На далеких берегах

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Йшло засідання штабу партизанського з'єднання. Карранті докладно говорив про те, що загонам, та й самому штабу з'єднання, треба частіше міняти дислокацію, щоб тим самим вводити німців в оману.

Карранті був блідий, раз по раз облизував кінчиком язика пересохлі губи, іноді, хворобливо морщачись, доторкувався до пов'язки на голові. Проте пальці його твердо тримали олівець, він діловито записував пропозиції командирів, своїм звичайним коротким і енергійним жестом осаджував надто балакучих, вставляв зауваження, давав поради.

Все, що він говорив, було слушним, потрібним, своєчасним. Та Ферреро коштувало великих зусиль нічим не видавати зростаючої неприязні до начальника штабу.

І чи не тому з'явилася ця неприязнь, що сам командир був цілковитою протилежністю Карранті?

Ферреро належав до категорії людей надзвичайно витриманих і мужніх, які можуть терпляче зносити всі тяжкі злигодні, фізичний чи душевний біль; таким людям не страшні ні голод, ні холод, ні сам дідько з пекла, але вони не звикли й не вміють приховувати своїх почуттів — краще їм руку відрубай, тільки дай на повний голос сказати, з чим вони згодні, а з чим ні.

Просто знайомих у Ферреро не було. Людей він ділив на друзів і ворогів; перших так само сильно й гаряче любив, як других ненавидів. Розмовляв Ферреро голосно, потискував руку друга так, що в того довго нили суглоби пальців, завжди з шумом посмоктував свою люльку, розкотисто реготав і довго не міг зупинитися, а коли його хто розсердить, то міг лютувати годинами.

В двадцять два роки, працюючи підручним слюсаря, Луїджі Ферреро помітив, що перед ним невідступно стоїть, навіть у сні, кругле, завжди усміхнене лице молоденької штамповщиці з сусіднього цеху. Він одружився з нею. Через три роки вона померла від сухот, лишивши йому сина, який тільки-но починав спинатися на ноги. Луїджі ридав на могилі, а вранці прийшов на завод з сивиною на скронях. На заводі ніхто не дбав про безпеку робітників, і якось одному калабрійському хлопчикові одірвало руку. Робітники припинили роботу. Коли страйк був придушений, одного з його призвідців, Ферреро, підручного слюсаря, вирішили звільнити з заводу. Дізнавшись про це, він розбив шибку в конторі й плюнув в обличчя управителю. Тоді його посадили на три місяці в тюрму. Там він пробув близько року: Ферреро тричі збільшували термін покарання за те, що він не переставав обзивати наглядачів мерзотниками і погрожував спалити тюрму.

Коли його випустили, він дізнався, що помер і син. Луїджі поїхав на інший завод, звідти його також невдовзі вигнали. Він перейшов ще на один завод, потім переїхав до іншого міста… І хоч у Ферреро почали сивіти уже й вуса, він і далі їздив у Турін, сидів на кладовищі біля могили дружини й сина.

Ферреро працював, недоїдав, обурювався, знову сидів у тюрмі. Ніде не було правди. До великої й справжньої правди привела його розмова з Пальміро Тольятті, яка відбулася на квартирі в одного з турінських робітників.

Вони розмовляли довго, і Луїджі закарбував у серці кожне слово Тольятті й міцно, на все життя, полюбив його самого.

Після цієї розмови Ферреро вступив до партії комуністів. Знову робота в Туріні, книги Леніна й Сталіна, підпілля, арешти, страйки, тюрми. Ферреро був у великій пошані в турінській комуністичній організації. Коли почалася війна, він очолив одне з народних з'єднань — ударну партизанську бригаду.

Він віддавав належне знанням і старанності Карранті, але не злюбив його з самого початку. Через кілька днів після прибуття Карранті, присланого в бригаду з штабу корпусу з чудовими рекомендаціями, стався випадок, що надовго запам'ятався Ферреро. Дозорний Дімо Крайнєв, національністю словен, заснув у лісі й проґавив групу фашистських альпійських стрільців. Стрільці оточили далекий пост, партизани відстрілювались, а потім з боєм пробилися крізь вороже кільце і неушкодженими добралися до розташування головних сил. Повернувся кружним шляхом і Крайнєв. Дізнавшись про те, що трапилося, Карранті посадив під арешт і Крайнєва, і ні в чому не винних партизанів, — останніх за те, що вони самовільно залишили пост. Ферреро обурило це рішення; він скасував наказ начштабу, випустив партизанів, а в Крайнєва відібрав зброю, два тижні протримав його під замком на стайні й випустив тільки після того, як знайшов йому місце, від якого всі відмахувалися, — роботу на партизанській кухні.

Карранті визнав, що згаряча прийняв неправильне рішення, але Ферреро побачив у його вчинку вияв несправедливості, а несправедливості він терпіти не міг.

Ферреро похмуро глянув у вікно. За вікном сіялася мжичка. Тонкий сніговий покрив, що лежав на землі, перетворився на слизьку ожеледицю. «Добре, що полковник Сергій примусив людей узяти з собою повсть», подумав Ферреро.

Карранті закінчив нараду.

Ферреро потиснув командирам руки, вийшов на ґанок і почав спускатися сходами вниз, у підвал, де зараз сортували й підраховували боєприпаси.

Карранті, стомлено потягнувшись, склав папери, вийшов у коридор і побрів до своєї кімнати.

Кімната, яку йому відвели, була простора, але захаращена всяким мотлохом І поламаними меблями. Біля вікна стояло акуратно прибране вузеньке ліжко, біля лівої стіни, поряд з каміном, — невеличкий письмовий стіл. Карранті старанно замкнув двері, сів за стіл, дістав з шухляди великий аркуш паперу.

«Нарешті можна взятися за справу», з полегшенням сказав він сам собі. Погриз кінчик ручки, потім квапливо почав писати:

Тон листа був упевнений, але сам Карранті явно нервував. Закінчивши писати, він одкинувся на спинку стільця і провів язиком по гарячих губах. Стукало в скронях. Невеличка рана (він зідрав рукояткою ножа клаптик шкіри на лобі) все-таки давала себе знати. Зараз добре було б випити півсклянки коньяку і лягти спати. Та спати не можна. Думки Карранті зайняті одним: чи запідозрили партизани щось недобре із розстрілом цього дегенерата «двадцять третього», чи все обійшлося благополучно?

