На далеких берегах

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Одного зимового дня в неділю вулицями Трієста плентався дідусь з пом'ятим відром і квачем у руках, його давно не голене обличчя було чорне чи то від бруду, чи від загару й мало флегматичний вираз. Чалапаючи в подертих черевиках по сніговій сльоті, старий звернув на вулицю Святого Якоба в робітничому кварталі і, облюбувавши один з мурів, зупинився перед ним; опустив квач у відро, обмазав клеєм вологе каміння й наліпив на ньому оголошення, в якому італійською і німецькою мовами сповіщалося мешканців Трієста про те, що за спіймання партизана під кличкою Михайло встановлюється грошова винагорода в сто тисяч німецьких марок.

Біля оголошення зібрався натовп, залунали здивовані вигуки:

— Сто тисяч! Ого!..

— Так, чималенько…

— Ну й молодець же цей Михайло!

— Сто тисяч на вулиці не валяються. Мабуть, він залив їм за шкуру сала.

— Бач, як розщедрились!

Старий окинув усіх байдужим поглядом і рушив далі. Оголошення з'явилися на кожній вулиці; вони були на оградах, на стовбурах дерев, на стінах міських будинків і на ґратчастих огорожах скверів, на вітринах спустілих магазинів і на вікнах поодиноких трамваїв, у порту і навіть серед руїн стародавнього амфітеатру.

Трієстинці читали оголошення і намагались уявити зовнішність таємничого Михайла. Хто він? Звідки? Який із себе? Прикмети, вказані в оголошеннях, були скупі й непевні: «вищий ніж середнього зросту, смаглявий, широкоплечий, припухлі повіки, чорні очі, підборіддя з невеликою ямкою…»

Подекуди оголошення висіли поряд з німецькими воєнними зведеннями, в яких повідомлялося про наступ гітлерівців на Східному фронті, перелічувались захоплені ними міста. А оголошення красномовно свідчило про фальшивість благополуччя, розрекламованого в німецьких зведеннях.

Перед афішним стендом зупинилося двоє прохожих: невисокий чоловік із стомленим обличчям і худий, сутулуватий дідусь. Старий перебіг очима оголошення й посміхнувся:

— М-м… Як ви думаєте, коли націсти… гм… мають такі успіхи на Східному фронті, то чого ж їх лякає жменька партизанів? Ба навіть один цей Михайло?

Чоловік знизав плечима й у тон співбесідникові зауважив:

— Справді, люди вже не знають, чому й вірити: чи їхнім зведенням, чи оголошенням… А от по радіо я чув, що росіяни громлять німців…

Дідусь сторожко озирнувся й прошепотів своєму співбесідникові:

— Чому вірити, кажете?.. Та ось у містечку Сюзанна, де минулого тижня зупинялася на відпочинок дивізія СС, був висаджений у повітря націстський кінотеатр. Кажуть, годин вісім підряд вивозили трупи гітлерівців… Хай-но хтось не повірить цьому…

— Робота Михайла! — чи то з радістю, чи з острахом вигукнув чоловік і знову звів погляд на оголошення. — Та хіба ж знайдеш його за цими прикметами!

— А вам дуже кортить знайти його? — насторожено спитав дідусь.

Чоловік посміхнувся:

— Дуже. — І вже зовсім пошепки додав: — Мені хочеться потиснути йому руку.

До одного з оголошень підійшов чепуристий німецький офіцер з шкіряною сумкою, перекинутою через плече.

Відгорнувши полу шинелі, він вийняв з бокової кишені записну книжку і заходився неквапливо списувати з оголошення прикмети партизана.

— Хочете заробити сто тисяч, пане обер-лейтенант? — пролунав позад нього насмішкуватий голос.

— А чому б і не заробити, лейтенанте, — спокійно, не повертаючи голови, відповів обер-лейтенант. Він закрив книжку, сховав її в кишеню і тільки після цього обернувся до худого, цибатого, як журавель, офіцера, що підійшов до нього.

Той пробубонів здивовано:

— Пробачте, пане обер-лейтенант, як ви дізналися про мій чин?

Обер-лейтенант самовдоволено посміхнувся.

— Тут, — він окинув поглядом вулицю, — треба вміти бачити й спиною. Врахуйте це!

Подив не зійшов з обличчя лейтенанта: він не догадувався, що обер-лейтенант помітив відображення його погонів на лискучому чорному мармурі тумби з оголошенням. Розгублено промимривши «хайль Гітлер», цибатий німець подався геть.

Обер-лейтенант поглянув йому вслід з посмішкою.

Це був плечистий, вищий ніж середнього зросту, кремезний чолов'яга років двадцяти п'яти. Смагляве обличчя, ледь припухлі повіки над чорними очима, ямочка на підборідді відповідали описаним в оголошенні прикметам; і коли б не гордовитий вираз обличчя, що робив його непривабливим, багато хто позирав би на обер-лейтенанта з підозрою.

Обер-лейтенант позіхнув і поглянув навкруги.

Звідси видно було набережну, вимощену гранітними плитами. Пароплави повтикалися носами в берег. Військові транспорти наїжилися задраними вгору жерлами гармат, дулами кулеметів.

Химерними й якимись ефірними здавалися оддалік губернаторський будинок і готель «Екзельціор», що височіли на березі моря.

Стояла напрочуд тепла для січня погода… Небо було по-зимовому білясте, але прозоре; сонце щедро сипало своє проміння на місто, що велетенським серпом вигиналося вздовж берега моря, на будинки, палаци, церкви, музеї, готелі, на корпуси машинобудівних заводів, ткацьких фабрик, розташованих на околицях, на пароплави в бухті, на фунікулер, який з'єднував центр з передмістям Опчина, що розкинулося трохи вище, ніж саме місто, біля підніжжя гір…

Там шастав угору і вниз крихітний, ніби іграшковий/ трамвайчик салатового кольору.

Серед будівель впадала в очі безладна мішанина архітектурних стилів різних епох — романські капітелі, готичні вежі, візантійські арки мирно уживалися з стародавньохристиянською базилікою, конструктивістським нагромадженням бетонно-скляних кубів.

Обер-лейтенант поглянув на годинник і, видно, не знаючи, як згаяти час, повільно перейшов майдан.

Повз нього прокрокував есесівський патруль, прогуркотів грузовик, переповнений виснаженими, стомленими робітниками, яких охороняли два італійських солдати, продріботіла сухорлява черниця в чорному, наглухо застебнутому одінні й чепці. Перед продовольчою крамничкою стояла довжелезна черга жінок. Селяни в запиленому одязі пленталися по тротуару, вдивляючись у номери будинків. Кілька лакованих фіатів чекали своїх господарів біля під'їзду великого особняка.

Невдовзі обер-лейтенант опинився в робітничому кварталі міста. Будинки й маленькі трактирчики вимурувані тут з місцевого каменю: дерево в Трієсті ціниться як золото. Брук покритий тонким шаром стоптаного снігу, що вже підтанув…

Була неділя, та особливого пожвавлення в місті не відчувалося, тільки з трактирів лунали гучні, збуджені голоси. Крізь жалюзі з очерету або металевих ланцюжків, що заміняли в трактирах двері, видно було чорні, побризкані водою долівки й нічим не застелені столи, біля яких товпилися похмурі робітники.

Вулицею, гупаючи кованими чобітьми, промарширував взвод гітлерівців, і знову запанувала тиша.

Ближче до базару було й гомінливіше і людніше.

Десятки рук простяглися до обер-лейтенанта;. перед його очима замелькали козли і слони, майстерно вирізані з дерева; барельєфи, вирізьблені на велетенських, завбільшки з долоню, пробках; здебільшого це були зображення гладкого червононосого чоловіка з пивним кухлем біля витягнутих губів…

Обер-лейтенант вийшов до центра міста.

Весною і влітку місто мало, напевне, більш привабливий вигляд: тішила зір розкішна зелень акацій і каштанів, що росли на вулицях; на майданах і бульварах, у скверах велично пишалися пальми. Тепер же вони поблякли й не скрашували одноманітного міського пейзажу.

Та не тільки почорнілі будинки й пальми надавали місту похмурого, сумовитого вигляду.

Місто — це передусім люди. А люди брели вузькими тротуарами, похнюпивши голови, невеселі, заклопотані.

На всьому лежало важке, похмуре тавро окупації.

Асфальт змережаний зморшками — це сліди важких гусениць танків, що без упину повзали по місту.

Провели під конвоєм робітників, які поверталися з заводів.

На віа дель Акведотто погойдуються на деревах повішені. В одного сорочка в крові, а вірьовка — уся в вузлах: мабуть, кілька разів рвалася, коли вішали бідолашного.

Обер-лейтенантові надокучило блукати містом.

Біля палацу Револьтелло есесівці під наглядом кількох офіцерів проворно вантажили на двотомні автомашини картини з міського художнього музею. Смагляве обличчя обер-лейтенанта трохи пожвавішало.

Підійшовши до жебрака-музики, що стояв із скрипкою біля входу в музей, він спитав каліченою італійською мовою:

— Як пройти до Сан-Джусто?

Жебрак підвів сиву патлату голову й показав рукою:

— Прямо!

Обер-лейтенант пішов прямо.

І ось він у соборі Сан-Джусто, перед образом богоматері з немовлям на руках; вона сидить на троні між двома архангелами.

Офіцер довго не міг одірвати погляду від чудового витвору стародавнього мистецтва. Мов зачарований, дивився він на нього, то відступаючи на кілька кроків, то знову наближаючись. Навіть поторкав пальцем прекрасну візантійську мозаїку, якою було декороване основне зображення. Вираз обличчя в офіцера був тепер не пихатий і відразливий, а натхненний, юний. В очах світилося непідробне, палке захоплення, губи беззвучно ворушилися, і, дивлячись на нього збоку, можна було подумати, що він дуже побожний і шепоче зараз слова молитви. Та це були слова захоплення і вдячності, які завжди викликає у вразливих людей високе поетичне мистецтво.

