Метелик

Сен-Мартен-де-Ре

Увечері Батон передає мені три сигарети «Голуаз» і папірець, на якому я читаю: «Метелику, я знаю, ти поїдеш звідси з добрими спогадами про мене. Я наглядач, але намагаюся завдавати в’язням якомога менше лиха. Я згодився стати наглядачем, бо в мене дев’ятеро дітей, і я хочу, щоб мене якнайшвидше помилували. Прощавай. Хай тобі щастить. Корабель з каторжанами відпливає післязавтра».

І справді, наступного дня в коридорі дисциплінарного відділення нас поділили на групи по тридцять чоловік.

Фельдшери, що прийшли з Кана, зробили нам щеплення проти тропічних хвороб. Кожному ввели по три види вакцини й видали по два літри молока. Дега стоїть біля мене. Він про щось розмірковує. Ніхто з нас уже не мовчить, бо ми знаємо: після щеплення до карцеру нас не посадять. Ми нишком гомонимо під самісіньким носом у наглядачів, а ті при міських фельдшерах навіть не наважуються нам щось сказати.

— Чи вистачить у них поліційних фургонів, аби вивезти всіх нас разом? — звертається до мене Дега.

— Гадаю, ні.

— Сен-Мартен-де-Ре досить далеко, і якщо вони перевозитимуть по шістдесят чоловік за день, то це триватиме десять днів. Адже нас тут чоловік шістсот, не менше.

— Головне — пройти щеплення. Це означає, що ми потрапили до списку тих, кого повезуть на каторгу. Тримайся, Дега, починається другий етап. Покладайся на мене, а я покладатимусь на тебе.

Він задоволено дивиться на мене своїми блискучими очима, кладе мені руку на плече й каже:

— На життя і на смерть, Метелику.

Поки нас перевозили, не сталося ніяких сутичок, про які варто розповідати. Правда, ми мало не позадихалися в тих поліційних фургонах. Охоронці відмовилися прочиняти дверцята й дати нам бодай трохи свіжого повітря. Вже в Ла-Рошелі з’ясувалося, що двоє наших в’язнів у дорозі задихнулися.

Роззяви, що зібралися на пристані (Сен-Мартен-де— Ре — острів, і через морську протоку нас переправляли човном), бачили, як охоронці виносили з фургона двох мертвих каторжан. Але ті люди не виявили ніяких почуттів. А що жандарми мусили доставити нас до Цитаделі живими чи мертвими, то повантажили разом з нами на човен і трупи.

Переправа тривала недовго, та все ж таки ми трохи подихали морським повітрям. Я мовив до Дега.

— Пахне втечею.

Він усміхнувся. Жюло, який сидів поряд з нами, докинув:

— Еге ж, пахне втечею. А я повертаюся туди, звідки втік п’ять років тому. Я дав себе схопити, мов останній бовдур, і саме тоді, коли збирався вколошкати переховувача крадених речей, який десять років тому виказав мене. Тримаймося разом, бо в Сен-Мартені нас розподілять у камери по десять чоловік.

Жюло помилився. Коли ми прибули до Сен-Мартена, його разом з двома іншими в’язнями посадили в окрему камеру. Ці троє вже втікали з каторги, але їх знову схопили у Франції і тепер везли на каторгу вдруге.

У камерах, де нас сидить по десятеро, починається для нас життя, сповнене чекання. Ми маємо право розмовляти, курити, нас добре годують. Одне слово, нам нічого страшного поки що не загрожує, хіба що тільки нашим капсулам. Важко збагнути, чому тебе щоразу викликають, роздягають догола й старанно обшукують. Спершу оглядають усього з ніг до голови, а потім нишпорять у твоїх речах. «Одягайтесь!» — І тебе знову відсилають до камери.

Камера, їдальня, подвір’я, де ми проводимо довгі години, маршируючи один за одним… Раз, два! Раз, два! Раз, два!.. Ми маршируємо гуртами по сто п’ятдесят чоловік. Вервечка довжелезна. Гуркотять дерев’яні черевики. Розмовляти не можна. Потім лунає команда: «Розійдись!» Усі сідають на землю, і утворюються невеликі гуртики — такі собі касти. Насамперед привертають до себе увагу люди справді злочинного світу, для яких соціальне походження нічого не важить, — корсіканці, тулузці, марсельці, бретонці, парижани тощо. Є один ардешець — це я. На користь Ардешу мушу сказати, що в цій партії каторжан, яка налічує тисячу дев’ятсот чоловік, ардешців тільки двоє: сільський поліцейський, що вбив свою дружину, та я. Висновок: ардешці порядні люди. Інші гуртики утворюються абияк. Ці дні чекання називаються днями огляду. І справді, нас оглядають з усіх боків.

Якось пополудні я сиджу на осонні, коли це до мене підходить чоловік. В окулярах. Низенький і худий. Я намагаюсь упізнати його, але всі ми в однакових робах, і зробити це нелегко.

— Це ти, Метелику? — питає він відчутною корсіканською говіркою.

— Так, я. Чого тобі треба від мене?

— Ходімо до клозета, — каже він і йде геть.

— Корсіканський бевзь, — озивається до мене Дега. — Звісно, гірський розбійник. Чого він хоче від тебе?

— Зараз дізнаюся.

Я підхожу до клозета, що посеред подвір’я, і стаю біля незнайомця. Не дивлячись на мене, він каже:

— Я зять Паскаля Матра. Паскаль, провідуючи мене, сказав: коли мені буде потрібна допомога, то щоб я від його імені звернувся до тебе.

— Так, Паскаль — мій приятель. А що тобі треба?

— Я не можу більше носити в собі капсулу. В мене дизентерія. Не знаю, кому довірити. Боюся, що її в мене хтось украде або ж знайдуть наглядачі. Прошу тебе, Метелику, поноси капсулу кілька. днів.

І показує мені капсулу, куди більшу за мою. Я боюся: а що, як це пастка? Може, він хоче вивідати, чи я теж маю капсулу? Коли я відповім йому, що не певен, чи зможу носити дві капсули, то він одразу про все здогадається. Отож я холодно запитую його:

— Скільки в здій?

— Двадцять п'ять тисяч франків.

Я мовчки забираю в нього капсулу.

— Мене звати Іньяс Галгані, — каже він, перш ніж літи. — Дякую, Метелику.

Я повертаюсь до Дега й розповідаю йому >про все, що сталося.

— Тобі не боляче?

— Ні.

— Тоді годі про це.

Ми намагаємося налагодити зв’язок із тими, хто вже втікав з каторги і тепер поїде туди знов, особливо з Жюло та Гітту. Нам страшенно хочеться знати, які там умови, як поводяться з каторжанами, що слід зробити, аби тебе не розлучили з товаришем. Випадково ми натрапляємо на дуже цікавого чолов’ягу. Це корсіканець, який народився на каторзі. Його батько був там охоронцем і жив із сім’єю на островах Салю. Народився той корсіканець на острові Руайяль, одному з трьох островів Салю (інші два називаються Сен-Жозеф і Дьябль). І ось він, за іронією долі, знову повертається туди, але вже не як син охоронця, а як каторжанин.

Отож нам не завадить почути від нього, що нас чекає. Він розповідає про життя на островах, де провів чотирнадцять років. Дає нам цінні поради: треба тікати на материку, бо з островів утекти неможливо; не слід потрапляти до числа «небезпечних», бо в порту Сен-Лоран-дю-Мароні, куди нас привезуть, в’язнів розподілятимуть за їхніми характеристиками. Загалом на острови відправлять відсотків п’ять в’язнів. Решта залишиться на материку. Щоправда, на островах безпечніше, ніж на материку, де на каторжників чатують усілякі хвороби й смерть.

Ми з Дега сподіваємося, що не потрапимо на острови. Але до горла мені підкочується клубок: а що, як мене охарактеризували «небезпечним»? Адже репутація в мене й справді неабияка: засуджений на довічну каторгу, а ще ота пригода з Трібуйяром…

Одного дня хтось пускає чутку: нізащо не ходити до медпункту, бо тих, хто занедужав або надто ослаб і не зможе витримати подорожі, отруюють. Мабуть, це вигадка. І справді, один парижанин, Франсіс Ла-Пасс, запевняє, що це брехня. Щоправда, одна жертва є, але брат Ла-Пасса, який працює в медпункті, розповів йому, що там сталося.

