Метелик

Перші дні в столиці

Нам роблять кілька різних уколів і переводять пополудні до поліції — величезного комісаріату, в двері якого входять і виходять сотні поліцейських. Нас одразу ж приймає в своєму кабінеті начальник поліції цього великого портового міста. Обабіч нього сидять англійські офіцери в бездоганних мундирах кольору хакі й білих гетрах. Полковник киває нам головою, запрошуючи сідати навпроти нього, й чистісінькою французькою каже:

— Звідки ви пливли, коли вас помітили в морі?

— З каторги у Французькій Гвіані.

— А точніше.

— Я з острова Дьябль. А вони — з табору політичних в’язнів Ініні, це неподалік від річки Куру.

— Який ви мали вирок?

— Довічне ув'язнення.

— А індокитайці?

— Теж.

— Хто ви за професією?

— Електрик.

— А вони?

— Куховари.

— Ви за кого — за де Голля чи за Петена?

— Ми нічого не знаємо. Ми в'язні і хочемо чесно жити на волі.

— Ми поселимо вас у камеру, але вона буде і вдень і вночі відчинена. А коли перевіримо ваші слова, випустимо вас. Якщо ви сказали правду, вам нема чого боятися. Зрозумійте нас, іде війна, і ми мусимо бути обережніші, ніж звичайно.

Одне слово, через тиждень ми опиняємось на волі. За цей час ми придбали пристойний одяг. Двоє моїх індокитайців і я — гарно вдягнені, з посвідками в кишені — вже стоїмо о дев’ятій ранку на вулиці.

Місто має двісті п’ятдесят тисяч населення і збудоване в англійському стилі: перші поверхи бетонні, решта — дерев’яні. На проспектах і вулицях повно людей: білих, чорних, шоколадного кольору, індійців, англійських та американських моряків. Опинившись у цій строкатій юрмі, ми аж п’яніємо. Нас переповнює така велика радість, що це, мабуть, видно по наших обличчях, навіть по обличчях індокитайців, бо багато людей дивляться на нас і всміхаються нам.

— Куди підемо? — питає Кюїк-Кюїк.

— Я маю одну адресу. Поліцейський негр сказав мені, що в Пенітенс-Ріверсі живуть двоє французів.

Розпитавши перехожих, ми довідуємося, що в цьому кварталі живуть самі індійці. Підходжу до поліцейського в білому мундирі й показую йому адресу. Перше ніж відповісти, поліцейський вимагає у нас посвідки. Я гордо показую свою.

— Дуже добре, дякую.

Перемовившись із вагоноводом, він садовить нас у трамвай. Ми їдемо від центру міста, й через двадцять хвилин вагоновод нас висаджує. Це має бути десь тут. Розпитуємо в людей. Один молодик киває нам головою, запрошуючи йти за ним. Підходимо до низенького будиночка. Цієї миті з нього виходять троє людей і широко розводять руками.

— Звідки ти взявся тут, Метелику?

— Важко повірити! — каже найстарший серед них і зовсім сивий. — Заходь. Я тут живу. А ці індокитайці з тобою?

— Так.

— Заходьте, ласкаво просимо.

Цього старого каторжанина звуть Огюст Гітту, він марселець. 1933 року його везли на каторгу разом зі мною на «Мартіньєрі». Гітту розповідає, що втік з каторги три роки тому. Двоє інших — Малий Луї з Арля й тулонець Жюло. Вони втекли після того, як відсиділи своє, бо їх примусили залишитися у Французькій Гвіані ще на стільки ж років, на скільки вони були засуджені (цей другий термін називають «дублем»).

У будиночку дві кімнати, кухня й майстерня. Ці троє виготовляють взуття з натурального каучуку, який збирають у джунглях. Каучук, розпарений в окропі, легко піддається обробці, але має один недолік: взуття з нього у спеку розм’якає, бо невулканізоване.

Тепло поговоривши з нами, Гітту без вагань відводить для нас одну кімнату. Але як бути з поросям Кюїк-Кюїка? Однак індокитаєць запевняє, що воно проситиметься надвір і не загидить будиночка.

— Гаразд, побачимо, а поки що хай воно буде з тобою.

Із старих солдатських коців ми постелили тимчасову постіль на долівці.

Усі ми шестеро сидимо навпроти відчинених дверей і куримо сигарети, а я розповідаю Гітту про свої пригоди за дев’ять років. Його двоє друзів уважно слухають і знову переживають разом зі мною ці пригоди, бо вони все це теж спізнали на власній шкурі. Двоє з них були-знайомі з Сільвеном і щиросердно оплакують його жахливу смерть. По вулиці ходять сюди-туди люди всіх рас. Чає від часу дехто з них заходить до будиночка й купує черевики або віник: Гітту та його друзі, щоб заробити собі на життя, роблять і віники. Я дізнаюсь від цих людей, що до Джорджтауна втекло десятків три каторжан та засланців. Вони» зустрічаються вечорами в одному барі у центрі міста, де п’ють ром і пивсь. Всі заробляють собі на прожиток, каже Жюло, і більшість із них поводяться добре.

Коли ми сидимо в затінку перед будиночком, повз нас проходить індокитаєць. Кюїк-Кюїк гукає його. Не сказавши нам ні слова, він біжить за земляком, а слідом, за ним» кидається й однорукий. Мабуть, вони далеко не підуть, адже за ними поплелося й порося. Через дві години Кюїк-Кюїк повертається з візком, у який запряжений віслюк. Кюїк-Кюїк щось каже по-своєму віслюкові й гордо зупиняється перед будиночком. На візку-троє складаних залізних ліжок, три матраци, три валізи й три подушки. У валізі, яку Кюїк-Кюїк дає мені, повно сорочок, кальсон, майок, краваток і дві пари черевиків.

— Де ти це взяв, Кюїк-Кюїк?

— Земляки дали… Завтра провідаємо їх. Підеш із нами?

— Звичайно.

Ми гадали, що Кюїк-Кюїк відведе віслюка з візком назад господарям. Але ж ні, він розпрягає віслюка й прив’язує на: подвір’ї.

— Віслюка мені подарували. З ним, сказали мені, я легко зароблю собі на хліб. Завтра вранці сюди прийде один мій земляк і покаже, що треба робити.

— Ці індокитайці швидко прилаштовуються!

Гітту зсаджується, щоб візок і віслюк поки що стояли в нього на подвір’ї. Наш перший день на волі минає добре. Ввечері ми сідаємо довкола робочого столу і їмо смачний овочевий суп, що його зварив Жюло, та не менш смачну страву із спагетті.

— Кожен по черзі митиме посуд і прибиратиме в будиночку, — каже Гітту.

Спільний обід — це символ першої невеличкої громади, сповненої щирості. Відчуття, що тобі допомагають у твоїх перших кроках вільного життя, справді окрилює тебе.

Кюїк-Кюїк, однорукий і я по-справжньому щасливі. Ми маємо дах над головою, постіль, щедрих друзів, які, хоч і самі живуть убого, знайшли в собі благородство нам допомогти. Чого ще нам треба?

— Які в тебе плани на вечір, Метелику? — питає мене Гітту. — Хочеш піти до того бару, де збираються втікачі?

— Ні, сьогодні я нікуди не піду, йди сам, не турбуйся про мене.

— Гаразд, я піду, бо мені треба декого побачити.

— Я залишуся з Кюїк-Кюїком і одноруким.

Малий Луї та Гітту вдяглися, зав’язали краватки і пішли до центру міста. Тільки Жюло залишився зробити ще кілька пар взуття. Я зі своїми товаришами прогулююся прилеглими вулицями, знайомлячись з нашим кварталом. Тут живуть переважно індійці. Є трохи негрів, майже нема білих, є кілька китайських ресторанів.

Наш квартал називається Пенітенс Ріверс, це своєрідний куточок Індії чи Яви. Жінки тут напрочуд гарні, а старі чоловіки носять довгі білі сорочки. Багато з них ходять босоніж. Це вбогий квартал, але всі вдягнені чистенько. Вулиці погано освітлюються, в барах, де п’ють і їдять, скрізь лунає індійська музика.

Мене зупиняє вугільно-чорний негр у білому й запитує:

— Ви француз, пане?

— Так.

— Мені приємно зустріти земляка. Чи не бажаєте випити чарку спиртного?

— Охоче, але я з двома друзями.

— Дарма. Вони розмовляють по-французькому?

— Так.

І ось ми всі четверо всідаємося за столом у барі. Цей мартініканець розмовляє вишуканішою французькою, ніж ми. Він «радить бути обережними з англійськими неграми, бо всі вони, каже він, брехуни.

— Вони не такі, як ми, французи, ми дотримуємося слова, а вони ні.

Слова «ми, французи» цього вугільно-чорного негра викликають у мене посмішку, але водночас по-справжньому зворушують мене. Чудово, цей чоловік більший француз за мене, бо він з величезним запалом наголошує на своєму підданстві. Він ладен загинути за Францію, а я ні. Тож він більший француз, ніж я. Я ж бо втікач.

— Мені приємно зустріти співвітчизника й порозмовляти з ним своєю мовою, бо по-англійському я роз— і мовляю дуже погано.

— Я вільно розмовляю по-англійському, — каже негр. — Якщо я можу стати вам у пригоді, то я до ваших послуг. Ви вже давно в Джорджтауні?

— Не більше тижня.

— Звідки ви приїхали?

— З Французької Гвіани.

— Ви, мабуть, утікач або наглядач за каторжанами, який хоче перейти на бік де Голля?

— Ні, я втікач.

— А ваші друзі?

— Вони теж.

— Пане Анрі, я не хочу знати про ваше минуле, але скажу вам, що настав час, коли ви можете допомогти Франції і спокутувати свою провину. Я з де Голлем і чекаю нагоди виїхати до Англії. Давайте зустрінемося завтра в барі «Мартінер клаб», ось його адреса. Я буду радий, якщо ви прийдете до нас.

— Як вас звати?

— Омер.

— Пане Омер, я не можу негайно прийняти ухвали, передусім мені треба дізнатися, як там моя родина, а також, перше ніж вирішувати, все добре обміркувати. Чесно кажучи, пане Омер, Франція завдала мені багато горя, вона повелася зі мною негуманно.

Мартініканець зі своїм запалом силкується будь-що мене переконати. Не можна без зворушення слухати аргументи, які викладає цей чоловік на користь нашої знедоленої Франції.

Коли ми дуже пізно повертаємося додому й лягаємо, я обмірковую слова цього великого француза. Я повинен серйозно зважити його пропозицію. Зрештою, ні фараони, ні присяжні засідателі, ні в’язнична адміністрація ще не Франція. Відчуваю, що я не перестав її любити. Подумати тільки: німчури захопили всю Францію! Господи, що відчувають мої рідні і який це сором для всіх французів!

Коли я вранці прокидаюся, вже нема ні віслюка, ні візка, ні поросяти, ані Кюїк-Кюїка та однорукого.

— Ну як, друже, добре виспався? — питають мене Гітту та його товариші.

— Еге ж, дякую.

— Що питимеш — чай чи каву з молоком? А хліба з маслом з’їси?

— Дякую.

Я їм і дивлюсь, як вони працюють.

Жюло готує в міру потреби каучук, підкидаючи тверді шматки в розтоплену масу.

Малий Луї нарізає клапті матерії, а Гітту виливає черевики.

— Ви багато робите цього взуття?

— Ні. Ми працюємо рівно стільки, щоб заробити двадцять доларів на день. П’ять доларів платимо за житло та харчі і по п’ятірці ще кожен з нас дістає на одяг і кишенькові витрати.

