На далеких берегах

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Рани Мехті гоїлися швидко. Зажило вухо: лише маленька пов'язка на руці говорила про те, що руку вразила випадкова куля. І тільки ніяк не гоїлась інша, глибша рана: Мехті й далі сумував за другом; йому здавалося, що Вася забрав з собою частку його власного серця.

Він спробував забутися в роботі над картиною.

Мехті клав на полотно енергійні мазки, він працював швидко, майже до нестями. А потім довго, ні про що не думаючи, дивився на полотно. Працювати було важко.

Важко було працювати ще й тому, що Мехті вкладав у свій задум дедалі більший зміст.

Те, що він зображав на картині, було для нього вже не тільки світлою, дорогою мрією. Він «вистраждав» своє творіння у повному розумінні цього слова.

Бойові друзі Мехті ходили на завдання, а його не брали з собою. Він не ображався. Він ждав свого.

Штаб бригади розмістився тепер у невеличкому високогірному сільці Гранік, і Мехті працював у маленькому садочку перед глинобитною хатиною з пласким дахом. У садку росло лише кілька низеньких, миршавих деревець.

По даху хатини ходив вартовий.

Біля Мехті годинами просиджував Анрі Дюез — він кашляв ще дужче, ніж перед тим (весна — погана пора року для сухотних), але й слухати не хотів про те, щоб залишити бригаду.

Кулі його не брали, і Дюез був певен, що доживе до такого дня, який малював на своїй картині Мехті.

У Дюеза був фотоапарат. Він непомітно сфотографував Мехті за роботою і подарував йому фото. Подарував він фото й високій дівчині з родимкою над верхньою губою; вона жила в цьому селі й частенько заходила в садок, щоб мовчки, крадькома поглянути на славетного партизана з лагідними темними очима.

На фотографії Мехті сидів, трохи відкинувшись назад, з пензлем у руці, і дивився на полотно; до стегна його щільно прилягала кобура з улюбленим пістолетом; по даху ходив вартовий. Озброєний партизан, що займається на дозвіллі живописом, — це само по собі могло стати темою для хвилюючої картини.

Коли Дюез заводив розмову з Мехті, той відповідав коротко; Мехті подобався смаглявий корсіканець з його пристрасною, всепоглинаючою вірою в справедливість «великої вендети».

… У хатині прочинилося вікно.

— Мехті! Усі, хто там є, сюди! — схвильовано крикнув з вікна Сергій Миколайович.

Таким схвильованим його бачили рідко. Партизани, які були в садку, у тривозі побігли до хатини. Мехті вскочив до кімнати і завмер на порозі.

У побіленій горниці була встановлена потужна рація, нещодавно захоплена в німців. Обслуговувала її Лідія Планічка; і не тільки тому, що в неї виявились деякі знання в цій галузі, просто жінка могла тепер виконувати лише «спокійні» обов'язки при штабі.

Зараз вона була біля рації з дитиною на руках. Довкола сиділи й стояли кілька командирів загонів, Ферреро.

Сергій Миколайович приклав палець до губів. Здалека тихо, але досить виразно чути було позивні Москви.

У Мехті тенькнуло серце; він обережно притулився до одвірка.

Пролунав спокійний, дужий голос диктора: «Наказ Верховного Головнокомандуючого…»

У наказі говорилося про те, що радянські війська перейшли державний кордон і з боями вступили на територію Румунії й Чехословаччини. На відзначення здобутої перемоги Головнокомандуючий наказав дати в Москві артилерійський салют із двохсот сорока гармат…

Що після цього почало творитися в горниці! Ферреро цілував Сергія Миколайовича, Дюез танцював, Мехті обняв когось із партизанів. Планічка простягла вперед дитя, ніби для того, щоб і воно почуло голос.

… У Москві гримів салют, і його зірниці освітлювали чехословацькі и угорські міста, доки Марселя, лондонський Іст-Енд, турінські заводи, плоскогір'я Корсіки й загублене в горах селище Гранік.

Москва сповіщала світу про наближення перемоги; і всі прислухалися до її голосу.

Потім Мехті лежав у садку, в гамаку, зробленому з шинелі.

На табуретці поруч з ним сидів, стругаючи паличку, Сергій Миколайович.

— Тепер скоро, вже зовсім скоро, правда, Сергію Миколайовичу? — ледь чутно спитав Мехті.

— Тепер уже скоро, — не дивлячись на нього, сказав полковник. Він відкинув паличку, підняв голову: — Ти знаєш, Мехті, у мене весь час перед очима один куточок Москви: Охотний ряд, Олександрійський сад, Манеж… На розі натовп милується салютом. У натовпі Таня й Петрик… Петро ж тепер, мабуть, уже вищий за матір!

— А мені весь час здається, Сергію Миколайовичу, що варто вийти з цього натовпу, пройти Красну площу, і за нею — ну, за два кроки від Василія Блаженного, — починаються вже вулиці Баку…

Полковника викликав до себе командир бригади, потім до нього покликали й Мехті.

Штаб одержав два дуже важливі повідомлення. Перше обрадувало всіх, друге примусило замислитись.

— Ти мав рацію, — сказав полковник, коли прийшов Мехті. — Місцезнаходження Карранті уточнене.

— Віа Фортуна? — схвильовано спитав Мехті.

— Так, і в нас тепер є точна адреса.

— Сергію Миколайовичу, товаришу Ферреро! — Мехті не знаходив собі місця від хвилювання. — Пошліть мене в Трієст!

— Зажди-но, Мехті, зажди; справа значно складніша, ніж ти думаєш.

