На далеких берегах

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

З того часу як Карранті оселився на віа Фортуна, в домі Мазеллі сталися деякі зміни.

По-перше, Мазеллі з обережності зняв усі свої диктофони і вже нічого як спід не знав про справи Карранті, якщо, звичайно, Карранті сам не вважав за потрібне інформувати його. По-друге, хоч Мазеллі й намагався триматися незалежно, йому все-таки дедалі частіше й частіше доводилося звітувати перед Карранті про свої справи.

Все ж інше було по-старому. Агенти, які прибули в розпорядження Карранті, давали йому найрізноманітніші відомості як про партизанів, так і про німців. У Мазеллі й далі приймали вечірніх відвідувачів, і далі здавали їм умебльовані кімнати.

Мазеллі чудово розумів, чому Карранті й досі не запропонував йому «прикрити лавочку». Відмовитись приймати клієнтів — значило б викликати їхню гостру цікавість. Про те, що заклад несподівано закрився, могли б почути й особи, яким дуже кортіло дізнатися, де оселився Карранті. Так чи інакше, на дім упала б підозра.

Мазеллі вирішив зіграти на цьому. Якось одного разу, зайшовши до Карранті повечеряти, він зітхаючи заявив йому, що хоче закрити свій заклад. Мазеллі точно розрахував удар. Він був переконаний: Карранті почне доводити йому (і матиме цілковиту рацію), що все повинно лишатися так, як воно є. А він, Мазеллі, поламається трохи, а потім дасть американцеві «умовити» себе, піде на поступки, зайвий раз виявивши відданість і послужливість: тільки так він і міг втертися в довір'я до Карранті, а потім влізти і в кишеню. Мазеллі сподівався увірвати хоч дещицю з тих грошей, які дістаються заповзятливому янкі. Він був не проти того, щоб взагалі позбутися американця і прикарманити всі його гроші. Та це було небезпечно: заріжеш його, а потім не обберешся клопоту.

Вислухавши Мазеллі, Карранті ковтнув трохи віскі й відставив чарку.

— Закрити? А навіщо, власне кажучи, вам це потрібно?

— Самі знаєте: вечорами в нас гамір, метушня.

Карранті пильно подивився на Мазеллі:

— Але ж терпіли ви цей гамір досі? І метушня вам, здається, не заважала?

— Так, але ж тоді не було вас. Ви в місті людина нова. І я зобов'язаний оберігати вас від усяких випадковостей.

— Ах, он воно що?! — протяг Карранті. — Ви, значить, дбаєте про мене?.. Що ж, я дуже вдячний вам.

Карранті багатозначно посміхнувся, дивлячись прямо в очі Мазеллі. А Мазеллі, побачивши цю посмішку, відчув гостре бажання швирнути йому в голову пляшку, що стояла на столі.

— А це не вдарить вас по кишені? — співчутливо поцікавився Карранті.

— Можливо.

— І ви ладні піти на жертву? Цікаво, чим же це я заслужив таку любов…

— Та воно ж і для мене зайвий клопіт держати ці кімнати! — Мазеллі зітхнув. — А клопоту й без того багато.

Карранті підвівся з місця, пройшовся по кімнаті.

— Ну то й що ж! — обернувшись до Мазеллі, рішуче сказав він. — Закривайте свій храм!

Мазеллі сторопів од несподіванки. Чого-чого, а цього він ніяк не чекав! І надала йому лиха година почати цю розмову. Він же знає, з ким має справу! А тепер ось викручуйся, як хочеш. Відступити, поки не пізно? Та це значить видати себе американцеві з головою. Закрити заклад? Це ще гірше. Сказати, що він «пожартував»? Гм… добрі жарти.

Американець, посміхаючись, дивився на Мазеллі. Той підвівся з місця, похмуро буркнув:

— Гм… я ще подумаю, — і пішов до дверей.

Коли б Мазеллі бачив, яким поглядом провів його Беннет, йому напевне стало б не по собі.

Мазеллі здавався Беннету небезпечною і ненадійною людиною. Перші невиразні підозри виникли в Беннета ще тоді, коли Мазеллі запропонував влаштувати. Йому зустріч з Шульцом. Коли Беннет спитав у Мазеллі, як йому вдалося це зробити, Мазеллі почав викручуватись. Беннет, звичайно, не міг знати, що Мазеллі «слуга двох панів», але. він догадався, що тут діло нечисте… Не сподобалось Беннету й те, що Мазеллі скрізь суне свого носа, намагається «запастися» секретами… «Торговець секретами»… Представник найбільшого розвідувального тресту, Беннет вважав, що Мазеллі працює часом грубо, кустарно, розмінюється на дрібниці. Тільки остання розумова чого варта! А хто знає, на які ще витівки здатний Мазеллі?.. Від нього в першу-ліпшу хвилину так і чекай каверзи. Ні, він явно непридатний для серйозної, крупної гри і тільки плутається під ногами в Беннета. Небезпечний, ненадійний компаньйон!

Роздуми Беннета обірвав умовний стук у двері. І незабаром перед Беннетом з'явилася людина, прихід якої вирішив дуже багато, в тому числі й долю^ Мазеллі.

Це був високий, широкоплечий чолов'яга, йому, мабуть, не було й тридцяти років, але старомодне пенсне робило його старим, і він видавав на всі сорок. Рухи в нього обережні, вкрадливі, та за цією вкрадливістю вгадувались і сила, і спритність. Очі були неприємними: очі хитрої, а не розумної людини. Беннет навіть подумав з сумнівом, чи зможе він виконати доручення, яке на нього покладалося.

Чоловік скинув капелюх, і чорне, неслухняне волосся впало йому на лоба. Карранті запросив гостя сісти й сам опустився в крісло.

— Мене попередили, — почав Карранті, — що я маю передати вам деякі відомості. Які ж саме?..

— Все, що ви знаєте про партизанів.

— Ну, багато що ви побачите на місцях. До речі, коли ви збираєтесь піти в бригаду?

— Чим швидше, тим краще. Мене не кваплять. Ви ж знаєте: наших там не лишилося…

— Гм… Даруйте, як мені вас називати?

— Зденеком. Просто Зденеком. Мені треба звикати до цього імені.

— Вас добре проінструктували?

— Я чекаю ваших порад.