— Збуваєте все?

— Ні, часом комусь із нас доводиться продавати черевики та віники на вулицях Джорджтауна. А ходити пішки під пекучим сонцем і пропонувати товар перехожим нелегко!

— Якщо треба, я залюбки візьмуся за це. Не хочу бути дармоїдом. Я теж повинен заробляти на хліб.

— Гаразд, Метелику.

Потім я прогулююся в індійському кварталі Джорджтауна. Натрапляю на величезну кіноафішу, і мене розбирає страшенне бажання вперше у житті подивитися звуковий кольоровий фільм. Треба попросити Гітту, щоб повів мене сьогодні ввечері в кіно. Я проблукав вулицями кварталу Пенітенс-Ріверс цілий день. Мені дуже сподобалися ці чемні люди. Їм притаманні дві риси: вони охайні й дуже чемні. Цей день, який я провів на вулицях Джорджтауна, залишив у моїй пам’яті більший слід, ніж той, коли я дев’ять років тому прибув до Трінідаду. На Трінідаді, сповнившись чудових почуттів, що їх викликав у мене натовп, я постійно запитував себе: чи за два, щонайбільше за три тижні я муситиму знову вирушати в море? Яка країна захоче мене прийняти? Чи знайдеться у світі народ, який надасть мені притулок? Яким буде моє майбутнє? Тут усе інакше. Тут я зовсім вільний, навіть можу, якщо захочу, поїхати до Англії і вступити до вільного французького війська. Що мені робити? Якщо я піду з де Голлем, то чи не скажуть, що я пішов з ним, бо не знав, куди подітися? Чи серед непогрішних людей не поставляться до мене, як до каторжанина, який, не знайшовши для себе іншого притулку, пішов з ними? Кажуть, що Франція поділилася навпіл — на прихильників Петена й на прихильників де Голля. Чому маршал Франції не знає, в чому полягають честь та інтереси його країни? Якщо я вступлю до вільного війська, то чи не доведеться мені стріляти згодом у французів?

Отож тут важко буде зробити правильний вибір. Гітту, Жюло й Малий Луї не такі йолопи, щоб гнути спину, вони заробляють по п’ять доларів, і більше їм не потрібно. Тож і мені передусім треба навчитися жити на волі. З 1931 року — а вже йде 1942-й — я в’язень. Я не можу першого ж свого дня на свободі розв’язати всі проблеми. Навіть не знаю, які з них постають насамперед перед людиною, що хоче зробити собі кар’єру. Я ніколи не працював власними руками. Хіба що зовсім трохи електриком. Але будь-який помічник електрика вміє більше за мене. Проте я повинен пообіцяти собі одне: жити чесно.

Додому я повертаюсь о четвертій годині.

— Ну як, Метелику, приємно дихати повітрям свободи? Нагулявся?

— Так, Гітту, я обійшов усі вулиці цього великого кварталу.

— Бачив своїх індокитайців?

— Ні.

— Вони на подвір’ї. А твої друзі кмітливі хлопці і вже заробили сорок доларів і хотіли силоміць упхати двадцять мені. Звісно, я відмовився. Піди до них.

Кюїк-Кюїк січе капусту для поросяти, однорукий миє віслюка, який анітрохи «е пручається.

— Ну як ти, Метелику?

— Все гаразд, а ви?

— Ми дуже раді — заробили сорок доларів!

— Що ж ви робили?

— О третій ночі один наш земляк повів нас до села. Він мав двісті доларів. На них ми накупили помідорів, салати, баклажанів — одне слово, всякої городини. Крім того, кілька курей, трохи яєць і козячого молока. Потім поїхали на ринок, що біля порту, й продали частину продуктів місцевим людям, а решту — американським морякам. Американці були такі задоволені ціною, що завтра мені навіть не треба заїжджати на ринок: вони сказали чекати їх перед в’їздом до порту. Моряки все куплять. На ось гроші. Ти в нас за старшого, тобі їх і зберігати.

— Кюїк, ти ж знаєш, мені ці гроші не потрібні, я маю свої.

— Бери, а то ми більш не підемо працювати!

— Послухай, французи живуть на п’ять доларів у день. Тож кожен із нас нехай візьме «собі м’ять доларів, а п’ятірку дамо на харчування. Решту грошей відкладатимемо, щоб повернути твоїм землякам ті двісті доларів, які вони тобі позичили.

— Домовилися.

— Завтра я піду з вами.

— Ні, ти спатимеш. Якщо хочеш, то зустрінеш нас о сьомій ранку перед в’їздом до порту.

— Гаразд.

Усі ми щасливі. Тепер ми знаємо, що можемо заробити собі на хліб і не будемо тягарем для друзів. Зрештою, Гітту

І його товариші, незважаючи на свою доброту, певне, вже чекають, коли ми наймемося на роботу.

— Щоб відзначити спритність твоїх друзів, ми зараз купимо два літри аперитиву.

Жюло виходить і повертається з білою горілкою іа цукрової тростини та з продуктами. За годину ми попиваємо спиртне, наче в Марселі. Охмелівши, ми розмовляємо куди голосніше, ніж звичайно, й весело сміємося. Сусіди-індійці, почувши, що у французів свято, заходять до нас без запрошень. Це троє чоловіків і дві дівчини. Вони приносять шматки курятини й свинини на маленьких рожнах, гостро приправлені перцем та прянощами. Дівчата небаченої вроди. Обидві вдягнені в біле, босі, із срібними браслетами на лівій щиколотці. Гітту каже мені:

— Будь обережний, це справжні дівчата. Не дозволяй собі кидати гостре слівце щодо того, що з-під їхньої прозорої вуалі прозирають перса. Це для них природно. Розумієш, мені до цього байдуже, я вже старий. А ось Жюло та Малий Луї напочатку, коли ми сюди приїхали, зробили спробу залицятися до них і впіймали облизня. Потім дівчата довго не приходили до нас.

Ці обидві, індійки вельми гарні. Ота цятка татуювання на чолі їм надає дивного вигляду. Вони ввічливо щось нам кажуть» і мої слабкі знання англійської мови наводять мене на думку, що вони раді нашому приїзду до Джорджтауна.

Цього вечора я з Гітту йду до центру міста. Здається, там зовсім інша цивілізація, ніж тут, де ми живемо. У місті повно людей. Білих, негрів, індійців, солдатів, військових і цивільних моряків. Бари, ресторани, шинки й усілякі контори освітлюють вулиці сліпучим сяйвом, і скрізь видно як удень.

Я вперше в житті побачив звуковий кольоровий кінофільм і, приголомшений цим новим досягненням, іду з Гітту до величезного бару. Тут цілий куток займають душ двадцять французів. Головний напій у барі — «Куба лібр» (ром і кока-кола).

Всі ці люди — втікачі, колишні каторжани. Одні з них втекли після того, як їх звільнили із в’язниць: вони відсиділи свій термін в ув’язненні, а потім мали відбути такий самий строк на засланні. Помираючи з голоду, не маючи роботи, до того ж відчуваючи зневагу з боку офіційних властей та гвіанського населення, вони подалися до країни, де, як їм здавалося, живеться краще. Але й тут життя не з медом, розповіли вони мені.

— Я рубаю дерева в джунглях за два з половиною долари на день у Джона Фернандеса. Щомісяця на тиждень я приїжджаю до Джорджтауна. Мене не покидає розпач.

— А ти?

— Я збираю колекції метеликів. Ходжу ловити їх у джунглі, і коли в мене назбирується велика кількість різних метеликів, я складаю їх у коробку зі склом і тоді продаю колекцію.

Інші працюють докерами в порту. Всі тяжко гнуть спину, але заробляють лише на прожиток.

— Життя в нас нелегке, — кажуть вони, — зате ми вільні. І це, вже добре.

Сьогодні ввечері нас провідав засланець Фоссар. Він платить за питво для всіх. Він був на канадському кораблі, навантаженому бокситами, яке при виході з річки Демарари було торпедовано. Фоссар належить до числа врятованих, йому заплатили як людині, що зазнала корабельної катастрофи. Майже весь екіпаж корабля втонув. Йому пощастило сісти на рятувальну шлюпку. Фоссар розповідає, що підводний човен сплив на поверхню й один з його командирів заговорив до них. Він спитав, скільки в порту кораблів, навантажених бокситами, чекає свого відплиття. Вони відповіли йому, що не знають, тоді чоловік, який розпитував їх, зареготав.

— Учора, — сказав він, — я був у кінотеатрі в Джорджтауні. Погляньте, ось у мене лишилося півквитка. — Скинувши з себе піджак, він сказав їм: —Цей костюм я придбав у Джорджтауні.

Недовірливі слухачі кричать, що Фоссар розповідає неправду, але той наполягає на своєму, і його розповідь видається нам правдивою. За його словами, чоловік з підводного човна нібито попередив їх, який корабель прийде їм на допомогу. І справді, їх урятував названий корабель.

Кожен розповідає свою історію. Я сідаю з Гітту біля одного літнього парижанина — Малого Луї з вулиці Ломбар.

— Я, любий Метелику, знайшов був один спосіб жити так, щоб нічого не робити. З’являється, скажімо, в газеті під рубрикою «Загинув за короля й королеву» французьке прізвище. Я негайно йду до одного мармурника й замовляю фотографію надгробка, на якому стоїть назва корабля, число, коли його торпедовано, й прізвище француза. Потім заходжу до вілл багатих англійців і прошу пожертвувати щось на придбання стели для француза, який загинув за Англію. Мовляв, щоб на кладовищі була про нього хоч якась пам’ять. Так тривало аж до минулого тижня. І раптом один бретонець, котрий, як усі вважали, загинув на потопленому торпедою кораблі, з’являється живий і здоровий! Він навідав кількох жінок, у яких я випросив по п’ять доларів на надгробок для нього ж таки. Тепер той бовдур ходить скрізь і кричить, що він живий і що я не купив у мармурника жодного надгробка. Отож доведеться шукати чогось іншого, аби жити, бо я вже в такому віці, що працювати важко.

Підпивши трохи, кожен, певний, що ніхто, крім нас, не розуміє тут французької, починає із запалом розповідати нечувані історії.

— А я роблю ляльки з каучуку, — розповідає інший, — і руків’я для велосипедів. На жаль, коли дівчатка залишають свої ляльки в садку, то вони під сонцем розм’якають і деформуються. Тоді я маю неприємність, коли забуваю, що я вже торгував на цій вулиці. Цілий місяць я вже не можу проходити вдень по вулицях пів-Джорджтауна. З велосипедними руків’ями відбувається те саме. У того, хто залишив свого велосипеда на сонці, липнуть руки до руків’їв, що їх я продав йому.

— А я роблю стеки з каучуковими голівками негритянок, — розповідає ще один. — Я кажу морякам, що я один із уцілілих у Мерель-Кебірі й що вони зобов’язані купувати ці стеки, бо вони нічого не зробили для того, аби я вижив. Вісім чоловік з десяти купують у мене ці стеки.

Це сучасне місто чудес викликає в мене подив, але водночас я бачу, що тут насправді легко заробити собі на хліб.

Хтось умикає в барі радіоприймач. Лунає заклик де Голля. Всі ми слухаємо цей голос Франції, який з Лондона підбадьорює французів у заморських колоніях. Заклик де Голля зворушує нас, усі мовчки слухають. Та раптом підводиться один каторжанин, який випив зайве, й каже:

— Чорт забирай! А в нього непогано виходить! Я враз вивчив англійську й тепер розумію, що каже Черчілль.

Усі регочуть, і ніхто не намагається привести його до тями.

