Метелик

Приїзд на острови

Завтра ми вирушимо на кораблі до островів Салю. Незважаючи на всі мої зусилля, за кілька годин усе ж таки почнеться моя довічна каторга. Спершу я маю відсидіти два роки у в’язниці на острові Сен-Жозеф. Сподіваюся, мені пощастить зробити все, щоб назва «Людожерка», яку дали цій в’язниці каторжани, щодо мене не виправдалась.

Я програв, але душа моя не переможена.

В цій в’язниці мені сидіти тільки два роки, і я повинен радіти. Я твердо вирішив, що не дам так легко довести себе до божевілля, цього наслідку цілковитої самотності. Я вже тепер маю бачити себе «вільним», здоровим і дужим, одне слово, нормальним, як і всі там, на островах, каторжанином. Коли я вийду з в’язниці, мені виповниться тридцять років.

Я знаю, рідко кому вдається втекти з островів. Але дехто, хоч цих людей і можна злічити на пальцях, усе ж таки втікає. Отож я певен, що й мені пощастить.

— Через два роки втечу з островів, — кажу я Клузйо, який сидить поруч.

— Любий Метелику, тебе дуже важко здолати, і я тобі аж заздрю. Ти все віриш, що колись виберешся на волю. Ось уже цілий рік ти робиш невдалі спроби втекти й жодного разу не відмовився від своїх намірів. Щойно скінчиться невдачею одна втеча, як ти вже готуєш іншу. Дивно, що ти ще не спробував утекти й звідси.

— Тут, друже, є тільки один спосіб визволитись: підбурити каторжан до бунту. Але в мене замало часу, аби прибрати до рук усіх цих важких людей. Я вже мало не підбив був їх на бунт, але потім побоявся, що цей бунт проковтне й мене самого! Ми тут маємо справу з чотирма десятками старих каторжан. «Шлях занепаду» добряче їх засмоктав, і вони реагують на все не так, як ми. Узяти хоч би тих «людоїдів», «хлопців з мурашника» або того, що підсипав отрути в суп, — він, бажаючи поквитатися з одним своїм ворогом, не завагався отруїти сімох інших, які нічого поганого йому не зробили.

— Але ж на островах будуть такі самі каторжани.

— Звісно. Та з островів я втечу без чужої допомоги. Я накиваю п’ятами сам або візьму з собою щонайбільше одного товариша. Чому ти всміхаєшся, Клузйо?

— Всміхаюсь, бо ти ніяк не вгомонишся. В тобі бурхає такий вогонь, ти так прагнеш дістатись до Парижа й поквитатися з трьома недругами, що в тебе й у думці не промайне: «А раптом це бажання не здійсниться?»

— На добраніч, Клузйо, до завтра. Скоро ми вже побачимо ті кляті острови. Цікаво, чому вони називаються Салю[19]?

І я відвертаюсь від Клузйо.

Рано-вранці наступного дня нас, двадцятьох шістьох чоловік, садовлять на невеличке каботажне судно «Танон», що плаває на лінії Кайєнна — острови Салю — Сен-Лоран і повертається назад. На нас надівають наручники і з’єднують по двоє ланцюгами за ноги. Дві групи по вісім в’язнів, за кожною з яких пильнують по чотири наглядачі з карабінами, розмістилися на носі корабля. Група з десяти в’язнів разом із шістьма наглядачами та двома начальниками охорони зайняла місце на кормі. Ми стоїмо на палубі, готові сховатися до трюму відразу, як тільки почнеться шторм.

Вирішивши ні про що не думати під час цієї подорожі, я хочу якось розважити себе. Тож, аби досадити наглядачеві з пикою могильника, що стоїть найближче до мене, я голосно кажу йому:

— В кайданах, в які ви нас закували, ми не зможемо врятуватися, якщо цей дряхлий корабель почне тонути, — а це часто трапляється з такими кораблями під час шторму.

Заспаний наглядач реагує саме так, як я й передбачав.

— Нам начхати на те, що ви втонете. Нам наказали вас закувати — от і все. Відповідають ті, хто віддає накази. В усякому разі, ми за це не відповідаємо.

— В усякому разі, ви маєте рацію, пане наглядач, у кайданах ми будемо чи без них, якщо ця домовина розвалиться в дорозі, то всі ми разом підемо на дно.

— О, знаєте, — каже недоумкуватий наглядач, — цей корабель уже давно ходить цим маршрутом, і ніколи нічого з ним не ставалося.

— Звичайно, але саме тому, що цей корабель ходить уже давно по морю, з ним будь-якої миті щось може статися!

Я досяг того, чого хотів: порушив мовчанку, яка гнітила мене. Одразу ж цю тему розмови підхопили інші наглядачі та каторжани.

— Еге ж, ця чортопхайка дуже небезпечна, до того ж нас закували в кайдани. Без кайданів ми мали б бодай якийсь шанс.

— О, ми теж не в кращому становищі. У своїй уніформі, в чоботях і з карабіном ми теж не легші.

— Карабін не слід брати до уваги, бо в разі катастрофи я одразу ж його спекаюся, — докидає інший.

Побачивши, що мені вдалося їх підбурити, я йду далі:

— А де рятувальні шлюпки? Я бачу тільки одну й то дуже малу, в неї зможуть сісти лише якихось вісім чоловік. Вона якраз для капітана корабля та його екіпажу. А інші підуть на дно!

Далі розмова йде вже на вищих тонах.

— І справді, інших шлюпок нема, а цей корабель у такому стані, що то повна безвідповідальність примушувати батьків родин ризикувати життям, посилаючи їх супроводжувати цих негідників!

А що я перебуваю у гурті, який розмістився на юті, то з нами їдуть і два начальники конвою. Один з них дивиться на мене й питає:

— Це ти, Метелику, повертаєшся з Колумбії?

— Я.

— Я не дивуюсь, що ти так далеко забрався, бачу, ти добре розумієшся на мореплавстві.

Я претензійно відповідаю:

— Еге ж, добре.

Це сіє холодок. До того ж із свого місточка спускається капітан: ми щойно вибралися з гирла Мароні — найнебезпечнішого місця на маршруті, тому він мусив особисто стати за стерно. Тепер капітан передав його своєму помічникові. Тож цей капітан, опецькуватий негр з Томбукту із ще досить молодим обличчям, запитує, де ті хлопці, котрі на колоді допливли аж до Колумбії.

— Ось цей, отой і он той, — каже начальник конвою.

— Хто був за капітана? — питає куцань.

— Я, пане.

— Що ж, парубче, як моряк, я вітаю тебе. Ти не проста людина. На! — засовує він руку до кишені свого кітеля. — Візьми цю коробку тютюну й папір. Кури за моє здоров’я!

— Дякую, капітане. Але я теж повинен привітати вас із тим, що вам вистачає мужності плавати, гадаю, раз чи двічі на тиждень на цій колимазі.

Він голосно регоче, доконуючи людей, яким я забаг досадити.

— О, ти маєш слушність! — каже капітан. — Уже давно треба було відправляти цю чортопхайку на кладовище, але компанія чекає, коли вона втоне, аби отримати страховку.

Тоді я знову шпигаю його:

— На щастя, ви маєте для свого екіпажу й для себе самого рятувальну шлюпку.

— На щастя, так, — відповідає капітан, не замислюючись над своїми словами, і спускається до трюму.

О десятій годині ранку море досить спокійне, але вітер зустрічний. Ми пливемо на північний схід, тобто проти морського припливу й проти вітру, і судно, певна річ, дуже хитає. В багатьох каторжан і наглядачів почалася морська хвороба. На щастя, каторжанин, якого прив'язали до мене, хитавицю переносить добре. Бо нема нічого огиднішого, ніж бачити, як поруч блюють. Мій напарник — справжній паризький вуличний хлопець. На каторгу він потрапив 1927 року, отже, на? островах уже сім років. І досить іще молодий — йому тільки тридцять вісім.

— Мене називають Тіті Белотом, бо, мушу тобі сказати, голубе, белот[20] — моя пристрасть. До речі, на островах я з нього живу…

— Виходить, на островах є багато грошей?

— Авжеж, любий Метелику! На островах повно капсул з грошенятами. Одні носять їх із собою, інші отримують через наглядачів-комбінаторів, платячи їм за це п’ятдесят відсотків. З усього видно, що ти, друже, ще зелений. У тебе такий вигляд, ніби ти нічогісінько не знаєш.

— Так, про острови я нічого не знаю. Хіба тільки те, що з них важко втекти.

— Втекти? — перепитує Белот. — Про це нема чого й балакати! За сім років, що їх я провів на острові, було дві спроби втекти, внаслідок яких троє загинуло і двох заарештували. А на волю ніхто не потрапив. Ось чому тут не багато охочих спробувати щастя.

— Чого ти їздив на Велику Землю?

— Робив рентген. Щоб переконатися, чи нема в мене виразки шлунка.

— І не спробував утекти з лікарні?

— Таке скажеш! Ти ж, Метелику, всіх нас випередив! До того ж я потрапив до тієї самої палати, з якої ти втік. Тож уявляєш, як її тепер стережуть! Не встигнеш підійти до вікна, щоб дихнути свіжим повітрям, як тебе вже відганяють від нього. А коли запитаєш чому, почуєш у відповідь: «Щоб тобі не заманулося вчинити те, що вчинив Метелик»-.

— Скажи мені, Тіті, що то за чолов’яга, який сидів біля начальника конвою? Стукач?

— Ти з глузду з’їхав! Цього чолов’ягу всі в нас поважають. Щоправда, він бевзь, але вміє триматися, як справжній гульвіса: не водиться з наглядачами, не визнає ніяких пільг, цілком дорожить своїм званням каторжанина. Може дати непогану пораду, товариський, уникає дружити зі шпигами. Навіть священик і лікар не змогли переманути його на свій бік. Як бачиш, цей йолоп поводиться, мов справжній рицар, він нащадок Людовіка XV. Так, друже, це граф, справжній, його звати граф Жан Беракський. Щоправда, він довго здобував прихильність до себе серед нас, бо вчинив страшенно бридкий злочин, за що й потрапив на каторгу.

— Що він зробив?

— Пожбурив власну дитинку з мосту в річку, а що маля впало в такому місці, де води було мало, то йому вистачило мужності спуститися вниз, взяти його на руки й кинути в глибоку водоверть.

— Як? Це так, ніби він двічі втопив свою дитину?

— Один мій друг, який працює тут бухгалтером і який бачив його досьє, розповів мені, що цього дивака страшенно тероризувала знать з його оточення. А його мати прогнала на вулицю, наче сучку, матір маляти, яка була молодою покоївкою в замку. За словами мого друга, цього чоловіка зацькувала пихата й педантична мати, вона дуже принизила його за те, що він, граф, злигався з покоївкою, тож він уже не тямив себе, коли пожбурив дитину з мосту в річку, сказавши матері дитини, що відніс її до доброчинного закладу.

— Скільки йому дали?

— Лише десять років. Сам розумієш, Метелику, цей дивак не такий, як ми. Господиня дому, графиня, либонь, пояснила судові, що вбити дитину служниці — не такий уже й серйозний злочин, коли його вчиняють задля того, аби врятувати добре ім’я родини.

— Який висновок?

— Ну, я, знедолений хлопець паризької вулиці, дійшов такого висновку: цей граф Жан Беракський був дрібним шляхтичем, вихованим таким чином, що, крім голубої крові, все інше для нього не мало ніякого значення й не варте було того, щоб брати собі в голову. Може, людей, які його оточували, він і не мав за кріпаків, але принаймні вони були для нього людьми, не вартими уваги. А його мати, це претензійне й егоїстичне страховисько, так зацькувала свого сина, що він сам почувався кріпаком. Тільки на каторзі цей шляхтич, який гадав, ніби він мав право першої ночі, став шляхетною людиною — в повному розумінні цих слів. Це здається парадоксальним, але тільки тепер він є справжнім графом Жаном Беракським.

До островів Салю, цього незнайомого мені краю, лишилося плисти кілька годин. Я знаю, звідти важко втекти. Але все ж таки можна. І я, з насолодою вдихаючи морське повітря, думаю: «Коли ж цей зустрічний вітер стане для мене попутним вітром утечі?»

Ми підпливаємо. Ось і острови! Вони утворюють трикутник. Руайяль і Сен-Жозеф лежать у його основі, Дьябль — на вершині. Сонце, що вже хилиться до обрію, щедро осяває їх своїм промінням, тут уже не таким гарячим. Звідси острови можна добре роздивитися. Передусім упадає в око Руайяль зі своїм пласким кам’янистим карнизом довкола круглого горба заввишки понад двісті метрів. Вершина горба також пласка. Весь острів нагадує покладене на море мексіканське сомбреро зі зрізаним наголовником. Повсюди зеленіють високі кокосові пальми. Будиночки з червоними дахами надають острову неабиякої привабливості, й тому, хто не знає, що тут діється, може навіть захотітися доживати віку серед цієї краси. На плоскогір’ї височіє маяк — він, певне, світить уночі кораблям, щоб вони не розбилися в негоду об скелі. Тепер, коли ми підпливаємо ще ближче, я бачу п’ять довгих будинків. Белот пояснює: два з них — величезні бараки, де живуть каторжани. Третій, обнесений високим білим муром, — в’язниця посиленого режиму з камерами й карцерами. В четвертому будинку — лікарня для каторжан, а в п’ятому — лікарня для наглядачів. Схили острова всіяні будиночками під рожевою черепицею — там живуть наглядачі. Далі, майже впритул до Руайялю, лежить острів Сен-Жозеф. На н? ому менше кокосових пальм, менше листяних дерев, а посеред плоскогір’я видніє якась величезна халабуда. Зрештою я здогадуюсь — то в’язниця, і Белот це підтверджує. Він показує мені на будинки, що стоять трохи нижче: в них живуть каторжани, засуджені на короткі терміни. Ці будинки тягнуться понад самим морем. Виразно видно сторожові вежі з бійницями і ще будиночки, досить ошатні, з білими стінами й під червоними дахами.

Судно підпливає до Руайялю з південного боку, і острівця Дьябль нам уже не видно. Я тільки встигаю побачити на ньому величезну скелю, порослу кокосовими пальмами, а над морем — кілька будинків із жовтими стінами й закіптюженими дахами. Згодом я дізнаюся, що там живуть політичні засланці. Ми входимо в порт острова Руайяль, добре захищений від моря величезним молом. Мабуть, цей мол коштував життя багатьом каторжанам.

«Танон» дає три гудки й кидає якір за двісті п’ятдесят метрів від причалу. Цей бетонний причал дуже довгий і заввишки метрів три. Далі, паралельно до нього, тягнуться білі будинки. Я читаю чорні написи на їхніх стінах: «Пункт охорони», «Човнова служба», «Пекарня», «Адміністрація порту».

На причалі стоять каторжани й дивляться на наш корабель. Вони не в смугастому одязі, а в білих штанях і куртках. Белот пояснює мені, що той, хто має тут гроші, змиває з мішків від борошна написи й шиє з мішковини у кравців дуже м’яке й досить вишукане вбрання.

До «Танона» підпливає човен. Біля стерна — наглядач, ще двоє наглядачів з карабінами сидять біля бортів, а ззаду, коло стернового, стоять шість голих до пояса каторжан у білих штанях і гребуть величезними Веслами. Човен швидко долає відстань до корабля. За цим човном тягнеться на буксирі ще один, великий і порожній, схожий на рятувальну шлюпку. Обидва човни швартуються до «Танона». Спершу в порожній човен сходять начальники конвою і сідають на кормі. Потім на носі вмощуються двоє наглядачів з рушницями. Нам скидають з ніг ланцюги, але наручники залишають, і ми по двоє спускаємося в човен — десятеро з моєї групи й восьмеро з тієї, яка була на носі судна. І каторжани в білих штанях беруться за весла. Вони вернуться сюди ще раз і заберуть решту наших. На причалі ми шикуємося перед будинком з написом «Адміністрація порту» й чекаємо. Речей у жодного з нас нема. Засланці стоять за п’ять-десять метрів збоку й, не звертаючи уваги на наглядачів, голосно розмовляють з нами. Серед них чимало тих, хто разом зі мною плив на кораблі до Гвіани; вони тепло вітають мене. Корсіканці Сезарі й Ессарі, з якими я познайомився в Сен— Мартені, кажуть мені, що працюють у порту човнярами. Прибігає Шапар, якого я знав ще на волі у Франції. Анітрохи не остерігаючись наглядачів, він гукає до мене:

— Не хвилюйся, Метелику! Розраховуй на друзів, у в’язниці тобі нічого не бракуватиме! Скільки ти дістав?

— Два роки.

— Гаразд, вони швидко минуть. Повернешся до нас і побачиш, що тут не так уже й погано.

— Дякую, Шапар. А де Дега?

— Він став бухгалтером. Дивно, що він ще не прийшов сюди. Дега жалкуватиме, що не побачився з тобою.

З’являється Галгані й рушає до мене. Але на шляху йому стає охоронець. Та Галгані відтручує його і каже:

— Ви ж не завадите мені обняти мого брата!

Ми обіймаємось, і він каже:

— Покладись на мене! — Потім відступає на кілька кроків.

— Що ти робиш?

— Працюю на пошті. Мене призначили там начальником.

— Усе гаразд?

— Ще б пак!

З човна сходять решта в’язнів і приєднуються до нашого гурту. З нас знімають наручники. Белот, граф Жан Беракський Тсуще кілька незнайомців виходять зі строю. Всі вони мають речові мішки. Один наглядач каже їм:

— Ідіть до табору.

Кожен закидає на плече свій мішок, і вони рушають дорогою, яка веде схилом нагору.

В супроводі шістьох наглядачів приходить комендант островів. Починається перекличка. Комендант перебирає щойно привезених каторжан. Наші конвоїри відходять від нас.

— Де бухгалтер? — питає комендант.

— Ось іде, начальнику.

Я бачу, як разом з наглядачем до нас простує Дега в білій куртці з гудзиками; в кожного під пахвою велика книга. Потім вони викликають по одному каторжан і реєструють усіх наново.

