Метелик

Ірапські рибалки

Я відкриваю світ, людей і цивілізацію, досі зовсім мені невідомі. Перші хвилини на венесуельській землі дуже нас схвильовують, і треба мати неабиякий талант, щоб змалювати атмосферу гарячого прийому, який нам влаштували ці щирі люди. Чоловіки тут білі й чорні, але переважна більшість із них мовби засмаглі на сонці, в підкачаних до колін штанях.

— Бідолахи, який у вас страшний вигляд! — кажуть вони.

Рибальське селище, до якого ми потрапили, називається Ірапа, воно в штаті Сукре. Тутешні жінки зрілого й похилого віку — всі вони низенькі, але вродливі й граційні — стають нам санітарками, сестрами-жалібницями, названими матерями.

Селяни заводять нас на одне обійстя — тут уже висять під навісом п’ять вовняних гамаків і стоять стіл та стільці — і змащують наші тіла з ніг до голови какаовим маслом. Через тривале голодування наші організми трохи збезводіли, але ці люди з морського узбережжя знають, що тепер ми повинні багато спати і їсти маленькими порціями.

Ми лежимо на гамаках і дрімаємо, а наші сестри-жалібниці нас годують. Мене поклали на гамак зовсім знесиленого, і в напівсні я навіть не усвідомлюю, що зі мною діється.

Першу ложку чогось на зразок маніокової каші мій порожній шлунок не приймає. А втім, не тільки мій. Усі ми спочатку по кілька разів вибльовуємо їжу, якою нас годують із ложки жінки.

Люди в селищі надзвичайно бідні. Одначе кожен прагне чимось нам допомогти. Через три дні завдяки дбайливому догляду й нашій молодості ми починаємо вставати на ноги. Сидячи в затінку під навісом з пальмового листя, мої товариші цілими годинами розмовляють із місцевими жителями. Вони не такі багаті, щоб одразу всіх нас одягти. Тому поділилися на невеличкі групи. Одна дбає про Гітту, друга— про Депланка і так далі. З десяток людей піклуються й про мене.

В перші дні нас одягли в поношений, але чистий одяг. Тепер вони щоразу, як можуть, купують нам нову сорочку, штани, ремінь або капці. Серед жінок, які доглядають мене, є дуже молоді дівчата, схожі на індіанок, але в них тече вже й іспанська чи португальська кров. Одну з них звати Тібісай, другу — Неніта. Вони купили мені сорочку, штани й капці, які тут називають «альпаргатками». Це звичайнісінькі шкіряні підошви без закаблуків, до яких прикріплені смужки плетеної тканини. Смужки обперізують зверху ступню й перехоплюють ззаду п’яту, а пальці лишаються голі.

— Ми вас не питаємо, звідки ви припливли. По вашому татуюванню видно, що ви втекли з французької каторги.

Це мене дивує ще більше. Невже ці знедолені люди, знаючи, що нас засудили за серйозні правопорушення й ми повтікали з в’язниці, згодні нам допомогти? Одягти когось, коли ти багатий, нагодувати голодного чужинця, коли в твоєму домі нічого не бракує для твоєї роднни й для тебе самого, це означає показати свою доброту. Але поділити навпіл маїсовий або маніоковий пиріг, коли цього пирога замало для їхньої родини та їх самих, поділитися скромними харчами з чужинцем, та ще з утеклим злочинцем, коли їхня спільнота сама недоїдає, це не може не зачарувати.

Сьогодні вранці всі, й чоловіки, й жінки, мовчать. У всіх пригнічений, заклопотаний вигляд. Що сталося? Тібісай і Нені та сидять біля мене. Я вперше за два тижні поголився. А серед цих великодушних людей ми вже цілий тиждень. Отож мої опіки вже затяглися тонкою шкіркою, і я зважився поголитись. Через мою бороду жінки не могли зрозуміти, скільки мені років. Тепер вони в захваті й наївно запевняють мене, що я ще більше помолодшав. Проте мені вже тридцять шість. років, хоч виглядаю я років на двадцять вісім — тридцять.

Так, усі ці гостинні люди чимось дуже заклопотані, я це відчуваю.

— Що ж сталося? Скажи, Тібісай, що сталося?

— Ми чекаємо приїзду начальства із сусіднього селища Гуїрії. Тут у нас нема свого комісара, а тамтешня поліція невідомо як дізналася про вас.

Підходить висока гарна негритянка з голим до пояса юнаком у білих штанях, підкочених до колін. Тіло в нього атлетичне, струнке. Негріта — так лагідно називають кольорових жінок у Венесуелі, де нема ні расової, ні релігійної дискримінації, — каже мені:

— Сеньйоре Енрікес — цебто пане Анрі, — до нас їде поліція. Не знаю, добре це чи погано для вас. Ви не хочете сховатися на якийсь час у горах? Мій брат відведе вас до однієї хижки, де вас ніхто не знайде. А Тібісай, Неніта і я щодня приноситимемо вам їсти й розповідатимемо про новини в селищі.

Розчулившись, я хочу поцілувати руку цій благородній дівчині, але вона забирає її і ніжно цілує мене в щоку.

До селища приїздять чвалом вершники. Кожен має мачете — великий ніж, яким рубають цукрову тростину і який висить у них, мов шпага, на лівому боці, величезний револьвер у кобурі на правому боці, а також підперезаний патронташем, повним набоїв. Усі спішуються. До нас підходить чоловік років сорока з монголоїдним обличчям, індіанським розрізом очей та мідною шкірою. Він високий, стрункий, у великому брилі з рисової соломи.

— Добрий день. Я хефе сівіль, префект поліції.

— Добрий день, пане.

— Чому ви не повідомили нас, що у вас тут п’ятеро кайєннських утікачів? Вони вже цілий тиждень у селищі. Відповідайте.

— Ми чекали, коли в них загояться опіки й вони зможуть ходити.

— Ми заберемо їх до Гуїрії. По них приїде вантажна машина.

— Хочете кави?

— Так, дякую.

Ми сидимо колом і п’ємо каву. Я дивлюся на префекта й поліцейських. Вигляд у них не злий. У мене таке враження, ніби вони виконують наказ високого начальства, але самі з ним не згодні.

— Ви втекли з острова Дьябль?

— Ні, ми пливемо з Джорджтауна, з Британської Гвіани.

— Чому ж ви там не залишилися?

— Там важко заробляти собі на хліб.

Префект усміхається й каже:

— Гадаєте, тут вам буде краще, ніж у англійців?

— Атож. Ми ж бо, як і ви, латиняни.

До нашого гурту підходять ще сім-вісім чоловік. Попереду ступає сивий, середнього зросту чоловік років п’ятдесяти зі шкірою кольору дуже світлого шоколаду. Великі чорні очі світяться розумом і щирістю. Праву руку він тримає на руків’ї мачете, що висить при боці.

— Префекте, що ви збираєтеся робити з цими людьми?

