Метелик

Трінідад

Я пригадую ту нашу першу ніч на волі в англійському місті. так, наче це було вчора. Ми ходимо сп’янілі від світла й людського тепла, скрізь відчуваючи щиросердість щасливого люду, радість якого хлюпає через вінця. Бар, повний моряків та тропічних дівчат, які чекають на них, аби їх обскубти. Але в цих дівчатах нема нічого бридкого, нічого подібного до жінок з паризького, гаврського або марсельського «дна». Вони зовсім інші. Тут не видно надмірно розфарбованих облич, осяяних сповненими підступності очима; це дівчата з різним кольором шкіри — від китаянок до африканських негритянок, зі шкірою шоколадного кольору, індійок чи явайок, чиї батьки разом працювали на плантаціях какао та цукрової тростини, чи кулі — дітей від спільного шлюбу китайців та індійців — з мушлею в ніздрі, чи ллапанок з профілем римлянок, з бронзовими обличчями, осяяних великими чорними блискучими очима з довгими віями, — вони повиставляли оголені груди, мовби промовляючи: «Дивись на мої перса, вони прекрасні»; всі ці дівчата з різнобарвними квітками у волоссі мовби запрошують до кохання, і нічого брудного, комерційного в цьому не спостерігається; вони не справляють враження, що кохання — їхня робота, вони по-справжньому розважаються, і відчуваєш, що гроші в їхньому житті — не головне.

Мов два хрущі, що б’ються у скло лампи, ми блукаємо з Матюретом по місту, зазираючи з бару до бару. І тільки коли виходимо на невелику освітлену площу, я бачу на дзвіниці, котра година, й починаю тремтіти. Друга година. Друга година ночі! Нам треба негайно повертатися до готелю. В нинішньому нашому становищі ми дозволили собі зайве. Ото добра думка складеться про нас у коменданта Армії спасіння! Ми квапимося. Я зупиняю таксі, і за два долари доїжджаємо до готелю. Коли ми, засоромлені, вбігаємо в хол, нас чемно зустрічає представниця Армії спасіння, молода білявка років двадцяти п’яти — тридцяти… Вона не дивується й не гнівається, що ми повернулись так пізно. Жінка каже кілька слів по-англійському, і ми сприймаємо це як вияв зичливості й привітності. Потім вона дає нам ключ від номера й бажає на добраніч. Ми лягаємо спати. У валізі я знайшов собі піжаму. Гасячи біля себе світло, Матюрет каже мені:

— А все ж таки слід було б подякувати Господу Богу за те, що за такий короткий час він стільки всього нам дав! Як ти гадаєш, Метелику?

— Подякуй і за мене. — І я гашу своє світло.

Це воскресіння, це повернення з домовини, з кладовища, де нас поховано було живцем, хвилюючі події минулої ночі, яка повернула нас до життя, так зворушили мене, що я не можу заснути. Перед моїми заплющеними очима пропливають картини, зливаються, знову постають дуже виразно, але не в хронологічній послідовності, а хаотично: то суд, то Консьєржері, потім прокажені, а тоді Сен— Мартен-де-Ре, Трібуйяр, Жезюс, шторм…

Здається, ніби все, що я пережив за рік, поспішає зринути водночас у моїх спогадах і закружляти у фантасмагоричному танці. Марно я стараюсь прогнати ці образи, нічого з цього не виходить. І найдивніше те, що коли в моїй уяві зринають ці образи, мені вчуваються кувікання вепрів, крик птахів гоко, завивання вітру, хлюпання хвиль, з чим зливається музика однострунних скрипок, на яких грали індійці в різних барах, де ми побували.

Нарешті, коли надворі вже розвидняється, я засинаю. Годині о десятій хтось стукає у двері. Входить, усміхаючись, містер Бауен.

— Добридень, друзі мої! Ще спите? Ви пізно повернулися? Добре погуляли?

— Добрий день! Так, повернулися ми пізнувато, ви вже вибачайте.

— Та що ви! Тут немає нічого дивного — після всього того, що ви пережили. Вам захотілося скористатись зі своєї першої ночі на волі. Я прийшов, щоб провести вас до поліції. Треба офіційно заявити, що ви нелегально проникли до нашої країни. Після цієї формальності провідаємо вашого друга. Сьогодні вранці йому зробили рентген. Результат буде відомий трохи пізніше.

Ми швидко вмиваємось і сходимо вниз до вестибюля, де разом з комендантом нас чекає містер Бауен.

— Добрий день, друзі мої, — вітається комендант ламаною французькою мовою.

— Добрий день усім! Як вам у нас? — питає жінка у формі Армії спасіння. — Вам сподобався Порт-оф-Спейн?

— О, звичайно, пані! Ми з приємністю погуляли по місту!

Випиваємо по чашці кави й рушаємо до поліції, йдемо пішки — туди якихось метрів двісті. Полісмени при вході вітаються і дивляться на нас досить байдужо. Поминувши двох вартових з темною, як ебенове дерево, шкірою і в мундирах кольору хакі, входимо до розкішного, але суворого кабінету. Назустріч нам підводиться офіцер років п’ятдесяти, в сорочці й при краватці, теж кольору хакі, з нашивками та медалями. Він у шортах.

— Добрий день, — каже офіцер французькою мовою. — Сідайте. Перш ніж офіційно прийняти вашу заяву, хоч у трохи поговорити з вами. Скільки вам років?

— Двадцять шість і дев’ятнадцять.

— За що вас засудили?

— За участь у замаху.

— На скільки вас засудили?

— На довічну каторгу— О, вас судили не просто за участь у замаху, а за вбивство.

— Ні, пане, я тільки брав участь у замаху.

— А мене за вбивство, — каже Матюрет. — Я тоді мав сімнадцять років.

— У сімнадять років людина вже усвідомлює, що вона коїть, — каже офіцер. — В Англії, якщо б ваш злочин довели, вас повісили б. Гаразд, англійські власті не беруться оцінювати французьке правосуддя. Але ми не згодні з тим, що засуджених відсилають до Французької Гвіани. Ми знаємо, що ця негуманна покара не гідна такої цивілізованої нації, як французька. Та ви, на жаль, не маєте права залишитися ні на Трінідаді, ні на будь-якому іншому англійському острові. Це неможливо. Прошу вас поводитися гідно й не пробувати якось викрутитися — занедужати чи знайти інший привід відкласти своє відплиття. Можете відпочивати в Порт-оф-Спейні п’ятнадцять-вісім— надцять днів. Здається, човен у вас непоганий. Я дам вказівку, щоб його перевезли сюди, в порт. Якщо його треба полагодити, теслі королівського військово-морського флоту це зроблять. Вам дадуть у дорогу необхідну провізію, а також добрий компас та морську карту. Сподіваюся, вас прийме котрась із південноамериканських країн. Тільки не пливіть до Венесуели — там вас заарештують і примусять якийсь час відпрацювати на будівництві доріг, а потім передадуть французьким властям. На мою думку, не можна занапащати вік людині, яка припустилася в житті серйозної помилки. Ви молоді, здорові, до того ж привабливі, і після всього, що пережили, сподіваюся, не скорилися своїй лихій долі. Це підтверджує і те, що ви опинилися тут. Я радий, що можу допомогти вам стати порядними людьми. Хай вам щастить! Якщо у вас виникнуть труднощі, наберіть цей номер телефону — й почуєте відповідь по-французькому.

Він дзвонить, і по нас приходить людина в цивільному. В залі, де багато полісменів та цивільних друкують на машинках, чоловік у цивільному починає нас розпитувати.

— Чому ви припливли до Трінідаду?

— Щоб відпочити.

— Чи ви, втікаючи, вчинили правопорушення, завдавши шкоди іншим особам або вкоротивши їм віку?

— Ми нікого серйозно не поранили.

— Звідки ви знаєте про ці?

— Ми про це довідалися перед відплиттям.

— Скільки вам років, яка ваша кримінальна відповідальність згідно з французькими законами? Панове, у вашому розпорядженні п’ятнадцять-вісімнадять днів, упродовж яких ви можете тут відпочити. Увесь цей час ви цілком вільні у своїх діях. Коли переїдете до іншого готелю, попередьте нас про це. Я сержант Віллі. Ось на моїй візитці два номери телефонів: це— офіційний номер у поліції, а це — домашній. Якщо з вами щось станеться й виникне потреба в моїй допомозі, негайно телефонуйте мені. Ми знаємо, що ви належно оціните довіру, з якою ми ставимося до вас. Певен, ви поводитиметеся добре.

Потім містер Бауен веде нас до лікарні. Клузйо радий нас бачити. Ми не розповідаємо йому про те, як провели ніч у місті. Лише кажемо, що маємо змогу ходити куди завгодно. Клузйо такий здивований, що перепитує:

— Без конвою?

— Еге ж, без конвою.

— Тоді все гаразд. Дивні люди ці англійці!

Містер Бауен, який на кілька хвилин залишив нас, повертається з лікарем.

— Хто вправив вам ногу, перше ніж накласти дощечки? — питає лікар.

— Я і ще один чоловік, якого тут немає, — відповідаю я замість Клузйо.

— Ви так добре це зробили, що не доведеться її знову ламати. Вона правильно зрослася. Ми тільки візьмемо її в гіпс і накладемо шину, щоб ви могли трохи ходити, — каже лікар уже до Клузйо. — Ви зостанетесь тут чи хочете піти з товаришами?

— Піду з товаришами.

— Що ж, завтра вранці переберетеся до них.

Ми дякуємо лікареві, і він та містер Бауен виходять, а ми до самого надвечір’я сидимо в свого друга. Та ще більше ми радіємо наступного дня, коли збираємося всі троє у своєму готельному номері з широко розчахнутим вікном і вентиляторами, які освіжають повітря. У новому одязі ми маємо гарний вигляд і вітаємо з цим один одного. Коли знову заходить мова про минуле, я їм кажу:

— А тепер якнайшвидше забудьмо про минуле й думаймо про теперішнє та майбутнє. Куди ми подамося? До Колумбії? До Панами? До Коста-Ріки? Чи нам не слід порадитися з містером Бауеном щодо країн, де нас зможуть прийняти?

Я телефоную Бауенові до його контори, але телефон мовчить. Телефоную додому в Сан-Фернандо, і мені рід— повідає його донька. Привітавшись, вона каже:

— Пане Анрі, біля вашого готелю, якраз навпроти «Фіш маркету», зупиняються автобуси, які ходять у Сан— Фернандо. Чому б вам не приїхати до нас? Приїздіть, я чекаю.

І ось ми всі троє їдемо до Сан-Фернандо. Клузйо чудово виглядає у напіввійськовому костюмі тютюнового кольору.

Приїзд до будинку, де нас так тепло прийняли, зворушує всіх нас. Здається, ці жінки вловлюють наше зворушення, бо разом кажуть:

— Ось ви й повернулися до свого дому, любі друзі! Сідайте якомога зручніше. — І, замість того, щоб казати нам «пане», вони щоразу, звертаючись до нас, називають нас по імені: «Анрі, подайте мені цукор. Андре (Матюрета звати Андре), чи не бажаєте ще пудингу?»

Пані й панно Бауен, сподіваюсь, що Бог віддячить вам за таку доброту до нас і що ваші благородні душі, які подарували нам стільки радощів, спізнаватимуть до кінця ваших днів тільки велике щастя.

Ми, розмовляючи з ними, розгортаємо на столі карту. Відстані вельми великі: до найближчого колумбійського порту Санта-Марта — тисяча двісті кілометрів; до Панами — дві тисячі сто кілометрів; до Коста-Ріки — теж дві тисячі сто кілометрів.

Приїздить містер Бауен.

— Я обдзвонив ус і консульства й маю добру звістку: ви можете зробити зупинку на кілька днів на острові Кюрасао, щоб перепочити. В Колумбії немає ніяких законів щодо каторжан-утікачів. Консул твердить, що ніколи каторжани-втікачі не діставалися океаном до Колумбії. Немає ніяких законів щодо каторжан-утікачів і в Панамі та в інших країнах.

— Я знаю одне надійне для вас місце, — каже Маргарет, донька містера Бауена. — Але воно дуже далеко, туди щонайменше три тисячі кілометрів.

— Де це? — питає її батько.

— У Британському Гондурасі. Там губернатором мій хрещений батько.

Я дивлюсь на своїх друзів і кажу їм:

— Курс на Британський Гондурас!

Це англійське володіння, яке на півдні межує з Республікою Гондурас, а на півневі — з Мексікою.

Другу половину дня ми з допомогою Маргарет та її матері накидаємо на карті курс. Перший етап: Трінідад — Кюрасао, тисяча кілометрів. Другий: Кюрасао — будь— який острів, що трапиться нам на дорозі. Третій: Британський Гондурас.

А оскільки ніколи не можна вгадати, що може трапитися в морі, то ми, окрім тих продуктів, які нам дасть поліція, складемо в спеціальну скриню про запас консерви з м’ясом, овочами, мармеладом, рибою тощо. Маргарет каже нам, що супермаркет «Сальватторі» радо подарує нам ці консерви.

— А якщо вам відмовлять, то ми з мамою їх купимо, — додає вона.

— Ні, панно.

— Замовкніть, Анрі.

— О ні, ми на це не пристанемо, адже ми маємо гроші, то було б негарно з нашого боку користати з вашої доброти, коли ми можемо самі купити ці продукти.

Наш човен перевезли до міста, в порт, і за ним тепер наглядають матроси військово-морського флоту. Ми покидаємо господарів, обіцяючи провідати їх перед відплиттям. Щовечора об одинадцятій ми виходимо на прогулянку. Клузйо сідає на лаву в скверику, де панує найбільше пожвавлення, а Матюрет або я по черзі залишаємося біля нього, поки другий блукає по місту. Ми тут уже десять днів. Завдяки шині під гіпсом, Клузйо ходить без особливих труднощів. До порту ми їздимо трамваєм. Навідуємося туди щовечора, а нерідко й пополудні. Нас уже знають у кількох портових барах. Полісмени з нами вітаються, тут усім відомо, хто ми, звідки припливли, і ніхто ні на що не натякає. Ми навіть помітили, що знайомі бармени беруть із нас за ту саму їжу й питво куди менше, ніж із моряків.

Те саме щодо дівчат. Звичайно, коли дівчата сідають за столи матросів, офіцерів чи туристів, вони без угаву п’ють і намагаються примусити їх якомога більше потратитися. Вони ніколи не йдуть у танець з кимось, перш ніж той не почастує їх багатьма склянками спиртного. А з нами вони поводяться зовсім інакше. Вони довго сидять з нами, й нам доводиться наполегливо припрошувати, аби вони випили по келиху. Зрештою, коли дівчата й згоджуються випити, то беруть у руки не келих з дорогим питвом, а кухоль з пивом або чарку віскі із содовою. Все це втішає нас, бо то непрямий спосіб з їхнього боку сказати нам, що вони знають наше становище й серцем вони з нами.

Наш човен пофарбували, наростили сантиметрів на десять борти, а також закріпили кіль. Усередині в човні все виявилося цілісіньким. Замість старої щогли поставили вищу й легшу; клівер і штормовий фок, пошиті з мішків від борошна, замінили добротним вітрилом вохристого кольору. В штабі флоту один капітан корабля вручив мені компас з розою вітрів і пояснив, як з допомогою карти можна приблизно визначити місце перебування човна. Потім ми проклали курс на захід з відхиленням на один румб на північ — щоб дістатися до Кюрасао.

Капітан корабля відрекомендував мені морського офіцера, командира навчального судна «Тарпон», той спитав у мене, чи не бажаю я вийти на якийсь час у море завтра о восьмій ранку. Я не розумію навіщо, але обіцяю йому це зробити. Наступного дня я з Матюретом о визначеній годині приходжу до морського відомства. Один моряк підіймається з нами на човен, і я під добрим вітром виводжу його з порту. За дві години, поки ми прогулюємося, виходячи й повертаючись у порт, просто на нас пливе військовий корабель. На його палубі вишикувалися, всі в білому, екіпаж і офіцери. Вони пропливають повз нас із криком «Ур-ра!», роблять коло, двічі підіймаючи й опускаючи свій прапор. Це своєрідне офіційне привітання, значення якого я не розумію. Ми повертаємося до морського відомства, де військовий корабель уже стоїть біля пристані. Ми пришвартовуємося до пірса. Моряк киває нам іти слідом за ним, ми підіймаємося на борт корабля, де його командир зустрічає нас на тому кінці трапа. Наш прихід на корабель вітає розмірений свист, і командир, відрекомендувавши нас офіцерам, проводить перед курсантами та унтер-офіцерами, що стоять струнко. Командир щось каже їм по-англійському, й ті розходяться. Молодий офіцер пояснює мені, що командир тільки-но сказав курсантам, якої великої пошани з боку моряків ми заслуговуємо, подолавши на човні таку велику відстань, а тепер збираючись подолати ще більшу та ще небезпечнішу відстань. Ми дякуємо цьому офіцерові за виявлену нам честь. Він дарує три морські непромокальні плащі, які згодом стануть нам у великій пригоді. Це чорні плащі з довгою застібкою «блискавка» та каптурами.

За два дні до відплиття нас навідує містер Бауен і просить від імені начальника поліції взяти з собою трьох французьких засланців-утікачів, яких тиждень тому затримали на Трінідаді. Французів нібито висадили на острів їхні товариші, які самі подалися до Венесуели. Мені це не до вподоби, але з нами тут так добре повелися, що я не можу просто так відмовитися взяти на борт цих трьох людей. Та, перш ніж дати відповідь, я прошу показати їх. По мене приїздить поліційний автомобіль. Я їду на розмову з начальником поліції — офіцером з нашивками, який допитував нас, коли ми прибилися до острова. Сержант Віллі перекладає.

— Добрий день.

— Добрий день. Хочу просити вас зробити нам одну послугу.

— З радістю, якщо зможемо.

— У нашій в’язниці сидять троє французьких засланців. Вони прожили нелегально кілька тижнів на острові й твердять, що їх залишили тут їхні товариші, а самі попливли далі. Але ми думаємо, що вони просто втопили свій човен. Кожен з них запевняє, що не вміє вести човен. Мабуть, вони хитрують, хочуть, щоб ми дали їм човна. Ми мусимо спровадити їх з острова, і буде шкода, якщо мені доведеться передати їх комісарові першого-ліпшого французького судна.

— Пане начальнику, я зроблю все, що зможу. Але спершу мені хотілося б побалакати з ними. Самі розумієте: брати на борт трьох незнайомців досить небезпечно.

— Розумію. Віллі, накажіть випустити на подвір’я тих трьох французів.

Я хочу поговорити з ними наодинці й прошу сержанта залишити нас.

— Ви засланці?

— Ні, каторжани.

— Чому ж ви сказали, що засланці?

— Думали, їм більше до вподоби люди, які вчинили менший злочин. Тепер бачимо, що помилилися. А ти хто?

— Каторжанин.

— Ми тебе не знаємо.

— Яз останньої партії, а ви?

— Ми з партії, яку привезли двадцять дев'ятого року.

— А я попав на каторгу ще двадцять сьомого року, — озивається третій.

— Начальник поліції просить мене взяти вас на свій човен. А нас аж троє. Він сказав, що коли я відмовлюсь, то змушений буде передати вас на перше-ліпше французьке судно, яке тут пропливатиме. Що ви на це скажете?

— Ми не можемо знову вийти в океан, у нас є на це поважна причина. Ми можемо лише вдати, що відпливаємо разом з вами, а потім ти висадиш нас на мисі острова.

— Я цього не зроблю.

— Чому?

— Не хочу платити підлістю за гостинність, з якою нас тут прийняли.

— Гадаю, друже, що ти, перш ніж догодити цим ростбіфам[14], мав би подумати про каторжан.

— Чому?

— Бо ти сам каторжанин.

— Так, але є різні каторжани, так само, як, може, є більша різниця між вами і мною, ніж мною та ростбіфами, залежно від того, як це розуміти.

— Отже, ти дозволиш, щоб нас передали французьким властям?

— Ні, але й не висаджу вас раніше, ніж на Кюрасао.

— У мене не вистачить сили знову вирушити в океан, — каже один із французів.

— Спершу подивіться на наш човен. Може, той, на якому ви припливли сюди, був поганий.

— Гаразд, подивимось, — озиваються двоє інших.

— Домовились. Я попрошу начальника поліції, щоб пустив нас оглянути човен.

