На далеких берегах

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Була пізня ніч. Сергій Миколайович обережно, щоб не розбудити бійців, пробирався по коридору, сердячись у душі на те, що його добре-таки поношені чоботи раптом почали так рипіти, ніби йому тільки вчора видали їх із складу авіачастини десь під Полтавою. Коли чоботи були ще зовсім новими, приятелі кепкували з нього, і молоді пілоти, ще здалека почувши їх рипіння, шепотіли один одному: «Це комісар». Він проходив, похмуро відповідаючи на їхні привітання, і так само, як і тепер, його сердило набридливе рипіння.

Прикривши рукою яскравий промінь ручного ліхтаря, Сергій Миколайович обережно переступив через ноги молодого партизана, що вклався впоперек коридора. Ледь помітна смужка світла попала на обличчя сплячих… «Не так, як. дома. А в кожного ж із них є свій дім… Або був… І в цього старого і в здорованя-болгарина, і у відчайдушного молодого смаглявого корсіканця Анрі Дюеза… У нього, здається, туберкульоз, бач, як бухикає. І завжди хворобливий рум'янець на щоках… А ось іще одна відчайдушна — чешка Лідія Планічка. Їй би зараз поратися на кухні у себе вдома, підігрівати вечерю чоловікові, а вона і в сні не розлучається з зброєю. Чоловіка вбили на минулому тижні під час нічного наскоку на німецьку казарму. Хорошою людиною був учитель Джузеппе. Лідія б'ється тепер і за себе й за чоловіка. До речі, Джузеппе говорив, що вони чекають малого. Та, очевидно, помилявся, поки що нічого не помітно».

Слова Джузеппе про первістка особливо глибоко запали в душу полковника. У полковника був дім, були дружина й син Петрик. «Петро Сергійович» — так називав він сина, коли той був семирічним пустуном. А тепер: Петрик…

Сергій Миколайович повернув ліворуч. Насилу пробравшись в кінець коридора, він нечутно прочинив двері і, ще й досі сердячись на свої чоботи, ввійшов до кімнати.

— Сергій Миколайович? — почувся тихий голос.

— Не спиш, Мехті? — так само тихо, трохи хриплувато, спитав Сергій Миколайович.

— Не спиться чогось.

Сергій Миколайович освітив кімнату ліхтарем. Це була одна з ванних кімнат на другому поверсі, з світлоголубими кафельними стінами і невеликим басейном посередині, який зараз вщерть був наповнений осіннім листям. На цій своєрідній м'якій перині любив відпочивати Мехті.

Надворі стояла зима, а в кімнаті від листя віяло осінню, — задумливою, тихою і трошки сумовитою.

Коли Мехті обернувся на світло, листя зашелестіло сухим, мертвотним шелестом. Підвівшись трохи і все ще мружачи очі від світла ліхтаря, Мехті дивився на Сергія Миколайовича. Той підійшов ближче, сів на край басейну і тільки після цього погасив ліхтар.

Стало темно. Тільки місячна пороша, що пробивалася скрізь розірвані хмари, сіялась через кругле вікно, яке робило кімнату схожою на каюту старовинного корабля.

— Не спиться, хоч ти що! — повторив Мехті. — Оце лежу й думаю про свою картину. Скоро почну її малювати.

— Що ж ти задумав намалювати?

— Закінчення війни, Сергію Миколайовичу. Вона буде дуже проста композиційно: наш солдат, що повертається з війни, і тріумфуюча земля навкруги. Але треба зробити картину добре, з настроєм, щоб, дивлячись на неї, можна було побачити й шляхи, пройдені нашими людьми, і те життя, що перервала війна і до якого люди тепер повертаються.

— А дуже важко намалювати таку картину?

— Дуже! Може й не під силу мені… Але малювати треба тільки так!.. Ось, уявіть собі, дивишся на маленьку картину, а перед тобою вся твоя країна, все твоє життя…

Мехті заговорив про батьківщину… І обидва замислилися.