Та Мехті нічого не хотів слухати.

— Ви не думайте, що в мені говорить почуття помсти! Ні, я хочу убезпечити нашу бригаду від ворога, який надто багато знає про нас і надто заважає нам.

— Все це правильно, — перебив його Ферреро, — та справа в тому, що в нас є й інші, важливіші відомості.

— Я можу про них знати? — спитав Мехті.

— Йдеться про те — жити чи загинути нашій бригаді. Бачиш, Мехті, ці два німці, що перейшли до нас, виявляється, сказали правду. І старик-священик недаремно говорив тобі про скупчення німців у Трієсті. Завтра під прикриттям ночі гірськострілецька дивізія націстів під командуванням полковника Гульбаха піде в гори. Вони вирішили спалювати села, розстрілювати населення, прочісувати ліси…

— У них це називається створювати мертву зону, — сказав Мехті.

— Так, їхня мета утворити зону пустелі. І знищити нашу бригаду, — промовив полковник. — А нас надто мало для того, щоб ми могли боротися проти цілої дивізії озброєних до зубів фашистів. Назад дороги також нема.

— Виходить, з Карранті поки що зачекати?

— Ні в якому разі! — вигукнув Сергій Миколайович. — Є підозра, що Гульбаха таємно консультуватиме саме Карранті. — Сергій Миколайович поклав руку на плече Мехті. — Бачиш, друже мій, ми знаємо, що тобі вже не можна показуватися в Трієсті. Але план, який ми розробили з Ферреро, здатний розгадати тільки Карранті, і цей негідник може дуже нашкодити нам!

Мехті посміхнувся:

— Ви говорите зі мною так, наче я не знаю, наскільки важливо прибрати з нашої дороги Карранті!

Мехті розумів, що це найнебезпечніше з усіх доручень, які йому доводилося будь-коли виконувати. Розуміли це й усі інші. Після деякої мовчанки Ферреро запропонував:

— Почнемо обговорення нашого плану!

Через п'ять хвилин у штабі зібралися командири загонів, серед них і Анрі Дюез. Здоровань-болгарин, стисло охарактеризувавши важке становище, що створилося, надав слово Сергієві Миколайовичу, і той почав викладати свій план, завдяки якому можна перешкодити фашистам проникнути в гори.

План Сергія Миколайовича був простим і сміливим і вимагав як від кожного командира, так і від кожного бійця винахідливості, відваги, мужності. Він зводився ось до чого: двісті партизанів під командуванням командирів, що зібралися тут, повинні піти на околиці Трієста, їх завдання — замінувати всі дороги, що ведуть у гори, озброїти трофейною зброєю селян, які співчувають партизанам. Партизани візьмуть з собою чотири польових гармати, п'ятнадцять крупнокаліберних кулеметів і чотири бронемашини, захоплені раніше в націстів і сховані в лісі. Бронемашини й зброю треба старанно замаскувати на підступах до Трієста й запримітити місце, де вони будуть сховані. Після цього партизани кружним шляхом проберуться в Опчину.

Пропустивши вперед основні сили каральної експедиції, вони зайдуть їм у тил і за сигналом відкриють ураганний вогонь з гармат, мінометів, увірвуться в лави фашистів на бронемашинах, загалом зроблять усе, щоб приголомшити їх, створити у фашистів враження, що вони потрапили в мішок. Частина партизанів повинна непомітно пройти з Опчини в робітничі квартали міста й там чекати сигналу.

Одночасно з ударом у спину такого самого удару буде завдано фашистам з фронту. Коли ж вони все-таки спробують прорватися вперед, то під ними почне рватися замінована земля, і вороги розгубляться, не знатимуть, куди спрямувати головний удар. Поки догадаються, що в тилу в них всього тільки двісті чоловік, вони встигнуть уже зазнати великих втрат. Партизанам треба розбитись на невеликі загони, по десять-п'ятнадцять бійців. План наступу в гори у німців суворо засекречений. І завдяки своїй звичайній самовпевненості, вони переконані, що про цей план ніхто не може знати, і не вживають особливих заходів обережності. Тому основну ставку треба робити на несподіваність. Сигнал до виступу буде дано ракетою. Позиції, зайняті партизанами в тилу ворога, треба міняти залежно від розстановки сил фашистів і того порядку, в якому вони просуватимуться.

У цій операції беруть участь тільки добровольці: тут потрібна особлива витримка, холоднокровність і безстрашність.

Уточнивши по карті завдання кожного командира й позицію, яку він повинен зайняти в тилу ворога, а також можливі напрямки, в яких доведеться наступати або відступати, Сергій Миколайович відпустив їх. У таборі було оголошено бойову тривогу.

За годину загін з двохсот партизанів був готовий до виконання найскладнішої операції. Сільвіо доповів Ферреро про те, що всі бронемашини перевірені і приведені в порядок. Сам він мав повести одну з них.

Уперед пішли розвідники, а разом з ними й Мехті. Вони піднімали своїх людей по селах і селищах, і люди, одержавши від партизанської частини зброю, займали гірські плаї, допомагали партизанам мінувати дороги.

Фашистські карателі мали залишити Трієст і розпочати свої операції наступного дня о дванадцятій годині ночі. О десятій вечора партизани були вже під Трієстом і, замаскувавши гармати й бронемашини в ярах та покинутих сараях, пішли кружним шляхом на Опчину. Збір було призначено у дворі будинку Марти Кобиль. Звідси чоловік п'ятдесят, по одному, пробралися до міста. Зв'язковий, трієстинський токар, найближчий сподвижник товариша П., розмістив партизанів у робітничих кварталах.

