Метелик

В’язниця в Санта-Марті

Вибратися з земель індіанців гуахірів неважко, і ми без пригод минаємо прикордонні пости в Ла-Велі. Весь шлях, на який у нас з Антоніо пішло стільки часу, на конях ми долаємо за два дні. Але для мене дуже небезпечні не тільки прикордонні пости, а й уся довжелезна прикордонна смуга, що простяглася на сто двадцять кілометрів аж до Ріоачі — селища, з якого я втік.

Соррільйо навчив мене, як слід розмовляти з колумбійцем у заїзді, де дають їсти й пити. Я впорався непогано, бо, коли зумисне дуже затинаєшся, ніхто нічого не помічає — ні твоєї вимови, ні як узагалі говориш.

Рушаємо до Санта-Марти. Соррільйо проведе мене півдороги й сьогодні вранці поверне назад.

Ось уже Соррільйо й покидає мене. Коня він забирає з собою. Бо коли маєш коня, то, виходить, маєш і дім, живеш у якомусь селі й, отже, мусиш відповідати на неприємні запитання: «Ви знаєте такого й такого?.. А як звати мера?..

А що поробляє пані Ікс?.. А хто тримає маєток такий і такий?»

Ні, краще я піду далі пішки, десь під'їду на вантажній машині чи в автобусі, а в Санта-Марті сяду на поїзд. Тут я повинен бути для всіх forastero[16], який десь працює, щось робить…

Соррільйо поміняв для мене три золоті стопесові монети й дав мені тисячу песо. Добрий робітник заробляє за день вісім-десять песо, тож я довго матиму на що жити. Я зупиняю ваговоз, який їде до Санта-Марти — чималого порту за сто двадцять кілометрів звідси. Машина їде чи то по кіз, чи то по козенят.

Через кожні шість-десять кілометрів край дороги стоїть заїзд. Водій-колумбієць виходить з машини! й запрошує мене «перекусити». Він запрошує, а я плачу. І щоразу він вихиляє по п’ять-шість чарок міцнющої горілки. Я вдаю, ніби теж випиваю одну чарку. Поки ми проїжджаємо п'ятдесят кілометрів, водій геть упивається й помилково звертає на багнисту дорогу. Машина загрузає і вже не може зрушити з місця. Колумбієць не дуже хвилюється: сам іде спати в кузов, а мені каже, щоб я лягав у кабіні. Я не знаю, що робити. До Санта-Марти ще кілометрів, мабуть, сорок. Якщо я їхатиму з ним, у дорозі мене ніхто ні про що не розпитуватиме. До того ж, хоч ми й часто зупиняємось, я все-таки швидше доїду на машині, ніж дійду пішки.

Отож вирішую поспати. Надворі розвиднилося, вже близько сьомої години. Під’їздить віз, запряжений двома кіньми. Наша машина загородила йому дорогу. Тоді кучер, гадаючи, що я водій, лежу ж бо в кабіні, будить мене. Я розбуркую колумбійця в кузові, а він, прокинувшись, ніяк не збагне, що з ним.

Нарешті водій устає и заводить суперечку з кучером. Кілька разів він пробує вивести машину на сухе, але марно. Колеса загрузли в багнюці по самісіньку вісь. На возі сидять дві вдягнені в чорне черниці в чепчиках і троє дівчаток. Після довгої суперечки водій із кучером заходжуються вирубувати кущі, щоб віз міг об’їхати машину.

Розмахуючи мачете (це такий довгий ніж, яким рубають цукрову тростину і якого бере з собою в дорогу кожен чоловік), обидва стинають усе, що може завадити проїхати возові, а я відкидаю гілля на дорогу, щоб і віз не загруз у багнюці. За якихось дві години проїзд готовий. Аж тепер черниці, подякувавши мені, питають, куди я їду. Я відповідаю:

— До Санта-Марти.

— Але ж ви їдете не тією дорогою. Вам треба вернутися з нами назад. Ми вас довеземо майже до самої Санта-Марти, там залишиться ще вісім кілометрів.

Відмовитись я не можу, бо це викликало б у людей підозру. З іншого боку, я хотів би сказати, що маю намір залишитися з водієм і допомогти йому, але мені важко все це висловити, і я тільки кидаю:

— Gracias, gracias[17].

І ось я вже сиджу ззаду на возі з трьома дівчатками; обидві черниці сіли на лавці поряд із кучером.

Скоро ми долаємо ті п'ять-шість кілометрів, які помилково проїхав машиною водій, і вибираємося на добру дорогу, їдемо швидко й ополудні зупиняємося в одному заїзді пообідати. Троє дівчаток і кучер сідають за один стіл, а я з черницями-за інший. Черниці ще молоді, їм років по двадцять п’ять — тридцять. Шкіра в них дуже біла. Одна з них іспанка, друга ірландка. Ірландка тихенько мене розпитує:

— Ви нетутешній, правда ж?

— Я з Барранкільї.

— Ні, ви не колумбієць. У вас чуб надто світлий, а шкіра темна, бо ви засмагли на сонці. Звідки ви їдете?

— З Ріоачі.

— Що ви там робили?

— Працював електриком.

— О, я маю приятеля в одній електричній фірмі, його звати Перес, він іспанець. Ви його знаєте?

— Еге ж.

— Мені дуже приємно.

Пообідавши, черниці йдуть мити руки, й ірландка повертається сама. Вона дивиться на мене й каже по-французькому:

— Я вас не викажу, але моя подруга ні бита бачила вашу фотографію в газеті. Ви француз, який утік із в'язниці в Ріоачі, чи не так?

Заперечувати було б тільки на гірше.

— Так, сестро. Прошу вас, не виказуйте мене. Я не такий злочинець, за якого мене видають. Я люблю Бога й шаную його.

Приходить іспанка, й ірландка каже їй: «Так». І сланка відповідає щось дуже швидко, і я не розумію її. Вони мовби про щось розмірковують, потім устають і знову йдуть до вбиральні. Їх нема п'ять хвилин, і за цей час я намагаюсь усе зважити. Як бути — піти звідси, поки вони повернуться, чи залишитись? Якщо вони надумають виказати мене, тут нічим не зарадиш, бо хоч я й піду, мене однаково скоро розшукають. Поблизу немає густої сельви, і поліція дуже швидко перекриє дороги, які ведуть до міст. Що ж, покладуся на долю, останнім часом вона не зраджувала мене.

Черниці повертаються, й ірландка, всміхаючись, запитує, як мене звати.

— Енріке.

— Гаразд, Енріке, ми довеземо вас до монастиря, до якого Їдемо. Це за вісім кілометрів від Санта-Марти. З нами на возі вам нема чого боятися. Тільки не розмовляйте, всі гадатимуть, що ви робітник з монастиря.

Черниці платять за обід. Я купую блок сигарет — дванадцять коробок — і запальничку. Їдемо далі. Цілу дорогу черниці не промовляють до мене ні слова, і я їм за це вдячний. Тож вони не можуть пересвідчитися, що я розмовляю погано. Надвечір ми приїздимо до великого заїзду. Тут стоїть автобус з написом: «Ріоача — Санта-Марта». Мені хочеться сісти в нього. Я підходжу до ірландки й кажу їй, що маю намір поїхати цим автобусом.

— Це дуже небезпечно, — відповідає вона. — Перед в’їздом до Санта-Марти є два поліційні пости, де вимагають у пасажирів їхню «седулу», цебто посвідчення, однак поліцейські ніколи не перевіряють документів у тих, хто їде возом.

Я сердечно дякую їй, і моя прикрість од того, що вони викрили мене, розвіюється остаточно. Навпаки, мені страшенно пощастило, що я зустрів цих добрих черниць. Справді, з настанням ночі ми приїздимо на поліційний пост. Поліція саме перевіряла автобус, що їхав із Санта-Марти до Ріоачі. Я ліг горілиць на дно воза, поклавши бриля собі на обличчя й удавши, що сплю. Восьмирічна дівчинка поклала голівку мені на плече й справді спить. Кучер, під’їхавши, зупиняє воза між автобусом і постом.

— Як ся маєте? — питає черниця по-іспанському в поліцейських.

— Дуже добре, сестро.

— Я рада за вас, діти мої, ми їдемо далі, — і ми спокійно рушаємо з місця.

О десятій вечора ми під’їздимо до другого поста з яскравим світлом. Тут вишикувалися два ряди автомобілів різних марок. Один спрямований до міста, а другий — з міста. Водії відчиняють багажники, й поліцейські зазирають у них. Бачу, як одна жінка встала з авто й нишпорить у своїй сумці. Її ведуть до поліційної будки. Мабуть, у неї нема «седули». В такому випадку нічого не вдієш. Автомобілі під’їздять один за одним. А що вони вишикувалися в два ряди, то між ними немає вільного проїзду. Треба й нам ставати в ряд. Усе, я пропав. Перед нами стоїть переповнений пасажирами автобус. На його даху лежать валізи й великі паки. Ззаду теж звисає велика сітка з паками. Четверо поліцейських висаджують з автобуса пасажирів. У цього автобуса тільки одні дверцята, розташовані спереду. Чоловіки й жінки виходять з нього. Жінки тримають на руках дітей. Одне за одним вони знову сідають.

— Седула! Седула!

І всі дістають і показують картонку з фотографією.

Ніколи Соррільйо не заводив про це мови зі мною. Якби я це знав, то, либонь, постарався б роздобути собі фальшиве посвідчення. Я думаю про те, що коли мені пощастить пройти через цей пост, то я за будь-яку ціну неодмінно роздобуду собі «седулу», перш ніж вирушати із Санта-Марти до Барранкільї, великого міста на Атлантичному узбережжі, в якому, згідно з енциклопедичним словником, живе сто п’ятдесят тисяч жителів.

Господи, як довго вони перевіряють цей автобус! Ірландка обертається до мене:

— Будьте спокійні, Енріке.

Я вмить зненавидів її за цю необережну фразу, яку, певне, почув кучер.

Нарешті наш віз в’їздить у це сліпуче світло. Я вирішив сісти. Мені здалося, коли б я лежав, то викликав би підозру, ніби ховаюсь. Я прихиляюся спиною до полудрабка і дивлюсь у потилицю черницям. Поліцейські можуть бачити мене тільки в профіль, до того ж я насунув на очі бриля, але й не занадто.

— Як вам тут ведеться? — запитує іспанка.

— Дуже добре, сестри. Куди ви так пізно їдете?

— У дуже нагальній справі, тож не затримуйте нас. Ми вельми поспішаємо.

— Їдьте з Богом, сестри мої.

— Дякую, сини мої. Хай Бог вас береже.

— Амінь, — відповідають поліцейські.

І ми спокійно проїздимо, ніхто з них не зажадав у нас документів. Мабуть, пережиті хвилини вплинули на шлунок добрих сестриць, бо через сто метрів від поста вони зупиняють віз, встають з нього й біжать на короткий час у сельву.

Потім рушаємо далі. Я закурюю. Я так розхвилювався, що, коли ірландка сіла, кажу їй:

— Дякую, сестро.

— Дарма, — відповідає вона. — Ми так перелякалися, що в нас розладналися шлунки.

Опівночі приїздимо до монастиря. Він обнесений високим муром з великою брамою. Кучер повів до стайні коней, а три дівчинки пішли до монастиря. Під дашком біля брами зав’язується гаряча суперечка між черницею-охоронницею та двома моїми черницями. Ірландка каже мені, що сторожиха не хоче будити ігуменю й просити в неї дозволу, аби я переночував у монастирі. І тут мені забракло рішучості. Я мав би негайно скористатися з цієї нагоди й податися до Санта-Марти — адже я знав: до міста лише вісім кілометрів.

Ця помилка потім коштуватиме мені семи років каторги.

Нарешті розбудили ігуменю й дали мені кімнату на третьому поверсі. З вікна я бачу вогні міста. Добре видно маяк і вогники в порту, з якого відпливає великий корабель.

Я лягаю спати й прокидаюся, коли хтось стукає у двері. Сонце вже зійшло. Цієї ночі мені приснився жахливий сон: Лалі переді мною розпорола собі живіт, і наша дитина виходила з нього шматками.

Я голюся і швидко вмиваюсь. Потім спускаюся вниз. Біля сходів стоїть ірландка, вона зустрічає мене усмішкою.

— Добрий день, Анрі. Виспалися?

— Так, сестро.

— Прошу вас до кабінету нашої ігумені, вона хоче побачитися з вами.

Входимо. За письмовим столом сидить жінка. Ця п’ятдесятирічна, а може, й старша особа з дуже суворим обличчям дивиться на мене своїми чорними очима без тіні привітності.

— Пане, ви говорите по-іспанському?

— Дуже погано.

— Гаразд, наша сестра буде за перекладачку. Мені сказали, що ви француз.

— Так, пані ігуменя.

— Ви втекли з в’язниці в Ріоачі?

— Так, пані ігуменя.

— Коли?

— Місяців сім тому.

— Що ви робили весь цей час?

— Жив у індіанців.

— Що?! Ви жили в гуахірів? Це неможливо! Ті дикуни ніколи нікого не пускали на свою землю. Жодному місіонерові не вдалося проникнути до них. Я не приймаю цієї відповіді. Де ви були? Кажіть правду!

— Пані ігуменя, я був у індіанців і маю доказ цього.

— Який?

— Перлини, які вони ловлять у морі.

Я дістаю торбинку, приколоту шпилькою до підкладки на спині моєї куртки, і даю її ігумені. Вона розв’язує торбинку й бере з неї жменю перлин.

— Скільки їх тут?

— Не знаю, десь п’ятсот-шістсот.

— Це не доказ. Ви могли їх украсти будь-де.

— Пані ігуменя, щоб ваше сумління було чисте, я, коли ваша ласка, залишусь тут доти, доки ви дізнаєтеся, чи десь не пропали перли. Я маю гроші й заплачу за своє проживання. Обіцяю, що без вашого дозволу й кроку не ступлю з кімнати.

Жінка дивиться на мене дуже пильно. Я здогадуюся, про що вона думає. «А що, як ти втечеш? Ти ж утік із в’язниці, а звідси ще легше».

— Я залишу вам торбинку з перлами, це все моє багатство. Я знаю, вона буде в добрих руках.

— Гаразд, домовились. Але вас у кімнаті не замикатимуть. Вранці й пополудні, j коли мої дочки будуть у каплиці, ви зможете спускатися в садок. А їстимете на кухні із служниками.

Ця розмова мене трохи заспокоїла. Я вже рушаю нагору до своєї кімнати, але черниця-ірландка веде мене на кухню. Тут на мене чекає велика чашка кави з молоком, дуже свіжий чорний хліб і масло. Поки я снідаю, черниця мовчки стоїть переді мною. В неї заклопотаний вигляд.

— Дякую, сестро, за все, що ви зробили для мене, — кажу їй.

— Я хотіла б зробити більше, та не можу, мій друже Анрі, — відповідає вона й виходить з кухні.

Я сиджу біля вікна й дивлюся на місто, на порт, на море. Поле довкола добре оброблене. Я не можу позбутися відчуття, що мені загрожує небезпека. Причому відчуття це таке гостре, що я вирішую наступної ночі втекти звідси. Тим гірше для моїх перлин, хай ця ігуменя збереже їх для свого монастиря й для себе самої! Вона не викликає в мене довір’я, і, мабуть, я не помиляюсь, бо як могло статися, що вона не розмовляє по-французькому, будучи каталонкою й ігуменею монастиря, отже, освіченою жінкою? Це явище рідкісне. Висновок: цієї ночі я піду звідси.

Так, сьогодні пополудні я зійду на подвір’я й подивлюся, де можна буде перелізти через мур.

Десь о першій годині дня стукають у двері.

— Анрі, просимо обідати!

— Дякую, йду.

На кухні я сідаю за стіл і починаю накладати собі в тарілку варену картоплю з м'ясом. Коли це раптом відчиняються двері і входять четверо поліцейських у білій формі, з рушницями, а один з револьвером у руці.

— Ані руш, а то вб'ю!

Мені надягають наручники. Черниця-ірландка від жаху скрикує і непритомніє. Дві черниці з кухні підводять її.

— Ходімо, — каже офіцер.

Він підіймається разом зі мною до моєї кімнати. Поліцейські обшукують мої речі й знаходять тридцять шість золотих монет по сто песо, подарованих мені індіанцем. На чохол з двома стрілами вони навіть не дивляться. Мабуть, гадають, що то олівці. З неприхованим задоволенням офіцер кладе золоті монети собі до кишені. Виходимо. На подвір’ї стоїть автомобіль.

П'ятеро поліцейських і я сяк-так залазимо до цієї тарадайки, і чорний, як вугілля, водій у білій поліцій— ній формі рушає. Я приголомшений і навіть не протестую: вирішую поводитися з гідністю. Тут нема чого чекати ні співчуття, ні милосердя. Будь справжнім чоловіком і не втрачай надії! Такі думки промайнули у мене в голові. І коли я виходжу з автомобіля, то сповнений рішучості мати вигляд справжнього чоловіка, а не бути ганчіркою. Це мені непогано вдається, і офіцер, що оглядає мене, каже:

— А цей француз загартований, навіть не хвилюється, що потрапив до наших рук.

Я входжу до його кабінету, скидаю бриля і, не чекаючи запрошення, сідаю. Свій клунок я затискую між коліньми.

— Ти говориш по-іспанському?

— Ні.

— Поклич шевця.

За хвилину входить низенький чоловік у синьому фартусі і з шевським Молотком у руці.

— Ти той француз, що рік тому втік із Ріоачі.

— Ні.

— Брешеш!

— Не брешу. Я не той француз, що рік тому втік із Ріоачі.

— Зніміть з нього наручники. Скинь куртку й сорочку. — Він дивиться в якийсь папірець. Там у нього опис татуювань.

— У тебе на лівій руці нема великого пальця. Так, це ти!

— Ні, це не я, бо я втік не рік, а сім місяців тому.

— Це те саме.

— Для вас те саме, а для мене ні.

— Бачу, ти страшний розбійник. Француз ти чи колумбієць, усі розбійники однакові — не визнають ніякої влади. Я тільки заступник коменданта цієї в’язниці й не знаю, що з тобою зроблять. Поки що я посаджу тебе разом з твоїми колишніми товаришами.

— Якими товаришами?

— Французами, яких ти привіз до Колумбії.

Поліцейські ведуть мене до камери, загратовані вікна якої виходять на подвір’я. Тут я застаю всіх п’ятьох своїх друзів, і ми обіймаємось.

— Друже, ми гадали, що ти врятувався, — каже Клузйо.

Матюрет плаче, як хлопчик. Решта троє теж приголомшені. Те, що я знов серед друзів, додає мені сили.

— Розповідай, — кажуть вони.

— Потім. А як ви?

