На далеких берегах

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Запона, що прикривала вхід, була відхилена, і в намет падало світло.

Ферреро й Сергій Миколайович сиділи один проти одного за гарним письмовим столиком, застеленим тоненьким малиновим сукном. Стіл був розкладний; партизани, що відали господарством бригади, ухитрилися вмостити його на одному з возів, перед тим як покинути віллу трієстинського фабриканта, де раніше був штаб.

У командира останнім часом почав псуватися зір, і він тепер писав в окулярах, почеплених на самий кінчик носа. Скельця були підібрані наспіх, і командир під час роботи мусив надівати окуляри так, щоб, схиляючись над паперами, дивитися крізь скельця, а підводячи голову, — поверх окулярів.

Тричі підкресливши одну з цифр, Ферреро похмуро глянув на полковника, чекаючи, поки той закінчить свої підрахунки.

Коли б хто-небудь побачив Ферреро в цю мить, то, очевидно, вирішив би, що перед ним мирний, уже старіючий бухгалтер, який усе життя просидів за товстими конторськими книгами, а не один з найсміливіших і найрішучіших командирів найиебезпечнішого для фашистів партизанського з'єднання.

— Скінчив, полковнику? — нетерпляче спитав Ферреро.

— Зараз кінчаю… А ти?

— У мене вже все. Не пропустив жодного рапорта, жодного зведення.

— І що ж виходить?

— А виходить ось що, — Ферреро нахилив голову, щоб бачити цифри на папері крізь скельця окулярів. — Втрачено сто дванадцять чоловік, не рахуючи захоплених фашистами зв'язкових і розвідників. З них сто п'ять убито в бою, сім пропало безвісти. П'ятдесят сім поранено, тридцять два хворі. І окремий рахунок: двох розстріляли за боягузтво, одного повісили за зраду, один утік, трьох посаджено під арешт.

Старий Ферреро вимовив це дуже засмученим голосом.

— А в мене так, — сказав Сергій Миколайович, — приблизно, звичайно. Шістсот тридцять фашистів загинуло під час висадження в повітря зольдатенхайма, триста — в казармах, шістсот п'ятдесят — на залізницях, триста вісімдесят — за інших різних обставин… Виходить тисяча дев'ятсот з лишком… Загалом — дві тисячі… Таким чином, протягом останнього місяця ми знищили десять націстів на одного нашого бійця.

— Непогано, — похмуро буркнув Ферреро.

— Так, непогано, коли забути про те, що немає вже з нами двохсот наших людей! Людей, командире! — стиха промовив Сергій Миколайович.

Ферреро зняв окуляри, потер пальцями повіки.

— Ось про це я й думаю, полковнику… — також незвичайно тихо сказав він. — Я не дитина, бачив у житті багато дечого… Але для мене немає нічого страшнішого, ніж робити подібні підсумки. Двісті чоловік за місяць, полковнику!

— І в кожного з них є мати, діти, дружина або наречена… — сказав полковник. — Кожен забрав з собою цілий світ!..

Запала мовчанка. Сергій Миколайович підвівся, зробив кілька кроків по намету.

— Є ще один бік у цієї страшної бухгалтерії, — раптом обернувся він до Ферреро. — Двісті чоловік становлять п'ять процентів головних сил нашої бригади, а дві тисячі фашистів становитимуть мабуть чи не п'яту частку процента однієї, тільки європейської армії Гітлера і його прихвоснів!

Ферреро й собі встав і підійшов до полковника.

— Я так розумію, полковнику. На великі проценти зменшує сили папістів тільки Росія!

— Авжеж, і замість того, щоб допомогти їй довести цей розгром до кінця, хай навіть так, як допомагаємо ми — десятими, сотими частками процентів, — союзники тупцюють на півдні Італії, залишаються бездіяльними у Франції!

— От цього вже я ніяк не розумію! В кімнату вбіг ординарець Ферреро.

— Нас покидає група угорців, чоловік двадцять, — з тривогою в голосі доповів він.

— Як це покидає? — скоріше з недовірою, ніж із здивуванням спитав Ферреро.

— Додому!

— Що значить додому?

— Додому, до себе, в Угорщину!

Ферреро, не обертаючись, махнув рукою Сергієві Миколайовичу, щоб він лишався, і розгонистими кроками вийшов з намету.

За хатиною лісника Ферреро побачив групу угорців з рюкзаками за плечима, з сумками й клуночками в руках. Проти угорців спиною до хатини стояв Мехті. Він у чомусь палко переконував угорців. Біля стіни хатини акуратними пірамідками височіли гвинтівки й автомати; на землі лежали патронташі, пістолети, гранати.

— Що за маскарад? — загримів Ферреро, підходячи ближче.

Мехті виструнчився перед командиром:

— Угорські товариші вирішили залишити бригаду й пробиратися додому!

Відчувалося, що Мехті докладає всіх зусиль, щоб здаватися зібраним і спокійним.

— Тікати додому? — хрипко вимовив Ферреро. — Та чи розумієте ви, що за дезертирство кожному з вас загрожує розстріл ось біля цієї стіни?

Розгніваний, з блискучими очима, він грізно наступав на мовчазних угорців, поки не опинився віч-на-віч з командиром загону Маркосом Дабі.

У Дабі з-під збитої набакир шапки спадав на лоб вогненномідний чуб.