Цієї ночі в Трієсті було незвичайно тихо. Патрулі повільно походжали по робітничих кварталах, але нікого не зустрічали. Здавалося, що місто вимерло. Але так тільки здавалося. На його західній околиці шикувалися в цей час батальйони фашистів, заправлялись машини, мотоцикли. Дивізія чекала сигналу наступу.

А вулицями Трієста, тулячись до стін будинків, поквапливо йшли підлітки, прямуючи до собору Сан-Джусто. Почалося це так: один з хлопчаків, косоокий Маріо, почув, як хтось стиха постукав у двері їхнього будинку. Батько його, схопившись з постелі, відчинив двері. Хлопчик потихеньку підкрався до дверей, що вели в кімнату батьків, і припав вухом до замкової щілини. Маріо мало що зрозумів із слів гостя й батька, та одне було ясно: заварювалася якась каша. Обов'язок дружби змушував хлопчика негайно повідомити про це своїх товаришів… І ось почалися перебіжки з вулиці на вулицю, з квартала в квартал. Хлоп'ята вирішили вилізти на дзвіницю Сан-Джусто, звідки видно весь Трієст, паче на долоні, і з неї спостерігати за тим, що діятиметься в місті.

Рівно опівночі Мехті вийшов з будинку Марти Кобиль. Через плече в нього була перекинута сумка з двома порціями вибухівки. Вперше він ішов виконувати завдання сам, без напарника.

Спускаючись у місто, Мехті почув шум машин, танків, мотоциклів і тупіт сотень кованих чобіт. «Почалося», подумав він і прискорив ходу.

У Карранті цієї ночі був піднесений настрій. Щойно по телефону він побажав полковникові Гульбаху щасливої дороги, ще раз пообіцяв йому свою допомогу в разі потреби і попросив повідомляти його про хід операції. На карті Гульбаха були позначені всі потаємні стежки, і він досить виразно уявляв собі можливі позиції партизанів.

«Нарешті з партизанами буде покінчено!» радів Карранті. Він вирішив сьогодні не спати, а чекати повідомлень про перші успіхи дивізії Гульбаха: йому мали дзвонити по телефону. Щоб не нудьгувати, Карранті ввімкнув радіолу.

… Партизани вийшли з своїх схованок і почали займати позиції.

В гестапо, в есесівських частинах, що лишалися в Трієсті, панувало пожвавлення. Німці раділи не менше за Карранті: кінець партизанам, тепер можна буде хоч трохи відпочити від тривог. По місту блукали п'яні гітлерівці.

О пів на першу ночі на вулицях Трієста можна було почути улюблену пісеньку фашистів — «Лілі Марлен».

… Мехті вирішив скоротити дорогу й дістатися до віа Фортуна через прохідні двори.

Хвилин через десять він уже розшукував на цій вулиці будинок Мазеллі. Почувши кроки жандармів, що йшли в ногу, Мехті зупинився і ввійшов у перші, що трапилися, двері, над якими горіли червоні ліхтарі. Всередині, крім кількох п'яних націстів, нікого не було. До Мехті підійшов господар закладу, догідливо посміхаючись, сказав:

— Синьйор, сьогодні є повна гарантія, що вибухів не буде. А дівчата наші нудьгують… Прошу…

— Я не сам, — відповів Мехті, прислухаючись до тупоту загону фельджандармерії, що крокував вулицею. — Нас ціла ватага.

— Де ж вони? — зрадів господар.

— Я маю піти по них, вони послали мене дізнатися, чи можна у вас добре повеселитись.

— Ну, звичайно! — вигукнув господар. — Тут лише два клієнти, цей третій не йде в рахунок, — він показав на італійського унтера, що розвалився на дивані: унтер був п'яний як дим.

— Тоді я піду по своїх.

— Поспішайте! — крикнув услід господар. — А то мої дівчата помруть з нудьги!

Вийшовши на вулицю, Мехті озирнувся і пішов по віа Фортуна. Незабаром він побачив зруйнований будинок, огороджений високим парканом. Це був той самий «комбінат», що його він разом з Васею недавно висадив у повітря. На паркані висіли афіші з зображенням напівголих жінок, клапті оголошень.

«Так… Через два будинки буде той, де ховається Карранті», відзначив Мехті.

І ось, нарешті, будинок, який так довго розшукували партизани. Темно, тихо… І здається, ніби будинок висічений з велетенського цілого каменю. Мехті підійшов до масивних дверей під'їзду. Кнопка дзвінка повинна бути зліва. Він намацав її. Треба дати три коротких і один протяжний дзвінок. Мехті рішуче натиснув на кнопку. Зараз він боявся тільки одного: а що як Карранті нема дома. Але ж і з німцями Карранті не міг бути, йому не можна було розкривати ту роль, яку він відігравав у наступній операції. Партизани це розуміли.

За дверима почулися легкі кроки, клацнув замок, і в дверях показалося обличчя покоївки Анни. Покоївка хотіла була спитати незнайомого, що йому потрібно, та Мехті не дав їй опам'ятатися. Він затис покоївці рота і ввійшов усередину. Все інше було справою кількох секунд; Мехті зв'язав покоївці руки й ноги, запхнув їй у рот кляп, прив'язав її до поручнів сходів і, зачинивши двері, пішов нагору. Повільно, дуже обережно, тримаючи напоготові пістолет, ступав Мехті по коридору. На цей раз не можна було дозволити американцеві випередити себе…

… У вітальні гула радіола, світло кришталевої люстри пломеніло у двох великих дзеркалах. Насвистуючи американську військову пісеньку «Посміхайтесь», Карранті укладав в автоматичний програвач радіоли недавно одержані з Америки пластинки. Першою він пустив пластинку з «буггі-вуггі», задоволений, підвів від радіоли гладенько причесану голову й завмер на місці.

