На далеких берегах

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Мехті — голий до пояса — лежав лицем униз на вузькому столі, покритому простинею.

Над столом висіла кругла гасова лампа, затінена картонним щитком. На високій табуретці, що стояла поряд, лежав розкритий чемоданчик з крокодилячої шкіри, наповнений хірургічними інструментами, що холодно поблискували; біля табуретки лежало дві полотняні сумки з вишитими на них хрестами; колись ці хрести були червоними, а тепер вилиняли і майже зливалися з кольором полотна.

В кутку кімнати, на розкішному круглому столику з химерно вигнутими ніжками, очевидно призначеному для інтимних чаювань господарів вілли, горіли голубуватим полум'ям кілька спиртівок, у нікельованих стерилізаторах булькала вода.

До стіни була прибита звичайнісінька кухонна полиця, заставлена в кілька рядів різноманітними банками, склянками, пакетами, бинтами, шприцами.

Партизанський лікар був цілком задоволений з цих вигод — не часто були в нього навіть такі: бригада жила неспокійним, кочовим життям… Здебільшого йому доводилося влаштовувати свій лікарський кабінет у глибокій вогкій землянці або дощаній сторожці лісника, а то й просто під деревами в лісі… Не раз прочищав він осколкову рану на черепі, ампутував кінцівки або витягував осколки розривних куль з живота в таких фантастично неймовірних умовах, що коли б лікар опинився в таких умовах у довоєнні роки, він не наважився б розрізати звичайнісінький чиряк. Лікар, на щастя, належав до тих непоправних оптимістів, які завжди вважають, що лихо не без добра: він ні на що не скаржився і спокійно занотовував у товсту конторську книгу найцікавіші випадки з своєї бурхливої медичної практики останніх років, потай сподіваючись, що коли буде покінчено з фашизмом, йому вдасться прочитати не одну цікаву лекцію перед товаришами по роботі або студентами.

Він не скаржився б і сьогодні, коли б йому не так заважали. Медсестра присунула Сергію Миколайовичу крісло, і з тієї хвилини, як Мехті поклали на стіл, полковник не залишав кімнати.

На підвіконні, обхопивши руками коліна, примостився Вася.

За дубовими дверима, що вели в сусідній зал, і за вікнами, що виходили в двір, товпилися партизани.

Щоправда, Сергій Миколайович сидів мовчки, проте лікар весь час відчував на собі його тривожний, вичікувальний погляд. Мовчав і Вася. Він тільки часто схоплювався з місця, поки лікар зашивав рану Мехті, а зараз у нього такий пригнічений вигляд, що хочеться нагримати на нього. Двері дубові, вікна щільно завішені, але все-таки було чути кроки, приглушені голоси, уривчастий шепіт… Усе це заважає: лікареві ніби стараються нагадати, що перед ним лежить їхній улюбленець — Михайло. Невже вони думають, що лікар менше, ніж вони, любить цього відважного юнака з чистою і ніжною душею? Знали б вони, як тяжко зараз лікареві. Кепські справи у Мехті. Дуже кепські. Він, очевидно, був насторожений, коли йшов з Карранті, і таки встиг вивернутися, удар вийшов ослаблений, проте ніж глибоко ввійшов у тіло між шостим і сьомим ребром. За весь час Мехті опритомнів лише один раз. Розплющив очі, прошепотів: «Болить…» і знову втратив свідомість….

— Підтримуйте серце! — похмуро кинув лікар.

Обидві сестри заметушилися біля пораненого. Лікар пройшов до столика з гнутими ніжками — коло нього на підлозі лежали світер, спідня сорочка, шаровари Мехті, усі в крові. Сестра уже встигла витягти з кишені потертий бумажник, з якого виглядав краєчок невеличкого фото в кров'яних плямах, ручку-самописку, сигарети й склала ці речі на підвіконні, поряд з поясом і пістолетом Мехті.

Лікар витер хусткою бумажник і фото. З фотографії дивився усміхнений Мехті — він стояв, обнявшись з двома юнаками, біля трампліна зимового плавального* басейну. «Прекрасне, натреноване, загартоване тіло», з захопленням подумав лікар.

Він відклав бумажник і підійшов до пораненого. Мехті зробили укол кофеїну й камфори, та він не поворухнувся, пульс ледве прощупувався, на лобі виступив рясний холодний піт.

Натренованому й загартованому тілу Мехті невистачало основного — крові.

Сергій Миколайович важко підвівся з стільця, повільно підійшов до лікаря.

— Кепсько? — пошепки спитав він.

Лікар непевно похитав головою.

— Ще укол! — сказав він сестрам і взяв полковника під руку. — Ходімо!

Вони вийшли.

Серед партизанів, що заповнили зал, запанувала тиша. Всі напружено, запитально дивилися на лікаря і полковника.

— Дивна річ, — вигукнув лікар. — Скільки років практикую, а ніяк не можу звикнути до запаху ліків, полковнику. Якщо часто не виходжу на свіже повітря, вночі обов'язково болить голова.

Партизани здивовано перезирнулися між собою, не знаючи, очевидно, як зрозуміти такі прозаїчні міркування лікаря. Хіба можна про це думати зараз, коли за дубовими дверима Михайло бореться з смертю! А що Михайло в небезпеці, вони знали, інакше не принесли б його, непритомного, в кімнату лікаря, полковник не лишався б там, а приєднався б до Ферреро й сотні партизанів, які прочісують кожен кущик довкола, шукаючи начальника штабу, не відмахнулася б від них сестра, що вибігла під час операції. Вона навіть змахнула на ходу зрадливу сльозу. Спитати? Але як спитати, коли лікар і полковник не хочуть навіть поглянути в їхній бік!

— Йому погано? — наполегливо повторив полковник.

— А командир не повернувся? — в свою чергу голосно спитав лікар.

— Ні, інакше він одразу прийшов би до вас, — нетерпляче сказав полковник і знову стиха додав: — Погано йому, питаю?

Вони ввійшли в будуар. Лікар зупинився. Тут нікого не було, і він чітко сказав:

— Йому погано. Втрата крові… Я б зробив вливання, але вчора ми витратили останній грам із запасів консервованої крові.

— Перелийте мою, — не задумуючись, запропонував полковник.

— А ви пам'ятаєте свою групу?

— Н-ні…

— В тім-то й справа. Групу Михайла я знаю, перша. І я повинен бути певен, що вливаю йому також першу. А лабораторії під руками нема. І нема консервованої крові.

— Донор знайдеться, — сказав полковник після паузи.

Він рішуче пішов у зал. Лікар хотів іти за ним, але помітив у напівтемряві дівчину, яка забилася в куток.

— Анжеліко! — здивовано гукнув він. — Що ти тут робиш?

— Я… — Анжеліка здригнулася. — Я… я нічого. Просто сиджу тут. Так, просто сиджу.

Сама того не помічаючи, вона заламувала пальці рук, кучері її були розпатлані, губи тремтіли…

— Я можу піти, якщо тут не можна… — квапливо промовила дівчина.

— Сиди, сиди, — сказав лікар.

Та Анжеліка пішла слідом за ним до залу. В залі полковник пояснював партизанам, що зібралися:

— Михайлові треба влити кров. Хто хоче віддати свою? Але тільки якщо в нього точно перша група!