— Ми тут уже три місяці.

— До вас добре ставляться?

— Ні добре, ні погано. Чекаємо, коли нас перевезуть до Барранкільї. Здається, вони хочуть передати нас французьким властям.

— От негідники! А втекти не можна?

— Ти тільки з’явився тут, а вже думаєш про втечу!

— А все ж таки? Гадаєш, я так просто змирюся! Вас дуже пильно охороняють?

— Удень не дуже, а ввечері ставлять окрему варту.

— Скільки їх?

— Троє.

— А як твоя нога?

— Все гаразд, навіть не кульгаю.

— Ви весь час замкнені?

— Ні, нас випускають погуляти на подвір’я. На дві години зранку й на три — пополудні.

— А що являють собою колумбійські в’язні?

— Є типи дуже небезпечні, трапляються серед них, здається, і злодії, і вбивці.

Пополудні на подвір’ї я відводжу вбік Клузйо й розмовляю з ним. Аж раптом мене викликають. Я рушаю за поліцейським і входжу до того самого кабінету, де був уранці. Тут застаю коменданта в’язниці й того самого поліцейського, що вже допитував мене. На почесному місці сидить дуже засмаглий, майже чорний чоловік. Це скоріше негр, аніж індіанець. Швець також тут.

— Французе, тебе схопили через сім місяців після того, як ти втік. Що ти робив увесь цей час?

— Я жив у індіанців гуахірів.

— Не глузуй з мене, а то покараю.

— Я кажу правду.

— В індіанців ніхто ніколи не жив. Тільки цього року вони вбили понад двадцять п’ять чоловік із берегової охорони.

— Ні, берегову охорону вбивають контрабандисти.

— Звідки ти знаєш?

— Я прожив там сім місяців. Гуахіри ніколи не виходять за межі своїх земель.

— Гаразд, може, це й правда. Де ти вкрав тридцять шість стопесових золотих монет?

— Монети мої. Їх подарував мені вождь одного гірського племені, його називають Праведником.

— А де ж той індіанець узяв таке багатство, щоб тобі дарувати?

— Гаразд, начальнику, скажіть: десь пропали золоті монети?

— Ні, не пропали. В нашому бюлетені такої крадіжки не зафіксовано. Але це не завадить мені навести довідки.

— Наведіть, це мені буде вигідно.

— Французе, ти дуже завинив, що втік із в’язниці в Ріоачі. Та ще більша твоя вина в тому, що ти допоміг утекти такому злочинцеві, як Антоніо. Він убив кількох чоловік із берегової охорони, і його мали розстріляти. Тепер ми знаємо: тебе самого розшукує поліція Франції, бо ти повинен відбувати довічне ув’язнення. Ти небезпечний убивця. Тож я не ризикуватиму. Я не хочу, щоб ти втік звідси, і не залишу тебе разом з рештою французів. Я посаджу тебе в карцер, і ти сидітимеш там аж до від’їзду в Барранкілью. Золоті монети ми тобі повернемо, коли з’ясується, що їх справді не вкрадено.

Я виходжу з кабінету, і мене ведуть до сходів у підземелля. Спускаючись униз, я нараховую двадцять п’ять східців і опиняюсь у ледь освітленому коридорі, обабіч якого тягнуться камери-клітки. Поліцейські відмикають одну з них і впихають мене до неї. Коли двері зачиняються, я відчуваю, як від липкої земляної долівки тхне гнилизною. З усіх боків до мене озиваються голоси. В кожній камері-клітці сидить по одному, по два або по три в'язні.

— Французе, французе! Що ти накоїв? Чого ти тут? Чи ти знаєш, що це — карцер смерті?

— Замовкніть! Дайте йому слово сказати! — лунає чийсь голос.

— Так, я француз. Я тут, бо втік із в’язниці в Ріоачі.

Вони добре розуміють мою калічену іспанську.

— Слухай, французе: на підлозі в твоїй клітці лежить дошка. На ній ти спатимеш. Праворуч стоїть бляшанка з водою, не накидайся на неї, бо воду приносять тільки вранці й дуже мало, а більше в них не випросиш. Ліворуч — відро, то буде твій нужник. Накрий його курткою. Тут тепло, куртка тобі не знадобиться, а відро треба накрити, щоб менше смерділо. Ми теж понакривали свої відра хто чим.

Я підходжу до грат і намагаюся розгледіти обличчя в камері-клітці навпроти. Їх лише двоє: одне індіанське — таке, як у поліцейських, що заарештували мене в Ріоачі, а друге негритянське, однак досить світле, молоде й гарне. Негр попереджає мене, що з кожним морським припливом вода затоплює і карцер. Але не треба жахатися — вода ніколи не підіймається вище живота. Не слід ловити пацюків, які лазитимуть по мені, — треба їх тільки бити й відганяти. Якщо я не хочу, щоб вони мене покусали, то не треба хапати їх руками.

— Ти давно в цьому карцері? — питаю його.

— Уже два місяці.

— А інші?

— Тут більше трьох місяців не тримають. Якщо хтось відсидить у карцері три місяці і його звідси не випускають, то це означає, що він повинен тут померти.

— А є хтось такий, хто просидів тут довше?

— Один сидить вісім місяців, але він довго не протягне. Вже майже місяць зводиться тільки навколішки. Не може встати. Коли буде великий морський приплив, він утопиться.

— Твоя країна — країна дикунів.

— А я тобі й не казав, що ми люди цивілізовані. Твоя країна теж не дуже цивілізована, коли засудила тебе до довічного ув’язнення. У нас, в Колумбії, так: або двадцять років, або смертна кара. Але до довічного ув’язнення ніколи не засуджують.

— Бачиш, і тут погано, й там погано.

— Ти вбив багатьох?

— Ні, одного.

— Неймовірно. Хіба засуджують на такий довгий строк за одне вбивство?

— Клянусь тобі, це правда.

— Тоді виходить, що твоя країна така сама дикунська, як і моя.

— Гаразд, не будемо сперечатися щодо своїх країн. Маєш слушність. Поліція — скрізь лайно. А що ти вчинив?

— Я вколошкав чоловіка, його сина й дружину.

— За віщо?

— Вони дали з’їсти льосі мого братика.

— Який жах!

— Мій братик кожного дня жбурляв каміння в їхнього синочка й розбив йому голову.

— Все одно це не причина.

— Я теж так сказав, коли про це дізнався.

— Як ти про це дізнався?

— Мого братика не було три дні, і я, шукаючи його, знайшов його сандалик у гною. Цей гній було викинуто з хліва, де стояла льоха. Покопавшись у гною, я знайшов закривавлену шкарпетку. Тоді все зрозумів. Жінка зізналася, перш ніж я її порішив. Я примусив її помолитися перед розстрілом. За першим пострілом я перебив ноги чоловікові.

— Ти правильно зробив, що поквитався з ними. Що тепер з тобою буде?

— Мені дадуть двадцять років.

— Чого ти потрапив до карцеру?

— Я порішив одного поліцейського, що був моїм родичем. Він служив у цій в’язниці. Ми його викрали. Його вже нема, я спокійний.

Двері в коридорі відчиняються. Входить охоронець із двома в’язнями, які несуть прив’язану до двох палиць дерев’яну діжку. За ними вздовж коридора йдуть ще двоє охоронців з рушницями в руках. Вони беруть із кліток відра й випорожняють їх у діжку. Повітря сповнюється страшенним смородом, аж дух забиває. Всі мовчать. Охоронці підходять до моєї клітки, і той, що бере відро, опускає на землю невеликий згорток. Я одразу ж відкидаю його ногою далі в темний куток. Коли вони виходять, я знаходжу в згортку дві коробки сигарет, запальничку й записку. Вона написана по-французькому.

Спершу я припалюю дві сигарети й кидаю їх тим двом, що в клітці навпроти. А тоді гукаю свого сусіда, який простягає руку, бере сигарети й передає по одній решті в’язнів. Потім я запалюю сигарету для себе й намагаюся прочитати у тьмяному світлі записку. Це мені не вдається. Тоді я скручую папір, з якого було зроблено згорток, кілька разів клацаю запальничкою і нарешті запалюю його. І швидко читаю: «Не падай духом, Метелику, покладись на нас. Будь обережний. Завтра передамо тобі папір і олівець, щоб ти нам написав. Ми з тобою до самої смерті».

Ці слова зігрівають моє серце. Як же вони мене підбадьорюють! Я не сам, я можу розраховувати на друзів!

Ніхто не озивається. Всі курять. Роздаючи сигарети, я дізнався, що в карцері смерті нас дев’ятнадцять душ. Що ж, я знову на «шляху занепаду», і цього разу погруз у багнюці по саму шию! Ті сестриці Господні виявилися сестрами самого диявола. Але виказали мене, напевне, не ірландка й не іспанка. Ох, як же безглуздо я вчинив, повіривши тим сестрицям! Та ні, це зробили не вони. Може, кучер? Два-три рази ми необачно перемовились по-французькому. Невже він почув? Та яке це має значення тепер? Цього разу ти, Метелику, спіймався на гачок і спіймався міцно! А хто тебе виказав — сестриці, кучер чи ігуменя — байдуже, наслідок той самий.

Ох, пропаду я в цьому гидотному карцері, що його двічі на день затоплює вода! Тут така задуха, що я скидаю спершу сорочку, потім штани, роззуваюсь і кладу все на грати.

Подумати тільки — проплив дві тисячі п’ятсот кілометрів, щоб опинитися тут! Це справді жахливо! Господи! Ти був такий великодушний до мене, невже тепер покинеш? Ти подарував був мені таку велику, таку прекрасну свободу. Ти дав мені не одну, а дві чарівні дружини. І сонце, і море. І хижку, де я був всевладним господарем. Таке лагідне й спокійне життя на лоні природи. Ти зробив мені великий подарунок — бути вільним, жити без поліції, без суду, без заздрісників і лихих людей довкола. А я не оцінив належно цієї волі. Того голубого моря, яке ставало то зеленим, то майже чорним, того сходу й заходу сонця, яке огортало мене таким ніжним спокоєм, того способу жити без грошей, коли мені в житті нічого не бракувало, і всім цим я знехтував, усе це зневажив! Куди я надумав податися? До суспільства, яке не хоче бути прихильним до мене? До людей, які навіть не бажають знати, чи можу я виправитися? До світу, який мене відкидає, позбавляє будь-якої надії і прагне тільки одного: будь-що знищити мене?

От реготатимуть оті дванадцять шкарбунів із суду, бридкий Полен, фараони, прокурор, коли дізнаються, що мене впіймали! Адже знайдеться журналіст, який розповість про цю новину Франції.

А мої рідні? їх, певне, навідали жандарми, повідомили про мою втечу, і вони були такі щасливі, що їхній син і брат вирвався на волю! А тепер, довідавшись, що мене схопили, вони знову страждатимуть.

Я неправильно вчинив, покинувши своє плем’я. Так, я маю право сказати «моє плем’я», адже воно прийняло мене як свого. Я вчинив неправильно й цілком заслуговую того, що на мене чекає. А втім… Я втікав не для того, аби збільшити індіанське населення Південної Америки. Господи милостивий, зрозумій: я хочу знову жити в нормальному цивілізованому суспільстві й довести, що можу бути його частинкою, нічим йому не загрожуючи!

Я будь-що повинен довести: я є і буду нормальною людиною, а може, й кращою за решту індивідів будь-якого суспільства і будь-якої країни!

Я курю. Починає підійматися вода. Вона сягає мені до кісточок. Я звертаюсь до негра:

— Друже, вода довго стоїть у камері?

— Це залежить від того, який приплив. З годину, щонайдовше— дві.

З усіх боків лунають голоси в’язнів:

— Вода прибуває!

Поволі, дуже поволі підіймається вода. Мулат і негр вилазять на грати. Їхні ноги звисають у коридор, а руки тримаються вгорі за прути. Я чую плюскіт: то хлюпається у воді великий, як кіт, пацюк. Він теж силкується вилізти на грати.

Я хапаю черевик і, коли пацюк уже біля мене, б’ю його по голові. Він пищить і тікає до коридора.

— Французе, — озивається негр, — ти що — затіяв полювання? Однаково всіх не переб’єш. Лізь на грати, хапайся за поперечки й спокійно сиди.

Я роблю, як він радить, але грати впинаються мені в стегна, і я не можу довго так протриматись. Тоді забираю з відра куртку, накидаю її на грати й сідаю на неї. Тепер я мов на м’якому стільці.

Вода, пацюки, стоноги й дрібні краби — все це таке огидне, так пригнічує, що насилу витримуєш. Коли за годину вода відступає, на долівці залишається липуча багнюка завтовшки із сантиметр. Я взуваю черевики, щоб не чалапати по ній босоніж. Негр кидає мені невеличку дощечку и радить вигребти багнюку в коридор, почавши з дошки, на якій я спатиму. Ця робота забирає в мене півгодини. Це бодай уже якась полегкість. До наступного припливу в мене в карцері не буде води, цебто впродовж одинадцяти годин. До її нової появи в карцері слід відрахувати шість годин, протягом яких море відпливає, і п’ять годин, протягом яких воно припливає. Я роблю ці підрахунки, й мені стає смішно.

«Метелику, — думаю я, — тобі на роду написано мати справу з морськими припливами й відпливами. Місяць, хочеш ти чи ні, відіграє в твоєму житті велику роль. Саме завдяки припливам і відпливам ти легко вибрався з Мароні, коли втікав із каторги. Скориставшися з відпливу, ти відчалив від Трінідаду й Кюрасао. Коли тебе й заарештували в Ріоачі, то тільки тому, що відплив був слабенький і ти не встиг відійти від берега. І тепер ось ти постійно в полоні морського припливу».

Серед тих, хто прочитає ці сторінки, якщо колись вони побачать світ, будуть і такі, хто, може, бодай трохи поспівчуває мені в тому, що я пережив у колумбійських карцерах. То неодмінно будуть добрі люди. А інші, зокрема двоюрідні брати отих шкарбунів, котрі мене засудили, або кревні брати прокурора скажуть: «З ним правильно вчинили, йому треба було лишатися на каторзі, тоді такого з ним не сталося б». Тож знаєте, що я скажу вам, добродії, і вам, шкарбуни: я анітрохи не впав у розпач, скажу навіть більше: я радше волію сидіти в цих карцерах старої колумбійської фортеці, спорудженої іспанською інквізицією, ніж на островах Салю, де я зараз мав би пропадати. Тут у мене є багато шансів утекти на волю і тут, у цій ямі, все ж таки мене відділяють дві тисячі п’ятсот кілометрів від каторги. І охоронцям треба буде вжити справді багато запобіжних заходів, аби провезти мене в зворотному напрямі. Я шкодую тільки за одним — за своїм гуахірським плем’ям, за Лалі й Зораїмою, за свободою на природі, щоправда, без цивілізованого комфорту, але й без поліції, в’язниці й карцерів. Я гадаю, моїм індіанцям ніколи й на думку не спаде застосувати таку кару щодо своїх ворогів, а тим більше щодо такої людини, як я, хто нічим не завинив перед колумбійцями.

Я лягаю на дошку й викурюю в глибині камери дві-три сигарети, щоб решта в’язнів не бачили. Повертаючи негрові дощечку, я кидаю і йому припалену сигарету, і він, ховаючись від інших, курить так само, як я. Ці деталі, хоч і здаються дріб’язковими, мають, на мою думку, велике значення. Вони свідчать про те, що в нас, ізгоїв суспільства, лишилося бодай трохи ввічливості й сором’язливості.

Тут не так, як у Консьєржері. Я можу мріяти й мандрувати подумки, не накриваючи носовичком очі від надто сліпучого світла.

Хто ж міг донести поліції, що я в монастирі? Ох, якби я колись про це дізнався, то він дорого заплатив би! А потім я кажу собі: «Отямся, Метелику! Коли зважити, скільки тобі треба потрудитися у Франції, аби всім помститися, то ти не зможеш приїхати до цієї глухої країни, щоб чинити зло! Цю людину неодмінно покарає життя, а ти, якщо й приїдеш колись сюди, то не мститися, а ощасливити Лалі та Зораїму і, може, своїх дітей, яких ці жінки народять від тебе. Коли тобі випаде повернутися до цього краю, ти будеш для цих жінок і для всіх гуахірів, які прийняли тебе в своє коло, своєю людиною». Я ще перебуваю на «шляху занепаду», та, хоч і опинився на дні підводного карцеру, почуваюсь так, ніби я, хочуть мої вороги цього чи ні, знову здійснюю втечу й уже ступив на шлях свободи. Цього неможливо заперечити.

Я отримую папір, олівець і дві коробки сигарет. У карцері я вже три дні. Чи, правильніше сказати, три ночі, бо тут весь час темно. Закурюючи сигарету «П’єль роха», я відчуваю захват від того, що в’язні такі віддані один одному. Адже колумбієць, що передає мені сигарети, дуже ризикує. Якби його заскочили на гарячому, він неодмінно теж попав би до карцеру. Колумбієць це сам розуміє, і те, що він допомагає мені, — не просто мужність, а й благородство. Знов запаливши папір, я читаю: «Метелику, ми знаємо, що ти тримаєшся. Браво! Напиши, як тобі там. У нас усе без змін. Приходила, щоб побачитися з тобою, черниця, яка розмовляє по-французькому. Їй не дозволили поговорити з нами, але колумбієць запевняє, нібито встиг їй сказати, що ти у карцері смерті. Вона відповіла: «Я ще прийду». От і все. Обіймаємо тебе. Твої друзі».

Відповісти друзям нелегко, але все ж таки мені вдається нашкрябати: «Дякую за все. Я тримаюсь. Напишіть французькому консулові. Передачі нехай носить щоразу той самий каторжанин, щоб, коли викриють, покарали тільки одного. Не торкайтеся вістря стріл. Хай живе втеча!»

Втеча з в’язниці в Санта-Марті

Аж за двадцять вісім днів, після втручання бельгійського консула в Санта-Марті на ім’я Клаузен, я вибрався з тієї брудної печери. Негр Паласіос, — він вийшов з карцеру за три тижні по тому, як туди посадили мене, — здогадався сказати своїй матері під час побачення, щоб вона повідомила бельгійського консула, нібито в карцері знемагає один бельгієць. Зробити це йому спало на думку якось у неділю, коли консул провідував бельгійського в’язня.

Отож одного дня мене привели до кабінету коменданта.

— Чому ви, француз, поскаржилися бельгійському консулові? — спитав він.

Поруч у кріслі сидів чоловік років п’ятдесяти зі шкіряним портфелем на колінах — одягнений у біле, світлий, майже білий чуб, кругле й рум’яне, як у священика, обличчя.

Я враз оцінив ситуацію.

— Це ви сказали, що я француз. Так» я втік від французького правосуддя, але я бельгієць.