Ліворуч від радіоли було вбудоване в стіну велике, облямоване витієватою рамою дзеркало, і звідти дивилася на Карранті людина в німецькій формі. Погляд її чорних очей був рішучий і нещадний.

Карранті був так приголомшений, що не одразу навіть повернувся до людини, яка стояла за його спиною. Кілька секунд вони дивилися один на одного в дзеркало. Потім тонкі губи Карранті скривилися, рука простяглася до тумбочки, на якій лежав пістолет, і зависла в повітрі: Карранті згадав, що Михайло стріляв несхибно.

Мідна труба джазу взяла пронизливо високу ноту й довго тягла її в той час, як барабан вигупував шалені такти.

Карранті обернувся до Мехті, жалюгідна посмішка розповзлася по його обличчю.

— Ти… ти не повинен убивати мене, Михайле!.. Я тобі розповім зараз усе…

— Ні, Карранті, — покрутив головою Мехті. — Нам нема про що говорити з вами. Все ясно. Ви прикидалися другом. І ви зрадили нас. Я думав, що ви зустрінете смерть більш мужньо.

Він повільно ступав до Карранті, а той відходив і притиснувся до радіоли. Струмочки поту текли по його щоках, він був блідий, але намагався не показувати свого страху.

— Але я… я американець! — вигукнув він.

— Цього я не знаю, — сухо відповів Мехті.

Не відриваючи очей від Мехті, який повільно насувався на нього, Карранті гарячково шарив рукою по тумбочці, але пістолета не знаходив.

— Слухай, Михайле, я… я… зібрав мільйон… цілий мільйон!.. Це безглуздо… безглуздо…

Мехті підійшов до нього зовсім близько, і в його очах, які стільки бачили за останній час і трагічного, і високого, і мерзенного, Чарлз Беннет прочитав свій смертний вирок.

Він стояв, озираючись, наче зацькований звір, і раптом з диким, нелюдським криком рвонувся з місця і стрибнув на Мехті. Мехті, який намагався уникнути зайвого шуму, на це тільки й чекав. Один за одним глухо пролунали два постріли. Мехті розстріляв ворога в упор.

Беннет упав на Мехті, почав повільно сповзати вниз, повалився, скорчившись біля його ніг. Кулі влучили йому в груди й живіт.

Мехті перевернув ворога ногою, поглянув на його лице. Беннет лежав у калюжі крові, але був ще живий. Це були останні секунди життя — від двох таких пострілів помирають навіть люди «з залізними тросами замість нервів». У кімнаті чути було звуки «буггі-вуггі»; з радіоли лунали верещання, свист, тріск; гугняво реготав саксофон.

Мехті обернувся й пішов.

А джаз і далі шаленів, і під його музику помирав Чарлз Беннет. Він на мить опритомнів. «Так, — думав ^Беннет. — Я нічого не міг вдіяти з ним! Він повинен був прийти… Все одно, рано чи пізно, він повинен був прийти! Ось він і прийшов… І все сталося так просто й безглуздо».

Беннет відчував, що Михайло сильніший за нього, а в чому його сила — так і не міг збагнути.

Він почав кричати, кликати на допомогу, але через тріскотню джазу голосу його не було чути. Пробував підвестися — не міг. «Швидше б закінчувалася ця музика, — беззвучно шепотів він. — Може, ще прийде Анна? Може, мене врятують? Швидше б закінчувалася ця музика!»

Та музика не закінчувалась, пластинки автоматично замінювалися одна одною, в програвачі радіоли ще залишалося десять незіграних пластинок. Ніколи не думав Беннет, що помиратиме під таку музику. І коли він зрозумів, що надходить кінець, в його свідомості, наче на екрані, пройшло все його життя: Ніцца, лінчування негра, ніж у спину Михайла, повішена Марта Кобиль, закатована Анжеліка, пристрелений Мазеллі, долари, молодий американець, що розвиває на своєму авто карколомну швидкість, голос Стоуна, голос шістдесяти сімей Уолл-стріту!.. Кадри мерехтіли в супроводі джазу, що несамовито верещав, стогнав, іржав, і Чарлзу Беннету раптом стало прикро, що він помирає, а ця музика залишається.

… Мундир Мехті був весь у крові. Та Мехті не звертав на це уваги. Він спустився сходами, затримався біля зв'язаної Анни. Задихаючись у муках, вона вся позеленіла.

Мехті вийняв з її рота кляп.

— Що там робиться? — спитала на смерть перелякана покоївка.

— Хіба ви не чуєте? — стомлено посміхнувся Мехті. — Грає музика… — І знову заткнув її рота кляпом.

Анна з жахом дивилася, як він пішов.

А Мехті, зачинивши двері цього будинку, — двері, що, здавалося, вели в інший, мерзенний, ворожий йому світ, — згадав чомусь про Анжеліку, про Ферреро, про багатьох чесних італійців, які живуть там, у горах, які в тріскучі морози спали поруч з ним на снігу, ділили останні крихти кукурудзяного хліба й помирали в боях за свободу, за хороше, чесне життя… Він любив їх і вважав своїми братами…

Тримаючи пістолет напоготові, але не виймаючи його з кишені, Мехті перейшов вулицю і шугнув у темний двір. Втікати через прохідні двори — було його улюбленим прийомом.