Чоловік, який став жертвою, був великий майстер відмикати сейфи, подейкували навіть, що під час війни він пограбував німецьке посольство в Женеві чи Лозанні й здав награбоване французьким властям. Він захопив тоді й дуже важливі документи, які передав французьким агентам. Для проведення цієї операції фараони нібито спеціально випустили його з в’язниці, де на той час він уже просидів п’ять років. З 1920 року він проводив одну-дві операції на рік і спокійно собі жив. Щоразу, коли його заарештовували, він шантажував Друге бюро[5], і воно негайно втручалося в справу. Але цього разу шантаж не допоміг. Йому дали двадцять років, і тепер він мусив разом з нами вирушати на каторгу. Щоб не потрапити до партії в’язнів, яку готували до відправки, він прикинувся хворим і пішов у медпункт. Як потім розповів брат Франсіса Ла-Пасса, таблетка ціаніду поклала всьому край. Тепер усі сейфи й Друге бюро матимуть спокій.

На цьому подвір’ї розповідають безліч усіляких історій, правдивих і вигаданих. У всякому разі, їх охоче слухають, так швидше минає час.

Коли я йду до клозета, на подвір’ї чи в камері, зі мною мусить іти й Дега. Через капсули. Він стає переді мною, поки я видобуваю з себе капсули, прикриваючи мене від надто допитливих очей. Видобувати з себе одну капсулу — це ціла історія, а я ношу в собі аж дві, бо Галгані стає дедалі гірше. І ось тобі загадка: капсула, яку я встромляю в себе останньою, останньою й виходить з мене, а перша — завше першою. Не знаю, як вони міняються місцями в моєму животі, але це факт.

Учора в перукарні було вчинено замах на Клузйо, поки його голили. Йому завдали двох ударів ножем у груди. Хоч як це дивно, він не помер. Від одного з його друзів я дізнався про його історію. Вона вельми цікава, і колись я її розповім. Цей замах — звичайне зведення порахунків.

Той, хто невдало вчинив його, помер через шість років у Кайєнні, ковтнувши двохромокислого калію, підсипаного йому в сочевицю. Він сконав у страшних муках. Фельдшер, який допомагав лікареві робити розтин, приніс нам десяти— сантиметровий шматок кишки. В ній було сімнадцять дірочок. Через два місяці його вбивцю знайшли задушеним у лікарняному ліжку. Ми так ніколи й не дізналися, хто його задушив.

Ось уже дванадцять днів, як ми в Сен-Мартен-де-Ре. Фортеця аж тріщить від в’язнів. Вартові день і ніч несуть варту на фортечних мурах.

Якось у душовій зав'язалася бійка між двома братами. Вони погризлися, мов собаки, й одного з них кинули до нашої камери. Його звали Андре Байяр. Його марно покарали, сказав він мені, в усьому винна адміністрація: вона наказала охоронцям під жодним приводом не дозволяти зустрічатися двом братам. Коли ми дізнаємося про їхню історію, то зрозуміємо чому.

Андре вбив одну жінку-рантьє, а його брат Еміль сховав її калитку. Пізніше Еміль упіймався на крадіжці й отримав три роки в’язниці. Якогось дня, сидячи в камері з іншими покараними, він уголос почав ремствувати на свого брата за те, що той не прислав йому грошей на сигарети: мовляв, він іще покаже йому свої роги. Андре, пояснив Еміль, уколошкав стару, а він, Еміль, сховав її гроші. Тож коли він вийде на волю, то нічогісінько з цих грошей братові не дасть. Один із в’язнів побіг розповісти про те, що він почув, директорові в’язниці. Покарання не забарилося. Андре теж заарештували, й обох братів засудили до страти. Тепер вони сиділи в сусідніх камерах у відділенні смертників в’язниці Санте. Кожен з них подав на помилування. Через сорок три дні Емілеві скасували смертну кару, а Андре відмовили в помилуванні. Одначе з гуманістичних щодо Андре міркувань Еміля й далі тримали у відділенні засуджених до страти, і брати щодня разом ходили з ланцюгами на ногах на прогулянки.

Сорок шостого дня о пів на п’яту ранку двері камери Андре відчинилися. Сюди прийшли директор в’язниці, секретар суду й прокурор. Настав час страти. Але саме тієї миті, коли директор в’язниці ступив крок уперед, аби заговорити до засудженого, прибіг адвокат з якимсь чоловіком, який вручив прокуророві папір. Усі знову вийшли до коридора. Андре до горла підкотився клубок, він не міг навіть проковтнути слину. Сталося щось неймовірне, ніхто ніколи не зупиняє страту на півдорозі. Одначе цього разу так воно й було. Тільки наступного дня, після довгих годин душевних мук і розпитувань, він дізнався від свого адвоката, що напередодні його страти якийсь Горгюлоф убив президента Франції Думера, Але Думер сконав не одразу. Цілу ніч простояв перед лікарнею адвокату перед цим попередивши охоронців в'язниці міста Со: коли президент помре до часу страти (з пів на п'яту до п’ятої), то він зажадає відкласти страту через відсутність, у країні голови виконавчої влади. Думер помер о четвертій годині дві хвилини. Попередивши міністерство юстиції і сівши в таксі разом з чоловіком, який віз наказ про відкладення страти, він приїхав до в’язниці за три хвилини, по тому, як було відімкнуто двері камери Андре. Смертна кара обом братам була замінена довічною каторгою. Сталося це завдяки тому, що в день виборів нового президента країни адвокат поїхав до Версаля і, тільки-но було обрано на цю посаду Альбера Лебрена, подав йому прохання на помилування. Ніколи жоден президент ще не. відмовив у першому помилуванні, якого в нього просили.

— Тож Лебрен підписав документ і про моє помилування, — закінчив розповідати Андре, — і ось я, голубе, живий і здоровий, їду до Гвіани.

Я дивлюсь на цього чолов’ягу, що уникнув гільйотини, й думаю: «Хоч як багато я пережив, але моє страждання не порівняти зі стражданнями, яких спізнав він».

Проте я з ним так і не здружився. Дізнавшися, що він убив стареньку жінку, аби її обікрасти, я відчув до нього огиду. А втім, у майбутньому йому ще не раз щаститиме. Згодом на острові Сен-Жозеф він уб’є свого брата. Андре це зробив на очах у кількох каторжан. Еміль стояв на скелі й ловив рибу на вудку, не думаючи ні про що на світі. Гучний плюскіт хвиль глушив усі інші шуми. Андре підкрався до брата ззаду з товстим триметровим бамбуком у руці й одним поштовхом у спину збив його з ніг. У цьому місці море кишіло акулами, тож Еміль швидко став їхньою лагоминкою. А що він не з’явився на вечірню перекличку, то стали вважати, ніби він загинув при спробі здійснити втечу. Про нього більше не згадували. Бачили цю сцену лише чотири-п’ять каторжан, що збирали на верг хівці острова кокосові горіхи. Звісно, про це дізналися всі, крім наглядачів. Андре Байяра ніхто ніколи не потург бував за це вбивство.

Його переправили за «добру поведінку» до Сен-Лоран— дю-Мароні, де йому пом’якшили режим ув’язнення. Андре отримав маленьку камеру для себе самого. Посварившися з одним каторжанином, він якогось дня випадково потрапив до його камери і встромив йому ножа в самісіньке серце. Суд визнав, що Андре зробив це з метою самозахисту, і виправдав його. Під час ліквідації каторжної в'язниці його, знову ж таки за едобру поведінку», помилували.

Сен-Мартен-де-Ре переповнений в'язнями. Вони поділяються на дві категорії: вісімсот чи тисяча — це каторжани, а дев’ятсот — засланці. Щоб стати каторжанином, треба було вчинити серйозний злочин або принаймні дістати чималий строк. Найнижча кара в них — сім років каторжних робіт, а найвища — довічна каторга. Того, кого засудили до страти, а потім помилували, теж відсилають на довічну каторгу. Інакше стоїть справа із засланцями. Кожен, хто дістав строк від трьох до семи років, вважається засланцем. Ясна річ, усі ці люди — запеклі злодії, і суспільство, звичайно, повинно захищатися від них. Одначе вдаватись до заслання, цієї допоміжної покари, — ганьба для цивілізованої нації. Серед нас були дрібні злодії-невдахи, яких по кілька разів ловили й зрештою відправляли на заслання (за тих часів це означало те саме, що довічне ув’язнення). А вони ж за все своє життя не вкрали й десяти тисяч франків! Ось до якого безглуздя дійшла французька цивілізація. Народ, хоч як він бажає помсти, не має права немилосердно знищувати людей, що чинять дрібні правопорушення. Цих людей треба перевиховувати, а не карати так жорстоко.

