Метелик

Лава Дрейфуса

Дьябль — найменший з трьох островів Салю. Він лежить найпівнічніше, і його найдужче шмагають вітри та хвилі. За вузькою рівниною, що простелилась понад морем, здіймається крутий схил; він веде на високе плоскогір’я, де стоїть лише одна сторожова будка й один-однісінький барак для каторжан — чоловік на десять. Офіційно острів Дьябль — місце ув’язнення тільки політичних в’язнів та засланців, але не карних злочинців.

Політичні засланці живуть кожен у невеличкому будиночку, вкритому толем. По понеділках їм видають сирі продукти на цілий тиждень і щодня — по невеликому буханцеві хліба. Їх тут чоловік тридцять. Санітаром у них лікар Лежер, засланий сюди за те, що отруїв у Ліоні всю свою родину. Політичні засланці не миряться з каторжанами й іноді пишуть до Кайєнни, скаржачись на того чи того каторжанина на острові. Тоді цього каторжанина переводять на Руайяль.

Між Руайялем і Дьяблем простягнуто линву, бо тут море досить неспокійне і шлюпці з Руайялю важко долати відстань між островами й швартуватися до цементного причалу на Дьяблі.

Старшого наглядача табору (всього тут троє наглядачів) звати Санторі. Це брудний здоровило, який по цілому тижню не голиться.

— Сподіваюся, Метелику, ви поводитиметесь тут добре. Не завдавайте мені клопоту, і я дам вам спокій. Ідіть до табору, ми там ще побачимось.

У бараці я застаю шістьох каторжан: двох індокитайців, двох негрів, одного хлопця з Бордо й одного із Лілля. Одного з індокитайців я добре знаю, він сидів разом зі мною під слідством у Сен-Лорані. Це один з тих, хто вижив після бунту на каторзі в Пуло-Кондорі у Індокитаї.

Пірат за покликанням, він нападав на китайські човни, а інколи вбивав увесь їхній екіпаж. Украй небезпечний, він, однак, добре вживається у гурті, який ставиться до нього з довірою й симпатією.

— Як справи, Метелику?

— А в тебе, Шан?

— Гаразд. Тут добре. Ти їсти зі мною. Ти спати тут, біля мене. Я куховарити двічі на день. Ти ловити риба. Тут багато риба.

Надходить Санторі.

— Ну, влаштувалися? Завтра вранці підете з Шаном годувати свиней. Він підноситиме кокосові горіхи, а ви розрубуватимете їх сокирою навпіл. Недостиглі горіхи відкладатимете й дасте потім поросятам, у яких ще немає зубів. О четвертій пополудні знову візьметеся до цієї ж самої роботи. Вона забиратиме у вас годину вранці й годину пополудні, решту часу робіть що хочете. Кожен рибалка повинен приносити щодня кухареві по кілограму риби або лангустів. Тоді всі будуть задоволені. Гаразд?

— Гаразд, пане Санторі.

— Я знаю, що ти охочий до втеч. Але звідси втекти неможливо, тому я спокійний. На ніч ми вас замикаємо, але я знаю, що дехто все ж таки виходить з барака. Остерігайся політичних засланців. Кожен із них має мачете. Якщо підійдеш близько до їхніх будиночків, вони подумають, що ти хочеш украсти в них курку чи яйця. Тож вони можуть покалічити тебе або й убити, бо вони тебе бачать, а ти їх — ні.

Ми з Шаном нагодували понад дві сотні свиней і обійшли до вечора майже весь острів. Шан його добре знає. На дорозі, яка веде з острова до моря, ми зустріли одного старого з довгою білою бородою. Це журналіст з Нової Каледонії, який під час війни 1914 року писав статті, де виступав проти Франції, захищаючи інтереси Німеччини. Я побачив також того негідника, що розстріляв англійську санітарку Едіт Кевелл, яка 1917 року врятувала англійських льотчиків. Ця бридка особа, висока й опецькувата, лупцювала ціпком величезну, завдовжки півтора метра й завтовшки з моє стегно, мурену.

Лікар Лежер, що виконує роль санітара, теж живе в одному з тих будиночків, що призначаються тільки для політичних засланців. Це брудний кремезний і високий чоловік. У нього чисте тільки обличчя, обрамлене довгим посивілим волоссям, що спадає йому на шию та скроні. Руки його покриті погано зарубцьованими подряпинами, яких він, мабуть, наробив собі в морі вб шерехате каміння.

— Якщо в чомусь у тебе виникне потреба, приходь до мене, я тобі те дам. Приходь до мене лише тоді, коли занедужаєш. Я не люблю, коли до мене приходять, і ще більше не люблю, коли зі мною розмовляють. Я продаю яйця, а інколи можу продати курча або курку. Якщо ти нишком заколеш кабанчика, принеси мені задню ніжку, а я дам тобі за неї курча й шість яєць. Та коли ти вже зайшов сюди, то візьми собі цю пляшечку з пігулками хіни. Ти ж бо прийшов на цей острів з метою втекти з каторги, отож, якщо тобі пощастить у цьому, то ці пігулки знадобляться в джунглях.

І ось я вже ходжу вранці й увечері на рибалку. Барабулька ловиться чудова. Щодня по три-чотири кілограми риби я віддаю наглядачам. Санторі задоволений: стільки риби й лангустів йому ніхто ніколи не приносив. Нерідко під час відпливу я ловлю до трьохсот лангустів.

Учора на Дьябль прибув лікар Жермен Гібер. Море було спокійне, і він приплив з руайяльським комендантом та своєю дружиною. Вперше на наш острів ступила жінка. Як сказав комендант, ніколи ще жодна цивільна особа не висаджувалась на Дьябль. Я понад годину розмовляв із своєю прекрасною жінкою. Вона пройшла зі мною аж до лави, на якій сидів колись Дрейфус і дивився в бік Франції, що відкинула його.

— Якби цей гладенький камінь міг розповісти, про що думав Дрейфус… — зітхнула вона, торкнувши рукою лаву. — Метелику, ми й справді бачимося з вами востаннє — адже ви сказали, що маєте намір невдовзі ще раз спробувати втекти. Я молитиму Бога, щоб він вам допоміг. І прошу вас, перше ніж вирушити в дорогу, посидьте хвилинку на цій лаві, яку я погладила, торкніться її. Так ви попрощаєтеся зі мною.

Комендант дозволив мені посилати лікареві по в’язці лангустів і риби. Санторі теж не має нічого проти.

— Прощавайте лікарю, прощавайте, пані!

Коли шлюпка відпливає від причалу, я намагаюсь якомога невимушеніше махати їм рукою. Пані Гібер дивиться на мене широко розплющеними очима, мовби промовляючи: «Завжди пам’ятай про нас, ми теж тебе ніколи не забудемо!»

Лава Дрейфуса стоїть на вершині північної коси острова, яка здіймається над морем більш ніж на сорок метрів.

Сьогодні я не вудив рибу. У прибережному рибнику в мене ще понад центнер бара6ульок, а в залізній бочці, прив’язаній ланцюгом, — понад півцентнера лангустів. Тож можна не йти на рибалку. Я маю що дати й лікареві, Санторі та індокитайцеві й залишити собі.

Йде 1941 рік, я вже одинадцять років у неволі. Мені тридцять п’ять років. Найкращі свої літа я провів у камерах та в карцерах. Тільки сім місяців я прожив на волі серед індіанського племені. Діти, які, мабуть, народилися від мене у двох індіанок, уже мають вісім років. Який жах! Як швидко минає час! Озираючись назад, я згадую ті години, ті хвилини, іноді такі довгі й нестерпні, що склали мій шлях на Голгофу.

Тридцять п’ять років! Де поділися Монмартр, Біла площа, Пігаль, бал у Пті-Жарден, бульвар Кліші? Де тепер Ненетта зі станом Мадонни, справжня камея, яка, поїдаючи мене з розпачу своїми великими чорними очима, крикнула в судовій залі: «Не журися, мій любий, я приїду туди до тебе?» Де тепер Реймон Юбер зі своїм «нас виправдають»? Де ті дванадцять шкарбунів присяжних? А фараони? А прокурор? Що роблять мій батько й сестри зі своїми родинами в німецькому ярмі?

Стільки разів тікати! А справді, скільки разів я втікав?

Першого разу тоді, коли я, оглушивши наглядачів, утік з лікарні.

Другого разу в Колумбії, в Ріоачі. То була найвдаліша втеча. Тоді я досяг був цілковитого успіху. Навіщо я покинув своє плем’я? Моє тіло проймає чарівний трепет. Мені здається, ніби я й зараз відчуваю в собі ту утіху, яку отримував, кохаючись з двома індіанськими сестрами.

Тоді робив спроби втекти втретє, вчетверте, вп’яте і вшосте у Барранкільї. Як мені не щастило в цьому! Той бунт під час церковної відправи так жалюгідно скінчився! Той невдалий вибух динаміту, а той випадок із штанами Клузйо, які за щось зачепилися! А та сповільнена дія снотворного!

Сьомого разу я робив спробу втекти на Руайялі, коли негідник Бебер Сельє доніс на мене. Того разу, безперечно, я міг би досягти успіху. І коли б він заткнув пельку, то я був би на волі зі своїм другом Карбоньєрі.

Восьма, остання, спроба була зроблена втекти з притулку для божевільних. Тоді я був припустився помилки, великої помилки, доручивши італійцеві підшукати місце для спуску плота на воду. На двісті метрів нижче, біля м’ясарні, ми куди легше могли б спустити на воду пліт.

Ця лава, на якій невинно засуджений Дрейфус знаходив сили жити, повинна й мені додати снаги. Не визнавати себе переможеним! Спробувати здійснити ще одну втечу!

Цей гладенький камінь, що навис над безоднею, в якій безперестану сердито хлюпають хвилі, повинен стати для мене підтримкою. Дрейфус ні на мить не занепадав духом і до кінця боровся за своє виправдання. На його захист виступив Еміль Золя зі своїм славетним листом «Я звинувачую!». Та якби Дрейфус не був людиною загартованою, то перед лицем такої несправедливості напевне кинувся б з цієї лави в безодню. А він вистояв. Я не повинен бути слабшим за нього! Готуючи нову втечу, я повинен відмовитися від девізу «Перемогти або загинути». Я думатиму тільки про те, щоб перемогти й стати вільним!

Довгі години сиджу я на лаві Дрейфуса, перебираю в пам’яті минуле й будую рожеве майбутнє. Очі засліплює яскраве світло, що відбивається від гребенів хвиль. Я дивлюсь на море — і не бачу його, бо думаю про те, що може чекати мене серед тих хвиль… А невтомне море невблаганно хльостає по скелястих виступах острова. Воно підмиває, гризе їх, ніби кажучи Дьяблові: «Геть звідси, зникни, ти заважаєш мені, коли я горну свої хвилі до Великої Землі, ти стаєш мені на дорозі. Саме тому я щодня безперестану поступово розмиваю тебе». Під час штормів море відводить собі душу, не тільки дроблячи й забираючи з собою надроблене, а й намагається залити всі кутки й закутні острова, щоб поволі підмити цей кам’яний гігант, який, у свою чергу, ніби промовляє: «Тут проходу нема».

І я помічаю цікаве явище. Якраз шд лавою Дрейфуса хвилі, люто накочуючись на величезні скелі, розбиваються й відступають. Вони не розлітаються бризками на всі боки, бо їх стискають дві скелі, що утворюють підкову завширшки п’ять-шість метрів. Тож хвилям не лишається нічого іншого, як знову повернутися в море.

Це відкриття для мене дуже важливе. Адже якщо тієї миті, коли хвиля вкотиться в безодню, я кинуся з мішком кокосових горіхів униз, то хвиля, відступаючи, понесе, звичайно, з собою і мене.

Я знаю, де можна взяти джутовий мішок — їх на свинарнику повно, в них збирають кокосові горіхи.

Але спершу треба спробувати. Коли настає повний місяць, починаються найбільші припливи і хвилі тоді найвищі. Отже, я зачекаю повного місяця. В одному гроті, до якого можна проникнути, тільки пірнувши під воду, хтось сховав добрий джутовий мішок із сухими кокосовими горіхами. Я знайшов його, коли ловив тут лангустів. До того мішка я прив’язав іще один, поклавши в нього каменюку кілограмів на тридцять-сорок. А що я збираюсь поплисти на двох мішках, а не на одному, і сам важу вісімдесят кілограмів, то пропорцій у вазі дотримано.

Напередодні випробування я дуже збуджений. У цей бік острова ходити заборонено. Нікому й на думку не спаде, що це найнебезпечніше місце можна обрати для втечі. Одначе тільки звідси, якщо я зумію відірватися від берега, хвилі понесуть мене у відкрите море й не викинуть на Руайяль.

Тільки звідси, а не з іншого місця, я буду тікати.

Мішок із горіхами й каменюка дуже важкі, і я не можу витягти їх на скелю. До того ж вона мокра й слизька. Тоді я прошу Шана допомогти мені. Він приносить рибальські снасті: якщо нас застукають на гарячому, можна буде сказати, ніби ми ставимо вудки на акул.

Повний місяць світить так ясно, що надворі ніби день. Від гуркоту хвиль у вухах аж гуде. Шан питає мене: «Ти готовий, Метелику? Ось зараз, кидай!» Хвиля заввишки з п’ять метрів накочується, мов навіжена, на скелю й розбивається, а її гребінь злітає вгору і обливає нас з ніг до голови. Але ми встигаємо кинути мішок у водоверть, що утворюється, перше ніж хвиля відступить. Потім вона підхоплює, мов соломинку, мішок і відносить його в море.

— Все гаразд, Шан, усе добре.

— Зачекай, подивимось, чи мішок не повернеться.

Хвилин через п’ять я приголомшено бачу, як мій мішок повертається назад на гребені хвилі заввишки сім-вісім метрів. Хвиля підняла на себе мішок з горіхами й каменюкою, наче пір’їну. Вона з величезною швидкістю несе його на своєму вершечку попереду піни туди, звідки він відплив. Мішок ударяється в скелю, репає, і кокосові горіхи розлітаються навсібіч, а каменюка падає на дно безодні.

Хвиля обливає нас із головою і мало не змиває з берега. Навіть не глянувши на море, ми з Шаном швидко йдемо геть від цього проклятого місця.

— Недобре ти надумав, Метелику. Недобре тікати з острова Дьябль. Краще з Руайялю.

— Еге ж, але на Руайялі втечу помітять найпізніше через дві години. А що мішок із горіхами штовхатимуть тільки хвилі, то мене дуже легко наздоженуть ті два човни, які є на острові. А на Дьяблі човнів нема. До того ж я певен, що, поки тут похопляться, мине ціла ніч. Крім того, вони можуть подумати, що я втопився, коли вудив рибу. На Дьяблі нема телефону. Якщо я втечу в негоду, то сюди не допливе жодна шлюпка. Отже, треба тікати саме звідси. Але як?