Сергій Миколайович побачив свій Сибір, широку ріку напровесні, згадав перший комсомольський недільник на лісосплаві й Таню у шапці, у ватянці, з розчервонілими від холодного весняного вітру щоками.

«Таню!» — «Ні, ні, Сергійку, не люблю я вас… Не люблю». Вона боялася глянути йому в очі, і він не повірив їй, не повірив у те, що вона не любить… Ну й шибеником він тоді був! Як вітер, пробіг по брунатних колодах, що стрімко мчали хвилями, і за мить опинився посеред ріки! Він почав розчіплювати колоди, спрямовуючи ліс по течії і розбираючи затор, що утворився. Об колоду, на якій він стояв, з глухим стуком ударилась інша колода і мало не збила його з ніг. Він помчав разом з колодами вниз за течією. А Таня бігла берегом, бліда, перелякана, і кричала, аж поки не охрипла: «Сергійку! Сергійку!» Вона кинула йому багор, і Сергій зачепився ним за найближче дерево, яке росло на крутому березі майже горизонтально над водою. Колоди під його ногами закружляли і, вдарившись об берег, скинули його на пісок… І тут він побачив зовсім іншу Таню. Вона бігла до нього, спотикаючись, — кумедна, незграбна: ватяні штани заважали їй бігти. «Сергійку», уже тихим, тремтячим голосом промовила вона, охопивши його лице руками, ніби бажаючи переконатися, що все скінчилося гаразд, що він цілий і неушкоджений, — і заплакала. Вони повільно пішли берегом, проти течії і дивилися, як легко мчать по ріці тисячі величезних колод. Це був перший сплав для перших велетенських будов, які розпочала тоді молода Радянська країна. А навкруги — рідні простори… Світ був безмежно великий, і так вільно дихалось у ньому…

… А тим часом Мехті вчувався далекий, безладний перестук барабанів Хлопцеві було вісім чи дев'ять років, коли він став барабанщиком свого піонерського загону. Товариші з неприхованою заздрістю дивилися, як він гордо ступав попереду колони. Під час привалів хлоп'ята оточували його, він дозволяв їм доторкатися до свого барабана, а іноді й побарабанити.

В Баку дружною сім'єю жили азербайджанці, росіяни, вірмени, грузини. І в піонерському таборі діти, за традицією своїх батьків, міцно дружили між собою. Мехті, якому легко давалися мови, дуже швидко навчився говорити по-російському і знав чимало вірменських та грузинських слів. Він пишався з того, що, прийшовши додому, дивував своїх сестер новими словами, почутими і вивченими в загоні. Любив Мехті травневі свята, коли всі школярі йшли в нагірну частину Баку. Як радісно було дивитися звідти на місто, на синє море, на бухту Ілліча, що обростала все новими і новими нафтовими вишками. Подобалось Мехті чергувати біля прапора піонерського загону і салютувати, коли мимо проходили товариші. Він був серйозний, а разом з тим — запальний. Одного разу, коли учень старшого класу відняв у малюка сніданок, Мехті кинувся на здорованя з кулаками. Він лупцював кривдника по чім попало і щось кричав йому, а що — не можна було розібрати: від хвилювання Мехті почав навіть заїкатися. Цілий тиждень він прикладав до синця під оком свинцеву примочку й був похмурий, мовчазний. Мехті міг посваритися і з учителем. Якось один з учителів вигнав його з класу. Це було несправедливо. Мехті пішов до директора і наполегливо почав вимагати, щоб викладач визнав, що він неправий… Мехті завжди був нестримним. Він міг, забившись з ким-небудь об заклад, пролежати під палючим сонцем з півдня до вечора; а одного разу — це було на дачі в ІІовханах — долежався до того, що навіть його темнобронзова від загару шкіра взялася пухирями. Та він вдавав, що йому зовсім не боляче. «Гаряча голова!» говорили про нього друзі…

… Сергій Миколайович пригадав свою першу подорож, йому довелося тимчасово залишити робітфак і поїхати на Урал, на будівництво велетенського металургійного комбінату. Так робило багато комсомольців.