Так, пора думати про те, як заробляти собі на хліб. Судячи з усього, це буде нелегко. Я зовсім не вмію дбати про себе. З 1930-го по 1942 рік я остаточно втратив почуття відповідальності за власні вчинки і здатність жити самостійно, без нагляду. Людина, яка так довго була в ув’язненні й не турбувалася про їжу, одяг та житло для себе, якою крутили, мов циган сонцем, яку привчали нічого не робити самостійно, а тільки машинально виконувати чужі накази, людина, яка раптом опиняється у великому місті й мусить знову звикати йти тротуаром, нікого не збиваючи з ніг, перетинати вулицю, не потрапляючи під колеса, сама добувати собі їсти й пити і вважати це природним — така людина повинна заново вчитися жити. Наприклад, іноді дехто реагує зовсім несподівано. Ось і я сиджу серед цих каторжан, вільновідпущеників та засланців, які повтікали з Гвіани й тепер, розмовляючи, вживають англійські та іспанські слівця, сиджу в кутку англійського бару й уважно слухаю всі ці їхні історії, коли раптом мені хочеться сходити справити нужду. І я, сам того не усвідомлюючи, шукаю очима наглядача, аби попрохати в нього дозволу. Це тривало недовго, але, мабуть, у мене був досить дивний вигляд, поки я отямився: «Метелику, тепер тобі не треба ні в кого питати дозволу, коли ти захочеш сходити до клозета або ще щось зробити».

А ось і в кінотеатрі, коли білетерка шукає місце, щоб мене посадити, мені враз хочеться їй сказати: «Прошу вас, не турбуйтеся, я звичайний каторжанин, який не заслуговує ніякої уваги». По дорозі з кінотеатру до бару я кілька разів озираюсь. Гітту, який розуміє цю звичку, запитує мене:

— Чого ти так часта озираєшся, чи за тобою йде наглядам? Друже Метелику, тут нема наглядачів. Ти залишив їх на каторзі.

Образною мовою каторжан, кажуть, що треба скинути з себе робу каторжанина. Та навіть більше, бо одяг каторжан — це лише символ. Треба не тільки скинути робу, а м стерти слід безчестя, випечений вогнем у душі та мозку.

До бару зайшов поліцейський патруль, складений із самих негрів. Полісмени проходять від столу до столу й вимагають посвідчення. Підійшовши до нашого кутка, командир патруля пильно роздивляється наші обличчя. І знаходить одне, що йому незнайоме. Це моє.

— Прошу, пане, покажіть мені своє посвідчення.

Я даю посвідчення, він зиркає на мене й повертає його мені.

— Даруйте, — каже він, — я вас не знаю. Ласкаво просимо до Джорджтауна, — і він відходить од нас.

— Ці ростбіфи чудові люди, — каже Поль Савуйяр, коли той відійшов. — Вони довіряють єдиним чужинцям — утеклим каторжанам. Якщо зможеш довести англійським властям, що ти втікач з каторги, то одразу ж отримаєш свободу.

Додому ми повернулися дуже пізно, але о сьомій ранку я вже стою біля в’їзду до порту. Не минає і півгодини, як приїздять Кюїк-Кюїк і однорукий на своєму візку із свіжою, зібраною вдосвіта городиною, яйцями та кількома курми. Вони самі. Я питаю, де їхній земляк, який учить їх торгувати. Кюїк-Кюїк відповідає:

— Він навчив нас учора, цього досить. Тепер нам уже ніхто не потрібен.

— Ви далеко були?

— Авжеж, туди майже дві з половиною години їзди. Ми виїхали з дому о третій ночі, а повернулись оце тепер.

Кюїк-Кюїк легко, наче живе тут уже двадцять років, знаходить чай і галети. Ми сидимо на тротуарі біля візка, їмо, п’ємо й чекаємо клієнтів.

— Думаєш, прийдуть учорашні американці?

— Сподіваюсь. Але якщо вони не прийдуть, то продамо все це іншим людям.

— А як ти домовляєшся про ціну?

— Я не кажу: це коштує стільки-то. А питаю: скільки даси?

— Але ж ти не вмієш говорити по-англійському!

— Твоя правда, але я вмію показувати на мигах. Це дуже легко. А тепер продаватимеш і куплятимеш ти, — каже мені Кюїк-Кюїк. — Ти ж бо непогано знаєш англійську.

— Так, але спершу я хотів би подивитися, як це робиш ти.

Чекати довго не доводиться. Незабаром під’їздить джип, і з нього виходять водій, унтер-офіцер та двоє матросів. Унтер-офіцер вилазить на візок і роздивляється салату, баклажани й усе інше. Оглянувши городину, він мацає курей.

— Скільки ти хочеш за все це?

Починається торг. Американець розмовляє в ніс. Я не розумію його, а Кюїк-Кюїк щось белькоче то по-своєму, то по-французькому. Побачивши, що вони ніяк не порозуміються, я відкликаю Кюїк-Кюїка вбік.

— Скільки ти заплатив за все?

Він нишпорить у кишенях І дістає сімнадцять доларів.

— Сто вісімдесят три долари.

— А скільки він тобі пропонує?

— Здається, двісті десять. Замало.

Я повертаюсь до унтер-офіцера. Він питає мене, чи я розмовляю по-англійському.

— Говоріть повільно, — кажу я.

— О’кей.

— Скільки ви дасте? Ні, двісті десять мало. Давайте двісті сорок.

Американець не згоджується. Вдає, ніби йде від нас, потім повертається, знову йде й сідає в джип, але я здогадуюся, що він ламає комедію. Саме тієї миті, коли американець відходить удруге, з’являються дві прекрасні мої сусідки — індійки з прикритими вуаллю обличчями. Вони, мабуть, здалеку спостерігали цю сцену, але вдають, ніби не знають нас. Одна з них вилазить на візок, оглядає товар і питає:

— Скільки все це коштує?

— Двісті сорок доларів, — відповідаю я.

— Гаразд, — киває головою вона.

Тоді американець дістає двісті сорок доларів, дає їх Кюїк-Кюїку й каже індійкам, що все це куплено. Мої сусідки стають біля нас і дивляться, як американці розвантажують візок і складають усе в джип. Наприкінці один матрос бере порося, гадаючи, що й воно куплене. Кюїк-Кюїк, звісно, протестує. Спалахує суперечка, і ми ніяк не можемо пояснити, що порося не продається.

Я намагаюся розтлумачити це й індійкам, але марно. Вони теж нічого не розуміють. Американці не хочуть віддавати порося. Кюїк-Кюїк не хоче повертати грошей, ось-ось дійде до бійки. Однорукий уже схопив з візка ціпок, цієї миті з-за рогу з’являється джип американської військової поліції. Унтер-офіцер свистить. Джип під’їздить до нас. Я кажу Кюїк-Кюїку, щоб повернув гроші, а він не хоче нічого чути. Моряки тримають порося й теж не збираються його віддавати. Кюїк-Кюїк стоїть перед джипом і не пропускає його. Своїм галасом ми зібрали довкола цілу юрбу. Американська поліція стає на бік американців, хоч теж не розуміє, чого ми сваримось. Військові полісмени переконані, що ми надумали одурити моряків.

Я вже й не знаю, як бути, коли раптом згадую, що маю номер телефону мартініканця з клубу моряків. Я показую той номер офіцерові поліції і кажу:

— Перекладач.

Він веде мене до телефону. Я набираю номер і, на щастя, застаю свого друга на місці. Я прошу його пояснити полісменові, що порося в покупку не входить, воно, мовляв, приручене й править Кюїк-Кюїкові за собаку, а ми забули сказати про це морякам. Потім передаю трубку полісменові. Трьох хвилин вистачає, щоб він усе зрозумів. Полісмен сам забирає порося й віддає Кюїк-Кюїку, і той, щасливий, несе його на візок. Суперечка скінчилася мирно, й американці регочуть, мов діти. Ми розходимось.

Увечері вдома ми дякуємо індійкам, а вони довго сміються з цієї історії.

Ось уже три місяці ми в Джорджтауні. Сьогодні перебираємося до другої половини будинку наших друзів індійців. Тепер у нас дві світлі, просторі кімнати, їдальня, невеличка кухня з грубкою, що опалюється деревним вугіллям, і чимале подвір’я, в кутку якого влаштовано хлівець. Візок і віслюк стоять під навісом. Я житиму сам у кімнаті, в яку ми випадково купили ліжко з м’яким матрацом. Мої друзі спатимуть кожен на своєму ліжку в сусідній кімнаті. Ми маємо також стіл, шість стільців і чотири табурети. На кухні є все потрібне начиння. Подякувавши Гітту та його друзям за їхню гостинність, ми, як сказав Кюїк-Кюїк, заволодіваємо своїм будинком.

Під вікном їдальні, яке виходить на вулицю, стоїть плетене крісло — подарунок індійок. Кюїк-Кюїк приніс кілька живих квіток і поставив їх у скляній банці на столі в їдальні.

Це враження, ніби я в своєму домі, хоч і вбогому, зате світлому й чистому, вселяє віру в себе й майбутнє.

Завтра неділя, ринок зачинений, отож ми цілий день будемо вільні. Тому вирішуємо запросити до себе на обід Гітту, його друзів, індійок і їхніх братів. Почесним гостем буде індокитаєць, який допоміг Кюїк-Кюїку й однорукому, подарувавши їм віслюка з візком і позичивши двісті доларів, щоб ми могли розпочати торгівлю. На його тарілці лежатиме конверт з двомастами доларів і запискою, в якій його рідною мовою ми висловимо свою вдячність.

Після поросяти, яке він так любить, найближчим другом для Кюїк-Кюїка є я. Він постійно виявляє до мене увагу: хоч я найкраще вдягнений серед нас трьох, він часто повертається додому, приносячи для мене то сорочку, то штани, то краватку. Все це він купує на свої невеличкі заощадження. Кюїк-Кюїк не курить, майже не п’є, його єдиною вадою є потяг до азартних ігор. Він мріє про одне: заощадити вдосталь грошей, аби ходити до китайського клубу грати.

Продаючи закуплені вранці продукти, ми більше не маємо ніяких ускладнень. Я вже досить добре говорю по-англійському. Щодня ми заробляємо від двадцяти п’яти до тридцяти п’яти доларів на трьох. Це небагато, але ми задоволені, що так швидко знайшли спосіб заробляти на хліб. Я не завжди йду з ними купувати, хоч мені й вдається збивати ціни, зате я постійно продаю. Мене вже знають багато англійських та американських моряків, які сходять на берег, щоб купити продукти для свого корабля. Ми торгуємося спокійно, не вдаючись до гарячих суперечок. Один здоровань маркітант з офіцерської їдальні американського корабля італо-американського походження завжди звертається до ме» е по-італійському. Він радий, що я відповідаю йому його рідною мовою, й торгується зі мною лише задля забави. Зрештою він купує в мене по ціні, яку я назвав на початку нашої розмови.

Десь о дев’ятій ранку ми вже вдома. Поснідавши, однорукий і Кюїк-Кюїк лягають спати. А я йду до Гітту, або мої сусідки приходять до мене. Домашньої роботи у нас небагато: підмести, попрати білизну, застелити ліжка. Все це дві сестри роблять майже задарма — за два долари на день. Тепер я розумію, що таке бути вільним і не тривожитись про майбутнє.

Моя індійська родина

Найпоширеніший засіб пересування в цьому місті — велосипед. Отож я купив його й собі. Джорджтаун та його околиці лежать на рівнині, і їздити тут, навіть на великі відстані, неважко. Велосипед має два міцні багажники: один спереду, другий — ззаду. Тепер я, як і більшість місцевих жителів, можу везти з собою ще двох чоловік.

