поведінка містера Даяла — вельми приємна поведінка, особливо через те, що він здавався впевненим, буцім аварію в жодному разі не спричинили її дії. Тож коли він указав на новенький, припаркований біля бордюру, «кадилак» («суто з люб’язності… подумав, що вам на кілька днів знадобиться щось орендоване…»), вона таку лукаву вольність сприйняла далеко не так вороже, як мог­ла б якихось кілька хвилин тому, і покірно підійшла разом із ним, щоб послухати про всі переваги: шкіряні сидіння, магнітолу, кермо з підсилювачем («Ця краля лише якихось два дні в мене простояла, і мушу сказати, тієї ж миті, як я її побачив, то подумав: оце і є ідеальне авто для міс Едіт!»). Від спостереження за тим, як він їздить автоматичними склопідйомниками вгору-вниз, виникало дивне задоволення, зважаючи на те, що зовсім нещодавно деякі люди цілком нахабно натякали, нібито Еді взагалі не варто сідати за кермо.

Він балакав і балакав. Пігулка знеболювального помалу припиняла діяти. Еді спробувала перервати його, але містер Даял — користаючись перевагою (бо дізнався від буксирувальника, що «олдсмобіль» відправиться на звалище) — почав помаленьку підштовхувати до суті: знижка п’ятсот доларів від заявленої ціни — а чому? Демонструючи долоні:

— Не від доброти душевної. Ні, мем, міс Едіт. А я вам скажу чому. Бо я хороший підприємець, а також тому, що «Шевроле Даяла» ви потрібні як клієнтка. — Стоячи під щедрим літнім сонцем, вислуховуючи, як він пояснює, чому також розширить їй уже розширену гарантію, Еді — водночас із болючим уколом у грудині — побачила різкий огидний спалах кошмару неминучої старості. Біль у суглобах, розпливчастий зір, постійний присмак аспірину на піднебінні. Злущена фарба, протікання дахів й капотіння кранів, загиджений котами килим і зовсім не підстрижені газони. І час: стільки часу, що можна годинами стояти на подвір’ї й вислуховувати всіх можливих пройдисвітів, крутіїв і «послужливих» незнайомців, яких сюди вперше занесло. Скільки разів вона приїжджала в Напасть і бачила, як її батько, Суддя, базікає на під’їзній доріжці з якимсь залибленим циганським обрізальником дерев, що пізніше заявлятиме, буцім такса була за гілку, а не за дерево; привітні Юди, взуті у «флорсгайми»126, пропонують йому дівчачі журнали й чарочки віскі, сиплячи поміж тим усіма можливими ідеями для першого поверху й ексклюзивними перевагами: права на видобуток мінералів, захищені території й стільки безризикових інвестицій та єдиних-на-все-життя шансів, що дідусик міг би нарешті позбутися всього, що мав, включно з рідним домом…

Еді стояла й слухала, а її долала дедалі більша чорнота й безнадія. Який сенс боротися? Вона — як і її батько — стара стоїчна нехристиянка; хоч із цивільного й соціального обов’язку вона відвідувала церкву, насправді Еді не вірила жодному промовленому там слову. Повсюди стояли зелені запахи цвинтаря: скошена трава, лілії й зорана земля. Щоразу, як вдихала, ребра пронизував біль, і вона ніяк не могла викинути з голови брошку з оніксом і діамантом, яку успадкувала від матері: її вона, як дурна баба, спакувала в незамкнену валізу, що тепер лежить у незамкненому багажнику розбитого авто на іншому кінці міста. «Усе своє життя, — подумала вона, — мене окрадали. Усе, що я хоч колись любила, у мене відібрали».

І зненацька товариська присутність містера Даяла стала дарувати дивну приємність: його розпашіле обличчя, визрілий запах лосьйону після гоління й дельфінячий, схожий на іржання, сміх. Його метушлива поведінка, — що суперечила міцній зрілості грудей під накрохмаленою сорочкою, — химерно втішала. «Я ж і зав­жди вважала, що він приємний на вигляд чоловік», — подумала Еді. Рой Даял мав свої недоліки, та принаймні йому не вистачало нахабства заявляти, ніби Еді не вміє кермувати… «Я буду їздити, — гримнула вона на куцого окулістика щойно тиждень тому. — Мені однаково, хоч повбиваю всіх у Міссісіпі…» І поки вона стояла й вислуховувала, як містер Даял оповідає про машину, пухким пальцем торкаючись її руки (іще дещо їй треба сказати, а потім ще одне, а тоді, коли вона вже притьмом утомилася від нього, запитав: «Що я маю сказати, щоб ви стали моєю клієнткою? Просто зараз? Поясніть, що я маю сказати для того, щоб ми з вами мали справу…»); поки Еді, чомусь уперше знесилівши настільки, що відключилася, стояла й вислуховувала його торги, Ліббі, проблювавшись у мийницю, лягла на ліжко з прохолодним компресом на голові й занурилася в кому, з якої вже не прокинеться.