Ось уже сімнадцять днів ми в Сен-Мартен-де-Ре. Вже знаємо, як називається корабель, що доставить нас на каторгу, — «Мартіньєр». Він повезе тисячу вісімсот сімдесят засуджених. Вісімсот-дев’ятсот каторжан заповнили сьогодні вранці чотирикутне подвір’я Цитаделі. Вишикувавшись у десять рядів, ми стоїмо вже з півгодини. Нарешті відчиняються двері, і з них виходять люди, одягнені не так, як знайомі нам охоронці. Вони в добротній військовій формі небесно-голубого кольору. Однак це не жандарми й не солдати. Всі підперезані широкими пасками, на яких висять кобури. З кобур визирають руків’я револьверів. Цих людей душ двадцять. Дехто в галунах. У всіх засмаглі обличчя, кожному від тридцяти п’яти до п’ятдесяти років. Старші куди приємніші за молодших, які гордовито випинають уперед груди. Штаб цього загону супроводжують директор в’язниці на Сен-Мартен-де-Ре, полковник жандармерії, три-чотири лікарі у формі колоніального війська та два священики в білих сутанах. Полковник жандармерії бере рупор і підносить його до рота. Всі стають струнко, не чекаючи команди. Полковник кричить:

— Слухайте уважно! З цієї хвилини ви підлягаєте міністерству юстиції. Його представляє тут виправна адміністрація Французької Гвіани, адміністративний центр якої — місто Кайєнна. Пане коменданте Барро, я передаю вам вісімсот шістнадцять засуджених, імена яких занесено ось до цього списку. Перевірте, будь ласка, чи всі вони присутні.

І одразу починається перекличка. Вона триває дві години, і зрештою з’ясовується, що всі на місці. Потім ми спостерігаємо, як обидві адміністрації підписують на столику, спеціально принесеному сюди з цієї нагоди, якийсь папір.

Потім рупор бере комендант Барро — на ньому стільки ж галунів, скільки й на полковнику, тільки золотих, а не срібних, як у жандармів.

— Засланці, тепер вас завжди називатимуть лише цим словом — засланець такий-то чи засланець за номером та— ким-то. Віднині ви житимете за особливими законами каторги, підлягатимете внутрішнім судам, які ухвалюватимуть щодо вас у разі потреби ті чи ті рішення. Ці автономні суди мають право засуджувати вас за правопорушення, вчинені на каторзі, до звичайного ув’язнення або до страти. Ясна річ, дисциплінарні покарання — ув’язнення й карцер — ви відбуватимете в різних приміщеннях, що належать нашій адміністрації. Люди, яких ви бачите перед собою, — це наглядачі. Звертаючись до них, треба казати: «Пане наглядачу». По обіді кожен з вас одержить матроський мішок з одежею каторжанина. Там є все необхідне. Крім тих речей, вам більше нічого не буде потрібно. Завтра ви сядете на «Мартіньєр». Ми попливемо разом. Не впадайте в розпач, на каторзі вам буде куди краще, ніж у будь-якій в’язниці в самій Франції. Можете розмовляти, грати, співати й курити; не бійтеся, до вас не ставитимуться погано, якщо ви добре поводитиметеся. Не поспішайте зводити особисті порахунки — зачекайте приїзду на каторгу. В дорозі слід суворо дотримуватися дисципліни, сподіваюсь, ви це самі зрозумієте. Якщо хтось із вас відчуває, що фізично не витримає цього переїзду, то хай з’явиться до медпункту, там його обстежать військові лікарі, що супроводжують корабель. Бажаю вам приємної подорожі!

Церемонія скінчилася.

— Дега, що ти про все це думаєш?

— Любий Метелику, бачу, я мав рацію, коли казав, що найбільше нам слід остерігатися каторжан. Щось же та означають його слова: «Не поспішайте зводити особисті порахунки — зачекайте приїзду на каторгу». Мабуть, там чимало всяких душогубців та вбивць.

— Не переймайся цим, покладися на мене.

Я розшукую Франсіса Ла-Пасса й питаю в нього:

— Твій брат і нині працює фельдшером?

— Еге ж, він не каторжанин, він звичайний засланець.

— Зв’яжися з ним і попроси в нього скальпель. Якщо він зажадає плати, то спитай у нього, скільки він хоче, і я заплачу.

За дві години я отримав чудовий скальпель з дуже міцним залізним руків’ям. Єдиний його недолік у тому, що він надто великий, але то була грізна зброя.

Я сів біля клозета, що посеред подвір’я, й послав по Гал— гані, бо вирішив повернути йому його капсулу, та, либонь, його нелегко буде знайти в цьому мурашнику, на який перетворилося величезне тюремне подвір’я з вісьмома сотнями в’язнів. Після нашого прибуття сюди я не бачив ні Жюло, ні Гітту, ні Сюзіні.

Перевагою такого спільного життя є те, що ти живеш, розмовляєш і належиш до нової громади, якщо це можна назвати громадою. В тебе з’являється потреба стільки сказати, вислухати й зробити, що не лишається часу думати. Помітивши, як минуле розпливається й відходить на задній план, я думаю про те, що ми, діставшись до каторги, мабуть, забудемо, ким були, чому і як потрапили сюди, і будемо обмізковувати тільки одне: як звідси втекти. Я помилився, бо для нас передусім найважливішою справою стане те, як лишитися живими. Де тепер вони, фараони, присяжні, судді, прокурори, моя дружина, батько, друзі? Кожен з них і далі має своє місце в моєму серці, але можна подумати, що через гарячку від’їзду, через ту незвіданість, яка чекає на нас, через цих нових друзів та ці різні знайомства вони більше не мають такого великого значення для мене, як раніше. Та це тільки так здається. Коли мені цього захочеться, тієї миті, коли я відкриваю у своєму мозку відповідну шухляду, вони знову постають у моїй уяві.

А ось і Галгані, його ведуть до мене, бо навіть у своїх великих окулярах він насилу бачить. Здається, він уже одужав. Галгані підходить до мене й мовчки подає руку.

— Я хочу повернути тобі твою капсулу, — кажу я йому, — ти можеш її сам носити в собі. То надто велика відповідальність для мене — берегти її в дорозі, до того ж хтозна, чи ми будемо разом і чи навіть побачимося на каторзі. Тож буде ліпше, якщо ти її забереш.

Галгані знічено дивиться на мене.

— Ходімо до клозета, я поверну тобі твою капсулу.

— Ні, не хочу, зберігай її, я тобі її дарую, вона твоя.

— Чому ти так вирішив?

— Не хочу, щоб мене через неї вбили. Волію жити без грошей, ніж здохнути через них. Я даю їх тобі, бо після всього тобі не варто було ризикувати життям, зберігаючи для мене ці гроші. Принаймні якщо вже ти ризикував за них, хай вони будуть для тебе винагородою.

— Ти боїшся, Галгані? Тобі хтось погрожував? Хтось підозрює, що ти носиш у собі капсулу?

— Так, за мною постійно стежать троє арабів. Ось чому я ніколи не підходив до тебе, аби вони не запідозрили, що ми з тобою пов’язані. Щоразу, вдень чи вночі, коли я йду до клозета, один з них біжить назирці за мною. Я навмисне показую їм, що не маю ніякої капсули, проте вони не перестають стежити за мною. Вони підозрюють, що хтось інший зберігає мою капсулу, і ходять за мною, аби підгледіти, коли її мені повернуть.

Я дивлюсь на Галгані й бачу, що він дуже злякався, почувається зацькованим. Я кажу йому:

— Де саме на подвір’ї вони збираються?

— Біля кухні й пральні, — відповів він.

— Гаразд, побудь тут, я зараз прийду. А втім, ні, ходи зі мною.

Я йду з ним до арабів. Виймаю з пілотки свій скальпель і, засунувши вістря в правий рукав, стискаю руків’я в руці. І справді, коли я приходжу на місце, бачу цих людей. Їх четверо: троє арабів і один корсіканець, якого звати Жірандо. Саме корсіканець, якого відштовхнули від себе карні злочинці, втяг арабів у цю справу. Він, мабуть, знає, що Галгані — зять Паскаля Матра, й вважає, що він не може не мати капсули.

— Ну, Жірандо, в тебе все гаразд?

— Гаразд, Метелику. А в тебе?

— А в мене ні. Я прийшов вам сказати, що Галгані — мій друг. Якщо з ним щось скоїться, то першому дістанеться тобі, Жірандо, а тоді й усім іншим. Розумійте це, як собі хочете.

Жірандо Мокран підводиться. Він, як і я, має зрість метр сімдесят чотири й такий самий плечистий. Мої слова зачепили його за живе, й він ладен битися, та я швиденько висуваю з рукава блискучий скальпель і, стискаючи його в руці» кажу корсіканцеві:

— Якщо ти ступиш хоч крок до мене, я вб’ю тебе, мов собаку.

Побачивши мене озброєного в місці, де постійно ведуться обшуки, він, приголомшений моєю войовничістю та розміром зброї, каже мені:

— Я встав поговорити, а не битися.

