Метелик

Смерть Карбоньєрі

Учора мій друг Матьє Карбоньєрі отримав удар ножем у самісіньке серце. Це вбивство викликало цілу низку інших убивств. Матьє зовсім голий мився в умивальні, і, коли він намилив обличчя, його вдарили ножем. Тут повелося так, що кожен, приймаючи душ, звичайно відкриває ножа й кладе його під свій одяг, аби встигнути дотягтися до нього, коли відчує, що до нього наближається недруг. Матьє не зробив цього й Заплатив за це життям. Мого друга вбив один вірменин, що ціле своє життя був сутенером.

З дозволу коменданта й за допомогою іншого товариша я сам зніс Матьє до пристані. Він важкий, і я, несучи його, мусив тричі зупинятись на перепочинок. Я прив’язав Матьє до ніг великий камінь, але не мотузкою, а дротом. Акули не зможуть перекусити цей дріт, і він утоне на дно моря, перше ніж вони пошматують його.

Коли ми з товаришем приходимо до пристані, б’є дзвін. Шоста година вечора. Сонце заходить за обрій. Ми сідаємо в човен. Матьє спить вічним сном у горезвісному ящику з відкидною стінкою, що править за домовину для всіх. Для Матьє все скінчилося.

— Уперед! — командує наглядач за стерном. Менше ніж за десять хвилин ми дістанемося до течії у фарватері між островами Руайяль та Сен-Жозеф. І мені враз до горла підкочується клубок. Над водою з’являються десятки плавників акул, що швидко кружляють у просторі завдовжки метрів чотириста. І ось пожиралі каторжан учасно прийшли по здобич у точне місце.

Вчини, Боже, так, аби вони не встигли схопити мого друга. Веслярі на знак прощання з небіжчиком піднімають весла. Ми перехиляємо ящик. Загорнуте в мішки від борошна тіло Матьє, що його тягне вниз великий камінь, зсувається по відкидній стіні й ураз падає в море.

Який жах! Тільки-но Матьє занурюється у воду і, як мені здалося, зникає, коли знову виринає, підтримуваний у повітрі сімома, десятьма чи двадцятьма — хто може це знати? — акулами. Перше ніж човен відпливає назад, акули зривають з Матьє мішки від борошна, в які він загорнутий, і тоді відбувається щось незбагненне. Матьє стоїть над водою дві-три секунди. Він уже без правої руки. Здійнявшись до пояса над водою, він прямує просто на човен, потім, дійшовши до середини водоверті, зникає назавжди. Акули пропливають під нашим човном, б’ючись об його днище, і один із веслярів мало не втратив рівновагу й не шубовснув у воду.

Всі ми, навіть наглядачі, отетеріли. Вперше в житті мені захотілося померти. Я мало не кинувся до акул, щоб навіки піти з цього пекла.

Поволі я підіймаюсь від пристані до табору. Ніхто не ступає поряд зі мною. Я поклав ноші собі на плечі й приходжу до плоскогір’я, де мій Брут нападав на Дантона. Я зупиняюсь тут і сідаю. Вже споночіло, хоч іще тільки сьома година вечора. На заході небо ще освітлене промінням сонця, яке вже сіло за обрій. Усе довкола огорнула темрява, яку в одному місці розтинає сніп проміння острівного маяка, і я відчуваю щем у серці.

Прокляття! Ти забаг побачити похорон і до того ж похорон свого друга? Тож ти й побачив! Почув, як б’є дзвін, і побачив усе інше. Ти задоволений? Твоя хвороблива цікавість удоволена.

Лишається поквитатися з типом, який убив твого друга. Коли? Цієї ж ночі? Чому цієї ж ночі? Це надто рано, той тип буде дуже обережний. Їх шість у їхньому «казані».

У цьому ділі не слід квапитися. Треба з’ясувати, на скількох чоловік я можу покластися. На чотирьох, крім себе самого, отже, нас буде п’ять. Непогано. Ліквідувати цього типа! Так, а потім мені слід буде перебратися на острів Дьябль. Там я не робитиму ніякого плоту, не готуватимусь, а візьму два мішки, наповню їх кокосовими горіхами й кинусь на них у море. З того острова відстань до берега відносно коротка, якихось сорок кілометрів по прямій лінії. Коли зважити на хвилі, вітри й припливи та відпливи, то ця відстань може зрости до ста двадцяти кілометрів. Отже, питання полягає тільки в тому, щоб вистояти. Я людина міцна, і повинен витримати дві доби в морі верхи на мішках.

Беру ноші й простую до табору. Коли підходжу до дверей, мене, дивна річ, обшукують. Ніколи цього не було. Наглядач особисто забирає в мене ножа.

— Ви хочете, аби мене вбили? Навіщо ви роззброюєте мене? Хіба ви не знаєте, що, вчинивши так, посилаєте мене на неминучу смерть? Якщо мене вб’ють, то в цьому буде ваша вина.

Ніхто ні слова не промовляє до мене — ні наглядачі, ні тюремники. Вони відчиняють двері, і я заходжу до корпусу.

— Але ж тут нічого не видно, чому в цій залі горить лише одна лампа замість трьох?

— Метелику, ходи сюди, — тягне мене за рукав Гранде. В залі не чути звичного гамору. Відчуваєш, ніби щось серйозне має статися або вже сталося.

— Я більше не маю ножа. Вони забрали його в мене під час обшуку.

— Він тобі не знадобиться цієї ночі.

— Чому?

— Вірменин та його друг у клозеті.

— Що вони там роблять?

— Лежать мертві.

— Хто їх уколошкав?

— Я.

— Ну й швидко ти поквитався з ними! А що кажуть інші?

— Їх залишилося четверо в їхньому «казані». Поло дав мені слово чоловіка, що нічого не робитиме й чекатиме на тебе, аби дізнатися, чи ти згоден, щоб на цьому справа скінчилася.

— Дай мені ніж.

— На, візьми. Я буду в цьому кутку, а ти сходи поговори з ними.

Я підходжу до їхнього «казана». Тепер мої очі вже призвичаїлися до сутіні. Нарешті я розрізняю їхній гурт. Справді, вони четверо стоять біля гамака, притиснувшись один до одного.

— Поло, ти хочеш поговорити зі мною?

— Еге ж.

— На самоті чи в присутності своїх друзів? Чого ти хочеш від мене?

З обережності я зупиняюсь за півтора метра від них. Відкритого ножа я сховав у рукаві, стиснувши в руці його руків’я.

— Я хотів би тобі сказати, що за твого друга, гадаю, вже досить помстилися. Ти втратив свого найкращого друга, а ми — аж двох. На мою думку, наше ворогування повинно на цьому скінчитися. Що ти скажеш на це?

— Поло, я візьму до уваги твою пропозицію. Зараз поки що можна зробити, якщо ви на те пристаєте, єдине: аби обидва «казани» цілий тиждень не воювали між собою. А тоді побачимо, що маємо робити. Згода?

— Згода.

І я йду від них.

— Що вони тобі сказали?

— Вони вважають, що за Матьє вже досить помстилися, вбивши вірменина й Безтурботного.

— Ні! — озивається Галгані. Гранде мовчить. Жан Кастеллі й Луї Гравон згодні з тим, що треба укласти угоду про мир.

— А що ти думаєш, Метелику?

— Передусім подумаймо, хто вбив Матьє? Вірменин. Гаразд. Я запропонував одну угоду. Я дав їм слово, а вони мені своє, що протягом тижня ніхто з нас нікому з них не метатиметься.

— Ти не хочеш помститися за Матьє? — питає Галгані.

— Друже, за Матьє вже дорого заплачено — двома смертями. Навіщо вбивати інших?

— Чи про намір вірменина знали тільки вони двоє? Ось про що треба дізнатися.

— На добраніч усім вам. Даруйте мені, я спробую заснути, якщо це мені вдасться.

Принаймні мені хочеться побути на самоті, і я лягаю у свій гамак. Потім відчуваю, як по мені ковзає чиясь рука й тихенько забирає в мене ножа. Чути, як хтось у темряві шепоче:

— Спи, Метелику, спи спокійно. Ми по черзі чатуватимемо.