Інсульт. Саме він. Коли її вдарив перший, ніхто про це не знав. У будь-який інший день там була б Одін — але вона взяла собі тиждень відпустки на час їхньої подорожі. Коли Ліббі врешті підійшла до дверей на стукіт, — це в неї забрало стільки часу, що Еллісон подумала, чи не спить вона, — то була без окулярів і трохи причмелена. Вона подивилася на Еллісон так, ніби очікувала когось іншого.

— Усе добре? — запитала Еллісон. Вона вже все знала про аварію.

— Так-так, — розсіяно відповіла Ліббі.

Вона впустила Еллісон, а тоді поблудила кудись у задню частину будинку, ніби шукала щось, що поклала не на своє місце. Вигляд мала нормальний, якщо не враховувати плямистий, кольору тонко розмащеного виноградного джему синець на вилиці і волосся, що було не таке чепурне, як їй зазвичай подобалося.

Роззирнувшись, Еллісон спитала:

— Ти газету не можеш знайти?

Будинок блищав чистотою: підлога всюди помита, усе протерто від пилу й навіть подушки дивана підбили й правильно розклали; якось саме чистота й порядок у будинку не дали Еллісон і подумати, що сталося щось зле. У неї в домі захворювання були нерозривно пов’язані з гармидером: із засмальцьованими фіранками й скрипучими від піску простирадлами; з висунутими шухлядами та крихтами на столі.

Після недовгих пошуків Еллісон знайшла газету — складену на сторінці з кросвордом, а зверху на ній лежали окуляри — на підлозі біля крісла Ліббі й понесла це все на кухню, де Ліббі сиділа за столом і раз по раз твердим рухом по колу розпрямляла скатертину.

— Ось твій кросворд, — сказала Еллісон. На кухні було ясно, аж неприємно. Попри те, що сонце лилося крізь фіранки, чомусь було ввімкнене світло на стелі, ніби стояв темний зимовий пополудень, а не середина літа. — Принести тобі олівець?

— Ні, я ніяк не можу ту дурничку розв’язати, — злякано сказала Ліббі, відсовуючи газету, — букви постійно злітають зі сторінки… Мені насправді треба піти взятися за буряки.

— Буряки?

— Якщо не почну зараз, вони не будуть готові вчасно. Наша маленька наречена прибуває в місто Четвертим номером…

— Яка наречена? — після недовгої паузи запитала Еллісон. Вона ніколи не чула про жодний Четвертий номер, хай там що це таке. Усе було яскраве й нереальне. Щойно годину тому поїхала Іда Ру — як і в будь-яку іншу п’ятницю, але цього разу вона не повернеться ні в понеділок, ні ніколи. І не взяла з собою нічого, окрім червоного пластикового стаканчика, з якого пила: у коридорі, покидаючи будинок, вона відмовилася від акуратно загорнутих живців і коробки з подарунками, — мовляв, заважка, щоб нести.

— Мені не треба того всього! — радісно відмахнулася вона й подивилася Еллісон просто в очі; але сказала вона це з інтонацією людини, якій мале дитя запропонувало ґудзик чи обли­заний кусник цукерки. — Ну а ти як думаєш, нащо мені всьо то дрантя?

Спантеличена Еллісон ледь стримувала сльози.

— Ідо, я тебе люблю, — сказала вона.

— Ну, — задумливо відказала Іда, — і я тебе люблю.

Це було жахливо; надто жахливо, щоб бути правдою. Проте от же вони стоять перед вхідними дверима. До горла Еллісон підібрався гострий клубок горя від того, як Іда методично складає зелений чек, що лежав горілиць на столі в коридорі, — два­дцять доларів і нуль центів — перевіряючи, щоб обидва краї зійшлись ідеально рівно, перш ніж зігнути його, затискаючи великим і вказівним пальцями. Тоді вона розстебнула свою маленьку чорну сумочку й сховала чек туди.

— Я більше не можу жити на двадцять доларів на тиждень, — сказала вона. Голос у неї був тихий і природний, та водночас зовсім неправильний. Як узагалі можливо, що вони отак стоять тут у коридорі, як ця мить може бути реальною? — Я вас то люб­лю, але так уже має бути. Я старію. — Вона торкнулася щоки Еллісон. — А ти будь чемна. Скажи Малій Вре, шо я її люблю.

Вре — від слова Вреднючка — Іда називала Гаррієт, коли та нечемно поводилася. Далі двері зачинилися, і вона пішла.