Будувалася вся країна…

… Це трапилося в міській купальні. Мехті чув, як сперечалися між собою дорослі хлопці: «Хто зможе вилізти на дах купальні і звідти кинутись у воду?» Він чекав: хто ж наважиться? Та ніхто не наважився, і тоді він сам видерся по драбині на дах купальні. Навіть третій трамплін, з якого не осмілювалися стрибати не тільки підлітки, а й дорослі, був далеко внизу під високим дахом купальні. Люди приймали тут сонячні ванни. Мехті стало моторошно, коли він побачив, що обрій наче здибився і море потекло похилою площиною. А десь під ним, куди він мав стрибати, не синіла, а, пінячись, чорніла безодня. Ще мить — і Мехті повернувся б назад. Та знизу на хлопця дивилися сотні очей. Шкільні друзі підбадьорювали його вигуками, вони раділи за нього; і друзів не можна було підводити… Не роздумуючи, Мехті розбігся і в легкому гарному стрибку — ластівкою — полетів униз… Вода зімкнулася над ним, бризок не було. Він виринув і почув схвальні вигуки і навіть оплески.

Може, це й був його перший подвиг?

… Таня й Сергій жили своїм скромним життям. Маленький дерев'яний будиночок, невеличкий город біля широкої річки, а навкруги — тайга. Хоч нелегко було працювати на будівництві й водночас учитися на робітфаці, їм все-таки доводилося займатися й побічними справами. Як, наприклад, міг Сергій не взяти участі в такій ось справі… Прислали до сусідів-рибалок першу моторку — розкішну, пофарбовану в ніжний оранжовий колір. Стоїть моторка, а користуватися нею не можна: ніхто не знає, як поводитися з цією моторкою, як керувати нею; крім того, з'ясувалося незабаром, що в неї несправний мотор. От і довелося Сергію Миколайовичу порпатися в ній весь вільний час, морочити голову, розбирати мотор, знову збирати. Таня спробувала було побурчати на чоловіка, але ж і вона часто робила так само: в сусідньому селі невистачало вчителів, і їй довелося взяти ще три класи в сільській школі, крім тих трьох, де вона навчала дітей географії.

— А як же інакше? — говорила вона. — Не можна ж залишати дітвору без учителя.

Нарешті Сергій на превелику радість усіх рибалок запустив вередливий мотор, але перед рибалками постала нова проблема: кому ж керувати човном? Довелося Сергієві сісти за стерно, поки його учень — високий на зріст, бородатий рибалка Тихін — не оволодів новим ремеслом…

… Мехті пригадав невеликий двоповерховий будинок на вулиці Касума Ізмайлова, де він жив. Коло будинку росла тендітна верба, а напроти височіла школа № 19, де він учився. Особливо любив Мехті свого вчителя Сулеймана Сані Ахундова — одного з азербайджанських письменників. Може, саме тому Мехті пристрасно полюбив літературу (занедбавши решту дисциплін — математику, хімію) і ще з дитинства почав писати вірші, власне віршовані казки: «Заєць проти вовка», «Півень-оповісник»… Та поетом він не став… Згадалися перші його малюнки в шкільній стінгазеті, де він був і редактором і художником: «Перша електричка з Баку до нафтопромислів», карикатура із зображенням лихого, страшного і разом з тим потворно-кумедного куркуля, який замахувався голоблею на перші колгоспи, «Перша азербайджанка-інженер на трибуні». Це були плакати і карикатури на злободенні теми, і все в них було «першим»: у ті часи країна тільки-но почала створювати перші колгоспи, інститути випускали перші сотні азербайджанок-інженерів, лікарів і агрономів. І Мехті був очевидцем цих подій… Померла мати. Мехті ще дужче прив'язався до тітки — старшої сестри покійного батька, дуже старої, але міцної й бадьорої жінки. Всі називали її бібі. Вона розповідала Мехті про подвиги його батька, про боротьбу з бандитизмом у перші роки Радянської влади; показувала іменні подарунки, одержані батьком за хоробрість.