— Відвезу до гуїрійської в’язниці.

— Чом би вам не залишити їх у наших родинах? Кожен із нас візьме собі котрогось одного.

— Не маємо на це права. Ми виконуємо наказ губернатора.

— Але ж вони не вчинили на венесуельській землі ніякого правопорушення.

— Я з вами згоден. І все ж таки це люди дуже небезпечні. Коли вже їх відіслали на французьку каторгу, то це означає, що вони вчинили серйозні злочини. Навіть більше, ці п’ятеро втекли без документів, і коли поліція їхньої країни дізнається, що вони у Венесуелі, то зажадає, щоб ми їх видали.

— Ми хочемо залишити їх у нас.

— Ми виконуємо наказ губернатора і ке можемо цього дозволити.

— Можете. Губернатор що — знає про цих п’ятьох знедолених? Людина ніколи не буває пропаща. Може, колись у житті вона й зробила щось погане. Але їй треба дати можливість виправитися, стати порядною й корисною для суспільства. Правда ж, люди?

— Авжеж, — хором відповідають чоловіки й жінки. — Залиште їх у нас, ми допоможемо їм зажити новим життям. За тиждень ми досить добре взнали їх, вони справді славні хлопці.

— Їх замкнули в камерах цивілізованіші за нас люди, щоб вони більш не коїли лиха, — каже префект.

— А що ви називаєте цивілізацією, пане? — питаю я. — Гадаєте, коли французи мають ліфти, літаки й підземні поїзди, то вони вже цивілізованіші від цих людей, які прийняли нас і виходили? То знайте, я вважаю, ідо ці люди, які просто живуть на природі, надзвичайно цивілізовані, душевні й розумні, хоч і не мають досягнень технічної цивілізації. Вони не користуються здобутками прогресу, але милосердніші, ніж будь-які інші так звані цивілізовані нації. Я віддаю перевагу неписьменному чоловікові з цього селища перед магістром із паризької Сорбонни, що колись матиме душу того прокурора, який мене засудив. Бо цей завжди буде людиною, а той уже перестав нею бути.

— Я вас розумію. Але я тільки виконавець. А. ось і машина. Прошу вас, виконайте наше розпорядження, щоб не було інциденту.

Кожен гурт жінок цілує того втікача, якого вони доглядали. Тібісай, Нені та й Негріта, цілуючи мене, гірко плачуть. Чоловіки тиснуть нам руки, показуючи в такий спосіб, як їм прикро, що нас забирають до в’язниці.

До побачення, ірапці! До побачення, благородні люди, які не побоялись осудити власті своєї країни й захистити ще вчора незнайомих вам бідолах! Ваш хліб, той хліб, що його ви відривали від свого рота й давали мені, став для мене символом людського братерства, високим прикладом поведінки на майбутні часи. Завжди роби добро тим, хто страждає, навіть якщо для цього доводиться в чомусь відмовити собі. Допомагай нещаснішим від себе… І якщо згодом я стану вільним, то завжди, коли зможу, допомагатиму іншим так, як мене навчили це робити перші люди, котрих я зустрів у Венесуелі.

Каторга в Ель-Дорадо

За дві години ми приїздимо до великого селища Гуїрії. Тут морський порт, і Гуїрія претендує на те, щоб бути справжнім містом. Префект сам передає нас начальникові поліції всієї цієї округи. В комісаріаті з нами поводяться непогано, але влаштовують допит, і тупий судовий слідчий не хоче й припустити, що ми припливли з Британської Гвіани, де жили вільно. Навіть більше, коли ми на його вимогу пояснюємо, чому після такої короткої подорожі з Джорджтауна прибилися до затоки Парія вкрай знесилені, слідчий заявляє, що ми глузуємо з нього, розповідаючи, нібито потрапили в шторм.

— Два величезні банановози зазнали під час того шторму катастрофи, один суховантаж із бокситовою рудою пішов з усім екіпажем на дно, а ви на своєму човнику завдовжки п’ять метрів уціліли?! Хто вам повірить? Та з цієї баєчки посміється навіть божевільний жебрак, що просить милостиню на ринку. Ви брешете!

— З’ясуйте все це в Джорджтауні.

— Я не хочу, щоб англійці сміялися з мене!

Цей упертий, недоумкуватий, недовірливий, та ще й претензійний слідчий надсилає після цього хтозна-кому якесь повідомлення. В усякому разі, одного дня о п’ятій ранку нас будять, заковують у кайдани й кудись везуть у вантажній машині.

Порт Гуїрія, як я вже згадував, лежить у затоці Парія, якраз навпроти Трінідаду. Його кораблі запливають і в гирло Оріноко.

Десятеро поліцейських ведуть нас п’ятьох, закутих у кайдани, до Сьюдад-Болівара — столиці штату Болівар. Ця подорож розбитими путівцями дуже виснажлива. Цілих п’ять днів їде машина, у кузові якої підскакують, мов мішки з горіхами, арештанти й поліцейські. Ночуємо ми теж у кузові, а вранці знову рушаємо в дорогу.

Нарешті ця довга й жахлива подорож закінчується — більш як за тисячу кілометрів від океану, в сельві, через яку від Сьюдад-Болівара до Ель-Дорадо тягнеться грунтова дорога.

Ми — й арештанти, й поліцейські — приїздимо до Ель— Дорадо, маючи вкрай поганий вигляд.

Що таке Ель-Дорадо. Колись це була надія іспанських конкістадорів. Коли вони бачили, як індіанці поверталися звідти з золотом, то щиро вірили, що там є золота гора чи принаймні напівзолота земля. Тепер Ель-Дорадо — це передусім селище на березі річки, в якій повно м’ясоїдної риби, що за кілька хвилин може зжерти людину або тварину. Посеред річки лежить острів, а на острові розташований справжній концентраційний табір — венесуельська каторга. Вона являє собою огороджений колючим дротом квадрат завбільшки сто п’ятдесят на сто п'ятдесят метрів. Майже чотириста чоловік там сплять, навіть у негоду, просто неба, бо кількох навісів з оцинкованої бляхи для стількох в’язнів не вистачає.

І хоч ми страшенно потомилися у цій подорожі, нас одразу ж, о третій годині дня, ведуть до концтабору, не вислухавши наших пояснень і нічого не пояснивши нам. А вже о пів на четверту, навіть не записавши наших прізвищ, двом із нас дають по заступу, а трьом — по кайлу. П’ятеро солдатів під командуванням капрала, погрожуючи нам рушницями та нагаями з бичачих жил, женуть нас на роботу. Ми здогадуємося, що в такий спосіб охоронці хочуть показати нам свою силу. Тому не послухатися їх зараз дуже небезпечно. А згодом буде видно.