Нарешті офіцер піймав себе на тому, що надто довго затримався біля образа богоматері. Він озирнувся. Людей у соборі було небагато: кілька гуляючих, байдужих до всього німецьких унтерів, опасистий дідусь з парасолькою, двоє переляканих дівчаток, що намагалися не потрапляти на очі солдатам, і маленький, із зморщеним, як волоський горіх, лицем священик. Воротар — літній, з хворобливо-жовтим кольором шкіри і рідкими пасмами довгого волосся — здивовано поглядав на ошатно зодягненого німецького офіцера. За останні роки це був, мабуть, перший відвідувач собору, який виявив такий палкий інтерес до мистецтва, коли не зважати на старого священика, що вже двічі заходив сюди.

Офіцер підійшов до священика і схилив голову, просячи благословення. Священик перехрестив його, і між ними почалася не зовсім звичайна розмова.

— Ви теж любите скульптуру й живопис, святий отче? — спитав офіцер у священика.

— Теж?.. Гм… Мені здається, що ви приємніше провели б час у зольдатенхаймі на віа Гегга.

— Я чув святий отче, про цей дім. О котрій годині найзручніше завітати туди?

— О другій годині дня: там ваші в цей час обідають.

— Дякую вам.

За кілька хвилин німецький обер-лейтенант стояв уже на розі вулиці Гегга, біля невеличкої перукарні: видно було, що він чекав когось.

Вулицею йшов загін гітлерівської фельджандармерії — близько двадцяти чоловік, у касках і з галунами на грудях. Вони зупиняли всіх військових, перевіряли в них документи.

Однак обер-лейтенант не звернув особливої уваги на жандармів, що наближалися до нього. Його погляд був прикутий до довгоногого німецького солдата, який крокував тротуаром напроти. В одній руці солдат ніс важку офіцерську сумку, другою обіймав за плечі тендітну гарненьку дівчину-італійку з чорним кучерявим волоссям.

Веснянкуватий, білявий, з вицвілими бровами й голубими очима, солдат на вигляд був зовсім хлопчиськом: щонайбільше років дев'ятнадцяти-двадцяти. Солдат був на сьомому небі — він розкотисто реготав, пригортав до себе італійку й шепотів їй на вухо щось таке, від чого дівчина здригалась і мерзлякувато куталася в шаль.

На губах обер-лейтенанта заграла зловтішна посмішка.

Солдат ішов назустріч жандармам. Та йому не вдалося дійти до них: він нахопився на обер-лейтенанта, що наче з-під землі виріс перед ним.

Солдат винувато закліпав очима і машинально виструнчився. Та було вже пізно. Офіцер вибухнув такою приголомшливою лайкою, що навіть бувалі жандарми перезирнулися й нерішуче зупинилися віддалік.

Як тільки не шпетив офіцер невдаху-солдата! Він обзивав його свинею, мерзотником і пройдисвітом, який, аніскільки не турбуючись про свого начальника, змушує його цілісінькі дві години шукати себе по місту. Якщо вірити офіцерові, солдат тільки те й робить, що волочиться по всіх трієстинських вертепах; його завжди бачать п'яним у товаристві повій; він — негідник і падлюка, якого тільки ляпасами можна примусити виконувати свій обов'язок денщика.

Офіцер з погрозою ступив до дівчини, та метнулася до стіни й чкурнула в найближчий провулок.

У солдата сіпалась ліва щока; він дуже заїкався, намагаючись щось сказати, але нова злива проклять примусила його облишити безнадійні спроби виправдатися.

— Годі сіпати щокою, ідіот! — репетував офіцер. — Я певен, що тебе не на полі бою контузило, а вперіщили пивним кухлем у корчмі! І такого телепня я запросто звав Малюком — з поваги до його хреста, до його поранення, зрештою, до його батька! Хто б міг подумати, що в штурмбанфюрера СС такий кретин-син? Виродок! Марш за мною!

У Малюка справді висів на грудях залізний хрест, який зовсім не пасував до його дурнуватого й жалюгідного вигляду.

Обурено відкопиливши губи ї навіть не обернувшись у бік жандармів, офіцер пішов уперед. Слідом за ним, закинувши через плече сумку, поплентався й денщик.

Начальник загону фельджандармерії в роздумі почухав мізинцем перенісся. Щось надто вже тверді закінчення слів у мові цього обер-лейтенанта, але, власне кажучи, йому й необов'язково бути уродженцем Баварії чи Померанії. Скільки зараз в армії німців із Судет, Угорщини, Ельзасу, Польщі. І не німців — самих тільки перекладачів або, скажімо, легіонерів, як мух на медяному папері. Нещодавно затримав чорнявого слинтяя, двох слів по-німецьки зв'язати не може, булькає щось у нього в горлі замість слів. Затримав, а він, виявилося, неабияке цабе — наслідник турецького паші, закінчив військову школу в Берліні, тепер перекладач при вищому командуванні. І чого він тут вештається, сидів би собі дома в Стамбулі чи Анкарі. Дідько його знає, зупиниш у гарячу хвилину такого офіцера, а він і на тебе почне горлати. Не всякий обер-лейтенант дозволить собі назвати виродком сина штурмбанфюрера.

Жандарм перестав чухати перенісся і, зупинивши двох солдатів, які йшли з валізками в напрямі вокзалу, сердито зажадав від них перепустки.

А обер-лейтенант з денщиком підійшли до старовинного п'ятиповерхового будинку, його красою і розкішшю колись пишалися усі мешканці цієї вулиці; приїжджим вони так пояснювали, де живуть: «Віа Гегга? Вам треба пройти за ріг і повернути ліворуч… Ви одразу побачите п'ятиповерховий будинок — дуже красивий. Через три будинки від нього перейдете вулицю… Там ми й живемо». А тепер старожили віа Гегга намагалися навіть не дивитися на цей будинок. Він мав назву: «Дойче зольдатенхайм», і мешканці вулиці вважали його найпаскуднішим закутком міста. «Ех, краще б його зовсім не було!» бідкалися бабусі, немовби цей будинок і привів німців у Трієст.

Коли обер-лейтенант і його білявий супутник увійшли в «Дойче зольдатенхайм», літня словенка, яка шкандибала тротуаром, подивилася їм услід зеленуватими сльозливими очима і непомітно плюнула в їхній бік. «Бодай він провалився, цей дім, щоб він завалився на вас, клятих! Коли б не ви, вбивці, мій би Митрій залишився живим!»

З невеличкого вестибюля, такого чистого, що аж блищав, нагору ведуть широкі сходи з позолоченими поручнями. Колони з голубуватого мармуру здаються прозорими, невагомими. Сліпуче сяють велетенські люстри. Звідкись линуть звуки музики і чути шипіння заграної патефонної пластинки. Пахне кухнею. Присадкуватий офіцер, скинувши шинель, пробує дотягнутися до високої вішалки. Повз нього йдуть — навіть не йдуть, а майже біжать — офіціантки в накрохмалених фартухах і мереживних чепцях. Усі вони німкені. В цей дім можуть увійти тільки німці. Присадкуватий офіцер затримує офіціантку, жартома бере її за підборіддя. На обличчі офіціантки терпляча завчена посмішка.

Обер-лейтенант і Малюк зупинилися біля навстіж розчинених дверей першого залу — їдальні для солдатів і нижніх чинів. Тут ще тільки починали збиратися на обід. Кілька солдатів, оточивши патефон, лупали очима на пластинку, наче вони й справді могли побачити красуню, що виспівувала жартівливу пісеньку.

— А вийди-но до нас, фрейлейн! — сказав один із солдатів, а решта вибухнули реготом. Раптом вони помітили, що на них пильно дивляться з-під припухлих повік чорні очі обер-лейтенанта. Солдати завмерли, виструнчились.

Погляд обер-лейтенанта недбало ковзнув по залу, по акуратно застелених столах, по стіні, до якої була приставлена зброя.

Обличчя офіцера було непроникне, холодне, суворе. Солдати не сміли поворухнутися. Вони стояли виструнчені доти, поки обер-лейтенант, повернувшись, не пішов до сходів, що вели нагору. Малюк підморгнув солдатам і подався за офіцером.

На другому поверсі офіцер затримався, окинув поглядом порожній холл, потім зиркнув на Малюка. Малюк мовчки пішов до дивана, що стояв у кутку, на ходу вийняв з нагрудної кишені олівець, у задумі погриз його кінчик, потім витяг із сумки пакунок і поклав у нього олівець. Він повернувся до обер-лейтенанта уже без пакунка, і обидва почали підніматися вище.

На третьому поверсі також панувала тиша. Вхід до залу був щільно завішений важкими темнокоричньовими портьєрами. Обер-лейтенант розсунув їх недбалим жестом.

Сонячний промінь, що пробивався в зал крізь зашторена вінка, освітлював щедро і строго сервіровані столи, кришталеві вази на них і позбавлені смаку старовинні, виконані олією, портрети на стінах. Обер-лейтенант затримав свій погляд на єдиній, вартій уваги картині — славетній гравюрі Дюрера «Голова дівчинки», ширше розсунув портьєри і ввійшов до залу.

Проходячи поміж столами, офіцер уважно вивчав сервіровку, наче хотів переконатися, чи добре все приготовано до обіду. Він помацав пальцем вкладені в склянку салфетки з гофрованого паперу, і губи його на мить затремтіли в пустотливій посмішці.

— Малюк, — голосно гукнув він. — Мені не подобаються ці салфетки. Вони якісь шершаві.

Малюк здивовано роззявив рота, але офіцер сам підійшов до нього й витяг з його сумки чималу пачку паперу.