У бригаді добре знали Маркоса — найкращого партизанського снайпера, запального й норовистого, але самовіддано хороброго. Потомственний батрак, він на початку війни гнув спину в маєтку одного з нащадків сім'ї Естергазі — найбагатших угорських феодалів. Щоб не йти на фронт, Маркос відрубав собі сокирою два пальні на праній руці. Це врятувало його від призову в армію, але йому ще довго довелося морити себе каторжною працею в стайнях і хлівах поміщика, який постачав провіантом гітлерівські війська. Потім Маркос почув про партизанів, що діяли біля берегів Адріатичного моря. Разом з іншими батраками він захопив родові мисливські рушниці й старовинні пістолі поміщика і втік до лісу, а згодом пробрався до партизанів. У Маркоса було несхибне око й серце, переповнене ненавистю до ворога, і незабаром слава про нього пішла по всіх загонах бригади. За короткий строк він був двічі поранений у груди навиліт, та це не заважало йому добровільно напрошуватися на найтяжчі, найнебезпечніші операції.

Знаючи вдачу Маркоса, Ферреро чекав бурхливої розмови чи палкого протесту. Спокійний тон угорця вразив його.

— Чого ви кричите, командире? — глухим від печалі голосом, докірливо сказав Маркос. — Хіба ми тікаємо? Ми йдемо чесно, здаємо зброю. Тільки ось ці речі я залишу при собі. Я їх сам приніс. — Він показав на кремінні пістолети, ручки яких, оздоблені перламутром, виглядали у нього з-за пояса.

— Що… що це? Виходить, ви одверто заявляєте, що злякалися? — здивувався Ферреро.

— Серед нас немає боягузів. Але зоставатися тут нам більше не можна.

Ферреро знову скипів.

— Та ви що, збожеволіли, дідько б вас ухопив? — крикнув він, звертаючись до всіх угорців.

— Ми йдемо, щоб нас не знищили, — відповів за них Маркос.

— Товаришу командир, — втрутився Мехті, — їм хтось сказав, що в одній з партизанських частин минулого тижня таємно розстріляли угорців.

— І нічого розумнішого вони не могли придумати? — перебив його Ферреро.

— Ми не придумали цього, — відказав Маркос. — Нам приніс цю звістку Шандор Д'єрдь, він ніколи не брехав і може підтвердити свої слова, якщо не помер.

Ще вранці дозорні підібрали на стежці тяжко пораненого незнайомого партизана-угорця. Згадавши про це, Ферреро кинувся до хатини. У вузеньких сінях лікар мив руки в емальованому тазі.

— Я хочу поговорити з пораненим, якого привезли вранці, — сказав Ферреро.

— Пізно, він уже при смерті, — похитав головою лікар.

Він зняв з гвіздка рушник і витер руки.

— До нього більше не поверталася свідомість? — квапливо спитав Ферреро.

— Двічі був опритомнів. Тому й збирався йти до вас.

— Що він говорив?

Лікар нахилився до вуха командира й пошепки сказав:

— Його звати Шандор Д'єрдь. Він говорив, що до них прийшов якийсь загін, вивіз на грузовиках усіх угорців з їхньої частини й розстріляв у глухій ущелині. Сам Д'єрдь був поранений, відповз убік і чув, що загін, який розстріляв їх, збирається йти далі…

— Куди далі?

— В інші частини, виконувати наказ про розстріл угорців.

— Чий наказ?

Лікар ще ближче подався до Ферреро:

— Із штабу корпусу, — прошепотів він.

Ферреро так здавив лікареві руку, що той тихо зойкнув від болю.

— Хто чув про це? — дивлячись у вічі лікареві, промовив Ферреро.

— Тільки я. Поранений над силу вимовляв слова. Я більше вгадував їх по руху губів…

— І ви забули. Його слова! — владно й колюче сказав Ферреро.

Він відпустив руку сторопілого лікаря й мерщій пішов до угорців.

Розмовляв він з ними тепер спокійно, навіть ласкаво.

— Слухайте, хлопці, у нас же спільний ворог, спільна мета…

Угорці слухали насторожено, з недовірою.

— І хіба не побратала нас кров, пролита нами? Тебе, Маркос, — зі мною, мене — з Михайлом, Михайла — з тобою?

Ферреро замовк, обвів угорців допитливим поглядом.

— У корпусі, друзі, діє ворожа рука. Та сама, що підіслала мені начальника штабу — зрадника, а тепер піднялася на наше братерство. Але від ворожої руки чогось іншого й не жди. Разом з вами намагатимемося знешкодити її.

Ферреро підкликав до себе Мехті й Маркоса і, коли вони підійшли до нього, зненацька обняв їх за плечі:

— А ось тим, що ви повірили, ніби можна розбити кров'ю скріплене братерство Ферреро, Маркоса, Михайла, — цим ви дуже образили мене.

Угорці захвилювалися. А командир бригади, простий, суворий, справедливий, стояв перед ними й чекав, що вони скажуть.

Мехті ступив крок до угорців, йому важко було говорити, бо доводилося говорити про себе.

— Ось що, друзі, — сказав він. — Що б ви подумали про мене, коли б я, оклигавши від рани, заподіяної мені зрадником, покинув своїх товаришів? Подумали б, що Михайло — боягуз, що Михайло змалодушничав.

До Мехті підійшов один з угорців — вихрастий молодий хлопець:

— А чи знаєш ти, що я одного разу сам одстрілювався від п'ятдесяти фашистів? І тримався доти, поки не порішив усіх?

— Усі знають про це, — сказав Мехті.

— Отож. Та й інші наші хлопці не відсиджувались по землянках! — запально вів далі угорець.

— І це правда, — погодився Мехті.