Так, почалася крупна гра, Чарлзу Беннету ще не доводилось робити таких рискованих ставок. Там, де росіяни, завжди небезпечно. Треба швидше відіслати листа. Націсти даремно стовбичитимуть у квадраті 11, і, чого доброго, начальство в Штатах вирішить, що Беннет зійшовся з партизанами. Вони можуть це подумати, можуть, — він уже добре вивчив їх за ці роки.

Що й казати, тяжкі часи… Люди бояться власної тіні: підозрюють один одного… Гангстери спокійно зламують вогнетривкі шафи, вбивають, грабують, злодії, не боячись, займаються своєю звичайною справою. І все це вважається нормальним явищем; це не загрожує людині небезпекою. Інша річ — горезвісна «червона небезпека». Верховоди Америки бачать її всюди. Вони можуть вбачати її й у вчинках Карранті. А він же посланий сюди саме для того, щоб перешкодити «червоній небезпеці» поширюватись… і хіба він не боровся проти неї з усіх сил? Хіба вона не лякає і його, Карранті?.. Вона загрожує позбавити його всіх тих «радощів життя», заради яких він терпляче зносить нинішні злигодні, пов'язані з небезпечною діяльністю розвідника: позбавити влади, авторитету, який він встиг зміцнити в вищих колах, і кругленької суми, що лежить в одному з нью-йоркських банків…

Треба швидше послати листа. Якщо Крайнєв передасть його інформаторові в село Сага, то завтра лист буде в Трієсті, а через кілька днів опиниться в руках адресата.

Карранті простягнув руку до куртки, що висіла на стіні, вийняв з її кишені невеличкий пістолет. Нігтем мізинця він підняв інкрустовану дерев'яну щічку на рукоятці: щічка впала на стіл. В рукоятку пістолета був вставлений мініатюрний фотоапарат, завбільшки з жіночий годинничок. Карранті наблизив пістолет до паперу.

Взявши в другу руку електричний ліхтарик, він натиснув кнопку, освітив аркуш і водночас клацнув затвором фотоапарата.

Діючи швидко і спритно, він дістав з шухляди стола пачку дешевих сигарет, дуже поширених по всій трієстинській окрузі, вийняв з апарата металеву касету з плівкою (не товщу і не довшу від шпильки), вклав її в одну з сигарет і старанно запечатав пачку.

Потім Карранті сховав сигарети в кишеню, зім'яв списаний аркуш паперу, спалив його в попільничці, розтер пальцями попіл і висипав його в камін.

Поки що все гаразд. Залишалося благополучно передати пачку Крайнєву — він сьогодні поїде по продукти…

Карранті цілком покладався на цей фокус з касетою. Світлочутливість мікроплівки настільки велика, що коли навіть відкриють касету при червоному світлі, — плівка все одно почорніє. Проявити її можна тільки в особливому розчині, рецепту якого тут ніхто не знає.

У двері постукали. Карранті відчинив.

Перед ним стояв Мехті — гладенько поголений, з зачесаним назад, ще трохи мокрим після миття волоссям, збуджений, з вогниками завзяття в чорних очах.

— Вас викликає командир, товаришу Карранті. Він у складі боєприпасів, — дзвінко сказав Мехті й зайшов до кімнати. На ньому був грубий шерстяний світер і байкові шаровари, що застібалися на ґудзик біля кісточок, трохи вище тупоносих шкіряних черевиків на товстій підошві. Михайло був підперезаний широким поясом, до стегна щільно прилягала маленька кобура з його любимим пістолетом — подарунком Ферреро за «язика», спійманого напередодні різдва.

«Язик» виявився балакучим, і бригада вчинила успішний наскок на казарми, переповнені п'яними гітлерівцями. Згадавши про це, Карранті поморщився.

— Лоб болить? — співчутливо спитав Мехті.

— Дрібниці, подряпина, — недбало махнув рукою Карранті й почав надівати куртку. — Ну, як відпочиваєш? — і собі спитав він.

— Наказано відпочивати, — з жалем знизав плечима Мехті, — от і ходжу цілий день, як неприкаяний.

— Накази треба виконувати, — з жартівливою серйозністю сказав Карранті.

Мехті мацав кишені шароварів, шукаючи цигарок.

— Хай йому дідько, забув перекласти цигарки з інших штанів.

— Можу почастувати, — посміхнувся Карранті.

Він поліз у кишеню своїх галіфе, де лежала пачка з плівкою, але одразу ж відсмикнув руку. Цей рух не лишився не поміченим для Мехті. З правої кишені Карранті вийняв іншу пачку.

Погляд Мехті на мить затримався на пачці, розмальованій жіночими ніжками… Це були сигарети американця, вбитого Карранті.

Карранті звів брови: він був надто досвідчений, щоб не помітити погляду Мехті. Пачка, очевидно, знайома розвідникові.

— Здається, неабияка погань, — промовив він.

Обидва запалили. Мехті лишався непроникним.

— Це сигарети твого гостя, — недбало сказав Карранті. — Він покинув їх на столі, коли я його допитував.

Мехті вийняв сигарету з рота й почав крутити її в руках.

— Може, отруєні? — з тривогою в голосі спитав він.

Карранті зареготав.

— Кури, кури, — поплескав він його по плечу. — Він їх сам курив. Влаштовуйся зручніше, он газети на столі. Як-не-як — свіжі, позавчорашні. Я скоро повернуся, разом пообідаємо.

Мехті хитнув головою, підійшов до столу, взяв газети. Карранті кинув на стіл сигарети, замкнув шухляду стола і вийшов.

Чуттям муштрованого собаки-шукача Карранті відчував, що Мехті неспроста залишили в штабі. Це був перший випадок, коли полковник Сергій ішов на операцію без свого молодого друга.

Карранті знайшов Ферреро в підвалі вілли, відповів на кілька запитань про витрату патронів і мін за минулий тиждень і повернувся назад.

Мехті сидів за столом і, попихкуючи сигаретою, водив пальцем по рядках італійської газети. Він навіть почервонів од натуги.

Стягуючи куртку, Карранті непомітно оглянув кімнату. Досить було йому одного побіжного погляду, щоб безпомилково визначити, що Мехті доручено стежити за кожним його кроком.

Все було на місці, але подушка на ліжку лежала трохи лівіше, ніж раніш, і ріжок простині вже не виступав з-під ковдри. Порожня папка, навмисне залишена ним на столі, була трохи зсунута з місця. На каміні лежали два томики Данте; паперова закладка валялася на підлозі.