Приходимо туди, де працюють каторжани. Нам наказують копати рівчак на узбіччі дороги, яку прокладають через сельву. Ми мовчки підкоряємося: кожен працює, скільки має сил, не підводячи голови. Проте чуємо тільки образи й бачимо, як в’язнів жорстоко шмагають нагаями. Одначе вдарити когось із нас охоронці не зважуються. Мабуть, вони навмисне б'ють своїх каторжан, щоб показати нам, як тут поводяться з в’язнями.

Сьогодні субота. Після роботи нас, спітнілих і брудних, ведуть до табору.

— П'ятеро кайєннців, ідіть сюди! — кличе нас один капрал — мулат заввишки з метр дев'яносто. В руці у нього нагай. Цей нелюд пильнує за внутрішньою дисципліною в таборі.

Він наказує нам почепити свої гамаки біля воріт. Щоправда, під навісом, який захищатиме нас від дощу й сонця.

Більшість в’язнів тут — колумбійці, решта — венесуельці. Мабуть, на жодній іншій каторзі не лупцюють каторжан так, як у цій колонії. Коли б так били віслюка, як тут б’ють людей, він би здох. Проте майже всі в'язні в таборі почуваються добре, бо одержують ситну, смачну їжу. Ми проводимо невеличку нараду й ухвалюємо: якщо наглядач ударить когось із нас, ми всі полягаємо на землю і, нехай нас хоч ріжуть, не встанемо. Тоді напевне прийде якийсь начальник, і ми його спитаємо, чого нас кинули до цього табору — адже ми не вчинили на венесуельській землі ніякого правопорушення. Ми кличемо капрала, що стежить за внутрішньою дисципліною. Цей кат підходить з нагаєм у руці. Ми обступаємо його.

— Чого вам треба від мене?

— Хочемо сказати тобі кілька слів, — звертаюся до нього я. — Ми ні разу не порушимо вашого розпорядку, тож у тебе не буде приводу бити нас. Але ми помітили, що ти шмагаєш нагаєм будь-кого й без будь-якої причини— Ми покликали тебе, щоб заявити: того ж дня, коли ти вдариш котрогось із нас, тобі буде смерть— Зрозумів?

— Зрозумів, — відповідає мулат.

— І ще одна тобі порада.

— Яка? — перепитує він глухим голосом.

— Якщо схочеш переказати комусь наші слова, то перекажи їх офіцерові, а не солдатові.

— Гаразд, — відповідає капрал і йде від нас.

Ця розмова відбувається в неділю, коли в’язні не виходять на роботу— До нас з’являється офіцер.

— Як тебе звати?

— Метелик.

— Це ти ватажок у кайєннців?

— Нас п’ятеро, й усі ми ватажки.

— Тоді чому із наглядачем розмовляв саме ти?

— Бо я найкраще знаю іспанську мову.

Переді мною капітан національної гвардії. За його словами, охороною командує не він, а два офіцери, старші за нього. Але сьогодні їх у таборі нема, вони приїдуть у вівторок.

— Ти погрожував убити наглядача, якщо він ударить когось із вас, від свого імені й від імені своїх товаришів?

— Так, і наші наміри дуже серйозні. Тепер скажу вам ще таке: ми попередили наглядача, що не даватимемо приводу для тілесних покарань. Ви, капітане, знаєте, що ми не вчинили у Венесуелі ніякого правопорушення і нас не судив ніякий суд.

— Я нічого не знаю. Вас привезли до табору без документів, передали тільки таку записку від директора: «Пошліть цих людей на роботу одразу ж після їхнього приїзду».

— Гаразд, капітане, будьте справедливі, ви людина військова. Дайте своїм солдатам розпорядження, щоб вони, поки приїде ваше начальство, поводилися з нами не так, як поводяться з рештою в’язнів. Запевняю вас: нас не судили й не мають підстав судити, ми не вчинили у Венесуелі ніякого правопорушення.

— Гаразд, я дам такий наказ. Сподіваюся, ви не обманюєте мене.

Пополудні цієї першої неділі я встигаю роздивитися тутешніх в’язнів. Передусім мене вражає те, що всі вони фізично почуваються добре. По-друге, вони вже звикли, що їх щодня шмагають нагаєм, і терплять це навіть у неділю. Можна подумати, що вони відчувають задоволення від цього шмагання. Тому раз по раз і порушують дисципліну, грають у кісточки, обкрадають товариша, кидають непристойні слова жінкам, що приходять з села, приносячи в’язням солодощі та сигарети. Ті відповідають їм такими самими словами. В’язні віддають їм плетений кошик чи якийсь вирізьблений ними самими предмет за вбогий гріш або за коробку сигарет. Є в’язні, які заговорюють жінці зуби, беруть у неї через огорожу з колючого дроту те, що вона їм пропонує, і враз утікають, не віддавши їй обіцяного предмета, і зникають серед натовпу інших в’язнів. За всі ці порушення, навіть за найдрібніші, в’язні зазнають немилосердних тілесних покарань, від постійного шмагання нагаями шкіра на них уже буквально одубіла, в таборі панує страх, проте все це не дає ніякої користі суспільству і не зміцнює порядку в таборі, бо ці бідолахи анітрохи від цього шмагання не виправляються.

Звісно, дисциплінарна в’язниця на Сен-Жозефі з її тишею жахливіша за цей табір. Тут страх минає швидко. В’язень має змогу розмовляти вночі, до і після роботи, в неділю він одержує також ситну їжу, і йому неважко відбувати свій термін, який ніколи не перевищує п’яти років.

У неділю ми куримо, п’ємо каву. До нас підходять кілька колумбійців, але ми ввічливо, проте рішуче проганяємо їх. Треба, щоб нас тут мали за особливих в’язнів, інакше ми пропадемо.

Другого дня, в понеділок, о шостій ранку ми, ситно поснідавши, разом з усіма вирушаємо працювати. Ось як тут випроводжають в'язнів на роботу: дві шереги людей шикуються одна навпроти одної — п’ятдесят в’язнів і п’ятдесят солдатів. По солдату на в’язня. Між шерегами лежать п’ятдесят знарядь праці: кайла, заступи, сокири. В’язні й солдати дивляться одні на одних. Перші сповнені тривоги, другі — збуджені, ладні щомиті накинутися кожен на свого в’язня. Сержант кричить: «Такий-то — кайло!» Бідолаха поквапно хапає кайло, а сержант ту ж мить вигукує: «Номер такий-то!» Це означає, що солдат під цим номером наглядатиме за тим в’язнем. Названий солдат біжить за сердегою і шмагає його нагаєм. Ця жахлива сцена відбувається двічі на день. Здається, то не солдати женуть на роботу в’язнів, а погоничі шмагають батогами віслюків.

Ми заціпеніли від страху, чекаючи своєї черги. На щастя, з нами все діється інакше.

— П’ятеро кайєннців, ідіть сюди! Молодші, беріть кайла, а двоє старших — заступи!