Сонце стоїть у зеніті. Тропічне сонце, яке мовби прагне довести до кипіння мозок під черепом. Сонце, яке обвуглює кожну рослину, що змогла народитися, але не змогла настільки підрости, щоб набратися вдосталь сили й вистояти під вогненним промінням. Сонце, яке за кілька годин висушує неглибокі калюжі з морської води, залишаючи на їх місці білі плівки солі. Сонце, що примушує мерехтіти повітря. Так, повітря мерехтить, буквально ворушиться перед моїми очима, й відблиски його світла від моря обпікають мені очі. Проте, коли я знову сиджу на лаві Дрейфуса, все це не заважає мені роздивлятися море. І тільки тепер я помічаю, що я справжній йолоп.

Одна хвиля, вдвічі вища за інші, яка викинула мій мішок на скелі, буквально пошматувала його, ця хвиля повторюється тільки через кожні шість хвиль.

Я спостерігаю за хвилями від полудня до захід сонця, намагаючись зрозуміти, чи все це відбувається механічно, чи раптом не зміниться періодичність появи й висота цієї величезної хвилі.

Ні, жодного разу ця найбільша хвиля не накотилася ка скелі ні раніше, ні пізніше. До берега щоразу котилися одна за одною шість хвиль заввишки шість метрів, а потім виростала головна хвиля, що була вища на цілих три метри за сам берег. Вона котилася до берега стрімка, мов скеля. Її висота виростала в міру того, як вона наближалася до берега. На відміну від шести інших хвиль, на її верхівці майже ке було піни. А якщо й було, то дуже мало. Вона накочувалася з особливим гурчанням, схожим на грім, що віддаляється. Коли хвиля розбивалася об дві скелі, заглиблюючись у впадину між ними, вона осідала, утворюючи водоверть у цій заплаві, й тільки за десять-п’ятнадцять секунд цей вир відступав і віддалявся в море, горнучи з собою велике каміння, яке щоразу котилося сюди-туди з таким оглушливим гуркотом, що здавалося, ніби десь поряд розвантажують каміння водночас із сотень возів.

Я поклав десяток кокосових горіхів у один мішок, а потім засунув до нього каменюку завважки до двадцяти кілограмів, і як тільки найбільша хвиля розбилася об скелі, я зіштовхнув на неї цей мішок.

Я не можу простежити за мішком, бо в заплаві між скелями надто багато піни, але встигаю помітити його на мить, коли вода, наче відсмоктана якоюсь могутньою силою, відринає в море. Мішок не повертається назад. Шість інших хвиль не мають стільки сили, щоб повернути його назад, і коли за триста метрів від берега знову виростає сьома хвиля, то мішок уже, мабуть, віддалився від того місця, де вона зароджується, бо я більше його не побачив.

Через кілька днів я повертався до табору, сповнений радості й надії. Так, я придумав, як спускатимуся на воду! Та все ж не слід гарячкувати. Треба провести ще одне випробування, але з такою вагою, як у мене самого. Я прив’яжу один до одного два мішки з горіхами, а зверху покладу дві— три каменюки загальною вагою понад сімдесят кілограмів. Я ділюся своїм задумом із Шаном. Індокитаєць уважно слухає мене.

— Гаразд, Метелику. Здається, ти надумав добре. Я тобі допомагати провести справжнє випробування. Чекати припливу на висоту вісім метрів. Незабаром рівнодення.

Скориставшись із припливу заввишки понад вісім метрів, який буває під час рівнодення, ми з Шаном кидаємо у хвилю два мішки з кокосовими горіхами, в які поклали три каменюки вагою близько вісімдесяти кілограмів.

— Як звати дівчинку, що ти рятувати на Сен-Жозефі?

— Лізетта.

— Ми назвати хвилю, яка колись тебе понести, Лізеттою. Згода?

— Згода.

«Лізетта» накочується з таким самим гуркотом, з яким кур’єрський поїзд під’їздить до вокзалу. Вона утворилася за двісті метрів від берега й, здійнявшись, мов бескид, котиться сюди, все виростаючи й виростаючи. Видовище справді приголомшливе. Хвиля розбивається з такою силою, що просто відкидає нас на скелі, а повні мішки самі падають у безодню. Звісно, то ми самі, враз усвідомивши, що не втримаємось над урвищем, кинулися назад. Правда, бризки добряче скупали нас, але ми не впали в море. Це випробування ми проводимо о десятій ранку й нічим не ризикуємо: троє наглядачів заклопотані на другому кінці острова загальним обліком. Мішки попливли, їх добре видно далеко від берега. Чи минули вони те місце, де народжуються хвилі? Важко сказати. Шість нових хвиль, що розбилися об скелі після «Лізетти», не повернули наших мішків. Потім накочується нова «Лізетта» і відступає. Вона теж не принесла мішків. Отже, вони вже у відкритому морі.

Ми швидко збігаємо до лави Дрейфуса і з радістю спостерігаємо, як далеко від берега мішки чотири рази здіймаються на гребенях хвиль, що мчать уже не до острова, а на захід. Отже, я вирушу в славетну подорож на гребені «Лізетти»!

— Ось поглянь!

Раз, два, три, чотири, п’ять, шість… І знову накочується «Лізетта».

Там, де стоїть лава Дрейфуса, море завжди неспокійне. Але сьогодні воно особливо бурхливе. «Лізетта» наближається з характерним шумом. Вона здається мені ще вищою і горне з собою, надто при основі, ще більше води, ніж звичайно. Ця страхітлива водяна гора сьогодні як ніколи швидко й агресивно наступає на скелі. А коли розбивається, то ще дужче оглушує нас.

— Кажеш, ото туди нам треба буде кинутися? Ти, друже, вибрав добре місце. Тільки я в ту водоверть не стрибну. Я хочу втекти, це правда, але скінчити життя самогубством не бажаю.

Сільвена дуже вразила «Лізетта», яку я йому щойно показав. Він з’явився на Дьяблі три дні тому, і я, природно, саме йому й запропонував тікати разом зі мною. Кожен на своєму плоті. Він згодився. Отже, я мав би товариша на Великій Землі. Бо в джунглях самому не дуже весело.

— Не лякайся наперед. Звісно, спершу страшнувато. Але тільки ця хвиля може віднести тебе настільки далеко в море, щоб інші, які накочуватимуться після неї, знову не викинули тебе на скелі.

— Заспокойся, ми все випробували, — каже Шан. — Будь певен, попливти на цій хвилі — і ти більш ніколи не повернутися на Дьябль або на Руайяль.

Я цілий тиждень переконував Сільвена, цього кремезного й високого — десь метр вісімдесят на зріст — хлопця з атлетичною статурою.

— Гаразд. Припустимо, нас віднесе досить далеко. Тоді через скільки часу ми дістанемось до Великої Землі, якщо нас штовхатиме тільки хвиля припливу?

Відверто кажучи, Сільвене, я не знаю. Хтозна, скільки ми дрейфуватимемо. Все залежатиме від погоди. Якщо віятиме слабкий вітер, це триватиме довго. А якщо здіймуться великі хвилі, то вони швидко викинуть нас у джунглі. Сім, вісім, а може, й десять припливів приб’ють нас до берега. Отже, на це піде в нас від сорока восьми до шістдесяти годин.

— Як ти це підрахував?

— Від островів до Великої Землі навпростець не більше сорока кілометрів. Але ми дрейфуватимемо по гіпотенузі прямокутного трикутника. Поглянь, у який бік котяться хвилі. Так чи інакше, а нам доведеться подолати сто двадцять — сто п’ятдесят кілометрів. І що ближче ми підпливатимемо до берега, то пряміше до нього нестимуть нас хвилі. Просто важко повірити, що на такій відстані від берега дерев’яний уламок пливе зі швидкістю п’ять кілометрів на годину.

Сільвен уважно слухає моє пояснення. Цей високий хлопець дуже розумний.

— Я й не кажу, що ти плетеш нісенітниці, і якби не було відпливів, через які ми згаємо багато часу, бо вони відноситимуть нас назад у відкрите море, то ми напевне дісталися б до берега менш ніж за тридцять годин. Гадаю, коли зважити на відпливи, то ми допливемо до берега десь годин за сорок вісім — шістдесят. У цьому ти маєш рацію.

— Ну що, тепер ти переконався? Пливеш зі мною?

— Майже переконався! Припустімо, ми вже в джунглях на Великій Землі. Що ми там робимо?

— Підемо до річки Куру. Там є селище, де живуть рибалки, збирачі каучуку й шукачі золота. Підходитимемо до нього обережно, бо поблизу в лісі — табір каторжан. У джунглях, напевне, прорубано стежки, які ведуть до Кайєнни й до табору Ініні, де живуть каторжани-індокитайці. Перехопимо когось із каторжан або негрів і примусимо його відвести нас до Ініні. Якщо той чоловік поводитиметься добре, заплатимо йому п’ятсот франків, і хай іде собі з Богом. Якщо це буде каторжанин, примусимо його тікати з нами.

— А що ми робитимемо в Ініні, отому таборі для індокитайців?

В Ініні живе брат Шана.

— Еге ж, там жити мій брат. Він утікати з вами, він шукати човен і харч. Якщо ви зустріти Кюїк-Кюїк, ви мати все для втечі. Індокитаєць ніколи не бути донощик. Отож коли ви зустріти в джунглях будь-який в’єтнамець, то ви все йому розповісти, й він знайти Кюїк-Кюїк.

— Чого твого брата звуть Кюїк-Кюїк? — питає Сільвен.

— Не знаю, так його охрестити французи, — каже Шан. І додає: — Бути обережні. Коли ви підпливати до Велика Земля, то натрапити на намул. Не можна йти по намул, він вас засмоктати. Треба чекати наступний приплив, він нести вас до джунглів. Там ви схопитися за ліани й гілля дерев. Інакше ви пропасти.

— Отже, Сільвене, ні в якому разі не слід іти по намулу, навіть якщо це буде близько від берега. Треба зачекати припливу, тоді ми зможемо вхопитися за гілля дерев або за ліани.

— Гаразд, Метелику. Я згоден утікати.

— Зробимо два однакові плоти — адже ми важимо приблизно однаково, тоді нас напевне не віднесе далеко одного від одного. А проте все може статися. Як тоді нам зустрітись, якщо ми розлучимося в морі? Звідси річки Куру не видно. Але з острова Руайяль ти бачив праворуч від Куру, десь кілометрів за двадцять, білі скелі? їх добре видно сонячного дня.

— Бачив.

— Крім них, на всьому березі інших скель немає. Праворуч і ліворуч тягнеться намул. Ті скелі такі білі від пташиного посліду. Там гніздяться тисячі птахів. На скелі ніколи не ступає людська нога, і вони будуть для нас добрим притулком. Там ми й перепочинемо, перше ніж рушити в джунглі. Їстимемо яйця й кокосові горіхи, які візьмемо з собою. Вогню не розпалюватимемо. Той, хто перший дістанеться туди, чекатиме другого.

— Скільки днів?

— П’ять. Не може бути, щоб будь-котрий з нас не прийшов до скель за п’ять днів.

Обидва плоти вже готові. Щоб вони були міцніші, ми взяли подвійні мішки — засунули їх один в один. Ми з Сільвеном домовилися, що десять днів тренуватимемось по кілька годин, як сідати у хвилях верхи на мішки. І щоразу переконуємося, що, коли мішки перекидаються, на них дуже важко втриматись. На плоту треба лежати, до того ж не дай Боже заснути: впавши з плота, до нього вже важко дотягтися. Шан пошив мені непромокальну торбинку, я покладу в неї сигарети й запальничку і почеплю собі на шию. Кожен із нас візьме по десять кокосових горіхів. Їх м’якушем ми тамуватимемо голод і спрагу. Сільвен має невеличкий шкіряний бурдюк для вина. Він з ним не розлучається. Шан, який часто навідується до наглядача, спробує вкрасти в нього вина.

Втечу призначаємо на десяту годину вечора в неділю. За повного місяця приплив має досягти п’яти метрів. Тож «Лізетта» добре розгуляється! В неділю вранці Шан нагодує свиней сам. Я просплю цілу суботу й неділю. Ми вирушимо о десятій вечора, а вже через дві години почнеться відплив.

Малоймовірно, що мої два мішки відв’яжуться один від одного. Вони зв’язані сплетеними з конопляного повісма вірьовками, латунним дротом та пришиті один до одного товстою парусиновою ниткою. Нам удалося знайти більші за інші мішки, і один з них утягнуто отвором у отвір іншого. Отже, кокосові горіхи теж не повипадають з них.

Сільвен не перестає робити гімнастичні вправи, а я, забродячи у воду, даю змогу хвилям цілими годинами шмагати мене по стегнах. Ці безугавні удари води по стегнах і ці постійні нахиляння, що я мушу робити, чинячи опір кожній хвилі, зробили мої ноги залізними.

Я підібрав біля покинутої криниці на острові триметровий ланцюг і прив’язав один його кінець до мотузки, яка зв’язує мої мішки. В мене є гвинт, який я просунув у два Кільця на другому кінці ланцюга й накрутив на нього гайку. В тому разі, коли я не зможу більше витерпіти без сну, прикріплю себе до мішків ланцюгом. Мабуть, тоді я зможу трохи поспати, не ризикуючи впасти у воду й відірватися від плота. Якщо мішки перекинуться, то я, опинившись у воді, прокинусь і знову перекину їх.

— Що ж, Метелику, нам знадобиться не більше трьох днів.

Ми сидимо на лаві Дрейфуса й дивимося на «Лізетту».

— Так, Сільвене, нам знадобиться не більше трьох діб. Я вірю, що ми досягнемо успіху. А ти?

— Напевне, Метелику. У вівторок уночі або в середу вранці ми вже будемо в джунглях. І тоді поминайте, як нас звали!

Шан знаходить для кожного з нас по десять кокосових горіхів. Крім ножів, ми візьмемо з собою два тесаки, вкрадені в коморі з інструментом.

Табір Ініні розташований на схід від Куру. Ми будемо певні, що йдемо в правильному напрямі, коли йтимемо вранці на сонце.

— У понеділок вранці Санторі схибнутися з розуму, — каже Шан. — Я сказати, що ти й Метелик зникли лише в понеділок після третьої години, коли наглядач прийде після пообіднього сну.

— А чому б тобі не прибігти одразу ж і не сказати, що хвиля змила нас, коли ми ловили рибу?

— Ні, я не хотіти ускладнень. Я сказати: «Начальнику, Метелик і Стефан сьогодні не приходили працювати, Я сам годувати свиней». Не більше й не менше.

Втеча з острова Дьябль

Неділя, сьома година вечора. Я щойно прокинувся. Я навмисне проспав від суботнього ранку. Місяць зійде аж о дев’ятій годині. Тож поки що надворі дуже темно. Зірок майже не видно. Виходимо з барака. Над нашими головами пропливають важкі хмари. Ми не раз ходили потай уночі ловити рибу чи прогулюватися по острову, і тепер ніхто мовби й не помічає, що ми покидаємо табір. Нас троє — Шан, Сільвен і я.

— Ходімо. — І ми швидко простуємо на північний берег.