… Невдовзі хлоп'ята, що засіли на дзвіниці Сан-Джусто, побачили, як неподалік спалахнула ракета. В околицях Трієста загуркотіли гармати, міномети. А за хвилину їм стали вторувати тривожні сирени грузовиків, що мчали трієстинськими вулицями до міських околиць. У грузовиках сиділи есесівці.

Коли Мехті почув гудки і шум машин, він сховався у підворітті.

Націсти, зайшовши в тил партизанам, могли відтягти на себе значні їхні сили, і Мехті вирішив хоч чим-небудь допомогти бойовим друзям. Миттю розрахувавши час, за який до нього повинні наблизитися грузовики, він вийняв з сумки вибухівку й роздавив п'ятихвилинний капсуль детонатора. Через чотири хвилини з-за рогу показалися машини. Це був великий риск з боку Мехті; він міг неправильно розрахувати час, або вибух, як це траплялося іноді, міг настати раніше, ніж слід було чекати. Треба було мати справді залізну витримку, щоб ждати наближення машин, коли до вибуху лишалася тільки хвилина. Ось і перша машина, зараз вона промайне повз ворота. Вибравши мить, Мехті жбурнув вибухівку в кузов машини й сховався в темряві…

Вибухівка впала прямо на голови націстів, вони перелякано шарахнулись до бортів, і одразу ж сильний вибух розметав машину на тріски. Вибуховою хвилею перевернуло другу машину, а вона перегородила дорогу решті. Націсти висипали з машин і побігли у ворота, на які показували поранені есесівці, що бачили, звідки було кинуто вибухівку.

Мехті стрімголов біг вулицею вниз. Повернувши ліворуч, він угледів двох фельджандармів, що бігли до нього. Дорога назад була закрита. Мехті подався їм назустріч. Ні він, ні жандарми не стріляли. Коли віддаль між ними зменшилась до дванадцяти кроків, Мехті з розгону впав на тротуар, і автоматні черги жандармів пройшли високо над ним. Мехті вистрілив двічі підряд; один із жандармів упав лицем уперед, а другий присів біля стіни й скопав сидячи. Підвівшись, Мехті знову кинувся бігти, на ходу вихопив автомат у жандарма, що впав біля стіни.

Не встиг Мехті добігти до кінця вулиці, як позад нього загриміли постріли. Мехті побіг швидше; незабаром він вирвався за місто й, переслідуваний гітлерівцями, подався в напрямі села Великий Діл.

— Це був Михайло! — захоплено сказав косоокий Маріо своєму товаришеві, одягнутому в таке саме мальовниче лахміття, як і він, і чомусь прозваному хлопчаками «тененте» — лейтенантом.

… А на східних околицях Трієста зав'язався жорстокий бій.

Перші ж гарматні постріли розладнали лави дивізії Гульбаха. Націсти, сторопілі від несподіванки, спочатку не могли зрозуміти, звідки по них б'ють із гармат. А потім вирішили: не з Трієста ж їх атакують!.. І почали займати позиції, щоб дати відсіч партизанам, які, на їх думку, наступали з гір, та не встигли націсти приготувати гармати, як по них знову вдарили з гармат і мінометів. Один із снарядів влучив у грузовик з боєприпасами, і багато гітлерівців поплатилося життям… Гульбаху стало ясно, що партизанам добре було видно їхні позиції, і він наказав тимчасово відступити до Трієста. Карранті, правда, говорив йому, що партизанів у горах не так багато, та лізти на рожен не варт: коли вже вони осмілились виступити проти дивізії Гульбаха — виходить, на щось розраховують!

Націсти відступили, і тут повною мірою почалося здійснення плану Сергія Миколайовича. Підпустивши гітлерівців якнайближче, партизани, зосереджені в передмістях Трієста, ринулись в атаку. Невеличкими групами вони вривалися з різних боків у лави націстів, одразу ж відступали й нападали знову. Дії партизанів підтримував безперервний вогонь гармат і мінометів.

У центрі відважно бився загін Анрі Дюеза: партизани закидали націстів гранатами. На одному з флангів косив гітлерівців з автоматів загін здорованя-болгарина. Сільвіо гасав серед німців на своєму броньовику, збивав їх з ніг, давив, розстрілював. Зробивши свою справу, він зникав, а потім знову з'являвся в іншому місці.

Кінець кінцем у націстів створилося враження, що противник кинув проти них великі сили. А партизанів було всього двісті чоловік, двісті сміливих борців за волю!

Гульбах, нарешті, збагнув, що гармати б'ють по них лише з боку Трієста. Перше, що спало йому на думку, — це те, що Карранті зрадив їх: постарався зробити так, щоб німці вивели з міста свої війська, і відкрив Трієст для союзників, які висадили десант. Дивізії було дано наказ відійти в напрямі гір і там укріпитися: діставши перепочинок, легше буде розібратися, що відбувається в тилу дивізії. Та відступ до гір не дав німцям нічого доброго. Танки, наскочивши на міни, підірвалися; дороги під ногами фашистів здибилися від вибухів. З трієстинських передмість і далі били гармати й міномети; загриміли постріли й з боку гір.

Розлючений Гульбах наказав своєму авангарду повернути далекобійні гармати на Трієст.

Коли гармати Гульбаха почали бити по Трієсту, Ферреро віддав загонам наказ припинити вогонь і непомітно відійти. Завдання було виконане: карателів розгромлено. Дорогою ціною заплатили партизани за перемогу: з двохсот чоловік Анрі Дюез і здоровань-болгарин привели в бригаду тільки сорок. Та основні сили бригаді вдалося зберегти.