— Я так думаю, — сказала Ліббі — і Еллісон, злегка стривожившись, помітила, як вона смикано роззирається по кухонній підлозі, ніби побачила, як біля ноги в неї пурхає міль, — …вона їх не знайде, як сюди приїде.

— Прошу? — перепитала Еллісон.

— Буряки. Мариновані буряки. От би хтось мені допоміг, — сказала Ліббі й жалібно, злегка комічно закотила очі.

— Мені щось зробити для тебе?

— Де Едіт? — запитала Ліббі, і голос у неї раптом став якимсь карбованим, уривчастим. — Вона для мене дещо зробить.

Еллісон сіла за кухонним столом і спробувала привернути її увагу.

— Ти сьогодні обов’язково маєш приготувати ті буряки? — запитала вона. — Ліб?

— Я лише знаю, що вони мені сказали.

Еллісон кивнула й трохи затрималася в надмірно освітленій кухні, роздумуючи, що робити далі. Іноді Ліббі приходила додому з Місіонерського чи церковного товариства з певними вкрай специфічними вимогами: зелені марки, старі оправи для окулярів чи етикетки від супів «Кемпбеллз» (які в баптистському домі в Гондурасі обмінювали на готівку), а також палички від фруктового льоду й старі пляшки з-під мийного засобу «Люкс» (для рукоділля на Церковному благодійному ярмарку).

— Скажи, кому подзвонити? — зрештою спитала вона. — Я подзвоню, скажу, що ти потрапила сьогодні в аварію. Нехай буряки принесе хтось інший.

— Едіт для мене дещо зробить, — грубо буркнула Ліббі. Вона підвелася й вийшла в сусідню кімнату.

— Мені подзвонити їй? — запитала Еллісон, зазираючи їй услід. — Ліббі? — Вона ще ніколи не чула, щоб Ліббі розмовляла так різко.

— Едіт зі всім розбереться, — мовила Ліббі в’ялим дратівливим голосом, зовсім не схожим на звичний.

Тож Еллісон подалася до телефона. Та вона досі не оговталася від від’їзду Іди й не могла словами передати Еді те, якою зміненою здавалася Ліббі, якою спантеличеною, якою химерно неспроможною висловитися. Те, з яким засоромленим обличчям вона посмикувала себе збоку за сукню. Поки говорила, затинаючись від заціпеніння, Еллісон, розтягуючи шнур, наскільки це було можливо, витягнула шию, щоб зазирнути в сусідню кімнату. Сиві, серпанкові кінчики волосся Ліббі наче горіли червінню — волосся було таке тонке, що Еллісон бачила крізь нього її досить великі вуха.

Еді перервала Еллісон ще до того, як та закінчила говорити.

— Біжи додому, а Ліббі нехай відпочине, — сказала вона.

— Зачекай, — заперечила Еллісон і гукнула в іншу кімнату: — Ліббі? Тут Еді. Підійдеш із нею поговорити?

— Що-що? — перепитала Еді. — Алло.

Сонячне проміння збиралося на трапезному столі калюжками тендітного блискучого золота, а водянисті монетки світла, що відбивалося від канделябра, мерехтіли на стелі. Усе приміщення сліпило, палахкотіло, наче бальна зала. По краях Ліббі палахкотіла багрянцем, ніби жаринка; а пополудневе сонце, що оточувало її короною, приносило своєю тінню темряву, від якої здавалося, ніби щось горить.

— Вона… Я за неї хвилююся, — у розпачі заговорила Еллісон. — Будь ласка, приїдь. Я не розумію, про що вона говорить.

— Слухай, мушу йти, — відказала Еді. — До мене тут прийшли, а я не вдягнена.

А тоді вона повісила слухавку. Еллісон постояла біля телефона ще якусь мить, намагаючись розібратися в думках, а тоді поспішила в іншу кімнату, щоб подивитися, як там Ліббі, яка втупилася в неї пильним незворушним виразом.

— У нас була пара поні, — прорекла вона. — Маленькі гніді.

— Я викличу лікаря.

— Не викличеш, — сказала Ліббі — так твердо, що Еллісон миттю піддалася її дорослому владному тону. — І не думай нічого такого робити.

— Ти захворіла. — Еллісон розплакалася.

— Ні, я в порядку, я в порядку. Просто вони вже давно мали б приїхати й мене забрати, — промовила Ліббі. — Де вони? Уже до вечора йде. — І вона подала долоню Еллісон, — дрібну, всохлу паперову долоню, — а тоді подивилася на неї так, ніби очікувала, що її кудись заберуть.