— Ви, в’язень такий-то, що мали реєстраційний номер такий-то, тепер матимете реєстраційний номер засланця такий-то.

Коли настає моя черга, Дега обіймає мене, тоді ще раз і ще. Підходить комендант.

— Оце і є Метелик?

— Так, пане коменданте, — відповідає Дега.

— Поводьтесь у в’язниці добре. Два роки минуть швидко.

У в’язниці

Човен готовий. З дев’ятнадцяти в’язнів у нього сядуть десять. Мене теж називають серед цих десятьох. Але Дега холодно заперечує:

— Ні, він попливе з останньою ходкою.

Я торопію, почувши, як тут розмовляють каторжани. Дисципліни не відчувається, всі поводяться так, ніби їм начхати на наглядачів. Я заводжу розмову з Дега. Він уже знає все про мене й про мою втечу. Йому розповіли засланці, що були зі мною в Сен-Лорані. Дега не жаліє мене, тільки від щирого серця каже:

— Ти, хлопче, заслуговуєш кращої долі. Дарма, пощастить наступного разу.

Навіть не докидає: «Тримайся». Дега знає, що мужності мені не забракне.

— Я працюю тут головним бухгалтером і маю добрі стосунки з комендантом. Поводься у в’язниці як слід. Я передаватиму тобі тютюн і харчі. Матимеш усе, що треба.

— Метелику, в дорогу!

Настала й моя черга.

— До побачення! Дякую всім за теплі слова!

І я сідаю в човен. За двадцять хвилин ми причалюємо до острова Сен-Жозеф. Я помітив, що в човні на шістьох веслярів і десятьох в’язнів було лише троє озброєних наглядачів. Отже, захопити човен було б дуже просто. На Сен-Жозефі потрапляємо до приймального пункту, де нас зустрічають два коменданти: комендант острова й комендант в'язниці. Потім у супроводі наглядачів рушаємо дорогою, яка підіймається вгору до в’язниці. Ніде не видно жодного каторжанина. Нарешті входимо у велику залізну браму з написом угорі «Дисциплінарна в’язниця» й одразу ж усвідомлюємо, наскільки все це серйозно. За брамою й муром сховані невеличкий будинок з написом «Адміністрація-дирекція» та три корпуси — А, Б і В. Нас ведуть до дирекції, і ми опиняємось у холодній залі. Коли дев’ятнадцять чоловік вишиковуються в два ряди, комендант в’язниці каже:

— В’язні, ви, мабуть, уже й самі здогадалися, що в цьому домі відбувають покарання ті, хто вчинив правопорушення на каторзі. Тут не намагаються вас виправити. Ми знаємо, що це марна праця. Однак ми пробуємо вас загнуздати. Тут діє одне правило: не розкривати пельки. Всі повинні дотримуватися повної тиші. Якщо когось застануть за перестукуванням, його суворо покарають. Якщо ви захворієте не дуже серйозно, не викликайте лікаря. За невиправданий виклик у нас теж карають. От і все, що я хотів вам сказати. Ага, ще одне: в нас суворо забороняється курити. Наглядачі, розведіть їх по камерах. Шарр’єр, Клузйо й Матюрет не повинні бути в одному корпусі. Подбайте про це самі, пане Санторі.

За десять хвилин мене замикають у камері № 234 корпусу А, Клузйо потрапляє до корпусу Б, Матюрет — до корпусу В. Прощаємося поглядами. Якщо ми хочемо вийти звідси живими, то повинні коритися цим нелюдським законам. Ми збагнули це, ще коли входили сюди. Я дивлюся вслід своїм товаришам, мужнім і гордим людям, які гідно трималися під час нелегких випробувань, ніколи не нарікали й не шкодували, що послухалися мене. Серце стискається, бо ті кільканадцять місяців, протягом яких ми пліч-о-пліч боролися за свою свободу, навіки скріпили нашу дружбу.

Я озираю свою камеру. Ніколи я не припускав і не думав, що така країна, як моя Франція, мати свободи в усьому світі, земля, котра народила Права людини і громадянина[21], має навіть тут, у Французькій Гвіані, на загубленому в Атлантичному океані острівці завбільшки з носовичок, такий варварський репресивний заклад — оцю сен-жозефську дисциплінарну в’язницю. Уявіть собі сто п’ятдесят камер, розташованих одна побіля одної, з дверима в протилежні боки, оті чотири товстелезні стіни, і в одній із них невеликі залізні двері з віконцем. І над кожним віконцем напис: «Без розпорядження начальства двері не відчиняти». Ліворуч у камері відкидні нари з дерев’яним підголівником — такі самі, як у в’язниці Больє: вони піднімаються й прикріплюються до стіни; на них ковдра, в кутку — цементна брила у вигляді табурета, віник, солдатський кухоль, дерев’яна ложка, вертикальний залізний щит, який затуляє металеву парашу з ланцюжком (парашу можна витягувати за ланцюжок знадвору, щоб спорожнити, і зсередини — щоб користуватися нею). Сама камера заввишки метрів три. За стелю правлять грубезні залізні грати завтовшки з трамвайні рейки й такі густі, що крізь них не пролізе й най— худіша людина. Вище, на висоті метрів сім від землі, — дах в’язниці. Між двома рядами камер нависає місток завширшки з метр і з залізними поручнями. По ньому без упину ходять двоє наглядачів; вони вирушають з протилежних кінців корпусу, посередині містка зустрічаються й повертають назад. Враження жахливе. Підвісний місток освітлений досить непогано. А на дні камери навіть серед білого дня майже темно. Я починаю ходити, чекаючи, що пролунає свисток чи дадуть якийсь інший сигнал опустити нари. Щоб не чути було кроків, в’язні й наглядачі ходять у м’яких капцях. Я одразу ж наказую собі: «Шарр’єр, прозваний Метеликом, постарайся прожити тут, у камері номер двісті тридцять чотири, два роки, тобто сімсот тридцять днів, і не збожеволіти. Спростуй назву, яку дали цій в’язниці каторжани, — «Людожерка».

Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом! Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом! Наглядач щойно пройшов над моєю камерою. Я не чув його кроків, я побачив його самого. Нараз спалахує лампочка, але дуже високо, під самим дахом, на висоті понад шість метрів. Лампочка освітлює тільки підвісний місток, а в камерах і далі панує сутінь. Я ходжу, наче маятник, туди-сюди, туди-сюди. Спіть собі, шкарбуни засідателі, які мене засудили, спіть; коли б ви знали, куди запроторили мене, то, напевне, відмовилися б підписувати мені такий вирок.

Про те, що можна опустити нари, тут справді дають знати свистом. Потім чую грубий голос:

— Новачкам пояснюємо, що тепер можна, якщо хочете, опустити нари й лягти.

До моєї свідомості доходять лише слова «якщо хочете». Отож я й далі крокую. Настає вирішальна хвилина, й навряд чи варто лягати. Раз, два, три, чотири, п’ять — і я одразу набираю ритму маятника. Понуривши голову, заклавши руки за спину, я без упину сную туди-сюди, мов сновида. Ступаю п’ять кроків і навіть не бачу стіни, тільки легенько черкаю по ній, коли обертаюсь, а тоді знов продовжую цей свій марафонський біг, і не має він ні фінішу, ні наперед визначеного часу, коли повинен скінчитись.

А й справді, Метелику, ця «Людожерка» — зовсім не жарт! Щоразу, коли на стіну камери падає тінь наглядача, на душі стає гнітюче й тяжко. Задираєш голову, дивишся на той місток, і тобі стає ще осоружніше: відчуваєш себе леопардом у ямі, якого згори роздивляється мисливець. Враження жахливе, і ще багато місяців ти не зможеш до цього звикнути.

Рік — це триста шістдесят п’ять днів, два роки — сімсот тридцять, якщо один із них не високосний. Подумавши про це, я всміхаюся. Ти ж знаєш, Метелику: сімсот тридцять днів і сімсот тридцять один день — це те саме. Чому ж те саме? Ні, це зовсім різні речі. Зайвий день — то зайвих двадцять чотири години. А двадцять чотири години — чималий час. Ті сімсот тридцять днів можуть виявитись довшими на цілі двадцять чотири години. А скільки годин складають усі ті дні? Чи я підрахую це усно? А чом би й ні? Це неважко. Спробую. Сто днів — це дві тисячі чотириста годин. Помноживши це число на сім, матиму шістнадцять тисяч вісімсот годин і додам тридцять днів, які складають сімсот двадцять годин. Одне слово, додавши до шістнадцяти тисяч восьмисот сімсот двадцять, матиму, якщо не помиляюся, сімнадцять тисяч п’ятсот двадцять годин. Отже, любий пане Метелику, вам належить згаяти в цій клітці для хижих звірів сімнадцять тисяч п'ятсот двадцять годин. Скільки ж хвилин я вже провів тут? Та хвилини не викликають у мене ніякої цікавості, години — це так, а хвилини? Не будемо перебільшувати. А чом би не зацікавитися секундами? Має це значення чи ні, але не це мене цікавить. А те, що ці години, ці хвилини треба буде чимось заповнити, перебуваючи наодинці із самим собою! Хто ж сидить у камерах праворуч, ліворуч і ззаду? Ті троє, якщо вони там є, теж, мабуть, запитують себе: «А хто ж зайняв камеру номер двісті тридцять Чотири?»

Чути глухий звук — ніби щось упало до моєї камери. Що то може бути? Невже мій сусіда ухитрився щось кинути мені через грати? Я намагаюсь розгледіти, що воно таке. Невиразно бачу якусь довгасту річ. У ту мить, коли я хочу її підняти, вона починає ворушитись — я аж сахаюсь — і швидко повзе до стіни. Там зупиняється, завмирає, а тоді лізе на стіну, однак невдовзі знову сповзає на землю. Стіна досить гладенька, і ця істота не може як слід ухопитися за неї лапками. Я тричі даю їй змогу видертися на стіну, та коли вона сповзає вниз учетверте, розчавлюю її ногою. Під капцем відчувається щось м’яке. Що ж воно таке? Я вклякаю на коліна й розглядаю зблизька. Нарешті мені вдається роздивитись: це величезна стонога завдовжки сантиметрів двадцять і завтовшки з два великі пальці. Мені стає так гидко, що я навіть не піднімаю її і не викидаю в парашу. Просто підсовую її ногою під нари. Завтра вдень побачу, що з нею робити. Я ще встигну надивитися на цих стоніг — вони падають з даху. Я ще навчусь, лежачи на нарах, дозволяти їм повзати по своєму голому тілу. Ще матиму змогу переконатися, якого болю коштує тактична помилка щодо стоноги, коли вона повзе по тобі. Укус цієї бридкої істоти викликає страшну гарячку на цілий день і жахливий біль годин на шість.

У всякому разі, тепер у мене буде розвага. Коли впаде така стонога, я, якщо не спатиму, візьму віника й добряче позбиткуюсь над нею або ж бавитимусь, даючи їй змогу сховатися, а тоді шукаючи її.

Раз, два, три, чотири, п’ять… Мертва тиша. Невже тут ніхто не хропе? І не кашляє? Адже тут страшна задуха.

І це вночі! А що буде вдень? Мені судилося жити із стоногами. Коли карцер у Санта-Марті затоплювала вода, вона приносила їх туди силу-силенну; ті стоноги були набагато дрібніші, але це все ж таки одне поріддя. У Санта-Марті нас затоплювало щодня, це правда, одначе ми мали змогу розмовляти, чули співи й крики, белькотіння божевільних. Там було інакше. Якби мені дали вибирати, я вибрав би Санта-Марту. Але в твоїх словах нема логіки, Метелику! Там усі одностайно твердили, що в тому карцері людина може витримати щонайбільше півроку. А тут багато хто витримує чотири-п’ять років або й більше. Але — одна річ, коли людей засуджують на такі довгі терміни, й зовсім інша — як вони їх витримують. Скільки тут буває самогубств? Та я навіть не бачу, як тут можна накласти на себе руки. Зрештою, спосіб якось знайдеться. Хоч це й нелегко, але можна, скажімо, повіситися. Зсукуєш із штанів вірьовку, прив’язуєш до одного кінця віник, потім стаєш на нари й просуваєш кінець із віником крізь грати. Якщо робитимеш це біля стіни під навісним містком, то наглядач навряд чи помітить вірьовку. І саме тоді, коли він відійде, ти повиснеш у повітрі. А коли наглядач повернеться, ти вже віддаси Богові душу. А втім, він, певне, не дуже квапитиметься бігти вниз, відмикати камеру й виймати тебе із зашморгу. Та й відчинити камеру він не має права. Адже на дверях написано: «Без розпорядження начальства двері не відчиняти!» Тож боятися нічого тому, хто схоче накласти на себе руки, часу вистачить, поки його «за розпорядженням начальства» виймуть із зашморгу.

Я описую все це, що, може, не дуже зворушує й цікавить людей, яким до вподоби дія й різні зіткнення. Вони можуть перегорнути сторінки, які їм видадуться нудними. Одначе мені здається, я повинен якнайдокладніше розповісти про ці свої перші враження, перші думки, що опосіли мене, коли я потрапив до своєї нової камери, про свою реакцію в перші години перебування в цій могилі.

Я ходжу дуже довго. Потім чую в темряві якийсь шепіт: то міняються вартові. Перший був високий і худий, а цей — низенький і товстий. Він човгає капцями. Це його човгання чути ще за дві камери до моєї. Його товариш ходив тихіше. Я все ще не лягаю. Мабуть, уже пізно. Котра година? Завтра я навчуся вимірювати час. Щодня віконечко в дверях має відчинятися чотири рази, і по ньому я зможу приблизно визначати час. А вночі, знаючи, о котрій міняються перший раз вартові й по скільки годин вони чергують, я зможу ділити час на ці зміни — перша, друга, третя…

Раз, два, три, чотири, п’ять… Я мимоволі знову починаю свою нескінченну прогулянку, а стомившись, легко поринаю в спогади. Звісно, сутінь у камері за контрастом навіює мені спогади про пекуче сонце, під яким я сиджу на березі зі своїм плем’ям. Ось човен, з якого Лалі пірнає по скойки, погойдується на незрівнянному зелено-опаловому морі за двісті метрів від мене. Я гребуся ногами в піску. Зораїма приносить мені спечену на вогні велику рибину, дбайливо загорнуту в банановий листок, щоб вона не охолола. Я їм, природно, пальцями, а вона сидить переді мною, схрестивши ноги, і дивиться на мене. Їй приємно бачити, як легко відриваються великі шматки риби, й читати на моєму обличчі те задоволення, з яким я ласую цією смакотою.

Я більше не в камері. Навіть забув про дисциплінарну в’язницю, про острів Сен-Жозеф, взагалі про острови Салю. Я качаюся в піску й чищу руки, натираючи їх таким тонким, наче борошно, коралом. Потім іду до моря полоскати рот чистою й водночас солоною водою. Набираю води в пригорщі й хлк» паю собі на обличчя. Коли ж проводжу долонею по потилиці, помічаю, що в мене вже відросла чуприна. Треба буде попросити Лалі, аби вона поголила мені шию. Цілу ніч проводжу зі своїм плем’ям. Розв’язую на Зораїмі стегенну пов’язку й просто на піску, під пекучим сонцем, беру її. Вона закохано стогне, як це вона любить робити, коли відчуває утіху. Може, вітерець доносить цю музику кохання до Лалі. В усякому разі. Лалі не може не бачити нас, не розгледіти, як ми із Зораїмою пригорнулися одне до одного, вона надто близько від нас, щоб не помітити, що ми кохаємося. Справді, вона, мабуть, бачить нас, бо човен повертається до берега. Лалі, всміхаючись, ступає на пісок. Ще в човні вона розплела свої коси й розчесала довгими пальцями мокре волосся, яке почало сохнути на вітрі й сонці цього спекотного дня. Я підходжу до неї. Лалі обвиває правицею мій стан і тягне мене до нашої хижки. І всю дорогу вона дає мені зрозуміти: «А я, а я?» Коли ми заходимо до хижки, вона повалює мене на гамак, що, складений, лежить на долівці, і я забуваю, що довкола нас існує світ. Зораїма дівчина розумна, вона зайде сюди тільки тоді, коли ми, за її підрахунками, скінчимо кохатися. І справді, вона заходить, коли ми, наситившись коханням, ще лежимо голі на гамаку. Зораїма сідає біля нас і починає попліскувати по щоках сестру, мовби промовляючи до неї: «Ненаситна!» Потім сором’язливо, сповненими цнотливості рухами зав’язує на мені й на Лалі стегенні пов’язки.

Цілу ніч я провів подумки серед гуахірів. Ні на хвильку не склепив очей. Навіть не ліг на нари, щоб, зажмурившись, пригадати колишнє своє життя. Отак ходячи безперестану, мовби загіпнотизований, я мимоволі знову перенісся в той напрочуд гарний день, який прожив ось уже близько півроку тому.

Гасне світло, і я бачу, що надворі вже розвидняється, а темрява в камері помалу розсіюється. Лунає свист. Чути, як стукають об стіни нари; з камери праворуч навіть долинає клацання гачка, що ним нари прикріплюються до вмурованого в стіну кільця. Мій сусіда кашляє, і я чую, як у нього тече вода. Як тут умиваються?

— Пане наглядачу, як тут умиваються?

— На перший раз я вам пробачаю, в’язню, оскільки ви цього не знаєте. В’язні не мають права розмовляти з наглядачами, які стоять на варті, за це їх суворо карають. Щоб умитися, треба нахилитись над парашею, однією рукою злити з горщика воду, а другою вмитись. Ви не розгортали свою ковдру?

— Ні.

— У ній лежить рушник.

Отакої! Ти не маєш права розмовляти з вартовим? У жодному разі? А якщо занедужаєш? Або коли здихатимеш? А що робити, коли в тебе буде інфаркт, приступ апендициту або гострий напад астми? Невже тут заборонено кликати на допомогу, навіть коли людині загрожує смерть? Це вже занадто! А втім, ні, це цілком нормально. Бо тоді кожен, у кого забракне терпцю й не витримають нерви, вчинятиме скандал. Аби лиш почути людські голоси, аби лиш йому що-небудь сказали, хай навіть таке: «Здихай, але мовчи». По двадцять разів на день десятків зо два із двохсот п’ятдесяти в’язнів, що сидять тут, заводили б якусь суперечку, щоб порозважатись.