Мого друга так грубо, так підступно вбито без серйозної причини. Вірменин убив Матьє за те, що тої минулої ночі, граючи в карти, наполіг, аби він заплатив програну ставку в сто сімдесят франків. Той йолоп відчув себе ображеним, бо його примусили підкоритися в присутності тридцяти-сорока картярів. Опинившись між Матьє та Гранде, він був змушений заплатити.

Вірменин підступно вбив людину, яка була таким самим шукачем пригод, як і він сам. Це вбивство дуже вразило мене, і я відчув деяку полегкість тільки тоді, коли дізнався, що вбивці прожили після свого злочину лише кілька годин. Хоч це дало мені розраду.

Гранде, наче тигр, із швидкістю, гідною чемпіона з фехтування, накинувся на них і пробив їм обом горлянки, вони навіть не встигли захиститися. Я уявляю собі: місце, де вони попадали, мабуть, залите кров’ю. Мені кортить спитати: «Хто їх затягнув до клозета?» Та ні, я не стану розмовляти. Заплющивши очі, бачу, як заходить трагічно червоно-фіолетове сонце, освітлюючи своїм останнім промінням ту дантівську сцену: акули б’ються за мого друга…

І ту постать, що стоїть уже без рук і прямує просто на човен!.. Отже, то правда, що дзвін скликає акул і ті негідниці знають, що, коли він б’є, їм приносять їсти… Перед моїми очима й досі стоять десятки плавників, які, відсвічуючи тьмяним сріблом, кружляють, наче підводні човни… Справді, їх було понад сто… Для мого друга вже все скінчилося: «шлях занепаду» привів його до свого кінця.

Загинути від удару ножем у сорок років за якусь дрібницю! Сердешний друже! Я більше не можу цього терпіти. Ні, ні, ні! Хай краще мене з’їдять акули, але живцем, коли я ризикуватиму за свою свободу, без мішків від борошна, без каменя й мотузки. Якщо вони мають зжерти мене, то хай зжеруть живцем, коли я діставатимусь до Великої Землі.

Годі, годі терпіти! Годі готуватися до добре спорядженої втечі! Треба дістатися на Дьябль, наповнити два мішки кокосовими горіхами й віддатися на милість Божу!

Зрештою, тоді стоятиме тільки питання про фізичну витривалість. Сорок вісім чи шістдесят годин? Чи таке довге перебування в морській воді не паралізує мені ноги, м’язи яких будуть увесь час напружені на мішках з кокосами? Якщо я потраплю на Дьябль, то проведу випробування. Передусім треба вирватися з Руайялю й потрапити на Дьябль. А тоді побачимо.

— Ти спиш, Метелику?

— Ні.

— Ти хочеш кави?

— А ти маєш її?

І я сідаю на свій гамак, беручи кухоль з гарячою кавою, яку подає мені Гранде водночас із запаленою сигаретою.

— Котра година?

— Перша ночі. Я заступив на варту опівночі, та, побачивши, що ти ворушишся, подумав, що ти не спиш.

— Маєш слушність. Смерть Матьє вразила мене, а його похорон просто приголомшив. Знаєш, жахливо було дивитися, як його розривали акули.

— Не розповідай мені нічого, Метелику, я уявляю собі, як то могло бути. Тобі не слід було туди йти.

— Я думав, що ту історію з дзвоном вигадали. До того ж, прив’язавши каменюку Матьє до ніг дротом, я ніколи не сподівався, що акули встигнуть підхопити його на льоту. Сердешний Матьє, довіку я бачитиму перед собою цю жахливу сцену. А як тобі вдалося так швидко вколошкати вірменина й Безтурботного?

— Я був на тому кінці острова, де навішував залізні двері в м’ясарні, коли почув, що вони вбили нашого друга. Замість піти до табору, я подався до «робітні», нібито хотів полагодити замок. Там я просунув у. трубку метрової довжини піку з лезом, загостреним з обох боків. Я повернувся о п’ятій годині з трубкою в руці. Наглядач спитав у мене, що то таке, я відповів йому, що в моєму гамаку зламався дерев’яний валик, тож я хочу цієї ночі використати замість нього цю трубку. Надворі ще було видно, коли я зайшов до барака, залишивши трубку у вмивальні. Перед перекличкою я забрав її. Почало вечоріти. Оточений нашими друзями, я вийняв з трубки піку. Вірменин і Безтурботний стояли біля своїх гамаків, Поло — трохи ззаду. Знаєш, Жан Кастеллі й Луї Гравон славні чоловіки, але вони вже підстаркуваті, їм бракує спритності, щоб битися в такому поєдинку. Я хотів з усім упоратися до твого приходу, щоб ти не був причетний до цього. Якби тебе запідозрили, ти зі своїм минулим ризикував би отримати найвищу кару. Жан у глибині барака погасив лампи, а Гравон зробив те саме в іншому кінці барака. В бараці лишилася горіти тільки одна гасова лампа. Я мав великий кишеньковий ліхтарик, що його мені дав Дега. Жан пішов попереду, а я слідом за ним. Порівнявшись із ними, він підняв руку й спрямував у них засвічений ліхтарик. Засліплений вірменин затулив лівою рукою собі очі, і я встиг пробити йому горло своєю пікою. Безтурботний, теж засліплений, кинув свого ножа навмання вперед у порожнечу. Я завдав йому такого сильного удару своєю пікою, що пробив його наскрізь. Поло кинувся долі й закотився під гамаки. А що Жан вимкнув ліхтарик, то я відмовився переслідувати Поло під гамаками, це й урятувало його.

— А хто їх затягнув до клозета?

— Не знаю. Гадаю, це зробили хлопці з їхнього «казана», вони, мабуть, вирішили витягти з них капсули.

— У клозеті, либонь, ціла калюжа крові.

— Ще б пак. З їхніх пробитих горлянок мала б спливти вся кров. Удатися до електричного ліхтарика я вирішив тоді, коли майстрував собі піку. Я побачив, як один наглядач міняв батарейки у своєму ліхтарику. Це й навело мене на таку думку, і я одразу ж звернувся до Дега з проханням роздобути для мене одного ліхтарика. Наглядачі, певне, проведуть обшук. Тож я передав через одного тюремника— араба ліхтарика й піку Дега. Одне слово, з цього погляду не буде ніякого скандалу. Мені нема в чому докоряти собі. Вони вбили нашого друга, коли в того очі були в милі, а я уколошкав їх, засліпивши їм очі світлом. Ми квити. Що скажеш про це, Метелику?

— Ти вчинив добре, і я сам не знаю, як тобі віддячити за те, що ти так швидко помстився за нашого друга, й до того ж, що тобі спало на думку вберегти мене від цієї історії.

— Облишмо це. Я виконав свій обов’язок: ти стільки настраждався і так прагнеш волі, що я мусив це зробити.

— Дякую тобі, Гранде. Так, я як ніколи хочу втекти звідси. Тож допоможи мені зробити так, щоб ця справа скінчилася на цьому. Скажу відверто, я здивувався б, коли б довідався, що, вірменин, перше ніж діяти, повідомив свій «казан»«про намір убити Матьє. Поло не схвалив би такого підступного вбивства. Він знав, які можуть бути наслідки.

— Я так само вважаю. Тільки Галгані твердить, ніби вони всі винні.

— Побачимо, що відбудеться о шостій годині. Я не піду на свою роботу. Прикинуся хворим, аби побачити, що ж воно буде.

П’ята година ранку. До нас підходить старший по бараку.

— Друзі, гадаєте, я повинен викликати охоронця? Я щойно побачив у клозеті два трупи.

Цей сімдесятирічний каторжанин хоче дати нам зрозуміти, навіть нам, що з пів на сьому вечора, коли цих двох було порішено, він нічогісінько не знав. Мабуть, долівка закривавлена в усьому бараці, бо люди, ходячи, неодмінно вступали в калюжу, що розлилася посеред проходу.

Гранде відповідає так само вдавано, як і старий запитував:

— Що, в клозеті лежать двоє забитих? З котрої години?

— Хіба я знаю, — каже старий. — Я сплю з шостої години. І тільки тепер, пішовши до клозета за потребою, я посковзнувся в липкій калюжі, розбивши собі писка. Засвітивши запальничку, я побачив, що то кров, а в кабінках знайшов цих типів.

— Тоді викликай, побачимо, що воно буде.

