На далеких берегах

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Земля одягала своє весняне вбрання, подібне до святкового вбрання злидаря, сотні разів праного, із слідами ретельного прасування…

Вдень стояла спека; а зараз тіні стали м'якими, сонце неначе прохололо; його лагідне, тепле проміння падало навскіс, спокійно освітлюючи обрідні, та все-таки по-весняному свіжі пагінці кущів. На схилі гори сільська молодь, розділившись на пари, танцювала болгарський танець. Вітер то відносив десь звуки старого акордеона, то вони долинали знову. Музикант, очевидно, був самоуком, він безбожно перебріхував мелодію. Але молодь не звертала на те уваги, їй хотілося танцювати. Дівчата були в яскравому барвистому одязі, а юнаки в світлих вишитих сорочках.

Мехті, діставши чергове завдання, пішов із своїми друзями в Трієст. Він затримався на мить, поглянув у далечінь. На фоні мовчазних зелених ялин чітко окреслювались крихітні постаті танцюючих. Мехті хотів покликати Васю й Анжеліку, що далеко відстали од нього, але передумав.

Щоб не привертати до себе уваги каральних загонів, які гасали повсюди, Мехті вирядився в костюм мандрівного художника, прихопив з собою етюдник. У призначеному місці він мав залишити все це і, переодягнувшись, іти в Трієст.

З-за пагорба виглянула уся в цвіту лісова яблуня, — вона самотньо росла серед молодих дубів, на гілках яких уже з'явилися перші крихітні блідозелені листочки. Мехті замилувався ніжними переливами барв… У яблуні перехід від білого кольору до світлорожевого майже не помітний, і, можливо, тому пелюстки здаються ефірними… Мехті постояв мить, зітхнув: треба було йти далі.

А Вася й Анжеліка весело гомоніли всю дорогу, сміялися, потім почали сперечатися: хто безпомилково визначить, яке дерево цвіте попереду. Тричі виграла Анжеліка, разів десять — Вася.

— Яблуня! Дика яблуня! — вигукнула Анжеліка й кинулася бігти вперед.

Вона бігла легко, але Вася не відставав од неї. Хлопець не гірше ніж Анжеліка навчився видиратися на гори. Ось він уже поруч з нею, простягає до неї руку, але вона вислизає від нього. Щоки в обох розчервонілися, очі горять… Вони зупиняються в кущах ялівцю. Перед ними хирляве невисоке дерево.

— Знову помилилася! — посміхається Вася і з виглядом знавця хитає головою. — Це не яблуня, а звичайнісінька груша. До того ж дика.

— Але чому груша? — протестує Анжеліка. — Я не згодна; це яблуня.

— Від того, що ти не згодна, яблука на ній все одно не виростуть! А виростуть груші — дрібні, кислі, справжнісінькі дикі груші! Бачиш, які квіти? Наче у вишні — білі, з дрібними пелюстками; і гілки сукуватіші, ніж у яблуні.

Анжеліка мовчить. Нарешті, зазнавши чергової поразки, весело заявляє.

— Ти справжній спеціаліст, Васю! Тобі б агрономом бути, — вона дивиться вперед на дорогу й квапить свого товариша. — Ходімо, Васю.

— Васильку, а не Васю! — посміхаючись, поправляє Вася і прискорює ходу.

Вздовж дороги ростуть горіхові дерева, стрункі, пишні каштани. Мехті не траплялося раніше бачити, як цвіте каштан. Він зупинився під крислатим деревом, подивився вгору. Ось хто по-справжньому святкував весну. Поміж молодим, лапатим листям біліла сила-силенна квіток. Вони були схожі на білі точені свічки. Каштан гордо пишався серед маслин і благородних лаврів.

З гір упали на землю довгі тіні. Замерехтіли перші зорі, і чим густішим ставав морок, тим яскравіше вирізнялися вони на чистому, безхмарному небі. Зорі висіли низько над землею. Здавалося, що варто лише видертись на шпиль гори і дістанеш он ту, крайню зірку…

— Знаєш, Анжеліко… — сказав Вася. — Після того, як у мене взяли кров для Мехті, я відчув себе щасливим… А ти зробила мене остаточно щасливим!

Анжеліка мовчала, напружено вдивляючись уперед: вона боялася випустити з поля зору силует Мехті, що маячив попереду. Та Мехті незабаром зник у густіючих сутінках. Анжеліка обернулася до Васі:

— Васю… не треба про це. Тобі просто здалося…

Проте Васю можна було переконати в чому завгодно, але не в тому, що Анжеліка не кохає його. Надто вже тісно переплелися їхні долі.

— Ти ж любиш мене, Анжеліко?

— Не говори так! — благала дівчина.

— Ні, говоритиму! Я не хочу, щоб ти мучилась. Я й сам втратив розум!..

А Анжеліку мучило саме те, що Вася нічого не хотів зрозуміти! Звичайно, він дорогий Анжеліці, так само дорогий, як і Михайло. І коли б з Васею щось трапилося, вона, мабуть, померла б з горя. Та це зовсім не те, про що він мріє. Однак Анжеліка не могла пояснити цього Васі й лише зітхнула. А Вася говорив тихо, натхненно:

— Пам'ятаю, коли я був піонером, ми влітку кожного дня ходили з хлопцями в ліс. А який ліс, Анжеліко! Там у нас була гойдалка, висока-висока. Бувало відштовхнешся з усієї сили й шугонеш під саме небо! А коли летиш униз, то здається, що під ногами нема ніякої опори! Мелькають дерева, а ти летиш, летиш, аж серце тьохкає! Ковзне над землею гойдалка, шугоне вгору, застигне на мить. Земля десь далеко внизу. Спокійно пасеться худоба. Потім знову летиш униз, і знову тьохкає серце! — Вася зачекав трохи й майже пошепки додав: — Так само тьохкає серце, коли я бачу тебе, Анжеліко. Сто разів на день побачу — сто разів тьохне. А в тебе… теж?

— Васю, — тихо, майже благально сказала Анжеліка. — Не треба про це. Війна ж, Васю!

— То й хай собі війна! Ми ж люди, Анжеліко! Ось порішимо фашистів і одружимося. Звичайно, для цього потрібно спочатку залишитися живими. Та навіть якщо й помремо… Прикро ж померти, не знаючи, що тебе кохають!

А Анжеліка раптом виразно уявила собі вулиці Трієста, де за кожним рогом чигає на них смерть. 1 вона, й Вася не раз бачили закатованих, повішених німцями людей. Вася знає, що його жде. І все-таки він рветься в бій. Сміливий, відвертий, чистосердечний юнак! І кохає він чисто й трохи наївно. Як він сказав? «Мелькають дерева, а ти летиш, летиш, аж серце тьохкає…» І він же не просить кохання, а просто вірить у нього, як вірить у все хороше, світле, як вірить у перемогу. Вася, Вася, він увесь як привільна російська пісня, така задушевна, людяна… Й Анжеліка любить слухати цю пісню. Та чи любить вона Васю?.. Ні, Анжеліка не може назвати коханням свої відносини з ним. Вася сказав їй, що кохає, але ніяким новим почуттям до нього не сповнилось її серце. Більше того, Вася говорив, а вона тільки й думала про те, що за кілька кроків од неї, попереду, йде людина, при згадці про яку серце її завжди захлюпує тепла хвиля. Та не варто про це думати. Їхнє життя суворе — ось і зараз перед очима стоять ці гори, шибениці в містах, дула автоматів. Смерть… смерть. Серце стискається, стискається… Острах за друзів, за себе! А ти нічим не виказуєш свого остраху, сміливо йдеш уперед, і поруч з тобою — Друг… Вася — друг. На кожному кроці на нього чигає смерть. І поки смерть поруч, Васі не треба знати, що йому не відповідають таким же коханням. Хай він залишається впевнений у своєму щасті, і хай окриляє його ця любов… Попереду ще стільки боїв.

Вона ласкаво взяла Васю під руку, навіть не усвідомлюючи всієї величі щойно прийнятого нею рішення.

Мехті, чекаючи своїх товаришів, сидів на камені й закаблуком неоковирного черевика копирсав землю. Поглянувши на Анжеліку й Васю, він трохи спохмурнів. Щось не сподобалося йому в їх настрої, — якісь незвичайні вони…

— Ви знаєте, чого ми йдемо в Трієст? — спитав Мехті.

— Аякже! Висадити в повітря кінотеатр… — здивовано промовив Вася.

— На кожній вулиці Трієста на нас чигають пастки, засідки…

— Ну то й що, хіба нам первина?

Ні, настрій був звичайний; можна йти далі.

Вони дійшли до села на узбережжі й постукали в хатину. зв'язкового, де мали переночувати, а наступного дня, одержавши німецьке обмундирування, вирушити в дорогу.

Мехті й Вася вирішили спати в сараї, на купі соломи, а Анжеліка в хаті, з господинею, яка й була зв'язковим підпілля, керованого товаришем П.