Ці лев’ячі клітки збудував не психіатр, ні, лікар до такої ганьби не дійшов би. І не лікар визначає тут режим. Ті двоє, тобто архітектор і державний чиновник, які спорудили цей ансамбль, ретельно продумали кожну деталь покарання — бридкі страховиська, мерзенні й злостиві, сповнені садистської ненависті до в’язнів!..

З карцерів центральної в’язниці в Кані, хоч вони розташовані в підземеллі на глибині двоповерхового будинку, якогось дня могло б пробитися до публіки відлуння про катування чи про якесь інше жорстоке збиткування над в’язнями.

Доказом того є те, що коли там з моїх рук скинули наручники, я побачив страх на обличчях наглядачів, вони, безперечно, боялися, що матимуть неприємність.

Службовці з адміністрації можуть заходити до цієї каторжної в’язниці спокійно: з ними тут нічого не станеться.

Клац, клац, клац — відчиняються віконця у дверях. Я підходжу до свого, визираю з нього, потім вистромлюю голову в коридор і бачу праворуч і ліворуч від себе безліч інших голів. Мені одразу стає зрозуміло: як тільки відчиниться віконце, кожен поспішає виглянути в нього. Очі того, що праворуч від мене, нічого не виражають. Його божевільне обличчя бліде й брезкле. Той, що ліворуч, швидко запитує мене:

— Скільки?

— Два роки.

— Мені чотири. Один я вже відсидів. Як тебе звати?

— Метелик.

— А мене — Жорж, Жожо Овернець. Де тебе посадили?

— В Парижі. А тебе?

Він не встигає відповісти: за дві камери від нас уже роздають каву й невеличкі буханці хліба. Мій сусіда втягує голову назад, я роблю те саме. Потім простягаю кухля, мені наливають кави й дають хліб. А що я беру його не відразу, то він, коли зачиняється віконце, падає на підлогу. Не минає й чверті години, як знову настає тиша. Мабуть, сніданок роздавали в обох коридорах водночас. Ополудні приносять суп зі шматком вареного м’яса. А ввечері — сочевицю. Впродовж двох років це меню змінювалося тільки ввечері, коли нам давали то сочевицю, то червону або білу квасолю, то горошок, то засмажений салом рис. На обід щодня було те саме.

Щодва тижні в’язні висовують голови у віконце, і один каторжанин стриже їм машинкою бороди.

Я тут уже три дні. Мене тривожить одна річ. На острові Руайяль друзі пообіцяли передавати мені їжу й куриво. Поки що я нічого не одержав і все міркую: як же вони зроблять це чудо? Якби мені передали чогось поїсти, то я підкріпився б, бо цей наш суп на обід — просто тепла водичка з двома-трьома листками зелені й шматком м’яса, грамів на сто. А ввечері — знов ополоник води, де плавають кілька квасолин та ще якісь овочі. Сказати відверто, я підозрюю, що нас обкрадає не так адміністрація, як самі в’язні, котрі варять або роздають їжу. На цю думку мене навів одного вечора низенький марселець, що роздавав овочевий суп. Його ополоник пірнув тоді на саме дно шаплика, і тепер щоразу, коли він роздає, я одержую більше овочів, ніж води. А інші, навпаки, зачерпують ополоником зверху. Тому мені дістається багато рідини й мало овочів. Це недоїдання дуже небезпечне. Щоб вистояти морально, треба мати неабияку фізичну силу.

Хтось прибирає в коридорі, і мені здається, що він надто довго мете біля моїх дверей. Віник настирливо шкрябає підлогу. Я придивляюся і бачу, як з-під дверей витикається ріжок паперу. Видно, хтось намагається передати мені записку, але вона не пролазить, і чоловік жде, коли я потягну її до себе. Я висмикую з-під дверей того папірця й розгортаю його. Він списаний фосфоресцентним чорнилом. Я перечікую, поки наглядач відійде, й швидко читаю:

«Метелику, від завтра в парашу тобі щодня кластимуть п’ять сигарет і кокосовий горіх. Як хочеш, щоб горіх ішов на користь, добре його пережовуй. М'якуш ковтай. Вранці кури, коли випорожнюють параші. Ніколи не кури після кави. Потім кури ополудні, коли з’їси суп, і ввечері — після овочів. Передаємо шматочок грифеля з олівця. Як щось буде потрібне, пиши на клаптику паперу, його ми теж передаємо. Коли підмітальник черкне віником по твоїх дверях, пошкрябай нігтем у відповідь. Коли він черкне ще раз, просунь під дверима записку. Не просовуй записки, якщо він не відповість на твоє шкрябання. Чистий клаптик паперу сховай у вухо, а грифель поклади під стіну в камері. Не падай духом. Обіймаємо тебе. Іньяс, Луї».

Записку передали Галгані й Дега. До горла мені підкочується клубок. Як добре мати таких вірних, таких відданих друзів!

І в мене міцнішає віра, що я вийду з цієї могили живий, і я знову ступаю швидко й рішуче: раз, два, три, чотири, п’ять, кругом… Ходячи по камері, я думаю: скільки ж у тих двох благородства, скільки бажання робити іншим добро! Вони ж, мабуть, дуже ризикують втратити свої посади, один — бухгалтера, другий — начальника пошти. Скількох людей їм довелося підкупити, щоб простягти руку допомоги з острова Руайяль аж сюди, до моєї камери в «Людожерці»!

Ти повинен знати, читачу, що в сухому кокосовому горіху дуже багато олії. В цій олії, крім поживних речовин, яких нам так бракує при нашому режимі, чимало вітамінів. Коли щодня з’їдати по кокосовому горіху, матимеш добре здоров’я. Тепер я понад два місяці отримую без будь-яких пригод їжу й куриво. Я курю обережно, як це роблять індіанці сіу: глибоко вдихаю дим, а видихаю його поволі, помахуючи правою долонею, мовби віялом, щоб він швидко розвіявся.

А вчора сталося щось дивне. Не знаю, добре я вчинив чи погано. Вартовий на підвісному містку сперся на поручень і задивився в мою камеру. Припалив сигарету, затягся кілька разів, а потім випустив з руки. А сам пішов. Я зачекав, поки він повернувся, і відверто розтоптав сигарету ногою. Вартовий на мить зупинився й, побачивши, що я зробив, рушив далі. Що він відчув — жаль до мене чи сором за адміністрацію, до якої сам належить? А може, то була пастка? Я нічого не розумію, і це мене тривожить. Коли страждаєш, стаєш надміру вразливий. Якщо вартовому забаглося стати на хвилину порядною людиною, то мені не хотілося б образити його своєю зневагою.

Ось уже понад два місяці я в «Людожерці». Це, на мою думку, єдина в’язниця, де нічого навчитися. Бо тут не маєш ніяких планів. Я звик ніби роздвоюватись. Виробив собі надійну тактику. Щоб поринути в спогади, збудити в уяві картини зі свого життя, дитинства чи щоб почати будувати повітряні замки, треба спершу добре втомитися. І я години дві без упину ходжу по камері, думаючи про будь-що. Потім, вибившись із сили, лягаю на нари, кладу голову на одну половину ковдри, а другою вкриваю обличчя. Тепер повітря ледве проникає крізь ковдру до мого рота й носа. Це, мабуть, спричиняється до своєрідної асфіксії, і в мене починає боліти голова. Я задихаюся від духоти та браку повітря і вже ніби витаю в небесах. Яке неповторне відчуття збуджують у мене ці злети душі! В мене були ночі кохання, куди палкішого, ніж тоді, коли я був на волі, куди зворушливішого й з набагато гострішими відчуттями, ніж те, яке я спізнав насправді. Так, ця здатність подорожувати в просторі дозволяє мені посидіти з матір’ю, яка померла ще сімнадцять років тому. Я перебираю між пальцями поділ її сукні, а мати гладить моє кучеряве волосся, яке вона, коли мені було п’ять років, відпускала дуже довге, наче я був дівчинкою. Гладжу її тонкі, з ніжною, мовби шовковою, шкірою пальці. Вона сміється з мого непогамовного бажання пірнути в річку — якось, гуляючи з нею, я побачив, як це робили старші хлопці. В моїй уяві спливають найдрібніші деталі її зачіски, її ніжні світлі й іскристі очі, вчуваються лагідні й незабутні слова: «Мій маленький Рірі, будь розумненький, щоб матуся могла тебе дуже любити. Згодом, коли ти трохи підростеш, стрибатимеш у річку з дуже-предуже великої висоти. А зараз ти ще маленький, моє золотце. Той день, коли ти виростеш, настане швидко, навіть надто швидко».

І, тримаючись за руки, ми йдемо понад річкою додому. Я справді переношуся до будинку свого дитинства. Це так схоже на дійсність, що я затуляю долонею їй очі, аби вона не могла читати нот, однак і далі грала мені на фортепіано. Так, я справді у своєму домі, це не гра уяви. Я стою на стільці позад вертливого табурета, де вона сидить, і щомога натискаю своїми рученятами, намагаючись закрити її великі очі. Її проворні пальці й далі грають на фортепіано мелодію «Веселої вдови», аби я дослухав її до кінця.

Ні ти, нелюдяний прокуроре, ні ви, поліцейські із сумнівною порядністю, ні ти, жалюгідний Полене, який купив собі волю лжесвідченням, ні дванадцять нікчемних шкарбунів-засідателів, які підтримали прокурора та його метод тлумачити факти, ні наглядачі з дисциплінарної в’язниці, гідні служники «Людожерки», ніхто, абсолютно ніхто і ніщо, навіть грубезні стіни й відстань, яка відділяє цей загублений в Атлантичному океані острів від мого дому, — не перешкодять мені вирушити в свої рожеві, забарвлені щастям подорожі, коли я подумки злітаю на зорі.

Я помилявся, говорячи, що ділю час тільки на години. Інколи доводиться ділити його й на хвилини. Скажімо, десь за годину по тому, як роздадуть каву й хліб, починають випорожнювати параші. У своїй порожній я знаходжу кокосовий горіх, п’ять сигарет і написану фосфоресцентним чорнилом записку. Не завжди, але часто в цей час я лічу хвилини. Робити це неважко, бо на один мій крок іде секунда, і через кожні п’ять кроків я, повертаючись, відраховую п’ять секунд. Дванадцять таких переходів — і минає хвилина. Не подумайте, нібито мене бере нетерплячка дізнатися, чи дістану я кокосовий горіх, від якого тут залежить моє здоров’я й життя, та сигарети, що їх я з насолодою курю в цій могилі десять разів на добу (кожну сигарету я закурюю двічі). Коли починають роздавати каву, мене охоплює незвичайна тривога: я боюся — хоч і без особливих на те підстав, — щоб не сталося лиха з людьми, які щоразу йдуть на ризик і так щедро допомагають мені. Отож я напружено чекаю і відчуваю полегкість аж тоді, коли бачу горіх. Його передали, отже, з ними все гаразд.

Повільно, дуже повільно минають години, дні, тижні, місяці. Ось уже майже рік я тут. Точніше, вже одинадцять місяців і двадцять днів я не говорив ні з ким більше сорока секунд, і то уривками слів, що нагадує скоріше бурчання, ніж розмову. І все ж таки іноді щастить перемовитися з кимось уголос.

Я застудився й почав дуже кашляти. Подумавши, що мене поведуть до лікаря, я прикинувся хворим.

Приходить лікар. На превеликий мій подив, відчиняється віконце, і в ньому з'являється голова.

— Що з вами? У вас щось болить? Застудили бронхи? Поверніться. Покашляйте.

Невже це жарт? Ба ні, так воно й є. Лікар колоніальних військ оглядає мене через віконце! Я стою за крок від дверей, а він, наставивши вухо до отвору, каже мені повернутись так і сяк і вислуховує мене. Потім мовить:

— Дайте руки.

Я вже збираюся машинально висунути руки у віконце, але похоплююсь і з пошани до самого себе відповідаю цьому дивному лікареві:

— Дякую, докторе, не турбуйтеся. Все гаразд.

У мене вистачає мужності дати йому зрозуміти, що я не сприймаю його обстеження серйозно.

— Як хочеш, — цінично кидає лікар і йде геть. І добре, а то б я не витримав і обурився.

Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Я все ходжу, ходжу, невтомно й без упину, а сьогодні навіть із люттю, і ноги в мене напружені, а не розслаблені, як звичайно. Таке враження, ніби після всього, що сталося, мені хочеться щось розтоптати. Але що тут розтопчеш? Адже під ногами в мене цемент. Ба ні, все ж таки я топчу багато чого. Я топчу слабкодухість цього лікаря, який на догоду адміністрації «обстежує» в’язнів через віконце. Топчу байдужість одного класу людей до страждань і болю іншого класу. Топчу обмеженість французів, їхнє небажання знати, куди кожні два роки відправляють із Сен-Мартен-де-Ре на кораблі людей і як із ними потім поводяться. Я топчу журналістів із відділів судової хроніки, які, настрочивши кілька статей про правопорушника, потім навіть не подумають, чи він живий. Топчу католицьких священиків, які знають, що коїться на французьких каторгах, і мовчать. Топчу судочинство, яке перетворюється на змагання з красномовства між тим, хто звинувачує, і тим, хто захищає. Топчу Лігу прав людини й громадянина, яка не зважується заявити: «Пора зупинити цю невидиму гільйотину, геть колективний садизм офіційних представників!» Я топчу все це тому, що жодна організація, жодне товариство не запитають у відповідальних осіб цієї системи, як і чому на «шляху занепаду» кожні два роки зникають вісімдесят відсотків людей, що потрапляють до їхніх рук. Я топчу офіційну статистику про смертність — це самогубства, фізичне виснаження, тривале недоїдання, цинга, сухоти, буйне божевілля, недоумство. Що я ще топчу? Не знаю. В усякому разі, після того, що сталося, я вже не можу ходити нормально, я тільки топчу, топчу, топчу…

Раз, два, три, чотири, п'ять… Повільно спливає час, стомлюючи мене й погамовуючи моє німе обурення.

Ще десять днів — і мине половина терміну, який мені належить сидіти в цій в’язниці. Справжній ювілей, і його варто відзначити, адже, крім сильного грипу, я тут навіть ні на що не хворів. Я не схибнувся й не збираюсь схибнутися. І цілком певен, що й через рік, який невдовзі почнеться, вийду з в’язниці живий і душевно здоровий.

Мене будять приглушені голоси. Я чую таку розмову:

— Він уже захолов, пане Дюран. Як це ви не побачили його раніше?

— Не знаю, начальнику. Він повісився під самим містком, і я, хоч скільки тут ходив, не помічав його.

— Тепер це, правда, не має значення, але все ж таки зізнайтеся: не може ж бути, щоб ви його не бачили.

Мій сусіда з камери ліворуч наклав на себе руки. Його виносять. Все зроблено згідно із суворими правилами: двері відімкнуто й замкнуто в присутності «високого начальства» — коменданта в’язниці, голос якого я впізнав. За останні два з половиною місяці це вже п’ятий в’язень укоротив собі віку. І все це — в сусідніх з моєю камерах.

Настає день ювілею. Я знаходжу в параші бляшанку згущеного молока. Мої друзі з глузду з’їхали. Вони дорого заплатили, добуваючи цю бляшанку, й дуже ризикували, передаючи її мені. Отже, сьогодні я відзначаю свій тріумф над зрадливістю долі. Однак я обіцяю собі не витати в небесах. Я у в'язниці. Минув рік відтоді, як мене замкнули в цій камері, і я почуваюся здатним, якщо трапиться нагода, хоч завтра здійснити втечу. Це позитивний підсумок, і я ним пишаюсь.

Пополудні — річ незвичайна — підмітальник передає мені записку від друзів: «Тримайся. Тобі залишився ще рік. Ми знаємо, що ти при здоров’ї. У нас усе гаразд. Обіймаємо тебе. Луї, Іньяс. Якщо зможеш, одразу черкни кілька слів і передай чоловіком, який приніс тобі цю записку».

На клаптику чистого паперу, який лежав у записці, я пишу: «Дякую за все. Я здоровий і сподіваюся бути таким завдяки вам і через рік. Напишіть, як там Клузйо і Матюрет». Підмітальник, справді, знову підходить до моїх дверей і шкрябає по них віником. Я швидко просуваю під двері свою записку, і вона одразу зникає. Цілий день і вечір я залишаюся на твердій землі, почуваючи себе так, як мені не раз хотілося себе почувати. Мине рік, і мене поселять на одному з островів. На Руайялі чи на Сен-Жозефі? Там я до очманіння розмовлятиму, куритиму й виношуватиму плани майбутньої втечі.

Назавтра я з вірою в долю починаю перший день із тих трьохсот шістдесяти п'яти, що їх мені лишилося відсидіти. Я не помиляюсь: вісім наступних місяців доля не зраджує мене. А на дев'ятому все йде шкереберть. Одного ранку каторжанина, який передає мені кокоси, застукують на гарячому саме тієї миті, коли він штовхає на місце парашу, поклавши в неї горіх і п'ять сигарет.

Інцидент настільки серйозний, що наглядачі на кілька хвилин забувають про правило загальної тиші. Чути, як вони лупцюють прибиральника. Потім лунає хрип до смерті побитої людини. Відчиняється віконце в моїх дверях, і вартовий із побагровілою пикою кричить мені:

— Ну, постривай!

— Я до твоїх послуг, бевзю! — відповідаю я йому, шаленіючи, що вони так жорстоко побили того бідолаху.

Це відбувається о сьомій годині. І аж об одинадцятій до мене приходить делегація на чолі із заступником коменданта в'язниці. Відчиняються двері, які зачинилися за мною двадцять місяців тому і відтоді вже не відчинялися. Я стою у глибині камери з кухлем у руці, готовий захищатися; устряти в бійку я вирішив з двох причин: по-перше, щоб помститися наглядачам, які однаково відлупцюють мене, і, по-друге, щоб вони якнайшвидше мене оглушили. Але все обертається не так.