Ми рушаємо. Бігти не біжимо, одначе йдемо швидко. Нас супроводжують четверо солдатів і капрал. Цей день був довший і тривожніший, ніж перший. Геть посмуговані нагаями люди, знемагаючи, кричали, мов причинні, падали на коліна й благали, щоб їх більше не били. Пополудні одних в’язнів послали стягувати докупи недогорілі дерева, інших — підбирати хмиз та зносити його на велике багаття посеред просіки. Кожен солдат без упину шмагав нагаєм свого в’язня, щоб той швидше збирав недогарки й бігом ніс їх на купу. Ця шалена біганина доводила декотрих до нестями, і чоловік, поспішаючи, іноді хапав гілляку за кінець, який ще горів. І ось так, з попеченими руками, босоніж, під градом ударів, в’язні цілі три години бігали по жару та гілках, які ще курилися. Нас п’ятьох не послали розчищати недавно прорубану просіку. І добре зробили, бо ми домовилися працювати не розгинаючи спини, але якби когось із нас ударили, ми б накинулися на своїх охоронців, роззброїли їх і перестріляли.

Сьогодні вівторок, але на роботу ми не пішли. Нас викликали до кабінету двох офіцерів національної гвардії. Обидва дивуються, що нас привезли до Ель-Дорадо без жодного документа, який свідчив би про суд над нами. В усякому разі, офіцери обіцяють наступного дня розпитати про все в директора каторжної колонії.

Відповіді довелося чекати не довго. Ці два майори, безперечно, люди дуже суворі, можна навіть сказати, жорстокі, однак коректні: вони зажадали, щоб директор каторжної колонії приїхав сюди й усе нам пояснив.

І ось ми стоїмо перед директором та двома офіцерами національної гвардії.

— Французи, я директор колонії Ель-Дорадо. Ви хотіли поговорити зі мною. Чого вам треба?

— Насамперед скажіть, який суд засудив нас позаочі до цих каторжних робіт? На який термін і за який злочин? Ми припливли до венесуельського селища Ірапи. І не вчинили жодного правопорушення. Тоді чого нас сюди привезли? Поясніть, чому нас примушують тут працювати!

— У світі йде війна. Отже, ми маємо з’ясувати, хто ви такі.

— Гаразд, але це не дає вам права посилати нас на каторгу.

— Ви втекли від французького правосуддя, і ми повинні дізнатись, чи воно не вимагає вас до Франції.

— Припустімо. Але я запитую ще раз, чому з нами поводяться так, наче ми відбуваємо покарання?

— Згідно з нашими законами, ви відбуваєте тут попереднє ув’язнення, поки ведеться слідство.

Ця суперечка тривала б ще довго, якби її не урвав один з офіцерів.

— Пане директоре, — промовив він, — ми не маємо права поводитися з цими людьми так, як поводимося з рештою в’язнів. На мою думку, поки ви не повідомите Каракас про цей особливий випадок і не дістанете відповіді, ми не повинні посилати цих п’ятьох на будівництво дороги.

— Це небезпечні люди! Вони погрожували вбити наглядача, якщо він їх ударить. Ви це підтверджуєте?

— Не тільки підтверджуємо, пане директоре, а й повторюємо ще раз: кожного, хто зважиться вдарити бодай одного з нас, ми вб’ємо.

— А якщо це буде солдат?

— Усе одно. Ми не зробили нічого поганого, щоб з нами так поводились. Наші закони й тюремні режими, може, навіть жорстокіші за ваші, але ми не дозволимо, щоб нас шмагали, мов худобу.

Директор переможно обертається до офіцера:

— Самі бачите, які небезпечні ці люди!

Начальник охорони — той, що трохи старший віком, — якусь хвилю вагається, а потім, на превеликий наш подив, каже:

— Ці втікачі мають рацію. Ми нічим не можемо виправдати їхнє перебування в колонії. Тож із двох одне, пане директоре: або ви підшукуєте для них роботу окремо від решти в’язнів, або вони не ходитимуть на будівництво дороги зовсім. Якщо ми посилатимемо французів разом з усіма, то одного дня хтось із солдатів їх таки вдарить.

— Що ж, побачимо. А поки залиште їх у таборі. Завтра я вам скажу, що з ними робити. — І директор іде від нас.

Я дякую офіцерам. Вони частують нас сигаретами і обіцяють дати ввечері розпорядження своїм підлеглим ні в якому разі не бити нас.

Ось уже цілий тиждень ми в колонії. На роботу не ходимо. Вчора, у неділю, сталось щось жахливе. Колумбійці кинули жеребок, щоб визначити, хто має вбити наглядача— мулата. Це завдання випало чоловікові років тридцяти. Йому дали ложку із загостреною ручкою. І цей чоловік мужньо виконав угоду, вкладену зі своїми друзями. Він завдав мулатові трьох ударів у груди. Наглядача негайно відвезли до лікарні, а вбивцю прив’язали до стовпа посеред табору. Солдати, мов навіжені, почали шукати скрізь іншу зброю. З усіх боків на в’язнів градом посипалися удари. А що я не встиг швидко скинути штани, то один із солдатів у запалі шмагонув мене по ногах нагаєм. Барр’єр схопив лаву й замахнувся нею на солдата. Інший солдат штрикнув багнетом Барр’єра в руку, а я тим часом садонув ногою в живіт того солдата, який ударив мене. Я вже підняв із землі рушницю, коли до нас долинув гучний голос:

— Перестаньте! Не чіпайте французів! Французе, кинь рушницю! — Це кричав капітан Флорес, той самий, який першого дня приймав нас у таборі.

Він утрутився саме тієї миті, коли я вже хотів був стріляти в солдатів. Якби не капітан, я таки вбив би кількох із них: звісно, ми теж безглуздо загинули б тут, на краю світу, на цій венесуельській каторзі, куди нас не знати чому запроторили.

Завдяки енергійному втручанню капітана солдати облишили нас і подалися зганяти злість на інших в’язнях. Отоді ми й стали свідками жахливої сцени.

Наглядач і двоє солдатів накинулися на прив’язаного до стовпа колумбійця й почали безперестану його лупцювати. Вони били його з п’ятої вечора до шостої ранку. Виявляється, щоб загнати людину в могилу, бити її треба довго! Час від часу вони робили перерву, допитуючись у колумбійця, хто його спільники, хто дав йому ложку, хто її нагострив. Той чоловік нікого не виказав, навіть коли йому пообіцяли, що перестануть катувати, якщо він про все розповість. Він багато разів непритомнів. Його приводили до тями, виливаючи на нього відро води. Кульмінаційний момент настав о четвертій ранку. Побачивши, що колумбієць уже не реагує на удари й тіло його навіть не смикається, кати перестали бити.

— Сконав? — спитав офіцер.

— Хтозна.

— Відв’яжіть його й поставте навкарачки.

Четверо солдатів поставили бідолаху на коліна та руки. Тоді один із катів шмагнув його нагаєм по сідницях. Від цього страшного удару в колумбійця вихопився нарешті болісний крик.