Вони швидко замінили салфетки на всіх столах і залишили зал, наглухо зсунувши важкі портьєри.

— Тобі не треба помити руки перед обідом, Малюк?

Солдат хитнув головою. Його щока вже не сіпалася.

— Здається, в кінці коридора, — сказав обер-лейтенант.

В кінці коридора на одних з дверей висіла табличка з написом: «Тільки для офіцерів».

Обер-лейтенант і Малюк посторонилися, пропускаючи сухорлявого, сутулого есесівського майора, який виходив з убиральні; вони козирнули йому і зникли за дверима.

Майор хотів було затримати солдата й нагадати йому про напис на табличці, але роздумав: надто багато в нього, Отто фон-Шульца, справ у цьому паскудному місті, щоб витрачати дорогоцінний час на розмови про дисципліну. Та й, кінець кінцем, що він таке зробив, цей білявий солдат? Буває й гірше… Ось, приміром, учора, вперше виїхавши до міста, він побачив двох солдатів, які розмовляли на розі вулиці з кількома мешканцями. Фон-Шульц зупинив машину: «Ви з якої частини?» — «З окремого гірсько-стрілецького батальйону. Патрулюємо». — «Про що розмовляєте?» — «Та ось — Ганс — покрівельник за професією; от і вирішив розпитати, як у них тут виготовляють кольорову черепицю». — «А ви теж покрівельник?» — «Ні, я настройщик роялів».

Довелося на добу відправити на гауптвахту і покрівельника, і настройщика, щоб знали надалі, як треба нести патрульну службу. А скільки зараз в армії таких, як вони! Але не час переучувати цей тупий набрід: ходять, стріляють, здихають — і гаразд. Фон-Шульцу треба берегти себе для більш серйозної місії.

Майор увійшов до залу з низькою стелею. Біля стойки кілька офіцерів дудлили перед обідом вермут.

Біля входу на балкон стояв старий полковник з темночервоною шиєю і неприродно випнутими грудьми. Він акуратно обрізав маленькими ножицями кінчик сигари.

Шульц вийняв запальничку й підніс до сигари вогонь.

— Дякую, — буркнув полковник.

Він цінував вияв поштивості до себе в будь-якій формі й від будь-кого. Щоправда, полковник недолюблював поліцаїв, а охоронні частини, до яких, судячи з нашивок, належав цей майор, були, на думку полковника, поліційними частинами. Та поштивість завжди приємна…

Він пильніше подивився на майора. Брови його трішечки підвелися вгору:

— Фон-Шульц?..

Шульц легенько, з гідністю, вклонився.

— Гм… — посміхнувся полковник. — Я пам'ятаю вас ще безвусим кадетом. Ми бачилися, якщо не помиляюсь, у маєтку вашого батька. Зорова пам'ять рідко коли зраджує мене.

Шульц іще раз легенько вклонився: так, усе це цілком можливо.

— Давно в Трієсті? — поцікавився полковник.

— Тільки що прибув.

— З надзвичайними повноваженнями?

— Ні, всього-на-всього спеціальним помічником начальника гестапо по знешкодженню партизанів у окрузі.

— Що ж, бажаю успіху! — полковник милостиво поплескав його по плечу й додав без всякого зв'язку: — А ваш покійний батько був прекрасний генерал, гм… прекрасний!

Полковник заклав великого пальця за борт кітеля й відійшов до стойки.

В тому, що полковник згадав про фон-Шульца-батька, якого він добре знав, нічого поганого, звичайно, не було. Проте мимохіть зроблений натяк страшенно розізлив Шульца-сина. Він зрозумів, що полковник не так хотів засвідчити повагу до небіжчика, як висловити жаль, — хай прихований, — що фон-Шульц, нащадок старовинного пруського роду, віддав перевагу поліцейській кар'єрі перед військовою…

Шульц зараз охоче б вилаявся вголос.

З тупими і чванливими вояками на зразок полковника йому доводилося стикатися досить часто. Такі вояки переконані, що вони є тією віссю, навколо якої повинен обертатися світ, і являють собою добірну касту, яка збагнула вищу премудрість: штурм, обходи, атаки, «кліщі»…

Густав фон-Шульц, його батько, у свій час був гідним представником цієї касти. Він пишався тим, що в п'ятдесят п'ять років зумів зберегти юнацьку поставу; спав у кабінеті на вузенькому похідному ліжку, взимку і влітку приймав холодний душ і не носив з собою записної книжки: кожну дрібницю пам'ятав.

У їхньому маєтку в північній Прусії на десяти тисячах акрів не було жодного необробленого сантиметра землі, а в холодних і незатишних кімнатах будинку — жодної плямочки на повоскованому паркеті.

Генерал одружився з Ельзою фон-Гаузен, яка влаштовувала його у всіх відношеннях: і знатністю, і зростом, і педантичністю. Ельза народила йому трьох дітей — сина і двох дочок — саме стільки, скільки йому й хотілося.

Він примушував і Отто приймати ранком душ, боляче бив його ребром долоні по спині, коли той зсутулювався, монотонно читав синові вголос праці Клаузевіца і намагався прищепити йому думку, що історія не знає видатніших людей, ніж Фрідріх Перший, Бісмарк, Мольтке.

— Німеччині повинна належати вся планета! — вигукував генерал скрипучим голосом з будь-якого приводу, а часто й без приводу.

Його дивізію дуже пошарпали в Польщі, під Седаном, у Росії.

Чим же він закінчив? У день відречення кайзера генерал перемінив білизну, поголився і в своєму кабінеті всадив собі кулю в скроню.

Отто був не від того, щоб послатися іноді на своє генеалогічне дерево, але тільки тоді, коли це було вигідно.

На вигодах же він розумівся значно краще за свого батечка. Він не був спесивим, не фиркав ображено, як деякі, коли до влади в Німеччині прийшов істеричний і зухвалий єфрейтор. Ображатися тут не було чого — у нього з єфрейтором була спільна мета, спільні інтереси, а на походження, кінець кінцем, плювати. Не ті часи настали: тепер понад усе поважалася сила.

Молодший фон-Шульц продав родовий маєток, а гроші вклав у круппівський концерн. — і вигідно й мороки менше.

Він вступив до націонал-соціалістичної партії, і відтоді з ним почали вітатися першими й старі військові, навіть такі, що мали набагато вищий чин, ніж у нього.

Отто пішов угору. І, до речі, він успішно дотримувався батьківських заповітів — справа тут, звичайно, не в холодному душі і не в ході…

Батечко хотів бачити сина наполегливим? То ж саме наполегливість і впертість дозволяють Отто виконувати на окупованій території найважчі завдання. Треба сподіватися, що він не осоромиться і в цьому Трієсті, навколо якого нишпорять партизани.

Батечко прагнув загартувати своє чадо? Чадо може похвалитися своїм гартом. Він особисто керував розстрілами жителів міст і сіл на Україні, примушував солдатів роздягати трупи, відрізував коси в жінок, а вранці розглядав одежу, дитячі сорочечки, туфлі, костюми, годинники, прикраси з таким виглядом, ніби він стояв перед вітриною універсального магазина.

Батечко вчив його акуратності? Будь ласка. Хіба ж не Отто належить ідея «камери знищення», яку нині застосовують у багатьох концентраційних таборах: ложе для тіла, автоматичний ніж, жолоби для стоку крові. Знайдіть-но що-небудь, зроблене акуратніше!

Генерал добивався, щоб Отто став великою людиною? Що ж, становище людини в суспільстві визначається не кількістю зірок на погонах. Отто вміє орієнтуватися в обстановці і заздалегідь угадувати, на чиєму боці сила. Можливо, завтра чаша терезів переважить не на користь істеричного єфрейтора. Дарма — знайдуться нові сильні люди, з якими йому буде по дорозі…

Наближалася обідня пора.

Офіцери почали переходити до великого залу.

Коли масивний годинник, схований у різьбленій коробці з чорного горіхового дерева, показав дві години, старші чини з німецькою акуратністю і пунктуальністю зайняли свої місця за столами. Заграв невеликий оркестр, забігали офіціантки, заскрипіли стільці, посипалися стримані жарти.

В цей час до залу ввійшли обер-лейтенант і солдат. Офіцер був уже без сумки. Побачивши за одним з найближчих столів вільні місця, обер-лейтенант зробив знак денщикові йти за ним. Вони посідали за стіл. Важка сумка заважала солдатові. Він зняв її з плечей, сховав під стіл і зручніше вмостився на стільці.

— Тут зал для офіцерів, — зауважила сухорлява офіціантка, підійшовши до нього. — Вам — треба зійти на нижній поверх.

— Хай це вирішують самі офіцери, — чемно, але сухо промовив обер-лейтенант.

— Встати! — зненацька пролунав за їхньою спиною пронизливий окрик.

Малюк здригнувся і схопився з місця з такою швидкістю, що важкий стілець, на якому він сидів, гепнувся на підлогу. Багато офіцерів обернулися на шум.

Обер-лейтенант спроквола підвівся і спокійно дивився на високого капітана з випещеним обличчям, з блискучим, немов лаковані туфлі, густо змащеним бріоліном волоссям.

— Як ти посмів прийти сюди?! — несамовито заверещав капітан.

Малюк зблід; у нього почала сіпатися права щока і скривився рот.

— Що?! — знову крикнув капітан, наступаючи на нього. — Ти ще й кривляєшся?

— Пане капітан, — тихо і стримано сказав обер-лейтенант, затуливши собою Малюка. — Я розумію, щока, яка сіпається, — невелика окраса для солдата, якого нещодавно вітав сам рейхсмаршал. Прошу познайомитись, його звати просто Малюк.

— Не розумію! — капітан окинув обер-лейтенанта гордовитим поглядом.