Ферреро уважно слухав їхню розмову.

— Але що ж нам лишається робити, коли в партизанських бригадах розстрілюють наших братів?

— Командир, по-моєму, сказав уже, що це ворог намагається розбити наше братерство. Наш обов'язок не відступати перед ворогом, а викрити його й знищити!

Молодий угорець задумався і спитав:

— А що б ви зробили, якби раптом ні з того ні з сього хтось почав розстрілювати руських?

Ферреро вичікувально поглянув на Мехті.

— По-перше, — відповів Мехті, — я не певен, що ті, хто розстрілює угорців, не розстрілюють зараз і руських. А по-друге… Ось послухай… Я був ще хлопчиком, коли в нас почали створювати перші колгоспи. Нелегко було тоді Радянській владі. Куркулі зрозуміли, що їм кінець, і зовсім озвіріли! Вони стріляли в тих, хто вирішив жити по-новому!.. Та радянські люди не злякалися, не спасували перед труднощами: вони стали тільки прозорливіші, пильніші й безпощадніші. І зуміли очистити країну від ворожої нечисті. Боротьба до переможного кінця! До останньої краплі крові. Тільки так!..

Слова Мехті пролупали, як сувора присяга. До нього підійшов схвильований Ферреро; йому, мабуть, багато дечого хотілося сказати Мехті, але він тільки мовчки обняв його.

Маркос Дабі, дивлячись прямо в очі командирові, сказав:

— Прости нас, командире. Ми погарячилися. Прости.

Ферреро посміхнувся. Пролунали глухі голоси:

— Не треба обижатися, командире.

— Тобі віримо.

— Не про тебе йшла мова…

Заглушивши голоси угорців, Ферреро різко скомандував:

— Ну, коли так… Розібрати зброю! Мехті підійшов до стіни, нагнувся, узяв з піраміди карабін і подав його Маркосу.

— Візьми, — лагідно сказав він.

Маркос рішуче простягнув руку і, взявши карабін, поцілував його ложе.

Угорці стрепенулися. Мехті почав розбирати піраміду, вручаючи кожному з угорців його зброю, патронташ, сумку. Рухи його були проворні, легкі, веселі.

— Ось так, — задоволено крякнув Ферреро. — 1 щоб я бачив це востаннє!

Коли він повернувся до намету, Сергій Миколайович усе ще сидів над аркушами паперу.

Ферреро сперся руками на стіл і нагнувся до полковника.

— В сусідніх частинах розстріляли угорців, — майже пошепки сказав він.

Полковник мимохіть подався вперед:

— Хто розстріляв?

— Вказівки виходили із штабу корпусу. Завелась там, мабуть, якась нечисть. Ми воюємо, а вони…

Полковник сидів нерухомо, навіть затаїв подих. Після довгих роздумів він сказав:

— Треба з'ясувати, чиїх рук це справа!

— А як?

— Гм… — полковник підвівся з місця. — Ну що ж, воюватимемо далі. А з'ясувати — все-таки з'ясуємо…

Важкою, недоброю була звістка, що її приніс під кінець свого життя угорський юнак Шандор Д'єрдь… Однак нових підтверджень цієї звістки, на щастя, не було. Незабаром радисти прийняли по рації наказ штабу вчинити наскок на віддалену залізницю. Потім прийшла вимога передати звичайні відомості про втрати й наявність боєприпасів.

Нічого особливо тривожного ефір не приносив, а зв'язку з іншими частинами не було: бригада вже довгий час діяла ізольовано й самостійно.

На долю Мехті часто випадали тепер хвилини відпочинку, і він почав працювати над ескізами до картини.

Для роботи він вибирав затишний куточок на краю скелі, з якої добре було видно і галявину з біліючими на ній наметами, і стежки, що губилися в лісових хащах. Він приходив сюди звичайно вранці, сідав на камінь, нашвидку робив в альбомі зарисовки, спересердя перекреслював їх, знову брався за олівець або вугілля, а потім усе це відкладав на бік і думав, думав…

Деталі картини вимальовувалися ще неясно. То Мехті уявлялась весна: тане сніг, в небі пливуть пухнасті хмарини; то осінь — золота, прозора; то літо — з полотна має повіяти сонячною теплінню, пахощами польових квітів… По-різному уявляв Мехті й солдата. Ось він іде прямо на глядача, втомлений, щасливий, з ранцем через плече… Ось присів відпочити на пеньку. Ось лежить у високій траві, поклавши біля себе ранець, закинувши руки за голову… А поблизу — покремсаний ворожий танк… В одному з варіантів — дівчата в яскравих, квітчастих платтях виносили солдатові воду.

Незмінною лишалася «тільки тема картини: солдат повертається після війни додому.

Іноді на скелю прибігав Вася. Він дивився через плече Мехті на малюнок і статечно казав:

— Здорово!

А Мехті видирав з альбома аркуш з малюнком, м'яв його й кидав геть.

Кінець кінцем, Вася; щоб не завдавати собі жалю, перестав заглядати в альбом, а, проходячи повз полотно, на якому ще нічого не було, докірливо насуплювався. Авторитет Мехті, як художника, явно починав хитатися…

Приходила й Анжеліка. Вона рідко коли заглядала в альбом, їй було байдуже, що малює Мехті. Вмостившись віддалік на поваленій сосні, дівчина стежила, як нервово рухається рука Мехті, як змінюється його обличчя… Перед нею був такий Мехті, якого Анжеліка досі майже не знала. Очі його, коли він підводив їх од альбома, ставали темними від незрозумілого їй замішання. Погляд Мехті з уважного, допитливого ставав неуважним, задумливим, а потім загорявся зненацька вогнем натхнення.

