На далеких берегах

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

На час повернення Мехті Вася вже потроху одужував. Гарячка в нього минала, й одного разу, розплющивши ще затуманені очі, він побачив свого друга, який сидів, схилившись над ним.

— Мехті! — радісно прошепотів Вася, і вони обнялися так, наче не бачились довгі роки.

Мехті ні вдень ні вночі не відходив од Васі. Зовсім недавно Вася, наче сиділка, доглядав Мехті, а тепер Мехті няньчився з Васею. Коли Вася трохи зміцнів, Мехті почав супроводжувати друга в його коротких прогулянках. Не можна було без хвилювання дивитися, як бережно підтримував він Васю, коли той кульгаючи йшов до лужка, на сонечко, щоб погріти своє ослабле тіло.

Штаб бригади був зараз ще вище в горах; і, сидячи на камені, друзі дивилися вниз, у глибоку ущелину, звідки несло теплою вологою й пахощами молодої трави. Високі гори заслоняли їм світ. А як би їм хотілося побачити за похмурим громаддям квітучі далі рідної землі!..

— Зараз наші хлопці готуються до екзаменів. Мине ще два місяці, і — прощай, школо! Та яка там школа, я зараз був би вже на третьому курсі інституту! Якби не війна, звичайно…

І Вася згадав батька й матір, яких давно вже не було на світі. Пригадав і себе в роки війни, втечу з фашистської неволі, жорстокі сутички з гітлерівцями (скільки їх він уже знищив власними руками!), народжене в диму й полум'ї боїв перше палке кохання…

Відтоді як вони знову стрілися з Мехті, Вася жодного разу не вимовив ім'я Анжеліки. Це здивувало Мехті, та він мовчав, боячись роз'ятрити рану друга. І тільки питав себе: «Чому він не говорить про неї? Чому нічим не хоче поділитися зі мною? Може, я допоміг би йому в горі!»

Становище, в якому опинилася бригада, було дуже скрутне: німці контролювали всі дороги, що вели в Трієст, зв'язок з сусідніми партизанськими з'єднаннями ще не був налагоджений. Спроби місцевих селян пробратися до партизанів, щоб передати важливі відомості, в яких був зацікавлений штаб, зазнавали невдачі. Німці хапали їх і привселюдно розстрілювали.

В Трієсті й далі каламутив воду Карранті. Принагідно він брав участь у каральних операціях німців; Шульц рекомендував його німцям як свого нового агента, і це давало можливість Карранті розгорнути в місті широку діяльність: він підкуплював, залякував, укладав темні політичні угоди.

Останнім часом зовсім розперезалася фашистська газета «Іль-Пікколо». Вона щодня друкувала небилиці про перемоги гітлерівських армій на російському фронті про розгром німцями партизанських загонів і в тому числі цілої бригади з корпусу імені Гарібальді.

Треба було знищити друкарню фашистської газети.

Ферреро й Сергію Миколайовичу не хотілося знову посилати Мехті в Трієст, але довелося доручити це завдання йому — він краще за інших орієнтувався в центральній частині міста.

Минуло три тижні відтоді, як Мехті був «посланий» Шульцом до партизанів. Шульц говорив йому, що повернеться в Трієст через тиждень і там зачекає на свого агента. Проте Шульцу було, очевидно, не до агентів. Він окопався в Плаві й мав під своїм наглядом усі підступи до міста.

Це була боротьба на витримку. Партизани сиділи без продовольства й медикаментів, невистачало й боєприпасів. Але й націстам доводилося скрутно. Селяни ховали від них усе їстівне, а підвіз із міста був утруднений: у горах обози могли захопити партизани. Серед націстських карателів, що звикли до ситого життя в Трієсті, почалися хвороби. В солдатів кровоточили ясна, набрякали йоги.

Голодні, люті, вони вдиралися в хати селян і, не знайшовши там нічого, знищували все, що можна було знищити. Жінки, старики й діти залишали свої домівки й перебиралися в навколишні гори. Спустіло кілька селищ…

Із семи грузовиків з продовольством, відправлених з Трієста, до Шульца змогли прибути тільки три, а цього невистачало на всіх. В першу чергу годували офіцерів. Солдати ремствували… Хворі лишалися без догляду, на двадцятий день довелося поховати сім солдатів, а ще через два дні кількість померлих від хвороб збільшилась до тридцяти. Тоді Шульц вирішив зняти осаду й відступив назад у Трієст. Відступати німцям довелося з боями… Несподівані наскоки невеликих селянських загонів, що засіли в горах, завдавали відчутних втрат. Шульц увійшов у місто, не дорахувавшись двохсот солдатів.

І знову на гірських стежках, що вели до партизанів, з'явилися жінки з кошиками на головах. Звідусіль потяглися в бригаду групи селян: нове бойове поповнення.

Знову почали злітати в повітря залізничні мости, які фашисти встигли відбудувати під час облоги. Поїзди сходили з рейок; тунелі обвалювалися на голови гітлерівців. Виведені з ладу залізничні дільниці партизани брали під свій контроль і нав'язували бої ремонтним бригадам націстів.

Партизани перемелювали сили німців, нещадно громили карателів. Це були важкі бої, в яких і самі партизани зазнавали чималих втрат.

Найскладнішими операціями керував Ферреро й Сергій Миколайович.

Активність партизанів була настільки великою, що в Берліні спеціально обговорювалося становище на Адріатичному узбережжі. Вирішено було послати туди велике каральне з'єднання під командуванням одного з найпідліших убивць і катів, полковника Курта Гульбаха, який повинен був, нарешті, розгромити партизанів.

Партизани про це ще не знали. Встановивши свій контроль в околицях Трієста, вони готувалися до дій і в самому місті, маючи на увазі дві мети: деморалізувати гітлерівців і допомогти трієстинському підпіллю.

В штабі бригади розроблявся план наступних операцій. Тоді ж вирішено було вивести з ладу друкарню «Іль-Пікколо».

В години, коли Мехті йшов на засідання штабу, Вася, залишившись сам, поринав у роздуми… Рана на його нозі майже загоїлась, а проте він відчував біль, коли ходив більше, ніж звичайно. Вася всіляко приховував це від Мехті. Він знав, що в штабі йде розмова про Трієст, і боявся, що його через поранення не пошлють до міста.

Мехті, справді, хоч і розумів, що Вася прагне мерщій потрапити в Трієст, твердо вирішив не брати його з собою: хай поки що відпочине, поправиться. Ферреро порадив йому взяти напарником Сільвіо.

Дізнавшись про це, Вася пішов переживати образу на високу скелю, де колись мостили свої гнізда орли.

Спершу він сидів, обхопивши коліна руками і дивлячись у якусь точку поперед себе… Потім його увагу привернули Сільвіо й Віра Ніколич. Віра сиділа на пеньку. Сільвіо стояв поруч…

Вася давно вже помічав, що Сільвіо весь час крутиться біля Віри Ніколич. Коли вони з Мехті витягли її з «комбінату» на віа Фортуна, Віра на вигляд була ще зовсім підлітком, а зараз, хоч минуло не так уже й багато часу, стала вродливою дівчиною. Здавалося, вона, наче молодий пагінець дерева, чекала тільки весни, щоб розцвісти. Енергії в неї було аж надто багато: вона допомагала жінкам прати, куховарити, носила воду в коновках, ходила по хмиз, розпалювала багаття, латала білизну.

А Сільвіо зовсім не змінився: він, як і раніше, лишався вузькоплечим, смаглявим парубчаком, тільки рухи його стали більш впевненими та голос твердішим.

Вася бачить, що Сільвіо нахилився до Віри, щось шепоче їй. Віра слухає, щоки її рожевіють, вона ледь помітно хитає головою. Сільвіо бере сокиру, зникає за деревами. Віра з байдужим виглядом підводиться з пенька, обтрушує плаття, бере свою коновку і теж простує в хащі. Вона намагається йти не кваплячись, спроквола, та ноги не слухаються. Дівчина майже біжить. Трохи згодом із гущавини виходить і Віра й Сільвіо: за плечима в нього хмиз, у руках коновка з водою. Він звалює хмиз біля одного з наметів.

Вася пригадує день, коли він і Сільвіо вовтузилися з секретарем Росселіні. Спритно тоді Сільвіо зв'язав сварливу покоївку!.. Там він тримався як мужчина, а поруч з Вірою здається дитиною.

І ця дитина піде в Трієст з Мехті замість нього, Васі! Ні, треба негайно ж порозумітися з Мехті.

Коли Вася проходив повз Сільвіо, той погукав його:

— Поздоров мене, Васю, іду з Михайлом у Трієст висаджувати в повітря «Іль-Пікколо»!

Спохватившись, що для Васі ця новина не дуже приємна, Сільвіо співчутливо додав:

— А тобі треба трохи підлікуватися.

Сільвіо і здивувало й образило те, що Вася пройшов, не сказавши йому ні слова.

Мехті був зайнятий, — збирався в дорогу. На думку нетерплячого Сільвіо, він щось надто довго возився біля свого намету.

— А-а, Вася, — намагаючись не дивитися на юнака, що підійшов, сказав Мехті. — Як твоя нога?