… Трохи згодом Гульбах з недобитками своєї дивізії, не зустрівши ніякого опору, ввійшов у Трієст і побачив, що місто в руках… у гітлерівців! Гітлерівці, які сиділи в місті, також були приголомшені, дізнавшись, що по Трієсту била німецька ж артилерія!

Гульбах насамперед послав по Карранті. Йому доповіли, що Карранті вбитий. Покоївка, коли її розв'язали, розповіла про таємничий нічний візит. З'ясувалося, що незабаром після цього неподалік від віа Фортуна хтось кинув вибухівку в грузовик з націстами. За всіма прикметами, в обох випадках діяла та сама людина. Пригадали німці й нещодавній вибух в «Іль-Пікколо» і бій у печері…

Гульбах на допомогу тим, що вже переслідували Мехті, послав підкріплення.

Довгий і важкий шлях пройшов Мехті, перш ніж дістався до села Великий Діл.

По дорозі він зумів заплутати сліди й, поки націсти кружляли десь, вирішив хоч трохи перепочити, набратися сил. А потім знову в дорогу. Усе село було на ногах: сюди доносився гуркіт далекого бою. Селяни привітно зустріли Мехті, одразу ж збагнувши, що це партизан.

Мехті спав як убитий, а селяни стежили за дорогами. Не минуло й півгодини, як до будинку, де відпочивав партизан, прибігла засапана дівчина й попередила, що німці оточують село. Селяни розбудили Мехті й вивели його на дорогу, що вела в село Вітовле.

Знову Мехті тікав від ворога… Ноги вже не слухались; він часто спотикався об каміння, падав, знову вставав і йшов не оглядаючись. Він смертельно стомився.

Є ж межа того, що може витримати людина!.. Кожна поява Мехті в Трієсті була подвигом, а з'являвся він там не один раз. Скільки разів вривався він у лігво ворога, робив, здавалося, неймовірне й кінець кінцем втікав.

Тікав він і зараз — стомлений, змучений, ледве тримаючись на ногах. «Тільки б трохи відпочити; хоча б краплинку відпочити!»

Попереду в передранкових променях сонця показалося село Вітовле. Тут Мехті доводилося частенько ночувати. Дуже кульгаючи, спираючись на автомат, він увійшов у село. Селяни пізнали його, сховали, перев'язали йому рани.

Через дві години село оточили гітлерівці. Вони перекрили всі дороги, підтягли до села артилерію. Гітлерівці не забули бій у печері і вже не уявляли собі бою проти одного партизана інакше, як з допомогою артилерії.

Мехті прокинувся від шуму на вулиці. Він визирнув з віконечка на горищі й побачив, що націсти зганяють селян на сільський майдан. Майдан був недалеко від будинку, в якому ховався Мехті.

Націсти виганяли з хат і жінок з дітьми, і старих, і навіть хворих. Дворові пси, гавкаючи, кидалися на солдатів; гітлерівці стріляли в них. Селян вони били прикладами. Та ніхто не стогнав, не кричав. Кричали тільки націсти, селяни ж ішли на майдан мовчки. Вони мовчали й тоді, коли німці, зібравши людей на майдані, запропонували їм показати хату, де ховається партизан. Зрадників серед селян не було. Тоді гітлерівці пригрозили селянам підпалити село й знищити всіх жителів разом з дітьми й старими. Люди стояли мовчки, дивлячись прямо в очі націстам.

І Мехті зрозумів, що гітлерівці готові виконати свою погрозу. Він побачив, як запалали перші хати, побачив, як націсти збираються стріляти в селян, що стояли на майдані…

На обличчі Мехті різкіше окреслились вилиці; він зняв свій автомат. Ризикувати життям ні в чому не винних людей Мехті не міг…

Довга автоматна черга повалила кількох націстів. Це врятувало село і його мужніх людей.

Відкривши вогонь, Мехті тим самим виказав себе. Тріумфуючи, націсти з криком кинулись до хати.

«Тепер, мабуть, кінець», подумав Мехті.

На горище були наведені жерла гармат.

— Здавайтеся! — крикнув есесівський капітан. — Тоді не стрілятимемо!

Мехті не відповів йому.

— Опір безглуздий! Здавайтеся!

Мехті мовчав. Він у думках прощався з усім, що було для нього дорогим. Міста й люди оживали перед його очима. Рідні, улюблені міста! Баку. Вулиця Касума Ізмайлова, де він провів своє дитинство, художнє училище… Москва — він, здавалося, почув бій годинника Спаської вежі! Ленінград. Нева. Дзюркотять прозорі водограї в Петергофі… Красень Тбілісі, Героїчний Сталінград… Велика, неосяжна Росія!.. Рідні, любимі люди… Стриманий, добрий Сергій Миколайович. Вася! Рідний Вася! І бібі, яка викохала його… Мехті ввижалося, що вона гладила його по голові загрубілою старечою рукою і стиха говорила: «Сину мій… Мехті… Таким я й хотіла тебе виростити… Тільки таким».

Націсти чекали, що відповість їм партизан.

Відповіді не було.

Тоді есесівський капітан, покликавши одного з місцевих стариків, наказав йому ввійти в хату і передати партизану, що коли він здасться, націсти обіцяють подарувати йому життя, коли ж чинитиме опір, то по ньому битимуть із гармат… На роздуми йому дається п'ять хвилин.

Старий мовчки пішов до хати, ввійшов у неї, виліз на горище. Це був його дім. Мехті не раз переховувався в ньому. Підійшовши до Мехті, старий з зажуреним виглядом мовчки зупинився перед ним.