— У мене перша! — радо подався вперед здоровань-болгарин у модному пальті, занадто вузькому, як на нього, підперезаний солдатським поясом.

— Чому ж це в тебе? — обурився Сільвіо. Він поправив кобуру свого маузера, що зсувалася набік. — У мене кров одразу скипається. Перший сорт!..

— Ну, знаєте, — перебив смаглявий Анрі Дюез, — коли вже на те пішло, то кров треба брати в мене. Ми обидва з півдня.

Але він одразу ж спохватився й замовк: безглуздо пропонувати кров, коли знаєш, що тебе підкошує туберкульоз.

— Кров буває різна й на півдні, — сварливо огризнувся худий старик-кухар. — Я старий, сама шкіра та кістки, зате кров у мене гаряча, нею тільки й живу!..

Сергій Миколайович, піднявши руку, зажадав припинити ці палкі суперечки.

— Тихше, товариші, — сказав лікар. — Полковник правильно каже: треба твердо знати групу своєї крові. Ви, наприклад, звідки знаєте? — звернувся він. до болгарина.

— Років за два до війни я лежав у лікарні, й мені робили аналіз.

— Отже, ви хворіли? А на яку хворобу?..

Та не встиг болгарин відповісти, як наперед виступив Вася — він щойно вийшов з кімнати і, почувши, про що йде мова, миттю опинився біля полковника:

— Сергію Миколайовичу! — благально вигукнув він і одразу ж почав засукувати рукав. — У мене брали кров німці. Консервували! Якраз перед… ну, перед тим, як нас забрав сюди Мехті. Я точно знаю: перша в мене!

— Ходімо! — наказав лікар і легенько штовхнув його вперед.

Супроводжувані полковником, вони пішли в кімнату, де лежав Мехті.

Принишклі партизани розступилися. Хоч-не-хоч, довелося примиритися з тим, що поталанило саме цьому юнакові.

— Спасибі вам, товариші, — тепло подякував партизанам Сергій Миколайович.

Вася нічого не чув. Раптом настало дивне заспокоєння. До цього він хвилювався, мучився від непевності. А тепер знав: він увійде до кімнати, його кров увіллють Мехті, і Мехті стане краще. Він засне, потім видужає, і вони знову будуть разом.

Вася навіть підбадьорливо хитнув головою Анжеліці, коли проходив повз неї.

Анжеліка була в такому стані, коли здається, що все бачиш мов крізь туман, погано чуєш, а насправді гостро відчуваєш, схоплюєш кожну дрібницю, і нема тільки сил зв'язати ці дрібниці докупи і сприйняти їх так, як сприймаєш звичайно.

Анжеліка повільно пройшла через зал, сіла на вузьку довгу лаву біля стіни… Думки плуталися. Саме тоді як вона йшла до лави, лікар, мабуть, уже почав переливати Мехті Васину кров. Вона добре знала лікаря ще по Трієсту, він працював в амбулаторії в порту, був неквапливий, а проте встигав робити все дуже швидко. Тепер слід чекати одужання. А що як Мехті стане ще гірше?.. Анжеліці здалося, що вона провалюється в каламутну, холодну безодню. І від цього стрімкого падіння у неї перехопило подих. Минуло ще кілька хвилин, і їй удалося опанувати себе. Вона всією істотою повставала проти думки, що може трапитися щось погане. Мехті повинен жити, він не може не жити!.. Він дивитиметься на неї своїми променистими, усміхненими очима з-під припухлих повік; обніме її дужою, впевненою рукою, притулиться щокою до її щоки. Але чому вона уявляє Мехті обов'язково поруч з собою, Мехті, який дарує їй ласкавий погляд, обнімає її?

Анжеліка не замислювалась над цим питанням, а коли б подумала про це, то злякалася б незнаного, владного почуття, яке бурхливо нахлинуло на неї.

Вона довго сиділа на лаві, зігнувшись і опустивши голову на руки.

Раптом хтось сів коло неї. Це був Вася, — вона й не помітила, як він підійшов до лави.

— Йому вже краще! — з полегшенням сказав Вася.

— Він опритомнів? — стрепенулася Анжеліка.

— Поки що ні, але пульс хороший, і дихає рівно. Лікар каже, що все буде гаразд….

Вася почував себе зараз так легко, що тіло стало невагомим; він зовсім не відчував ніг, взутих у важкі черевики, а коли махав руками, то йому здавалося, ніби він махає крилами. Та справжнє відчуття польоту прийшло до нього потім, через хвилину, коли Анжеліка обхопила його лице гарячими долонями й міцно поцілувала.

Вася поклав руку на плече дівчини, але не наважився відповісти їй тим самим. Він зажмурив очі й притис свою біляву голову до грудей Анжеліки.

Голова паморочилась — чи то від щастя, чи від кволості: він віддав багато крові… Солодка, незборима млість розморила Васю. Голова його поволі сповзла Анжеліці на коліна, і він заснув.

На паркетній підлозі з'явилися й почали поступово більшати дві видовжені тіні. Ось вони зникли й за мить виросли знову…

По спустілому залу розмірено ходили туди й сюди два чоловіки, і по їхніх спотворених тінях Анжеліка, звичайно, не могла визначити, що то командир бригади Ферреро й Сергій Миколайович.

Обидва — і Ферреро і його заступник — були стурбовані й похмурі.

— Я розподілив людей на десять груп, але жодна з них не знайшла й сліду Карранті. Мов крізь землю провалився! — розвів руками Ферреро.

— Він, мабуть, спустився вниз урвищем, — висловив припущення Сергій Миколайович.

— Очевидно. Але там ми також не знайшли ніяких слідів. Взагалі, так чи інакше, але цей мерзотник утік, — сердито закінчив Ферреро.

Одежа його була мокра, грязюка обліпила штани, чоботи, кожушок. Розкішний лівий вус Ферреро розкрутився, в куточку рота стирчала незмінна люлька.

На доброму й лагідному обличчі Сергія Миколайовича позначилися жовна.

— Мехті краще. Небезпека минула. Тепер треба відвернути небезпеку від бригади, — багатозначно сказав він.

— І це треба зробити сьогодні ж! Завтра Карранті з'явиться в Трієсті, і фашисти знатимуть про нас багато подробиць, відомих Тільки мені, тобі й начальникові штабу. Ех, негідник, потрапив би він до моїх рук!

Ферреро ніяк не міг заспокоїтись.

— Нічого не поробиш, треба звідси йти, — промовив Сергій Миколайович.

— Ходімо до карти, полковнику, — зітхнув Ферреро: — Треба йти в далекі ліси, міняти зв'язок, лінії постачання. Карранті ще заллє нам за шкуру сала. Вір моєму слову, полковнику!

— Вірю. Ходімо, — сказав полковник, його все ще не покидали глибокі роздуми.

Другого ж дня пізно ввечері лікареві довелося розпочати обладнання свого «медичного кабінету» в жалюгідному наметі, нашвидку зіп'ятому з соснових гілок і широких кусків прорезиненої палаткової тканини на краю невеличкої галявини, в суворому дрімучому лісі.