— В'язню, виходьте.

— Якщо ви хочете мене бити, то знайте: я боронитимусь. Я не збираюсь виходити, щоб ви накинулися з усіх боків. Мені тут легше дати в зуби кожному, хто зачепить мене.

— Шарр'єр, ми не маємо наміру бити вас.

— Хто мені це гарантує?

— Я, заступник коменданта в'язниці.

— Даєте слово?

— Ви даремно ображаєте мене. Обіцяю, що вас ніхто не битиме. Виходьте.

Кухля з руки не випускаю.

— Можете взяти його з собою, він вам однаково не знадобиться.

— Гаразд. — Я виходжу і в оточенні шістьох наглядачів та заступника коменданта йду коридором. На подвір'ї у мене паморочиться в голові, а яскраве світло не дає мені розплющити очі. Нарешті бачу будинок, де нас приймали. Тут зібралося ще з десяток наглядачів. Не Даючи волі рукам, вони ведуть мене до кабінету з написом на дверях «Адміністрація». На закривавленій підлозі лежить, стогнучи, якийсь чоловік. Годинник на стіні показує одинадцяту, і я думаю: «Вже чотири години вони катують цього сердегу». Комендант сидить за столом, поряд з ним сідає і його заступник.

— Шарр’єр, відколи вам передають їжу й сигарети?

— Він, мабуть, вам уже сказав.

— Я запитую про це у вас.

— Я страждаю на амнезію і не пам'ятаю навіть, що було вчора.

— Ви глузуєте з мене?

— Ні, мене дивує, що про це не зазначено в моїй справі. Я втратив пам’ять після того, як мене вдарили по голові.

Ця відповідь так вражає коменданта, що він каже:

— Зв’яжіться з Руайялем і з’ясуйте, чи там є про це бодай якась згадка.

Поки телефонують на острів Руайяль, він питає:

— Ви ж пам’ятаєте, що ваше прізвище Шарр’єр?

— Авжеж. — І я швидко, щоб ще більше збити його з пантелику, випалюю: — Моє прізвище Шарр’єр, я народився тисяча дев'ятсот шостого року в департаменті Ардеш, у Парижі, округ Сена, мене засудили на довічну каторгу.

Комендант витріщає очі, і я бачу, що приголомшив його.

— Сьогодні вранці ви одержали каву й хліб.

— Атож.

— Які овочі давали вам учора на вечерю?

— Не знаю.

— Виходить, якщо вам вірити, ви нічого не пам’ятаєте?

— Щодо подій, то так. А от щодо облич, то тут справа зовсім інша. Скажімо, вас я впізнаю, ви нас тут колись приймали. Але коли? Не пам’ятаю.

— Отже, ви не знаєте, скільки вам залишилося сидіти?

— Ви маєте на увазі мою довічну каторгу? Гадаю, доти, доки помру.

— Та ні, я кажу про ваше ув’язнення в дисциплінарній в’язниці.

— А хіба мене ув’язнили? За що?

— Ну, це вже занадто! Хай тобі чорт! Ти виведеш мене із себе. Гадаю, ти ж не казатимеш, ніби не пам’ятаєш, що відбуваєш тут два роки покарання за втечу?

Тоді я добиваю його остаточно:

— За втечу? Коменданте, я серйозний чоловік і відповідаю за те, що кажу й роблю. Ходімте зі мною до камери, і ви самі побачите, що я не втік.

Цю ж мить один з наглядачів каже комендантові:

— Руайяль, пане коменданте!

Той бере трубку.

— Нема нічого? Дивно, а він твердить, нібито страждає на амнезію… Від чого? Від удару по голові… Розумію, він симулює… Гаразд, вибачте, пане коменданте, я все перевірю. До побачення. Так, я триматиму вас у курсі… Клятий комедіанте, ану покажи голову! Ага, є досить довгий рубець. А як же ти не забув, що втратив пам’ять після того удару? Поясни!

— Я не можу цього пояснити, я тільки пам’ятаю той удар, пам’ятаю, що моє прізвище Шарр’єр і ще дещо.

— Що ти тепер скажеш нам іще?

— Ви питаєте, відколи мені передають їжу й сигарети? Ось моя відповідь: я не знаю, вкотре це було, вперше чи втисячне. Через амнезію я не можу нічого сказати вам напевне. Оце й усе. А тепер робіть зі мною, що хочете.

— Я зроблю дуже просто. Ти довго їв зайве, тож тепер доведеться трохи схуднути. Я позбавляю тебе вечері до кінця ув’язнення.

Цього самого дня, коли коридор підмітають, я отримую записку. Але прочитати її, на жаль, не можу — вона написана не фосфоресцентним чорнилом. Уночі я закурюю сигарету, яку в мене не знайшли під час обшуку, — я добре сховав її під нарами. При світлі від сигарети мені вдається прочитати: «Чистильник параш не зізнався. Сказав, що то вдруге з власної волі передав тобі їжу. Він зробив це тому, що знав тебе ще у Франції. На Руайялі нікого не турбуватимуть. Не падай духом».

Отже, я зостався без кокосових горіхів, без сигарет і без новин від друзів на Руайялі. До того ж мене позбавили вечері. Я звик бути неголодним і, крім того, закурювати протягом дня й частини ночі десять разів сигарети. Але я думаю не тільки про себе, а й про того сердегу, якого через мене так побили. Хоч би його не дуже суворо покарали.

Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом… Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Нелегко тобі буде витримати цей жорстокий режим, Метелику, а що їстимеш ти тепер менше, то, може, зміниш і свою тактику? Скажімо, довше лежатимеш, щоб не витрачати енергію. А вдень цілими годинами сидітимеш. Так, тепер я мушу навчитися жити зовсім по-іншому. Чотири місяці — це сто двадцять днів. Скільки потрібно часу, щоб за такого режиму, як тепер у мене, вибитися з сил? Місяців зо два. Отже, попереду в мене два вирішальні місяці. Коли я вже буду дуже виснажений, почнуть чіплятися всілякі хвороби. І я вирішую від шостої вечора до шостої ранку лежати. Ходитиму лише від того часу, коли роздаватимуть каву, до того, коли чиститимуть параші, тобто зо дві години. І ще дві години після обіду. А решту часу сидітиму й лежатиму.

Тепер важко буде витати в небесах не стомлюючись. Та все ж я спробую.

Сьогодні я довго думаю про своїх друзів і про того сердегу, з яким повелися так жорстоко, і намагаюся звикати до свого нового способу життя. Це мені вдається, хоча години здаються довгими, а по ногах, коли я цілими годинами не встаю, ніби мурашки бігають.

Цей режим триває вже десять днів. Тепер я постійно голодний. Мене невідступно переслідує втома. Страшенно бракує кокосового горіха й сигарет. Спати лягаю дуже рано й подумки втікаю зі своєї камери. Вчора я побував у Парижі, в кав’ярні «Pa-Мор», де попивав з друзями шампанське: з Антоніо Лондонським — уродженцем Балеарських островів, але він розмовляє по-французькому, як парижанин, а по-англійському — як справжній ростбіф. Наступного дня в кав’ярні «Марроньє», що на бульварі Кліші, п’ятьма пострілами з револьверів він уколошкав одного із своїх друзів. У злочинному світі дружба дуже швидко виливається в смертельну ненависть. Так, учора я побував у Парижі, танцював під музику акордеона на танцях у Петі-Жарден на проспекті Сент-Уен, де збираються переважно корсіканці та марсельці. В моїй уяві постають мої друзі, до того ж так виразно, що я анітрохи не сумніваюся ні в їхнгй реальності, ні у своїх відвідинах усіх тих місць, де колись я проводив такі гарні вечори.

Тепер, коли я менше їм і не так багато ходжу, мені, власне, вдається досягти того самого, чого я досягав, коли стомлювався. Картини минулого виривають мене з камери з такою силою, що я проводжу більше годин на волі, ніж у в’язниці.

Мені залишилося сидіти ще місяць. Уже три місяці я їм тільки хліб і майже прозорий гарячий суп зі шматочком м’яса.

Я дуже схуд і аж тепер усвідомив, що ті кокосові горіхи двадцять місяців підтримували моє здоров’я й душевну рівновагу в цьому жахливому ув’язненні.

Сьогодні після сніданку я дуже знервований. Я з’їв пів— буханця хліба, чого досі зі мною не траплялося. Звичайно я краю буханець на чотири рівних частини і з’їдаю їх о шостій ранку, ополудні, о шостій вечора й уночі. «Чого ти це зробив? — бурчу сам до себе. — Невже наприкінці ув’язнення на тебе найшло таке потьмарення?»— «Я голодний і відчуваю, як мене покидають сили». — «Не будь такий вибагливий. Звідки в тебе буде та сила при такому харчуванні? Головне, — і з цього погляду ти переможець, — що ти не хворий, хоч фізично й ослаб. Певна річ, «Людожерка» неминуче програє в боротьбі з тобою». Походивши дві години, я сідаю на цементну брилу, що править мені за табурет. Ще тридцять днів, або сімсот двадцять годин, а потім відчиняться двері, і мені скажуть: «В’язню Шарр’єр, виходьте. Ваші два роки ув’язнення скінчилися». А що я відповім? Мабуть, таке: «Атож, нарешті скінчилися два роки жорстоких страждань». Ні, якщо це буде комендант, перед яким ти вдавав, ніби хворієш на амнезію, то доведеться й далі грати комедію. Ти йому скажеш: «А що, мене помилували, і тепер я поїду до Франції? Моєму довічному ув’язненню настав кінець?» Мені тільки хочеться побачити його пику й довести йому, що він несправедливо прирік мене на голодування. А втім, комендантові начхати, справедливо він покарав мене чи ні. Яке це має для такої людини значення? Гадаєш, його гризтиме сумління за те, що він так несправедливо покарав тебе? Не смій навіть припускати, нібито тюремник — нормальна людина. Нормальні люди тюремниками не стають. Але дехто звикає до всього, навіть до мерзоти. Може, аж тоді, як комендант уже стоятиме однією ногою в могилі, страх перед Богом, — якщо він у нього вірить, — примусить його покаятися. Ні, не через справжні докори сумління, викликані за своє лиходійство, а з побоювання, що перед своїм Богом він сам стане підсудним.

Отже, коли тебе поселять на якомусь острові, не йди з цим поріддям на компроміс. Між нами невидима стіна, і кожен повинен залишатися по свій бік цієї стіни. Там — слабкодухість, бездушна влада, патологічний, методичний садизм, тут — я і такі, як я; ці люди вчинили, звісно, серйозні правопорушення, але страждання допомогли їм виробити в собі незрівнянні якості: співчуття, доброту, самопожертву, благородство, відвагу.

Щодо мене, то краще вже бути каторжанином, ніж наглядачем.

Ще двадцять днів. Я справді зовсім охляв. Помічаю, що мені щодня приносять дуже малий буханець хліба. Хто ж це так низько опускається, що навіть вибирає для мене найменший буханець? Вже багато днів мій суп — це прозора водичка, а м’ясо — майже гола кіста або самі жили. Боюся, ще занедужаю. Я такий знесилений, що вже навіть не можу марити. Мене дуже непокоїть це виснаження, воно викликає серйозну депресію. Я намагаюся взяти себе в руки, і мені ледве вдається дожити день до вечора.

Хтось шкрябає в двері. Я швидко хапаю записку, написану фосфоресцентним чорнилом. Її передали Дега й Галгані. Читаю: «Надішли кілька слів про себе. Дуже турбуємося про твоє здоров’я. Лишилося ще дев’ятнадцять днів. Не падай духом. Луї, Іньяс».

Вони поклали й клаптик чистого паперу та шматочок грифеля.

«Я тримаюся, хоч і дуже ослаб. Дякую. Метелик».

І коли віник знову шкрябає по дверях, я просуваю під ними свою записку. Вісточка від друзів важить для мене більше, ніж сигарети й кокосові горіхи. Цей вияв такої постійної і прекрасної дружби мене мовби підстьобує. Мені так цього не вистачало! Там, за стінами в’язниці, друзі знають, що зі мною, і, якщо я занедужаю, вони підуть до лікаря й примусять його лікувати мене. Так, лишилося ще дев’ятнадцять днів. Завершується моя виснажлива боротьба з божевіллям і смертю. Я не захворію. Я рухатимусь якнайменше, щоб не витрачати зайве сили. І по дві години вранці й пополудні не ходитиму. Це єдиний спосіб вистояти. Дванадцять годин уночі я лежу, а решту дванадцять непорушно сиджу на своєму бетонному табуреті. Час від часу встаю, роблю кілька рухів руками й знову сідаю. Зостається ще десять днів.

Я саме прогулююся подумки по Трінідаду, однострунні скрипки заколисують мене чарівними мелодіями, коли це жахливий, нелюдський крик повертає мене до дійсності. Крик долинає з котроїсь із камер, що позад моєї. Я чую:

— Негіднику, спустися сюди, до моєї ями! Невже тобі ще не набридло підглядати за мною згори? Чи не занадто темно, по-твоєму, в цій норі? Адже ти не бачиш і половини того, що мав би бачити!

— Замовкніть, а то вас суворо покарають! — відповідає наглядач.

— Ой, ой, не сміши мене, бевзю! Невже ти вигадаєш щось страшніше за цю тишу? Карай мене, як хочеш, нелюде, лупцюй, якщо це дасть тобі втіху, але гіршого від оцієї тиші ти все одно не придумаєш. О ні, не придумаєш! Я не хочу й не можу більше мовчати! Я ще три роки тому мав би тобі сказати: ти — лайно, брудна свиня! Який же я був дурний, що зі страху перед покаранням чекав цілих тридцять шість місяців, аби виказати свою огиду до тебе! До тебе й до всіх таких, як ти, смердючих наглядачів!

Трохи згодом десь відчиняються двері, і хтось кричить:

— Ні, не так! Накиньте її навиворіт, так він на довше запам’ятає!

— Накидай, сволото, свою гамівну сорочку, як хочеш! — стогне нещасний. — Накидай навиворіт, зав’язуй, затягуй так, щоб я задихнувся! Все одно я скажу тобі, що тебе породила сука, і ти не людина, а купа лайна!

Мабуть, йому якось заткнули рота, бо крику більше не чути. Двері знову зачинилися. Ця сцена, певне, дуже схвилювала молодого наглядача: за кілька хвилин він зупиняється над моєю камерою й каже:

— Видно, схибнувся з розуму.

— Гадаєте? Хіба він сказав неправду?

Приголомшений наглядач відходить, кидаючи:

— Що ж, тоді спробуйте зробити й ви так, як він!

Ця пригода відволікла мою увагу від острова чесних людей, від скрипок, від персів індійок, від порту в Порт-оф-Спейні й повернула мене до сумної дійсності в дисциплінарній в’язниці.

Лишилося ще десять днів, тобто двісті сорок годин.

Тактика рухатись якомога менше дає свої наслідки. Мені здається, я почуваюся здоровішим від усвідомлення того, що од виходу з в’язниці мене відділяють двісті сорок годин і мозок мій неушкоджений, хоч я й охляв, а тілу потрібно тільки трохи оклигати, і воно знову запрацює як слід. А в того бідолахи з однієї із сусідніх камер настає перша фаза божевілля, і, мабуть, найгіршого — буйного. Він довго не проживе. Цей бунт дає підставу нагодувати нещасного вже не раз випробуваними ліками й по-науковому вбити його. Прикро почуватися сильнішим, тоді як хтось інший зазнає поразки. Я запитую себе, чи теж належу до тих егоїстів, які, будучи взимку тепло вдягнені й добре взуті, байдуже дивляться, як у них на очах ідуть на роботу, тремтячи від холоду, погано вдягнені люди, що поспішають на перший поїзд метро чи на перший автобус, егоїстів, яким, коли вони бачать те все, стає тепліше в їхніх шубах. Усе в житті побудовано на порівняннях.

Отже, мій термін закінчується, і я сподіваюсь, за півроку буду здоровий і духовно, і фізично й зможу здійснити сенсаційну втечу. Про мою першу втечу багато говорили, а про другу вигравіюють пам’ятний напис на камінні одного з мурів каторги. Немає сумніву, не мине й півроку, як я неодмінно втечу.

Це моя остання ніч у в’язниці. Відколи я зайшов до камери № 234, збігло сімнадцять тисяч п'ятсот вісім годин. За цей час тільки один раз відчинялися мої двері — коли мене водили до коменданта, щоб покарати. Крім мого сусіди, з яким я щодня обмінююсь кількома словами, зі мною розмовляли чотири рази. Один раз — першого дня, коли мені пояснили, що після свистка можна опустити нари. Потім я почув від лікаря: «Поверніться, покашляйте». Довша й різкіша розмова відбулася з комендантом. І ще якось мені кинув кілька слів наглядач, що його схвилював бідолашний божевільний. Не густо!

Цю ніч я сплю спокійно і думаю лише про одне: завтра я побачу сонце і, якщо мене відішлють на острів Руайяль, дихатиму морським повітрям. Та потім я вибухаю сміхом. Вільний?! Завтра ти офіційно почнеш відбувати свою довічну каторгу, Метелику! І це ти називаєш свободою? І все ж таки життя каторжанина не порівняти з тим, яким я жив останні два роки. Як мені знайти Клузйо й Матюрета?

О шостій годині приносять хліб і каву. Мені кортить вигукнути: «Але ж сьогодні я виходжу на волю! Ви помилилися». Та нараз я згадую, що «хворію» на амнезію, і хто знає, чи комендант не посадить мене за таку заяву ще на місяць до карцеру. В усякому разі, згідно із законом, сьогодні, 26 червня 1936 року, я повинен вийти із сен-жозефської в'язниці. А через чотири місяці мені виповниться тридцять.

Восьма година. Я вже з'їв увесь свій хліб. Мені дадуть поїсти в таборі. Відчиняються двері. Входять заступник коменданта й двоє наглядачів.