У супроводі сержанта Віллі ми йдемо до порту. Побачивши наш човен, ці троє відчули до мене більшу довіру.

І знову відплиття

За два дні ми троє й ті троє незнайомців відчалюємо. Не знаю, звідки вони довідалися, але в порт проводжати нас прийшли дюжина дівчат з барів, родина Бауена та капітан Армії спасіння. А що одна з дівчат цілує мене, то Матюрет, сміючись, каже:

— Анрі, ви так швидко посваталися? Це несерйозно!

— До побачення всім вам, прощавайте! Але знайте, що ви посіли чільне місце в наших серцях, де залишитеся назавжди!

О четвертій годині пополудні нас чіпляють до буксирного судна. Ми швидко вибираємося з порту, втираємо сльози й востаннє дивимось на юрму, що вийшла нас провести й тепер махає білими хусточками. Відчепивши линву, на якій нас тягло буксирне судно, ми відразу напинаємо вітрила й повертаємо супроти хвиль, які тепер долатимемо доти, доки дістанемося до якогось суходолу.

На човні є два ножі — один у мене, другий у Матюрета. Біля Клузйо лежать сокира й тесак. Ми певні, що ніхто з тих трьох зброї не має. Ми з Матюретом домовилися, що під час усієї подорожі ніколи не спатимемо обидва разом. Надвечір нас із півгодини супроводжує навчальне судно. Потім воно салютує нам і пливе своїм курсом.

— Твоє прізвище?

— Леблон.

— Коли потрапив на каторгу?

— Двадцять сьомого року.

— Скільки дали?

— Двадцять років.

— А ти хто?

— Моє прізвище Каргере. На каторзі з двадцять дев’ятого року, засуджений на п’ятнадцять років. Родом із Бретані.

— Ти бретонець і не вмієш вести човна?

— Не вмію.

— А моє прізвище Дюфіс. Я з Анже. Мене засудили на довічну каторгу за одне дурне слово, яке я кинув судові. Інакше я дістав би щонайбільше років десять. На каторзі з двадцять дев’ятого.

— Що то за слово?

— Розумієш, я вбив свою дружину праскою. На суді один із присяжних спитав мене, чому я вдарив її саме праскою. Я сам не знаю, чому сказав присяжному, що я вбив її праскою тому, що вона погано прасувала. Як сказав мій адвокат, саме за цю безглузду фразу мені стільки й усипали.

— Звідки ви вирушили?

— З табору на лісорозробках, який називається «Водоспад». Це за вісімдесят кілометрів від Сен-Лорана. Нам неважко було втекти, бо ми мали велику свободу. Нас утекло п’ятеро, тому ми легко з усім упоралися.

— Як п’ятеро? А де ті двоє?

Западає викликана ніяковістю мовчанка.

— Друже, — каже Клузйо, — ми тут самі чоловіки, які складають один гурт, тож повинні все це знати. Говори.

— Я вам усе розповім, — каже бретонець. — Справді, нас утекло п’ятеро. З нами були ще два уродженці Канна, які, коли готувалася втеча, сказали, ніби вони морські рибалки. Тому ні гроша не заплатили під час підготовки до втечі, заявивши, що їхня робота на борту коштуватиме дорожче за гроші. Одначе в дорозі ми помітили, що ні один, ні другий анітрохи не розуміється на мореплавстві. Ми багато разів мало не втопилися. Ми пропливли вздовж берега Нідерландської Гвіани, потім — Великобританської і зрештою дісталися до Трінідаду. В дорозі з Джорджтауна до Трінідаду я вколошкав того, який збрехав, що зможе повести човен. Цей тип заслужив бути вбитим, бо задля того, щоб безкоштовно здійснити втечу, він обдурив нас щодо своїх здібностей мореплавця. А другий гадав, що ми збираємося вбити і його, і під час шторму сам стрибнув у море, покинувши стерно човна. Тоді ми діяли як могли. Ми багато разів набирали води в човен, зрештою розбили його об скелю, але, на щастя, самі дивом урятувалися. Даю слово чоловіка, все, що я сказав, щира правда.

— Правда, — озиваються і ті двоє. — Все сталося саме так, і ми всі троє дійшли згоди, що слід убити того типа. Що скажеш про це, Метелику?

— Мені не зовсім зручно бути суддею.

— Одначе що ти зробив би, коли б опинився на нашому місці? — доскіпується бретонець.

— Треба подумати. Щоб бути справедливим, то слід пережити саме такий момент, без цього навряд чи можна збагнути, де правда.

— А я порішив би його, — озивається Клузйо, — бо такий обман може коштувати життя всім іншим.

— Гаразд, більше не будемо про це говорити. У мене таке враження, ніби всі ви дуже перелякалися й досі ніяк не прийдете до тями. А в океан вирушили тільки тому, що не мали іншого вибору. Це правда?

— Еге ж! — відповідають вони хором.

— Ми не повинні тут панікувати, хоч би що сталося. Ніколи не слід перебільшувати свого страху. Той, кому стане страшно, хай мовчить. Човен у нас добрий, ми його вже перевірили. Правда, тепер у ньому вантажу більше, ніж раніше, але й борти на десять сантиметрів вищі.

Ми куримо, п’ємо каву. Перед відплиттям ми добре попоїли і тепер їсти вирішуємо аж завтра.

Сьогодні 9 грудня 1933 року. Минуло вже сорок два дні відтоді, як у загратованій палаті сен-лоранської лікарні почалася наша втеча. Про це нам нагадує Клузйо, наш «бухгалтер». У мене є тепер три дорогі речі, яких я не мав, коли втікав із лікарні: водонепроникний годинник, куплений на Трінідаді, справжній компас у подвійній коробці, дуже точний, з розою вітрів, і темні целулоїдні окуляри. Клузид й Матюрет мають по кашкету.

Три дні минають без пригод, коли не рахувати того, що двічі ми наштовхувалися на зграї дельфінів. Від них нас кидало в холодний піт, бо вісім дельфінів заходилися з нами гратись! Вони пропливали попід човном і виринали перед його носом. А якось один із них навіть торкнувся борта. Та найбільше нас вразила така гра: три дельфіни утворюють трикутник — один попереду, два по боках — і з шаленою швидкістю кидаються нам назустріч. А перед самісіньким човном пірнають і виринають праворуч і ліворуч від нього. Хоч вітер подужчав і човен пливе з повними вітрилами, дельфіни мчать швидше за нас. Ця гра триває годинами, аж моторошно стає. Досить дельфінам трохи прорахуватись — і вони нас перекинуть! Троє наших новачків мовчать, але побачили б ви їхні спотворені пики!

На четверту добу серед ночі знявся страшенний шторм. Це було справді щось жахливе. Найгірше те, що хвилі котилися з усіх боків. Часто вони просто наскакували одна на одну. Та дуже висока, та низька — нічого не зрозумієш. Ніхто не пустив пари з уст, лише Клузйо час від часу кричав мені: «Стережися хвилі — он вона, ззаду!» То було рідкісне видовище: інколи хвилі, завиваючись і пінячись, набігали водночас із трьох боків. Я добре навчився визначати їхню швидкість, а також кут, під яким вони йшли на нас. Неймовірно, але одна хвиля раптом налетіла на човен ззаду, і він став дибки. Не раз хвилі накочувались мені аж на плечі й, звісно ж, заливали водою човен. П’ятеро людей каструлями й бляшанками безперестану вичерпували воду. Щоправда, вона жодного разу не заповнила човен і на чверть, і ми не ризикували піти на дно. Цей шарварок тривав усю другу половину ночі, майже до сьомої ранку. Через дощ сонце не з’являлося на небі до восьмої години.

Та ось шторм ущух, і ми радісно вітаємо яскраве вранішнє сонце. Передусім варимо каву і п’ємо її зі згущеним молоком. Солдатські галети тверді, мов залізо, але коли їх умочити в каву, то вони стають дуже смачні. Боротьба зі штормом висотала з мене всі сили, я більше ні на що не здатний і, хоч дме досить сильний вітер, а з усіх боків котяться високі хвилі, прошу Матюрета замінити мене бодай ненадовго. Та ледве я встигаю поспати десять хвилин, як Матюрет повертає човен так, що хвиля на три чверті наповнює його водою. Все пливе: коробки, примус, ковдри. Я брьохаю по пояс у воді до стерна й в останню мить устигаю врятувати човен від хвилі, що котиться просто на нас. Я рвучко повертаю стерно і підставляю їй корму. Хвиля не накриває човен, а тільки щосили відштовхує нас метрів на десять.

Усі вичерпують воду. Матюрет черпає великою каструлею по п’ятнадцять літрів за раз. Ніхто вже ні на що не звертає уваги, всі стараються робити тільки одне: якнайшвидше вилити воду, бо важкому човну несила боротися з хвилями. Треба сказати, що троє новачків поводяться добре, а бретонець, побачивши, як хвиля знесла з човна коробку, без вагань викидає за борт і бочку з водою, щоб човен став легшим. Через дві години в човні вже сухо, але ми залишилися без ковдр, примуса, грубки, мішків із деревним вугіллям, сулії бензину та бочки з водою.

Ополудні я вирішую надягти інші штани й дізнаюся, що моя валіза теж пішла за хвилями — так само, як і два з трьох прогумованих плащів. На дні човна ми знаходимо дві пляшки рому. Весь тютюн намок, а цигарковий папір зник разом із водонепроникною залізною коробкою.

— Друзі, — кажу я, — спершу вип’ємо по ковтку рому, а потім розпечатаємо запасні ящики й подивимося, на що ми можемо розраховувати. У нас є фруктовий сік, це добре. Питимемо його потроху. Збереглися ще великі бляшанки із сухарями та фасованим маслом. Випорожніть одну бляшанку й зробіть із неї грубку. Наколемо планок від ящиків і розпалимо вогонь. Ми всі пережили великий страх, але небезпека минула. Кожному треба відновити сили й бути готовим до нових випробувань. Тепер ніхто не має права сказати: «Хочу пити», «Я голодний» або «Хочу курити». Згода?

— Так, Метелику, згода!

Всі поводяться добре. Вітер, на щастя, вщухає, і тепер можна зварити суп із тушкованого м’яса. Ми вмочаємо в каструльку, повну супу, солдатські галети й добряче наповнюємо собі животи. Тепер ми не їстимемо аж до завтра. Заварюємо також зелений чай. В уцілілих ящиках знаходимо сигарети. Вони в невеличких коробочках по вісім штук, але є й більші коробки по двадцять сигарет. П’ятеро моїх товаришів ухвалюють, що куритиму тільки я: це допоможе мені боротися зі сном. Клузйо відмовляється навіть прикурювати мені сигарету, але подає вогонь. Завдяки цьому взаєморозумінню між нами не виникає жодного інциденту.

Минуло вже шість днів, відколи ми вирушили в океан, і я весь цей час не висипляюсь. А що цього вечора море тихе, то я сплю без задніх ніг майже п’ять годин. Мене будять

0 десятій вечора. Довкола тиша. Товариші попоїли без мене, а мені залишили в бляшанці щось схоже на кашу з кукурудзяного борошна. Я їм її з кількома копченими ковбасками. Яка смакота! Чай уже майже холодний, та дарма, Я курю й чекаю, коли повіє вітер.

Стоїть чарівна зоряна ніч. Полярна зоря просто палахкотить, і тільки Південний Хрест сяє яскравіше від неї. Добре видно Великий і Малий Вози. Ніде ані хмаринки, повний місяць високо піднявся в зоряне небо. Бретонець тремтить. Він лишився без куртки й тепер сидить у самій сорочці. Я даю йому плащ. Настає сьомий день.

— Хлопці, ми недалеко від Кюрасао. У мене таке враження, що я занадто збочив на північ, тому відтепер беремо курс прямо на захід, щоб не проминути голландських Антільських островів. Це було б дуже небезпечно, адже в нас немає прісної води й дуже мало харчів.

— Ми покладаємося на тебе, Метелику, — каже бретонець.

— Так, ми покладаємося на тебе, — хором повторюють інші. — Роби як знаєш.

— Дякую.

Гадаю, мені більше нічого було сказати. Вітру не було цілу ніч, і тільки о четвертій ранку сильний бриз дозволяє нам поплисти далі. Цей бриз посилюється під полудень і віє тридцять шість годин, і наш човен пливе з неабиякою швидкістю, а невеликі хвилі не розгойдують його.

Кюрасао

Чайки. Спершу ми лише чуємо їхній крик, бо надворі ще темно, потім бачимо, як вони кружляють над човном. Одна з них сідає на щоглу, злітає й знову сідає. Ця гра триває аж до ранку, коли сходить променисте сонце. На обрії нічого не свідчить про те, що десь близько є земля. Звідки ці чайки? Цілий день наші очі марно чогось шукають. Жодної ознаки землі. Повний місяць сходить тієї ж таки хвилини, як сонце сідає за обрій, і цей тропічний місяць такий яскравий, що його віддзеркалення у воді сліпить мені зір. Я лишився без темних окулярів — їх, як і наші кашкети, забрала з собою клята хвиля. О восьмій вечора далеко на обрії помічаємо при місячному сяйві чорну смугу.

— Звісно, це земля! — кажу я перший.

— Так, справді.

Ніхто з нас не має сумніву, що та чорна смуга — земля. Решту ночі я веду човна на цю тінь, що поступово стає виразнішою. Підпливаємо. Віє сильний вітер, одначе небо безхмарне, океаном котяться високі, але довгі й нестрашні Хвилі. Чорна смуга не дуже здіймається над водою, отже, берег не скелястий. Місяць ховається за землю, і тепер я майже нічого не бачу. Розрізняю тільки спершу суцільний, а потім переривчастий разок вогнів над самою водою. Ми все ближче, ближче, і за кілометр до берега я кидаю якір. Рвучкий вітер не стихає, човен кружляє на місці. Вітрила ми, звісно, згорнули. Тут хоч і не дуже приємно, проте досить безпечно, і можна було б зачекати до ранку, та якір, на жаль, раптом послаблюється. Тепер човен не слухається мене, і щоб він знову став керованим, треба пустити його плисти. Підіймаємо клівер і штормовий фок, але якір, дивна річ, не чіпляється за дно. Мої товариші витягують на борт вірьовку. Якоря на ній немає — він відірвався! Незважаючи на всі мої зусилля, хвилі нестримно штовхають нас у бік землі, тому я вирішую напнути вітрило й плисти до берега. Невдовзі човен опиняється між двома скелями й розбивається. Ніхто з нас не кричить «рятуйте!», та коли налітає ще одна хвиля, ми кидаємося на неї, щоб хоч покаліченими, але все ж таки живими вибратися на берег. Найгірше перепало від хвиль Клузйо, чия нога в гіпсі. Його рука й обличчя подряпані і в крові. Ми побили собі тільки коліна, щиколотки та долоні. В мене кривавиться вухо, яким я добряче тернувся об скелю.

Та хоч там що, а ми дістаємося на суходіл живі. Коли починає світати, знаходимо на березі непромокальний плащ. Я повертаюсь до човна, який уже майже розпався. Мені вдається забрати з нього компас, прикріплений до задньої лавки. Ніде довкола ані душі. Я дивлюсь на разок вогнів — то ліхтарі, які правлять за сигнали для рибалок. Пізніше ми дізнаємося, що це місце досить небезпечне. Рушаємо в глиб суходолу. Дорогою нам трапляються лише величезні кактуси та віслюки. Нарешті дістаємося до якоїсь криниці. Всі дуже втомлені, бо мусимо по двоє, взявшись за руки й утворивши щось на зразок крісла, нести Клузйо. Довкола криниці лежать висохлі кістяки віслюків та кіз. Криниця пересохла, крила вітряка, що колись качав воду, обертаються марно. Ніде жодної живої душі, самі тільки віслюки та кози.

Підходимо до якоїсь хатини. Двері відчинені й ніби самі запрошують нас увійти. Гукаємо: «Егей! Егей!» Нікого. На грубці лежить торбинка, зав’язана мотузочком. Я беру її і починаю розв’язувати, але мотузочок рветься. Торбинка наповнена флоринами — голландськими грішми. Отже, ми на Бонейре, Кюрасао або Арубі. Кладемо торбинку на місце, нічого з неї не взявши, знаходимо воду, і кожен напивається з ковшика. Нікого ми не знаходимо ні в хатині, ні біля неї. Рушаємо далі, хоча через Клузйо посуваємось дуже повільно. Нараз перед нами зупиняється старенький «форд».

— Ви французи?

— Так, пане.

— Сідайте в машину.

Ті, що залазять на заднє сидіння, беруть Клузйо собі на коліна, а ми з Матюретом сідаємо поруч із водієм.

— Ваш корабель зазнав аварії?

— Еге ж.

— Хто-небудь потонув?

— Ні.

— Звідки ви пливете?

— З Трінідаду.

— А ще раніше?

— Із Французької Гвіани.

— Каторжани чи засланці?

— Каторжани.

— Я доктор Нааль, власник цього півострова, що належить до Кюрасао. Півострів називають Віслючим. Тут віслюки й кози поїдають кактуси просто з колючками. Ці кактуси місцеві жителі називають «панночками з Кюрасао».

— Для справжніх панночок з Кюрасао це не дуже приємно, — жартую я.

Високий товстий чоловік голосно сміється. «Форд», засапавши, наче астматик, зупиняється. Я кажу, киваючи головою на стадо віслюків.

— Якщо автомобіль поламається, запряжемо віслюків.

— У мене в багажнику лежить сяка-така упряж, але впіймати двох віслюків і запрягти їх не просто.

Здоровань піднімає капот і одразу бачить, що коли автомобіль підстрибнув на вибоїні, обірвався провід від свічок. Перше ніж знову сісти за кермо, він заклопотано озирається довкола. Потім ми рушаємо вибоїстою дорогою далі й нарешті під’їздимо до білого шлагбаума. Здоровань розмовляє по-голландському з охайно одягненим мулатом. Шкіра в того чоловіка досить світла, і він щоразу відповідає: «Так, містере, так, містере». Потім доктор Нааль каже нам:

— Я звелів йому побути з вами, поки я повернусь. Якщо схочете пити, він дасть вам води. Виходьте.

Ми виходимо з автомобіля й сідаємо в затінку на траву. «Форд», почмихавши, рушає. Коли він від їздить метрів на п’ятдесят, слуга повідомляє нам місцевою говіркою, — суміш англійських, голландських, французьких та іспанських слів, — що його хазяїн, доктор Нааль, дуже боїться нас і поїхав привезти поліцію; він, мовляв, ще сказав йому бути обережним з нами, бо ми — злодюги-втікачі. І тепер бідолашний мулат не знає, що діяти, аби не завдати нам шкоди. Потім він варить досить ріденьку каву, яка в цю спеку дає нам полегкість. Ми чекаємо цілу годину, поки нарешті підкочує схожий на кошик для городини фургон із шістьма поліцейськими в німецьких мундирах та відкритий автомобіль з водієм у поліційній формі й трьома панами в цивільному, серед яких і доктор Нааль.

Вони встають, і один з них, найнижчий, із свіжопоголеною головою, наче в священика, каже нам:

— Я начальник безпеки острова Кюрасао. Я мушу вас заарештувати. Ви вчинили яке-небудь правопорушення на острові і яке саме?

— Пане, ми каторжани-втікачі. Ми припливли з Трінідаду, лише кілька годин тому наш човен розбився об скелі. Я в цій невеличкій групі за старшого й можу запевнити, що ніхто з нас не вчинив ні найменшого правопорушення.

Комісар обертається до доктора Нааля й розмовляє з ним по-голландському. Вони сперечаються, аж поки приїздить на велосипеді якийсь чоловік. Він щось голосно каже докторові Наалю й комісарові.

— Пане Нааль, чому ви сказали поліцейським, що ми злодії?

— Цей чоловік розповів мені, що вранці, сховавшись за кактус, бачив, як ви, входили до його хатини й виходили з неї. Він працює в мене, доглядає моїх віслюків.

— Невже ми злодії тільки через те, що зайшли до його дому? Це казна-що, пане! Ми тільки напилися води, і це, по-вашому, крадіжка?

— А торбинка з флоринами?

— Так, я розв’язував торбинку й навіть ненароком порвав мотузочка. Але я тільки подивився на гроші, щоб знати, в якій країні ми опинилися. Потім я ретельно склав гроші назад у торбинку й поклав її туди, де взяв, — на грубку.