— Що з тобою, Тінті? — тихо спитав Мехті.

— Важко мені, синку…

— Кажи, — посміхнувся Мехті. — З чим вони послали тебе?

— III, я не скажу тобі того, що вони веліли переказати! — вигукнув старий.

— Спасибі, Тінті!

— Навіщо ти відкрився їм? — з докором спитав старий…

— Так треба було, Тінті…

— Адже вони просто залякували нас… Звідки їм знати, що ти тут?

— Це «залякування» дорого обійшлося б вам, Тінті…

Старий по-батьківськи ніжно й ласкаво поглянув на Мехті, потім сказав:

— Через чотири хвилини вони почнуть бити з гармат….

— Мені шкода твоєї хати, Тінті.

— На місці цього будинку ми посадимо багато квітів, — насилу стримуючи сльози, сказав старий, — і поставимо пам'ятник радянському воїну Михайлу… І наші діти, і діти наших дітей з покоління в покоління розповідатимуть про тебе казки-бувальщини…

— Прощавай, Тінті, ви чесні люди… Дорожіть же своєю честю, бережіть її: попереду ще багато суворих випробувань.

— Ми пам'ятатимемо про тебе, Михайле.

— Прощавай, Тінті!

Старий не поспішав залишати дім.

— Іди, Тінті! — квапив його Мехті. — Зостається одна хвилина!..

Тінті неохоче пішов. Він спускався вниз повільно, не поспішаючи.

— Скоріше, Тінті! — крикнув Мехті, помітивши, що націсти готуються до обстрілу горища.

До Тінті, коли він вийшов із хати, підскочив есесівський капітан.

— Ну що? — з нетерпінням спитав він, показуючи старому на годинник. — Час минув!

— Він це знає, — коротко відповів старий.

Капітан заскреготів зубами.

— Вогонь! — наказав він.

Як тільки націсти почали обстріл горища, в них полетіли гранати. Націсти сховалися за будинками. Вони знали, що гранат і патронів у партизана вистачить ненадовго. Та й Мехті розумів, на що розраховують націсти, вичікував, поки вони розпочнуть нову атаку. Тричі пробували націсти підступитися до будинку і тричі, залишивши на майдані трупи, відходили назад.

Та незабаром їм удалося вдертися в дім. Мехті почув їхні крики й, коли вони збігли на сходи, кинув униз останні дві гранати. Націсти разом зі сходами покотилися вниз. І в цей час куля впилася в ліве плече Мехті, роздробила кістку… Стікаючи кров'ю, він і далі відстрілювався. Незабаром закінчилися патрони, й автомат замовк. Тоді Мехті згадав про пістолет і насилу витяг його з кишені. В магазині пістолета було лише чотири патрони. «Один із них — мій!» вирішив Мехті. Він випустив у гітлерівців три кулі, й жодна не пропала марно.

«От і все, — сказав Мехті сам до себе. — Тепер пора…»

Раптом погляд його зупинився на сумці, яка лежала поряд з ним. І як це він міг забути про неї! Адже в машину він кинув лише один заряд, а другий тут, у сумці! Мехті вийняв з кишені детонатори, розшукав серед них десятихвилинний, роздавив зубами капсуль і відсунув сумку до входу на горище…

Пора… Мехті перевірив пістолет. Залишався тільки один патрон. Ліва рука вже не діяла. Мехті відчував, як по ній ллється кров… Націсти не припиняли вогню. Мехті заплющив очі й повільно підвів дуло пістолета до серця…

Навдивовижу чітко пригадався йому останній бій під Сталінградом і те, як він вистрілив у себе, щоб не здатися живим у руки німців. Тоді куля проминула серце, і він вижив… Після цього його пробували вбивати інші; а він усе жив. Жив і боровся. Такі, як Мехті, народжені, очевидно, для того, щоб жити!.. Так, жити… Але жити, зберігаючи свою честь! «Коли б не схибити… — з острахом подумав Мехті, — коли б не схибити!..»

Усе в ньому опиралося думці про смерть. Померти зараз, коли залишилося зробити кілька кроків по шляху боротьби, щоб мати право повернутися додому, як повертається солдат на його картині! Померти, коли стільки картин ще не намальовано, коли стільки ще не зроблено, коли треба відстоювати перемогу, яка так тяжко дісталася! Усім своїм єством Мехті відкидав думку про смерть.

Короткий рішучий рух пальця — і на цей раз він не промахнувся… Тіло його перегнулося через перекладину вікна на горищі, і в нього впилися десятки куль. Пронизливо закричали жінки Вітовле; ахнули чоловіки, а націсти, галасуючи, кинулись до будинку… Вони розшукали драбину, і першим зліз на горище капітан. Ще не дійшовши до тіла Мехті, він з торжествуючим реготом почив стріляти в розвідника. На горищі зібралося близько сорока гітлерівців; їм кортіло зблизька подивитись на партизана, який останнім часом завдав німцям стільки клопоту. Вони з жадібною цікавістю роздивлялися Мехті… Нічого незвичайного… Такий самий, як і багато інших партизанів.

— Стріляйте, стріляйте! — репетував, регочучи, капітан, і вже десятки куль зрешетили тіло Мехті. Та він не відчував болю. Обличчя його було спокійним і грізним!.. Навіть мертве — воно лякало гітлерівців, і ті стріляли, стріляли в Мехті, радіючи, що він не може їм відповісти. Пробите кулями тіло Мехті поступово сповзало з вікна вниз і, нарешті, важко впало на вулицю. І водночас громовий вибух потряс повітря. Націстам не вдалося вибратися з горища живими: усі до одного вони були поховані в охоплених вогнем руїнах.