— Шарр’єр, сьогодні, двадцять шостого червня тисяча дев’ятсот тридцять шостого року, термін вашого ув’язнення скінчився. Ідіть з нами.

Я виходжу. На подвір'ї яскраве сонце засліплює мені очі. Я відчуваю слабкість. Ноги підкошуються, перед очима миготять чорні плями. А я ж пройшов тільки п’ятдесят метрів, тридцять з них — на осонні.

Коли приходжу до будиночка з написом «Адміністрація», бачу Матюрета й Клузйо. Матюрет — справжній скелет, щоки й очі позападали. Клузйо лежить на ношах. Він мертвотно блідий, і від нього вже відгонить мерцем. Я думаю: «Вигляд у моїх друзів не дуже гарний. Невже і я в такому самому стані?» Мені страшенно хочеться подивитись на себе в дзеркало.

— Ну як, усе гаразд? — питаю я.

Вони не відповідають. Я питаю ще раз:

— Усе гаразд?

— Гаразд, — шепоче Матюрет.

Я хочу сказати їм, що термін нашого ув’язнення скінчився і ми маємо право розмовляти. А натомість тільки цілую в щоку Клузйо. Він дивиться на мене блискучими очима й усміхається.

— Прощавай, Метелику, — каже він.

— Ні, тільки не це!

— Мені кінець!

За кілька днів Клузйо помре у лікарні на острові Руайяль. Йому тридцять два роки, його засудили на двадцять років за крадіжку велосипеда, якого насправді він не крав.

Та ось приходить комендант.

— Заведіть їх до мого кабінету. Матюрет і Клузйо добре поводились, і я так і вкажу на ваших карточках. «Поведінка добра». А ви, Шарр’єр, зробили серйозне порушення, тому я пишу те, що ви заслужили: «Поведінка погана».

— Даруйте, коменданте, яке ж я зробив порушення?

— Невже ви й справді не пам’ятаєте, що у вас знайшли сигарети й кокосовий горіх?

— Їй-богу, ні.

— Тоді скажіть, який режим у вас був останні чотири місяці?.

— Що ви маєте на увазі? їжу? Я їв завжди однаково — від першого дня до останнього!

— О, це вже занадто! А чим ви вчора вечеряли?

— Що мені дали. Як завжди. Хіба я знаю. Не пригадую. Мабуть, квасолю, а може, рис із салом чи ще якісь овочі.

— Отже, ви вечеряли щодня?

— Їй-богу! Невже ви думаєте, що я викидав їжу?

— Ні, я так не думаю. Що ж, я не напишу вам «Поведінка погана». Заведіть на нього нову картку. Я напишу вам «Поведінка добра», гаразд?

— Це справедливо. Я ж бо нічого такого не зробив.

На цих словах ми виходимо з кабінету.

Велика брама в’язниці відчиняється й випускає нас. У супроводі одного-однісінького наглядача ми рушаємо вниз дорогою, що веде до табору. Йдемо високо над пінистим морем, що вилискує сріблом. Навпроти видніє острів Руайяль із зеленими деревами й червоними дахами. Острів Дьябль суворий і дикий. Я прошу в наглядача дозволу кілька хвилин посидіти. Він дозволяє. Ми сідаємо — один праворуч, другий ліворуч від Клузйо — і, самі того не помічаючи, беремося за руки. Це рукостискання зігріває нас дивним теплом, і ми мовчки обіймаємося.

— Вставайте, хлопці, — каже наглядач. — Треба йти.

І ми повільно, дуже повільно спускаємося до табору: я з Матюретом, усе ще тримаючись за руки, попереду, а за нами двоє санітарів несуть на ношах нашого товариша. Він помирає.

Життя на основі Руайяль

Як тільки ми приходимо на подвір’я табору, нас оточують каторжани. Тут я знову зустрічаюся з П’єро Бовдуром, Жаном Сартру, Колондіні та іншими знайомими. Наглядач каже, що ми повинні йти до медпункту. І в супроводі двадцяти чоловік ми рушаємо через подвір’я. За кілька хвилин у медпункті переді мною й Матюретом з’являються сигарети, тютюн, кава з гарячим молоком, справжній шоколад. Кожен хоче щось нам дати. Фельдшер робить Клузйо укол камфори та адреналіну для підтримки серця.

— Фельдшере, віддай цьому чоловікові мої вітаміни, вони йому потрібні більше, ніж мені, — озивається худющий негр.

Такий вияв доброти нас дуже зворушує.

— Гроші потрібні? — питає П’єро з Бордо. — Поки тебе не відвезли на Руайяль, я встигну зібрати пожертвування.

— Ні, дякую, гроші я маю. Ти добре знаєш, що нас повезуть на Руайяль?

— Так, нам сказав бухгалтер. Усіх трьох. Я навіть гадаю, що вас покладуть до лікарні.

Фельдшер — корсіканський горянин. Згодом я добре з ним зазнайомлюсь і тоді розповім повну його історію, вона справді цікава. Дві години в медпункті минають дуже швидко. Нас добре нагодували й напоїли. Ситі й задоволені, ми вирушаємо на Руайяль. Клузйо весь час майже не розплющував очей, хіба лише тоді, коли я підходив і клав руку йому на чоло. Він зводив на мене вже померклі очі й казав:

— Метелику, любий, ми справжні друзі.

— Навіть більше — ми брати, — відповідав я.

Ми знову спускаємося вниз, але тепер у супроводі тільки одного наглядача. Ми з Матюретом ступаємо обабіч нош, на яких несуть Клузйо. Біля табірних воріт каторжани прощаються з нами й бажають нам удачі. Ми дякуємо. П’єр Бовдур чіпляє мені на шию торбу з тютюном, сигаретами, шоколадом і блашанками згущеного молока. В Матюрета на шиї теж така торба. Він навіть не знає, хто її почепив. До причалу нас проводжає і фельдшер Фернандес. Він дає кожному картку до лікарні на острові Руайяль. Ось і човен. На ньому шестеро веслярів і двоє наглядачів з карабінами — один на носі й один біля стерна. Серед веслярів я бачу Шапара. Відчалюємо. Тільки-но весла занурюються у воду, Шапар питає мене:

— В тебе все гаразд, Метелику? Ти отримував кокосові горіхи?

— Ні, чотири останніх місяці не отримував.

— Я знаю. Нам не пощастило. Той бідолаха Добре тримався. Він знав тільки мене, але не виказав.

— Що з ним?

— Помер.

— Та що ти кажеш?! Від чого?

— Здається, як вірити одному санітарові, йому розбили ногами печінку…

Виходимо на причал Руайялю — найголовнішого з трьох островів. Годинник на булочній показує третю. Пополудневе сонце дуже гаряче, воно засліплює очі й пече немилосердно. Наглядач просить прислати двох санітарів. Двоє кремезних, одягнених у біле каторжан піднімають, мов пір’їну, ноші з Клузйо, і ми з Матюретом ідемо слідом за ними. Наглядач з паперами в руці ступає позаду.

Дорога, завширшки з чотири метри, встелена рінню. Іти нею важко. На щастя, санітари час від часу зупиняються й чекають, поки ми їх наздоженемо. Тоді я сідаю на ручку нош біля Клузйо і погладжую йому чоло. Він щоразу розплющує очі, всміхається мені й каже:

— Метелику, мій любий!..

Матюрет бере його за руку.

— Це ти, малий? — шепоче Клузйо. Він дуже щасливий, що ми біля нього.

Під час однієї зупинки нас поминає бригада каторжан, які йдуть на роботу. Майже всі вони прибули до Гвіани тим самим кораблем, що й я. Проходячи мимо, каторжани підбадьорюють нас теплими словами. Коли ми вибираємося нагору, то бачимо найвище начальство островів: воно сидить у затінку під білим будинком. Підходимо до коменданта Барро, прозваного «Сухим Кокосом». Не підводячись, комендант каже нам:

— То як там у в’язниці? Не дуже тяжко було? А хто це на ношах?

— Клузйо.

Комендант дивиться на нього, потім наказує:

— Відведіть їх до лікарні. Коли вони вийдуть звідти, попередьте мене. Я сам огляну їх перед тим, як відсилати до табору.

У просторій, добре освітленій лікарняній палаті нас кладуть на ліжка з чистенькими простирадлами й подушками. Я зустрічаю тут Шаталя — фельдшера із палати з посиленим наглядом у лікарні Сен-Лоран-дю-Мароні. Він одразу ж заходжується біля Клузйо і наказує наглядачеві покликати лікаря. Той приходить о п’ятій годині. Довго й старанно обстежує Клузйо і незадоволено хитає головою. Потім дає вказівки й підходить до мене.

— А нас із Метеликом добрими друзями не назвеш, — каже він Шаталю.

— Це мене дивує, лікарю, адже Метелик — славний хлопець.

— Може, й так, але він має на мене зуб.

— За що?

— За обстеження у в'язниці.

— Лікарю, ви називаєте обстеженням оте своє зазирання у віконце?

— Адміністрація розпорядилася не відчиняти камер.

— Гаразд, лікарю. Але я сподіваюсь, ви тільки виконуєте вказівки адміністрації, а не поділяєте її думку?

— Ми побалакаємо про це іншим разом. Я постараюся повернути сили вам і вашому товаришеві. Що ж до того третього, то, боюся, допомагати йому вже пізно.

Шаталь розповідає мені, що його запідозрили в підготовці втечі й заслали на острови. Повідомляє також, що Жезюса — того, який ошукав мене під час моєї втечі, — вбив хтось із прокажених. Шаталь не знає, як його звати, і я собі думаю: «Чи то був не один із тих, котрі так великодушно допомогли нам?»

Життя каторжан на островах Салю зовсім не таке, як дехто собі уявляє. Більшість колишніх злочинців дуже небезпечні з багатьох причин. Передусім тому, що всі добре харчуються, бо тут іде торгівля спиртним, сигаретами, кавою, шоколадом, цукром, м'ясом, свіжими овочами, рибою, лангустами, кокосовими горіхами тощо. До того ж тут дуже здоровий клімат. Отже, всі на островах при доброму здоров’ї. З іншого боку, тут тільки той, хто дістав певний термін, сподівається вийти на волю, а засуджені до довічної каторги — пропащі серед пропащих — настроєні дуже вороже. Всі — й каторжани, й наглядачі — день у день чимось спекулюють. Цей набрід важко зрозуміти. Дружини наглядачів вибирають молодих каторжан для домашньої роботи, і ті частенько стають їхніми коханцями. Цих хлопців називають «родинними служниками». Одні з них працюють садівниками, інші — кухарями. Вони виконують також роль зв’язкових між табором та домами наглядачів. Каторжани не зневажають «родинних служників», бо завдяки їм мають змогу спекулювати, але й не дуже прихильні до них. Жоден справжній каторжанин не опуститься так низько й не виконуватиме цієї роботи, не піде ні тюремником, ні прибиральником у їдальні наглядачів. Навпаки, справжні каторжани дорого платять за те, щоб не працювати на наглядачів, — вони йдуть асенізаторами, санітарами, садівниками у в’язничному саду, різниками, пекарями, веслярами, листоношами, доглядачами на маяку, згоджуються збирати опале листя чи поганяти буйволів. Усі ці посади в руках справжніх каторжан. Справжній каторжанин ніколи не лагодить ні захисних мурів, ні доріг, ні сходів, не садить кокосових пальм — одне слово, не працює на сонці чи під охороною. Робочий день тут триває з сьомої ранку до дванадцятої і з другої пополудні до шостої. Робота об’єднує цей різношерстий набрід — в’язнів і наглядачів, які живуть разом у невеличкому поселенні, де кожну подію обговорюють, кожного засуджують, де за кожним стежать і кожен намагається бути обережним.

У неділю мене провідують у лікарні Дега й Галгані. Ми їмо рибу з часниковою підливою, юшку, картоплю, сир, п’ємо каву й біле вино. Цей обід ми — Шаталь, Дега, Галгані, Матюрет, Гранде і я — влаштували в кімнаті Шаталя. Товариші просять мене розповісти все про себе, про свою втечу. Дега вирішив нізащо не втікати, Він чекає з Франції помилування на п’ять років. Три роки він відсидів у Франції і три тут, отож йому залишиться ще чотири. Дега має твердий намір відбути свій термін до кінця. А Галгані запевняє, нібито про нього клопочеться корсіканський сенатор.

Потім слово знов беру я. Я розпитую товаришів про тутешні найзручніші для втечі місця. В кімнаті зчиняється гамір. Дега й Галгані таке й на думку не спадало. Зате Шаталь вважає, що в одному з садків можна збити пліт. А Гранде, виявляється, працює ковалем у «робітні». «Робітня» — це майстерня, де є свої маляри, столяри, ковалі, муляри, водопровідники — близько ста двадцяти чоловік. Вони обслуговують будинки адміністрації. Дега — головний бухгалтер, він допоможе мені вибрати таку роботу, яку я схочу. Гранде обіцяє сприяти мені в картярській грі, отже, я добре житиму на виграні гроші, не витрачаючи тих, що в капсулі. Згодом я пересвідчуюся, що грати в карти дуже цікаво, хоч і дуже небезпечно.

Неділя минає напрочуд швидко.

— Уже п’ята година, — каже Дега, який носить на руці гарний годинник. — Треба повертатися до табору.

На прощання Дега дає мені п’ятсот франків, щоб я міг пограти в карти, — інколи в нашій палаті складаються непогані партії. Гранде дарує мені чудовий ножик, лезо якого він загартував власноручно. Це грізна зброя.

— Носи його при собі завжди, вдень і вночі.

— А якщо обшук?

— Обшуки найчастіше роблять тюремники-араби. І коли вони когось бояться, то ніколи не знаходять у нього зброї, навіть якщо намацають її.

— Тепер побачимося вже в таборі, — кидає Гранде.

Перше ніж піти, Галгані каже, що зайняв для мене місце в своєму кутку й що вони приймуть мене до свого гурту (в гурті всі харчуються разом і мають спільну касу). Дега ночує не в таборі, а в адміністративному будинку.

Ми тут уже три дні, але я просиджую ночі біля Клузйо і ще не розібрався в житті палати, де нас чоловік шістдесят. Згодом Клузйо стає гірше, і його переводять до окремої палати, де лежить іще один тяжкохворий. Шаталь нашпигукав Клузйо морфієм. Він боїться, що той не доживе до ранку…

У залі по тридцять ліжок обабіч проходу завширшки три метри. Майже всі вже зайняті. На всю залу — дві гасові лампи.

— Он там грають у покер, — каже мені Матюрет.

Я підходжу до картярів.

— Чи я можу бути п’ятим?

— Еге ж, сідай. У нас мінімальна ставка — сто франків. Починаючи грати, треба мати три ставки, тобто триста франків. Ось жетон на триста франків.

Я даю двісті франків на збереження Матюретові. Парижанин Дюпон каже мені:

— Ми граємо за англійськими правилами — без джокера. Знаєш?

— Так.

— Тоді роздавай карти.

Швидкість, з якою грають ці люди, неймовірна. В цій грі подвоювати ставку треба вмить, інакше ведучий гри кричить: «Ставку подвоєно пізно», — і ти лишаєшся з носом. Тут я відкриваю для себе новий прошарок каторжан-картярів. Вони живуть з карт, для карт і картами. Їх цікавить тільки гра в карти. Вони забувають про все: ким вони були, на скільки їх покарано, що можна зробити, аби змінити своє життя. Їх не цікавить, хто їхній партнер у грі — хвацький чолов’яга чи ні, їм аби тільки грати.

Ми грали цілу ніч. Я виграв тисячу франків. Скінчивши грати, я йду до свого ліжка, коли до мене підходить Поло й просить мене позичити йому сто франків, бо він ще хоче пограти в белот. Йому потрібно мати двісті франків, а він має лише сто.

— На, візьми триста. Якщо виграєш, половина моя, — кажу я йому.

— Дякую, Метелику. Я чув, що ти добра людина. Будемо друзями.

Він простягає мені руку й звеселілий іде од мене.

Вранці Клузйо і справді помер. Учора ввечері, на кілька хвилин опритомнівши, він сказав Шаталю, щоб той більше не давав йому морфію.

— Я хочу померти при свідомості, сидячи на ліжку і щоб біля мене були друзі.

Він дуже не хотів, щоб його переводили до окремої палати, але Шаталь наполіг, і наш товариш сконав у нас на руках. Я закрив йому очі. В Матюрета від болю аж перекривилося обличчя.

— Наш супутник у такій прекрасній мандрівці залишив нас. Його тіло кинули акулам.

Коли я почув слова: «Його тіло кинули акулам», — у мене мороз пішов поза шкірою. І справді, на островах нема кладовища для каторжан. Коли помирає каторжанин, його тіло після заходу сонця кидають у море між островами Сен-Жозеф та Руайяль, де повно акул.

Після смерті товариша лікарня стає для мене нестерпною. Я переказую Дега, що позавтра маю намір вибратися звідси. Він надсилає мені записку: «Попроси Шаталя, щоб дав тобі два тижні відпочинку в таборі. Тоді ти матимеш час вибрати роботу собі до вподоби». Матюрет ще трохи побуде в лікарні. Може, Шаталь візьме його помічником фельдшера.

Коли я виходжу з лікарні, мене ведуть до адміністративного будинку в кабінет коменданта Барро:

— Метелику, — каже він, — перед тим, як відіслати вас до табору, я хотів би трохи поговорити з вами. В особі мого головного бухгалтера Луї Дега ви маєте тут щирого друга. Він запевняє, нібито надіслані з Франції примітки у вашій справі не відповідають дійсності, отож ви вважаєте себе невинним і, цілком закономірно, постійно бунтуєте. Сказати щиро, я з ним не зовсім згоден. Я хотів би знати, який настрій у вас тепер.

— Перш ніж відповісти на ваше запитання, пане коменданте, дозвольте запитати: а що то за примітки в моїй справі?

— Подивіться самі. — І він подає мені жовту картку, на якій написано таке:

— Все це, любий Метелику, — каже комендант, коли я повертаю йому картку, — не дає підстав сподіватися, що з вами спокійно дослужиш до пенсії. Ви не хочете укласти зі мною одну угоду?