Комісар дивиться мені в очі, тоді враз обертається до чоловіка на велосипеді й суворо розмовляє з ним. Навіть не дає йому слова сказати. Потім комісар садовить того сердегу поряд з водієм у свій автомобіль і сідає сам із двома поліцейськими. Нааль і чоловік, що приїхав з ним, залишаються з нами.

— Мушу вам дещо пояснити, — озивається доктор Нааль. — Той чоловік сказав мені, що торбинку зникла. Перш ніж вас обшукати, комісар допитав його, припускаючи, що він бреше. Якщо ви невинні, мені буде прикро за це непорозуміння, але моєї вини тут нема.

Не минає і чверті години, як автомобіль повертається.

— Ви сказали правду, — підходить до мене комісар. — Цей чоловік — нікчемний брехун. Ми його покараємо за спробу звести на вас наклеп.

Сердега вже сидить у поліційному фургоні, схожому на кошик для городини, п’ятеро моїх товаришів теж залазять до фургона, а мені комісар каже:

— Сідайте в мій автомобіль поряд з водієм.

Ми випереджаємо фургон, залишаємо його далеко позаду і мчимо чудовою асфальтовою дорогою. Потім в’їздимо до міста, будинки якого споруджені в голландському стилі. В місті чисто, більшість людей — на велосипедах. Сотні чоловіків та жінок котяться сюди-туди по місту. Їдемо до поліції. З великого кабінету, де на лавах, кожен перед своїм письмовим столом, сидять кілька офіцерів, заходимо до іншої кімнати з кондиціонером. Тут прохолодно. З крісла підводиться високий білявий чоловік років сорока й звертається по-голландському до комісара. Коли вони закінчують розмову, комісар каже до нас по-французькому:

— Перед вами начальник поліції Кюрасао. Пане начальнику, цей чоловік — француз, він за старшого серед шести осіб, яких ми затримали.

— Гаразд, комісаре, вважатимемо, що ці люди потрапили на Кюрасао внаслідок кораблетрощі. Як вас звати?

— Анрі.

— Ви, Анрі, пережили дуже неприємні хвилини через непорозуміння з торбинкою. Але ця пригода відіграла й позитивну роль: вона допомогла нам зрозуміти, що ви порядна людина. Я дам вам простору кімнату з ліжками, де ви зможете відпочити. Ми доповімо про вас губернаторові, а він уже розпорядиться, що робити далі. Ми з комісаром подбаємо про вас. — Він тисне мені руку, і ми виходимо.

На подвір’ї доктор Нааль вибачається переді мною і обіцяє теж допомогти нам. Через дві години нас замикають у великій кімнаті з дванадцятьма ліжками й довгим дерев’яним столом та лавами обабіч. Я просовую крізь грати на вікні трінідадські долари й прошу поліцейського купити нам тютюну, паперу й сірників. Він грошей не бере, і ми не розуміємо, що він відповідає.

— Цей негр, чорніший за ебенове дерево, — каже Клузйо, — запопадливий служака. Ми не випросимо в нього тютюну.

Я стукаю в двері, і вони одразу ж відчиняються. Входить невисокий чоловік у сірій робі в’язня і з номером на грудях.

— Гроші, сигарети? — питає він.

— Ні. Тютюн, папір і сірники.

За кілька хвилин він приносить нам усе це, а також горщик із гарячим шоколадом чи какао. Ми випиваємо по великому кухлеві, що їх теж приніс цей в'язень.

Пополудні до мене приходить посильний і знову веде до кабінету начальника поліції.

— Губернатор розпорядився випустити вас на подвір’я в’язниці. Скажіть своїм товаришам, щоб не пробували втекти, бо це погано скінчиться для всіх. Ви, як старший у групі, зможете виходити до міста на дві години вранці — з Десятої до дванадцятої, а також пополудні — з третьої до п’ятої. Ви маєте гроші?

— Так. Англійські й французькі.

— Вас супроводжуватиме на прогулянках поліцейський у цивільному.

— Що ви збираєтесь робити з нами?

— Думаю, спробуємо посадити по одному на танкери різних держав. На Кюрасао найбільший у світі нафтоперегінний завод, він переробляє венесуельську нафту, отож від нас щодня відпливають по двадцять — двадцять п’ять танкерів. Ви потрапите до країн, де не матимете ніяких проблем.

— До яких саме? До Панами, Коста-Ріки, Гватемали, Нікарагуа, Мексіки, Канади, Куби, США чи до заморських англійський володінь?

— Ні, там вас не приймуть. До Європи ми теж не можемо вас відіслати. Але не хвилюйтеся, покладіться на нас, ми допоможемо вам почати нове життя.

— Дякую вам, пане начальнику.

Я розповідаю все це товаришам. Клузйо, найупертіший серед нас, питає:

— Що ти думаєш про це, Метелику?

— Не знаю, що й сказати. Боюсь, це тільки слова, щоб ми поводилися спокійно і не пробували втекти.

— Здається, — мовить Клузйо, — ти маєш рацію.

Бретонець вірить у цей чудовий план. Сяючи весь, він каже:

— Не буде більше човна, це вже напевне! Я не хочу пригод. Кожен із нас прибуде на танкері до якоїсь країни й офіційно ступить на її землю.

Леблон такої самої думки, що і я.

— А ти як гадаєш, Матюрете?

І цей юнак з ніжними рисами обличчя, — рідко в якої жінки побачиш такі, — цей дев’ятнадцятирічний бовдур, що так змінився на каторзі, лагідно відповідає:

— І ви вірите, що ті дубоголові фараони дадуть нам фальшиві посвідчення? Я не вірю. В крайньому разі, вони заплющать на все очі й дозволять нам по одному таємно сісти на танкер, ото й тільки. Вони підуть на це, щоб із легким серцем позбутися нас. Ось моя думка. Я їм не вірю.

Я виходжу до міста дуже рідко, тільки зранку, щоб дещо купити. Ми тут уже цілий тиждень, і ніяких новин. Починаємо нервуватися. Якось пополудні троє священнослужителів — серед них єпископ — у супроводі поліцейських обходять одну за одною всі камери. Вони затримуються трохи довше в сусідній з нашою камері, де сидить негр, звинувачений у згвалтуванні. Ми думаємо, що вони зайдуть і до нас, тому приготувалися й посідали кожен на своєму ліжку. І справді, заходять усі троє разом з доктором Наалем, начальником поліції та вдягненим у білу форму з нашивками чоловіком, певне, офіцером морського флоту.

— А тут ось французи, — каже по-французькому начальник поліції. — Вони чудово поводяться.

— Я вітаю вас, діти мої. Сядьмо на лави за цим столом, тут нам буде зручніше розмовляти.

Усі сідають, навіть ті, що супроводжують єпископа. Хтось приносить із коридора табурет і ставить його на чолі столу. Звідси єпископ бачитиме всіх.

— Усі французи — католики. Хто з вас не католик?

Ніхто не піднімає руки. Мені здається, що священик із Консьєржері майже охрестив мене, і я теж повинен вважати себе католиком.

— Друзі мої, сам я французького походження, звуть мене Ірене де Брюїн. Мої предки були протестанти, що втекли до Голландії, коли Катерина Медічі загрожувала їм смертною карою. Отже, в мені тече французька кров, я єпископ Кюрасао, де живе більше протестантів, ніж католиків, але католики тут щиро віруючі й дотримуються всіх релігійних обрядів. Як ваші справи?

— Ми чекаємо, що нас по одному посадять на танкери.

— Скількох уже посадили?

— Поки що нікого.

— Гм! Що ви на це скажете, начальнику? Відповідайте французькою мовою, ви добре нею говорите.

— Губернатор, ваша превелебність, справді хотів так допомогти цим людям. Але я мушу щиро зізнатися, що досі жоден капітан корабля не згодився взяти когось із них, бо вони не мають паспортів.

— З цього й слід починати. Невже губернатор не може видати їм паспорти?

— Не знаю. Я з ним про це не розмовляв.

— Післязавтра я відправлю за вас службу. Чи не бажаєте завтра пополудні висповідатись? Я особисто висповідаю вас, я хочу допомогти вам, щоб Господь милосердний простив ваші гріхи. Ви зможете привезти їх до собору о третій годині?

— Привеземо.

— Я хотів би, щоб це було таксі або приватний автомобіль.

— Я сам їх привезу, ваша превелебність, — озивається доктор Нааль.

— Дякую, сину мій. Діти мої, я не обіцяю вам нічого. Хіба що можу дати слово честі: від цієї миті я намагатимусь бути для вас корисним.

Побачивши, що Нааль поцілував його перстень, ми всі теж торкаємося губами єпископального персня, а тоді проводимо його превелебність до автомобіля, що стоїть на подвір’ї.

Наступного дня єпископ усіх нас сповідає. Я йду до нього останнім.

— Що ж, сину мій, починай із свого найбільшого гріха.

— Ваша превелебність, спершу хочу сказати вам, що я не— хрещений, але один священик сказав мені у французькій в’язниці, що всі ми, хрещені чи ні, діти Господні.

— Він мав рацію. Гаразд. Зараз ми вийдемо із сповідальні, і ти все мені розповіси.

Я докладно розповідаю йому про своє життя. Цей церковний князь слухає мене довго, терпеливо, дуже уважно й не перебиваючи. Він узяв мої руки у свої й часто зазирає мені у вічі, а тоді, коли мені стає важко в чомусь зізнатися, потуплює погляд, щоб допомогти в моїй сповіді. Цей шістдесятирічний святий отець має такі чисті очі, що відсвічують чимось дитинним. Світла й, певне, повна великої доброти душа випромінюється з обличчя превелебного отця, а погляд його ясно-сірих очей впливає на мене, наче бальзам на рану.

Він, і далі тримаючи мої руки у своїх, тихо розмовляє зі мною, майже шепочучи.

— Інколи Бог посилає своїм дітям тяжке випробування, аби той, кого він обрав собі за жертву, вийшов з нього як ніколи сильним і благородним. Бачиш, сину мій, якби тобі не випало понести цей хрест, то ти довіку не піднявся б так високо й не наблизився б так безпосередньо до правди Божої. Скажу більше: люди, системи, шестерні цієї жахливої машини, яка тебе подробила, страшенно погані істоти, які всіляко катували тебе й завдали тобі морального збитку, зробили тобі більшу послугу, ніж могли. Вони розбудили в тобі нову істоту, вищу за попередню, і якщо сьогодні ти відчуваєш у собі честь, доброту, милосердя й енергію, необхідну, щоб переборювати перешкоди й стати кимось благороднішим, то за це ти повинен дякувати їм. Ці думки про помсту, про бажання покарати тих, хто завдав тобі неабиякого болю, не можуть з’явитися в такої особи, як ти. Ти мусиш бути рятівником людей і жити не для того, щоб чинити зло, давіть вважаючи, що це буде виправдано. Бог був благородний з тобою, він сказав тобі: «Допоможи сам собі, і я допоможу тобі». Він у всьому тобі допоміг і навіть дозволив тобі врятувати інших людей і вивести їх на волю. Не думай про те, що гріхи, які ти вчинив, такі вже великі. Є чимало людей на високих суспільних щаблях, які грішать куди серйозніше, ніж ти. Проте вони, потрапивши на людський суд, не підносяться так високо, як це зробив ти.

— Дякую, ваша превелебність. Ви на все моє життя вселили в мене добро. Я ніколи цього не забуду. — І я цілую йому руки.

— Сину мій, ти попливеш далі, й тобі загрожуватимуть інші небезпеки. Я хотів би охрестити тебе перед твоїм відплиттям. Що ти скажеш на це?

— Ваша превелебність, поки що не робіть цього. Тато мій виховував мене без релігії. В нього золоте серце. Коли померла моя мати, він, ще більше люблячи мене, знаходив для мене справді материнські слова й піклувався про мене достоту по-материнському. Мені здається, коли я дозволю себе охрестити, то це буде схоже на те, що я зрадив батька. Дайте мені час, хай я стану цілком вільною людиною, почну жити нормальним життям, тоді напишу батькові й спитаю, чи не завдам йому прикрості, коли відмовлюся від його філософії і дозволю себе охрестити.

— Розумію тебе, сину мій, і я певен, що Господь завжди буде з тобою. Я благословляю тебе й молю Бога, аби він боронив тебе.

— Полюбляє його превелебність Ірене де Брюїн похизуватися своєю добротою, — каже мені доктор Нааль.

— Так, пане. А що ви думаєте робити тепер?

— Попрошу в губернатора, щоб він наказав митниці продати мені один із човнів, конфіскованих у контрабандистів. Ви підете зі мною й виберете собі такий човен, який вам потрібен. Що ж до продуктів та одягу, то це ми легко залагодимо.

Того дня, коли нас наставляв на праведний шлях єпископ, до нас приходить багато гостей, особливо під шосту годину вечора. Всі ці люди хочуть познайомитися з нами. Вони сідають на лави біля столу, поклавши перед цим щось на ліжко й не сказавши: «Це я приніс для вас». Щоразу о другій годині пополудні приходять черниці з ігуменею, яка дуже добре розмовляє по-французькому. Їхні кошики теж повні всілякої смакоти, звареної ними самими. Ігуменя ще молода, їй нема й сорока. Її волосся, схованого під білим каптуром, не видно, але очі в неї голубі, а брови біляві. Вона походить із знатної голландської родини (про це нам сказав доктор Нааль) і написала до Голландії, аби там придумали інший спосіб знову відправити нас в океан. Ми проводимо разом щасливі години, й вона кожного разу примушує мене розповідати про нашу втечу. Інколи ігуменя просить розповісти про це й черницям, які приходять з нею й розмовляють по-французькому. А коли я опускаю якусь деталь, то вона одразу ж нагадує мені:

— Анрі, не поспішайте. Ви пропустили історію про гоко… Чому сьогодні ви забули про мурах? Мурахи — дуже важлива деталь, бо саме через них вас заскочив зненацька бретонець у масці!

Я розповідаю все це, бо то справді вельми приємні моменти, які цілком відрізняються від усього того, що ми пережили, і здається, нібито небесне світло якимсь незбагненним чином осяває дорогу, що вивела нас із занепаду до втечі.

І ось я дивлюсь на човен — чудовий баркас завдовжки метрів вісім, з міцним кілем, високою щоглою і великими вітрилами. Він справді збудований для контрабандистських походів, має все необхідне спорядження, але весь покритий сургучем з печатками митниці. Торгуючись із нами, якийсь пан спершу заправив шість тисяч флоринів — приблизно тисячу доларів. Та, пошепотівшися з доктором Наалем, він зрештою продає нам баркас за шість тисяч один флорин.

Через п’ять днів ми знову готові вийти в море. Баркас наново перефарбовано, трюм наповнено продуктами. Цей баркас — справжній королівський дарунок. У непромокальне полотиище загорнуто шість валіз — по одній на кожного з нас — із новісіньким одягом, черевиками й усім необхідним.

В’язниця в Ріоачі

Вирушаємо на світанку. Проводжати нас прийшли доктор Нааль і черниці. Ми легко відшвартовуємося від причалу, нас одразу ж підхоплює вітер, і ми пливемо. Сходить променисте сонце, нас чекає спокійний день Я помічаю, що на баркасі занадто велике вітрило, а сам він недовантажений. Вирішую бути обережним. Пливемо на повній швидкості. Цей баркас ніби створений для великої швидкості, одначе норовистий і дуже чутливий. Я беру курс на захід. Ми вирішили таємно висадити на колумбійський берег тих трьох, що приєдналися до нас на Трінідаді. Вони й слухати не хочуть про тривале плавання в морі, кажуть, що довіряють мені, але не довіряють погоді. І справді, якщо вірити метеорологічним повідомленням, що їх ми прочитали в газетах у в’язниці, слід чекати поганої погоди, можливо, навіть урагану.

Я визнаю їхнє право на вибір, і ми домовляємося, що я висаджу їх на незаселений півострів Гуахіра. А ми троє попливемо до Британського Гондурасу. Стоїть чудова погода, і зоряна ніч, яка настає після цього сонячного дня, вітає нас яскравим півмісяцем, мовби допомагаючи нам здійснити висадку. Пливемо прямо до колумбійського берега, потім я кидаю якір, і ми придивляємося, чи можна вже висаджуватись. На жаль, тут іще дуже глибоко, і доводиться не без ризику підійти ближче до скелястого берега, де глибина півтора метра. Ми тиснемо тим трьом руки, вони спускаються з баркаса, беруть на голову свої валізи й рушають до берега. Ми дивимося на них з цікавістю й деяким смутком. Ці хлопці ставились до нас добре й трималися мужньо. Шкода, що вони покидають баркас. Поки вони бредуть до берега, вітер зовсім стихає. Прокляття! Хоч би нас не побачили з селища, яке на карті має назву Ріоача. Це перший порт, де є поліційне управління. Сподіватимемось, нас не побачать.

Стоїмо й чекаємо… Ті троє, помахавши нам на прощання білим носовичком, зникли. А де ж вітер, чорт забирай? Нам потрібен вітер, щоб відірватися від колумбійського берега, який є загадкою для нас! Справді, ми не знаємо, чи колумбійці видають утікачів, чи ні. Ми всі троє надаємо перевагу певності Британського Гондурасу перед загадковістю Колумбії. Вітер здіймається тільки о третій годині пополудні, й ми можемо рушати далі. Я напинаю вітрило, і ми повільно пливемо понад дві години. Аж раптом з’являється сторожовий катер і мчить просто до нас. Люди на ньому стріляють з рушниць у повітря, щоб ми зупинились. Я не слухаюся і намагаюсь вийти у відкрите море, аби вибратися з територіальних вод. Але марно. Не минає і години, як потужний катер наздоганяє нас, з десяток людей на ньому беруть нас на приціл, і ми мусимо здатися.

У цих солдатів чи поліцейських, які нас заарештовують, вигляд досить дивний: на них штани, колись білі, а тепер геть брудні, діряві вовняні светри, що ніколи не пралися, і всі вони босі, за винятком «командира», — той одягнений трохи краще й охайніше. Зате озброєні вони до зубів: повні патронташі, добре доглянуті гвинтівки й до того ж напохваті кинджали в піхвах. У того, кого вони називають командиром, пика вбивці. Він з револьвером, що висить у нього на ремені, набитому патронами. Розмовляють вони тільки по— іспанському, і ми не розуміємо, що вони кажуть, але ні їхні погляди, ні рухи, ні голоси довіри не викликають, — усе вороже.

Ми йдемо пішки з порту до в’язниці через селище. Це справді Ріоача. Обабіч нас ступають шість здоровил, ззаду ще троє. Гвинтівки в усіх наставлені на нас. Перехожі дивляться в наш бік теж не дуже приязно.

Приходимо на подвір'я в’язниці, оточеної невисоким муром. Тут сидять або стоять душ двадцять брудних, неголених в’язнів, які теж вороже дивляться на нас. «Vamos, vamos!» Ми здогадуємося, що вони кажуть: «Ходімо, ходімо!» Нога в Клузйо, хоч йому вже набагато краще, й досі в гіпсі, і він не може швидко йти. «Командир», який залишився був ззаду, наздоганяє нас із компасом та непромокальним плащем під пахвою. Він їсть наші галети з нашим шоколадом, і ми розуміємо, що тут нас геть пограбують. Ми не помиляємося. Нас замикають у брудній кімнаті, на вікні якої товстелезні грати. На долівці лежать дошки, на одному краю яких — щось на взірець дерев’яної подушки: це ліжка.

— Французи, французи, — звертається до нас крізь вікно один із в’язнів, коли поліцейські, замкнувши двері, йдуть від нас.

— Чого тобі?

— Недобрий, недобрий.

— Хто?

— Поліцейський.

— Поліцейський?

— Еге ж, поліцейський недобрий.

І він відходить від вікна. Вечоріє, камеру освітлює дуже слабенька електрична лампочка. Москіти бринять нам біля вух, набиваються в ніс.

— Ну й потрапили ми в халепу! Нам дорого обійдеться те, що ми згодилися висадити на берег цих типів.

— Що вдієш, хіба ми знали? І все це через відсутність вітру.

— Ти занадто наблизився до берега, — каже Клузйо.

— Замовкни. Зараз не час звинувачувати самого себе чи когось іншого, нам треба ще більше згуртуватися. Як ніколи, ми повинні бути одностайними.