— Наглядачі! Наглядачі!

— Чого так горлаєш, дідугане? Невже в бараці спалахнула пожежа?

— Ні, начальнику, нема пожежі, але в клозеті є двоє забитих.

— Що я маю робити? Воскресити їх? Зараз п’ятнадцять хвилин на шосту, о шостій розберемося. Не пускай нікого до клозета.

— Цього неможливо зробити. О цій порі, саме перед сигналом на перекличку, всі йдуть туди за потребою.

— Справді, зачекай, я зараз доповім начальникові караулу.

Незабаром приходять троє наглядачів на чолі із старшим наглядачем. Здавалося, що вони збираються зайти до корпусу, але ні, вони зупинилися за гратчастими дверима.

— Кажеш, є двоє мертвих у клозеті?

— Так, начальнику.

— З котрої години вони там?

— Не знаю, я тільки-но побачив їх, пішовши туди за потребою.

— Хто вони?

— Не знаю.

Не прикидайся дурником, дідугане, я сам тобі скажу, хто це. Один з них вірменин. Іди подивись.

— Справді, вірменин і Безтурботний.

— Гаразд, зачекаємо до переклички. — Вони відходять від дверей.

Шоста година, б'є перший дзвін. Відчиняють двері. По бараку ходять двоє роздавачів кави, слідом за ними йдуть роздавачі хліба.

Приходять комендант і його заступник. У бараці зовсім розвидняється. Коменданта супроводжують вісім наглядачів та лікар.

Усім роздягтися догола й стояти струнко біля своїх гамаків! Таж це справжня бойня, скрізь кров!

Заступник коменданта перший заходить до клозета. Він повертається звідти білий як полотно.

— Вони просто наскрізь попробивали їм горлянки. Звісно, як завжди, ніхто нічого не бачив і нічого не чув.

Стоїть повна тиша.

— Дідугане, ти старший по бараку, хіба не бачиш, що кров на цих людях уже висохла! Лікарю, скажіть, приблизно скільки часу вони вже лежать мертві?

— Вісім-десять годин, — відповідає лікар.

— Ти побачив їх лише о п’ятій? Ти нічого не бачив, нічого не чув?

Ні, я тугий на вуха, недобачаю, до того ж мені сімдесят років, сорок з яких я провів на каторзі. Тож самі розумієте, я сплю багато. О шостій вечора я вже сплю, а прокинувся о п’ятій ранку тільки тому, що захотів піти за потребою. Це просто пощастило мені, а то звичайно мене розбуджує дзвін.

— Маєш рацію, тобі пощастило, — каже з іронією в голосі комендант. — Нам теж, бо всі спокійно проспали цілу ніч, наглядачі й засуджені. Санітари, заберіть трупи й віднесіть у амфітеатр. Лікарю, зробіть розтин. А ви виходьте голі один за одним на подвір’я.

Ми проходимо перед комендантом, його заступником та лікарем. Вони старанно оглядають нас. Ні в кого нема жодної подряпини, хоч багато хто закривавлений. Кожен пояснює, що він посковзнувся, йдучи до клозета. Гранде, Галгані й мене оглядають іще доскіпливіше, ніж інших.

— Метелику, де ваше місце? — Вони обшукують усі мої манатки. — А де твій ніж?

— У мене забрав ножа о сьомій вечора наглядач на дверях.

— Це правда, — озивається наглядач. — Він іще був розкричався, що нібито ми хочемо, аби його вбили.

— Гранде, це ваш ніж?

— Еге ж, якщо він лежить у моєму гамаку, то мій.

Комендант старанно оглядає чистісінький, без жодної плями, наче новий, ніж.

З клозета виходить лікар і каже:

— Цих людей зарізано кинджалом з лезом, загостреним з обох боків. Їх було вбито, коли вони стояли на ногах. Тут я нічого не розумію. Жоден каторжанин не дасть перерізати собі горло, як кролик, не захищаючись. Тому повинен бути хтось поранений.

— Самі ж бачите, лікарю, ні в кого нема жодної подряпини.

— Ці двоє були небезпечні?

— Надзвичайно, лікарю. Вірменин напевне вбив Карбоньєрі, якого знайшли мертвим у вмивальні вчора о дев’ятій ранку.

— Справу закрито, — каже комендант. — Одначе заберіть ножа Гранде. Всі на роботу, за винятком хворих. Метелику, ви занедужали?

— Так, коменданте.

— Ви недовго гаялися, щоб помститися за свого друга. Знаєте, я не йолоп. На жаль, у мене нема доказів і знаю, що їх ми не знайдемо. Знову ніхто нічого не сказав. Якщо хтось із вас зможе пролити світло на цей подвійний злочин, то даю слово, що його відправлять назад на Велику Землю.

Стоїть повна тиша.

Весь «казан» вірменина оголосив себе хворим. Побачивши це, Гранде, Галгані, Жан Кастеллі та Луї Гравон теж ураз занедужують. Барак спорожнів від своєї сотні каторжан. Лишаємося тільки ми п’ятеро з нашого «казана» й четверо з «казана» вірменина, а також годинникар, старший по бараку, який безперестану бурчить, бо йому треба змивати цементну долівку, і ще двоє-троє каторжан, серед яких високий ельзасець Сільвен.

Сільвен живе самотньо серед каторжан, не маючи серед них жодного ворога. Він скоїв рідкісний злочин, за що отримав двадцять років каторги. Цю дійову людину тут шанують. Він сам-один напав на поштовий вагон швидкого поїзда Париж — Брюссель, оглушив двох охоронців і повикидав на баласт поштові мішки, що їх підібрали його спільники; в цих мішках була чимала сума грошей.

Сільвен, побачивши, що два «казани» перешіптуються кожен у своєму кутку, і не знаючи, що ми домовилися не виступати одні проти одних, намагається примирити нас:

— Сподіваюсь, ви зараз не кинетеся в поєдинок, як ті три мушкетери?

— Сьогодні ні, — відповідає Галгані, — це станеться згодом.

— Чому згодом? Ніколи не слід відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні, — озивається Поло, — але я не бачу підстав для того, щоб ми вбивали одні одних. Що ти скажеш на це, Метелику?

— У мене є до вас єдине запитання: ви знали, що збирався зробити вірменин?

— Слово чоловіка, Метелику, ми нічого не знали, і ось що я тобі скажу. Я не знаю, чи я схвалив би цей вчинок вірменина, коли б він не загинув.

— Якщо це так, то чому б не покласти край цій справі назавжди? — питає Гранде.

— Ми згодні з цим. Потиснімо одні одним руку й більше не згадуймо про цю сумну справу.

— Гаразд.

— Я свідок, — озивається Сільвен. — Мені приємно, що все це скінчилося.

— Не згадуймо більше про це.

Шоста година вечора, б’є дзвін. Я не можу, почувши бамкання, не згадати побачену вчора сцену, коли мій друг, здійнявшись над водою, попростував до човна. Ця картина так вражає навіть через добу, що в мене ні на мить не з являється бажання, аби зграя акул так само підхопила вірменина та Безтурботного.

Галгані не промовляє ні слова. Він знає, як те все було з Карбоньєрі. Він утупився перед себе, погойдуючи ногами, Що звисають обабіч гамака. Гранде ще не повернувся до барака. За десять хвилин по тому, як замовк подзвін, Галгані, не дивлячись на мене й далі розгойдуючи ногами, промовляє впівголоса:

— Сподіваюсь, жоден шматок цього негідника не проковтне ні одна з тих акул, які зжерли Матьє. Бо то було б надто безглуздо, коли б вони, ворогуючи в житті, опинилися разом у череві акули.

Втрата благородного й щирого друга зробить справді порожнім моє життя. Найкраще буде, коли я виберусь з Руайялю й почну якнайшвидше діяти. Кожного дня я повторюю це собі.

Втеча божевільних

— Оскільки тепер війна й утікачів-невдах за законами воєнного часу карають ще суворіше, нам треба діяти напевне, правда ж, Сальвідія?

Прочитавши оголошення, що знайомить нас із новими засобами покарання за спробу втекти, я розмовляю біля умивальника з італійцем, який мав золоту капсулу, коли нас везли на каторгу.

— Але мене не втримає тут навіть загроза смертної кари, — кажу я йому. — А тебе?