— Чом би й ні? Це залежатиме від того, яка угода.

— Ви чоловік рішучий і, незважаючи ні на що, все ж таки напевне спробуєте втекти з островів. Може, вам навіть пощастить. А мені лишається бути комендантом островів ще п’ять місяців. Ви знаєте, чого коштує комендантові одна така втеча? Звичайної річної платні. Тобто його позбавляють доплати за службу в колонії, переносять на півроку пізніше відпустку й скорочують її на три місяці. А якщо слідство визнає, що комендант виявив недбалість, то він може втратити й нашивку. Бачите, як усе це серйозно. Тож мені не хочеться замикати вас у «камері або в карцері через те, що ви схильні до втечі, і цим зарадити собі самому. Не хочеться вигадувати якихось причин для цього. Одне слово, я не хотів би вживати запобіжних заходів. А хотів би, щоб ви дали мені слово не робити спроб утекти звідси до мого від’їзду. П’ять місяців.

— Коменданте, даю вам слово честі, що я не втечу доти, доки ви будете тут. Звісно, якщо ви не затримаєтесь на островах понад півроку.

— Я від’їжджаю менш ніж через п’ять місяців, це вже напевне.

— Дуже добре. Спитайте в Дега, він вам скаже, що я вмію дотримувати слова.

— Я вірю вам.

— А за це я хочу дещо попросити у вас.

— Що саме?

— Щоб за ці п’ять місяців, поки я буду тут, я дістав роботу, з якої мав би певну вигоду пізніше. А може, навіть, завдяки цій роботі я переїхав би на інший острів.

— Гаразд, домовились. Але хай ця угода залишиться між нами.

— Звичайно, пане коменданте.

Він викликає Дега, і той переконує його, що моє місце не серед каторжан з доброю поведінкою, а в корпусі небезпечних, де живуть усі мої друзі. Мені повертають мій дорожній мішок з речами каторжанина, до яких комендант додає пошиті на острові білі штани й куртки.

Тож я з двома парами новісіньких білих штанів, трьома куртками й брилем із рисової соломи вирушаю в супроводі одного наглядача до табору. Щоб дістатися туди від адміністративного будинку, треба перетнути все плоскогір’я. Ми йдемо повз лікарню наглядачів, далі — попід муром заввишки метрів чотири, що оточує виправну в’язницю. Нарешті опиняємося перед головним входом з вивіскою: «Виправна в’язниця островів. Руайяльське відділення». Величезна дерев’яна брама розчинена навстіж. Заввишки вона, мабуть, метрів шість. Біля брами два сторожові пости з чотирма вартовими на кожному. На стільці сидить унтер-офіцер. Жодного карабіна, всі озброєні револьверами. Тут-таки я бачу п'ятьох чи шістьох тюремників-арабів.

Коли ступаю під дашок брами, виходять усі вартові.

— О, новенький, — каже з корсіканською вимовою їхній командир. — Та ще й який!

Тюремники квапляться обшукати мене, але унтер-офіцер спиняє їх:

— Не примушуйте чоловіка витрушувати всі його манатки. Заходь, Метелику. Ти, певне, маєш у спеціальному корпусі чимало друзів, які на тебе чекають. Мене звуть Софрані. Хай тобі щастить на островах!

— Дякую, начальнику.

І я входжу на широке подвір’я, де височать три великих будинки. Наглядач веде мене до одного з них. Над дверима напис: «Корпус А. Особлива група».

Перед широко відчиненими дверима наглядач гукає:

— Старший по корпусу!

З’являється старий каторжанин.

— Ось вам новенький, — каже наглядач і залишає мене.

Я ступаю до величезної зали, де живуть сто двадцять чоловік. Як і в бараці у Сен-Лорані, уздовж стін тягнуться залізні бруси. Між стіною та брусом туго натягнуто полотнища, що правлять за ліжка; їх тут називають «гамаками», хоч на гамаки ці полотнища зовсім не схожі. Щоправда, вони вельми зручні й досить чисті. Над кожним таким «гамаком» — дві дощані полиці, на які можна класти свої речі: на одну — білизну, на другу — харчі, казанок тощо. Між двома рядами «гамаків» тягнеться прохід завширшки метрів три — «коридор». У цьому корпусі каторжани живуть невеликими гуртиками, що їх тут називають «казаними». Такий «казан» іноді складається лише з двох чоловік, а іноді — й з десятьох. Двері корпусу на ніч закривають гратами.

Коли я ввійшов, з усіх боків збіглись одягнені в біле каторжани.

— Метелику, йди сюди!

— Ні, краще до нас!

Гранде бере мій мішок і каже:

— Він пристає до мого «казана».

Я ступаю слідом за ним. Хлопці туго натягують полотнище — тепер це буде моє ліжко.

— А ось тобі, друже, подушка з курячим пір’ям, — каже Гранде.

Я опиняюся серед друзів. Тут багато корсіканців і марсельців, кілька парижан, з якими я подружив ще у Франції та у в’язницях Санте й Консьєржері, а з деякими на кораблі. Побачивши їх тут, я здивовано запитую:

— Хіба ви не працюєте о цій порі дня?

Тоді всі зареготали.

— О, ти наслідуватимеш наш приклад! Ті, хто живе в цьому корпусі, працюють не більше години на день. А тоді біжать назад до корпусу.

Приймають мене справді тепло. Сподіваюся, цього тепла у них вистачить надовго. Але дуже скоро я помічаю таке, чого й не підозрював: незважаючи на те, що я вже кілька днів пролежав у лікарні, мені доводиться заново вчитися жити в гурті.

Вже першого дня я стаю свідком такого, про що досі й не подумав би. Заходить одягнений у біле чоловік з тацею, накритою білою серветкою, і кричить:

— Біфштекси, біфштекси! Хто бажає біфштексів?

Біля нас чоловік зупиняється, відгортає серветку й показує цілу гору біфштексів — як у м’ясній крамниці у Франції. Гранде, видно, постійний його клієнт, бо чоловік не питає, чи той бажає біфштекса, а лише цікавиться, скільки штук дати.

— П’ять.

— З філе чи з лопатки?

— З філе. Скільки я тобі винен? Дай рахунок, тепер нас на одного більше, тож почнемо рахувати по-новому.

Продавець біфштексів дістає записник і підраховує.

— За все разом — сто тридцять п’ять франків.

— На, візьми, а відсьогодні почнемо з нуля.

Коли чоловік іде, Гранде каже мені:

— У кого тут немає грошей, той здохне з голоду. Але можна викручуватися й мати їх завжди.

«Викручуватися» для каторжан — це добувати гроші. Табірний куховар продає у вигляді біфштексів м’ясо, яке призначається для в’язнів. Одержавши м’ясо, він ділить його майже навпіл. З одного шматка готує біфштекси, з другого — рагу або варить його. Частину біфштексів купують дружини наглядачів, а решту — каторжани, які мають гроші. Звісно, куховар віддає частину заробітку наглядачеві на кухні. Щоразу він несе свій товар спершу до корпусу А, цебто до нашого, де живе «особлива» група.

Отже, тут «викручуються» і куховар, який продає м’ясо та сало, і пекар, який продає хліб з нестандартного тіста й білі батони, що призначалися для наглядачів, — і м’ясник з м’ясарні, який теж продає м’ясо, і фельдшер, який торгує уколами, і бухгалтер, який бере хабарі за те, чи призначить вас на те або те місце, чи просто звільнить вас від важкої роботи, і садівник, який продає свіжі овочі та садовину, і каторжанин з лабораторії, який торгує наслідками аналізів і може навіть сфабрикувати дані про те, що ви нібито хворий на туберкульоз, проказу, ентерит тощо, і умільці обкрадати будинки наглядачів, які продають яйця, курей, марсельське мило, і «родинні служники» торгують з жінками будинків, де вони працюють, і приносять до корпусів усе, що їх попросиш: масло, згущене молоко, молочний порошок, консерви тунця й сардинок, сир і, звісно ж, вино та шоколад (тож у моєму «казані» завжди є пляшка «Рікару» й англійські або американські сигарети), і ті, хто має право рибалити й продає рибу та лангусти.

Найкраще «викручується», — щоправда, справа ця найне— безпечніша, — ведучий картярської гри. Як правило, в корпусі, в якому живе сто двадцять чоловік, ніколи не буває більше трьох-чотирьох ведучих. Той, хто вирішив перебрати на себе роль ведучого, підходить серед ночі до картярів і каже:

— Я хочу посісти місце ведучого гри.

— Ні, — відповідають йому картярі.

— Ви всі кажете «ні»?

— Всі.

— Що ж, тоді я вибираю ось цього, щоб посісти його місце.

Той, кого обрано, все розуміє. Він підводиться, виходить посеред зали, й обидва вони влаштовують дуель на ножах. Той, хто виграє дуель, посідає місце ведучого. Ведучі гри беруть п'ять відсотків з кожної виграної ставки.

Ігри в карти дають нагоду для багатьох інших каторжан у чомусь «викручуватися». З ігор користає і той каторжанин, який простеляє на долівку коци, і той, хто позичає стільчики гравцям, які не можуть сидіти на долівці схрестивши ноги, і продавець сигарет. Останній тримає на коці кілька коробок з-під сигар, наповнених французькими, англійськими та американськими сигаретами і навіть самотужки скрученими цигарками. Кожна сигарета має свою ціну, і гравець бере її сам, кладучи в коробку достоту стільки грошей, скільки вона коштує. Має свій зиск і той, хто готує гасову лампу й стежить, аби вона не чадила. Ці лампи зроблені з бляшанок від молока, в накривці яких пробито дірку і всилено в неї гніт, опущений у гас; за цим гнотом треба постійно доглядати, щоразу підстригаючи його. Для тих, хто не палить, є цукерки та тістечка, що їх спік інший каторжанин, який теж у свій спосіб «викручується». У кожному корпусі є один-два кавовари. Корпусний кавовар сидить на своєму місці, застеленому двома джутовими мішками, й цілу ніч тримає гарячою зварену по-арабському каву. Час від часу кавовар заходить до зали й пропонує в норвезьких котелках домашнього виготовлення гарячу каву або какао.

Нарешті, є тут свої ремісники. Це каторжани, які «викручуються» завдяки кустарному ремеслу. Дехто з них обробляє панцери черепах, що їх ловлять рибалки. Такий панцер з тринадцятьма плямами може важити до двох кілограмів. Ремісник робить з неї браслети, сережки, намисто, сигарнички, гребінці й щітки. Я навіть бачив справді чудову, виготовлену з білого панцеру шкатулку. Інші різьблять із шкаралущі кокосового горіха, буйволових рогів, ебеневого та місцевого дерева всіляких зміїв. А дехто захоплюється червонодеревним ремеслом і виготовляє різні предмети, використовуючи замість дерева інші матеріали. Наймайстерніші працюють з бронзою. Є тут і свої художники.

Трапляється й таке, коли об’єднуються багато талантів, щоб зробити якусь одну річ. Наприклад, рибалка ловить акулу. Він обробляє її роззявлену пащу з рівними, добре відшліфованими зубами. Червонодеревець виготовляє з гладенького дерева зменшену модель якоря, досить широку посередині, де можна щось намалювати. Тоді роззявлену пащу кріплять до цього якоря, на якому малюють острови Салю, оточені морем. Найчастіше сюжет буває такий: на картині видно косу острова Руайяль, фарватер і острів Сен-Жозеф. На голубе море призахідне небо відкидає всі свої зблиски. На воді корабель, на якому стоять голі до пояса шість каторжан, тримаючи вертикально весла, а позад них — три охоронці з автоматами в руках. На носі корабля двоє людей підіймають домовину, з якої випадає загорнуте в мішок від борошна тіло мертвого каторжанина. Над водою поспливали акули, що чекають із роззявленими пащами на це тіло. Внизу праворуч стоїть напис: «Похорони на Руайялі» — і дата.

Всі ці вироби продаються сім’ям наглядачів. Найкращі з них оплачуються наперед і виготовляються на замовлення. Решта збувається командам кораблів, що заходять на острови. Продажем цих речей займаються веслярі.

Є тут і свої жартівники, які беруть старий погнутий кухоль і гравірують на ньому такі слова: «Цей кухоль належав Дрейфусу. Острів Дьябль»— і дата. Те саме вони проробляють з ложками та котелками. А бретонські моряки клюють на будь-який предмет, на якому написано ім’я «Сезенек».

Ця постійна торгівля сприяє проникненню великої суми грошей на острови, а наглядачі зацікавлені в цьому. Займаючись різними махінаціями, каторжани легше дають собою маніпулювати й звикають до нового життя.

Педерастія тут набирає офіційного характеру. Всі аж до самого коменданта знають: такий-то є жінкою такого-то, і коли одного відсилають на інший, острів, то намагаються зробити все для того, аби і другого якнайшвидше переправити туди, якщо не додумалися зразу ж відіслати обох.

З-поміж усіх цих людей не набереться й трьох із кожної сотні, які намагалися б утекти з островів. Навіть серед засуджених на довічну каторгу. Єдиний спосіб досягти мети — це будь-що домогтися повернення на Велику Землю, тобто до Сен-Лорана, Куру чи Кайєнни. Але туди повертають тільки засланців, засуджених на певний термін. Хто дістав довічну каторгу, той може вибратися звідси аж тоді, як когось уб’є. Бо вбивцю відсилають до Сен-Ло— рана, а там віддають під суд. Але щоб туди потрапити, треба зізнатися в убивстві, ризикуючи дістати п’ять років дисциплінарної в’язниці. А де певність, що коротким перебуванням у Сен-Лорані — щонайбільше три місяці — пощастить скористався для втечі?

Можна також вимагати повернення на Велику Землю, якщо маєш якусь недугу. Скажімо, коли в каторжанина знаходять сухоти, його перевозять до табору для сухотників, названого «Новим табором», — це за вісімдесят кілометрів від Сен-Лорана.

Можна стимулювати захворювання на проказу або хронічний дизентерійний ентерит. Зробити це досить легко, але тут є страшна небезпека: тебе поселять на два роки до окремого флігеля разом із тяжкохворими. І тоді, прикинувшись прокаженим, і справді підхопиш проказу або, мавши доти міцні, як дзвін, легені, вийдеш із лікарні сухотним. Що ж до дизентерії, то нею заразитися ще легше.

Отже, я поселився в корпусі А із ста двадцятьма іншими каторжанами. Треба вчитися жити в цій громаді, де вас швидко зарахують до певної категорії. Передусім слід усім дати зрозуміти, що на вас не можна напасти, не наразив— шись на небезпеку. Нагнавши на інших страху, треба викликати пошану до себе своєю поведінкою з наглядачами, не згоджуватися обіймати деякі посади серед каторжан, відмовлятися від певних нарядів, ніколи не визнавати авторитету тюремників, не виконувати, навіть ідучи на інциденти, наказів жодного охоронця. Той, хто грав у карти цілу ніч, навіть не виходить на ранкову перекличку. В таких випадках старший по бараку (тут корпус називають «бараком») кричить: «Лежить хворий». У двох інших «бараках» наглядачі іноді зганяють з ліжка «хворого» й примушують іти на перекличку. Але ніколи цього не роблять у корпусі, де живуть недисципліновані. Одне слово, наші наглядачі прагнуть єдиного: аби серед цих каторжан панував відносний спокій.

Мій друг Гранде, з яким я в одному «казані», — три— дцятип’ятирічний марселець. Це височенний і худий, як тріска, але досить дужий чоловік. Ми потоваришували з ним іще у Франції. Ходили один до одного в гості у Тулоні, Марселі й Парижі. Він прославився вмінням відмикати сейфи. Людина він добра, але, мабуть, вельми небезпечна.

Сьогодні в цій величезній залі я залишився майже на самоті. Черговий по бараку підмітає й розстеляє грубу полотняну підстилку на цементній долівці. Бачу, як один чоловік лагодить годинник, приклавши до лівого ока якусь дерев'яну трубочку. Над його гамаком висить дошка, на яку почеплено зо три десятки годинників. У цього чоловіка, якому на вигляд не більше тридцяти років, зовсім посивіле волосся. Я підходжу до нього й дивлюсь, як він працює, а тоді намагаюсь зав’язати розмову. Він навіть не підводить голови й не промовляє ні слова. Я покидаю його, трохи роздосадуваний виходжу на подвір’я і йду посидіти в пральні. Застаю тут Тіті Белота, який тренується грати новісінькими картами. Його спритні пальці небачено швидко розкладають і згортають тридцять дві карти. Не перестаючи працювати своїми руками штукаря, він питає мене:

— Ну як, друже, тобі на Руайялі?

— Усе гаразд, але сьогодні я вже надто знудився. Піду бодай трохи попрацюю, може, завдяки цьому вдасться вийти за мури табору. Мені хотілося поговорити з годинникарем, але він і не озвався до мене.

— Цьому дивакові на всіх начхати, Метелику. Він живе тільки своїми годинниками. А все інше йому до лампочки. Щоправда, після того, що він пережив, можна з глузду з’їхати. Принаймні я справді збожеволів би. Уяви собі, що цього молодого чоловіка — а його можна назвати молодим, бо йому нема ще й тридцяти — засудили торік до страти за те, що він нібито згвалтував дружину наглядача. Це була чиста брехня. Він уже давненько голубив свою господиню, законну дружину старшого наглядача, вихідця з Бретані. Він працював у них «родинним служником», і щоразу, коли бретонець ходив на чергування, годинникар товк цю молодицю. Одначе вони припустилися помилки: краля не давала йому прати й прасувати білизну. Вона робила це сама, і її зраджений чоловік, який знав, що вона була досить ледаченька, здивувався з цього й сповнився сумнівів. Але він не мав доказів, що вона його зраджує. І ось тоді він вирішив заскочити їх на гарячому й обох порішити. Одного дня він покинув свій пост за дві години по тому, як заступив на нього, й попросив іншого наглядача сходити з ним до його дому, пообіцявши почастувати його шинкою, яку щойно отримав з рідного краю. Господар нишком пройшов через браму, але як тільки відчинив двері будиночка, почувся, як це було щоразу, коли наглядач повертався додому, крик папуги: «А ось і господар!» І тоді дружина його враз закричала: «Рятуйте!