Якось одного з учителів їхньої школи командирували в далекий гірський район Азербайджану і звідти його привезли мертвим. Люди розповідали, що вчителя вбили бандити, і Мехті наочно переконався: є вороги, вони не зупиняються перед убивствами… Наступного ж дня Мехті подав заяву в комсомол, та його не прийняли як малолітнього… Потім — художнє училище… Почалося нове життя. І зараз, лежачи на сухому осінньому листі, він пригадував одну з перших своїх робіт: тьмяне світло тюрми, в ній ув'язнено двадцять шість комісарів; яскравий промінь освітлює руку одного з комісарів, який виводить на сирій стіні слово: «Комунари»… Мехті, здається, удався цей груповий портрет полум'яних борців за волю. Перш ніж намалювати картину, він старанно вивчив усі матеріали й документи, пов'язані з підступним розстрілом бакинських комісарів озвірілими англійськими інтервентами. Мехті хотів, щоб глядач побачив перед собою вовче єство «цивілізаторів», які вдерлися в його рідну країну, мріючи прибрати до рук її багатства, відібрати в людей свободу і щастя. А скільки ще кривавих трагедій, скільки зрадництва й злочинів, пов'язаних з іменами англійських і американських імперіалістів, береже пам'ять народів! «Ми ніколи цього не забудемо», ніби говорив Мехті своєю картиною.

… Прощай, робітфак! «У нас буде син…», сказала Таня. Вона все бувало скаржиться, що опухають ноги, важко стало взувати туфлі. «Якщо буде син, назвемо його Петром», вирішив Сергій Миколайович.

… Мехті стояв перед комсомольцями і, дуже хвилюючись, розповідав свою біографію. Він говорив про піонерський загін, про свого батька, старого комуніста, якого він втратив дуже рано. Обіцяв, що постарається стати справжнім художником. Після нього виступив комсомолець Адігезалов і проголосив довжелезну проповідь. Він сказав, що Мехті повинен покінчити з «безшабашною впертістю». А Мехті, справді, навіть у піонерських іграх підшукував для себе щось найнебезпечніше і найрискованіше, і вчинки його не завжди вкладалися в норми, приписувані старшим вожатим. Адігезалов говорив, що йому, Мехті, треба «категорично», «докорінно», «раз і назавжди» перебудуватися і стати таким, як і всі присутні, і, зокрема, як він, Адігезалов. Мехті не витримав, схопився з місця і палко заявив, що «перебудовуватись» не буде і що йому не хочеться бути схожим на Адігезалова, бо той «боягуз і телепень». Адігезалов зажадав доказів. Мехті навів їх. Збори затяглися. Кінець кінцем, Мехті прийняли до комсомолу, а перебудуватися запропонували Адігезалову.

… На карті країни з'явилися назви нових міст. Червона Армія розгромила японців біля озера Хасан. В ці дні Сергія Миколайовича прийняли у Військово-повітряну академію. Він і Таня з маленьким Петриком на руках проходили повз майдан Пушкіна в Москві. Петрик простягнув руку до різноколірних куль, якими торгував бородатий дідусь. Йому купили червону кулю. Скоро він випустив її, і куля піднялася високо в небо. Вона ставала дедалі меншою й меншою… Петрик заплакав, і йому обіцяли купити нову кулю.