Роботи в нього було по зав'язку: після снігопаду, морозу, дощу несподівано настала відлига — льодяна кірка, що покривала землю, перетворилася в сльоту, і серед партизанів, які зробили три багатокілометрових переходи з короткими привалами прямо на голій землі, були простуджені. Чимало з них, звиклі до всіляких злигоднів і випробувань, трималися на ногах. Але кілька чоловік занедужали настільки серйозно, що потребували постільного режиму. Разом із хворими й пораненими, які ще до цього були під наглядом медичних працівників бригади, нові хворі утворили цілий похідний госпіталь. Госпіталь пересувався спочатку на грузовиках, повозках і навіть на спеціальній санітарній машині, захопленій у німців під час одного з рейдів; але Ферреро завів людей у такі непрохідні нетрі, що грузовики й санітарну машину довелося незабаром замаскувати й покинути в лісових хащах, а хворих покласти на саморобні носилки і нести на плечах. Тільки Мехті та ще двох-трьох партизанів, які були в дуже тяжкому стані, поклали на скрипучі вози, що їх повільно тягли мули.

На галявині стояла приземкувата мисливська халупка: в ній можна було розмістити чоловік десять, і Ферреро наказав негайно спорудити кілька наметів для хворих.

Сергій Миколайович дивувався з невичерпної енергії командира: громіздкий і шумний, Ферреро встигав розвідати місцевість і підбадьорити відсталих, перевірити пости й вислухати скарги кухаря, вивчити карту, розподілити патрони й подумати про хворих.

Полковник вирішив усе-таки хоч трохи відпочити: він ліг під деревом і закутався в бурку.

А командир накинувся на Сільвіо за те, що він сидить з Васею біля повозки й теревенить з Мехті, в той час як хворому треба спати. Потім Ферреро покликав ординарця й кудись із ним побіг.

Прокинувшись, Сергій Миколайович приєднався до партизанів, які ставили навколо мисливської халупи брезентові намети.

Ні шелесне вітрець. Повітря нерухоме, тепле, вологе. З гілок сосен падали важкі краплі. Під ногами чавкала грязюка. Непомітно, але вперто спускався туман; зблизька він не густий, ледве відчутний, а глянеш далі — і починає здаватися, що над табором висить велетенська ватяна ковдра, краї якої прямо перед тобою.

В надвечірній тиші чути лункі удари сокир по стовбурах сосен, мукання корови, неквапливу розмову людей.

Партизани лаштувалися отаборитися в лісі. Вони наносили в ями хмиз і ставили на вогнища триноги з чайниками, які ще вчора спочивали в мармурових камінах вілли; розправляли на землі голчасті віти й розстилали на них ковдри, копали землянки, торували крізь хащі стежки до схилу сусідньої гори, звідки добре було видно місцевість і де треба було розставити пости охорони.

В один з наметів, вистелений хвоєю, збирали продукти: лантухи з борошном і крупою, ящики з сіллю.

Поблизу димила похідна кухня, біля казанів порався сварливий кухар, який знову кляв сирі дрова, що ніяк не хотіли горіти.

Разом з бійцями копала землянку спітніла й розпалена Планічка.

— Як себе почуваєте? — спитав її Сергій Миколайович.

Планічка здригнулася.

— Дуже добре… Дуже… — пробурмотіла жінка.

Понад усе в світі вона боялася, що, помітивши її вагітність, у неї заберуть рушницю й відішлють у глухе далеке село. Вона полегшено зітхнула, коли полковник пішов.

Мимо пройшла Анжеліка з термосом: вона попросила у кухаря кип'ятку, щоб заварити чай для Мехті. Заваривши чай, Анжеліка підійшла до воза й дала Мехті кілька ковтків чаю з чорної пластмасової склянки.

— Спасибі, Анжеліко, — подякував Мехті. Голос у нього був ще дуже кволий.

Він лежав на боці, на м'якому матраці, покладеному на дно воза, і крізь криві щаблі, ніби з-за ґрат, дивився на Васю. Вася, підкорившись вимогам Ферреро, перестав розмовляти з Мехті, але лишився поблизу нього. Хлопець спутав розпряженого мула й годував його сіном, яке смикав з-під сидіння кучера.

Анжеліка вирішила ночувати з медсестрами й Планічкою і пішла в напрямі до наметів.

Мехті провів її довгим неуважним поглядом.

«Гарне, звучне у неї ім'я — Анжеліка! — подумав він. — І сама вона гарна, примітна.

Таких італійок малював Брюллов, і Мехті здавалося, що в житті їх не буває…

А втім, вони справді не такі… Анжеліка стріляє краще за будь-якого снайпера, майже не цілячись; коли треба, носить чоловічі штани, наче вона й народилася в них, а пройти може понад п'ятдесят кілометрів за добу… От тобі й тендітне створіння!»

Він задумливо потер підборіддя, заросле обрідною колючою щетиною. Чомусь пригадалося, як одного разу в Трієсті Анжеліка вліпила фашистському унтерові гучного ляпаса, коли той, заступивши дівчині дорогу, спробував поцілувати її. Та якого ляпаса! Унтер не втримався на ногах і впав на брук. Підвівшись, він хотів знову кинутись на неї, але Анжеліка стояла проти нього — горда, гнівна, готова до нової відсічі. Тут нагодився Мехті, одягнутий у форму німецького майора: він наказав патрульним, що прибігли на шум, взяти під арешт унтера, а дівчину повів з собою. Так відбулося його перше знайомство з Анжелікою.

Потім Мехті забрав її до партизанів. Та виявилося, що вона вже давно підтримує зв'язок з товаришем П., якому носила відомості про становище в Трієсті. Дівчина стала напарником Мехті. Розвідка була її стихією. Анжеліка зуміла заслужити пошану Мехті, й між ними зав'язалася міцна солдатська дружба — яка часто виникає на фронті між чоловіками. Стриману ніжність і увагу Анжеліки Мехті вважав за вияв саме цієї бойової дружби. Коли дівчина ходила з ним на завдання, він був суворий до неї й не балував похвалами. Мехті був з Анжелікою на «ти», як звик триматися з бійцями, коли бився в Сталінграді, а Анжеліка з ним — на «ви». Командир, який по-батьківському любив свого підлеглого й почував себе з ним вільно й просто, і підлеглий, який обожнював командира, весь час підкреслював свою повагу до нього — такими приблизно були їхні взаємини, і Мехті й не думав змінювати їх. Він взагалі не замислювався над цим. Думки його були зараз зайняті одним: гідно виконати свій обов'язок перед далекою батьківщиною… І це змушувало Анжеліку пройматися до нього ще більшою повагою. Вона вчилася в Мехті твердості, послідовності, цілеспрямованості. Щоправда, Мехті іноді, як казав полковник, «заривався», зопалу наражаючись на непотрібний риск. Але й ця безрозсудлива відвага була до серця Анжеліці.

Звичайно вони ходили разом вночі, і Мехті бачив, як світяться в темряві великі чорні очі Анжеліки. В руках у дівчини був пістолет, і коли б Мехті й Анжеліку затримали — вона б відстрілювалась разом з ним. Це був хороший, вірний, сміливий товариш!