Мене гвалтують!» Обидва наглядачі зайшли до кімнати, коли жінка випручалася з рук каторжанина, і той, приголомшений, кинувся у вікно, а зраджений чоловік став стріляти йому вслід. Одна куля влучила в плече годинникареві, а тим часом краля подряпала собі цицьки й щоку і розірвала пеньюар. Годинникар упав, і саме тієї миті, коли бретонець наготувався добити його, другий наглядач роззброїв товариша. Скажу тобі, що другим наглядачем був один корсіканець, він одразу ж збагнув, що його командир сказав йому неправду, запрошуючи до себе, і що насправді тут не було ніякого згвалтування, а краля сама лягла під годинникаря. Та корсіканець не міг цього сказати бретонцеві й удав, н би повірив у згвалтування. Годинникаря засудили до страти. В усьому цьому не було, друже, нічого незвичайного. Тільки потім ця справа обернулася несподівано цікаво.

На острові Руайяль є будинок страти, де кожна деталь гільйотини зберігається в спеціальному приміщенні. Її ставлять у дворі на п’ять плит. Щотижня кат і його помічники — двоє каторжан — монтують гільйотину, ставлячи на місце ніж та інші деталі, і рубають один-два бананники. Завдяки цьому вони певні, що гільйотина постійно перебуває в доброму стані.

Тож годинникар, уродженець Савойї, кого засудили до страти. разом з чотирма іншими в’язнями — трьома арабами та одним сіцілійцем, сидів у своїй камері. Усі п’ятеро чекали відповіді на своє клопотання про помилування, зроблене наглядачами, що виступали в ролі адвокатів.

Одного ранку змонтували гільйотину й раптом відімкнули двері камери савойця. Кати накинулися на нього, обплутали вірьовкою ноги й зв’язали тією самою вірьовкою руки. Відрізали ножицями комір і примусили короткими кроками пройти в досвітковій сутіні зо два десятки метрів. Ти, Метелику, маєш знати, що коли засудженого приводять до гільйотини, то він опиняється перед перпендикулярною дошкою, до якої його прив’язують ремінцями, прикріпленими до неї. Отож годинникаря прив’язали й уже збиралися перекинути цю дошку, над якою височіла його голова, коли сюди прийшов нинішній комендант Сухий Кокос, який неодмінно мав бути присутній під час страти. Він приніс великий гасовий ліхтар і, освітивши цю сцену, помітив, що ці нікчемні наглядачі-кати помилилися: вони наготувалися відрубати голову годинникареві, якого цього дня ще не мали страчувати.

— Зупиніться! Зупиніться! — вигукнув Барро.

Комендант був такий приголомшений, що, здавалося, не міг говорити. Він випустив долі ліхтар, відштовхнув наглядачів і катів і сам відв'язав савойця. Нарешті зміг наказати:

— Поверніть його до камери й викличте фельдшера. Догляньте його, не відходьте від нього, дайте йому рому. А ви, телепні, ведіть мерщій сюди Ранкассе, надійшов наказ сьогодні стратити саме його, а не годинникаря.

За добу савоєць зовсім посивів, став таким, яким ти бачив його сьогодні. Його адвокат, наглядач Кальві, написав нове клопотання про помилування міністрові юстиції, детально описавши його пригоду з тією кралею. Годинникареві замінили смертну кару довічною каторгою. Відтоді він тільки те й робить, що лагодить наглядачам годинники. Це його захоплення. Він довго перевіряє їх, ось чому вони висять на контрольному щиті. Тепер розумієш, що він має право бути трохи звихнутим, друже, правда ж?

— Звісно, Тіті, після такого удару він має повне право бути не дуже говірким. Я щиро співчуваю йому.

З кожним днем я. дедалі глибше пізнаю тутешнє життя. Корпус А — це справді пристановище небезпечних тинів — як своїм минулим, так і манерою реагувати на буденні події. Я й досі не працюю: чекаю місця асенізатора, який, відпрацювавши три-чотири години, має на острові цілковиту свободу, навіть може ловити рибу.

Сьогодні вранці на перекличці, називаючи імена тих, хто має йти саджати кокосові пальми, називають прізвище й Жана Кастеллі. Він виходить із строю й запитує:

— Що це таке? Мене посилають на роботу?

— Еге ж, вас, — каже наглядач. — Беріть заступ.

— Скажи-бо, овернцю, — холодно дивиться на нього Кастеллі, — як ти гадаєш, чи не треба було б народитися в твоєму краю, аби вміти послуговуватися цим дивни-м інструментом? Я ж народився на Корсіці, виріс у Марселі. На Корсіці жбурляють якомога далі від себе знаряддя праці, а в Марселі взагалі не знають, що воно існує. Прибережи для себе цей заступ і дай мені спокій.

Молодий наглядач, ще не дуже досвідчений, я дізнався про це згодом, підносить заступ над головою Кастеллі. І всі сто двадцять каторжан горлають в один голос:

— Падло, не чіпай його, а То ніг не винесеш звідси!

— Розійдись! — кричить Гранде і, не звертаючи уваги на те, що наглядачі наготувалися стріляти в нас, усі ми заходимо до барака.

Барак Б марширує на роботу. Барак В теж. Біля нашого барака збирається з десяток наглядачів і, рідкісний випадок, замикають гратчасті двері. За годину біля наших дверей уже чотири десятки наглядачів з автоматами в руках. Сюди сходяться всі — заступник коменданта, начальник охорони, старший наглядач, наглядачі, нема тільки самого коменданта, який о шостій годині, ще до сутички, поїхав на інспекцію острова Дьябль.

Заступник коменданта каже:

— Дарселлі, називайте одне по одному прізвища каторжан.

— Гранде!

— Є.

— Виходьте.

Гранде виходить з барака й опиняється посередині між наглядачами. Дарселлі каже йому:

— Ідіть на роботу.

— Я не можу.

— Ви відмовляєтеся?

— Ні, я не відмовляюсь, я хворий.

— Відколи? Ви не заявили про те, що ви хворі, на першій перекличці.

— Вранці я ще не був хворий, а зараз уже занедужав.

Шістдесят перших викликаних один за одним відповідають так само. Лише один відмовився підкоритися. Безперечно, він переслідував мету, щоб його повезли до Сен-Лорана на військовий трибунал.

— Тож ви відмовляєтесь? — питають його.

— Так, відмовляюсь, відмовляюсь навідріз.

— Навідріз? Чому?

— Бо мені начхати на вас. Я категорично відмовляюсь працювати на таких телепнів, як ви.

Напруження зросло до краю. Наглядачі, особливо молоді, не терплять, коли каторжани їх так ображають. Вони сподівалися єдиного: погрози, яка дозволила б їм запустити в дію карабіни, поки що спрямовані в землю.

— Всім, чиї імена було названо, роздягтися догола. І до камер!

Поки каторжани роздягаються, чути, як подекуди бряжчить ніж, упавши на макадам подвір’я. Саме цієї миті надходить лікар.

— Гаразд, зупиніться. Ось і лікар. Чи не могли б ви, лікарю, оглянути цих людей? Ті, кого ви не визнаєте хворими, підуть до карцерів. Решта лишаться в бараці.

— Що, аж шістдесят чоловік занедужали?

— Так, лікарю, за винятком одного, який відмовився працювати.

— Гранде, що там у вас? — питає лікар.

— Наша недуга називається розлад нервів у наглядача, лікарю. Ми тут усі засуджені на довгі строки, більшість взагалі на довічну каторгу. І нема ніякої надії втекти з островів. Тож ми зможемо витерпіти це життя, коли буде бодай трохи гнучкості й розуміння в режимі. Та де там, сьогодні вранці один наглядач дозволив собі на очах у всього барака замахнутися заступом на нашого всіма шанованого товариша. Це не був вчинок самозахисту, бо цей чоловік нікому не погрожував. Він тільки сказав, що не хоче послуговуватися заступом. Ось така справжня причина нашої гуртової пошесті. А ви судіть самі.

Лікар понурює голову, розмірковує цілу хвилину, а по— тім» каже:

— Фельдшере, пишіть: «У зв'язку із загальним харчовим отруєнням наказую фельдшерові-наглядачеві вжити необхідних заходів по прочищенню двадцятьма грамами сульфату соди шлунка кожному засланцеві, хто сказав сьогодні, що він хворий. Що ж до засланця X, то покладіть його в лікарню на обстеження, аби ми пересвідчилися, чи він відмовився працювати при здоровому глузді».

Лікар обертається і йде від нас.

— Усі до барака! — кричить заступник коменданта.

Цього дня всі залишаємося в бараці. Ніхто не зміг вийти з нього, навіть носій хліба. Ополудні замість супу фельдшер— наглядач з двома фельдшерами-каторжанами принесли дерев’яне відро з розчином сульфату соди. Тільки троє каторжан змушені були випити цього проносного. Четвертий упав на відро, симулюючи напад епілепсії, причому дуже вдало, розливши проносне й порозкидавши в різні боки відро та ополоник. Інцидент із посиланням каторжан на роботу скінчився вимочуванням розлитої на цементну долівку рідини.

Після обіду я до вечора пробалакав з Жаном Кастеллі. Він приходив до нас обідати. Жан в одному «казані» з тулонцем Луї Гравоном. Коли я завів з Кастеллі мову про втечу, в нього аж очі заблищали.

— Торік я був мало не втік, — каже він. — Але мені не пощастило. Я здогадувався, що ти не з тих, хто тут сидітиме сидьма. Та говорити на островах про втечу — марна річ. Бачу, ти ще не зрозумів тутешніх каторжан. Дев’яносто відсотків з них почуваються тут досить спокійно. Але хоч би що ти зробив, тебе ніхто не викаже. Коли тут когось убивають, ніколи не буває свідка; коли щось украдуть — те саме. Хоч би що хтось скоїв, усі стають на його захист. Тут каторжани найбільше бояться, щоб ніхто не втік. Бо тоді їхньому досить спокійному життю настане край: почнуться обшуки, заборонять грати в карти, шахи й доміно, потрощать музичні інструменти, відберуть книжки. Вже не можна буде спекулювати. Одне слово, залишаться самі заборони та нескінченні обшуки. Зникнуть цукор, олія, біфштекси, масло. Щоразу, коли хтось звідси тікав, його ловили на Великій Землі, неподалік від Куру. З островів усе ж таки можна вибратись, декому щастило це зробити. Та потім починалися круті заходи проти наглядачів, а ті мстилися всім підряд.

Я уважно слухаю. Не кажу жодного слова. Ніколи я не дивився на втечу з такого боку.

— Одне слово, — веде далі Кастеллі, — якщо тобі спаде на думку втікати, готуйся обережно. Перше ніж з кимось домовлятись, якщо це не твій близький друг, добре поміркуй.

Жан Кастеллі — чоловік неабиякої волі й розуму. Насильство він ненавидить. Його прозвали «Старомодним». Умивається він, скажімо, тільки марсельським милом, а коли я беру в руки пальмолівське, він заявляє: «Слово честі, воно відгонить стервом! Ти користуєшся жіночим милом!» Йому вже п’ятдесят два роки, але він такий енергійний, що на нього любо дивитися.

— Можна подумати, Метелику, — каже він, — що ти мій син. Життя на островах тобі не до вподоби. Ти їси добре, бо хочеш бути при силі, але з життям на островах ти ніколи не змиришся. Хвалю тебе. З усіх каторжан набереться не більше півдесятка таких, які поділяють твої думки. Особливо щодо втечі. Чимало людей дорого заплатили б за те, щоб їх знову відіслали на Велику Землю, звідки можна втекти. А тут про втечу ніхто не думає.

Старий Кастеллі радить мені вивчати англійську мову? щоразу, коли трапиться нагода, розмовляти з іспанцями по-іспанському. Він позичив мені підручник іспанської мови, що скаладається з двадцяти чотирьох уроків. І англо-французький словник. Кастеллі приятелює з мар— сельцем Гардесом, який уже двічі тікав: першого разу — з португальської каторги, другого — з каторги на Великій Землі. Гардес має свою думку про втечу з островів, Жан Кастеллі — свою. Тулонець Гравон теж по-своєму дивиться на втечу. Їхні думки зовсім різні. Я вирішую від— сьогодні покладатися тільки на себе й про втечу більш ні з ким не розмовляти.

Тяжко на серці, але тут так. Каторжани знаходять спільну точку зору тільки на гру в карти, котра цікавить їх як спосіб заробити гроші, вважаючи водночас, що вона таїть у собі велику небезпеку. В будь-яку мить ти можеш бути змушений битися ножем з першим-ліпшим хвальком. Усі ведучі гри дійові чоловіки й ще чудово виглядають попри свій вік: Луї Гравону сорок п’ять років, а Гардесу — близько п’ятдесяти.

Вчора ввечері я мав нагоду показати в нашому бараці свої погляди й спосіб поводитися. Сталося так, що одного низького тулузця викликав на бійку з ножем уродженець міста Нім. Тулузця прозивали «Сардиною», а здорованя з Німа — «Бараном». Баран, до пояса голий, підвівся з ножем у руці й сказав:

— Ти платитимеш мені по двадцять п’ять франків з кожної партії в покер або зовсім не гратимеш.

— Тут ніколи ніхто ще не платив за те, що він грає в покер, — відповів Сардина. — Чому ти прискіпався до мене й не накидаєшся на ведучих гри?

— Не тобі знати чому. Ти платиш, або ти не гратимеш, або йдеш битися зі мною.

— Ні, я не піду битися з тобою.

— Ти здаєшся?

— Так. Я ризикую отримати удар ножем і бути вбитим таким хвальком, як ти, хто ніколи не пробував утікати. А я втікач, я тут не для того, щоб когось убивати або щоб хтось мене убив.

Усі ми чекали, що буде далі.

— Справді, цей малюк хоробрий, — сказав мені Гранде, — він не раз робив спроби втекти. Шкода, що ми не можемо заступитися за нього.

Я відкрив свого ножа й поклав собі під стегно. Я сидів на гамаку Гранде.

— Тож, здавшись, ти заплатиш мені чи перестанеш грати? Відповідай, — ступив крок до Сардини Баран.

— Заткни пельку, Баране, — нараз крикнув я, — і дай спокій цьому хлопцеві!

— Ти що, з глузду з’їхав, Метелику? — озвався Гранде.

Не ворухнувшись і далі сидячи з відкритим ножем під лівим стегном, на руків’ї якого лежала моя рука, я сказав:

— Ні, я не з’їхав з глузду, а ви всі послухайте, що я вам скажу. Баране, перше ніж почати битись з тобою, — а це я неодмінно зроблю, коли ти цього захочеш, — дай мені змогу сказати тобі й усім, що після того, як я опинився в цьому бараці, де нас понад сто й усі із злочинного світу, я з соромом помітив: тут те найкраще, найважливіше, що заслуговує особливої уваги, у вас не в пошані, я маю на увазі втечу. Тож кожен, хто довів, що він може здійснити втечу, ризикувати життям задля втечі, повинен викликати до себе пошану. Хто скаже, що це не так? (Мовчанка). У всіх ваших законах бракує одного, найголовнішого: зобов’язання всіх не тільки ставитися з пошаною, а й допомагати втікачеві, підтримувати його. Ніхто нікого не зобов’язує втікати; і я припускаю, що майже всі ви вирішили жити тут до кінця своїх днів. Та коли вам бракує сміливості заново воскреснути, то бодай вибить пошану до тих, хто прагне втекти. І хай той, хто забуває про цей людський закон, чекає серйозних наслідків. Тепер, Баране, якщо ти й далі хочеш битися, то ходи зі мною!

І я вискакую посеред барака з ножем у руці. Баран жбурляє свого ножа й каже:

— Ти маєш рацію, Метелику, я не бажаю битися ножем з тобою, але не можу показати, ніби я здався, то ходімо поб’ємося кулаками.

Я віддав ножа Гранде. І ми накинулися один на одного, мов собаки, обмінюючись стусанами хвилин з двадцять. Нарешті, влучно вдаривши Барана головою, я виграв бійку з незначною перевагою. Потім ми разом у клозеті змивали кров, яка цебеніла з наших облич.

— Справді, ми здичавіли на островах. Я тут уже п’ятнадцять років, і за цей час не потратив і тисячі франків, аби вибратися звідси. Справжнє соромисько!

Коли я повернувся до свого «казана», на мене стали кричати Гранде й Галгані.

— Ти схибнувся, кинувши цей виклик і образивши всіх у бараці? Дивно, що ніхто не вискочив з ножем і не порішив тебе.

— Ні, друзі мої, в цьому нема нічого дивного. Кожен з нашого середовища, коли хтось має слушність, реагує справедливо, віддаючи належне йому.

— Гаразд, — сказав Галгані. — Розумієш, не дуже грайся з цим вулканом.

Цілий вечір до мене приходили поговорити каторжани. Вони підходили нібито випадково, говорили про казна-що, а тоді, — перше ніж покинути мене, казали:

— Я згоден з тобою, Метелику.

Цей інцидент підніс мій авторитет серед каторжан. З цього часу мої товариші дивилися на мене як на людину із свого середовища, але яка не згоджується із загальноприйнятими речами, не проаналізувавши й не обговоривши їх. Я помітив, що коли я веду гру, то виникає дуже мало суперечок, а коли я даю якийсь наказ, то всі швидко коряться йому.