— О, ви бачите! — озвався чоловік з обличчям священика. — Чому ви не сказали про це раніше?

— Гадаю, це не мало для вас ніякого значення. Я справді не вчинив на вашій території ніякого злочину, хіба що тільки втік із в’язниці. Але ж у цьому немає нічого незвичайного.

— Гаразд, я переведу вас до ваших товаришів. Але, сеньйоре консуле, попереджаю вас: якщо він спробує втекти, я відразу посаджу його туди, звідки він щойно вийшов! Поведіть його до перукаря, а тоді поселіть до спільників, — наказав комендант охоронцеві.

— Дякую, пане консуле, — сказав я по-французькому, — і даруйте, що вас потурбували через мене.

— О Господи! Ви, мабуть, настраждалися в тому жахливому карцері! Швидше йдіть звідси. А то цей нелюд може передумати. Я ще провідаю вас. До побачення.

Перукаря на місці не було, і мене відвели до моїх друзів. Певне, я мав страшний вигляд, бо вони все примовляли:

— «Та невже це ти? Неймовірно!.. Що ті негідники з тобою робили?.. Не мовчи, кажи щось!.. Ти осліп? Що з твоїми очима? Чому ти весь час кліпаєш?..

— Ніяк не можу звикнути до світла. Тут воно надто яскраве для мене, мої очі звикли до темряви й тепер болять. — Я сідаю й дивлюся в темний куток. — Так мені краще.

— Від тебе тхне гнилизною, який жах! Навіть тіло про— смерділося карцером!

Я роздягся догола, і вони поклали мій одяг біля дверей. Мої руки, спина, стегна й ноги в червоних цятках, схожих на укуси наших блощиць, — це укуси дрібних крабів, що заповнюють карцери під час припливів. Це мене приголомшує, мені навіть дзеркало не потрібне, щоб роздивитися себе. Ці п’ятеро каторжан, які стільки побачили у своєму житті, замовкають, уздрівши мене в такому стані. Клузйо викликає поліцейського й каже йому, що коли тут нема перукаря, то принаймні є вода на подвір’ї. Той відповідає, що слід зачекати, коли нас випустять на прогулянку.

Я виходжу на подвір’я голісінький. Клузйо несе чистий одяг, який я маю надягти. З допомогою Матюрета миюся, намилюючись місцевим чорним милом. Що довше миюся, то більше з мене спливає бруду. Нарешті після багатьох намилювань та змивань я відчуваю себе чистим. За п’ять хвилин висушуюсь на сонці й вдягаюсь. Приходить перукар. Він хоче постригти мене наголо, а я кажу йому:

— Ні, підстрижи мене нормально й поголи. Я тобі заплачу.

— Скільки?

— Один песо.

— Підстрижи добре, — озивається Клузйо, — я дам тобі два песо.

Скупавшись, поголившись, підстригшись, надягши чисте вбрання, я почуваюсь так, ніби заново народився. Мої друзі не перестають мене розпитувати:

— На яку висоту підіймається вода? А пацюки? А стоноги? А намул? А краби? А куди дівається вміст із параш, і де беруться мерці, яких звідти виносять? Вони помирають природно чи накладають на себе руки? Чи, може, їм укорочують віку поліцейські?

Вони засипають мене запитаннями, і від довгої розмови мені хочеться пити. На подвір’ї в’язниці один торговець продає каву. За три години прогулянки я випиваю десять чашечок кави з цукром-сирцем. Нічого кращого я, здається, зроду не пив. Мене провідує негр, що сидів у камері-клітці навпроти. Він пошепки розповідає мені, як його мати викликала бельгійського консула. Я тисну йому руку. Він дуже пишається, що допоміг мені вибратися з карцеру, й додає;

— Побалакаємо завтра. На сьогодні досить.

У мене таке враження, ніби мої друзі сидять не в камері, а в палаці. Клузйо має власний гамак, якого купив за гроші. Він примушує мене лягти на нього. Я лягаю впоперек гамака. Клузйо дивується, і я пояснюю йому: якщо він лягає вподовж гамака, то просто не вміє ним користуватися.

Ми їмо, п’ємо каву, спимо, граємо в доміно й карти, розмовляємо по-іспанському між собою, а також із поліцейськими та— колумбійськими в’язнями, щоб краще засвоїти іспанську мову. Так минає день і навіть частина ночі. Важко заснути о дев’ятій вечора. Перед моїми очима пропливають одна за одною картини мого життя, від утечі з лікарні Сен-Лорана й до того дня, коли я опинився в Санта-Марті, — пропливають і прагнуть розгорнутися в нові події. Цей фільм не може урватися на моєму перебуванні в Санта-Марті, він повинен тривати далі, і він таки триватиме, друзі! Хай-но я тільки відновлю сили, й будьте певні: ще з’являться нові епізоди! Я знаходжу свої стріли та два листки коки: один із них зовсім висох, а другий ще трохи зелений. Я починаю жувати зелений листок. Усі здивовано дивляться на мене. Я пояснюю, що з такого листя роблять кокаїн.

— Ти з нас глузуєш!

— На, покуштуй.

Еге, від нього справді дерев’яніє в роті!

— А їх тут продають?..

— Не знаю. Клузйо, як тобі вдається тут усе оце купляти?

— Я поміняв у Ріоачі гроші, й тепер ні від кого не приховую, що маю їх.

— Комендант в’язниці забрав у мене тридцять шість стопесових золотих монет, а кожна така монета коштує триста песо. Колись я скажу йому.

— Всі вони тут голодні злидарі. Запропонуй йому якийсь гешефт.

— Добра думка.

У неділю я мав розмову з бельгійським консулом, коли той провідував у в’язниці свого земляка. Консул узявся мені допомагати. Він заповнив картку, записавши з моїх слів, що я народився в Брюсселі і мої батьки бельгійці. Я розповів йому про черниць і перли. Але він був протестант і не знав ні тутешніх черниць, ні священиків. Лише трохи знав єпископа. Щ6 ж до золотих монет, то консул порадив мені не домагатися їх. Це, мовляв, дуже ризиковано. Його мають попередити про наш від’їзд до Барранкільї за двадцять чотири години.

— Тоді ви зможете зажадати їх при мені, — сказав він. — Бо, якщо я правильно зрозумів, ви маєте свідків.

— Так.

— Але поки що нічого не вимагайте. Комендант здатний знову посадити вас до карцеру і, може, навіть убити. Ці золоті стопесові монети — справжнє багатство. Така монета коштує не триста песо, як ви гадаєте, а п'ятсот п’ятдесят. Отже, це чималі гроші. Не треба ризикувати. Що ж до перлів, то тут інша річ. Дайте мені час подумати.

Я запитую в негра, чи він не бажає втекти зі мною, і коли так, то як нам треба діяти. Його світла шкіра посіріла, коли він почув про втечу.

— Благаю тебе, чоловіче, навіть не думай про це! Якщо ти провалишся, то на тебе чекає жахлива повільна смерть. Ти вже трохи покуштував того карцеру. Зачекай, коли вас відвезуть до Барранкільї. А тут це буде самогубством. Хочеш загинути? Тож сиди спокійно. В усій Колумбії не існує такого карцеру, якого ти вже не спізнав. Навіщо ж тут ризикувати?

— Так, але тут, де мур не такий високий, здійснити втечу відносно легше.

— Чоловіче, легше чи ні, але ти не розраховуй на мене. Ні на втечу з тобою, ні на допомогу тобі. Навіть не хочу про неї говорити, — і він, зляканий, покидає мене, додавши на ходу: — Французе, ти ненормальна людина, ти збожеволів, думаючи про можливість здійснити таке тут, у Санта-Марті!

Кожного ранку й кожного надвечірку я придивляюся до колумбійських в’язнів, які сидять тут за тяжкі злочини. В усіх них пики вбивць, але, здається, вони упокорилися. Страх потрапити до карцеру цілком їх паралізував. Чотири-п’ять днів тому з карцеру випустили дебелого чолов’ягу, на голову вищого за мене, на кличку Кайман. Він здобув собі славу вкрай небезпечної людини. Я заводжу з ним мову, потім після трьох-чотирьох прогулянок кажу йому:

— Каймане, чи не хочеш утекти зі мною?

Він дивиться на мене так, ніби перед ним з’явився сам чортяка, й відповідає:

— Щоб повернутися туди, де ми були, якщо провалимося? Ні, дякую. Я волію дати собі відрубати руку, ніж знову опинитися там.

Це була моя остання спроба знайти собі спільника для втечі. Ніколи більше я ні з ким не заводитиму мову про втечу.

Пополудні комендант, ідучи з в’язниці, зупиняється, дивиться на мене й питає:

— Як справи?

— Непогано. Але було б іще краще, якби я мав свої золоті монети.

— Навіщо вони тобі?

— Я б найняв адвоката.

— Ходімо зі мною.

Він веде мене до свого кабінету. Тут ми самі. Він пригощає мене сигарою (що вже непогано) й припалює її (ще краще).

— Чи знаєш ти іспанську мову настільки, щоб зрозуміти мене і ясно відповісти?

— Так.

— Гаразд. Ти сказав, що хочеш продати свої двадцять шість монет.

— Ні, свої тридцять шість монет.

— Атож, атож! І на ті гроші хочеш найняти адвоката? Але про ці монети знаємо лише ми двоє.

— Ні, про них знають сержант, п’ятеро поліцейських, які заарештовували мене, і ваш заступник, котрий передав вам монети. До того ж є ще мій консул.

— Атож, атож. Гаразд. Це навіть краще, що про них знає так багато людей. Розумієш, я зробив тобі велику послугу, Я промовчав, не звернувся до відділень поліції у тих місцях, де ти побував, з проханням навести довідки, чи в когось не пропали золоті монети.

— Ваш обов'язок був зробити це.

—: Ні, для тебе краще буде, якщо я цього не зроблю.

— Дякую вам, пане коменданте.

— Хочеш, я їх продам для тебе?

— За яку ціну?

За таку, як у тебе вже купили три монети, ти сам розповів— по триста песо. А за послугу даси мені по сто песо з кожної монети. Що ти на це скажеш?

— Ні, ти повернеш мені всі до одної монети, а я дам тобі не по сто, а по двісті песо з кожної. Те, що ти зробив для мене, варте таких грошей.

— Ти надто хитрий, французе. Я бідний колумбійський офіцер, дуже довірливий і трохи дурний. А ти розумний і, як я вже сказав, надто хитрий.

— Гаразд, тоді що ти пропонуєш?

— Завтра я покличу сюди, до свого кабінету, покупця. Він подивиться на монети, назве свою ціну, і половина грошей — тобі, а половина — мені. Або так, або ніяк. Я відішлю тебе з монетами до Барранкільї або залишу їх для розслідування.

— Ні, ось моя остання пропозиція: покупець приходить сюди, дивиться на монети, і всі гроші, які він дасть понад триста п’ятдесят песо за кожну монету, твої.

— Гаразд, згода. Але куди ти подінеш таку велику суму?

— Коли покупець принесе гроші, ти викличеш бельгійського консула. Я їх передам консулові, щоб він найняв адвоката.

— Ні, я не хочу мати свідка.

— Ти нічим не ризикуєш, я дам тобі розписку, що ти повернув мені всі тридцять шість монет. Згоджуйся, і якщо ти добре поведешся зі мною, я запропоную тобі ще дещо.

— Що саме?

— Повір мені на слово. Те, що я тобі запропоную, не гірше за сьогоднішню нашу угоду. Тоді ти отримаєш половину моїх грошей.

— Що ти маєш на думці? Ну, кажи.

— Поквапся зробити все завтра. А о п'ятій вечора, коли мої гроші будуть у консула, я запропоную тобі ще одну угоду.

Розмова триває довго. Коли я, задоволений, виходжу нарешті на подвір’я, мої друзі вже сидять у камері.

— Що в тебе сталося?

Я розповідаю їм про свою розмову з комендантом. Незважаючи на наше становище, ми регочемо до упаду.

— Ну й хитрий ти лис! Швидко з ним упорався. Гадаєш, він додержить слова?

— Ставлю сто песо проти двохсот, що він у моїх руках. Хто грає?

— Ні, я теж гадаю, що він додержить слова.

Цілу ніч я розмірковую. Першу справу зроблено. Другу (він буде дуже радий піти забрати перли) теж зроблено. Залишається третя. Третя зводиться до того, що я запропоную йому все, що повернеться до мене, аби тільки він дав мені змогу добути човна в порту. Цього човна я можу купити на гроші, які маю у своїй капсулі. Тож побачимо, чи він відмовить мені. Зрештою, чим я ризикую? Після двох перших справ він навіть не може мене покарати. Побачимо. Не діли шкуру невбитого ведмедя. Можеш зачекати, коли нас доставлять до Барранкільї. Але навіщо? У значущішому місті значущіша в'язниця, тож її краще охороняють, і в неї мури вищі. Я повинен повернутися до Лалі та Зораїми: втікаю звідси якомога швидше, перечікую там кілька років, потім іду в гори до племені, яке має худобу, й налагоджую зв'язки з венесуельцями. Отже, ця втеча має будь-що увінчатися успіхом. Цілу ніч я обмірковую, що маю зробити, аби добре залагодити третю справу.

Наступного дня о дев’ятій ранку мене кличуть до кабінету коменданта на побачення з якимось паном. Коли я входжу, охоронець залишається за дверима, і я опиняюсь перед чоловіком у світло-сірому костюмі й при сірій краватці: йому вже під шістдесят. На столі лежить сірий фетровий капелюх, схожий на ковбойський. З краватки, наче з футлярчика, виглядає сріблясто-голуба перлина. Цьому сухорлявому чоловікові вишуканості не бракує.

— Добрий день, пане, — вітається він.

— Ви говорите по-французькому?

— Так, пане, я за походженням ліванець. Я дізнався, що ви маєте золоті стопесові монети. Вони мене зацікавили. Хочете, я заплачу вам по п’ятсот песо за кожну?

— Ні, по шістсот п’ятдесят.

— Пане, ви погано поінформовані. Одна така монета коштує щонайбільше п’ятсот п’ятдесят песо.

— Гаразд, оскільки ви забираєте всі монети, я вам продам їх по шістсот песо.

— Ні, по п’ятсот п’ятдесят.

Зрештою ми сходимося на п’ятсот вісімдесят песо. Угоду укладено.

— Que ha dicho Usted?[18]

— Угоду укладено, коменданте. Ми домовилися про ціну: п’ятсот вісімдесят песо за монету. Він купить їх у мене пополудні.

Покупець виходить. Комендант підводиться й каже:

— Дуже добре. То скільки дістанеться мені?

— По двісті п’ятдесят песо з кожної монети. Бачите, я даю вам у два з половиною рази більше, ніж ви хотіли. А хотіли ви по сто песо.

Комендант усміхається й питає:

— А яка друга справа?

— Хай спершу прийде консул і забере гроші. Коли він піде, я скажу вам про другу справу.

— Невже таки буде ще одна справа?

— Даю слово честі.

— Гаразд, хай так.

О другій годині приходять консул і покупець. Ліванець платить мені двадцять тисяч вісімсот вісімдесят песо. Дванадцять тисяч шістсот песо я передаю консулові, а вісім тисяч двісті вісімдесят — комендантові. Потім пишу розписку комендантові про те, що він повернув мені тридцять шість золотих стопесових монет. Ми з комендантом залишаємося самі. Я розповідаю йому про свою пригоду з ігуменею.

— Скільки там перлин?

— П’ятсот-шістсот.

— Ну й злодюга та ігуменя! Вона мала б сама принести їх тобі сюди, або з кимось прислати, або здати їх у поліцію. Я її викрию!

— Ні, ти провідаєш її і передаси їй листа від мене, якого я напишу по-французькому. А перше ніж сказати про лист, попросиш, щоб вона покликала ірландку.

— Розумію, ірландка має прочитати їй листа й перекласти: Дуже добре. Я їду до неї.

— Зачекай, я напишу листа.

— О, і справді! Хосе, приготуй автомобіль і виклич двох поліцейських! — кричить він у прочинені двері.

Я сідаю за комендантів стіл і на аркуші з грифом в’язниці пишу такого листа:

Від Санта-Марти до монастиря вісім кілометрів, і автомобіль повертається аж через півтори години. Комендант викликає мене.

— Все гаразд. Полічи — може, кілька перлин пропало.

Я лічу. Не для того, щоб довідатися, чи не пропало кілька перлин, — однаково я не знав, скільки їх було, — а щоб знати, скільки їх тепер у руках цієї бестії. Виходить п’ятсот сімдесят дві штуки.

— Всі?

— Еге ж.

— Не пропала жодна?

— Ні. А тепер розповідай.

— Коли я приїхав до монастиря, ігуменя була на подвір’ї. Мене супроводжували двоє поліцейських. Я їй сказав: «Пані ігуменя, мені треба поговорити при вас із сестрою ірландкою про одну дуже серйозну справу. Ви, певне, здогадуєтесь».

— Ну, а вона?

— Ірландка вся аж тремтіла, коли читала ігумені листа. Але та нічого. Тільки понурила голову, висунула шухляду письмового стола й мовила: «Торбинка з його перлами ціла— цілісінька. Ось вона. Хай Бог простить того, хто согрішив проти цього чоловіка. Перекажіть йому, що ми молимося за нього». От і все, голубе! — радісно закінчив свою розповідь комендант.

— Коли ми продамо перли?

— Завтра. Я не питаю тебе, де ти їх узяв, я знаю, що ти небезпечний розбійник, але знаю й те, що ти порядний чоловік, людина слова. Візьми ось шинку, пляшку вина, кілька буханців французького хліба й відсвяткуй зі своїми товаришами цей пам’ятний день.

— На добраніч.

І я повертаюся з дволітровою пляшкою к’янті, трьома кілограмами копченої шинки та чотирма довгими буханцями французького хліба до камери. Сьогодні в нас святкова вечеря. Шинка, хліб та вино швидко зникають. Усі ми їмо й п’ємо з добрим апетитом.

— Гадаєш, адвокат може щось зробити для нас?

Я регочу. Сердеги, навіть вони повірили в адвоката!

— Не знаю. Треба все добре вивчити й порадитися, перше ніж платити.

— Краще буде, — озивається Клузйо, — коли ми заплатимо тільки в разі успіху.

— Еге ж, треба знайти адвоката, який би пристав на цю пропозицію.

Я більше нічого не кажу. Мені стає трохи соромно.

Наступного дня знову приходить ліванець.

— Усе це не просто, — каже він. — Спершу треба розікласти перли за розміром, потім за блиском і формою, роздивитися, чи вони круглі, а чи гранчасті.

