Метелик

Пліт у могилі

За п'ять місяців я вивчив на острові всі куточки. І тепер дійшов висновку, що садок біля кладовища, де працював мій друг Карбоньєрі (він там уже не працює), — найнадійніше місце, де можна збити пліт. Тож я прошу Карбоньєрі знову піти на роботу в той садок. Він згоджується. Дега допомагає йому повернутися на колишнє місце.

Сьогодні вранці я, проходячи з чималою низкою барабульок повз будинок нового коменданта, чую голос молодого каторжанина, «родинного служника», який каже:

— Це він, пані комендантко, щодня носив рибу пані Барро.

Молода вродлива чорнявка, схожа на алжірку, із засмаглою шкірою перепитує:

— То це і є Метелик? — Тоді звертається до мене: — Панні Барро пригощала мене прекрасними лангустами, яких ви наловили. Заходьте до нас. Вип’єте склянку вина, з’їсте шматочок козячого сиру — я одержала його з Франції…

— Ні, пані, дякую.

— Чому? Адже ви заходили до пані Барро, чому ж не хочете зайти до мене?

— Річ у тім, що заходити до неї мені дозволяв її чоловік.

— Метелику, мій чоловік командує в таборі, а в нашому домі командую я. Заходьте, не бійтесь.

Я відчуваю, що з боку цієї гарненької, але свавільної чорнявки можна сподіватися або великої користі, або великої небезпеки. Заходжу.

В їдальні вона ставить переді мною на стіл тарілку з копченою шинкою та сиром. А сама безцеремонно сідає навпроти, наливає мені вина, потім кави, ще й чудового ямайського рому.

— Метелику, — каже чорнявка, — пані Барро, хоч перед від’їздом вона була й дуже заклопотана, встигла розповісти мені про вас. Я знаю, що вона була єдина жінка на островах, якій ви носили рибу. Сподіваюся, ви виявите таку саму люб’язність і мені.

— Річ у тім, що вона була хвора, а ви, як я бачу, почуваєте себе добре.

— Я не вмію кривити душею, Метелику. Так, я почуваю себе добре, але я виросла в морському порту й дуже люблю рибу. Я родом з Орана. Я знаю, що ви не продаєте риби, і це дуже прикро.

Одне слово, ми домовились, що я таки приноситиму їй рибу. Потім я дав їй три кілограми барабульок та шість кілограмів лангустів і закурив сигарету. Цієї хвилини прийшов комендант. Побачивши мене, він кинув дружині:

— Я ж тобі казав, Жюльєтто, що, крім служника, жоден засланець не повинен переступати поріг нашого дому.

Я підвівся, але чорнявка сказала:

— Сидіть. Цього засланця відрекомендувала мені перед від’їздом сама пані Барро. Тож не хвилюйся. Ніхто, крім нього, сюди не заходитиме. До того ж він приноситиме рибу, коли вона буде нам потрібна.

— Гаразд, — відповів комендант. — Як вас звати?

Я хотів був підвестися й відповісти, але Жюльєтта поклала мені на плече руку й примусила мене сидіти.

— Це мій дім, — сказала вона. — Тут комендант уже не комендант, тут він мій чоловік, пан Пруйє.

— Дякую, пані. Мене звуть Метелик.

— О, я чув про вас і про вашу втечу з лікарні в Сен— Лоран-дю-Мароні. Це було понад три роки тому. До речі, один із тих наглядачів, яких ви тоді оглушили, — наш небіж.

Тут Жюльєтта весело засміялася й промовила.

— То це ви оглушили Гастона?! Але байдуже, у наших взаєминах це нічого не змінить.

Комендант, який і далі стояв, мовив:

— На цих островах кожного року коїться неймовірна кількість убивств. Більше, ніж під час великої світової війни. З чим це пов’язано, Метелику?

— Пане комендант, люди не можуть утекти звідси, тому вони страшенно озлоблені. Вони живуть одні з одними роками, і цілком закономірно між ними то виникає страшенна ненависть, то зав’язується нерозривна дружба. З іншого боку, вдається розкрити не більше п’яти відсотків убивств, а це означає, що вбивці лишаються непокараними.

— Ваше пояснення логічне. З котрої години ви рибалите й яку роботу виконуєте, щоб мати на це право? — спитав комендант.

— Я асенізатор. Роботу закінчую о шостій ранку й потім можу рибалити.

— А решта дня? — поцікавилася Жюльєтта.

— Ополудні я повинен з'являтися в таборі. Потім я маю право виходити за ворота від третьої до шостої вечора. І ви знаєте, це дуже прикро, бо серед дня, в години припливу, добре ловиться риба.

— Ти даси йому спеціальний дозвіл, гаразд, любий? — сказала Жюльєтта, обернувшись до чоловіка. — Від шостої ранку до шостої вечора. Так він зможе ловити риби, скільки йому потрібно.

— Гаразд, — відповів комендант.

Я вийшов з дому коменданта й привітав себе з новим успіхом, що ці три години від полудня до третьої дуже цінні. Це час пообіднього сну, час, коли майже всі наглядачі сплять.

Так Жюльєтта, по суті, наклала руку на мене й на мою рибу. Тепер вона навіть посилає «родинного служника» подивитися, де я рибалю, щоб потім він сам забирав мій вилов. Часто він приходить і каже: «Комендантка прислала мене взяти все, що ти наловив. У неї буде багато гостей, і вона хоче зварити риб'ячу юшку». Одне слово, Жюльєтта розпоряджається моїм виловом, як своїм, а іноді навіть просить наловити такої або такої риби чи лангустів. Це мене дуже непокоїть, бо тепер мало що залишається моєму «казану». Але, з іншого боку, я, як ніколи, почуваюсь у безпеці. Вона не обділяє мене увагою.

— Метелику, приплив починається о першій?

— Так, пані.

— Приходьте обідати до нас, тоді вам не доведеться повертатися до табору.

І я обідаю в неї, і щоразу в їдальні, а не на кухні. Жюльєтта сідає навпроти, ставить переді мною тарілки й наливає вина. Вона не така стримана, як пані Барро, й частенько нишком розпитує мене про минуле. Я завжди уникаю теми, яка її цікавить найбільше, — про моє життя на Монмартрі, — й розповідаю про своє дитинство та юнацькі роки.

А комендант тим часом спить у своїй кімнаті.

О десятій годині одного ранку після дуже вдалої досвітньої риболовлі, коли я впіймав майже шістдесят лангустів, заходжу до неї. Вона сидить у білому пеньюарі, а позад неї стоїть якась молода жінка й накручує їй кучері. Я вітаюсь і пропоную їй десяток лангустів.

— Ні, — каже вона, — дай мені всі. Скільки їх у тебе?

— Шістдесят.

— Чудово, прошу тебе, залиш їх мені. Скільки штук тобі потрібно для твоїх друзів і для тебе самого?

— Вісім.

— Тож візьми собі вісім штук, а решту віддай куховарові, він засмажить їх свіжими.

Я не знаю, що їй сказати. Вона ніколи не казала мені «ти», особливо в присутності іншої жінки, яка, певне, й собі стане так само звертатись до мене. Я, знітившись украй, збираюсь іти від неї, коли вона каже:

— Будь спокійний, сядь і випий ганусового лікеру. Ти, мабуть, перегрівся.

Ця владна жінка так збиває мене з пантелику, що я сідаю. Я повільно попиваю лікер, курячи сигарету й поглядаючи на молоду жінку, яка розчісує комендантову дружину й час від часу зиркає на мене. А та тримає дзеркало в руці й усе бачить.

— Правда, Сімоно, він гарненький, цей мій голубчик? — каже вона. — Ви всі помираєте від заздрощів, чи не так?

І вони обидві сміються. Я вже не знаю, куди мені подітися.

— На щастя, — розгублено кажу я, — ваш голубчик, як кажете ви, не є небезпечним і у своєму становищі не може мати ніякої голубки.

— Ти не можеш мені сказати, що я не захопила тебе, — мовить алжірка. — Ніхто не зміг приручити такого лева, як ти, а я роблю з тобою, що хочу. Мабуть, для цього є якась причина, чи не так, Сімоно?

— Я не знаю про причину, — каже Сімона, — але того не можна заперечити, що ви, Метелику, остерігаєтеся всіх жінок, окрім дружини коменданта. Мені розповіла дружина старшого наглядача, що минулого тижня ви несли понад два кілограми риби й не захотіли продати їй Дві рибинки, купити які вона так страшенно хотіла, бо в м’ясарні не було м’яса.

— Ох, Сімоно, ти про це розповідаєш мені останній!

— А ти знаєш, що він одного дня сказав пані Картере? — веде далі Сімона. — Вона побачила, як він проходив з лангустами та великою муреною. «Метелику, продай мені цю мурену або бодай її половину. Ви ж знаєте, що ми, бретонці, добре вміємо її готувати». — «Не тільки бретонці високо цінують мурену, пані. Багато людей, у тім числі й ардешці, ще з часів римлян знають, що це вишукана страва». І пішов своєю дорогою, нічого їй не продавши.

Вони регочуть.

Я повертаюсь до табору сердитий, а ввечері розповідаю про цю історію у своєму «казані».

— Це дуже серйозно, — каже Карбоньєрі. — Ця краля наражає тебе на небезпеку. Намагайся заходити до неї як— найрідше і то тільки тоді, коли вдома буде комендант.

Усі такої думки. Я вирішую якомога рідше бувати в домі коменданта.

Я познайомився зі столяром з Валанса. Він мені майже земляк. Він убив охоронця з лісового відомства. Це затятий картяр, що завжди ходить у боргах: удень виготовляє якийсь виріб, а вночі програє те, що заробив. Часто йому доводиться віддавати той чи той предмет, щоб відшкодувати збитки тим, хто позичає йому гроші. Тож його часто ошукують: за шкатулку з рожевого дерева, яка коштує триста франків, йому платять сто п’ятдесят — двісті.

Я вирішив поговорити з ним. Якось в умивальні кажу йому:

— Сьогодні вночі я хочу поговорити з тобою, чекатиму на тебе в клозеті. Подам тобі знак.

Уночі ми опиняємося на самоті й можемо спокійно поговорити.

— Буреє, знаєш, ми з тобою земляки, — кажу я йому.

— Ні. Як це?

— Хіба ти не з Валанса?

— Так.

— А я з Ардеша, тож ми земляки.

— Ну й що ж?

— А те, що я не хочу, аби тебе визискували, коли ти заходиш у борги: вони платять півціни за предмет, який ти виготовив. Принось свої вироби мені, я платитиму тобі їх повну вартість. Оце й усе.

— Дякую, — відповідає Буреє.

Я не перестаю втручатися в різні справи, допомагаючи йому. А він не виходить із сварок з тими, кому заборгував гроші. Все йде гаразд до того дня, аж поки він заліз у борги до Вічолі — корсіканського розбійника, одного з моїх найкращих товаришів. Дізнаюся від Буреє, що Вічолі погрожує йому поквитатися з ним, якщо він не поверне йому борг сімсот франків; Буреє каже, що він має вже майже готовий невеличкий секретер, то міг би його віддати Вічолі, але не знає, коли докінчить роботу над ним, бо працює крадькома. Справді, тут не дозволяють виготовляти меблі, бо для них потрібно багато деревини. Я кажу Буреє, що постараюсь якось залагодити цю справу. І за домовленістю з Вічолі розігрую одну сценку.

Він повинен буде натискати на Буреє, навіть погрожуватиме йому. А я стану його рятівником. Що й відбувається. Після цієї сутички, власне кажучи, влаштованої мною, Буреє цілком покладається на мене. Вперше за своє життя на каторзі він може спокійно зітхнути. Тепер я вирішую ризикувати.