«Ну й людей у Москві», думав Мехті, переходячи майдан біля Курського вокзалу. Дівчатка-підлітки, задерши голови, дивилися в небо. «Що трапилось?» — «Гляньте, он куля летить». Мехті також задер голову і наткнувся на молоду дівчину-мороженицю, яка дуже нагадувала собою зображення на старих цигаркових коробках «Южанка». «Пробачте, будь ласка». — «Е, дрібниці, візьміть ескімо». — «Не можу, руки зайняті». Важко було носитися з чемоданом і полотнами по довгих, багатолюдних вулицях Москви. «Ну й Москва!» Він зупинив таксі. У Москві з'явилися тоді перші «емки». «На Ленінградський вокзал, — сказав Мехті, — тільки покатайте мене трохи по місту». Незабаром вони подружили з шофером, той докладно розповідав юнакові про кожну площу, про пам'ятники Москви. Ось спуск Кузнецького мосту. Петровка… І тут Мехті здалося, що молодий шофер надто вже розхвалює свою «емку». І він заявив шоферу, що той їде зараз на бакинському бензині. Потім він з гордістю говорив про це й іншим шоферам, наче тільки тепер, коли Мехті побачив тисячі машин, він почав розуміти, як багато важить у житті країни його рідне місто… В Баку йому казали, що в Охотному ряду найбільша споруда — це Будинок спілок, та з ним, певне, жартували. Будинок спілок майже губився поряд з двома гігантами: готелем «Москва» та Будинком Раднаркому. А ось і Історичний музей, зубчаті стіни Кремля. Серце Мехті схвильовано билося… Перед ним були Красна площа, Мавзолей. «Зупиніться». — «Тут не можна зупинятися, — сказав шофер, — можете потім пройтися пішки». Треба було поспішати на вокзал, компостувати квиток, щоб сьогодні ж поїхати «Стрілою» в Ленінград, і Мехті з жалем відкинувся на спинку сидіння. Та за мить знову пожвавішав. Він побачив годинник Спаської вежі, собор Василія Блаженного, потім Москву-ріку… В Ленінграді Мехті зустрів одного з своїх бакинських товаришів і дуже зрадів цій зустрічі. Вони обидва готувалися складати екзамени до Ленінградського художнього інституту. Товариш його пройшов по конкурсу, а Мехті в інститут не потрапив. Цілу ніч він блукав з товаришем по місту, понад Невою, прислухаючись до глухих гудків пароплавів. Мехті йшов, похнюпивши голову, а товариш як міг заспокоював його, і тон у товариша був такий, наче він пробачався, ніби це з його вини Мехті не прийняли в інститут. Мехті соромно було повертатися в Баку ні з чим. У нього краялося серце, та він намагався триматися мужньо, йому хвалили факультет іноземних мов. Мехті вступив до Ленінградського педагогічного інституту іноземних мов, і уже в перший рік навчання дивував своїх учителів і професорів чистотою вимови. У нього ставало дедалі більше друзів; його вражали широта душі і простота товаришів-росіян. Вій багато дечому навчився у них. В інституті Мехті став редактором стінгазети «Лінгвіст», і частенько оформлені ним газети діставали перші премії на ленінградському огляді стінгазет… Усі вважали Мехті уже своїм, ленінградцем. Він акуратно відвідував зимовий басейн, і в одному з всесоюзних змагань з стрибків у воду ввійшов у першу десятку. Це було в Ленінграді, на вулиці Правди… Він часто відвідував музеї, Петергоф, Ермітаж, подовгу стояв перед великими витворами мистецтва. В глибині душі він затаїв мрію повернутися коли-небудь до живопису. З усіх дисциплін Мехті загалом встигав, і тільки з військової справи у нього були трійки. Він вважав, що може стати ким завгодно, тільки не військовим. Іноді Мехті на шкоду одній дисципліні захоплювався іншою. Своїми відповідями він викликав, наприклад, захоплення професора-історика, зате несподівано завдавав жалю професорові логіки. Проте до екзаменів він підтягувався і складав їх добре. Взимку Мехті ходив на лижах. Спочатку його вчила Женя, чорноволоса, надзвичайно мила дівчина, та вже через рік він сам почав учити її віртуозної лижної ходьби, водячи дівчину по таких кручах, що в неї перехоплювало подих. На той час він уже володів французькою, іспанською і німецькою мовами… Знову Москва. Море вогнів. Місто виросло; вулиці його стали ширшими, величнішими. Ніде життя не вирувало так, як у Москві! Мехті йшов знайомими вулицями і не пізнавав їх. По Охотному ряду вже не ходили трамваї, — тут плавно котилися тролейбуси. На одному з них, двоповерховому, він поїхав на Всесоюзну сільськогосподарську виставку, яка відкрилася зовсім недавно. Юнак захоплено дивився на чудові павільйони республік. Біля білоруського павільйону окремою купкою стояли іноземні кореспонденти.