Пізніше в бригаду прийшов Вася. Веселий, товариський, Вася швидко завоював симпатії партизанів і особливо Мехті. Вони подружили, та так, що й години не могли обійтися один без одного. Їх єднали спільні спогади, вони мріяли про повернення додому, будували плани на майбутнє.

Часто з'являтися в Трієсті з надто помітною своєю вродою Анжелікою ставало небезпечно. А Васю в німецькому мундирі важко було впізнати. Мехті взяв собі в напарники Васю, а Анжеліці довелося задовольнитися роллю зв'язкового — не менш небезпечною й відповідальною.

Для Мехті не було таємницею, що Вася, з властивою йому безпосередністю, впадає за Анжелікою. Хлопець часто обнімав її за плечі, щось шепотів їй на вухо, а вона мружила очі: її, видно, бентежила близькість його губів. Дружили вони якось красиво й ніжно і водночас кумедно, трохи по-школярському. Зворушливою була їхня турбота одне про одного, їх дитяча довірливість…

Анжеліка й Вася годинами просиджували на узліссі, жваво про щось розмовляючи… Іноді Мехті здавалося, що Анжеліка дивиться на нього трошки розгублено, ніби питає: «А можна так? Чи правильно я роблю?» Мехті тільки посміхався; він щиро милувався їхнім щастям.

Мехті відігнав од себе спогади й спробував заснути. Та сон не приходив. Мехті лежав з відкритими очима. Рана на спині нила, і він боявся поворухнутись. Скоріше б наставав ранок! Ранками він почував себе краще.

До Мехті підійшов Сергій Миколайович.

— Ну як, Мехті? — тихо й співчутливо спитав полковник.

— Усе гаразд, Сергію Миколайовичу. Можу вже робити невеликі прогулянки…

Сергій Миколайович простягнув руку до його голови, розпатлав йому чуб:

— Як же ти умудрився підставити свою спину під ніж?

— А дідько його знає… В чомусь, видно, проґавив. Тільки в чому ж?

— Ну, добре, добре, не роз'ятрюй себе. Хай це всім нам стане доброю наукою… На добраніч, Мехті.

— На добраніч, Сергію Миколайовичу. Бажаю вам побачити уві сні вашу Таню з Петриком…

— Дякую, — полковник посміхнувся. — Ну, спи, Мехті.

Сергій Миколайович пішов, а Мехті все не міг заснути. Він вирішив злізти з воза і спробувати, чи зможе ходити. Зараз, на щастя, темно, усі сплять, і ніхто не побачить, як він корчитиметься від болю.

Було запівніч. Аж ген, біля урвища, бовванів силует вартового, що ходив туди й сюди.

Перемагаючи біль, Мехті звівся на ноги. Якусь мить він постояв на місці, щоб передихнути. Ноги ослабли й були ніби якісь чужі. Мехті рушив уперед маленькими, обережними кроками. «Живучий!» подумав про себе. Чим далі, тим твердіше ступав. Навколо шумів ліс, чути було легеньке потріскування гілок, десь влаштовувалося на ночівлю лісове птаство. Мехті здалося, що хтось пильно дивиться на нього. Не обертаючись, він пішов далі поміж низькорослими соснами. Однак відчуття того, що за ним стежать чиїсь очі, не проходило. Мехті не витримав, оглянувся. Коло дикої розложистої яблуні стояла Анжеліка. Якусь секунду вони мовчки дивилися одне на одного.

— Чого ти не спиш, Анжеліко? — глухо спитав Мехті.

— Я встала провідати вас… Думала — може, вам щось треба. Ну, води… І злякалась, не заставши вас на возі. Хіба вам можна було вставати, Михайле? — з докором сказала дівчина.

— Тс-с, — Мехті приклав пальця до губів. — Тихо! — і пошепки наказав: — Ану, гайда спати!

— Я не маленька, — швидко підвівши голову, тихо відповіла Анжеліка, — я можу лягти й пізніше. А от вам не можна цього робити.

Вперше за весь час Анжеліка в розмові з ним виявила непокірність… І він відчув, що не може зараз ні наказати їй, ні примусити її підкоритися наказу.

— Добре, — погодився він, — іду… іду спати…

І Мехті повернув до воза.

— Може, допомогти вам? — спитала вона.

— Ні, — відповів Мехті. — Я сам… Я почуваю себе добре…

Дівчина довго дивилася йому вслід.

А він думав над її слонами: «Я не маленька». От тобі й Анжеліка! «Я не маленька…» Чому вона так сказала? Раніше вона у всьому корилася йому… І відчувала себе перед ним маленькою. А тепер?.. Мехті не розумів, що сталося з Анжелікою.

А вона стала непокірною тому, що кохала, і не знала, чи кохають її…

Вранці до воза, на якому лежав Мехті, підійшов Вася.

— Тобі не холодно? — спитав він, дбайливо поправляючи ковдру.

— Жарко, — невдоволено відповів Мехті. — Я завтра або післязавтра взагалі встану.

Вася швидко погодився з ним. Він знав, що є речі, сперечатися про які з Мехті однаково, що копати голкою колодязь, і вирішив змінити тему розмови:

— Куди це Сільвіо запропастився?

— Іду, йду! — обізвався Сільвіо.

Він ніс оберемок соснових гілок, йому допомагали Янко і ще два молоденьких партизани.

— Янко? — здивувався Вася. — Як ти сюди потрапив?

— Я давно вже тут, увесь перехід ішов у строю! — гордо сказав Янко.

— В строю?

— Еге ж, — підтвердив Янко. — Я пробрався до штабу, на старе місце, коли вже всі вирушили в дорогу. Мене побачив полковник і попросив стати в стрій.

— Навіть попросив? Що ж він, по-твоєму, вирішив відкрити тут дитячий садок? — ущипливо спитав Вася.

— Їй-богу, попросив! — відказав Янко.

Вигляд у нього був гордий і незалежний. Очевидно, полковник, не знаючи, куди його подіти, справді дозволив йому приєднатися до партизанів.

Партизанське життя уявлялося Янкові захоплюючою книгою, сповненою надзвичайно цікавих казок, і йому дозарізу треба було вписати в цю книгу розділ про себе!

— Не з медом тобі тут буде, ох, не з медом! У тяжкі часи ти потрапив до нас, — суворо й поважно сказав Сільвіо, розкладаючи віти біля повозки. — Ану, збігай-но по окріп. Мерщій! — він подав свого кухля Янкові, й той побіг до кухні, а Сільвіо ще пішов по гілля.

По дорозі Янко побачив на пеньку зв'язаного Дімо Крайнєва. Його охороняв партизан з автоматом на грудях.

Скориставшись з того, що вартовий відвернувся, Янко розмахнувся й на ходу вдарив Крайнєва кухлем по потилиці.

— У, гад, — з ненавистю прошипів він.

Сільвіо, який ішов слідом за ним, помітив це. Коли вони поверталися, — Янко з повним кухлем, а Сільвіо з новим оберемком гілок, — Сільвіо суворо сказав:

— Лежачого не б'ють.

Янко й сам розумів, що зле вчинив, та хіба тут утримаєшся?

Вони йшли повз пеньок, на якому сидів Крайнєв. Сільвіо спіткнувся об його витягнуті ноги, розізлився й боляче копнув зрадника чоботом.

— Розсівся тут, негідник! — вилаявся він.