Витягуємо з грота два плоти. Всі троє відразу стаємо мокрі. Вітер завиває, наче буря в розбурханому морі. Сільвен і Шан допомагають мені винести пліт на скелю. В останню мить я вирішую прив’язати до лівої руки мотузку, прикріплену до одного з мішків. Я раптом злякався, що впаду з плота й мене понесе в океан без нього. Шан допомагає Сільвенові піднятися з його мішками на протилежну скелю. Місяць уже підбився високо, довкола стало видно.

Я обв’язую собі голову рушником. Тепер нам треба перечекати шість великих хвиль. Це триватиме близько тридцяти хвилин.

Шан підходить до мене, обіймає за шию й цілує. Потім лягає на скелю й упирається ногами в заглибину в ній: він притримуватиме мене за ноги, щоб я не впав від удару «Лізетти».

— Ще одна, — гукає Сільвен, — а потім буде наша! — Він стоїть перед своїм плотом, прикриваючи його собою від хвилі, яка зараз рине на нього. Я стою перед своїм плотом: мене притримує Шан, уп’явшись нігтями в мої литки.

І ось наближається «Лізетта». Вона стрімка, ніби церковний шпиль. З оглушливим шумом хвиля розбивається об дві наші скелі й падає в підковоподібну заглибину між ними.

Я вмить кидаюсь у воду, а слідом за мною кидається й мій друг. І ось «Лізетта» із запаморочливою швидкістю несе нас та наші плоти, що мовби прилипли один до одного, у відкрите море. Не минає й п’яти хвилин, як ми вже пливемо метрів за триста від берега. Сільвен іще не виліз на пліт. А я вже за хвилину лежав на мішках. Шан вискочив на лаву Дрейфуса й махає нам на прощання білою ганчіркою. П’ять хвилин тому ми проминули небезпечне місце, де утворюються хвилі, які котяться просто на острів Дьябль. А ті хвилі, що тепер несуть нас, довші, вони майже без піни й розмірені, спокійні.

Ми дрейфуємо, мовби злившись із ними, й не боїмося, що наші плоти поверне назад до острова.

Ми підіймаємося й опускаємось разом з високими хвилями, які нестримно несуть нас у відкрите море: почався відплив.

Опинившись на гребені однієї з хвиль, я повертаю голову і ще раз бачу білу ганчірку Шана. Сільвен не дуже далеко від мене, за якихось метрів п’ятдесят, ближче до відкритого моря. Він раз у раз підводить руку й на радощах махає.

Ця перша ніч минула для нас без ускладнень. Морський відплив виніс наші плоти у відкрите море, а приплив тепер штовхає їх до Великої Землі.

Сходить сонце, отже, вже шоста година. Ми лежимо над самісінькою водою і не бачимо берега Великої Землі. Але, на мою думку, ми відпливли від островів досить далеко, бо вони, хоч сонце світить і яскраво, вже злилися в один. Видно лише темну пляму вдалині. До неї, мабуть, кілометрів тридцять.

На радощах я всміхаюсь.

А що, як я сяду на плоті? Тоді вітер подме мені в спину й штовхатиме мене швидше.

Так, я сідаю. Я підперізуюсь ланцюгом і загвинчую гайку. Добре змащений мастилом гвинт дозволяє легко накрутити гайку на нього. Підношу вгору руки, аби вони швидше висохли під вітром. Збираюсь викурити сигарету. Довго й глибоко я вдихаю перші затяжки диму й повільно видихаю його. Я більше не відчуваю страху. Бо, мабуть, не варто описувати, як страх стискав мені горло в перші хвилини втечі. Так, від мене настільки відступив цей страх, що я, викуривши сигарету, вирішую з’їсти трохи м’якуша кокосового горіха. Проковтнувши жменю цього м’якуша, я знову закурюю сигарету. Сільвен досить далеко від мене. Вряди-годи, коли ми водночас опиняємося на гребені хвилі, можемо на мить побачити один одного. Сонце з диявольською силою припікає мені маківку голови. Я намочую рушника й кладу його собі на голову. Я вже скинув свою вовняну куртку. Хоч віяв вітер, я задихався в ній.

Хай йому грець! Мій пліт щойно перекинувся, і я мало не втонув. Я наковтався морської води. Попри всі мої зусилля мені ніяк не вдається перекинути назад мішки й знову вилізти на них. Мене сковує ланцюг. Через нього я не можу вільно рухатися. Нарешті мені щастить натягти ланцюг під мішками, тепер я можу плисти поряд з ними й глибоко дихати. Намагаюсь цілком звільнитись від ланцюга, але мої пальці не спроможні відкрутити гайку. Я лютую і, мабуть, мої руки зводять судоми, бо ніяк не можу звільнитися від ланцюга.

Ох, нарешті мені вдається це зробити. Я щойно пережив страшну хвилину. Я буквально отетерів, коли мені спало на думку, що не зумію вивільнити себе.

Я не витрачаю зусиль на те, щоб перекинути пліт. Зморившись, відчуваю, що в мене замало для цього сили. Я сідаю верхи на пліт як є, яка різниця, яким боком пліт обернений догори? Більше ніколи я не прив’язуватиму себе до мішків ні ланцюгом, ні будь-чим іншим. Я вже пересвідчився, яку дурницю зробив, прикувавши себе ланцюгом до плота. Це послужило мені великим уроком.

Сонце невблаганно обпікає руки й ноги. Обличчя горить вогнем. Коли я змочую його, стає ще гірше, бо вода одразу ж випаровується і сіль пече ще дужче.

Вітер ущух, і тепер плисти приємніше, бо хвилі вже не такі високі, зате й посуваємося ми не так швидко. Було б краще, якби віяв сильний вітер і море вирувало.

Мені так дуже зводять судоми праву ногу, що я кричу на повен голос, ніби хтось може мене почути. Я роблю пальцем хреста на тому місці ноги, яке зводить судома, згадавши, як моя бабуся казала мені, що це допомагає її позбутися. Бабусина порада виявилася марною. Сонце вже звернуло на захід. Зараз приблизно четверта година, почався четвертий приплив після того, як ми вирушили в море. Здається, цей приплив штовхає мене до берега куди швидше, ніж інші.

Тепер я добре бачу Сільвена, а він мене. Він рідко зникає, бо провалля між хвилями не дуже глибокі. Сільвен скинув сорочку й махає мені. Він метрів на триста попереду, все ж таки ближче до відкритого моря. Здається, він гребе руками, бо вода довкола нього трохи спінюється. А може, Сільвен стримує свій пліт, щоб я скоріше підплив до нього. Я лягаю на мішки, занурюю у воду руку і гребу й собі. Якщо він свій пліт пригальмує, а я свій підштовхну, то, може, відстань між нами зменшиться?

Я вдало вибрав собі товариша для втечі, хлопець він хоч куди.

Згодом я стомлююсь і перестаю гребти. Треба берегти сили. Зараз спробую перекинути пліт. Торба з харчами й шкіряний бурдюк із прісною водою опинились під водою. Я голодний і хочу пити. Губи вже потріскалися й страшенно горять. Найкращий спосіб перекинути мішки — це стати на край плота і тієї миті, коли він підніматиметься на хвилю, штовхнути його ногами вниз.

Після п’ятої спроби мені вдається перекинути пліт. Я втомився від цієї роботи і насилу вибираюсь на мішки.

Сонце вже хилиться до обрію і невдовзі сховається за нього. Отже, вже приблизно шоста година. Сподіваюсь, ніч у нас буде спокійна. Я здогадуюсь, що тривале перебування у воді забирає сили.

Я з’їдаю дві пригорщі м’якуша кокосового горіха й випиваю з бурдюка Санторі кілька добрих ковтків води. Просушивши на вітрі руки, дістаю з торбинки сигарету і з насолодою курю. Перше ніж споночіло, ми з Сільвеном помахали один одному рушниками, побажавши на добраніч. Він усе ще далеко від мене. Я сиджу, випроставши ноги. Потім старанно викручую й надягаю вовняну куртку. Ці куртки, навіть мокрі, добре гріють, а я, коли заходить сонце, починаю мерзнути.

Вітер свіжішає. Тільки хмари над західним обрієм ще омиває рожеве світло. Все інше огортає сутінь, яка з кожною хвилиною стає дедалі густішою. На сході, звідки дме вітер, хмар немає. Отже, дощ нам не загрожує.

Я думаю тільки про те, що мені не слід марно намочуватися, а також запитую себе, чи треба мені, коли мене скорить утома, прив’язатися до мішків, адже, якщо судити з мого досвіду, це надто небезпечно. Потім доходжу висновку, що я був скутий у своїх рухах через надто короткий ланцюг; один його кінець я без потреби намотав на вірьовки та дріт. Цей кінець легко можна буде відмотати, подовживши ланцюг. Тоді я зможу легше рухатися. Я розплутую ланцюг і пригвинчую його собі до паска. Добре змащена гайка легко викручується й закручується. Її не слід затягувати до кінця, як я це зробив першого разу. Так я почуваюсь спокійніше, бо страшенно боюсь заснути й відірватися від плота.

Так, вітер дужчає, здіймаючи дедалі вищі хвилі. В мене таке враження, що я спускаюсь на санках з гірок, які щоразу вищають і вищають.

Стає зовсім темно. Небо всівають міріади зірок, а Південний Хрест сяє яскравіше від решти сузір’їв.

Я не бачу свого друга. Ця ніч буде дуже важлива, бо коли нам пощастить, що вітер не вщухатиме до ранку, ми подолаємо чималу відстань.

Що далі заходить у ніч, то дужче дме вітер. З моря повільно випливає коричнево-червоний місяць, та коли він нарешті сходить цілком і постає у всій своїй величі, я виразно бачу на ньому темні плями, які надають йому вигляду людського обличчя.

Отже, вже минула десята година. Довкола світлішає. Що вище здіймається місяць, то дужче відступає темрява. Хвилі на поверхні моря відсвічують сріблом і обпікають мені зір. Як важко дивитися на ці срібні відблиски, котрі справді ранять мені очі, вже натомлені сонцем і роз’їдені солоною водою.

Марно я кажу собі, що перебільшую, до того ж безсилий стриматись, я викурюю одну за одною три сигарети.

А пліт на неспокійному морі безтурботно то підіймається, то опускається. Я не можу довго сидіти на мішках, бо в такій позі мої ноги зводять страшенно болючі судоми.

Ноги мої, звісно, знову мокрі, зате тіло майже сухе: вітер висушив куртку, і жодна хвиля не хлюпнула на мене. Очі пече все дужче й дужче. Я заплющую їх. Час від часу дрімаю. «Ти не повинен спати!» Легко так сказати, а я вже не можу терпіти. Хай йому дідько! Я борюсь із заціпенінням. І щоразу, коли отямлююсь, відчуваю страшний біль у голові. Потім дістаю запальничку і, щоб не заснути., іноді припікаю собі плече або шию..

Мене охоплює моторошна тривога, і я намагаюся будь-що її розвіяти. Невже таки засну? Цікаво, чи прокинусь я в холодній воді, якщо впаду з плота? Я добре зробив, що прив’язався до нього. Я не можу залишитися без цих двох мішків, адже вони — моє життя. Ох і кепсько ж мені буде, якщо я шубовсну у воду й не прокинусь.

Ось уже кілька хвилин я зовсім мокрий. Одна хвиля, збунтувавшись і не забажавши котитися в той бік, у який котилися всі хвилі, налетіла на мене справа. Вона не просто намочила мене, аг, розвернувши пліт боком до решти хвиль, накрила з головою.

Друга ніч тягнеться дуже довго. Котра тепер година? Якщо судити по місяцю, що починає опускатися до заходу, вже десь друга чи третя ночі. Позаду п’ять припливів і відпливів, отже, у морі ми тридцять годин. Я промок до кісток, і це пішло мені на користь: холод зовсім прогнав мій сон. Я весь тремчу, але очі в мене тепер не склеплюються. Ноги мої задерев’яніли, і я вирішую підігнути їх собі під сідниці. Підтягтись на обох руках, я зміг сісти на ноги. Пальці на них страшенно змерзли, може, тепер вони піді мною зігріються.

Я сідаю по-турецькому й довго сиджу в такій позі. Намагаюся побачити Сільвена: море яскраво освітлене місяцем. Однак він уже майже над обрієм і засліплює мені. очі. Я нічого не можу розгледіти. Сільвен не має чим прив’язатися до мішків, і хтозна, чи він ще сидить на них. Я в розпачі. Все видивляюся, видивляюся, але марно. Вітер хоч і сильний, але розмірений, не поривчастий. А це головне. Я пристосувався до нього, і моє тіло мовби злилося з мішками.

Роззираючись довкола себе, я прагну тільки одного: побачити свого товариша. Висушую на вітрі пальці і, заклавши їх у рот, щосили свищу. Прислухаюсь. Не чути нічого. Чи Сільвен уміє свистіти в пальці? Я цього не знаю. Я мав би про це в нього спитати перед відплиттям. Ми легко могли б виготовити два свистки! Я докоряю собі, що не подумав про це. Потім складаю руки рупором і кричу: «Ге-гей!» Чути тільки Свист вітру й хлюпання хвиль.

У мене рветься терпець, я встаю на мішках на повен зріст, притримуючи лівою рукою ланцюг, і так стою упродовж того часу, поки аж п’ять хвиль виносять мене на свій гребінь. Щоразу, коли я опиняюсь на гребені хвилі, стою на випрямлених ногах, а під час спусків і підйомів присідаю. Нічогісінько не бачу ні праворуч, ні ліворуч, ні попереду себе. Може, він позаду? Я не наважуюся озиратись. Здається, ліворуч від себе я помітив у місячному сяйві невиразну темну лінію. То, певне, джунглі.

Вранці я побачу дерева, від цієї думки мені легшає на душі. «Коли настане день, ти побачиш джунглі, Метелику! І Бог дасть, ти побачиш і свого друга!»

Розтерши собі ступні, я випростовую ноги. Потім просушую руки й вирішую закурити. Викурюю аж дві сигарети. Котра вже година? Місяць опустився дуже низько. Я не пригадую, за скільки часу до сходу сонця він зайшов минулої ночі. Заплющую очі й намагаюся пригадати це, викликаючи в пам’яті картини першої ночі. Та раптом я бачу, як на сході починає жевріти небо; на заході тепер визирає тільки краєчок місяця. Отже, вже близько шостої години. Південний Хрест давно зник, Великий і Малий Вози також. Яскраво сяє лише Полярна зоря. Відколи Південний Хрест зник, вона стала небесною царицею.

Здається, вітер посилюється. Принаймні він дме куди дужче, ніж уночі. Хвилі здіймаються могутніші й вищі, а на їхніх гребенях куди більше піни, ніж її було вчора звечора.

Вже тридцять годин я в морі. Треба визнати, що досі все йшло більш-менш добре і що найважчим буде день, який починається.

Пробувши вчора під тропічним сонцем від шостої ранку до шостої вечора, я страшенно обпікся. Якщо й сьогодні так пражитиме сонце, то мені буде непереливки. Хоч я ще відчуваю нічну свіжість, губи в мене вже потріскалися. Вони, як і очі, дуже горять. Долоні й передпліччя теж. Мабуть, мені не слід оголювати руки. Чи тільки зможу витерпіти в куртці? Крім того, в мене страшенно пече між стегнами. Звісно, не від сонця, а від солоної води та тертя об мішки.