Щонайменше двічі на тиждень я зі своїми індійськими подругами прогулююсь по одній-дві години. Вони не тямлять себе від радості, і я вже здогадуюся, що одна з них, молодша, закохана в мене.

Вчора до них навідався їхній батько. Досі я його не бачив. Він живе тут неподалік, але жодного разу не заходив до нас, я знав лише братів індійок. Це високий літній чоловік з дуже довгою і білою мов сніг бородою. На розумне й благородне чоло спадає сріблястий чуб. Розмовляє тільки рідною мовою, а дочки перекладають. Він запросив мене до себе в гості. Велосипедом до нього їхати недовго, пояснив він через юну принцесу, як я називаю його молодшу дочку. Я пообіцяв, що неодмінно завітаю.

З’ївши кілька тістечок І випивши чаю, гість прискіпливо оглядає будинок і прощається. Юна принцеса сяє від щастя, побачивши, що батько пішов від нас задоволений.

Мені тридцять шість років, але я ще при доброму здоров’ї, почуваюся молодим, і всі, на щастя, за такого мене й мають. Друзі кажуть, що на вигляд мені не більше, ніж тридцять. А цій крихітці лише дев’ятнадцять, вона вродлива, спокійна і дуже щира. Кохати таку чарівну дівчину і знати, що вона мене кохає, було б для мене справжнім подарунком.

Коли ми всі троє їдемо на прогулянку на велосипеді, то вона завжди сідає на передній багажник; ця дівчина добре знає, що коли вона сидить рівненько, а я, налягаючи на педалі, нахиляюсь уперед, то опиняюсь дуже близько до її голови. А коли вона відкидає голову назад, я бачу всю красу її персів під вуаллю, вони під нею гарніші, ніж коли б були зовсім оголені. Під час цих легеньких доторків її великі чорні очі спалахують яскравим вогнем, а її темно— червоні губи на тлі чайного відтінку обличчя розтуляються, прагнучи поцілунку. Чудові білі зуби додають краси її ротикові. Вона має звичку, розмовляючи, показувати кінчик рожевого язика, що здатне штовхнути до розпусти най— святіших святих нашої католицької віри.

Сьогодні ввечері ми збираємося з нею в кіно. Сестра не піде з нами — в неї нібито мігрень. Я маю підозру, що вона це вигадала, щоб дати нам змогу побути вдвох. Моя юна принцеса приходить до мене в білій мусліновій сукні, що сягає їй майже до ступні; коли вона йде, з-під сукні виглядають тільки кісточки та троє срібних кілець на них. Її ноги в сандалях зі сріблястими зав’язками мають вишуканий вигляд. На правій ніздрі в дівчини крихітна золота скойка. На плечі спадає коротка муслінова вуаль, що її притримує золотиста стрічка навколо голови. Зі стрічки на чоло звисають три шнурочки, унизані різнобарвними камінцями. Звісно, це прикраса недорога, а коли вона погойдується, з-під неї виглядає синє татуювання.

Всі мешканці нашого будинку, ї ї брати й сестри, мої друзі Кюїк-Кюїк і однорукий, замилувано дивляться, як ми, щасливі, йдемо з дому. В них такий вигляд, ніби вони знають, що ми повернемося з кіно нареченими.

Я допомагаю їй сісти на свій багажник з подушечкою І рушаю до центру міста. Там, де вулиця погано освітлена, ця чарівна дівчина враз тягнеться до моїх губів і цілує мене. Це сталося так несподівано, що я мало не впав з велосипеда.

Ми сидимо в глибині зали, тримаючись за руки. Я розмовляю з нею пальцями, і вона так само відповідає мені. Наша перша любовна розмова в кінозалі, де йде фільм, який ми не дивимось, відбувається зовсім нечутно. Її пальці, гаряча долоня розповідають мені більше, ніж коли б вона говорила про те, як мене кохає, як прагне стати моєю. Дівчина схиляє мені на плече голову, і я цілую її таке чисте й ніжне обличчя.

Це сором’язливе кохання, що так довго не розквітало, швидко переходить у непогамовну пристрасть. Перш ніж узяти дівчину, я пояснив їй, що не можу одружитися з нею, бо маю у Франції сім’ю. Але це її не стримало. Однієї ночі вона залишилася в мене. Потім дівчина сказала, що мені краще було б перейти жити до її батька, щоб не муляти очі її братам та сусідам-індійцям. Я згодився й поселився в домі її батька; він живе з юною індійкою, далекою родичкою, яка доглядає за ним. Це не дуже далеко від будинку, де залишився Кюїк-Кюїк, — якихось метрів п’ятсот. Обидва мої товариші приходять до мене щовечора. Часто й вечеряють зі мною.

Ми й далі торгуємо в порту городиною. Я виходжу з дому о ні в на сьому ранку, і майже щодня зі мною йде моя індійка. У великій шкіряній сумці ми несемо термос із чаєм, банку варення й грінки. Потім ми чаюємо з Кюїком та одноруким. Моя індійка сама готує ці сніданки і дбає про те, щоб ми всі четверо снідали разом. У сумці є й невеличка облямована мереживом мата, — індійка вельми манірно стелить її на тротуарі, спершу підмівши його щіткою, і розставляє чотири порцелянові чашки та блюдця. І ми, поважно всівшись на тротуарі, снідаємо.

То не дуже зручно сидіти на тротуарі й пити чай, так ніби ти сидиш у якійсь залі, але їй та Кюїк-Кюїку це видається цілком природним. Вони не звертають жодної уваги на перехожих. Я не хочу їй перечити. Вона така рада розливати нам чай і накладати на грінки варення, що я дуже засмутив би її, коли б відмовився від її послуг.

А минулої суботи сталася подія, що допомогла мені розгадати одну загадку. Ось уже два місяці ми живемо разом, і юна принцеса часто дарує мені невеличкі золоті уламки. Це щоразу частинка якоїсь коштовності: то половина золотої обручки, то одна сережка, то шматочок ланцюжка, то чверть або й половинка медалі чи монети. Хоч індійка й пропонує мені продавати все це, я не продаю, а складаю в коробку, бо жити на що маю. У мене зібралося вже грамів чотириста золотого лому. Коли я запитую в дівчини, звідки це золото, вона тільки обіймає мене, цілує і сміється, але ніколи нічого не розповідає.

І ось у суботу о десятій ранку моя індійка просить мене повезти кудись на велосипеді її батька.

— Тато покаже тобі дорогу, — каже вона. — А я залишуся вдома прасувати.

Заінтригований, я думаю, що старий хоче поїхати кудись далеко, й охоче згоджуюсь повезти його.

Ніякої іншої мови, крім рідної, цей чоловік не знає, отож мовчки сидить на передньому багажнику й тільки показує рукою, куди їхати. Дорога досить далека, я кручу педалі вже години дві. Нарешті приїздимо в багатий квартал на березі моря. Тут самі лише гарні вілли. «Тесть» дає мені знак, і я зупиняюсь. Він дістає з-під туніки круглий білий камінець і вклякає на першій приступці якоїсь вілли. Потім котить свій камінець по приступці й починає співати. За кілька хвилин з будинку виходить одягнена по-індійському жінка й мовчки щось йому дає.

Так ми їздимо від вілли до вілли, і перед кожною з них мій «тесть» робить те саме. Це триває аж до четвертої години, і я нічого не можу зрозуміти. З останньої вілли виходить одягнений у біле чоловік. Він бере старого під руку й веде до будинку. Повертається старий за чверть години. Його проводжає той самий чоловік. Перше ніж попрощатися, він цілує гостя в чоло чи, точніше сказати, в сивий чуб. Ми вирушаємо додому. Я щосили натискаю на педалі, бо вже пів на п’яту і треба поспішати.

Додому ми приїздимо ще завидна. Моя чарівна Індара спершу веде до будинку батька, а потім кидається мені на шию, цілує й тягне до душової кімнати, щоб я помився. Там на мене чекає свіжа білизна, і я, чистий, поголений і переодягнений, сідаю за стіл. Як завжди, вона сама подає мені обід. Я згоряю від нетерпіння про все в неї розпитати, але вона бігає туди-сюди, вдаючи, що страшенно заклопотана. Звісно, вона намагається уникнути моїх запитань. А мене розбирає цікавість. Проте я знаю, що індійці та індокитайці не люблять, коли їх кваплять розповідати. Треба почекати, поки вони самі заговорять. Коли ці люди вважають, що ви гідні відвертої розмови, то розкажуть вам усе як є. Саме так вчинила й Індара.

Лігши в ліжко, ми довго кохаємося, а потім вона, наситившись, кладе на мою голу руку свою ще гарячу щоку й, не дивлячись на мене, каже мені:

— Знаєш, любий, коли тато ходить до людей по золото, він нічого поганого їм не робить. Навпаки. Своїм камінцем тато заклинає духів, щоб вони захищали дім. Господарі вдячні йому і дають шматочок золота. Це наш давній яванський звичай.

Ось що мені розповіла моя принцеса. Але якось на ринку до мене підходить одна її подруга. Того ранку ні Індари, ні індокитайців зі мною ще не було. Отож та гарна дівчина, теж яванка, й каже мені:

— Навіщо ти працюєш? Ти ж бо живеш із дочкою чаклуна. І не соромно їй будити тебе вдосвіта, навіть у дощ? На золото, яке заробляє її батько, ти міг би жити не працюючи. Вона тебе не кохає, а то не дозволяла б уставати так рано.

— А що робить її батько? Розкажи, я нічого не знаю.

— Її батько — яванський чаклун. Він як схоче, то накличе на тебе чи на твою родину смерть. Щоб урятуватися від його чаклунства, треба дати йому вдосталь золота, тоді старий покотить свій камінець у протилежний бік, звідки смерть не загрожує. Так він розжене чари й накличе здоров’я та життя тобі й усім, хто живе в твоєму домі.

Індара розповідала мені зовсім інше.

Я вирішую перевірити, хто з них каже правду. Через кілька днів я потрапляю зі своїм «тестем» на берег річечки, що перетинає Пенітенс-Ріверс і впадає в Демерару. З поведінки індійських рибалок я все зрозумів. Кожен з них давав старому рибину й мерщій тікав з берега. Мені все стало ясно. Більше я ні в кого ні про що не розпитуватиму.

Одначе переді мною мій «тесть» ні з чим не криється. Розмовляє він тільки своєю мовою і здогадується, що я її трохи розумію. Але що він хоче сказати, я так ні разу й не збагнув. У цьому є своя перевага: йому ніколи не заперечиш. Та незважаючи ні на що, старий знайшов мені роботу; тепер я роблю татуювання на чолі в дівчаток від тринадцяти до п’ятнадцяти років. Вряди-годи вони оголюють переді мною свої перса, і я татуюю на них зелене листя або рожеві й голубі пелюстки квітів, залишаючи стирчати сосок, наче маточку квітки. Найтерплячіші, бо це дуже боляче, бажають витатуювати собі чорне коло довкола персів, а деякі, але рідко, просять татуювати їм у жовте навіть соски.

На будинку він почепив вивіску з написом: «Художник-татуювальник. Ціна помірна. Якість роботи гарантуємо». За роботу мені добре платять, до того ж я маю подвійне задоволення: милуюся гарними дівчатками й заробляю гроші.