Янко посміхнувся в душі з непослідовності свого покровителя, але вдав, що не помітив.

Щождо Крайнєва, то він тільки вищирив у догідливій посмішці рідкі зуби. Боягузлива, підла душа, він згоден був, щоб йому плювали в лице, лили на голову помиї, вимазали всього дьогтем і виваляли в пір'ї, аби тільки лишили живим! В глибині душі плекав надію, що партизани простять йому: бо коли б його мали відправити на той світ, то не тягали б за собою, а порішили б тієї ж ночі, коли втік Карранті.

Сільвіо й Янко настелили біля воза гілля і влаштували собі розкішні постелі.

Сільвіо взяв кухоль у Янко, відсьорбнув трохи окропу і заходився розпалювати вогнище.

— Сідай, хлопці! Ось і наш новий дім! — з безтурботністю бувалого солдата промовив він.

Двоє молодих партизанів і Янко розташувалися на хвої.

— Тільки тихо, — попередив Вася. — Михайло, мабуть, заснув.

— Та ні, я не сплю, — обізвався з воза Мехті, — можете розмовляти.

Янко завовтузився на хвої.

— Васю, — стиха погукав він. — Я хотів спитати, Васю, а що таке дитячий садок?

— А ти хіба не знаєш?

— Ні, не чув.

— Ну, як би тобі сказати… Дитячий садок — це будинок для дітей. Перш ніж піти в школу, дітвора ходить у дитячий садок — бавляться там, учать вірші… гуляють з виховательками. Їдять… Одне слово, розвиваються.

— Не чув, — повторив Янко, чухаючи потилицю.

— Ви тут, брат, багато чого не чули! — сказав Вася. — А в нас у кожному селі є такі садки: у містах — сотні, а в Москві… У Москві, знаєш, дві тисячі таких садків. Дві тисячі п'ятнадцять!

Мехті мимохіть посміхнувся. Вася, звичайно, назвав кількість московських дитячих садків навмання, але майже не помилився.

— Дві тисячі п'ятнадцять? — присвиснув Сільвіо.

— А ти як думав?! На те вона й Москва.

Янко підвівся трохи на лікті:

— Мені батько розповідав про Москву… Велика вона!

— Велика?! — насмішкувато промовив Вася? — Скажи краще величезна! Там у нас є вулиця, як двадцять віа Гегга, разом узятих. З одного кінця в другий годинами їхатимеш на автомобілі. А метро в нас — і в казці таких палаців нема. Увійдеш — мармур, люстри, прикраси, сходи поліровані. Станеш на сходи, а вони тебе самі мчать униз: підійде поїзд — сідай і їдь собі, куди хочеш.

Мехті нерухомо лежав на возі, насилу стримуючи сміх. Він знав, що Вася жодного разу не був у Москві.

— От потрапити б туди, га? — замріяно промовив один з молодих партизанів.

— А ти був, Васю? — лукаво спитав Сільвіо. Вася зам'явся.

— Ні, не був, — зітхаючи, промовив він. — Не встиг, хлопці. Але ще буду!.. Ось закінчиться війна, поїду туди вчитися. На агронома!

— Обов'язково, Васю. Тепер уже скоро! — тепло сказав Мехті.

Один з молодих партизанів — горбоносий юнак — італієць — сумно похитав головою.

— А мені не вдасться вчитися… Грамоти я навчився, а далі — ніяк… Довелося працювати в кузні, братові допомагати, а потім брат помер, треба було годувати сестричок і матір. Мати хвора, сестрички зовсім малі.

Вася ступив крок до італійця й присів перед ним навпочіпки.

— Ти думаєш, що тільки тобі не доведеться вчитися? І Янко, й Сільвіо, і тисячі таких, як вони, залишаться ні з чим!

— Чому? — здивувався Сільвіо.

— І дитячих садків тут не буде, — вів далі Вася, — і взагалі ніякого життя!..

Він витримав паузу й сердито сказав:

— Ніякого життя не буде, поки ви не порозумнішаєте та не скинете з своєї шиї багатіїв, на зразок тих, що ми в них стояли у віллі. Бо й село, і земля — поміщицькі, а кузня, млин, лавка — куркульські… А у вас нічого нема!..

Ззаду нечутно підійшов Сергій Миколайович.

— Що тут робиться? — тихо спитав він, нахиляючись до Мехті.

— Вася проводить біля вогнища політбесіду з місцевою молоддю, — посміхаючись, шепнув Мехті.

— Он воно що! — полковник посміхнувся і звернувся до притихлих хлоп'ят: — Ви командира не бачили?

— Розшукати? — підхопився Сільвіо.

— Ні, вечеряйте — вечеря готова і на бокову! — наказав Сергій Миколайович. — А командира я сам знайду…

До воза підійшов Анрі Дюез.

— Здрастуй, Михайле… — збентежено промовив він і незграбно подав Мехті плаский ящичок. — Ми дізналися, що ти задумав малювати картину, ось — дістали фарби.

Мехті розкрив ящик — там лежали рядочком тюбики, пензлі, ванночки. Мехті навіть зажмурився від задоволення: такий чудовий був подарунок!

— Де ж це ви дістали? — спитав він, забувши навіть подякувати Дюезові.

Дюез приставив свого автомата до стовбура дерева і сів край воза.

— А йшов якось я з своїм загоном; бачу — дорогою бреде чоловік. Такий, знаєш, смаглявий і одягнений, як місцеві: потерте півпальто, порвані черевики, кольорові гетри. Ну, думаю, наш. Але не спускаю з нього очей. Ми саме мали висадити в повітря міст і надовго причаїлися в кущах. Чоловік іде собі прямо до мосту, я йому пошепки: «Стій!» Зупинився, озирається. Я вийшов з хлопцями з кущів, підійшов до нього… Придивляюся — ні, не наш. «Ти хто такий?» питаю. А він спокійнісінько собі: «Я німець», й ім'я своє назвав. Потім розповів, що десь у Монфольконі у нього є старенькі батьки, що він шукає затишного куточка, щоб там дочекатися кінця війни. Розповів, як він утік з фронту. Погано зараз доводиться гітлерівцям: багато хто втікає! За плечима в німця рюкзак. Ми, про всяк випадок, обшукали його ї знайшли в рюкзаку оцей ящик. Дивлюся — фарби. Я й подумав: а Михайло ж наш — художник, до того ж він зараз лежить хворий, скучає. Я хотів відняти фарби, але тут німець сказав, що позаду нас каральний загін гітлерівців і що через них йому довелося обійти гору. За хвилину приходить Сільвіо й теж говорить, що в тилу в пас гітлерівці. Тоді я вирішив не віднімати, а попросити у німця ці фарби. Спочатку він ні за що… Стали торгуватися. Видно було, що не хотілося йому продавати фарби, та гроші потрібці до зарізу. Ми, з гріхом пополам, наскребли по кишенях грошей ї віддали німцеві. Я розказав йому, як краще дістатися до Монфольконе. Німець подякував нам. Прощаючись, сказав: «Ці фарби належали знаменитому французькому імпресіоністу». Він і прізвище якесь назвав, тільки я не запам'ятав, — Дюез винувато поглянув на Мехті. — Перейшов німець через міст, спустився схилом гори, а через двадцять три хвилини на мосту злетів у повітря поїзд. Та це вже нецікаво. От і все.