Користуючись з відсутності Карранті, Мехті не пропустив нагоди обшарити кімнату. І — виказав себе… Отже, в командування бригади зародились якісь підозри. І Мехті повинен або підтвердити, або спростувати їх. Що ж, це дуже небезпечний молодик. Але він може безкарно висаджувати в повітря будинки й мости, безтурботно розгулювати по Трієсту й пошивати в дурні тупоголових націстів; його ж, Чарлза Беннета, одного з найдорожче оплачуваних агентів федерального розвідувального бюро, Мехті не вдасться пошити в дурні! Карранті вважав Мехті прозорливим і розумним розвідником, він не раз одверто захоплювався його сміливими й «чистими» операціями. Карранті не міг не бачити в Мехті достойного, сильного супротивника. Та перевага зараз була на боці Карранті. Він знав про Мехті майже все, Мехті не знав про нього нічого. До того ж Карранті був значно досвідченішим. «Мехті виховувався як розвідник, а не як контррозвідник, — міркував Карранті. — І йому нелегко буде зі мною… Він одчайдушно хоробрий, але надто наївний — цей молодик, який незграбно обшукує ліжка: і письмові столи».

Карранті сів на ліжко й стягнув з себе чобіт.

— Посковзнувся біля ґанку, тепер болить нога, — пояснив він.

— А ви попарте, кажуть, помагає, — порадив Мехті.

Коли Карранті повернувся, Мехті підвівся з-за стола.

— Байдуже, пройде й так. Та чого ти встав? Сідай, сідай. У вас у Баку буває така паскудна погода? — показав Карранті на вікно.

— У нас понад триста сонячних днів на рік, — зітхнув Мехті.

— А паленту у вас їдять?

Палента була місцевою селянською стравою, — кукурудзяне борошно грубого помелу заливали водою або молоком і кип'ятили. Залежно від достатку господаря, кашу заправляли маслом. Цією їжею не гребували й партизани бригади.

— Щось подібне є і в нас, — сказав Мехті, — тільки ми називаємо це хашіл, а молдавани готують цю страву по-своєму й називають її мамалигою.

— А загалом це одне й те ж: бурда! — весело сказав Карранті.

Час був виграний. Тепер він уже знав, що йому робити. Пачка сигарет і далі лежала на столі, і він вирішив удатися до свого. улюбленого прийому. Треба було збити противника з пантелику, виявивши до нього повне довір'я: відвернути його увагу дрібницями, загадати йому загадку, і поки він буде зайнятий нею, самому замітати сліди. Зараз: йому повинні допомогти сигарети. В кишені Карранті лежить пачка сигарет, в одній з яких схована касета. І коли вже сам Карранті заведе мову про те, що в сигаретах іноді ховають касети, то Мехті напевне заплутається: вирішить, що Карранті хоче відвернути його увагу цими нікчемними сигаретами, і, звичайно, Мехті й на думку не спаде, що тільки в сигаретах треба шукати докази, які його цікавлять. Карранті цього тільки й треба: наблизивши противника до істини, він тим самим віддалить його від неї. Карранті взяв зі столу сигарети.

— А знаєш, Михайле, — задумано промовив він, — після допиту я запропонував нашим хлопцям гарненько обшукати твого гостя, а про сигарети й не подумав.

— Про ці?

— В сигаретах частенько ховають надзвичайно цікаві відомості, — пояснив Карранті. — Нам у штабі армії траплялися такі речі.

Він дістав із ящика ручну лупу й уважно дослідив одну з сигарет, потім розім'яв її, висипав на стіл тютюн і перевірив кожну крихту.

— А ми вже скурили кілька! — забідкався Мехті.

— Так, поспішили, — хитнув головою Карранті.

Він зібрав із столу тютюн і клаптики паперу й викинув усе в камін.

— Страшного, звичайно, нічого нема, але треба було все-таки переглянути пачку, хоча б для заспокоєння совісті. Люблю акуратність.

Карранті поправив пов'язку на лобі. Мехті явно милувався начальником штабу.

— Який ви уважний до кожної дрібниці! — не втримавшись, захоплено сказав Мехті.

Карранті, як людина, що не любить лестощів і не звикла до них, пропустив його слова повз увагу.

— Ну що ж, попросимо, щоб нам принесли попоїсти. Заперечень нема? — але одразу ж, ніби спохватившись, Карранті в досаді клацнув пальцями. — Виявляється, зайва акуратність має і свої недоліки. Ми покришили всі сигарети й тепер залишилися без курива.

— Я принесу свої, — сказав Мехті.

— Що ж, неси, — погодився Карранті.

Мехті пішов був до дверей, але Карранті зупинив його.

— Власне кажучи, навіщо тобі зайвий раз бігати? — сказав він і почав узувати чобіт. — Ходімо на кухню, там пообідаєм, а заразом візьмемо й тютюну.

Пропозиція була цілком слушна, і Мехті стоячи терпеливо ждав, поки Карранті закінчить вовтузитися з чобітьми і накине на плечі куртку.

В кухні, що містилася майже поруч з кімнатою Карранті, оглушливо тріщали сирі дрова.

Над двома велетенськими котлами піднімалися клуби пари, яка приємно лоскотала ніздрі.

Кухар — худий, кістлявий, сварливий старик — покрикував на підлітка в мисливських чоботях. Це був Сільвіо. Він сьогодні чергував на кухні й ніяк не міг догодити кухареві. Старий був не в настрої: він скоріше погодився б готувати обід під гарматними пострілами, ніж під тріскотню цих сирих дров, що ніяк не хотіли розгорятися.

Карранті й Мехті сіли за неструганий стіл у кутку кухні.

— Дайте нам поїсти! — гукнув Карранті до кухаря.

Сільвіо, посковзнувшись на мокрій цементній підлозі, підбіг до другого стола, узяв з нього дві тарілки, ложки, кухлі і поставив їх перед начальником штабу й Мехті. Хлопчак сяяв од щастя: як приємно було зробити щось для начальника штабу і, особливо, для Михайла, безстрашного, дужого, доброго Михайла! Може, він запримітить його і в один прекрасний день візьме з собою. І він, Сільвіо, колишній мийник гаража у Флоренції, також зробить видатний подвиг: висадить у повітря будинок або знищить когось із фашистських верховодів… А потім, коли місто визволять, він почне ходити до школи, і всі знатимуть, що Сільвіо рискував собою… заради щастя народу. Розмріявшись, Сільвіо мало не розлив паленту, знову посковзнувшись на мокрій підлозі.

Карранті їв не поспішаючи, але з апетитом. Все йде, як по маслу. Двері, що ведуть з кухні в каптьорку, відчинені: значить, Крайнєв там. Тепер треба пройти до нього й віддати пачку.