— Хоч комаринську танцюй! — бадьоро вигукнув Вася, розуміючи, чому Мехті почав саме з цього запитання.

Мехті заклопотано вкладав у сумки вибухівку, ретельно перевіряв капсулі детонаторів.

— Слухай-но, Мехті… Хіба я був тобі поганим напарником? — ображено спитав Вася.

— Ти прекрасно знаєш, що я цього не думаю! — відповів Мехті, і далі пораючись біля вибухівки. — Але я не вірю, що ти можеш танцювати комаринську!

Вася не здавався:

— Але ж тобі соромно, Мехті! Ти навіть в очі мені не можеш дивитися!

Мехті випростався, обернувся до Васі й рішуче сказав.

— Не візьму я тебе з собою, Васю! — і лагідніше додав: — На цей раз не візьму.

— Але чому?..

— Сам знаєш!

— Комаринська?

— Ти ж поки що нездужаєш, Васю. І якщо ти сам про себе не хочеш турбуватися, мені доводиться взяти це на себе.

— А може, ти просто боїшся, що через мою незграбність ми потрапимо в лапи німців?

Мехті посміхнувся:

— Ні, я справді тільки про тебе турбуюсь. Відпочинь… Треба ж і іншим спробувати себе в ділі.

— Чого ж варта наша дружба, Мехті, — з болем сказав Вася, — коли тобі так легко замінити мене кимось іншим! Ти, очевидно, думаєш: ну що він робив, коли я брав його в Трієст? Носив сумки з вибухівкою, та й годі! А це може зробити кожний! Ні, Мехті, поруч з тобою йшов Василь, готовий в першу-ліпшу хвилину віддати за тебе життя! Тепер я шкодую, що мені не випала нагода довести тобі це!

Мехті мовчав, а Вася й далі палко переконував його.

— Ну, що з того, що я шкандибаю? Хіба мало тепер кульгавих німців! Адже для стороннього ока це не так уже й погано, коли я почну трохи шкандибати. Заїкаюсь же я, якщо це потрібно? Крім того, ми ж прийдемо до міста, коли вже стемніє… До речі, знаєш, мені одна людина якось казала: зорі вранці лягають спати. Ми з тобою, як зорі, ночами не спимо… Правда, гарно сказано?

— Так, — погодився Мехті. — Гарно. Хто це сказав?

Вася відповів не одразу. Він поглянув на друга очима, сповненими горя й гніву, і тремтячим голосом відповів:

— Вона…

— От у тому-то і вся справа, Васю! Я боюся брати тебе з собою! Боюся, що ти наробиш мені клопоту, — грубувато сказав Мехті, сам схвильований не менше ніж Вася.

— Ні, Мехті, ти погано знаєш мене! — похитав головою Вася. — Адже я розумію, яку велику справу ми робимо… Ми не тільки месники, — ми воюємо за волю, за хорошу, добру тишу в світі, яка буде порушуватись тільки привільними піснями — от як у нас на Смоленщині.

— Що ж мені робити з тобою, Васю? — наче міркуючи вголос, промовив Мехті, і Вася зрозумів, що він вагається.

— Як що робити? Взяти мене з собою, і все буде гаразд!

— Тобі буде дуже важко, Васю!

— А тобі легко? Сільвіо сміливий хлопець, я люблю його, але ж він не розвідник!

— І ти колись не був розвідником…

— Все одно! Скажи, з ким ти більше рискуєш? Зі мною чи з Сільвіо?

Мехті подумав про Сільвіо. Так, його можна одягти лише під італійця. Великі чорні очі з крупними зіницями, сповненими пустотливих іскорок, неслухняні кучері — все це зовсім не характерно для німців. А зручніше мати при собі денщика-німця: до нього менше чіплятимуться. І Васю в цьому відношенні навряд чи міг хтось замінити!

— Ну, а коли вже доведеться, — знову заговорив Вася, — то я їм влаштую таку комаринську, що довіку пам'ятатимуть!

До друзів підійшов Сільвіо, схвильований, увесь сяючий від щастя, сповнений палкої нетерплячки.

— Я готовий! — він виструнчився перед Мехті, випнув уперед груди. Мехті зміряв його оцінюючим поглядом. Ні, він зовсім не був схожий на бравого вояку!.. А надто довгий піджак ще більше підкреслював низький зріст Сільвіо.

Віддалік стояла Віра. І з того, як вона перебирала свій фартух, Мехті зрозумів: важко їй розлучатися з Сільвіо, до якого дівчина встигла вже звикнути.

— Доведеться тобі, Сільвіо, зачекати до іншого разу! — розвівши руками, сказав Мехті. — Сьогодні ти залишишся тут…

У Сільвіо витягнулося лице; від несподіванки він не міг вимовити жодного слова: язик наче прилип до піднебіння. Він перевів питальний погляд на Васю, але той тільки винувато посміхнувся у відповідь.

— Не горюй, Сільвіо! — спробував утішити його Мехті. — Коли-небудь я й тебе візьму з собою. А поки що іди до Віри: вона хоче щось тобі сказати.

Сільвіо мовчки повернувся й пішов.

Мехті бачив потім, як він сидів, похмуро втупившись в одну точку, а Віра, рада й щаслива, старалася розвеселити свого друга.

Васю й Мехті проводжав замало не цілий загін. Довго дивилися партизани вслід своїм улюбленцям. Постаті їхні ставали дедалі меншими й меншими і, нарешті, зникли за деревами.

Наступного дня друзі вже підходили до Трієста.

Смеркало… Мехті почув раптом зловісне каркання ворон: над невеликою ямою кружляла зграя галичі. Неясне передчуття стиснуло йому серце. Він пройшов ще трохи, потім зупинився, зняв з плеча речовий мішок і передав його Васі.

— Йди вперед, — сказав він, — я наздожену тебе.

Коли Мехті наблизився до ями, вороння зчинило несамовитий крик і, важко лопочучи крильми, піднялося в повітря й почало кружляти над Мехті.

В ямі були звалені трупи розстріляних гітлерівцями людей. Мехті скинув картуза… і раптом здригнувся всім тілом. Погляд його впав на подолок знайомої картатої спідниці. Увесь похолонувши, Мехті змусив себе ще раз подивитися в яму. Подолок картатої старенької спідниці, нога в бузковій панчішці… Сумнівів не могло бути…

Мехті здавалося, що він ось-ось знепритомніє. Анжеліка! Рідна, невтомна, завжди лагідна Анжеліка! Скільки разом з нею було пройдено доріг, скільки разів їм доводилося разом вириватися з обіймів смерті! Вириватися, щоб потім знову зустрітися з нею… І ось смерть виявилася дужчою… Мехті ступив уперед. Ще мить, і чоловік кинеться в яму. Оглянувшись, він побачив, що до нього йде Вася.

Мехті поквапився йому назустріч.

Нелюдських зусиль коштувало Мехті оволодіти собою. Та ще важче й болючіше було б йому, коли б він знав, яке почуття забрала з собою в могилу бідолашна Анжеліка. Воно бродило в її душі — невиразне, незбагненне, — і коли б Анжеліка лишилася живою, вона б знайшла назву цьому почуттю…

— Ходімо, Васю! — намагаючись говорити спокійно, гукнув Мехті. — Нам треба ще застати священика!

Та Вася не рушив з місця.

— Що там, у тій ямі? — спитав він, втупивши в Мехті допитливий, неспокійний погляд.

— Там трупи. Пригадуєш, вони лежали в ямі, коли ми проходили минулого разу? — відповів Мехті і взяв Васю за лікоть. Вася вирвався від нього.

— Я… ні, щось не пригадую! — прошепотів він і зробив крок до ями.

— Васю! — суворо погукав його Мехті. — Ти починаєш забувати, чого ми йдемо в Трієст!

— Гаразд, — сказав хлопець і повернув од ями.

Всю дорогу до міста Вася мовчав.

Коли вони ввійшли в кам'яну церкву на околиці міста, на них повіяло прохолодою. Під склепінчастими арками церкви, утопаючої в напівтемряві, Мехті зупинив Васю.

— Ти зостанешся тут, — тихо шепнув він, — будь уважним. Ліворуч від тебе двері, що ведуть у двір. А там можна вибратись через паркан. Коли нічого не трапиться, ми зустрінемося з тобою тут же. Стеж, хто сюди входить.

Вася хитнув головою. Мехті пішов у глиб церкви. Там горіла одна-однісінька свічка. В її нерівному вогнику погойдувалися тіні колон і арок, і, здавалося, що церква ось-ось завалиться. Над свічкою схилилася знайома постать поморщеного священика. Почувши кроки, він випростався.

— Добрий вечір, святий отче! — привітався Мехті.

— Добрий вечір, сину мій, — сумовито зітхнув священик.

— Що чувати в місті?

— Бідолашна Анжеліка! — не відповідаючи на запитання Мехті, з болем вигукнув старий. — Як мужньо вона зустріла смерть! Італія втратила кращу з своїх дочок.

Він замовк. Мовчав і Мехті. Потім Мехті стиха промовив:

— Я це знаю, святий отче. По дорозі сюди, метрів за п'ятсот на південь від міста, я бачив яму… Там багато трупів.

Священик похнюпився:

— Бідолашне дитя. Ми поховаємо її.