«Гм, райський куточок влаштували, — морщачи носа і кривлячи губи, зауважив кореспондент, одягнений, незважаючи на спеку, в шкіряну куртку, вимережану «блискавками». — Та тільки чи скрізь у них так?» Він говорив по-французьки, але трохи з акцентом, його супутники посміхнулися. Мехті, що в цей час проходив повз них, почув останню фразу журналіста і мимохіть зупинився. Іноземці покликали його до себе. Мехті підійшов. Кореспондент у шкіряній куртці зміряв його поглядом. Мехті був у звичайній голубій тенісці, парусинових штанях і тапочках.

«Ви… ви», кореспондент з «блискавками» заклацав пальцями, шукаючи потрібного слова. «Говоріть по-французьки, я вас зрозумію», перебив його Мехті. «О! о! — здивовано вигукнув іноземець і спитав по-французьки: — Де ви навчилися французької мови?» — «В інституті». — «Чудово!» — «А що ж тут особливого?» добродушно посміхнувся Мехті. «Скажіть… Чи не відповіли б ви мені на кілька запитань?» — «Коли зможу, відповім». Кореспонденти повідкривали свої: блокноти. В цей час до Мехті підійшли двоє юнаків — українець і узбек у кольоровому халаті. Кореспондент у шкіряній куртці іронічно оглянув немудрий одяг Мехті й сказав щось своїм колегам по-англійськи. Мехті погано знав англійську мову, але з вимови кореспондента догадався, що це американець. «Скажіть… гм… що ви вважаєте головним у житті? Багатство? Успіх? Чи, можливо, — він посміхнувся, — роботу?» — «Головним у житті, — твердо відповів Мехті, — я вважаю ясність мети». — «Ясність мети? Що ж таке, по-вашому, ясність мети?» — спитав журналіст. «Як би це вам пояснити… — в очах Мехті майнув вогник завзяття. — Ми ось говоримо, що треба будувати нові міста, і на карті з'являється назва нового радянського міста. Ми кажемо: більше металу! — і випускаємо нові трактори, автомашини, верстати, турбіни. Ми говоримо про боротьбу за достаток продуктів і показуємо вам результати цієї боротьби… Оце і є ясність мети… Зрозуміло?» — «Н-не дуже», буркнув американець. «Шкода, — Мехті посміхнувся. — А втім, я так і думав, що ви цього не зрозумієте!» Кореспондент так і не занотував нічого в свій блокнот, а Мехті підхопив під руки узбека та українця і приєднався до гомінливого святкового людського потоку. «Що ти їм пояснював, друже?» — спитав українець. «Пояснював найпростіші речі, та, як видно, вони не зрозуміли або не захотіли зрозуміти». Вони зайшли в чайну біля павільйону Російської Федерації і весело пили там чай з бубликами…

…І ось 1941 рік. Війна… Таня з Петриком проводжали Сергія Миколайовича на фронт. Він був призначений комісаром в одне з авіаційних з'єднань. «За маму не турбуйся», голосно й поважно сказав Петрик. Багато хто озирнувся на його слова; серед проводжаючих пробігло пожвавлення. Таня посміхнулася крізь сльози…