Якось увечері кажу йому:

— Я заплачу тобі дві тисячі франків, якщо ти зробиш пліт на двох.

— Слухай, Метелику, цього я не зробив би ні для кого. Але задля тебе ладен піти на ризик дістати два роки дисциплінарної в’язниці, якщо мене заскочать. Та є одна причина: дуже великих деталей для плота, я не зможу винести з майстерні.

— У мене є свої люди.

— Хто саме?

— Нарік і Кеньє. Як ти думаєш усе це робити?

— Спершу слід накидати креслення, далі виготовити окремі деталі з пазами, щоб потім їх можна було підігнати. Найважче буде знайти дерево, яке добре тримається на воді, бо на островах усі породи надто тверді й тому важчі від води.

— Коли ти даси мені остаточну відповідь?

— Через три дні.

— Хочеш утекти разом зі мною?

— Ні.

— Чому?

— Боюсь акул і втопитися.

— Ти щиро обіцяєш мені допомогти?

— Присягаюся рідними дітьми. Тільки це буде не так швидко.

— Тоді слухай: на випадок провалу я підготую для тебе виправдання. Я власноручно перемалюю креслення плота, а внизу напишу: «Буреє, якщо не хочеш наглої смерті, зроби за цим кресленням пліт». А потім даватиму письмові вказівки про те, як виготовляти кожну деталь. Зробивши деталь, кластимеш її там, де я вкажу. Її заберуть. Не намагайся дізнатися, хто й коли. (Ці слова, здається, викликали в нього полегкість). Так я візьму все на себе, і тебе не катуватимуть, якщо заскочать, а тільки посадять десь на півроку у в’язницю.

— А якщо заскочать тебе?

— Тоді я скажу, що сам писав ті записки. Звісно, ти повинен їх зберігати. Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Не боїшся?

— Ні, я не боягуз, і мені буде приємно тобі допомогти.

Я ще нікому нічого не кажу. Почекаю спершу відповіді Буреє. Аж через нескінченно довгий тиждень трапляється нагода поговорити з ним віч-на-віч у читальні, де, крім нас, нема ні душі. Сьогодні неділя. В умивальні, що на подвір’ї, йде запекла гра в карти. Грають близько вісімдесяти чоловік і стільки ж спостерігають за грою.

Буреє відразу ж уселяє надію в моє серце:

— Найважче було з’ясувати, чи можна тут роздобути вдосталь легкого й сухого дерева. Я вирішив зробити дерев’яний каркас і наповнити його сухими кокосовими горіхами. Немає нічого легшого за цю волокнисту шкаралущу. До того ж вона не пропускає води. Коли пліт буде готовий, тобі самому доведеться подбати про кокосові горіхи. Отже, завтра я беруся до роботи. На першу деталь піде днів зо три. Після четверга один із свояків при першій-ліпшій нагоді зможе забрати її. Я ніколи не починатиму нової деталі, поки не винесуть з майстерні попередню. Ось я накидав креслення, перемалюй його й підпиши, як і обіцяв. Ти вже розмовляв із свояками?

— Ще ні, я чекав на твою відповідь.

— Що ж, я згоден.

— Дякую, Буреє. Сам не знаю, як тобі відплатити. На ось п’ятсот франків.

Тоді Буреє дивиться мені у вічі й каже:

— Ні, прибережи свої гроші. Якщо ти зумієш дістатися до Великої Землі, то вони знадобляться тобі, щоб продовжити втечу. Відсьогодні я не гратиму більше, аж поки ти втечеш звідси. Я завжди зумію заробити собі на сигарети й біфштекс.

— Чому ти відмовляєшся взяти гроші?

— Річ у тім, що я цього не зробив би навіть за десять тисяч франків. Я дуже ризикую, навіть якщо буду вельми обережний. Це можна зробити тільки задарма. Ти допоміг мені, ти єдиний подав мені руку. Я щасливий, хоч і боюсь допомогти тобі здобути свободу.

Перемальовуючи на аркуші паперу із зошита схему, я відчуваю сором перед цим наївним благородством. Буреє й на думку не спало, що в моїй поведінці з ним був свій розрахунок і зацікавленість. Мушу сам собі сказати, аби піднести себе у власних очах, що я будь-що повинен утекти, навіть, якщо цього треба буде, не гребуючи не зовсім гарними методами.

Уночі я розмовляю з Наріком, прозваним «Смачною Кашею», який потім перекаже все своякові. Нарік відповів дає не вагаючись:

— Покладись на мене, я заберу з майстерні ті деталі. Тільки не поспішай, бо їх можна буде виносити лише разом з матеріалами, потрібними на будівельних роботах. У всякому разі, обіцяю тобі, що не пропущу слушної нагоди.

Мені лишається поговорити з Матьє Карбоньєрі, бо я збираюся втікати саме з ним. Він дає згоду.

— Матьє, я знайшов людину, яка зробить мені пліт. Знайшов і того, хто винесе з майстерні деталі для плота. А ти підшукаєш у садку місце, де можна буде закопати той пліт.

— Ні, робити це на грядці небезпечно, бо вночі наглядачі приходять красти овочі, і якщо хтось наступить на розпушену землю, нас викриють. Я влаштую сховок у підпорній стіні — вийму з неї великий камінь і видовбаю там нішу. Потім кластиму туди деталі й закриватиму нішу каменем.

— Деталі слід приносити відразу в садок?

— Ні, це дуже небезпечно. Свояки не зможуть пояснити, чого вони приходять у мій садок. Буде краще, коли вони кластимуть деталі щоразу в різних місцях неподалік від садка.

— Домовились.

Здається, все йде добре. Треба ще тільки заготувати кокосових горіхів. Згодом я подумаю, як можна буде наскладати їх удосталь, щоб не привернути до себе уваги.

Тепер я знову відчуваю, що живу. Мені ще потрібно поговорити з Галгані та Гранде. Я не маю права мовчати, адже їх можуть звинуватити в співучасті. Отже, я маю офіційно відокремитись від них і жити сам. Коли я кажу їм, що готуюся до втечі й нам доведеться розділитись, вони кричать на мене й рішуче заявляють: «Утікай якомога швидше. Ми тут якось виплутаємось. А поки що лишайся в нашому «казані», ми вже всяке бачили».

Уже цілий місяць триває підготовка до втечі. Я одержав сім деталей плота, з яких дві —великі. Оглянув підпорну стіну, в якій Матьє зробив сховок. Навіть не скажеш, що той камінь зрушували з місця, — Матьє завбачливо поначіпляв довкола нього моху. Сховок чудовий, але, здається, замалий, у ньому навряд чи вистачить місця для всіх деталей. Та поки що класти їх є де.

Вже те, що я готуюся до втечі, підносить мій настрій, їм, як ніколи, з апетитом, а завдяки риболовлі я завжди в чудовому фізичному стані. Крім того, щоранку я понад дві години роблю між скелями вправи. Особливо треную ноги, бо руками й так багато працюю, коли вудаку рибу. Для ніг я знайшов непоганий спосіб тренування: заходжу у воду трохи далі, ніж на риболовлі, стаю боком до хвиль і, намагаючись утримати рівновагу, напружую м’язи. Наслідок чудовий.

Жюльєтта, дружина коменданта, й далі люб’язна зі мною, але вона помітила, що я заходжу до них тільки тоді, коли її чоловік удома. Вона сказала мені про це відверто і, щоб я не зніяковів, пояснила, що того дня, коли її розчісували, вона пожартувала. Однак молода жінка, яка зачісує її, часто чатує на мене, коли я повертаюся з риболовлі, і щоразу розпитує то про моє здоров’я, то про мій настрій. Отже, все йде якнайкраще. Буреє не втрачає нагоди зробити якусь деталь. Уже минуло два з половиною місяці, як ми почали споруджувати пліт.

Як я й передбачав, сховок уже повний, а нам бракує ще двох деталей, найбільших: однієї завдовжки два метри й однієї — півтора. У сховку місця для них немає.

Проходячи кладовищем, я натрапляю на свіжу могилку: в ній поховано дружину одного наглядача, що померла минулого тижня. На могилці лежить букет зів’ялих квітів. Сторожує на кладовищі старий присліпуватий каторжанин, якого прозвали «Татусем». Він цілі дні просиджує в затінку під кокосовою пальмою на протилежному розі кладовища, і звідти йому не видно ні цієї могилки, ні того, хто до неї підходить. Тож я вирішую скористатися з цієї нагоди: зберу тут пліт і накладу в його обшивку якомога більше кокосових горіхів. У неї ввійде їх десятків три чи три з половиною, набагато менше, ніж я думав. А припас я у різних місцях добрих півсотні горіхів. Тільки на Жюльєттиному подвір’ї їх цілий десяток. «Родинний служник» гадає, що я збираюся потім вицідити з них сік.

Дізнавшися, що чоловік небіжчиці поїхав. на Велику Землю, я вирішую вигребти з могилки частину землі — аж до труни, Матьє Карбоньєрі сидить на мурі й чатує. На голові в нього зав’язана чотирма ріжками біла хусточка. Біля нього лежить така сама червона хусточка. Поки нема небезпеки, Карбоньєрі сидить у білій хусточці. А якщо хтось підходитиме до кладовища, він напне червону.

Ця досить ризикована робота забирає в мене лише другу половину дня й одну ніч. Я не вигріб землю до самої труни, бо мусив розширити яму, щоб у ній вмістився пліт. Години тяглися для мене нескінченно довго, а червона хусточка з’являлася раз у раз. Нарешті сьогодні вранці я скінчив копати. Яму накрив листям кокосової пальми, а зверху насипав трохи землі. Мого нового сховку майже не видно. Нерви мої вкрай напружені. Підготовка до втечі триває вже три місяці. Ми забрали зі сховку всі деталі, пронумерували їх і зв’язали. Тепер вони лежать у могилці, прикриті листяною матою та землею. А до ніші в стіні ми поклали три мішки борошна, мотузку завдовжки два метри для вітрила, повну пляшку сірників і тертушки, десяток бляшанок згущеного молока — ось і все.

Буреє дедалі більше нервує. Можна подумати, що це він зібрався втікати, а не я. Нарік шкодує, що не дав згоди на самому початку. Тоді б ми робили пліт на трьох, а не на двох.

Почався сезон дощів, тепер щодня ллє, і мені легше пробиратися до свого нового сховку, де я майже скінчив збирати пліт. Бракує тільки двох боковинок. Кокосові горіхи я потроху позносив до садка Карбоньєрі. Стайня завжди відчинена, і в ній будь-коли можна взяти буйволів. Друзі не питають мене, коли я завершу готуватися до втечі. Лише час від часу цікавляться.

— У тебе все гаразд?

— Так, усе гаразд.

— Тобі не здається, що твоя підготовка трохи затяглася?

— Поспішати — ризиковано.

От і все. Коли я став забирати складені в Жюльєтти кокосові горіхи, вона це побачила, і я страшенно злякався.

— Скажи, Метелику, ти добуваєш олію з кокосових горіхів? А чому ти цього не робиш тут, на подвір’ї? В тебе є дубець, щоб їх розбивати, а я позичу тобі велику каструлю для м'якуша.

— Я волію це робити в таборі.

— Дивина, мабуть, у таборі робити це не зовсім зручно. — Подумавши якусь мить, вона додає: — Знаєш, що я тобі скажу? Я певна, що ти не збираєшся добувати олію з кокосів, — і я застигаю на місці. А вона веде далі: — Навіщо тобі її добувати, якщо ти можеш узяти в мене оливкової олії, скільки захочеш? Ці кокоси призначаються для чогось іншого, чи не так?

Мене всього обливає піт, я чекаю з самого початку, що вона вимовить слово «втеча». Мені перехопило дихання.