Я знаю, що він каже неправду, але то в моїх інтересах зберегти йому честь перед його друзями. Я даю йому чудову змогу вийти з цього становища.

— Гаразд. Якщо ти вже встав поговорити…

— Я не знав, що Галгані — твій друг. Я гадав, що він звичайний бевзь, а ти, Метелику, розумієш, що нам, людям, які лишилися без гроша, треба роздобути дзвінку монету, аби мати змогу здійснити втечу.

— Авжеж, це нормально. Ти, Мокране, маєш право боротися за життя. Тільки знай, що тут тобі не слід шукати свого шансу. Пошукай його деінде.

Мокран подає мені руку, я її тисну. Власне, я добре виплутався, бо коли б уколошкав цього дивака, то навряд чи вирушив би завтра в дорогу. Лише згодом я зрозумів, що припустився помилки.

Галгані повертається разом зі мною. Я кажу йому:

— Нікому не розповідай про цю сутичку. Мені не хочеться, аби на мене насварився Дега.

Намагаюсь переконати Галгані взяти свою капсулу, а він відповідає:

— Візьму завтра, перед від’їздом.

Він так причаївся наступного дня, що я мусив вирушити на каторгу з двома капсулами.

Цієї ночі в камері, де нас одинадцятеро, ніхто не розмовляє. Кожен думає про те, що сьогодні він на французькій землі останній день. Усім сумно — ми назавжди покидаємо Францію й вирушаємо на незнайому землю з незнайомими законами.

Дега мовчить. Він сидить поряд зі мною біля загратованих дверей, які виходять у коридор і крізь які цідиться трохи свіжого повітря. Я почуваюся просто збитим з пантелику. Розповіді про те, що на нас чекає, дуже суперечливі, тож я й сам не знаю, як бути — радіти, сумувати чи впадати в розпач.

Люди, котрі сидять зі мною в камері, — самі злочинці. Тільки бідолашний корсіканець, який народився на каторзі, не належить до справжнього злочинного світу. Стан у всіх розгублений, непевний. У цю серйозну, важливу годину люди немов поніміли. Сигаретний дим, підхоплений протягом, хмарою валує з камери, і якщо ми хочемо, щоб ця димова завіса не повиїдала нам очей, то мусимо сидіти на підлозі й не підводити голови. Ніхто не може заснути, хіба що тільки Андре Байяр спить, що цілком можна зрозуміти: він був засуджений на смерть, і тепер для нього все інше — тільки несподіваний рай.

Переді мною, мов у кіно, швидко пропливають картини мого життя: дитинство в родині, сповненій любові й благородства, добре виховання, гарні манери; польові квіти, дзюрчання струмків, смак горіхів, персиків та слив, що рясно родили в нашому садку; пахощі мімози, яка Щовесни зацвітала перед нашими дверима; батьківський будинок і мої рідні в ньому… Все це швидко пропливає перед моїми очима. Це звуковий фільм, я чую в ньому голос нещасної матері, яка так щиро любила мене, і завжди тихий, лагідний батьків голос, і гавкіт Клари, татової мисливської собаки, яка кличе мене до садка гратися; гомін дітлахів, моїх товаришів, з якими я водився в найкращі дні свого життя… І цей фільм, на якому я присутній, але який не наважуюся дивитись, ця його демонстрація за допомогою магічного ліхтаря, засвіченого всупереч власній волі моєю підсвідомістю, сповнює ніжним почуттям цю ніч очікування стрибка у незнайоме майбутнє.

Що ж, пора підбити підсумки. Мені двадцять шість рокій, я почуваюсь добре, маю в череві п’ять тисяч шістсот франків своїх і двадцять п’ять тисяч франків корсіканця Галгані. Дега, який сидить поруч зі мною, має десять тисяч. Гадаю я можу розраховувати на сорок тисяч франків, бо коли Галгані не здатний зберігати свої гроші тут, то тим більше він не зможе зберігати їх на кораблі й у Гвіані. А втім, він про це знає, тому й не прийшов по свою капсулу. Отож я справді можу розраховувати на ці гроші — звісно, коли прихоплю з собою й Галгані; хай і він скористається ними, бо вони ж його, а не мої. Я використаю їх задля його добра, але водночас і сам матиму з них вигоду. Сорок тисяч франків — це досить багато, тож я легко підкуплю за ці гроші спільників— каторжан, які відбувають покарання, відпущених на волю засланців, що лишилися в Гвіані, а також і наглядачів.

Підготовка йде добре. Тільки-но ми прибудемо на каторгу, я разом з Дега та Галгані неодмінно втечу — ось про що мені тепер слід думати. Торкаюся рукою скальпеля і з задоволенням відчуваю холод його сталевого руків’я. Така грізна зброя додає мені впевненості. Я вже відчув у сутичці з арабами, наскільки він став мені в пригоді. О третій годині ночі до коридора заходить гурт в’язнів, вони кладуть перед гратами камери одинадцять набитих чимось матроських мішків з грубого полотна, на кожному з яких висить велика дощечка. Я роздивляюсь одну, що звисла між гратами. Читаю: «К… П’єр, 30 років, зріст — 173 см, обхват талії- 84 см, розмір взуття — 41, реєстровий номер такий-то…» П’єр К… — це П’єро Бовдур, уродженець Бордо, засуджений у Парижі до двадцяти років каторжних робіт.

Я його знаю, він славний хлопець. Ця дощечка свідчить про те, як сумлінно, як чітко адміністрація керує каторгою. Тут усе записано, і кожен одержить одяг свого розміру. Судячи з клаптя, що виглядає з мішка, одяг білий, у червону смужку. В такому «вбранні» ніде не пройдеш непоміченим.

Я знову намагаюся пригадати присяжних засідателів, суддів, прокурора. Але мозок не слухається мене. Я розумію: щоб пригадати сцени, які відбувалися перед моїми очима у в’язницях Консьєржері та Больє, треба бути на самоті. Ця думка дає мені полегкість, і я починаю усвідомлювати, що життя серед каторжан викличе в мене інші потреби, інші задуми, та й реагуватиму я на все інакше.

До гратчастої перегородки підходить П’єро Бовдур і питає:

— Як тобі тут, Метелику?

— А тобі?

— Мені завжди хотілося побувати в Америці, але я картяр і ніколи не міг назбирати грошей на дорогу. Фараони вирішили влаштувати мені цю поїздку безкоштовно. Це добре, нічого не скажеш, правда ж, Метелику? — Він розмовляє дуже спокійно, невимушено. П’єро впевнений у собі.

І справді, в тому, що фараони безкоштовно везуть тебе до Америки, є свої переваги. Краще вже поїхати на каторгу, ніж скніти п’ятнадцять років у в’язниці у Франції.

— Залишається тільки дізнатися, що там на нас чекає, П’єро. Чи не так? Як на мене, збожеволіти в камері чи померти від виснаження в карцері якоїсь тюрми у Франції куди гірше, ніж здохнути від прокази чи жовтої гарячки.

— Я теж так думаю, — відповідає він.

— Поглянь, П’єро, ось твоя дощечка.

Він нахиляється, уважно придивляється й по складах читає.

— Мені вже кортить надягти цей костюм! Зараз розв’яжу мішок і перевдягнуся. Ніхто ж нічого не скаже — адже ці речі мої.

— Облиш, Перо, зачекай, поки накажуть перевдягатися. А то ще вскочиш у халепу. Я не хочу зайвих прикрощів.

П’єро все розуміє й відходить від грат. Луї Дега дивиться на мене й каже:

— Голубе, ми тут останню ніч. Завтра покинемо нашу прекрасну країну.

— Нашій прекрасній країні бракує справедливого правосуддя, Дега. Може, ми познайомимося з іншими країнами, і хай вони не такі прекрасні, як наша, зате там гуманніше поводяться з людьми, що завинили.

Я сам не вірю своїм словам — майбутнє покаже, чи маю я рацію. Знову западає тиша.

Від’їзд на каторгу

О шостій годині зчиняється метушня. В’язні приносять нам каву, потім приходять четверо наглядачів. Сьогодні вони в білому і знову з револьверами при боці. Гудзики на їхніх сніжно-білих кітелях золотисті. В одного на лівому рукаві три золоті нашивки у вигляді літери «V», але на плечах їх нема.

— Засланці, зараз ви по двоє вийдете до коридора. Кожен візьме свій мішок, на дощечках зазначено прізвища. Потім станете під стіною обличчям до коридора й покладете перед собою мішки.

Минає хвилин двадцять, поки ми шикуємося і кладемо перед собою мішки.

— Роздягніться, складіть свої речі на блузи й зв’яжіть рукавами… Дуже добре. Гей ти, збери клунки й віднеси до камери… Тепер одягайтеся. Беріть кальсони, майку, смугасті штани, блузу, шкарпетки, черевики… Всі одяглись?