— Бийте далі, — наказав офіцер. — Він ще не сконав.

Колумбійця лупцювали до світанку. Однак він не помер від цих тортур, гідних середньовіччя, тортур, яких не витримав би й кінь. Коли нещасного перестали бити й вилили на нього кілька відер води, в нього ще вистачило сили з допомогою солдатів звестися на ноги. Він навіть постояв ще кілька хвилин сам. Тоді прийшов санітар із склянкою в руці.

— Випий проносне, — сказав офіцер, — тобі полегшає.

Колумбієць спершу завагався, потім одним духом вихилив рідину в склянці. Через хвилину він упав і вже більше не підвівся. Конаючи, він іще прошепотів: «Йолопе, вони ж тебе отруїли!»

Чи треба казати, що всі в’язні, у тому числі й ми, французи, поприкипали до місця. Ми були мов громом уражені. Це вдруге в житті мені захотілося вмерти. Мене так і поривало схопити рушницю, яку недбало тримав неподалік один солдат. Зробити це не дала лише думка про те, що мене можуть убити, перше ніж я встигну відтягти затвор і вистрелити в солдатів.

За місяць мулат знову повернувся до табору, й тут запанував страх. Одначе, мабуть, йому на роду було написано здохнути в Ель-Дорадо. Однієї ночі охоронець, повз якого проходив мулат, перехопив його.

— Ставай навколішки, — наказав йому солдат.

Мулат скорився.

— Молись, бо ти зараз помреш.

Солдат дав йому змогу проказати коротку молитву й тричі стрельнув з рушниці в нього. В’язні розповідали згодом, що солдат застрелив мулата, зненавидівши його тоді, коли побачив, як цей кат, мов дикун, бив бідолашних людей. Інші твердили, нібито мулат доніс командирам на солдата, заявивши їм, що він познайомився з ним у Каракасі й, мовляв, до служби у війську цей солдат був злодієм. Мабуть, цього солдата, вельми відважну й благородну людину, теж поховали неподалік від його жертви.

Через цю подію про нас поки що забули. До речі, решта в'язнів два тижні теж не виходила на роботу. Сільський лікар швидко загоїв Барр’єрові рану від багнета.

Тепер до нас ставляться шанобливо. Вчора Шапар поїхав до селища куховарити в директора колонії. Гітту й Барр’єра звільнили, бо з Французької Гвіани надійшло про нас повідомлення. У ньому говорилося, що ці двоє відбули своє покарання і їх випустили на волю. Я ж видав себе за італійця. Проте з Кайєнни прислали мої відбитки пальців назвали моє справжнє прізвище й повідомили, що мене засуджено на довічне ув’язнення. Таке саме пояснення надійшло й щодо Депланка, засудженого до двадцятирічного ув’язнення, та щодо Шапара. Директор каторги гордо повідомив нам про цю телеграму з Французької Гвіани.

— Одначе, зваживши на те, — сказав він, — що ви; не вчинили у Венесуелі нічого поганого, ми потримаємо вас іще трохи, а тоді випустимо на волю. Але для цього ви повинні сумлінно працювати й добре поводитися. Нам треба придивитися до вас.

У розмовах зі мною офіцери не раз нарікали на те, що в селі не вистачає свіжих овочів. Колонія має своє поле, але на ньому ростуть тільки рис, кукурудза та чорна квасоля. Я беруся посадити їм городину, якщо вони дістануть насіння. Вони згоджуються.

І ось перша вигода: мене й Депланка випускають із табору. А з нами й ще двох засланців, заарештованих у Сьюдад-Болі варі. Один з них парижанин, другий корсіканець. Для нас чотирьох поставили два дерев’яні будиночки й накрили їх пальмовим листям. У одному поселяюсь я з Депланком, у другому — двоє наших товаришів.

Ми з парижанином Тото робимо столи на високих ніжках і ставимо їх у корита з нафтою, щоб мурашки не дісталися до нашого насіння. Невдовзі маємо міцну розсаду помідорів, баклажанів, динь, квасолі. Потім пересаджуємо розсаду на грядки, бо мурашки їй уже не страшні. Розсаду помідорів ми весь час поливаємо.

— Поглянь, що це таке? — якось питає мене Тото. — Бачиш, як блищить цей камінчик. Помий його.

Тото дає камінчик мені. Він завбільшки з нутову зернину Коли ми його помили, він заблищав ще дужче, особливо там, де від нього відпала тверда глиняна кірка.

— Це часом не діамант?

— Припни язика, Тото! Ні до чого базікати, якщо це навіть і діамант. Може, нам пощастило натрапити на діамантові поклади? Сховай камінчика, зачекаємо вечора.

Вечорами я даю уроки математики одному капралові (тепер він уже полковник), який готується складати вступні іспити до офіцерської школи. Цього благородного й чесного чоловіка, з яким я дружу вже понад двадцять п’ять років, звуть Франсіско Болагно Утрера.

— Франсіско, що це таке?

— Діамант, — відповідає Франсіско, пильно оглянувши камінчик. — Сховай і нікому не показуй. Де ти його знайшов?

— На помідорній грядці.

— Дивно. А може, ти приніс його з водою із річки? Ти зачерпуєш відром з водою трохи піску?

— Еге ж, буває.

— Так воно і є. Ти зачерпнув діамант з Кароні. Тепер придивляйся добре — але роби це обережно — може, принесеш на грядку ще діамантів. Бо там, де знаходять один діамант, неодмінно мають бути ще кілька.

Тото береться до роботи. Він зроду так не працював. Зрештою двоє наших товаришів, яким ми нічого не розповіли, не витримують і кажуть:

— Тото, перестань так ішачити! А то ще надірвешся. До того ж ти носиш із річки на грядку більше піску, ніж води!

— З піском земля стає трохи м’якшою, друзі, — відповідає Тото. — І воду краще пропускає.

Незважаючи на наші жарти, Тото й далі тягає відра з водою одне за одним. Якось ополудні, коли ми сидимо в затінку, він падає з відром просто перед нами, а з висипаного піску визирає діамант завбільшки з дві нутові зернини. Оболонка на ньому теж подряпалася — інакше ми його не побачили б. Тото припустився помилки, одразу ж підібравши діамант.

— Поглянь! — скрикує Депланк. — Це часом не діамант? Солдати мені розповідали, що в річці є діаманти й золото.

— Того ж я весь час і тягав воду! Тепер самі бачите, що я не такий дурний! — задоволено каже Тото.

Одне слово, за півроку Тото вже мав сім-вісім каратів діамантів. Я теж назбирав з три десятки тих камінчиків. А одного дня знайшов камінець на шість каратів, з якого пізніше, коли його відшліфували в Каракасі, вийшов діамант майже на чотири карати. Я з ним не розлучаюся, ношу на пальці й удень і вночі. Депланк і корсіканець Антарталья теж назбирали по кілька коштовних камінців. Свої діаманти я поскладав у капсулу, яку й далі ношу з собою. Мої товариші теж поробили собі з кінчика бичачого рогу своєрідні капсули, в яких і зберігають свої невеличкі скарби.