Від духу лілії й туберози, що переповнював розігрітий похоронний зал, у Гаррієт млосно скручувало шлунок, щоразу як вентилятор обертався й обдував її струменем цього аромату. Вона сиділа з туманним поглядом на диванчику з вигнутою спинкою, вбрана у свою найкращу недільну сукню — білу з маргаритками. Різьблення тикалося їй між лопаток, а сукня була затісна в ліфі — від чого груди здавлювало ще сильніше, а сперте повітря душило ще більше, і виникало враження, що дихаєш не киснем, а десь у відкритому космосі якимсь порожнім газом. Вона не вечеряла й не снідала; більшу частину ночі пролежала без сну, втиснувшись обличчям у подушку й плачучи, а коли — з пульсівним болем у голові — розплющила очі пізно вранці наступного дня й побачила власну спальню, то якийсь час запаморочено роздивлялася знайомі об’єкти (штори, відображення листя в дзеркалі трюмо, навіть ту ж купу перетриманих бібліотечних книжок на підлозі). Усе так, як вона й залишила в день, коли виїхала в табір — а тоді її наче важезним каменем прибило те, що Іди вже нема, Ліббі померла, і все жахливо й неправильно.

Еді — одягнена в чорне, з високим коміром із перлинами; якою владною вона здавалася біля п’єдесталу з гостьовою книгою! — стояла біля дверей. Кожній людині, що заходила, вона говорила одні й ті самі слова.

— Труна в кімнаті ззаду, — ніби віталася з багрянолицим чоловіком у зношеному коричневому костюмі, який стиснув її руку; а тоді — йому через плече, кощавій місіс Фосет, котра, дотримуючись правил пристойності нахилилася в нього за спиною в очікуванні своєї черги. — Труна в кімнаті ззаду. На жаль, тіла не видно, але це не я вирішувала.

На мить місіс Фосет збентежилася, а тоді й сама стиснула долоню Еді. Здавалося, вона от-от розплачеться.

— Я так засмутилася, коли дізналась, — сказала місіс Фосет. — У нас у бібліотеці всі дуже любили міс Клів. Сьогодні вранці я прийшла й побачила книжки, які відклала для неї, і вже зовсім нічого не могла.

«Місіс Фосет!» — подумала Гаррієт з розпачливим припливом захоплення. Серед натовпу темного одягу вона дарувала приємну розраду кольором літньої сукні з малюнками і червоних полотняних еспадрилей — схоже, вона прийшла сюди просто з роботи.

Еді погладила її долоню.

— А вона усіх вас у бібліотеці обожнювала, — сказала вона, і Гаррієт аж занудило від її силуваної задушевної інтонації.

Аделаїда й Тет, які стояли біля диванчика навпроти Гаррієт, балакали з парочкою гладких старших пані, схожих на сестер. Вони розмовляли про квіти в похоронній каплиці, які — через недбальство з боку похоронного дому — за ніч зів’яли. Зачувши про це, гладкі пані аж зазойкали від розпачу.

— Та служниці чи хто там мали би їх полити! — гукнула дебеліша й радісніша з двох: рожевощока, огрядна, із сивими кучерями, наче в дружини Санта-Клауса.

— Ой, — прохолодно зронила Аделаїда, махнувши підборіддям, — на те вони не спромоглися, — і Гаррієт пронизало нестерпним ударом ненависті — до Адді, до Еді, до всіх старих жінок — від їхньої жвавої ерудиції стосовно протоколу жалоби.

Просто біля Гаррієт стояла ще одна громадка блаженних ­балакучих жіночок. Гаррієт не знала з них нікого, окрім місіс Вайлдер Вітфілд, церковної органістки. Лише мить тому вони заливалися сміхом, ніби на картярських посиденьках, а тепер збилися головами докупи й стали перемовлятися стишеними голосами.

— Олівія Вандерпул, — промурмотіла непримітна гладколица жінка. — Так Олівія роками протрималася. Під кінець важила тридцять чотири кілограми, не могла тверде їсти.

— Бідна Олівія. Після того, як другий раз впала, то вже більше собою не була.

— Кажуть, що рак кісток — то найгірше.

— Аякже. Я лиш скажу, щастя, що наша міс Клів відійшла так швидко. У неї ж нікого не було.

«Нікого не було? — подумала Гаррієт. — У Ліббі?» Місіс Вітфілд помітила, як Гаррієт блимає на неї очима, й усміхнулася їй; але дівчинка відвернулась і втупилася червоними від сліз очима в килим. Вона стільки наплакалася, починаючи з поїздки додому з табору, що тепер ніби заніміла, її нудило: не могла ковтати. Минулої ночі, коли вона зрештою спромоглася заснути, їй наснилися комахи: оскаженілий чорний рій, що виринає з духовки в якомусь чужому будинку.

— Чия то дитина? — театральним шепотом запитала в місіс Вітфілд гладколица жінка.

— Ой, — охнула місіс Вітфілд і стишила голос. У тьмавому приміщенні світло з гасових ламп плескалося й миготіло по сльозах Гаррієт; тепер усе затягнуло імлою, усе тануло. Якась її частина — холодна й розлючена — стояла осторонь і висміювала себе за сльози, поки полум’я свічок розчинялося й підстрибувало грайливими призмами.