Мехті поглянув на годинник. Священик зрозумів, що час не жде, і заходився розповідати новини: в Трієст почали прибувати крупні сили націстів, ходять чутки, що це мало не ціла дивізія, призначена для розгрому партизанів; на вулицях безперервні облави. Карранті все ще не вдалося вистежити. Шульц зараз у місті й чекає приїзду якогось Гульбаха, щоб розпочати спільні дії по винищенню в горах третьої ударної партизанської бригади.

Священик провів Мехті й Васю до бокового входу й порадив їм іти до друкарні «Іль-Пікколо» по можливості через робітничі квартали.

— Тут ми розійдемося з вами, — сказав священик. — Ви підете ліворуч, а мені треба за місто. Я мушу виконати свій обов'язок.

Вася й Мехті пішли робітничим кварталом. Це був квартал трущоб. Тхнуло гнилими овочами, ерзац-милом, яким прали тут білизну. З підвальних вікон чути було крики немовлят. За напівзруйнованими огорожами висіли, схрещуючись, довгі вірьовки, на яких сушилося жалюгідне дрантя. Побачивши Мехті й Васю, люди зачиняли двері своїх халуп, а коли воші проходили, двері знову відчинялися.

Вечір був теплий, лагідний. Хороше в такий вечір вийти з темних комірчин, посидіти біля відчинених дверей. Та ніде нема спокою від гітлерівців.

Безпритульні діти порпались у пилюці. У Васі занило серце, він поліз був до кишені, намацав паперові гроші, але одразу ж почув суворе попередження Мехті.

— Не смій. За нами можуть стежити.

Та не встигли вони зробити й кілька кроків, як у них полетіло каміння. Одна з каменюк влучила Васі в плече. Вася обернувся, але дітвори вже не було.

Мехті посміхнувся:

— Що, добре перепало?

— За що це? — здивовано спитав Вася, потираючи забите місце.

— Ти що, забув? Їм не подобається наша форма.

— Ай справді, — засміявся Вася.

— Треба швидше вибиратися звідси! — квапив його Мехті.

Вони прискорили ходу.

Знову знайомі вулиці… Темно, дуже темно. Небо зоряне, а тут — нічого не видно. Та ось яскраво спалахнули промені ліхтарів. Вони з'явилися попереду, ззаду, з боків і почали наближатися до Васі й Мехті.

— Стій! — пролунав різкий оклик. — Ні з місця.

Рука Васі потягнулась до автомата, але Мехті осадив його.

— Спокійно!

Друзів тісним кільцем оточили фельджандарми.

— В чому справа? — спитав Мехті.

— Ану, подивимося, що в цього молодця в сумці, — посміхаючись, сказав начальник патруля — високий на зріст, з червоним, широким лицем, — і простягнув руку до речової сумки Васі.

— Не чіпайте його! — стримано, але владно промовив Мехті.

Начальник патруля ніби цього тільки й чекав. Він ступив крок назад, не відриваючи погляду від Мехті, і неквапливо поліз у кишеню.

Мехті напружено стежив за рукою начальника. Начальник вийняв хустку і, витираючи нею спітніле лице, урочисто заявив своїм:

— Вітаю вас, друзі, це партизани! Бач, і ходять нерозлучно, наче закохані!

Клацнули затвори десятка автоматів. Дула їх вперлися в спини Мехті й Васі.

— Що за комедія? — обурився Мехті.

— Комедія закінчилась, голубе! — вигукнув начальник патруля. — Уже закінчилась!..

— Я мушу попередити вас, пане начальник, — з погрозою в голосі заявив Мехті, — якщо ви негайно ж не припините ваших жартів, вам це не минеться. Врахуйте, у мене термінове завдання.

— О, це ми враховуємо! Ми навіть догадуємося, чиє завдання ви виконуєте!

— Боюсь, що не догадуєтесь, пане начальнику. — Мехті поліз у кишеню, вийняв звідти оранжовий картонний прямокутник і зловтішно сказав:

— Прошу!

Начальник вихопив з рук Мехті картонку, на його обличчі з'явився вираз такої розгубленості, що Вася трохи підбадьорився й прибрав незалежного, навіть трошки нахабного вигляду. В руці начальника була перепустка, видана самим Шульцом — помічником начальника міського гестапо.

Ця перепустка в умовах окупованого Трієста мала велику силу. Начальник патруля був приголомшений.

— Мене цікавить ще одне питання, — вже лагідніше сказав він, — якщо вже пан Шульц дав вам цю перепустку, він мав попередити вас про те, що з учорашнього дня за його ж секретним розпорядженням парні ходіння військових у Трієсті заборонені. Можна ходити втрьох, учотирьох, за п'ять чи шість кроків один від одного. А ви йшли плече в плече! До того ж зараз не рекомендується вештатися по місту з сумками!

— По-перше, — втрачаючи терпець, відповів Мехті, — я не був у місті цілих десять днів. Я перебував поза сферою впливу пана Шульца, і він не повідомив мене про свій секретний наказ. Я був… дідько б його забрав, це вас зовсім не стосується!.. А по-друге, припиніть же, нарешті, цю комедію!

— Ах, он воно що, — спало раптом на думку начальникові, — поза сферою впливу пана Шульца… розумію, розумію. Так би й сказали одразу.

Він подав Мехті перепустку й ввічливо пробачився:

— Прошу пробачення, пане…

— Це вам також не обов'язково знати, — не менш ввічливо сказав Мехті, забираючи перепустку. — Ви й так уже взнали більше, ніж треба було… Хайль Гітлер!

— Хайль! — в один голос відповіли німці.

Мехті в душі ще раз порадів з того, що догадався в свій час запастися оранжовою перепусткою. Такі перепустки Шульц видавав особисто і лише своїм агентам. Добре також, що всюди тепер зірвані оголошення з прикметами Михайла! Невже, до речі, вони серйозно вірять у те, що повісили Михайла?.. Ні, Шульц, здається, не вірить… Може, він усе це зумисне інсценізував, щоб приспати пильність партизанів?.. А сам видав таємний наказ… Треба сказати своїм, щоб вони нікого більше не посилали вдвох. Досить уже морочити німцям голови цими міфічними Михайлами. Небезпечно, можна вскочити в халепу. І не варто сьогодні тягати за собою Васю: адже їх весь час зупинятимуть патрулі. Справді, з кожним днем дедалі важче стає діяти в Трієсті. Надто багато пасток.

— Васю, — сказав Мехті, торгаючи друга за плече. — Ти не підеш зі мною далі.

— Мехті!..

— Тихше… Ти ж бачиш: нам небезпечно ходити вдвох. А що, коли трапляться догадливіші патрульні?.. Сам я якось викручусь. А з тобою — ні.

— Але ж я не можу відпустити тебе самого!

— Васю, — суворо сказав Мехті, — не змушуй мене шкодувати, що я взяв тебе в Трієст.

— Все 'дно, Мехті, я буду з тобою!..

— А я, тільки-но ми зустрінемося ще з одним патрулем, — твердо промовив Мехті, — пошлю тебе з якимось дорученням. Ти ж при німцях не будеш сперечатися?

— Добре!.. — зніченим голосом сказав Вася. — Я лишуся, але якщо тебе довго не буде…

— Гаразд, Васю, тоді можеш діяти на власний розсуд, — дозволив Мехті і, помітивши, як у Васі загорілися очі, посміхнувся: — Я бачу, тобі вже зараз хочеться, щоб мене довго не було. Ну, давай мою сумку.

— А досить буде однієї, Мехті?..

— Для того, щоб вивести з ладу «Іль-Пікколо», цілком досить. Тепер слухай, Васю… Чекай мене ось у цих воротях. Коли я повертатимусь — не виходь до мене, роздивись, чи не стежать за мною. Якщо ні — то доганяй. А як стежать — іди за ними. І після вибуху за всяку ціну постарайся зняти їх. Крайній вихід — стріляти! Можливо, що нам доведеться прийняти бій у місті. Ну, домовились?

— Скоріше, Мехті!..

— Гаразд, чекай.

Коли Мехті звернув на вулицю, де містилася редакція «Іль-Пікколо», він мимохіть стишив ходу. На нього чигала нова несподіванка: весь квартал був оточений есесівцями. Мехті хотів повернути назад, але помітив, що праворуч і ліворуч до нього наближаються есесівці. Вони йшли не поспішаючи, наче на прогулянці. Один помилковий рух міг погубити Мехті. За його спиною були ворота великого будинку. Мехті відчував на своїй спині колючі погляди ще кількох есесівців: із воріт за ним стежили. Мехті намацав у кишені рятівну перепустку.

— Що ви тут робите, пане офіцер? — спитав есесівець, який підійшов першим. — З якої частини?.. Куди йдете?..

«Що мені відповідати йому? — гарячково роздумував Мехті, — показати офіцерські документи?.. Але хто знає, що зараз тут відбувається. Почнуть перевіряти, з'ясовувати — тоді каюк. Може, зіграти перед ним роль Жана Крауса, що йде від партизанів?.. Ні, це їх остаточно спантеличить, вони не відчепляться. Краусом можна бути тільки з Шульцом. Єдина надія на перепустку. І нічого не стану пояснювати їм. А раптом вони не зважать на перепустку й вирішать перевірити, що в сумці?.. Ну, тоді — Краус».