Крім капрала Франсіско Болагно Утрери, ніхто про це нічого не знає. Помідори й інша городина виросли. Офіцери акуратно розплачуються з нами за овочі, які ми носимо їм щодня.

Ми почуваємось досить вільно. Працюємо без охорони, живемо у двох своїх будиночках. До табору не ходимо.

До нас ставляться добре. Звісно, час від часу, коли трапляється нагода, ми вимагаємо в директора відпустити нас звідси. І щоразу він відповідає: «Вже скоро». Але ми тут ось уже вісім місяців, а нас не відпускають. Тоді я заводжу мову про втечу. Одначе Тото нічого не хоче слухати. Решта товаришів теж. Аби обстежити річку, я роздобув собі волосінь і гачок. Тож продаю знаменитих карібів — м’ясоїдну рибу, зуби якої схожі на зуби акули й до того ж так само жахливі.

Деякі офіцери посилали в’язнів потайки шукати золото й діаманти в річці Кароні. Наслідки були непогані, щоправда, не траплялося якихось казкових знахідок, але знайдене стимулювало подальші пошуки. Нижче мого города двоє чоловіків орудували китайськими капелюхами, перевернутими наголовками вниз. Вони наповнювали капелюхи землею й розмивали її у воді. Оскільки діамант важчий за землю, то він залишався на дні капелюха. Невдовзі тут сталося вбивство. Вбивця обікрав свого «хазяїна». Цей скандал призвів до закриття підпільної «копальні».

В таборі є один в'язень, у якого все тіло всіяне татуюванням. На шиї у нього написано: «Дуля перукареві!» В цього в’язня паралізована права рука, перекошений рот, з якого часто висувається слинявий язик, — усе це свідчить про те, що він зазнав однобічного паралічу. Де? Ніхто цього не знає. Він прийшов сюди раніше за нас. Звідки він? Коли судити з того напису на шиї «Дуля перукареві!», можна безпомилково сказати, що це каторжанин.

Наглядачі та в’язні називають його Піколіно. З ним добре поводяться й регулярно тричі на день годують і дають сигарети. Голубі очі в нього вельми жваві й не завжди сумні. Коли він дивиться на когось, хто йому припав до вподоби, його зіниці блищать. Він розуміє все, що йому кажуть, але сам не може ні говорити, ні писати: правиця в нього паралізована, а на лівій руці бракує трьох пальців. Цей сердега стоїть цілими годинами біля огорожі з колючого дроту, чекаючи, коли я проходитиму з овочами до офіцерської їдальні. Тож я щоранку, несучи овочі, зупиняюсь і розмовляю з Піколіно. Прихилившись до дротяної огорожі, він дивиться на мене гарними голубими очима, повними життя в цьому майже мертвому тілі. Я кажу йому кілька приємних слів, і він, киваючи головою й кліпаючи очима, дає мені зрозуміти, що осягнув мою мову. Його бідолашне паралізоване обличчя на мить прояснюється, а очі спалахують, бажаючи щось мені сказати. Я завжди приношу йому кілька лакоминок: салат з помідорів, салат— латук або огірки, приправлені оцтом, невеличку диню, засмажену на жару рибину. Він неголодний, бо на венесуельській каторзі їжа ситна, але це збагачує його меню. Кілька сигарет завжди доповнюють мої подарунки. Ці мої короткі відвідини Піколіно стали вже такими звичними, що солдати і в’язні називають його сином Метелика.

Свобода

Дивна річ, венесуельці такі привабливі й чарівні люди, що я починаю вірити їм. Я передумав тікати й змирився із своїм становищем в’язня, сподіваючись стати колись часточкою венесуельського народу. Це здається парадоксом. Таке дике поводження з в’язнями не викликає в мене захвату від цього суспільства, але я розумію, що й венесуельські в’язні, й солдати вважають тілесні покарання цілком нормальним явищем. Коли котрийсь із солдатів провиниться, його теж шмагають нагаєм. А через кілька днів цей самий солдат розмовляє з капралом, сержантом чи офіцером, який його бив, так ніби нічого й не сталося.

Такий варварський режим запровадив у країні диктатор Гомес, який правив тут багато років. Цей жорстокий звичай настільки вкорінився, що начальник поліції шмагає нагаєм і цивільних жителів, які підлягають його юрисдикції.

На волю я вийшов внаслідок державного перевороту. То був напіввійськовий, напівцивільний переворот, який повалив президента республіки генерала Ангаріту Медіну, одного з найбільших лібералів, яких тільки знала Венесуела. Він був такий добрий, так демократично настроєний, що не вмів чи не хотів чинити опір державному перевороту. Він категорично відмовився допустити пролиття крові венесуельців задля того, щоб утриматися на своєму посту. Напевне, цей військовий демократ не знав, що відбувається в Ель-Дорадо.

В усякому разі, через місяць після перевороту до нас прислали нових офіцерів. Почалося розслідування обставин отруєння колумбійця «проносним». Директора колонії замінив колишній дипломат-адвокат.

— Так, Метелику, завтра я відпущу вас на волю. Але мені хотілося б, щоб ви взяли з собою нашого бідолашного Піколіно. В нього нема ніякої посвідки, але я йому видам. Що ж до вас, то ось вам посвідка про особу з вашим справжнім прізвищем. Умови такі: спершу ви поживете рік у невеличкому селищі, а потім переїдете до великого міста. В селищі ви не будете під вартою, але все ж таки нам треба подивитись, як ви житимете далі. Якщо через рік місцевий поліційний начальник засвідчить вашу добру поведінку, то цим він покладе вашому засланню край. Тоді, гадаю, Каракас став би для вас ідеальним містом. У всякому разі, ви офіційно маєте дозвіл жити в нашій країні. Ваше минуле для нас уже не має значення. Тепер вам тільки треба довести, що ви здатні знову бути порядною людиною. Сподіваюся, років через п’ять ви станете моїм співвітчизником, прийнявши наше громадянство й здобувши нову батьківщину. Хай вам помагає Господь! Дякую за те, що ви згодилися подбати про цю жалюгідну руїну Піколіно. Я не можу випустити його на волю, поки хтось не візьметься піклуватися про нього. Сподіватимемось, він десь підлікується.

Завтра о сьомій ранку я. разом з Піколіно вийду на волю. До горла мені підкочується клубок. Нарешті я назавжди подолав «шлях занепаду». Нині липень 1944 року. Я тринадцять років чекав цього дня.