Похоронний зал — на Мейн-стріт, біля Баптистської церкви — містився у високій вікторіанській будівлі з башточками й колючими залізними кониками. Скільки разів Гаррієт проїжджала повз неї на велосипеді, роздумуючи, що ж відбувалося на тих башточках, за куполами й вікнами зі слізниками? Іноді — вночі, після чиєїсь смерті — у найвищій вежі за вітражним склом мерехтів загадковий вогник, вогник, що змушував її згадувати статтю про мумій, яку вона переглядала в старому примірнику «Нешнал Джіоґрефік». «Жреці-бальзамувальники працювали до пізньої ночі, — було написано під фотографією (нічний Карнак, горить моторошний вогник), — готуючи своїх фараонів до довгої мандрівки у підземний світ». Завжди, коли у вежі горіло, Гаррієт проймало морозом за спиною, і вона трохи швидше крутила педалі велосипеда в бік дому або — у ранні зимові сутінки, дорогою додому з репетиції хору — щільніше закутувалася в пальто й глибше вмощувалася на задньому сидінні машини Еді.

Дон-дін — б’є дзвін

— співали дівчатка, підстрибуючи на скакалці на церковному подвір’ї після хору,

Матінко, прощай,

На цвинтарі, біля брата

Мене поховай…127

Хай які нічні ритуали відбувалися нагорі — хай як там розпанахують, дренують і набивають близьких людей — низ будівлі тонув у заспокійливій вікторіанській моторошності. У залах і приймальних кімнатах пропорції були величні й тінисті, килими грубі й вицвілі, меблі (розкрутні стільці, віджилі дивани) тьмяні й усохлі. Підніжжя сходів перекривала оксамитова мотузка: червоний килим поступово даленів у темряву з фільмів жахів.

Ритуальним гримером був сердечний чоловічок, містер Мейкпіс, з довгими руками, довгим делікатним носом і паралізованою від поліомієліту ногою. Він був привітний і балакучий, попри рід занять, усі його любили. Він, скалічений сановник, кульгав з іншого боку приміщення від групки до групки, потискав руки, завжди усміхнений, завжди бажаний співрозмовник: люди розступалися, ґречно запрошуючи його у своє товариство. Виразний силует, вигин спаралізованої ноги і звичка (періодично) обома руками хапати стегно й викручувати його вперед, коли хвора кінцівка застрягала: усе це нагадувало Гаррієт картинку, яку вона бачила в одному з коміксів-жахастиків Гелі, де згорблений слуга маєтку видирав свою ногу — натужно, обома руками — з кістяної хватки злого духа, який тягнувся по неї знизу.

Увесь ранок Еді розводилася про те, як містер Мейкпіс «гарно попрацював». Їй хотілось одразу піти й замовити похорон із відкритою труною, хоча Ліббі все життя наполегливо повторювала, що не хоче, щоб її тіло бачили після смерті. За її життя Еді кепкувала з цих страхів; після смерті вона начхала на бажання Ліббі й вибрала і труну, і одяг з прицілом на показ: бо цього очікуватимуть немісцеві родичі, бо така традиція, так усі роблять. Але цього ранку Аделаїда й Тетті підняли такий істеричний ґвалт у задній кімнаті похоронного залу, що зрештою Еді огризнулася «та бодай вам» і попросила містера Мейкпіса закрити труну.

Серед важкого аромату лілій Гаррієт відчула інший запах. Хімічний, він чимсь нагадував нафталінові кульки, але нудотніший: рідина для бальзамування? Не варто думати про такі речі. Краще про них узагалі не думати. Ліббі ніколи не пояснювала Гаррієт, чому вона проти похоронів із відкритою труною, але Гаррієт була підслухала, як Тетті комусь розповідала, що ще коли вони були дітьми, «іноді ті сільські трунарі дуже зле свою роботу робили. Ще до електричних холодильників. Наша мама померла влітку, тож самі розумієте».

Перекрикуючи решту, з її місця біля гостьової книги на мить гучно й чітко пролунав голос Еді:

— Ті ж люди тоді не знали татка. Він ніколи таким не переймався.

Білі рукавички. Стримані перешіптування, ніби на зборах Доньок американської революції128. Легені Гаррієт забивало саме повітря — сперте, задушливе. Тетті, склавши руки й похитуючи головою, розмовляла з дрібним лисим чоловіком, якого Гаррієт не знала; і попри темні мішки під очима й відсутність помади, поводилася вона напрочуд діловито й прохолодно.