— Е, та він, здається, не розуміє по-німецьки, — насмішкувато промовив хтось ззаду, — чи не росіянин це?..

— І сумка збоку!.. Присягаюсь, що в ній не рушник і не зубні щітки!

— Я вас питаю, пане офіцер, з якої ви частини? — суворіше повторив перший есесівець, у чині капітана. Він не зводив очей з сумки Мехті.

— А я не зобов'язаний доповідати вам, пане капітан, — сказав, нарешті, Мехті. — І прошу не затримувати мене. Я, відверто кажучи, дуже стомився…

— Он як?.. — глузливо посміхнувся капітан. — Ви, очевидно, здалека йдете?.. Не журіться, ми вас влаштуємо на відпочинок.

І коротко скомандував:

— Взяти!

Мехті озирнувся. Довкола суцільною стіною стояли есесівці.

— Коли б ви не пошкодували потім, капітане! — Мехті рвучко простягнув йому свою перепустку.

Капітан довго, уважно вивчав перепустку. Мехті чекав.

— Дива, — ледь чутно пробурмотів німець і спитав: — Звідки ж ви йдете?..

— Судячи з вашого чину й посади, ви повинні знати, що на такі запитання не відповідають.

Пояснення, очевидно, задовольнило капітана. Він підніс руку до козирка:

— Все в порядку! Можете йти далі.

Мехті відійшов уже досить далеко, коли, капітан раптом гукнув його:

— Одну хвилинку!

Мехті вдав, що не почув.

Позаду затупотіли кроки, і голос капітана пролунав уже наполегливіше:

— Зачекайте хвилинку!

Мехті зупинився, обернувся на голос. Капітан підійшов до нього з двома есесівцями:

— Я зовсім забув спитати вас, — посміхаючись, сказав капітан, — може, вам хотілося б побачитись із самим паном Шульцом, який підписав вашу перепустку? У вас же, мабуть, є про що розповісти йому?

Мехті зрозумів, що цього негідника йому не так легко позбутися.

— Я і йду до пана Шульца, — відповів Мехті.

— Тоді вам не доведеться далеко ходити. Пан Шульц зараз в «Іль-Пікколо».

Становище дедалі більше ускладнювалося. Мехті вирішив діяти напролом.

— В «Іль-Пікколо»? А я думав, що зможу застати його в гестапо. Я йшов саме туди.

— Не турбуйтеся, вас проведуть до пана Шульца, — капітан обернувся до есесівців, що стояли позад нього. — Проведіть пана офіцера в редакцію!

Мехті мовчки пішов за есесівцями. Так, добре, що він не взяв з собою Васю. Вася був би зараз на заваді. Ну й ускочив же він у халепу!.. Знову зустрітися з Шульцом! Що він йому скаже?.. А що як Шульц не сам, а з ним Карранті?.. Тоді… тоді він стрілятиме!

Ось і «Іль-Пікколо». Біля дверей охорона.

— Далі не проводити? — спитав один з есесівців.

— Не треба.

— Пропустіть пана офіцера! — наказав есесівець охороні. — Він до майора фон-Шульца!

Мехті ввійшов у прохідну й пішов довгим коридором з вогкуватими стінами. За стінами шуміли машини. Мехті не поспішав зустрічатися з Шульцом.

Якщо вже він потрапив в «Іль-Пікколо», треба до кінця використати сприятливу нагоду. В найгіршому випадку, коли Шульц застане його тут, він скаже, що шукав його і заблудив.

Назустріч Мехті пройшла людина в підтяжках, зігнута, наче знак питання. Мабуть, з редакції. Кашляє сухо, курить, жовчне обличчя.

Мехті зупинив його:

— Ви не скажете, де тут убиральня?

— Тільки за цим сюди й прийшли? — жовчно відповів «знак запитання» й пішов геть, бурмочучи щось під ніс. Повз нього процокала каблуками молода жінка з яскраво нафарбованими губами. Теж курить… Груди туго обтягнуті вузьким кольоровим джемпером.

— Пробачте, ви не скажете, де тут туалет?.. — незручно про це питати жінку, та нічого не поробиш.

— Хай синьйор пройде прямо, потім праворуч, потім ліворуч, — оглядаючи Мехті, пояснила жінка, — другі двері, — і додала, посміхнувшись: — Перші — жіночий, туди синьйорам не можна.

Мехті рушив напівтемним коридором. По дорозі він прикидав, куди краще закласти вибухівку. В цех йому навряд чи пощастить пробратися, та й руки там були б зв'язані. А тут — усе на виду. Вибухівку одразу ж помітять. Чекай-но!.. Що це за матове скло в стіні?.. А, це для пожежного шланга!.. Чудово! Тепер треба зайти до вбиральні, роздавити двадцятихвилинний капсуль. Так… Добре, що пожежний шланг недалеко звідси. Нікого, здається, не видно?.. От дідько, від цеху йде якийсь чоловік. Ні, затримався, розмовляє з кимось. Як би це непомітно дістати вибухівку?.. Є, дістав. Швиденько ткнув за скляну раму… Готово. Все!..

Мехті з полегшенням зітхнув, пішов коридором назад. Біля самих сходів, що ведуть до редакційних приміщень, зіткнувся з Шульцом.

Мабуть, Шульц розгубився більше, ніж Мехті. За клопотом останніх днів Шульц забув про француза, якого послав до партизанів.

— О!.. Пан Краус!.. От уже кого не сподівався побачити!..

— Але ж ми домовились, пане Шульц… Гроші, знаєте, на вулиці не валяються! — Мехті трохи нахабно посміхнувся.

— Як ви дізналися, що я тут?

— Потім, про це потім, пане Шульц! Зараз є важливіші справи.

Шульц здивовано оглянув Мехті:

— Чекайте-но, чому на вас німецька форма?

— Форму дали мені партизани, — Мехті знову посміхнувся. — Я ж із завданням, пане Шульц!

— Виходить, вам удалося втертися в довір'я до партизанів?

— Звичайно!.. Мені навіть довелося брати участь у деяких операціях по вибухах на залізницях!.. — Мехті затнувся, злякано подивився на Шульца, але той поспішив заспокоїти його:

— Це байдуже!.. Ви виманили в місто Михайла?

— Так. Одного з них.

Шульц витріщив на нього очі. Він так і думав, що Михайлів там цілий легіон.

— Як одного?

— Дуже просто, пане Шульц. У партизанів багато Михайлів.

— І… що ж — усі вони схожі один на одного?..

— О ні! Вони абсолютно різні. І звати їх по-різному. А коли їх посилають у місто, вони стають Михайлами.

— Нічого не розумію, — сказав Шульц, хоча він прекрасно все розумів, і француз тільки підтверджував його здогади. «Треба буде запросити сюди Карранті, хай у всьому цьому розбирається разом з ними!»

— Бачите, в чім справа, — пояснював тим часом Мехті, — вони хочуть, щоб по місту про Михайла ходили легенди. Ну, що він всюдисущий і таке інше… Діють Михайли загалом однаково. Хоча іноді й без напарників. А самі вони — різні. Тільки один з них трохи схожий на мене. З ним мене сюди й послали.

— Де ж він?.. Яке в нього завдання?

— Він повинен висадити в повітря «Іль-Пікколо», пане Шульц.

Шульц здригнувся.

— Вигадки!

— Ви переконаєтесь, що я кажу правду, пане Шульц. Я приведу до вас Михайла.

— Чому ж ви не притягли його зараз?..

— Михайло пронюхав, що «Іль-Пікколо» оточена есесівцями. Я пробував переконати його, що це не так, але нічого не вийшло. Ледве вдалося умовити, щоб він послав мене з'ясувати обстановку. Він чекає мене в умовленому місці.

— Де? — з нетерпінням спитав Шульц.

— Не робіть помилки, пане Шульц! Якщо ви пошлете по нього своїх, усе буде зіпсоване. Втекти йому неважко: він знає тут усі ходи й виходи!.. А я… я приведу його прямо вам у руки. Риску ж менше, правда?..

Мехті поглянув на свого годинника. До вибуху лишалося десять хвилин.

— Я мушу поспішати, пане Шульц! Ми домовилися з Михайлом зустрітись рівно о десятій! Якщо я до цього часу не повернуся, — він вирішить, що мене схопили, і тоді все загинуло! Плакали мої грошики!

— Що ви пропонуєте?

— Насамперед — очистити квартал від охорони. Хай усі ввійдуть сюди й підстерігають його тут. У нього посвідчення військового кореспондента.

Шульц пильно подивився на Мехті й кинув через плече:

— Макс!

До нього підбіг високий чепуристий офіцер.

— Чого зволите, пане майор?..

— Негайно зніміть усю охорону. Всім увійти сюди. Офіцерів і молодших офіцерів до мене!

— Слухаю!

Коли Макс пішов, Шульц знову повернувся до Мехті. На обличчі в нього з'явився хижий вираз:

— А що, пане Краус, як ви обдурите мене?.. Може, ви вже продалися партизанам, га?..