— Пані, — кажу я їй, — це таємниця, але бачу, що так вас заінтригував і зацікавив, що ви не дасте зробити вам сюрприз, який я хотів приготувати. Скажу тільки вам одній, що я поназбирав цих кокосів, щоб, спорожнивши їх, зробити з їхніх шкаралущ деякі вельми гарні речі, які я мав намір вам подарувати. От вам і вся правда.

Я переконав її, бо вона відповідає:

— Метелику, не турбуйся про мене, особливо я забороняю тобі витрачати гроші, щоб виготовити для мене щось виняткове. Я щиро вдячна тобі за це, але не роби цього, прошу тебе.

— Гаразд, побачу.

Ух! Я нароз прошу її налити мені аперитиву, чого ніколи не робив. На щастя, вона не помічає моєї ніяковості. Милосердний Бог зі мною.

Дощ іде цілими днями, особливо він посилюється в другій половині дня і вночі. Боюсь, дощові потоки змиють землю з мати, якою прикриті кокосові горіхи. Матьє постійно насипає землю, яку змиває вода. Мабуть, у ямі повно води. З допомогою Матьє я знімаю мату: в ямі вода майже вкриває домовину. Настав критичний момент. Поряд стоїть склеп, де поховано двох дітей, що померли давно. Одного дня я відбиваю в ньому плиту, заходжу досередини й ломом з гострим кінцем довбаю цементну стінку, яка відгороджує склеп від плоту в сусідній могилі. Коли я продовбую в цементній стінці дірку, з неї вдаряє великий струмінь води. Вода стікає із сусідньої могилки в склеп. Я вибираюсь із нього, коли вода підступає мені до колін. Тоді ми ставимо на місце плиту й замащуємо шви білою замазкою, яку роздобув Нарік. Завдяки цій операції води стало вдвічі менше в нашій могилі-сховку.

Якось увечері Карбоньєрі каже мені:

— І коли вже ми позбудемося клопоту через цю втечу?

— Матьє, ми його вже майже позбулися.

— Хочу сподіватися, що майже.

Ми й справді сидимо як на жару.

Вранці я йду до порту й прошу Шапара купити мені два кілограми риби, по які прийду ополудні. Він згоджується. Потім простую до садка Карбоньєрі. Підходячи на місце, бачу три білі каски. Чого це аж троє наглядачів прийшло в садок? Невже вони проводять обшук? Це щось незвичайне. Я ніколи не бачив аж трьох наглядачів у садку Карбоньєрі. Я вичікую понад годину, а далі в мене рветься терпець. Вирішую підійти ближче, аби побачити, що там відбувається. Я сміливо простую по дорозі, що веде до садка. Наглядачі не спускають з мене очей. Це мене заінтриговує, але коли мене відділяють від них лише якихось два десятки метрів, Матьє кладе собі на голову білого носовичка.

Я з полегкістю зітхаю і ще маю чдс заспокоїтись, поки підійду до гурту.

— Добрий день, панове наглядачі. Добрий день, Матьє. Я прийшов по плоди папайї, що їх ти мені пообіцяв.

— На жаль, Метелику, їх у мене покрали, коли я ходив по тички для виткої квасолі. Але днів через чотири-п’ять дозріють інші плоди, вони вже почали жовтіти. А ви, наглядачі, не бажаєте взяти для своїх дружин салату, помідорів і редиски?

— Ти добре доглядаєш свій садок, Карбоньєрі, і я вітаю тебе з цим, — каже один з наглядачів.

Вони набирають помідорів, салату й редиски і йдуть із садка. Я навмисне йду звідси ще раніше, взявши два пучки салату.

Проходжу через кладовище. Дощ змив до половини землю на могилі-сховку. Я помічаю мату за десять кроків. Милосердний Бог справді буде з нами, якщо нас не викриють. Вітер завиває вночі, мов нечиста сила, із страшенною люттю підмітаючи плоскогір’я острова й часто приносячи сюди дощі. Сподіватимемося, що така погода ще якийсь час триватиме. Вона сприятлива для втечі, але не для нашого сховку.

Нарешті найдовша деталь готова, і ми відносимо її на кладовище. Я навіть ставлю її на місце; вона чудово входить шипами в пази. До табору прибігає Буреє — дізнатися, чи я одержав цю дуже громіздку, але найважливішу деталь. Він радий почути, що все минуло добре. Можна подумати, ніби він у цьому) сумнівався!

— В тебе є якісь сумніви? — запитую я його. — Гадаєш, хтось дізнався про це? Ти комусь проговорився? Кажи!

— Ні, ні!

— Одначе мені здається, що тебе щось хвилює. Говори.

— Дуже неприємне враження справляє Бебер Сельє, який надто допитливо скрізь зазирає. Мені здалося, що він побачив, як Нарік забрав з-під верстака одну дерев’яну деталь, поклав її в діжку від вапна й поніс із собою. Він стежив за Наріком аж до воріт майстерні. Свояки йшли білити вапном один корпус. Тому мені стало тривожно на душі. Я звертаюсь до Гранде:

— Цей Бебер Сельє з нашого барака, отже, він не може бути донощиком.

— Цей чоловік — вільновідпущеник, кинутий на суспільні роботи. Він пройшов через африканський батальйон, штрафну роту, це один з недисциплінованих солдатів, що псував на всіх гауптвахтах Марокко й Алжіру, розбишака, не розлучається з ножем, жадібний на юнаків педераст і запеклий картяр. Зроду він не був цивільною людиною. Висновок: нічого доброго не слід сподіватись від нього, він украй небезпечний. Каторга — це його дім. Якщо ти дуже сумніваєшся, випереди події, вколошкай його цієї ночі, таким чином, він не встигне донести на тебе.

— У нас нема ніяких доказів, що він стукач.

— Твоя правда, — каже Галгані, — але в нас нема доказів того, що він порядний чолов’яга. Сам знаєш, що такі каторжани не люблять утікачів. Утечі порушують їхнє спокійне й розмірене животіння. Може, про щось інше вони й не доносять, а от про втечі — хто знає?

Я раджуся з Матьє Карбоньєрі. Він теж схиляється до думки, що треба цієї ночі його порішити. Він хоче зробити це сам. Я припустився помилки, не давши йому це зробити. Мені бридко, коли когось убивають тільки через звичайну підозру. А що, коли Буреє все те, що він розповів, примарилося? Сповнений страху, він міг побачити все те іншими очима. Я запитую Наріка:

— Смачна Кашо, чи ти нічого підозрілого не помітив у поведінці Бебера Сельє?

— Ні, нічого. Я виніс діжку на плечі, щоб тюремник не побачив на воротях, що в ній лежить. Я мав, згідно з виробленою тактикою, стати під самим носом у тюремника, не знімаючи з плеча діжки, й чекати на свояка. Я повинен був дати зрозуміти тюремникові, що я не поспішаю вийти, а викликати в нього довіру, аби він не зазирнув у діжку. Але потім мій свояк сказав мені, що він помітив, як Бебер Сельє пильно стежив за нами.

— Твоя думка?

— Зваживши на важливість деталі, про яку, тільки-но глянувши на неї, можна сказати, що вона виготовлена для плоту, мій свояк розхилювався і теж злякався. Йому здалося, що Бебер Сельє все зрозумів.

— Я теж такої думки. Не говоритимемо більше про це. Коли виноситимете останню деталь, спершу роздивіться, де перебуває Бебер Сельє. Стережіться його, як наглядача.

Цілу ніч я грав у карти. Виграв сім тисяч франків. Що недбаліше грав, то більше вигравав. О пів на п’яту ранку виходжу на свою, вибачайте, роботу. Дощ ущух. Я лишаю мартініканця працювати, а сам іду ще потемки на кладовище. Нагрібаю ногою на могилку землі, бо заступа не можу знайти. Коли о сьомій годині вирушаю рибалити, вже світить ясне сонце. Я простую на косу, що з південного боку Руайялю. Там я маю намір спустити на воду пліт. Море бурхає. Не знаю, але в мене таке враження, що відчалити від острова буде нелегко — хвиля може викинути пліт на скелі. Я закидаю вудки й дуже скоро наловлюю понад п’ять кілограмів барабульок. Потім, почистивши рибу й ополоснувши її в морській воді, сідаю на землю. Я, страшенно стомившись минулої ночі в грі у карти, почуваюсь недобре. Сидячи в затінку, думаю про те, що напруження, в якому я прожив понад три місяці, наближається до свого кінця, і, згадавши про Сельє, вирішую, що я не маю права його вбивати.

Я йду до Матьє. З муру навколо садка добре видно могилку. Поруч залишилося трохи свіжої землі. (Ополудні Карбоньєрі підмете її. Заходжу до Жюльєтти й віддаю їй половину риби.

— Метелику, мені снився поганий сон про тебе. Я бачила тебе закривавленого й закутого в кайдани. Не роби дурниць. Боюся, з тобою може щось статися. Я так розхвилювалася через топ сон, що навіть забула вмитися й зачесатися. Я роздивлялася в бінокль, шукаючи, де ти рибалиш, але не побачила тебе. Де ти наловив цієї риби?

— З іншого боку острова. Ось чого ви мене не побачили.

— Чому ти йдеш рибалити так далеко, що я не можу тебе побачити в бінокль? А що, коли тебе змиє хвиля? Ніхто цього не побачить і не прийде рятувати тебе від акул.

— О, не перебільшуйте!

— Ти так гадаєш? Я забороняю тобі рибалити в тому кінці острова, а коли ти мене не послухаєшся, то я зроблю так, що тебе позбавлять права ловити рибу.

— Ну що ви, пані. Аби задовольнити вас, я казатиму вашому служникові, куди йду рибалити.

— Гаразд. Але в тебе стомлений вигляд.

— Так, пані, я йду до табору поспати.

— Що ж, я чекаю тебе о четвертій годині на каву. Ти прийдеш?

— Так, пані. Неодмінно.

Не вистачало мені тільки Жюльєттиного сну, аби почувати себе спокійніше! Ніби в мене мало свого клопоту. — аж на тобі, ще й цей сон!

Буреє каже, що він справді відчуває, ніби за ним стежать. Уже два тижні ми чекаємо на останню деталь завдовжки півтора метра. Нарік і Кеньє кажуть, що не помічають нічого ненормального, проте Буреє й далі опирається робити цю деталь. Якби на ній не мало бути п’яти гнізд, розташованих на точній відстані одне від одного, то Матьє виготовив би її в садку. Справді, в ці гнізда мають увійти п’ять шипів іншої деталі плоту. Нарік і Кеньє, які ремонтують каплицю, мають змогу виносити чимало матеріалу з майстерні. Навіть більше, вони іноді використовують візок, у який запрягають буйвола. Тож треба скористатися з цієї нагоди.

Буреє, якого ми підштовхуємо, починає робити всупереч своїй волі цю деталь. Одного дня він каже нам, що певен, ніби щоразу, коли він виходить з майстерні, хтось бере в руки цю деталь, а потім знову кладе на місце. Йому залишилося видовбати останнє гніздо на кінці деталі. Ми ухвалюємо, щоб він це зробив, а відтак сховав деталь під дошкою свого верстака. Йому треба буде почепити на деталь волосок, аби пересвідчитися, чи хтось торкався її. Він видовбує гніздо й о шостій годині, пересвідчившись, що в майстерні більше нема нікого, крім наглядача, останнім іде з неї. Отже, наша деталь залишилася під верстаком з волоском. Ополудні наступного дня я чекаю в таборі приходу з майстерні робітників — це якихось вісімдесят чоловік. Нарік і Кеньє приходять разом з усіма, а Буреє немає. До мене підходить один німець і дає мені згорнуту й заклеєну цидулку. Бачу, її ніхто не розпечатував. Читаю:

«Волоска нема на місці, отже, хтось торкався деталі. Я попросив у наглядача дозволу попрацювати під час пообіднього відпочинку, аби докінчити скриньку з рожевого дерева, над якою я працюю. Він дозволив. Зараз я заберу з-під верстака деталь і покладу там, де Нарік тримає своє знаряддя. Попередь про це свояків. Їм треба буде о третій годині негайно винести цю деталь. Може, ми встигнемо випередити типа, який стежить за нами».