Карранті не без потайного наміру всюди водив за собою Мехті. Він вирішив робити все на очах Мехті, щоб тим самим зняти з себе підозру, яка могла виникнути. «Найкраще ховатися в домі переслідувача».

— Хто в каптьорці? — звернувся він до Сільвіо, що стояв коло них і захоплено стежив за кожним рухом Мехті.

— Дімо Крайнєв, товаришу начальник штабу, — відрапортував Сільвіо.

Карранті поклав ложку, випив молоко. З кухля йому на груди впала синювата крапля. Він витер її долонею.

Мехті, бачачи, що начальник штабу збирається встати з-за столу, квапливо почав їсти.

— Не поспішай, їж, — сказав Карранті.

Він підвівся і, колупаючи в зубах сірником, зайшов до каптьорки. Дімо Крайнєв, який саме важив на ручному безміні мішечок із залишками борошна, обернувся на кроки.

Його голова була в борошні, й від того шорстке скуйовджене волосся здавалося сивим. Від вуха до підборіддя пролягав глибокий рваний шрам, два зуби спереду були вибиті. Він розповідав, що це сліди побоїв жорстокого і норовистого батька, дрібного землевласника з узбережжя, напівпоміщика, який смертним боєм бив дружину й синів за те, що не були вчасно подоєні кози чи заросла бур'яном грядка на городі.

Карранті вийняв з кишені пачку сигарет, подав її Крайнєву і голосно сказав:

— Мені дві пачки сигарет.

Крайнєв поклав подану йому пачку на лантух з борошном, а сам, ставши навшпиньки, узяв з полиці дві пачки сигарет.

Карранті спитав:

— Коли їдеш по продукти?

— Зараз поїду, — Крайнєв розуміюче вискалив у посмішці щербатий рот.

Карранті забрав у нього сигарети в таких самих пачках, яку він передав Крайнєву, і пішов до кухні.

Мехті вже закінчив обідати. Карранті віддав йому одну з пачок, відкрив свою, почастував кухаря і Сільвіо.

Сільвіо не курив. Але вирішивши, що справжній партизан-воїн не може не курити, також простягнув руку за сигаретою.

У дверях каптьорки показався Крайнєв.

Він сподівався, що Карранті почастує і його, та начальник штабу повернувся, збираючись піти. Тоді Мехті поліз по свою пачку, але Карранті зупинив його.

— Я йому дозволив узяти собі цілу пачку, — сміючись, сказав він.

Повернувшись до дверей каптьорки, він посварився на Крайнєва пальцем.

— Та, гляди, тільки одну!

Усе це було цілком природним. Запаси курива в бригаді кінчалися, і тютюн чи сигарети видавали тільки з дозволу командування бригади.

Крайнєв вдячно схилив свою скуйовджену голову і повернувся в каптьорку. Через відчинені двері Мехті побачив, як він узяв з лантуха пачку сигарет і, задоволений, сховав її до кишені.

Карранті й Мехті вийшли з кухні.

Біля дверей своєї кімнати Карранті зупинився.

— Ну, а тепер можна й поспати годинку. Мені як пораненому, а тобі як відпочиваючому, — посміхнувся він.

— Єсть спати! — весело відгукнувся Мехті.

— Коли повернеться полковник, я зберу в себе начальників постів, що змінилися. Прийдеш і ти…

— Єсть!

Мехті клацнув каблуками і почав підніматися сходами.

На площадці сходів було високе, від підлоги площадки до стелі, вікно. Кольорові шибки повибивані, й дощові краплі падали на площадку.

Мехті в роздумі зупинився. Звідси добре було видно увесь двір. Ось по двору, сковзаючись і лаючись, пройшов Ферреро з своїм ординарцем. Біля скособочених воріт стоїть вартовий; він підіткнув за пояс Поли шинелі й насунув на самого носа шкіряний картуз.

Крайнєв у брезентовому плащі виводить із конюшні старого мула; мул покірно йде до воза в кутку двору…

Мехті ніяк не може зосередитись. А зосередитись треба. Треба розміркувати, чи не сталося чогось нового за час зустрічі з Карранті. Вони зустрілися, сходили пообідати й розійшлися. І все? Начальник штабу поводився просто, невимушено. Причепитися поки що було ні до чого. Але він зробив один крок, який неприємно вразив Мехті: прикинувся, що не помітив, як рилися в його кімнаті. Він помітив, що рилися, — в цьому Мехті не мав сумніву — і… не скипів! Слід було чекати, що він почне бушувати, зчинить скандал, вимагатиме пояснень. Та Карранті вважав за краще промовчати. Може, й справді він нічого не помітив? Ні, не міг не помітити. «Я навмисне переклав папку, подушку, викинув на підлогу закладку з томика Данте. До речі, чи Карранті читав «Божественну комедію»? Чекай-но, чекай, не відвертати увагу! Отже, він усе, звичайно, помітив, але і взнаки не дав. Одне очко не на його користь… Одне очко. Воно може вирішити результат футбольного матчу, та не йому розв'язати питання, чи підозріло поводиться начальник штабу. Він людина вольова, можливо, помітив, що тут щось не так, але стримався, а при зустрічі з командиром спокійно зажадає пояснення, з якої речі надумалися його контролювати. Але неприємний осадок в душі й досі мучить Мехті, як печія… Уявімо протилежне: він усе помітив, але вирішив удавати, що все гаразд Виходить, він вбачає в моїй особі супротивника? Якщо так, то супротивника дурнуватого. Що ж було потім? Потім ми пішли обідати… Ні, до обіду Карранті розпотрошив пачку сигарет, сказавши перед тим, що в них іноді ховають шпигунські донесення. Може, й ховають. Але потрошити пачку все-таки не було потреби. Перестарався Карранті? Ще одне очко?.. Ні, я, здається, упереджений, а в такій справі потрібна цілковита об'єктивність, спокійна, пильна об'єктивність, з урахуванням кожної дрібниці, інакше справді пошиєшся в дурні.

Знову подвір'ям пройшов командир бригади.

Двоє хлопців почали носити дрова в будинок — догадалися все-таки прибрати їх з-під дощу.

З двору виїхав Крайнєв. Дурень, намагається скрутити під дощем цигарку, а в самого пачка сигарет в кишені. Знову збочую. Спокійніше, Мехті, спокійніше: не треба хвилюватися! Не забувай про поради полковника! Так, але як тут не хвилюватися, коли жодної вартої уваги дрібниці. Жодної! Зійшли вниз, пообідали, Карранті зайшов у каптьорку… Чекай-но! Тут треба перевірити себе.