— Так ось, пане Зденек…

Розповідаючи Зденеку про те, де йому приблизно треба шукати зараз третю бригаду, яка подалася, за останніми даними, в ліси, і як триматися з партизанами, Карранті водночас уважно розглядав його обличчя. Воно мінялося на очах, ніби ця людина вже уявляла собі, що перебуває не з Карранті, а серед партизанів. «Непогана виучка! — схвально подумав Карранті. — Цінний матеріал! Щось на зразок пластиліну: ліпи з нього, що хочеш… Такий на все піде, все зуміє… Не дуже, правда, розумний… Свого «я» в нього нема… Та байдуже. Те, що йому доручають, він робить, як видно, дуже добре!»

Зденек вийняв з кишені акуратно складену носову хусточку і, знявши пенсне, почав витирати запітнілі скельця.

Карранті сторопіло замовк…

Без пенсне в агента був зовсім інший вигляд. Високо підняті брови, чорні очі, трохи припухлі повіки… Коли б не волосся на лобі, то Зденека легко можна було б вважати за Михайла…

Рука Карранті намацала в кишені пістолет. Не пропускаючи жодного руху цієї людини, він трохи підвівся. Підвівся й Зденек.

— Що з вами? — сторожко спитав він, помітивши, як зблід Карранті.

— Ви не Зденек, — глухо процідив Карранті.

— Так, я не Зденек, — спокійно відповів співбесідник.

Ще ніколи в своєму житті Карранті не відчував такого страху, який він відчував перед Михайлом. Навіть перед мертвим Михайлом, бо він був переконаний, що убив його. Був перекопаний і водночас чомусь чекав його, нещадного і мстивого. Ось і зараз, чітко уявляючи собі, що ця людина не може бути Михайлом, Карранті мимохіть стискував у руці пістолет і ніяк не міг оволодіти собою.

— Хто ви? — крикнув Карранті.

— Я ж вам сказав, що мушу звикати до прізвища Зденек, — як і раніше спокійно відповів йому прибулий і спитав — Мене цікавить, чи знайдеться в цьому домі людина, яка вміє управляти яхтою?

Це був пароль. Карранті випустив свій пістолет і заспокоївся.

Зденек посміхнувся.

— Сідайте, — вже іншим голосом запропонував Карранті й сам опустився в крісло.

У Карранті раптом майнула думка, що цю людину можна легко видати за Михайла, оголосивши про це по всьому Трієсту, щоб місцеве населення наочно переконалося в його загибелі, і тим самим зламати волю простого люду і в Трієсті, і в його околицях. Це була путяща ідея.

— Послухайте-но, пане Зденек. Я ще нікому не говорив цього… А вам… вам, мабуть, скажу. Тільки слухайте уважно.

Зденек насторожився і надів пенсне.

— Зніміть-но цю річ, — поморщився Карранті, ніби пенсне заважало йому говорити. Нічого не розуміючи, Зденек зняв пенсне. Карранті взяв його з рук агента і відклав убік, визначивши досвідченим оком, що скельця пенсне звичайні.

— Вам, очевидно, доручили зайнятися й Михайлом? — спитав Карранті.

— Так. Самі німці ніяк не можуть його піймати, доводиться працювати за них нам!

— Так ось, — Карранті трохи подався вперед у своєму кріслі: — Михайла вже нема на світі!

У Зденека здивовано підвелися брови:

— А мені казали, що Михайло живий!

— Це застарілі відомості. Справа в тому, що я ще не повідомив наших про смерть Михайла.

Зденек недовірливо покрутив головою:

— А вибух на віа Фортуна?… А таємниче зникнення Росселіні?.. Кажуть, секретар дав свідчення, які підтверджують, що Росселіні викрав саме Михайло! Риси обличчя, повадки — все його!

— Ну, хіба мало людей можуть бути схожими на Михайла! До речі, й ви на нього схожі. А я сам, сам бачив, як Михайло віддав богові душу! Оцією рукою, — Карранті повільно, з напруженням стиснув у кулак свою сильну долоню, — я сам усадив йому ножа між лопатки. Після цього я й утік од партизанів… — він одкинувся на спинку крісла й глянув прямо в очі Зденекові. — Тепер вірите?

— Так чому ж ви нікому не сказали про це?.. Адже націсти добре заплатять за його голову!

— А чим я доведу, що Михайло мертвий?.. Партизани уперто приховують його смерть і продовжують диверсії в Трієсті! Бачите, навіть ви взяли під сумнів мої слова! — Карранті встав, підійшов до Зденека й поклав йому руку на плече — А двісті п'ятдесят тисяч — непогані гроші!.. Коли є голова на плечах, то з ними можна багато чого зробити.

— Чому двісті п'ятдесят тисяч, коли націсти обіцяють удвоє більше? — здивовано спитав Зденек.

Карранті дружньо поплескав його по плечі:

— Я готовий поділитися з вами, дорогий колего!

Зденек схвильовано стиснув ручки крісла.

— Що ви хочете цим сказати?

— Ви коли-небудь грали в любительських спектаклях?

— Ні.

— Тим краще, значить, у вас ще не зіпсований смак. Чи могли б ви на один день стати Михайлом? Слово честі, ви дуже схожі на нього. Адже мені легко встановити цю схожість: я знаю Михайла.

— А що я маю робити? — не зводячи очей з Карранті, видавив Зденек.

— В основному все робитиму я. Ви повинні тільки точно виконувати те, що я вам скажу.

— Що ж робитимете ви?

— Я видам вас націстам.

Зденек насилу перевів подих, хотів запротестувати, але передумав і спитав:

— Як же ви це зробите?..

— Дуже просто. Ви будете йти… ну, припустімо, берегом моря. Я вистежу вас і повідомлю націстів. Для більшої ймовірності вам треба буде… так, ви кого-небудь уб'єте. Потім вас схоплять.

— Навряд чи так легко схопити Михайла! — посміхнувся Зденек. Він починав уже входити в роль.

— Я приведу з собою цілий взвод. Вас це влаштовує?

— Треба стріляти і по наці?

Карранті знову сів у крісло, потарабанив пальцями по столі:

— Ви, звичайно, розумієте, що справа, яку ми затіваємо, зв'язана з великим риском?

— Крім голого риску, я поки що нічого не бачу!

— Постараюсь переконати вас у реальності свого плану. Але для того, щоб здійснити його, треба мати міцні нерви.

— Нерви в мене ідеальні! — самовдоволено посміхнувся Зденек.

— Вірю. Отже, вважатимемо, що ви вже в гестапо.

Зденек слухав, намагаючись не пропустити жодного слова.