— Так, пане наглядачу.

— Гаразд. Дістаньте з мішка й тримайте біля себе на випадок дощу або холоду вовняну блузу. Мішки закиньте на ліве плече!.. Колоною по двоє слідом за мною кроком руш!

Наглядач із нашивками йде попереду, двоє по боках, а четвертий рушає ззаду. Так наша невелика колона виходить на подвір’я. Не минає й двох годин, як тут стоїть уже вісімсот десять каторжан. Потім викликають сорок чоловік, до числа яких потрапляю і я з Дега, а також троє колишніх утікачів з каторги — Жюло, Галгані та Сантіні. Ці сорок шикуються в колону. У голові колош; біля кожного ряду стоїть наглядач. Нас не заковують ні в ланцюги, ні в наручники. За три метри поперед нас ступають задки десять жандармів. Отак, обличчям до нас, із карабінами в руках, вони йдуть і далі, і кожного веде інший жандарм, тримаючи його за портупею.

Відчиняється велика брама, і колона повільно виповзає з Цитаделі. А тим часом до конвою приєднуються інші жандарми з рушницями та автоматами в руках і також супроводжують колону, йдучи метрів за два збоку. Вони розштовхують юрбу роззяв, що прийшли подивитися, як вивозять каторжан. Коли ми проходимо півдороги, лунає тихий свист із вікон якогось будинку. Я підводжу голову й бачу в одному вікні свою дружину Ненетту й друга Антуана Д., а в іншому — дружину Дега Полю та його друга Антуана Жілетті. Дега їх теж помітив, і ми, йдучи, ще довго не спускаємо очей з тих вікон. Це востаннє я бачу свою дружину й друга Антуана, який згодом загине в Марселі під час бомбардування. Ніхто не каже й слова, панує тиша. В ці напружені хвилини мовчать і в’язні, й наглядачі, й жандарми, й люди, що зібралися тут: усі розуміють, що ці тисяча вісімсот сімдесят каторжан та засланців назавжди йдуть із звичайного життя.

Ми підіймаємося на корабель. Я серед перших сорока чоловік, яких ведуть до клітки з товстелезних грат у глибині трюму. На клітці табличка: «Зала № 1, 40 чоловік, категорія особлива. Стерегти суворо й пильно». Кожен отримує згорнутий гамак. Угорі безліч кілець, до яких чіпляються гамаки. Хтось мене обіймає, це — Жюло. Йому все це знайоме — десять років тому він уже вирушав у таку подорож. Жюло знає, який вибір слід зробити.

— Йди сюди швидше, — каже він. — Чіпляй мішок до кільця, потім прив'яжеш тут гамак. Влаштуємося біля цих двох ілюмінаторів. У морі їх розчинять, і тут дихати буде легше, ніж далі в цій клітці.

Я знайомлю його з Дега. Вони зав'язують розмову, але тут до них підходить якийсь чоловік. Жюло перепиняє його рукою й каже:

— Щоб тут ноги твоєї не було, якщо хочеш живий дістатися на каторгу! Зрозумів?

— Еге ж, — відповідає той.

— Знаєш чому?

— Знаю.

— Тоді вшивайся звідси.

Незнайомець іде. Дега задоволений такою демонстрацією сили й не приховує цього:

— Тепер я можу спати спокійно. Вао двох я не боюся.

— Тут із нами ти в більшій безпеці, — каже Жюло, — ніж у віллі з розчиненим вікном на березі моря.

Ми пливли вісімнадцять днів. Під час цієї подорожі стався тільки один прикрий випадок: якоїсь ночі всіх розбудив страшний крик. Одного каторжника знайшли мертвого з устромленим у спину великим ножем. І одразу ж десятків зо три наглядачів націлили на нас свої револьвери та карабіни й закричали:

— Всім роздягтися догола, швидко!

Ми роздягаємось. Я здогадуюся, що зараз влаштують обшук. Кладу свій скальпель під праву босу ногу й спираюся більше на ліву, ніж на праву, бо залізо завдає мені болю. Але скальпеля з-під ступні не видно. До клітки заходять четверо наглядачів, зачиняють за собою дверцята й починають обшукувати одяг та взуття. Вони без зброї, однак ті наглядачі, що стоять за кліткою, стежать за нами, наставивши на нас револьвери.

— Хто ворухнеться — пристрелю! — кричить їхній начальник.

Під час обшуку знаходять три ножі, два гострі цвяхи, один штопор і одну золоту капсулу. Шістьох зовсім голих в’язнів виводять на палубу. З’являється капітан корабля. Коли наглядачі виходять з нашої клітки, ми вдягаємося, не чекаючи наказу. Я підбираю свій скальпель.

Наглядачі відходять у глиб трюму. Посередині стоїть Барро, решта — біля трапа. Навпроти них вишикувалися шестеро голих каторжан і стоять струнко. Наглядач, що робив обшук, бере ножа, показує на його власника й каже:

— Це його.

— Так, ніж мій.

— Гаразд, — озивається Барро. — Посадіть його в камеру над машинним відділенням.

Далі наглядачі показують, кому належать цвяхи, кому — штопор, кому — ніж, і кожен із в’язнів підтверджує, що та річ його. Потім п’ятеро голих рушають у супроводі двох наглядачів до трапа. На палубі залишаються лежати один ніж і золота капсула, біля яких стоїть тільки один в’язень. Він молодий, років двадцяти трьох — двадцяти п’яти, на зріст метр вісімдесят, кремезний, має атлетичну статуру й голубі очі.

— Це твоя, правда ж? — питає наглядач і показує йому золоту капсулу.

— Так, моя.

— Що в ній? — питає комендант Барро, беручи капсулу.

— Триста англійських фунтів стерлінгів, двісті доларів і два діаманти по п’ять каратів.

— Гаразд, зараз побачимо. — Комендант відкручує капсулу. Його обступили наглядачі, і нам нічого не видно, тільки чути його слова: — Еге ж, усе правильно. Як тебе звати?

— Сальвідія Ромео.

— Італієць?

— Так, пане.

— За капсулу ми тебе не покараємо, а за ніж покараємо.

— Даруйте, але ніж не мій.

— Не відпирайся, я ж його знайшов у твоєму черевику, — втручається наглядач.

— Я ж кажу, ніж не мій.

— Виходить, я брешу?

— Ні, ви помиляєтесь.

— Тоді чий же це ніж? — питає комендант Барро. — Коли не твій, то чий?

— Не мій, от і все.

— Якщо не хочеш потрапити до карцеру, де ти зваришся над котлами, то скажи, чий це ніж.

— Не знаю.

— Ти глузуєш із мене? У твоєму черевику знаходять ножа, а ти не знаєш, чий він! Ти маєш мене за дурня? Ніж або твій, або ти знаєш, хто поклав його тобі в черевик. Відповідай!

— Він не мій, і я не скажу чий. Я не донощик. Невже ви маєте мене за шпига?

— Наглядачі, надягніть цьому типові наручники! Ти дорого заплатиш за свою недисциплінованість!

Комендант конвою Барро й капітан корабля про щось перемовляються. Капітан віддає наказ старшині, і той збігає по трапу вгору. Трохи згодом приходить матрос-бре— тонець, справжній велет, із дерев’яним відром, повним морської води, та вірьовкою завтовшки із зап’ясток. Він ставить в’язня навколішки на останню приступку трапа й прив’язує його до неї. Потім намочує вірьовку у відрі і починає неквапом щосили шмагати бідолашного хлопця то по сідницях, то по крижах, то по спині. Сердега не кричить, хоч з його сідниць та спини тече кров. У цій моторошній тиші раптом із нашої клітки лунає крик протесту:

— Зграя негідників!

І відразу звідусіль лунають вигуки:

— Вбивці!

— Мерзотники!

— Гниль!

Чим більше нам погрожують потягти нас на палубу, якщо ми не замовкнемо, тим дужче ми кричимо. Та нараз капітан горлає:

— Пустіть пару!

Матроси крутять якісь колеса, і на нас вихоплюються такі могутні парові струмені, що ми враз опиняємося долілиць на підлозі. Пара б’є на висоті грудей. Усіх охоплює страх. Ті, кого ошпарило, не наважуються й рота розтулити. Це триває не більше хвилини, але ми й далі лежимо нажахані.

— Сподіваюся, ви все зрозуміли, недисципліновані типи? Тепер тільки що — я пускаю пару. Домовились? Уставайте!

Великі опіки дістали лише троє. Їх відводять до медпункту. Хлопця, якого шмагали вірьовкою, відпускають, і він повертається до нас. Через десять років він загине під час утечі, яку здійснить разом зі мною.