— Малюк врятував мені життя, — вів далі обер-лейтенант. — Коли в повітрі просвистів російський снаряд, він затулив мене своїм тілом. Сам він дістав контузію. Це справжній герой!

— Але це ще не є підставою для того, щоб він сунув свого носа в наші тарілки. Він урятував вам життя? Так ви можете пригостити його в першому-ліпшому трактирі у себе на батьківщині!

Цим капітан, очевидно, хотів сказати, що, судячи з вимови цього офіцера, вони народилися в різних країнах. Капітан підсунув стільця й сів за їхній стіл. Обер-лейтенант поглянув на Малюка, посміхнувся і сказав, поплескавши його по плечі:

— Що ж. Малюк, доведеться тобі, мабуть, залишити нас і спуститися нижче… Ходімо, ходімо. Я влаштую тебе внизу. Боюсь, щоб тебе й там не обидили. Я зараз повернуся, пане капітан.

Капітан промовчав. Коли обер-лейтенант і солдат вийшли з залу, він голосно звернувся до старого, обвішаного хрестами полковника, що сидів за сусіднім столом:

— Як вам подобається цей вискочка?!

— Треба б поговорити з ним, — зауважив полковник. — Після обіду я це зроблю.

— О ні, дозвольте мені самому. Я вже зіпсую йому апетит.

Вони простягнули руки до салфеток, які вклав у склянки Малюк.

І раптом в залі зчинився переполох… Старий полковник помітив, що на його салфетці щось написано… Він розправив зім'ятий папір, начепив окуляри, перебіг написане очима. Потім різко, так, щоб усі почули, наказав:

— Переглянути салфетки на столах!

Музика обірвалася. Зашелестів папір. І кожен, хто був у залі, прочитав на своїй салфетці три слова: «Смерть за смерть!» і внизу підпис: «Народні месники».

Шульц (він щойно ввійшов до залу) взяв салфетку і відчув, як поза шкірою в нього пробіг морозець. «Ого! Вони й сюди пробралися!..»

— Директора! — зарепетував хтось несамовито.

— Зачинити двері, нікого не випускати! — вигукнув полковник.

У залі з'явився смертельно наляканий, круглий, як м'яч, маленький італієць з обрезклим обличчям. Він тільки перелякано запитував:

— Що? Що? Що?..

Прибігли солдати. Прибігли офіціантки. Збіглася вся прислуга «Дойче зольдатенхайм»…

Двері будинку зачинили, поставивши біля них фельджандармів.

Німці підозріливо поглядали один на одного. Почався обшук. Гітлерівців було багато, вони ледве вміщались у велетенському залі…

А вулиці Трієста жили в цю пору звичайним для військового часу життям.

Міський трамвай поволі повз угору. Серед пасажирів був обер-лейтенант і його супутник — білявий Малюк.

Трамвай зупинився, і вони пішли до виходу. Пасажири, посторонившись, дали їм дорогу. Коли повз людей ішов німецький солдат або офіцер, їхні обличчя немов кам'яніли.

Офіцер і Малюк відходили од трамвайних ліній, піднімаючись усе вище й вище, до мальовничих жовтих скель, які колись омивалися хвилями Адріатичного моря.

Зліва відкривався вид на долину. В долині темніли виноградники. Охайні будиночки здавалися звідси зовсім крихітними. А за будинками — скелясті гори, шпилі яких покриті обрідними соснами.

Містечко називалося Опчиною.

Обер-лейтенант і солдат зупинилися біля великої стрімкої скелі.

— Ось що, Васю, — стиха заговорив обер-лейтенант, звертаючись до Малюка. — Що це ти й справді надумався ходити по місту, обнявшись з Анжелікою?

Вася пустотливо посміхнувся:

— Так роблять усі німці.

— Не треба, Васю. Це може викликати в місцевих мешканців неприязнь до Анжеліки. А потім — Анжеліка дуже вродлива, іншим солдатам захочеться наслідувати твій приклад.

Обличчя у Васі стало серйозним, вицвілі брови насупились.

— Гаразд, — сказав хлопець. — Коли так треба, я більше не обніматиму Анжеліку.

«Ще зовсім хлопчисько!» подумав обер-лейтенант. Він вийняв з кишені годинник і глянув на циферблат.

— Дивно… Що б це мало означати?

— А скільки минуло часу?

— Тридцять одна хвилина.

— Треба тридцять.

Вони стривожено перезирнулися.

— Васю! — раптом почувся ззаду гарячий шепіт.

Обидва озирнулися на голос. Неподалік од них стояла схвильована Анжеліка. Щоки її палали. В цю мить вона була прекрасна, як ніколи, — так принаймні здавалося Васі.

— Ну як? — підійшовши до них, спитала Анжеліка.

Обер-лейтенант знову глянув на свій кишеньковий годинник.

— Скільки? — спитав Вася.

— Тридцять три хвилини, — похмуро сказав обер-лейтенант.

Лице Анжеліки потемніло. Вона запитливо позирала то на Васю, то на офіцера.

— Нічого не розумію, — сказав обер-лейтенант. — Ти добре роздавив капсуль у вбиральні?

— Так… тридцятихвилинний… і вклав детонатор у вибухівку…

— Так у чому ж справа? — нетерпляче вигукнула Анжеліка.

— Може, вони звернули увагу на сумку, залишену під столом? — спитав Вася.

— Навряд. Крім того, інші ж порції вибухівки не під столом, а у вбиральні, під диваном, на другому поверсі, за радіатором.

Він не закінчив фрази… До них донісся глухий вибух, подібний до далекого залпу гармат. Усі троє поглянули вниз, у той бік, де розкинулося місто. В районі вулиці Гегга Піднявся стовп жовтуватого диму. Дим почорнів і повільно почав застилати місто. Здавалося, хтось накинув на вулиці зловісне покривало.

— Віва! — дзвінко вигукнула Анжеліка.

Дим, змішаний з пилюкою, поступово розсіювався…

Анжеліка посміхнулася і, стишивши голос, сказала пошепки, ніби відкривала друзям заповітну таємницю:

— А знаєте, товаришу Михайло, як називають вас місцеві жителі? Своїм Спартаком…

Із-за найближчих скель зненацька вигулькнула кремезна постать у сірому пальті і м'якому капелюсі. Одним стрибком вона опинилася біля трьох друзів і потягнула їх за велику прямовисну скелю.

Повз те місце, де вони щойно стояли, важко гупаючи чобітьми, пройшов німецький патруль.

Коли патруль зник, незнайомий обернувся до Михайла й сказав каліченою російською мовою:

— Треба бути трохи обережнішим, хлопче, коли висаджуєш у повітря будинки.

Михайло рвучко випростався.

— Не розумію, — зухвало сказав він добірною німецькою мовою, дивлячись прямо в сірі очі незнайомого.

— У нас немає часу для суперечок, — посміхнувся той. — Я маю сказати вам щось важливе.

Михайло мовчки вивчав поглядом незнайомого.

Той нерішуче поглянув на Васю й Анжеліку. Подивився на них і Михайло. Вася й Анжеліка мовчки відійшли вбік.

— Передайте в штаб бригади, — конфіденціальним тоном сказав незнайомий, — що сьогодні наш літак не з'явиться над висотою сім. І призначте мені час нової зустрічі.

Михайло дивився на незнайомого, стараючись не пропустити жодного його слова. Той пошарив у кишенях і, діставши сигарети, запалив. Михайло помітив, що сигарети були італійські, на коробці намальовано олівцем жіночі ніжки. А втім, зараз це не мало ніякого значення. Далеко важливішим було те, що незнайомий звідкись знав Михайла, знав навіть і те, що сьогодні над висотою сім мав з'явитися літак.

— Яка ж ваша відповідь? — посміхаючись спитав незнайомий.

— Ніякої, — відказав Михайло.

— Не довіряєте? — сумовито зітхнув незнайомий. — Шкода, так союзники не роблять. Ви ж із Росії?

Михайло і на цей раз промовчав і теж запалив сигарету. Він зволікав, щоб обміркувати все як слід.

— Що ж, тоді прощавайте, — приязно посміхнувся до нього незнайомий, — доведеться, очевидно, діяти через інших. Бажаю нових удач!

Він махнув рукою, повернувся і зібрався йти. Та не встиг зробити й кількох кроків, як Михайло погукав його:

— Стійте!

Незнайомий зупинився. Михайло рішуче промовив:

— Нічого я переказувати не буду. І нікуди ви не підете, вам доведеться разом зі мною піти в штаб. Дорога далека, веселіше буде.

Це був рискований крок. Невідомо було, хто цей сіроокий. Але Михайло вирішив рискнути. Якщо це друг, тоді все гаразд. А коли ворог… Та хіба ж Михайлові боятися ворога! Він уже звик зустрічатися з ворогами віч-на-віч, і ці зустрічі не лякали Михайла, тільки змушували його гаряче серце битися дужче і схвильованіше.

Пропозиція Михайла примусила незнайомого замислитись. Потім він весело поплескав Михайла по плечу:

— Ну що ж! Це непогано придумано… Ні, ви таки справді подобаєтесь мені!.. Присягаюся честю, у нас, у Штатах, вас мали б за національного героя, і Голлівуд присвятив би кожному вашому подвигу цілий фільм!

Коли вони, дружньо розмовляючи, вийшли з-за стрімкої скелі, Вася й Анжеліка здивовано перезирнулися.

Там, де раніше височіла будівля «Дойче зольдатенхайм», зараз диміли руїни, і серед них, витягуючи з-під руїн трупи, копошилися німецькі й італійські солдати.