Виявляється, і це не все. Ліванець повинен привести ще одного, досвідченішого від себе покупця. Та за чотири дні він таки залагоджує справу і платить мені тридцять тисяч песо. В останню мить я беру собі одну рожеву перлину й д, ві чорні, щоб подарувати їх дружині бельгійського консула.

Покупці не пропускають нагоди сказати мені, що ці три перлини коштують п’ять тисяч песо. Та все ж таки я їх забираю.

Бельгійський консул, перш ніж узяти перлини, довго відмовляється. Він візьме на збереження моїх п’ятнадцять тисяч песо. Отже, я маю двадцять сім тисяч песо. Тепер слід вигідно провести третю справу.

Як же використати ці гроші? В Колумбії добрий робітник заробляє за день вісім-десять песо. Виходить, двадцять сім тисяч песо — це велика сума. Куватиму залізо, поки гаряче.

Комендант одержав двадцять три тисячі песо. Якби до його рук потрапили й мої двадцять сім тисяч, то він мав би п’ятдесят тисяч песо.

— Коменданте, скільки треба мати грошей, щоб завести якусь комерцію і жити краще, ніж ти живеш?

— Щоб завести таку комерцію, треба мати тисяч сорок п’ять — шістдесят.

— І який прибуток це дало б? Разів у три чи, може, й у чотири більше, ніж ти заробляєш?

— Ні. Разів у п’ять-шість більше.

— То чом би тобі не стати комерсантом?

— Для цього мені треба вдвічі більше, ніж я маю.

— Слухай, коменданте, я хочу тобі запропонувати ще й третю справу.

— Не жартуй зі мною!

— Правду кажу. Хочеш мати й мої двадцять сім тисяч? Якщо забажаєш, вони стануть твоїми.

— Як?

— Дай мені змогу втекти.

— Ось що, французе, я знаю, ти не довіряв мені. Може, раніше ти й мав рацію. Але тепер, коли завдяки тобі я вибився із злиднів і маю змогу купити будинок, послати дітей до платної школи, затям собі: я твій друг. Я не хочу тебе обкрадати й не хочу, щоб тебе вбили. Тут я нічим тобі не зараджу, навіть за велике багатство. Я не можу допомогти тобі утекти. Твоя втеча закінчиться невдачею.

— А якщо я доведу, що все буде гаразд?

— Тоді побачимо, але спершу добре подумай.

— Коменданте, ти маєш друга серед рибалок?

— Маю.

— А він не міг би продати мені човна й вивести мене в море?

— Не знаю.

— Скільки приблизно коштує човен?

— Дві тисячі песо.

— А якщо я дам йому сім тисяч, а тобі — двадцять тисяч, ви згодитеся?

— Французе, мені вистачить і десять тисяч, залиш дещо собі.

— Влаштуй усе як слід.

— Ти тікатимеш сам?

— Ні.

— А скільки вас буде?

— Троє.

— Я побалакаю зі своїм другом.

Я вражений тим, як змінився комендант у ставленні до мене. В грудях цього типа з пикою вбивці б’ється добре серце.

На подвір’ї я розмовляю з Клузйо та Матюретом. Обоє відповідають, щоб я чинив як знаю, вони, мовляв, цілком покладаються на мене. Ця їхня відданість дає мені неабияке задоволення. Я не зловживатиму нею, ні. Я беру на себе велику відповідальність і діятиму обережно. Але я повинен попередити й решту наших товаришів. Уже близько дев’ятої години вечора. В такий час ми п’ємо каву. Я гукаю торговця, і він наливає нам шість чашок гарячої кави.

— Мені треба з вами побалакати. Здається, я матиму нагоду влаштувати втечу. На жаль, зі мною зможуть утекти тільки двоє. Певна річ, я візьму з собою Клузйо й Матюрета, з якими я втік із каторги. Якщо хтось має щось проти, хай скаже відверто, я вислухаю.

— Ні, — озивається бретонець, — ми не маємо права заперечувати. Передусім тому, що ви троє втекли разом із каторги. Зрештою, ви опинилися тут через нас, бо нам забаглося висадитись у Колумбії. Дякуємо тобі, Метелику, що радишся з нами. Але ти маєш повне право робити так, як вважаєш за потрібне» Хай вам помагає Бог. Запам’ятайте, в разі невдачі вас чекає неминучі смерть.

— Ми про це знаємо, — кажуть разом Клузйо й Матюрет.

Пополудні я розмовляю з комендантом. Друг його згоден. Рибалка питає, що ми хотіли б мати в човні.

— П’ятдесятилітрову бочку прісної води, двадцять п’ять кілограмів кукурудзяного борошна й шість літрів олії. От і все.

— Чоловіче! — вигукує комендант. — Хіба ж можна виходити в море з такими вбогими харчами!

— Можна.

— Ти хоробрий, французе.

Все гаразд. Отже, комендант здійснить і третю операцію. Він холодно додає ще:

— Віриш ти мені чи ні, а я зроблю це задля своїх дітей і задля тебе. Своєю хоробрістю ти цього заслуговуєш.

Я знаю, що він каже правду, й дякую йому.

— Як ти думаєш утекти, щоб ніхто не здогадався, що ми з тобою у змові?

— Твоєї вини тут не буде. Я тікатиму вночі, коли чергуватиме твій заступник.

— Розкажи про свій план.

— Завтра ти знімеш з нічної охорони одного вартового, Через три дні знімеш другого. Коли залишиться один, поставиш навпроти дверей камери сторожову будку. Першої ж дощової ночі вартовий сховається в будку, а я вилізу через заднє вікно. Що ж до освітлення муру, то тобі доведеться якось зробити там замикання. Можна прив'язати до шматка мідного дроту завдовжки з метр два камінці й закинути його на електричні дроти, що йдуть від стовпа до муру. А рибалка нехай припне ланцюгом човна так, щоб нам не довелося довго його відв'язувати. Вітрила й весла мають лежати готові в човні.

— На човні стоїть невеликий мотор, — каже комендант.

— О, тоді ще краще: хай рибалка запустить мотор — ніби для прогрівання, — а сам піде до сусіднього шинку випити чарку.

— Гроші?

— Рибалці я заплачу сім тисяч песо наперед. Що ж до твоїх двадцяти тисяч, то кожну банкноту я розріжу навпіл і одні половинки дам тобі до втечі, а другі сюди принесе потім один із французів, який залишається. Я скажу тобі, котрий саме.

— Ти мені не довіряєш? Погано.

— Ні, річ не в тому, що я тобі не довіряю. Але якщо ти не зумієш зробити замикання, то я не зможу втекти і, певна річ, не заплачу тобі.

— Гаразд.

Усе готово. Через коменданта я вже передав рибалці сім тисяч песо. П’ятий день нас охороняє тільки один вартовий. Сторожову будку поставлено, і ми чекаємо дощу. А його нема. Один із прутів у гратах ми перепиляли пилками, що їх приніс нам комендант. Місце надрізу добре замазано й прикрито кліткою з папугою, який навчився казати по— французькому «лайно». Ми сидимо як на голках. Комендант одержав перші половинки банкнот. Чекаємо щоночі. А дощу нема. За годину по тому, як почнеться дощ, комендант повинен зробити замикання. Та все марно, о цій порі року дощі не йдуть. Це просто жахливо! Найменша хмарка, яку ми бачимо крізь грати на небі, вселяє в нас надію. Але даремно. Так можна збожеволіти. Ось уже шістнадцять днів ми зі щемом у серці чекаємо втечі й шістнадцять ночей не спимо. Якось у неділю вранці комендант сам розшукує мене на подвір’ї і веде до свого кабінету. Тут він повертає мені пачку половинок банкнот і три тисячі песо цілими асигнаціями.

— Що сталося?

— Французе, друже мій, у тебе лишилася тільки одна ніч. Завтра о шостій ранку вас повезуть до Барранкільї. Рибалка повернув лише три тисячі песо, решту він потратив. Якщо Бог пошле сьогодні вночі дощ, рибалка ждатиме тебе, і ти віддаси йому гроші біля човна. Я вірю тобі й знаю, що мені нема чого боятися.

Але дощ так і не пішов.

Втеча з Барранкільї

О шостій ранку вісім солдатів і двоє капралів на чолі з лейтенантом надягають нам наручники й везуть у військовому ваговозі до Барранкільї. За три з половиною години ми долаємо сто вісімдесят кілометрів. О десятій ранку ми вже у в’язниці «Вісімдесята» на вулиці Медельїна. Стільки зусиль доклали ми, щоб уникнути Барранкільї, і все ж таки нас перевезли! Це чимале місто. Найголовніший колумбійський порт на Атлантичному узбережжі, хоч і лежить далеко в гирлі річки Магдалени. Що ж до в’язниці, то вона досить велика: чотириста в’язнів і близько сотні охоронців. В’язниця обнесена муром заввишки понад шість метрів.

Нас зустрічає все начальство на чолі з директором, доном Грегоріо. У в’язниці аж чотири подвір’я. Два з одного боку довжелезної каплиці, в якій відбувається служба Божа і яка заразом править за приймальню, і два — з іншого. Нас ведуть на подвір'я для найнебезпечніших в'язнів. Під час обшуку в мене знаходять двадцять три тисячі песо й дві невеличкі стріли. Я вважаю своїм обов'язком попередити директора, що стріли отруєні, отож особливої довіри ми в нього не викликаємо.

— Ці французи навіть мають отруєні стріли!

У «Вісімдесятій» нам загрожує величезна небезпека. Саме тут нас мають передати французьким властям. Так, у Барранкільї вирішиться наша доля. Треба будь-що звідси втекти! Я повинен поставити на карту все.

Наша камера стоїть посеред подвір’я. Власне, це не камера, а клітка з товстелезних залізних грат, накритих дахом; у одному з кутків — клозет і умивальник. Решта в'язнів — їх тут добра сотня — розподілені по камерах, що являють собою своєрідні загратовані нори в чотирьох мурах цього подвір’я, розміром двадцять метрів на сорок. Над кожними гратами нависає бляшаний дашок, що захищає камеру від дощу. Тільки ми, шестеро французів, у цій клітці день і ніч на очах у всіх в’язнів та охорони. З шостої ранку до шостої вечора ми на подвір’ї. Виходимо з камери й заходимо до неї, коли схочемо. На подвір’ї можна розмовляти, прогулюватись і навіть їсти.

Через два дні після нашого приїзду нас усіх шістьох кличуть до каплиці, де вже чекають директор в’язниці, кілька поліцейських і сім-вісім фотокореспондентів.

— Ви втекли з французької каторги у Гвіані?

— Ми ніколи цього не заперечували.

— За які злочини кожного з вас так суворо покарали?

— Це не має тут значення. Важливо те, що на колумбійській землі ми не вчинили ніякого правопорушення, а ви не тільки не даєте нам почати нове життя, але й виступаєте в ролі людоловів, жандармів французького уряду.

— Колумбія вважає, що ви не маєте права жити на її території.

— Але ж ні я, ні двоє моїх товаришів і не збиралися жити у вашій країні. Нас трьох заарештували у відкритому морі, а не під час висадки на вашу землю. Навпаки, ми робили все можливе, щоб бути від неї якомога далі.

— Французи, — озивається кореспондент католицької газети, — майже всі католики, як і ми, колумбійці.

— Може, ви й вихрестились на католиків, але ваша поведінка далеко не християнська!

— У чому ви нас звинувачуєте?

— Ви допомагаєте наглядачам каторжної в’язниці, що нас переслідують. Навіть більше — ви самі виконуєте їхню брудну роботу. Ви відібрали в нас човен з усім майном, яке нам подарували католики острова Кюрасао і їхній єпископ Ірене де Брюїн. Нас прикро вражає те, що ви не тільки не хочете надати нам можливість почати жити по-новому, а й перешкоджаєте переїхати власним коштом до котроїсь іншої країни, яка згодилася б нас прийняти. З таким не можна змиритися.

— Ви ненавидите нас, колумбійців?

— Не колумбійців, а їхню поліційну й правову систему.

— Що ви хочете цим сказати?

— Що будь-яку помилку можна виправити, якщо цього захотіти. Дайте нам змогу вирушити морем до якоїсь іншої країни.

— Ми спробуємо дістати для вас такий дозвіл.

Коли ми знову виходимо у двір, Матюрет каже мені:

— Ну, ти зрозумів? Цього разу не слід плекати ілюзій, друже! Ми потрапили в міцні руки, й вирватися з них буде нелегко.

— Любі друзі, я не певен, чи в гурті ми будемо сильніші. Тому скажу вам таке: хай кожен діє н? власний розсуд. Що ж до мене, то я мушу втекти з цієї горезвісної «Вісімдесятки».

У четвер мене викликають до приймальні. Там уже чекає гарно вдягнений чоловік років сорока п’яти. Я пильно дивлюся на нього. Він напрочуд схожий на Луї Дега.

— Це ти — Метелик?

— Так.

— Я Жозеф, брат Луї Дега. Я вичитав про тебе з газет і прийшов провідати тебе.

— Дякую.

— Ти бачив там мого брата? Знаєш його?

Я докладно розповідаю йому про одіссею Дега до того дня, коли ми розлучилися в лікарні. Він каже мені, що його брат тепер на островах Салю, — про це написали йому з Марселя. Що ж до «Вісімдесятої», то відвідувачів Тут приймають по четвергах та неділях у каплиці. Жозеф розповідає мені також, що в Барранкільї живе з десяток французів, які приїхали сюди з дружинами шукати кращої долі. Всі вони переважно сутенери. В спеціальному кварталі міста півтори дюжини проституток підтримують високу французьку традицію вишуканої і талановитої проституції. Завжди певний тип чоловіків і жінок поширюють на землі, від Каїра до Лівану, від Англії до Австралії, від Буенос-Айреса до Каракаса, від Сайгона до Браззавіля, свою стару, як світ, професію — проституцію й спосіб добре з неї жити.

Жозеф Дега приніс мені одну новину: французькі сутенери в Барранкільї страшенно наполошилися. Вони бояться, щоб наш приїзд до в’язниці цього міста не порушив їхнього спокою й не завдав шкоди їхньому процвітаючому ремеслу. Справді, якщо хтось із нас утече, то поліція піде шукати його по будинках французів, навіть якщо втікач ніколи не просив у них допомоги. Тож поліція може ненароком багато що розкрити: фальшиві документи, прострочені або недійсні дозволи на проживання. Є жінки й навіть чоловіки, які, коли їх розкриють, матимуть великі неприємності.

От я й отримав необхідну інформацію. Потім Жозеф додає, що радий буде допомогти мені й приходитиме до мене по четвергах та неділях. Я дякую цьому доброму чоловікові, який згодом доведе щирість своїх обіцянок. Повідомляє він і про те, що, як пишуть газети, вже є домовленість про передачу нас Франції…

— Ну, панове, я маю що вам розповісти.

— Що саме? — хором вигукують усі п’ятеро.

— Передусім — нам не варто плекати ілюзій. Про передачу нас уже є домовленість. Сюди з Гвіани пливе спеціальний корабель, який відвезе нас знову туди, звідки ми втекли. Наша присутність тут завдає клопоту французьким сутенерам, які добре влаштувалися в цьому місті. Ні, не тому чоловікові, який провідує мене. Йому начхати на наслідки, але його колеги побоюються, що коли хтось із нас утече, то завдасть їм неприємностей.

Мої товариші сміються. Вони гадають, що я жартую.

— Пане маклере такий-то, — каже Клузйо, — прошу вас, чи можу я втекти?

— Годі реготати. Якщо нас провідають ці хвойди, треба буде їм сказати, аби більше вони не приходили. Домовилися?

— Домовилися.

Як я вже казав, у нашому дворі душ сто в’язнів-колумбійців. Це зовсім не дурні хлопці. Є серед них спритні злодії, вправні фальсифікатори, хитрі шахраї, мастаки нападати зі зброєю, торговці наркотиками й кілька спеціально підготовлених убивць — це досить звичайна професія в Америці. Там багатії, політичні діячі й приїжджі авантюристи наймають цих убивць, і вони роблять свою брудну справу.

Колір шкіри в них різний: від чорної, властивої сенегальцям, до чайного кольору мартініканських креолів; від цегляного індіанського з гладеньким темно-фіолетовим волоссям до чисто білого. Я налагоджую зв’язки, намагаюсь довідатися, чи хтось із цих людей здатен і бажає втекти. Більшість їх, як і я, засуджені на тривалі строки і тільки й думають про втечу.

Вгорі по чотирьох мурах, які оточують це прямокутне подвір’я, проходить доріжка; вночі вона яскраво освітлена, а на кожному розі ще й стоїть невеличка вежа з вартовим. Отож четверо вартових день і ніч пильнують на мурах, а п’ятий — у дворі, біля дверей каплиці. Цей, що внизу, без зброї. Їсти нам вистачає, а багато в’язнів ще й продають харчі, каву та місцеві соки — помаранчевий, ананасовий і з плодів папайї, що їх приносять із міста.

Час від часу ці дрібні торговці стають жертвою нападу, що здійснюється напрочуд швидко. Вони навіть не встигають озирнутися, коли нападники накидають їм на голову великий рушник, аби вони не закричали, і прикладають до спини або до шиї ножа, який враз устромився б у їхнє тіло, тільки-но вони ворухнулися б. У жертви вмить забирають виторг. Потім гамселять жертву кулаком у потилицю й водночас стягують з її голови рушник. Хоч би що тут сталося, ніхто на це не скаржиться. Інколи торговець складає свій товар і шукає, хто його вдарив. Якщо знаходить, починається бійка, як правило, з ножами.

Два колумбійські злодії роблять мені одну пропозицію. Вони кажуть, що в цьому місті є поліцейські-злодії. Коли вони чергують у якомусь районі, попереджають своїх спільників, аби ті могли прийти сюди красти.

Мої співрозмовники знають їх усіх і пояснюють мені: нам добре пощастить, якщо один із цих поліцейських прийде через тиждень чергувати на дверях каплиці. Доти я маю попросити тих, хто мене провідує, принести мені револьвер. Поліцейський-злодій охоче згодиться, аби його, так би мовити, примусили постукати в зовнішні двері каплиці, які виходять на сторожовий пост із чотирьох-шести чоловік. Заскочені нами зненацька, до того ж побачивши в нас револьвер, охоронці не зможуть перешкодити нам вийти на вулицю. І нам нічого не залишиться, як зникнути у вуличному вирі.

Цей план мені не дуже подобається. Револьвер, аби його можна було сховати, має бути вельми малий, — калібру 6,35 міліметра. З такою зброєю ми ризикуємо не дуже злякати охоронців. Хтось із них може погано зреагувати, тоді ми будемо змушені його вколошкати. Тому я не згоджуюсь.

Бажання діяти точить тільки мене,(а й моїх друзів. Різниця тільки в тому, що іноді вони геть занепадають духом і ладні дочекатись у в'язниці корабля, що прибуде по нас. Чого доброго, так вони й зовсім згорнуть руки! А часом навіть сперечаються про те, яка кара нас там жде.