— Ні, — говорила вона, — ні, то старий містер Голт ле Февр дав татові те прізвисько, ще коли вони дітьми були. Містер Голт ішов вулицею зі своєю нянькою, а далі відбіг і заскочив татові на спину. Тато, звісно, відбився, і містер Голт — а він був утричі більший за тата — кинувся плакати. «Ого, та ти просто старий розбійник!»

— Я часто чув, як мій батько так називає Суддю. Розбійником.

— Ну, те прізвисько таткові насправді не дуже пасувало. Він не був якийсь здоровило. Хоч в останні роки набрав ваги. Через флебіт і розпухлі щиколотки він уже не міг ходити так, як колись.

Гаррієт закусила зсередини щоку.

— Як містер Голт зовсім стратив розум, — сказала Тет, — тоді наприкінці Вайлет мені сказала, що подеколи йому в голові прояснювалося, і він питав: «Цікаво, а де ж старий Розбійник? Давно вже старого Розбійника не бачив». Звісно, татко тоді вже давно помер. Одного дня він усе ніяк не замовкав, хвилювався за татка й гадав, чому його так довго нема, що Вайлет йому нарешті сказала: «Голте, Розбійник до нас заходив, він хотів із тобою побачитися, але ти спав».

— Хай бог боронить, — сказав лисий чоловік, що зазирав Тет через плече на пару, що заходила досередини.

Гаррієт сиділа дуже-дуже тихо. Ліббі! — хотілося закричати їй, закричати, як вона кликала її вголос іноді навіть тепер, коли прокидалася серед ночі від кошмарів. Ліббі, у якої в кабінеті лікаря очі були на мокрому місці; Ліббі, котра боїться бджіл!

Вона зустрілася поглядом з Еллісон — з її червоними, перепов­неними горем очима. Гаррієт міцно стиснула губи, увігнала нігті собі в долоні й свердлила поглядом килим, рішуче й зосереджено затамувавши подих.

П’ять днів — п’ять днів до своєї смерті — Ліббі пробула в лікарні. Невдовзі перед кінцем навіть здавалося, що вона може прокинутися: вона бурмотіла крізь сон, гортала уявні сторінки книжки, доки слова не стали зовсім нерозбірливими, і вона поринула в глибокий туман наркотиків і паралічу. «Її показники падають», — сказала медсестра, що прийшла її оглянути того останнього ранку, поки Еді спала на койці біля її ліжка. Вистачило часу рівно на те, щоб викликати Аделаїду й Тет у лікарню — а тоді, десь перед восьмою, коли всі три сестри зібралися навколо її ліжка, дихання Ліббі щораз повільнішало, і «потім, — із силуваною усмішкою сказала Тет, — воно просто спинилося». Персні з пальців довелося зрізати, так у неї розпухли руки… Маленькі долоньки Ліббі, такі тендітні, наче папір! Любі поплямовані долоні, які складали паперові човники й відпускали їх плавати в умивальник! «Розпухли, ніби грейпфрути, — ці слова, такі огидні слова, за останні дні Еді повторила вже не раз. — Розпухли, ніби грейпфрути. Довелося в ювелірний дзвонити, щоб зрізали персні…»

«Чому ви мені не подзвонили?» — запитала Гаррієт — сторопіла, отетеріла — коли зрештою спромоглася на слова. Її голос у кондиціонованій прохолоді нової машини Еді високо й недоречно заскрипів з-під чорної лавини, що прибила її мало не до непритомності на словах «Ліббі померла».

«Ну, — по-філософськи відзначила Еді, — я подумала, що не варто завчасно псувати тобі розваги».

— Бідні дівчатка, — мовив знайомий голос — голос Тет — понад ними.

Еллісон — з обличчям у долонях — почала схлипувати. Гар­рієт зціпила зуби. «Вона єдина сумніша за мене, — подумала вона, — друга єдина по-справжньому сумна людина тут».

— Не плач. — Учительська долоня Тет ненадовго затрималася в Еллісон на плечі. — Ліббі б цього не хотіла.

Вона говорила засмучено — зовсім трохи, прохолодно відзначила Гаррієт тією невеликою жорсткою часткою своєї особистості, яка стояла позаду й спостерігала, непідвладна горю. Але недостатньо засмучено. «Чому, — подумала Гаррієт, зовсім засліплена, зболена й очманіла від плачу, — чому вони тримали мене в тому смердючому таборі, поки Ліббі лежала і вмирала на ліжку?»

У машині Еді перепросила — начебто. «Ми думали, вона видужає, — сказала вона спершу, а тоді: — Я думала, ти б більше хотіла запам’ятати її такою, якою вона була, — і нарешті: — Я про це не думала».

— Дівчата? — гукнула Тет. — Пам’ятаєте наших кузинок Делл і Люсінду з Мемфіса?

Уперед ступили постаті двох сутулих бабусь: одна висока й засмагла, друга округла й чорна, з прикрашеною коштовностями сумочкою з темного оксамиту.