У всякому разі, друже, обпечений ти чи ні, але ти здійснив утечу й тепер ладен іще не таке витерпіти. Ти маєш дев’яносто відсотків гарантії дістатися живим на Велику Землю, а це вже щось означає, правда ж? Навіть коли я доберусь туди напівживий і буквально розбитий, то зможу сказати собі, що немарно здійснив таку подорож. За весь цей час ти, друже, не побачив жодної акули. Невже всі вони у відпустці? Не заперечуй, ти щасливчик, до того ж досить дивний.

Ось побачиш, цього разу все буде гаразд. З усіх твоїх старанно виважених, добре підготовлених утеч нарешті увінчається успіхом найбезглуздіша. Два мішки з кокосовими горіхами й вітер, що штовхає тебе по морі до Великої Землі. Зізнайся, людині не конче треба вирости в приморському місті Сен-Сірі, аби знати, що кожен уламок корабля море викидає на берег.

Якщо вітер і хвилі й удень будуть такі самі, то я певен, що пополудні ми дістанемося до берега.

Позад мене з моря виринає тропічне страховисько. Воно дише вогнем і має такий вигляд, ніби сьогодні збирається все довкола спопелити. Страховисько вмить проганяє місячне сяйво. Ще навіть не зовсім зійшовши, воно стає господарем тропіків. Дуже швидко прогрівається повітря. За годину буде спекотно. Все моє тіло переймається відчуттям тепла. Тільки-но мене освітили перші промені сонця, це ніжне тепло мовби розлилося по мені від пояса до голови. Скидаю рушника з голови й підставляю щоки до сонця, наче до багаття в лісі. Це страховисько, перше ніж обпалити, хоче дати відчути мені, що воно передусім животворне, а вже потім смертоносне.

Моя кров пульсує жвавіше, і я навіть відчуваю, як вона вирує в мокрих ногах.

І ось я виразно бачу джунглі — тобто не джунглі, а лише верхівки дерев. У мене таке враження, ніби вони зовсім недалеко. Зачекаю, поки сонце підіб’ється над обрієм, тоді зведуся на ноги й спробую побачити Сільвена.

Не минає й години, а сонце вже досить високо. Так, сьогодні буде спекотно. Моє ліве око закисло й не зовсім розплющується. Я зачерпую в пригорщу води й промиваю його. Око болить. Я скидаю куртку. Поки сонце ще не дуже пече, побуду трохи голий.

Одна хвиля, більша від решти, підхоплює мій пліт і підкидає високо вгору. Тієї миті, коли вона опускає його, я помічаю товариша. Він сидить, теж голий до пояса, на своєму плоті. Мене Сільвен не побачив. Він за якихось двісті метрів попереду, але трохи ліворуч. Все ще віє сильний вітер, і я, щоб підпливти до Сільвена, вирішую розіпнути обіруч над головою свою куртку, затиснувши її внизу зубами. Під таким своєрідним вітрилом мій пліт помчить уперед, звісно, швидше.

Я тримаю це вітрило з півгодини. Потім у мене починають боліти зуби, та й руки швидко втомлюються опиратись вітрові. Опустивши куртку, одразу ж помічаю, що й справді плив з нею набагато швидше.

Ура! Я щойно побачив товариша. До нього від мене не буде й ста метрів. Але що з ним? Здається, його зовсім не Цікавить де я. Коли ще одна хвиля підносить мене вгору, я бачу його вдруге, потім утретє. І аж тепер помічаю, що Сільвен, затулившись долонею від сонця, роздивляється море. Озирнися назад, йолопе! Певне, він і озирався, але не побачив мене.

Я підводжуся на ноги й свищу. А коли знову злітаю на гребінь хвилі, бачу перед собою Сільвена. Він підіймає над головою куртку. Ми вітаємо один одного разів з двадцять, перше ніж знову сідаємо. І з кожною хвилею махаємо руками. На щастя, його підносять угору водночас зі мною. Останні два рази він показував на джунглі, які тепер видно цілком виразно. До них кілометрів десять. Я втрачаю рівновагу й падаю на пліт. Побачивши товариша й джунглі, я сповнююся великою радістю і так розчулююсь, що починаю плакати, мов дитина. Крізь сльози, що наповнюють мені очі, я бачу тисячі різнобарвних кришталиків і безглуздо думаю: це мовби церковні шибки. Сьогодні Господь з тобою, Метелику. Саме посеред цієї дивовижної природи, під вітром, на величезних морських просторах із здибленими хвилями, під зеленим дахом джунглів, де людина почувається такою крихітною порівняно з тим, що її оточує, вона, мабуть і не прагнучи того, зустрічає Бога й доторкається до нього рукою. Так само, як я доторкався до пітьми впродовж тисяч годин, проведених у темних камерах, куди мене були поховали живцем, сьогодні я доторкаюся до сонця, яке сходить, аби пожерти все, що неспроможне чинити опір, я справді доторкаюсь до Бога, відчуваю його довкола себе й у собі. Він навіть шепоче мені: «Ти страждаєш і страждатимеш іще дужче, але цього разу я буду з тобою. Обіцяю тобі, ти переможеш і станеш вільним».

Я анітрохи не обізнаний з релігією, не знаю жодних її азів, одне слово, я справжній невіглас у цьому, навіть не знаю, хто отець Ісуса й чи Пречиста Діва Марія справді була його матір’ю, чи його отець був теслярем а чи погоничем верблюдів. Але це невігластво не заважає пізнати Бога, коли по-справжньому прагнеш до нього, і починаєш уособлювати його у вітрі, в морі, в сонці, в джунглях, у зорях і навіть у рибинах, яких він так щедро зростив, аби людина могла ними прохарчуватися.

Сонце піднялося швидко. Вже, мабуть, десята година. Від пояса до голови я просох. Тому намочую рушника й обв’язую ним голову. Потім надягаю куртку, бо плечі й руки страшенно пече. Навіть ноги, на які часто хлюпає вода, почервоніли, мов у рака.

Що ближче ми підпливаємо до землі, то відчутнішою стає сила тяжіння, і хвилі котяться майже просто до берега. Я вже чіткіше бачу джунглі. Після своєї першої втечі я навчився визначати відстань. Коли починаєш розрізняти на березі окремі деталі, до нього залишилося кілометрів п’ять, а я виразно бачу стовбури й навіть, коли опиняюсь на гребені хвилі, помічаю звалене на землю величезне дерево, листя якого купається у воді.

А ось і дельфіни та птахи! Аби тільки дельфіни не стали бавитися, штовхаючи мій пліт. Я чув, що вони мають звичку штовхати до берега уламки кораблів і людей, яких, до речі, з найкращим наміром допомогти їм, топлять, підкидаючи їх своїми мордочками. Ні, вони кружляють довкола плота, троє-четверо з них підпливають навіть ближче, щоб роздивитися, що воно таке, але враз віддаляються, навіть не торкнувшись моїх мішків. Ох!

Полудень, сонце стоїть просто над головою. Воно, певне, хоче мене живцем засмажити. Очі мої гнояться, губи й ніс облізли. Хвилі вже нижчі, вони люто, з оглушливим гурчанням котяться до берега.

Тепер я бачу Сільвена постійно. Хвилі вже не такі високі, тому він майже не зникає між ними. Він і досі до пояса голий, голова пов’язана рушником.

Уже не хвилі, а мілкі потоки води штовхають нас до берега. Поопереду нас з морського дна виступав низенька скеляста гряда, об яку страхітливо вдаряються ці потоки і, перевалившись через неї, пінисті мчать до джунглів.

Ми вже за якийсь кілометр від берега, і я бачу білих та рожевих птахів з аристократичними чубчиками. Птахи походжають по намулі, щось у ньому дзьобаючи. Їх сила— силенна. Вони не злітають вище ніж на метр над намулом. Пурхають вони тільки дай того, щоб не намокнути в піні потоків. Ця піна й самі потоки дуже схожі на жовте болото. Ми вже так близько до берега, що мені видно на стовбурах дерев брудну лінію, залишену водою.

Рокіт потоків не спроможний заглушити пронизливі крики цих цибатих птахів. Їх безліч, і вони різні на колір. Хлюп-хлюп! Ще два-три метри — і мій пліт опиняється на намулі. Тут надто мілко, щоб плисти далі. Якщо судити по сонцю, вже друга година. Ми пробули в морі сорок годин, вирушивши позавчора о десятій вечора, за дві години по тому, як почався відплив. Отже, після того було сім припливів і відпливів, тож і не дивно, що я опинився на намулі: тепер відплив. Приплив почнеться десь через годину. Вночі я вже буду в джунглях. Мені не слід відчеплювати ланцюг, аби мене не знесло з мішків, бо найнебезпечнішим буде той час, коли тонкі водяні потоки ринуть на мене, але через брак необхідної глибини ще не зможуть понести пліт до берега. Я попливу не раніше ніж за дві-три години по тому, як почнеться приплив.

Сільвен від мене метрів за сто попереду, тільки трохи праворуч. Товариш дивиться в мій бік і киває головою. Мабуть, хоче щось гукнути, але його горло, здається, не здатне видати жодного звуку. Рокіт хвиль стих, тепер, крім крику птахів, нам ніщо не заважає чути один одного. Від мене до джунглів метрів п’ятсот, а від Сільвена — на сто чи сто п’ятдесят метрів ближче. Та що він робить, той дебелий йолоп?! Сільвен підводиться і злазить із плота! Чи не з’їхав мій товариш з глузду?! Йому не слід нікуди йти, а то він, ступивши кілька кроків, уже не зможе повернутися до плота. Я хочу свиснути йому, але в мене нічого не виходить. Я ще маю трохи води, отож випиваю її і намагаюсь крикнути, щоб зупинити Сільвена. Та мені не вдається видобути із себе жодного звуку. З намулу виділяються бульбашки газу, отже, він тільки зверху покритий тонкою шкіркою, а під нею — багнюка, і тому, кого вона полонить, буде гаплик.

Сільвен обертається до мене й робить якісь знаки, але я не можу їх зрозуміти. Я теж махаю йому руками, бажаючи сказати: «Ні, не покидай плота, ти не дійдеш до джунглів!» Але він стоїть по той бік мішків, і мені не видно, далеко він від них чи близько. Спершу мені здається, що Сільвен не відійшов далеко від плота і, якщо стане грузнути, зможе прив’язати себе до нього.

Та раптом я зрозумів, що Сільвен відійшов далеко, загруз і тепер не може вибратися з багнюки й повернутись до плота. До мене долинає його крик. Тоді я лягаю на свої мішки долілиць, занурюю руки в намул і відштовхуюсь від нього. Мішки зрушують з місця, і так я просуваюсь уперед метрів на двадцять. Потім, підвівшись і поглянувши праворуч, бачу свого товариша, свого побратима, якого вже не затуляють від мене його мішки: він по пояс загруз у намулі. Від плота його відділяють десять метрів. Страх повертає мені голос, і я кричу: «Сільвене! Сільвене! Не сходь із місця, ляж на намул! Спробуй вивільнити ноги!» Вітер доносить до нього мої слова. Сільвен їх почув. Він киває головою, даючи мені знати, що все зрозумів. Я знову лягаю долілиць на мішки й гребу руками в намулі. Лють додає мені сили, і я досить швидко посуваюся ще метрів на тридцять до Сільвена. На це пішла ціла година, але тепер я вже зовсім близько від нього, за якихось п'ятдесят-шістдесят метрів.

Я сиджу з обмащеними намулом руками та обличчям і намагаюся протерти ліве око, в яке потрапила солона багнюка. Сіль так пече, що я тепер не можу дивитися не тільки лівим, а й правим, бо воно сльозиться. Нарешті я знову бачу Сільвена: він не лежить, а стоїть, тільки тулуб його визирає з намулу.

Прокотилася перша хвиля, ще невеличка. Вона просто перестрибнула через мене, не зрушивши з місця плота, й помчала далі, вкривши тванюку піною. Досягла вона й Сільвена, який і далі стоїть по пояс у багнюці. Раптом мені спадає на думку: «Що більше пропливатимуть потоки, то дужче розмокатиме намул. Треба негайно дістатися до Сільвена!»

Я сповнююсь енергії тварини, що навісніє, коли в неї відбирають її маля, і, як та мати, що хоче врятувати свою дитину від страшної небезпеки, гребу й гребу в цій багнюці, силкуючись підпливти до нього. Він дивиться на мене, не промовляючи ні слова, ні разу не махнувши рукою, його вибалушені очі втупилися в мої, якими я буквально поїдаю його. Я вп’явся очима в нього задля того, щоб прикувати його увагу, й мене анітрохи не цікавить, у що занурюються мої руки. Я проповзаю ще трохи, але через мене покотилися ще два потоки, й багнюка розкисла, тому стало куди важче просуватися по ній, ніж годину тому. А ось на мене накотився ще один могутній потік, мало не втопивши мене й на мить відірвавши пліт від мамулу. Я сідаю, щоб краще бачити. Сільвен погруз у твань по самі пахви. Я за якихось сорок метрів від нього. Бачу, Сільвен здогадується, що він загине, загрузши в намул, наче послідущий невдаха, за три сотні метрів від обітованої землі.

Я знову лягаю на пліт і гребу руками у твані, що вже майже схожа на рідину. Ми втуплюємось очима один в одного. Сільвен подає мені знак, ніби хоче сказати: облиш, не витрачай марно сили. Та я чимдуж гребу далі і вже наближаюся метрів на тридцять до товариша, коли накочується трохи більший потік. Він накриває мене й мало не змиває з мішків, які він підштовхує ще на п’ять-шість метрів уперед.

Коли потік проминає мій пліт, я дивлюся в бік Сільвена. Але його вже не видно. Твань під тоненьким шаром спіненої води зовсім гладенька. Над поверхнею навіть не з’являється рука мого товариша, щоб помахати мені на прощання. Я реагую на це цілком по-тваринному, над усіма почуттями переважає інстинкт самозбереження: «Ти залишився живий. Тепер ти сам, і коли опинишся в джунглях, продовжувати втечу тобі буде не з медом».

Потік, що розбивається мені об спину, бо я сиджу, закликає мене до порядку. Він згинає мене вдвоє, а його удар виявився таким сильним, що я кілька хвилин не можу відсапатися. Пліт проповз іще кілька метрів, і тільки тепер, дивлячись, як цей потік завмирає біля підніжжя дерев, я починаю оплакувати Сільвена: «Ми були так близько. Якби ти не встав з плота! Нас відділяли від дерев лише якихось три сотні метрів! Навіщо ти це зробив? Скажи ж бо мені, чому ти вчинив це безглуздя? Як ти міг припустити, що по такій тонкій кірці на намулі можна пішки дістатися до берега? Невже тебе підганяло сонце? Чи віддзеркалення моря? Що мені думати? Невже ти більше не міг терпіти це пекло? Скажи мені, чому такий чоловік, як ти, не зумів змиритися з цією спекотою ще кілька годин?»