— Я вже не можу слухати ваших дурниць! Коли вам ще закортить поляпати язиками про таке своє майбутнє, то забийтеся десь у куток, щоб я вас не чув! Отак безнадійно опускати руки можуть тільки геть немічні. А ви ж не немічні! Сказати правду, друзі, коли я думаю про втечу, то маю на увазі всіх нас. І коли я обмірковую, як влаштувати цю втечу, то хочу, щоб утекли всі. А зробити це відразу шістьом нелегко. Сам я скажу вам таке: коли побачу, що корабель ось-ось має прибути, а я ще нічого не зробив, тоді я вколошкаю колумбійського поліцейського і виграю час. Якщо я вб’ю їхнього поліцейського, вони не видадуть мене Франції. Тоді в мене буде час. Я залишуся сам, і втекти буде неважко.

Колумбійці готують інший план, непогано продуманий. У неділю вранці на відправі в каплиці завжди багато людей. Спочатку відправу слухають усі разом, а коли вона закінчується, в каплиці залишаються тільки ті в’язні, які чекають на відвідувачів. Колумбійці просять мене сходити в неділю на службу Божу й пересвідчитися, як це все там відбувається, аби скоординувати наші дії на наступну неділю. Вони пропонують мені очолити бунт. Та я відмовляюся від такої честі: я не знаю як слід людей, які візьмуть участь у цій акції.

Я відповідаю за чотирьох французів. Бретонець і отой тип, що порішив свою дружину праскою, не бажають приєднатися до нас. Тут нема ніякої проблеми, їм варто тільки не йти до каплиці. В неділю ми четверо, що збираємося втікати, йдемо на месу. Ця каплиця має форму прямокутника. В її глибині — хори: обабіч посередині — двері, які виходять на подвір’я. Головні двері виходять на сторожовий пост. Їхній проріз зачиняється гратчаткою, за якою стоять зо два десятки вартових. А за ними — двері в мурі, що виходять на вулицю. А що каплиця переповнена людьми, то вартові тримають гратчатку відхиленою й самі під час служби Божої стоять тісною шерегою. Серед відвідувачів мають бути двоє чоловіків і дві жінки. Зброю принесуть між стегнами жінки. Вони передадуть нам зброю, коли каплицю заповнять в'язні. Це будуть великі револьвери тридцять восьмого й сорок п’ятого калібру. Ватажок змови отримає револьвер більшого калібру від жінки, яка одразу ж покине каплицю. Ми маємо зчинити бунт ураз, коли пролунає другий дзвоник хлопчика з хору. Я повинен буду прикласти великий ніж під груди директорові в'язниці дону Грегоріо й сказати йому: «Накажи випустити нас, а то я тебе порішу».

Інший в'язень має вчинити таке саме з священиком. Троє в'язнів у різних кутках каплиці націляться своїми револьверами на поліцейських, що стоятимуть у головних дверях каплиці. Ми маємо наказ убивати кожного, хто не складе зброї. Першими вийдуть з каплиці неозброєні в’язні. Священик та директор правитимуть за щит тим, хто виходитиме останніми. Якщо все відбуватиметься нормально, то рушниці поліцейських лежатимуть на землі. Озброєні револьверами в'язні мають загнати поліцейських до каплиці. Ми замкнемо спершу гратчатку, потім дерев’яні двері. Сторожовий пост буде без вартових, бо всі поліцейські неодмінно будуть на відправі. За межами в'язниці, за п’ятдесят метрів од дверей, стоятиме ваговоз з драбинкою, почепленою на задній борт, щоб ми могли якнайшвидше сісти на нього. Ваговоз зрушить з місця тільки тоді, коли ватажок бунту сяде на нього. Він має сісти останнім. Побувавши на месі, я даю згоду на проведення цієї акції. Тут усе відбулося так, як це мені описав Фернандо.

Жозеф Дега не провідає мене в неділю. Він знає чому. Він приготує лжетаксі, аби ми не сідали на ваговоз, і завезе нас до одного сховку, який теж сам приготує. Я вельми збуджений цілий тиждень і з нетерпінням чекаю цієї акції. Фернандо роздобув собі револьвер в інший спосіб. Це револьвер сорок п'ятого калібру колумбійської жандармерії, досить грізна зброя. В четвер мене провідує одна з Жозефових жінок. Вона вельми люб’язна, каже мені, що таксі буде жовте, помилитися неможливо.

— Гаразд, дякую.

— Хай вам щастить, — ніжно цілує вона мене в обидві щоки і, як мені здалося, трохи зворушується.

— Заходьте, заходьте. Ходіть до каплиці послухати голос Божий, — каже священик.

Клузйо майже готовий. У Матюрета палахкотять очі, він не відстає від мене ні на крок. Я спокійно займаю своє місце. Директор дон Грегоріо сидить на стільці біля якоїсь опасистої жінки. Я стою під стіною. Праворуч від мене — Клузйо, ліворуч — двоє інших, одягнені так, аби нас нелегко було розпізнати в натовпі, якщо нам пощастить вибратися на вулицю. Я тримаю в правому рукаві сорочки кольору хакі з добре застебнутим манжетом розкритого ножа. Сам ніж притримує товста гумка. Якраз під час великого духовного піднесення, коли всі понурять голови, мовби чогось шукаючи, хлопчик з хору, продзвонивши швидко, має тричі задзвонити дуже виразно. Третій дзвоник буде для нас сигналом. Кожен знає, що він має робити.

Перший дзвоник, другий… Я накидаюсь на дона Грегоріо, прикладаючи йому ножа під груди.

— Згляньтеся, не вбивайте мене! — кричить священик.

І я чую, не бачачи їх, як троє інших в’язнів наказують вартовим кинути свої рушниці. Все йде гаразд. Я беру за комір гарного костюма дона Грегоріо й кажу йому:

— Іди за мною й нічого не бійся, я не зроблю тобі чогось поганого.

Священик стоїть неподалік від мене з бритвою, прикладеною йому до шиї.

— Ходімо, французе, ходімо до виходу, — каже Фернандо.

З переможною радістю я штовхаю своїх товаришів до дверей, що виходять на вулицю, коли водночас лунають два рушничні постріли. Я все ж таки ступаю вперед іще один крок, але вартові підвелися й перегороджують нам дорогу своїми рушницями. На щастя, між ними й нами опинилися жінки. Вони не дають їм стріляти. Лунають ще т два рушничні постріли, а за ними револьверний. Третій наш озброєний товариш падає, встигши перед цим стрельнути навмання й поранивши дівчину. Дон Грегоріо, блідий мов смерть, каже мені:

— Дай мені свого ножа.

Я віддаю. Не варто далі боротися. Менш ніж за тридцять секунд ситуація змінилася.

За тиждень я дізнався, що бунт зазнав поразки через одного в'язня з іншого двору, який слухав відправу, стоячи за дверима. Як тільки почалася акція, він попередив про це вартових на мурі. Вони стрибнули з шестиметрової висоти на подвір'я — один з одного боку каплиці, а другий з іншого, стрельнули з поперечок бокових дверей у двох в’язнів, які стояли на лаві й погрожували зброєю поліцейським. Третього було вбито через кілька секунд, коли він опинився в полі їхнього зору. Потім була справжня «корида». Я залишився біля директора, який давав накази. Шестеро нас, четверо з яких французи, опинилися за гратами в карцері на самому хлібі й воді.

Дон Грегоріо прийняв Жозефа. Він викликав мене й пояснив, що, бажаючи зробити йому задоволення, незабаром переведе мене разом з товаришами на подвір'я. Завдяки Жозефові через десять днів після бунту всі ми знову опинилися на подвір’ї, в тім числі й колумбійці, в одній камері. Перейшовши туди, я пропоную вшанувати Фернандо та його двох товаришів, що загинули під час бунту, хвилиною мовчання. Одного разу Жозеф, прийшовши провідати мене, сказав, що він зібрав пожертви в усіх сутенерів, назбиравши п’ять тисяч песо, завдяки яким зміг схилити на свій бік дона Грегоріо. Цей вчинок викликав у нас пошану до сутенерів.

Що робити тепер? Що нового придумати? Одначе я не скорюсь долі й не стану чекати, нічого не діючи, приплиття корабля!

Лігши в спільній умивальні, куди не проникає пекуче сонце, можу, не привертаючи до себе уваги, стежити за вартовими на мурі. Вночі вони через кожні десять хвилин перекликаються між собою: «Вартові, будьте пильні!» Таким чином начальник караулу може пересвідчуватися, що ніхто з чотирьох вартових не спить. Якщо один з них не відповідає, другий кричить доти, аж поки той озветься.

Здається, я знайшов слабке місце. Справді, від кожної сторожової вишки — вони розташовані на чотирьох кутах дозорної дороги на мурах — звисає на мотузці бляшанка. Коли вартовий хоче кави, він гукає «кафетеро», і той наливає йому в бляшанку одну-дві склянки кави. Тому лишається тільки потягти за мотузок. Сторожова будка, що стоїть праворуч, схожа на башточку, трохи висунуту на подвір’я. І мені спадає на думку, що коли я прив’яжу до кінця сплетеної вірьовки гак, то він легко повинен зачепитися за цю будку. За кілька секунд я зможу вибратися на мур, що тягнеться вздовж вулиці. Єдина проблема: як нейтралізувати вартового?

Я бачу, як він підводиться й ступає кілька кроків по муру. В мене таке враження, що він розімлів на сонці й щомога бореться, щоб не заснути. Господи, треба, аби він заснув! Я сплету вірьовку, підшукаю надійний гак, присплю вартового й спробую свій шанс. За два дні я сплітаю з полотняних сорочок кольору хакі, які мені вдалося роздобути, семиметрову вірьовку. Гак теж відносно легко було знайти. За нього правитиме залізна підпорка дашка над дверима камер, що оберігає їх від дощу. Жозеф Дега приніс пляшечку дуже сильного снотворного. Згідно з приписом на етикетці, його слід приймати не більше десяти крапель. У пляшечці приблизно шість столових ложок цієї рідини. Я починаю призвичаювати вартового до того, щоб частувати його кавою. Він спускає вниз на мотузочку бляшанку, і я щоразу наливаю йому три чашечки кави. А що всі колумбійці полюбляють спиртне, а снотворне має присмак ганусівки, то я попросив Дега принести мені пляшку цього напою. Тож і кажу вартовому:

— Чи не бажаєш кави, приготовленої по-французьки?

— Як саме?

— З ганусівкою.

— Налий трошки, я спершу покуштую.

Багато вартових покуштувало моєї кави з ганусівкою, і тепер, коли я пропоную їм каву, вони кажуть:

— По-французьки!

— Будь ласка! — і я наливаю їм ганусівки.

Настає вирішальний час. Субота, полудень. Стоїть страхітлива спека. Мої друзі знають, що не вистачить часу для того, аби аж двоє в’язнів встигли вибратися по вірьовці на мур, проте один колумбієць на арабське ймення Алі каже, що він полізе після мене. Я згоджуюсь. Так жодного іншого француза не запідозрять у співучасті й не покарають. З іншого боку, я не зможу мати при собі вірьовку та гак, бо вартовий встигне оглянути мене, коли я наливатиму йому кави. На нашу думку, він засне за п’ять хвилин.

— Як тобі ведеться? — запитую.

— Добре.

— Хочеш кави?

— Еге ж, по-французьки, так ліпше.

— Зачекай, я зараз тобі принесу.

Біжу до «кафетеро» й кажу:

— Дві кави.

У свою бляшанку я вже вилив усю пляшечку снотворного. Невже він не впаде від цього, мов мертвий? Приходжу під сторожову будку, і він бачить, як я цілком відкрито наливаю ганусівки.

— Хочеш ще міцнішої?

— Так.

Я наливаю ще трохи, потім переливаю все в його бляшанку, і він одразу ж піднімає її.

Минає п ять хвилин, десять, п’ятнадцять, двадцять. А він не засинає. Навіть гірше: замість сісти, він ходить сюди-туди з рушницею в руці. Одначе він усе випив. А за годину буде зміна вартових.

Я, стежачи за його рухами, сиджу мов на жару. Жодної ознаки, що він випив снотворного! Ох, нарешті він спіткнувся. Сідає перед сторожовою будкою й кладе рушницю між коліна. Його голова хилиться на плече. Мої друзі та двоє-троє колумбійців, які зазнають про цю справу, стежать за його поведінкою з такою самою цікавістю, що і я.

— Ходімо, — кажу я колумбійцеві. — Вірьовку!

Він готується закинути гак, коли вартовий підводиться, опускає рушницю долі, потягується й ступає так, ніби йому бракує землі під ногами. Колумбієць вчасно стримується. До зміни вартових лишається вісімнадцять хвилин. Тоді я починаю звати собі на допомогу Бога: «Молю тебе, допоможи мені ще один раз! Благаю тебе, не полишай мене напризволяще!» Та марно я звертаюсь до Бога християн, такого іноді незговірливого, особливо зі мною, атеїстом.

— Ти тільки поглянь на нього! — каже Клузйо, підходячи до мене. — Дивно, що цей телепень не засинає!

Вартовий підіймає рушницю й саме тієї миті, коли нахиляється, падає на дозорну дорогу мов підстрелений. Колумбієць кидає гак, але він не чіпляється й падає на землю. Колумбієць знову закидає його. Нарешті гак зачепився. Він смикає вірьовку — перевіряє, чи гак добре тримається. Я теж перевіряю це, й тієї миті, коли впираюся ногами об мур, щоб почати підійматися вгору, Клузйо кричить мені:

— Стережись, іде зміна вартових!

Я тільки встигаю накивати п’ятами, перш ніж мене помітили. Зворушені цим моїм інстинктом самозбереження й сповнені товариськістю в’язнів, десяток колумбійців швидко оточують мене, я зникаю в їхньому гурті. Ми йдемо попід муром, залишивши вірьовку висіти. Один із змінних вартових помічає водночас гак і вартового, що лежить з рушницею на мурі. Він біжить кілька кроків і натискає на кнопку сигналізації, вдаривши на сполох, певен, що сталася втеча.

Двоє поліцейських приходять з ношами по заснулого вартового. На дозорній дорозі вже понад два десятки поліцейських. Дон Грегоріо теж серед них, він підіймає вірьовку й бере в руки гак. За якийсь час, клацаючи рушницями, поліцейські заповнюють і подвір’я. Починається перекличка. Той, чиє ім’я називають, має йти до своєї камери. Дивина, нікого не бракує! Замикають усіх нас на ключ, кожного у своїй камері.

Потім проводиться друга перекличка й перевірка по камерах. Ні, ніхто не зник. О третій годині нас знову випускають на подвір’я. Ми дізнаємося, що вартовий спить без задніх ніг і, хоч було вжито всіх засобів, його не вдалося розбудити. Мій колумбійський спільник у такому самому розпачі, як і я. Він так був певен, що ми доможемося успіху! Колумбієць нарікає на американців, бо снотворне було американське.

— Що робити?

— Чоловіче, треба все починати заново!

Усе, що я можу йому сказати. Він подумав, що я хотів сказати: почати знову присипляти вартового, а я мав на увазі: шукати якогось нового способу втечі.

— Гадаєш, ці вартові такі йолопи, — каже він, — що серед них знайдеться ще хтось, хто захоче випити кави по-французьки?

Незважаючи на трагічну ситуацію, я не стримуюсь, щоб не засміятися.

— Напевне, друже!

Поліцейський проспав три дні й чотири ночі. Коли нарешті він прокинувся, то, звісно, сказав, що то я його приспав кавою по-французьки. Дон Грегоріо викликає мене й робить очну ставку з ним. Начальник охорони хоче вдарити мене своєю шаблею. Я відскакую в куток кімнати й цим викликаю в нього ще більшу лють. Він замахується шаблею, дон Грегоріо заступає мене й, отримавши удар по плечу, падає долі з перебитою ключицею. Він так гучно кричить, що офіцер займається тільки ним. Він намагається підняти директора. Дон Грегоріо кличе на допомогу. Із сусідніх кабінетів вибігають цивільні службовці. Офіцер, двоє поліцейських і вартовий, якого я усипив, відбиваються від цивільних, які хочуть помститися за директора. В цій бійці багатьох було легко поранено. Не дісталося тільки мені одному. Тепер у центрі уваги був не я, а директор і офіцер. Чиновник, що заступив директора, якого відвезли до лікарні, відводить мене на подвір’я й каже:

— Побачимо пізніше, що з тобою робити, французе.

Наступного дня директор з плечем у гіпсі просить мене написати свідчення проти офіцера. Я радо пишу все, чого він хоче. Вони зовсім забули про історію із снотворним. Вона вже їх не цікавить, мені пощастило.

За кілька днів Жозеф Дега пропонує підготувати операцію за межами в’язниці. Я йому кажу, що вночі втекти неможливо — доріжка на мурі освітлена. Тоді він починає думати, як вимкнути світло. І завдяки одному електрикові придумує: треба вимкнути рубильник трансформатора, що стоїть за межами в’язниці. Мені тільки лишається підкупити вартових — того, який з боку вулиці, й того, який біля дверей каплиці. Зробити це було куди важче, ніж здавалося. Спершу я мусив переконати дона Грегоріо, щоб він повернув мені десять тисяч песо, які я нібито хотів переслати через Жозефа своїй родині, «згодившись» при цьому виділити дві тисячі на подарунок директоровій дружині. Потім довелося підкупити ще й того, хто складає розпорядок зміни вартових. Він одержує три тисячі песо, але вибирати двох потрібних вартових не хоче. Знайти їх і домовитися з ними я мушу сам. Потім я назву йому їхні імена, і він призначить їх вартувати на ту ніч, яка мені буде потрібна.

Ми готуємо втечу понад місяць. Нарешті все розписано по хвилинах. Нам нема чого критися від поліцейського, що вартує у дворі, і прут у гратах ми перепилюємо металорізальною пилкою. В мене їх аж три. Ми попередили про свою втечу в’язня-колумбійця, який має вірьовку з гаком на кінці. Він теж перепилює грати в своїй камері. В ніч операції один з його друзів, який удає божевільного, барабанитиме в бляшаний лист і на все горло співатиме. Колумбієць знає, що вартовий згодився дати змогу втекти лише двом французам, ще й попередив: коли з'явиться хтось третій, він стрілятиме. І все ж таки колумбієць хоче спробувати щастя. Каже: якщо в темряві по вірьовці лізтимуть двоє, міцно притиснувшись один до одного, то вартовий не розгледить, скільки їх — один чи двоє. Клузйо й Матюрет кинули жереб, щоб визначити, кому з них утікати зі мною. Щастя всміхнулося Клузйо.