За ці вісімнадцять днів дороги ми маємо вдосталь часу, щоб наслухатися всіляких розповідей про каторгу й скласти собі про неї певне уявлення. Звісно, згодом усе буде зовсім не так, як ми гадали, проте Жюло постарався якнайкраще поінформувати нас. Наприклад, ми знаємо, що Сен-Лоран-дю-Мароні — селище, воно лежить за сто двадцять кілометрів від моря на річці, яка називається Мароні.

— В тому селищі є виправна в’язниця — центр усієї каторги, — пояснює Жюло. — Там прибульців поділяють на категорії. Засланців везуть за сто кілометрів далі до ще однієї виправної в’язниці, Сен-Жана. А каторжан, як я вже сказав, ділять на три категорії. Перша — особливо небезпечні, цих одразу ж після приїзду посадять у камери дисциплінарного відділення, де вони чекатимуть відправки на острови Салю. Їх туди засилають на тривалий час або й на все життя. Острови розташовані за п’ятсот кілометрів від Сен-Лорана й за сто кілометрів від Кайєнни. Один з них називається Руайяль; найбільший, на якому стоїть каторжна в’язниця, — Сен-Жозеф, а найменший — Дьябль. Туди потрапляють переважно політичні… Далі — небезпечні другої категорії. Ці залишаються в таборі у Сен-Лорані й працюють у садках і на полі. Щоразу, коли вони вчинять якесь порушення, їх відсилають до таборів із дуже суворим режимом. Це — «Лісовий», «Шарвен», «Водоспад», «Червона бухточка», «Сорок другий кілометр». Їх прозвали таборами смерті… І нарешті — каторжани звичайної категорії, їх використовують як дрібних службовців в адміністрації, як робітників на кухнях, на прибиранні в селищі й у таборі, на різних роботах у майстерні, столярні, фарбувальні, кузні, пральні, а також як електриків, матрацників, кравців. Отож усе вирішиться зразу ж після приїзду. Якщо тебе викличуть і поведуть до камери, так і знай: поїдеш на острови, і тоді прощавай будь-яка надія на втечу. В тебе лишиться тільки один шанс: якнайшвидше покалічитись — порізати собі коліно чи живіт, щоб потрапити до лікарні й звідти втекти. Одне слово, слід будь-що уникнути островів… Правда, є ще один вихід: коли корабель, який має доставити каторжан на острови, ще не готовий до відплиття, треба спробувати підкупити фельдшера. Той зробить тобі в суглоб скипидарний укол чи введе в твоє тіло змочений сечею волосок, що спричинить інфекцію. Або дасть подихати сіркою, а потім скаже лікареві, що в тебе сорокаградусна температура, гарячка. За ті кілька днів, поки чекатимемо, треба будь-що потрапити до лікарні… Якщо ж тебе залишать разом з іншими в бараках табору, то матимеш час діяти. В такому разі не слід шукати собі роботи в самому таборі. Заплатиш обліковцеві і він допоможе тобі влаштуватися в селі асенізатором Чи підміталіщиком або потрапити на тартак до місцевого підприємця. По дорозі з в'язниці на роботу вранці й назад увечері можна встигнути налагодити зв’язок з каторжанами, які вже відбули покарання й тепер. живуть у селищі, чи з індокитайцями й попросити, аби вони допомогли тобі втекти. Треба зробити все, щоб не опинитися в одному з навколишніх таборів, де каторжани дуже скоро віддають Богові душу. Є табори, де ніхто ще не витримав і трьох місяців.

Такими цінними відомостями Жюло напихає нас цілу дорогу. Сам він готовий до всього. Жюло певен: його як утікача одразу ж посадять до карцеру. Тому він сховав у своїй капсулі невеличкий складаний ножик. По приїзді до Гвіани Жюло дістане його й поріже собі. коліно. А як сходитиме з корабля, то в усіх на очах упаде з трапа. Він гадає, що тоді його відвезуть до лікарні. Так воно й станеться насправді.

Сен-Лоран-дю-Мароні

Наглядачі, змінюючи одні одних, ідуть перевдягатись. Повертаються вони в білих мундирах, а замість кашкетів на головах у них шоломи колоніальних військ. Жюло каже: «Підпливаємо». Стоїть страшна задуха, бо ілюмінатори позачиняли. Крізь них видно джунглі. Отже, ми на річці Мароні. Вода в ній брудна. Цей зелений праліс вражає.

З його дерев злітають наполохані корабельним гудком птахи. Ми пливемо дуже повільно, і можна добре роздивитися. густі, буйні темно-зелені хащі. Впадають у око перші дерев’яні будинки, покриті оцинкованою бляхою. Біля дверей стоять гуртами негри й дивляться на корабель. Вони вже не раз бачили його, бачили, як з нього вивантажували людей, тому його появу сприймають байдуже. Три гудки й гуркіт гвинта дають нам знати, що ми причалюємо. Нарешті гул машин стихає. Здається, можна почути, як пролітає муха.

Всі мовчать. Жюло розкладає ножик, надрізає на коліні холошу штанів й широко її розпанахує. Щоб не залишати тут кривавого сліду, він поранить собі коліно на палубі. Наглядачі відмикають дверцята клітки й шикують нас у колону по троє. Ми в четвертому ряду — я посередині, Жюло й Дега. Виходимо на палубу. Друга година пополудні, вогняне сонце обпікає мені пострижену маківку й засліплює очі. Наша колона витягується на палубі й рушає до трапа. Коли на нього ступають перші каторжани, вся колона на мить зупиняється, я притримую мішок Жюло в нього на плечі, а він обома руками розтинає собі шкіру на коліні, встромляє туди лезо ножика й заганяє його глибоко в тіло. Потім Жюло передає ножика мені, а сам тримає свій мішок. Тієї миті, коли ми виходимо на трап, він падає і скочується вниз. Там його підбирають і, побачивши, що він поранений, викликають ноші. Все відбувається так, як Жюло й задумав: з корабля його несуть на ношах.

На пристані зібралася строката юрма й з цікавістю дивиться на нас. Негри, мулати, індійці, індокитайці, жалюгідні на вигляд білі (мабуть, колишні каторжани) пильно розглядають людей, що сходять на землю й шикуються в колону. Збоку стоять наглядачі й добре вдягнені чоловіки в цивільному, жінки в літніх сукнях, діти — і всі в колоніальних шоломах. Коли нас набирається душ двісті, колона рушає. Ми йдемо хвилин десять і зупиняємося перед дуже високою брамою, збудованою з кругляка; на ній написано: «Виправна в’язниця Сен-Лоран-дю-Мароні. 300 місць». Брама відчиняється, і ми входимо десятьма рядами на подвір’я. «Раз-два, раз-два!» На нас дивляться каторжани. Щоб краще бачити, вони повилазили на підвіконня та на великі брили каміння.

Коли ми виходимо на середину подвір’я, лунає команда:

— Стій! Покладіть мішки перед собою. А ви роздайте їм брилі!

Кожен із нас дістає солом’яного бриля; він тут дуже потрібен: двоє чи троє з наших уже попадали від сонячного удару. Я перезираюся з Дега, бо наглядач із нашивками бере в руки список. Ми згадуємо про настанови Жюло. Першим викликають Гітту. Двоє наглядачів стають обабіч нього і ведуть його з собою. Те саме роблять із Сюзіні та Жіра— золем.

— Жюль Піньяр!

— Жюль Піньяр (це Жюло) покалічився, його повезли до лікарні.

— Гаразд.

Цих людей мають відіслати на острови. Потім наглядач наказує:

— Слухайте уважно. Кожен, кого я викликатиму, хай виходить із строю з мішком за плечем і стає перед жовтим бараком номер один. Я називатиму прізвище, а ви відповідайте: «Я».

Дега, Карр’є і я опиняємося разом з іншими під жовтим бараком. Нам відчиняють двері, і ми заходимо до чималої зали завдовжки метрів з двадцять. Посередині — прохід завширшки зо два метри; праворуч і ліворуч через усю залу тягнуться два залізні бруси. Між брусами й стінами напнуті полотнища, які правлять за ліжка-гамаки; на кожному полотнищі лежить ковдра. Кожен влаштовується там, де йому хочеться. Дега, П’єро Бовдур, Санторі, Гранде і я стаємо один біля одного, й так одразу ж утворюються гурти. Я йду вглиб зали: праворуч умивальня, ліворуч — убиральня. Повиснувши на віконних гратах, ми спостерігаємо, як розподіляють решту каторжан, що прийшли після нас. Луї Дега, П’єро Бовдур і я аж сяємо з радощів: нас не відішлють на острови, бо ми опинилися в загальному бараці! А то, коли вірити Жюло, ми були б уже в камерах. Ми задоволені, але коли надвечір, годині о п’ятій, розселення каторжан закінчується, Гранде каже:

— Дивно, з цієї партії на острови нікого не відсилають — усіх розвели по бараках. Дуже дивно. Та, може, це й на краще. — Гранде обікрав сейф у державній каторжній в’язниці, насмішивши всю Францію…

У тропіках вечір настає без сутінків, а день — без світанку. День переходить у ніч раптово й цілий рік о тій самій годині. Ніч ураз огортає землю о пів на сьому вечора. І о пів на сьому старі каторжани приносять два гасові ліхтарі й чіпляють їх до гаків під стелею. Та ліхтарі світять дуже тьмяно, і дві третини зали залишаються у повній темряві. О дев’ятій усі вже сплять. У бараці страшна задуха. Я лежу між Дега та П’єро Бовдуром, ми якийсь час шепочемось, а потім засинаємо.