— Пане Шульц! — з відчаєм у голосі сказав Мехті. — В нашому розпорядженні лише сім хвилин! Подумайте ж, коли б я хотів обдурити вас, мені нічого було б приходити сюди!..

— Це так… А що це у вас у сумці?..

— Перевірте: вона порожня. Вибухів у місті мені поки що не довіряють.

— Що ж ви повинні були робити?

— Відвертати увагу!.. Розумієте?.. Знову ж ця гра в кількох Михайлів. Один в одному місці, другий в іншому.

До них підійшли офіцери. Шульц розставив людей по друкарні. Машина гестапо запрацювала на повний хід.

Шульц розумів, що він нічого не втрачає, якщо навіть цей француз і обдурює його. Втекти йому не вдасться: за ним стежитимуть.

— Макс! — знову покликав Шульц. — Майдан вільний?

— Так, пане майор!

— Гаразд. А тепер негайно йдіть на віа Фортуна. Ви знаєте по кого. Він нам може знадобитись.

«Невже по Карранті? подумав Мехті. — От було б добре, коли б він приїхав сюди до вибуху!..» Шульц звернувся до Мехті:

— Ідіть!

Неймовірних зусиль коштувало Мехті в цю хвилину приховати свою радість і хвилювання та прибрати діловитого, заклопотаного вигляду. Він вийшов на спустілий майдан і квапливо попростував темною вулицею.

… У друкарні стояла напружена тиша. Машини були зупинені. Передбачливий Шульц затримав випуск чергового номера газети і звелів лишити полосу для повідомлення про те, що спіймано партизанського розвідника.

Передбачливість Шульца сягала ще далі. Він послав слідом за «французом» двох есесівців, суворо наказавши їм не спускати з нього очей, але так, щоб француз навіть не підозрівав про це.

Шульц був помітно збуджений.

І раптом усе розсипалося на порох.

Карранті, який виявився ще більше підозріливим, терміново подзвонив Шульцу й порадив якнайшвидше залишити друкарню. Він говорив так переконливо, що Шульц мовчки застиг з телефонною трубкою в руці. А опам'ятавшись, вилаяв себе ідіотом і, забувши дати розпорядження про обшук друкарні, перший кинувся тікати довгим коридором до виходу.

Вибух застав Шульца в прохідній. Порівняно з тими, хто лишився в друкарні, він відбувся легко: йому відірвало праву ногу.

… Стоячи в підворітті, Вася бачив, як мимо поквапливо пройшов Мехті. Через кілька секунд у тому ж напрямі подалися два есесівці. Вася вийшов з підворіття і попростував за ними. Есесівці вже наздоганяли Мехті, коли пролунали постріли Васі. Обидва німці впали.

Схопивши автомат убитого, Вася кинувся бігти в тому напрямі, куди пішов Мехті. Повз нього просвистіли дві кулі і з дзенькотом врізалися у вікна будинку навпроти. Вася впав на тротуар і поповз. І тут чиясь дужа рука схопила його за комір шинелі, підняла, потягла за собою в підворіття з високою аркою.

— Живий? — почувся гарячий шепіт Мехті.

— Живий! — відповів Вася.

— Мерщій за мною, не відставай! Що це ти тягнеш?

— Автомат… Тобі…

Мехті взяв із рук Васі автомат, і обидва побігли через прохідний двір до воріт, що виходили на іншу вулицю. Позаду гриміли постріли. Лишатися в дворі не можна було. Але не можна було й вибігти на вулицю: по ній мчали на мотоциклах гітлерівці. Вулиця була вузька, і мотоциклістам доводилось їхати один за одним. Вася й Мехті влипли в стіну поруч з ворітьми. Мотоциклістам, здавалося, не буде кінця-краю. А в дворі вже з'явилася група гестапівців. Треба було щось робити. Коли мимо проїжджав останній мотоцикл, Вася вискочив на вулицю, скочив на мотоцикліста, підім'яв його під себе і кинув на брук: мотоцикл зробив крутий поворот і став упоперек вулиці. Все це було справою однієї секунди. Біля мотоцикла зав'язалася відчайдушна боротьба. Мехті поквапився на допомогу Васі. Пострілом в упор він порішив гітлерівця.

— В коляску! — крикнув Мехті Васі. Сам він скочив у сідло, схопився за руль, натиснув ножну педаль. Заторохтів, забухикав мотор. Відштовхнувши труп німця, Мехті розвернув мотоцикл і включив швидкість. Решта мотоциклістів, почувши постріли, повернули назад і кинулись слідом за партизанами. З воріт, звідки нещодавно вибігли Мехті й Вася, по них почали стріляти гестапівці.

Вася зручніше вмостився в колясці й у відповідь відкрив огонь по націстах. Різкий, дошкульний вітер шмагав Мехті в обличчя. Одна з ворожих куль збила з нього картуза, швиргонувши його в коляску мотоцикла.

Мехті виїхав на дорогу, що вела в Опчину: цією дорогою віз їх одного разу Сільвіо. Націстам, очевидно, було наказано піймати партизанів живцем: вони стріляли в колеса мотоцикла. Вася перестав відстрілюватись: треба було берегти патрони…

Ось промелькнув ліворуч знайомий будинок Марти Кобиль, і раптом зовсім стемніло. Тунель!.. Коли вони вирвалися з тунелю, далеко попереду замиготіли фари мотоциклів і грузовиків. Партизанів обходили… Не довго думаючи, Мехті круто повернув праворуч (там був крутий спуск до виноградників), і вони полетіли вниз… Саме полетіли. Колеса мотоцикла іноді ледве торкалися землі; вони підстрибували, знову опускалися на вузьку кам'янисту стежку… Найменша необережність, і мотоцикл зірвався б у безодню. Мехті доводилося гальмувати. Папісти, залишивши нагорі свої мотоцикли, спускалися вниз і вже наздоганяли партизанів.

— Мехті! — вигукнув Вася. — Треба стрибати. Вони вже близько.

— Не можна, Васю! Постарайся затримати їх! Нам би тільки проскочити через виноградники, а там дорога трохи краща.

Вася почав стріляти, серед фашистів зчинилася паніка. Кілька солдатів зірвалося в безодню; деякі почали видиратися на гору; а більшість залягла в нерішучості, не знаючи, переслідувати їм партизанів, чи повернутися назад… Але і в партизанів сталася затримка. Мотоцикл наскочив на велетенський камінь; фара розбилася, мотор заглух, і поки Мехті пробував завести його, націсти опам'яталися і знову кинулись навздогінці за партизанами.

До місця переслідування підоспіли грузовики з автоматниками. Гітлерівці з криком побігли вниз. Підпустивши їх ближче, Вася знову відкрив огонь із свого автомата, і в цей час коляска мотоцикла рвонулася вперед.

— Молодець, Васю! — радісно вигукнув Мехті. — Тримайся міцніше!

Мехті вів. мотоцикл наосліп, без світла. Вони в'їхали уже в виноградники. Дорога тут була грузькою. Почався узвіз…

На горі з'явився грузовик з прожектором. Могутній, сліпучий промінь розпанахав пітьму, швидко намацав самотній мотоцикл, що піднімався схилом високого пагорба. Тепер мотоцикл був на виду в німців; вони почали без пострілів оточувати партизанів. Вася, засліплений світлом прожектора, тимчасово припинив стрільбу. Мехті ж стало легше вести мотоцикл: дорога була яскраво освітлена. Однак грузька дорога не дозволяла розвинути швидкість. Націсти були зовсім близько…

— Стріляй, Васю! — крикнув Мехті.

— Я нічого не бачу! — мало не простогнав Вася.

І раптом він помітив збоку цибатого, довгорукого німця. Той біг майже поруч з мотоциклом і хотів уже стягнути Мехті з сідла.

— Мехті! — крикнув Вася і вперіщив німця прикладом свого автомата з такою силою, що замало сам не вилетів з коляски.

Ще хвилина, й кільце облави зімкнулося б перед партизанами. Тоді загибель була б неминучою… Та ось дорога стала твердішою; виноградники лишилися позаду. Набираючи швидкість, мотоцикл стрімко помчав пагорбом угору. Крики переслідувачів віддалялися; німців уже не було видно. І незабаром, після першого ж повороту, мотоцикл став недосяжний для прожектора. Мехті знову повів мотоцикл навмання, наосліп, але вже на граничній швидкості. Оглушливо ревів мотор.

Зненацька на них почала насуватися з темряви якась чорна маса. Звернути не можна було — вони б полетіли тоді вниз, в ущелину. Мехті пробував гальмувати, але гальма відмовили. Та й яка користь гальмувати при такій швидкості!..

— Стрибай, Васю! — крикнув Мехті.

Але ні Вася, ні він сам не встигли зіскочити. Мотоцикл на повному ходу ввірвався у величезну печеру і врізався в один із бокових виступів. Мехті й Васю кинуло в різні боки. Біля самого входу склепіння печери обвалилося; на Васю й Мехті посипалися зверху пісок, каміння, щебінь…

Мехті впав долілиць; ложе автомата, що висів на шиї, вперлося йому в груди, Мехті перехопило подих. Падіння оглушило юнака, і він не пам'ятав, скільки часу пролежав нерухомо. Свідомість, що, здавалося, жила не в ньому самому, а якось окремо, підказала йому: кінець! Усе в ньому наче заклякло… І здавалося, що він у такому стані вже давно, хоч насправді цей стан тривав лише одну мить. Мехті почув глухий тупіт ніг: сюди бігли націсти… Треба було підвестись, за всяку ціну підвестись і зупинити їх. Вася! Де ж Вася?