Настає темна ніч. Сержант і двоє поліцейських одержали перші половинки банкнот. Цього разу мені не довелося їх різати — вони. були вже розрізані. По другі половинки вони мають прийти потім у Барріо-Чіно, до дружини Жозефа Дега.

Гасне світло. Ми накидаємося на прут у гратах і менш як за десять хвилин перепилюємо його. З камери ми виходимо в темних сорочках і штанях. Колумбієць приєднується до нас дорогою. На ньому нема нічого, крім чорних трусів. Я лізу по загратованих дверях камери, що в мурі, видираюся на дашок і закидаю триметрову вірьовку з гаком на мур. Не минає й трьох хвилин, як я опиняюсь на мурі. Лягаю долілиць і чекаю Клузйо. Довкола темна ніч. Нараз бачу, тобто намацую внизу руку, хапаю її і тягну до себе. Лунає жахливий гуркіт. Як потім з’ясувалося, то Клузйо зачепився паском від штанів за бляшаний дашок. Звісно, я, почувши цей гуркіт, перестаю тягти. Гуркіт стихає. Я перечікую, поки Клузйо відчепиться, тягну за руку і піднімаю його на мур.

Нараз лунають постріли — на іншому посту, не тут Приголомшені, ми стрибаємо на вулицю, над якою мур здіймається на дев’ять метрів, тоді як праворуч, над іншою вулицею, він здіймається лише на п’ять метрів. І ось наслідок. Клузйо знову ламає праву ногу. Я теж не можу встати — болять обидві ступні. Пізніше я дізнаюся, що пошкодив собі п’яткові кістки. А колумбієць звихнув коліно. Почувши постріли, вартові висипають на вулицю. Вони світять великим електричним ліхтарем, оточують нас і беруть на приціл. Я плачу від люті. До того ж поліцейські не вірять, що я не можу підвестися. Під градом ударів я лізу навколішки до в’язниці. Клузйо стрибає на одній нозі, колумбієць теж. Мене вдарили по голові прикладом, і тепер із рани цебенить кров.

Постріли збудили дона Грегоріо, який, на щастя, цієї ночі чергував і заснув у себе в кабінеті. Якби не він, нас закатували б прикладами та багнетами. Найбільше лютує сержант, якому я заплатив, щоб він поставив у домовлений час тих вартових, яких я підкупив. Дон Грегоріо кладе край цьому дикунському катуванню. Він погрожує віддати поліцейських під суд, якщо вони покалічать нас. Ці слова примушують тюремників спинитися.

Наступного дня ногу Клузйо взяли в лікарні у гіпс. Один в’язень-костоправ управив колумбійцеві вивихнуте коліно й перев'язав його. А мої ступні за ніч так набрякли, що стали завбільшки як голова, почервоніли, власне, аж почорніли від крові, і тепер лікар примушує мене парити їх у солоній воді, а тоді тричі на день прикладає п’явки. Коли п'явки насмоктуються крові, вони самі відпадають від ніг, і їх потім вимочують у оцті. А на голові мені наклали шість швів.

Якийсь журналіст пише статтю про мене. Він розповідає, що я був ватажком у церкві, що я «отруїв» вартового й що зовсім недавно організував колективну втечу, вступивши в змову з людьми поза межами в’язниці, бо хтось вимкнув світло, напавши на трансформатор. «Будемо сподіватися, що Франція якомога швидше позбавить нас від свого гангстера номер один», — закінчив він.

До мене навідався Жозеф зі своєю дружиною Анні. Приходили сержант і троє поліцейських, кожен окремо, щоб одержати другі половинки банкнот. Анні спитала, що вона може зробити для мене. Я сказав, щоб вона заплатила сержантові й поліцейським, адже вони дотримали слова. Ми зазнали невдачі не з їхньої вини.

Ось уже цілий тиждень мене возять по подвір’ю в залізному візку, який править мені й за ліжко. Я лежу, поклавши ноги на полотняну стрічку, — вона натягнена між двома пальцями, прикріпленими вертикально до ручок візка. Тільки так мені менше болить. До моїх страшенно набряклих, налитих кров’ю ступень не можна доторкнутись, їх навіть не покладеш на дно візка.

Тижнів через два ноги мої трохи стухають, і мені роблять рентген. Виявляється, в мене зламані обидві п'яткові кістки. Тепер я на все життя зостануся плоскостопим.

У сьогоднішній газеті написано, що наприкінці місяця по нас прибуде корабель із цілим ескортом французької поліції. Він називається «Мана». Сьогодні дванадцяте жовтня. В нас лишається вісімнадцять днів, треба зіграти на останню карту. Але на яку карту я можу грати зі своїми поламаними ногами?

Жозеф у розпачі. Він розповів мені, що всіх французів і їхніх жінок у Барріо-Чіно страшенно засмутило те, що мої зусилля вирватися на волю скінчилися невдачею і що за кілька днів мене передадуть французьким властям. Те, що зі мною сталося, приголомшило, мовляв, усю колонію. Дізнавшись, що ці чоловіки і їхні жінки в душі зі мною, я трохи ожив.

Від клану вбити колумбійського поліцейського я відмовився. Не можна забирати Життя в людини, яка нічого поганого мені не зробила. Адже в нього, міркую я, певне, є батько чи мати, яким він допомагає, дружина, діти. Я всміхаюся на думку про те, що непогано було б знайти поліцейського лихого й без родини. Я міг би, скажімо, його спитати: «Якщо я тебе вб’ю, то нікого не осирочу?» Сьогодні, тринадцятого жовтня, в мене з самого ранку поганий настрій. Я дивлюся на кристалик пікринової кислоти, який, якби його з’їсти, мабуть, викликав би в мене жовтяницю. Коли б я потрапив до лікарні, то звідти мене, може, забрали б підкуплені Жозефом люди. Наступного дня, чотирнадцятого жовтня, я вже жовтіший за лимон. Мене провідує у дворі, де я лежу в затінку на своєму візку з піднятими ногами, дон Грегоріо. Я відразу, навіть нікого не остерігаючись, кажу йому:

— Даю вам десять тисяч песо, якщо покладете мене до лікарні.

— Я спробую, французе. Ні, не стільки за ті десять тисяч, скільки тому, що мені прикро дивитись, як ти намагаєшся вирватись на волю, й усе марно. Тільки ж вони, здається мені, не залишать тебе в лікарні через оту статтю в газеті. Побояться.

За годину лікар відсилає мене до лікарні. Я навіть не ступаю на землю. Мене несуть з карети на ношах, старанно обстежують, роблять — я все ще лежу на ношах — аналіз сечі й через дві години виписують назад до в’язниці.

Сьогодні четвер, дев’ятнадцяте жовтня. До мене знов прийшла Анні разом з дружиною одного корсіканця. Вони принесли сигарети й ласощі. Ласкавими словами жінки розвіяли мій гнітючий настрій. Від їхньої щирості й привітності цього похмурого дня ніби виглянуло сонце. Я ніколи не зможу висловити того, яку полегкість давала мені підтримка цих людей, коли я сидів у «Вісімдесятій», а також своєї вдячності Жозефові Дега, що ризикував своїм становищем і навіть свободою, допомагаючи мені втекти.

Одначе Анні підказала мені одну ідею.

— Любий Метелику, — мовила вона, — ви зробили все, що в людських силах, аби добитися свободи. Доля жорстоко повелася з вами. Тепер вам не залишається нічого іншого, як підірвати «Вісімдесяту»!

— А чом би й ні? Чом би й не підірвати цю стару в’язницю? Я зробив би колумбійцям неабияку послугу. Якщо я її підірву, то вони, мабуть, збудують нову — чистішу!

Поцілувавши цих чарівних жінок і попрощавшись із ними назавжди, я ще кинув Анні:

— Перекажіть Жозефові, нехай у неділю прийде до мене.

У неділю, двадцять другого жовтня, Жозеф навідується до мене.

— Слухай, зроби все можливе, щоб у четвер хтось приніс мені динаміт, детонатор і бікфордів шнур. А я роздобуду коловорот і три свердла.

— Що ти збираєшся робити?

— Підірвати серед білого дня мур в’язниці. Пообіцяй п’ять. тисяч песо за автомобіль, замаскований під таксі. Хай стоїть щодня від восьмої ранку до шостої вечора за вулицею Медельїна. Власник автомобіля дістане по п’ятсот песо за день, якщо втечі не відбудеться, і п’ять тисяч — якщо відбудеться. До таксі, крізь дірку в мурі, що її вирве динаміт, мене винесе один здоровань колумбієць, а решта залежатиме від того водія. Якщо підшукаєш автомобіль, принось динаміт. Якщо не підшукаєш, тоді не лишається ніякої надії.

— Покладися на мене, — каже Жозеф.

О п’ятій годині я прошу, щоб мене понесли на руках до каплиці. Хочу, мовляв, помолитися. Мене несуть. Я прошу, щоб до мене прийшов дон Грегоріо. Він приходить.

— Чоловіче, до від’їзду звідси в тебе зостається лише тиждень.

— Саме тому я й хочу поговорити з вами. У вас лежать мої п’ятнадцять тисяч песо. Перш ніж поїхати звідси, я хотів би передати ці гроші одному другові, щоб він послав їх моїй родині. Візьміть, будь ласка, три тисячі собі, я їх дарую від щирого серця за те, що ви захистили мене тоді від побоїв. Ви зробите мені велику послугу, якщо повернете гроші сьогодні, щоб наступного четверга я передав їх своєму другові.

— Гаразд.

Він удруге приходить до каплиці й приносить мені дванадцять тисяч песо перерізаними навпіл банкнотами. Три тисячі лишає собі.

Знов опинившись у своєму візку, я відкликаю в безлюдний куток колумбійця — того самого, який минулого разу намагався втекти зі мною, — ділюся своїм планом і запитую, чи зможе він пронести мене на собі метрів двадцять-тридцять до таксі. Він згоджується. З цим усе гаразд. Я дію так, ніби цілком певен, що в Жозефа все вийде. У понеділок рано-вранці я вирушаю до вмивальні, а Матюрет, що разом із Клузйо постійно возить мій візок, іде шукати сержанта, якому я заплатив три тисячі песо і який жорстоко бив мене після моєї невдалої спроби втекти.

— Сержанте Лопес, я хочу поговорити з вами.

— Чого тобі?

— Я хочу, щоб ви дістали мені за дві тисячі песо надійний коловорот і шість свердел. Двоє завтовшки з півтора сантиметра, двоє — з сантиметр і двоє — сантиметрів два.

— Я не маю за що їх купити.

— Ось вам п’ятсот песо.

— Ти одержиш усе це завтра о першій годині, коли мінятимуться вартові. Приготуй дві тисячі песо.

У вівторок сержант кладе коловорот і свердла в порожній ящик для сміття на подвір’ї в той самий ящик, який випорожняють під час зміни вартових. Здоровань колумбієць Пабло забирає все це й ховає.

А в Летвер, двадцять шостого жовтня, я марно чекаю Жозефа — його все нема й нема. Мене викликають аж наприкінці дня. То від Жозефа — прийшов якийсь старезний, весь у зморшках, француз.

— У цій хлібині все, що ти просив.

— Ось вам дві тисячі за таксі. За кожен день по п'ятсот песо.

— Водій — дуже хоробрий старий перуанець. Тож тобі нема чого хвилюватися. Бувай.

— Бувайте.

Щоб хлібина не викликала підозри, вони поклали у велику паперову сумку сигарети, сірники, копчені сосиски, ковбасу, пачку масла й невелику плашку Олії. Коли вартовий біля вхідних дверей починає нишпорити в тій сумці, я даю йому пачку сигарет, сірники й дві сосиски.

— Дай шматок хліба, — каже він.

Тільки цього й не вистачало!

— Ні, хліб купи собі сам. Ось тобі п’ять песо. Цього хліба для нас шістьох буде замало.

Ох, як мені пощастило обвести його круг пальця! Як я здогадався запропонувати йому сосиски! Мій візок швидко котиться геть від цього дебелого поліцейського.

— Завтра влаштуємо фейерверк! Усе потрібне вже є. Пабло, просвердлиш дірки під самим виступом сторожової вежі. «Фараон» не побачить тебе згори.

— Але почує…

— Все передбачено. О десятій ранку на цьому боці подвір’я затінок. Треба зробити так, щоб хтось із бляхарів за кілька метрів від нас заходився крити мур бляхою. А ще краще, коли бляхарів буде двоє. Знайди їх.

Пабло знаходить.

— Двоє моїх друзів безперестану гатитимуть по блясі. Вартовий не почує свердла. Однак ти на своєму візку повинен триматися трохи віддалік від сторожової вежі й сперечатися з французами. Це відверне від мене увагу вартового на іншому розі муру.

За годину отвір у мурі готовий. За стукотом молотків по блясі, а також завдяки мастилу, що змащує свердло, вартовий нічого не почув. В отвір завглибшки двадцять сантиметрів закладено динаміт, прикріпляємо детонатор і замащуємо отвір глиною. Потім відходимо від муру. Вартовий разом зі сторожовою будкою впаде на землю, а я верхи на Пабло виберусь у дірку й дістануся до таксі. Решта наших діятимуть на власний розсуд. Клузйо з Матюретом, якщо вони вискочать у дірку навіть після нас, добіжать до таксі, звісно, раніше за мене.

Перед самим вибухом Пабло попереджає кількох колумбійців:

— Якщо хочете втекти, то приготуйтеся — хвилин за п’ять у мурі буде дірка.

Це він добре придумав, адже поліцейські єтрілятимуть по задніх.

Підпалюємо шнур. Від могутнього вибуху здригається вся в’язниця. Сторожова будка разом з поліцейським падає на землю. В мурі утворюються великі тріщини, крізь них видно вулицю, але всі вони надто вузькі й крізь жодну з них не пролізеш. Аж тепер я усвідомлюю: все, це кінець! Мені судилося повернутися до Гвіани.

Неможливо описати метушню, яку викликав вибух. На подвір’я збіглося душ п’ятдесят поліцейських.

— Гаразд, французе, — каже дон Грегоріо. — Гадаю, це твоя остання спроба.

Начальник гарнізону скаженіє від люті. Він не може наказати бити поранену людину, яка лежить на візку, і я, щоб уберегти своїх товаришів від прикрощів, заявляю, ніби все це — справа моїх рук. Тепер шестеро тюремників постійно вартуватимуть перед тріщинами, шестеро— у дворі й шестеро — за муром на вулиці, аж поки муляри закладуть тріщини. На щастя, вартовий, що впав з муру не покалічився.

Повернення на каторгу

Через три дні, тридцятого жовтня, об одинадцятій ранку нас перебирають до своїх рук дванадцять одягнених у біле наглядачів з французької каторги. Перед посадкою на корабель відбувається невеличка офіційна церемонія: наглядачі повинні впізнати кожного з нас і назвати наші імена. Вони привезли з собою наші антропометричні картки, фотографії, відбитки пальців і таке інше. Коли нас, зрештою, розпізнано, французький консул підписує якийсь папір окружному судді, якому доручено офіційно передати нас представникам французьких властей. Усіх присутніх дивує та люб’язність, з якою наглядачі в білому ставляться до нас. Вони не виявляють ні найменшої ворожості, не промовляють жодного грубого слова. Начальник ескорту майор Бураль турбується про моє здоров’я, оглядає мої ноги й каже, що мене вилікують ще на кораблі, — в команді, мовляв, є непоганий фельдшер.

Подорож у трюмі невеличкого корабля була особливо важка через страхітливу задуху, а також через те, що нас поприв’язували по двоє до залізних поперечок. У дорозі стався лише один випадок, про. який варто розповісти. Корабель мав зайти до Трінідаду, щоб поповнити запас вугілля. Коли він підплив до порту, англійський офіцер зажадав відв’язати нас від залізних поперечок. Мовляв, прив’язувати людей на кораблі заборонено. Я скористався з нагоди й дав ляпаса іншому англійському офіцерові, сподіваючись, що мене за це заарештують і висадять на берег. Але офіцер сказав мені:

— Я вас не заарештую й не висаджу на берег, хоч ви й дуже образили мене. Там, куди ви повертаєтесь, вас покарають куди суворіше.

Я прорахувався. Мені справді судилося повернутись на каторгу. Одинадцять місяців утечі й запеклої боротьби скінчилися для мене, на жаль, сумно. І, незважаючи на повні провали цих численних авантюр, на повернення на каторгу з усіма невтішними наслідками, з моєї пам’яті не зітруться незабутні моменти, що їх я пережив.

За кілька кілометрів від того трінідадського порту, який ми недавно покинули, живе незрівнянна родина Бауенів. Ми відпливли не дуже далеко від Кюрасао, землі великої людини, єпископа цього краю Ірене де Брюїна. Безперечно, ми пропливли повз територію індіанців гуахірів, де я спізнав найпалкішого чистого кохання у своєму природному, невимушеному вигляді. У цих індіанках, сповнених волі, взаєморозуміння, простого кохання й чистоти, я побачив усю щирість, на яку здатні тільки діти, чистий спосіб дивитися на речі, яким відзначаються люди в цьому ранньому віці.

А прокажені з Голубиного острова! Ті знедолені каторжани, вражені жахливою недугою, все ж таки знайшли в своїх серцях благородство, щоб нам допомогти!

А бельгійський консул із своєю невимушеною добротою, а Жозеф Дега, який, не бувши знайомим зі мною, так приязно поставився до мене! Всі ці люди, всі ці істоти, що їх я спізнав під час утечі, цілком варті того, щоб її слід було здійснити. Навіть скінчившись поразкою, моя втеча є перемогою хоча б тому, що вона збагатила мою душу знайомством із цими винятковими особами. Ні, я не шкодую, що здійснив її.

Ось і Мароні з її брудними водами. Ми на палубі корабля «Мана». Тропічне сонце вже трохи обпалило цю землю. Дев’ята година ранку. Я знову бачу гирло, і ми повільно пропливаємо там, де я колись так швидко промчав на човні. Мої товариші мовчать. Наглядачі раді, що повертаються додому. Всю дорогу море було неспокійне, і багато хто з них тепер з полегкістю зітхає.

16 листопада 1934 року.

На пристані повно людей. Ми відчуваємо, що вони з цікавістю чекають на каторжан, які не побоялися так далеко запливти. Сьогодні неділя, і наше повернення стане неабиякою розвагою для людей, життя в яких тут досить одноманітне. Я чую голоси:

— Отой скалічений — Метелик. А ото — Клузйо, а поруч — Матюрет…

У таборі виправної в’язниці перед бараками вишикувалися групами шістсот в’язнів. Біля кожної групи стоять наглядачі. Першого я впізнаю — Франсуа Сьєрра. Він плаче й не приховує цього. Франсуа сидить на підвіконні лікарні й дивиться на мене. Я відчуваю, що на душі в нього справді тяжко. Ми зупиняємось посеред табору. Директор в’язниці бере рупор.