Мехті в роздумі потер рукою підборіддя.

Раптом він відійшов од вікна, пройшов через зал, коридор, спустився іншими сходами вниз і вийшов на ґанок.

— Де командир? — спитав він у партизана, що ніс оберемок мокрих дров.

— У кухні обідає.

Партизан упустив важке поліно. Мехті підняв його, поклав собі на плече й бігом подався на кухню. Він кинув поліно біля плити й підійшов до столу, за яким сидів командир бригади.

— Добре, що прийшов, сідай, — зрадів Ферреро.

— Я вже обідав з Карранті, — сказав Мехті й відіслав підлітка в мисливських чоботях, що крутився біля столу. — Я до вас у справі.

Ферреро зрадів ще більше:

— Давай, давай. Полковника нема, так я собі місця не знаходжу. Коли якась справа — легше.

Мехті нахилився до командира:

— Я чув, що останнього тижня ви особисто вели облік продуктів і тютюну?

— Вів і веду. Навіть записую.

— Тоді дозвольте, товаришу командир, подивитися, скільки наявних пачок сигарет записано на сьогодні?

— Можу напам'ять сказати. Було двадцять, вранці після наради я наказав видати чотири командирам загонів.

— Три пачки недавно взяв Карранті для себе, для мене й для Крайнєва.

— От уже цьому роззяві не слід було давати. Куриво — як золото, — пробурчав Ферреро.

— Виходить, лишається всього тринадцять? Можна перевірити?

Ферреро заглянув у стривожені очі Мехті, — видно, недаремно він питає про це, — потім витер хустиною вуса і рот, затис у зубах порожню люльку, встав і наказав одімкнути двері каптьорки, на яких висів замок.

Старик-кухар одімкнув двері н повернувся до плити.

Мехті й Ферреро ввійшли в каптьорку. Мехті став навшпиньки і згріб з полиці всі пачки сигарет.

Їх було чотирнадцять.

— Все зрозуміло, — задоволено промовив він.

— Що тобі зрозуміло? — здивовано спитав Ферреро.

— Карранті узяв звідси дві пачки. А третю — ту, що він дав Крайнєву, — він приніс з собою. Крайнєв поклав її в кишеню й поїхав у Сагу по продукти, — суворо й багатозначно сказав Мехті.

Очі у Ферреро звузились.

— Перехопити! — не так питаючи, як ділячись прийнятим рішенням, промовив він.

— Нам треба знати, що він везе в цій пачці. Якщо…

Ферреро доказав за Мехті:

— Якщо там і нема нічого — Крайнєва під будь-яким приводом пошлемо відсиджуватися в одне з далеких сіл. Хай Карранті поки що не бачить його. Коли ж є, — очі Ферреро звузились ще більше, — тоді, справді, все зрозуміло!

Він посмоктав люльку, подумав:

— Давай-но я займуся цією справою. Сам залишайся біля Карранті. Де він?

— Відпочиває.

— А чого це ти так насупився, Михайле?

— Ох, важко мені буде з ним!

— Нічого, тримайся, Михайле!

В очах Мехті спалахнув гнів, рука стиснулась у кулак.

… Карранті справді відпочивав у своїй кімнаті. Він напівлежав на ліжку, підклавши під спину подушку, вкривши ноги ковдрою.

Доба минула вдало. Але він дуже стомився. Щось він швидко почав стомлюватись, Чарлз Беннет, якого у федеральному бюро називали не інакше, як «Беннетом із залізними тросами замість нервів». Гай-гай, перетираються й троси. Та спробуй-но доведи цим молодчикам із Нью-Йорка й Вашінгтона, що такого тягаря, який узяв на свої плечі Беннет, не витримає й залізничний міст! А втім, давно вже відомо, що ситий голодного не, розуміє. Побули б вони хоч один день у його шкурі…

Стемніло. Карранті засвітив свічку. Капнувши стеарином на край стільця, він приліпив її між попільничкою й термосом.

Добре лежати отак — простягшись, ні про що не думаючи… А Крайнєв скоро буде в Сазі. Доведеться ще тижнів два-три походити по лозу ножа. Де там ножа, — бритви. Треба завести бригаду в умовлене місце, а тоді можна буде перебратися і в спокійніший куточок!..

Карранті доторкнувся до пов'язки на лобі — садно трохи боліло. Він знову піймав себе на думці, що дорого заплатив би за склянку хорошого, витриманого коньяку. Ні, потім тріщатиме голова… А голову треба мати свіжу: завтра продовження поєдинку з самим собою, з кожним зустрічним, з Михайлом, з полковником, з Ферреро. Завтра знову треба буде їсти цю паленту, яка має стільки назв, але від цього не перестає бути гидким місивом з борошна, і пити козяче молоко, розведене водою. Завтра доведеться гаряче тиснути руку полковникові за те, що той зумів пустити під укіс папістський ешелон; закликати партизанів до пильності. Не забути б, до речі, ще раз нагадати Крайнєву, що скоро йому передадуть батьківські землі. Хай жде…

Карранті змінив позу. Зашелестіли газети, в безладді розкидані поверх ковдри. Він узяв одну з них.

В оголошенні на четвертій сторінці повідомлялося, що нагорода за голову Михайла підвищена до трьохсот тисяч марок. Цікаво, чи прочитав Михайло це оголошення? Мабуть, не прочитав: невистачило часу — треба було обшукувати кімнату. А папістам все-таки довелося накинути двісті тисяч. Пристойна сума, непогано було б її одержати. Адже так чи інакше, а ліквідувати цього сміливого, але ще не отесаного молодика можна буде тільки з його допомогою — з допомогою Беннета. Скільки ж він запросив би? Та не так уже й багато…

Карранті відкинув газету набік і, поправивши ковдру, заплющив очі.

Йому, Чарлзу Беннету, «номеру дев'ятому», завжди здавалося, що для його щастя треба не так уже й багато.

Двадцятидворічний Чарлз — студент Філадельфійського університету, завзятий гравець у бейсбол І не менш завзятий гультяй — відчув раптом непереборну відразу до щоденних лекцій з юриспруденції і страшенно нудних фоліантів у шафах університетської бібліотеки.