Господиня принесла в череп'яній мисці холодну козлятину. Мехті з апетитом з'їв свій шматок, хоча м'ясо виявилося несолоним: у хаті не було солі. В них, у Баку, звикли до баранини; козлятину не любили. А зараз Мехті міг би з'їсти аж три шматки і хоч би що! Все, все інакше на війні. Походжає собі, наче й не було нічого, корсіканець Дюез, а в мирний час він не вставав би з лікарняного ліжка. У Ферреро хворе серце, він носить з собою склянку з нітрогліцерином, а ніхто про це й не знає. Та й сам він за справами забуває про своє серце.

Людина не може відчувати два болі одночасно, на менший біль вона не звертає уваги.

Мехті був дуже стомлений і швидко заснув. А Вася й Анжеліка довго ще стояли біля дверей сарая.

Кінотеатр вміщав близько восьмисот чоловік. Німці щодня, для підтримки в солдатів і офіцерів бойового духу, демонстрували їм фільми, в яких розповідалося про «непереможність» німецької армії.

Анжеліка мала дізнатися в місті, коли почнеться сеанс (він призначався кожного дня в різний час, але завжди надвечір), і повідомити про це своїм товаришам. Вирішили ввійти в місто з різних кінців: Анжеліка з півночі (там якраз був кінотеатр), а Мехті й Вася з півдня; вони домовилися, що почекають Анжеліку на набережній, у парадному одного з будинків.

Недалеко від міста попрощалися.

— До зустрічі! — махнула рукою Анжеліка й повернулася, щоб піти.

— Анжеліко! — стиха гукнув її Вася. Мехті з делікатності підійшов убік. Анжеліка ступила до Васі.

— Бережи себе! — сказала вона голосно, так, щоб і Мехті чув її слова: адже вони призначалися й для нього.

— Будь і ти обережною, Анжеліко.

— До скорої зустрічі, Васю!

Анжеліці хотілося сказати кілька слів і Мехті, та вона не наважилась. Вася посміхнувся до дівчини:

— Чекатиму тебе, Анжеліко!

… За півгодини Анжеліка вже наближалася до одноповерхового будинку, схожого на величезний барак. З темряви долинав сміх і вереск жінок, що примостилися перед кінотеатром на похапцем збитих лавочках.

— Ей, панянко! — покликав хтось Анжеліку. — Підійди-но до мене!

Анжеліка підійшла до розмальованої, напахченої жінки, яка томно розсілася на лавці. Очі в жінки були трохи приплющені, зіниці здавалися засклілими… «Наркоманка, чи що?» з неприязню подумала Анжеліка. Змірявши Анжеліку поглядом, жінка запропонувала:

— Хочеш, я познайомлю тебе з одним офіцером? Красень! Гроші пополам.

— А він не грубий? — спитала Анжеліка.

— А це залежатиме від тебе, — зауважила зводниця. — А ти сама звідки?

— З хімічного заводу.

— Підійде.

— Гаразд, я згодна, — сказала Анжеліка.

— Тоді зачекай тут, він зараз прийде.

— Ні, я маю попередити домашніх, що забарюся. Побіжу.

— Ей, люба, — крикнула їй услід жінка. — Повертайся скоріше: через півгодини сеанс!

«Через півгодини, виходить, пів на восьму», вирішила Анжеліка.

Уже підходячи до набережної, вона почула чийсь крик, тупіт підкованих чобіт. Вулиця була оточена. Фашисти, хто в цивільному, хто у військовій формі, зупиняли кожного зустрічного, перевіряли документи. Це була вже четверта облава сьогодні.

Незабаром затримали й Анжеліку. Солдати підвели її до чоловіка в цивільному.

— Пустіть, — вирвалася вона від солдатів, — я з хімічного, зараз зміна.

— Документи! — коротко зажадав цивільний.

Анжеліка дістала з рукава документ, подала йому.

— Пропустіть, — кинув цивільний. Поминувши ще три цепи, Анжеліка відчула себе в— безпеці. Та замість того, щоб повернути до заводу, вона поквапилась до набережної. Це було грубою, непростимою помилкою. За Анжелікою стежили.

Перейшовши вулицю, дівчина оглянулась і побачила позад себе двох чоловіків. Анжеліка уповільнила крок і ще раз крадькома оглянулась. Один з них ішов уже тим самим боком вулиці, що й вона. Потім він звернув у провулок і зник. Зник і другий. Анжеліка зупинилася. Було ясно: за нею стежать. Що ж робити? Знову перейти вулицю — значить виказати себе. Іти далі — значить виказати і себе й товаришів. Анжеліка повернула назад. Вона була впевнена, що її одразу ж зупинять. Так і сталося. Ледве вона дійшла до провулка, як перед нею, наче з-під землі, виросли постаті чоловіків, що їх вона запримітила раніше.

— Одну хвилинку.

Анжеліка зупинилась, вдаючи здивовану:

— Що треба синьйорам?

— Нам треба, щоб ви продовжували свою прогулянку, — дивлячись Анжеліці в вічі, промовив уже знайомий їй чоловік у цивільному, той самий, що перевіряв у неї документи.

— Я й продовжую, — посміхнулася Анжеліка.

— Ні, ви повернули назад. До цього ви йшли в напрямі набережної.

— Синьйори помиляються, мені треба до хімічного заводу.

— Чому ж тоді ви йшли в зворотному напрямі?

— Хотіла подихати морським повітрям.

— Але ж ви поспішали на завод! Скоро зміна! — просичав чоловік у цивільному, якому вже терпець уривався.

— Так, але в мене було вільних хвилин п'ять. Погода сьогодні чудова, а на заводі в нас душно від цієї хімії. Ой, зараз буде гудок!

Справді, пролунав глухий, протяжний гудок.

— Ну ось і гудок! — забідкалась Анжеліка. — А я тут заговорилася з вами. — І дівчина кинулась бігти до заводу.

Коли вона добігла до середини вулиці, дорогу їй загородили есесівці. Анжеліка зупинилася, озирнулась. Вона була оточена.

— Що тут коїться? — спитав у начальника патруля кремезний чоловік, теж у цивільному, який щойно підійшов і показав маленький оранжовий прямокутник.

— Та ось якась дівчина з хімічного заводу. З документами в неї гаразд, а поводиться дивно.

— Покажіть її мені!

Анжеліку схопили, вона почала відбиватися, кричати, щоб її відпустили, що за спізнення її можуть звільнити.

— Освітіть! — попросив кремезний. І Анжеліка замало не крикнула, побачивши зовсім близько від себе обличчя Карранті.

Карранті відійшов убік, покликав до себе начальника патруля.

— Куди вона йшла? — спитав він.

— У напрямі набережної.

— Чому ж ви не стежили за нею до кінця?

— Вона повернулася з півдороги.

— Промах! — люто процідив Карранті. — Ви напали на справжній слід і видали себе! Це відома партизанка-розвідниця. Вам знайоме ім'я Анжеліки?

— Що? — вихопилось у начальника патруля. — Це вона? Ви впевнені в цьому?

— Краще, ніж дивуватися, постарайтеся негайно виправити свою помилку. Зараз же оточіть увесь квартал набережну. Проведіть її туди, викручуйте руки, ламайте кістки, щоб вона репетувала на весь квартал! Може ті, до кого вона йшла, спробують урятувати її. У всякому разі, вони десь у цьому районі. І не повинні втекти від нас!

Стоячи біля круглого вікна сходів на другому поверсі, Мехті й Вася дивилися на вулицю, уважно прислухаючись до кожного шурхоту. Вони помітно хвилювалися.

Півгодини тому ще видно було щогли кораблів на рейді, темні площадки пристаней; видно було, як диміли труби пароплавів, у густих сутінках сріблилися невеликі хвилі.

Тепер усе потонуло у вечірній імлі. Тільки по тихому сплеску прибою відчувалося, що море близько.

— Уже зовсім темно, — не відриваючи погляду од вулиці, шепнув Вася.

Мехті мовчав.

Зненацька почувся гуркіт автомашин. Через кілька секунд світло синіх фар упало на приморський» майдан. З машин зіскакували солдати і розбігалися вздовж набережної; чути було короткі накази. До майдану під'їжджали все нові машини.

— Що це означає? — з тривогою спитав Вася.

— Це, здається, за нами, — протягом відповів Мехті.

Брук і стіни весь час обмацували сині промені.

Вася відчув, що в нього ослабли коліна. Серце обірвалося. Ні, не за себе, він боявся за Анжеліку! Невже її схопили? «Вона спритна, винахідлива… Ні, не може бути, щоб Анжеліка… Але чому ж тоді ця облава?..»

За вікном розлігся, завмираючи, пронизливий крик. Вася відсахнувся од вікна:

— Анжеліка!

Земля захиталася під його ногами. Злетівши вгору, обірвалася висока гойдалка, і він падав, падав із страшної висоти, і перед його очима мелькали шибениці… дула автоматів…

Новий крик Анжеліки повернув Васю до дійсності. Він притиснув до грудей автомат і кинувся по сходах вниз.

Та Мехті виявився прудкіший за нього. Він схопив Васю за плечі й потяг нагору. Між ними зав'язалася боротьба.