Мехті встав, обтрусив з себе пісок. Темно, хоч в око стрель. Він покликав свого друга:

— Васю, де ти? Вони йдуть сюди, ти чуєш?

Він спіткнувся об щось і мало не впав. Це був мотоцикл, що лежав на боці, упоперек входу в печеру. Вася не обзивався. Мехті подався в глиб печери. Вона ставала дедалі вужчою. Та ось стіни її знову роздалися вшир. Очевидно, печера мала другий вихід…

«Невже ж Вася втік?» подумав Мехті, але притьмом одігнав від себе цю думку. Ні, він десь тут, поблизу, і Мехті не піде, доки не розшукає Васю! У цій печері він прийме бій і боротиметься до останньої хвилини. Тримаючи напоготові автомат, Мехті повернувся до входу.

Крики націстів лунали дедалі голосніше, ближче…

— Васю, Васю! — гукав Мехті.

— Мехті, — почув він раптом кволий голос, що долинав, здавалося, з глибокого колодязя. Мехті кинувся на голос друга. Вася насилу вибрався з-під щебеню. При падінні його оглушило дужче, ніж Мехті; але крики друга й лемент фашистів допомогли Васі опритомніти. Біля входу в печеру уже танцювали яскраві промені ворожих ліхтарів.

Мехті з автоматом примостився за перевернутим мотоциклом. Вася пошарив обома руками кругом себе, знайшов свій автомат і приєднався до друга. Ліхтарі гітлерівців робили їх зручною мішенню. Втративши трьох чоловік, переслідувачі відступили. Після короткої наради вони вирішили послати чоловік з п'ять в обхід печери (по краю урвища, рядом зі скелею, в якій була печера, петляла вузька кам'яниста стежка), решта ж пішли в лобову атаку. Новий наказ: «Узяти партизанів живими або мертвими!» зробив папістів більш рішучими.

Як правило, Вася завжди приберігав під шинелею чотири або п'ять гранат. На цей же раз була тільки одна.

Помітивши солдатів, що бігли до печери, Вася зняв з пояса гранату.

— Дивись, Мехті! — вигукнув він. — Зараз вони в мене закрутяться, як мухи в окропі!

Підпустивши німців зовсім близько, Вася щосили кинув гранату.

Два німці впали, решта повернули назад. А один по інерції вскочив до печери і, зрозумівши, що сам лізе до рук партизанів, несамовито зарепетував і кинувся геть із печери.

Третій штурм почався з ураганного вогню. Вася й Мехті відповіли скупими чергами з своїх автоматів. Німці знову відступили. Цей третій штурм обійшовся їм ще дорожче, ніж два перших, і солдати нізащо не хотіли йти в атаку. Ніщо на них не впливало: ні погрози офіцера, ні навіть те, що він пристрелив одного з солдатів, який рішуче відмовився бігти до печери. Німці вже встигли охрестити цю печеру «печерою смерті».

Та ось прогримів глухий постріл, і яскрава ракета, розпанахавши пітьму ночі, викреслила в небі дугу: це п'ятеро гітлерівців, які пішли в тил партизанам, повідомляли — вони готові до наступу. Націсти, що з'юрмилися перед печерою, трохи підбадьорились і, несамовито горланячи, пішли на четвертий, рішучий штурм.

— Гранати в тебе зосталися? — спитав Мехті.

— Ні. Тільки автомат.

— Що ж! Триматимемось до останнього патрона!

Зненацька автомати заскрекотіли позад них. Кілька куль впилося в стіну: на Мехті посипався щебінь. Дві кулі пробили йому рукав гімнастьорки, одна з них — злегка подряпала руку трохи вище ліктя.

— Мехті! — крикнув Вася. — Вони ззаду!

Мехті підвівся, притиснувся до стіни. Він уже хотів було рушити назустріч націстам, що зайшли з тилу, як раптом почув пронизливий, наростаючий свист. Мехті здригнувся, відскочив у глиб печери. «Що це?.. Невже вони притягли з собою міномет?»

Та цей свист смертельно налякав і націстів, тих, що були біля входу.

— Назад! — крикнув один із них. — Вони висаджують у повітря печеру!

Націсти, давлячи й штовхаючи один одного, позадкували.

— Васю! — покликав Мехті.

— Бий їх, Мехті! — почув він у відповідь тріумфуючий голос Васі.

Мехті, стріляючи на бігу, кинувся до виходу і заліг там за великим каменем. Вася влучним вогнем відігнав папістів од входу. Однак двоє з них встигли сховатися:іа виступ і почали закидати печеру гранатами.

Мехті піднявся було, щоб підбігти до Васі, і в цей час випадкова куля, дряпнувши по щоці, обпекла йому вухо. Він знову заліг, взявся за автомат, але магазин виявився порожнім. Тоді Мехті вийняв пістолет, зробив кілька пострілів.

А біля входу в печеру і далі вибухали гранати. При спалахах вибухів Вася бачив на стінах печери оранжові, сині, жовті розводи: це мінеральні води, що просочувалися сюди протягом сотень років, так розмалювали печеру.

«Артилерійська підготовка» була закінчена, і німці знову хлинули до печери. Вася з сумом поглянув на свій автомат: кінець, відстрілявся!.. Притиснувшись до стіни в глибині печери, він приготувався до рукопашної сутички.

Перший націст, який прорвався до печери, не почувши пострілів, радісно зарепетував:

— За мною! — і хотів бігти далі, але наскочив на мотоцикл, і тут же на голову йому опустився приклад Васиного автомата.

У печері було темно, хоч в око стрель: націсти, боячись виявити себе, не світили ліхтариків і навпомацки брели вперед; і кожного, хто наближався до Васі, чекав страшний удар: Вася орудував автоматом, наче дрючком.

До Мехті доносилися стогони націстів і тріумфуючі вигуки Васі.

Ще один солдат спіткнувся об мотоцикл; падаючи, він учепився за Васю й вибив у нього з рук автомат. Вася схопив німця за горло й почав душити. Але тут оклигав один з оглушених Васею націстів. Він намацав свій автомат і пустив чергу в той куток печери, звідки чути було відгомін боротьби…

Вася, скоцюрбившись, схопився за живіт, відпустив німця… Той був уже мертвий: одна з куль потрапила прямо в нього.

Усе, що Вася робив потім, ішло вже від характеру (сили в нього більше не було). Вася усвідомлював, що це «останній і рішучий»; він переміг біль, підняв автомат німця, дав чергу, другу.

Німці, які лишилися живими, — а їх було мало, не більше чотирьох, — почувши постріли, кинулися навтіки з печери. Вони бігли не оглядаючись, думаючи тільки про те, як врятувати своє життя.

Вася нічого вже не пам'ятав, нічого не розумів… Він забув навіть, з якого боку йшли на нього німці, і замість того, щоб іти до Мехті, пошкандибав до виходу з печери. Спіткнувшись об чийсь труп, Вася впав і одразу ж поповз далі. Йому захотілося дихнути свіжим повітрям: всередині печери все пропахло порохом, кіптявою. Вася повз, перелазив через трупи, але не випускав з рук автомата, який тепер уже тільки заважав йому.

Мехті злякала тиша, що запала в печері.

— Васю! — гукнув він хриплим голосом.

Відповіді не було.

У Мехті вже ніхто не стріляв, і він, підвівшись, пішов до місця недавньої сутички. Всюди валялися мертві тіла. Мехті брів навпомацки, розшукуючи серед трупів Васю. Руки його стали липкими від крові. Ось поворухнувся хтось рядом з ним, застогнав… Мехті нагнувся над пораненим, обмацав його лице: великий з горбинкою ніс, вузький лоб, жорстке липке волосся… Мехті бридливо відсмикнув руку.

Ось і мотоцикл. Мехті поторгав його рукою: одна з камер була спущена, і Мехті зрозумів причину зловісного свисту. Він переступив через мотоцикл і побачив біля входу в печеру Васю, який сидів на землі.

— Васю! — радісно скрикнув він.

Та Вася мовчав… Він сидів у калюжі крові і тримав у руці автомат, ніби охороняв печеру.

Мехті схилився над ним. Очі у Васі були розплющені; в них застиг подив; Вася, здавалося, запитував поглядом: «Що ж це діється навколо?..»

— Ходімо звідси, Васю… — тихо, тремтячим голосом сказав Мехті. Вася сидів нерухомо, наче статуя. Мехті взяв його руку. Пульс бився ледве-ледве, а все-таки бився… У Васі ще жевріло життя. Та, обережно скинувши з Васі шинелю, Мехті зрозумів, що жити другові недовго. На Васі не було живого місця!

Не можна було гаяти й хвилини. Мехті зайшов у печеру, насилу відсунув убік мотоцикл і повернувся до Васі. Він підняв хлопця на спину і, спотикаючись об трупи, поніс його через печеру. Горбоносий націст голосно стогнав. Та Мехті навіть не оглянувся. Вибравшись з печери, він пішов гірською стежкою.