Гудки численних машин, виття сирен санітарних карет, істеричні вигуки есесівців, плач дітей і жінок (есесівці повиганяли на вулицю з навколишніх будинків усіх мешканців), порох, який ще не встиг улягтися і від якого всі кашляли й чхали, — усе це являло собою картину хаосу. Серед каміння і почорнілих балок гасав начальник загону фельджандармерії. Він підняв з землі саморобний солдатський портсигар із плексигласу. Всередині портсигара лежав учетверо згорнутий папірець. Начальник розгорнув його, прочитав грізне: «Смерть за смерть!», і його грубувате, ніби висічене з каменю, обличчя зблідло; лякало те, що цю листівку німецький солдат вважав за потрібне непомітно сховати в кишеню. Навіщо вона йому знадобилася? Потай читати іншим солдатам? Він здригнувся, потім за звичкою простягнув руку до перенісся.

Солдати помітили раптом серед руїн чиїсь руки, які гарячково хапалися за обгорілу, ще теплу балку. Насилу вдалося їм витягти з-під балки офіцера, що лишився живий. Це був Отто фон-Шульц. Він довго не міг опритомніти, а потім щось люто вигукнув; почувши його голос, до офіцера прожогом кинулося кілька есесівців. Поки вони обтрушували Шульца, той страшенно чортихався і відпихав їх од себе, начебто це вони винні в тому, що трапилося.

За хвилину до них під'їхала легкова автомашина, і перед Шульцом виструнчилися з переляканими обличчями ще два есесівці й молодий лікар.

— Царице небесна! — здивовано вигукнув лікар, на ходу оглянувши Шульца. — На вас жодної дряпини! — Він полегшено зітхнув і запропонував Шульцу: — Вам потрібен спокій, пане майор. Усе обійшлося так вдало, що краще й придумати важко… І вам потрібен тільки повний спокій. Дозвольте, я відвезу вас…

Але Шульц відсторонив своїх підлеглих і подався пішки. Після хвилинного замішання за ним пішли й есесівці.

Спочатку Шульц ішов дуже швидко, ніби хотів когось наздогнати, спіймати… Очі його налилися кров'ю, лице пашіло гнівом. Він вдивлявся в кожного перехожого, зупинявся і до болю силкувався пригадати, чи не схожий він на когось із тих, кого Шульц бачив сьогодні в їдальні? Один із тих, що обідав разом з ним, був партизаном. Може, Михайло? Може бути! І Шульц, досвідчений гестапівець, нічого не помітив! Під самісіньким його носом була вчинена зухвала диверсія, а злочинець безкарно вислизнув і, мабуть, зараз розгулює по місту, наче й не було нічого.

Повз Шульца мчали автомашини з трупами солдатів і офіцерів. Шульц ішов дедалі повільніше, і вулиці, по яких він проходив, миттю оточували есесівці. Усіх, хто викликав хоч найменшу підозру, хапали і тягли в гестапо.

Багато хто прикметами виявлявся схожим на Михайла, і навіть з десяток «Михайлів» були кинуті в гестапівську катівню.

Шульц ні в що не втручався, він мовчки брів тротуаром… Його охороні з есесівців здалося навіть, що їх начальник з'їхав з глузду. Та Шульц поринув хоч і в похмурі, але тверезі роздуми… В перші хвилини йому хотілося геть усе перевернути в Трієсті: розстрілювати, палити, руйнувати. Але потім він охолонув трохи, і в серце почав заповзати страх… «Важко доведеться мені в цьому місті, — вирішив він і одразу ж спитав себе: — А де тепер живеться спокійно?.. Адже так усюди. Кляті партизани! Рейди, наскоки, диверсії, вибухи — чого доброго, вони ще спробують штурмувати місто! Від них можна цього ждати коли завгодно. Адже це не війська янкі і бриттів. Ті тупцюються на італійському півдні — добре, що клімат там м'якший, ніж тут, — і не думають зрушити з місця. Їх командуючі вважають за краще влаштовувати прес-конференції, фотографуватися у фас і в профіль, а не штурмувати такий стратегічно важливий центр, як Трієст, або висаджувати десанти біля Марселя чи Булоні. Ні, янкі і бритти поводяться так, що краще й не треба… Інша справа на Сході… б-рр! Страшно згадати… У Шульца по спині пробіг огидний морозець. Перед його очима на мить постала картина, яку він бачив під час недавньої поїздки в Білорусію, під Барановичі: валяються на боку підбиті, спалені, понівечені танки із свастикою й написами «Берлін-Баку-Бомбей», а поле усіяне трупами солдатів і офіцерів з добірних дивізій фюрера. Б-рр!.. Препаскудне місто Трієст, але в ньому все-таки краще…»

На очі йому потрапило оголошення про Михайла. Треба буде підвищити суму винагороди за голову партизанського розвідника. Хоча навряд чи це врятує становище. Потрібні крутіші заходи. Партизани — це грізна сила, але що вони варті без росіян? Росіяни вперто просуваються до своїх кордонів, отже, дедалі ближче підходять до Німеччини, до Європи. Ось у чому основне лихо. Треба бути передбачливим… І це розуміє не тільки Шульц. По дорозі сюди він зупинявся у Франкфурті в Рольфа фон-Гаузена, материного небожа. Рольф дуже близький до самого Герінга… І, знаючи, що Отто ВМІЄ тримати язика за зубами, він бовкнув, ніби Герінг зустрічався в своєму мисливському замку з американськими банкірами. Це не вигадка. ІІІульц знає, що й у ставці пробували вести переговори з союзниками. Власне, це тільки й може врятувати третю імперію, Гітлера, Круппа і… Шульца. Непогано було б, коли б Шульцу пощастило тут налагодити зв'язки з англійськими або американськими розвідниками. Краще, мабуть, з американцями — це більш діловий народ, з ними легше домовитись. А домовившись, легше буде боротися з партизанами. Інакше — важко. Дуже важко. Підвищити ж винагороду за голову Михайла все-таки слід…

Не минуло й години, як у Трієсті все стихло, заспокоїлось. Люди звикли до вибухів. У повітря висаджувалися тільки ті будинки, які займали гітлерівці, і мирному населенню нічого було боятися. Люди раділи з кожного нового вибуху; та їм доводилося приховувати свою радість, і після вибухів вони старалися не потрапляти на очі фашистам. Тільки трієстинські діти лишалися невгомонними: вони залазили на дахи будинків, і звідти лунали їхні радісні вигуки. А коли гітлерівці пробували їх ловити, вони втікали, спритно стрибаючи з даху на дах.

Життя в місті ввійшло в звичайну колію. Десь тирликали на губній гармошці… З підвальних кафешантанів доносились голоси п'яних фашистів. Голодні, худющі собаки, сполохані нещодавнім вибухом, знову зібралися біля крамниці м'ясника, де, до речі, рідко коли бувало м'ясо. Біля напівзруйнованого кам'яного будиночка розсілася зі своїми заяложеними картами стара ворожка. Підлітки-газетярі підбирали на вулицях кинуті городянами газети й старалися перепродати їх. Побачивши на вулиці есесівців, вони миттю розбігалися, хто куди…

Шульц ішов далі вулицями Трієста. В голові все ще шуміло після вибуху; його нудило. Зрозумівши безцільність своєї «прогулянки», Шульц вирішив, нарешті, відпочити й повернув у напрямі гестапо. По дорозі він зустрів двох солдатів — тих самих, які вчора мирно розмовляли з трієстинцями. Коли б не головний біль і нудота, він і на цей раз зігнав би на них свою злість.

Помітивши Шульца, солдати мерщій звернули в провулок, забрукований крупним білим булижником. Брук посередині здибився і здавався горбатим. Звідкись здалека долинала музика.

— Рояль, — голосно сказав перший солдат. — Дивно чути тут рояль, Еріх…

— Ні, Ганс, це клавесин, — уточнив Еріх, — «Місячна соната» Бетховена.

Ганс не сперечався: Еріх музикант, йому видніше. Вони прислухалися, намагаючись угадати: де ж це грають? Еріх прочинив скособочену хвіртку, й солдати увійшли в двір. У глибині вузького, посипаного дрібним гравієм дворика стояв маленький закурений будиночок з підсліпуватими віконцями.

З цього будиночка й долинали звуки музики.

Еріх ступив до ґанку.

— Чого ти туди? — спитав Ганс, який намагався не відстати від приятеля.

— Та просто так… — пробубонів Еріх. — Розумієш, інструмент у них розстроєний.

Ганс не дочув сказаного Еріхом, але подався слідом за ним.

За хвилину вони стояли, переступаючи з ноги на ногу, перед сторопілою білявою молодою жінкою в напівтемній, майже порожній, обклеєній дешевими бузковими шпалерами кімнатці, невигадливу обстановку якої становили залізна грубка з сріблястою вигнутою трубою, виведеною через кватирку, скриня, застелена старим, вицвілим килимом, мідний кофейник на столі та клавесин у кутку.

— Це ви грали? — поцікавився Еріх.

— Я… А хіба що, не можна?.. Я не буду, коли це заборонено, — злякано пробелькотіла жінка.

Чого прийшли до неї ці солдати? Ех, яку ж вона дурницю зробила, надумавшись сісти за клавесин і хоч трохи розігнати тугу!

Погано доводиться тим, чий поріг переступила нога фашистського солдата. І хто захистить її, самотню, полохливу жінку, яка колись сяк-так перебивалася уроками музики в приватних домах, а тепер зовсім розгубилася, не знаючи, де їй приткнутися в цьому зловісному, похмурому місті?

Вона завмерла біля столу, думаючи, що ж їй робити, і з острахом чекала, що буде далі.

— У вас розстроєний клавесин, — пробурчав один із солдатів.

— Так… — ледве чутно прошепотіла жінка.

І раптом сталося таке, в що жінка ніяк не могла повірити навіть після того, коли солдати пішли.

Один із них сів на скриню, а другий, передавши йому автомат, підійшов до клавесина, кількома спритними рухами зняв кришку і розібрав деку.

— І надовго це? <— спитав Ганс, що вмостився на скрині.