Нарік і Кеньє згоджуються. Вони перші вирушають до майстерні. Перш ніж там зберуться всі робітники, двоє чоловіків зчинять бійку перед воротами. Ми просимо зробити нам таку послугу двох земляків Карбоньєрі: корсіканців з Монмартра Массані та Сантіні. Вони не запитують навіщо, знають: так треба. Нарік і Кеньє мають скористатися з цієї бійки й швиденько вийти зі своїм матеріалом з майстерні, так ніби вони квапляться на роботу, а та бійка їх зовсім не обходить. Ми всі доходимо згоди, що в нас іще лишився певний шанс. Якщо своякам пощастить вивезти ту деталь, я маю місяць-два сидіти спокійно, бо вже напевне хтось один чи, може, навіть кілька людей знають, що готується пліт. Тож вони дошукуватимуться, хто це робить і де його сховок.

Нарешті пів на третю, люди готуються йти на роботу. Перекличка перед відходом на роботу забирає півгодини.

Вони вирушають. Бебер Сельє йде посередині колони з вісімдесяти чоловік по чотири в шерезі.

Нарік і Кеньє в першій шерезі, Массані й Сантіні — в дванадцятій, Бебер Сельє — в десятій. Гадаю, це було саме так, бо тієї миті, коли Нарік дістався до свого будівельного матеріалу та нашої деталі, інші в’язні ще не встигли зайти до майстерні. Бебер дійшов тільки до воріт. Коли зчинилася бійка й почулися несамовиті крики, всі, в тім числі й Бебер, озирнулися, аби побачити, що сталося. Усе відбулося саме так, як замислювалося, — о четвертій годині наша деталь уже лежала під купою будівельного матеріалу в каплиці. Свояки не змогли її винести звідти, але добре, що вона вже там.

Я йду провідати Жюльєтту, але її нема вдома. Повертаючись від неї, проходжу через площу, на якій стоїть адміністративний корпус. Бачу в затінку Массані й Жана Сантіні, які чекають, коли їх посадять до карцерів. Ми знали заздалегідь, що їх посадять. Я проходжу повз них і запитую:

— Скільки?

— Тиждень, — відповідає Сантіні.

— Весело подивитися, як б’ються двоє земляків, — озивається наглядач-корсіканець.

Я повертаюсь до табору. О шостій годині прибігає радісний Буреє.

— Я себе почуваю так, — каже він, — ніби був занедужав на рак, а тоді лікар сказав мені, що то неправда, що то він помилився.

Карбоньєрі, всі мої друзі раді й вітають мене з успіхом. Нарік і Кеньє теж задоволені. Все йде добре. Цілу ніч я сплю, хоч картярі й запрошували мене грати. Я вдав, ніби в мене страшенно розболілася голова. Насправді мені дуже хочеться спати. Але я задоволений і щасливий, що підготовка до втечі закінчується. Все найважче позаду.

Сьогодні вранці Матьє тимчасово поклав одну деталь плота до ніші в мурі. Річ у тому, що в цей час кладовищенський сторож підмітає між могилками, і з’являтися біля сховку мені небезпечно. Щодня вдосвіта я біжу підправляти дерев’яною лопатою землю на могилці, потім підмітаю прохід і швидко повертаюсь на роботу.

Підготовка до втечі триває вже рівно чотири місяці. Дев’ять днів тому ми одержали останню деталь плота. Вдень дощі вже не йдуть, тільки вночі. Найбільше мене хвилює те, як ми винесемо із садка останню деталь і прикріпимо її до плота. Зробити це можна лише вдень. А тоді вже — в дорогу. Щоправда, не одразу, бо коли виймемо з могилки пліт, треба буде наповнити його каркас кокосовими горіхами, а тоді скласти на ньому припаси.

Вчора я розповів про все Жанові Кастеллі. Він радий, що моя підготовка наближається до кінця.

— Тепер на небі якраз молодик, — каже він.

— Знаю. Отже, вночі місяць не заважатиме. Відплив починається о десятій вечора, і спускати на воду пліт найкраще буде десь між першою і другою ночі.

Ми з Карбоньєрі вирішуємо прискорити події. Завтра о дев’ятій ранку поставимо на місце останню деталь плота. А вночі рушимо.

Наступного ранку я, добре все продумавши, пробігаю з лопатою садком і перестрибую через мур на кладовище. Поки я скидаю з листяної мати землю, Матьє виймає із стінки камінь і приносить останню деталь. Ми вдвох піднімаємо мату й кладемо її біля могилки. Пліт у чудовому стані лежить на місці. Ми дістаємо його нагору, бо для того, щоб прикріпити останню деталь, потрібен чималий простір. Потім вставляємо п'ять шипів у гнізда, але при цьому доводиться вдарити каменем. Саме тоді, коли ми закінчуємо роботу й знов опускаємо пліт у могилку, з’являється наглядач з карабіном.

— Ні з місця, а то стрілятиму!

Ми кидаємо пліт і підіймаємо руки. Це — старший наглядач із майстерні, я його впізнаю.

— Не робіть дурниць і не пробуйте чинити опір! Ви впіймалися на гарячому. Раджу вам змиритися з цим і рятувати бодай свою шкуру, бо мені так і кортить вас постріляти! Рушайте вперед і не опускайте рук! До адміністрації!

Проходячи через ворота кладовища, ми наштовхуємося на тюремника. Наглядач каже йому:

— Мохамеде, дякую за послугу, яку ти нам зробив. Завтра вранці приходь до мене, я дам тобі те, що обіцяв.

— Дякую, — відповідає араб. — Я неодмінно прийду, але, начальнику, Бебер Сельє теж повинен мені заплатити, правда ж?

— Ти сам залагодь з ним справу, — відповідає наглядач.

— Невже то Бебер Сельє нас продав, начальнику? — питаю я.

— Я вам цього не казав.

— Гаразд, добре, що ми про це дізналися.

Наглядач, далі цілячись у нас карабіном, каже тюремникові:

— Мохамеде, обшукай їх.

Араб витягує в мене й у Матьє з-за паска ножі.

— Мохемеде, ти справжній пройдисвіт. Як ти нас викрив?

— Я щодня вилазив на верхівку кокосової пальми й спостерігав, куди ви ховали пліт.

— Хто тобі сказав це робити?

— Спочатку Бебер Сельє, а потім наглядач Брюе.

— Кроком руш, — командує наглядач, — ви надто розговорилися. Можете опустити руки і йдіть швидше.

Ті чотириста метрів, які відділяли нас від будинку адміністрації, здалися мені найдовшими у житті. був просто приголомшений. Стільки боротися — й так безглуздо впійматись! Господи, який ти жорстокий до мене! До будинку адміністрації ми підходимо під страшенний галас. Річ у тому, що до наглядача з майстерні по дорозі приєдналося ще кілька наглядачів, і тепер нас супроводжувала охорона з семи-восьми чоловік.

Комендант — його попередив араб, який побіг поперед нас, — став разом з Дега та п’ятьма старшими наглядачами Перед адміністративним будинком.

— Що сталося, пане Брюе? — запитав комендант.

— Я схопив цих двох на місці злочину: вони саме ховали пліт, який, здається, вже цілком готовий.

— А ви що скажете, Метелику?

— Нічого. Я говоритиму на слідстві.

— Посадіть їх у карцер.

Я опиняюсь у карцері, замуроване вікно якого виходить у бік адміністративного будинку. В карцері зовсім темно, але чути голоси людей, що розмовляють надворі.

Події розгортаються швидко. О третій годині нас виводять і надівають нам наручники.

У просторому кабінеті засідає своєрідний трибунал: комендант, заступник коменданта й старший наглядач. Один із наглядачів виконує роль секретаря суду. Трохи збоку за невеликим столом сидить з олівцем у руці Дега; він, певне, вестиме протокол.

— Шарр’єр і Карбоньєрі, послухайте рапорт пана Брюе. «Я, Огюст Брюе, старший наглядач, завідувач майстерні на островах Салю, звинувачую двох каторжан — Шарр’єра та Карбоньєрі — у розкраданні матеріалів, які належать державі. Звинувачую також столяра Буреє у співучасті. На мою думку, у співучасті слід звинуватити й Наріка та Кеньє. Наголошую, що я застав на місці злочину Шарр’єра й Карбоньєрі, які опоганили могилу пані Пріва, сховавши там свій пліт».

— Що ви можете на це сказати? — питає комендант.

— Передусім те, що Карбоньєрі тут ні до чого. Пліт розрахований лише на одного, тобто на мене самого. Я тільки примусив його допомогти мені зняти з могилки мату, бо сам зробити цього не міг. Отже, Карбоньєрі не винен ні в розкраданні державних матеріалів, ні в співучасті у втечі, оскільки втеча не відбулася. Бідолаха Буреє діяв під загрозою смерті. Що ж до Наріка й Кеньє, то їх я майже не знаю. Запевняю, що вони непричетні до цієї справи.

— А інформатор іншої думки, — каже наглядач.

— Цей Бебер Сельє, який вас інформував, може використовувати цю справу для того, щоб комусь помститися, тому й компрометує його наклепами. Хіба можна довіряти стукачеві?

— Одне слово, ви офіційно звинувачуєтесь у розкраданні державних матеріалів, у опоганенні могили й спробі втекти… Підпишіть протокол.

— Я підпишу його тільки тоді, коли до нього додадуть мою заяву з приводу Карбоньєрі, Буреє і свояків Наріка та Кеньє.

— Гаразд. Підготуйте заяву.

Я підписую. Мені несила висловити те, що діється в моїй душі після такого провалу. Я мовби збожеволів у цьому карцері, ледве їм, не ходжу, але курю, курю безперестану, сигарету за сигаретою. На щастя, Дега постачає мені куриво. Щодня мене виводять вранці прогулюватися на залите сонцем подвір’я в’язниці.

Сьогодні вранці до мене прийшов на розмову комендант. Дивна річ, але він, хто потерпів би найбільше, якби я таки втік, не дуже гнівається на мене. Він усміхається й каже, що, на думку його дружини, цілком можна зрозуміти людину, яка прагне втекти. Комендант дуже хитро намагається вмовити мене зізнатися в співучасті Карбоньєрі. Та я, здається, все ж переконав його, що Карбоньєрі просто не міг відмовитися допомогти мені зняти мату.

Буреє показав записку з погрозою й перемальоване мною креслення плота. Тож комендант повірив, що все було саме так, як я розповів. Я запитую у нього, скільки можуть дати за крадіжку будівельного матеріалу.

— Не більше півтора року, — відповідає він.

Одне слово, я поволі підіймаюся по схилу безодні, в яку потрапив. Отримав цидулку від фельдшера Шаталя. Він написав мені, що Бебер Сельє перебуває в окремій палаті лікарні, чекаючи, коли його вивезуть звідси, йому поставили рідкісний діагноз: нарив у печінці. Либонь, тут не обійшлося без змови між адміністрацією та лікарем, аби вбезпечити Бебера від помсти.