Мехті, нарешті, вирішив намалювати дорогу, що простяглася в світлу, прозору далечінь… Щойно пройшла гроза, та небо вже очистилося від хмар; колір у нього м'який, блакитний. На землі, наче самоцвіти, переливаються барвами калюжки. Ліворуч від дороги височить струнка тополя. Одна з гілок, підрізана осколком снаряда, звисла донизу, але на ній весело розпушилося листя. Вона дихає, живе!.. А довкола зелені, неозорі поля. Тут і там прозирають крізь густу зелень яскравочервоні маки, білі ромашки.

Дорогою йде радянський солдат — високий, плечистий, — іде нестройовим, вільним кроком. Солдат здобув перемогу і прямує додому. До рідного села ще далеко: звідси йому видно хати під червоною черепицею, цвітуть сади, сонце блищить на білих вітах, як на сніжинках… Солдат щасливо мружиться… Він ніби прислухається до якоїсь неповторно-прекрасної пісні…

Мехті так виразно бачив свого солдата, що йому, здавалося, неважко було перенести цей образ на полотно. Він приготував фарби, пензлі. На полотно лягли перші мазки.

Вася вже тут, як уродився, — наче він вичікував, коли Мехті візьметься, нарешті, за пензель. Дивлячись, як Мехті видавлює з тюбиків фарбу, Вася спитав:

— Яка це фарба?

— Це? Білило. А ось це — ультрамарин.

— А ця як називається?

— Берлінська лазур. Не заважай, Васю!

— Кгм… Берлінська?..

Вася відійшов убік, а Мехті почав змішувати ультрамарин з білилом, щоб на полотні заголубіло небо. Та небу не випало заголубіти. Мехті зробив ще кілька мазків, а потім, спохмурнівши, несподівано кинув пензель в ящик і змив фарби з полотна.

— Знову? — сумовито зітхнув Вася.

Мехті не відповів…

Васі що? йому здається, що малювати картину проста справа: поводив пензлем, і картина готова. А Мехті не тільки малює картину… Своєю картиною він повинен відповісти на питання, що мучать його. А питань цих ставало дедалі більше. Випадок з угорцями не сходив з думки. Хтось же розстрілює їх… Хтось же заслав у їхній штаб ворога — Карранті… Підозріло часто почала помилятися авіація союзників… Його солдатові перешкоджають повернутися додому! Навіть не віриться: розстріляні угорці…

Мехті стримував себе: до чого тут картина? Начебто ні до чого. Але ж його солдат — свідок усіх цих подій. Отже, їм місце в картині Мехті. Тільки як усе це показати?.. Відмовлятись од задуманої ним теми й образів Мехті не хотілося…

І він знову брався за альбом.

Над альбомом і застав свого друга Вася одного теплого безхмарного ранку.

Через Васине плече був перекинутий кошлатий рушник, під пахвою він тримав пакунок, з якого виглядав краєчок мочалки.

— Ти що це, знову в струмку надумався купатись? — скоса глянув на нього Мехті. — Дивись, це скінчиться запаленням легенів!

— Чого ж у струмку? — поважно відповів Вася. — Лазню збудували, сьогодні урочисте відкриття!

Лазня була для партизанів пекучою «проблемою». Звичайно їм доводилося купатися наспіх, повертаючись із завдання, в якомусь лісі; найчастіше ж, нагрівши відро води, вони сполоскувались біля землянки або ж, як Вася, на власний страх і риск купалися в крижаному струмку.

— Де збудували? Чи не в Трієсті? — насмішкувато спитав Мехті.

— Необов'язково в Трієсті! У Трієсті ми, як і годиться, влаштовуємо лазню фашистським негідникам… Та й навряд чи я поткнувся б туди з самим рушником…

Мехті відмахнувся:

— Уже замолов! Не мороч голови: заважаєш працювати.

— Та їй-богу ж, лазня! — заволав Вася. — Ходімо!

Мехті кинув пензель у ящик і витер ганчіркою руки.

— Ходім, ходім, — квапив Вася. — Сільвіо прибере все, я йому вже сказав. Ох і попаримося!

— А ти не обманюєш, Васю?

— Та ніж-бо! Ось спустимося вниз, проминемо крутояр, а за ним цей… грот…

— І в гроті лазня?

— Та ще й яка! Випросили в кухаря казан, вкотили його в грот, вмурували, зробили димохід…

Вася відірвав од присадкуватої сосни кілька гілок. Мехті мимохіть прискорив ходу.

— Молодці хлопці!

— От тільки димохід поганий, — поскаржився Вася. — Диму в лазні більше, ніж пари… Зате жарота!.. Піп перший поліз, а назад його за ноги витягли. Думали, вже каюк, аж ні, оклигав на свіжому повітрі!

Маленький священик з мокрою, скуйовдженою бородою все ще сидів біля грота. Навколо нього юрмилися партизани.

— Привіт святому отцю! — підходячи, крикнув Мехті. — Не сподобалась лазня?

— Це не лазня, — відрізав старий.

— А що ж це таке? — з запалом спитав Вася.

— Та сама геєна вогненна, яку уготовив нам Ватікан на тім світі! — зажурено, під загальний регіт вимовив священик. — І нікому не раджу лізти в це пекло, доки не потягнуть туди силоміць.