— Ви вже знаєте від мене дещо про третю бригаду. Я дам вам додаткові відомості про кожного з партизанів: хто і звідки прийшов, у кого яка вдача. Націсти захочуть вас катувати. Та ви зробите вигляд, що вважаєте гру програною, і погодитеся про все розповісти їм. Коли вони передадуть мені повідомлені вами факти на перевірку, я підтверджу їх достовірність…

— Поки що все гладенько. Тільки навряд чи німці повірять, що Михайло може змалодушничати.

— Я доведу їм, що може. У всякому разі катувати я вас не дам. Тепер далі… Пересвідчившись, що в їхніх руках Михайло, вони винесуть вам смертний вирок. — Карранті пильно глянув на Зденека, та жоден мускул не здригнувся на лиці агента. Це сподобалося Карранті.

— На одній з міських вулиць встановлять шибеницю; потім націсти позганяють на площу всіх мешканців, щоб ті на власні очі побачили, як страчують їхнього улюбленого Михайла. Але страти не буде. Тільки-но прочитають вирок, під'їде есесівський офіцер і повідомить, що одержано наказ відіслати Михайла в Німеччину. Вас поведуть назад у гестапо… А там уже я заберу вас до себе.

— А потім… мені можна буде йти до партизанів.

— Все це я беру на себе.

В очах Зденека раптом майнув сумнів:

— А коли ваш план не вдасться? І націсти все-таки повісять мене?

— Це виключено, колего, — посміхнувся Карранті, — відчуваю, що ваші ідеальні нерви починають здавати…

— Це не нерви, — покрутив головою Зденек, — це просто здоровий глузд.

— Ну що ж, звернімося до голосу розуму. Ви звичайно, розумієте, що я не зміг би довго протриматися в місті, не маючи міцних зв'язків з націстами?..

— Мабуть…

— Вам, очевидно, відомо також, що ряд операцій проти партизанів я здійснюю руками націстів.

Зденек хитнув головою.

— А головне, — начальник тутешнього гестапо Шульц у мене в руках! І він зробить усе, що я зажадаю від нього. Я мушу сказати йому, наприклад, що ви потрібні нашій розвідці. Певен, що він піде на це.

Зденек усе ще вагався, але Карранті бачив, що його вже вдалося переконати.

— Ще одне_ запитання. Останнє, — Зденек допитливо глянув на Карранті. — А чим ви гарантуєте, що не покинете мене напризволяще? Кінець кінцем, яке вам до мене діло: ну, повісять — і повісять!

Карранті вдав, що це питання дуже образило його.

— Коли б я захотів видати ваш труп за труп Михайла, то я б просто застрелив вас у цій кімнаті. Хіба це так важко? Не сумніваюся, що й у вас щодо цього є деякий досвід. Але я гарантую вам життя, бо я відповідаю за нього. Ще одна гарантія: я, а не Шульц, ми, американці, а не німці господарі тут, хоча зовні все нібито інакше. А раз ви досі живі, це лише означає, що я не хочу вашої смерті. Для вас це ясно, пане Зденек? Я не хочу вашої смерті…

Карранті дуже спокійно, навіть методично пояснював Зденеку, що той у його руках і що він, Карранті, міг би вбити його й видати за Михайла, який нібито прийшов розквитатися з ним. До речі, він, Карранті, міг би за одним заходом порішити й з Мазеллі, звинувативши його в тому, що він впустив до нього Михайла й робив спробу допомогти партизанському розвідникові. Карранті говорив, логічно розвиваючи свої думки: він відповідає за життя Зденека, і тому, щоб одержати від німців нагороду, їм обом доведеться затіяти цей маскарад із спійманням Михайла.

— Їй-богу, ви наївна людина! Вас повісять, а мене спитають, де Зденек, якого ми вам послали? Я ж відповідаю за вас головою! Ми зв'язані з вами одним мотузочком! То як? По руках?

Йому вдалося розвіяти сумніви Зденека, який вирішив, що справа тут не в грошах, бо двісті п'ятдесят тисяч марок надто мізерна сума для такого кита, як Чарлз Беннет, і, звичайно, вся ця історія має для Карранті в першу чергу політичне значення: Карранті хотів зломити волю місцевого населення, розвіяти міф про легендарного Михайла, щождо суми, призначеної за голову Михайла, то яка ж рація Карранті відмовлятися від неї, коли ці гроші валяються на вулиці, і їх треба тільки підняти, щоб покласти в кишеню.

Кінець кінцем, Зденек здався, і Карранті запропонував йому прорепетирувати сцену допиту.

— Прекрасно! — вигукнув він, коли «допит» був закінчений, — так само тримайтеся і в гестапо.

— Коли ж ми приступимо до справи? — спитав Зденек.

— Одразу ж. Відкладати — значить рискувати. Вас може хто-небудь побачити.

Зденек підвівся, усім своїм виглядом він виражав готовність.

— З чого почнемо?

— По-перше, вам треба буде змінити зачіску. У вас погане волосся, спробуйте помастити його вазеліном…

І зачешіть назад; лоб має бути відкритим. Ви все знайдете у ванній кімнаті. Потім Мазеллі підшукає для вас німецьку форму. Михайло любив появлятися в Трієсті, вдаючи з себе німця. До речі, а зброя у вас якої системи?

— Парабелум.

— Зійде… Ну, а по-третє, я доручу синьйорові Мазеллі негайно провести вас у порт, скажу йому, що вас цікавлять військові кораблі німців. Він не знає, для чого вас прислали до мене.

— А якщо ми наткнемось на фельджандармерію і я не встигну порішити старого?

— З Мазеллі ви можете почувати себе цілком безпечно, — його ніхто не зачепить.

— Коли треба буде стріляти?

— Щоб краще роздивитись порт, ви вийдете за місто й підніметесь на височину… Там ми і знайдемо вас. Стріляйте, тільки-но почуєте наші кроки.

— Мені можна пройти до ванної кімнати? — спитав Зденек.

— Так, будь ласка. Я піду по Мазеллі.

Хвилин через тридцять Зденек у формі німецького офіцера йшов разом з Мазеллі глухими вулицями Трієста.

Старий ледве встигав за Зденеком. Щоб не відстати зід агента, йому доводилося дріботіти за ним по-півнячому, вистрибом. Усю дорогу агент мовчав, не помічаючи Мазеллі. З тих пір як оселився цей американець, з ним, Мазеллі, взагалі перестали рахуватися. Ех, з яким задоволенням прибрав би він Беннета з своєї дороги!