Відколи я в карцері, ні разу не обшукували ні сам карцер, ні мене самого. Я користуюсь з цього й прошу передати мені ножа. Кажу Нарікові й Кеньє, аби вони зажадали провести очну ставку між наглядачем з майстерні, Вебером Сельє, столяром і мною, а тоді вже хай комендант приймає ухвалу щодо нас: попереднє ув’язнення, дисциплінарне покарання чи поселення в таборі.

Сьогодні під час прогулянки Нарік повідомив мені, що комендант дав на це згоду. Очна ставка відбудеться завтра о десятій годині. На цій ставці буде старший наглядач, який виступатиме в ролі судового слідчого. Цілу ніч я намагаюсь напоумити себе, бо в мене виник намір убити Бебера Сельє. Однак мені ніяк не вдається це зробити. Ні, то було б дуже несправедливо, коли б цього чоловіка за таку послугу відіслали на Велику Землю, а там він дістав би змогу здійснити втечу — це було б для нього винагородою за те, що він став на перешкоді втекти іншим. Так, але тебе можуть засудити до смертної кари, розцінивши твій вчинок як навмисний. Та начхати мені на це. Я так упав у розпач, що доходжу саме такого висновку. Чотири місяці надії, радості, страху бути впійманим, кмітливості, і все скінчилося тим, що тебе вистежив стукач. Хай хоч що буде, завтра я постараюсь порішити Сельє!

Мені вдасться уникнути смертної кари тільки за тієї умови, ішли він теж вийме свого ножа. Для цього я повинен показати йому, що прийшов на очну ставку з ножем, тоді він дістане й свого. Це треба буде зробити або перед початком очної ставки, або одразу ж по її закінченні, бо я ризикую тим, що наглядач може мене застрелити з револьвера. Розраховую на постійну необережність наглядачів.

Цілу ніч я борюсь проти цієї ідеї. Але не можу її перемогти. Справді, в житті бувають непростимі речі. Я знаю, ніхто не має права влаштовувати самосуд, але відношу це до людей іншого соціального класу. Хіба можна припустити, що я навіть не можу думати про те, щоб неодмінно покарати такого мерзенного типа? Я не зробив нічого поганого цьому казарменому вільновідпущенику, він навіть не був знайомий зі мною. І він прирік мене на кілька років дисциплінарної в’язниці, навіть не маючи в чому дорікнути мені. Він намагався поховати мене живцем, аби самому воскреснути. О ні, ні, тисячу разів ні! Я не повинен дати йому змогу скористати із свого брудного вчинку. Хай я пропаду, але хай і він зазнає кари, ще більшої за мою. А що, коли тебе засудять до страти? То було б нерозумно померти за такого підлого типа. Нарешті мені вдається пообіцяти собі самому таке: якщо він не дістане свого ножа, я його не вколошкаю.

Я не спав цілу ніч, викурив цілу коробку сірого тютюну. В мене лишається тільки дві сигарети, коли о шостій ранку приносять каву. Я перебуваю в такому напруженні, що, хоч це заборонено, в присутності наглядача кажу роздавачеві кави:

— Якщо пан начальник дозволить, то чи ти не міг би мені дати кілька сигарет або трохи тютюну? Я в страшному нервовому збудженні, пане Антарталья.

— Так, дай йому, якщо маєш. Я не курю. Я щиро співчуваю тобі, Метелику. Я, як корсіканець, люблю порядних людей і ненавиджу підлість.

За чверть до десятої я стою на подвір'ї і чекаю, коли мене заведуть до зали. Нарік, Кеньє, Буреє, Карбоньєрі теж тут. Нас стереже наглядач Антарталья. Він розмовляє по-корсіканському з Карбоньєрі. Я так зрозумів, що він каже йому: бідолаха, так йому не пощастило, а тепер він ризикує отримати три роки дисциплінарної в'язниці. Цієї миті відчиняються двері, й на подвір'я виходять тюремник, котрий стежив за нами з верхівки кокосової пальми, охоронець з майстерні й Бебер Сельє. Побачивши мене, він сахається, але охоронець, який його супроводжує, каже йому:

— Проходьте і станьте ось тут, праворуч. Антарталья, не давай їм розмовляти.

І ось ми стоїмо за якихось два кроки один від одного.

— Розмовляти заборонено.

Карбоньєрі, й далі розмовляє по-корсіканському із своїм земляком, який стереже обидві групи. Наглядач зав'язує шнурки на черевику, я киваю Матьє вийти трохи вперед. Він одразу ж здогадується про все, дивиться на Бебера Сельє й плює в його бік. Коли наглядач підводиться, Карбоньєрі безперестану говорить з ним і настільки захоплює його увагу, що я зміщуюсь на один крок, чого той не помічає. Я дістаю крадькома з-за паска ножа. Це помічає тільки Сельє і, вмить діставши зі штанів свого ножа, замахується ним на мене, ранячи мені праву руку. А що я шульга, то лівою рукою встромляю свого ножа йому в груди по саме руків'я. Лунає тваринний крик: «Ах!» Він падає мов підкошений. Антарталья вихоплює револьвера й кричить на мене:

— Відступи назад, хлопче, відступи. Не чіпай його більше, а то я буду змушений стріляти в тебе; мені ж не хочеться цього робити.

Карбоньєрі підходить до Сельє і торкається ногою його голови. Він щось каже по-корсіканському. Я так розумію, що Карбоньєрі сказав: «Сконав».

— Віддай мені свого ножа, хлопче! — наказує мені наглядач.

Я віддаю йому ножа, він засовує револьвер у кобуру, підходить до окованих залізом дверей і стукає. З дверей визирає інший наглядач, і Антарталья каже йому:

— Пришли санітарів по мертвяка.

— Хто помер? — питає той.

— Бебер Сельє…

— Ах! А я гадав, що то Метелик.

Нас повертають назад у наші карцери. Очної ставки вже не буде. Перше ніж зайти до коридора, Карбоньєрі шепоче мені:

— Сердешний Метелику, тепер тобі перепаде.

— Так, але я живий, а він мертвий.

Приходить наглядач, без нікого, він тихенько відмикає двері і, ще й далі хвилюючись, каже:

— Стукай у двері, кажи, що ти поранений. Він перший напав на тебе, я це бачив, — і наглядач так само тихцем замикає двері.

Ці корсіканці чудові наглядачі: або зовсім погані, або дуже добрі. Я стукаю в двері й кричу:

— Я поранений, прошу відіслати мене до лікарні на перев’язку.

Наглядач приходить з тюремником із дисциплінарного відділення.

— Що там у тебе? Чого зчинив такий гармидер?

— Я поранений, начальнику.

— Ах, ти поранений? А я думав, що він не зачепив тебе, коли накинувся на тебе.

— В мене порізано м’язи на правій руці.

— Відмикайте, — чути голос наглядача.

Двері відчиняються, і я виходжу. Справді, вони пересвідчуються, що в мене поранена рука.

— Надіньте на нього наручники й відведіть до лікарні. В жодному разі не залишайте його там. Приведіть його сюди, коли йому перев’яжуть руку.

Я виходжу на подвір’я й бачу понад десяток наглядачів, що оточили коменданта. Наглядач з майстерні кричить на мене:

— Вбивця!

Перше ніж я встигаю відповісти, комендант каже йому:

— Замовкніть, наглядачу Брюе. На Метелика напали.

— Це неймовірно, — каже Брюе.

— Я сам це бачив і можу засвідчити, — озивається Антарталья. — І затямте, пане Брюе, корсіканець не бреше.

В лікарні Шаталь викликає лікаря. Той зашиває мені рану, не засипляючи мене й навіть не даючи знеболюючого уколу, потім накладає вісім скобок, не промовивши до мене ні слова. Я сиджу спокійно, не нарікаючи. Нарешті він каже:

— Я не міг зробити тобі місцевого знеболення, бо в мене більше нема необхідної для цього рідини. — Відтак додає: — Ти вчинив зле.

— О, розумієте, все одно він довго не прожив би з наривом у печінці.

Моя несподівана відповідь приголомшує його.

Слідство триває. З Буреє звинувачення знято. Мені вдалося переконати їх, що я погрожував йому смертю. Що ж до Наріка й Кеньє, то їх відпустили за браком доказів. Лишаємося ми з Карбоньєрі. Звинувачення Карбоньєрі у розкраданні державних матеріалів відпадає. Тепер його звинувачують тільки в співучасті у підготовці втечі. Він дістане не більше півроку ув’язнення. Що ж до мене, то тут усе набагато складніше. Справді, незважаючи на всі свідчення на мою користь, слідчий не хоче визнати, що я цілком законно захищався. Дега, який бачив мою справу, твердить: попри всі старання слідчого, мене не можуть засудити до страти хоча б тому, що мене поранено. Звинувачення грунтується на самій тільки заяві двох арабів, які твердять, нібито я перший вийняв ножа.

Слідство закінчується. Я чекаю, коли мене відішлють до Сен-Лорана, де я постану перед військовим трибуналом. Тепер мене виводять пополудні ще раз на годинну прогулянку. Ні комендант, ні наглядачі, за винятком отого з майстерні, не виказують ворожості до мене. Всі розмовляють зі мною незлобливо й дозволяють каторжанам передати мені куриво.

Сьогодні вівторок, а в п’ятницю мене мають відіслати до Сен-Лорана. В середу вранці я вже другу годину стою на подвір’ї, коли о десятій мене підкликає комендант і каже:

— Ходи зі мною.

Я йду з ним без охорони. Запитую себе, куди він іде, а він спускається вйиз по дорозі, що веде до його дому.

— Моя дружина хоче бачити тебе перед твоїм від’їздом, — каже комендант. — Я не хотів прикро вразити її, пославши тебе в супроводі з озброєним наглядачем. Сподіваюсь, ти будеш поводитися добре.

— Так, пане коменданте.

Ми приходимо до його дому.

— Жюльєтто, я привів тобі, як і обіцяв, того, за кого ти так побиваєшся. Знаєш, до полудня я повинен відвести його назад. Маєш майже дві години для розмови з ним.

Жюльєтта підходить до мене, кладе мені руку на плече й дивиться просто у вічі. Її чорні очі, налившись слізьми, ще дужче палахкотять, на щастя, вона стримує себе.

— Ти з глузду з’їхав, друже мій. Якби ти був сказав мені, що збираєшся втікати, то, гадаю, я могла б чимось полегшити тобі цю справу. Д попросила чоловіка допомогти тобі, але він сказав, що, на жаль, тепер уже нічого не залежить від нього. Я запросила тебе до себе передусім для того, щоб побачити тебе. Вітаю тебе за твою мужність, ти виглядаєш краще, ніж я думала. І також для того, аби сказати, що хочу заплатити тобі за рибу, яку ти щедро давав мені впродовж багатьох місяців. Ось тобі тисяча франків, це все, що я можу зробити для тебе. Шкодую, що не можу зробити чогось більшого.

— Послухайте, пані, мені не потрібні гроші. Прошу вас зрозуміти, я не повинен брати їх, аби не осквернити нашу дружбу.

І я відштовхую дві асигнації по п'ятсот франків, які вона щедро мені запропонувала.

— Не наполягайте, прошу вас.

— Ну як хочеш, — каже вона. — Може, вип’єш чарку легкого аперитиву?

І понад годину ця чарівна жінка говорить мені тільки приємні речі. Вона припускає, що мене неодмінно виправдають за вбивство цього негідника, а за решту, мабуть, дадуть від півтора до двох років.

Коли я прощаюся з нею, Жюльєтта довго тисне мені руку й каже:

— До побачення, хай тобі щастить, — і вона обливається слізьми.

Комендант веде мене до в’язниці. Дорогою я кажу йому:

— Коменданте, ви маєте найблагороднішу у світі дружину.

— Я це знаю, Метелику, вона народжена не для того, щоб жити тут, це занадто тяжко для неї. Та що вдієш? Нарешті через чотири роки я піду у відставку.