— Я, Метелику, більше не можу цього терпіти. Я хочу втекти. Хай буде що буде. Я попросив послати мене санітаром до притулку для божевільних. У коморі там є дві двохсотдвадцятип’ятилітрові бочки. З них можна зробити пліт. Одна бочка з оливковою олією, друга — з оцтом. Мені здається, коли їх добре прив’язати одну до одної, то на них можна буде дістатися на Велику Землю. Під мурами навколо корпусів притулку для божевільних вартові не ходять. У самому притулку чергує тільки один санітар-наглядач, якому допомагають каторжани. Чому б і тобі не податися до того притулку?

— Теж санітаром?

— Ні, Метелику, це неможливо. Тобі там робити не дадуть, сам знаєш. Притулок надто далеко від табору й погано охороняється. Тебе туди не відпустять. Але ти міг би потрапити до притулку як пацієнт.

— Це дуже важко зробити, Сальвідія. Визнавши тебе божевільним, лікар мусить надати тобі — ні більше ні менше— право не відповідати за свої вчинки! Уявляєш, як ризиковано лікареві підписувати такий діагноз? Ти можеш убити каторжанина, навіть наглядача або його дружину, якусь дитину — будь-кого. Можеш утекти, вчинити будь— яке правопорушення — і тобі ніхто не може нічого зробити. Хіба що накинути гамівну сорочку й замкнути в камері. Цей режим може тривати лише певний час, якогось дня вони мусять його пом’якшити. Наслідок: ти не відповідаєш ні за жоден будь-який дуже серйозний вчинок, навіть утечу.

— Метелику, я довіряю тобі. Я хотів би втекти з тобою. Зроби неможливе — потрап до притулку божевільних! Як санітар, я допомагатиму тобі в найтяжчі хвилини. Я знаю, опинитися, не бувши хворим, серед тих небезпечних істот це жахливо…

Влаштовуйся до притулку, Ромео. Я візьмуся за це діло. Треба тільки дізнатися все про перші симптоми божевілля, щоб переконати лікаря. А взагалі, це непогана думка — домогтися, щоб лікар визнав мене недієздатним!

Я беруся серйозно вивчати цю недугу. В нашій бібліотеці про неї нема жодної книжки. При нагоді намагаюся поговорити з тими, хто хворів на божевілля. Помалу в мене вимальовується досить виразна картина цієї недуги.

Перше. Всі божевільні відчувають гострий біль у потилиці.

Друге. В них часто гуде у вухах.

Третє. Вони дуже нервові, тому не можуть довго влежати на одному боці, часто здригаються, через це прокидаючись, і їхнє вкрай змучене тіло аж підстрибує, завдаючи хворому нестерпних страждань.

Отже, мені треба виявити — хоч і не надто відверто — ці симптоми. Моє божевілля має бути настільки небезпечним, щоб лікареві довелося відіслати мене до притулку. Одначе воно не повинно стати причиною поганого поводження зі мною з боку наглядачів (гамівна сорочка, побої, позбавлення їжі, уколи бромистих речовин, холодне або гаряче купання тощо). Якщо я зіграю свою комедію добре, то ошукаю лікаря.

На мою користь діє один фактор: навіщо мені симулювати? Якщо лікар не знайде логічної відповіді на це запитання, то цілком імовірно, що я виграю партію. Нічого іншого мені не залишається. Вони відмовилися відіслати мене на Дьябль. Я не можу більше жити в таборі після вбивства мого друга Матьє. Геть вагання. Отже, вирішено. У понеділок піду на прийом до лікаря… Ні, я не повинен помітити своє захворювання сам. Буде краще, коли це помітить хтось інший. Треба викинути в корпусі два-три коники. Тоді старший у корпусі розповість про це наглядачеві, а той сам запише мене на прийом до лікаря.

Вже три дні я не сплю, не вмиваюсь і не голюся. Вчора я спитав у свого сусіди, чому він забрав у мене на полиці фотокартку, якої насправді ніколи не існувало. Чоловік заприсягнувся всіма святими, що не торкався моїх речей. Він так розхвилювався, що перебравсь на інше місце. Часто суп, який нам приносять у корпус, до роздачі якийсь час стоїть у шаплику. Цього разу я підійшов до шаплика й привселюдно помочився в нього. Спершу всі повклякали, але моє обличчя, певне, мало такий вираз, що ніхто не зважився промовити й слова. Тільки Гранде, мій товариш, спитав мене:

— Метелику, навіщо ти це зробив?

— Бо вони забули його посолити.

Не звертаючи ні на кого уваги, я взяв свій казанок і подав його старшому в корпусі, щоб той насипав мені супу.

У повній тиші всі дивились, як я їв суп.

Цих двох випадків було досить, щоб сьогодні вранці я Спинився перед лікарем, хоч і не за власним бажанням.

— Як вам ведеться, шановний? — питаю я лікаря. Той здивовано зводить на мене очі. Я втуплююся в нього зумисне наївним поглядом.

— Непогано, — відповідає лікар. — Ну, а ти ж як — занедужав?

— Ні.

— Тоді чого ж ти прийшов на прийом?

— Та так, почув, нібито ви захворіли. Але мені приємно побачити, що це неправда. До побачення!

— Зачекай трохи, Метелику. Сідай он. туди, навпроти мене. Подивись сюди. — І він починає обстежувати мої очі за допомогою лампи, яка дає дуже тонкий промінь світла.

— Ну що, лікарю, не побачив того, що сподівався побачити? У тебе надто слабенька лампа. Та, гадаю, ти й сам це зрозумів, правда ж? Скажи, ти їх побачив?

— Кого? — питає лікар.

— Не прикидайся дурником. Ти лікар чи ветеринар? Тобі соромно признатися, що не встиг їх побачити, бо вони сховались. Або ж не хочеш мені цього сказати. Чи взагалі маєш мене за справжнього йолопа.

Очі в мене блищать ві д утоми. Неголене й невмите обличчя свідчить на мою користь. Приголомшені наглядачі слухають нашу з лікарем розмову, але я не виявляю ніякої ворожості, і вони не втручаються. Потім лікар спокійно, щоб не дратувати мене, підводиться й кладе мені на плече руку. Я сиджу.

— Так, я не хотів тобі казати, Метелику, але я встиг їх побачити.

— Ти брешеш, лікарю, як холоднокровний колоніст! Бо нічогісінько ти не побачив! Я здогадуюсь, ти шукаєш оті три чорні цятки, що на моєму лівому оці. Я бачу їх лише тоді, як дивлюся в порожнечу або як читаю. Та коли я зазирну в дзеркало, то бачу тільки око, а не ті цятки. Вони ховаються одразу, щойно я візьму дзеркальце, щоб подивитися на них.

— Госпіталізуйте його, — каже лікар. — До табору не пускайте, негайно до лікарні! Метелику, ти казав, що не хворий? Може, це й так, але мені здається, ти перевтомився, тож я покладу тебе на кілька днів до лікарні. Відпочинеш. Ти згоден?

— Мені байдуже. Лікарня чи табір — однаково на островах.

Перший крок зроблено. Через півгодини я опиняюся в яскраво освітленій лікарняній камері з міцним ліжком, застеленим білим простирадлом. На дверях табличка: «Під наглядом». Помалу я стаю божевільним. Ця гра небезпечна: я так відпрацював перед шматком дзеркала, яке переховую, тик, у якому посмикується в мене рот і зуби мої кусають нижню губу, що часто роблю це мимоволі. Тож, Метелику, тобі не слід захоплюватися цією грою. Ти можеш справді втратити душевну рівновагу, це небезпечно, ти можеш навіки набути собі цю ваду. Але я мушу йти далі у своїй грі, якщо хочу досягти мети — потрапити до притулку для божевільних, домогтися, щоб мене визнали недієздатним, а потім здійснити втечу. Втечу! Це чарівне слово підхоплює мене на свої крила, і я вже бачу себе разом зі своїм товаришем, санітаром-італійцем, на двох бочках, що пливуть до Великої Землі…

Лікар навідується до мене щодня. Він довго обстежує мене, ми й далі розмовляємо ввічливо. Він, сердешний, і досі не певний у моїй недузі. Тож треба сказати йому, що я відчуваю біль у потилиці, — це перший симптом захворювання.