— Даруй мені, ти маєш слушність, Метелику. В цьому ніхто не винен.

Ох, то було дуже несправедливо — стільки боротися й так кричуще невдало скінчити свою втечу! Поліцейські не обшукали нас. У моїй кишені лежить моя капсула, я поспішаю проштовхнути її в себе. Клузйо робить те саме. Ми правильно вчинили, що не повикидали їх. А втім, цей герметичний і не дуже громіздкий гаманець легко зберігати в собі.

На моєму годиннику восьма година вечора. Нам приносять цукор-сирець бурого кольору — по грудці завбільшки з кулак на кожного — й три пакетики чогось такого, що нагадує рисове тісто, зварене у воді й посолене.

— Buenas noches.

— Це, мабуть, означає «на добраніч», — каже Матюрет.

Другого дня на подвір’ї нам дають чудової кави в дерев’яних кухликах. О восьмій годині приходить «командир». Я прошу в нього дозволу піти до баркаса й забрати наші речі. Він чи то не розуміє, чи то вдає, ніби не розуміє. Що довше я дивлюся на нього, то дужче він нагадує мені вбивцю. З лівого боку в нього висить шкіряна торбинка з пляшкою, він дістає ту пляшку, відкорковує, надпиває ковток, спльовує і простягає її мені. Це його перший приязний жест, тому я беру пляшку й п’ю. На щастя, я сьорбнув дуже мало, бо то справжній палючий вогонь з присмаком спирт— нбго. Я швидко ковтаю й закашлююсь, а він, цей напівнегр-напівіндіанець, регоче.

О десятій годині приходять цивільні, одягнені в біле, при краватках. Їх шестеро чи семеро. Вони входять до будинку де міститься, певне, дирекція в’язниці. Невдовзі нас викликають. Усі цивільні сидять півколом у залі, де висить великий портрет якогось офіцера в білому; всі груди у нього в орденах. Це — президент Альфонсо Лопес де Коломбіа.

Один із панів каже Клузйо сісти й заводить з ним розмову по-французькому, а ми лишаємося стояти. Чоловік, що сидить посередині, — худий, з носом, схожим на орлиний дзьоб, в окулярах з потрісканими скельцями, — починав мене допитувати. Перекладач не перекладає, а тільки пояснює.

— Пан, який щойно говорив і який вас допитуватиме, — суддя селища Ріоача, решта — місцева знать, його друзі. Я гаїтянин, керую проведенням електрики в цьому департаменті. А тепер вони вирішили використати мене як перекладача. Гадаю, дехто з цих людей трохи розуміє французьку, може, навіть і сам суддя, тільки вони в цьому не зізнаються.

Судді не стає терпцю слухати це вступне слово, і він починає іспанською мовою свій допит. Гаїтянин перекладає запитання й відповіді.

— Ви французи?

— Так.

— Звідки ви припливли?

— З Кюрасао.

— А раніше?

— З Трінідаду.

— А ще раніше?

— З Мартініки.

— Брешете! Наш консул на Кюрасао ще тиждень тому попередив нас, щоб ми пильнували, бо шість утікачів з французької виправної в’язниці спробують висадитися в нас.

— Що ж, це правда — ми втікачі з виправної в'язниці.

— З Кайєнни?

— Так.

— Якщо така шанована країна, як Франція, заслала вас так далеко й покарала так суворо, то це означає, що ви дуже небезпечні злочинці.

— Мабуть.

— Злодії чи вбивці?

— Учасники вбивства.

— Матадори, еге ж? То ви матадори? Де троє інших?

— Залишилися на Кюрасао.

— Знову брешете! Ви їх висадили за шістдесят кілометрів звідси, в місцевості, яка називається Кастільєте. На щастя, їх теж заарештували й через кілька годин привезуть сюди. Ви вкрали цей баркас?

— Ні, нам його подарував єпископ Кюрасао.

— Гаразд. Ви залишитесь у цій в’язниці доти, доки наш уряд вирішить, що з вами робити. А за те, що ви висадили на нашу територію трьох своїх спільників і самі намагалися втекти в море, я засуджую до тримісячного ув’язнення ватажка групи, цебто вас, і до місячного ув’язнення двох інших. Поводьтеся добре, якщо не хочете дістати тілесну покару від поліцейських. А вони в нас люди дуже суворі. Маєте щось сказати?

— Ні. Я тільки хочу забрати наші речі й продукти, що залишилися в баркасі.

— Все це конфіскувала митниця, за винятком штанів, черевиків — по парі на кожного, сорочок та курток. Решти не вимагайте: нічого не вдієш — такий закон!

Ми виходимо на подвір’я. Суддю обступають оті нікчеми — місцеві в’язні. «Докторе, докторе!..» Він, увесь такий поважний, проминає їх, не відповідаючи й не зупиняючись. Разом з ним із в’язниці виходить уся знать.

За годину на вантажній машині привозять трьох наших супутників під охороною з семи-восьми озброєних людей. Всі троє понуро злазять зі своїми валізами з машини. Ми входимо разом з ними до своєї камери.

— Ми припустилися страшної помилки і вас підвели, — каже бретонець. — Цього не можна пробачити, Метелику. Якщо хочеш убити мене, вбивай, я навіть не боронитимусь. Ми не люди, ми негідники. Ми вчинили так зі страху перед морем. А тепер, опинившись у Колумбії серед колумбійців, я зрозумів: небезпека, яку таїть у собі море, просто сміховинна проти того, що нас чекає тут! Невже ви потрапили до їхніх рук через те, що не було вітру?

— Еге ж, бретонцю. Я не збираюсь нікого вбивати, ми всі припустилися помилки. Якби я відмовився висадити вас на берег, нічого не сталося б.

— Ти, Метелику, надто добрий.

— Ні, я справедливий… — Я розповідаю їм про допит. — Може, їхній уряд зрештою відпустить нас на волю?

— Де ж пак! Як той казав, сподіваймося, з надією легше жити.

На мою думку, власті цієї напівцивілізованої місцевості не мають повноважень вирішувати нашу долю. Тільки у високих урядових колах можуть ухвалити, що робити з нами далі — залишити нас у Колумбії, видати Франції чи дозволити нам повернутися на баркас і вийти в море. Ми не зробили цим людям нічого поганого, і навряд чи вони зважаться на щось серйозне. Зрештою, ми не вчинили на їхній території ніякого правопорушення.

Ось ми тут уже цілий тиждень. У нашому становищі нічого не змінилося, хіба тільки те, що подейкують, ніби нас збираються під пильною охороною перевезти до більшого міста за двісті кілометрів звідси — Санта-Марти. Поліцейські з пиками морських розбійників або піратів не змінили свого ставлення до нас. Учора один із них ударив мене прикладом рушниці за те, що я забрав своє мило з умивальника. Ми й далі сидимо в цій брудній камері, повній москітів, на щастя, Матюрет і бретонець щодня миють у ній підлогу. Я починаю впадати в розпач, втрачати віру. Це поріддя колумбійців, створене із суміші індіанців та негрів, індіанців та іспанців, які ніколи в давні часи не були господарями цієї землі, підриває мою віру. Один в’язень-колумбієць дав мені стару газету, що виходить у Санта-Марті. На першій сторінці — фотографії нас шістьох; під ними — фотографія начальника поліції у величезному фетровому капелюсі, із сигарою в зубах і фотографія десятка поліцейських, озброєних своїми пукавками. Я здогадуюсь, що наше затримання романтизовано, а роль, яку вони відіграли в цьому, надмірно роздуто. Можна подумати, що то завдяки нашому арештові цілу Колумбію було врятовано від страхітливої небезпеки. Одначе бандити на фотографіях куди симпатичніші за поліцейських. Бандити мають вигляд порядних людей, тоді як поліцейські, починаючи від самого начальника, — даруйте! — скидаються на розбійників! Та що вдієш? Я вже знаю кілька іспанських слів: утікати — fugarse, в’язень — preso, вбивати — matar, кайдани — cadenas, наручники — esposas, чоловік — hombre, жінка — mujer.

Втеча з Ріоачі

Один із в’язнів на подвір’ї постійно ходить у наручниках. Я завожу з ним дружбу. Ми куримо вдвох одну тонку й довгу сигару. Вона дуже міцна, але ми все ж таки її куримо. Я зрозумів, що він брав участь у контрабандних рейсах між Венесуелою та островом Аруба. Його звинуватили в убивстві берегових охоронців, і тепер він чекає суду. Часом цей чолов’яга дуже спокійний, але часом буває аж надто нервовий та збуджений. Зрештою я помічаю, що спокійний він тоді, як його хтось провідає і він жує принесене йому листя. Одного дня мій новий товариш дає півлистка й мені, і я одразу ж усе розумію. Язик, піднебіння й губи в мене терпнуть. Колумбієць жує листя коки. Цей тридцятип’ятирічний чоловік із волохатими руками й грудьми, мабуть, особа непересічна. Підошва на його босих ногах дуже зашкарубла, і нерідко він виймає з неї скляну скалку чи цвяшок, які навіть не дісталися до живого тіла.

— Втікаймо — я і ти, — кажу я одного вечора контрабандистові. Коли мене провідував гаїтянин, я попросив у нього французько-іспанський словник. Отож колумбієць розуміє мене й киває головою на свої наручники — він, мовляв, і не проти втекти, але заважають оці штуки. Наручники американські й мають вузеньку шпарину для ключа. Бретонець робить мені з розплесканого на кінці дроту гачок. Після багатьох невдалих спроб я нарешті відмикаю наручники свого нового товариша, коли хочу. На ніч його замикають самого в камері, грати якої досить товсті. У нас грати куди тонші, певне, їх можна розсунути. Отже, треба буде перепиляти тільки один прут у гратах на вікні Антоніо — так звуть колумбійця.

— Як роздобути пилку?

— Потрібні гроші.

— Скільки?

— Сто песо.

— Скільки це доларів?

— Десять.

Одне слово, за десять доларів, які я йому даю, він дістає дві пилки для металу. Я пояснюю йому, що після надпилювання прут треба щоразу ретельно заліплювати рисовим тістом, яке нам дають їсти. В останню мить перед тим, як ми розходимось по камерах, я відмикаю йому наручники. Якщо комусь спаде на думку їх перевірити, колумбійцеві досить буде тільки натиснути на них, і вони самі замкнуться. Антоніо пиляє три ночі. Щоб допиляти й відігнути прут, пояснює він мені, йому треба буде не більше хвилини, це вже напевне. Потім Антоніо має зайти по мене.

Дощі випадають часто, і Антоніо каже, що першої ж дощової ночі він прийде. Цієї ночі дощ ллє як із відра. Мої товариші знають про мій план, але тікати зі мною не хочуть — вважають, що місцевість, куди я збираюсь податися, надто далеко. Я маю намір дістатися до мису колумбійського півострова на кордоні з Венесуелою. На карті, яку я маю, написано, що ця територія називається Гуахіра й не належить ні Колумбії, ні Венесуелі. Антоніо каже, що там живуть самі індіанці й нема ні колумбійської, ні венесуельської поліції. Дехто з контрабандистів пробирається через ту територію. Це небезпечно, бо індіанці-гуахіри не люблять, коли цивілізована людина проникає на їхню землю. На узбережжі живуть індіанці-рибалки, які торгують із селом Кастільете та хутірцем Ла-Вела. Сам Антоніо йти туди не хоче. Колись хтось із його товаришів чи він сам, змушений причалити навантаженим контрабандою човном до індіанського берега, вбив кількох індіанців у сутичці з ними. Але Антоніо береться провести мене до самої Гуахіри. Далі я піду сам…

Отже, цієї ночі дощ ллє як із відра. Я сиджу біля вікна. Одну дошку від віконної коробки вже давно відірвано. Ми наважуємо на грати й розсуваємо їх.

— Готово!

У вікні з’являється голова Антоніо. Матюрет і бретонець допомагають мені відігнути залізний прут, і він аж вискакує внизу з гнізда. Мене піднімають і випихають у вікно, а хтось навіть плескає долонею по сідниці. Я опиняюся на в’язничному подвір’ї. Дощ періщить по бляшаних дахах, і стоїть страшенний шум. Антоніо бере мене за руку й веде до муру. Перебратися через нього дуже легко — заввишки він усього метрів зо два. Я розрізаю долоню об скло на верхівці муру, але не звертаю на це уваги. Ми вирушаємо в дорогу. У такий страшний дощ, коли за три метри нічого не видно, цьому чортяці Антоніо вдається знайти дорогу. Ми проходимо навпростець через селище й дістаємося путівця, що біжить між сельвою[15] та морем. Пізно вночі попереду з’являється якесь світло, і ми довго обходимо його сельвою, на щастя, не дуже густою, а тоді знову вибираємось на дорогу. Йдемо під дощем до самого ранку. Антоніо дав мені листок коки, і я жую його так, як він жував у в’язниці. Коли розвидняється, я зовсім не відчуваю втоми. Невже завдяки тому листку? Напевне. Вже настав день, але ми не зупиняємось. Час від часу Антоніо лягає й прикладає вухо до розмоклої землі. Потім ми рушаємо далі.

Він іде якось чудернацько. Не біжить і не йде, а стрибає рівними стрибками, розмахуючи руками, буцімто загрібає ними повітря. Мабуть, він щось почув, бо заводить мене в сельву. Дощ не вщухає. І справді, перед нами проходить трактор, тягнучи коток, що, звісно, вкачує землю на дорозі.

Пів на одинадцяту ранку. Дощ ущухає, визирає сонце. Ми проходимо добрий кілометр по траві на узбочині, звертаємо в сельву й лягаємо під крислатим деревом, довкола якого ростуть дуже густі й колючі чагарники. Тут нам, як я гадаю, нема чого боятися, одначе Антоніо забороняє мені курити. Він не перестає жадібно смоктати сік із листя, я роблю те саме, але трохи стриманіше. Антоніо показує мені торбинку, в якій десятків два листків коки. Коли він усміхається, його білі зуби блищать у лісовій сутіні. Тут багато москітів. Антоніо розжовує сигарету, й ми намащуємо собі обличчя та руки слиною з тютюном. Після цього комахи нас не чіпають.

Сьома година вечора. Темніє, але місяць добре освітлює дорогу. Антоніо дістає годинник, показує пальцем на дев’яту годину й каже: «Дощ». Я розумію, що о дев’ятій знову піде дощ. І справді, о дев’ятій двадцять пускається дощ. Щоб не відставати від Антоніо, я навчився йти підстрибом і розмахуючи руками. Це неважко, так ми просуваємося швидше, хоч і не біжимо. Цієї ночі ми мусили тричі ховатися в сельву, пропускаючи легкову машину, вантажну й запряжений віслюками віз. Завдяки листкам коки я зовсім не відчуваю втоми й на ранок другого дня.

Дощ ущухає о восьмій ранку, і тепер ми знову проходимо з кілометр по траві, а тоді пірнаємо в сельву. Листя коки має одну ваду: коли його нажуєшся, не можна заснути. Після того, як ми втекли, нам так і не пощастило склепити очей. Зіниці в Антоніо дуже розширилися, навіть не видно вже райдужних оболонок. У мене, мабуть, те саме.

Дев’ята година вечора. Знову починається дощ. Можна подумати, ніби він чекає саме цієї години. Згодом я дізнаюся, що коли в тропіках о певній годині починається дощ, то він цілий тиждень щодня пускатиметься о тій самій годині й припиняється також о тій самій годині. Цієї ночі, перш ніж вирушити в дорогу, ми чуємо якісь крики, потім бачимо світло. «Кастільєте», — каже Антоніо. Тоді бере мене за руку, заводить у сельву, і після тяжкого двогодинного переходу ми знову вибираємось на путівець. Йдемо чи, точніше сказати, спотикаємося до самого світанку й цілий ранок. Сонце видушило на нас одяг. Три дні ми мокнемо під дощем, і за три дні з’їли тільки грудку цукру-сирцю. Це було, однак, ще першого дня. Антоніо майже певен, що тепер ми не зустрінемо недобрих людей. Він простує безтурботно й ось уже багато годин не прикладає вуха до землі. Дорога стелиться понад берегом. Антоніо вирубує собі костур. Тепер ми йдемо по вогкому піску. Потім сходимо з дороги. Антоніо зупиняється й роздивляється слід на піску завширшки з п’ятдесят сантиметрів, що веде з моря на суходіл. Ми йдемо по цьому сліду й приходимо до місця, де ця смуга розширюється, набираючи форми круга, і тут Антоніо стромляє в землю костур. Коли він його висмикує, із землі проступає жовта, наче жовток яйця, рідина. Я допомагаю йому викопати руками ямку в піску, і за якийсь час бачимо перед собою десь із три-чотири сотні яєць. Це яйця морської черепахи. Вони без шкаралущі, мають на собі тільки шкуринку. Антоніо скидає сорочку, й ми набираємо в неї з сотню цих яєць.

Ми покидаємо піщаний берег, перетинаємо дорогу й заглиблюємося в сельву. Сховавшись від людських очей, починаємо, як сказав мені Антоніо, їсти самий тільки жовток. Своїми вовчими зубами він прокушує шкуринку на яйці, зливає білок і випиває жовток. Антоніо прокушує їх чимало, по черзі випиваючи один жовток сам, а другий даючи мені. Наївшись донесхочу, ми лягаємо на землю, поклавши піджаки собі під голову. Антоніо каже мені:

— Завтра я тебе залишу, далі два дні йтимеш сам. Від завтрашнього дня поліції вже не буде.

До останнього прикордонного поста ми приходимо о десятій вечора. Впізнаємо його по гавкоту собак. Завдяки хитрощам Антоніо щасливо обминаємо його. А тоді йдемо цілу ніч не остерігаючись. Тут дорога значно повужчала, це вже, власне, звичайна стежка, проте нею, мабуть, часто ходять люди, о травою вона не заросла. Завширшки стежка з півметра й біжить уздовж сельви берегом заввишки метрів з два. Подекуди трапляються сліди кінських підків та ослиних копит. Антоніо сідає на великий корінь і киває мені головою — сідай, мовляв, і ти. Немилосердно пече сонце. На моєму годиннику одинадцята година, але сонце вже показує полудень: устромлена в землю паличка не дає ні найменшої тіні. Тож я переводжу стрілки годинника на дванадцяту. Антоніо дістає із своєї торбинки листки коки, їх залишилося ще сім штук. Чотири він дає мені, а три бере собі. Я заходжу в хащі, тоді повертаюсь із ста п’ятдесятьма трінідадськими доларами та шістдесятьма флоринами і простягаю їх Антоніо. Він вражено дивиться на мене й бере банкноти, так і не розуміючи, чому вони такі новісінькі й зовсім не намокли, — адже він ні разу не бачив, щоб я їх сушив. Потім дякує і, затиснувши в руці гроші, довго над чимсь розмірковує. Зрештою бере собі шість п’ятифлоринових банкнот, тобто тридцять флоринів, а решту повертає мені. Хоч як я наполягаю, Антоніо відмовляється взяти більше. Цієї хвилини в ньому настає якась зміна. Він вирішив був розлучитися зі мною, а тепер, здається, хоче провести мене ще один день. Антоніо обертається й киває мені головою. Гаразд. Викресавши за півгодини двома камінцями вогонь, ми закурюємо й ідемо далі.

Ще три години ходу — і попереду з’являється чоловік на коні. Він їде нам назустріч. Чоловік у величезному солом’яному брилі, в чоботях, без штанів, але в чомусь схожому на шкіряні шорти, в зеленій сорочці й полинялій, теж зеленій, військовій куртці. При ньому добрий карабін і великий револьвер, що висить на ремені.

— Дідько його бери! Антоніо, братчику!

Звісно, Антоніо здалеку впізнав вершника, але мені про це не сказав. Високий чоловік з мідною шкірою йому років сорок — спішується, і вони поплескують один одного по плечі. Згодом такий спосіб вітатися я спостерігатиму тут не раз.

— А це хто?

— Товариш. Ми разом утекли. Француз.

— Куди ти йдеш?

— Хочу підійти якомога ближче до індіанців-рибалок. Він має намір пробратися через індіанську територію до Венесуели, а звідти якось повернутись на Арубу чи Кюрасао.

— Індіанці-гуахіри люди недобрі, — каже чоловік. — Ти без зброї, на ось, візьми. — І дає мені кинджал з гладеньким роговим руків’ям і в шкіряному чохлі.