Потоки накочуються один за одним з рокотом. Вони дедалі частішають і стають глибшими, щоразу цілком накривають мене й підштовхують на кілька метрів ближче до берега, але не відриваючи від намулу Десь о п’ятій годині ці потоки враз перетворюються на хвилі, тривають пліт з дна, і він починає пливти. Хвилі, маючи під собою певну глибину, не рокочуть. Рокіт потоків стих. Сільвенів пліт уже заплив у джунглі.

Нарешті я опиняюсь за якихось двадцять метрів від пралісу. Коли хвиля відкочується, я знову опиняюсь на намулі, але вирішую не вставати з мішків, аж поки схоплюсь руками за гілляку або за ліану. Я просиджую ще понад годину, перше ніж приплив підіймається настільки, що заносить мене в джунглі. Чергова хвиля з гурчанням жбурляє мій пліт під дерева. Я відгвинчую гайку й звільняюсь від ланцюга, але не викидаю його, може, він іще мені знадобиться.

У джунглях

Швидко, поки не настала ніч, я пробираюсь у джунглі, то йдучи, то пливучи, бо тут теж стоїть твань, яка може засмоктати. Вона заходить далеко в джунглі, і я не встигаю до вечора дістатися до суходолу.

Мені в ніс б’є жахлива затхлість, а очі виїдає якийсь газ. Мої ноги заплутуються в траві та листі. Але я намагаюся ще далі підплисти на мішках. Щоразу просуваючись на крок уперед, намацую ногами дно під водою, і тільки тоді, коли вони не грузнуть, іду далі.

Першу ніч я проводжу на великому дереві, що впало на землю. Наді мною повно всіляких птахів та комах. Тіло моє горить, його бере на кольки. Я прив’язую до дерева торбину й надягаю куртку. В цій торбині — моє життя: адже кокосовим горіхом я можу погамувати й голод, і спрагу. Тесак прив’язаний до правої руки. Я стомлено випростуюся на стовбурі між двома гілляками й одразу ж засинаю. Тільки бурмочу кілька разів: «Бідолашний Сільвен!»

Мене будять пташині крики. Сонце пробивається глибоко в джунглі, воно ще низько, недавно зійшло, ще тільки сьома чи восьма година. Довкола стоїть вода. Отже, це приплив.

Уже минуло шістдесят годин відтоді, як я вирушив з острова Дьябль. Пересвідчуюсь, що я далеко від моря. В усякому разі, я зачекаю, коли приплив відступить, і сходжу до моря висушитися та трохи зігрітися. В мене більше нема прісної води. Залишилося ще три жмені м’якуша кокосового горіха, який я з насолодою їм і яким натираю свої рани. М’якуш має олію, яка пом’якшує мої опіки. Потім викурюю дві сигарети. Я думаю про Сільвена, цього разу без егоїзму. Чи не варто було мені втікати без друга? Я ж боявся, що сам не зумію дістатись на волю. Тож нічого не змінилося в моєму становищі, тільки великий смуток стискає моє серце, і я заплющую очі, ніби це може завадити мені уявляти сценку загрузання мого друга у твань. Для нього все вже скінчилося.

Я засунув свою торбину в дупло, вийнявши з неї кокосові горіхи. Мені вдається, щосили б’ючи ними об дерево, розбити два горіхи. З’їдаю їхній м’якуш і випиваю з них надто солодку рідину. Море швидко відступає, і я легко йду по болоті до берега.

Сьогодні сонце вельми привітне, а море небачено гарне. Я довго дивлюсь на те місце, де, як мені здається, зник Сільвен. Мої речі» як і тіло, що його я змив морською водою, яка зібралася в одній ямі, швидко висихають. Викурюю сигарету. Ще раз зиркаю на могилку мого друга й, легко ступаючи, повертаюсь у джунглі. Закинувши торбину за плече, повільно заглиблююсь у хащі. За якихось дві години нарешті виходжу на землю, яку ніколи не затоплювало море. Жоден слід внизу на деревах не вказує на те, що сюди доходили морські припливи. Я зупиняюсь тут на постій і відпочину цілу добу. Порозрубую тесаком шкаралущу кокосових горіхів і поскладаю їхній уміст у торбину, щоб можна було їсти, коли мені цього захочеться. Я міг би розвести багаття, але гадаю, що це небезпечно.

Решта дня й ніч минули без пригод. Зі сходом сонця мене будить пташиний щебет. Закінчую виймати м’якуш з горіхів і, закинувши клуночок за плече, рушаю на схід.

А о третій пополудні я знаходжу стежку. Мабуть, нею користуються шукачі природного каучуку або золота. Вона вузька, але чиста, не закидана гілками, — видно, тут часто ходять. Раз у раз натрапляю на сліди віслюка й непідкованого мула. На засохлій грязюці бачу й людські сліди. Йду аж до вечора. Жую м’якуш кокосового горіха, тамуючи голод і спрагу. Час від часу, добре розжувавши м’якуш, змащую цією рідиною, повною олії та слини, губи, кіс і щоки. Повіки на моїх загноєних очах часто злипаються. Тільки-но трапиться нагода, я промию очі прісною водою. В торбі у мене, крім горіхів, лежить брусок марсельського мила, безпечна бритва, дванадцять лез і помазок. Усе добре збереглося.

Тесак я тримаю в руці, але не користуюся ним, бо на стежці перешкод нема. Я навіть помічаю збоку ще майже свіжозрубані гілки. Тут ходять люди, й мені треба бути обережним.

Ці джунглі відрізняються тих, з якими я познайомився під час своєї першої втечі в Сен-Лоран-дю-Мароні. Тут вони двоповерхові й не такі густі, як там. Перша поросль здіймається на висоту п’ять-шість метрів, а склепіння джунглів — більш як на двадцять метрів. Небо видно тільки над стежкою. Ліворуч від неї — суцільна темрява.

Я йду швидко. Інколи трапляються галявини, розчищені вогнем, що його запалила людина чи блискавка. З того, під яким кутом падає сонячне проміння, я роблю висновок, що сонце незабаром зайде. Я простую на схід, тобто в бік негритянського селища Куру та в’язниці з такою самою назвою.

Нараз стає темно. Я не повинен іти вночі. Треба завернути в джунглі й знайти собі нічліг.

Я нарубую тесаком купу гладенького, схожого на бананове, листя й зариваюсь у нього. Тепер я спатиму на сухому, а дощу, сподіваюся, не буде. Викурюю дві сигарети.

Сьогодні ввечері я вже не дуже стомлений. Наїдаюся м’якуша кокосового горіха й голоду не відчуваю. Тільки спрага геть висушила рот, і його навіть не вдається змочити слиною.

Почалася друга частина втечі. І ось уже третю ніч я щасливо провів на Великій Землі.

Ох, якби Сільвен був тут! Але його нема, і що тепер тобі робити? Невже, коли ти хотів діяти, тобі завжди був потрібен хтось, хто дав би пораду або підтримку? Хто ти, командир чи солдат? Не будь йолопом, Метелику, втрата друга є несправедливою карою для тебе, але тобі мусить вистачити сили вистояти самому в джунглях. Твої друзі, яких ти покинув на Руайялі, Сен-Жозефі та Дьяблі, лишилися далеко. Минуло вже шість днів, як ти вирушив звідти. Мабуть, табір Куру вже попередили. Спершу — наглядачів лісового табору, а потім — негрів, що живуть у найближчому селі. Там, либонь, теж є жандармський пост. Тож чи безпечно йти до цього села? Я ж зовсім не знаю його околиць. Табір розкинувся між селом і річкою. Ось і все, що я знаю про Куру.

На Руайялі я був вирішив перехопити першого-ліпшого перехожого й примусити його провести мене до табору Ініні, де живуть індокитайці, серед яких Шанів брат Кюїк. Навіщо змінювати план? Якщо на Дьяблі повірили, що ми втонули, то мені тут нема чого боятися. Якщо ж вони схилилися до того, що ми втекли, то Куру таїть для мене небезпеку. А що це табір лісорозробок, то в ньому, певне, багато тюремників-арабів, а отже, чимало людоловів. Спробуй, Метелику, перехитрити наглядачів. Не припустися помилки. Тобі треба робити так, аби ти бачив кожного, хоч би то хто був, раніше, ніж він побачить тебе. Висновок: ти не повинен іти стежкою, а лише джунглями, паралельно із стежкою. Сьогодні ти припустився помилки, помчавши вчвал цією стежкою, маючи з собою єдину зброю — тесак. Це не через непродуманість, а через своє божевілля. Отже, завтра я піду джунглями.

Прокинувшись від криків тварин та птахів, які вітають світанок, я стрепенувся водночас із джунглями. Починається новий день. Я ковтаю пригорщу наспіх розжованого кокосового м’якуша, протираю ним обличчя й рушаю в дорогу.

Тепер я йду джунглями збоку від стежки, насилу розгортаючи перед собою ліани й гілки. І добре зробив, що зійшов зі стежки, бо раптом чую свист. Стежку я бачу перед собою метрів на п’ятдесят. Мені не видно того, хто свистить. Та ось і він. Це чорний, як сажа, негр. На плечі в нього клунок, а в правій руці — рушниця. Він у сорочці кольору хакі й у шортах, але босий. Понуривши голову й згорбившись під тягарем ноші, негр не відриває очей від землі.

Сховавшись край стежки за товсте дерево, я чекаю з відкритим ножем, коли він підійде до мене. Аж ось негр порівнюється з деревом, і я накидаюсь на нього, викручую руку, в якій він тримає рушницю, і примушую його випустити зброю.

— Не вбивайте мене! Бога ради, згляньтеся наді мною!

Я приставляю йому до горла вістря ножа, і він застигає. Потім нахиляюсь і беру рушницю — стару пукавку з одним стволом, який, мабуть, ущерть набитий порохом та шротом. Звівши курок, відступаю на два кроки й наказую:

— Поклади на землю клунок! Не пробуй тікати, бо пристрелю, як собаку.

Переляканий негр виконує мій наказ. Потім зводить на мене очі й питає:

— Ви втікач?

— Так.

— Чого вам треба? Беріть усе, що я маю. Але прошу вас, не вбивайте, в мене п’ятеро дітей. Згляньтеся наді мною, відпустіть мене!

— Замовкни. Як тебе звати?

— Жан.

— Куди йдеш?

— Несу харчі й ліки двом своїм братам, вони рубають у джунглях дерева.

— Звідки ти йдеш?

— З Куру.

— Ти там живеш?

— Я там народився.

— Знаєш Ініні?

— Еге ж, я не раз торгував з індокитайцями із того табору.

— Бачиш оце?

— Що то таке?

— Це п’ятсотфранкова банкнота. Вибирай: або робитимеш усе, що я тобі скажу, і я дам тобі ці п’ятсот франків і поверну рушницю, або ж відмовишся чи намагатимешся мене одурити, і тоді я тебе вб’ю. Ну, вибирай!

— Що я маю зробити? Я зроблю все, що ви забажаєте, навіть задарма.

— Обережно проведеш мене до табору Ініні. Коли я знайду когось із індокитайців, ти зможеш піти собі. Домовились?

— Еге ж.

— Не одури мене, а то я поквитаюся з тобою.

— Ні, клянусь, я чесно вам допоможу.

Негр дає мені шість бляшанок згущеного молока, а також хлібину й шматок копченого сала.

— Сховай свій клунок у лісі, забереш його потім. Зараз я зроблю тесаком зарубку на дереві.

Я випиваю бляшанку молока. Негр дає мені новісінькі робочі штани моториста. Я надягаю їх, не випускаючи з рук рушниці.

— Веди, Жане. Старайся, щоб нас ніхто не побачив. Бо якщо мене схоплять, то це буде, вважай, з твоєї вини, і тоді тобі не минути лиха.

Жан уміє пробиратися крізь джунглі краще за мене, і я ледве встигаю за ним, так спритно він обминає гілки та ліани.

— Ви знаєте, в Куру попередили, що з островів утекли двоє каторжан. Тож я чесно скажу вам: то дуже небезпечно проходити повз табір каторжан Куру.

. — Ти, Жане, здаєшся мені доброю і відвертою людиною. Сподіваюсь, я не помиляюся. Що ти мені порадиш, аби я міг спокійно дістатися до Ініні? Запам’ятай, що від моєї безпеки залежатиме, жити тобі чи ні, бо коли мене заскочать наглядачі або людолови, я змушений буду тебе вбити.

— Як мені вас називати?

— Метеликом.

— Гаразд, пане Метелику. Нам треба зайти в ліс і обминути селище Куру. Не сумнівайтеся, я проведу вас до Ініні.

— Я покладаюсь на тебе. Веди мене дорогою, яку вважаєш найбезпечнішою.

Тепер ми пробираємося джунглями повільніше, але, відколи відійшли від стежки, негр почувається вільніше. Він уже не так пітніє, обличчя в нього не таке наморщене. Здається, він заспокоївся.

— Слухай, Жане, ти мене наче вже не так боїшся?

— Еге ж, пане Метелику. Коли вам дуже небезпечно йти понад стежкою, то й мені небезпечно.

Ми наддаємо ходи. Негр не дурний, він не відривається від мене більше ніж на три-чотири кроки.

— Зупинись, я хочу скрутити цигарку.

— Візьміть, ось коробка «Голуаз».

— Дякую, Жане, ти добрий хлопець.

— Це правда, я дуже добрий. Розумієте, я католик, і мені боляче дивитися на те, як білі наглядачі поводяться з каторжанами.

— Ти бачив їх багато? І де?

— У лісовому таборі Куру. Не можна дивитися без співчуття, як вони помирають повільною смертю, підточувані тяжкою роботою на лісорозробках, гарячкою й дизентерією. На островах вам живеться краще. Я вперше бачу засланця при такому чудовому здоров’ї, як у вас.

— Так, на островах краще.

Ми сідаємо на короткий час на товсту гілляку. Я пропоную йому одну з його бляшанбк молока. Він відмовляється взяти її, воліє жувати м’якуш кокосового горіха.

— Твоя жінка молода?

— Так, їй тридцять два роки. А я маю вже аж сорок. У нас п’ятеро дітей — три дівчинки й два хлопчики.

— Ти добре заробляєш?

— Я непогано зводжу кінці з кінцями завдяки трояндовому дереву. Дружина моя пере й прасує білизну для наглядачів. Це теж неабияка підмога. Ми люди дуже бідні, але їмо досхочу, і всі діти ходять до школи. В них є в що взутися.

Бідолашний негр вважає, що коли його діти мають взуття, то в нього все гаразд. Він такого самого зросту, як і я, в його негритянському обличчі нема нічого неприємного. Навпаки, ясні очі свідчать, що він людина, сповнена чеснот, які роблять йому честь, — трудар, добрий батько, добрий чоловік і добрий християнин.

— А ви, Метелику?

— Я, Жане, намагаюсь знову ожити. Похований живцем десять років тому, я весь час прагнув утекти, щоб колись стати вільним, як ти, мати дружину та дітей і навіть по— думки нікому не зробити зла. Ти сам сказав, що каторга робить людину пропащою, отже, кожен, хто поважає себе, мусить вибратися з тієї твані.