— Ну маєш! — озвалася висока, засмагла. Вона стояла ніби чоловік, взута у великі туфлі без підборів, а руки тримала в кишенях сукні спортивного крою кольору хакі.

— Хай бог боронить, — пробурмотіла присадкувата темна, рожевою хустинкою витираючи очі (обведені чорним, ніби в зірки німого кіно).

Гаррієт роздивлялася їх і згадувала басейн біля заміського клубу: блакитне світло, те, яким абсолютно беззвучним був світ, коли вона линула під воду на глибокому вдиху. «Ти можеш зараз бути там, — сказала вона собі, — можеш бути там, якщо дуже сильно про це подумаєш».

— Гаррієт, можна тебе на хвильку? — Аделаїда, яка в чорній похоронній одежі з білим коміром мала дуже стильний вигляд, ухопила її за руку й підтягнула.

— Лише якщо пообіцяєш її одразу повернути! — кинула присадкувата жінка, помахуючи щедро всіяною перснями долонею.

«Ти можеш звідси піти. У думках. Просто піти геть». Як там Пітер Пен сказав Венді? «Просто заплющ очі й думай про щось красиве».

— О! — Аделаїда каменем стала в центрі приміщення, заплющила очі. Люди пропливали повз. Музика з невидимого оргáна («Ближче, Господи, до Тебе» — нічого аж надто захопливого, але Гаррієт ніколи не могла знати напевне, що може вразити стареньких жінок) важкими нотами долинала до них звідкись неподалік.

— Туберози! — видихнула Аделаїда; і лінія її носа в профіль так нагадувала Ліббі, що серце в Гаррієт стиснулось аж занадто сильно, неприємно. — Понюхай! — Вона вчепилася Гаррієт у руку й потягнула її до великого букета в порцеляновій урні.

Органна музика виявилася підробкою. У ніші за міжвіконним столиком Гаррієт угледіла бобінний магнітофон, що вистукував собі за оксамитовою драпіровкою.

— Моя улюблена квітка! — Аделаїда поквапилася вперед. — Бачиш, дрібненькі. Ти понюхай їх, сонечку!

У Гаррієт скрутило шлунок. Пахощі, що стояли в перегрітому приміщенні, були химородні й до смерті солодкі.

— Райський запах, правда? — сказала Аделаїда. — У мене такі у весільному букеті були…

У Гаррієт перед очима щось замелькало, і по краях усе почорніло. Вона не зчулася, як світло завихорилося, а чиїсь великі пальці — чоловічі — стиснули їй лікоть.

— За непритомність не знаю, але в закритому приміщенні в мене голова від них ще й як болить, — казав хтось.

— Виведіть її на свіже повітря, — промовив незнайомець, який її тримав: літній чоловік, незвично високий, із сивим волоссям і чорними кущистими бровами. Попри спеку, він був одягнений у светр з вирізом мисиком поверх сорочки з краваткою.

Ніби нізвідки налетіла Еді — уся в чорному, як Лиха відьма з країни Оз — просто в обличчя Гаррієт. Одну-дві секунди крижані зелені очі холодно оцінювали її стан. Тоді вона підвелася (вгору-вгору-вгору) й сказала:

— Відведіть її до машини.

— Я відведу, — зголосилася Аделаїда. Вона обійшла й узяла Гаррієт за ліву руку, поки той літній чоловік (як виявилося, дуже літній, за вісімдесят, якщо не за дев’яносто) тримав праву, і разом вони повели Гаррієт за двері, на сліпуче сонячне світло: дуже повільно, радше в темпі чоловіка, ніж Гаррієт, так їй запаморочилося.

— Гаррієт, — драматично звернулася Аделаїда й стиснула її долоню. — Закладаюся, ти не знаєш, хто це! Це ж містер Джей Роудс Самнер, що живе в сусідньому будинку біля того, де я виросла!

— Чиппоукз, — додав містер Самнер, напринджено розди­маючись.

— Точно. Чиппоукз. Далі вулицею від Напасті. Ти ж, Гаррієт, точно чула, як ми балакали про містера Самнера, котрий літав у Єгипет із Закордонною службою?

— Я твою тітку Адді знав, ще відколи вона зовсім мацьопкою була.

Аделаїда кокетливо засміялася.

— Та не такою й мацюпусінькою. Гаррієт, я подумала, тобі було б цікаво поговорити з містером Самнером, тебе ж бо так цікавить Тутанхамон і всіляке таке.

— Я недовго був у Каїрі, — сказав містер Самнер. — Лише під час війни. Тоді в Каїрі хіба лінивих не було. — Він причовгав до відчиненого пасажирського вікна довгого лімузина «Кадилак» — лімузина похоронної служби — і злегка нахилився до водія.