Дюез сів на хвою, ближче до вогнища, роззув мокрі черевики й вийняв з кишені сухі шерстяні шкарпетки, щоб надіти їх. Коли він оголив ногу, Мехті побачив при світлі вогнища, що в Дюеза вирізана на нозі вся литка.

— Ви були поранені? — спитав Вася.

— Ви ногу побачили? — засоромившись, сказав Дюез і спустив холошу. — Ні, не поранений. Це мене гадюка вкусила. Є така невеличка жовта гадюка в нас на Корсіці. Укус її — смертельний, треба одразу ж вирізати м'ясо навколо ураженого місця. Так я взяв ножа та й вирізав собі литку.

Мехті відкинувся на подушку… Добре, коли довкола тебе такі сильні люди! І соромно, що самому доводиться лежати…

Полковник знайшов командира там, де починалася стежка, що вела до далеких постів. Кілька партизанів, вправно орудуючи лопатами, копали біля стежки землянку. Інші вилізли на високу сосну і припасовували до її верховіття провід — сосна мала бути антеною для рації.

«Працюйте, працюйте, друзі! — в думках звернувся до них Сергій Миколайович. — Ех, коли б усе було гаразд і вдалося почути Москву!..»

Рація бригади працювала поганенько: радист був недосвідчений, щоразу виходили з ладу акумулятори, апаратура була пошкоджена через численні струси під час переїздів. Місцевий зв'язок ще сяк-так налагоджували, а голос Москви, який глушили ворожі станції, вдавалося почути лише вряди-годи. А полковникові та іншим партизанам хотілося слухати й слухати цей спокійний голос! Хай навіть не дуже радісні вісті, — все одно, з кожним словом, що долинало з Москви, стаєш сильнішим, впевненішим!.. Одного разу вони почули позивні Москви, і Мехті, тоді дуже втомлений, сказав, що з нього вмить злетіла втома.

— Голос Москви, друже мій, усьому світові бадьорість вселяє! — відповів йому Ферреро.

Зараз Ферреро в задумі сидів на круглому валуні. Біля нього стояла корова, прив'язана до стовбура крислатої ялини.

— Чого задумався, товаришу Ферреро? — підсівши до нього, спитав Сергій Миколайович.

— Думай не думай, легше не стає, — похмуро промовив командир.

На його чолі залягли глибокі зморшки.

Він підвівся, ступив до корови, погладив рукою її теплу гладеньку шию. Корова стояла сумирно, зрідка помахувала хвостом.

— Зв'язковий був під товариша П., — стиха промовив Ферреро.

Полковник присунувся до нього ближче.

— Я ж казав, що Карранті ще заллє нам за шкуру сала. Так воно й вийшло. Учора ж німці розгромили нашу явку в Опчині, повісили Марту Кобиль, нагрянули в робітничий квартал у Трієсті, в будинок металіста Іона Луки. Гестапівці схопили трьох надійних людей — самого Іона, Ігрежа, Соломку. В Плаву й Сагу послали по батальйону гітлерівців…

— Зрозуміло, — хитнув головою полковник. — Карранті знає, що ці села годують нас.

— Він і більше знає. Якщо навіть ці села ізольовані від нас, то нам ще можна дещо підкинути з Терново. Тому він і постарався, щоб туди послати італійський фашистський взвод.

— Теж зрозуміло. Оскільки не вдалося розправитися з нами ударом у спину, пробують заморити голодом. Не києм, то палицею, як кажуть у нас.

Ферреро гладив шию корови.

— Я виділив запас для хворих і поранених і повідомив, що для всіх нас вистачить їжі на два дні, — похмуро вимовив він. — Зменшимо раціон втроє. Вистачить на шість днів. На сьомий день можна з'їсти корівчину, а курити висушений мох. Восьмий день і всі наступні — тільки курити мох.

— Перспектива не з радісних!

— Може, ще двох мулів з'їсти? — чи то жартома, чи серйозно сказав Ферреро. — Ех, попався б мені цей Карранті!

— Не вішай носа, командире, може ще й попадеться! — підбадьорив його полковник.

До Ферреро підскочив з ліхтарем Анрі Дюез, хотів щось сказати, та напад хриплого кашлю не дав йому вимовити й слова. Бухикаючи, він показав рукою на стежку й спрямував туди світло ліхтаря.

До валуна довгим ланцюжком піднімалися дівчата. Вони вийшли з туману — усі, як на підбір, високі й стрункі, в темному й світлому одязі, з кошиками й пакунками в руках, з глечиками на плечах. Це селянки несли продукти партизанам.

Перша з дівчат, з родимкою біля рота, зняла з голови кошик.

— Звідки ви? — спитав Ферреро.

— З Граніка, — відповіла дівчина. — Попетляли, поки знайшли вас… Далеко ж ви тепер забилися.

Гранік — маленьке бідне селище, що загубилося високо в горах.

Дівчина збентежено додала:

— Даруйте вже, збирали, що в кого є.

— Що ж, як кажуть, чим багат, тим і рад, — привітно обізвався полковник.

У Ферреро різкіше прорізалися зморшки на чолі.

Він знав, що селянам у Граніку доводиться скрутно — порізана вся худоба, захована від фашистських інтендантів, і вони перебиваються з хліба на воду, щоб сяк-так дотягти до літа.

Ферреро заглянув у кошик. В ньому були качани кукурудзи. Покликав до себе іншу дівчину, з глечиком.

— Цей кошик з кукурудзою та ще глечик з вином ми візьмемо для поранених. А решту — вам доведеться нести назад.

— Як назад? Чому? — загомоніли дівчата.

— У нас багато продуктів, — м'яко сказав Ферреро, — дуже багато…

— А ми петляли, петляли, — розгублено пролепетала дівчина з родимкою.

— Ну, дарма… добре ще, що не потрапили в лапи фашистів! Німців кругом аж кишить. — Ферреро посміхнувся лагідною посмішкою. — А молодці все-таки!.. Велике вам спасибі!

— Як же нам тепер нести все це назад? — у голосі дівчини бриніло здивування.

— А ось поп'єте чаю, відпочинете: хто-небудь із наших піде з вами, виведе вас у безпечні місця, — сказав Ферреро. — Загалом, не радив би вам виходити з селища: тільки побільшає ворожих заслонів!

І Ферреро, даючи зрозуміти, що розмова закінчена, вклонився дівчатам і пішов разом з полковником.

— Чи правильно я зробив, полковнику? — спитав він Сергія Миколайовича, коли вони були вже біля табірних наметів.

— Правильно, командире! — твердо сказав полковник.

Ферреро побачив Дімо Крайнєва: йому розв'язали руки, він сидів на пеньку й уминав якусь страву з алюмінійового котелка.

— А цього мерзотника я годувати більше не буду. Досить! — зненацька скипів Ферреро.

— До суду треба годувати, — суворо сказав полковник.

— Я й хотів сказати, що треба швидше його судити! — уточнив Ферреро.

— Судитимемо, — хитнув головою Сергій Миколайович.

Мехті й Вася ішли лісовою стежкою.