До нудоти набрид і дядьків дім: нудні розмови про вартість бичачих шкур на ринку (дядько торгував ними); потьмянілий портрет Авраама Лінкольна у вітальні й слізні ремствування на те, що жоден з нових президентів не схожий на нього; традиційний різдвяний пиріг і танці з навдивовижу дурними кузинами, що боялися всього на світі — привидів, автомобілів, холери, лимонаду з льодом і близького знайомства з молодими людьми на зразок Чарлза; бурхливі захоплення з приводу недавно купленої пральної машини; один долар, який він акуратно одержував щосуботи на кишенькові витрати.

Долара явно невистачало. Танцівниця з бару Клер Денсі починала вже розуміти, що не від доброго життя в одну суботу ходить він з нею в кіно, а в наступну — їздить у заміський дансинг, але ніколи не робить і того й іншого в один вечір. Клер уміла не тільки заразливо сміятися й носити спідниці, які підкреслювали крутість ії стегон, а любила подумати й про майбутнє. Вони сиділи поруч за круглим столом на веранді дансинга, посмоктували коктейль через соломинку або пили віскі з содовою, і Клер вголос мріяла про власний будиночок на схилі пагорба — обов'язково в Оклахомі або Вісконсіні. Вона уявляла собі цей будиночок до найменших подробиць: у ньому має бути не більше п'яти-шести кімнат, поліровані низькі меблі, строгий кабінет з друкарською машинкою й книжковими полицями, вбудованими в стіну, камін у вітальні, складений з простої цегли, і крісло перед ним; кухня з електричною плитою й електричним холодильником.

Чарлз також не відмовився б од будинку з каміном, з Клер і кабінетом, хоча він і не зовсім розумів, що йому робити в цьому кабінеті: він давно перестав відвідувати університет, і його вигнали звідти.

На долар в тиждень можна було купити тільки мідну дощечку, щоб прибити її на вхідних дверях будинку, але не сам будинок. Чарлз написав статтю про розквіт Філадельфії за останні роки й послав її в найбільшу газету. Статтю повернули назад, а з Чарлза здерли двадцять п'ять центів за поштові витрати.

Чарлз подався на конкурс, оголошений чи то свинячим, чи мануфактурним «королем». Щоб одержати приз, треба було до сьомого поту, в самих трусах, вибивати чечітку на льоду катка. Чарлз мужньо протанцював чотирнадцять годин підряд, але не міг угнатися за іншими; і приз дістався щасливчикові з помітним пузцем, що не завадило йому одначе протанцювати на льоду п'ятдесят шість годин.

Чарлз довго порівнював свої фотографії з фотографією Тайрона Пауера — зірки, яка тоді щойно сходила на голлівудівському небосхилі, і, вирішивши, що від цього порівняння жахнутися не можна, послав свої фотографії фірмі «Парамоунт». Йому відповіли, що в разі потреби його запросять як статиста.

Чарлз зажурився. Дядько, дізнавшись, що його вигнали з університету, припинив виплату єдиного долара на тиждень. Клер покинула Чарлза, вирішивши знайти кращу кандидатуру, — вона ніяк не могла відмовитися від думки про будиночок в Оклахомі. Над Беннетом збиралися хмари… Проте незабаром з'явилася надія… Бачачи, в якому скрутному становищі опинився Чарлз, кілька колишніх університетських товаришів запросили його в бар. Там його завели в підвал, зав'язали очі, потім вивели надвір і посадили в машину. Їхали довго. Кудись спускалися по крутих сходах. Коли Чарлзу дозволили відкрити очі, він побачив себе в сирому підземеллі; кіптяве світло факелів розливалося довкола, а перед Чарлзом сиділи люди в білих балахонах, напівмасках і гостроверхих ковпаках.

Його примусили вставати, сідати, виголошувати слова довжелезної присяги. Потім на очі йому знову наділи пов'язку, так само відвезли назад у бар і запропонували чекати. Чарлз вирішив, що з ним знічев'я недобре пожартували. Та ждати довелося недовго. Незабаром його повідомили, що він мусить виїхати на Південь.

Його чекала термінова робота: в конгрес обирали члена республіканської партії, і треба було забезпечити йому найбільшу кількість голосів. Чарлзу довелося підкуповувати людей, влаштовувати бійки й бешкети на виборчих дільницях, опускати в урни пачки фальшивих бюлетенів. Він перевершив самого себе, і республіканець став конгресменом, а Чарлз одержав першу солідну пачку доларів. Можна було спокійно повернутися додому.

Він купив квиток на поїзд, пообідав, пройшовся по набережній.

Вздовж обох берегів Міссісіпі засвітилися вогні неонових ламп. По ріці пливли схожі на велетенські черепахи старовинні пароплави з величезними колесами, вулицями мчали «каділлаки» і «паккарди». Біліли бунти бавовни коло пристаней. Метушилися високі негри…

Чарлз увійшов в одну з більярдних, де грали кілька плантаторів-бавовнярів. Пробувши у більярдній півгодини, він устиг дізнатися, що плантатори не дуже задоволені новим конгресменом — республіканець обмежився галасливою і досить абстрактною промовою та й поїхав у Вашінгтон, нічим так і не проявивши себе. Чарлз зрозумів, що треба зміцнювати його позиції. Він узяв квиток на вашінгтонський поїзд, зустрівся з конгресменом і повернувся в місто на березі Міссісіпі з оплаченою конгресменом спритною дівчинкою з будинку розпусти.

Наступного дня п'ять негрів «зробили спробу» серед білого дня по-звірячому зґвалтувати «білого ангелика», розлючений натовп лінчував усіх п'ятьох, а конгресмен виступив на сторінках багатьох газет з вимогою «тримати негрів на прив'язі». Плантатори задоволено потирали руки, а Чарлз одержав другу солідну пачку доларів.

У Філадельфії він дізнався, що Клер зустріла акціонера компанії бритвених лез, підтяжок та іншої дрібної галантереї, який мав два міських і три заміських будинки (але жодного в Оклахомі чи Вісконсіні), і поспішила віддати йому серце. Чарлз горював недовго: він купив будиночок і оселився в ньому з молодою господинею готелю Мег Перкінс, яка вміла сміятися ще розкотистіше, ніж Клер.

Незабаром він побачив, що доларові пачки мають неприємну властивість швидко танути; і представникові ку-клукс-кланівської організації, який несподівано відвідав Чарлза, навіть не довелося нагадувати про дану ним присягу. Чарлз виїхав у Детройт: там страйкували фордівські робітники. Вночі було вчинено наскок на будинок профспілок, де робітники одержували допомогу. Люди в білих халатах розгромили й підпалили будинок і роз'їхалися на машинах — поліція не перешкоджала їм.