Я повертаюся до свого будиночка. Вибачаюся перед товаришами, пояснивши їм, що мені треба побути на самоті. Я надто розчулився й не хочу, щоб вони це бачили. Потім роздивляюся посвідку, яку вручив мені директор: у лівому ріжку — моя фотокартка, вгорі — номер 1728629 і дата звільнення: 3 липня 1944 року. Посередині — моє прізвище, під ним»-ім’я. Далі — число і рік народження. 16 листопада 1906 року. Посвідка справжня, вона з печаткою й підписана самим директором бюро встановлення особи. Мета перебування у Венесуелі: «Проживання». Яке прекрасне це слово — проживання! Воно означає, що я проживаю у Венесуелі. В мене калатає серце. Мені хочеться впасти навколішки й помолитися, подякувати Богові. Але ти не вмієш молитися, Метелику, ти нехрещений. До якого Бога тобі звертатися? Ти ж бо не належиш ні до якої релігії. Кому тобі молитися? Доброму Богові католиків? Протестантів? Іудеїв? Магометан? Кого з них мені вибрати, щоб проказати до нього молитву? Я змушений сам складати собі молитву з різних десь колись почутих фраз, бо не знаю цілком жодної молитви. Але навіщо сьогодні я дошукуюсь, до якого Бога маю звернутися? Хіба я не завжди думав, коли кликав його собі на допомогу або навіть хулив, про Господа — дитину Ісуса у своїй корзині, оточеній віслюком та буйволом? Невже в моїй свідомості не збереглося доброї згадки про ласкавих колумбійських черниць? І чому б не думати мені про єдиного величного єпископа з Кюрасао Іріне де Брюїна або ще «більш віддаленого від мене доброго священика з в’язниці Консьєржері?

Завтра я буду вільний, зовсім вільний! А через п’ять років прийму венесуельське підданство, бо не маю сумніву, що нічим не провинюся на цій землі, яка виявила мені довіру й надала притулок. Я повинен жити вдвічі чесніше, ніж усі інші люди.

Я й справді був непричетний до вбивства, за яке фараони, прокурор і дванадцять шкарбуні в-присяжних послали мене на каторгу. Це сталося тільки тому, що я був неабиякий розбишака. Отож довкола мене, добрячого пройди, неважко було сплести будь-яку брехню. Коли мене й кинули на «шлях занепаду», то це через те, признаюся щиро, що я був на нього постійним кандидатом. Інша річ — що таке покарання не гідне французького народу, адже кожне суспільство зобов’язане захищатись, а не підло мститися. Моє минуле не можна стерти, як напис крейдою на дошці, я повинен сам реабілітувати себе — передусім у власних очах, а потім уже в очах решти людей. Тож подякуй, Метелику, цьому милосердному Богові католиків, пообіцяй йому щось дуже важливе.

— Боже милосердний, прости мені, що я не вмію молитися, але подивись на мене й побачиш, що мені бракує слів, аби віддячити тобі за те, що ти привів мене сюди. Боротьба була важка, нелегко мені випало підійматися на Голгофу й нести хрест, який поклали на мене люди і, звісно, якщо я зміг подолати всі перешкоди й зберіг здоров’я до сьогоднішнього святого дня, то це тільки тому, що ти допоміг мені. Що я маю зробити, аби довести, що я щиросердо вдячний тобі за твої благородні діяння?

— Відмовитися від бажання мститися.

Я почув, чи мені здалося, що почув ці слова? Не знаю, але вони так грубо вдарили ляпасом мене в обличчя, що я майже згодився з тим, ніби справді їх почув.

— О ні! Тільки не цього вимагай від мене. Ці люди завдали мені стільки страждань. Як я можу вибачити нечесним фараонам чи лжесвідкові Полену? Не вирвати язика жорстокому прокуророві? Це неможливо. Ти просиш у мене забагато. Ні, ні й ні! Шкодую, що мушу заперечити тобі, але нізащо я не можу відмовитися від помсти.

Я виходжу з будиночка, тримаючи себе в руках, щоб не розкиснути. Ступаю кілька кроків по своєму городі. Тото поправляє стебла квасолі, щоб вони вилися по тичках. Усі троє — парижани. Тото, цей уламок злочинного світу з вулиці Лапи, кишеньковий злодій корсіканець Антарталья, який упродовж багатьох років позбавляв парижан їхніх гаманців, діжонець Депланк, що вколошкав такого самого, як він сам, сутенера, — підходять ближче. Вони дивляться на мене, і їхні обличчя сяють радістю від того, що я нарешті вільний. Безперечно, незабаром настане і їхня черга.

— Ти не приніс із селища вина чи рому, щоб відсвяткувати свій від’їзд?

— Даруйте, друзі, але я був такий розчулений, що не подумав про це. Пробачте мені мою забудькуватість.

— Ну що ти! — каже Тото. — Нема чого тобі вибачатися. Я зараз зварю всім добру каву.

— Ти щасливий, Метелику. Позаду стільки років боротьби… І ось ти остаточно вільний. Ми раді за тебе!

— Сподіваюся, скоро настане й ваша черга.

— Певна річ, — зітхає Тото. — Капітан сказав мені, що кожні два тижні відпускатиме на волю одного з нас. Що ти збираєшся робити далі?

Я трохи вагаюсь, — боюся видатися смішним цьому засланцеві й двом каторжанам, — потім хоробро відповідаю:

— Що я збираюся робити? А тут усе й так ясно: чесно житиму й працюватиму. У країні, яка виявила мені довіру, соромно було б учинити якесь правопорушення.

Я чекаю від товаришів іронічної відповіді, але вони, на превеликий мій подив, усі троє заявляють:

— Ми теж вирішили жити чесно. Ти маєш рацію, Метелику. Це буде нелегко, але венесуельці варті того, щоб їх поважати.

Я не вірю власним вухам. І це каже Тото, наш бастіль— ський гультіпака?! Я аж ніяковію. І в Антартальї, який усе своє життя нишпорив по чужих кишенях, теж такі самі наміри? Просто диво. А хіба Депланк, цей професійний сутенер, не збирається знов знайти жінку й експлуатувати її? Це ще більше дивно! Ми всі регочемо.

— Якби завтра ти опинився на Монмартрі, на Білій площі, й розповів про все це, тобі ніхто б не повірив!

— Такі люди, як ми, повірили б. Вони б усе зрозуміли. То тільки йолопи нічого не збагнули б. Переважна більшість французів і в думці не припускає, що людина з таким минулим, як у нас, може стати порядною. У цьому й полягає різниця між венесуельським народом і нашим. Я вже розповідав вам про іранського рибалку, який пояснив префектові, що людина ніколи не буває пропащою, треба тільки дати їй можливість стати чесною. Ті неписьменні рибалки з узбережжя затоки Парія — можна сказати, з Богом забутого куточка, що загубився у величезному гирлі Оріноко, — сповідують, самі того не знаючи, гуманістичну філософію, якої так бракує багатьом нашим співвітчизникам. Великий технічний прогрес, бурхливе життя породжують суспільство, яке прагне тільки одного: пошуків нових технічних винаходів, які полегшували б його існування. А користування новими науковими відкриттями нагадує лизання шербету: чим більше смакуєш, тим більшої хочеться втіхи. І боротьба триває далі. Все це вбиває душу, співчуття до ближнього, благородство. Людям бракує часу піклуватися про інших людей, тим більше про правопорушників. А ось у цій глушині навіть власті не такі, як у нас, хоч вони теж відповідають за громадський порядок. Ризикуючи мати великі неприємності, вони довіряють людині, бо, мабуть, вважають: задля порятунку людини варто ризикувати.