День був погожий; вранішній туман розсіявся. Можна було навіть неозброєним оком розгледіти кожне деревце на далеких гірських схилах…

Чим нижче спускалася дорога, тим густішим був ліс. Поміж листяними деревами височіли кипариси; гаї благородного лавру й дикої вишні чергувалися з велетенськими горіховими деревами; неначе гігантські птахи, розкинули вони свої великі незграбні гілки, під якими, мов під крилами, тулилися маленькі зелені маслинові дерева. Незабаром усе тут оживе, зазеленіє, зацвіте…

Вася обережно підтримував товариша, допомагав йому йти вперед. Мехті не відмовлявся від допомоги, бо розумів, що піднявся надто рано, і лікар мав рацію, коли настійливо вимагав від нього: лежати, лежати й лежати!

Проте Мехті встав, ї на доказ того, що він остаточно видужав, спробував навіть погуляти по лісі, навколо галявини. Слід сказати, що в нього не було впертого бажання якнайшвидше покінчити з остогидлим «постільним режимом» і пустотливої бравади (дивіться, мовляв, який я!), Мехті квапився повернутися до своїх товаришів. Після недавніх подій він особливо глибоко усвідомив значення дисципліни. Та іншими, серйознішими міркуваннями керувався Мехті, коли задумав залишити воза: бригада голодувала (на день видавали кілька ложок юшки з борошна й необмежену кількість окропу на душу); а оскільки Мехті перебував на становищі хворого, то хотів він цього чи ні, йому виписували й видавали вдосталь їжі з недоторканного запасу продуктів. З цим Мехті миритися не міг і сьогодні остаточно залишив госпітальну постіль.

— А вже справжня весна, Мехті, — весь порожевівши від збудження, вигукнув Вася.

У Мехті жадібно ворухнулися ніздрі:

— Еге ж, весною пахне.

— Ну й погода тут! — засміявся Вася. — Зима в розпалі, і раптом — бах! — настає весна!

— Ну, до весни ще далеко, — сказав спроквола Мехті. — Це, знаєш, партизанський рейд, несподіваний напад — наскок весни. А там знову зима візьме своє. Весна з нею поки що даремно змагається.

— Так уже й даремно! — усумнився Вася. — Ще два-три таких наскоки — і зими наче й не було!

— І це правда, — посміхнувся Мехті.

А довкола й справді буяла весна: щедро обмиті недавніми дощами сосни весело задерли вгору свої темнозелені голови. Пробившись крізь густе гілля, на іржавих, волохатих стовбурах танцювали жовті плями — сонячні зайчики. Сніг геть чисто розтанув, і на темній мокрій землі смарагдовими острівцями зазеленіла молоденька травичка. Стежку перетинав прозорий і бистрий струмок, що дзюркотів невгаваючи. Ліс був наповнений терпкими запахами — свіжими і якимись бентежними…

Мехті й Вася звернули вбік і вийшли на вузьку просіку, що утворилася тут після того, як партизани повирубували дерева для своїх потреб.

На просіці було людно. Понад сто партизанів сиділи, лежали чи стояли, спершись на рушниці, навколо пенька, на якому, скоцюрбившись, чекав своєї долі Дімо Крайнєв.

Поряд з ним на розісланій шинелі влаштувався ординарець Ферреро з клейончатою папкою й олівцем у руках.

Сам Ферреро стояв трохи оддалік і розмовляв з Сергієм Миколайовичем, на плечі якого була накинута повстяна бурка.

Побачивши Мехті й Васю, Ферреро жестами показав їм, щоб вони сіли ближче.

Партизани розступилися, пропускаючи їх уперед. Кілька чоловік підвелося, щоб дати їм місце біля самого пенька, де сидів Крайнєв.

Помітивши рух серед тих, що зібралися, Крайнєв підвів голову і поглянув спідлоба на Мехті. Вигляд у Крайнєва був пом'ятий, приголомшений, одначе зрадник спробував жалісливо посміхнутися до Мехті.

Мехті одвернувся, а Вася, суворо насупивши брови, стиснув пальці й непомітно показав Крайнєву кулака.

Зненацька Крайнєв стрепенувся — Ферреро вийшов на. середину півкола, утвореного партизанами, і без усякої передмови сказав:

— Головою трибуналу був у нас Лоренцо. Його, як вам відомо, убили позавчора, під час вилазки в Сагу. Поки нового голови немає, я за нього, як командир. Секретар є, отже, все гаразд. Може, в кого є інші пропозиції?

Але всі були згодні з командиром.

Сонце підбилося високо. Сергій Миколайович вийшов з-під сосни, яка не давала вже тіні, і, відкинувши поли бурки, сів на грубо збиту табуретку, що стояла недалеко від підсудного. Полковник з насолодою підставив обличчя теплим сонячним променям — воно було в нього зараз добре, лагідне, і Крайнєв зрадів, побачивши його таким.

Ферреро сховав до кишені люльку, витер губи й вуса фуляровою картатою хусточкою.

— Справа вам відома, — промовив він без напруження, але так, що голос його покотився по всій просіці. — Начальником штабу бригади був у нас фашистський молодчик. А це — його прихвостень! Він сам зізнався, що продавсь ворогові, передавав через ворожих зв'язкових по селах секретні відомості. Начальник штабу втік. Зв'язкового захопити також не вдалося — в Сазі стоїть німецький батальйон. У наших руках поки що одна ця гадина. Вирішуйте, товариші, самі, що з ним робити.

Ферреро знову витер хусточкою вуса. Багато говорити він не любив.

— Я скажу! — чітко вимовив Дюез. Прозорими, наче восковими, пальцями, він поправив на голові берет. — Я скажу… Його треба знищити: байдуже як — розстріляти чи повісити. Таким, як він, ми оголосили вендету. Вендета не знає пощади, а в нас велика вендета!

Багато хто не знав, що таке вендета, і сусіди пояснили їм, що це кривава родова помста; та, говорячи про велику вендету, Дюез мав на увазі відплату народу своїм ворогам. Секретар швидко записував олівцем у клейончатім зошиті.

Крайнєв сидів, як і раніше, з покірним виглядом. Сергій Миколайович дивився на сонце, Мехті креслив на землі тупим носком черевика химерні фігури.

— Закінчив, товаришу? Тоді я скажу, — промовив літній, бородатий селянин-словен. Він передав рушницю сусідові, вийшов на середину півкола. — Розстріляти недовго. Натиснув курок, і нема людини. А треба спочатку все-таки розібратися, що це за людина. Я — син селянина; може, я чогось не розумію — де там мені, я все життя ходив зігнутим, тільки зараз випростався і взяв до рук рушницю. І коли я взяв рушницю, то зустрівся з Крайнєвим. І розповів він мені про своє життя: він теж син селянина; били його, ламали, гнули, а розуму не вчили. От чоловік з дурного розуму й піддався ворогові…

— Коротше! — невдоволено крикнув молодий горбоносий партизан.

— Можу й коротше, — з гідністю, неквапливо відповів бородатий селянин. — Зізнався він — значить, половину вини спокутував. Тепер треба послати його на найтяжчу справу, хай у бою загладить свою вину.

Селянин хотів ще щось додати, але, побачивши, що руку підняв здоровань-болгарин у хутряному пальті, відійшов убік.