— Я користуюсь з тієї нагоди, що ми з вами самі, аби подякувати вам за те, що ви ставитеся до мене добре, хоч я завдав би вам чимало неприємностей, коли б мені пощастило втекти.

— Так, ти міг би зробити мені велику прикрість. Незважаючи ні на що, хочеш, я дещо тобі скажу? Ти заслуговував на те, щоб досягти успіху, — і на порозі в’язниці додає: — Прощавай, Метелику. Хай Бог допомагає тобі, ти маєш потребу в цьому.

— Прощавайте, коменданте.

Так, я матиму потребу в тому, щоб Бог допомагав мені, бо військовий трибунал, що його очолює майор жандармерії з чотирма нашивками, невблаганний. Він засуджує мене до трирічного ув’язнення за розкрадання державного матеріалу, опоганення могили й спроби втечі та до п’ятирічного ув’язнення за вбивство Сельє. Загалом до восьмирічного ув’язнення в дисциплінарній в’язниці. Якби Сельє не поранив мене, то напевне мене засудили б до смертної кари.

Цей військовий трибунал, що засудив мене так суворо, поставився поблажливіше до поляка Дандоського, який порішив двох людей. Він засудив його тільки до п’ятирічного ув’язнення, хоч той здійснив навмисне вбивство.

Дандоський був пекарем, щоправда, він готував лише розчину. Він працював тільки від третьої до четвертої години ранку. А що пекарня стоїть у порту біля самого моря, то він усі вільні години ловив» рибу. Людина замкнута, яка погано розмовляє по-французькому, він ні з ким не товаришував. Цей довічний каторжанин віддавав усю ніжність своєї душі чудовому чорному котові із зеленими очима, який жив з ним. Вони спали разом, кіт, мов собака, супроводжував його на роботу. Одне слово, каторжанин і тварина дуже любили одне одного. Кіт ходив з ним на риболовлю, але коли стояла велика спека, він, якщо не було поблизу якогось затінку, сам повертався до пекарні й лягав на гамак свого друга. Ополудні, коли бив дзвін, кіт ішов назустріч полякові й стрибав, намагаючись схопити рибину, якою той розмахував у нього під носом.

Пекарі живуть разом у залі чекання в пекарні. Одного дня двоє каторжан, Корраці й Анджело, запросили Дандоського поласувати кролятиною, що її приготував Корраці; він це робив принаймні раз на тиждень. Дандоський сів до них і запропонував розпити пляшку вина, закушуючи кролячим рагу. Ввечері кіт не повернувся до пекарні. Поляк марно скрізь його шукав. Минув цілий тиждень, а кіт не з’являвся. Засумувавши за товаришем, Дандоський утратив до всього будь-який інтерес. Як можна було не засумувати, коли єдина жива істота, яку він так любив і з якою йому було так приємно, загадково зникла. Дізнавшись про його велике горе, дружина одного наглядача подарувала йому кошеня. Дандоський прогнав його і, обурившись, спитав у цієї жінки, як вона може припустити, що він полюбить іншого кота: це було б серйозною образою, мовив він, пам’яті його зниклого товариша.

Одного дня Корраці вдарив пекарчука, що був водночас роздавачем хліба. Пекарчук спав не з пекарями, а в таборі. Злопам’ятний пекарчук розшукав Дандоського й сказав йому:

— Знаєш, отим кроликам, їсти якого тебе запросили Корраці та Анджело, був твій кіт.

— Докази! — закричав поляк, схопивши того за-барки.

— Я бачив, як Корраці закопував шкурку твого кота під манглем, що росте обіч причалу.

Поляк, мов навіжений, побіг пересвідчитися й знайшов там шкурку кота. Він схопив її, напівзгнилу, прополоскав у морській воді, потім загорнув у клапоть чистого полотна й закопав у сухому місці значно глибше, щоб її не з’їли мурахи. Про це поляк сам мені розповів.

Уночі Корраці й Анджело сиділи пліч-о-пліч на ослоні в залі пекарні й грали при світлі гасової лампи в белот. Дандоський чоловік років сорока, середнього зросту, кремезний, плечистий і дуже міцний. Він вирубав із залізного дерева добрячий дубець завважки з саме залізо і, підкравшись ззаду, без жодного слова щомога вдарив цим дубцем по головах кожного. Їхні черепи репнули, наче гранати, що аж мозок потік на долівку. Не тямлячи себе зі гніву, Дандоський не задовольнився самим убивством, він іще розмазав їхній мозок по стінах зали. Все довкола було забризкано кров’ю й мозком.

Якщо майор жандармерії, що виконував роль голови військового трибуналу, не зрозумів мене, то до Дандоського він поставився співчутливо, засудивши його за навмисне вбивство двох людей лише до п’ятирічного ув’язнення.

Друге ув'язнення

Я повертаюсь на острови. У камерах Сен-Лорана я сидів недовго. Прибув туди в понеділок, у четвер постав перед військовим трибуналом, а в п’ятницю вранці мене разом з рештою в’язнів посадили на корабель.

На острови нас пливе шістнадцять чоловік, дванадцять із них — в’язні. Ми відчалюємо під час дуже великого морського припливу, і часто, коли налітає висока хвиля, корабель погойдується. Сповнений розпачу, я бажаю, щоб ця шкаралуща пішла на дно. Я замикаюсь у собі, ні з ким не розмовляю, тільки дивлюся в далечінь, підставляючи обличчя вогкому вітрові. Я від нього не відвертаюсь, навпаки, даю йому зірвати з себе капелюха, який не знадобиться мені в моєму восьмирічному ув’язненні. Я аж задихаюся від цього прохолодного свіжого повітря. Побажавши, щоб наш корабель зазнав катастрофи, я раптом похоплююсь: «Бебера Сельє з’їли акули, а тобі тільки тридцять, і на тебе чекають вісім років ув’язнення». Але чи можна витримати вісім років у стінах «Людожерки»?

Досвід мені підказує, що це неможливо. Чотири-п'ять років— ось, мабуть, межа людських сил. Якби я не вбив Сельє, то я отримав би три або, може, й два роки, а вбивство тільки збільшило мою провину. Я не міг не вбити цього негідника. Мій чоловічий обов’язок перед самим собою полягає не в тому, щоб виправдати себе, а передусім у тому, щоб жити, жити й жити, аби втекти. Як я міг припуститися такої помилки? Вже не кажучи про те, що цей мерзотник мало мене не вбив… Жити, жити, жити — це повинно стати моєю єдиною релігією.

Одного з наглядачів, що супроводжують в’язнів, я бачив ще в дисциплінарній в’язниціу Не знаю, як його звати, але мені страшенно кортить поставити йому одне запитання.

— Начальнику, я хотів би вас про щось спитати.

Наглядач здивовано підходить до мене.

— Про що саме?

— Ви знали когось такого, хто відсидів тут вісім років?

Він замислився, потім каже:

— Ні, але я знав багатьох, які відсиділи по п’ять років, а один, пригадую, вийшов досить здоровий через шість років. Я саме був у в’язниці, коли його випускали.

— Дякую.

— Нема за що, — каже наглядач. — Тобі відвалили вісім років?

— Так, начальнику.

— Ти вийдеш живий, якщо тебе жодного разу не каратимуть, — кидає він, відвертаючись.

Ці його слова западають мені в голову. Я вийду живий, якщо мене жодного разу не каратимуть. І справді, якщо адміністрація в’язниці карає арештантів, відміняючи на певний час частково або повністю видачу їм їжі, то потім вони, навіть повернувшись до нормального режиму, вже не можуть стати на ноги. Через ці покарання ти, Метелику, вісім років не витримаєш, ти здохнеш раніше. Звідси висновок: ти не повинен згоджуватися, щоб тобі передавали в камеру кокосові горіхи чи сигарети, не повинен писати сам і одержувати записки.

До кінця подорожі я невтомно обмірковую це своє рішення. Нічого, анічогісінько я не повинен приймати в камері. Нараз мене осяває думка: є тільки єдиний спосіб без ризику зарадити собі з їжею — попросити друзів підкупити того, хто роздаватиме обіди, і він кластиме мені найбільший шматок м’яса. Зробити це не важко, бо один насипає суп, а другий, що йде за ним з тацею, кладе в казанок м'ясо. Треба, щоб і той, перший, занурював ополоника глибше й давав мені якомога більше овочів. Ця думка підбадьорює мене. Справді, якщо цей план пощастить здійснити, то я наїдатимусь майже досхочу. Щоб не схибнутися з розуму, треба якнайдовше витати в хмарах, вибираючи для своїх мрій сприятливі теми.

Корабель причалює. Третя година дня. Зійшовши на берег, я бачу жовтогарячу сукню Жюльєтти, що стоїть поряд зі своїм чоловіком. Комендант швидко підходить до мене й питає:

— Скільки?

— Вісім.

Він повертається до дружини й щось їй каже. Жюльєтта вражено сідає на камінь. Чоловік бере її за руку, вона встає, зводить на мене свої великі очі, і обоє, не обертаючись, рушають з пристані.

— Скільки, Метелику? — питає Дега.

— Вісім років ув'язнення.

Дега нічого не відповідає і навіть не наважується вже дивитись мені в очі. Підходить Галгані, і я, не даючи йому й слова промовити, звертаюся до нього:

— Нічого не надсилай мені й не пиши. Діставши такий довгий термін, я не можу ризикувати, щоб мене карали.

— Розумію.

— Влаштуй так, — додаю я пошепки, — щоб на обід і вечерю мені давали їсти якнайкраще. Якщо тобі пощастить це зробити, то, може, ми ще колись побачимося. Прощавай.

І я рушаю до човна, який має переправити нас на острів Сен-Жозеф. Усі дивляться на мене так, як дивляться на труну, що її опускають у могилу. Ніхто не озивається. Під час короткої подорожі на Сен-Жозеф я кажу Шапарові те саме, що сказав Галгані.

— Це, мабуть, можна буде зробити, — відповідає Ша— пар. — Не журися, Метелику! — Потім питає: — А як там Матьє Карбоньєрі?

— Даруй, я забув розповісти про нього. Голова військового трибуналу зажадав провести додаткове розслідування, перше ніж виносити йому вирок. Добре це чи погано?

— Гадаю, добре.

Я йду в першому ряду невеликої колони з дванадцяти чоловік, яка підіймається схилом до в'язниці. Хоч як це дивно, але я ступаю швидко, кваплюсь опинитися на самоті в камері. Я так жваво перебираю ногами, що наглядач каже мені:

— Повільніше, Метелику! Можна подумати, ви поспішаєте в дім, у якому давно не були!

Приходимо до в'язниці.

— Роздягтися! Перед вами виступить комендант в'язниці.

— Мені шкода, Метелику, що ти знову тут, — каже він. Потім: — В’язні, тут… — І так далі. Комендант виголошує свою звичну промову. — Корпус А, камера номер сто двадцять сім. Вона найкраща, Метелику, бо міститься навпроти коридорних дверей і в ній світліше й більше свіжого повітря. Сподіваюсь, ти поводитимешся добре. Вісім років — час чималий. Але хтозна, може, тобі скинуть рік-два, якщо ти поводитимешся бездоганно. Я тобі цього бажаю, бо ти людина мужня.