— Мехті… — почув він раптом кволий голос Васі.

— Васю! — зрадів Мехті. — Васю, я з тобою… Це я, Васю!..

Вася поворушив рукою; зачепив поранене вухо Мехті. Той мало не крикнув від болю.

— Мехті, — повторив Вася. Голос його був усе ще тихим-тихим, але в ньому забриніла радість: — Мехті…

— Тримайся, Васю! Тримайся! Ось скоро прийдемо у якесь село. Підлікуємо. Рана в тебе незначна. Ти просто стомився, Васю…

Голос друга додав Мехті сил і бадьорості. Ще недавно йому здавалося, що він не добереться живим до найближчого села. А тепер він знав: дійде, обов'язково дійде!..

— Мені боляче… — знову заговорив Вася.

— Нічого, Васю, потерпи ще трохи. Скоро проминемо перевал, а там уже й село.

Ніч кінчалася. Мехті поспішав. І раптом він завмер на місці… З-за скелі вийшли два німці, озброєні автоматами. Вони заступили Мехті дорогу. Важко було придумати щось більш образливе: після бою з цілим загоном — здатися двом німцям! Коли б не Вася, Мехті зчепився б з ними. Але Васю кидати не можна…

Мехті мовчки чекав, що робитимуть німці. І в той же час розмірковував: як зробити, щоб і самому не здатися в полон, і Васю не віддати їм на поталу.

Він озирнувся. Праворуч від нього — голі скелі, ліворуч — безодня.

Мехті почав повільно задкувати до безодні. Там, внизу, клубочився голубий туман… Мабуть, вони летітимуть вниз довго-довго. Тут дуже глибоко… Треба впасти так, щоб Вася був зверху. Ще один крок… Останній у житті…

— Товариш! — сказав один з німців.

— Товариш! — повторив другий.

Мехті зупинився й підвів голову. Що це — пастка?

— Не підходьте! — хрипло крикнув він.

Німці зрозуміли, що партизан їм не вірить. Вони поклали на стежку автомати й трохи відійшли назад. Мехті не знав, що й подумати.

— Ми не хочемо воювати проти вас! — сказав німець з єфрейторськими нашивками.

— Геть звідси! — твердо вимовив Мехті.

І вони пішли. Повернулися й пішли стежкою вниз, до гущавини, що зеленіла за скелею.

Мехті довго стежив за ними очима. Потім оглянувся назад і побачив, що внизу клубочився уже не голубий туман, а сірий. Тут було дуже глибоко. І Мехті жахнувся з свого нещодавнього рішення. Хоча, коли б це повторилося ще раз, навряд чи він прийняв би інше.

А німці сиділи в хащах, збентежені, зажурені, мовчазні. Нарешті один з них сказав:

— Байдуже, Еріх! На інше я й не чекав. Нам одразу не повірять. Не ображайся на них.

— Ні, все-таки не везе нам, Ганс, — поскаржився Еріх. — Адже ми скористалися з першого ж випадку, який нам випав! І образливо, коли тобі не вірять…

Звичайно, Ганс має рацію; адже дивно: бути в армії, яка сіє смерть, вогонь і руйнування, і вимагати, щоб тобі одразу так і повірили. Але хіба обидва вони (та й не тільки вони!) хотіли вбивати, руйнувати, палити? Хіба їм потрібна війна? Найтяжчим у житті Еріха був саме той день, коли його одягли в мишастого кольору шинелю і ткнули в руки автомат. В Еріха було таке відчуття, ніби його змусили зрадити все, чим він жив, що любив…

Його батько був простим токарем по дереву. І, як більшість людей, яким не довелося вчитись, він палко мріяв бачити свого сина вченим.

Старий токар пишався тим, що народився й живе у Веймарі — місті, де довго жив великий Вольфганг Гете; він знав напам'ять багато його віршів, а в неділю, одягнувшись у поношений чорний сюртук, надівши котелок, часто водив сина в концертний зал і показував йому орган, якого торкалися руки Баха.

Він подовгу затримувався біля пам'ятників на площах, осаджував Еріха, коли той голосно розмовляв у картинній галереї.

В Еріха була мрія, яка дорого обійшлася і його батькові, і йому_ самому. Батько, щоб дати синові музичну освіту, і вдень і вночі простоював за верстатом, який однотонно хурчав, а син, здобувши цю освіту, зрозумів, що гарного піаніста з нього не вийде.

Еріх добре засвоїв стару, мудру істину: «Краще бути хорошим вантажником, ніж поганим лікарем». І він став настройщиком роялів у рідному місті Веймарі.

Скільки роялів пройшло через його руки — деренчливих, зламаних, гундосячих, покритих білою емаллю, чорним лаком, зроблених з червоного дерева!

Він був щасливим, коли повертав їм молодість.

І люди любили Еріха, поважали його, і йому не соромно було дивитися в очі своєму батькові.

Сором за себе, сім'ю, друзів, за свою батьківщину охопив його тоді, коли він почув на вулицях тупіт і улюлюкання штурмовиків, а по радіо крики істеричного божевільного, коли в Німеччині почали спалювати на вогнищах книги, вбивати євреїв, вимагати, щоб люди вчили напам'ять маячню біснуватого з претензійною назвою «Моя боротьба». «Що ж буде далі?» з тривогою питав себе Еріх.

Еріх не був комуністом; росіян бачив уперше, про марксизм мав надто туманне уявлення. Та він був щирою, простою й чесною людиною. І йому здавалося образливим, що їм з Гансом не повірили… Еріх глибоко зітхнув. «Що то поробляє тепер цей поранений партизан?»

А Мехті рушив у дорогу.

Коли він проходив повз автомата, то хотів був узяти одного з них, але подумав, що зараз йому не під силу нести навіть зайву порошинку, і ногою зіпхнув автомати в безодню. Він ішов повільно, втомлено заточувався, зупинявся на кожному кроці й усе виразніше розумів, що далеко не зможе пройти… Нарешті ноги йому підломились, і він сів, обережно опустивши Васю на землю… Мехті не пам'ятав, скільки він сидів отак, у забутті: годину чи дві… Та ось він відчув, що за спиною в нього хтось стоїть. Розплющив очі, обернувся і знову побачив перед собою двох німців. Вони зручніше вкладали Васю на траві.

— А самі ви зможете йти? — співчутливо спитав один із них.

Мехті подивився на нього здивовано. Він поки що нічого не розумів.

— Ви не соромтеся, скажіть. Якщо вам важко йти, то ми понесемо вас по черзі на спині. А на руках нестимемо вашого товариша.

— Я піду сам, — сказав Мехті й спитав недовірливо: — Куди ви поведете нас?

— А ви скажіть, куди вам треба. Всю дорогу вони йшли мовчки.

Це була пора, коли природа насторожено чекає настання ранку. Небо вкривали хмари, але вдалині, на сході, воно починало світліти. Тепер Мехті міг краще розгледіти німців. Васю ніс високий кремезний німець, одягнений у солдатську форму. Другий, той що йшов позад Мехті, був трохи старший і нижчий на зріст. Лице худе, заклопотане, на комірі нашивки єфрейтора.

— Я не стріляв у вас! — сказав єфрейтор. — Ми були послані напасти на вас із тилу. Але ми не стріляли. Ні я, ні він! — єфрейтор кивнув у бік солдата: — Він хороший хлопець. Такі, як він, на сході переходять на бік росіян. А тут важко. Тут — до кого перейдеш?.. — він помовчав. — Мене звати Ганс Ріхтер, а його Еріх Золлінг. Я працював покрівельником, а Еріх — настройщик роялів.

На блідому, змученому обличчі Мехті з'явилася ледве помітна посмішка. Він задумано йшов вузенькою гірською стежиною…

— Я стомився… — раптом кволо промовив Вася.

Мехті здригнувся і звелів єфрейторові зупинитись. Вони обережно опустили Васю на молоду, вологу від роси траву.

— Я піду пошукаю де-небудь води, — сказав Еріх. Він узяв фляги — свою і товаришеву.

— Не барися! — попередив його Ганс.

Еріх пішов. А Ганс, примостившись трохи поодаль, дивився на Мехті й Васю і дивувався в душі з того, як зуміли ці двоє людей перемогти в єдиноборстві два десятки німецьких солдатів. Він пригадав, як вони спускалися на мотоциклі по крутому схилу, як тікали від сліпучого променя прожектора.

Ганс не розумів, про що говорить Мехті з Васею, з їхньої розмови він лише збагнув, що обидва вони — росіяни.

Коли Мехті повертався в бік Ганса, той якось винувато, співчутливо посміхався до нього.

Вася лежав з відкритими очима. Наче крізь тонкий, прозорий серпанок бачив він верховіття сосен, що впиралися в небо. До його зраненого, змарнілого обличчя, на якому запеклася кров, прилип пісок. А великі блакитні очі світилися жагою життя.

— Навіщо ти гримнув на мене там?.. — з докором сказав Вася. Він насилу вимовляв слова.

— Де, Васю?