— А ми невіруючі, товаришу священик! — пустотливо вигукнув Мехті, стягаючи з себе світер. Вони з Васею швидко роздяглись і в самих трусах побігли в грот.

Грот — вузький, з низеньким склепінням — і справді міг зійти за один з варіантів страшного пекла.

В кутку грота зроблено піч і в неї вмуровано велетенський казан пересувної солдатської кухні. В печі з тріском і сичанням горіли гілки ялини, язики полум'я лизали боки казана. Казан дрижав, загрожуючи в першу-ліпшу хвилину вибухнути.

Від спеки, диму й пари нічим було дихати.

Проте картина пекла здалася б священикові значно повнішою, коли б він рискнув зазирнути сюди ще раз. В «геєні вогненній» була тепер ще одна її невід'ємна деталь: чорти, що стрибали й галасували.

— Ех, люблю! Подих перехоплює! — кричав Вася, розтираючи мочалкою тіло. — Давай додамо!

— Давай!

Ніжкою табуретки Вася виковиряв з печі великий розжарений каміні). Потім він зачерпнув тазом води, що кипіла в казані, і вилив її на камінь. Стовп гарячої пари шугонув угору; пара заповнила весь грот.

— Хороше! — схвально вигукнув Мехті.

А Вася вже несамовито шмагав себе сосновою гілкою, весь звиваючись після кожного удару.

— Обережно, — занепокоївся Мехті. — Це тобі не береза, до крові обдерешся!

— А ти коли-небудь сидів з березовим віником на лавці? — поцікавився Вася.

— На самій верхній, ще й не раз!

— А як потім щодо холодного кваску?

— І квас пив.

Мехті облив себе гарячою водою.

— Гарно, — знову вигукнув він, — душа добрішає… Він ще раз облився водою і, остаточно розпустувавшись, урочисто продекламував:

— Кінець «Мийдодіра»! — вигукнув Вася. — Ти ще пам'ятаєш?

— А хіба це давно було? — відповів Мехті.

І Вася не міг не погодитись, що, власне кажучи, ще зовсім недавно Мехті так само, як і він, Вася, читав по складах і вчив напам'ять дитячі вірші.

— Ніби це було вчора, як я з сусідом у лазню ходив, — сказав Мехті.

— Чому з сусідом?

— Я вважав себе вже дорослим, — сім років, з тіткою ходити соромився, от і водив мене в лазню сусід.

— А у вас лазні теж з парною, з віником?

— Ні…

І хоча навряд чи можна було придумати менш підходяще місце для спогадів, Мехті, не забуваючи посилено розтирати себе мочалкою, розповів Васі про те, як вони з сусідом ходили в невеличку лазню на вулиці Касума Ізмайлова, поряд з їхнім будинком.

Весь передбанник там був розмальований олійною фарбою. Маленькому Мехті дуже хотілося ближче подивитися на химерні узори і навіть помацати їх руками, але він, зітхаючи, тамував це бажання і, стараючись у всьому наслідувати старших, спроквола роздягався, обкручував навколо стегон вузеньке червоне простирадло і йшов усередину. Банщик тер його «кісою» — шерстяною рукавицею, і Мехті було незрозуміло, чому він посміхається, коли під рукавицею З'являються коточки бруду. Потім банщик кидав шмат мила в мокрий полотняний мішечок, дув у нього, з'являлася легенька хмарка мильної піни.

Скільки не пробував Мехті сам видути так багато легенької ажурної піни — нічого не виходило, а митися нею було так приємно!

Червоний, розімлілий, виходив він поперед сусіда в передбанник і сідав на лавку. Банщик хлюпав йому на ноги теплу воду, і тільки після цього Мехті ставав ногами на лаву й починав витиратися.

Відпочивши і з'ївши яблуко, особливо смачне й холодне після жаркої лазні, вони йшли додому.

Дома бібі урочисто оголошувала, що «мужчина повернувся з лазні», і подавала йому чаю.

І Мехті статечно, з усвідомленням своєї гідності, починав чаювати.

Було це зовсім недавно, наче вчора…

В цей час Вася так тернув Михайлову спину мочалкою, що той попросив його бути обережнішим — рубець від рани на спині при різкому доторку до нього ще болів… І те, що розповів Михайло, раптом здалося обом і страшенно далеким, і безмежно дорогим.

Мехті й Вася замовкли: треба було закінчувати це надто вже тривале купання.

Зненацька почувся сильний гуркіт.

— Казан? — оглянувся Вася.

— Це знадвору, — сказав Мехті.

Вони змили з себе мило й кинулись до виходу, біля якого лежав їхній одяг.

Виглянувши, Мехті побачив, що перед входом у грот уже не було нікого. Звідкись згори долинало хрипле ревіння: в гроті воно сприймалося, як оглушливий гуркіт. Мехті задер голову до неба.

Над лісом, погойдуючи крилами, повільно кружляв літак. Він летів низько, майже торкаючись верховіття дерев.

— «Бостон», американський бомбардувальник, — визначив Вася.

Мехті кивнув головою.

— Вимушена посадка. Шукає місця.

Вони похапцем одяглися, стежачи за бомбардувальником, що кружляв над лісом. Літак зайшов ще на одне коло, потім шугонув угору, зробив розворот і з виключеним мотором пішов на посадку.

— Просіку помітив. Хоче туди сісти, — догадався Вася. Вони побігли стежкою, що вела до просіки.

Це було те саме місце, де судили Крайнєва. Коли Мехті й Вася дісталися до просіки, літак був уже на землі. Велетенський і незграбний, він лежав на боці з піднятим крилом і задертим носом.