— Засланці, тепер ви самі переконалися, що тікати не варто. В будь-якій країні вас заарештують і передадуть французьким властям. Нікому ви не потрібні. Отож краще сидіть спокійно і добре поводьтеся. Питаєте, що чекає цих шістьох? Дуже суворе покарання, яке вони відбуватимуть у виправній в’язниці на острові Сен-Жозеф, а потім — довічне заслання на острови Салю. Ось чого вони домоглися своєю втечею. Сподіваюсь, ви все зрозуміли? Наглядачі, відведіть цих шістьох до дисциплінарного відділення!

За кілька хвилин ми опиняємося в спеціальній камері у дисциплінарному відділенні з особливим наглядом. Як тільки ми приходимо сюди, я прошу, щоб мені полікували мої дуже набряклі ноги. Клузйо заявляє, що гіпс у нього на нозі завдає йому болю. Ми хочемо спробувати щастя… Якщо вони взагалі колись відішлють нас до лікарні!

Приходить у супроводі наглядача Франсуа Сьєрра.

— Ось вам фельдшер, — каже наглядач.

— Що з тобою, Метелику?

— Я хворий і хочу лягти в лікарню.

— Я спробую покласти тебе туди, але після того, що ти там учинив, навряд чи пощастить зробити це. Те саме можна сказати й про Клузйо.

Він розтирає мені ноги, змащує їх маззю, оглядає гіпс на нозі Клузйо і йде від нас. Ми ні про що не поговорили, бо біля нас стовбичив наглядач, але в очах Франсуа було стільки тепла, що мене це дуже зворушило.

— Ні, я нічого не можу вдіяти, — сказав він наступного дня, знову розтираючи мені ноги. — Хочеш, я переведу тебе до загальної камери? І щоб на ніч тобі надівали на ноги кайдани?

— Хочу.

— В загальній камері тобі буде краще. Хоч ноги й закують, але ти не будеш сам. Тепер тобі, мабуть, дуже страшно залишатися на самоті.

— Звісно:?

Так, тепер боротися з самотністю куди важче, ніж було раніше. Я в такому стані, що мені навіть не треба заплющувати очей, щоб опинитися думкою в минулому. Ходити я не зможу, і карцер став мені нестерпним.

Ох, я знову повернувся на «шлях занепаду»! Одначе я зміг швидко забути про ije й уже пориваюся до моря, на волю, до радості знову стати людиною, до помсти теж. Я не повинен забувати про свій борг перед Поленом, фараонами та прокурором. Що ж до валізки, то не буде потреби підкуповувати фараонів, аби вони занесли її до судової поліції. Я прийду у формі провідника спального вагона компанії «Кук», у гарному форменому кашкеті. На валізці буде велика етикетка з таким написом:

Я сам занесу валізку до зали, де збираються фараони. Я все розрахую так, що годинниковий механізм спрацює тільки тоді, коли я піду звідти, отже, все піде як по маслу. Обміркувавши такий план дій, я відчув, ніби мені камінь спав з серця. Що ж до прокурора, то я ще встигну вирвати йому язика. Спосіб цього виривання ще не продумано, але це неодмінно буде зроблено. Я вириватиму шматочками той його проклятущий язик!

Головне для мене — вилікувати рани. Я повинен як— найшвидше стати на ноги. Мене віддадуть до суду аж через три місяці, а за цей час може багато що статися. Місяць на те, щоб вилікуватись, місяць — на приготування, і бувайте здорові, панове! Курс — на Британський Гондурас. Але цього разу ніхто вже мені не завадить.

Учора, через три дні після нашого повернення, мене перенесли до загальної камери. Тут сорок чоловік чекають військового трибуналу. Одних звинувачують у злодійстві, інших — у пограбуванні, у навмисному підпаленні чужого майна, і в убивствах, у спробах убивства, в намаганні втекти та у втечах і навіть у людоїдстві. Нас по два десятки обабіч дерев’яної перегородки, всі прив’язані до одного залізного бруса завдовжки з п’ятнадцять метрів. О шостій вечора ліву ногу кожного з нас приковують залізним кільцем до спільного бруса. О шостій ранку з нас скидають ці великі кільця, й ми можемо цілий день сидіти, ходити, грати в карти, дискутувати в так званому коридорі, цебто в своєрідному проході завширшки дві метри, який утворює довга камера. Вдень тут мені ніколи нудьгувати. В’язні гуртами підходять до мене й просять, щоб я розповів їм про свою втечу. І зчиняють страшенний галас, коли чують, що я сам, з власної волі, покинув індіанське плем’я гуахірів, Лалі й Зораїму.

— Чого тобі забаглося, друже? — питає один парижанин, слухаючи мене. — Трамваїв? Ліфтів? Кінотеатрів? Струму високої напруги, до якого підключать електричний стілець? Чи тобі захотілося скупатись у басейні на площі Пігаль? Друже, — веде далі паризький вуличний хлопець, — ти мав двох краль, одну кращу іншої, жив голяка на лоні природи разом з цілою ватагою симпатичних нудистів, їв, пив, полював, мав море, сонце, теплий пісок і навіть скойки з перлинами — до того ж усе безкоштовно! І ти не знайшов нічого ліпшого, як покинути все це?! Куди тобі забаглося піти? Чого мовчиш? Що, тобі закортіло перебігати вулиці, остерігаючись, щоб не попасти під колеса, платити за житло, за одяг, за світло й телефон? А може, тобі хочеться працювати до сьомого поту на якогось підприємця, заробляючи саме стільки, щоб не здохнути з голоду? Я тебе не розумію, друже! Ти був у раю — й добровільно повернувся до пекла, де мусиш не тільки заробляти собі на життя, а й утікати від поліції, яка тебе переслідує! Справді, у твоїх жилах пульсує свіжа кров француза, ти не зумів побачити, як низько впали твої фізичні й моральні якості! Навіть я, хто десять років відбув на каторзі, не можу тебе зрозуміти. Зрештою, ласкаво просимо до нас, а що ти, напевне, — й далі намагатимешся втекти, то розраховуй на нашу допомогу. Хіба я кажу неправду, друзі? Ви згодні зі мною?

Друзі згодні, і я всім їм вдячний.

Це, як я бачу, люди безстрашні. Оскільки ми живемо в такій тісноті, то важко приховати, що ти маєш капсулу. А що вночі всі прикуті до спільного бруса, то дуже легко можна вколошкати кого захочеш. Досить тільки, аби вдень за певну плату тюремник-араб не замкнув твоє кільце. Отже, серед ночі ти вивільняєшся, здійснюєш замислене й спокійно повертаєшся спати на своє місце, старанно защепнувши своє кільце. Оскільки араб непрямий співучасник, то він мовчатиме.

Минуло вже три тижні, відколи я повернувся сюди. Час збіг досить швидко. Я вже починаю помалу ходити, тримаючись у коридорі за перекладину, — вона поділяє коридор навпіл, утворюючи в ньому два проходи. Минулого тижня я побачив на допиті трьох наглядачів з лікарні, яких ми оглушили й роззброїли. Вони дуже задоволені, що ми знову тут, і сподіваються колись зустріти нас там, де чергуватимуть. Адже наша втеча дорого їм обійшлася: їх позбавили на півроку відпустки з поїздкою до Європи й на цілий рік колоніальної доплати. Одне слово, наша зустріч була не дуже тепла. Ми розповідаємо, про їхні погрози на допиті, нехай слідчі все це запишуть.

Тюремник-араб поводився добре. Він розповів лише правду, нічого не перебільшуючи й забувши те, яку роль відіграв Матюрет. Слідчий капітан дуже допитувався, хто нам роздобув човна. Ми стали розповідати йому найнеймовірніші історії, щось на взірець того, що самі собі збили пліт тощо.

Він каже, що зробить усе можливе, аби за напад на наглядачів мені й Клузйо дали по п’ять років, а Матюретові — три.

— А що ви носите кличку Метелик, — каже він мені, — то повірте, я пообтинаю вам крильця, й ви більше нікуди не полетите.

Боюсь, що він має рацію.

До суду лишається трохи більше двох місяців. Я шкодую, що не сховав до своєї капсули один-два наконечники отруйних стріл. Ними, либонь, можна було б якось скористатися в дисциплінарному відділенні. Тепер я з дня на день ходжу краще. Франсуа Сьєрра вранці й увечері натирає мені ноги камфорною олією. Ці натирання дають мені велику душевну й фізичну полегкість. Як добре мати в житті друга!

Втеча принесла нам, як виявляється, незаперечний авторитет у каторжан. Я певен, що серед цих людей ми в цілковитій безпеці. Ніхто не зважиться вбити нас, щоб пограбувати. В разі чого, винні, звісно, заплатили б життям. Усі без винятку ставляться до нас шанобливо й навіть трохи захоплюються нами. Ми наважились оглушити наглядачів, і тепер нас мають за людей, ладних піти на все. Дуже приємно почуватись у безпеці.

З дня на день я ходжу все довше й довше. Сьєрра залишає в нас пляшку з камфорною олією, і друзі натирають мені не тільки ступні, а й м’язи на литках та стегнах, які за останні тижні, коли я не вставав, дуже ослабли.

Тюремник на мурашнику

Є в нашій залі двоє мовчазних чоловіків, які ні з ким не розмовляють. Завжди тримаючись один біля одного, вони перешіптуються МІЖ собою так ТЦ?0, що ніхто нічого не може почути. Якось я пропоную одному з них американську сигарету з коробки, яку мені приніс Сьєрра. Він дякує мені, а потім каже:

— Франсуа Сьєрра — твій друг?

— Так, він мій найкращий друг.

— Може, якщо якогось дня все піде погано, ми передамо тобі через нього свою спадщину.

— Яку спадщину?

— Ми, мій друг і я, вирішили, якщо нас засудять до гільйотини, передати тобі свою капсулу, хай вона згодиться тобі під час нової втечі. Тож ми вручимо її Сьєрра, а він уже дасть її тобі.

— Ви гадаєте, що вас засудять до страти?

— Майже певні цього, у нас мало шансів уникнути смерті.

— Якщо ви так серйозно провинилися, що вас засудять до страти, то чому ж вас тримають у спільній залі?

— Гадаю, вони бояться, що ми накладемо на себе руки, коли будемо самі в камері.

— О, так, можливо. А що ви вчинили?

— Ми дали загризти м’ясоїдним мурахам одного тюремника. Я розповідаю тобі про це, бо, на жаль, вони мають незаперечні факти. Нас заскочили на гарячому.

— Де це сталося?

— На «Сорок другому кілометрі», в таборі смертників, що за бухтою Спаруїн.

До нас підійшов його товариш, уродженець Тулузи. Я пропоную йому американську сигарету. Він сідає біля свого друга, навпроти мене.

— Ми ні в кого не запитували, що про нас думають, — каже він, — але було б цікаво знати, якої думки ти про нас?

— Що я можу сказати тобі, нічого не знаючи, правильно чи неправильно ти вчинив, віддавши людину, навіть якщо це був тюремник-араб, з’їсти живцем мурахам? Аби я міг висловити свою думку, мені треба знати всю справу від А до Я.

— Зараз я тобі її розповім, — каже тулузець. — «Сорок другий кілометр» — це лісовий табір, розташований за сорок два кілометри від Сен-Лорана. Там кожен каторжанин має нарубати складометр дров з твердої деревини. Щовечора ти мусиш стовбичити в джунглях біля дров, які ти нарубав і добре склав. Наглядачі й тюремник-араб приходять перевіряти, чи ти виконав своє завдання. Прийнявши роботу, вони роблять на кожному складометрі червоні, зелені та жовті позначки — залежно від днів. Вони приймають роботу тільки тоді, коли кожна головешка — з твердої породи дерев. Щоб краще впоратися зі своїм завданням, ми утворювали бригади з двох чоловік. Одначе часто нам не вдавалося виконувати норму. Тоді ввечері нас кидали без їжі до карцеру, а вранці, знову ж таки без їжі, відправляли на роботу, примушуючи довиконати вчорашню норму й виконувати сьогоднішню. Одне слово, ми мали поздихати, мов собаки. Що довше це тривало, то дужче ми слабли, й дедалі менше серед нас могли виконати свою роботу. До того ж нам дали спеціального охоронця, який був не наглядачем, а тюремником-арабом. Він ходив з нами на лісорозробку, зручно всідався, клав гарапника собі між коліна й заходжувався нас ображати. Він їв, плямкаючи губами, щоб збудити в нас апетит. Коротше кажучи, наші муки тривали. Ми мали дві капсули, в яких кожен з нас зберігав по три тисячі франків, — їх ми хотіли використати для втечі. Одного дня ми вирішили підкупити тюремника. Ми потрапили в дуже скрутне становище. На щастя, він гадав, що ми маємо тільки одну капсулу. Він поставив нам просту умову: за п’ятдесят франків дозволятиме нам красти зі складометра, прийнятого напередодні, головешки, на яких не було позначок фарбою, й складати їх у свій сьогоднішній складометр. Таким чином, то по п’ятдесят, то по сто він витяг з нас майте дві тисячі франків. Коли ми вклалися в денну норму, в нас тюремника забрали. І тоді, сподіваючись, що тюремник не донесе на нас, бо він висотав з нас стільки грошей, ми шукали в джунглях уже прийняті складометри й пророблювали ту саму операцію, що й з тюремником. Одного дня тюремник нишком підкрався слідком за нами і став стежити, чи ми не крадемо головешки. Потім він вигулькнув перед нами:

— Ага, ага! Ти далі красти дрова й не платити! Якщо ти не дати п’ятсот франків мені, я на тебе доносити!

Ми подумали, що він тільки погрожує, і відмовилися задовольнити його вимогу. Наступного дня він знову прийшов.

— Ти платиш, а то ввечері сядеш до карцеру!

Ми знову відмовилися. Пополудні він прийшов з наглядачами. Це було жахливо, Метелику! Нас роздягли догола й повели до складометрів, з яких ми брали поліна, потім ці дикуни разом з тюремником-арабом, який немилосердно шмагав нас гарапником, погнали до наших складометрів, примусивши розбирати їх і доповнювати пограбовані. Ця «біганина» тривала два дні, без їжі й без води. Ми часто падали. Тюремник піднімав нас копняками й ударами гарапника. Нарешті ми полягали на землю, неспроможні більше тягнути ноги. І ти знаєш, як він нас підвів? Він скористався з гнізда, схожого на осине, в якому живуть вогняні мухи. Тюремник зрубав гілку, з якої звисало те гніздо, й розчавив його на наших тілах. Ми відчули такий біль, що не тільки схопилися на ноги, а й побігли, мов навіжені. Сказати, що нам було боляче, — це нічого не сказати. Знаєш, як болить, коли укусить оса? Тож уяви собі, що тебе вкусили п’ятдесят-шістдесят ос водночас! Ці вогняні мухи шпилять дужче за ос…

Нас посадили на самий хліб і воду в карцер, зовсім не лікуючи. Навіть після того, як ми змочили ці укуси сечею, вони боліли ще три дні. Я залишився без лівого ока, на яке накинувся цілий десяток вогняних мух. Коли нас повернули до табору, інші в’язні вирішили нам допомогти. Вони ухвалили, що кожен з них дасть нам по головешці однакового розміру, вирубаній з твердого дерева. Це становитиме цілий складометр і буде для нас великою підмогою, бо нам двом лишиться нарубати тільки однин складометр. Ми насилу його нарубали, та все ж таки нарубали. Поволі ми набрали сил. Багато їли. І ненароком нам спало на думку помститися тюремникові, використавши для цього мурах. Шукаючи твердого дерева, ми знайшли в нетрищах величезний мурашник, м’ясоїдні мурахи якого поїдали лань завбільшки з козу.

Тюремник і далі робив свої обходи, перевіряючи роботу, і одного дня ми оглушили його ударом топорища, а потім потягли до мурашника. Ми роздягли тюремника догола й прив’язали до дерева, поклавши його на землю й зв’язавши йому ноги і руки мотузкою, яка правила нам для зв’язування дров.

Сокирою ми зробили кілька подряпин у різних місцях його тіла. А щоб він не закричав, ми набили йому повен рот трави, заткнули його кляпом, а тоді трохи зачекали. Але мурахи не накинулися на нього, тоді ми встромили в мурашник костур, вичекали, коли вони полізли на цей костур, і струсили його над тілом тюремника.

Тепер не довелося довго чекати. За півгодини вже тисячі й тисячі мурашок накинулися на нього. Ти бачив м’ясоїдних мурашок, Метелику?

— Ні, ніколи, Я бачив великих чорних мурах.

— Ці дрібнесенькі й червоні, як кров. Вони відривають мікроскопічні часточки тіла й носять до мурашника. Якщо ми зазнали страхітливого болю після укусів вогняних мух, то уяви собі, чого зазнав тюремник, якого живцем загризали тисячі мурашок. Його агонія тривала три з половиною доби. Через двадцять чотири години в нього уже не було очей. Я визнаю, що ми були немилосердні в своїй помсті, але треба зважити на те, що він зробив з нами! Звісно, наглядачі та інші тюремники-араби скрізь шукали його, здогадуючись, що ми причетні до цього зникнення.

В інших хащах ми щодня поволі копали яму, аби потім закопати там його останки. Наглядачі й далі не знаходили останків тюремника, але вони помітили, що ми копаємо яму. Коли ми йшли на роботу, вони ступали назирці за нами. Ось що нас і погубило.

Одного ранку ми, прийшовши на роботу, відв’язали тюремника, від якого лишився самий тільки кістяк, обліплений мурахами, і саме тієї миті, коли ми тягли його до ями (ми не могли його нести, щоб нас не покусали мурашки), нас заскочили троє тюремників-арабів та два наглядачі. Вони, сховавшись, терпляче чекали, поки ми його поховаємо.

І ось ми офіційно заявили, що спершу ми його вбили, а потім віддали мурашкам. Прокурор, який сперся на висновок судового лікаря, зробив припущення, що на тюремнику т не було жодної смертельної рани, отже, на його думку, ми віддали його з’їсти мурахам живцем.

Наш наглядач-захисник (там наглядачі виступають у ролі адвокатів) сказав нам, що коли наше твердження буде прийнято, то наші голови буде врятовано. Якщо ж ні, то нам каюк. Відверто кажучи, в нас мало надії. Ось чому ми зі своїм другом обрали тебе собі за спадкоємця.

— Будемо сподіватись, я нічого не успадкую від вас, я цього щиро бажаю.

Ми закурюємо, і я бачу, як він дивиться на мене з таким виглядом, мовби промовляючи: «Ну, що ти скажеш нам?»