— Пусти, пусти, Мехті! Вони ж уб'ють її! Пусти! — хрипів Вася, силкуючись вирватися з дужих рук Мехті. Та Мехті, здавалося, нічого не чув.

Втягнувши Васю на площадку, Мехті зупинився.

— Анжеліко! Анжеліко! — у відчаї вигукнув Вася. Мехті затис йому рукою рота і сказав глухим, якимось не своїм голосом:

— Якщо ти не замовкнеш… то не знаю, що я з тобою зроблю! Ти що, хочеш, щоб і тебе вбили?

Крик Анжеліки звучав дедалі відчайдушніше, він лунав зовсім поруч.

— Хай убивають! — мало не плачучи, прошепотів Вася. — Перш ніж вони уб'ють мене, я встигну покласти чоловік двадцять! А схоплять — буду разом з Анжелікою! Відпусти, Мехті, благаю тебе…

Вася не доказав, раптом похитнувся і в знемозі притулився до стіни.

Мехті відчував, що сили зраджують і йому. Він знав, які муки доводиться терпіти Анжеліці.

Коли б це раніше, Мехті, мабуть, не втримався б, вихопив би пістолет, вибіг на вулицю і спробував би зробити неможливе: вирвати Анжеліку з лап гітлерівців. І так було б встократ легше, ніж стояти бездіяльним біля вікна й слухати, як кричить Анжеліка. Та Мехті розумів: гітлерівці того тільки й ждуть: адже вони на те й розраховують, що партизани не витримають, кинуться на виручку товаришці — прямо під фашистські кулі! Ні! Стій тут, Мехті. Ти ж сильніший і розумніший за них… Анжеліку ти все одно не врятуєш, а інших поставиш під удар: фашисти вийдуть з кіно неушкодженими, і, хто знає, скільки добрих, чесних людей загине від їхніх рук. «Насамперед ти повинен дбати про успішне виконання завдань», пригадалися Мехті слова полковника. В ім'я обов'язку ти мусиш перемогти самого себе, Мехті.

Нахилившись над Васею, Мехті поторсав його за плече:

— Васю, друже, опам'ятайся! Опам'ятайся, Васю! Нам не можна більше лишатися тут. Васю, ти чуєш? Вставай!

Вася чув голос Мехті наче крізь сон. Він дивився на нього каламутними очима. Свідомість поволі приходила до нього.

— Вставай! — уже наказав Мехті. — Вставай, Васю. треба йти звідси.

І тут до них знову донісся голос Анжеліки.

— Відпустіть мене! — кричала вона з останніх сил. — Моя зміна починається! Моя зміна починається, мені треба поспішати! Відпустіть, ви чуєте?

Анжеліка давала їм знати: сеанс в кінотеатрі починається, поспішайте!..

— Спасибі, Анжеліко, ми чуємо тебе, — тремтячим голосом сказав Мехті й обернувся до Васі: — Ти чуєш, Васю, вона нагадує нам про наш обов'язок. Ми повинні висадити в повітря кінотеатр! Ти чуєш, Анжеліка кличе нас!

Так, Вася чув кожне слово Анжеліки. Він поволі поправив свій пояс, хрипло сказав:

— Ходімо!

Було ясно, що Анжеліка, сама того не бажаючи, привела німців на набережну. І треба було негайно вислизнути з цієї пастки.

— Чого ж ти ждеш? — нетерпляче вигукнув Вася. — Мерщій туди, до кінотеатру!

— Так… Якщо вдасться, — думаючи про те, як їм вийти звідси, сказав Мехті.

Зовні він здавався спокійним, але думка його працювала з гарячковою швидкістю. Перш ніж вибрати це парадне, він уважно вивчив усі ходи й виходи з нього. Це був великий будинок, з виходами на різні вулиці, з кількома парадними під'їздами. Але ж оточено весь квартал, і дороги закриті з усіх боків. Єдине, що допомагало їм, — це темрява й німецька форма, яка була на обох.

Мехті підійшов до вікна й поглянув на майдан. На ньому було повно-повнісінько німців. Вони заходили у всі парадні й ворота, витягали звідти людей. Люди не розуміли, чому їх хапають і перевіряють у них документи; вони кричали, лаялись. На майдані зчинилося неймовірне сум'яття. Мехті побачив, що німці підходять до будинку, де ховалися вони з Васею. Він ніби тільки цього й чекав.

— Ходімо, Васю. Мерщій! — квапив він. — Нам треба загубитися серед солдатів. Розумієш? Нібито ми разом з ними шукаємо партизанів.

— Зрозуміло.

Розчинивши навстіж парадні двері, вони вибігли на вулицю. Назустріч їм кинулося троє есесівців. Есесівці були явно спантеличені: коли ж ці двоє встигли заскочити в під'їзд, у який ще наче ніхто не входив?

— Мерщій на горище! — скомандував Мехті. — І візьміть більше людей, виламати двері!

Він повторив цей наказ кільком есесівцям, і за мить близько п'ятнадцяти гітлерівців уже бігли на сьомий поверх до горища.

Вася озирався довкола, шукаючи очима Анжеліку, та Мехті сильно стусонув його в бік.

— Вперед і ліворуч, — шепнув він. — Там більше німців.

Вася йшов машинально; думки плуталися в його голові. В цьому натовпі є й Анжеліка… Її катують. А він, Вася, знає про це і все-таки залишає її на поталу цим звірам.

— Ліворуч, ліворуч! — ще раз нагадав йому Мехті.

Він бачив, що з Васею коїлося щось недобре й тому був ще більше напружений. Ліворуч від них, праворуч, попереду й ззаду снували німці. Мехті спритно лавірував між ними, поступово посуваючись уперед. Якщо їм вдасться минути й ось цей ріг, то вони забіжать у двір будинку, що навпроти, і зможуть вийти через інші ворота за кільце облави.

Не доходячи кроків з двадцять до рогу, Мехті раптом став як укопаний. На розі, в блідому світлі фар, стояв Карранті. Він щось наказував двом націстам.

— Назад! — тихо наказав Мехті. — Ні, вже пізно Він помітив нас. Бачиш — кличе. Треба йти до нього і. порівнявшись, стріляти. Тільки б не промахнутися!.. А за Анжеліку, Васю, не ображайся. Я не міг зробити інакше.

Вася дивився прямо в лице Карранті.

— Ходімо! — сказав Мехті.

Вони йшли швидко, так, як і всі навколо них. Лишилося сім-вісім кроків…

— Я не можу більше! — крізь зуби процідив Вася.

— Почекай.

— Ну! Тепер можна?

— Ще трохи.

Вася добре бачить лице Карранті, який, чекаючи на них, дивиться чомусь убік.

— Чого ж ти зволікаєш, Мехті?

Але тут сталося щось несподіване. Коли вони порівнялися з Карранті, той обернувся до них і люто загорлав:

— Чого ви плентаєтесь! Так ви й черепаху не наздоженете! Мерщій ліворуч, у третій під'їзд!

Карранті, не пізнавши їх у темряві, прийняв за своїх, і це врятувало йому життя, а Мехті й Васі дало можливість, увійшовши в під'їзд, вибігти звідти в двір… Шлях був вільний.

Розвідники розуміли, що врятувалися чудом. І вони, і Карранті. Так уже трапилось. Карранті шукав їх, вони давно шукали Карранті і все ніяк не могли натрапити на його слід… А ось зустрілися — довелося розійтись. До нової зустрічі…

Вася зрозумів, що тільки Карранті міг пізнати й виказать Анжеліку німцям, і зараз уже мріяв про цю нову зустріч, шкодуючи в глибині душі, що поруч був сьогодні Мехті. Коли б не Мехті, він давно б розрядив свого автомата в американця, якого ненавидів зараз понад усе на світі.

Ненависть заслоняла від Васі все, що було навколо нього, і він не пам'ятав, як Мехті вивів його в тихий вузький провулок.

Мехті й Вася увійшли до залу кінотеатру, коли сеанс уже почався. На екрані армія третьої імперії переходила лінію Мажіно.

Мехті й Вася мали обов'язково сісти в різних кінцях залу, щоб залишена ними вибухівка могла висадити в повітря весь кінотеатр. Однак нещастя з Анжелікою вибило з колії й Мехті. На цей раз йому зрадило звичайне вміння блискавично орієнтуватися в обстановці, холоднокровно враховувати кожну дрібницю.

Більшість місць у залі була зайнята, й Мехті з Васею машинально почали пробиратися до задніх рядів. Очі їхні не звикли до темряви, вони йшли навпомацки, штовхаючи солдатів, наступаючи їм на ноги. Звідусіль чути було шикання. Мехті й Вася йшли наче над безоднею.

Нарешті вони намацали вільні стільці. Мехті потягнув Васю за рукав, і обидва сіли. Мехті штовхнув Васю ліктем, і вони майже одночасно роздавили капсулі детонаторів у кишенях. Потім зняли свої сумки і, щоб було зручніше сидіти, сховали їх під стільці, на яких сиділи.

Тепер можна було глянути на екран.