Кюїк-Кюїк довідався, що біля порту продається ресторан. Він гордо розповідає мені про це й наполягає, щоб ми його купили. Ціна пристойна — вісімсот доларів. Якщо ми продамо «начакловане» золото й докладемо свої заощадження, то зможемо купити ресторан. Я йду подивитися на нього. Він стоїть на невеличкій вуличці, але дуже близько від порту. Тут завжди повно людей. Досить простора зала, обличкована білими й чорними кахлями, вісім столів ліворуч і вісім праворуч, а посередині — круглий стіл, на який можна буде класти закуску й фрукти. Кухня велика, добре освітлена. Дві великі плити й дві груби.

Ресторан і метелики

Угоду укладено. Індара сама продала все наше золото. До речі, її батько здивувався, що я не збув жодного уламка, які він дарував дочці для нас двох. Він сказав:

— Я дав вам золото, щоб ви ним користувалися. Воно ваше, не питайте в мене дозволу, коли надумаєте його продати. Робіть з ним що хочете.

Він не такий уже й поганий, цей мій «тесть»-чаклун. А Індара взагалі незрівнянна як жінка й подруга. З нею ніколи не посваришся — вона завжди погоджується з усім, що їй скажеш. І лише кліпає очима, коли я роблю татуювання на персах у її землячок.

І ось я власник ресторану «Вікторія» на Уотер-стріт, що неподалік від джорджтаунського порту. Кюїк-Кюїк куховаритиме, йому така робота до вподоби, це його фах. Однорукий торгуватиме й готуватиме свої китайські спагетті. Він їх робить у такий спосіб: бере питльоване борошно й перемішує його з певною кількістю жовтків. Він місить цю суміш без води довго й старанно. Потім кладе це туге тісто на середину столу й починає качати його дуже гладенькою качалкою. Він тримає качалку за її кінець єдиною своєю рукою й стрибає довкола столу, обробляючи тісто доти, аж доки воно стає легеньким і ніжним. Відтак додає трохи масла, і воно стає незрівнянно смачним.

Цей ресторан, який був збанкрутував, швидко відновлює свою славу. Індара разом з гарненькою юною яванкою Даєю обслуговує клієнті», які приходять до нас покуштувати китайських страв. Не обминають нашого ресторану й утікачі-каторжани. Хто має гроші, той платить, інші їдять безкоштовно. «Давати їсти голодним — це — щастя», — каже Кюїк-Кюїк.

Єдина незручність: велика сила притягання двох офіціанток, одна з яких Індара. Вони обидві виставляють напоказ свої перса під вуалевими сукнями. Більше того, дівчата порозрізали свої сукні збоку від щиколотки до стегна. І коли вони погойдуються, їхнє стегно оголюється дуже високо. Американські, англійські, шведські, канадські та норвезькі моряки приходять сюди їсти двічі на день, щоб подивитися це видовисько. Мої друзі називають мій ресторан рестораном глядачів. Я виступаю в ролі господаря. Я для всіх «бос». У нас нема механічної каси, офіціантки приносять мені гроші, і я складаю їх у кишені й даю решту, коли це потрібно.

Ресторан відчиняється о восьмій вечора й працює до п’ятої або шостої ранку. Десь о третій ночі повії з нашого кварталу, які добре провели ніч, приходять до ресторану з коханцем чи клієнтом з’їсти курча з індійською приправою кері або салат зі стручкової квасолі. Люблять вони й випити — пиво, особливо англійське, віскі, дуже смачний тростинний ром із содовою чи кока-колою. Ресторан став місцем зустрічі французів-утікачів, і я тепер покровитель, порадник, суддя й довірена особа всієї колонії колишніх каторжан та засланців.

Це інколи завдає мені прикрощів. Один колекціонер метеликів розповідає мені, як він ловить їх у джунглях. Він вирізає з картону метелика й приклеює до нього крильця такого метелика, якого хоче впіймати. Цього штучного метелика він прикріплює на кінці метрової палиці. А тоді розмахує цією палицею в такий спосіб, щоб здавалося, що штучний метелик летить. Цей чоловік розташовується посеред галявини в джунглях, куди потрапляє сонячне світло. Він знає, коли якого виду метелик з’являється на світ Божий. Існують види, які живуть лише дві доби. Тож коли сонце заливає промінням галявину, щойно народжені метелики летять на це світло й намагаються якомога швидше паруватися. Побачивши приманку, вони здалеку накидаються на неї. Якщо штучний метелик самець, то живий самець кидається битися з ним. Тоді ловець сачком, якого тримає напоготові в лівій руці, швидко ловить його.

У сачку є зашморг, завдяки якому мисливець може далі ловити метеликів, не боячись, що з нього порозлітаються вже впіймані.

Якщо приманка з крильцями самиці, тоді до неї підлітають живі самиці — і наслідок той самий.

Найкращими метеликами є нічні метелики, а що вони часто наштовхуються на перешкоди, то важко знайти серед них бодай одного, в якого не були б пошкоджені крильця. Ловити нічних метеликів ловець вилазить на верхівку високого дерева, де наставляє рамку з натягнутим білим простирадлом, за яким засвічує карбідну лампу. Великі, з розмахом від п’ятнадцяти до двадцяти сантиметрів крилами метелики прилипають до білого простирадла. Тепер лишається тільки задушити їх, швидко й сильно стиснувши торакс, але не розчавлюючи. Не слід допускати, щоб метелики відбивалися, бо вони пошкодять собі крильця, і тоді ціна на них буде нижча.

У вітрині в мене постійно є невеличкі колекції метеликів, мушок, маленьких змій та кажанів. 1 хоч ціна на них висока, покупців завжди більше, ніж товару.

Один американець намалював мені метелика, в якого задні крильця сіро-голубі, а передні — світло-сині. Він обіцяє заплатити п’ятсот доларів, якщо я знайду йому такого метелика, — це нібито гермафродит.

Ловець, до якого я звернувся, розповів, що колись упіймав був такого метелика й дістав за нього п’ятсот доларів. Але згодом один досвідчений колекціонер сказав йому, що цей екземпляр коштує близько двох тисяч доларів.

— Метелику, той американець хоче тебе ошукати, — промовив ловець. — Він має тебе за йолопа. Навіть якщо цей рідкісний різновид коштує тисячу п’ятсот доларів, він усе одно наживеться на тобі.

— Це ти правду кажеш, він негідник. А що, коли ми ошукаємо його?

— Як?

— Приліпимо самичці двоє крилець самця або навпаки. Тільки треба ще подумати, як їх прикріпити, щоб це було непомітно.

Після багатьох невдалих спроб нам нарешті щастить приклеїти двоє крилець самця до прекрасного екземпляра самички. Потім ми кладемо цього метелика у вітрину до колекції, яка коштує вся двадцять доларів, — ніби я його не помітив. Американець клює. Побачивши метелика, він підходить до мене з двадцятидоларовою банкнотою в руці. Але я кажу йому, що колекція вже продана одному шведові.

За два дні американець разів десять бере в руки коробку з колекцією. Зрештою не витримує й підкликає мене:

— Я купую за двадцять доларів отого метелика, що лежить посередині. Решту залиште собі.

— А що особливого в цьому метеликові? — І я починаю його оглядати. Потім скрикую: — Та це ж гермафродит!

— Що ви кажете?! Еге ж, і справді. Спершу я не був цього певен, — каже американець. — Крізь шибку його не дуже добре видно. Дозвольте? — Він озирає метелика з усіх боків, потім питає: — Скільки ви за нього хочете?

— А хіба не ви колись казали мені, що такий рідкісний екземпляр коштує п’ятсот доларів?

— Я про це казав не раз і багатьом ловцям метеликів. Я не хочу скористатися з необізнаності тих, хто його впіймав.

— Тоді платіть п'ятсот доларів.

— Я купую, залиште його для мене. Я маю при собі тільки шістдесят доларів, візьміть їх як завдаток. Дайте мені розписку, а завтра я принесу решту. І заберіть його з цієї коробки.

— Гаразд, я перекладу його в інше місце. Ось вам розписка.

Наступного дня, тільки-но ми відчиняємо ресторан, нащадок Лінкольна вже тут як тут. Він ще раз оглядає метелика, цього разу крізь невеличку лупу. Я аж завмираю, коли американець перевертає метелика догори ногами. Задоволений, він розплачується, кладе метелика в свою коробку, бере з мене ще одну розписку й іде собі.

Через два місяці мене заарештовують фараони. Начальник поліції пояснює мені французькою мовою, що один американець звинувачує мене в шахрайстві.

— Йдеться про метелика, якому ви приклеїли крильця, — каже комісар. — Завдяки цій підробці ви нібито продали метелика за п’ятсот доларів.

За дві години до поліції приходять з адвокатом Кюїк-Кюїк і Індара. Адвокат добре розмовляє по-французькому. Я пояснюю йому, що на метеликах не розуміюся, що я не ловець і не колекціонер. Я тільки продаю, роблячи послугу ловцям, своїм клієнтам. Американець, мовляв, сам запропонував мені п’ятсот доларів, я їх у нього не просив; до речі, коли б той метелик був справжній, як гадав американець, то це він, американець, виявився б шахраєм, адже такий екземпляр коштує дві тисячі доларів.

Минає два дні, і я постаю перед судом. Адвокат у мене заразом і за перекладача. Я повторюю суду те, що вже розказав адвокатові. Він має з собою каталог цін на метелики. Такий екземпляр за каталогом коштує більш ніж півтори тисячі доларів. Американець програє, його зобов’язують покрити судові витрати. До того ж він повинен виплатити моєму адвокатові понад двісті доларів гонорару.

Каторжани й індійці збираються разом, приносять ганусівку й святкують моє визволення з поліції. На суді була й Індарииа родина, і тепер усі пишаються, що мають у своєму колі «супермена». Вони не дурні й здогадалися, що я сам приклеїв ті крильця.

І все ж таки невдовзі ми продали ресторан. Це й мало статися. Індара та Дая були з біса гарні, і їхній стриманий стриптиз доводив моряків мало не до шалу, так ніби дівчата роздягалися зовсім. Індара з Даєю помітили, що чим ближче вони підносили свої ледь прикриті вуалями перса під ніс матросам, тим більше одержували чайових. Ті сердеги були щедрі, а що їхня враз розпалена пристрасть не знаходила виходу, то вони просто шаленіли.

Якогось дня сталося те, що я передбачав. Одному рудому ластатому здорованю замало було бачити оголене стегно: уздрівши на мить її плавки, він просунув руку в проріз сукні й брутально схопив мою яванку так міцно, мовби стиснув кліщами. Вона якраз тримала в руках велику карафку з водою, яку й розбила йому на голові. Здоровань звалився долі, але, падаючи, зірвав з неї плавки. Я кинувся підвести його, а друзі здорованя подумали, що я збираюсь його бити, отож я не встиг навіть скрикнути, як отримав могутній удар кулаком у самісіньке око. Може, цей моряк-боксер справді хотів захистити свого друга, а може, почастував стусаном чоловіка гарної індійки, вважаючи його винним у тому, що їм не дають заволодіти нею. Хтозна! В усякому разі, мені дістався прямий удар в око. Моряк повірив у свою швидку перемогу, бо знову став у позицію боксера й закричав: «Бокс, бокс»! Та я копняком у болюче місце й ударом голови в підборіддя збиваю його з ніг, і він простягається на підлозі.

Зчиняється загальна бійка. З кухні мені на допомогу прибігає однорукий і заходиться лупцювати моряків качалкою, якою він качає тісто для своїх спагетті. Кюїк-Кюїк кидається в розлючений гурт з двозубою виделкою. Колишній паризький розбишака, гроза балів з танцями на вулиці Лап, орудує стільцем, наче довбнею. Почуваючись незручно без плавок, І н дар а зникає із зали.