— У міському готелі Чарлз одержав секретне доручення. Він лишився в Детройті. Коли монтер-комуніст Хевіленд повертався з нічного мітингу страйкарів, його вбили в темному провулку пострілом у потилицю. Хтось вивів на його пальті крейдою три літери «К». Так Беннет учинив перше вбивство.

Він забув про це в обіймах палкої Мег. Але про Беннета не забули. Влітку його запросили в Пентагон — військове міністерство — і запропонували їхати на Філіппіни.

На Філіппінах вибухло повстання, і Чарлзу зовсім не хотілося туди їхати. Тоді йому нагадали про вибори, негрів, комуніста-монтера.

Чарлз поїхав на Філіппіни. На островах з'ясувалося, що він потрібен приблизно для такої ж роботи, з якої починалася його діяльність на Півдні, але в значно більших масштабах. Треба було підкуповувати людей, провокувати сутички, організовувати вбивства ватажків повстанців. Чарлзу вдалося заслужити подяку.

Після повернення в Штати його поздоровили з одержанням звання майора й звільнили в запас.

Новоспечений майор секретної служби не повернувся в свій оклахомський будиночок, до Мег. Він поїхав у Флоріду, оселився в фешенебельному готелі, почав волочитися на пляжі за жінками й безпробудно пив, невиразно усвідомлюючи, що з тієї павутини, в яку він потрапив, уже не вирватись.

Незабаром його запросили на одну з віддалених вілл, що красувалася на березі океану.

Беннета зустрів лисіючий, з м'якими вкрадливими манерами чоловік. Довкола нього шанобливо стояли цивільні й військові, а він сидів весь час у кріслі, ніжно, потираючи круті поліровані підлокітники. Але й він шанобливо встав, коли в кімнату зайшов сухорлявий, горбоносий старик в окулярах і фраку.

Це був Стренг — один з наймогутніших уолл-стрітівських директорів.

Коло замкнулося. Чарлз і раніше догадувався про існування таємних зв'язків між Ку-клукс-кланом, розвідкою, Пентагоном. Він підозрював, що служить слугам… Тепер він зустрівся з одним із господарів, з одним із тих, на кого йому так хотілося бути схожим самому. Раніше Чарлзові здавалося, що він ненавидить багатіїв, магнатів, які прибрали до своїх рук усі багатства і не дають простим людям, на зразок Чарлза, пробитися в житті. Ще трохи — і деякі наївні агенти ФБР вважали б його «незадоволеним», «червоним». А він просто заздрив багатим — гострою, нестерпною заздрістю… Тим-то Беннет і обрав собі шлях, який привів його сюди… І тепер у нього, Беннета, були гроші, і чим більше їх було, тим відданіше й ревніше захищав він жменьку панів з Уолл-стріту. А навколо нього копошились інші беннети, дрібніші, які відстоювали його інтереси й потай сподівалися стати коли-небудь такими ж, як Чарлз… Беннет почував себе тепер стопроцентним американцем, і не тільки службовий обов'язок змушував його проводити політику, яку диктував Уолл-стріт. Він убивав, грабував, наживався, бо тільки це могло привести до «щастя» й «успіху», як він їх розумів.

Беннета цілу зиму вчили різноманітних речей — світських манер і влучної стрільби, десятків кодів і шифрів, умінню їсти устриці, прийомів джіу-джитсу.

Наступний рік він провів у Європі на Лазурному березі, в Каннах та Ніцці. Чарлз видавав себе за нащадка багатої американської сім'ї; разом з «дружиною» він приймав у себе французьких політичних діячів та італійських промисловців, грав у рулетку, влаштовував бали, а в Штати широким потоком ішла інформація, що стосувалася і Франції, й Італії, і всієї Центральної Європи. Чарлзу довелося за цей час задушити в машині француза-шофера, зарізати служницю, яка, прибираючи кабінет, знайшла в шухляді письмового стола креслення нового французького танка. І все-таки «курортну» діяльність Беннет вважав найкращим періодом у своєму житті.

Саме тоді він і відкрив рахунок у найсоліднішому з нью-йоркських банків.

Потім його відкликали в Штати, примусили зубрити німецьку мову і стрибати з парашутом.

У 1938 році Беннет уже був у Німеччині й здійснював зв'язок концернів Круппа та «І. Г. Фарбеніндустрі» з своїми хазяями.

Потім він побував у багатьох інших країнах…

За три роки Беннет посивів, але нерви його не їдали.

Вперше його нерви почали здавати тут, у горах. Хазяям Чарлза стало ясно, що росіяни все-таки виженуть націстів із своєї землі й рушать далі — визволяти інші народи. Росіян не можна було пускати на Захід. І Беннет пробрався до партизанів Адріатики. А тепер не знав — чи вибереться звідси? Найтяжчі дні в житті Беннета настали тоді, коли він зіткнувся з росіянами.

Беннет зціпив зуби. Не час розкисати, Чарлз!.. Треба взяти себе в руки. Справи не такі вже й кепські, як здається на перший погляд; у штабі армії, в корпусах і бригадах є свої люди; та й, кінець кінцем, йому поки що доводиться стикатися лише з таким молокососом, як Михайло; і він зуміє звідси вибратись, а коли вибереться, то, безсумнівно, тоді вже він сам сидітиме в Нью-Йорку, а в Європу посилатиме інших…

Карранті почув шум у дворі й поморщився. Очевидно, повернувся полковник Сергій. Треба одягатись.

Він скинув ковдру, взув чоботи й простягнув руку до куртки, що висіла на стіні.

Рука його застигла в повітрі.

Він почув знайоме, дратуюче скрипіння коліс. Так могли скрипіти тільки колеса підводи Дімо Крайнєва: цей скрип Карранті пізнав би серед скрипу сотень інших коліс!.. Кожного разу, коли Крайнєв повертався з Саги, Карранті догадувався про його повернення по скрипу.