— Я чесно допоможу вам у цьому. Ходімо.

Ліан добре орієнтується в джунглях, ні разу не збивається з дороги й нарешті приводить мене до табору індокитайців. Вже пізній вечір. Здалеку долинає стукіт, але світла ми не бачимо. Жан пояснює мені: щоб підійти до самого табору, треба минути одну-дві сторожові будки. Ми вирішуємо заночувати в лісі.

Я помираю від утоми, але заснути боюся. А що, як я помиляюсь у негрові? Що, як він тільки прикидається ягням і при нагоді схопить рушницю й уколошкає мене? Тоді він матиме подвійний виграш: і мене спекається, і одержить винагороду за те, що застрелив утікача.

Так, Жан чоловік розумний. Не зволікаючи, він мовчки вкладається спати. Я хочу зв’язати негра, але потім мені спадає на думку, що коли я міцно спатиму, він обережно перетре мотузок, і я навіть нічого не почую. Тож мені не слід засинати. Я не повинен довіряти людині, яка, цілком імовірно, має мене за розбійника.

Ніч видається темна. Негр лежить за два кроки від мене, і я бачу лише білясті підошви його босих ніг. Джунглі мають притаманні їм нічні звуки — невпинне завивання мавпи з великим зобом. Цей її хрипкий і могутній крик чути за кілька кілометрів. Він багатозначний, бо коли він розмірений, то це означає, що вся зграя мавп може спокійно Їсти чи спати. Він не засвідчує ні страху, ні небезпеки, отже, поблизу нема ні хижаків, ні людей.

Згорнувшись у клубок, я боровся зі сном, час від часу прикладаючи до тіла запалену сигарету. А особливо мені допомагає долати сон хмара москітів, які мовби прагнуть висмоктати з мене всю кров. Я міг би рятуватись від них, намастивши себе слиною з тютюном. Якщо я намащуся цією рідиною з нікотином, то прожену від себе москітів, але без них, відчуваю, можу заснути. Тож мені слід тільки побажати, аби ці москіти не були носіями пропасниці або жовтої гарячки.

Ось я вибрався, мабуть тимчасово, з «шляху занепаду». Коли я став на нього, мав двадцять п’ять років. Це було 1931 року. А зараз 1941 рік. Уже минуло десять літ. 1932 року бездушний прокурор Прадель зумів з допомогою безжальної і антигуманної обвинувачувальної промови кинути мене, молодого й дужого, в цю безодню, якою є каторга, в яму, повну липкої рідини, що мала повільно всмоктувати в себе й зрештою цілком проковтнути. Нарешті мені пощастило успішно здійснити першу частину втечі. Я піднявся з дна цієї ями й сиджу на її узбіччі. Я повинен докласти всієї своєї енергії і всього розуму, аби довести до кінця її другу частину.

Ніч тягнеться довго, але очей я так і не склепив. І ні на мить не випустив з рук рушниці. Я задоволений собою, бо не капітулював перед утомою, не поставив на карту свободу. Дух виявився сильнішим за матерію, і я вітаю себе з перемогою, коли чую перші крики птахів, що сповіщають світанок. Ці провісники є прелюдією інших ранкових звуків, на які не доводиться довго чекати.

Негр потягається, сідає й розтирає собі ноги.

— Доброго ранку! Ви не спали?

— Ні.

— Дарма, я ж вам казав: мене нічого боятися. Я чесно взявся допомогти вам.

— Дякую, Жане. У джунглях скоро розвидниться?

— Десь через годину. То тільки птахи прокидаються задовго до світанку. А ми його побачимо аж через годину. Дайте мені свого ножа, пане Метелику.

Я даю йому ножа не вагаючись. Він ступає кілька кроків і зрубує якусь соковиту рослину. Чималий шматок її стебла Жан дає мені, а решту лишає собі.

— Посмокчіть сік, а тоді протріть обличчя.

Я погамовую цією дивною рослиною спрагу і вмиваюся нею. Аж ось і світанок. Я припалюю сигарету, і ми з Жаном куримо. Потім рушаємо в дорогу. І аж ополудні, перебрівши не одну намулисту калюжу й нікого не зустрівши, Ми підходимо до самого табору Ініні.

Перед нами — справжня дорога, що веде до табору. Вздовж цієї широкої просіки тягнеться вузькоколійка.

— Тут індокитайці тягають вагонетки, — каже негр. — Ті вагонетки зчиняють такий гуркіт, що його чути дуже далеко.

Ми спостерігаємо за однією такою вагонеткою, яка проїздить; на лаві, поставленій на ній, сидять наглядачі. Ззаду на вагонетці сидять двоє індокитайці в з довгими жердинами, якими вони гальмують вагонетку. З-під її коліс сиплються іскри. Жан пояснює мені, що жердини мають сталеві наконечники й вони правлять для підштовхування або для гальмування вагонки.

Дорогою часто проходять люди. Вони несуть на собі диких свиней, мотки ліан, паки листя кокосових пальм. Здається, всі ці люди простують до табору. Жан каже мені, що в них є багато приводів ходити в джунглі: полювати дичину, збирати ліани для плетіння меблів, рвати листя з кокосових пальм, з якого виготовляються мати, що ними прикривають овочі на городах, захищаючи їх від немилосердного сонця, ловити метеликів, мух, зміїв тощо. Деяким індокитайцям, що виконали свою роботу, адміністрація табору дозволяє виходити на певний час у джунглі. Але не пізніше, ніж о п’ятій вечора, вони повинні повернутися до табору.

— Ось тобі, Жане, п’ятсот франків і твоя рушниця. Я лишаюся з ножем і тесаком. Можеш іти. Дякую. Хай Бог краще від мене заплатить тобі за те, що ти допоміг нещасній людині. Ти повівся чесно, ще раз дякую тобі. Сподіваюся, коли розповідатимеш про все це своїм дітям, то скажеш їм: «Цей каторжанин видався мені порядною людиною, і я не шкодую, що допоміг йому».

— Пане Метелику, вже пізно, мені не варто вирушати в дорогу на ніч. Потримайте в себе рушницю, я залишуся з вами до завтрашнього ранку. Коли хочете, я зупиню будь-якого індокитайця й скажу йому, щоб він попередив Кюїк-Кюїка. Мене тут не так боятимуться, як білого втікача. Дозвольте мені вийти на дорогу. Я не викличу підозри в жодного наглядача. Я скажу йому, що мене прислала сюди кайєннська деревообробна фірма «Сімфор’єн» робити зарубки на трояндових деревах. Повірте мені.

— Тоді візьми рушницю, бо вони здивуються, побачивши в джунглях неозброєну людину.

— І справді.

Жан виходить на дорогу. Я маю свиснути, коли з’явиться індокитаєць, на якого впаде мій вибір.

— Добридень, — вітається до Жана ламаною французькою старий індокитаєць із банановим стеблом на плечі.

Я свищу, бо старий припав мені до вподоби.

. — Добридень. Стій, я балакати з тобою.

— Чого хотіти, добродію? — зупиняється індокитаєць.

Вони розмовляють хвилин п’ять. Я не чую їхньої розмови.

Проходять ще двоє індокитайців, несучи насаджену на жердину велику лань. З негром вони не вітаються, але кажуть по-своєму кілька слів землякові, і той їм щось відповідає.

Жан веде старого до джунглів. Вони підходять до мене. Індокитаєць подає мені руку:

— Ти фруфру? (Ти втік?).

— Еге ж.

— Звідки?

— З острова Дьябль.

— Добре, — сміється старий і дивиться на мене очима, довкола яких залягло безліч зморщок. — Добре. Як звати?

— Метелик.

— Я тебе не знати.

— Я друг Шана, брата Кюїк-Кюїка.

— А, добре! — І він ще раз простягає мені руку. — Чого ти хотіти?

— Попередити Кюїк-Кюїка, що я його тут чекаю.

— Це зробити неможливо.

— Чому?

— Кюїк-Кюїк украсти в начальника табору шістдесят качок. Начальник хотіти вбити Кюїк-Кюїка, а Кюїк-Кюїк фруфру.

— Коли?

— Два місяці тому.

— Подався в океан?

— Не знаю. Я йти до табору поговорити з близьким другом Кюїк-Кюїка, він усе вирішувати. А ти чекати тут. Я повернутися цієї ночі.

— О котрій годині?

— Не знаю. Але я принести тобі їсти й сигарети, а ти розпалювати тут вогонь. Я насвистувати «Маделона»[22]. Коли ти почути, вийти на дорогу. Зрозумів?

— Зрозумів.

Він іде від нас.

— Що ти думаєш про нього, Жане?

— Ще нічого не втрачено. Якщо хочете, повернемося до Куру. Там я дістану вам човна, вітрило, харчі, і ви попливете в океан.

— Жане, мені пливти дуже далеко. Самому це не під силу. Дякую за пропозицію. Може, в крайньому разі я й пристану на неї.

Індокитаєць дав нам чималий шматок пальмової капусти, і ми їмо її. Це справжній делікатес із присмаком лісових горіхів. Тепер Жан стоятиме на чатах, я довіряю йому. Я змащую собі тютюновим розчином обличчя й руки, бо починають кусати москіти.

— Метелику, «Маделона»! — будить мене Жан.

— Котра година?

— Вже пізно. Мабуть, дев’ята.

Виходимо на дорогу. Ніч дуже темна. Той, що насвистує «Маделону», наближається до нас, і я й собі свищу. Він уже зовсім близько, я навіть відчуваю його, але ще не бачу. І далі насвистуючи, ми сходимось. Виявляється, їх троє. Кожен із них торкається мене рукою. Незабаром зійде місяць.

— Спочатку поїж, а тоді розповідатимеш, — каже один з індокитайців — судячи з його мови, освічений.

Ми з Жаном їмо дуже гарячий овочевий суп. Від нього ми зігріваємось, але решту супу вирішуємо залишити на потім. Гарячий солодкий чай має присмак м’яти.

— Ти близький друг Шана?

— Так, він порадив мені знайти Кюїк-Кюїка і втікати далі разом з ним. Я вже один раз був утік дуже далеко, аж до Колумбії. Я непогано вмію плавати в морі, тому Шан хоче, щоб я взяв з собою його брата. Шан вірить мені.

— Дуже добре. Яке в Шана татуювання?

— На грудях дракон, а на лівій руці три цятки. Шан сказав мені, що ті цятки — ознака того, що він був одним із ватажків бунту в Пуло-Кондорі. Його товариша, який теж очолював бунт, звати Ван Хюе. Йому відрубали руку.

— Це я, — каже освічений індокитаєць. — Ти й справді Шанів друг, отже, й наш друг. Тоді слухай. Кюїк-Кюїк ще не подався в океан, він не вміє правити човном. До того ж він сам. Кюїк-Кюїк тепер у джунглях за десять кілометрів звідси. Випалює деревне вугілля. Друзі продають вугілля й віддають йому гроші. Коли він збере вдосталь грошей, то купить човна й знайде собі когось такого, хто згодиться разом із ним поплисти в океан. Там, де переховується Кюїк-Кюїк, йому ніщо не загрожує. Ніхто не може пробратися на той острівець, бо навколо нього рухлива тванюка. Вдосвіта я прийду по тебе й відведу до Кюїк-Кюїка. Ходіть зі мною.

Ми йдемо по узбіччю дороги, бо місяць уже підбився високо й надворі стало так ясно, що виразно все видно на відстані п’ятдесяти метрів. Коли ми приходимо до певного місця в лісі, він каже мені:

— Спускайся під міст і спи там, а я прийду по тебе завтра вранці.

Ми тиснемо один одному руки, і вони покидають мене. Тепер вони йдуть не ховаючись. Якщо їх заскочать наглядачі, то вони скажуть, що ходили дивитися на капкани, які поставили вдень у джунглях. Жан каже мені:

— Метелику, тобі не слід тут спати. Ти повинен спати в джунглях, а тут спатиму я. Коли він прийде, я тебе покличу.

— Розумію.

Я заходжу в джунглі і, викуривши кілька сигарет, добре наїдений, засинаю.

Ван Хюе приходить ще до світанку. Щоб виграти час, ми йтимемо, поки розвидниться. Швидко простуємо хвилин п’ятнадцять. Та раптом займається на день, і вдалині вже чути гуркіт вагонетки. Ми ховаємося в джунглі.

— Прощавай, Жане! Дякую за все, і хай тобі щастить.

Я насилу вмовляю його взяти п’ятсот франків. Він пояснив мені, як — у тому разі, коли мене спіткає невдача у взаєминах з Кюїк-Кюїком, — підійти до його села, обійти його й податися на ту стежку, де ми зустрілися. Йому доводиться ходити нею двічі на тиждень. Я тисну руку цьому благородному гвіанському негрові, і він вибігає на дорогу.

— Ходімо, — каже Ван Хюе, заглиблюючись у джунглі. Він орієнтується в них добре, до того ж тут вони не дуже густі, і ми йдемо швидко. Він не рубає своїм тесаком гілок і ліан, що стоять йому на дорозі. Він їх розгортає руками.

Кюїк-Кюїк

Менш ніж за три години ми вже біля вкритого лататтям болота. Простуємо берегом.

— Будь обережний, не ступи ненароком у твань, а то вже не виберешся, — попереджає мене Ван Хюе, побачивши, що я спіткнувся.

— Гаразд, я ступатиму слідом за тобою.

Перед нами, за якихось метрів сто п’ятдесят, острівець. Над ним здіймається дим-він, певне, валує з ями для випалювання вугілля.

Я помічаю каймана — лише очі його визирають з болота. Чим же харчується цей крокодил у твані?

Пройшовши з кілометр понад цим багнистим ставком, Ван Хюе зупиняється й на все горло заводить своєю мовою пісню. На березі острівця з’являється чоловік. Він низенький, у самих шортах. Індокитайці починають розмову. Вона триває довго, і мені вже уривається терпець, коли, зрештою, вони замовкають.

— Ходімо, — каже Ван Хюе.

Ми повертаємося берегом назад.

— Усе гаразд, це друг Кюїк-Кюїка. Кюїк-Кюїк пішов на полювання, незабаром повернеться. Треба трохи зачекати.

Ми сідаємо. Не минає й півгодини, як приходить Кюїк. Це низенький сухорлявий жовтошкірий чоловік з розумними щирими очима.

— Ти друг мого брата Шана?

— Так.

— Гаразд. Можеш іти, Ван Хюе.

— Дякую, — каже Ван Хюе.

— Постривай, на ось куріпку.

— Ні, дякую.

Ван Хюе тисне мені на прощання руку.

Кюїк-Кюїк веде мене за собою. Попереду нього йде порося, за яким він ступає слід у слід.