Підсумок: п’ятьом американчикам серйозно розбито голови, іншим проколено різні місця тіла виделкою Кюїка. Скрізь кров. На дверях став негр-полісмен, нікого не випускаючи з ресторану. На наше щастя, бо невдовзі підкочує джип військової поліції. В білих гетрах і з піднятими жезлами військові полісмени намагаються прорватися до ресторану і, побачивши, що їхні моряки закривавлені, звісно, прагнуть помститися за них. Негр-полісмен відштовхує їх, а потім простягує руку з жезлом упоперек дверей і каже:

— Поліція її величності королеви.

Нарешті під’їздять англійські полісмени, вони виводять нас із ресторану, садовлять у поліційний фургон і відвозять до комісаріату. Оскільки лише в мене самого підбите око, а всі інші з нашого боку не поранені, то полісмени не вірять у наш законний самозахист.

Через тиждень суд згоджується з нашим твердженням, що ми захищалися, і відпускає нас на волю, крім Кюїка, якого засуджує за проколи виделкою до тримісячного ув’язнення. Ми не змогли знайти пояснення на своє виправдання, звідки на тілах моряків узялися ті численні подвійні дірочки, що їх наробив їм виделкою Кюїк-Кюїк.

Упродовж наступних двох тижнів у нашому ресторані зчинилося ще шість бійок, ми відчули, що більше не вистоїмо. Моряки вважали цю історію незакінченою, а що до ресторану щоразу заходили свіжі їхні пики, то ми ніяк не могли знати, друзі це чи ні наших ворогів.

Отож ми продали ресторан, узявши за нього менше, ніж заплатили. Воно й не дивно: ресторан зажив поганої слави, і покупці не стояли за ним у черзі.

— Що ти робитимеш далі, однорукий?

— Поки Кюїк-Кюїк вийде з в’язниці, я відпочиватиму. Я не можу знову скористатися з візка та віслюка, бо ми їх продали. Найкраще буде нічого не робити, відпочивати. Поживемо — побачимо.

Нарешті Кюїк-Кюїк виходить на волю. Він розповідає нам, що з ним добре поводилися.

— Єдина незручність була в тому, — каже він, — що зі мною в камері сиділо двоє засуджених до страти.

Англійці мають жахливу звичку: вони попереджають засудженого за сорок п’ять діб до страти, що його повісять такого-то дня о такій-то годині, що королева відмовила йому в помилуванні.

— Отож, — розповідає Кюїк-Кюїк, — ці двоє засуджених до смертної кари щоранку кричали один одному: «Джоне, ще на один день менше нам лишилося жити, ще маємо стільки-то днів». А той щоразу не переставав ображати свого спільника.

Коли б не це, то Кюїк-Кюїку цілком спокійно сиділося б у в’язниці, де до нього ставилися добре.

«Бамбукова хижина»

З бокситових копалень прийшов до нас Паскаль Фоско. Паскаль найдобріший серед утікачів. Непоганий механік, він заробляє лише чотири долари на день, але завжди примудряється нагодувати одного-двох каторжан, які переживають труднощі.

Ці копальні дуже далеко в джунглях. Біля табору, де живуть робітники й інженери, виросло невеличке село.

В порту безперестану вантажать на численні сухогрузи руду. І мені спадає на думку: чом би нам не відкрити кабаре в цьому глухому закутку у джунглях? Мабуть, там люди дуже нудьгують ночами.

— Твоя правда, — каже мені Фоско, — там нема ніяких розваг. Взагалі нема нічого.

Через кілька днів Індара, Кюїк-Кюїк, однорукий і я сідаємо на невелике судно, яке за два дні привозить нас по річці до копальні «Маккензі». Табір, у якому живуть інженери й робітники копальні, чепурний і чистий, на вікнах фешенебельних будиночків натягнуто металеві сітки, що захищають їхніх мешканців від москітів. А найближче село страшенно брудне, в ньому нема жодного цегляного чи кам’яного будинку. Самі тільки глиняні та бамбукові халабуди, криті пальмовим листям, і лише деякі — оцинкованою бляхою. Тутешні чотири жахливих бари кишать клієнтами. Моряки б’ються за кухоль теплого пива. В жодному барі нема холодильника.

Паскаль мав рацію, в цьому глухому закутку є що робити. Зрештою, я втікач, прагну пригод і не можу жити спокійно, як живуть мої товариші. Мені замало працювати лише задля того, щоб заробити собі на хліб.

А що вулиці розгрузають під час дощу, то я вибираю одне узвишшя, що стоїть трохи віддалік од центру села. Певен, що коли йтиме дощ, вода не затопить будови, яку я збираюсь звести.

За десять днів з допомогою негрів-теслярів, що працюють на копальні, ми зводимо прямокутну залу завдовжки двадцять метрів і завширшки — вісім. За тридцятьма чотиримісними столиками зможуть зручно сидіти сто двадцять осіб. Споруджуємо поміст, на який виходитимуть артисти, й шинквас з дванадцятьма високими табуретами на всю ширину зали. Поряд з кабаре будуємо ще одну споруду На, вісім кімнат, де зможуть жити шістнадцять чоловік.

Поїхавши до Джорджтауна купити столи, стільці, посуд і таке інше, я найняв чотирьох прекрасних негритянок до нас у офіціантки. Дая, яка працювала в нашому ресторані теж згодилася поїхати з нами. Одна кулі бренькатиме на старенькому фортепіано, яке я взяв напрокат. Лишається нерозв’язаним питання з видовищем.

Після довгих і нелегких умовлянь мені вдається переконати двох яванок: одну португалку, одну китаянку та двох чорнявок кинути проституцію й стати в нас артистками-роздягальницями. Стара червона завіса, куплена в лахмітника, відкриватиме й закриватиме виставу.

З усіма цими людьми я пливу вгору по річці катером, яким везе нас рибалка-китаєць. У одній крамниці, що торгує спиртним, я набрав у кредит різних напоїв. У крамниці мені довіряють, я розплачуватимусь за продані напої раз на місяць. Крамниця постачатиме нам стільки лікеру, скільки його треба буде. Коли піаністка перепочиватиме, мені стануть у пригоді старий патефон і потерті платівки. В одного індійця, який підібрав пожитки роз’їзного театру, я купив усякі сукні, спідниці, чорні й кольорові панчохи та підв'язки до них, ще добротні ліфчики, і тепер увесь цей мотлох стане «гардеробом» моїх «артисток».

Кюїк-Кюїк придбав столи, стільці й постіль, Індара — склянки й усе необхідне для кабаре, я — напої, крім того, я зайнявся «артистками». Щоб з усім цим упоратися за тиждень, треба було добре побігати. Зрештою, і майно, і люди вже на катері.

За два дні ми припливаємо до копальні. Поява у цьому загубленому в джунглях кутку десяти дівчат зчиняє справжню веремію. Кожен з нас іде із своїм клунком до «Бамбукової хижини»— так ми назвали наше кабаре.

Починаються репетиції. Навчити своїх «артисток» роздягатися — справа— не така легка. Передусім тому, що я дуже погано розмовляю по-англійському, по-друге, все своє життя вони роздягалися вельми швидко, бажаючи якнайхутчіше спекатися клієнта. А тепер їм треба все робити навпаки: що повільніше вони роздягатимуться, то дужче вабитимуть до себе чоловіків. Кожна дівчина повинна мати свою тактику. Спосіб роздягатися мусить цілком гармоніювати з одягом дівчат.

Маркіза в рожевому корсеті, в криноліновій сукні та довгих панталонах з білим мереживом роздягається повільно за ширмою перед великим дзеркалом, в якому публіка може милуватися кожною частиною її тіла, яке вона поступово оголює.

Є у нас одна дівчина, яку ми прозвали Прудкою. В неї гладенький живіт, дуже світлого відтінку кави з молоком шкіра — це чудовий екземпляр змішаної крові, звісно, білого чоловіка з уже світлого кольору негритянкою. Довге чорне хвилясте волосся м’яко спадає їй на божественно круглі плечі. На її повних, високих і, незважаючи на свою важкість, викличних персах зухвало випнулися вперед дещо темніші за їх шкіру соски. Ось така вона, наша Прудка. Все її вбрання закривається застібкою «блискавка». Вона виходить на кін у ковбойських штанях, капелюсі з широкими крисами й білій блузці, рукави якої закінчуються шкіряними торочками. Виходить вона під звуки військового маршу й роззувається, змахуючи ногами, з яких злітають її черевики. «Блискавки» на обох штанинах розкриваються, й штани враз падають на її ступні. Розстібається застібка «блискавка» на її обох рукавах, і блузка розпадається на дві частини.

Ця сцена викликає в публіки шаленство, бо перса Прудкої оголюються миттєво, що нагадує вибух гніву, який довго стримували. З голими стегнами й грудьми вона розкидає ноги, береться руками в боки й дивиться на публіку, потім скидає капелюха й жбурляє його на найближчий до сцени стіл.

Прудка водночас розстібає з обох боків плавки и ураз зриває їх з себе. Коли вона постає перед публікою у вбранні Єви, інша дівчина передає їй величезне віяло з білого пір’я, яким вона, розгорнувши його, прикриває себе.

В день свого відкриття «Бамбукова хижина» переповнена клієнтами. Завітав сюди в повному складі й «штаб» копальні. Ніч закінчується танцями, а останні клієнти розходяться, коли надворі вже розвиднилося. Це справжній успіх, кращого не можна було й сподіватися. Ми дуже потратилися, але ціни на питво підняли високо, тож видатки окупляться. Я вірю, що в нас було б іще більше клієнтів, якби хижина могла їх умістити.

Мої чотири чорні офіціантки не встигають подавати. Одягнені в короткі, з глибокими вирізами сукні, з мадрасами на голові, вони теж справляють неабияке враження на клієнтів. Індара й Дая стежать кожна за своєю частиною зали. Кюїк-Кюїк та однорукий стоять за шинквасом і вдовольняють замовлення клієнтів. Я бігаю скрізь, підправляючи там, де щось не ладиться, чи допомагаючи тим, хто розгубився.

— Ось вам і успіх! — каже Кюїк-Кюїк, коли у залі лишаються самі тільки офіціантки, артистки й господар.

Ми їмо всі разом, страшенно втомлені, але дуже раді успіхові. Потім ми розходимося спати.

— Метелику, ти ще не встаєш?

— Котра вже година?

— Шоста вечора, — каже мені Кюїк-Кюїк. — Твоя принцеса допомогла нам. Вона встала ще дві години тому. Все вже приготовлено, можемо знову починати.

Індара приносить глечик з теплою водою. Поголившись і вмившись, я, свіжий і бадьорий, обіймаю Індару за стан, і ми йдемо до «Бамбукової хижини», де на мене сиплеться безліч запитань.

— Чи в мене все гаразд було, босе?

— Чи я добре роздягалась? Може, ще не зовсім вправно?

— Я співала майже правильно, чи не так? Щоправда, тут, на щастя, публіка невибаглива.

Наш новий колектив справді привабливий. Повії, зробившись артистками, цілком серйозно ставляться до своєї роботи, і, здається, вони щасливі, що кинули своє перше ремесло. Наш виторг росте. Маємо тільки одну скрутність: для стількох самотніх чоловіків у нас замало жінок. Усім клієнтам хотілося б, щоб біля них, якщо не цілу ніч, то бодай кілька годин, посиділа дівчина, зокрема артистка. Тому виникають ревнощі. Час від часу, коли за одним столиком опиняються дві жінки, клієнти починають протестувати.