— По-моєму, це буде справедливо, — скоромовкою випалив болгарин, — недарма нас і скликав сюди командир. Ми називаємо себе воїнами справедливості. То покажімо ж свою справедливість на цьому суді. Крайнєв винен, хай спокутує вину власною кров'ю!

— Він спокутує!.. Тільки не своєю кров'ю, а твоєю!..

— Звісно, знову зрадить!.. Пошкодуємо тоді за наше милосердя!..

— Що тут довго говорити — кусок свинцю в лоб, і справі кінець!..

— Дозвольте, товаришу командир! — підвівся рудий Маркос Дабі, командир роти угорців. За поясом у нього поблискували два пістолети з перламутровими рукоятками. — Ми не раз розстрілювали в бригаді зрадників і запроданців… Покажемо себе на цей раз милосердними. Допоможемо йому знайти дорогу до істини!

— Його не до істини, а до фашистів тягне!..

Сергій Миколайович підвівся з табуретки, шарпнув бурку, що сповзла з плеча.

— Тихше! Говоритиме полковник! — прогримів Ферреро.

Вася штовхнув Мехті в бік.

Крайнєв неспокійно засовався на пеньку: зараз усе вирішиться… На просіці запанувала болісна, мертва тиша. Болгарин кашлянув; його одразу ж осадив сусід: полковника поважали й слухали, боячись пропустити й слово.

— Тут закликали до гуманності, — тихо почав полковник. — Я розповім вам про один випадок, який трапився колись у моїй країні. Багато хто з вас чув про Горького, або, можливо, бачили його — він довго жив на Капрі в Сорренто. Це був великий гуманіст… Коли у нас відбулася революція й до влади прийшов народ, Горький почув, що в Москві збираються розстріляти велику групу саботажників і спекулянтів. Горький вважав це не гуманним і пішов заступитися за них до Леніна, якого знав як найбільшого людинолюбця в світі. Ленін відмовився їх помилувати. І Горький був у відчаї. А потім він побачив знесилених голодом москвичів, побачив людей, які непритомніли від виснаження, але відносили останнє борошно в дитбудинки; побачив робітників, які не їли по три доби, але привозили в столицю ешелони хліба, побачив, що й сам Ленін жив шматочком хліба в день. Люди поводились, як справжні герої, ліквідуючи шкоду, заподіяну столиці саботажниками й спекулянтами. І Горькому стало ясно,» що Ленін, підписуючи наказ про розстріл негідників, які наживалися на горі народному, більше любив народ, ніж він, Горький. У Леніна нам і треба вчитися гуманізму…

Стояла така ж болісна тиша як і на початку виступу Сергія Миколайовича, але Крайнєв зрозумів, що його доля вирішена.

Велетенський жовтий диск сонця ховався за далекі гори.

Партизани вже розійшлися. День згасав, сутеніло.

Це був один із тих днів, коли радянський солдат, підтикавши поли сірої шинелі, під гуркіт «катюш», гнав гітлерівців все далі на захід.

Гітлер кричав, тупотів ногами, усував командуючих, загрожував пустити в хід нову, досі невідому зброю, але навіть найфанатичніші його прихильники бачили примару близького вже кінця.

Радянське командування наполягало, щоб американці й англійці посилили допомогу партизанським з'єднанням, які діяли в центральній Європі, в тилу ворога, — союзники скидали з літаків велику кількість зброї, боєприпасів і їжі… але саме в тих місцях, де партизанів не було! Мало того, союзники і їхня розвідка робили все можливе, щоб не дати партизанському рухові в Європі розгорнутися на повну силу.

Ні Ферреро, ні Сергій Миколайович, ні Мехті, ні сотні й тисячі інших партизанів не знали про цю зраду. Та вони відчували, що для них настають важкі часи…

Дедалі частіше замислювався Мехті над становищем, у яке потрапила бригада. З тривогою дивився він на змарнілі обличчя своїх товаришів. Адже за них відповідає й він, Мехті, партизан, на якого покладена відповідальна місія розвідника.

Мехті злапалося, що він багато чого не розумів досі. Може, тому, що він, як казав полковник, бачив тільки того ворога, який стояв перед ним?.. Чи тому, що він надто запальний, гарячий, і це заважало йому тверезо розібратися в подіях? Але хіба це так погано — вірити в добро і щастя, в себе і в людей?.. Цією вірою Мехті запалить і погляд свого солдата, тріумфуючого, щасливого: адже він повертається додому! Незабаром повернеться додому й Мехті: не вічно ж йому бути розвідником! Він — художник, його покликання — малювати картини, а не висаджувати в повітря мости…

Сьогодні Мехті з особливою силою засумував за улюбленою справою, за домівкою. Коли він, повертаючись до свого воза, проходив повз землянку радиста, до його слуху долинула музика, і, почувши її, Мехті навіть зблід. З Москви передавали азербайджанські пісні… Мехті прикипів на місці, міцно стиснув Васин лікоть… Погляд його став неуважним. Він бачив зараз перед собою рідне Баку, залите сонцем, притихле море. Неначе з туману, випливли перед його очима обличчя сестер, бібі…

«Скажи, скажи, кого ж ти любиш?» питав хор дівчат.

Вася здивовано глянув на схвильованого друга:

— Що з тобою, Мехті?

— Тихше, Васю! Чуєш? Це наша пісня… Чекай-но, як же вона зветься?

Мелодія була дуже знайома, але Мехті ніяк не міг пригадати: де він уже чув її? Та ось він спіймав слово «Нергіз» і, заспокоївшись, посміхнувся, ніби знайшов, нарешті, те, що мало не згубив. Виконувались хор дівчат і арія Нергіз з опери «Нергіз».

Після перерви московський диктор почав читати листи з фронту. Солдатські листи дихали вірою в недалеку перемогу, і Мехті знову згадав про свою картину. Мабуть, час уже братися до праці.

Наступного дня Мехті почав майструвати підрамник для полотна, йому допомагали Анжеліка й Вася. Анжеліка відрізала великий шмат з палаткової тканини й тепер старанно штопала дірку, пробиту колись кулею. Вася розпилював дошку й крадькома стежив за Анжелікою.

— Скажи, Мехті… Що ти думаєш про Анжеліку? — тихо спитав він у Мехті.

— Я досі ні в чому не потурав їй. Мені завжди, навіть у найтяжчі хвилини, здавалося, що поруч зі мною чоловік.

А Вася все допитувався:

— Але все-таки вона дівчина… Хіба можна таку вродливу, таку… ну, я не знаходжу слів сказати, яка це дівчина… Мені й на думку не спадало порівнювати Анжеліку з чоловіком… Я завжди бачив у ній дівчину, Анжеліку. Хіба можна порівняти її з тобою або зі мною?

Мехті, який стругав дошку для рами, поглянув на дівчину й так само тихо відповів:

— Є в нас прислів'я, Васю: «1 в орла і в орлиці — вдача орлина!»

— Хороше прислів'я, — задумливо сказав Вася.

Нарешті все було готове. Залишилося тільки натягнути полотно на підрамник і заґрунтувати його. Мехті з задоволенням думав, про той час, коли він покладе на полотно перший мазок. Знайоме нетерпіння оволоділо ним.