— В тебе все гаразд, Метелику? Добре виспався?

— Так, лікарю, в мене майже все гаразд. Дякую за журнал «Матч», який ви дали мені почитати. Щоправда, я не зовсім висипляюся. За моєю камерою працює помпа — щось поливає; вона цілу ніч чахкає, і те чахкання віддається в моїй потилиці: чах-чах, чах-чах! Цілісіньку ніч! Це просто нестерпно. Я буду вдячний вам, якщо ви переведете мене до іншої камери.

Лікар обертається до санітара-наглядача й шепоче:

— Там є помпа?

Наглядач заперечливо хитає головою.

— Наглядачу, переведіть його до іншої камери. Куди тобі хотілося б перейти?

— Якнайдалі від тієї проклятущої помпи, в кінець коридора. Дякую, лікарю.

Двері зачиняються, я знов опиняюсь у камері. В мене викликає тривогу ледве чутне шарудіння: за мною стежать крізь вічко. Це, певне, лікар, бо я не чув— його кроків, коли він ішов від мене. Тож я сварюся кулаком у бік стіни, за якою стоїть вигадана помпа, і не дуже голосно кричу;

— Та затихни ж, клята чортопхайко! Коли вже ти закінчиш поливати, погань садова? — і лягаю на ліжко, ховаючи голову під подушку.

Я не почув, як на вічку опустилася мідна заслінка, але вловив звуки кроків, що віддалялися. Отже, у вічко підглядав лікар.

Пополудні мене перевели до іншої камери. Сьогодні вранці я справив, мабуть, добре враження, бо ці кілька кроків до кінця коридора мене супроводжували тільки двоє наглядачів та двоє санітарів-каторжан. А що вони не озвалися до мене й словом, то і я мовчав. Через два дні я сказав, що в мене шумить у вухах. Це був другий симптом.

— То як, Метелику, прочитав мій журнал?

— Ні, я його не читав. Цілий день і добру половину ночі я намагався задушити комара чи мошку, що звила гніздо в моєму вусі. Вже й затикав вухо ватою — все марно. І досі дзижчить: ж-ж-ж! Це безперервне дзижчання висотує в мене всі нерви, лікарю! Що ти думаєш про це? Коли мені не вдалося їх задушити, то, може, пощастить утопити? Як ти гадаєш?

Моє посмикування губів не припиняється, і я бачу, що лікар це занотовує. Він бере мене за руку і дивиться просто у вічі. Я відчуваю, що він схвильований і заклопотаний.

— Звичайно, друже Метелику, ми їх утопимо. Шаталь, промий йому вуха.

Такі сцени повторюються щоранку, але лікар і знаку не подає, що збирається відіслати мене до притулку.

Шаталь, роблячи мені заспокійливий укол, попереджує:

— Поки що все йде добре. Здається, лікар починає тобі вірити. Але мине ще чимало часу, поки він відішле тебе до притулку. Покажи йому, що ти можеш бути небезпечним, хай швидше зважується!

— Як ти тут, Метелику? — питає лікар, входячи до каг мери. З ним двоє санітарів-каторжан і Шаталь.

— Годі, лікарю, годі! — агресивно кажу я. — Ти добре знаєш, що мені кепсько. Цікаво, хто з вас спільник отого гада, що тут катує мене?

— А хто тебе катує? Коли? І як?

Спершу скажи, лікарю: ти знайомий, із працями фізика д’Арсонваля?

— Так, здається…

— Ти знаєш, що він винайшов багатохвилевий вібратор, який іонізує повітря довкола хворого на виразку дванадцятипалої кишки? Цей вібратор поширює електричні розряди. Тож уяви собі, хтось із моїх ворогів поцупив у кайєннській лікарні такий апарат. І тепер щоразу, коли я засинаю, той гад натискує на кнопку, і розряд б’є мене в самісінький живіт! Я вмить підскакую сантиметрів на десять над ліжком. Як можна таке терпіти?! Сьогодні це тривало цілу ніч. Тільки-но заплющу очі, а тут мене електрикою — гах! Усе тіло так і підскочить, як на пружині. Лікарю, я більше не можу! Попередь усіх: я порішу кожного, як дізнаюся, що він причетний до цього. Зброї в мене нема, це правда, але сили вистачить, щоб поквитатися з усіма тими негідниками. Хай начуваються! А дай мені спокій зі своїми лицемірними вітаннями й отим «Як ти тут, Метелику?» Кажу тобі ще раз: годі, лікарю, годі!

Цей мій коник не залишився без наслідків. Шаталь сказав, нібито лікар попередив наглядачів, щоб вони були зі мною обережні. Щоб ніхто сам не відчиняв дверей моєї камери й щоб усі розмовляли зі мною чемно. Стає дедалі очевидніше, визнав лікар, що мене треба якнайшвидше відіслати до притулку.

— Гадаю, що з одним наглядачем я зможу відвести його туди, — запропонував Шаталь, бажаючи врятувати мене від гамівної сорочки…

— Метелику, ти добре попоїв?

— Добре, Шаталь.

— Хочеш піти зі мною й паном Жаннюсом?

— Куди?

— Ми понесемо до притулку ліки, а ти прогуляєшся з нами.

— Ходімо.

Ми вийшли з лікарні й попростували до притулку. Коли вже підходили до нього, Шаталь, який усю дорогу не змовкав, нараз спитав.

— Метелику, а ти не стомився від того, що сам живеш у таборі?

— Авжеж, табір мені остогид, особливо після того, як не стало мого друга Карбоньєрі.

— А чому б тобі не зостатися на кілька днів у притулку? Тут тебе не знайде той гад, що посилає тобі в живіт електричні розряди.

— Це ідея, друже! Гадаєш, мені дозволять зостатися тут, хоч я й не хворий на голову?

— І Я домовлюся про тебе, — сказав наглядач, радий, що я «впіймався» в Шаталеву пастку.

Одне слово, я опинився в притулку із сотнею божевільних. Не дуже воно й солодко жити з отими бевзями! Поки санітари прибирають у камерах, вони гуртами, по тридцять— сорок чоловік, дихають на подвір’ї свіжим повітрям. День і ніч усі зовсім голі. На щастя, тут тепло. Мені теж залишили тільки капці.

Щойно санітар дав мені припалену сигарету. Сиджу на осонні й думаю. про те, що я тут уже п’ятий день, а й досі ще не зустрівся Сальвідією.

До мене підходить один божевільний. Я знаю його, його прізвище Фуше. Мати його продала хату й передала йому через одного наглядача п’ятнадцять тисяч франків, щоб син міг утекти. Наглядач мав узяти собі п’ять тисяч франків, а йому передати — десять. Та наглядач поцупив усі його гроші, подавшись до Кайєнни. Коли Фуше дізнався, що мати передала йому гроші й що вона марно розорилася, він схибнувся й того самого дня накинувся на наглядачів. Але його швидко приборкали, він не встиг накоїти лиха. Тож він уже чотири роки несповна розуму.

— Хто ти?

Я дивлюсь на цього сердегу, ще молодого, років тридцяти, що став переді мною і розпитує мене.

— Хто я? Такий самий чоловік, як і ти, не більше, не менше.

— Ти казна-що кажеш. Я сам бачу, що ти чоловік, бо в тебе є живчик і тестикули, а якби ти був жінкою, то в тебе була б дірка. Я питаю, хто ти? Тобто як тебе звати?

— Метелик.

— Метелик? Ти метелик? Бідолаха. Метелик має крила, він літає, а де твої крила?

— Я загубив їх.

—. Розшукай їх, ти з допомогою них зможеш утекти. Наглядачі не мають крил. Ти обведеш їх круг пальця. Дай мені свою сигарету.

Я не встигаю простягти її йому, він сам вириває її в мене. Потім сідає навпроти і з насолодою затягується.

— А хто ти? — запитую я його.

— Я ошуканець. Щоразу, коли мають дати мені якусь річ, котра мені належить, мене одурюють.

— Чому?

— А просто так. Крім того, я вбиваю якомога більше глядачів. Минулої ночі я повісив аж двох. Нікому про це не розповідай.

— Чому ти їх повісив?