— Поспішайте, синьйоре, поспішайте, — на ходу кинув Зденек. — Час не жде.

— Минулося моє, — уривано зітхнув Мазеллі. — Не ті вже літа в мене, щоб бігати вулицями.

Одначе він прискорив ходу.

В портовій частині міста було безлюдно. Тільки біля гранітного пірса, де в ряд стояли носами до берега військові пароплави, спроквола, ліниво походжали вартові. Берегова охорона… На майдані з'явився чоловік у цивільному. Він підійшов до вартових, фамільярно кивнув їм:

— Як справи, хлопці?

— Та ніби нічого, — відповів високий німець, — вибухів нема, день погожий…

З моря дув теплий вітрець.

Чоловік у цивільному озирнувся і, ставши одразу серйозним, сказав:

— Ось що, хлопці. Я помітив зараз на березі двох підозрілих. Треба їх узяти.

Високий німець посміхнувся:

— Підозрілих тут повне місто!

— Я знаю, що кажу! — твердо вимовив чоловік у цивільному. — Їх треба схопити. Здається, це чимала здобич.

Рябий німець, який, видно, очолював охорону, спитав:

— А чому ми повинні вам вірити?

Карранті — це був він — подав рябому оранжову перепустку, видану йому Шульцом. Німці одразу виструнчились.

— Де вони? — коротко спитав рябий.

— Я проведу вас…

… У Мазеллі був жалюгідний вигляд, коли він видирався на високий пагорб, звідки добре було видно бухту. Він ішов уперед, але раз у раз втрачав рівновагу, задкував, і тоді Зденек підштовхував його. Нарешті Мазеллі, важко відсапуючись, зупинився:

— Може, ви зійдете на гору без мене, а я зачекаю вас унизу?

— Ні, синьйоре, мені потрібні будуть ваші пояснення, — похмуро кинув агент.

Мазеллі знову почав дертися вгору. В цей час унизу загупали чиїсь кроки. Почувши їх, Зденек вийняв з кишені парабелум, не поспішаючи звів його, прицілився і випустив у потилицю Мазеллі одну за одною дві кулі. Той по інерції ступив уперед, до шпиля пагорба, на соту частку секунди завмер, ніби роздумуючи, чи стояти, чи зробити ще один крок, і ниць упав на землю.

Підбігши до нього, Зденек для певності всадив у труп ще кілька куль. Але тут підоспіла берегова охорона, і Зденек почув різкий голос Карранті: «Взяти!» Вія оглянувся на голос. Обличчя Зденека взялося гнівом і здивуванням:

— Так ось він де, зрадник! — І, продовжуючи гру, Зденек плюнув Карранті в обличчя. Все йшло як по писаному. От тільки з плювком Зденек переборщив… Карранті поморщився.

Зденек спробував відстрілюватись, та виявилося, що магазин його пістолета порожній. Тоді він у відчаї швиргонув пістолет у солдата, який кинувся на нього. Важкий парабелум влучив націстові в перенісся; солдат застогнав і повалився. Але хтось одразу ж оглушив Зденека прикладом автомата; він, охнувши, схопився за голову… «Що ж, — майнула думка, — Карранті робить усе як слід… Одначе нелегко грати роль Михайла».

В гестапо Карранті пізнав у затриманому Михайла й домовився з Шульцом, що той принесе йому протокол допиту. Зденека хутко привели до пам'яті, й він почав поводитися так, як учив його Карранті.

Стомлений кровопролитною війною, байдужий до всього на світі, зрозумівши, що партизани протримаються недовго, що дальший опір безглуздий, мнимий Михайло розкрив націстам усе, що знав, про партизанів. При цьому він тримався мужньо, з гідністю, не як зрадник, а як лицар, що визнав себе переможеним.

Націстів його поведінка явно спантеличила: не цього чекали вони під Михайла. І Шульц, прийшовши до Карранті, під час їхньої розмови тримався дуже насторожено.

Ознайомившись з свідченнями заарештованого, Карранті авторитетно заявив, що всі вони відповідають істині.

— А ви певні, пане Карранті, що цей суб'єкт і є Михайло? — спитав Шульц.

— Ви думаєте, що я вас обманюю? — з погрозою в голосі вимовив Карранті.

— О, ні… Але ви могли помилитися…

— Ви прекрасно розумієте, що помилитися я не міг. Я добре знаю Михайла. Це він.

— А я собі не таким його уявляв, — з сумнівом покрутив головою Шульц. — Найбільше дивує те, що він вважає справу партизанів програною!.. І це в той час, коли російська армія здобуває на сході перемоги!.. — Шульц спохватився й додав: — Тимчасові, звісно, ми ще відкинемо їх далеко назад…

— А чому ви думаєте, що Михайло цього не відчуває?

— Тому, що всі росіяни — фанатики… Вони й воюють, як фанатики. І Михайло б не здався нам живим. — Шульц помовчав: — Та ви тільки погляньте йому в очі. Це ж очі злочинця, а не героя!

Карранті посміхнувся:

— А хіба для вас він не злочинець?

— Ну-у… злочинець.

— Тим-то його очі й не подобаються вам.

— Але ж я вмію бути об'єктивним…

— Ні, ви не хочете бути об'єктивним! — відказав Карранті. — А з точки зору міської голоти, він — герой, і в нього гарні чорні очі…

Розмова Шульца й Беннета нагадувала своєрідний торг; Беннет пробував підсунути начальникові гестапо підгнилий товар, а той вагався: чи варто йому платити за цей товар ту високу ціну, яка була встановлена німцями, чи розумнішим буде відмовитись од нього.

— Мене цікавить ще одне питання, — закурюючи і пропонуючи сигарету Карранті, заговорив Шульц, — як Мазеллі зустрівся з Михайлом?

— Мазеллі?..

— Так, Мазеллі… Мене бентежить усе це тому, що Мазеллі… кгм… наш агент.

— А що на це питання відповів вам заарештований? — нічим не виказуючи свого здивування, спитав Карранті.

— Відповів дивно… Нібито партизани одержували від Мазеллі необхідні відомості…

— Що ж у цьому дивного?

Дивне те, що покійний Мазеллі працював на партизанів….

— А ви певні, що він не працював на них?

— Абсолютно певен.

— Підстави?..

— Він особисто виказував нам агентів партизанів.

— Про це знали партизани?

— Про те, що їхні агенти схоплені гестапо?

— Ні, про те, що їхніх агентів виказує в Трієсті Мазеллі?