Я в камері 127. Справді, вона якраз навпроти великих коридорних дверей із гратами. Хоч уже близько шостої години, але видно ще досить добре. Тут нема такого затхлого духу, який стояв у моїй попередній камері. Це мене трохи підбадьорює. Любий Метелику, в цих чотирьох стінах тобі жити вісім років. Не рахуй місяців і годин, бо все це марна справа. Найкраще відраховуй час по шість місяців. Мине шістнадцять разів по шість місяців — і ти виберешся з цієї «Людожерки». В усякому разі, тут ти маєш одну перевагу: якщо здохнеш, то принаймні це станеться при світлі. Звісно, якщо надворі буде день. Це дуже важливо, бо здихати в темряві, мабуть, не так уже й весело. Якщо ти занедужаєш, то тут лікар бодай побачить твою пику. Тож не докоряй собі за те, що хотів утекти й зажити вільним життям, а тим більше за те, що вколошкав Сельє. Уяви собі, як ти страждав би, думаючи: я сиджу у в'язниці, а він утік на волю. Час покаже. Може, вибухне війна, оголосять амністію, станеться землетрус, здійметься тайфун, який знесе цю фортецю. А чом би й ні? Якась поважна людина, повернувшись до Франції, підбурить французів, і вони примусять управління в’язницями перестати гільйотинувати людей без гільйотини. А може, один із лікарів, котрому все це остогидне, розповість про наші муки якомусь журналістові, священикові або ще комусь. У всякому разі, Сельє вже давно зжерли акули. А я живий і, якщо буду гідний себе, повинен вийти живим з цього склепу.

Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Раз, два, три, чотири, п’ять, знову кругом. Я починаю ходити, погойдуючись, мов маятник. Ходити так вирішую лише по дві години, зранку й пополудні, поки не дізнаюсь, чи зможу розраховувати на посилене харчування. 5 цій нервовій атмосфері перших днів не варто витрачати марно енергію.

Так, дуже боляче, коли ти провалюєшся наприкінці. Щоправда, то був тільки початковий етап утечі, ще треба було успішно подолати на легенькому плоті понад сто п’ятдесят кілометрів. І, простеживши, в якому місці ти причалиш до Великої Землі, вирушити далі. Коли б спуск на воду плота відбувся вдало, то він під вітрилом з трьох мішків від борошна плив би із швидкістю десять кілометрів на годину. Тож за якихось п’ятнадцять, а може, навіть за дванадцять годин ми дісталися б до суходолу. Звичайно, коли б ішов удень дощ, бо лише під час дощу ми могли б ризикнути підняти вітрило. Мені пригадується, що того дня, коли мене садовили до карцеру, йшов дощ. Хоча я не зовсім певен цього. Намагаюсь перебирати в пам’яті всі ті помилки, яких ми припустилися. Столяр вирішив зробити пліт дуже досконалим і надійним, а щоб у нього можна було накласти кокосових горіхів, довелося змайструвати внутрішню скриню, що було рівнозначно двом плотам, покладеним один на одного. Отож довелося виготовляти значну кількість деталей, а це забрало куди більше часу.

Друга найбільша помилка: при першому серйозному сумніві щодо Сельє я мав би тієї самої ночі його порішити. Коли б я це зробив, то хтозна, де б зараз був! Навіть якби мене затримали на Великій Землі або під час спуску на воду, я отримав би лише три, а не вісім років, і був би задоволений своїм учинком. Де був би я зараз, коли б усе відбулося вдало на островах та на Великій Землі? Хтозна. Може, гомонів би з Бауеном на Трінідаді або з єпископом Ірене де Брюїном на Кюрасао. А звідти ми нікуди б не вирушили, аж поки переконалися б, що та чи та країна нас прийме. А якщо ні, то я легко міг би сам повернутися на човні до свого племені гуахірів.

Заснув я пізно і спав спокійно. Перша ніч виявилась не дуже гнітючою. Жити, жити, жити! Я щоразу повинен повторювати сповнені надії слова: «Доки живеш, доти сподіваєшся».

Минув тиждень. Учора я помітив, що мої порції стали щедріші. На обід мені тепер дають чималий шматок вареного м'яса, а на вечерю — повний казанок сочевиці, майже без води. Я кажу собі, мов дитині: «В сочевиці багато заліза, вона дуже корисна для здоров’я».

Якщо так триватиме й далі, то я зможу ходити по десять— дванадцять годин на день, а ввечері, стомившись, витатиму серед зір у небі. А поки що я на землі й думаю про каторжан, з якими познайомився на островах. У кожного своя історія — до каторги й на каторзі. Згадую також легенди, які почув на островах. Одну з них я вирішив перевірити, коли повернусь на Руайяль, — легенду про подзвін.

Я вже розповідав, що тут каторжан не ховають, а кидають у протоку між островами Сен-Жозеф та Руайяль, де кишать акули. На мерця натягають мішок від борошна, а до ніг прив’язують каменюку. На носі човна горизонтально стоїть прямокутний, щоразу один і той самий ящик. Припливши до визначеного місця, шість веслярів-каторжан підіймають свої весла над бортами. Один чоловік перехиляє ящик, а другий відкриває його бокову стінку. Тіло сповзає в море. Немає сумніву, що акули одразу ж розривають мотузку. Ніколи мрець не затримується довго під водою. Він спливає на воду, і акули починають битися між собою за цей ласий шматок. Коли дивишся, як акули з’їдають людину, мороз проходить поза шкірою, бо коли акул дуже багато, то трапляється таке, що над водою з’являється мішок з мерцем, і вони, зірвавши цей мішок з нього, розривають його на шматки.

Все це відбувається саме так, як я описав, але одну деталь я не зміг перевірити. Всі без винятку каторжани твердять, нібито акул приваблюють звуки дзвона на каплиці, в який б’ють, коли хтось помирає. Можна, мовляв, щодня приходити о шостій вечора на косу й не побачити жодної акули. Та коли на каплиці вдарить дзвін, у протоці враз з’являються акули, чекаючи мерця. Тому люди й гадають, що морські хижаки збираються тут на подзвін. Лишається тільки побажати, щоб я не став саме в такий спосіб ласим шматочком для акул. Якщо вже це має статися, то нехай краще вони роздеруть мене, коли я втікатиму з островів. Але померти від якоїсь недуги в камері й потрапити в зуби акулам я не хочу.

Завдяки друзям, які підкупили роздавачів їжі, я наїдаюся досхочу й почуваю себе добре. Від сьомої ранку до шостої вечора я без упину ходжу. А увечері незмінно одержую повний казанок квасолі, сочевиці, чини або рису з салом. І завжди з'їдаю все з апетитом. Утома від ходіння має свої переваги: мені вдається ніби роздвоюватись. Скажімо, вчорашній день я провів на луках біля села Фавра в департаменті Ардеш. Коли померла моя мати, я частенько їздив на кілька тижнів до тітки, материної сестри, що вчителювала в тому селі. Тож учора я побував подумки у каштанових гаях, де збирав гриби й чув, як мій маленький товариш, пасучи отару, кричав собаці завернути вівцю, котра відбилася від гурту, або вкусити козу, що надто швидко бігла. Навіть більше, я напився холодної води з джерела й відчув приємний лоскіт манюсіньких бульбашок, що торкалися мого носа. Отак майже по-справжньому знов пережити події п’ятнадцятирічної давності можна тільки в камері, далеко від гамору, в цілковитій тиші.

Я навіть бачу перед собою жовту сукню тітки Утіни. Чую шелест вітру в каштанових деревах, сухий стук каштана, коли він падає на тверду землю, і м'який — коли лягає на листяну ковдру. З високого дроку вибігає величезний вепр і так лякає мене, що я, не тямлячи себе, кидаюсь навтіки, розсипаючи назбирані гриби. Так я, ходячи по камері, провів цілий день у селі з тіткою та пастухом Жюльєном, своїм маленьким товаришем. Ніхто не може завадити мені поринути в такі ніжні, світлі й виразні марення, черпати з них спокій, украй потрібний для моєї змертвілої душі.

Для суспільства я перебуваю в одній з численних камер «Людожерки». Насправді ж я вкрав у нього один і провів його на луках Фавра, в каштановому лісі, навіть напився цілющої води з джерела, що називається Персик.

Минули перші шість місяців. Я пообіцяв собі відраховувати час по шість місяців і дотримав своєї обіцянки. Від сьогоднішнього ранку мені залишається сидіти ще п'ятнадцять разів по шість місяців. Тільки п'ятнадцять разів по шість місяців.

Можна ставити крапку. За ці півроку зі мною не сталося жодного прикрого випадку. На сніданок, обід і вечерю весь час дають те саме, однак я щоразу одержую чималу порцію, і моєму здоров'ю ніщо не загрожує. Довкола мене раз у раз трапляються самогубства, чимало в'язнів божеволіють, але їх, на щастя, відразу звідси забирають. Дуже тяжко чути цілими годинами й днями крики, нарікання і стогін. Я знайшов досить непоганий спосіб захищатися від цього, але тоді болять вуха. Щоб не чути отих жахливих зойків, я затикаю вуха милом. На жаль, мило роз’ятрює шкіру, і потім з вух день-два тече.

Уперше на каторзі я опустився до того, що звернувся до наглядача з проханням. Наглядач, який роздає суп, родом з Монтелімару, сусіднього з моїм кантону. Я познайомився з цим чоловіком на Руайялі й тепер попросив його принести трохи воску, щоб заліпити собі вуха й не чути зойку божевільних, поки їх заберуть звідси. Наступного дня наглядач приніс мені кульку воску завбільшки з горіх.

Я навчився поводитись із великими стоногами. За минулі півроку вони вкусили мене тільки раз. Тепер я, коли прокидаюсь, а по моєму голому тілу повзе стонога, спокійно лежу собі далі. Її лапки лоскочуть страшенно неприємно. Але якщо стоногу зловиш невдало, вона неодмінно тебе вкусить. Краще зачекати, поки вона сама злізе з тебе, а вже тоді розчавити її. На моїй цементній лаві завжди лежать два-три кусні хліба. Його запах приваблює стоніг, вони збираються на лаві, і там я їх убиваю.

Я мушу проганяти від себе невідчепну ідею, яка мене переслідує. Чому я не вбив Бебера Сельє того самого дня, коли в нас виникла підозра в його підступній ролі? Тож я безперестану сперечаюся сам з собою: чи мав я право вбити його? Потім роблю висновок: мета виправдовує засоби. Моєю метою було втекти, я мав ще докінчити роботу над плотом і сховати його в надійному місці. Втеча була для мене головним питанням. А що я знав про небезпеку, яку являв собою Сельє перед тим, як ми мали винести передостанню деталь, то я повинен був його порішити. А що, коли б я помилився, коли підозри були безпідставні? Я вбив би невинного. Який жах! Але то нелогічно ставити так питання, ти засуджений на довічну каторгу — навіть гірше, крім того, ти засуджений до восьмирічного ув’язнення в дисциплінарній в’язниці.

А що ти думав, пропащий сіромахо, з ким повелися, мов з суспільним покидьком? Хотілося б знати, чи ті дванадцять присяжних засідателів, що тебе судили, бодай раз запитували себе, чи вони добре вчинили, так суворо засудивши тебе. І чи той прокурор, щодо якого я ще й досі не вирішив, чим маю вирвати йому язика, хоч раз запитав себе, чи він не перегнув палицю у своїй звинувачувальній промові на суді. Певне, навіть мої адвокати не згадують про мене. А якщо й іноді згадають, то, либонь, говорять загальними словами про «цю нещасну справу Метелика» в суді присяжних 1932 року: «Знаєте, колеги, того дня я не був у належній формі, а заступник прокурора Прадель, навпаки, перевершив сам себе. Він чудово провів звинувачення в цій справі. Це справді обвинувач високого класу».

Я чую ці слова, наче сиджу поряд з метром Реймоном Юбером, який розмовляє з іншими адвокатами, або на якомусь світському зібранні, або радше в коридорах Палацу правосуддя.