Біля літака метушилися партизани, і серед них всюдисущий Сільвіо, який нарешті розпрощався з» мисливськими чобітьми і взув легенькі густи — щось середнє між сандалями й спортивними бігунцями…

— Амортизатори слабкі, — стурбовано повторював хлопець з виглядом людини, що все життя мала справу з авіаційною технікою.

За вікнами кабіни управління видно було постать льотчика. Він одчайдушно жестикулював, показуючи на засувку гаргрота, але партизани, не розуміючи його жестів, і собі відповідали малозрозумілою жестикуляцією. Сільвіо, чіпляючись за перекладини зламаного шасі, підтягнувся, видерся на площину, підійшов до гаргрота й дав знак льотчикові, щоб той вийшов назовні. Льотчик знову показав на засувку.

— Злазь, Сільвіо, — сказав Сергій Миколайович, який щойно підійшов.

Сільвіо зліз.

— Засувку заїло… І запасний вихід теж, — з професіональною діловитістю пробубонів полковник.

До просіки підходили й підходили партизани.

Сергій Миколайович виліз на площину і легким рухом руки підняв стальну кришку кабіни управління.

В розчинених дверях показався штурман, який привітно посміхався. Він посторонився, пропустив поперед себе льотчика і слідом за ним спустився на землю.

У льотчика, високого кістлявого здорованя з лисіючою головою, строкатіли на грудях орденські стрічки. Він присів двічі (видно, потерпли ноги), поглянув на крило, буркнув щось до штурмана й спокійно пішов до партизанів.

— Хелло, — він приклав два пальці до скроні. — Арчібальд Мільтон, кептен.

— Полковник Любимов, заступник командира партизанської бригади, — відрекомендувався Сергій Миколайович. Мехті, який розумів англійську мову, але погано розмовляв нею, зохотився перекладати і, насилу підбираючи слова, повторив сказане полковником по-англійському.

— Йєс, — не приховуючи здивування, промовив льотчик.

Він ткнув пальцем у бік штурмана, що копирсався біля літака.

— Мак Джойс, штурман, чорний.

Мехті переклав, що штурман — негр. Сергій Миколайович встиг у таборі добре вивчити звичаї американців, і все-таки його покоробило від слів льотчика, який вважав за потрібне одразу ж підкреслити расову приналежність свого штурмана.

Невдовзі до них підійшов Мак з сумкою в руках. Полковник і Мехті тепло привіталися з штурманом. У Мака була молочнобіла шкіра, світлі очі, тонкий, з горбинкою ніс, і Сергій Миколайович навіть усумнився, чи так переклав слова льотчика Мехті. Лише згодом він дізнався, що прабабуся у Мака негритянка, дід напівнегр, у батькові була четверта частина негритянської крові, а для Мака виявилося досить і «восьмушки», щоб уповні випити келих гіркоти, який випав у його країні на долю негрів. І в списках мешканців Лос-Анжелоса, і в списках особового складу авіаційних сил Сполучених Штатів до його прізвища неодмінно додавали коротеньке слово «чорний».

Чорні, до речі, були зараз потрібні правителям Штатів, і йому, Маку, дали навіть медаль, стрічка якої світліла над його лівою нагрудною кишенею.

Мільтон пояснив, що в них зіпсувався маслопровід, і коли б він не посадив літак, то вони згоріли б у повітрі. Сергій Миколайович ввічливо висловив радість з приводу того, що льотчики залишилися живими й неушкодженими, і жаль, що літак дуже понівечило. Після цього він запросив льотчиків до командирського намету, нап'ятого на галявині, до якої було п'ятнадцять хвилин ходу.

На галявині в цей час було небагатолюдно. Партизани одного з загонів, розташувавшись біля входу в землянку, чистили зброю. Біля похідних кухонь була звичайна метушня. Санітари розвішували на гілках дерев випрані простині й бинти.

Сергій Миколайович пропустив своїх гостей до намету й послав ординарця на один з віддалених аванпостів по Ферреро. Потім він приєднався до льотчиків, і в наметі відбулася розмова, яка несподівано пролила світло на чимало підозр Сергія Миколайовича.

Частуючи гостей чаєм, полковник спитав, звідки й куди летів літак. Мільтон відповів, що вони базуються на півдні Італії, а зараз поверталися додому після виконання чергового завдання.

— Якого ж, коли не таємниця? — поцікавився полковник.

— О, від вас ми не маємо таємниць! Ми скинули боєприпаси партизанській бригаді Ферреро.

Полковник здивовано звів брови:

— Але ми не бачили ніяких боєприпасів!

— А хіба вони були призначені вам? — відказав Мільтон. — Я ж сказав: ми скинули їх бригаді Ферреро. Вона знаходиться за двісті кілометрів на південний схід од вас.

Він тицьнув пальцем у карту, що лежала на письмовому столі Ферреро.

— Але ж бригада Ферреро тут! Це ми. А за двісті кілометрів на південний схід дислокуються німецькі частини, — гостро сказав Сергій Миколайович.

Мільтон флегматично знизав плечима:

— Очевидно, наше командування помилилося. Воно й не дивно — ви весь час метаєтеся з місця на місце.

— Щось надто вже часто ви помиляєтесь, — зауважив полковник.

Можливо, розмова на цьому й припинилася б, коли б до неї не встряв Мак Джойс.

— Це не помилка! — збліднувши від хвилювання, сказав він.

Мільтон кинув на нього спідлоба погрозливий, лихий погляд. Та стримати Джойса було вже неможливо. Він розповів про все, що знав і над чим замислювався останнім часом.