— Не знаю.

— Так ось: коли б партизани знали що Мазеллі видає їхніх агентів, то його давно не було б у живих… Зачекайте-но… Ми, здається, натрапили на вірний слід…

Ну звичайно! Партизани могли дізнатися, що Мазеллі веде подвійну гру, і вирішили покінчити з ним. Ви ж знаєте, як вони поводяться із зрадниками.

— Невже ви серйозно думаєте, що Мазеллі був заодно з партизанами під самим моїм носом?

— А чого б і ні?.. Старий, видно, працював чисто… — недовір'я не зникло з обличчя Шульца й тоді, коли Карранті, підійшовши до нього, тихенько сказав:

— Мені доводиться відкрити вам один секрет… Мазеллі вів потаємну гру!..

— Яку ж іще? — вигукнув Шульц. Він відчував себе остаточно збитим з пантелику.

— Ви, звичайно, не могли знати, що Мазеллі є резидентом американської розвідки в Трієсті.

— Цього не може бути!

— Може. А інакше, як би я опинився в нього?.. Ви над цим не подумали?..

— Хай йому дідько! Чекайте-но: а він знав, що партизани розшукують вас?

— Мабуть, знав.

— Але чому ж тоді він не передав партизанам, що ви перебуваєте в нього?

— Не знаю… Очевидно, з тієї простої причини, що він особисто відповідав за моє життя. Адже він працював і на нас…

— А ви догадувалися, що він зв'язаний з партизанами?..

— Деякі здогади, звичайно, були. Але старий умів замітати сліди.

Шульц замислився. Доводи Карранті були вагомі. Та й не буде ж він обманювати їх! Хіба ж не він виказав їм Марту Кобилі, Ніколича та багатьох інших агентів партизанів? Це досвідчений розвідник, на нього можна покластися.

Треба буде, до речі, допитатися в Михайла, чому він убив Мазеллі? Поки що він відповідає на це питання плутано.

— Гм… — Шульц знизав плечима, — усе підозріло збігається!

— А чому це вас так хвилює?

— Чому?.. Бачте, мені в цьому місті багатьох доводиться допитувати. Але навіть під тортурами вони не виказували своїх спільників. Вони мовчки здихали. Найбезстрашнішим у них вважався Михайло. І раптом він узяв та й розкрив нам усі свої карти.

— Коли я був у бригаді, — неквапливо почав Карранті, спокійно поплескуючи долонею по підлокітнику крісла, — то чув там одне досить дотепне російське прислів'я: «Страх має великі очі». І зараз, слухаючи, як ви вихваляєте Михайла, я згадав це прислів'я… Чому ви так боїтеся його? І навіть зводите в ранг легендарних героїв. Адже він, по суті, тільки те й робив, що пробирався в будинки, зайняті німцями, залишав там вибухівку і безкарно втікав. Йому щастило не тільки тому, що він сміливий і невловимий, але й тому, що ви погано працюєте. Ви перебільшуєте його хоробрість і силу. А такі, здебільшого, й розкисають при першому ж провалі. Не він сам налякав вас, а гуркіт вибухів у Трієсті. Ви кажете, що росіяни фанатики? Так. Але ж не всі? І чому б Михайлові не визнати дальшу боротьбу безнадійною… Від російської армії вони ізольовані. А в партизанському з'єднанні в них немало ворогів, їм доводиться боротися на два фронти. А це вимотує.

— Але ж він знає, що його повісять.

— А йому тепер байдуже. Взагалі робіть з ним, що завгодно. Я більше не вмовлятиму вас.

Шульц підвівся з місця. Що ж, Карранті по-своєму має рацію. Чи не занадто вони й справді роздули всю цю історію з Михайлом?.. Адже це правда, що досі гестапо працювало вкрай погано.

Зараз же Шульцу траплялася пагода довести, що гестапівці не сидять склавши руки. Кінець кінцем, ким би не був спійманий ними Михайло, Шульц, повісивши його, нічого не втрачає. Навпаки, цією стратою він зламає дух міської голоти. Пора вже, нарешті, розвіяти міф про невловимого партизана!

На всякий випадок Шульц, виходячи, спитав:

— А що, як ми завербуємо Михайла?

— Навіщо?.. Все, що могли, ви з нього витягли. А посилати його знову до партизанів небезпечно. Вони зрозуміють.

Страта Михайла була призначена на наступний день, о дванадцятій годині, на майдані віа Гранде.

Ще зранку націсти заходилися зганяти на майдан усіх мешканців міста. Незабаром весь майдан був заповнений. Дахи будинків обліпили хлопчаки, одягнуті в мальовниче лахміття.

Шибениця, споруджена на високому помості, щоб усі бачили, як відбудеться страта, була оточена двома рядами есесівців: вони стояли лицем до натовпу, тримаючи автомати напоготові.

В цей день у місті було подвоєно патрулі. Трієст, за висловом Шульца, «замкнули на замок», щоб партизани не змогли перешкодити страті.

Без п'яти хвилин дванадцять на майдан з гуркотом в'їхало кілька автомашин, з яких висипали озброєні солдати; розштовхуючи людей прикладами автоматів, вони проклали в натовпі довгий, вузький коридор, по якому пройшли спочатку гестапівці, потім Шульц у супроводі ад'ютанта й, нарешті, заарештований. Він ішов повільно, гордо звівши голову. Побачивши його, натовп подався був уперед, але, наткнувшись на есесівський заслон, знову відкотився, схвильовано загув…

«Скоріше б кінчалася ця комедія», гидливо подумав Зденек, позираючи на людей, прислухаючись до їхніх співчутливих голосів… Зненацька небо над майданом забіліло від листівок: вони кружляли в повітрі, плавно опускалися на натовп. Один з гестапівців, що йшов поруч з Михайлом, схопив листівку, розгорнув її. Зденек з цікавістю заглянув краєчком ока в листівку. «Не бійся, Михайле!» прочитав він.

Кілька листівок передали Шульцу. Він перебіг очима написи, придумані хлопчаками: «Ми тебе не забудемо, Михайле!», «Хай живе Михайло!», «Ми будемо такими, як ти!»

Шульц позеленів од люті.

— Стріляйте! — вигукнув він, тупаючи ногами. — Стріляйте в цих шибеників!

Гестапівці дали по дахах кілька черг з автоматів. З дахів доносилися свист і лайка хлопчаків, хтось пронизливо крикнув, цей крик змішався з криками людей, що були на майдані. Натовп захвилювався, жінки кинулися в під'їзди навколишніх будинків… Хлопців з дахів наче вітром здуло. Лише біля однієї з ринв повисла вниз тоненька мертва дитяча рука.