Клієнти липнуть і до наших негритяночок: передусім тому, що вони гарненькі, й особливо тому, що в джунглях нема жінок. Інколи за шинквас стає Дая, вона, обслуговуючи, привітно розмовляє з клієнтами. І одразу ж біля індійки, справді рідкісної вроди, юрмляться з два десятки чоловіків.

Щоб уникнути ревнощів і домагань клієнтів мати за своїм столиком артистку, я запровадив лотерею. Після кожного номера з роздяганням або пісні велике колесо з цифрами від одиниці до тридцяти двох, що означають номер столика, а також з двома додатковими цифрами для шинквасу вирішує, куди має сісти дівчина. Щоб узяти участь у лотереї, треба придбати квиток вартістю однієї пляшки віскі або шампанського.

Я вважаю, що ця ідея має дві переваги. Так можна буде уникнути протестів. Той, хто виграє, цілу годину милується за своїм столиком дівчиною, заплативши за пляшку шампанського, яку йому подають у такий спосіб: поки крутять колесо, зовсім оголена артистка стоїть за величезним віялом. Коли засовується, який номер виграв, дівчина стає на велику посріблену дерев'яну тацю, четверо здорованів піднімають її і несуть до щасливого столика. Вона відкорковує шампанське, цокається келихом, а потім вибачається і через п’ять хвилин знову повертається до цього столика вже вдягнена.

Півроку все йшло добре, та коли скінчився сезон дощів, з’явилася нова клієнтура. Це шукачі золота й діамантів, які вільно ведуть розвідку в джунглях на цій багатій землі. Шукачі золота й діамантів, що орудують допотопними засобами, дуже суворі люди. Вони часто вбивають або обкрадають одні одних. Усі вони ходять озброєні. Та коли в них назбирується торбинка золота або пригорща діамантів, вони можуть потратити їх зовсім безглуздо. Дівчата одержують високі проценти за кожну пляшку. Там вони, обіймаючи клієнта, виливають з пляшки у відро шампанське чи віскі, щоб вона швидше випорожнювалася. Дехто з клієнтів, хоч він і чимало випив, здогадується, куди подівся його напій, тоді він реагує так брутально, що я мусив столики й стільці вмурувати в землю.

Тож з цими новими клієнтами не вдалося минути лиха. Нашу нову артистку називали Квіткою Кориці. І справді, її шкіра мала колір кориці. Це дівча, яке я витяг з джорджтаунського «дна», просто з глузду зводило клієнтів своєю манерою роздягатися.

Коли наставала її черга виходити, на кін виносили оббиту білим сатином канапку, і вона не просто роздягалася із завченою вишуканістю, але, роздягтись, лягала на канапку й починала сама себе гладити. Її тонкі довгі пальці ковзали по голому стані, граючись усіма формами від волосся на голові до пальчиків ніг. Ці пальці не проминали жодної часточки її тіла. Не варто розповідати, як реагували на це огрубілі в джунглях п’яні чоловіки.

А що клієнти нею найдужче цікавилися, то вона зажадала, аби гравці, які розігрують її в лотерею, платили за лотерейний білет вартість не однієї пляшки шампанського, а двох. Один кремезний копач з дуже густою чорною бородою, марно зігравши кілька разів на Квітку Кориці, не знайшов нічого кращого, як закупити під час останнього розиграшу всі номери в залі. Не закупив він лише двох номерів біля шинквасу.

Будучи певен, що він виграє, бородань заплатив за шістдесят пляшок шампанського й став довірливо чекати розиграшу лотереї. Квітка Кориці, яка випила чимало цієї ночі, була вельми збуджена. Востаннє вона вийшла на кін о четвертій ранку. Збуджена спиртним, вона мала спокусливий вигляд як ніколи, а її рухи були зухваліші, ніж звичайно. І ось ми запускаємо рулетку, яка роговою стрілкою зараз покаже на номер, який виграв.

Дивлячись на виставлену напоказ Квітку Кориці, бородань пускає слину від збудження. Він чекає, він певен, що зараз йому принесуть її нагу на сріблястій таці, накриту славетним віялом з пір’я, із двома пляшками шампанського між стегнами. Катастрофа! Всі тридцять номерів копача програють. Виграє тридцять перший номер, що біля шинквасу. Спершу бородань не усвідомлює, що сталося, і реагує тільки тоді, коли бачить, як артистку несуть і ставлять на шинквас. Він враз навісніє, перекидає стіл перед собою і біжить до шинквасу. Вмить дістає свій револьвер і тричі стріляє в дівчину.

Квітка Кориці помирає на моїх руках. Але перше ніж схопити її на руки, я вколошкую цього звіра пострілом з пістолета, якими озброєна американська поліція; з цією зброєю я ніде не розлучаюсь. Але я спізнився зі своїм пострілом, дав цьому негідникові вчинити це безглуздя тільки тому, що наштовхнувся на офіціантку й спіткнувся на її таці. Наслідок: поліція закрила «Бамбукову хижину», і ми повернулися до Джорджтауна.

Ми знову опиняємося в своєму домі. Індара, як справжня індуска-фаталістка, не змінює своєї вдачі. Цей наш крах її анітрохи не засмучує. Мовляв, займемося чимось іншим — от і все. Індокитайці реагують так само. В нашому дружному колективі нічого не змінюється. Ніхто не докоряє мені за те, що я додумався розігрувати артисток у лотерею, хоч саме це й призвело нас до краху. Зі своїх заощаджень ми розплатилися з усіма боргами й дали певну суму грошей матері Квітки Кориці. Ми не впадаємо в розпач. Щовечора ходимо до бару, де збираються колишні каторжани. Чудово проводимо вечори, але Джорджтаун через обмеження воєнного часу починає мене втомлювати. До того ж моя принцеса раніше ніколи мене не ревнувала, я завжди був вільний. Тепер же вона й на крок не відходить від мене, хоч би де я був, скрізь сидить біля мене цілими годинами.

З торгівлею в Джорджтауні у мене, мабуть, нічого не вийде. Тож одного дня я надумую перебратися з Британської Гвіани кудись-інде. Ми нічим не ризикуємо — адже йде війна, і жодна країна не видасть нас. Принаймні так я вважаю.

Втеча з Джорджтауна

Гітту з моїм планом згоден. Він теж гадає, що є й кращі країни, в яких живеться легше, ніж у Британській Гвіані. І ми починаємо готувати втечу. Бо самовільний виїзд із Британської Гвіани — дуже серйозне правопорушення. До того ж ніхто з нас не має паспорта.

Шапар, якого перевели було до Кайєнни, втік звідти й уже три місяці живе в Джорджтауні. Він готує в китайській кондитерській цукрову поливу й заробляє півтора долара на день. Шапар теж хоче втекти з Джорджтауна. Колишній каторжанин діжонець Депланк та Барр’єр із Бордо також ладні втікати. Кюїк-Кюїк і однорукий воліють лишитися в Джорджтауні. Їм тут добре. На обох берегах Демерари повно кулеметних гнізд і гармат, гирло пильно охороняється, і ми вирішуємо зробити човен, схожий на один із тих рибальських, які зареєстровані в Джорджтауні. Одне слово, виберемося з Демерари під виглядом рибалок. Я картаю себе за те, що виявився невдячним, не розділивши палкого кохання Індари. Але я не можу нічого з собою вдіяти. Вона так липне до мене, що це вже починає мене дратувати. Ця індійка поводиться достоту так, як сестри індіанки-гуахіри. Коли їм завагається кохатися, вони одразу ж пропонують себе, а якщо ти не береш їх, то вони серйозно гніваються на тебе. Їхні серця коле гострий біль, а це виводить мене з себе, бо так само, як я не хотів засмутити сестер-індіанок, не хочу засмучувати Індару, тому примушую себе все робити, аби вона отримала від мене якнайбільшу втіху.

Вчора я бачив незвичайну сцену. У Британській Гвіані існує щось на зразок новітнього рабства. Яванці ходять працювати на плантації бавовнику, цукрової тростини або какао, підписавши контракти на п’ять і на десять років. Чоловік і жінка зобов’язані ходити на роботу щодня, за винятком тих днів, коли вони занедужують. Та якщо лікар не визнає їх хворими, то вони мусять відпрацювати місяць понад строк, обумовлений угодою. До цього додаються інші місяці за інші дрібні порушення. А що всі індійці полюбляють пограти в азартні ігри, то вони заходять у чималі борги до плантаторів, а відтак, щоб розплатитися з кредиторами, підписують контракти на продовження свого строку роботи на рік чи на більше.

Практично вони ніколи не виплутуються з цього лиха. Для індійців, здатних програти навіть свою дружину й неодмінно дотримати слова, священним є єдине — їхні діти. Вони роблять усе, аби зробити своїх дітей вільними. Індійці переборюють величезні труднощі, намагаючись не допустити того, щоб їхня дитина підписала контракт з плантатором.

Отже, я потрапив на весілля однієї юної індійки. Всі тут одягнені в довге вбрання: жінки в білі вуалеві сукні, а чоловіки в білі туніки, що сягають їм щиколотки. Багато квітів. Найцікавіша сцена розгортається після багатьох релігійних церемоній, коли молодий приходить забирати молоду. Гості розташовуються рядами обабіч дверей будинку. З одного боку — жінки, з другого — чоловіки. На порозі розчинених дверей сидять батько й мати молодої. Молоді цілують батьків і проходять між двома рядами гостей, що розтяглися на кілька метрів. Раптом молода виривається з рук молодого й біжить назад до своєї матері. Мати затуляє однією долонею очі, а другою махає їй, аби вона поверталася до свого чоловіка.

А він простягає руки й кличе її, вона жестами показує, ніби не знає, що має робити. Мати дала їй життя — вона показує, як з живота матері виходить немовля. Потім мати виплекала її грудьми. Чи не забуде вона всього цього, йдучи за чоловіком, якого кохає? Чи не надто поспішає піти від матері, показує жестами вона йому, зачекай ще трохи, дай ще надивитися на добрих батьків, які до того дня, коли вона тебе зустріла, були єдиною опорою в її житті.

Тоді й він показує їй жестами, що тепер життя вимагає від неї також стати дружиною і матір’ю. І все це супроводжується піснями юнаків та дівчат, які оточують їх. Нарешті, ще раз вирвавшись із рук чоловіка й поцілувавши батьків, вона сама знову підбігає до нього й кидається йому на руки, і він швидко несе її на заквітчаного гірляндами воза, що чекає на них.

До втечі ми готуємося дуже ретельно. Довгий і широкий човен з добрим вітрилом, клівером та першокласним стерном робили обережно, щоб не помітила поліція.

Через Пенітенс-Ріверс протікає річечка, яка впадає в Демерару. У тій річечці, в кінці нашого кварталу, ми й переховуємо свій човен. Він має вигляд і номер китайського рибальського човна, зареєстрованого в Джорджтауні. Тільки коли пропливатимемо повз маяки, нам не слід буде стояти на ногах, бо китайці — господарі човна, під який ми підробили свій, — низькі й худорляві, а ми високі й кремезні.

Втеча починається без ускладнень: ми щасливо вибираємся з Демерари в океан. І все ж таки я не зовсім радію цьому успіхові, мені прикро, що я втік, мов злодій, навіть не попередивши свою індійську принцесу. Я незадоволений собою. Вона, її батько, вся її родина робили мені тільки добро, а я оце так їм віддячив… Я не шукаю собі виправдання. Щиро вважаю, що вчинив негарно, тим-то й незадоволений собою. Я залишив на столі в Індари шістсот доларів, але грішми не можна заплатити за все те, що вона мені подарувала.