Ми сідаємо край стежки. Я роззуваюсь, ноги в мене кривавляться. Антоніо з чоловіком швидко про щось розмовляють. Мій план перетнути півострів Гуахіра їм, бачу, не подобається. Антоніо киває мені головою, щоб я сідав на коня, а зв’язані черевики перекинув через плече — так скоріше загояться на ногах рани. Все це він показує мені на мигах. Незнайомець також сідає на коня, Антоніо тисне мені руку, і не встигаю я отямитись, як уже мчу верхи, сидячи позаду друга Антоніо.

Ми їдемо цілий день і цілу ніч. Час від часу зупиняємося, чоловік дає мені пляшку з ганусівкою, і я щоразу трохи відпиваю. На світанку він злазить з коня. Сходить сонце, друг Антоніо дає мені шматок твердого, як залізо, сиру, дві галети, шість листків коки й дарує особливу водонепроникну сумку. Я все в неї складаю і прив’язую її до ременя. Потім він стискає мене в обіймах, поплескує по плечі, як ото його поплескував Антоніо, а тоді знову сідає на коня й пускається чвалом назад.

Індіанці

Я простую пішки до першої години дня. Сельва залишилася позаду, на обрії не видно жодного дерева. Під пекучим сонцем море відсвічує сріблом. Я йду босоніж, перекинувши черевики через плече. Тієї миті, коли я вирішую трохи полежати, мені здається, ніби ген попереду, трохи віддалік від берега, замріло п’ять-шість дерев чи скель. Намагаюся прикинути оком відстань: мабуть, кілометрів з десять. Дістаю із сумки половину великого листка коки й, жуючи його, швидко рушаю вперед. Через годину ті п’ять-шість тіней вимальовуються виразніше: це хижки, криті соломою чи листям світло-бурого кольору. Над однією з них здіймається димок. Потім я бачу людей. Вони мене теж помітили. Я чую крики й завважую, що люди махають руками в бік моря. Тоді мені впадають в око чотири човни — вони швидко причалюють до берега, з них сходить з десятеро чоловіків. Усі збираються перед хижками й дивляться на мене. Я добре бачу, що чоловіки й жінки голі, тільки на стегнах у них пов’язки. Я повільно йду до них. Троє індіанців стоять, спершись на луки й тримаючи в руках стріли. Вони не виявляють до мене ні ворожості, ні приязні. Нараз гавкає собака, кидається до мене й кусає за ногу трохи нижче литки, відриваючи клапоть штанини. Коли собака повертається до гурту, у задню ногу йому влучає невеличка стріла, що вилітає хтозна-звідки (згодом я дізнаюся: із стріло— метальної трубки). Собака, скавулячи, тікає і забігає до однієї з хижок. Накульгуючи, — той псюра мене таки добряче цапнув, — я підходжу ближче до людей і зупиняюся кроків за десять від них. Ніхто не ворушиться, не промовляє й слова, діти поховалися за матерів. Їхні голі тіла м’язисті, засмаглі, справді гарні. Груди в жінок прямі й тверді, з великими сосками. Лише в однієї жінки груди великі й звисають униз.

Один з індіанців тримається так поважно, риси його обличчя такі тонкі, що я ступаю просто до нього. Він не тримає ні лука, ні стріл. Чоловік мого зросту, підстрижений чуб спадає йому до брів. Він босий. За кілька кроків від нього я зупиняюсь.

Індіанець ступає два кроки вперед і дивиться мені просто у вічі. Так триває хвилини дві. Його обличчя, на якому не ворухнеться жодна рисочка, нагадує обличчя бронзової статуї із зморшками коло очей. Вуха його прикриває гагатове, майже фіолетове волосся, що сягає аж до мочок. Очі в нього металево-сірі. Жодного волоска ні на грудях, ні на руках, ні на ногах. Мідні стегна м’язисті, так само, як і вигнуті й витончені ноги. Він босий. Я зупиняюсь за три кроки від нього. Тоді він ступає два кроки вперед і дивиться мені просто у вічі. Ці розглядини тривають дві хвилини. Це обличчя, на якому не ворушиться жодна риска, нагадує мідну статую з очима у зморшках. Потім він усміхається й торкається мого плеча. Тоді всі торкаються мене, а одна юна індіанка бере мене за руку й веде до однієї, з хижок. Тут вона піднімає мені штанину. Всі сідають круг нас. Один чоловік т простягає мені запалену сигару, я беру її і курю. Індіанці сміються з того, як я курю, бо вони, чоловіки й жінки, курять, беручи запалений кінець сигари в рот. Рана не дуже кривавиться, але все ж таки собака ввігнав зуби в ногу досить глибоко. Літня жінка вибирає волоски і промиває рану й видавлює кров. Та цього їй замало, вона заходжується ще й шкрябати гострим шматком заліза кожен слід від собачих зубів. Я намагаюся не кривитись, бо всі дивляться на мене. Інша молода індіанка хоче допомогти їй, але та грубо відштовхує її. Я так розумію, ніби вона хотіла дати зрозуміти їй, що я належу винятково їй, і саме тому всі сміються. Потім вона обрізає обидві мої штанини вище колін. Індіанка зриває з каменя водорості, що їх принесли з моря, прикладає їх до рани й перев’язує мені ногу стрічками, вирізаними з моїх штанів. Задоволена своєю роботою, вона подає мені знак підвестися.

Я підводжусь і скидаю піджак. Цієї миті вона помічає крізь пазуху моєї сорочки метелика, витатуйованого в мене на грудях. Індіанка дивиться на нього, помічаючи інше татуювання, і скидає з мене сорочку, щоб краще його роздивитися. Мене обступають чоловіки й жінки, вельми зацікавлено розглядаючи татуювання на моїх грудях: праворуч — в’язень фортеці міста Кальві, ліворуч — обличчя жінки, на животі — тигрова паща, на спині — розіп’ятий моряк, на крижах — полювання на тигрів. Побачивши це татуювання, чоловіки відштовхують жінок і довго й доскіпливо роздивляються кожну картинку. Спершу своїми думками ділиться вождь а потім кожен з присутніх. З цього часу чоловіки остаточно приймають мене до свого товариства. Жінки прийняли мене до свого гурту з першої миті, коли вождь усміхнувся мені й торкнувся мого плеча.

Потім ми йдемо до найбільшої хижі, і тут я зовсім розгублююсь. Хижа зліплена з червоної глини. Вона кругла, має вісім дверей, а всередині в одному з кутків висять прив’язані до кроков яскраві різноколірні гамаки з вовни. Посередині лежить великий заокруглий плескатий камінь, а довкола нього — менші плескаті камені, що правлять за. стільці. На стіні багато двостволок, військова шабля, і скрізь розвішені різні завбільшки луки. Мені впадають в око черепаховий панцир, в якому може лягти людина, піч, складена з каміння без жодної пучки цементу. На столі пляшкоподібний гарбуз, на дні якого лежать 30 дві-три пригорщі перлів. Мені подають у дерев’яному кухлику вельми смачний гостро-солодкавий фруктовий напій, що вже відбродив, потім приносять на банановому листку велику, зо два кілограми, рибину, спечену на жару. Мене запрошують їсти, і я повільно їм. Коли я закінчую ласувати цією смачною рибою, жінка бере мене за руку й веде до моря, де я мию руки й полощу морською водою рот. Потім ми повертаємося назад до хижі. Повсідавшись колом (молода індіанка сидить біля мене, поклавши руку мені на стегно), ми намагаємося жестами й словами порозумітися.

Раптом вождь племені підводиться, йде в глиб хижі, повертається звідти з білим камінцем у руці й починає щось малювати на плескатому камені, що править за стіл. Спершу це голі індіанці та їхнє селище, потім море. Праворуч від індіанського селища він малює будинки з вікнами та одягнених чоловіків і жінок. Кожен з чоловіків тримає в руці рушницю або палицю. Ліворуч іще будинки чоловіків з рушницями й у капелюхах, з бридкими пиками, а також одягнених жінок. Коли я все добре роздивляюсь, індіанець похоплюється і накидає одну дорогу з індіанського селищу до будинків праворуч і другу, яка веде до будинків ліворуч. Щоб пояснити мені, як розташовані ці поселення щодо його селища, він малює з венесуельського боку, тобто праворуч, сонце на небі — коло з рисочками-променями, — а з боку колумбійського поселення — сонце, що сідає за обрій. Тепер помилитися не можна: з одного боку сонце сходить, з другого заходить. Молодий вождь гордо милується своїм витвором, і всі по черзі також розглядають його. Коли вождь переконується, що я все зрозумів, він бере крейду й заштриховує обидва поселення, обминаючи своє селище. Я розумію, вождь хоче сказати: люди там лихі, і він не хоче мати з ними ніякої справи, а люди з його селища добрі. Кому він це пояснює!

Потім вождь мокрою вовняною ганчіркою витирає «стіл». Коли камінь висихає, він кладе мені в руку крейду: тепер моя черга розповідати малюнками свою історію. Моє завдання куди важче, ніж його. Я малюю чоловіка зі зв’язаними руками й двох озброєних чоловіків, які дивляться на нього, потім-цього чоловіка, який біжить, і двох озброєних чоловіків, що переслідують його, цілячись у нього рушницями. Я тричі малюю цю саму сцену, але втікач щоразу віддаляється від своїх переслідувачів, а на останньому малюнку ті, що з рушницями, зупиняються, а я біжу до селища з індіанцями та собакою; поперед гурту стоїть вождь і простягає до мене руки.

Мабуть, цей малюнок мені вдався, бо після довгої розмови з чоловіками племені вождь широко розводить руки — як на камені. Він усе зрозумів…

Тієї самої ночі індіанка повела мене до своєї хижі, де жило шестеро індіанок і четверо індіанців. Вона почепила широкий строкатий вовняний гамак, упоперек якого легко могли б спати двоє. Я ліг у цей гамак, але вздовж, а вона лягла впоперек в інший гамак. Тоді і я ліг впоперек свого гамака, і вона перейшла до мене. Індіанка торкнулася своїми довгими й тонкими, але шорсткими, дуже потрісканими й порізаними пальцями мого тіла, вух, очей і рота. Ці пальці вона порізала об корали, коли пірнала, щоб дістати з морського дна перлові скойки. Коли і я гладжу її обличчя, дівчина бере, мене за руку, дивуючись, що вона така ніжна, без шереховатостей. Полежавши з годину в гамаку, ми йдемо до великої хижі вождя. Тут мені дають оглянути дві рушниці — дванадцятого й шістнадцятого калібру, сент-етьєнського заводу. Вони мають шість коробок свинцевих набоїв.

Індіанка середнього зросту, в неї, як і у вождя, металево-сірі очі, бездоганний профіль, заплетене в коси волосся, що сягає стегон. Перса чудової форми, високі, схожі на груші. Соски на них темніші за бронзову шкіру й дуже довгі. Вона не вміє цілуватися, замість цілувати вона кусається. Я швидко навчив її цілуватися по-цивілізованому. Коли ми кудись ідемо, вона не хоче ступати поруч, а йде позад мене. В одній з хижок, дуже занедбаній, ніхто не живе. З допомогою інших жінок молода індіанка лагодить на ній дах, латаючи дірки в ньому листям кокосових пальм, і замащує шпари в стінах червоною глинястою землею. Індіанці мають у своєму розпорядженні різні різальні залізні предмети: ножі, кинджали, мачете, сокири, сапки, а також вила із залізними зубцями. Є в них мідяні й алюмінієві казанки, каструлі, лійки, жорна, залізні й дерев’яні барильця. Надмірно великі чисто вовняні гамаки, прикрашені плетеними торочками й вельми барвистими візерунками — криваво-червоними, небесно-голубими, гуталіново-чорними, яскраво-жовтими. Хижку полагоджено, й індіанка починає зносити туди різні речі, які їй дають інші індіанці, — залізний круг на триніжку для вогню, гамак, упоперек якого можуть спати четверо дорослих, склянки, жерстяні кухлі, каструлі тощо, аж до упряжі віслюка.

Уже майже два тижні ми голубимо одне одного, проте вона навідріз відмовилася піти далі. Я її не розумію, бо ж то вона сама якось спровокувала мене, а потім, коли настала слушна хвилина, не схотіла кохатися. Вона не носить на собі ніякої одежі, за винятком стегенної пов’язки, що тримається на її стрункому стані завдяки тонесенькому шнурочку, проте її сідниці лишаються зовсім голими. Ми поселилися в хижці з трьома дверима (одні, головні, посередині круга, двоє інших — одні навпроти одних) без будь-якої весільної церемонії. Ці троє дверей у стінах круглого будиночка утворюють рівносторонній трикутник. Кожні з них мають своє призначення: я повинен завжди виходити з хижки й заходити до неї через північні двері, а вона — через південні. Я не повинен виходити й заходити у її двері, а вона — в мої. А в головні великі двері мають заходити наші друзі, я і вона можемо проходити через них, тільки проводжаючи гостей.

І лише тоді, коли ми поселилися в хижці, вона віддалася мені. Я не хочу входити в деталі, але скажу, що вона запальна і невситима коханка, яка обвиває мене, наче ліана. Потайки від усіх я розчісую її і заплітаю їй коси. Вона дуже задоволена, коли я це роблю, на її обличчі проступає незгладима радість і водночас страх, аби нас не захопили зненацька, бо, як я здогадуюсь, тут чоловік не повинен розчісувати свою дружину, терти її руки каменем, наче пемзою, цілувати її груди чи вуста.

Тож Лалі — так звати індіанку — і я поселилися в хижці. Мене дивує одна річ: вона ніколи не послуговується сковорідками й алюмінієвими або залізними казанками, ніколи не п’є із склянки, а все варить у каструлях та глиняних горщиках, що їх сама повипалювала.

Лійку індіанці використовують для купання. А за клозет їм править море.

Я спостерігаю, як вони розкривають скойки, добуваючи з них перли. Цю роботу виконують жінки старшого віку. Кожна молода жінка, що дістає ці скойки з морського дна, має свою торбинку. Добуті із скойок перлини розподіляються таким чином: одна частка віддається вождеві племені, одна частка — човняреві, півчасткн — жінці, що розкриває скойки, і півтори частки жінці, яка пірнає на морське дно, дістаючи звідти скойки. Якщо жінка живе з родиною, то вона віддає свої перлини дядькові — братові свого батька. Я так і не зрозумів, чому саме цей дядько першим заходить до хижки закоханих, бере руки дівчини й огортає нею стан хлопця, а правою рукою хлопця огортає стан дівчини, кладучи його вказівний палець на її пуп. Після цього він покидає хижку.

Тож я спостерігаю, як жінки розкривають скойки, але мені не випадало бачити, як молоді жінки добувають їх з морського дна, бо мене ще жодного разу не запрошували сісти з ними в пірогу. А добувають їх вони досить далеко від берега — за якихось п’ятсот метрів. У деякі дні Лалі повертається із зовсім подряпаними об корали стегнами або боками. Інколи з цих подряпин сочиться кров. Тоді вона розтирає собі рани морськими водоростями. Я не роблю нічого, якщо мене не запрошують знаками це робити. Ніколи не заходжу до хижини вождя, якщо хтось чи сам вождь не заводить мене туди. Лалі підозрює, що три молоді індіанки її віку приходять до нашого будинку й лягають у траву, намагаючись побачити або почути, що ми робимо, коли опиняємось на самоті.

Вчора я побачив індіанця, який підтримує зв’язок між індіанським поселенням і першим колумбійським селом за два кілометри від прикордонного поста. Це село називається Ла-Вела. Індіанець має двох віслюків і автоматичний карабін моделі «вінчестер», як і всі тут, він не носить нічого, крім стегенної пов’язки. Індіанець не знає жодного іспанського слова, тож і невідомо, як він проводить свій обмін. За допомогою словника я пишу на клаптику паперу: голка, синя й червона туш і нитка. Річ у тому, що вождь часто просить мене татуювати його. Цей зв’язковий індіанець низенький і сухорлявий. На його тулубі лишився слід від жахливої, завширшки з палець, рани, що тягнеться від криж через усю спину аж до плеча. Індіанці складають перлини в коробку з-під сигарет. У коробці влаштовано гнізда, в які перли складаються відповідно до їхньої величини. Вождь племені посилає мене супроводжувати зв’язкового індіанця. Бажаючи зобов’язати мене повернутися назад, він дає мені двостволку й шість набоїв. Вождь певен, що я буду змушений повернутися, бо ж не можу взяти з собою чужу річ. Я сідаю на одного віслюка, а індіанець — на другого. Ми їдемо цілий день тією дорогою, якою я прийшов сюди, але за якихось два-три кілометри від прикордонного поста індіанець звертає в глиб суходолу.

Близько п’ятої години ми приходимо до потічка, на березі якого стоїть п’ять індіанських хижин. Усі його мешканці виходять подивитися на мене. Індіанець довго говорить з ними, аж поки до нас підходить чоловік, в якого лише колір шкіри не такий, як у тутешніх індіанців, а очі, волосся й ніс такі самі, як і в них. Шкіра в нього матова, а очі червоні, мов у альбіноса. Він у штанях кольору хакі. Я доходжу висновку, що індіанець з мого поселення ніколи не йде далі цього місця. Білий індіанець звертається до мене по-іспанському:

— Добрий день. Ти той убивця, який утік з Антоніо. Антоніо — мій родич, пов’язаний зі мною угодою змішаної крові.

Щоб отак «пов’язати» себе, двоє чоловіків чинять так: вони прив’язують свою руку до руки товариша, а тоді проводять ножем по обох руках, надрізаючи їх. Потім обмащують його руку своєю кров’ю й облизують закривавлені долоні один одного.

— Чого ти хочеш?

— Голок, синьої й червоної туші. І більш нічого.

— Ти отримаєш це через чверть місяця.

Він розмовляє іспанською мовою краще за мене, й відчувається, що він уміє налагоджувати контакти з цивілізованим світом, здійснювати обмін, завзято захищаючи інтереси свого племені. Коли я збираюсь вирушати назад, він вручає мені намисто з нанизаних на шворку срібних колумбійських монет і каже, що це для Лалі.

— Приходь знову до мене, — каже білий індіанець. Щоб мати певність, що я прийду, він дає мені свій лук.

Я вирушаю назад сам і, не проїхавши й половини дороги, зустрічаю Лалі з однією із своїх сестер — дуже юною, либонь, дванадцяти-тринадцяти років. Лалі приблизно шістнадцять-вісімнадцять років. Підбігши до мене, наче навіжена, вона дряпає мені груди, бо обличчя я сховав, потім немилосердно кусає мені шию. Зібравшись з усіма своїми силами, я ледве стримую її. Раптом вона втихомирюється. Я садовлю юну індіанку на віслюка, а сам, обійнявшись з Лалі, йду позаду. Вертаємося до села досить повільно. По дорозі я вбиваю сову. Я стрельнув у неї, не знаючи, що то за птах, побачивши тільки, що в темряві блищали його очі. Лалі хочеться будь-що забрати сову з собою, й вона прив’язує її до сідла на віслюку. Ми приходимо до села на світанку. Я так стомився, що хочу скупатися. Лалі миє мене, потім у моїй присутності скидає із своєї сестри стегенну пов’язку й заходжується мити її, а відтак миється сама.

Коли обидві вони заходять до хижки, то я вже сиджу тут і чекаю, коли закипить вода, котру я поставив на вогонь, щоб випити її з цитриною й цукром. Тоді й відбувається щось таке, що я зможу зрозуміти лише згодом, Лалі штовхає сестру мені між коліна, бере мене за руки й огортає ними її стан, мені впадає в око, що сестра Лалі без стегенної пов’язки й має на собі те намисто, яке я дав Лалі. Я не знаю, як мені вибратися з такого дивного становища, але поволі виймаю юну дівчину з-між своїх ніг, беру її на руки й кладу в гамак. Лалі лягає біля сестри, а я — біля Лалі. Я зрозумів пізніше що Лалі подумала, ніби я ходив розвідувати, як мені вибратися з цих країв, бо, мабуть, не дуже щасливий з нею, і що, може, її сестра зможе мене тут затримати. Я прокидаюсь від того, що Лалі кладе руку мені на очі. Уже досить пізно, одинадцята година ранку. Юної дівчини вже нема біля нас, а Лалі закохано дивиться на мене своїми великими сірими очима й легенько покушує кутики моїх губів. Лалі рада показати мені: вона зрозуміла, що я її кохаю й ходив до сусіднього села не тому, що вона не вміє мене затримати біля себе.