Зденек лишався байдужим до всього, що відбувалося довкола. «Швидше б кінець», знову подумав він, наближаючись до шибениці, його підштовхнули ззаду, і він зійшов на поміст. «Усе йде, як задумано… Зараз мені зв'яжуть руки…» йому зв'язали руки.

«Отже… Залишається тільки зачитати вирок… І все!» Зачитали вирок.

«Тепер усе гаразд… Ах так, мені ж потрібно ще_ піднятися на цю високу табуретку… Ну от, ритуал закінчено повністю… я, здається, поводився не так уже й погано… Зараз он з-за того будинку виїде машина… ні, мабуть, мотоцикл… З нього зійде есесівець, вручить Шульцові депешу, і я врятований… Швидше б закінчувалася ця безглузда комедія! Огидно бачити очі цих людей, сповнених скорботи й співчуття!.. Перестріляти б їх усіх! Усі вони заодно з Михайлом. Ну та я запам'ятаю їх… Запам'ятаю!»

Тут він помітив, що один з гестапівців, довготелесий, з засученими рукавами, що оголювали волохаті руки, підносить до його голови зашморг.

«Що це? — захвилювався Зденек, з тривогою позираючи довкола. — Про це ми не домовлялися. Навіщо це їм знадобилося? Для повноти ефекту? Ні, тут щось не те! Де ж ця людина, чому вона не приїжджає? Ідіоти, чого вони зарепетували! Можна подумати, що мене й справді… Чекайте ж!»

У Зденека від жаху побільшали очі, він хотів крикнути щось, але довготелесий гестапівець, накинувши на нього петлю, спітнілою долонею затиснув Зденеку рот. Шульц махнув рукою, з-під ніг Зденека вирвали табуретку, й тієї ж миті в місті пролунав оглушливий вибух такої сили, що люди на площі відчули, як здригнулася під їхніми ногами земля. Задзвеніли сотні шибок, що повилітали від могутньої вибухової хвилі. Спочатку ніхто не міг зрозуміти, де саме стався вибух, і натовп на мить завмер, а потім хлинув у напрямі до фашистської казарми. Майдан спустів. Тільки труп Зденека погойдувався під охороною двох есесівців. Решта націстів, змішавшись з натовпом, кинулися до місця вибуху.

Карранті був розлютований нахабством партизанів. Серед білого дня під самим носом у гітлерівців висадити в повітря велетенську казарму! Це був нечувано зухвалий виклик!

Цей вибух дуже пошкодив і Шульцу — «міф» про Михайла жив і далі.

Треба сказати, що Шульц після довгих роздумів остаточно прийшов до висновку, що вішає не знаменитого партизанського розвідника, ім'я якого гримить по всьому Адріатичному узбережжю.

Щоправда, багато дечого говорило про те, що вони повісили людину, яка мала відношення до партизанів. Слова повішеного, що він їх викрикнув Карранті перед тим, як його схопили, і про які охоронники доповіли як про «загадкові», для Шульца зовсім не були загадковими і лише підтверджували, що перед ним особа, яка знала Карранті по бригаді. Досить правдоподібно пояснив затриманий наприкінці допиту й причини, через які він стріляв у Мазеллі: він сказав, що дістав наказ із штабу бригади розстріляти італійця за зраду, зустрівся з ним у торговельному кварталі й попросив старого провести його у військовий порт.

Може, це був звичайний партизан, який видав себе за Михайла? Ні, навряд… Тут явна, хоча й не зовсім зрозуміла, підтасовка карт. Та не будеш же говорити про свої сумніви Карранті — американському розвідникові, який встиг уже обвести Шульца навколо пальця. Росіяни перемагали на сході; союзники, налякані російським наступом, загрожували з заходу; ось-ось відкриється другий фронт. З Карранті доводилося жити в згоді.

Після довгих роздумів Шульц заспокоїв себе тим, що за всяких обставин страта відіграє позитивну роль — населення міста буде приголомшене мнимою загибеллю Михайла.

І ось вибух зірвав задум Шульца…

Карранті перебрався в розкішні покої Мазеллі. Тепер у всіх кімнатах, особливо у вітальні, стало просторо, і вона більше не нагадувала комісійну крамницю, захаращену всілякими рідкісними речами, а стала схожою на дорогий номер готелю в південних штатах Америки.

Вечірні відвідини клієнтів і «вечори кохання» в будинку Мазеллі припинилися. Це не викликало здивування: не стало господаря.

Карранті вирішив залишити при собі лише покоївку Анну. Вона, як пересвідчився американець, уміла тримати язик за зубами й, крім того, знала, кого впускати до нього, а кому не відчиняти дверей.

Вдало проведена операція дала Карранті чималі гроші. Він відчув себе вільніше. Справи його посувалися добре.

Якось уночі в приймальні різко задеренчав дзвінок. Карранті викликав до себе Анну.

— Поглянь-но, хто там, — наказав він.

Дзвонили не так, як звичайно. «Хто ж це може бути?» в тривозі подумав Карранті. Анна в туфлях на босу ногу пробігла по коридору; лунко стукаючи каблуками по холодних мармурових сходинах, вона спустилася вниз і, добігши до дверей, злякано спитала:

— Хто там? Що вам потрібно?

Замість відповіді, у вузеньку щілину, яка служила для передачі листів, всунули маленький конверт. Покоївка була так налякана, що спочатку не наважилася на віть доторкнутися до нього. Та потім, зібравшись з духом, простягла руку, схопила конверт і побігла назад, до Карранті.

Він встиг уже одягтися і перехопив покоївку в вітальні.

— Що? — спитав коротко.

Жінка мовчки подала йому конверт. Карранті вихопив конверт з її рук, розпечатав, прочитав записку. Лице в нього зблідло, він закусив верхню губу.

— Я повинен піти, — промовив Карранті. — Може статися, що я повернусь дуже пізно. Двері нікому не відчиняй.

Карранті вийшов через чорний хід. Опинившись на вулиці, він повернув праворуч і квапливо подався нагору по віа Фортуна.

Добравшись до північної частини міста, Карранті зупинився біля довгого одноповерхового цегляного будинку, що правив колись, очевидно, за продовольчий склад, вийняв свій портсигар і закурив сигарету. З темряви вийшов молодий чолов'яга в чорному лискучому дощовику.