Сорок вісім годин ми маємо плисти рівно на північ. Я хочу здійснити свою давню мрію — дістатися до Британського Гондурасу. Для цього нам треба понад дві доби плисти у відкритому морі.

Втікачів у човні п’ятеро: Гітту, Шапар, Барр’єр, Депланк і я, Метелик, що взяв на себе відповідальність за це плавання.

Через годин тридцять нашої подорожі здіймається страшенний шторм, який переходить у справжнє стихійне лихо. Спалахують блискавки, гримить грім, ллє злива, а величезні хвилі й ураганний вітер, що вихором кружляє над океаном, підхоплюють нас і кидають у такі морські безодні, яких я зроду не бачив і навіть не уявляв собі. Уперше на моїх очах вітер так різко змінив напрям; пасату раптом не стало, і буря штовхає наш човен у протилежний бік. Якщо це триватиме з тиждень, то нас прижене назад на каторгу.

До речі, цей тайфун став пам’ятним, про це я згодом дізнався на Трінідаді від французького консула пана Агостіні. Він зламав на його плантації понад шість тисяч кокосових пальм. Тайфун, промчавши вихором, буквально скосив на рівні зросту людини цей пальмовий ліс. Він попідхоплював будинки й, пронісши в повітрі вельми далеко, порозкидав їх по землі й морі… Ми залишилися без харчів, без бочки з водою, без речей. Щогла зламалася, від неї зостався оцупок заввишки метрів два, вітрило порвалося, і, що найгірше, зламалося стерно. Чудом Шапар урятував невелике лопатоподібне весло, і ось я, орудуючи цим веслом, намагаюся вести човна. Крім того, ми поскидали з себе весь одяг — куртки, штани, сорочки — і зшили з нього дротом щось на зразок вітрила. Тепер ми в самих трусах. Під цим вітрилом, прикріпленим до залишку зламаної щогли, ми й пливемо далі.

Та ось знову повіяв пасат, і я беру курс прямо на південь, щоб дістатися до будь-якого берега, хай навіть до Британської Гвіани. Там нас не судитимуть, там нас добре приймуть. Мої товариші гідно поводилися під час цього, я б сказав, не шторму, а буревію, навіть урагану із зливою.

Тільки за шість днів, два з яких були спокійні, ми бачимо землю. З цим клаптем вітрила, яке вітер, незважаючи на дірки в ньому, ще надимає, ми не можемо пливти з тією точністю, якої нам хочеться. Недостатньо й малого весла, щоб спрямовувати в потрібний напрям човен. А що ми голі, то наші тіла страшенно попеклися на сонці, тому в нас ще поменшало сили, ми неспроможні боротися. Ні в кого з нас не лишилося шкіри на носі, він — суцільна рана. Губи, ступні й стегна теж, обгорівши, потріскалися. Спрага так нас замучила, що Депланк і Шапар спробували пити морську воду. Від цього вони почали ще дужче страждати. Одначе, попри спрагу та голод, що підточують наші сили, між нами панує повна злагода: ніхто, зовсім ніхто не скаржиться. Жоден з нас не дає порад товаришеві. Той, хто п’є солону воду, й той, хто хлюпає на себе цю воду, запевняючи, ніби вона освіжає його, сам пересвідчується, що морська вода роз’їдає його рани й, випаровуючись, ще дужче пече.

Лише в мене очі ще можуть дивитися, а в моїх товаришів вони загноїлися й повіки постійно злипаються. Тож очі, попри біль, будь-що слід промивати, аби можна було їх розплющити і все ясно бачити. Гаряче сонце так пряжить, що це вже несила витерпіти. Депланк, немовби схибнувшись, каже, що він ладен кинутися в воду.

І ось уже дві години мені здається, ніби я бачу на обрії землю. Звісно, я одразу ж мовчки, бо ще не певен цього, повертаю човна в той бік. З’являються й кружляють над нами птахи. Отже, я не помилився. Своїм криком птахи виводять із заціпеніння моїх товаришів, котрі очманіли від пекучого сонця й утоми, лежать на дні човна, позатулявши руками обличчя.

Гітту, прополоскавши рота, щоб сказати хоч кілька слів, питає:

— Метелику, ти бачиш землю?

— Бачу.

— Як ти гадаєш, через скільки годин ми припливемо до неї?

— Годин через п’ять-сім. Слухайте, друзі, я далі не можу терпіти. Я такий самий попечений, як і ви, а, крім того, намуляв собі об лаву сідниці, і їх роз’їдає солона морська вода. А ще в мене страшенно болить рука, якою я тримаю весло. Тепер віє легенький вітер, і ми пливемо повільно. Пропоную зняти вітрило й напнути його над човном, щоб сховатися до вечора від цього пекучого сонця. Човен сам плистиме на хвилях до берега. Тільки нехай хтось із вас сяде на моє місце й візьме в руки весло.

— Гаразд, Метелику. Треба й справді зробити з вітрила навіс і трохи поспати в його затінку.

Я приймаю це рішення о першій годині дня, коли немилосердно пече сонце. Опинившись нарешті в затінку, я задоволено випростуюся на дні човна. Мої товариші дали мені найкраще місце, куди з носа човна завіває свіже повітря. Той, хто залишається на вахті, теж сидить під навісом. Усі, навіть вахтовий, швидко поринають у забуття, а згодом і засинають.

І раптом ми прокидаємося від завивання сирени. Я відгортаю над собою вітрило. Надворі темно. Котра ж тепер година? Коли я пересідаю на корму й беру в руки весло, свіжий вітрець обвіває все моє тіло, порепану шкіру, і я відразу змерзаю. Але як же приємно відчувати, що тіло більше не горить.

Напинаємо вітрило. Промивши морською водою очі, — на щастя, в мене тільки одне око закисло й пече, — я виразно бачу праворуч і ліворуч від себе землю. Де ми? До яких із двох берегів плисти? Знов лунає завивання сирени. Я здогадуюся, що нам подають сигнал із правого берега. Чого вони від нас хочуть?

— Метелику, як ти гадаєш, де ми? — питає Шапар.

— Відверто кажучи, не знаю. Якщо це не острів і якщо ми не в затоці, то перед нами, мабуть, коса, що відходить від Британської Гвіани й сягає гирла Оріноко — великої венесуельської річки. Але якщо ми в широкій затоці, то це острів Трінідад. Тоді ліворуч від нас — Венесуела, і, отже, ми в затоці Парія.

Я доходжу такого висновку, пригадуючи морські карти, які колись мав нагоду вивчати. Та коли праворуч Трінідад, а ліворуч Венесуела, то що нам вибрати? Від цього вибору залежатиме наша доля. Але поки що ми не пливемо ні туди, ні туди. В Трінідаді та сама влада, що й у Британській Гвіані.

— Я певен, що в Трінідаді нас приймуть добре, — каже Гітту.

— Так, але як вони подивляться на те, що ми у воєнний час таємно, без дозволу властей, покинули їхню територію?

— А як буде у Венесуелі?

— Важко сказати, як там нас приймуть, — озивається Депланк.

— За президента Гомеса каторжан примушували відпрацювати певний час у дуже тяжких умовах на будівництві доріг, а потім їх повертали Франції.

— Але тепер, коли в світі війна, такого вже не може бути.

— У Джорджтауні я чув, що венесуельці ні з ким не воюють, вони нейтрали.

— Це правда?

— Правда.

— Тоді це для нас небезпечно.

Ми бачимо світло і праворуч, і ліворуч. Знову завиває сирена, цього разу аж тричі. З правого берега нам подають світлові сигнали. Сходить місяць. Поперед нас у морі високо здіймаються дві величезні гострі скелі. Мабуть, саме тому й завиває сирена: нас попереджають, що попереду небезпека.

— Поглянь, онде бакени! Цілий ланцюжок. Чому б нам не прив’язати човна до одного з них і не зачекати ранку? Шапар, опусти вітрило.

Шапар згортає клапті штанів та сорочок, які я вперто називаю вітрилом. Гальмуючи веслом, я підпливаю до одного з бакенів. У човні, на щастя, ще зберігся чималий шматок вірьовки. Ми прив’язуємо човен, але не до цього дивного бакена, на якому нема за що зачепитись, а до линви, що тягнеться від нього до іншого бакена. Не звертаючи уваги на сирену, яка не стихає на правому березі, ми всі лягаємо спати й укриваємося вітрилом. Моє тіло, що заклякло на холодному нічному вітрі, огортає приємне тепло, і я — чи не найперший — міцно засинаю.

Коли я прокидаюсь, над нами стоїть ясний день. З-за обрію викочується сонце, легенько хлюпоче море, а синьо-зелений колір води свідчить про те, що дно тут укрите коралами.

— Що будемо робити? Попливемо до берега? Я вмираю з голоду й спраги.

Вперше за стільки днів — власне, сьогодні ми вже сьомий день у морі — один із нас поскаржився на голод.

— Ми так близько від землі, що не маємо права припуститися помилки, — каже Шапар.

Я сиджу на кормі й виразно бачу за двома величезними скелями, що здіймаються над морем, розрив у землі.

Отже, праворуч від нас — Трінідад, ліворуч — Венесуела. Безперечно, ми в затоці Парія, і коли вода синя, а не жовтувата від наносів Оріноко, то це означає, що ми стоїмо на течії навпроти протоки. То що ж будемо робити? Треба проголосувати, один тут вирішувати не може, питання надто серйозне. Праворуч — англійський острів Трінідад, ліворуч — Венесуела. Де ви хочете висадитись? І самі ми, й наш човен у такому Стані, що треба якнайшвидше прибиватися до землі. Серед нас двоє вільновідпущених — Гітту й Барр’єр. Нам трьом — Шапару, Депланку й мені — загрожує більша небезпека. То нам і вирішувати. Що ви скажете?

— Краще пристаньмо до Трінідаду. Венесуели ми не знаємо.

— Здається, нам уже нема потреби вирішувати. Цей сторожовий катер вирішить усе за нас, — каже Депланк.

І справді, до нас швидко пливе сторожовий катер. Він зупиняється метрів за сто від човна. Якийсь чоловік на катері підносить до рота рупор. Мені впадає в око прапор. Він не англійський. Усіяний зірками й дуже гарний. Я ніколи в житті не бачив такого прапора. Мабуть, венесуельський. Цей прапор згодом стане «моїм прапором», прапором моєї нової батьківщини.

— Хто ви?

— Французи.

— Ви що — з глузду з’їхали?

— Чому?

— Ви прив’язалися до міни!

— Через те ви й не підпливаєте до нас?

— Звичайно. Швидше відв’язуйтесь!

— Гаразд.

Шапар за кілька секунд відв’язує вірьовку. Ми пришвартувалися до низки плавучих мін! Просто чудо, що ми не злетіли в повітря, пояснює нам капітан катера, до якого причалив наш човен. Венесуельські моряки подають нам із катера в човен каву, гаряче солодке молоко й сигарети.

— Пливіть до венесуельського берега. Вас приймуть добре, будьте певні. Ми не можемо відбуксирувати вас, бо поспішаємо на маяк Барімас забрати серйозно поранену людину Не пробуйте плисти до Трінідаду, бо неодмінно наскочете на міну, і тоді…

Моряки гукають нам: «До побачення, хай вам щастить!» — і сторожовий катер пливе далі. Венесуельці залишили нам десять літрів молока. Напившись кави й молока, о десятій ранку я з сигаретою в зубах, нічого не остерігаючись, причалюю до піщаного берега, де вже зібралося чоловік з п’ятдесят. Цим людям, видно, цікаво, хто ж то приплив до них у човні зі зламаною щоглою й вітрилом, зробленим із курток, штанів та сорочок.