— Вони вкрали в мене хату моєї матері. Уявляєш собі, моя мати надіслала мені свою хату, а що ця хата їм сподобалася, то вони забрали її собі й тепер у ній живуть. Хіба я недобре вчинив, повісивши їх?

— Маєш рацію. Тепер вони вже не скористаються з хати твоєї матері.

— Отой здоровань наглядач за гратами — ти його бачиш? — теж живе в цій хаті. Я і його вколошкаю, повір мені, — і він, підвівшись, іде від мене.

Ох, не дуже весело жити серед божевільних! Навіть небезпечно. Вночі з усіх боків долинають крики, а коли настає повний місяць, усі тут робляться як ніколи збуджені. Чому місяць викликає у божевільних таке збудження? Це залишається для мене загадкою.

Наглядачі тут час від часу складають про божевільних донесення. Щодо мене, то свої спостереження вони перевіряють, порівнюючи донесення. Наприклад, іноді вони навмисне забувають вивести мене на подвір’я. Чекають, чи я домагатимуся цього сам. Або не дають мені їсти. В мене є палиця з мотузочком, і я вдаю, ніби ловлю на вудку рибу. Старший наглядач питає мене: «Клює, Метелику?» — «Не клює. Уявляєш, коли я закидаю вудку, маленька рибка; що плаває скрізь за мною, попереджує велику, яка збирається клюнути: «Стережися, то Метелик рибалить!» Ось чому мені ніколи не вдається нічого зловити. Та я закидаю і закидаю. Може, колись велика рибина все ж таки не повірить отій маленькій». Потім я почув, як старший наглядач сказав про мене санітарові: «Цей уже геть схибнувся з розуму!»

Коли мене садовлять за спільний стіл у їдальні, мені ніколи не вдається з’їсти миску сочевичної юшки. Серед нас є один велет метр дев’яносто заввишки, з волохатими, наче в мавпи, руками, ногами й тулубом. Він обрав мене собі за жертву. Велет завжди сідає біля мене. Юшку подають нам дуже гарячу, тому доводиться чекати, коли вона охолоне. Я зачерпаю дерев’яною ложкою цієї юшки й дмухаю на неї, таким чином мені вдається сьорбнути кілька ложок. Айвенго (він вважає, що він А. Йвенго) бере свою миску в руки й умить випиває з неї сочевичну юшку. Потім владно бере мою миску й робить те саме. Осушивши миску, він ставить її переді мною, дивлячись на мене наповненими кров ю очима, мовби промовляючи: «Ти бачив, як я їм сочевицю?» Цей Айвенго починає остогидати мені, а що мене ще остаточно не визнано божевільним, то я вирішую зчинити гармидер. Настає день, коли знову роздають сочевичну юшку. Айвенго не ловить гав. Сідає біля мене. Його дурнувате обличчя сяє радістю, він наперед, тішиться, що видудлить свою і мою юшку. Я ставлю перед собою великий і важкий жбан з водою. Тільки-но велет бере мою миску і починає дудлити сочевичну юшку, я встаю й з усіх сил розбиваю йому на голові жбан з водою. Велет із тваринним криком звалюється долі. Наполохані божевільні, озброєні мисками, накидаються одні на одних. Зчиняється страшенний шарварок. Він супроводжується оглушливим зойком цих типів».

Четверо кремезних санітарів, підхопивши мене, мов пір’їнку, швидко й безцеремонно заносять до моєї камери. Я кричу, наче окаянний, що Айвенго вкрав у мене гаманець з моїм посвідченням. Цього разу я домагаюся свого: лікар зараховує мене до розряду тих, хто не відповідає за власні вчинки. Всі наглядачі сходяться на тому, що мене слід визнати тихим божевільним, який іноді буває дуже небезпечним, Айвенго носить пов’язку на голові. Здається, я йому її розрізав уподовж сантиметрів на вісім. На щастя, він виходить на прогулянку не в той час, що я.

Нарешті мені щастить поговорити і з Сальві дією. Він уже має ключі ві д комори з бочками. Тепер Сальвідія намагається роздобути дріт, щоб їх зв’язати. Боюся, кажу я йому, що дріт порветься, коли бочки гойдатиме на хвилях, краще взяти вірьовки. Сальвідія постарається роздобути і вірьовки, й дріт. Він має ще зробити три ключі від моєї камери, від коридора, що веде до неї, і від головних воріт притулку. Вартові обходять притулок рідко. Вони стоять на варті по чотири години — від дев’ятої вечора до першої ночі й від першої ночі до п’ятої ранку. Усього їх двоє, і вони весь час сплять на своєму посту. Тож усе гаразд, треба тільки набратися терпіння й почекати місяць чи трохи більше.

Сьогодні, коли я вийшов на подвір’я, старший наглядач дав мені припалену поганеньку сигарету. Та навіть така здалася мені розкішшю. Я дивився на сонмище голих людей, які то співали, то плакали, то робили якісь безладні рухи, то розмовляли самі із собою. Всі вони були мокрі, бо їх, перше ніж випустити на подвір’я, скупали, і на тілі в кожного виднілися синці від ударів та сліди від туго зав’язаних гамівних сорочок. Яке страшне видовище — ця остання стадія «шляху занепаду»! А скількох із них психіатри Франції свого часу визнали дієздатними!

Тітена (його звати Тітен) доставили на каторгу 1933 року тим самим кораблем, що й мене. Він убив у Марселі одного чоловіка, потім узяв фіакр, поклав у нього свою жертву й поїхав до лікарні, де сказав: «Візьміте його й полікуйте, я гадаю, що він хворий». Тітена на місці заарештували, а присяжні засідателі не визнали його таким, що не відповідає за свої вчинки. А треба було визнати, бо вже тоді він був несповна розуму, скоївши таке. Ясна річ, що звичайний нікчема розумів би, якого удару своїм вчинком він сам собі завдав. Тітен сидить по сусідству зі мною. В нього постійна дизентерія. Це справжній ходячий труп. Він дивиться на мене нерозумними металево-сірими очима й каже:

— У мене в животі сидять мавпи, земляче. Серед них є лихі, які, гніваючись, кусають мої нутрощі, і тому я йду кров’ю. Інші ж, що належать до поріддя волохатих, мають ніжні, мов пір’я, руки. Вони ласкаво гладять мене й не дають лихим мене кусати. Отож коли ці лагідні мавпи захищають мене, я не йду кров’ю.

— Ти пам’ятаєш Марсель, Тітене?

— Ще б пак, хіба можна забути Марсель? Я навіть дуже добре пам’ятаю його., Площу Біржі з маклерами та гуртами навідників…

— Чи ти пам’ятаєш деякі імена? Скажімо, Ангел Скнара? Грава? Клеман?

— Ні, я не пам’ятаю імен, я лише запам’ятав ім’я одного бевзя, який відвіз мене на фіакрі до лікарні разом з моїм хворим другом і який сказав, нібито я завинив у тій недузі. От і все.

— А імена друзів пам’ятаєш?

— Не пам’ятаю.

Сердешний Тітен, я даю йому свій недокурок і переймаюсь великим жалем до цього бідолахи, який здохне тут, як собака. Так, дуже небезпечно мешкати з божевільними, але що робити? У всякому разі, гадаю, це єдиний спосіб спробувати здійснити втечу, не ризикуючи бути засудженим.

У Сальвідії вже майже все готово, Бракує тільки ключа від моєї камери. Він роздобув дуже міцну вірьовку і зсукав з п’ятьох смужок з полотнища гамака ще одну. Тут усе гаразд.

Я намагаюся й собі щось робити, бо грати цю комедію справді важко. Щоб і далі залишатися в камері притулку, я мушу час від часу вдавати, що в мене відбуваються приступи.

Я розіграв один приступ так удало, що санітари-наглядачі кладуть мене у ванну з вельми гарячою водою й дають мені два заспокійливі уколи. Цю ванну вони накривають дуже міцним полотном таким чином, що я не можу з неї вибратись. Тільки моя голова визирає з дірки в полотні. Я сиджу вже понад дві години в цій купелі із своєрідною гамівною сорочкою, коли заходить Айвенго. Я тетерію, коли бачу, як на мене дивиться цей звір. Я страшенно боюсь, що він мене задушить. Я навіть не можу боронитися, бо мої руки під полотном.