Штурмана багато що дивувало, коли він літав бомбити промислові об'єкти на території націстської Німеччини. Тричі його літаку доводилося опускатися досить низько, і тричі він помічав, що бомби падали не на завод чи копальню, а на села, на жилі квартали міст. Спочатку він думав, що йому дають неточні координати. Але потім переконався, що це робиться навмисно.

Майор Джеффері посмів сказати про це відверто. Того ж дня він таємниче зник із частини. Потім частину перебазували в Італію, і тут повторюється те ж саме. Мак поліз у свою сумку й дістав звідти целулоїдний прямокутник — карту маршруту.

— Тут зазначено, куди ми повинні були скинути вантаж!

Мільтон ладен був задавити штурмана, та єдине, що лишалося йому робити, — це спокійно сидіти на стільці й чекати розв'язки. Л Джойс, очевидно, вже прийняв для себе якесь рішення і не звертав уваги на знаки Мільтон а.

Мехті перекладав його слова й ніяк не міг позбутися відчуття, що йому знову всадили ножа в спину. Таке відчуття було й у Сергія Миколайовича, але він сприйняв слова Мака спокійніше, бо вже й раніше багато про що догадувався…

Блідий, схвильований Джойс говорив, зважуючи кожне слово.

— Я йшов на війну бити націстів. А в нас це декого не влаштовує. Мені з ними не по дорозі. Я залишуся з вами, — закінчив він.

Щиро подякувавши штурманові, Сергій Миколайович обіцяв поговорити з командиром, щоб його прийняли в бригаду, а Мільтону ввічливо запропонував дожидати в одному з сіл, контрольованому партизанами, повітряної або наземної оказії, і йому допоможуть повернутися в частину.

Спокійно (навіть Сергій Миколайович не сподівався від нього такого спокою) поставився до повідомлення американського штурмана Ферреро, що прибув незабаром після того, як льотчиків повели відпочивати.

Він витер хусткою лоба, помовчав, посмоктав порожню люльку і сховав її в кишеню.

— Нічого не поробиш… Імперіалісти! — розвів він руками.

І фраза ця прозвучала в нього якось по-особливому просто й переконливо: її вимовила людина, яка віддала боротьбі з імперіалістами все своє життя.

Найбільше був пригнічений Мехті. Він стояв у кутку намету, схрестивши на грудях руки й похмуро опустивши голову.

— Я був під Сталінградом, у Польщі, в Австрії, тут… — спроквола, ніби пригадуючи щось, сказав Мехті. — Страшно бувало… Але водночас і просто: на нас ішли фашисти, і треба було їх розбити, щоб на землі знову настав мир… А над землею, виявляється, нависла нова тінь… І все значно складніше, ніж я думав!

— Так, Мехті, нам намагаються перешкоджати, — сказав Сергій Миколайович.

— Але ж це союзники! Ми рятуємо їхні країни від Гітлера!..

— І народи будуть вдячні нам за це. А їхні правителі — ніколи.

Запона при вході в намет відхилилася, увійшов ординарець, чітко відрапортував:

— Зв'язковий з Трієста!

Це була Анжеліка, яку понад тиждень тому послали в Опчину. Вона привезла листа від групи товариша П.

Ферреро узяв в Анжеліки маленького конверта й відпустив її. Біля входу в намет дівчину нетерпляче ждав Вася.

Ферреро надів окуляри, витяг з конверта листа і перебіг його очима. Міфічний брат Анжеліки нудно розповідав про те, як він працює на тартаку; просив доглянути козу, прислати йому святкову сорочку. Розшифрувавши і прочитавши листа, Ферреро кинув його на стіл.

— Що пише товариш П.? — спитав Сергій Миколайович.

— Що Карранті й Чарлз Беннет, агент Федерального бюро розслідувань — одна й та ж особа.

Мехті ступив крок уперед. Сергій Миколайович посміхнувся:

— Одне до одного…

— Карранті — Чарлз Беннет! — повторив Ферреро, і йому стало ясним те, в чому навіть самому собі було боляче признатися. — його прислали до нас із штабу корпусу. Отже, угорців розстрілювала рука тієї ж людини, яка прислала Карранті…

— Але ж Карранті — американський розвідник, — суворо сказав Мехті.

Сергій Миколайович покрутив у руках целулоїдний прямокутник, що його залишив штурман Мак Джойс.

— Цікаво, що тут на карті помічений і потім закреслений саме квадрат 11.

Вася й Анжеліка знайшли Мехті на скелі. Як і раніше, перед ним стояло полотно, поруч лежав ящик з фарбами і пензлями. У Васі був піднесений настрій. Анжеліка знову біля нього!

— Усе малюєш? — посміхнувся Вася.

— І малюватиму! — вперто сказав Мехті.

— Коли ж ви її закінчите? — спитала Анжеліка.

— Мабуть, після того, як розпочне, — ущипливо промовив Вася.