— Чого це вам не спиться вночі? — спитав він по-німецьки.

— Страждаю безсонням! — по-англійськи відповів Карранті.

— Все гаразд! — посміхнувся молодий чоловік, також перейшовши на англійську мову. — Ходімо.

Вони звернули за ріг. Молодий чоловік штовхнув плечем масивні старі ворота. В занедбаному саду стояв темного кольору лімузин.

— Сідайте, — запропонував чолов'яга. — І пробачте, що сам не зайшов до вас: у вас могли бути сторонні.

Ледве встиг Карранті влізти в машину, як вона рвонулася вперед. Виїхавши на вулицю, машина помчала не по шосе, а путівцем. Німці ним ніколи не їздили, тому він не контролювався партизанами. Дорога вела в напрямі Італії. Молодого чоловіка, що так хвацько керував машиною, Карранті не знав і вирішив не встрявати в розмову з ним. Дорога видалась йому довгою і втомлюючою.

Вдалині, збоку, мигтіли обриси одноповерхових кам'яних будинків з пласкими дахами; вони зникали, і знову тяглися пустинні пагорби… Так вони їхали близько двох годин. На розвилці доріг їх зупинив італійський патруль. Молодий чоловік назвав пароль, і італійці пропустили машину. Дорога стала нерівною, але молодий чоловік вів машину так само швидко. Стрілка спідометра тремтіла, наближаючись до сорока миль. Невдовзі почався узвіз, а ще за годину з чвертю машина стрімко помчала вниз. Вітер свистів у вухах Карранті. Тримаючись обома руками за спинку переднього сидіння, Карранті напружено дивився на дорогу. Попереду замерехтів вогник. Машина різко загальмувала за два метри від шлагбаума. Знову до них підійшли італійці, і знову молодий чоловік назвав той же пароль. Переїхавши через залізничне полотно, вони вихопились на гладенький, вторований шлях. Стрілка спідометра міцно закріпилася на 70 милях. Погода стояла тиха, а за вікнами машини, здавалося, свистів і шаленів вітер. Промайнули будинки. Було таке відчуття, ніби машина просувається велетенськими, але в той же час плавними стрибками. Ось вона пірнула поміж двох прямовисних скель і вихопилась на пустинний берег моря. Водій зменшив швидкість, і машина підкотила майже до самої води. Молодий чоловік квапливо вийшов з машини.

— Прошу за мною!

Біля самого берега погойдувався на хвилях торпедний катер, на якому їх чекали два матроси в американській формі. Молодий чоловік спритно скочив на борт катера і простяг руку Карранті. Але той не прийняв руки: він теж умів стрибати.

Карранті стримано привітався з матросами. До стерна катера став його провідник. Заторохтів мотор, катер полинув по невеличких хвилях. Ніс катера здибився, Карранті обдало бризками солоної морської води.

— Тримайтесь! — крізь рев мотора крикнув до нього стерничий.

«Непогано вишколений! Даремно тільки хизується, — подумав Карранті, придивляючись до свого супутника. Він, очевидно, пройшов ту саму школу, що й Карранті. — Мабуть, уміє надвлучно стріляти й носити фрак…

Цікаво, як би він тримався, коли б йому довелося зіткнутися з Михайлом?»

Коли вони від'їхали далеко від берега, молодий чоловік вимкнув мотор. Ніс катера нахилився і торкнувся води. Поблизу почувся дзвін, і катер повернув туди.

Незабаром Карранті побачив горб підводного човна, що виступав із води.

— Прийміть на борт! — вигукнув провідник. Він знову першим опинився на борту, знову простяг Карранті руку, та Карранті й на цей раз обійшовся без його допомоги.

— Прошу вниз! — зупинившись біля піднятого ковпака люка, сказав провідник. Карранті почав сходити вниз по вертикальному трапу. Провідник фамільярно гукнув йому вслід:

— Бажаю удачі!

Карранті йшов коридорами човна, й матроси, на мить одірвавшись від своїх справ, проводжали його цікавими поглядами. Адже це через нього їм довелося зробити небезпечну вилазку, припливти сюди з самого півдня Італії…

Пробираючись до кают-компанії, Карранті виразно пригадав віллу у Флоріді. Тоді Карранті зрозумів, що він уже не належить сам собі… Таке ж саме почуття оволоділо ним і зараз.

Ось і двері кают-компанії. Карранті зупинився, постукав, йому відчинив сам капітан. Та Карранті не звернув на нього уваги. Погляд його зупинився на огрядному чоловікові, який погойдувався в плетеному кріслі-качалці. Чоловік був у світлому костюмі. Груди й лице його закривала газета, яку він читав, і Карранті бачив лише широкі штани, світлі легкі туфлі й тонкі шкарпетки в дрібну зірочку. Капітан вийшов і причинив за собою двері. Карранті й далі стояв нерухомо, чекаючи на запрошення.

— Сідайте! — почув він низький дзвінкий голос.

Карранті мовчки підійшов до столу, на якому стояли сифон з содовою водою і недопита пляшка віскі, й сів напроти огрядного чоловіка. Той склав газету, кинув її на розкладний диван. Тільки тепер Карранті розгледів його лице. Він швидко встав і шанобливо виструнчився перед товстуном у качалці. Це був один із видатних радників «шістдесяти сімей», Гаррі Стоун. На Уолл-стріті всі називали його «людиною, яка робить погоду», або «бюро погоди». Ліва частина обличчя Стоуна була паралізована, глибока зморшка викривляла лівий куток великого рота, що надавало обличчю виразу гидливості.

— Сідайте ж! — знову пролунав його голос.

Карранті сів.

Стоун перестав погойдуватись, подався вперед і сперся руками на стіл. Він дивився на Карранті так, ніби хотів як слід розгледіти не тільки його обличчя, а й душу.

— Ви знаєте, чого я вирушив у цю подорож? — спитав він.

— Ні, шеф.

— То знайте: для того, щоб зустрітися тут з вами, мені довелося обігнути весь італійський чобіт!

— Так, шеф.

— І сподіваюсь, ви розумієте, наскільки серйозні справи, що змусили мене…

— Так, шеф.

— Ось що, Чарлз. Нас цікавить доля Трієста…

— Розумію, шеф.

— Ні, Чарлз, — байдуже і ніби стомлено махнув рукою Стоун. — Ви цього не розумієте! Не заважайте мені говорити, слухайте уважно… Колись ви дивилися на речі значно ширше, ніж тепер. Та, очевидно, обстановка в Трієсті впливає на вас несприятливо. Слухайте, Чарлз. Нам не можна втрачати Трієст. Втрачаючи його, ми втрачаємо велику військово-морську базу.