Айвенго підходить до мене, його великі очі пильно втуплюються в мене, в нього такий вигляд, ніби намагається пригадати, де він уже бачив цю голову, що визирає мовби з нашийника. В обличчя мені вдаряє затхлий запах повітря, яке він видихає. Хочеться позвати на допомогу, але боюсь, що своїм криком іще дужче розгніваю його. Я заплющую очі й чекаю, певен, що він зараз задушить мене своїми ручищами. Я ніколи не забуду ті кілька секунд жаху. Нарешті Айвенго відходить від мене й простує до коліщаток, якими регулюється подача води. Перекриває холодну воду й відкручує до кінця кран з гарячою водою. Я горлаю, наче окаянний, бо просто живцем варюсь. Айвенго виходить. Усю залу наповне пара, я задихаюсь і марно докладаю надлюдських сил, щоб розірвати це полотно. Нарешті прибігають мені на допомогу. Наглядачі побачили пару, що завалувала з вікон. Мене виймають з ванни зі страшними опіками, мені вельми боляче. Особливо палахкотять вогнем стегна й ті місця, де облізла шкіра. Намастивши пікриновою маззю, мене кладуть у невеличкій палаті санчастини притулку. В мене такі серйозні опіки, що викликають лікаря. Кілька уколів морфію пом’якшують мої болі в першу добу. Коли лікар запитує мене, що сталося, я відповідаю йому, що у ванні вивергнувся вулкан. Ніхто не розуміє, що трапилося. А санітар-наглядач звинувачує того каторжанина, який готував купіль, у тому, що він погано відрегулював подачу води.

Сальвідія попрощався зі мною тільки після того, як змастив моє тіло пікриновою маззю. У нього все готово для втечі, він сказав, нібито мені дуже пощастило, що я опинився в санчастині, бо, коли наша втеча провалиться, я зможу повернутися непоміченим у цей куток притулку. Він швидко підробить ключ до санчастини. Сальвідія знову прибіг до мене з бруском мила й зробив на ньому відбиток мого ключа. Завтра ми матимемо дублікат цього ключа. Тепер мені лишається тільки чекати дня, коли я почуватимусь краще й зможу скористатися з нерозважливості вартового, який не обходитиме свого поста.

Сьогодні вночі з першої до п’ятої години Сальві дія не чергуватиме. Щоб виграти час, він випорожнить бочку 1 з оцтом об одинадцятій вечора. Другу бочку ми покотимо до берега повну: море дуже неспокійне, і, може, нам пощастить бодай трохи вгамувати хвилі, виливши на них олію, коли спускатимемо пліт.

Я надягаю штани з мішковини, вовняну куртку й ховаю за пасок доброго ножа. Є в мене й водонепроникна торбинка, яку я почепив собі на шию: в ній сигарети й запальничка. Більшу водонепроникну торбину Сальвідія наповнив маніоковим борошном, змастивши його олією й посипавши цукром. Майже три кілограми, сказав він. Уже пізня ніч. Я сиджу й чекаю товариша. Серце в мене калатає. За кілька хвилин почнеться втеча. Хай мені щастить, щоб я нарешті вийшов переможцем на «шляху занепаду»!

Дивна річ — коли я згадую тепер минуле, то бачу перед собою тільки батька й нашу родину. В моїй уяві не постають ні суд, ні присяжні засідателі, ні прокурор.

Відчиняються двері.

— Пора, Метелику!

Я кидаюся за Сальві дією. Він хутко замикає камеру й ховає ключа в одному з кутків у коридорі.

— Швидше, швидше!

Прибігаємо до комори. Двері вже відімкнуті. Викотити порожню бочку — раз плюнути. Сальвідія обмотує себе вірьовкою, а я себе — дротом. Я беру торбу з борошном і кочу в темряві порожню бочку до моря. Сальвідія котить позад мене бочку з олією. На щастя, він чолов’яга дужий, і йому не важко втримувати її на досить крутому схилі.

— Не поспішай, не поспішай! Не треба, щоб вона котилася надто швидко.

Я спиняюсь і жду його. Якщо Сальвідія випустить повну бочку, то вона вдариться об мою. Потім починаю спускатися з бочкою задки. Без особливих труднощів ми дістаємося до берега. Тут є вузенький прохід до моря, але далі лежать великі каменюки, перебратися через які буде нелегко.

— Випорожни бочку, повну ми її не перекотимо через каміння!

Бочка вже порожня.

— Забий добре чіп!

Чіп забито. Завивання вітру й гуркіт хвиль заглушили наші удари.

Зв’язані бочки важко тягти по камінню. Вони надто великі, їх нелегко повертати. У тому місці, яке вибрав мій товариш, спускати на воду бочки не дуже зручно.

— Штовхай їх, Бога ради, по камінню! Трохи підніми! Стережися хвилі!

Хвиля підкидає нас разом з бочками вгору й несе до скелі.

— Обережно! Бочки можуть розбитись, та й ми, гляди, зламаємо собі ногу чи руку!

— Заспокойся, Сальвідія! Іди до води поперед бочок або переходь сюди, назад. Але там тобі буде зручніше. Коли я крикну, чимдуж смикни їх на себе. А я водночас штовхну їх ззаду, і ми відірвемося від скелі.

Здається, мій товариш таки почув команду, яку я викрикнув крізь завивання вітру та гуркіт хвиль: коли величезний гребінь накрив мене, Сальві дію і бочки, я з усіх сил штовхнув пліт. Певне, він також смикнув його до себе, бо ми, підхоплені хвилею, враз відірвалися від скелі.

Сальвідія перший вибирається на бочки, а коли на них вилажу і я, наш пліт накриває ще одна величезна хвиля й кидає його, наче пір’їнку, на гостру скелю, що виступає в море. Удар цей такий сильний, що бочки розсипаються на друзки, тільки клепки летять на всі боки. Відступаючи, хвиля відносить мене метрів на двадцять від скелі. Я пливу, але мене підхоплює ще одна хвиля, що котиться на берег. Я ніби приземляюся, сидячи між двома каменюками, й ще встигаю схопитися за них, перше ніж хвиля знову понесе мене в море. Геть побитий, я все ж таки вибираюся з-поміж каміння і, коли виходжу на берег, помічаю, що мене віднесло більш ніж за сто метрів від того місця, де ми спускали на воду пліт.

Уже не остерігаючись, я кричу:

— Сальвідія! Ромео! Де ти?

Він не відповідає. Приголомшений, я лягаю на землю, скидаю штани та вовняну куртку й лишаюся в самих капцях. Господи, де мій товариш? І я знову щомога кричу:

— Де ти?

Мені відповідають тільки вітер, море та хвилі. Сам не знаю, скільки вже часу я стою тут, знесилений, геть розбитий фізично й морально. А тоді починаю плакати з люті й викидаю геть торбинку з тютюном та запальничкою, що досі висіла в мене на шиї, — вона була виявом братерського піклування мого товариша про мене, бо сам він не курив.

Я стою обличчям до вітру, перед жорстокими хвилями, які щойно все змели, підношу кулак і починаю хулити Бога:

— Брудний звірю, тобі не соромно за те, що так немилосердно поводишся зі мною? Господи, який же ти бридкий! Проклятущий садист — ось ти хто! Негідник, підлий йолоп! Я більш ніколи не вимовлю твого ім’я! Ти цього не заслуговуєш!

Вітер ущухає, і ця раптова тиша приносить мені полегкість, повертає мене до дійсності.

Спробую піднятися до притулку. Якщо мені бодай трохи пощастить, я таки зроблю це.

Видираюся крутосхилом з однією думкою: якнайшвидше лягти в ліжко. А тоді й комар носа не підточить. Без особливих труднощів дістаюся до свого коридора. Мур навколо притулку я перестрибнув, бо не знаю, куди Сальвідія сховав ключа від воріт.

Швидко знаходжу ключа від своєї санчастини. Входжу й замикаю за собою двері. Лягаю. Єдине, що може мене виказати, — це мої мокрі капці. Я підхоплююся й біжу до клозета, щоб їх викрутити. Накинувши на себе простирадло, трохи зігріваюсь. Невже мій товариш потонув? Може, хвиля відкинула його далі, ніж мене, і він десь зачепився за краєчок скелі? Чи не надто рано я піднявся до притулку? Треба було ще трохи зачекати. Я докоряю собі за те, що надто швидко змирився з думкою, ніби товариш загинув.