Мехті мстив. Він мстив навіть мертвий.

І націсти, що зосталися живими, злякані побігли дорогою, яка привела їх сюди, в село, де будинки самі висаджуються в повітря! Вони бігли не оглядаючись, і їм здавалося, що під їхніми ногами ось-ось злетить у повітря земля, як висаджувалися в повітря казарми, де вони жили, ресторани, де вони обідали, кінотеатри, казіно, в яких вони розважалися. Мерщій би винести звідси свої голови!

А в цей час діти й жінки, юнаки й старі — всі мешканці села Вітовле прощалися з тілом Мехті.

— Він сказав, — стиха почав старий Тінті, обернувшись до народу, — що ми чесні люди. Він сказав, щоб ми дорожили своєю честю, берегли її. Він сказав, що попереду ще багато суворих випробувань…

І мешканці Вітовле поклялися зберегти пам'ять про Михайла назавжди.

Мехті поховали біля підніжжя високого мальовничого пагорба. І люди день і ніч стерегли могилу уславленого героя.

На могилу Михайла приходили селяни з інших сіл і селищ; прийшли дівчата з села Гранік, поклали на свіжий горбочок квіти-братки. Росла й росла над могилою гора живих квітів. А люди йшли і йшли…

Стояв погожий квітневий день; на полі учбового аеродрому, серед неозорих українських степів один за одним сідали легкі учбові літаки з червоними зірками на крилах.

Неподалік від аеродрому тиснулись збірні будиночки з черепичними дахами, пофарбованими у веселі блакитні кольори. Тут розмістився один із спортивних авіаційних клубів, яких так багато в найрізноманітніших куточках радянської землі. Сьогодні сюди приїхав на зустріч з молодими пілотами полковник авіації Сергій Миколайович Любимов.

Пілоти — засмаглі чубаті хлопці — добре знали про те, який важкий і славний шлях пройшов полковник.

Прохолодного вечора, що прийшов на зміну денній спеці, пілоти умовили Сергія Миколайовича розповісти їм що-небудь із пережитого.

І, сидячи з ними в їдальні, полковник розповів їм про те, як жив і загинув партизан Михайло, через які випробування пройшов він, які подвиги зробив у тилу гітлерівців, як вдумливо намагався розібратись у величних подіях того часу, як малював картину, як воював в ім'я того, щоб люди могли будувати міста, насаджувати сади, писати книги, викохувати дітей.

І всім здавалося в цей вечір, що Мехті незримо присутній тут, серед льотчиків аероклубу…

А вулицями Праги йшла Лідія Планічка. Вона вела з школи свого сина Василя, який народився в партизанській бригаді на Адріатичному узбережжі.

Бруком крокував піонерський загін. І Лідія розповідала синові про радянську людину, яка наклала головою в бою за те, щоб і її Вася міг стати піонером.

Уже піонерами застав своїх дітей вогненнорудий Маркос Дабі, який повернувся в нову Угорщину після довгих митарств по таборах для переміщених осіб.

Він став головою крупного сільського кооперативу, який володів землями, що належали раніше нащадку сім'ї Естергазі. У колишній садибі Естергазі, на стіні парадної зали, Дабі повісив ті два кремінних пістолети, з якими він починав битву за нове, світле життя.

Розповідаючи про цю битву, він часто згадував ім'я Михайла. Справжнє його ім'я — Мехті Гусейн-заде — Маркос Дабі вимовляв неправильно, але це не перешкоджало селянам слухати його, затамувавши подих.

Сотням тисяч людей розповідав Луїджі Ферреро на сторінках італійських прогресивних газет про тих людей, якими командував він у дні смертельної сутички з фашизмом, про тих відважних партизанів, яких потім в Італії кинули до в'язниць або злочинно розстріляли в оливкових гаях біля Неаполя і за міською смугою Рима.

Ферреро розповідав людям і про Михайла, про те, що партизани перенесли його останки й поховали біля містечка Чеповані, віддали йому останню шану й оголосили день його похорону траурним днем.

Поблизу Чеповані й тепер височить камінь з висіченим на ньому написом:

Так, люди не забудуть Мехті: він загинув, щоб вони жили, щоб буйно квітла земля!..

До останнього подиху ждала Мехті стара бібі — вона так і померла, вірячи, що він живий. Сестри, товариші Мехті по школі, його друзі завжди говорили їй про нього, як про живого, так, начебто його з дня на день, з години на годину можна чекати додому.

Вони, власне, й не обманювали стару бібі: для них Мехті живий — живий у своєму невмирущому подвигу.

Довго пам'ятатимуть Мехті й вороги! Не забуде його й капітан Мільтон, — він тепер, очевидно, має вищий чин, і за його наказом руйнуються в тій же Італії чи Франції села, щоб звільнилось місце для військових аеродромів. Не забуде його й Шульц. Те, що в нього немає ноги, не заважає йому розвивати гарячкову діяльність по відродженню «вермахту», і він, очевидно, втихомириться тільки тоді, коли позбудеться й голови.

Б'ючись далеко від рідної землі, на далеких адріатичних берегах, Мехті не зміг закінчити свою картину. Проте ворогам Мехті було б корисно поглянути на цю незакінчену картину: на ній зображено могутнього радянського солдата, який, здобувши власною кров'ю перемогу, йде назустріч сонцю на сході. Навкруги — весняна, радісна, тріумфуюча рідна земля, солдат щасливий, та водночас і насторожений і пильний — горе тому, хто спробує зазіхнути на його щастя.