Демонструвався фашистський фільм «Розгром Європи». Небо аж кишіло «мессершміттами», все живе на землі гинуло під гусеницями танків з чорною свастикою й білими черепами, будинки перетворювалися в руїни, морем пливли численні військові кораблі. Війна йшла і під водою — німецькі морські пірати, псі один в один, здоровенні, з традиційними довгими бородами, торпедували французьку ескадру, й велетенські стовпи води підіймалися там, де секунду тому був корабель.

Це вражаюче видовище мало вселити віру в «надлюдську» силу гітлерівців.

У вагоні, в Комп'єнському лісі, розігрувалась комедія капітуляції Франції. Гітлер задоволено потирав руки. І знову змінювалися кадри, демонструючи перемогу за перемогою…

Але німці, що були в залі, байдуже дивилися на екран: усе це давним-давно минуло й уже не повториться…

А Васі й тут не сиділося… Жадоба помсти пекла його… Так і кортіло пустити автоматну чергу в голови фашистів, що сиділи перед ним. «Коли б не Мехті, коли б тільки не Мехті…» Про себе йому байдуже, але не міг же він допустити, щоб постраждав Мехті! Це єдине^ що стримувало Васю.

А з екрана гриміли гармати, вили міномети, ревіли «мессершмітти», які з бриючого польоту обстрілювали мирних людей… Взято Чехословаччину, фашисти тріумфально просувалися до кордонів Польщі. Все схилялося перед їхньою могутністю.

На екрані — сцена розстрілу жінок і старих.

Крупним планом показано обличчя солдатів: це «національні герої».

— Це я! Це я! — зненацька крикнув один із солдатів, що сиділи в залі. — Ви бачили? Це був я!

Та ніхто не обізвався, ніхто не похвалив його… Все це було в минулому, в далекому минулому.

Мабуть, багато кого з сьогоднішніх глядачів можна було побачити на екрані, але вони вже не галасували «це я», як той бовдур, що тільки дратував усіх своїм криком. Солдати передчували біду, що насувалася на них, і їх турбувала вже не доля націстської Німеччини, а своя власна. Їм хотілося б забути про все, що дивилося на них з екрана, — це зараз зовсім не підносило їх бойового духу, а навпаки, лякало їх, ставало нещадним обвинуваченням проти них.

— А це довгов'язий Курт! — звернувся Мехті до Васі так, щоб могли почути їхні сусіди. — Я його знаю. Я вже бачив цей фільм.

Вася не озивався. До вибуху лишалося хвилин дванадцять.

— Так, це він. Я бачив цю картину, — ще голосніше повторив Мехті, штовхнувши Васю. Та Вася був зараз до всього байдужий. У вухах його весь час звучав крик Анжеліки. Йому здавалося, що крик цей звучить і з екрана, крізь гуркіт танків і рев літаків.

— Так, я бачу цю картину уже втретє, — і Мехті, підвівшись з місця, потягнув за собою Васю.

Знову звідусіль зашикали: тіні Мехті й Васі лягли на екран. Незабаром тіні зникли…

Вася й Мехті квапилися відійти якнайдалі. Вони йшли тією ж дорогою, якою прийшла сюди Анжеліка.

На перехресті, в середніх кварталах міста, розвідники уповільнили крок.

«Анжеліко, рідна!.. Ти почуєш, ти почуєш наш голос! І взнаєш, що ми живі, що ми, мстимо за тебе!» думав Вася, дивлячись на місто.

— Уже час, — сказав Мехті.

І одразу ж пролупав гуркіт вибуху.

Мехті не знав, то ланцюг сьогоднішніх невдач ще не закінчився — вибухівку вони лишили в одному місці залу, і вибух зруйнував бокову стіну приміщення, поховавши під нею лише невелику частину глядачів. Більшість же гітлерівців уціліли і зараз, озвірівши від люті, шаленіли й металися навколо зруйнованої стіни. А за кілька хвилин вулиці Трієста знову освітило синє, стрибаюче світло фар, і всі дороги, що вели з міста, закишіли мотоциклістами.

Однак Мехті й Вася були вже далеко. Вони простували пагорбами, куди мотоциклісти не могли піднятися.

Бігти було важко, розвідники спотикалися об груддя, кущі, каміння, падали, знову підводились, повзли…

І все-таки фашистам вдалося натрапити на слід розвідників.

Тільки-но вони минули покинуту каменоломню, як почули валування собак, яких пустили по їхньому сліду. Незабаром позаду гримнули перші постріли. Німці стріляли навмання, та одна з випадкових куль влучила Васі в ногу, зірвала ніготь з великого пальця. В чоботі захлюпала кров. Помітивши, що Вася дуже кульгає, Мехті зупинився:

— Що з тобою?

— Дрібниці. Палець.

Але Вася відчув, що більше не може бігти.

Гавкання собак чути було дедалі ближче. Ось вони з'явилися на сусідньому пагорбі… Це були два розлючених доберман-пінчери, які з хрипінням рвалися з цепів.

— Лягай, Васю! — крикнув Мехті й сам упав на землю. — Треба спочатку знищити собак, а то вони зіпсують усю справу!.. Гляди ж, не промахнись!

Два постріли злилися в один. Несамовито заскавчали шукачі… Німці, не припиняючи стрілянини, кинулися до пагорба, на якому сховалися розвідники.

Кілька куль відскочило рикошетом від великого каменя, що лежав поряд з Мехті й Васею. Незабаром розвідники помітили в темряві силуети багатьох солдатів, що швидко повзли пагорбом угору. Мехті подивився навкруги: позаду круча, схили якої поросли карликовими соснами, ліворуч починався підйом у гори; там в'юнився вузенький путівець.

На путівці німці наздогнали б їх дуже швидко, а кручу Вася, мабуть, не здолає.

— Васю, — пошепки сказав Мехті, — візьми мій пістолет, а мені дай свій автомат.

— Що ти збираєшся робити? — сторожко спитав Вася, передаючи йому зброю.

— Слухай мене, Васю. Ліворуч від нас путівець. Бачиш?

— Бачу.

— Так ось: я затримаю їх тут хвилин на п'ятнадцять, а ти за цей час повинен встигнути відійти якомога далі. Якщо я не наздожену тебе, ти не жди, а постарайся добратися до табору.

— Ні! — твердо сказав Вася.

— Васю, у нас лічені секунди! Ти думаєш, я так легко дамся їм у руки? Я спущуся по кручі. Навряд чи хтось із них осмілиться кинутись туди за мною!

— Не піду, Мехті!

— Васю, якщо ти зостанешся, ми загинемо обидва. А так — обидва врятуємось! Негайно ж іди в табір. Виконуй наказ! Ну!

Вася пішов, раз по раз оглядаючись, а Мехті відкрив швидкий вогонь. Він давав з автомата коротку чергу й одразу ж міняв місце. Так, не дозволяючи німцям наблизитись, Мехті поступово рачкував до краю кручі. Ось ноги його звисли над урвищем; Мехті підтягнув їх. Голову він сховав за кам'яною брилою. В Мехті полетіли гранати. Та кам'яна брила надійно захищала його спереду, і лише кам'яні скалки дощем сипалися на Мехті. Позад нього гранати не вибухали, а коли й вибухали, то десь далеко внизу: вони не могли завдати йому ніякої шкоди.

Мехті давно міг би сховатися від німців, скотившись униз по кручі, але він не переставав думати про Васю: чим довше він затримуватиме фашистів, тим далі відійде Вася…

Вася відходив путівцем. Спочатку він біг, забувши навіть про біль у нозі. Потроху нога почала дерев'яніти, й Вася пішов повільніше. Він часто зупинявся, прислухаючись до далекої стрілянини. «Чого ж він не тікає?» з тривогою подумав хлопець.

Йому страшенно хотілося повернутися назад, до Мехті, але Мехті мав рацію: удвох вони не змогли б утекти від німців. І все-таки як він міг залишити друга самого? Вася, мабуть, повернувся б назад, коли б гострий біль, що пронизував ногу, не змусив його сісти на землю. Він поповз у напрямі лісу. Стрілянина не вщухала ще кілька хвилин, а потім настала тиша…

… Зрозумівши, що по них уже не стріляють, німці зачекали кілька хвилин і почали обережно підповзати до каменя, з-за якого щойно гриміли постріли.

Однак ні за цим, ні за іншим каменем вони нікого не знайшли. Залишалося вважати, що вони зробили свою справу: дорога звідси була тільки одна — в кручу, а коли б навіть кіт зірвався з цієї кручі, то й він не лишився б живим.

Все-таки німці порадились і вирішили дочекатися світанку, щоб, спустившись в урвище, підібрати трупи й доставити їх у Трієст.

Але трупів вони не знайшли.

Вася зміг дістатися до штабу бригади тільки пізно ввечері, та й то лише за допомогою місцевих селян.

Поки лікар промивав його рану, хлопець досить плутано розповідав Сергієві Миколайовичу і Ферреро, які стояли у нього в головах, про все, що трапилося з ними.

Вася був стомлений і вимучений, та причиною цього був не біль у нозі, а все пережите за ці два дні. З ним не було Анжеліки, яку він покинув у руках німців, не було Мехті.