— Будь обережний, Метелику. Якщо бодай на крок збочиш, тебе засмокче болото. Коли що, ми навіть не зможемо допомогти один одному, бо обидва потопимося. Тут болото рухливе, тому перехід щоразу в іншому місці. Але порося завжди його знаходить. Тільки один раз мені довелося шукати переходу два дні…

І справді, чорне порося, принюхуючись, іде в болото. Індокитаєць щось каже йому своєю мовою. Мене вражає те, що тварина слухається його, мов собака. Кюїк-Кюїк роздивляється, і я теж вражено вибалушую очі. Порося переходить на той бік, ні разу не застрягши бодай на кілька сантиметрів. Мій новий друг хутенько й собі простує за ним, кинувши мені:

— Ступай у мої сліди. Треба поспішати, бо поросячі сліди швидко запливають.

Ми переходимо до острівця без труднощів. Багнюка не сягає мені вище кісточок.

Порося робить один чималий гак, потім другий — загалом понад двісті метрів. Мене градом обливає піт. Я не просто злякався — мене всього охопив жах.

Я питаю себе, чи не судилося й мені загинути так, як загинув Сільвен. Він знову постає в моїй уяві, я виразно бачу його постать, що вгрузає в болото, але Сільвенове обличчя чомусь видається мені таким схожим на моє. Як мене вражає цер перехід! Я не зможу його забути!

— Дай руку. — І Кюїк-Кюїк, цей чоловік із самих кісток і шкіри, допомагає мені вибратися на берег.

— Сюди, друже, людолови по нас не прийдуть.

— О, будь певний! — відповідаю я.

Ось ми й на острівці. У горлі мені дере від диму. Я кашляю. Дим підіймається з двох ям, де випалюють вугілля. Тут москіти нам не загрожують. Над хижкою, зведеною із сплетеного в коси листя й накритою листям, вітер підхоплює клуби диму. Перед дверима хижки стоїть той самий низенький індокитаєць, якого я бачив до приходу Кюїка.

— Добридень, Муше.

— Розмовляй з ним по-французькому, а не місцевою говіркою. Це друг мого брата.

Індокитаєць, на зріст як пів-європейця, міряє мене очима з ніг до голови. Потім, задоволений оглядом, подає руку й усміхається беззубим ротом.

— Заходь і сідай.

У хижці досить чисто. У великій каструлі на вогні щось вариться. Під стіною стоїть єдине ліжко заввишки з метр, сплетене з гілок.

— Допоможи мені сплести й для нього ліжко, щоб він мав на чому спати цієї ночі.

— Гаразд, Кюїк-Кюїк.

Не минає й години, як я вже маю ліжко. Індокитайці накривають на стіл, і ми їмо смачнющий суп і рис із м’ясом та цибулею.

Товариш Кюїк-Кюїка збуває його вугілля. Він тут не живе, і, коли споночіє, ми з Кюїк-Кюїком залишимося на острівці самі.

— Це правда, я покрав у начальника табору всіх качок, і мені довелося тікати.

Ми сидимо один проти одного, наші обличчя час від часу освітлює полум’я невеличкого багаття. Розмовляючи, ми намагаємося краще взнати й зрозуміти один одного.

Обличчя в Кюїк-Кюїка не зовсім жовте. Засмагши під сонцем, воно втратило свою природну жовтизну. Коли він розмовляє, його блискучі очі дивляться з-поміж густих зморщок просто тобі в обличчя. Кюїк-Кюїк курить довгі сигари, що їх він сам згорнув з чорного тютюну.

Я курю цигарки, які скручую з рисового паперу, — його приніс однорукий.

— Я втік три місяці тому, бо господар качок хотів мене вбити. Найгірше те, що я програв дві ставки — не тільки гроші, виторгувані за качки, а й за вугілля, випалене у двох вугляркях.

— Де ти граєш?

— У джунглях. Щоночі туди приходять грати індокитайці з табору Ініні та вільновідпущеники з «Водоспаду».

— Ти вирішив податися в океан?

— Я тільки про це й мрію. Коли продаю своє вугілля, думаю лише про те, щоб купити човна й знайти товариша, який умів би ним правити. За три місяці я матиму вдосталь грошей, ми зможемо придбати човна й вирушити в море.

— Кюїк-Кюїк, я маю гроші. Ми не чекатимемо, поки ти заробиш гроші на човен.

— Тоді гаразд. Тут неподалік один негр-лісоруб продає добрий човен.

— Ти бачив той човен?

— Так.

— Я теж хочу його побачити.

— Завтра я зустрінуся з Шоколадом — так прозивають того негра. Розкажи мені, Метелику, як ти втік. Я гадав, з острова Дьябль не можна втекти. А чому мій брат Шан не втік із тобою?

Я розповідаю йому про свою втечу, про хвилю «Лізетту», про загибель Сільвена.

— Так, я розумію. Шан просто не схотів тікати з тобою. Це було справді ризиковано. Ти народився в сорочці, тому тобі пощастило дістатися сюди. Я радий за тебе.

Ми розмовляємо з Кюїк-Кюїком понад три години. Стелемося спати загодя, бо вдосвіта він хоче піти до Шоколада. Кинувши велике поліно у вогонь, щоб він не погас до ранку, Кюїк-Кюїк лягає. Я кашляю через дим, що дере мені в горлі, але від цього диму є своя вигода: в хижці нема жодного москіта.

Я випростовуюсь на своєму вбогому ліжку, вкриваюся ковдрою й заплющую очі. Але заснути не можу. Надто вже я збуджений. Так, поки що мені щастить. Якщо човен виявиться добрим, то ще до кінця тижня ми вийдемо в океан. Хоч Кюїк-Кюїк і невисокий, проте, певне, дужий і витривалий. Безперечно, він благородний і чесний з друзями. І, мабуть, дуже жорстокий з ворогами. Важко щось певне прочитати на його азіатському обличчі. В усякому разі, його очі говорять на його користь.

Я засинаю, і мені сниться залите сонцем море й човен, що, весело долаючи хвилі, несе мене на волю…

— Що ти питимеш — каву чи чай?

— А ти що п’єш?

— Чай.

— Дай і мені чаю.

Надворі вже розвидняється. В хижці на вогні, що горить ще від учора, кипить у каструлі вода. Десь кукурікає півень. Але пташиного щебету не чути — видно, дим з вуглярень розігнав пташок. На ліжку Кюїк-Кюїка лежить чорне порося. Мабуть, воно неабияке ледащо, бо й досі спить. На жару підсмажуються коржі з рисового борошна. Наливши солодкого чаю, Кюїк-Кюїк розрізає навпіл коржа, намащує його маргарином і дає мені. Ми ситно снідаємо. Я з’їдаю аж три добре підпечені коржі.

— Ну, я піду. Якщо хтось гукатиме чи свистітиме, не озивайся. Тут тобі ніщо не загрожує, сюди ніхто не пробереться. Але якщо покажешся на березі, тебе можуть застрелити з рушниці.

Кюїк-Кюїк будить порося. Воно їсть і п є, потім рушає поперед свого господаря по твані Досить далеко від того місця, де ми переходили вчора, порося забродить у багнюку. Ступивши кілька кроків, повертається. Тут йому, видимо, не подобається. Тільки після третьої спроби воно перебирається на той берег. Кюїк-Кюїк іде слідом за ним.

Він повернеться аж увечері. Я сам попоїв супу, що його Кюїк-Кюїк поставив варитися. Знайшовши в курятнику вісім яєць, я з трьох смажу на маргарині яєчню. Вітер перемінився, і тепер дим із двох вуглярень навпроти хижки йде вбік. Сховавшись від дощу, який пішов пополудні, я добре виспався, бо тепер дим мені ке заважав..

Уранці я обійшов острів. Майже посередині нього досить велика відкрита галявина. Звалені дерева й нарубані головешки вказують на те, що саме звідси Кюїк носить дрова, з яких випалює вугілля. Бачу яму, з якої він бере білу глину, накриваючи нею дрова, щоб їх не пожирало полум’я. На галявину виходять подзьобати траву кури. З-під моїх ніг утікає пацюк, а за кілька метрів мені впадає в око нежива гадюка завдовжки два метри. Безперечно, то пацюк щойно її задушив.

Перебуваючи цілий день сам на острові, я роблю для себе низку відкриттів. Наприклад, я знайшов родину мурахоїдів. Матір і троє малят. Вони зовсім розгребли величезний мурашник. На галявині стрибають з дерева на дерево десяток мавпочок. Коли я приходжу сюди, ці уїстіті так пищать, що аж душу проймає.

— Я не бачив ні Шоколада, ні його човна. Мабуть, негр подався по харчі до Каскада — невеличкого селища, де він живе. Ти добре попоїв?

— Еге ж.

— Хочеш іще їсти?

— Ні.

— Я приніс тобі дві коробки сірого тютюну. Це грубе солдатське куриво, але нічого іншого не було.

— Дякую й за це. А Шоколад надовго ходить до того свого селища?

— На два-три дні. Та я не знаю, коли він пішов туди, й усе ж таки навідаюсь до нього ще завтра.

Наступного дня дощ ллє як з відра. Але це Кюїк-Кюїку не перешкода. Він загортає свій одяг у церату, бере його під пахву і йде зовсім голий. Я його не проводжаю.

— Тобі нема чого мокнути, — каже він мені.

Дощ ущухає. З’являється сонце, і я доходжу висновку, що зараз приблизно десята-одинадцята година. Одна з вуглярень, а саме друга, обвалилася під зливою. Я підходжу до неї, щоб подивитися на цю руїну. Злива не змогла зовсім погасити вогонь. З безладної купи дров і далі валує дим. Я протираю очі, перше ніж іще раз подивитися на цю купу, бо побачив щось зовсім несподіване, з вуглярні визирають п’ять черевиків. І одразу ж пересвідчуюсь: у кожному з цих черевиків, поставлених вертикально на задники, є нога. Отже, у вуглярні горять три трупи. Мабуть, не слід описувати мої відчуття: мені мороз пройшов поза шкірою. Я нахиляюсь і, відкинувши вбік ногою напівобвуглені дрова, знаходжу шостий черевик.

Кюїк-Кюїк немилосердний з типами, яких убиває, він перетворює їх цілими партіями на попіл. Я так приголомшений, що спершу сахаюся від вуглярні й поспішаю на галявину погрітися на сонці. Мені потрібна спека. Так, у цій задушливій атмосфері я раптом змерз і відчув потребу в промінні гарячого тропічного сонця.

Прочитавши ці рядки, дехто скаже, нібито це нелогічно, я, мовляв, зробивши таке відкриття, мав би облитися потом. О ні, я, заморожений морально й фізично, змерз. Лише згодом, десь за годину, з мого чола закапали краплі поту, бо що більше згадую про те, як я розповів Кюїк-Кюїку про мою капсулу, то дужче дивуюсь, що я ще живий. А може, він приберігає мене, аби спалити в третій вуглярні?

Я згадую, його брат Шан розповідав мені, що Кюїк— а засудили за піратство та вбивство на борту джонки. Коли брати нападали на вітрильник з метою пограбування, вони вбивали всю родину, звісно, з політичних мотивів. Тож ці типи вже натренувалися вбивати цілими партіями. З іншого боку, я тут в’язень. Перебуваю в дивному становищі.

Гаразд, поміркуймо добре. Що буде, коли я ні з сього ні з того вб’ю Кюїк-Кюїка й теж кину його у вуглярню? Та порося не стане коритися мені, він же навіть не звертався по-французькому до цього прирученого поросяти. Тож у мене нема способу вибратися з острівця. Якщо ж я примушу індокитайця послухатися мене, то після того, як він виведе мене на суходіл, я повинен буду його вбити. Коли я кину його в болото, він зникне, але в тому, що він спалює трупи, а не кидає їх у болото, що було б куди легше робити, є якась загадка. Мені начхати на наглядачів, але коли його друзі здогадаються, що я вбив Кюїк-Кюїка, вони стануть людоловами, а оскільки вони добре знають джунглі, то мені буде не з медом.

Кюїк-Кюїк має тільки одностволку, яка заряджається через дуло. Він ніколи не розлучається з нею, навіть тоді, коли варить суп. Він спить з нею і бере з собою й тоді, коли виходить з хижки, щоб справити нужду. Я повинен тримати постійно відкритим ніж, але ж треба й спати. Ну й вибрав я собі спільника для втечі!

Я не їм цілий день. Коли нарешті чую спів, то не наважуюсь показатися. Це повертається Кюїк-Кюїк. Я з-за кущів бачу його. Він несе на голові якийсь клунок, і аж коли індокитаєць підходить до нашого берега, я показуюсь. Кюїк-Кюїк усміхається й подає мені свій клунок, загорнутий у мішок від борошна. Потім вибирається на берег і простує до хижки. Я йду за ним.

— Є добра новина, Метелику. Шоколад повернувся. Він ще не продав свого човна. Запевняє, нібито на нього можна покласти понад п’ятсот кілограмів вантажу і він не потоне. В цьому клунку, що в тебе в руках, мішки від борошна, з них ми зробимо вітрило й клівер. Це перший клунок. Завтра принесемо решту. Ти підеш зі мною й сам подивишся, чи тобі підходить той човен.

Усе це Кюїк-Кюїк розповідає мені, не озираючись. Ми йдемо один за одним. Попереду порося, потім — він, а ззаду — я. Я швидко доходжу висновку, що він не збирається кинути мене у вуглярню, бо має намір завтра повести мене подивитися на човен, і що вже готується до втечі: навіть купив мішки від борошна.

— Одна вуглярня завалилася. Безперечно, через дощ. Воно й не дивно — лило як з відра.

Кюїк-Кюїк і не заходить подивитися на вуглярню, а одразу ж простує до хижки. Я вже й не знаю, що казати й що робити. Вдати, ніби нічого не помітив, для мене не дуже підходить. Буде якось дивно виглядати, що я за цілий день не наблизився до вуглярні, яка стоїть за двадцять п’ять метрів від хижки.

— Ти дав погаснути вогневі?

— Так, я не звернув уваги на нього.

— А чому ти не їв?

— Я не голодний.

— Ти занедужав?

— Ні.

— Тоді чому ти не з’їв суп?

— Кюїк-Кюїк, сядь, я маю поговорити з тобою.

— Дай мені змогу розпалити вогонь.

— Ні, я хочу поговорити з тобою негайно, поки не споночіло.

— Що сталося?

— Сталося те, що, коли вуглярня розвалилася, з неї визирнуло три трупи, які ти поклав туди. Поясни мені, що то за люди.

— Ох, це тому ти такий дивний! — Кюїк-Кюїк анітрохи не зворушується, лише дивиться мені просто у вічі. — Після цього відкриття ти розхвилювався. Я тебе розумію, це природно. Мені навіть пощастило, що ти не всадив кинджала мені в спину. Послухай, Метелику, ці троє типів — людолови. Тиждень тому, точніше, десять днів тому, я продав трохи вугілля Шоколадові. Індокитаєць, якого ти бачив, допомагав мені перетягувати мішки з острівця. Це справа складна: ми поприв’язували до вірьовки завдовжки двісті метрів мішки й тягли їх по болоту. Одне слово, ми залишили сліди звідси аж до потічка, де стояла пірога Шоколада. З мішків, що пороздиралися, повипадали вуглини. Саме тоді й почав бродити в цих місцях один людолов. Я дізнався по криках тварин, що в джунглях хтось є. Я помітив людолова, а він мене — ні. Перейшовши через болото з протилежного боку від того місця, де він причаївся, я зробив півколо й легко зайшов ззаду. Він сконав, навіть не побачивши, хто його вбив. А оскільки я помітив, що трупи спливають на поверхню болота через кілька днів, то приніс його сюди й поклав до вуглярні.