Вранці ще стоїть темрява, коли лунає горн. Ми встаємо, вмиваємося й одягаємося. На вмуровану в стіну дошку ставимо свої кухлі, кладемо хліб і решту речей. О дев’ятій ранку приходять двоє наглядачів і один каторжанин — молодий, у білій робі без смуг. Наглядачі-корсіканці заводять розмову своєю говіркою з каторжанами-земляками. Тим часом по залі походжає санітар. Він підходить до мене й каже:

— Як тобі тут, Метелику? Ти мене не впізнаєш?

— Ні.

— Я Сьєрра Алжірець, ми познайомилися з тобою в Данта у Парижі.

— Ну звісно, тепер я тебе впізнав! Але ж тебе посадили ще в двадцять дев’ятому році, а тепер тридцять третій, і ти й досі тут?

— Еге ж, звідси не так просто вибратися. Прикинься хворим. А хто це з тобою?

— Мій друг Дега.

— Я тебе теж запишу на прийом до лікаря. В тебе, Метелику, дизентерія. А в тебе, друже, напад астми. Побачимося на прийомі об одинадцятій годині, мені треба з вами побалакати.

Він рушає далі, вигукуючи: «Хто тут хворий?» Потім підходить до тих, хто піднімає руку, й записує їх. Коли Сьєрра повертається, з ним іде один із наглядачів — смаглявий і зовсім старий.

— Метелику, це мій начальник, наглядач-санітар Бартілоні. Пане Бартілоні, ці двоє — мої друзі, про яких я вам казав.

— Гаразд, Сьєрра, все владнаємо на прийомі, покладіться на мене.

Об одинадцятій по нас приходять. Ми рушаємо поміж бараками через табір. Біля одного трохи новішого і єдиного тут пофарбованого в біле барака з червоним хрестом зупиняємося, потім заходимо всередину й опиняємось у чекальні, де вже зібралося чоловік шістнадцять. У кожному кутку стоять по двоє наглядачів. З’являється Сьєрра в чистенькому білому халаті й каже:

— Ви, ви й ви, заходьте.

Ми ступаємо до невеличкої кімнати. Це, як ми здогадуємося, кабінет лікаря. Він розмовляє з нами трьома по-іспанському. Я одразу впізнаю третього — це іспанець Фернандес. Вони обмінюються між собою кількома фразами, і Сьєрра веде Фернандеса до вбиральні, двері якої просто в кутку кабінету. Потім Сьєрра повертається до нас.

— Метелику, дай я тебе обійму. Я радий, що можу зробити тобі й твоєму другові невеличку послугу. Річ у тому, що обох вас мають заслати разом з іншими на острови… О, дай мені сказати! Тебе, Метелику, довічно, а тебе, Дега, на п’ять років. Маєте якісь грошенята?

— Авжеж.

— Тоді дайте мені по п’ятсот франків, і завтра вранці вас покладуть до лікарні. Ти, Метелику, нібито захворів на дизентерію. А ти, Дега, постукаєш уночі в двері барака, або, ще краще, нехай хтось покличе наглядача й попросить прислати фельдшера, бо Дега, мовляв, задихається. Решту зроблю я сам. Метелику, в мене до тебе одне прохання: якщо в тебе буде щось негаразд, то вчасно попередь мене. Я прибіжу на побачення. За сто франків на тиждень кожного з вас можуть протримати в лікарні цілий місяць. Треба діяти якнайшвидше.

Фернандес з’являється з убиральні й дає при нас Сьєрра п’ятсот франків. Я теж заходжу до вбиральні і, повернувшись звідти, даю Сьєрра не тисячу, а тисячу п’ятсот франків. Той відмовляється взяти п’ятсот. Я не наполягаю.

— Гроші для наглядача, — каже він. — А сам я не хочу нічого. Ми ж бо друзі, чи не так?

Наступного дня Дега, Фернандес і я опиняємося в одній великій лікарняній камері. Дега поклали серед ночі. Нашому санітарові тридцять п’ять років, його звати Шаталь. Сьєрра дав йому вказівки щодо нас трьох. Коли проходитиме лікар, він подасть йому аналіз мого калу, внаслідок чого я постану перед ним як хворий на амебіоз. Що ж до Дега, то він за десять хвилин до приходу лікаря запалить сірку й дасть йому подихати її димом. У Фернандеса розпухла щока: він наколов її голкою з внутрішнього боку й уже цілу годину якомога дужче надував її. Він робив це так старанно, що через набряк щоки вже не видно було ока. Наша камера на другому поверсі будинку, в якому лежить близько сімдесяти хворих. У більшості з них дизентерія. Я запитую санітара, де Жюло.

— В будинку навпроти, — відповідає санітар. — Хочеш, щоб я йому щось переказав?

— Так, скажи, що Метелик і Дега тут, хай вигляне з вікна.

Санітар входить до палати й виходить з неї коли схоче. Він стукає у двері, і наглядач йому відчиняє. Нашу камеру-палату стережуть аж троє наглядачів, вони з карабінами в руках сидять на стільцях обабіч дверей. За грати на вікнах правлять залізничні рейки, і я запитую себе, чи можна їх якось перепиляти. Потім сідаю біля вікна.

Між нашим будинком і будинком Жюло росте садок, повен гарних квітів. Жюло з’являється у вікні з грифельною дошкою в руках, на якій він написав крейдою: «БРАВО!» Через годину санітар приносить мені листа від Жюло. Той пише: «Я спробую перейти до вашої палати. Якщо мені не пощастить, постарайтеся перейти до моєї. Причина: ви нажили у своїй палаті ворогів. Отже, вас збираються заслати на острови? Не падайте духом, час покаже». Випадок у державній каторжній в’язниці Больє, коли ми із Жюло обидва постраждали, міцно прив’язав нас один до одного.

Жюло орудував молотком, за що його й прозвали Молотобійцем. Він приїздив на автомобілі до ювелірної крамниці посеред білого дня, саме тоді, коли найкращі коштовності стояли у футлярчиках на вітрині. Автомобіль, за кермом якого сидів хтось інший, зупинявся, але його мотор працював і далі. Жюло швидко вибігав з нього з великим дерев’яним молотком, висаджував сильним ударом шибку вітрини, хапав якомога більше футлярчиків і біг до автомобіля, який одразу ж зривався з місця. Домігшись успіху в Ліоні, Анже, Турі та Гаврі, він напав о третій годині дня на велику ювелірну крамницю в Парижі, прихопивши з неї коштовностей на мільйон франків. Він ніколи не розповідав мені, як його викрили. Жюло засудили на двадцять років, і він, відсидівши чотири, втік з каторги. Жюло розповів нам, що його впіймали, коли він знову повернувся до Парижа: він розшукував свого скупника, аби поквитатися з ним, бо той не дав його сестрі величезної суми грошей, яку був йому винен. Скупник, побачивши його на своїй вулиці, попередив поліцію. Жюло схопили, й тепер він разом з нами повертався на каторгу.

Ми вже цілий тиждень у лікарні. Вчора я дав двісті франків Шаталеві — за ці гроші нас обох і протримали тут тиждень. Щоб нас шанували, ми частуємо тютюном усіх, хто його не має. Один шістдесятирічний каторжанин-марселець на ім’я Карора подружив з Дега і став його порадником. Марселець по кілька разів на день вмовляє Дега, щоб той не втікав. Мовляв, коли Дега має багато грошей, то в сусідньому з в’язницею селищі про це вже знають (із газет, які надходять сюди з Франції, багато про що можна довідатись), і каторжани, які відбули своє покарання й осіли в тому селищі, неодмінно його вб’ють, щоб забрати в нього капсулу. Дега переповідає мені свої розмови із старим Карора. Марно я переконую Дега, що старий марселець — безкорисливий базіка, адже він тут уже двадцять років. Дега не звертає на мої слова аніякісінької уваги. Розповіді марсельця його приголомшили, я насилу підбадьорюю товариша.