Перед хижкою сидить індіанець, який водить пірогу, з котрої Лалі пірнає в море по скойки. Я здогадуюсь, що він чекає на неї. Він усміхається мені й підморгує, даючи зрозуміти, що він знає, що Лалі ще спить. Я сідаю біля нього, він щось говорить мені, чого я не розумію. Індіанець вельми м’язистий, молодий, плечистий, мов атлет. Він довго роздивляється моє татуювання, а потім подає знак, що хотів би, аби я зробив і йому таке татуювання. Я згідливо хитаю головою, але в нього такий вигляд, ніби він не вірить, що я можу це зробити. Нарешті виходить Лалі. Вона змастила все своє тіло олією Лалі знає, що це мені не до вподоби, і намагається дати зрозуміти, що вода за цієї хмарної погоди, мабуть, дуже холодна. Ці її напівсмішні й напівсерйозні миги такі гарні, що я, вдаючи, ніби не розумію їх, примушую її кілька разів вдаватися до них. Коли ж я ще раз прошу її проробити це, Лалі кривиться, мовби промовляючи: «Чи то ти такий дурний, чи то я не вмію тобі пояснити, навіщо намастила себе олією?»

Повз нас проходить вождь племені з двома індіанками. Вони несуть величезного — завважки чотири-п’ять кілограмів — зеленого ящера, а він — лука й стріли. Вождь щойно вполював його й запрошує мене прийти пізніше поласувати ним. Лалі говорить з вождем, він торкається мого плеча й показує мені на море. Я здогадуюсь що можу, якщо цього захочу, піти з Лалі. Ми вирушаємо втрьох: Лалі, її товариш по добуванню скойок і я. Неважка, зроблена з коркового дерева пірога Дуже легко спускається на воду. Індіанець та індіанка заброджують у море, несучи пірогу на плечах. Цей спуск на воду відбувається дуже цікаво: індіанець першим опускає пірогу на воду й ззаду підіймається на неї з веслом у руці. Лалі, забрівши по груди у воду, тримає пірогу в рівновазі й не дає їй відплисти до берега, я теж підіймаюсь на пірогу й сідаю посередині, потім Лалі враз опиняється в пірозі, й тієї самої миті індіанець помахом весла спрямовує її в море. Хвилі тут мають вигляд валів, що в міру того, як ми віддаляємося від берега, стають дедалі вищими. За п’ятсот-шістсот метрів від берега ми потрапляємо у своєрідний фарватер, де вже стоять дві піроги. Лалі зв’язує коси на голові п’ятьма червоними шкіряними пасочками — трьома впоперек і двома вздовж кіс, а кінцями пасочків обв’язує шию. З великим ножем у руці Лалі спускається у воду слідом за товстою залізною штангою вагою кілограмів з п’ятнадцять, що править за якір і яку індіанець опустив на морське дно. Пірога зупиняється, але не застигає на місці — з кожним водяним валом вона то підіймається, то опускається.

Три години Лалі безперестану пірнає на дно моря й виринає. Самого дна не видно, та коли судити з того часу, скільки вона перебуває у воді, то глибина моря тут досягає п’ятнадцяти-вісімнадцяти метрів. Лалі щоразу виринає з торбинкою, наповненою скойками, що їх індіанець висипає в пірогу. Впродовж цих трьох годин Лалі жодного разу не підіймається в пірогу. Перепочиваючи, вона п’ять— десять хвилин тримається за борт піроги. Ми двічі змінюємо місце. На іншому місці Лалі подає нам повнішу торбинку з куди більшими скойками. Потім ми повертаємось на суходіл. Лалі вже сидить у пірозі, й хвилі швидко штовхають нас до берега. На нас чекає літня індіанка. Я з Лалі висипаю скойки на сухий пісок. Коли індіанка заходжується розкривати їх, Лалі не дає їй цього робити, бо то їй самій належить почати цю роботу. Вістрям ножа вона швидко розкриває зо три десятки скойок, перш ніж знаходить одну перлину. Лалі легенько виймає із скойки цю перлину завбільшки з нутове зернятко. Проте ця перлина вважається великого розміру. Як вона блищить! Природа наділила її вельми мінливими тонами. Лалі бере перлину пальцями, кладе собі в рот, якусь мить тримає її там, потім, вийнявши, кладе мені в рот. Рухами щелепи Лалі дає мені зрозуміти, що їй хочеться, аби я розкусив зубами цю перлину й проковтнув її. Спершу я відмовляюсь, але вона так благає мене це зробити, що зрештою я вволюю її волю: розкушую зубами перлину й ковтаю її осколки. Лалі розкриває ще з чотири-п’ять устриць і дає мені їх ковтнути, бажаючи, аби разом з ними я проковтнув усі осколки перлини. Вона, мов дівчинка, примушує мене лягти на пісок, відкриває мені рота й дивиться, чи в моїх зубах не залишилося бодай найменшого осколочка. Потім ми покидаємо самих працювати літню індіанку й човняра.

Я тут уже цілий місяць. Я не помиляюсь у часі, бо щодня відзначаю на папері день. Мені довго довелося чекати голок та червоної, голубої і фіолетової туші. У вождя племені знаходжу три бритви. Вождь ними не голиться, бо в індіанців борода не росте. Однією бритвою він підтинає собі волосся. Я татуював вождеві Зато руку, зобразивши на ній індіанця в шоломі з різнобарвним пір’ям. Він вельми задоволений і дає мені зрозуміти, аби я нікого не татуював, перше ніж виколю йому на грудях великий малюнок. Йому хочеться мати на своїх грудях таку саму пащу тигра, як у мене, з великими зубами. Я сміюсь, бо не вмію добре намалювати таку гарну пащу. Лалі вискубла на моєму тілі всі волосинки. Тільки-но вона побачить на мені якийсь волосок, одразу ж вириває його й натирає мене морськими водоростями, розтовкши й змішавши їх з попелом. Мені здається, що тепер волоски на моєму тілі ростуть куди повільніше.

Цю індіанську общину називають гуахірською. Гуахіри живуть тут на узбережжі й на рівнині аж до самих гір. У горах живуть інші общини, які називаються мотілонськими. Через багато років я матиму справу з ними. Як я вже зазначав, гуахіри підтримують непрямі, шляхом міньби, зв’язки з цивілізацією. Ті, що живуть на узбережжі, возять білому індіанцеві свої перли, а також черепахи. Черепах, що важать близько півтораста кілограмів, вони доставляють йому живими. Ніколи ці черепахи за своїми розмірами та вагою не досягають розмірів і ваги черепах з річок Оріноко та Мароні, де вони важать до чотирьохсот кілограмів і їхній панцир має два метри завдовжки й три завширшки. Перекинута на спину черепаха неспроможна сама зайняти нормальне положення. Я бачив, як їх відвозили білому індіанцеві, протримавши на спині без їжі й води три тижні, і вони були живі. Що ж до зелених ящерів, то вони дуже смачні. Їхнє м’ясо біле й ніжне, їхні яйця, спечені в піску на сонці, теж добрі. Але зовнішній вигляд ящерів відбиває бажання їх їсти.

Щоразу після добування з морського дна скойок Лалі приносить додому перли, які належать їй, і віддає їх мені. Я складаю ці перлини в дерев’яний кухоль, не сортуючи їх на великі, середні й малі. Я тільки відклав у сірникову коробку дві рожеві, три чорні й сім вельми гарних металево— сірих перлин. Є в мене велика химерна перлина у вигляді квасолини. Ця чудернацька перлина має три кольори, накладені один на одного, кожен з яких проступає залежно від освітлення — то чорний, то брунатно-сталевий, то сріблястий з рожевим відблиском. Завдяки перлам і черепахам плем’я непогано забезпечене. Щоправда, воно має речі, які йому ні до чого, а водночас йому бракує речей, що могли б стати в пригоді. Наприклад, у всього племені нерта жодного дзеркала. Тому мені доводиться віддирати з корабля, який зазнав катастрофи, квадратну планшетку з ребром завдовжки із сорок сантиметрів, один бік якої покритий нікелем; вона править мені за дзеркало, коли я голюсь.

Я поводжуся із своїми друзями дуже просто: не роблю нічого такого, що могло б применшити авторитет вождя племені й дуже старого індіанця, який живе самотою за чотири кілометри в глибині суходолу в товаристві зміїв, кіз та дюжини овець і баранів. Це знахар багатьох поселень гуахірів. Завдяки цій моїй поведінці ніхто мене не ревнує й ніхто погано не дивиться на мене. Через два місяці всі вони вже мають мене цілком за свого. Знахар має ще два десятки курей. Знаючи, що в двох поселеннях, де я побував, нема ні кіз, ні курей, ні овець, ні баранів, здогадуюсь: мабуть, тримати домашніх тварин і птахів є привілеєм тільки для знахаря. Щоранку кожна індіанка, у свою чергу, несе йому в кошику на голові рибу і щойно добуті з моря скойки. Вони несуть йому також кукурудзяні галети, спечені цього ж ранку на камінні, покладеному у вогонь. Інколи вони приносять від нього яйця й кисле молоко. Коли знахареві хочеться, аби я його провідав, він передає мені троє яєць і вельми відполірованого дерев’яного ножа. Лалі супроводжує мене до половини дороги й там чекає на мене у затінку величезного кактуса. Першого разу вона вручила мені дерев’яний ніж і показала рукою, куди я маю йти.

Старий індіанець, живе в бридкому бруді під наметом, зробленим із коров’ячих шкур, напнутих шерстю досередини. Посеред намету стоять три камені з вогнем, що, як мені здається, постійно горить. Старий спить не в гамаку, а на своєрідному ліжку, зробленому з гілля на метровій висоті над землею. Намет досить великий, він, мабуть, займає з два десятки квадратних метрів. У нього нема стінок, за винятком гілок по боках, крізь які віє вітер. Я побачив двох зміїв — одного з три метри завдовжки та завтовшки з руку й другого метрової довжини з жовтим «V» на голові і подумав: «Тож, либонь, вони немилосердно б’ються між собою за курча і за яйця!» Я не розумію, як під цим наметом можуть вживатися кози, кури, вівці, та ще й віслюк. Старий індіанець старанно роздивляється мене, примушує скинути штани, з яких Лалі зробила шорти, і мене, голого, як мати народила, садовить на камінь біля вогнища. Він кладе на вогонь зелене листя, що дуже чадить і пахне м’ятою. Мене огортає задушливий дим, але я майже не кашляю й хвилин із десять чекаю, коли цей дим розвіється. Потім старий спалює мої штани й дає мені дві індіанські стегенні пов’язки — одну з баранячої шкіри, а другу з зміїної, м’яку, мов рукавичка. На руку мені надягає браслет, сплетений з ремінців із козячої, баранячої та зміїної шкіри. Браслет завширшки десять сантиметрів, він кріпиться на руці за допомогою ремінця із зміїної шкіри, який зав’язується або розв’язується, коли це треба.

На лівій щиколотці знахаря видніє велика, завбільшки з двофранкову монету, виразка, яку обсіла мошва. Час від часу він проганяє її, а коли вона надто надокучає йому, знахар посипає ранку попелом. Посидівши із знахарем, я збираюсь покинути його, і він дає мені меншого за той, що його він передав, коли захотів мене побачити, дерев’яного ножика. Потім Лалі пояснить, що коли я забажаю побачитися із знахарем, то маю передати йому цей ножик, і якщо він згодиться прийняти мене, пришле мені великого ножа. Я полишаю старого індіанця, змарніле обличчя й шия якого суцільно вкриті зморшками. У нього в роті лишилося тільки п’ять зубів — три внизу й два передніх угорі. Повіки на його мигдалеподібних, як у всіх індіанців, очах такі великі, що вони, коли він заплющує очі, нагадують круглі пухирі. Нема в нього ні брів, ні він, а рівно підтяте жорстке смолянисто-чорне волосся спадає йому на плечі. Як і всі індіанці, він носить чубчик на висоті брів.

Я простую до виходу, почуваючись ніяково через свої голі сідниці. Мені дуже неприємно. Але не треба кепкувати з індіанців, моя воля варта деяких незручностей. Лалі дивиться на мою стегенну пов’язку й вишкірює зуби, такі ж гарні, як ті перли, що їх вона добуває з морського дна. Вона озирає й браслет та другу стегенну пов’язку — із зміїної шкіри. Щоб пересвідчитися, що пройшов я окурення, Лалі нюхає мене. До речі, нюх у індіанців дуже розвинутий.

Я звик до цього життя й уже починаю думати, що мені не слід довго затримуватися тут, бо може статися так, що в мене взагалі зникне бажання йти звідси. Лалі постійно пильнує за мною, їй дуже хочеться, аби я брав якнайактивнішу участь у житті племені Наприклад, якось уже вона бачила, як я ходив рибалити, тому знає, що я вмію добре веслувати й спритно маневрувати легкою пірогою. Ось чому невдовзі Лалі висловлює бажання, щоб саме я вів пірогу на добування скойок. На жаль, це мені не підходить. Лалі найкраща пірначка серед дівчат села, її пірога привозить куди більше скойок, ніж їх привозять інші піроги, до того ж ці скойки значно більші за скойки, привезені іншими пірогами, отже, вони добуті з більшої глибини. Я знаю те, що молодий човняр, який водить її пірогу, брат вождя. Якщо я піду з Лалі, то можу посварити його з нею, отже, я не повинен цього робити. Коли Лалі бачить, що я заглиблююсь у власні думки, вона знову йде по свою сестру. І та весело біжить до нашої хижки, заходячи до неї в мої двері. Це, либонь, має якесь важливе значення. Наприклад, обидві вони приходять до великих дверей, що виходять на море. Там розлучаються, Лалі обходить хижку й заходить до неї у свої двері, а Зораїма біжить до моїх дверей. Перса у Зораїми завбільшки з мандарини й волосся не дуже довге. Воно підтяте на рівні підборіддя, а чубчик на чолі вкриває брови, сягаючи повік. Щоразу, коли її отак викликає Лалі, вони обидві купаються і, зайшовши до хижки, скидають із себе стегенні пов’язки й вішають їх на гамак. Менша завше йде від нас дуже засмучена тим, що я її не взяв. Якось, коли ми всі троє відпочивали в гамаку, Лалі, котра лежала посередині, підвелася й лягла так, що гола Зораїма опинилася біля мене.

Одного дня індіанець, який водить човна Лалі, досить глибоко поранив собі коліно. Чоловіки понесли його до знахаря, звідки він повернувся з білим глиняним пластирем на коліні. Тож сьогодні вранці везти в море Лалі довелося мені. Спуск піроги на воду, проведений достоту так, як це робив індіанець, пройшов досить добре. Я завіз Лалі трохи далі, ніж її возив індіанець. Лалі сяє з радості, що я сиджу поряд з нею в пірозі Перш ніж пірнути, Лалі намащує себе олією. Мені спадає на думку; мабуть, вода на дні, яке зовсім чорне, дуже холодна. Неподалік від нас пропливають три акулячі плавники, я звертаю на них увагу Лалі, але вона не надає їм ніякого Значення. Десята година ранку, пече сонце. Згорнувши торбинку довкола лівої руки й з ножем у піхвах, прив’язаних до її паска, Лалі пірнає, анітрохи не відштовхуючи пірогу ногами, що неодмінно зробила б інша пірначка. І з небаченою швидкістю зникає в темній воді. Либонь, її перше пірнання було розвідувальне, бо коли вона виринула, то в торбинці було мало скойок. І тоді мені в голову приходить одна думка. В пірозі лежить клубок із шкіряних ремінців. Я прив’язую один кінець ремінця до торбинки, даю її Лалі, й коли вона занурюється у воду, розмотую клубок. Вона тягне ремінець із собою. Мабуть, вона зрозуміла, що я пропоную зробити, бо за деякий час виринає без торбинки. Схопившись за борт піроги, щоб перепочити після такого тривалого перебування під водою, вона кивком подає знак витягуваги торбинку. Я тягну її, тягну, але вона не витягується, певне, зачепилася за корал. Лалі пірнає й відчеплює її; наповнена до половини торбинка спливає на поверхню, і я висипаю з неї скойки в пірогу. Цього ранку за вісім пірнань Лалі на глибину п’ятнадцять метрів ми повністю навантажуємо пірогу скойками. Коли Лалі підіймається на борт піроги, то вода мало що не сягає її закрайків… Пірога вщерть закидана скойками, тож коли б я став витягувати якір, ми втонули б. Я відв’язую мотузку якоря й прив'язую до неї весло, яке лишається плавати на воді доти, доки ми знову повернемося сюди. Ми причалюємо до берега без пригод.

На суходолі на нас чекають стара індіанка й човняр Лалі; він сидить на сухому піску, де щоразу після повернення Лалі з моря вони розкривають скойки. Індіанець задоволений, що ми добули так багато устриць. Лалі пояснює йому, як я прив’язав торбинку до ремінця, що полегшило їй виринання й дозволило більше накладати в неї скойок. Він роздивляється, як я прив’язав торбинку, й уважно вивчає зашморг, який стягує її отвір. Індіанець розтягує зашморг і з першої спроби знову затягує його. А тоді гордо зиркає на мене.

Розкриваючи устриці, стара знаходить тринадцять перлин. Лалі, яка звичайно ніколи не спостерігає за цією роботою, а чекає на свою частку у себе вдома, цього разу сидить тут доти, доки стара розкриє останню устрицю. Я ковтаю зо три десятки устриць, а Лалі — п’ять-шість штук. Стара ділить перли. Вони приблизно однакового розміру — завбільшки з горошину. Індіанка відкладає три перлини для вождя, три — для мене, дві — для себе, п'ять — для Лалі. Лалі бере три перлини і вручає їх мені. Я простягаю ці перлини пораненому індіанцеві. Він не хоче їх брати, але я розкриваю йому жменю, кладу в неї перлини й закриваю її. Тоді він згоджується взяти їх. Його дружина й дочка спостерігали здалеку за цією сценою, вони досі сиділи мовчки, а тепер засміялися й підійшли до нас. Я допомагаю їм віднести пораненого індіанця до його хижі.

Ця сцена повторювалася майже два тижні. Щоразу я віддавав свої перлини цьому індіанцеві. Вчора я залишив собі одну з шести перлин, що належали мені. Повернувшись додому, я примусив Лалі з їсти її. Вона мало не збожеволіла з радості й увесь час пополудні співала.

Вряди-годи я ходжу провідувати білого індіанця. Він каже мені, аби я називав його Соррільйо, що іспанською мовою означає «лисеня». Він розповідає, що вождь просив його спитати мене, чому я не татуюю йому пащу тигра, я відповідаю: тільки через те, що не вмію добре малювати. З допомогою словника я прошу його привезти мені прямокутне Дзеркало завбільшки з мої груди, цигаркового паперу, тонкий пензлик, пляшечку чорнила, копірку, а якщо не знайде копірки, то хай привезе товстий жирний олівець. Я прошу його також привезти одяг мого розміру та три сорочки кольору хакі й залишити все це в себе. Я дізнаюсь, що поліція розпитувала його про мене й про Антоніо. Він сказав поліцейським, ніби я пішов через гори до Венесуели, а Антоніо вкусила змія, і він помер. Він знає також, що французи й далі перебувають у в’язниці в Санта-Марті.

У будиночку Соррільйо я бачу такі самі різні предмети й речі, як і в будиночку вождя: цілу гору глиняних горщиків з візерунками, такими любими індіанцям, майстерно виконаними як за формою, так і за кольором; чудові чисто вовняні гамаки з торочками, одні з яких зовсім білі, інші барвисті; видублені зміїну, ящерину й жаб’ячу шкіри; корзини, сплетені з білих і кольорових ліан. Усі ці предмети й речі, як він каже, виготовлені індіанцями такого самого племені, як і його, що живуть у сельві за двадцять п’ять днів ходи до них. Саме звідти й приносять листя коки, понад двадцять листків якої він дає мені. Коли мене опосяде поганий настрій, я жуватиму такий листок. Покидаючи Соррільйо, я ще раз прошу його привезти мені те, про що я вже говорив, а також кілька газет і журналів іспанською мовою, бо за ці два місяці зі своїм словником я вже добре підучив іспанську. Індіанець не має жодної звістки про Антоніо, він знає тільки, що відбулася ще одна сутичка між морською прикордонною охороною та контрабандистами. П’ятеро прикордонників та один контрабандист загинули, човна не було затримано. Я не бачив ні краплини спиртного в індіанському селі, хіба що тільки закваску, виготовлену з плодів. Побачивши в Соррільйо пляшку ганусівки, я прошу його дати її мені. Він відмовляється. Якщо я хочу, каже він, то можу випити тут, але мені не слід брати її з собою. Цей альбінос мудра людина.