— Там, біля ями… Коли ми йшли в Трієст…

«Він ніяк не може забути Анжеліки!» з сумовитим здивуванням подумав Мехті. А вголос сказав:

— Так треба було, Васю…

Вася поглянув на нього з таким докором, що Мехті не витримав:

— Прости мені, Васю.

— Коли ти на мене гримнув… я зрозумів… що вона там… — Вася замовк, потім спитав: — Як ти казав?.. «І в орла і в орлиці — вдача орлина»?.. — І знову замовк.

«Васю, Васю!» серцем гукав Мехті, а Вася все відходив од нього, відходив далеко-далеко, і його не можна було зупинити…

— Васю, послухай, — сказав Мехті, — я знаю: вона ж тебе любила…

Вася прислухався до слів Мехті, лице його ставало дедалі серйознішим, задумливішим.

Хмари на сході раптом розірвалися, і сонячне проміння бризнуло на галявину, ковзнуло по молодій траві, осяяло на ній тисячі крапель роси і яскраво освітило Васю.

Мехті завмер на мить і раптом відчайдушно крикнув:

— Васю!

Гори й ліси обізвалися печальною луною. Вася мовчав. Очі його були відкриті; потріскані губи трохи розтулилися, наче Вася хотів сказати щось дуже важливе, що збагнув тільки тепер…

У незручній позі — навпочіпки, витягнувши шию, стараючись не дихати, — сидів Мехті біля Васі. Над бровами в нього застигли краплі холодного поту.

Дивитися на нього — скривавленого, в подертому одязі, з мокрим, лискучим волоссям, що розсипалося по лобі, — було страшно. Ганс чекав, що ось він зараз підведеться і, гнівний, знавіснілий, кинеться на Ганса, підімне його під себе. Адже цього юнака вбили однополчани Ганса.

Підійшов Еріх з флягою води в руках. Мехті, не відриваючи погляду від Васі, почав повільно підводитися з землі. Розгублений Еріх хотів йому допомогти, але Мехті відштовхнув його. Фляга з глухим стуком упала на землю.

— Нема Васі, — прошепотів Мехті, ніби звертаючись до самого себе.

Він опустився на одне коліно, бережно обняв Васю однією рукою за плечі, а другою трохи вище колін і заточуючись випростався на весь зріст.

Еріх і Ганс підійшли до нього допомогти.

— Облиште! — сказав Мехті. І великими кроками, похитуючись, він пішов стежкою вперед. Ганс і Еріх нерішуче потупцювали на місці і попленталися слідом. Стежку перетинав бистрий струмок. Мехті перейшов його вбрід і, не дивлячись під ноги, рушив далі.

Ганс і Еріх ішли поруч з ним, обабіч.

Це була незвичайна процесія: беззбройний, зранений партизан, який ніс на руках тіло друга, і шанобливо ескортуючі його два ворожих солдати.

А день розгорявся дедалі яскравіше. Молодо зеленіла трава, щебетали пташки.

Мехті нічого не бачив і не чув.

Німці не насмілювалися запропонувати свою допомогу, хоча розуміли, що Мехті ледве тримався на ногах.

Неждано з-за повороту назустріч їм вигулькнули селянські дівчата — вони йшли одна за одною з кошиками й глечиками. Це були ті самі дівчата, які приносили колись партизанам останні крихти селянських запасів.

Попереду ступала висока, струнка дівчина з великою родимкою над губою. Побачивши німецьких солдатів і Мехті з Васею на руках, селянки злякано зупинилися. Дівчина з родимкою пізнала Мехті й Васю. Вона бачила обох у штабі бригади, а Вася кілька разів ночував у їхньому селі.

Мехті уже підійшов до селянок. Дівчина вагалася якусь мить, потім знаком покликала до себе подруг. Молоді селянки зупинили Мехті й узяли з його рук Васю.

Вони зробили це так владно й так ніжно, що Мехті не перечив — він покірно розняв руки, поглянув довкола бездумними невидячими очима і побрів услід за дівчатами. Мехті був у напівзабутті, і хоча йому тепер легше було йти, він ішов, як і раніше, заточуючись, спотикаючись… Цей стан, схожий на сон, тривав довго. Попереду рябіли плаття дівчат, легко погойдувалося на їхніх руках тіло Васі, поруч ішли Ганс і Еріх…

На околиці села їх зустрів натовп селян. Дівчата передали Васю селянам.

І знову Мехті похитуючись брів дорогою, а попереду колихалося тіло Васі: його несли вже не дівчата, а селянські парубки-верховинці, одні — в черевиках і грубих шерстяних шкарпетках, інші — в чобітках з нефарбованої шкіри.

У другому селищі, що складалося усього з кількох хат, Мехті напоїли холодною джерельною водою, посадили під деревом на скособоченому ослоні, йому щось говорили, та він не чув.

І знову вони йшли в гори. Мехті вів під руку незнайомий дідусь у кептарику.

Васю несли на марах уже попереду, він був умитий, причесаний, одягнений у чисту полотняну сорочку-вишиванку, взутий у нові черевики.

В селі, що приліпилося до голих скель, зробили привал. Біля Мехті весь час сидів той самий незнайомий дідусь і кілька парубків; чути було приглушені голоси. Він послушно випив кварту вина, чиїсь прохолодні руки перев'язали йому вухо, що кровоточило. А коли вони вийшли з села, Мехті побачив, що на грудях у Васі лежать великі білі квіти — подарунок землі, яка рано прокинулася від зимової сплячки.

Потім Вася лежав на землі; кругом нього було дуже багато людей; гримів рушничний залп; потрясаючи стиснутими кулаками, говорив Ферреро; він не витримав — одійшов і почав сякатись у величезну картату хустку. Говорили й інші: здоровань-болгарин, вогненнорудий Маркос у гостроверхій шапці, зсунутій на потилицю; негр Джойс — він зовсім не знав Васі і все-таки хвилювався, як ніколи раніше. Це було перше велике горе в його новому житті: загинув товариш по боротьбі…

Позад Мехті хтось, закурюючи, чиркнув сірника; Мехті обернувся: добре й лагідне обличчя Сергія Миколайовича було сумним; він гарячково затягувався цигаркою, його одутлі щоки трохи тремтіли.

Мехті сидів перед горбочком, устеленим хвоєю й квітами, а довкола височіло мовчазне камінне громаддя…

Не було ні болю, ні сліз, ні крику — порожньо в душі, порожньо навкруги…

Він помітив, що напроти нього, біля могилки, стоять заплакані Сільвіо й Віра.

— Нема Васі, — знову промовив Мехті, звертаючись сам до себе, і вперше за цей нескінченний день відчув, що йому важко дихати. Нестерпно закололо в грудях…

І разом з болем з глибини свідомості прийшла майже відчутна на дотик думка: в його жилах, примушуючи рухатись, битися наболіле серце, тече Васина кров.

Гаряча Васина кров!

І Мехті побачив перед собою не Віру й Сільвіо, а Васю з Анжелікою; а потім самого Васю у формі німецького солдата, Малюка з щокою, що сіпалася; а потім Васю, який допомагає йому йти лісом: Мехті ще кволий після поранення, а Вася, білявий, веснянкуватий, захоплено розмовляє з ним про те, що весна вже близько.

Тепер нема Васі, а є ось ця могилка.

Мехті беззвучно ридав біля маленького горбочка, устеленого хвоєю. Він не чув, як звідкись здалека долинув сюди протяжний стогін. Віра й Сільвіо занепокоїлися, але не рушили з місця — не можна було лишати Мехті самого. Стогін повторився: потім настала тиша.

Це стогнала чешка Лідія Планічка — під час похорону Васі вона відчула себе погано і зрозуміла, що настає хвилина, коли вона зможе назватися матір'ю. Планічка розшукала в натовпі медсестру і, опираючись на рушницю, як на ломаку, добралася до затишного куточка поміж скель.

І вона подарувала світові сина, а медсестра сповила його. Стогнання матері доносились до Васиної могили.

Віра підсіла ближче до принишклого, нерухомого Мехті.

Мехті пригадав, як тягнув її Вася за руку з «комбінату», а вона була перелякана, уся тремтіла… Недавно це було, а, здається, минули роки…

Тиша на землі. «Тиша має порушуватися тільки піснею», сказав якось Вася. І зараз було тихо-тихо… Та ні, це не та тиша, про яку мріяв він!..

Мехті встав із землі, постояв ще хвилинку біля могилки, потім спроквола побрів униз, до табору.

На галявині, біля одного з наметів, юрмилися партизани.

Лікар, галасливий, як завжди, кричав, вимагав, щоб Планічку негайно вклали спати, — вона щойно прийшла сюди, як і раніше, спираючись на рушницю, — змарніла, але вся якась сонячна.

Партизани з рук до рук передавали дитину, загорнуту в чистий рушник. Вони допитливо вдивлялися в личко людини, яка щойно народилася.

Показали його й Мехті. Він довго тримав на руках малюка, який появився на світ у той день, коли помер його побратим Вася, в ту годину, коли Васю поховали серед скель, на чужині.

Думали, яке ж йому дати ім'я. Одні пропонували назвати малюка Джузеппе, на честь загиблого батька, інші — Васею.

— Васею! — тихо сказала Планічка.

І, може, й досі живе десь хлопчик, у якого батько італієць, мати чешка, а ім'я російське…