Я даю одну банкноту Сьєрра, щоб він прислав до мене Галгані. Наступного дня Галгані з’являється у лікарні, але в палаті без грат. Як передати йому капсулу? Я кажу Шаталеві, що мені конче потрібно поговорити з Галгані, і натякаю, нібито готуюся до втечі. Шаталь відповідає, що приведе Галгані до мене на п’ять хвилин рівно ополудні. Коли мінятимуться вартові, Галгані пройде на веранду, я порозмовляю з ним через вікно, і все це, мовляв, задарма. Ополудні Галгані зазирає у вікно, і я тицяю йому в руку його капсулу. Він стоїть переді мною й плаче. Через два дні я отримую від Галгані журнал, у ньому п’ять банкнот по тисячі франків і одне-однісіньке слово: «Дякую».

Шаталь, який приніс мені журнал, побачив гроші, але не прохопився про це й словом. Тоді я вирішив дещо запропонувати йому. Проте він відхилив мою пропозицію. Я сказав йому:

— Ми хочемо втекти. Може, приєднаєшся до нас?

— Ні, Метелику, я маю одне зобов’язання і втікати зможу тільки через п’ять місяців, коли звільнять мого товариша. Тоді я краще підготуюся до втечі. Я розумію, тебе чекає заслання, ти квапишся, але втекти звідси, з-за цих грат, дуже важко. На мене не розраховуй, я тобі не допоможу — не хочу ризикувати своєю посадою. Тут я спокійно чекатиму, поки випустять мого друга.

— Гаразд, Шаталь. Дякую за відвертість. Я про це більше з тобою не розмовлятиму.

— І все ж таки, — каже він, — я робитиму тобі покупки.

— Дякую, Шаталь.

Цієї ночі було чути кулеметні черги. Наступного дня дізнаємося, що то втік Молотобоєць. Хай Бог йому помагає, він був добрий товариш. Мабуть, йому трапилася слушна нагода і він скористався з неї. Тим краще для нього.

Через п’ятнадцять років, 1948 року, я опинюсь на Гаїті, куди разом з венесуельським мільйонером приїду вкладати з президентом казино угоду на право проводити тут ігри. І ось одного вечора я вийшов з шинку, де випив шампанського, і тут одна з дівчат, що нас супроводжувала, чорна, мов вугілля, але вихована, наче провінціалка з доброї французької родини, сказала мені:

— Моя бабуся, жриця воду[6], живе з одним старим французом. Він утікач з Кайєнни. Живе він з бабусею вже дванадцять років, звати його Жюль Молотобоєць.

Я враз отверезів.

— Крихітко, негайно вези мене до своєї бабусі.

Вона щось сказала таїтянською говіркою шоферові, і той щомога натиснув на педалі. Коли ми проїздили повз осяйний нічний бар, я сказав:

— Зупинись.

Я забіг до бару й купив пляшку перно, дві пляшки шампанського та дві пляшки місцевого рому.

— Їдьмо!

Ми приїхали на берег моря, до білого кокетливого будиночка під червоною черепицею. Дівчина постукала в двері, з них вийшла висока негритянка із зовсім сивим волоссям. Вона була в нічній сорочці, що сягала їй до щиколоток. Жінка й дівчина заговорили одна до одної місцевою говіркою. Потім жінка сказала мені:

— Заходьте, пане, наш дім до ваших послуг.

Дуже чисту кімнату, повну кліток з птахами й акваріумів, до якої я зайшов, освітлювала карбідна лампа.

— Ви хочете побачити Жюло? Зачекайте, він зараз прийде. Жюло, Жюло! Тут один чоловік хоче тебе бачити.

До кімнати ввійшов босий літній чоловік у піжамі в голубу смужку, що нагадала мені про одяг каторжан.

— Моя негритяночко, хто ж то прийшов до мене о такій пізній порі? Метелик! Ні, не може бути! — Він обійняв мене й сказав — Негритяночко, піднеси ближче лампу, хай я подивлюся на фізіономію мого друзяки. Еге ж, так і є, голубе! Це ти! Ти дорогий для мене гість. Хижка, ті невеликі гроші, що їх я маю, онучка моєї дружини — все належатиме тобі. Ти тільки скажи.

Ми випили перно, шампанського й рому. Жюло час від часу затягував пісню.

— Ми все ж таки обвели їх круг пальця, чи не так, друзяко? Було в мене чимало пригод. Я пройшов через Колумбію, Панаму, Коста-Ріку, Ямайку і ось уже багато років живу тут. Я щасливий з негритяночкою, найкращою жінкою, яку тільки може зустріти чоловік. Коли ти від'їздиш? Ти тут надовго?

— Ні, на тиждень.

— Що тебе привело сюди?

— Приїхав укласти угоду на ігри безпосередньо з президентом казино.

— Друже, мені хотілося б, аби ти залишився до кінця своїх днів біля мене в цьому глухому краю вуглярів, але якщо ти вступив у контакт з президентом, то остерігайся його, він нацькує на тебе вбивць, коли твій бізнес запрацює.

— Дякую за пораду.

— Моя негритяночка приготує для тебе бал воду, але не «як для туриста». А справжній, як для мого друга.

Колись при нагоді я розповім про цей славетний бал воду «не для туристів».

… Отже, Жюло втік, а Дега, Фернандес та я й далі вичікуємо. Час від часу я поглядаю на віконні грати. Це справжні залізничні рейки, з ними нічого не вдієш. Лишаються двері. Але їх удень і вночі стережуть троє наглядачів. Після втечі Жюло охорону посилили. Пости тепер перевіряють частіше, лікар уже не такий привітний. Шаталь заходить до палати лише двічі на день — робити уколи й міряти температуру. Минає другий тиждень, і я знову плачу двісті франків. Дега розмовляє про все, тільки не про втечу. Вчора він побачив у мене скальпель і спитав:

— Навіщо ти його скрізь із собою носиш?

— Щоб захищати свою шкуру, — відповів я невдово— лено. — Ношу, значить, так треба.

Фернандес не іспанець, він аргентінець. Славний хлопець, справжній пройдисвіт, але його теж вразила розповідь Карора. Одного разу я чув, як він казав Дега: «Розповідають, що на островах здоровий клімат, не такий, як тут. Там не так жарко. В цій палаті можна підхопити дизентерію — досить уже того, що ми ходимо до загального клозета». Щодня один-два із сімдесяти хворих у цій палаті помирають від дизентерії. Цікаво, що це трапляється щоразу пополудні або ввечері, під час морського відпливу. Жоден хворий не помер уранці. Чому? Загадка природи.

Цієї ночі я посперечався з Дега. Я сказав йому, що якось уночі тюремник-араб учинив необережно — зайшов до палати й почав відгортати простирадла на тяжкохворих, котрі повкривалися з головою. Можна було б тюремника оглушити й перевдягтися в його одежу (усі ми тут у самих сорочках та сандалях). Тоді я б вийшов у його уніформі за двері палати-камери, вихопив у одного з вартових карабін і примусив усіх їх зайти до палати, двері якої замкнув би. Потім ми поперелазили б через лікарняний мур з боку Мароні, кинулися б у воду й попливли за течією. А далі було б видно. Гроші маємо, то купили б човна та харчів і подалися б в океан. Дега й Фернандес розкритикували мій план і категорично відкинули його. Я відчув, що вони просто злякалися. Це мене страшенно розчарувало. А дні збігають…

Ми тут уже майже три тижні. Лишається якихось десять-п’ятнадцять днів, не більше, щоб спробуват щастя. Сьогодні пам’ятний день, 21 жовтня 1933 року. До нашої палати приводять Жоана Клузйо. Очі в нього гнояться і не розплющуються, він майже сліпий. Тільки-но Шаталь виходить, я ступаю до Жоана. Він скоромовкою розповідає мені, що три тижні тому всіх засланців повезли на острови, а про нього забули. Три дні тому йому розказав про це один обліковець. Жоан поклав собі в кожне око по рициновій зернині, і від них у нього загноїлися очі. Так він потрапив до лікарні. Жоан признається мені, що ладен на все, навіть уколошкати наглядача, якщо буде треба, абй тільки втекти. Жоан має три тисячі франків. Він промиває очі теплою водою і починає бачити. Я розповідаю йому про свій план утечі, і він схвалює його, але застерігає: щоб захопити вартових зненацька, треба виходити вдвох або по змозі втрьох. Можна відкрутити від ліжка залізні ніжки — з такою зброєю в руках можна легко оглушити вартових. Жоан запевняє: коли навіть наставити на вартових карабін, вони не повірять, нібито в них вистрілять, і можуть покликати охорону сусіднього будинку, звідки втік Жюло.