— А звідки взялися двоє інших?

— Це було за три дні до твого приходу. Ніч була дуже темна й тиха, що досить рідко буває в джунглях. Ці двоє прийшли на берег болота звечора. Один з них, коли дим долинав до них, час від часу кашляв. Саме завдяки цьому кашлеві я дізнався про їхню появу біля болота. На світанку я відважився перейти болото з протилежного боку від того місця, де я почув кашель. Коротше кажучи, першого людолова я заколов ножем. Він навіть не встиг скрикнути. Що ж до другого, озброєного рушницею, то він припустився помилки, вийшовши з джунглів на берег і намагаючись роздивитися, що відбувається в хащах на острівці. Я застрелив його з рушниці, а оскільки він не сконав, то я всадив йому в серце ножа. Ось, Метелику, які то типи, котрих ти відкрив собі у вуглярні. Це були двоє арабів і один француз. Перенести одного з них через болото було нелегко. Я мусив робити дві ходки, бо він важив багато. Нарешті я зміг їх поскладати у вуглярні.

— Це саме так відбулося?

— Так, Метелику, клянусь тобі.

— Чому ти не кинув їх у болото?

— Я ж уже сказав тобі, що трупи спливають з болота. Інколи в нього падають великі лані і за тиждень спливають. Над болотом витає сморід, аж поки стерв’ятники з’їдають їх. Це триває довго, і крик та пурхання стерв’ятників привертають увагу допитливих. Присягаюсь тобі, Метелику, що ти зі мною не маєш чого боятися. На, Щоб бути спокійним, візьми, будь ласка, мою рушницю.

Мені страшенно хочеться взяти зброю, але я запановую над собою і якнайприродніше кажу:

— Ні, Кюїк-Кюїк, якщо я тут, то тільки тому, що почуваюся в безпеці з другом. Завтра треба буде допалити до кінця людоловів, бо хтозна, що тут може статися, коли ми підемо звідси. Я не хочу, щоб мене звинуватили, навіть заочно, в трьох убивствах.

— Так, завтра я їх спалю до кінця. Але будь спокійний, ніхто ніколи не ступить ногою на цей острів. Сюди неможливо дістатися, не загрузши в болоті.

— А на каучуковому плоті?

— Я не подумав про це.

— Якщо хтось приведе сюди жандармів і коли вони забагнуть перебратися на острівець, то, повір мені, вони переберуться на плоті. Ось чому нам треба якнайшвидше піти звідси.

— Згода. Завтра знову розпалимо вогонь у вуглярні, який, до речі, ще не зовсім погас. Треба буде тільки прочистити два комини.

— На добраніч, Кюїк-Кюїк.

— На добраніч, Метелику. Ще раз кажу тобі, спи спокійно, ти можеш покластися на мене.

Я вкриваюся до самого підборіддя ковдрою й розкошую в теплі. Закурюю цигарку. Не минає й десяти хвилин, а Кюїк-Кюїк уже хропе. Поряд з ним сопе і його порося. Вогонь уже не горить, але коли в хижку задуває вітер, жар, який жевріє, створює враження спокою й тиші. Я втішаюся затишком і засинаю. З такими думками: або завтра я прокинусь, і тоді все буде гаразд між Кюїк-Кюїком та мною, або індокитаєць більший артист за Сашу Гітрі, що зумів приховати свої наміри й розповісти мені байки про людоловів, і тоді я більше не побачу сонця, бо знаю багато про нього, тож можу йому завадити.

Майстер убивати людей партіями вранці розбуджує мене з кухлем кави в руці і, наче нічого й не сталося, вітається зі мною, щиросердно всміхаючись. Надворі вже видно.

— Пий каву й бери коржа. Я вже намастив його маргарином.

Попоївши й напившись, я виходжу з хижки, набираю з діжки, яка завжди повна, води й умиваюсь.

— Ти допоможеш мені, Метелику?

— Еге ж, — відповідаю я, не запитуючи, чим маю йому допомогти.

Ми витягуємо за ноги три обвуглені трупи. Я мовчки завважую, що в усіх них розпороті животи: мабуть, симпатичний індокитаєць шукав у їхніх шлунках капсул. Чи це справді людолови? А може, це мисливці на метеликів чи на дичину? І він їх убив, боронячись від них або бажаючи їх обікрасти. Одне слово, годі думати про це. Ми кладемо їх у яму вуглярні, накриваємо дровами й глиною. Робимо два комини, і вуглярня знову виконує дві ролі: випалює вугілля й перетворює на попіл три трупи.

— Рушаймо, Метелику.

Невдовзі порося знаходить перехід, і ми долаємо болото. Щоразу, як заходжу в твань, мене охоплює непогамовна тривога. Смерть Сільвена так мене вразила, що тепер я не можу спокійно дивитися на цю багнюку. І все ж, обливаючись холодним потом, я йду слідом за Кюїк-Кюїком. Щоразу моя нога ступає в його слід. Нема чого боятися: якщо він перейде, то перейду і я.

За дві години ми приходимо до Шоколада. Він рубає ліс. У джунглях ми нікого не зустріли, і ховатися нам ні разу не доводилось.

— Добридень, Муше.

— Добридень, Кюїк-Кюїк.

— Усе гаразд?

— Так, гаразд.

— Покажи моєму другові човна.

Човен досить міцний і нагадує вантажну шлюпку. Він дуже важкий, зате дерево тверде. Я пробую в кількох місцях устрохмити в нього ножа, проте лезо щоразу входить лише на півсантиметра. Дощаний настил теж цілий. Одне слово, човен зроблений з доброго дерева.

— Скільки ви хочете за нього?

— Дві з половиною тисячі франків.

— Даю дві тисячі.

Доходимо згоди.

— В човна нема кіля. Я заплачу ще п’ятсот франків, але поставте кіль, стерно й щоглу. Кіль і стерно з твердого дерева. Щоглу заввишки метрів три, легку й гнучку. Коли вони будуть готові?

— Через тиждень.

— Ось дві банкноти по тисячі франків і одна — на п’ятсот. Я переріжу їх навпіл і одні половинки дам вам у завдаток. Гаразд?

— Гаразд.

— Дістаньте мені ще марганцівки, сигарет і сірників, а також харчів для чотирьох чоловік на місяць — борошна, олії, кави й цукру. За це я заплачу окремо. Принесете мені все на річку Куру.

— Чоловіче добрий, я не хочу плисти з вами аж до гирла.

— А я цього й не прошу. Ви тільки виведете човен з цієї бухточки на річку.

— Ось вам мішки, вірьовка, голки й нитки.

Ми повертаємось до свого сховку. На зворотному шляху Кюїк-Кюїк несе порося на руках — воно стомилося…

Сьогодні я знову сам на острівці. Сиджу й шию вітрило, аж раптом чую якийсь крик. Ховаючись за деревами, підходжу до болота. На тому березі Кюїк-Кюїк сперечається з одноруким індокитайцем. Видно, той хоче перейти на острівець, а Кюїк-Кюїк відмовляється його перевести. У кожного в руці тесак. Хоч би Кюїк-Кюїк не вбив його! Я вирішую показатись і свищу. Обидва обертаються до мене.

— Що там у вас, Кюїк-Кюїк?

— Я хочу побалакати з тобою, Метелику! — кричить однорукий. — А Кюїк-Кюїк не хоче мене перевести.

Вони сперечаються ще хвилин десять, а потім рушають за поросям на острівець. Тепер обидва сидять у хижці, кожен із кухлем чаю в руці, і я чекаю, коли ж вони заговорять.

— Він хоче тікати з нами, — каже Кюїк-Кюїк. — А я йому пояснюю, що моє діло маленьке, за все платиш і всім розпоряджаєшся ти. А він не вірить.

— Метелику, — каже однорукий, — Кюїк-Кюїк повинен узяти мене з собою.

— Чому?

— Це він два роки тому відрубав мені в бійці руку. Він ублагав мене поклястися, що я його не вб’ю. І я поклявся, але за однієї умови: все своє життя він мене годуватиме, і годуватиме так, як схочу я. Але якщо він утече з тобою, то я вже його не побачу. Тому нехай або відпускає тебе самого, або бере й мене з собою.

— Ох, чого я тільки не бачив у своєму житті! Ти знаєш, я згоден узяти тебе. Човен великий, міцний, на нього може сісти й більше людей. Якщо Кюїк-Кюїк не проти.

— Дякую, — каже однорукий.

— А ти що скажеш, Кюїк-Кюїк?

— Я згоден.

— Але тут є одна заковика. Чи зможеш ти вибратися з табору непомітно, щоб тебе не розшукували, й дістатися вночі до річки?

— Звісно. Я вийду о третій пополудні й менш ніж за дві години буду біля річки.

— А ти, Кюїк-Кюїк, знайдеш уночі на березі свого друга, щоб ми не гаяли багато часу?

— Чого ж, знайду.

— Приходь сюди за тиждень, і ми скажемо тобі, коли відпливаємо.

Хюе тисне мені руку й рушає. Я дивлюсь, як вони прощаються на тому березі. Все йде гаразд. Коли Кюїк-Кюїк повертається до хижки, я накидаюсь на нього:

— Ну й дивну ж угоду ти вклав зі своїм ворогом! Подумати тільки: ціле життя годувати його. Чого ти відрубав йому руку?

— Ми грали в карти й побилися.

— Краще б ти його вбив.

— Ні, він мій щирий друг. На засіданні військового трибуналу, який потім судив нас, Хюе всіляко захищав мене, запевняв, що він напав перший, а я захищався. На цю угоду я пішов добровільно, тож мушу її дотримуватись. Але тобі розповідати про це я не зважувався, адже всі витрати на втечу оплачуєш ти.

— Гаразд, Кюїк-Кюїк, годі про це. Виберешся на волю, тоді чини як знаєш.

— Я дотримаю слова.

— Що думаєш робити на волі?

— Відкрию ресторан. Я добре куховарю, а Хюе чудово готує чоу мейн — китайські спагетті.

Ця пригода підносить мені настрій. Історія така смішна, що я ке можу втриматися, щоб не покепкувати з Кюїка.

Шоколад свою обіцянку виконав: через п’ять днів усе готове. Оглядати човен ми йдемо у страшну зливу. Щогла, стерно та кіль зроблені з доброго дерева, нічого не скажеш. Човен стоїть у своєрідній річковій затоці, в ньому повна бочка води й харчі. Залишається тільки попередити однорукого. Шоколад згоджується піти до табору й поговорити з ним. Щоб нам не ризикувати, підпливаючи до берега, він приведе однорукого просто сюди, до цього сховку.

У гирлі Куру два маяки. Якщо йтиме дощ, ми пропливемо серединою річки, не піднімаючи вітрила, — щоб нас не помітили. Шоколад дав нам чорну фарбу й пензлик. Ми намалюємо на вітрилі величезне «К» і «N21». Це реєстровий номер одного рибальського човна, який інколи виходить уночі в море рибалити. І якщо ми піднімемо вітрило, нас приймуть за той човен.

Відпливати ми вирішуємо завтра о сьомій вечора, тобто за годину по тому, як стемніє. Кюїк-Кюїк запевняє, що вночі легко знайде сюди дорогу й приведе мене просто до цього сховку. З острівця ми виберемося о п’ятій і ще цілу годину йтимемо завидна.

Ми повертаємося веселі до своєї хижки. Кюїк-Кюїк, не обертаючись до мене, несе своє порося на плечі й без угаву розмовляє зі мною.

— Нарешті я вирвуся з каторги. Я вийду на волю завдяки тобі й моєму братові Шану. Може, якогось дня, коли французи підуть з Індокитаю, я повернуся до своєї країни.

Одне слово, він покладається на мене і, побачивши, що човен мені сподобався, дуже радіє. Я сплю останню ніч на острівці, свою останню ніч, сподіваюсь, на землі Гвіани.

Якщо пощастить дістатися річкою до океану, то це, я певен, означатиме для мене свободу. Тоді боятися мені слід тільки одного: аби човен не пішов на дно. Адже після того, як почалася війна, жодна країна на видає втікачів. З цього погляду війна виявилася для нас вигідною. Щоправда, якщо кас схоплять до океану, то засудять до страти. Але хай ще спробують схопити! З голови мені не йде Сільвен. Він був би сьогодні зі мною, якби не зробив тоді помилки. Я засинаю, складаючи подумки телеграму: «Пане прокуроре Прадель. Нарешті я вибрався зі «шляху занепаду», на який ви мене штовхнули. На це я згаяв дев’ять років».

Коли Кюїк-Кюїк будить мене, сонце стоїть уже досить високо. На сніданок чай і коржі. Скрізь довкола лежать коробки. Я навіть бачу дві сплетені з лози клітки.

— Навіщо тобі ці клітки?

— Покласти в них курей. Буде що їсти в дорозі.

— Ти з глузду з’їхав, Кюїк-Кюїк! Ми не візьмемо з собою курей.

— Ні, візьмемо!

— Чи ти здурів?! А коли ми виходитимемо з гирла річки вдосвіта і твої курки й півні закудкудакають та закукурікають, знаєш, що нам тоді буде?

— Я не кинути курей!

— Посмаж їх і залий смальцем та олією. Якийсь час вони збережуться, і ми матимемо що їсти.

Нарешті мені вдається переконати Кюїк-Кюїка, і він іде ловити курей. Але перші чотири, яких він схопив, так розкудкудакалися, що решта поховалася в джунглях.

Нав’ючені, наче мули, ми слідом за поросям перебираємося через болото. Кюїк-Кюїк умовляє мене взяти в дорогу й порося.

— Ти певен, що воно не закричить?

— Присягаюся тобі, що ні. Коли я йому накажу, воно мовчатиме. Навіть коли за нами два-три рази гнався тигр, сподіваючись захопити нас зненацька, воно мовчало. Проте шерсть на всьому його тілі настовбурчилася.

Впевнившись у доброму намірі Кюїк-Кюїка, я погоджуюсь узяти й порося. Коли приходимо до сховку, надворі вже темно. Шоколад з одноруким уже чекають нас. Присвічуючи двома електричними ліхтариками, я ще раз озираю човен. Усе на місці: кільця вітрила надіті на щоглу, клівер теж можна підняти будь-якої хвилини. Я розплачуюся з негром, який зробив нам стільки послуг. Він такий наївний, що навіть приніс клейкий папір і свої половинки банкнот. І просить мене склеїти їх. Йому й на думку не спадає, що я міг би відібрати в нього ці гроші. Люди, які не мають поганих намірів проти інших, щирі й добрі. Шоколад — порядна людина. Надивившись на те, як тут поводяться з каторжанами, він не відчуває докорів сумління, допомагаючи трьом бідолахам утекти з цього пекла.

— Прощавай, Шоколаде! Щасти тобі й твоїй родині.

— Сердечно дякую.