Все це скидалося на жахливий, безглуздий сон, і Васі хотілося прокинутись, одігнати від себе страхітливий кошмар… Одначе кошмар цей був дійсністю, і від нього не сховатися, не втекти.

Вася зліг. Потім він почав вигукувати щось незрозуміле, і весь час торочив, що він не хотів кидати Мехті, не хотів!..

— У нього гарячка, — сказав лікар Сергієві Миколайовичу й Ферреро.

— Добре, що йому не розповіли про невдачу з кінотеатром…

— Так, помилка за помилкою… — з гіркотою прошепотів полковник.

Він постояв трохи, похнюпивши голову, але одразу ж, ніби пригадавши щось, випростався і вже звичайним голосом, до якого так усі звикли в бригаді, звернувся до Ферреро:

— Треба негайно послати людей на розшуки Мехті. Я піду з ними.

— Ні, полковнику, тут потрібна людина, яка знає кожен камінь. З ними піду я. А ти, про всяк випадок, лишайся тут, — заперечив Ферреро.

Сергій Миколайович відповів не одразу, йому важко було залишатися, і, відверто кажучи, здавалося, що сам він зробить це краще, ніж будь-хто інший, але Ферреро справді знав тут кожен горбочок.

— Ви ось що… — намагаючись стримати хвилювання, заговорив, нарешті, Сергій Миколайович. — Ви пошукайте як слід… Коли ж не знайдете, то зв'яжіться з товаришем П., — хай він розвідає про долю Михайла й Анжеліки. Ох, чи не накоїв він бува чого, гаряча голова!..

— Я все зроблю, — хитнув головою Ферреро.

Через десять хвилин велика група озброєних партизанів спускалася гірським плаєм. Їх вів Ферреро.

Іти виявилося важче, ніж він думав. Скрізь були німці, і доводилося раз у раз звертати вбік, заглиблюватися в ліс. Насилу дісталися вони до кручі, де Мехті нещодавно вів нерівний бій з фашистами. Ґудзики від солдатських шинелей, пробиті кулями каски — все говорило про те, що Мехті знищив чимало фашистів. Земля біля кручі була вкрита осколками гранат і каміння.

«Так, важко йому було, дуже важко», думав кожен.

До Ферреро підійшов здоровань-болгарин.

— Там, внизу, сліди німецьких чобіт, — сказав він.

Ферреро пожвавішав.

— А Михайло теж був у німецьких чоботях!

— Там багато слідів, — похмуро сказав болгарин.

Гілки карликових сосен були понівечені: хтось хапався за них, скочуючись вниз по схилу…

Ферреро велів обнишпорити весь яр. Та ось партизани побачили Сільвіо, що видирався до них. Судячи з того, як він поспішав, відчувалося, що в юнака важливі новини, його ще вночі послали до селянки-зв'язкової, у якої ночувала група Мехті перед тим, як іти в Трієст.

— Що? — нетерпляче спитав Ферреро, коли Сільвіо, засапавшись, зупинився перед ним.

— Живий… живий Михайло! — радісно вигукнув Сільвіо. — ^— Він був там, переодягся, узяв свій етюдник і одразу ж пішов.

— Куди пішов? — перебив його Ферреро.

— Як не куди? До нас у табір.

— Але ж у нас його немає!

Партизани спантеличено перезирнулися. Хтось висловив здогад:

— А що як Михайло у німців? Він же міг не знати, що кругом німці!

Командир промовчав.

Дальші розшуки нічого не дали. Ферреро був невтомний, він посилав партизанів по одному, по два в зайняті німцями села: могло ж статися, що Михайло прийняв новий бій і був тяжко поранений. І щоразу, коли послані повертались із звісткою, що Михайла немає в селі і ідо селяни не чули, щоб його схопили німці, Ферреро в душі радів: для нього було б жорстоким ударом, коли б Мехті потрапив до рук німців.

Понад добу шукали партизани Михайла. Люди не стуляли очей: вони забиралися в саме лігво ворога, всякими способами добували відомості про товариша. Особливо старався Сільвіо. Проте розшуки нічого не дали.

Після недовгих роздумів Ферреро прийшов до висновку: треба послати людей в Трієст, побачитися з членами трієстинського підпілля, поновити місця явок, зв'язок, а заразом знайти сліди Мехті й дізнатися про долю Анжеліки. Все це міг зробити або ж він сам, або його заступник. Було вирішено, що в Трієст піде полковник, а з ним Анрі Дюез.

Багато чого хотів сказати Ферреро своєму заступникові, до якого звик за цей час, наче до рідного брата, і якого дуже полюбив. І ось вони прощалися. Мовчки стояли один перед одним. Ферреро дивився на полковника, немов бажаючи назавжди зберегти в пам'яті рідні риси його обличчя. По суті Сергієві ще не так і багато років. Сорок. Але як же він постарів за той час, що вони прожили разом. Сріблиться жорстка щетина на неголеному обличчі, мішки під уважними, трохи стомленими очима… Те саме думає полковник, мовчки прощаючись з своїм командиром. «Рано зістарівся ти, Луїджі. Що таке п'ятдесят років?.. Знаю, тобі дуже важко, друже мій. Мені теж важко… Прощай, Луїджі…»

Луїджі кусав сивого вуса, дивлячись услід Сергієві й Дюезу. Круто доводиться Луїджі. Нема Анжеліки. Кудись зник Мехті. Чи повернуться Сергій та Анрі?.. Ферреро стояв на дорозі, як могутній дуб з обрубаними гілками…

Південно-східною околицею Трієста йшло двоє людей. Обоє були в дуже поношених рибальських робах з грубого брезенту. Попереду, трохи накульгуючи, шкандибав сухорлявий рибалка з гостреньким і жовчним лицем, а за кілька кроків позаду, зігнувшись під вагою великого плетеного кошика, повного свіжих усачів, ішов його супутник. Одяг на них був ще мокрий і вкритий рибною лускою, від них тхнуло морем і рибою. Вони простували в напрямі ринку, а слідом за ними брели голодні коти. Той, що йшов попереду, був Анрі Дюез, за ним ступав Сергій Миколайович.

Все здавалося рожевим у промінні ранкового сонця. Сергій Миколайович понуро йшов за Дюезом, згинаючись під вагою своєї ноші. Попереду повільно повзла його тінь, а чоловікові здавалося, що то не його, а чужа… Він виразно чув своєрідний гомін міста й старався не оглядатися, коли мимо проходили патрулі. Він, Сергій Любимов, зараз рибалка, глухонімий…

З триповерхового облупленого будинку націсти вивели закривавленого чоловіка, він упав, Його потягли бруківкою до грузовика. Сергій Миколайович чув, як хрипів, стікаючи кров'ю, чоловік і як несамовито кричали троє його дітей — два хлопчики, років десяти й восьми, і дівчинка, трохи менша.

Та Сергій Миколайович не повинен чути цього, адже він глухонімий…

Троє гітлерівців залишились охороняти будинок, а решта, взявши свою напівживу жертву за ноги, кинули її в машину і поїхали вниз, до центра міста. Діти плачучи побігли за машиною. Той, що біг попереду, спіткнувся, з усього розгону вдарився об каміння бруку, крикнув од болю. Брат і сестра підвели його. Вони зупинились, дивлячись услід машині, що повезла їхнього батька. Навколо запала тиша, чути було лише схлипування дітей. Дівчинка раз по раз витирала брудною долонею сльози, розмазуючи їх по щоках.

Сергій Миколайович відчув, як заграли м'язи його рук, і піймав себе на-тому, що вій випростався, наче й не ніс на спині важкого кошика, повного риби. Дюез, мов нічого й не було, трохи накульгуючи, ішов собі, незворушно посмоктуючи глиняну люльку. Сергій Миколайович знову згорбився й почимчикував за товаришем, скоса поглядаючи на свою довгу тінь збоку.

Промчало кілька машин. Зненацька одна з них загальмувала біля Сергія Миколайовича.

— Стій! — вигукнув офіцер, що вийшов з кабіни грузовика. З кузова вискочило кілька есесівців-та італійських солдатів.

Сергій Миколайович не зупинився, але сильний удар прикладом автомата у бік змусив його похитнутися.

Дюез обернувся, побачив, що його товариша взяли в кільце, і, кульгаючи ще дужче, подибав до есесівців.

— Чим він завинив перед вами? — спитав він у офіцера, виймаючи з рота люльку й по-старечому відкопилюючи нижню губу.

Офіцер, очевидно, вважав нижчим своєї гідності давати йому відповідь. Обернувшись до свого сусіда, він спитав:

— Хто цей кульгавий?

— Присягаюсь головою, — рішуче сказав один з італійців, — що цей суб'єкт зовсім не кульгавий.

Дюез зрозумів, що не можна гаяти й секунди. Спокійно нагнувшись, він підняв ліву штанину, мовчки показуючи есесівцям ногу з вирізаною литкою, і почав байдуже, навіть з деяким задоволенням розповідати:

— Це мене гадюка вкусила. Є така невелика жовта гадючка у нас на Корсіці. Її укус — смертельний, треба одразу ж вирізати м'ясо, де вона вкусила. Так я взяв ножа й вирізав собі литку.