— Ні, я швиденько, — заклопотано промовив Еріх. — У вас є щітка? — звернувся він до жінки.

— Пошукаю… Зараз пошукаю… — промовила та з покірною готовністю.

Жінка принесла щітку, якою звичайно чистила капелюшок.

Еріх заходився вичищати пил з інструмента, взяв два-три акорди, спробував педаль.

Ганс поглядав на нього з неприхованою цікавістю, але й без особливого здивування.

Обвітрені руки Еріха, грубі, зашкарублі, зараз ніби пурхали в повітрі, над жвавими й розумними очима розправлялися завжди насуплені брови.

Еріх був мастак своєї справи. Він підтягував струни, попускав їх, злегка доторкався до них, водив туди й сюди вказівним пальцем.

Жінка ніяк не могла отямитися.

Еріх зібрав деку, пригвинтив кришку і присунув до себе стілець.

З клавесина знову полилися ніжні звуки.

Еріх виконав заключну частину «Місячної сонати», опустив кришку і задоволено промовив:

— Тепер добре.

Ганс незграбно підвівся з скрині і впустив на підлогу автомат. Лункий стук примусив обох здригнутися.

Еріх підняв зброю, і, не сказавши більше ні слова, солдати поспіхом вийшли на вулицю.

Жінка кинулась була навздогін, потім повернулася до кімнати й знесилено опустилася на скриню. Вона так нічого й не зрозуміла…

Тим часом Еріх і Ганс зачинили за собою хвіртку й пішли бруком.

— Ти пробач, Ганс, — промовив, нарешті, Еріх. — Руки знудьгувалися по справі — не міг стриматись.

— Розумію, друже, — відповів Ганс. — Ти лагодив інструмент, а я… я уявляв тим часом, що сиджу високо-високо на даху й вигинаю лист заліза, стукаю по ньому дерев'яним молотком… Я дуже добре розумію тебе!

Михайло з своїми друзями й гостем, діждавшись сутінків, вийшли з міста. Їм треба було перейти через залізничне полотно. Довелося довго чекати Анжеліку, яка пішла вперед, щоб перевірити, чи не загрожує їм небезпека.

Нарешті почулося рипіння підмерзлого снігу. Анжеліка мовчки смикнула Васю за рукав, і всі пішли слідом за нею. Переходячи через рейки, вони помітили, як вдалині блиснули й одразу ж пірнули в темряву ліхтарі охоронників.

Михайло пробував з'ясувати, хто ж такий його гість, але той, ввічливо уникаючи запитань, сказав, що на запитання все одно доведеться відповідати в бригаді й нема чого робити це двічі. Сам він теж ні про що не розпитував.

За якихось дві години подорожани почули ліниве гавкання собак; воно ставало дедалі голоснішим; заблимали тьмяні вогники. Ще через півгодини вони петляли вже завулками містечка Просек.

Михайло зупинився біля похиленої хатини, до якої був прибудований надміру великий сарай. Анжеліка тихо постукала в, замерзлу шибку, і за хвилину двері відчинив чоловік у довгому кожусі наопашки. Він спросоння чухмарився на порозі.

— Це ми, — хрипло шепнув Вася.

Господар перехрестився.

— Слава богу! Всі живі-здорові?

— Усі, — весело обізвався Вася.

Господар зійшов з ґанку, обійшов хатину й відчинив двері сарая, які при цьому жалібно рипнули. Він стиха вилаявся. Усі, крім Михайла й селянина, ввійшли до сарая.

— Ну що? — пошепки спитав Михайло.

— Вони були тут, — так само пошепки відповів селянин.

— Ну?

— Обнишпорили всі оселі. Нікого не знайшли; тільки забрали в сусіди корову…

— Дарма, — підбадьорив його Михайло, — ось закінчиться війна…

— З вами — гість? — перебив його господар.

— Та ніби так, — хитнув головою Михайло. — Ну, йдіть відпочивати.

— Я не спатиму, — твердо відказав господар, — на добраніч. — І він причинив двері.

Михайло чиркнув сірника. В глибині сарая на купі осіннього листя Вася лаштувався на ніч. Гість спантеличено позирав довкола, шукаючи зручнішого місця, але не знайшов і теж умостився на листі.

Над їхніми головами було куряче сідало. Кури, стривожені появою людей, неспокійно кудкудакали. Анжеліка, закутавшись у Васину шинель, носила оберемки листя з найдальшого кутка сарая. Сірник потух. Михайло запалив новий і освітив лице Анжеліки, що проходила повз нього. Волосся дівчини було вкрите інеєм — вона здавалася сивою.

— Анжеліко… — тихо промовив Михайло.

Анжеліка поглянула на нього.

— Ти дуже стомилась. Іди в хату. Ми зробимо все самі.

Вона облизнула посинілі від холоду губи й слухняно кивнула головою.

Догорів і другий сірник.

Анжеліка прислухалась до кроків Михайла, — він пішов у найдальший куток, і вогник спалахнув тепер там. Дівчина не бачила Михайлового обличчя, зате помітила, як ніжно дивиться на неї Вася. Вона посміхнулась йому і вийшла, щільно причинивши за собою двері.

Михайло ліг між Васею й гостем. Потух третій сірник, і в сараї стало темно.

Вася й Михайло спали по черзі: вони домовилися стежити за гостем. Американець ще довго перевертався з боку на бік на листі…

Незабаром Вася розбудив усіх: час вирушати.

Господар приніс їм гарячого молока й маленьких коржиків з кукурудзяного борошна. Михайло подякував, і вони вийшли з сарая.

Тумани… тумани., тумани… Світ ніби заснув під густим білим покривалом. І все-таки вгадується настання ранку. Туман набирає то світлосірого, то сизого відтінку. Ось проглянули крізь нього гірські пасма, вкриті засніженими сосновими лісами. І здається, що поволі, знехотя прокидається могутній велетень, скидає з себе важке покривало, потягається. Гірськими схилами, ліниво звиваючись, повзуть останні віхті туману… Здалека доноситься мукання корови, скрип коліс…

Дорога в гори ставала дедалі важчою. Подорожанам довелося стишити ходу. Анжеліка ступала попереду, часто сковзаючись на вузькій засніженій стежині, і Вася, що йшов за нею, підтримував її. Позаду всіх брів Михайло. Люди пірнали в туман і знову вибиралися з нього. Перед ними відкривався характерний для трієстинського узбережжя пейзаж: скелясті гори, на них — сосни й ялини і лише подекуди — дика вишня та блідорожеві кущі тернику, який зберіг своє листя ще з осені. То тут, то там спурхували сполохані появою людей дятли; стрибали з гілки на гілку білки.

Далеко-далеко внизу сіріли шахти Ідрії. Їх охороняли італійські солдати, а руду з шахт вивозили гітлерівці. Попереду замріло село Штейнал. Воно було оточене жовтими скелями, що стирчали з-під снігу, і здалека нагадувало фортецю на гірській верховині… Подорожні, минувши Штейнал, перейшли на інший шлях. Михайло запропонував зробити привал. Притрієстинська долина Віпаво лишилася далеко позаду.

За півгодини вони знову вирушили в дорогу. Знову гори, знову села. Деякі — з чотирьох-п'яти хат. Верховинці тепло зустрічали Михайла і його супутників, виносили їм гаряче молоко, частували палентою з кукурудзяного борошна, вареною козлятиною. В Трієсті говорили італійською мовою, а тут — тільки словенською. Гірські села були розташовані звичайно обабіч єдиної стежки, що проходила в горах, і мали, таким чином, тільки один вхід і один вихід.

За якимсь поворотом подорожні зустріли захекану, перелякану дівчину, — кремезну, низеньку на зріст сербіянку. Вона розповіла їм, що гітлерівці, шукаючи партизанів, вдерлися в село Терново й підпалили кілька хат. Дівчина простягнула руку вперед, і Михайло побачив за деревами відблиски полум'я, що пробивалося крізь туман. Туман був тут не сірий, а багряний. Проте гітлерівці шукали партизанів не там, де треба. Один з підрозділів третьої партизанської бригади діяв у цей час поблизу Ідрії. Михайло дізнався потім у штабі, що дії партизанів були успішні, хоча не обійшлося без втрат.

Васі й Анжеліці Михайло звелів залишатися в селі Плава. Коли Михайло з своїм гостем підходив до штабу, уже сутеніло і в небі заблимали перші великі, холодні зорі.

Штаб ударної бригади партизанського корпусу імені Гарібальді містився в покинутій заміській віллі, яка раніше належала багатому трієстинському фабрикантові. Вілла була розташована за сімдесят кілометрів од міста, на високій горі, густо порослій соснами.

У корпус входило кілька бригад і окремих загонів, яві істотно відрізнялися один від одного: в одному з загонів ледве набралося тридцять чоловік, тоді як в іншому їх було понад сто. Одна з бригад являла собою батальйон партизанів-стрільців, а інша вже нагадувала більш-менш регулярне з'єднання, мала навіть артилерію. Різнорідний був і склад частин: італійці, словаки, угорці, росіяни, болгари, французи — кого тільки тут не зустрінеш!

Штаб ударної бригади оточувала мережа партизанських дозорів і заслонів; вони контролювали всі шляхи в гори. Особливо ретельно охороняли майже непомітну стежечку, що вузькою стрічкою звивалася по одному з схилів гори. Це була стежка, яка зв'язувала штаб з головними силами бригади, схованими в сусідньому лісі.

Був вечір; у камінах вілли палав вогонь; на триногах, поставлених усередині камінів, висіли чайники й партизанські котелки. Полум'я кидало навколо тремтливі відблиски; химерні тіні танцювали на стінах з ліпним оздобленням, на розкішно розмальованих стелях.

Тьмяно блимали свічки по кутках залів і на сходах; то тут, то там спалахувало проміння кишенькових ліхтариків, вогники цигарок.