Мабуть, тільки голова суду Бевен може мати свою чесну позицію. Цей владний чоловік може дуже переконливо сперечатися із своїми колегами або на якомусь світському зібранні про небезпеку, яку таїть у собі суд присяжних. Він напевне може сказати добірними словами, що дванадцять шкарбунів, які вступають у ролі присяжних засідателів, не мають необхідної підготовки для цієї справи, що вони надто піддаються чарам звинувачення чи захисту, залежно від того, хто бере гору в ораторському поєдинку, що вони швидко виправдовують або засуджують, піддаючись упливу позитивної чи негативної атмосфери, яку створює сильніша з двох сторін.

Усе це добре розуміють суддя й моя родина, хоча моя родина, мабуть, трохи недолюблює мене за ті прикрощі, яких, безперечно, я завдав їй. Тільки мій батько, мій сердешний татусь, не повинен би нарікати на той важкий хрест, що його я поклав йому на плечі, я певен цього. Він несе цей важкий хрест, не звинувачуючи свого хлоп'яти, ні в чому не дорікаючи йому, хоч він, як учитель, шанує закони й навіть учить інших їх розуміти й дотримуватись. Я переконаний, що у душі він кричить: «Негідники, ви вбили мою дитину, навіть гірше, засудили мого сина помирати повільною смертю якихось двадцять п’ять років!» Якби батько знав, де зараз його хлоп’я, що з ним зробили, то він став би анархістом.

Цієї ночі «Людожерка» як ніколи виправдала свою назву. Я зрозумів, що двоє в’язнів повісилися, а один задушився, заткнувши собі ганчір’ям рот і ніс. Якраз навпроти камери 127 міняються вартові, і подеколи я чую уривки їхніх розмов. Цього ранку вони, розмовляючи про нічні пригоди, не крилися від мене.

Минуло ще шість місяців. Я ставлю крапку й видряпую цвяхом на дошці гарне число 14. Цим цвяхом я послуговуюсь лише раз на півроку. Так, я ставлю крапку. Здоров’я в мене й далі добре, та й духом не падаю.

Завдяки тому, що я часто витаю у хмарах, розпач бере мене рідко. А якщо й бере, то я дуже швидко опановую себе, вирушаючи подумки в мандри, і забуваю про все на світі. Смерть Сельє дуже допомагає мені в такі хвилини виходити переможцем з гострих криз. Я кажу собі: «Я живу, живу, живу й повинен жити, жити, жити, щоб якогось дня опинитися знову на волі. А він, завадивши мені втекти, помер, він ніколи не буде вільний, як буду я колись, ось це вже напевне. В усякому разі, якщо я виберуся звідси в тридцять вісім років, то ще не буду дуже старий, і наступна втеча буде вдалою, я певен цього».

Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Раз, два, три, чотири, п’ять — і знову кругом… Уже кілька днів, як у мене потемніли ноги, а з ясен іде кров. Невже захворів? Я натискаю великим пальцем на литку, і на ній залишається його слід. Так ніби моє тіло налите водою. По десять-дванадцять годин на день я ходити більш не можу, страшенно стомлююся вже через шість годин. Коли чищу намиленим грубим рушником зуби, вони болять і кривавляться. А один верхній кутній навіть випав.

Наступні півроку завершуються справжньою революцією. Вчора усім нам наказали вистромити голови у віконця дверей, і лікар кожному з нас оглянув рот. А сьогодні вранці, через півтора року після того, як мене замкнули в цій камері, відчинилися двері і мені сказали:

— Виходьте. Станьте під стіною і чекайте.

Я стою перший від дверей. До коридора вивели чоловік сімдесят.

— Кру-гом! Ліво-руч!

Я опиняюсь останнім у вервечці, що рушає в другий кінець корпусу й виходить на подвір’я.

Дев’ята година. За столиком посеред подвір’я сидить молодий лікар у сорочці кольору хакі з короткими рукавами. Біля нього — двоє сані тарі в-каторжан і один санітар— наглядач. Нікого з них я не знаю. Нас оточують десять наглядачів з карабінами в руках. Комендант і старші наглядачі дивляться на нас, не кажучи ні слова.

— Всім роздягатися догола! — кричить старший наглядач. — Речі під пахву. Прізвище? — звертається він до першого.

— К.

— Розтули рота, розстав ноги. Вирвіть йому ці три зуби. Обробіть ясна спершу йодистим спиртом, а тоді метиленовою синькою і двічі на день давайте перед їдою мікстуру Кошлеарії.

Я підходжу останній.

— Прізвище?

— Шарр’єр.

— Тільки ти й маєш непоганий вигляд. Новенький?

— Ні.

— Давно тут сидиш?

— Якраз сьогодні сповнюється півтора року.

— Чому ж не такий худий, як решта?

— Не знаю.

— Що ж, я тобі сам скажу. Бо ти жереш краще за інших. Розтули рота, розстав ноги. Два лимони на день: один уранці, другий ввечері. Смокчи лимон і змащуй соком ясна. У тебе цинга.

Мені обробляють ясна йодистим спиртом, потім метиленовою синькою й дають лимон. Я стаю в кінець вервечки й повертаюся до камери.

Те, що сталося, — справжня революція: вивести хворих на залите сонцем подвір’я і зблизька показати їх лікареві. У дисциплінарній в’язниці ніколи ще такого не було. Що ж сталося? Невже якомусь лікареві набридло нарешті миритися з цим горезвісним режимом? Того лікаря — згодом він стане моїм приятелем — звати Жермен Ггбер. Він загине в Індокитаї. Через багато років мені напише про це до Маракайбо у Венесуелі його дружина.

Кожні десять днів нас виводять на сонце. Мене щоразу лікують за тим самим рецептом: йодистий спирт, метиленова синька й два лимони. Мій стан не погіршується, але й не поліпшується. Двічі я просив мікстури Кошлеарії, і двічі лікар мені відмовив; я починаю нервувати, бо й далі не можу ходити більше шести годин на день, а мої литки ще й досі набряклі й потемнілі.

Одного разу я, чекаючи своєї черги, помічаю, що рахітичне на вигляд деревце, під яким можна бодай трохи сховатися від сонця, — лимонне, хоч і без плодів. Я зриваю листок і жую його, потім машинально відламую гілочку з кількома листками. Коли лікар підкликає мене, я прикладаю ту гілочку собі до заду й кажу:

— Лікарю, не знаю, чи це через ваші лимони, але погляньте, що в мене ззаду росте!

Спершу наглядачі регочуть, потім старший заявляє:

— Метелику, вас покарають за зневажливе ставлення до лікаря.

— Не треба карати, — озивається лікар. — Я на цього чоловіка не скаржусь. Тобі не хочеться лимонів? Ти це хочеш сказати?

— Так, лікарю, мені остогидли лимони. Я ними не вилікуюсь. Хочу покуштувати мікстури Кошлеарії.

— Я не давав тобі мікстури через те, що в мене її дуже мало. Я бережу її для тяжкохворих. Але тепер даватиму тобі по ложці на день разом з лимонами.

— Лікарю, я бачив, як індіанці їли морські водорості. Такі самі водорості я бачив на острові Руайяль. Вони мають бути й на Сен-Жозефі.

— Ти підказав мені добру думку. Я розпоряджуся давати вам щодня деякі водорості — я їх і сам бачив на березі моря. Індіанці їдять їх сирі чи варені?

— Сирі.

— Що ж, дякую. Пане коменданте, я прошу, щоб цього чоловіка не карали, і покладаюся на вас.

— Гаразд, капітане.

Сталося чудо. Виходити щотижня на дві години й чекати на свіжому повітрі своєї черги до лікаря, бачити людські обличчя, перемовлятися — чи ж ми тут мріяли про таке?.. З усіма відбуваються дивовижні зміни: мерці підводяться і ходять на сонці, живцем поховані люди можуть нарешті сказати кілька слів. Це мовби ковток цілющої води, що кожному з нас повертає життя.

Клац, клац, клац — це о дев’ятій ранку одного четверга відчиняються двері всіх камер. Кожен в'язень виходить на поріг своєї камери.

— В’язні! — кричить хтось. — Починається губернаторська інспекція!

Довгим коридором уздовж камер повільно йде в супроводі п’яти офіцерів колоніальних військ — певне, лікарів— високий стрункий чоловік із шпакуватим чубом. Я чую, як йому розповідають про тих, кого засуджено на тривалий термін. Неподалік від моєї камери інспектори наказують підвести в’язня» в якого забракло сили так довго стояти. Один з військових:

— Та це ж ходячий труп!

— Вони всі тут у жалюгідному стані, — відказує губернатор.

Комісія підходить до мене. Комендант пояснює:

— Цей дістав найсуворіше покарання.

— Ваше прізвище? — питає губернатор.

— Шарр’єр.

— На який термін вас засуджено?

— На вісім років. За розкрадання державного майна й таке інше.

— Скільки відсиділи?

— Півтора року.

— Поведінка?

— Добра, — відповідає комендант.

— Як його здоров’я?

— Задовільне, — озивається лікар.

— Що ви бажаєте сказати?

— Що режим тут негуманний і не гідний такого народу, як французький.

— Чому саме?

— Повна тиша, відсутність прогулянок, а до останнього часу — й належного лікування.

— Поводьтеся добре, може, вас помилують, якщо я залишусь губернатором.

— Дякую.

Відтепер за розпорядженням губернатора й головного лікаря — перший приїхав сюди з Мартініки, другий з Кайєнни — нас виводять щодня на годинну прогулянку з купанням у своєрідному природному басейні, відгородженому від акул великими кам’яними брилами.

До басейну ми спускаємося від в’язниці о дев’ятій ранку по сто чоловік, зовсім голі. Дружинам і дітям наглядачів наказано сидіти о цій порі вдома..

Ми живемо так уже цілий місяць. Вигляд у в’язнів став зовсім інший. Годинна прогулянка на сонці, купання в морській воді, можливість поговорити цілком змінили цю юрбу знедолених, хворих фізично й духовно.

Якось, повертаючись після купання до в’язниці, ми почули розпачливий жіночий крик і два постріли з револьвера.

— Рятуйте! Моя донечка тоне! — волала якась жінка.

Голос долинав від причалу — звичайного зацементованого схилу, до якого підпливають човни.

— Акули! — кричить інший голос.

Потім — ще два постріли з револьвера. Поки всі озиралися на ті крики та ростріли, я, не вагаючись, відштовхнув наглядача й кинувся голяка на пристань. Прибігаю, бачу двох жінок — це вони кричать, мов несамовиті, — трьох наглядачів і кількох арабів.

— Стрибайте у воду! — кричить одна жінка. — Вона недалеко! Я не вмію плавати, а то вже була б там… Боягузи!

— Акули! — горлає наглядач. І знову стріляє у воду.

На хвилях я бачу дівчинку в біло-голубій сукеночці.

Слабка течія повільно зносить малу просто до того місця, де ховають каторжан, але туди ще далеко. Наглядачі раз у раз стріляють і, напевне, влучили не в одну акулу, бо вода навколо дівчинки аж вирує.

— Годі, не стріляйте! — кричу я.

І, не довго думаючи, кидаюсь у воду. Я швидко наближаюся до дівчинки, яка тримається на воді завдяки сукеночці й чимдуж дригає ніжками, відганяючи акул.

Мені залишається до дівчинки якихось тридцять-сорок метрів, коли до неї підпливає човен — він примчав від острова Руайяль. Дівчинку піднімають на борт. Забувши про акул, я мало не плачу від люті. Потім і мене витягують на човен. Отже, я марно ризикував життям.

Принаймні я так думав. Однак через місяць лікар Жермен Гібер домагається, щоб мене звільнили за станом здоров’я із в'язниці — це своєрідна винагорода за мій вчинок.