Офіцер поморщився.

— Що несеш? — спитав він Сергія Миколайовича. Той втупив нерозуміючий погляд в офіцера і, звичайно, не відповів.

— Що несеш, йолопе? — загорланив офіцер.

На цей раз Сергій Миколайович запитально поглянув на Дюеза, який відповів замість нього.

— Сьогодні нам поталанило:.. Ми несемо наш вилов на ринок. У кошику свіжа риба.

— Я питаю не тебе, а його.

— Він не відповість на ваше запитання, пане офіцер.

Офіцер вийняв пістолет з кобури:

— Хай спробує.

Сергій Миколайович мовчки дивився на офіцера, наче не розуміючи, чого від нього вимагають, а Дюез, махнувши рукою, безтурботно посміхнувся, ніби йому було зовсім байдуже, чи вб'ють його товариша, чи ні.

— Я його знаю з дитинства. Він за своє життя не вимовив ще жодного слова. Він народився глухонімим. Зате сіті тягне краще за нас усіх…

Офіцер знову обернувся до італійця:

— Може, тепер ти скажеш, що цей паршивець не глухонімий?

— Я, мовчу, — квапливо відповів той.

— Тоді я можу поспорити, що він прекрасно вміє говорити. Він зараз розповість нам, звідки йде, — куди поспішає, що збирається робити в Трієсті.

Наближалося тяжке випробування. Від недавнього удару прикладом у вухах Сергія Миколайовича гуло. Він не знав, чи покласти свою ношу на землю, чи й далі тримати її на спині… Есесівці з цікавістю дивилися на свого офіцера, який впритул підійшов до рибалки й прицілився йому в лоб.

— Лічитиму до трьох, — сказав він, — якщо не відповіси, підеш на той світ глухонімим. Зрозумів?

Та рибалка, очевидно, нічого не зрозумів. Він мовчав і неспокійно позирав на свого супутника, бачачи, що йому погрожують смертю.

— Раз, — сказав офіцер.

Сергій Миколайович дивився прямо в дуло наведеного на нього пістолета.

— Два!..

«Ех, Сергію, — майнула думка в полковника, — не в свої справи ти поліз…» У вухах гуло ще дужче. Він ясно бачив, як палець з лакованим нігтем ліг на курок, курок подавався туго…

— Він же глухонімий, пане офіцер, — знову пробурмотів Дюез, — од народження жодного слова не сказав… а сіті тягне краще за всіх…

— Три!..

Пролунав постріл. Дюез підстрибнув на місці, викликавши загальний регіт націстів. А Сергій Миколайович, не здригнувшись, і далі стояв собі, наче приріс до землі.

Постріл був провокаційний — стріляв у повітря есесівець, що стояв зліва. І скільки напруження, яка неймовірна зібраність потрібна була Сергієві Миколайовичу для того, щоб не почути цього пострілу. Відверто кажучи, він був готовий до гіршого. Адже міг вистрілити й сам офіцер. А йому треба було тільки мовчати. Мовчати й тим самим врятувати себе й свого товариша Дюеза, якому за ці кілька секунд теж довелося стільки пережити, що він вибухнув задушливим кашлем і відхаркнувся кров'ю. Потім настало полегшення. Гітлерівці перерили в кошику рибу, частину її висипали в кузов грузовика і відпустили їх.

До базару дійшли спокійно.

Дюез раптом виявився непоганим торговцем: він закликав покупців, набивав ціну, божився, лаявся. Сергій Миколайович спочатку з цікавістю дивився на дрібнички, що їх продавали довкола місцеві умільці, на пробки, перетворені у вигадливі фігурки, на дерев'яних козлів, мавп і слонів, на лахміття, яке винесли господині для обміну на продукти. Потім він і сам включився в торгівлю: сів на землю за прилавком, поставив поруч кошик. До нього підходили чомусь усі неквапливі покупці — сідали поруч, довго торгувалися, перебираючи усачів. Сергій Миколайович був тихим, терплячим, лише зрідка непомітно. вставляв фразу, другу. Довго стовбичив біля кошика старенький, поморщений священик. Ще довше сидів молодий парубчак, очевидно робітник. Кошик спорожнів. Можна було рушати назад. Нести порожній кошик стало легше, та на душі Сергія Миколайовича було, як і раніше, важко. Вони поверталися тими самими вулицями, якими йшли сюди. Знову попереду шкандибав Дюез, а за ним понуро брів його супутник.

В одному місці до них знову причепилися гітлерівці, але, очевидно, вони кудись поспішали, а тому тільки обнишпорили кошик і побігли далі.

«Так, нелегко буває Мехті кожного разу, коли він з'являється в Трієсті… Важко, дуже важко… і Мехті, і Васі, і бідолашній Анжеліці…» Тепер Сергій Миколайович розумів це дуже добре.

З явками і зв'язком удалося все налагодити, але відомості про Мехті й Анжеліку були далеко не втішні. Анжеліку тримали в гестапо, її катували. Гітлерівці написали в газеті, ніби вона зізналася в своїй причетності до партизанів, дала багато цінних відомостей. Коли Сергій Миколайович почув про це, він мимохіть посміхнувся. Анжеліці він вірив так само, як вірив собі… Шкода, дуже шкода цю сміливу, прекрасну дівчину, якій очевидно, доведеться померти від страшних тортурів гітлерівців… Щождо Мехті, то про нього в Трієсті нічого не було відомо. Полковникові вдалося тільки з'ясувати, що Мехті в Трієсті нема, і ніхто не знав, де він.

Добравшись додому, полковник і Дюез розповіли партизанам про Мехті й Анжеліку.

— Бідолашна дитина, — насупив густі брови здоровань-болгарин і скинув свою пом'яту шапку.

— Чого ви скидаєте шапку? — обурився Сільвіо. — Вона ще жива!

— Її катують… — над силу вимовив Дюез. Він помовчав, а потім рішуче сказав — Але гестапівці нічого не доб'ються від неї!..

Ферреро зблід, йому коштувало великих зусиль зберегти самовладання. Коли Вася сказав, що Анжеліку схопили, він спробував заспокоїти себе тим, що Вася в гарячці багато чого плутає і що насправді все інакше. Та повідомлення товариша П. підтвердило слова Васі, і Ферреро з болем зрозумів, що вони втратили одного з наймолодших і найкращих товаришів — Анжеліку, на яку він покладав стільки надій у майбутньому.

Її схопили і, мабуть, закатують…

А що з Михайлом? Загадку його таємничого зникнення треба було ще розгадати. І Ферреро й далі шукав би Михайла, коли б надзвичайні обставини не примусили його змінити свої плани.

Німці діяли дедалі активніше, займали нові села й шаленіли, вимагаючи від селян, щоб ті показали, де перебуває партизанська бригада.

Ферреро треба було негайно повертатися в штаб. Похмурі, пригнічені поверталися партизани з розшуків.

Навкруги буяла весна. Молоде листя світліло серед темнозеленої хвої сосен; поміж жовтих кам'яних скель зеленіла трава. В повітрі пурхали строкаті метелики, піднімалися до неба зграї птахів, стривожених появою людей. Було тепло; сонячне проміння сіялося крізь листя дерен, вимальовуючи по скелях химерні узори.

Та ні Ферреро, ні його люди не помічали нічого. Думки кожного були зайняті одним: чи живий Михайло?

«Чи живий Михайло?» Це саме питання в тисячний раз ставила перед собою і стара жінка, яку Мехті називав бібі.

Бібі близько сімдесяти літ. Обличчя у неї темне, густо обплетене зморшками. Коли б не тривога за Мехті, зморщок було б менше. Лише постава, як і раніше, залишалася гордою, — горе не зігнуло її.

Ось уже два роки, як вона не одержувала від Мехті листів. Старенька оббивала пороги військкоматів, просила зробити нові запити, але діставала ту саму відповідь: «Загинув безвісти».

Вона не втрачала надії. Дбайливо зберігала костюми Мехті, золотий годинник його батька. Берегла малюнки, альбоми, пензлі, мольберт — усе, чим дорожив Мехті. Вона берегла і пам'ять про його дитинство: дитячі штаненята, гаптовану золотом тюбетейку-аракчин.

Як швидко промайнуло дитинство Мехті. Він ріс без батька й матері. Стара бібі зробила все, щоб хлопчик не відчував себе самітним, і Мехті любив її так, як люблять матір. Час линув… З дитини Мехті виріс у вродливого, дужого хлопця. І ось… Його нема… І бібі здавалося, що світ спустів.

Стара не вірила повідомленням, що надходили до військкомату. Вона ходила по госпіталях: сяде біля постелі пораненого, поставить у вазочку квіти, поправить подушки, познайомиться з ним і почне розпитувати, чи не зустрічав він її Мехті. Вона любовно описувала зовнішність свого внука, його голос, ходу, вдачу і при цьому говорила тільки про хороше в ньому — поганого вона не пам'ятала.