Скрізь: на ліжках, диванах, столах, підвіконнях, у кріслах і прямо на підлозі — спали міцним сном партизани, які щойно повернулися з важкого завдання. Вони спали не роздягаючись, у ватниках або шкіряних куртках, плащах, шинелях чи в селянських каптанах, у піджаках і в модних пальтах, поклавши коло себе автомати й гвинтівки.

Ті, хто не спав, чистили зброю, прасували або латали одяг, пили чай, голилися. І робили все це безшумно, так, щоб не потривожити сон товаришів.

На широкій кушетці лежав непритомний поранений дідусь. Біля нього метушилися кілька дівчат-санітарок і лікар у білосніжному халаті.

Зненацька прочинилися двері, і хтось вигукнув:

— Михайло повернувся!

Усе в віллі заворушилося: новина передавалася з залу в зал, з кімнати в кімнату, із сходів на сходи.

І за мить партизани вже тисли Михайлові руки, плескали його по плечу.

Він уже встиг скинути з себе німецький мундир і стояв на мармурових сходах у шерстяному світері, який щільно облягав його широкі груди; заклавши руки в кишені штанів, він ніяково посміхався.

— А в нас гість, — кивнув Михайло в бік чоловіка в м'якому капелюсі, що самотньо стояв біля дверей. — Приймайте як годиться.

Михайло трохи піднявся по сходах і на ходу шепнув підлітку, що аж тонув у високих мисливських чоботях, з маузером біля пояса:

— Гостеві — особлива шана, Сільвіо!

Це значило, що гість не з простих, і до нього слід ставитись чемно і водночас обережно.

Підліток, не сказавши ні слова, почав спускатися вниз і приєднався до партизанів, які тісним колом обступили гостя.

Михайло перейшов коридор і відчинив двері однієї з кімнат.

Із-за столу, освітленого стеариновими свічками і заваленого паперами та картами, назустріч Михайлові підвівся повновидий чоловік років під сорок, з відкритим чолом і розумними, добрими очима.

— Можна, товаришу полковник? — дзвінко крикнув Михайло.

Полковник не відповів. Радісно посміхаючись, він ступив до Михайла, витер губи тильною стороною долоні, поцілував його в одну щоку, потім у другу й, міцно обнявши за плечі, притиснув до себе.

— Молодець, Мехті! — промовив він.

Мехті, схвильований і збентежений, потягся до полковника й ще раз обнявся з ним. Вони підійшли до стола.

— Здоровий, бадьорий, веселий? — тепло спитав полковник, вдивляючись в обличчя Мехті.

— Все в порядку, Сергію Миколайовичу.

— Ще б пак! Шістсот тридцять офіцерів і солдатів з одного маху! — Сергій Миколайович кивнув на вузький аркуш паперу, що білів на столі, на ньому було записано повідомлення керівника трієстинського підпілля товариша П. — З усієї погані, що об'їдалася в зольдатенхаймі, зосталися живими лише кілька чоловік. Сідай.

Михайло сів.

— Сьогодні в Трієсті висадять у повітря готель для гітлерівських офіцерів, а в порту спалять танкер. І все буде зроблено так, щоб гітлерівці прийшли до висновку, що це теж справа Михайлових рук… До речі, їм важко повірити, що на такі подвиги у нас багато хто здатний… То й хай собі думають, що в Трієсті орудуєш тільки ти один.

— А навіщо потрібно, щоб вони так думали?

— Розумієш, Мехті, міфічного Михайла важче вистежити, впізнати, схопити… А де Вася?

— Вася переховується у селі Плава. Він чекатиме мене в п'ятницю: ми з ним підемо на нове завдання.

— Хай перебирається сюди. Після переполоху, який ви вчинили в місті, вам не можна показуватись там хоча б з місяць.

— Можна, Сергію Миколайовичу! — запротестував Михайло. — Ми обидва одягнемо солдатську форму і будемо такими ото, трохи напідпитку, веселенькими солдатиками. У Васі, звичайно, щока вже не сіпатиметься, — Мехті посміхнувся. — До того ж мені вдалося сьогодні поблукати по всьому місту, і я уявляю обстановку вже не з карт і розмов…

— Не можна, Мехті, — лагідно, але рішуче повторив Сергій Миколайович. — Скільки ролей за такий короткий час! Селянський хлопець, єфрейтор, обер-лейтенант, а тепер ось — солдат напідпитку… Закінчиться війна, роз'їдемося ми з тобою по домівках і, боюся, станеш ти не художником, а артистом, — пожартував полковник.

— Ні, — запалюючи цигарку, серйозно відповів Мехті, — живопису я не покину, Сергію Миколайовичу. Ось учора не втерпів, зайшов у Сан-Джусто. І, повірте, я міг би простояти там цілий день!

— Невже цілий день?

— Правда, Сергію Миколайовичу!

— Гаразд, вірю, хоч ти й любиш перебільшувати… Командира бачив?

— Бачив. Він з начальником штабу перевіряв пост, а ми саме проходили повз них. Я ж не сам прийшов, Сергію Миколайовичу.

— А з ким же?

— Чи то з англійцем, чи то з американцем.

Мехті присунув свого стільця ближче до полковника і в кількох словах розповів йому про зустріч з незнайомим і про своє рішення привести його сюди.

— Та-ак… — Сергій Миколайович замислився. — Скажи, Мехті, а навіщо ти, — власне кажучи, привів його до нас?

— Адже риск невеликий, Сергію Миколайовичу. Якщо він і справді від союзників, то чого ж боятися? А коли ворог, то він же тепер у наших руках.

— А міг би й утекти? Це тобі не спадало на думку?.. Розправився б з вами, а тоді з точними даними про наші явки, з нашими паролями повернувся б назад, до німців. І на нас би петлю накинули.

Мехті сидів насупившись і мало не до крові закусив губу.

— Ви ж зупинялися в наших людей, ішли нашими таємними стежками?..

— Звичайно…

Обидва помовчали. Потім Мехті поволі підвів голову, твердо сказав:

— Ви маєте рацію, Сергію Миколайовичу. Я зробив велику помилку.

Полковник відкинувся на спинку стільця і посміхнувся:

— Та ні ж, Мехті. В тім-то й справа, що ніякої помилки ти не зробив. Це добре, що ти привів сюди незнайомого. І ти міг би сказати мені: дорогий товаришу полковник, даремно ви до мене прискіпуєтесь. Чоловік цей знав, де ми повинні були проходити. Відомо було йому і про вибух. Від німців він не міг про це дізнатися: навряд чи вони дозволили б мені висадити в повітря зольдатенхайм. Значить, він одержав відомості від когось із наших, йому неважко було б дізнатися і про багато чого іншого. Отже, при бажанні він все одно знайшов би до нас дорогу. Коли б я відпустив його — ще невідомо, що було б!.. Далі. Навряд чи він працює на німців, інакше б виказав мене їм, можливості в нього були. Ось що ти міг би сказати мені, Мехті. А може, і ще що-небудь. Але ти не сказав цього…

— Мені все це й на думку не спадало…

— Тому, що ти діяв без роздуму. А це якраз і погано, Мехті!

— То, виходить, ви навмисне мене випробовували?

— А ти ж як думав? Я з твоєї розповіді одразу збагнув: ти дуже задоволений своєю пригодою. І це не вперше, Мехті… Я вже давно помітив: чим більша небезпека, тим дужче ти радієш! Кров грає, чи що, Мехті?.. Але ж може статися, що, сміливо пішовши назустріч небезпеці, ти поставиш під удар не тільки себе, а й інших! Пам'ятаєш історію з вартовим?

— Хто давнє пом'яне — того лихо не мине, Сергію Миколайовичу, — спробував відбутися жартом Мехті.

— Але ж доводиться згадувати, коли ти сам про це забув.

Ні, Мехті добре все пам'ятав. Він проходив тоді мимо поста і скинув у річку німецького вартового, який заснув. Дізнавшись про це, полковник викликав Мехті до себе, суворо й серйозно пояснив йому, що захоплюватись властиво молодим дівчатам, а Мехті всі чомусь (полковник так і сказав: «чомусь») вважають досвідченим розвідником. Він повинен був подумати про те, що німці могли б помітити зникнення вартового, зчинили б переполох, і Мехті не вдалося б висадити в повітря казарму. Сергій Миколайович говорив спокійно, стримано, а Мехті хотілося, щоб полковник нагримав на нього. Він пробував виправдуватись: невже Сергію Миколайовичу шкода, що на одного фашиста поменшало?

— Усіх фашистів тобі самому все одно не винищити, Мехті, — сказав тоді полковник. — Ти повинен дбати про інше: про успішне виконання завдання.

Ні, Мехті нічого не забув. Не забув він і того, що казарма все-таки була висаджена в повітря. Та як висаджена! Від неї, як-то кажуть, лишилися тільки ріжки та ніжки.

— А пам'ятаєш, — вів далі Сергій Миколайович, — як хвацько вдерлися ви з Анжелікою в село, почувши, що хтось кричить на майдані?..

— Але мені здалося…

— Я знаю, що тобі здалося, Мехті. Проте, коли б там навіть когось і страчували, ви його все одно не врятували б. А самі потрапили б у пазури гітлерівців.

— Сергію Миколайовичу, — почав благати Мехті, — та що це ви все про погане згадуєте! Виходить, я тільки тим і займаюся, що роблю необачні вчинки? А пригадуєте, коли ми визволяли наших із табору, — хіба я зробив хоч один хибний крок?.. — У Мехті загорілись очі. — Ех і важко ж було мені стриматись! Але я стримався.