Як я вже сказав, ведучий гри бере п’ять відсотків з кожної виграної ставки. Він сидить на ослінчику спиною до стіни, вбезпечуючи себе таким чином від завжди імовірного вбивці. Коц на колінах прикриває постійно відкритий ніж. Біля ведучого юрмляться півколом три-чотири, а іноді й п’ять десятків картярів — вихідців з усіх районів Франції, чимало й чужинців, у тім числі й арабів. Гра дуже легка: в ній основними фігурами виступають банківник і зрізувач колоди. Щоразу, коли банківник програє, він передає карти сусідові. Гра йде в п'ятдесят дві карти. Зрізувач зрізає колоду й ховає одну карту. Банківник тягне з колоди карту й кладе догори лицевим боком на коц. Тоді відбувається гра. Грають то на частину банку, то на цілий банк. Коли ставку розкладено на маленькі купки, ведучий гри починає тягти карту за картою. Карта, що за своєю значимістю дорівнює одній із двох раніше витягнутих карт, програє. Наприклад, зрізувач сховав даму, а банківник поклав на коц п’ятірку. Якщо ведучий витягне першою даму, зрізувач програв. Якщо ж навпаки, то банківник програв. Ведучий гри повинен пам’ятати суму кожної ставки, а також — хто з картярів зрізувач, а хто банківник, щоб знати, кому має дістатися виграш. Це дуже нелегко. І йому треба захищати слабких від сильних, завжди ладних зневажити суперника. Коли виникає сумнівний випадок і ведучий гри приймає якусь ухвалу, то з цією ухвалою гравці мають змирюватися без жодного слова.

Цієї ночі було вбито одного італійця на ймення Карліно. Він жив з одним юнаком, котрий був йому за жінку. Обидва вони працювали в садку. Мабуть, Карліно знав, що йому загрожує небезпека, бо коли він спав, його стеріг юнак, і навпаки. Під своє полотнище-гамак вони поскладали порожні ящики, аби ніхто не зміг підкрастися під них, не зчинивши гармидеру. Проте його закололи саме знизу. Слідом за його криком одразу ж почувся стукіт порожніх ящиків, що їх поперекидав убивця.

Гранде, оточений трьома десятками картярів, якраз вів партію «марсельєзи». Я стояв неподалік від гравців і розмовляв з одним із каторжан. Крик і стукіт порожніх ящиків урвав партію. Всі схопилися на ноги й стали розпитувати, що сталося. Юний друг Карліно нічого не побачив, а Карліно вже не дихав. Старший по бараку запитав, чи йому слід викликати наглядачів. Ні, не треба. Вирішили попередити їх про це завтра на перекличці; Карліно вже мертвий, йому нічим більше не зарадиш.

— Ніхто нічого не чув, — узяв слово Гранде. — Ти також, юначе, — сказав він товаришеві Карліно. — Завтра вранці, прокинувшись, ти помітиш, що він мертвий.

От і все! Гра відновилася. І картярі, наче нічого не сталося, знову закричали:

— Зрізувач! Ні, байківник!

Я з нетерпінням чекав побачити, що воно буде, коли наглядачі відкриють мертвого. О пів на шосту вдарив перший дзвін. О шостій — другий, і роздали каву. О пів на сьому — третій, і ми вийшли на перекличку. Але сьогодні все відбулося інакше. Коли пролунав перший дзвін, старший по бараку сказав наглядачеві, що супроводив роздавача кави:

— Начальнику, цієї ночі одного чоловіка вбили.

— Кого саме?

— Карліно.

— Гаразд.

За десять хвилин прийшли шість наглядачів.

— Де мрець?

— Там.

Вони побачили кинджал, устромлений у спину Карліно знизу крізь полотнище. Вони його витягли.

— Санітари, заберіть його.

Двоє чоловіків винесли мерця на ношах. У бараці остаточно розвиднилося. Дзвін ударив утретє. Старший наглядач, тримаючи закривавлений ніж у руці, наказав:

— Усі виходьте на перекличку. Сьогодні не дозволяється лишатися лежати жодному хворому.

Всі вийшли. На ранковій перекличці завжди бувають присутні комендант та його заступники, начальники охорони. Почалася перекличка. Коли черга дійшла до Карліно, старший по бараку відповів:

— Помер цієї ночі, його віднесли до трупарні.

— Гаразд, — сказав наглядач, який проводив перекличку.

Коли перекличка скінчилася, начальник табору підняв угору ножа й спитав:

— Хтось упізнає цей ніж?

Ніхто не озвався.

— Хтось помітив убивцю?

Стояла мертва тиша.

— Отже, як завжди, ніхто нічого не знає. Простягніть руки вперед і пройдіть переді мною, а тоді рушайте кожен на свою роботу.

— Знову ніяких слідів, пане коменданте, ніщо не дозволяє сказати, хто вчинив убивство.

— Справу припинено, — мовив комендант. — Збережіть ножа, почепіть до нього етикетку, вказавши на ній, що він послужив для вбивства Карліно.

От і все. Я повернувся до барака й ліг поспати, бо цілу ніч не заплющив очей. Засинаючи, я подумав, що каторжанин нічого не значить. Навіть коли його підступно вбито, ніхто не хоче завдати собі клопоту, аби дізнатися, хто вбивця. Для адміністрації каторжанин — ніщо. Він значить менше за собаку.

У понеділок я починаю працювати асенізатором. О ні в на п'яту ранку йду випорожнювати параші в корпусі А, тобто в нашому. За розпорядженням начальства, їх слід тарабанити аж до моря й там усе виливати. Але я плачу погоничеві буйволів, і він чекає мене на плоскогір’ї — там, звідки до моря збігає цементований жолоб. Ми швидко, за якихось хвилин двадцять, випорожнюємо параші в жолоб і змиваємо все водою, привезеною з моря у величезній, на три тисячі літрів бочці. За воду я щодня платитиму погоничеві — симпатичному негрові з Мартініки — по двадцять франків. А що я працюю тільки перший день, то від важких параш у мене болять руки. Проте я скоро звикну до цієї роботи.

Мій новий товариш дуже компанійський. Але Галгані попередив мене, що він надзвичайно небезпечний. Ходять чутки, ніби він учинив на островах сім убивств. Негр заробляє тим, що продає фекалії. Адже кожен садівник мусить сам дбати про перегній для дерев. Тож він копає яму, скидає туди сухе листя й траву, а мій мартініканець потай несе до цього садка одну-дві параші. Звісно, сам погонич цього не зробить, і мені доводиться йому допомагати. Але я знаю, що це серйозне правопорушення, бо через заражені овочі й фрукти дизентерія може поширитись і серед наглядачів, і серед засланців. Сподіваюсь, що згодом, коли ми познайомимося ближче, я відраджу мартініканця від цього заробітку. Ясна річ, я відшкодовуватиму йому те, що він втрачатиме, припинивши свою «торгівлю». Що ж до риболовлі, то мартініканець каже, ніби нічим не може мені зарадити, треба, мовляв, звернутися на пристані до Шапара або ще до когось.

Отож я працюю асенізатором. Скінчивши роботу, приймаю душ, надягаю шорти й щодня іду вудити рибу, де мені заманеться. З єдиною умовою: ополудні я повинен з’являтись до табору. Завдяки Шапарові мені не бракує ні вудлищ, ні гачків. Коли я повертаюся з барабульками, нанизаними за зябра на дріт, рідко буває, щоб котрась із дружин наглядачів не гукнула мене від свого будиночка. Вони знають, як мене кличуть.

— Метелику, продайте два кіло барабульок!

— Ви хворі?

— Ні.

— У вас хвора дитина?

— Ні.

— Тоді я не продам вам риби.

Я ловлю досить багато риби й ділюся нею з друзями, а також міняю її на хлібці, овочі та фрукти. У нашому «казані» рибу їдять принаймні раз на день. Якось іду я з десятком чималих лангустів та кількома кілограмами барабульок повз будинок коменданта Барро. Коли це до мене звертається опасиста жінка:

— Метелику, а у вас непоганий вилов! Крім вас, тут рибу ніхто не вудить — у нас дуже неспокійне море. А я вже два тижні не їла рибки. Шкода, що ви не продаєте. Я чула від чоловіка, нібито ви не хочете продавати рибу дружинам наглядачів.

— Це правда, пані. Але вам я, мабуть, продав би.

— Чому?

— Тому, що ви жінка повна і їсти м’ясо вам, певне, шкідливо.

— Ваша правда. Мені сказали, щоб я їла тільки овочі та юшку з риби. Та де тут дістанеш ту рибу!

— Візьміть, пані, оці лангусти й барабульки. — І я даю їй кілограмів зо два риби.

Тепер я щоразу, коли маю добрий вилов, даю їй риби — щоб вона могла дотримуватися дієти. Хоч ця жінка знає, що на острові за все треба платити, вона тільки дякує мені. І добре робить, бо, певне, відчуває, що коли б запропонувала гроші, то я їх однаково не взяв би. Тепер вона часто запрошує мене до себе додому й наливає чарку ганусівки чи склянку білого вина. А коли отримувала з Корсіки фігателі, то ділилася ними зі мною. Ніколи пані Барро не питає мене про моє минуле. Тільки один раз вона згадала в розмові про каторгу:

— З островів утекти справді не можна. Та краще вже сидіти тут, де здоровий клімат, ніж гнити живцем на Великій Землі.

Вона пояснила мені, звідки походить загальна назва цих островів. Коли в Кайєнні лютувала жовта пропасниця, на острови втекли білі священики та черниці одного монастиря, й усі тут врятувалися. Звідси й назва — острови Салю, тобто Порятунку.

Завдяки риболовлі я блукаю по всьому острові й за ці три місяці, що працюю асенізатором, вивчив його як ніхто. Вдаючи, ніби хочу виміняти за рибу овочі й фрукти, я часом ходжу оглядати садки. Біля кладовища садок доглядає Матьє Карбоньєрі з мого «казана». Він працює тут сам, і мені спадає на думку, що згодом у цьому садку можна буде збити й сховати пліт. Через два місяці комендант поїде з островів, і в мене розв’яжуться руки.

Я непогано влаштувався: виходжу з табору ніби на роботу й іду в своїх справах, а замість мене асенізатором працює — звісно, за гроші — мартініканець. Я вже потоваришував із двома засудженими на довічну каторгу свояками — Наріком та Кеньє. Їх називають свояками в шахрайстві. Розповідають, нібито їх звинувачено в тому, що вони замурували в цементну брилу інкасатора, якого вбили. Свідки бачили, як вони везли на возі цементну брилу, яку скинули в Марну чи в Сену. Слідство встановило, що інкасатор пішов до них отримати виторг, і більше його після цього ніде не бачили. Вони ж заперечували це все своє життя. Навіть на каторзі казали, що вони невинні. Одначе, якщо тулуб інкасатора так і не знайшли, то було знайдено його голову, загорнуту в хустку. «Згідно з експертизою», в їхньому домі знайдено хустку такої самої роботи й такої самої нитки. Але адвокати й вони самі довели, що тисячі метрів цього полотна було порізано на хустки. В багатьох сім’ях були ці хустки. Зрештою, обох свояків засудили на довічну каторгу, а дружину одного з них, сестру дружини іншого, — на двадцять років ув’язнення.

Я зумів подружити з ними. Вони муляри і мають право вільно заходити до «робітні». Ці двоє, мабуть, могли б винести з майстерні по одній усі деталі для плота. Лишається тільки вмовити їх.

Учора я зустрів лікаря. Я ніс рибину меру, з дуже ніжним м’ясом, кілограмів так на двадцять. Ми разом підіймалися на плоскогір’я. Дійшовши до середини схилу, сіли на низенький мур відпочити. Лікар сказав мені, що з голови цієї рибини можна зварити чудовий суп. Я дав йому ту голову разом з чималим шматком м’якуша. Мій вчинок його здивував, і він сказав мені:

— А ти, Метелику, не злопам’ятний.

— Не в мені справа, лікарю. Ви робили все, щоб урятувати мого друга Клузйо, і я тільки хочу віддячити вам за це.

Ми ще трохи поговорили, потім він спитав:

— Ти хотів би втекти, правда ж? Ти не каторжанин. Ти на такого зовсім не схожий.

— Маєте рацію, лікарю. Я не належу каторзі, я тут у гостях.

Він засміявся. Тоді я перейшов у наступ:

— Лікарю, ви вірите, що людина може переродитися?

— Вірю.

— А ви припускаєте, що я можу стати чесним громадянином і прислужитися суспільству, нічим йому не загрожуючи?

— Цілком щиро припускаю.

— Тоді чого б вам не допомогти мені добитися цього?

— Як?

— Відіслати мене звідси як хворого на сухоти.

Тоді лікар сказав те, що мені вже доводилося чути:

— Зробити це неможливо. І раджу тобі ніколи не прикидатися хворим. Це дуже небезпечно. Адміністрація відсилає на континент хворого тільки після того, як він пролежить щонайменше рік у флігелі разом з рештою таких самих хворих.

— Чому?

— Соромно сказати, але, гадаю, робиться це для того, щоб нікому не кортіло симулювати. Адже так усі знають, що там легко заразитися від справжніх хворих. Тож я безсилий щось для тебе зробити.

Від цього дня я заприятелював з лікарем. І це приятелювання тривало до того дня, коли через нього мало не вколошкали мого друга Карбоньєрі. Справді, Матьє Карбоньєрі за моєю порадою згодився піти куховарити на офіцерську кухню. Мені хотілося, щоб він розвідав, чи там не можна буде вкрасти три бочки від вина, олії чи оцту, аби, знайшовши спосіб зв’язати їх докупи, вирушити на них у море. Звісно, тоді, коли звідси поїде Барро. Втілити цей задум нелегко, бо треба буде за одну ніч украсти бочки, доставити їх до моря так, щоб ніхто цього не почув і не побачив, і скріпити їх докупи линвою. Це може вдатися тільки дощової і вітряної ночі. Але вітер і дощ ускладнять спуск плоту на море, яке неодмінно вируватиме.

Отже, Карбоньєрі куховарить. Начальник кухні дає йому приготувати на завтра, на неділю, трьох кролів. Карбоньєрі, оббілувавши їх, одного передає братові на пристань, а двох нам. Потім забиває трьох котів і готує фатальне рагу.

На його нещастя, наступного дня лікар, якого запросили на цей обід, куштує кролика й каже:

— Пане Філідорі, вітаю вас за вашу страву, це чудовий кіт.

— Не глузуйте з мене, лікарю, ми їмо трьох чудових кроликів.

— Ні, — відказав лікар, затявшись, мов віслюк, — це кіт. Бачите ребра, які я щойно обгриз? Вони пласкі, а в кроликів ребра круглі. Тож тут неможливо помилитися: ми їмо котів.

— Ох, чорт забирай! — скрикнув корсіканець. — Я з їв кота! — І він біжить на кухню, прикладає револьвера під ніс Матьє й каже: — Марно ти такий самий наполеонець, як і я. Я зараз тебе порішу за те, що ти нагодував мене котом.

Його очі схожі на очі божевільного, і Карбоньєрі, не знаючи, як це спливло, каже йому:

— Якщо ви називаєте котами те, що самі мені дали, то я в цьому не винен.

— Я дав тобі кроликів.

— Ну я й приготував кроликів. Погляньте, їхні шкурки й голови ще тут.

Спантеличений наглядач дивиться на кролячі шкурки й голови.

— Невже лікар не знає, що він каже?

— Це вам лікар сказав? — перепитує Карбоньєрі, зітхнувши. — Він жартує з вас. Скажіть йому, що так не жартують.

Заспокоївшись, Філідорі повертається до їдальні й каже лікареві:

— Говоріть, говоріть, лікарю, скільки собі хочете. Пласкі чи круглі ваші ребра, я певен, що з’їв кролика. Я допіру бачив їхні три шкурки й три голови.

Матьє вийшов живим з цієї халепи. Але за кілька днів вирішив піти з куховарів.

.. Наближається час, коли я зможу діяти. Ще кілька тижнів — і Барро поїде звідси. Вчора я провідав його опасисту дружину, яка завдяки риб’ячій юшці та свіжим овочам помітно схудла. Ця славна жінка завела мене до свого дому й подарувала пляшку хінної настоянки. Вся вітальня в них заставлена валізами. Сім’я Барро готується до від’їзду. «Комендантка», як її тут усі називають, сказала:

— Вже й не знаю, Метелику, як вам віддячити за увагу до мене в ці останні місяці. Адже навіть у ті дні, коли риба ловилася не дуже добре, ви віддавали мені все, що мали. Щире вам спасибі за це. Завдяки вам я схудла на чотирнадцять кілограмів і почуваю себе краще. Що я можу зробити для вас?

— Те, що я попрошу, пані, зробити вам буде нелегко. Дістаньте мені компас. Невеличкий добрий компас.

— Завдання це не таке вже й важке, особливо коли йдеться про вас, Метелику. Хоча за три тижні я можу й не встигнути.

За тиждень до свого від’їзду ця благородна жінка, розчарована тим, що не змогла дістати добрий компас, сіла на корабель і попливла до Кайєнни. Через чотири дні вона повернулася з чудовим протимагнітним компасом.

Сьогодні вранці Барро та його дружина поїхали з островів. Учора комендант передав командування одному офіцерові родом з Тунісу, в якого таке саме звання. Прізвище його Пруйє. Вже маємо добру новину: новий комендант залишив Дега на посаді головного бухгалтера. Це дуже важливо для всіх, особливо для мене. Своєю промовою, виголошеною перед вишикуваними на подвір’ї каторжанами, новий комендант справив враження людини енергійної і розумної.

— Відсьогодні островами Салю командуватиму я, — сказав Пруйє. — Я переконався, що методи роботи мого попередника давали добрі плоди, й не бачу підстави запроваджувати щось нове. Отож я не збираюся змінювати ваше життя, якщо своєю поведінкою ви не змусите мене до цього.

З цілком зрозумілою радістю я дивився, як сідали на корабель колишній комендант і його дружина. П’ять місяців вимушеного чекання минули для мене на диво швидко. Ця облудна свобода, яку мають на островах майже всі каторжани, карти, риболовля, розмови, нові знайомства, сварки, бійки відвертають їхню увагу й не дають знудитися.

Але мене ця атмосфера не засмоктує. Щоразу, заводячи з кимось дружбу, я запитую себе: «Чи згодиться він утікати зі мною? Чи допоможе мені чим-небудь, якщо сам не схоче втікати?»

Я живу тільки цим: утекти. Втекти самому чи з кимось ще — байдуже, аби лиш утекти. Це невідчепна ідея, про яку я нікому не розповідаю — так мені радив Жан Кастеллі, — але яка не покидає мене. І я неодмінно її здійсню. Я втечу.