— Послухайте, друзі, бачу, ви чекаєте, що я вам скажу: я волів би оцінити ваш випадок по-людськи. Тож хочу почути відповідь на останнє запитання, воно анітрохи не вплине на моє рішення: як гадає більшість у цьому залі й чому ви ні з ким не розмовляєте?

— Більшість вважає: ми мали б його вбити, але не віддавати мурахам з’їсти живцем. Що ж до нашої мовчазності, то ми ні з ким не розмовляємо, бо одного дня всі ми мали нагоду збунтуватися і втекти, але цього не зробили.

— Друзі, послухайте мене. Ви вчинили правильно, відплативши тюремникові сторицею за те, що він зробив з вами: його вчинок з гніздом ос чи вогняних мух не можна було простити. Коли вас гільйотинуватимуть, то в останню мить напружено думайте тільки про одне: «Мені відрубають голову, це триватиме тільки півхвилини, необхідні для того, аби прив’язати мене, просунути мою голову в отвір гільйотини й опустити ніж. Його ж муки тривали шістдесят годин. Отже, я став переможцем». А щодо людей з цієї зали, то я не знаю, чи ви маєте слушність, бо ви могли вважати, ніби бунт, вчинений того дня, допоміг би вам усім разом утекти, а інші могли дотримуватися іншої думки. До того ж під час бунту можна було, не бажаючи того, когось убити. Поки що з усіх, хто тут є, гадаю, головами ризикуєте тільки ви й брати Гравілі. Друзі, кожна окрема ситуація неодмінно викликає різну реакцію.

Задоволені нашою розмовою, двоє бідолах покинули мене і знову поринули в мовчанку, яку вони перервали заради мене.

Втеча людоїдів

«Вони його зжерли, цього одноногого!», «Прошу вас, рагу, з дерев’янки!» Або голос, що імітує жіночий голос: «Чи не бажаєте, пане, шматок добре підсмаженої без перцю чоловічини?»

Рідко траплялося, щоб пізньої ночі хтось не викрикнув ту чи ту з цих трьох фраз.

Клузйо і я запитували себе, кого стосувалися ці слова, викрикнуті серед ночі.

Сьогодні пополудні я отримав ключ до розгадки цієї таємниці. До мене підійшов один з головних героїв тієї події, майстер грабувати сейфи, його звати Маріус де Ла-Сьйота. Коли він дізнався, що я знав його батька, Тітена, то не побоявся поговорити зі мною.

Розповівши йому дещо про свою втечу, я спитав його, що виглядало цілком природно:

— А що тебе сюди привело?

— Ох, мене, — зітхнув він, — сюди привела одна брудна історія. Боюсь, за звичайнісіньку втечу схоплю п’ять років. Я брав участь у втечі, яку назвали «втечею людоїдів». Ти ж бо чув викрики серед ночі: «Вони його зжерли» або «Прошу вас, рагу з дерев’янки!» Це стосується братів Гравілів.

Нас шестеро втекло з «Сорок другого кілометра». Серед втікачів були ліонці Деде та Жан Гравілі, брати тридцяти та тридцяти п’яти років, один марселець і я, а також один чолов’яга з дерев’яною ногою родом з Анже та двадцяти— трирічний юнак, що був йому за жінку. Ми вдало вийшли з Мароні, але в морі ми не змогли впоратися із своїм човном, і за кілька годин нас викинуло ір узбережжя Нідерландської Гвіани.

Ніщо не вціліло після цієї катастрофи, ні наші харчі, ні будь-що інше. Ми опинилися, на щастя, вдягнені, в джунглях. Скажу тобі, в цьому місці нема берега, море проникає в праліс. Ці джунглі тут непрохідні, неприступні, там скрізь лежать то зламані, то підмиті й викорчувані з корінням дерева, які безладно попадали одні на одних.

Пробираючись цими хащами цілий день, ми нарешті дісталися суходолу. Тоді поділилися на три пари: брати Гравілі, я і Гезепі, чолов’яга з дерев’яною ногою та його юний друг. Одне слово, ми розійшлися парами в різні сторони, а через дванадцять днів четверо нас — брати Гравілі, Гезепі і я знову зустрілися майже в тому самому місці, де розлучилися. Річ у тім, що джунглі, в яких ми опинилися, були оточені намулом, який буквально всмоктував у себе, і ніхто з нас не знайшов жодного проходу. Мабуть, тобі не варто розповідати, які були в нас пики. Ми прожили всі ці дні, харчуючись корінцями дерев та молодими пагонами. Помираючи з голоду й утоми, доведені до розпачу, ми ухвалили, що Гезепі і я зберемося з рештою сил і повернемося назад до моря, де почепимо якомога вище на дереві сорочку, це буде знаком того, що ми хочемо здатися першому-ліпшому катерові голландської берегової охорони, який неодмінно пропливатиме повз нас. Брати Гравілі, перепочивши кілька днів, мали шукати сліди тих двох останніх наших товаришів.

Зробити це було легко, бо ми домовилися, що кожна пара робитиме на своєму шляху позначки, ламаючи гілки.

Одначе за кілька годин чолов’яга з дерев’яною ногою повернувся, але без свого супутника.

— А де юнак?

— Я залишив його дуже далеко звідси, бо він більше не міг іти.

— Ну й негідник ти!

— А то він сам забажав, аби я повертався без нього.

Цієї миті Деде помітив, що той на своїй єдиній нозі має черевик юнака.

— До того ж ти роззув його й сам узувся! Вітаю тебе! Ти непогано виглядаєш, ти далеко не в такому стані, як ми. З усього видно, що ти щось їв.

— Так, я знайшов поранену мавпу.

— Тобі пощастило, — сказав Де де й підвівся з ножем у руці, бо, здається, все зрозумів, побачивши його чимось наповнений заплічний мішок. — Розв’яжи свій мішок. Що в ньому?

Той розв’язав мішок, з якого з’явився шмат людського тіла.

— Що це?

— Шмат мавпи.

— Падлюко, ти вбив юнака, щоб його з’їсти!

— Ні, Деде, клянусь тобі! Він помер з утоми, і я з’їв його шматочок. Даруй мені…

Він не встиг докінчити фразу, бо йому в живіт устромився ніж. Брати, обшукавши його, знайшли в шкіряній торбинці сірники та тертушку.

Розгнівавшись, що чоловік з дерев’яною ногою не поділився сірниками перед тим, як ми розлучалися, і бувши страшенно голодними, вони розвели багаття й стали смажити чоловічину.

Гезепі надійшов, коли брати бенкетували. Гезепі відмовився від чоловічини. На березі моря він попоїв крабів та сирої риби. І він тільки спостерігав, як брати Гравілі смажили на жару другий шмат чоловічини, навіть скориставшись з дерев’яної ноги, аби ще дужче розпалити вогонь. Отже, Гезепі бачив того дня й наступного, як Гравілі їли чоловічину.

А я, веде далі Маріус, і далі сидів біля моря, коли по мене прийшов Гезепі. Ми наповнили капелюха дрібною рибою та крабами й пішли смажити на вогні біля братів Гравілів. Я не побачив трупа, вони, звісно, затягли його кудись віддалік. Але я бачив шматки м’яса біля багаття й у попелі.

Через три дні нас підібрав катер берегової охорони й передав тюремникам з Сен-Лоран-дю-Мароні.

Гезепі не зміг утримати язик за зубами. Всі знають про цю справу, навіть наглядачі. Я розповів тобі все це тільки тому, що про це всі тут уже знають: ось чому вночі можна почути ті страшні фрази.

Офіційно нас звинувачують у втечі, до того ж додають людоїдство. Найгірше те, що я повинен, захищаючись, звинувачувати інших, а я цього не хочу робити. Всі ми, в тім числі й Гезепі, заперечуємо це на допиті. Ось у якому становищі я опинився, Метелику.

— Співчуваю тобі, друже, бо, справді, ти можеш захистити себе, тільки звинувативши інших.

Через місяць Гезепі отримав серед ночі удар ножем у самісіньке серце. Навіть не варто було запитувати себе, хто це зробив.

Цієї ночі я ліг в іншому місці біля бруса, до якого нас приковували. Я зайняв місце чоловіка, який вибув, і, попросивши всіх посунутися на одне місце, взяв до себе Клузйо.

Звідси, де я лежу, навіть з прикутою кільцем до бруса ногою я можу, сівши, спостерігати, що відбувається на подвір’ї.

Охорона тут так ущільнена, що обходи вартових не мають ніякого ритму. Вони з’являються в будь-яку мить і проходять то в один, то в другий бік.

У мене ноги болять тільки під час дощу. Отже, я можу знову здійснити якусь акцію, але як саме? В цій залі нема вікон, а самі тільки величезні грати на всю ширину стіни й від підлоги до стелі. Сюди легко вривається північно-східний вітер. Спостерігаючи цілий тиждень за охороною, я не помітив жодного слабкого місця в її службі. Вперше я майже згодився з тим, що їм удасться замкнути мене у дисциплінарній в’язниці на острові Сен-Жозеф. Мені сказали, що ця в’язниця жахлива. Її називають «Людожеркою». Ще одне: за вісімдесят років її існування жодна людина не втекла з неї.

Природно, ця напівзгода з тим, що я зазнав поразки, примушує мене зазирнути в майбутнє. Мені двадцять вісім років, а слідчий капітан вимагає для мене п’ять років ув’язнення у дисциплінарній тюрмі. Мабуть, важко буде вибратися звідти завчасно. Тож я матиму тридцять три роки, коли вийду з дисциплінарної в’язниці.

У мене в капсулі ще є чимало грошей. Отже, коли мені не пощастить утекти, а це, судячи з того, що я знаю, малоймовірно, то принаймні слід буде підтримувати своє здоров’я. Важко витримати п’ять років цілковитої ізоляції, не схибнувшися. Я розраховую, добре харчуючись, з перших днів відбуття свого покарання дисциплінувати свій мозок згідно з старанно розробленою й урізноманітненою програмою. Треба буде уникати будувати повітряні замки й особливо якомога менше думати про помсту. Тож я готуюсь уже відтепер вийти переможцем над покаранням, яке на мене чекає. Я вийду з в’язниці фізично міцний і з такими ж високими моральними якостями.

Відчуваю полегкість, виробивши цей план поведінки і змирившись із тим, що на мене чекає. Бриз, який проникає до зали, дає мені справжню приємність.

Клузйо знає, коли мені не хочеться говорити. Тож він не порушує моєї. мовчанки, лише курить багато — от і все. На небі з’являється кілька зірок, і я питаю його:

— Ти зі свого місця бачиш зірки?

— Еге ж, — відповідає він, трохи схиляючись. — Волію не дивитися на них, бо вони мені нагадують ті зорі, що їх ми бачили під час утечі.

— Не падай духом, ми ще бачитимемо їх тисячами під час іншої втечі!

— Коли? Через п’ять років?

— Клузйо, хіба прожиті місяці, всі ті пригоди, які ми мали, люди, з якими ми познайомилися, не варті п’яти років ув’язнення у дисциплінарній тюрмі? Невже ти волів би не здійснювати тієї втечі й опинитися на островах з самого початку? Невже через те, що на нас чекає, — а то справді не мед, — ти шкодуєш, що ми були вчинили ту втечу? Скажи щиро, ти шкодуєш чи ні?

— Метелику, ти забуваєш одну річ: я не прожив сім місяців, як ти, серед індіанців. Якби я був з тобою, то, може, думав би так само, як і ти. Я ж сидів у в'язниці.

— Даруй мені, я забув, я марю.

— Ні, ти не мариш, я, поза все, задоволений нашою втечею, бо й у мене були незабутні моменти. Мені тільки завдає прикрості те, що чекає на мене в «Людожерці». Там майже неможливо витерпіти п’ять років.

Тоді я розповідаю йому про своє рішення і відчуваю, що він реагує дуже позитивно. Мені приємно бачити, як мій друг піднісся духом. За два тижні ми постанемо перед військовим трибуналом. За чутками, майор, який головуватиме на трибуналі, людина дуже сувора, але, здається, справедлива. Він не прислухається до нашіптувань адміністрації. Тож це добра звістка.

Клузйо і я (Матюрет з першого дня після нашого повернення сюди перебуває в камері) відмовляємося від наглядача в ролі адвоката. Ми вирішили, що я говоритиму за всіх нас трьох і сам буду за адвоката.

Суд

Сьогодні вранці ми, поголені й підстрижені, в нових робах у червону смужку і в черевиках, чекаємо на подвір’ї, коли нас поведуть до суду. Два тижні тому з ноги Клузйо зняли гіпс. Він ходить непогано, навіть не кульгає.

Військовий трибунал почав засідати ще в понеділок. А сьогодні субота, отож уже п’ять днів тривають різні судові слухання: суд над тими двома, котрі віддали з'їсти мурахам тюремника, забрав цілий день. Їх обох засудили до страти, я так більше їх і не побачив. Брати Гравілі схопили тільки по чотири роки — забракло. доказ і в про вчинене людоїдство. Суд над ними зайняв понад півдня. Решта засуджених отримали по чотири-п’ять років дисциплінарної в’язниці.

Загалом інші чотирнадцять підсудних були засуджені суворо, але терпимо, без перевищення міри покарання.

Засідання починається о сьомій тридцять. Ми вже сидимо в залі, коли до неї входить майор у формі французьких колоніальних військ на верблюдах, а з ним старий піхотний капітан і лейтенант, які виконуватимуть обов’язки засідателів.

Праворуч від членів трибуналу сідає наглядач із галунами на кітелі;-це капітан, який представляє адміністрацію, тобто прокуратуру.

— Справа Шарр’єра, Клузйо і Матюрета.

Ми сидимо за якихось метрів чотири від суду. Я роздивляюся обвітрене в пустелі обличчя майора, якому років сорок — сорок п’ять, його шпакувате волосся на скронях, густі брови над чорними очима, що дивляться просто на нас. Це справжня військова людина. В погляді майора нема нічого лихого. За кілька секунд він пильно озирає нас і ніби зважує, чого кожен вартий. Я втуплююся в його очі, потім мимоволі опускаю погляд.

Капітан, який представляє адміністрацію, у своєму виступі вдається до перебільшень, тому й програє. Те, що ми оглушили наглядачів, він називає спробою вбивства. Що ж до араба, то капітан твердить, ніби той чудом уцілів під нашими численними ударами. Припускається капітан і ще однієї помилки, коли заявляє, що ми — саме ті в’язні, які вперше за всю історію цієї каторги понесли до далекої чужої країни ганьбу Франції.

— Аж до Колумбії! Пане голово, ці люди пропливли дві з половиною тисячі кілометрів! Вони побували на Трінідаді, Кюрасао, в Колумбії, і скрізь там люди, напевне, вислуховували їхні брехні про французьку тюремну адміністрацію!.. Прошу судити їх за дві провини: по-перше, за спробу вбивства я Бимагаю п’ять років, по-друге, за втечу — три роки. Разом — вісім років. Це для Шарр’єра й Клузйо. Для Матюрета я вимагаю лише три роки за втечу, бо з документів слідства випливає, що в спробі вбивства він участі не брав.

Голова:

— Суд хотів би послухати коротку розповідь про цю довгу одіссею.

Я розповідаю, не згадавши ні словом про те, як ми пливли по Мароні і як добиралися океаном до Трінідаду. Докладно змальовую родину Бауена та її доброту. Повторюю слова начальника трінідадської поліції: «Ми не беремося судити про французьке правосуддя, але не згодні з тим, що засуджених відсилають до Гвіани, і тому допомагаємо вам». Розказую про Кюрасао, про єпископа Ірене де Брюїна, про випадок з торбинкою із флоринами, потім про Колумбію, чому і як ми там опинилися. Швидко й коротко описую своє перебування серед індіанців. Майор слухає мене не перебиваючи. Лише уточнює деякі деталі з мого життя серед індіанців, потім розпитує про колумбійські в’язниці, зокрема про карцер у підземеллі в Санта-Марті.

— Дякую, суд із цікавістю вислухав вашу розповідь. Зараз зробимо перерву на п’ятнадцять хвилин. Я не бачу ваших захисників, де ж вони?

— Їх у нас нема. З вашого дозволу я сам захищатиму себе й своїх товаришів.

— Можете захищати, закон це не забороняє.

— Дякую…

За чверть години засідання суду продовжується.

Голова:

— Шарр’єр, суд дозволяє вам захищати себе й своїх товаришів. Проте попереджаємо: суд позбавить вас слова, якщо ви зневажливо говоритимете про представника адміністрації. Щодо захисту вам надається повна свобода, але не забувайте про пристойність. Вам слово.

— Прошу суд цілком і повністю відкинути звинувачення у спробі вбивства. Воно несправедливе, і я зараз це доведу. Торік я мав двадцять сім років, а Клузйо — тридцять. Ми саме прибули з Франції, і фізичної сили нам не бракувало. Один із нас має зріст метр сімдесят чотири, другий — метр сімдесят п’ять. Ми били наглядачів і араба залізними ніжками від ліжка. Але жоден із чотирьох серйозно не постраждав. Отже, ми ударяли їх дуже обережно, щоб тільки оглушити й не завдати їм особливого болю. Наглядач-обвинувач забув сказати — чи, може, він і не знає — про те, що ми обгорнули залізні ніжки ганчірками, щоб не вбити котрогось із них. Військовий трибунал складається з кадрових офіцерів і добре знає, що буде, коли дужий чоловік щосили вдарить когось по голові, скажімо, багнетом. А уявляєте, чим це може скінчитися для нещасного, коли то буде не багнет, а залізна ніжка?! Нагадую судові, що нікого з тих чотирьох, на яких ми напали, не поклали до лікарні. Мене засуджено до довічного заслання, і тому моя втеча, гадаю, — не таке вже й серйозне «правопорушення. У моєму віці важко змиритися з тим, що ніколи більш не повернешся до нормального життя. Я прошу в суду поблажливості до всіх нас трьох.

Майор перешіптується з двома засідателями, потім стукає молотком по столу.

— Підсудні, встаньте!

Ми всі троє, виструнчившись, чекаємо.

Голова:

— Трибунал відкидає звинувачення у спробі вбивства й не має наміру ні виносити вироку з цього приводу, ні вас виправдовувати. Вашу втечу суд визнає правопорушенням другого ступеня й засуджує вас за це на два роки ув’язнення.

— Дякуємо, пане майоре! — кажемо ми всі разом. А я додаю: — Дякуємо судові.

Наглядачі в залі аж розгублюються від такого несподіваного вироку.

Коли ми повертаємося до будинку, де сидять наші товариші, всі з радістю сприймають новину, і ніхто нам не заздрить. Навіть ті, кому суд усипав по саму зав'язку, щиро нас вітають.

Прибігає Франсуа Сьєрра. Він не тямить себе від радощів і обіймає мене.