У шухляді нічного столика лежать дві таблетки снотворного. Ковтаю їх без води.

Я сплю, коли хтось торсає мене за плече. Розплющую очі й бачу перед собою санітара-наглядача. Кімната залита сонцем, вікно розчинене. Знадвору в нього заглядають троє хворих.

— Гей, Метелику, ти спиш як убитий! Уже десята година. Ти й досі не випив каву? Вона прохолола. Ну ж бо, пий!

Ще не прокинувшись як слід, я вже здогадуюся, що нічого поганого зі мною не відбувається.

— Навіщо ви мене розбудили?

Бо нам потрібне ліжко. Повернешся до своєї камери.

— Гаразд, начальнику. — І я йду за наглядачем. Він залишає мене на подвір’ї. Я користуюся з цієї нагоди й сушу свої пантофлі.

Вже три дні минуло відтоді, як провалилася моя втеча. До мене не докотилася жодна чутка про неї. Я ходжу з камери на подвір’я і з подвір’я до камери. Сальвідія так більше й не з’явився. Отже, він, сердега, загинув, розбившись об скелі. Я врятувався, безперечно тільки тому, що був ззаду бочок. Тепер мені треба якось вибратися з притулку.

Примусити лікаря повірити, що я вже одужав, і повернутися до табору, мабуть, ще важче, ніж було потрапити сюди. Тепер доведеться переконувати його, що я почуваюсь краще.

— Пане Рувйо, — звертаюся до старшого санітара, — вночі мені холодно. Дайте, будь ласка, штани й сорочку. Я не забрудню одягу, обіцяю вам.

Санітар приголомшений. Він здивовано дивиться на мене, потім каже:

— Сядь, Метелику, біля мене. Розкажи, що з тобою?

— Мені дивно, начальнику, що я опинився тут. Це — притулок для божевільних. Виходить, я серед психів? Невже я втратив був глузд? Чому я тут? Скажіть мені, начальнику, будьте такі ласкаві!

— Любий Метелику, ти був захворів, але тепер я бачу, що тобі вже краще. Хочеш попрацювати?

— Еге ж.

— Що ти хочеш робити?

— Будь-що.

І ось я, вже вдягнений, допомагаю прибирати в камерах. Увечері мої двері тепер не зачиняються до дев’ятої години, і аж тоді, коли нічний вартовий заступає на пост, їх замикають.

Учора ввечері зі мною вперше завів розмову один овернець. Ми були самі. Наглядач іще не прийшов. Я цього чоловіка не знаю, але він сказав, що знає мене.

— Тепер тобі, друже, вже не варто далі боротися.

— Що ти хочеш сказати?

— Гадаєш, ти й мене ошукав своєю грою? Я вже сім років працюю санітаром у божевільних і ще першого тижня зрозумів, що ти дурисвіт.

— Ну й що далі?

— Я щиро тобі співчуваю. Адже твоя втеча із Сальві— дією провалилася. Йому це коштувало життя. Мені справді прикро, бо то був добрий товариш. Я на нього не гніваюсь, хоч він і не поділився зі мною своїми планами. Коли тобі щось треба буде, скажи, я з радістю зроблю тобі послугу.

Очі в нього такі щирі, що я не маю сумніву в його порядності. Я не чув про цього чоловіка нічого доброго, але й не чув нічого поганого. Отже, він, мабуть, людина чесна.

Бідолашний Сальвідія! Мабуть, його зникнення викликало в притулку чималий переполох. Наглядачі знайшли на березі клепки від бочок. Вони певні, що його зжерли акули. Лікар страшенно шаленіє через оливкову олію, яку ми вилили з бочки. Каже, що тепер, коли йде війна, такої олії майже неможливо дістати.

— Що ти порадиш мені робити?

— Я постараюся послати тебе з бригадою, яка щодня виходить з притулку добувати для лікарні харчі. Трохи прогуляєшся. Тепер поводься добре. І у восьми випадках з десяти намагайся бути розсудливим у розмовах. Бо надто швидко одужувати теж не слід.

— Дякую. Як твоє прізвище?

— Дюпон.

— Дякую, друже. Я не забуду твоїх добрих порад.

Уже майже місяць минув відтоді, як я зазнав зі своєю втечею поразки. Через шість днів наглядачі знайшли біля берега тіло мого товариша. Просто дивно і незбагненно, що акули його не зжерли. Але інша риба, як розповів мені Дюпон, виїла в Сальвідії нутрощі й погризла одну ногу. Череп у нього був розбитий. Тіло настільки розклалося, що розтину вже не робили. Я питаю Дюпона, чи зможе він винести звідси мого листа. Його треба передати Галгані, а той покладе нишком у поштовий мішок.

Я пишу до Італії матері Ромео Сальвідії:

Виконавши свій обов’язок, я вирішую більше не думати Про це лихо. Життя є життя. Залишається вийти з притулку, будь-що перебратися на острів Дьябль і готувати нову втечу.

Наглядач призначив мене своїм домашнім городником. Уже два місяці я почуваюсь добре, і мною тут дуже задоволені. Цей йолоп наглядач навіть не хоче відпускати мене від себе. Овернець сказав мені, що після останнього огляду лікар хотів перевести мене з притулку до табору, та наглядач заперечив, заявивши, нібито ще ніхто не обробляв його город так старанно.

Тож сьогодні вранці я повиривав із землі всі полуниці и викинув їх на смітник. А на місце кожного кущика встромив у землю хрестик. Скільки було кущиків, стільки тепер стирчало хрестиків. Мабуть, не варто описувати, який знявся шарварок. Цей здоровань наглядач так розлютився, що мало не луснув. Він пускав слину й задихався, намагаючись щось сказати, але не міг вимовити й слова. Тільки сидів на візку й зрештою заплакав, як дитина. Я трохи перестарався, але що вдієш?

Лікар не став робити з мого вчинку трагедії. Цього хворого, сказав він, треба перевести до табору, нехай знову звикає до нормального життя. Така дивна думка, мовляв, прийшла мені в голову через те, що я був на городі самотній.

— Скажи, Метелику, чому ти повиривав полуниці й поставив хрестики?

— Лікарю, я не можу пояснити цього вчинку і вибачаюся перед наглядачем. Він так любив свої полуниці, що мені й справді дуже прикро. Я молитиму Бога, щоб він дав йому інші полуниці.

І ось я в таборі. Знову серед друзів. Місце Карбоньєрі досі порожнє, але я прилаштовую свій гамак біля цього порожнього місця, так ніби Матьє й далі живе з нами.

Лікар розпорядився вишити на моїй куртці такі слова: «Проходить спеціальне лікування». Ніхто, крім лікаря, не повинен розпоряджатися мною. Він наказав мені збирати з восьмої до десятої години ранку листя перед лікарнею.

Я випив чашку кави й викурив кілька сигарет, сидячи в кріслі у товаристві лікаря перед його будинком. Його дружина теж сидить з нами, і лікар намагається при її підтримці спонукати мене розповідати йому про своє минуле.

— Ну а що було далі, Метелику? Що було з вами після того, як ви покинули індіанців, котрі добувають з морського дна перлини?

Щодня пополудні я гаю час із цими чудовими людьми.

— Приходьте до нас щодня, Метелику, — каже дружина лікаря. — Мені дуже хочеться бачитися з вами й слухати розповідь про те, що ви пережили.

Щодня я проводжу якийсь час із лікарем та його дружиною, а іноді лише з дружиною. Обоє примушують мене розповідати про моє минуле, й певні, що це поверне мені душевну рівновагу.

Зрештою я попросив лікаря відіслати мене на Дьябль. Він погодився, і завтра. я вирушаю туди. Лікар з дружиною знають, чому я перебираюсь на Дьябль. Вони були такі добрі до мене, що я не схотів їх обманювати.

— Лікарю, я більше не можу терпіти цю каторгу. Відішли мене на Дьябль. Я або втечу звідти, або загину там. Так чи так, але цьому треба покласти край.

— Я розумію тебе, Метелику. Ця система репресій справді огидна й нестерпна, а вся адміністрація вже загнила. Тож прощавай, і хай тобі щастить.