— Скоро, Анжеліко, — серйозно відповів Мехті. — Тепер уже скоро. Для мене багато дечого стало ясним…

Так, задум його поступово набирав дедалі чіткішої, конкретнішої форми. Загалом усе повинно залишитися так, як він задумав: його солдат щасливий, що, перемігши, повертається додому. Та це щастя зрілої, загартованої в боях людини, яка багато що зрозуміла. Адже він був весь час поруч Мехті. Разом з ним бив гітлерівців. Разом з ним замислювався над подіями, що відбувалися навколо. Разом з ним мужнів — і думкою й серцем. Він, цей солдат, знав і про Чарлза Беннета, знав, що ті, хто підіслав Беннета, і надалі перешкоджатимуть людям будувати своє щастя. І треба бути готовим захищати це щастя, вистраждане, здобуте трудом і кров'ю. Солдат у Мехті впевнений у собі. Впевнений у майбутньому. Це завдяки йому на землі настав мир. Він ще в дорозі. Рідного села не видно. На небі клапті хмар, свинцевих, чорних. Дме вітер, напинаючи плащ-палатку солдата. Тремтить листя тополі. Земля темна, тверда. Нивами котяться хвилі, наче піниться море. Впевнено долаючи опір вітру, широко ступаючи, йде солдат. В його очах сувора рішучість. Вій міцно притискує до грудей свій автомат. Він крокує в напрямі світла — до сонця, що піднімається на сході. Він ніби прислухається до чогось тривожного, — могутній, готовий зустріти грудьми будь-які небезпеки на своєму шляху.

Не повинно бути ніяких зовнішніх ефектів. Хай усе буде природно, просто… Щоб не пишність була, а міць, сила!.. Так, тільки так…

На полотні народжується життя, яким його знав і розумів радянський солдат Мехті.

Ферреро і Сергій Миколайович походжали по галявині, коли до них підійшов ординарець і повідомив, що радист одержав шифровку: командира терміново викликають у штаб корпусу.

Полковник і Ферреро псрезирнулись. Що б це могло означати? Після останніх подій цеп виклик здавався підозрілим.

— Треба готуватися, — промовив, нарешті, Ферреро.

Сергій Миколайович знаком відіслав ординарця і, взявши Ферреро під лікоть, пішов з ним до намету, де був розташований штаб бригади.

— Ти залишишся замість мене, — похмуро сказав Ферреро.

Сергій Миколайович посміхнувся:

— Ти так кажеш, наче йдеш на смерть.

Погляд Ферреро був сумний і водночас рішучий:

— Ось що, Сергію. Якщо я не повернуся…

Полковник не дав йому закінчити. Неквапливо, ніби розмірковуючи вголос, він сказав:

— Все йшло добре… Була бригада, були сміливі, відважні люди в цій бригаді; вони прославили свої імена. І був у цих людей командир. Усі вважали його мудрим, прозорливим і сміливим… Та раптом виявилося, що він наївний, як хлопчисько.

— Я викопую наказ, Сергію, — з образою в голосі відповів Ферреро.

Сергій Миколайович глянув йому прямо в очі:

— Але ж ти знаєш, що, може, не повернешся назад.

— Я не з боягузів!

Він надів свій кітель, перезув чоботи й пішов до виходу. Полковник заступив йому дорогу:

— Слухай, Луїджі. Ніхто не сумнівається в твоїй хоробрості. Але те, що ти збираєшся робити, безглуздо! Адже ми навіть не знаємо, хто тебе викликав!

— То мені й випадає нагода дізнатися! — вперто сказав Ферреро. — Я хочу з'ясувати, хто прислав до мене Карранті, хто розстрілює угорців і чому сусідні бригади починають втрачати з нами зв'язок. А крім того, мені не хочеться, щоб у штабі думали, що Луїджі Ферреро боягуз. Прощай, Сергію. Бережи себе…

Ферреро подав полковникові руку. Але той, здавалося, не помітив її. Він стояв, загородивши вихід: його кошлаті брови сердито звисали над потемнілими очима.

— Ось що, Луїджі, — рішуче сказав полковник. — Роби, що хочеш, але я тебе не відпущу! Так, не відпущу! В усякому разі, доти, поки все не з'ясується.

— А я не підкоряюсь тобі! Поки що я командир. І я наказую, товаришу Любимов, пропустити мене!

— А я говорю з тобою, як комуніст з комуністом, товаришу Ферреро, — в тон йому відповів Сергій Миколайович. — Нікуди ти не підеш з бригади!.. Сотні людей ввірили тобі спою долю. Ти їхній командир, тебе люблять, тобі вірять. І ти не маєш права рискувати своїм життям!

Ферреро посміхнувся і вже спокійно спитав:

— Битися будемо, чи як?

Сергій Миколайович поглянув на нього з любов'ю й докором:

— Луїджі, Луїджі!.. Ти мусиш залишитися. Розумієш, мусиш. І ми разом з тобою й далі робитимемо те, що робили досі. Незважаючи ні на які підступи!

Ферреро мовчав; потім вплівся рукою в чуприну Сергія Миколайовича, притягнув його до себе й поцілував. Очі його були вологими.

І вони знову робили рейди, брали участь у жорстоких сутичках з ворогом, дбали про поранених, добували боєприпаси і продовольство, а питання про те, хто орудує в штабі корпусу, лишалося відкритим. В той час ні Сергій Миколайович, ні Ферреро не розуміли, якою це було небезпечною помилкою, але кругом ішли бої, їх захльостували дедалі нові й нові турботи, — вони були бійцями.

Траплялися іноді перепочинки, і полковника знову охоплювала тривога. Його так і поривало залишити бригаду, самому піти в штаб корпусу, розібратися в усьому з товаришами й викрити ворога, що окопався там. Адже люди, які взяли в руки зброю, довірили свою долю тим, хто сидить у штабі партизанського корпусу. Йдеться ж про їх долю. «Треба, неодмінно треба добратися туди», думав Сергій Миколайович. Але зав'язувалися нові бої, які знов одвертали його від цих думок.