— Не приглянеш за цією юною леді? Вона кілька хвилин тут полежить на задньому сидінні.

Водій — обличчя якого було бліде не менше ніж у Гаррієт, хоч на голові красувалася гігантська рудувато-чорна зачіска «афро» — відсахнувся й вимкнув аудіо.

— Га? — перепитав він, стрибаючи поглядом без уявлення, куди дивитися спочатку — на тремтячого білого діда, що схилився до вікна, чи на Гаррієт, що лізла ззаду в салон. — Їй зле?

— А щоб мені! — мовив містер Самнер, згинаючись, щоб зазир­нути після Гаррієт в темну середину. — Схоже, там і бар є!

Водій наче оговтався й пожвавішав.

— Ні, сер, начальнику, бар у мене в іншій машині! — підкинув він жартівливим поблажливим тоном, з робленою приязністю.

Містер Самнер на це схвально ляснув по даху лімузина й розсміявся разом із водієм.

— Гаразд! — сказав він. Руки в нього тремтіли; хоч він і здавався досить кмітливим, але Гаррієт мало за своє життя бачила таких старих і хирлявих людей на ногах. — Гаразд! А ти непогано собі обжився, правда ж?

— Та не нарікаю.

— Радий це чути. Так, дівчинко, — звернувся він до Гаррієт, — тобі що потрібно? Кока-коли хочеш?

— Ой, Джоне, — почула вона Аделаїдине бурмотіння. — Їй того не треба.

Джон! Гаррієт втупилася поглядом просто перед собою.

— Я тільки хочу, щоб ти знала: я любив твою тітку Ліббі понад усе на світі, — почула вона містера Самнера. Голос у нього був старечий, тремкий, із дуже південним акцентом. — Я б попросив ту дівчину за мене вийти, якби міг подумати, що вона вподобає мене!

Очі Гаррієт наповнилися сльозами люті. Вона щосили стиснула губи й силкувалася не плакати. В салоні машини панувала задуха.

Містер Самнер продовжив:

— Як твій прадідо вмер, я справді просив Ліббі переїжджати і виходити за мене. Хоч які ми тоді старі були. — Він реготнув. — Знаєш, що вона сказала? — Не привернувши погляду Гаррієт, він легенько постукав по дверцятах. — Гм? Знаєш, що вона сказала, сонце? Думала, що, може, так і зробить, тільки б не довелося сідати в літак. Ха-ха-ха! Просто щоб ти собі розуміла, юна леді, я в той час аж у Венесуелі працював.

Аделаїда ззаду щось сказала. Старий півголосом відповів:

— Та щоб я скис, як вона не друга Едіт!

Аделаїда грайливо посміялася — на цьому плечі Гаррієт почали безконтрольно здійматися, і ридання мимовільно вирвалися самі.

— Ой! — скрикнув містер Самнер із непідробною тривогою; його тінь — крізь вікно автомобіля — знову впала на неї. — Най боженько боронить!

— Ні-ні. Ні, — твердо заявила Аделаїда, відводячи його. — Облиш її. Джоне, з нею все буде добре.

Дверцята автомобіля стояли прочинені. Гаррієт гучно й нестерпно ридала в тиші. Водій лімузина спереду мовчки спостерігав за нею в дзеркальце заднього огляду поверх м’якої книжки з аптечного магазину (з астрологічним колесом на обкладинці) під назвою «Ваші знаки кохання». Невдовзі він поцікавився:

— То твоя мамка вмерла?

Гаррієт похитала головою. Водій у дзеркалі зморщив лоба.

— Кажу, твоя мамка вмерла?

— Ні.

— Ну шо ж. — Він вибив запальничку. — То нема чого тобі плакати.

Прикурювач вискочив, водій запалив сигарету і випустив в опущене вікно довгий клубок диму.

— Ти не знаєш, шо таке сумувати, — сказав він. — Аж доки то не станеться. — Тоді відчинив бардачок і подав їй через сидіння кілька серветок.

— То хто вмер? — запитав він. — Татко?

— Моя тітка, — спромоглася Гаррієт.

— Хто-хто?

— Моя тітка.

— Ага! Тета твоя! — Тиша. — Ти з нею живеш?

Водій нетерпляче почекав, тоді стенув плечима й знов обернувся вперед, і так і сидів, виставивши лікоть із вікна, потягуючи цигарку. Час від часу він зазирав у книжку, яку іншою рукою тримав розкритою біля правої ноги.

— Ти коли вродилася? — за якийсь час запитав він у Гаррієт. — Якого місяця?

— Грудень, — відповіла Гаррієт, коли він уже почав запитувати вдруге.

— У грудні? — Він глянув на неї поверх сидіння; вираз у нього був сумнівний. — Ти Стрілиця?