Я прощаюсь із Соррільйо і їду на віслюку, котрого він мені позичив і по якого сам прийде до мене. Я везу до села коробку цукерок — кожна з них загорнута в тонкий папір — і шістдесят коробок сигарет. Лалі чекає на мене з сестрою за три кілометри від села, вона не влаштовує мені ніяких сцен і згоджується йти пішки, обнявшись зі мною. Час від часу вона зупиняється й по-цивілізованому цілує мене в губи. Коли ми приходимо до поселення, я йду до вождя, пропоную йому цукерки та сигарети. Ми сідаємо перед дверима, що виходять на море. П’ємо закваску, яка зберігається свіжою у глиняних жбанах. Лалі, обхопивши руками моє стегно, сидить праворуч від мене, а її сестра в такій самій позі — ліворуч. Вони смокчуть цукерки. Розкрита коробка лежить перед нами, і жінки та діти несміливо беруть з неї цукерки. Вождь штовхає голову Зораїми до моєї голови, даючи мені зрозуміти, що вона хоче стати, як і її сестра, моєю дружиною. Лалі кладе мої руки на свої перса, а потім показує, що в Зораїми перса малі, й тому, мовляв, я її не бажаю. Я знизую плечима, й усі сміються. Бачу, що в Зораїми дуже нещасливий вигляд. Тоді я беру її на руки, обіймаю їй шию й гладжу перса, і вона сяє від щастя. Я викурюю кілька сигарет, індіанці теж пробують курити сигарети, але одразу ж викидають їх і знову беруться до своїх сигар, стромляючи їх запаленим кінцем собі в рот. Я беру Лалі за руку і, поклонившись усім, виходжу з хижі вождя. Лалі ступає слідом за мною, а Зораїма — за нею. Ми печемо на жару великі рибини, це неабияка лагоминка. Я поклав у жар лангуста вагою зо два кілограми. І тепер задоволено ласуємо цим ніжним м’ясом.

Нарешті я отримав дзеркало, цигарковий папір, копірку й тюбик клею, якого не замовляв, але який може стати мені в пригоді, багато м’яких олівців, чорнильницю та пензлик. Чіпляю дзеркало на нитку на висоті своїх грудей, коли я сиджу. В дзеркалі виразно, з усіма деталями видно зображену в мене на грудях голову тигра. Лалі й Зораїма з цікавістю дивляться на мене. Я веду вмоченим у чорнило пензликом по лініях малюнка, а що чорнило розпливається по дзеркалу, то я вдаюсь до клею: змішую клей з чорнилом. Тепер усе йде гаразд. За годину мені вдається точно зафіксувати на дзеркалі зображення голови тигра.

Лалі пішла по вождя, Зораїма бере мої руки й кладе їх собі на перса, в неї такий нещасливий і закоханий вигляд, очі сповнені хіті й кохання, що я, сам не усвідомлюючи, що роблю, заволодіваю нею просто на долівці посеред хижки. Вона ледь застогнала, але її руки й ноги, напружившись від утіхи, обвивають мене й більше не хочуть відпустити. Поступово я випручуюсь і йду до моря купатися, бо весь у землі, Зораїма ступає слідом за мною, й ми разом купаємося. Я мию їй спину, вона миє мені ноги й руки, і ми разом повертаємося до хижі. Лалі сидить на тому місці, де ми із Зораїмою перед цим лежали, тож коли ми заходило, вона про все здогадується. Вона підводиться, обвиває руками мені шию й ніжно цілує мене, а тоді бере за руку сестру й виводить через мої двері, сама повертається назад і виходить через свої. Чую, що хтось гамселить знадвору в стіну, виходжу й бачу Лалі, Зораїму та ще двох жінок, які намагаються якоюсь залізякою пробити стіну. Я починаю розуміти, що вони прийшли пробити в стіні четверті двері. Щоб стіна піддавалась, не розвалившись в інших місцях, жінки за допомогою лійки змочують її. Невдовзі двері пробито. Зораїма викидає уламки стіни надвір. Відтепер тільки Зораїма виходитиме й заходитиме в цей отвір, вона більше ніколи не проходитиме через мої двері.

Прийшов вождь у супроводі трьох індіанців та свого брата, чия рана на коліні вже зарубцювалася. Він дивиться на малюнок на дзеркалі й на своє зображення в ньому. Його зачаровує те, що на дзеркалі так добре намальовано пащу тигра і що в цьому самому дзеркалі він побачив своє обличчя. Вождь не розуміє, що я збираюсь робити. Коли дзеркало висохло, я кладу його на стіл, накриваю цигарковим папером і починаю копіювати. Роблю це швидко й легко. М’який олівець несхибно ходить по лініях малюнка. Менш ніж за півгодини на очах у присутніх, сповнених цікавості, я знімаю з дзеркала точну копію оригіналу. Кожен з них один за одним беруть у руки аркуш паперу й роздивляються його, порівнюючи тигра на моїх грудях з його зображенням на папері. Я прошу Лалі лягти на стіл, легенько змочую її вогкою ганчіркою, кладу їй на живіт копірку, а на неї аркуш паперу із зображенням пащі тигра. Воджу по лініях малюнка олівцем, і всі в захопленні охкають, коли бачать, що на животі Лалі з’являються перші риси пащі тигра. Тільки тепер вождь зрозумів, що то задля нього я завдаю собі стільки клопоту.

Люди, яким не властиве лицемірство цивілізованого виховання, на все реагують природно. Вони одразу ж виявляють задоволення чи невдоволення, радість чи смуток, цікавість чи байдужість. Вищість чистих, як ці гуахіри, індіанців просто приголомшлива. Вони перевершують нас у всьому, бо коли вони приймають когось у своє середовище, то все, що в них є, належить і йому; з іншого боку, коли ця особа виявляє до них бодай якусь увагу, вони глибоко зворушуються. Я вирішую нанести лише перші контури малюнка на груди вождя. Потім трьома голками почну виколювати іх на його тілі. Завтра візьмусь до роботи.

Зато лежить на столі. Перенісши малюнок з цигаркового паперу на білий аркуш міцнішого паперу, перемальовую його твердим олівцем на його шкіру, змащену вапняним молоком і вже висушену. Вождь витягся на столі, не мигаючи й не ворушачи головою, бо дуже боїться, аби не зіпсувати малюнок, котрий я показав йому у дзеркалі. Далі я надрізаю бритвою всі лінії малюнка. Кров нестримно цебенить, і я щоразу витираю її. Коли на місці малюнка з’являються тонкі червоні лінії, я змащую груди вождя синьою тушшю. Туш, яку відкидає кров, не зовсім добре засвоюється в тих місцях, де я надто глибоко продряпав шкіру бритвою, але майже весь малюнок проступає цілком виразно. За тиждень Зато має на своїх грудях тигрову пащу з рожевим язиком, білими зубами, ніздрями й чорними вусами та очима. Я задоволений своїм витвором: він кращий за той, що в мене на грудях, його тони куди яскравіші. Коли кірка злущується, я виколюю деякі місця голками. Зато такий задоволений, що замовляє Соррільйо шість дзеркал — по одному для кожної хижки й два для своєї.

Минають дні, тижні, місяці. Настав квітень. Я тут уже чотири місяці. Здоров’я в мене чудове. Я дужий, ноги мої звикли ходити босоніж і можуть невтомно долати великі відстані, це дозволяє мені йти полювати на ящерів. Я забув сказати, що після свого першого гостювання в знахаря я попросив Соррільйо привезти мені йод, перекис водню, вату, бинти, хінінові пігулки й пілюлі Сторвасоля. Я бачив у лікарні в одного каторжника таку саму виразку, яку має на своїй нозі знахар. Там фельдшер Шаталь розтовкував пілюлю Сторвасоля й прикладав порошок до ранки. Отримавши все це, а також мазь, яку з власної волі привіз Соррільйо, я передав знахареві дерев’яний ножик, і той одразу ж передав мені свій ніж. Довелося довго й нелегко переконувати знахаря, аби він дозволив мені полікувати його. Через кілька моїх візитів виразка зменшилася вдвічі, потім знахар став сам лікувати себе моїми ліками, і одного чудового дня надіслав мені дерев’яного ножа, аби я прийшов пересвідчитися, що він остаточно одужав. Так ніхто ніколи й не дізнався, що то я його вилікував.

Мої жінки не відпускають мене від себе ні на мить. Коли Лалі йде добувати з морського дна устриці, зі мною лишається Зораїма. Якщо Зораїма йде пірнати, мені товариство складає Лалі.

У Зато нароївся син. Його дружина, коли в неї почалися потуги, пішла на берег і підшукала собі там величезний камінь, що затулив її від сторонніх очей, і тепер інша дружина Зато носить їй великий кошик з галетами, прісною водою й двокілограмові грудки коричневого цукру-сирцю. Мабуть, вона розродилася о четвертій пополудні, бо із заходом сонця почала кричати, шкандибаючи до села й несучи на піднятих угору руках своє маля. Зато ще до її приходу дізнався, що вона народила хлопчика. Я так зрозумів, що коли б ця жінка народила дівчинку, то вона, замість піднести вгору немовля й кричати, йшла б мовчки, тримаючи дитину в опущених руках. У всякому разі так на мигах пояснила мені Лалі. Індіанка йде, потім, піднісши дитину вгору, зупиняється. Зато простягає вперед руки й кричить, але не ступає з місця й кроку. Тоді вона проходить уперед ще кілька метрів, піднімає дитину вгору, кричить і знову зупиняється. Зато теж кричить і простягає руки. Це повторюється п’ять-шість разів на останніх тридцяти-сорока метрах. Зато й далі не сходить з порога своєї хижі. Він стоїть у великих дверях, інші індіанці юрмляться обабіч нього. Мати ще раз зупиняється, її відділяють від хижі лише якихось п’ять-шість метрів, вона підносить угору немовля і кричить. Тоді Зато підходить до неї, бере дитину попід пахви, теж піднімає її вгору, обертається на схід і тричі кричить, підкидаючи немовля. Потім садовить дитину собі на ліву руку, кладе впоперек своїх грудей і ховає її голівку собі під пахву, прикриваючи лівою рукою. Не озираючись, він заходить через великі двері до хижі. Всі ступають слідом за ним, мати заходить останньою. І тут індіанці випивають напою, що його він має за вино.

Цілий тиждень уранці й увечері індіанці поливають землю перед хижкою Зато, потім чоловіки й жінки насипають глини й утрамбовують її ногами… Таким чином вони встеляють червоною глиною, добре втрамбувавши її, чималий круг. Наступного дня індіанці зводять з буйволових шкур величезний намету і я здогадуюсь, що тут має відбутися свято. Під наметом розставляють величезні випалені з глини жбани — приблизно штук двадцять — і наповнюють їх своїм улюбленим напоєм. Поскладавши на купу каміння, індіанці стягують довкола нього сухі дерева, з кожним днем вивершуючи з них дедалі вищу гору. Багато цих дерев прибило до берега море, вони втратили кору й висохли. Серед них є величезні стовбури, що їх хвилі принесли Невідомо звідки. Біля каміння індіанці встромили в землю двоє дерев’яних вил однакової висоти: вони правитимуть за опору для величезного рожна. Чекають, коли їх принесуть у жертву, перекинуті на спину чотири черепахи, понад три десятки величезних ящерів, кігті лап яких сплетені так, що вони нікуди не можуть піти, й два барани. Крім того, тут зібрано близько двох тисяч черепахових яєць.

Одного ранку приїздять п’ятнадцять вершників, усі індіанці, з кольє на шиях, у великих солом’яних брилях, із стегенними пов’язками, голими сідницями й стегнами, босими ногами, у вивернутих кожушках з баранячої шкіри без рукавів. У кожного на паску висить великий кинджал, двоє мають мисливські двостволки, ватажок у чудовій чорній шкіряній куртці з рукавами, обперізаний стрічкою з набоями й з автоматичним карабіном у руках. Коні в них чудові, низенькі, але вельми прудкі, всі сірі в яблуках. Позад вершників, на крупах їхніх коней, лежать в’язки сіна. Про свій приїзд вони сповістили пострілами здалеку, а що вони мчали чвалом, то дуже швидко під’їхали до нас. Ватажок вершників напрочуд схожий на Зато і його брата, але старший від них. Спішившись з чистокровного коня, він підходить до Зато, і вони кладуть один одному руку на плече. Він простує до хижі й виносить звідти немовля на руках. Показує його всім присутнім, потім робить те, що був зробив Зато: обернувшись на схід, де сходить сонце, ховає його собі під пахву й знову подається до хижі. Тоді всі вершники спішуються й спутують трохи віддалік коней, почепивши на шию кожному по в’язці сіна. Ополудні приїздять індіанки на великому возі, в який запряжено чотирьох коней. За кучера — Соррільйо. На возі сидять зо два десятки молоденьких індіаночок і семеро-восьмеро дітей — усі хлопчики.

Ще до приїзду Соррільйо мене відрекомендували, починаючи з ватажка, всім вершникам. Зато показує мені, що малий палець у нього на нозі скрутився й налягає на інший палець. У його брата й ватажка, який щойно приїхав, така сама історія з пальцем. Відтак він показує в кожного під рукою однакову чорну пляму — щось схоже на родимку. Я так зрозумів, що прибулець — його батько. Усі замилувалися татуюванням Зато, особливо пащею тигра. Індіанки, які щойно приїхали, мають на своїх тілах і обличчях різнобарвні малюнки. Лалі надіває на шию одним коралове намисто, іншим — намисто із скойок. Мені впадає в око одна прекрасна індіанка, вища за інших, середніх на зріст. У неї профіль італійки, схожий на камею. Волосся в неї темно-фіолетове, очі нефритово-зелені, великі, з довгими віялці й вигнутими бровами. Вона носить волосся, підтяте по-індіанському, з чубчиком, з проділом, який ділить його навпіл у такий спосіб, що воно спадає по обидва боки обличчя, прикриваючи вуха. Воно підтяте рівно на половині шиї. Її мармурові перса, зближені одне до одного в основі, гармонійно розходяться в різні боки.

Лалі відрекомендовує мене їй і тягне її разом із Зораїмою та ще однією індіанкою, яка тримає в руках якісь кухлики й пензлики, до нашої хижки. І справді, ці гості мають розмальовувати індіанок з мого села. Я спостерігаю за народженням шедевру, що його гарна дівчина малює на тілі Лалі та Зораїми. Її пензлики зроблені з патичків, до кінців яких прикріплені пучки вовни. Вона вмокає їх у різні фарби й малює свої малюнки. Я беру свій пензлик і, починаючи від соска Лалі, малюю рослину, дві гілки якої здіймаються до основи персів, потім малюю рожеві пелюстки й фарбую сосок у жовте. Можна подумати, що то напіврозпукла квітка з маточкою. Троє інших дівчат хочуть, аби я теж намалював їм таку саму квітку. Та я спершу хочу спитати дозволу в Соррільйо. Він приходить і каже, що я можу розмальовувати їх, як тільки мені цього заманеться, доти, поки вони дають згоду на це. Чого я раніше не зробив цього?! Тож понад дві години я розмальовую перса юним індіанкам, що приїхали до нас у гості, і мешканкам нашого поселення. Зораїма хоче мати достоту такий самий малюнок, як у Лалі. Тим часом індіанці смажать на рожні баранів, печуть шматки двох черепах у жару. Червоне черепахове м’ясо дуже гарне, воно схоже на яловичину.

Я сиджу під наметом поряд із Зато та його батьком. Чоловіки їдять з одного боку, а жінки — з другого, за винятком тих, що нас обслуговують. Свято закінчується пізно вночі танцями. Всі танцюють під музику індіанця, що грає на сопілці, яка свистить одноманітно, але пронизливо, й барабанить об два бубни з баранячої шкіри. Чимало індіанців та індіанок сп’яніли, але не виникає ніяких інцидентів. До села приїхав на віслюку й знахар. Усі роздивляються рожевий рубець на місці його ранки, тієї ранки, про яку знало все села. Таж усі й дивуються, що вона затяглася. Тільки я із Соррільйо знаємо, чому це сталося. Соррільйо пояснює мені, що батько Зато, який приїхав сюди, вождь усього племені й що його звати Хусто, цебто Праведник. Саме він залагоджує непорозуміння, які виникають між людьми його племені та інших племен гуахірів. Соррільйо розповів мені, що коли виникає конфлікт між гуахірами та іншим індіанським родом — лапусами, то вони збираються гуртом і домовляються, будуть воювати між собою чи залагодять справу миром. Коли індіанця одного племені вбиває індіанець з іншого племені, вони, аби уникнути війни, доходять згоди, щоб убивця заплатив за загиблого іншому племені. Інколи ціна досягає двохсот голів бугаїв, бо в горах та біля їх підніжжя всі племена мають багато худоби. На жаль, вони ніколи не щеплять її проти ящура, і пошесть косить силу-силенну цієї худоби. З одного боку, це добре, каже Соррільйо, бо без цих недуг розвелося б занадто велике поголів’я. Цю худобу не можна офіційно продавати ні в Колумбії, ні у Венесуелі, вона мусить завжди лишатися на індіанській території через побоювання, аби вона не занесла ящура до цих країн. Одначе, каже Соррільйо, через гори ведеться велика контрабандна торгівля худобою.

Вождь Хусто запрошує мене через Соррільйо завітати до його села, що, як я зрозумів, складається з сотні хиж. Він запрошує мене з Далі й Зораїмою, обіцяючи дати нам хижку, і каже, аби я нічого не брав із собою, бо там матиму все, що мені треба буде. Хусто просить тільки взяти з собою своє знаряддя для татуювання, щоб і йому виколоти тигра. Він скидає з руки свій чорний шкіряний браслет і віддає мені. За словами Соррільйо, цей його жест вельми промовистий, він означає, що Хусто — мій друг і що він ні в чому не відмовить мені. Хусто запитує, чи потрібен мені кінь, я відповідаю, що так, але я не можу його взяти, бо тут майже немає трави. Він каже, що Далі або Зораїма можуть щоразу проїхати півдня конем. Він пояснює, куди саме: там росте велика й добра трава. Я згоджуюсь узяти коня, якого він обіцяє мені незабаром прислати.

Я користуюсь з цього довгого гостювання Соррільйо, аби сказати: я довіряю йому й сподіваюсь, що він не зрадить мене, не викаже мій намір податися до Венесуели або до Колумбії. Він описує мені всі небезпеки, які чатують на перших тридцяти кілометрах обабіч кордону. Згідно з розвідкою контрабандистів, з венесуельського боку загрожує більша небезпека, ніж з колумбійського. Крім того, він особисто міг би провести мене по колумбійській території аж до Санта-Марти, і Соррільйо додає, що цю дорогу вже раз був подолав і, на його думку, набагато певніше почуватимуся в Колумбії. Він згоджується, аби я купив собі інший словник чи підручник з іспанської, в якому подаються стандартні фрази. Він вважає, якщо я навчуся затинатись, то матиму чималу вигоду, бо люди нетерпеливитимуться, слухаючи мене, й самі докінчуватимуть фразу, не звертаючи особливої увагу на мій акцент і вимову. Отже, доходимо згоди, він принесе мені книжки, якнайдокладнішу карту й, коли треба, продасть мої перли за колумбійські гроші. Соррільйо пояснює мені: індіанці, починаючи з вождя, не можуть противитись моєму рішенню, бо то — моє бажання. Вони шкодуватимуть, що я їх покидаю, але зрозуміють, це цілком нормально, бо я намагаюся повернутись до своїх рідних. Важче буде порозумітися із Зораїмою й особливо з Лалі. Одна й друга, особливо Лалі, здатні вколошкати мене з рушниці. До того ж я дізнаюсь від Соррільйо про ще одне, чого досі не знав; Зораїма при надії. Я нічого не відповів, бо це страшенно мене приголомшило.