Поранені запевняли її, що зустрічали багато таких хлопців, як Мехті. Вони навіть пригадували епізоди, в яких брав участь Мехті. А втім, вони нічого не вигадували, тільки замінювали ім'я товариша на ім'я Мехті… Часті розмови зблизили поранених з бібі, а сама вона знаходила в цих простих хлопцях багато спільного з її внуком.

Не було того дня, щоб бібі не відвідала своїх «синів», як вона їх називала. І поранені усією душею полюбили добру стару жінку.

Бібі вже знали в багатьох госпіталях. Вона плела бійцям рукавички, узорчаті шерстяні шкарпетки, світери, готувала азербайджанські солодощі, подовгу висиджувала біля тяжкопоранених, була з ними особливо, по-материнськи лагідна.

Її тепер часто можна було зустріти на вулицях Баку.

Вона завжди поспішала. Госпіталі були розкидані по різних кінцях міста, а бібі встигала побувати за день не в одному.

Коли поранений видужував і його посилали знову на фронт, бібі проводжала його. Прощаючись, не забувала нагадати, щоб він прислав їй звістку про Мехті, якщо десь зустрінеться з ним.

Найдужче полюбила вона пораненого гвардійця Сашу Казакова. Їй здавалося, що він більше за інших схожий на Мехті… «Тільки чуприна в Саші русява і очі сині…»

Коли Саша надів свою форму й прикріпив до гімнастьорки сержантські погони, бібі засумувала. Саша подав їй книгу.

— Візьміть, бібі. Це не тільки від мене. Це від усіх нас.

Бібі вміла читати. Вона прочитала на обкладинці слово: «Горький».

— Добре, — сказала стара.

— Ми ще побачимось, бібі…

— Приїжджай!.. Обов'язково приїжджай!

І Саша поїхав.

Повільно брела бібі з вокзалу. Ось вона повернула за ріг, пройшла по залитому сонцем проспекту Кірова, вийшла на бульвар, до самого берега моря. І згадала, що їй треба на Колодязну вулицю, де також був госпіталь. Не доходячи до госпіталя, вона зупинилася перепочити на розі вулиці Енгельса. Звідси відкривався вид на весь Баку, на кораблі в бухті, на далекі, повиті імлою корпуси заводів. Репродуктор бризнув дзюркотливою мелодією позивних. Зараз передадуть нові вісті з фронту. Бібі вирішила дочекатися повідомлення Радінформбюро. Вона розкрила подаровану Сашею книгу й побачила на титульній сторінці квапливий Сашин почерк. Пошукала в кишенях, у сумці. От лихо: забула дома окуляри! «Що ж він написав мені?» Бібі чомусь занепокоїлась.

— Донечко! Підійди-но сюди, — покликала вона школярку, що якраз проходила мимо.

Дівчинка підбігла до неї:

— Що таке, бабусю?

— Прочитай-но, що тут написано, — попросила бібі.

Дівчинка поглянула на книжку:

— Це Горький, бабусю, — пояснила вона. — Книга дуже велика, а мені ще в школу…

— Ти прочитай тільки те, що ось тут, збоку написано.

І дівчинка прочитала:

— «Прославимо жінку-матір, любов якої не знає перепон, груддю якої вигодувано весь світ. Усе прекрасне в людині від променів сонця й від молока матері, — ось що наповнює й нас любов'ю до життя. М. Горький».

Бібі не все зрозуміла в скоромовці дівчинки, але відчула, що це хороші слова.

Вона взяла книгу й пошепки сказала:

— Спасибі!

І не можна було зрозуміти, кому вона дякувала: дівчинці, Саші чи Горькому.

З репродуктора, що висів на стовпі, пролунав спокійний голос диктора, який сповіщав увесь світ про нову перемогу, про визволення нових міст.

Швидко підвівши голову, старенька дивилася поперед себе, на своє рідне місто, і їй здавалося, що це не місто, а жива людина, богатир, в якого сильні робочі руки, розумне суворе лице й кришталево чисте серце, як у її Мехті…

Якось уранці Ферреро вийшов з штабного намету. Як же він здивувався і зрадів, коли віч-на-віч зіткнувся з Мехті. Той стояв перед ним, як завжди, в світері, чисто поголений, з мокрим, гладенько причесаним назад волоссям.

Мехті розповів, що йому довелося гостювати в селі, захопленому націстами, в самого Шульца. А трапилося це так.

Після того як Мехті мало не чудом вибрався з глибокого яру, він пішов до зв'язкової, де був схований його одяг. Там він скинув німецьку форму, переодягся в темний поношений костюм і білу сорочку з широким відкладним не дуже чистим коміром. Господиня порадила Мехті бути обережним: уночі сюди заходили німці, очевидно когось шукали… Мехті щиро подякував їй і пішов.

У дорозі він був дуже обачливий; розпитував місцевих жителів, що співчували партизанам, чи були в них німці, а коли були, то в якому напрямі пішли. Проте німців піхто не бачив. Як потім виявилось, гітлерівцям пощастило н глупу ніч таємно пробратися в гори, де вони зайняли кілька сіл і перекрили всі дороги. Це був план Карранті. Він особисто консультував Шульца, як непомітніше провести операцію…

Про все це Мехті нічого не знав.

Він піднімався схилом гори. З гір тягло вранішньою прохолодою. В найближчому селі тривожно мукала корова, яку чомусь не виганяли пастись, мекали кози. В інший час Мехті відчув би в усьому цьому недобре. Але зараз звичайна настороженість зрадила його. Він міг думати тільки про одне: про Анжеліку, про Васю… Лице Анжеліки, як живе, стояло перед його очима. Вона дивилася на Мехті з докором, неначе питала: «Невже ви так і покинете мене в лабетах катів? Хіба я мало зробила для вас?..» Мехті пригадав, як весело вона бігала з Васею гірськими схилами, милувалася цвітінням дерев… Добра, юна, мужня Анжеліка!.. Навіть у найкритичнішу, найтяжчу хвилину свого життя дівчина думала про те, як виконати свій обов'язок перед товаришами. І вона зуміла повідомити їх, коли почнеться сеанс. Чому ж вони не вибігли назустріч фашистам, не відняли в них Анжеліку? Ні, вони нічого не змогли б зробити… Нічого… І тільки провалили б завдання. Анжеліка!.. В чому ж ти помилилася?.. Адже ти спритна й винахідлива; і скільки разів пошивала німців у дурні! І документ у тебе був справжній… Як же ти попалась?.. А-а, це Карранті! Це він усадив тобі ножа в спину!..

Тривожно, неспокійно було на душі в Мехті. Він почував себе так, наче його довго й жорстоко били… І не злічити — скільки вже ударів прийняло його серце!

Мехті йшов у напрямі Плави. Звично петляв стежками й нічого не бачив перед собою. Може, треба було б обрати іншу, безпечнішу дорогу. Та Мехті кортіло швидше дізнатися, що з Васею: Вася неодмінно повинен був пройти через Плаву. Як у нього нога?.. Чи дійшов він до своїх?

Там, де стежка ставала зовсім вузенькою і ялини росли густіше, Мехті почув оклик по-німецьки: — Стій! Руки вгору!

Не встиг Мехті опам'ятатися, як його оточили гітлерівці. Чинити опір було безглуздо.

У Плаві було повно фашистів. Ідучи під конвоєм гітлерівців повз будинки, Мехті непомітно зиркав на вікна: чи не вигляне хоч одне знайоме обличчя? Та всі вікна були наглухо забиті. Мехті не зустрів жодного знайомого. Може, це на краще: селяни стривожилися б, побачивши його в руках фашистів, і це могло б видати розвідника.

Конвоїри Мехті зупинилися біля будинку, який охоронявся есесівцями. В цьому будинку жила раніше Лідія Планічка, Мехті часто доводилося бувати тут. А тепер будинок зайнятий; мабуть, тут німецький штаб. Так воно й є. Мехті провели через одну з кімнат до іншої, і він опинився перед фон-Шульцом.

Шульц мовчки, кивком показав Мехті на стілець. Коли той сів, Шульц стомлено позіхнув. Щось у цьому волоцюзі викликало підозру, але Шульц був далекий від думки, що перед ним не хто інший, як Михайло. Шульц мав гострий, здатний логічно мислити розум, і він швидко переконав себе, що ніякого реального Михайла не існує — партизани вчиняють ту чи іншу диверсію, а потім приписують її одній особі. Звичайно, Шульц не намагався переконати в цьому своїх підлеглих. Нехай шукають і хапають усіх підозрілих — чим менше тих, хто не викликає довір'я, тим краще. При найменшій підозрі треба відправити на той світ і цього бродягу.

Вдаривши долонею об стіл, Шульц несподівано вигукнув:

— Михайло!

Мехті спроквола повернув голову до дверей: кого це там побачив гестапівець?..

Двоє гітлерівців, що сиділи в кімнаті разом з Шульцом, злякано схопилися з місць, тримаючи руки на кобурах пістолетів. Мехті перевів здивований погляд з дверей, в яких ніхто так і не з'явився, на Шульца.

— Це я тебе! Тебе! Ти — Михайло, — калічачи російські слова, сказав Шульц.