Одначе, виглянувши у вікно Карранті не побачив серед партизанів, ще повернулися з завдання, ні підводи, ні Крайнєва. «Що це, приверзлося мені, чи що?» подумав він. Та ні, скрип долинув до нього досить виразно… Виходить, що Крайнєв зараз ховається… Але ховатися йому нема чого. Значить, Крайнєва ховають партизани. Ховають для того, щоб не видати Карранті. Бач, як вони тріумфують там внизу! Наче нічого особливого й не сталося! А потім вони прийдуть до нього, до Карранті, і почнеться те страшне, від чого важко вже буде відкрутитись… Карранті бачив перед собою гнівні, палаючі очі Ферреро, який ладен розшматувати його; і спокійний, і тим більш нещадний, погляд російського полковника… Звичайно, Карранті міг і помилитися… А якщо ні?.. Перевіряти свої здогади все одно було пізно. Карранті все ще дивився з вікна вниз. У світлі ліхтарів мелькали постаті партизанів. Ось простоволоса Лідія Планічка, лице її здається зараз відлитим із бронзи; ось полковник Сергій обнімається з Ферреро. Весь двір заповнений озброєними партизанами. Все — як завжди… І все-таки чуття навряд чи обманює його: він піймався. Знаменитий розвідник «номер дев'ятий» попався, як миша в мишоловку!..

Карранті зблід, у нього затремтіли й похололи руки. Ні… В наступну мить він уже накинув куртку, гарячково перевірив пістолети, схопив шапку.

Отже, зв'язкового перехопили, цілком можливо, його вже обшукали, і він усе розповів… Хай їм нічого не скаже плівка: досить і зізнань Крайнєва. Карранті мало не застогнав, наче від болю… Тричі проклятий Михайло з його посмішкою наївного молодика! Наївність не завадила йому перевірити кожен крок Беннета і пошити його в дурні, як найгіршого хлопчиська.

В чому ж він прорахувався? В тому, що поклався на Крайнєва, а той боягуз усе виказав?.. Ні, цей дурень Крайнєв тут ні до чого! Адже Крайнєв попався через необачність самого Беннета… Що ж він зробив необачного? Здається, нічого… Він тримався бездоганно. І все-таки щось було… Таке, що міг помітити тільки Мехті. Ось, ось у чому його основна помилка: він не врахував силу Михайла! Признатися, Беннет і досі не розумів, у чому ж його сила, у чому взагалі сила росіян? А втім, розмірковувати ніколи. Гра, здається, програна. Треба тікати…

Карранті вийшов у коридор.

З напівтемряви, з протилежного кінця коридора, виринув йому назустріч Мехті — збуджений, радісний.

… Ніколи не думав Мехті, що йому доведеться зіткнутися віч-на-віч з таким, як Карранті. Йому здавалося раніше (як це давно було!), що все його життя протече. спокійно, мирно, що він займатиметься живописом, малюватиме картини.

Почалася війна. Мехті, як і інші, пішов захищати свою рідну землю. Ясність мети, почуття обов'язку допомогли йому стати справжнім солдатом. Він не здригався, коли попереду вибухав ворожий снаряд; ішов на ворога, зціпивши зуби й ніби відчуваючи на собі погляди всіх радянських людей, в ім'я яких він і воював. Це робило його сильним. Сильнішим за смерть. Незборима сила відчувалася в ньому й тут, у Трієсті; він відчував її й зараз, коли йшов назустріч Карранті. Далеко від рідної землі Мехті виконував свій обов'язок перед батьківщиною. Оцього й не міг зрозуміти Карранті.

А Мехті знав: у ворога є люди, які заради грошей готові на все. Він бачив Карранті наскрізь. Він не знав тільки одного: хто платить Карранті, хто допоміг йому пробратися в бригаду?.. Очевидно, в штабі діяла ворожа рука. І вона простягалася до їхньої бригади, щоб перешкодити їй досягти перемоги. Та не все було зрозуміло Мехті. Для нього ворогами були німецькі фашисти, що напали на його землю. Проте навряд, щоб Карранті заслали до них німці. Орудуючи з таким розмахом, вони б давно уже були викриті. Хто ж тоді стоїть на шляху Мехті і його товаришів? Ворог, що прикидається другом?.. Та не так усе просто, Мехті. Не так усе безхмарно, як на твоїй картині…

Мехті йшов назустріч Карранті, і йому коштувало великих зусиль стриматися, щоб нічим не видати своїх почуттів. Він навіть примусив себе посміхатися, і тільки очі його були недобрі й темніші, ніж звичайно.

Карранті й Мехті порівнялися.

— Буде нарада? — дзвінко спитав Мехті.

— А полковник повернувся? — спитав його в свою чергу Карранті. Йому довелося зараз покликати на допомогу все своє самовладання.

— Кажуть, повернувся. Я йшов якраз униз, щоб побачитися з ним.

Карранті подивився в обличчя Мехті.

На губах Мехті грала посмішка, а погляд був допитливий, трохи гидливий, і в глибині його таїлась така ненависть, що Карранті до кінця зрозумів: він не помилився, вони все знають. Він посміхнувся через силу і якимсь напруженим голосом запропонував:

— Ходімо разом?

— Ходімо, — сказав Мехті, і Карранті відчув полегшення.

Вони пішли поруч. У коридорі не було нікого.

Карранті непомітно опустив руку в кишеню. І раптом він щосили штовхнув Мехті в бік. Мехті втримався на ногах, але Карранті встиг замахнутися правою рукою і всадив йому ніж між лопатки. Мехті безгучно відхилився до стіни й почав сповзати на підлогу…

Карранті схилився над ним. Не дихає… Тоді він круто повернувся, пробіг коридор, трохи не скотився вниз по бокових сходах і штовхнув двері, що вели до задніх прибудов вілли. А в цей час тишу розрізав різкий свист. Він доносився з коридора…

Перед Карранті виріс вартовий, який ходив звичайно біля сарая. Ще секунда — і він би не зміг уже втекти. Якимсь чудом Карранті встиг вихопити пістолет, не дивлячись, вистрілив у вартового й кинувся тікати стежкою, що вела в гори. Йому допомогли на цей раз кмітливість і лють звіра, що потрапив у пастку: сила його була силою, що її додає тільки відчай.

… Сергій Миколайович, Ферреро й ще кілька партизанів піднімалися сходами. Почувши свист, вони кинулися в коридор. Полковник перший побачив Мехті, який лежав у коридорі біля стіни, ослаблий, знесилений. Тепер йому вже зовсім легко було прикинутися мертвим…

— Перевірити всі виходи! — наказав Ферреро. — Обшукати скрізь!

Голос його був громовим, а Сергію Миколайовичу він здався тихим і далеким.

У коридорі засвітили світло. Полковник підняв з підлоги й притиснув до себе позбавлене ознак життя тіло Мехті. Підбіг лікар у білосніжному халаті, сестри.

Вони зупинилися перед Сергієм Миколайовичем. Лице полковника не було спотворене ні болем, ні стражданням, але він тримав Мехті так, як батько тримає вбитого сина, як брат тримає свого брата.