Свято скінчилося, гості роз'їхалися, намет знято, все стає по-старому, принаймні зовні. Я отримав коня, чудового сірого в яблуках коня з довгим хвостом, що майже сягає землі, із розкішною сріблясто-сірою гривою. Лалі й Зораїма незадоволені цим, а знахар викликав мене, аби сказати, що Лалі й Зораїма приходили радитися з ним, чи вони можуть дати, не наражаючись на небезпеку, товченого скла коневі, щоб він здох. Він сказав їм не робили цього, бо мене оберігає сам не знаю який індіанський святий і що тоді скло перейде в їхні животи. Знахар додає, що він вважає, ніби більше нема ніякої небезпеки, проте він не певен цього. Я маю бути обережним з конем. А щодо мене самого? Ні, каже він. Якщо вони побачать, що я збираюся йти від них, то можуть, особливо Лалі, тільки застрелити мене з рушниці. Чи варто мені спробувати переконати їх, аби вони відпустили мене, пообіцявши їм, що я повернусь? О ні, нізащо не слід показувати їм, що я збираюсь піти від них.

Знахар зміг розповісти мені все це, бо цього самого дня покликав до себе Соррільйо, який виконав роль перекладача. Справи обертаються дуже серйозно, тож мені треба остерігатися, скінчив Соррільйо. Я повертаюсь додому. Соррільйо прийшов до знахаря зовсім іншою дорогою. Ніхто в селі не знає, що знахар викликав мене водночас із Соррільйо.

Півроку я прожив серед індіанців і знов поспішаю в дорогу. Одного дня я заходжу до хижки й застаю Лалі та Зораїму над картою. Вони силкуються зрозуміти, що означають усі ті рисунки на ній. Найбільше їх турбує рисунок з чотирма стрілками, що вказують чотири сторони світу. Вони нічого не можуть збагнути, але здогадуються, що цей папір має неабияке значення щодо нашого життя.

У Зораїми почав рости живіт. Лалі трохи заздрить їй і примушує мене кохатися з нею о будь-якій порі дня чи ночі й у будь-якому сприятливому місці. Зораїма теж домагається кохання, та, на щастя, тільки вночі Я провідав Хусто, батька Зато. Лалі й Зораїма ходили зі мною. Я скористався з малюнка, який зберіг, щоб виколоти на його грудях пащу тигра. За шість днів татуювання було закінчене, бо завдяки миттю грудей водою, в яку він кинув грудку негашеного вапна, з виколотого малюнка швидко зійшла кров’яна кірка. Хусто так задоволений, що багато разів на день дивиться на себе в дзеркало. В той час, коли я перебував у Хусто, до нього навідався Соррільйо. З мого дозволу він розповів Хусто про мої наміри, бо мені хотілося, аби він замінив мені коня. Сірих у яблуках коней гуахірів нема в Колумбії, а Хусто має трьох буланих коней, завезених з колумбійської території. Тільки-но дізнавшись про мої наміри, Хусто послав по цих коней. Я вибрав того коня, що здався мені найспокійнішим, він наказав осідлати його, припасувати стремена й загнуздати залізною вудилою, бо ці коні ніколи не сідлалися, а за вудилу правила звичайна кістка. Спорядивши коня по-колумбійському, Хусто вручив мені коричневе шкіряне повіддя, а потім на моїх очах відрахував Соррільйо тридцять дев’ять золотих монет по сто песо кожна. Соррільйо повинен зберігати їх у себе й дати мені того дня, коли вирушатиму в дорогу. Він хотів подарувати мені автоматичний карабін «вінчестер», але я відмовився його взяти; до речі, Соррільйо сказав, що я не повинен іти озброєним до Колумбії. Тоді Хусто дав мені дві стріли завдовжки з палець, загорнуті у вовну і всунуті у невеликі шкіряні чохли. Соррільйо сказав мені, що ці стріли мають у собі рідкісну й дуже сильну отруту.

Сам Соррільйо ніколи не мав і не бачив отруєних стріл, їх він теж повинен буде зберігати до мого від’їзду. Я сам не знав, як дякувати Хусто за таку щедрість. Він сказав мені, що дізнався про моє життя від Соррільйо і що вперше так близько познайомився з білою людиною; раніше він мав білих людей за ворогів, а тепер їх любитиме й постарається познайомитися з іншою такою людиною, як я.

— Подумай, — сказав він, — перше ніж вирушати на землю, де в тебе Стільки ворогів, адже на цій землі, де живемо ми, в тебе самі лише друзі.

Вождь сказав мені, що Зато й Соррільйо попіклуються про Лалі та Зораїму, що Зораїмина дитина, коли то буде, звісно, хлопчик, посідатиме почесне місце в племені.

— Я не хотів би, щоб ти покидав нас. Залишся — і я віддам тобі гарну індіанку, з якою ти познайомився на святі. Вона ще незаміжня, й ти їй сподобався. Ти зможеш жити тут зі мною. Якщо захочеш, матимеш велику хижу, корів і бугаїв.

Я попрощався з цією чудовою людиною й подався до свого села. Дорогою Лалі не промовила до мене й слова. Вона сиділа позад мене на буланому коні. Сідло натирало їй стегна, проте вона жодного разу не поскаржилася. Зораїма їхала на коні одного індіанця, сидячи позад нього. Соррільйо поїхав до свого села іншою дорогою. Вночі було прохолодно. Я подав Лалі кожушок з баранячої шкіри, що його мені подарував Хусто. Вона мовчки надягла його. Без будь-якого жесту. Просто згодилася надягти кожушок — і годі. Кінь трохи пришвидшив біг, але Лалі не стала триматися за мене. Повернувшись до села, я пішов провідати Зато, а Лалі прив'язала коня біля будинку й кинула перед ним в’язку сіна, не знявши з нього сідла й не вийнявши із зубів вудилу. Просидівши добру годину в Зато, я повернувся. додому.

Коли індіанці й особливо індіанки сумують, обличчя в них стають незворушні, жоден м’яз на цих обличчях не ворухнеться, їхні очі наповнюються тугою, але вони ніколи не плачуть. Обертаючись у гамаку, я штовхаю в живіт Зораїму, вона від болю скрикує. Тоді я встаю, подумавши, що в неї почалися потуги, і переходжу в інший гамак. Цей гамак висить дуже низько, я лягаю в нього й відчуваю, що хтось торкається його. Я вдаю, що сплю. Лалі сідає на колоду й, не ворушачись, дивиться на мене. За якийсь час відчуваю присутність біля мене Зораїми: вона має звичку напахчувати себе, розминаючи цвіт помаранчевого дерева й натираючи ним тіло. Цей цвіт вона вимінює за торбинки в однієї індіанки, яка час від часу приходить до нашого села. Коли я прокидаюсь, вони й далі непорушно сидять біля мене. Сонце вже зійшло, приблизно восьма година. Я веду їх на берег і лягаю на сухий пісок. Лалі й Зораїма сідають біля мене. Я гладжу груденята й живіт Зораїми, але, вона мовби перетворилася на мармур. Я звалюю на пісок Лалі й цілую її, вона затуляє рукою губи. Приходить індіанець, що водить човен Лалі, і чекає на неї. Та тільки-но він зиркає на її обличчя, починає все розуміти й зникає з берега. Мені справді стає дуже прикро, не знаю, що робити, аби показати їм, що я їх люблю. Вони не промовляють жодного слова. Мені стає боляче від самої думки про те, що з ними буде, коли я піду звідси. Лалі примушує мене кохатися з нею. Вона віддається мені з якимось незбагненним розпачем. Який мотив цього? Мабуть, єдиний: вона прагне завагітніти від мене.

Вперше цього ранку я побачив заздрість з боку Лалі. Я гладив живіт і перса Зораїми, а вона покушувала мочки моїх вух. Ми лежали на березі в одній впадині, встеленій тонким піском. Сюди прибігла Лалі, вона взяла сестру за руку, провела долонею по її повненькому животу, а потім по своєму, пласкому й гладенькому. Зораїма підвелася і, мовби промовивши очима: «Ти маєш рацію» — поступилася їй місцем біля мене.

Мої жінки щодня готують мені їсти, але самі не їдять. Ось уже цілих три дні вони нічого в рот не беруть. Я сів на коня й мало не припустився серйозної помилки, першої за півроку: я поїхав без дозволу провідати знахаря. В дорозі отямився й, замість поїхати до нього, кілька разів проїхав приблизно за двісті метрів повз його шатро. Знахар помітив мене й кивнув, аби я завітав до нього. Я на мигах показав йому, що Лалі й Зораїма перестали їсти. Він дав мені щось схоже на горіх, який я повинен покласти в прісну воду у своїй хижці. Повернувшись додому, я кладу цього горіха у великий жбан з водою. Лалі й Зораїма кілька разів п'ють з нього, але так і не починають їсти. Лалі більше не ходить добувати устриці. Сьогодні, після чотирьох днів говіння, вона вдалась до справді божевільного вчинку: без піроги запливла в море за двісті метрів від берега й доставила звідти три десятки устриць, примусивши мене їх з’їсти. Їхній німий розпач так мене збентежив, що я теж перестав їсти. Це вже триває шість днів. Лалі злягла з гарячкою. За ці шість днів вона тільки посмоктала кілька цитрин. Я вже не знаю, що мені робити. Сідаю біля Лалі. Вона лежить на постеленому на долівці гамаку, який я згорнув, зробивши з нього щось на взірець матраца. Вона, не ворушачись, утупилася очима в дах над хижкою. Я дивлюсь на неї, дивлюсь на Зораїму з розповнілим животом і, сам не знаю чому, починаю плакати. Може, через себе самого, може, через них? Хтозна! Я плачу, великі краплі сліз котяться по моїх щоках. Зораїма, побачивши це, починає стогнати, і тоді Лалі повертає до мене голову й бачить, що я плачу. Вона враз схоплюється на ноги й сідає мені на коліна, тихенько стогнучи. Цілує й гладить мене. Зораїма обіймає мене за плечі, а Лалі починає говорити, вона говорить і водночас стогне, а Зораїма їй відповідає. В Зораїми такий вигляд, ніби вона докоряє Лалі. Лалі бере грудку цукру-сирцю завбільшки з кулак і показує мені, що вона розчиняє її у воді й випиває цю воду. Потім разом із Зораїмою виходить з хижки, і я чую, як вони тягнуть коня, а коли виходжу, то бачу, що він осідланий, з вудилом у зубах і з прив’язаними до передньої луки сідла повідками. Я стелю кожушок для Зораїми попереду сідла, а Лалі накриває сідло згорнутим гамаком. Зораїма сідає перша попереду сідла, майже на шию коневі, я посередині, а Лалі ззаду. Вони так збили мене з пантелику, що я вирушаю, ні з ким не попрощавшись і не попередивши вождя.

Лалі смикає за повіддя, бо я, подумавши, що ми їдемо до знахаря, спрямував коня в бік його шатра. Ні, Лалі смикає за повідки й каже:

— Соррільйо.

Отже, ми їдемо до Соррільйо. В дорозі, міцно тримаючись за мій пасок, вона багато разів цілує мене в шию. Я ж у лівій руці тримаю повіддя, а правою гладжу Зораїму. Ми приїздимо до села Соррільйо саме тоді, коли він повертається з Колумбії із трьома нав’юченими віслюками та одним украй завантаженим конем. Ми заходимо до його хижки. Першою говорить Лалі, потім Зораїма.

І ось що мені пояснив Соррільйо: доти, поки я не заплакав, Далі гадала, ніби я біла людина, яка не надавала їй жодного значення. Вона знала, що я колись піду від неї, але я був підступний, мов змій, бо ніколи не давав їй зрозуміти це. Лалі сказала, що вона глибоко розчарована, бо вважала: така індіанка, як вона, може ощасливити чоловіка, а вдоволений чоловік не покине її, тож вона й подумала, що їй більше нема сенсу жити після такої серйозної невдачі. Таке саме сказала й Зораїма, висловивши побоювання, що її син буде таким самим, як і його батько, — фальшивою людиною, яка не вміє дотримати слова, яка вимагатиме у своїх жінок чогось нездійсненного, а вони, ладні віддати за нього життя, не зможуть його зрозуміти. Чому збирався втекти від неї, немов від собаки, який укусив мейе того дня, коли я прийшов до їхнього села? Я відповів так:

— Що ти, Лалі, зробила б, коли б твій батько занедужав?

— Я пройшла б по колючках, аби його вилікувати.

— Що вчинила б ти, коли б за тобою гналися, мов за звіром, аби тебе вбити, а потім настав би той день, коли б ти могла захиститися?

— Я скрізь розшукувала б свого ворога, щоб поховати його так глибоко в землі, де він не міг би навіть ворухнутися у своїй ямі.

— Зробивши це, що ти вчинила б потім, знаючи, що на тебе чекають дві чарівні жінки?

— Я повернулася б до них.

— Ось саме це хочу зробити і я.

— А що, коли ти повернешся, я вже буду стара й негарна?

— Я повернусь набагато раніше, ніж ти станеш старою й негарною.

— Так, в тебе з очей потекла вода, мені ніколи це не вдавалося зробити. Тож ти можеш поїхати від нас будь-коли, але ти маєш зробити це серед білого дня, в присутності всіх наших людей, а не як злодій. Ти маєш піти так, як ти прийшов до нас, о тій самій порі пополудні, гарно вдягненим. Ти повинен сказати, хто має пильнувати нас день і ніч. Зато — вождь, він повинен підібрати іншого чоловіка, який стане пильнувати нас. Ти мусиш сказати: та хижка, де ми зараз живемо, є твоїм домом, і жоден чоловік, за винятком твого сина, якщо та дитина, яку носить у своїй утробі Зораїма, виявиться чоловіком, жоден інший чоловік не повинен заходити до твого дому. Того дня, коли ти вирушатимеш у дорогу, заради цього до нас повинен буде приїхати Соррільйо. Він має переказати усе те, що ти схочеш нам сказати.

Ми переночували в Соррільйо. Це була вельми лагідна й ніжна ніч. У шепоті цих двох дочок природи були такі зворушливі звуки, сповнені любові, що я зовсім розчулився. Вранці ми всі троє повертаємося додому верхи, але через живіт Зораїми їдемо дуже повільно. Я повинен буду вирушити в дорогу через тиждень після появи на небі молодика, бо Лалі хоче пересвідчитися, чи вона справді завагітніла. Останнього місяця вона помітила певні ознаки цього. Лалі боїться, що помилилася, та коли з появою на небі нового місяця ці ознаки повторяться, то вже напевне вона зачала. Соррільйо має привезти одяг, який я надягну: я повинен буду вдягтися на місці після того, як попрощаюся з індіанцями за гуахірським звичаєм, цебто голяка. Напередодні нам усім Трьом треба сходити до знахаря. Він скаже, чи мої двері в хижці слід забити, чи вони мають залишитися відчиненими. В цьому нашому повільному поверненні додому нема нічого сумного. Мої дружини воліють краще усе знати, ніж бути покинутими й осоромленими перед жінками та чоловіками свого села. Коли Зораїма народить дитину, вона підбере собі човняра й ходитиме добувати багато перлин, що їх зберігатиме для мене. Лалі тепер щодня пірнатиме набагато довше на морське дно по скойки, щоб бути більше зайнятою. Я шкодую, що завчив лише десяток гуахірських слів. Мені так багато хочеться їм сказати, чого неможливо зробити через перекладача. Ми приїздимо до села. Передусім мені треба побачитися із Зато й вибачитись, що я поїхав, не сказавши йому ні слова. Зато такий самий благородний, як і його батько. Перше ніж я заговорив, він поклав руку мені на плече й сказав: «Уїлю (мовчи)». Новий місяць настане через дванадцять днів. Коли додати ще тиждень, упродовж якого я маю чекати, то десь днів за двадцята я вже буду в дорозі.

Знову дивлячись на карту й обмірковуючи всі деталі майбутнього проходження через села, я замислююсь над словами Хусто. Де ще я можу бути щасливішою людиною, як не тут, де всі мене люблять? Чи не готую я сам для себе нещастя, повертаючись до цивілізації? Майбутнє покаже.

Ці три тижні минули мов у казці. Лалі пересвідчилася, що вона завагітніла, отже, мого повернення сюди чекатимуть двоє-троє дітей. Чому троє? Лалі сказала, «що її мати двічі народжувала близнят. Ми сходили до знахаря. Ні, не слід забивати мої двері. Тільки треба покласти впоперек них дрючка. А гамак, в якому ми всі троє спали, мої жінки повинні будуть прив'язати під самим дахом хижки. Вони мають спати разом, бо складають єдине ціле. Потім знахар садовить нас біля вогнища, кладе на нього зелене листя, й цілих десять хвилин нас огортає густий дим.

Ми, повернувшись додому, стали чекати на Соррільйо, який приїхав того самого вечора. Повсідавшись довкола багаття, розведеного перед моєю хижкою, ми провели цілу ніч за розмовою. Кожному індіанцеві я сказав через Сор— рільйо слова ввічливості, й кожен відповів мені взаємністю. Із сходом сонця я забрав Зораїму й Лалі й пішов з ними до своєї хижки. До полудня ми кохалися, Зораїма, бажаючи відчувати мене в собі, лягає на мене, а Лалі звивається довкола мене, мов плющ. Пополудні від’їзд. Я говорю, а Соррільйо перекладає:

— Зато, великий вождь племені, яке прийняло мене й усе дало мені, хочу просити в тебе дозволу покинути вас на багато місяців.

— Чому ти вирішив покинути своїх друзів?

— Мені треба покарати тих, хто переслідував мене, мов звіра. Завдяки тобі я знайшов прихисток у твоєму селі «жив у ньому щасливо, мав що їсти, благородних друзів і жінок, які вселили сонячну радість у мої груди. Одначе це не повинно перетворювати таку людину, як я, на тварину, котра, знайшовши теплий і надійний притулок, залишається в ньому на ціле життя, боячись постраждати в боротьбі. Я збираюсь поквитатися із своїми ворогами, я вирушаю до свого батька, якому я потрібен. А тут я залишаю свою душу в своїх дружинах Лалі та Зораїмі, дітей, що є плодами нашого шлюбу. Моя хижка належить їм і моїм дітям. Сподіваюсь, що ти, Зато, якщо хтось це забуде, нагадаєш йому про це. Я прошу, щоб не тільки особисто ти пильнував їх, а й чоловік на ймення Услі день і ніч оберігав Зораїму й Лалі. Я всіх вас дуже любив і завше любитиму. Я зроблю все можливе, аби якнайшвидше повернутися до вас. Якщо я загину, виконуючи свій обов’язок, мої думки будуть з вами, Лалі, Зораїмо й мої діти, і ви, індіанці гуахіри, що стали моєю родиною.

Я заходжу з Лалі й Зораїмою до своєї хижки. Надягаю сорочку й штани кольору хакі, шкарпетки й узуваю полуботки.

Повертаю голову й довго роздивляюся хижку за хижкою це ідилічне село, де я прожив понад півроку. Це плем'я гуахірів, якого так бояться інші племена й білі люди, стало для мене надійним сховищем від людської жорстокості, своєрідною гаванню, де я зміг перевести дух. Тут я знайшов любов, спокій і гідність. Прощавайте, гуахіри, дикі індіанці з колумбійсько-венесуельського півострова! Ваші такі просторі землі, за котрі сперечаються між собою колумбійці та венесульці, на щастя, не зазнали впливу двох цивілізацій, які їх оточують. З того, як ви живете й захищаєтесь, я дістав велику науку, вона мені надовго запам'ятається: краще бути диким індіанцем, ніж високовченим книжним хробаком.

Прощавайте, Лалі й Зораїмо, незрівнянні жінки, такі близькі до природи, позбавлені будь-якого розрахунку, котрі у хвилини прощання поклали в мою полотняну торбинку всі перлини, що були в хижці. Я повернусь, це напевне, в цьому нема сумніву. Але коли? І як? Не знаю, але обіцяю повернутися.

Надвечір Соррільйо сідає на коня, і ми вирушаємо в бік Колумбії. Я в солом’яному брилі й веду свого коня за повід. Усі до одного індіанці прикривають лівою рукою очі, а праву простягають до мене. Цим вони показують, що їм тяжко бачити, як я йду від них, і вони простягають праву руку так, ніби хочуть мене затримати. Лалі й Зораїма проводжають мене метрів зі сто. Я гадав, вони мене поцілують, та нараз вони завили й побігли, не озираючись, до нашої хижки.