Тепер я маю темно-синій костюм. Його мені подарував мій учень, той, що нині полковник. Місяць тому він поїхав до офіцерської школи й успішно склав вступні іспити. Я радий, що бодай трохи допоміг йому своїми уроками. Від’їжджаючи, він подарував мені багато майже нових речей, які виявились якраз на мій зріст. Завдяки капралові національної гвардії Франсіско Болагно я вийду на волю добре одягнений.

Цей старший офіцер, нині полковник національної гвардії, впродовж двадцяти шести років ушановував мене своєю благородною й незмінною дружбою. Йому притаманні справжня чесність, шляхетність і найвищі почуття, які тільки може мати людина. Незважаючи на своє високе становище на військовій ієрархічній драбині, він ніколи не переставав дружити зі мною й допомагати мені чим тільки міг. Я багато в чому зобов’язаний йому, полковникові Франсіско Болгано Утрері.

Так, я все зроблю для того, щоб завжди бути чесною людиною. На шляху здійснення мого наміру є тільки одна перешкода — це те, що я ніколи не працював і нічого не вмію. Але я повинен робити будь-що, аби тільки чесно заробляти собі на хліб. Це буде нелегко, проте я певен, що свого доможуся. Завтра я буду такою самою людиною, як і решта. Ти, прокуроре, програв: я остаточно вирвався зі «шляху занепаду».

В останню ніч своєї одіссеї в’язня я знервований і перевертаюсь у гамаку то на один бік, то на другий. Потім устаю і йду на город, який я так старанно обробляв. Світить місяць, надворі ясно, як удень. Тихо тече річка. Не чути щебету пташок, вони сплять. Небо всіяне зірками, але місяць сяє так яскраво, що треба відвернутися від нього, щоб їх побачити. Перед і мною сельва, серед якої, в розчищеній прогалині, лежить селище Ель-Дорадо. Глибока тиша заспокоює мене.

Я вже виразно уявляю собі те місце, де завтра зійду з човна й ступлю на землю Сімона Болівара, людини, яка визволила цю землю від іспанського ярма й заповіла своїм синам почуття глибокої людяності. Це завдяки їм сьогодні я починаю нове життя.

Мені минає тридцять восьмий рік, я ще молодий. Здоров’я в мене міцне. Я ніколи серйозно не хворів і, гадаю, можу сказати, що залишився психічно нормальним. «Шлях занепаду» не позначився глибоко на моїй душі. Мабуть, тому, що я ніколи не належав йому по-справжньому.

У перші тижні на свободі я повинен буду не тільки знайти якийсь спосіб заробляти собі на хліб, а й підлікувати і прогодувати бідолашного Піколіно. Я взяв на себе велику відповідальність. Хоч Піколіно й буде для мене неабияким тягарем, я виконаю свою обіцянку й залишу цього сердегу аж тоді, коли влаштую його в лікарню.

Чи слід мені повідомити батька, що я на волі? Він уже багато років нічого про мене не знає. Де він тепер? Єдину звістку батько мав про мене тільки тоді, коли до нього навідалися жандарми з приводу однієї з моїх втеч. Ні, з цим не треба поспішати. Я не повинен знов ятрити його рану, яка за стільки років уже загоїлася. Повідомлю його після того, як влаштуюся, залагоджу свої справи. Одне слово, коли зможу написати: «Тату, твій син на волі, він став порядною, чесною людиною. Живе він тепер так і так. Тобі нема чого соромитися за нього. А пишу я тобі, щоб сказати, що завжди люблю тебе».

Йде війна, і хтозна, чи моє рідне село не зайняли боші. А втім, Ардеш не такий уже й важливий департамент у Франції. Може, його окупували не повністю. Що вони там знайдуть, крім каштанів? Так, я напишу додому аж тоді, коли стану гідним того, щоб писати.

Куди мені тепер податися? Поселюся, мабуть, на золотих копальнях у селищі Ель-Кальяо. Побуду там рік, який мені належить прожити в невеликому поселенні. Що ж я робитиму? Ох, не став наперед собі проблем. Там буде видно! Якщо доведеться копати землю, щоб заробити собі на хліб. копай. Передусім треба навчитися жити на волі. Це буде нелегко. Вже тринадцять років, за винятком тих кількох місяців у Джорджтауні, я не працював на себе. Одначе в Джорджтауні я непогано виплутувався із скрути. Тож тепер головне — жити так, щоб ніколи не коїти лиха. Що ж, побачу. Отже, завтра подамся до Ель-Кальяо.

Сьома година ранку. В безхмарному небі сяє тропічне сонце, щебечуть птахи, край города стоять мої друзі й добре поголений, одягнений у чистенький цивільний одяг Піколіно. Здається, все довкола — природа, птахи, люди — радіє і святкує мій вихід на волю. Разом з моїми друзями стоїть і один лейтенант, який проводжатиме нас до селища Ель-Дорадо.

— Обнімімося, — каже Тото. — І скоріше йди. Так буде краще для всіх.

— Прощавайте, любі друзі! Коли проїздитимете через Ель-Кальяо, розшукайте мене. Якщо я матиму власний дім, то він стане й вашим домом.

— Прощавай, Метелику! Щасти тобі!

Ми швидко простуємо на причал і сходимо до човна. Не минає і п’ятнадцяти хвилин, як ми перепливаємо річку.

— Ось вам папери Піколіно. Хай вам щастить, французе! Відтепер ви вільний. Прощавайте.

Не так легко скинути з себе кайдани, які проносив цілих тринадцять років. «Відтепер ви вільний». Лейтенант відвертається. За мною більше не наглядають. Ось і все. Ми хутко йдемо вгору від річки по вкритій рінню дорозі. У нас лише клуночок з трьома сорочками й одними штанами. Я в темно-синьому костюмі, білій сорочці й голубій краватці, що пасує до костюма.

Однак життя, звісно, не перебудуєш так просто, як перешивають гудзик. І хоч нині, через двадцять п’ять років, я венесуельський громадянин, одружений, маю дочку й щасливо живу в Каракасі, проте за ці роки я зазнав ще багато пригод, скуштував чимало успіхів і невдач. І все ж таки я завжди був вільною й чесною людиною. Може, колись я розповім про все це й про деякі трохи буденніші історії, для яких тут не знайшлося місця.