Мехті знизав плечима, промовив по-німецьки:

— Не розумію…

Шульц посміхнувся:

— Чекай-но, ми примусимо тебе зрозуміти!

Але в душі він трохи заспокоївся: занадто вже дурнуватий, розгублений вигляд у бродяги. Затримавши погляд на етюднику, що теліпався у Мехті збоку, Шульц зробив знак своїм помічникам забрати в затриманого підозрілий ящик. Помітивши, з якою нерішучістю вони наближаються до нього, Мехті добродушно посміхнувся, зняв з плеча етюдник і подав його гітлерівцям. Ті відсмикнули руки. Тоді Мехті поклав етюдник на стіл.

— Це все, що я маю, — сказав він; потім, ніби згадавши про щось, поліз до кишені, — і ось ще кілька лір!..

— Що в цьому ящику?

— Фарби, пензлі, палітра, — охоче перелічив Мехті.

— Перевірити! — наказав Шульц. Ящик відкрили. Там справді виявилися пензлі й фарби. Шульц любив ретельно все досліджувати. З кожного тюбика видавили фарбу й зробили аналіз. Нічого підозрілого не виявили: пензлі як пензлі, палітра як палітра, і фарби справжнісінькі.

— Як звати? — вигукнув Шульц.

— Жан… — злякано закліпавши очима, відповів Мехті.

— А прізвище Ренуар, правда ж? — засміявся гестапівець.

— О ні, Краус… Жан Краус… А Жан Ренуар — це знаменитий французький імпресіоніст…

— Ага, ти й це знаєш… Похвально… Хто ти, звідки?..

— Я народився в Парижі… На вулиці Комунарів… Будинок сім, дріб два. А кімната в півпідвалі…

— Одне слово брехні — і можеш вважати себе покійником! — холодно попередив Шульц, показавши на свій браунінг.

— Та ні ж, мосьє!.. Темний, вогкий півпідвал… Батько в мене був німець. Він, на жаль, рано помер. А мати — француженка. Вона намагалася виховати мене, як француза… З дитинства я захоплювався живописом… І ось блукаю тепер чужими дорогами: податися мені нікуди, мати загинула під час бомбування, а я…

Шульцу набридло, нарешті, патякання волоцюги, й він наказав відвести затриманого.

Мехті поталанило: поки він перебував у Шульца, в Трієсті, одночасно була висаджена в повітря казарма й підпалено склад з німецькою пропагандистською літературою. Ретельне розслідування показало, що обидві диверсії вчинені… тим самим всюдисущим Михайлом. Шульц знову байдуже зітхнув. Той самий Михайло в різних кінцях міста!.. Та ще один тут, під замком у нього… Хай їх усіх чорти вхоплять!

Зненацька гестапівця осяяла блискуча ідея. Адже не так уже й важко дізнатися про француза — чи той він, кого з себе вдає. Треба дати йому в руки пензель, і хай він намалює портрет Шульца!

У Шульца вистачить досвіду, щоб відрізнити пензель професіонала від руки любителя.

Мехті викликали до Шульца, той виявив бажання позувати художникові. Француз охоче погодився, але натякнув, що непогано було б, коли б йому заплатили: адже він з цього тільки й живе, мосьє офіцер повинен зрозуміти це… Шульц поблажливо посміхнувся: нахабство француза йому сподобалось. Такий далеко піде!..

— Плата залежатиме від якості роботи! Може, одержиш і гроші, а може й кулю в лоб.

Мехті, зітхнувши, розвів руками (він досить часто вдавався тут до цього жесту) і заходився поратися біля свого господарства. Змайструвати підрамник і натягнути полотно допомогли йому самі гітлерівці.

Мехті повернули етюдник, і він приступив до роботи. Але Мехті навіть уявити не міг, що вона виявиться такою трудною. Неймовірно трудною!..

Трудно було писати портрет, не роблячи ескізів, зарисовок. Мехті поспішав, і до того ж він знав, що мистецтво мандрівного художника полягає, насамперед, в експромтності. Трудно було ще й тому, що Мехті заважали: під час сеансів незмінно були присутніми обидва помічники Шульца, вони не зводили очей з Мехті; до кімнати раз по раз заходили офіцери, солдати вводили заарештованих (на щастя, серед них не було знайомих Мехті селян).

Та все це було справжніми дрібницями порівняно з тими труднощами, з якими довелося зіткнутися Мехті як радянському художникові.

Мехті міг намалювати картину краще чи гірше, більш чи менш досконало, але не міг одного: кривити перед собою душею, малювати неправду… Усім своїм життям, усіма традиціями, на які спирався сучасний живопис його країни, він був вихований правдивим художником, що своїми полотнами виражає своє ставлення до життя.

А ось тут зараз треба все інакше…

Коли Шульц став біля вікна, владно сперся рукою на стіл і, трохи підвівши важке підборіддя, повернув лице до художника, Мехті вже знав, як його треба малювати. Перед ним було лице розумного, хитрого, холоднокровного вбивці. Щоправда, зараз він нікого не катував, нікому не загрожував, ні в кого не стріляв, а стояв біля вікна з владним, трохи пихатим виразом обличчя, одягнений, спеціально на цей випадок, в акуратний, ретельно випрасуваний кітель, стояв у напруженій позі людини, яка не звикла позувати, і, проте, на полотні треба було показати його таким, щоб, поглянувши на картину, люди побачили, як він вішає, катує, розстрілює.

В грудях Мехті росла ненависть. Вона загрожувала підкорити собі рухи його пензля… Доводилося напружувати всі сили, щоб затамувати в собі порив натхнення. Було б безглуздям, пройшовши крізь такі випробування, виказати себе цією картиною!.. Тримайся ж, Мехті! Не давай волі своїм почуттям. Від цього надто багато залежить. Ти зараз не художник… Примусь себе збрехати, полестити…

Але як це трудно, як неймовірно трудно!..

Мехті відчув, що в нього тремтить рука. В кімнаті панувала напружена, нестерпна тиша…

… Під час першого сеансу помічники Шульца вирішили, що француз просто морочить їм голову. Окремі мазки, плями фарб не мали нічого спільного з обличчям їхнього начальника. Та ось, наче з туману, на полотні почали проступати риси владного, розумного обличчя. Під час перерв Шульц підходив до полотна, з цікавістю оглядав своє зображення, схвально ворушив бровами. Він відпочивав тепер не через кожні п'ять хвилин, а рідше.

Мехті працював з попереднім напруженням. Нарешті портрет був готовий. Загальний тон його вийшов трохи важким, суворим; але Шульца це повністю влаштовувало. Чи ти ба, пройдисвіт-француз зумів-таки схопити в його характері основне: ось цю владність, свідомість власної гідності, аристократизм… Ну, і трохи жорстокості!..

Портрет Шульцу сподобався. У нього не лишалося ні крихітки сумніву в тому, що перед ним вправний і, здається, цілком благонадійний професіональний живописець.

Шульц забрав портрет і тепер сам не знав, як йому бути з художником далі. Він спитав:

— Судячи з усього, ви не почуваєте відрази до грошей?

— О ні, мосьє! — палко вигукнув Мехті.

— Ви зароблятимете їх дуже мало, — сказав Шульц, простягаючи Мехті розкритий портсигар, — особливо зараз… Після війни ви, очевидно, зможете відкрити майстерню десь у нас у Данцігу або Кенігсберзі, і я ладен навіть забезпечити вас клієнтами…

— Але щоб відкрити майстерню, теж потрібні гроші, — зітхнув Мехті.

— Так, і навряд чи ви їх наскладаєте, бродяжачи по берегах Адріатики… А я можу… я можу допомогти вам відкрити майстерню.

Мехті вийняв з рота сигарету, вичікувально поглянув на Шульца, Шульц підсів до нього ближче.

Пропозиція Шульца зводилась до того, що Краус повинен був за плату, — за досить високу плату! — користуючись своїм вільним становищем мандрівного художника, перекинутись до партизанів. Там він може робити що завгодно: писати портрети партизанів, варити їм кашу, стояти на варті або брати участь у їхніх вилазках; на нього ж покладається тільки одне завдання: з'ясувати, чи існує реальний Михайло і, якщо такий існує, при нагоді заманити його або його напарника в будь-яке місце, де б його могли захопити німці.

Мехті погодився не одразу: він довго торгувався за ціну, погоджувався лише на німецькі марки й навідріз відмовлявся від італійських лір.

Відпускаючи його, Шульц наказав своїм помічникам зробити кілька компроментуючих знімків і пригрозив Мехті:

— Якщо ти, чого доброго, надумаєш раптом перекинутись на їхній бік — пощади не жди! Ми доберемо способу знайти тебе, де б ти не був!..

Уже виходячи від Шульца, Мехті повернувся знову й попросив, щоб йому, видали яку-небудь перепустку, — «інакше, мосьє, мене хапатиме кожен патруль!»

Шульц з болем в душі видав йому оранжовий прямокутник.

Перш ніж прийти в бригаду, Мехті довго петляв стежками, щоб збити з пантелику націстів, коли б вони здумали іти його слідом.