— В Трієсті дуже важко працювати, шеф.

— Тому-то ми й послали туди саме вас, Чарлз.

— Дякую, сер.

— Рано дякувати, голубе. Ви не виправдали нашого довір'я, — несподівано сказав Стоун.

Карранті схопився.

— Сідайте!

Стоун вийняв з бокової кишені газету й подав її Карранті:

— Що все це значить?

Карранті мовчки розгорнув газету. Це був номер «Іль Пікколо», де під галасливим заголовком докладно, з фотоілюстраціями розписувалась історія смерті Мазеллі й спіймання Михайла.

— Скільки ви заробили на цій комедії? — презирливо поморщившись, спитав Стоун.

— За голову Михайла було обіцяно п'ятсот тисяч марок.

— Але ж ви самі не вірите, що повішений — Михайло.

— У мене є підстави…

— А в мене немає ніяких підстав, — перебив його Стоун. — Ви повісили нашого агента Зденека, заспокоїли цим націстів і дали можливість справжньому Михайлові безкарно господарювати в місті. Пожалували й накоїли лиха!..

— Це не зовсім так. Вам, сер, я можу розповісти все…

— Зобов'язані, — похмуро буркнув Стоун.

— Коли я побачив Зденека, я вирішив скористатися з того, що він схожий на горезвісного Михайла.

— А це доконче було потрібно?

— Страта Михайла мала залякати міське населення, зламати, підірвати його дух. А справжнього Михайла нам нічого боятися. Він убитий.

— Дурниці.

— Але ж я сам його вбив!

— То якого ж ви дідька мовчали раніше? Дурниці, Чарлз, усе це дурниці. Я, може, й повірив би вам, коли б вибухи в Трієсті припинилися. Але ж вони все ще лунають. Михайло живий, він діє! Справа однак не тільки в Михайлові, Чарлз. Захопившись дрібницями, ви забули про нашу основну мету! Те, що відбувається зараз на сході, Чарлз, це тільки гра в війну. Через рік ця гра благополучно скінчиться, і ми почнемо готуватися до справжньої війни, яка й вирішить долю планети. А для того, щоб майбутня війна закінчилася на нашу користь, нам треба створити цілі сузір'я військових баз. Однією з найважливіших баз є Трієст.

Стоун помовчав.

— Тепер, сподіваюсь, ви розумієте, що час уже облишити дрібні інтрижки, якими ви займаєтесь у Трієсті, і почати по-справжньому діяти. Чиїм би не був Трієст, він повинен бути нашим. Підкуповуйте всіх, кого тільки можна. І не забувайте, що ваші американські покровителі встократ багатші, ніж ті, хто заплатив вам гроші за голову нікчемного пройдисвіта. Ви можете розраховувати на нашу щедрість, але пам'ятайте, що ми не любимо кидати долари на вітер. Ви зрозуміли мене, Чарлз?

— Так, сер.

— Висновок з цього?..

— Не зариватися.

Стоун спідлоба схвально поглянув на Карранті, але сказав з попередньою суворістю:

— Це вже, до речі, не перший агент, якого ви відправляєте на той світ. Пригадайте історію з «номером двадцять третім». Цього всього досить, щоб посваритися з вами. Ви уявляєте, звичайно, чим це вам загрожує? — Стоун раптом посміхнувся. — Але, відверто кажучи, мені подобається, що ви вмієте робити гроші. Правда, коли б я зараз не збільшив утроє вам гонорар, то не був би певен, що ви працюватимете на нас, а не на себе. Вчинки свої треба вміти виправдувати, голубе, тому що боротьба за гроші має свої закони, і закони ці вимагають принаймні ілюзії безкорисливості. Чого, крім грошей, досягли ви цією бутафорською стратою? Ви хотіли позбутися Михайла, ви вішаєте мнимого Михайла, щоб зламати дух голоти, яка все ще бореться, а голота не вірить вам, бо Михайло і далі висаджує в повітря будинки. Та коли навіть і не Михайло — хіба не все одно… Розмаху побільше, розмаху!.. Не забувайте, що в партизанських штабах є наші люди. А втім, це для вас не новина… Вам потрібні зараз гроші, Чарлз?

— Ні, шеф.

— Ви задоволені ІІІульцом?

— Він бездарний.

— Гаразд, я подбаю, щоб у Трієст послали дивізію відбірних націстів для боротьби з партизанами. Це трохи полегшить вашу роботу.

— Дякую, шеф.

— Як обслуговують вас наші агенти?

— Не нарікаю, шеф.

— Ви знайдете дорогу назад у Трієст?

— Так, шеф.

— Бажаю удачі! — сказав Стоун, підводячись з плетеної качалки.

— Дякую, шеф. Вважайте, що Трієст у вашій кишені!

— Амінь! — посміхнувся, нарешті, Стоун.

Прощаючись, він удостоїв Карранті рукостискання. Коли Карранті вийшов на борт підводного човна, починало розвиднятися.

— Підвезти вас? — запропонував уже знайомий йому провідник.

— Дякую, — гордовито посміхнувся Карранті, — я сам.

Скочивши в катер, він став до стерна і, зачекавши, поки матроси віддадуть кінці, включив мотор. Катер рвонувся вперед, мов розлючений гусак, що, розправивши крила, напівбіжить, напівлетить по воді… Раптом Карранті побачив, що від берега одірвався ще один катер і помчав, полетів хвилями їм назустріч… Карранті трохи зменшив швидкість, щоб розгледіти, хто ще прибув до Стоуна… Та зустрічний катер майнув з такою швидкістю, що Карранті ледве встиг помітити двох пасажирів, одягнених чи то в німецьку, чи в італійську військову форму. «Зараз Стоун, — з посмішкою подумав Карранті, — створить для них ілюзію безкорисливості. Ну, звичайно ж, він приїхав сюди не тільки для того, щоб зустрітися зі мною! Було б смішно, коли б Стоун тільки з-за мене обігнув італійський чобіт! Ні, тут справа серйозніша…»

Діставшись до берега, Карранті сів за кермо лімузина, що чекав його, й опівдні приїхав у Трієст. Машину він завів прямо в двір свого будинку і, як завжди, піднявся нагору через чорний хід.

Перше, що йому хотілося, — це відпочити, а потім уже почати діяти.