— Ну от, уже й образився, — засміявся полковник. — Ти, Мехті, як ваш бакинський бензин: піднеси сірника — спалахне! Табір — це було добре. Дуже добре! Та в тебе ж тільки коли-не-коли буває інакше. Але все-таки буває! А цього не повинно бути!.. Ти — розвідник, Мехті. Ти за багато що відповідаєш. І ти зобов'язаний зважувати кожен свій крок, десятки разів перевіряти кожне своє рішення. Риск? Так! Але риск усвідомлений. А зараз треба бути особливо обережним. Адже не випадково Ферреро видав наказ про необхідність подвоїти обережність і пильність. І ще зрозумій, Мехті: ти представляєш тут нашу країну. На тебе рівняються інші. Будь же таким, яким вони хочуть тебе бачити…

Полковник підвівся з стільця, підійшов до Мехті, поклав йому руки на плечі:

— Отаке-то, мій любий Мехті, — і з жартівливим докором додав: — Отаке-то, гаряча ти голово…

Мехті мовчав. З незвичайною виразністю постала перед ним історія з листівками в «Дойче зольдатенхайм». Навіщо йому потрібно було міняти салфетки на столах? Васі він міг би сказати, що, мовляв, листівки треба було підкинути, щоб учинити переполох і відвернути увагу гітлерівців. Але хіба ж цією думкою, чіткою й тверезою, керувався Мехті в ту мить, коли наказав Васі дістати з сумки листівки? Мехті вперто не хотів признатися навіть самому собі, але голос із глибини його душі наполегливо говорив, що він, власне, в цей момент повівся, як пустотливий хлопчисько: ось візьму й викину коника, щоб він приголомшив зухвалістю весь цей набрід! І коли б зараз полковник спитав про ту історію, у нього не знайшлося б слів довести свою правоту. На щастя, полковник мовчав.

Двері в цей час відчинилися, і до кімнати ввійшли командир бригади Луїджі Ферреро — невисокий чоловік з великими мозолястими руками, з розкішними сивуватими вусами, кінчики яких звисали до самого підборіддя, — і начальник штабу бригади Карранті, теж італієць, рухливий, енергійний, а коли треба — спокійний і розважливий, людина, яка заслужила загальну повагу своєю невтомністю й прекрасним знанням штабної справи.

Ферреро привітався з полковником і звернувся до Мехті:

— Хто це з тобою прийшов сьогодні, Михайле?

Мехті почервонів:

— Я й сам добре по знаю… Каже, що від союзників. Вони просили переказати, що скинуть вибухівку тільки післязавтра.

Ферреро зітхнув і, покусуючи кінчики своїх довгих вусів, заходив по кімнаті. Потім звів на Сергія Миколайовича заклопотані очі і тихо сказав:

— До речі… мало не забув… Там Маркос з хлопцями йде на завдання. Ти не хочеш поговорити з ними?

Полковник хитнув головою, поправив на собі гімнастьорку і вийшов.

Ферреро підсунув стільця й сів. Карранті й собі сів.

— От бачиш, Михайле, — почав Ферреро, — минулого місяця ми сиділи без продовольства, а нам з британського літака скинули медикаменти. Ось ще подивись, — він показав на кулемет біля стіни, — позавчора скинули десять кулеметів найновішої конструкції. Але… жодного патрона до них, — Він набив тютюном люльку, запалив. — Виявляється, і вибухівку скинуть не сьогодні, а післязавтра. А німецькі ешелони пройдуть завтра. Ось які, братухо, справи…

Помовчали.

— А чи не допитати нам цього англійця… чи, може, американця? — запропонував Карранті.

— Американця! — твердо сказав Сергій Миколайович, повернувшись до кімнати і щільно причиняючи за собою двері. На його обличчі різко окреслились вилиці, і під ними заходили тугі жовна, що з ним завжди траплялося, коли він дуже хвилювався. — Я його знаю.

Він підійшов до стола й сів на своє місце.

— Звідки ти його знаєш, полковнику? — недовірливо спитав Ферреро.

— Я його бачив у концтаборі, з якого мені вдалося втекти сюди, до вас… А він приїжджав у табір, щоб вивезти звідти американців.

Мехті схопився з стільця.

— Здорово! — мимохіть вирвалось у нього.

— Сідай, сідай! — добродушно посміхнувся Ферреро. — Як же ти міг запам'ятати його, полковнику?

— О, я його добре запам'ятав! — вперто сказав Сергій Миколайович. — Він приїхав з папером із гестапо й вивіз із табору всіх американців, крім негрів.

Карранті звів брови: — Це погано, що він покинув негрів… Але ж погодьтесь, що він зробив сміливий крок, забравшись у націстський концтабір?

— На цей крок можна було піти лише при одній умові, — полковник виждав трохи і чітко, виразно промовив: — При умові міцного зв'язку з керівниками гестапо! Я валявся поранений, він схилився наді мною, і я запам'ятав його обличчя — сірі очі, холодний, байдужий погляд.

— Ну, ти міг і помилитись! — зауважив Ферреро. — Ти ж сам кажеш, що був поранений, лежав у гарячці…

— Ні, помилки тут не може бути. Я переконаний, що це він!

Ферреро енергійно запихкав люлькою.

— Що ж, цілком можливо, — погодився Карранті. — Ви думаєте, що він і сюди прийшов з наміром…

— Треба розгадати його наміри! — твердо сказав Сергій Миколайович. — Треба стежити за ним і зіставляти всі одержані від нього відомості й факти, з якими ми стикатимемося. Справа, здається, складніша, ніж ми думаємо. Ось вам перші відомості: вибухівку скинуть післязавтра, а гітлерівські ешелони пройдуть завтра…

— Ай справді має рацію мій заступник, — сказав Ферреро.

— Мабуть, що так, — погодився Карранті.

— Поки що допитай його. Гарненько допитай, — коротко наказав командир.

Карранті в ту ж мить вийшов з кімнати. Він не звик відкладати виконання наказів.

Пізньої ночі Карранті вивів у двір вілли людину в м'якому капелюсі й сірому пальті.

Вартові, що аж заклякли на морозі, пізнали начальника штабу, але він все-таки, як звичайно, шепнув їм пароль, зажадав відповіді і тільки після цього запропонував людині в капелюсі йти вперед.

Сам Карранті йшов позаду.

Стежка, якою вони пробиралися, вела до високої скелі. По дорозі зустрічалися нові вартові. Карранті знову називав пароль і повільно йшов далі.

— Можу я, нарешті, говорити? — тихо спитав чоловік у сірому пальті.

— Тепер можеш, — так само тихо відповів Карранті. — По-перше, як ти зустрівся з Михайлом?

— Ми одержали твоє повідомлення про те, що Михайло висадить у повітря зольдатенхайм. Порадилися з нашою ставкою й вирішили не заважати партизанам послати на той світ ще кілька сот німців. Для нас краще, коли і німці, і росіяни зазнають якнайбільших втрат!

— Це я знаю не гірше за тебе. Мене цікавить інше: як тобі вдалося протриматись у Трієсті?

— У мене німецький паспорт, — помовчавши, відповів Джон, — я інженер-геолог, прибув з Берліна, цікавлюсь шахтами Ідрії. Цілий день я крутився біля зольдатенхайма. Михайло з своїм напарником вийшов звідти надто швидко. Я не знав їх в обличчя — міг тільки догадуватись, що це вони. Коли б мене не попередили і коли б не оголошення німців — на прикмети, правда, вони не дуже-то щедрі, — я б не пізнав партизанів. Цей Михайло працює чудово! Я почав стежити за ними. Вони піднялися в Опчину, там зустрілися з якоюсь дівчиною. Тут я наважився підійти до них. А щодо довір'я… В цьому я не дуже переконаний. Коли ми ночували в сараї, мені здалося, що Михайло і його приятель спали по черзі… — Джон раптом зупинився і сторожко поглянув навкруги.

— Нас ніхто не чує, говори, — спокійно промовив Карранті.

— Чому ти не похвалиш мене?

— За що? Ти ніколи не відзначався особливою кмітливістю.

— Кинь жартувати, Чарлз.

— Я не жартую. Що тобі відомо про вибухівку?

— Вибухівка не буде скинута й післязавтра. Поїзди німців повинні ходити вільно. Бригаду слід завести в квадрат 11 — ти знайдеш його на карті, — там вона буде знищена німецькою, каральною дивізією. Командира прибери за всяку ціну. Сам постарайся пробратися в штаб корпусу. Ми повинні не пустити сюди росіян! Краще Гітлер, ніж комуністи!.. Дальші інструкції одержиш звичайним шляхом.

— Усе?

— Все! Дідько б його взяв, куди ми йдемо, далі ж урвище?!

— Повернись до мене, Джоне, — промовив Карранті.

Джон обернувся. Вони стояли під високою сосною, на самому краю скелі. З-за гори повільно викочувався блідий місяць.

— Тепер помолись, Джоне. Я мушу тебе розстріляти, — тихо сказав Карранті.

— Знову жартуєш, Чарлз… — почав було Джон, але Карранті уже звів пістолет.

Джон одразу знітився. Видно було, як у нього ослабли й задрижали ноги.

— Тебе пізнали, Джоне, — сказав Карранті. — А мені довелося докласти надто багато зусиль, щоб стати начальником штабу бригади…

— Але, може, ще можна втекти? — задихаючись, видавив з себе Джон.

— Не можна, — холодно сказав Карранті. — Тебе одразу ж схоплять. А я повинен бути поза всякою підозрою.

Джон озирався довкола, як зацькований звір.

— Ти ж порядний хлопець, Джоне… І ти прекрасно розумієш, що кожен день мого перебування тут вартий солідної пачки доларів. Я не можу позбутися їх, Джоне, — тоном проповідника процідив Карранті.

Джон кинувся до нього, та пролунав постріл, і тіло Джона покотилося в урвище…

До скелі прибігли двоє вартових.

Карранті не поспішаючи поклав пістолет у кобуру й застебнув її.