… Військове училище в Тбілісі. Мехті приймали в партію. Він поклявся битися за Батьківщину до останньої краплі крові. Син комуніста, маленький барабанщик піонерського загону, художник, лінгвіст став воїном, комуністом, йому випало захищати честь і свободу своєї країни на Сталінградському фронті. Тут, на фронті, він особливо добре пізнав людей, — далеко від домівки, від сім'ї, від рідних, вони швидше сходилися один з одним. На фронті Мехті одержав від одного з бакинських друзів листа. Тричі перечитав його, сидячи в окопі. До нього підійшов політрук роти. Він хотів провести бесіду з бійцями, та люди поглухли від гуркоту гармат. Мехті віддав листа політрукові. І лист пішов гуляти по окопах, по ходах сполучень, по бліндажах. Друг Мехті писав, що він разом з групою геодезистів перебуває в центральній частині Азербайджану, п маленькому селищі Мінгечаур — вони ведуть перші розвідувальні роботи в місцях, де скоро почнеться будівництво велетенського гідровузла. Мета будівництва — оросити водами Кури посушливі степи, дати струм новим нафтовим промислам, фабрикам, заводам. Лист переходив з рук в руки, і обличчя бійців ясніли, загорялися посмішками. Навкруги громадились руїни, ішов запеклий бій, смерть витала над головами, — а народ, як завжди, думав про життя, про творчість. Він думав про майбутнє… А щоб завоювати майбутнє, треба було, не шкодуючи життя, битися за свою землю. І Мехті воював з люттю, запекло. Ненависть з особливою силою вибухнула в серці, коли він дізнався, що німці нещадно бомблять його улюблений Ленінград, що Петергоф перетворений на руїни, що бомба влучила в Ермітаж. Ленінградці незламною стіною стали на захист свого міста. І Мехті пишався ними, як найближчими людьми… В одному з запеклих боїв їхня частина потрапила в оточення. Мехті був тяжко поранений, але продовжував битися. Коли кільце фашистів остаточно зімкнулося і Мехті побачив їх за п'ять кроків од себе, він приставив до грудей дуло автомата і натиснув на курок… В очах у Мехті потемніло і стало тихо-тихо… Опритомнів Мехті в незнайомому приміщенні. Скрізь були німці. Він чув їхні чіткі кроки, різкі накази; чув зойки, стогін людей… Над ним схилилася жінка в чорній хустці, з блідим, змученим лицем. Вона приклала до його рани мокру ганчірку… «Де я?» спитав він хриплим і якимось чужим голосом, який долинав наче з-під землі. «Не можна… — прошепотіла жінка. — Тут погано, тут не можна… Тут треба тихо…» Вона говорила каліченою російською мовою. Згодом він довідався, що жінка ця — полька і що вони в концтаборі. «Отрути… роздобудь мені отрути…» просив Мехті, а вона весь час повторювала: «Не можна… не можна… Треба тихо…» Вій швидко видужував, і тепер його дедалі частіше водили на допити. На допитах Мехті заявляв, що після тяжкого поранення він втратив пам'ять. Він чудово володів німецькою мовою, у нього була чиста вимова, і фашисти помітили це. Мехті тримався з ними вільно, незалежно: він зневажав смерть і вважав, що заново народитися для такого життя, як зараз, у концтаборі, — це гірше ніж смерть. І він поводився зухвало, спокійно дивився смерті в очі. Фашистам не раз хотілося розрядити в нього свої пістолети. А він стояв перед ними спокійний, твердий, з кам'яним обличчям. Тоді німці різко змінили своє ставлення до нього… А потім…

— Про що ви думаєте, Сергію Миколайовичу? — спитав Мехті, підвівши голову.

— Про Москву… — замріяно промовив Сергій Миколайович. — Я ходив зараз по її вулицях… Зайшов на телеграф, — той, що на вулиці Горького, — одержати листа до запитання від Танюші й Петрика. Він, мабуть, уже вміє писати… Раніше присилав мені тільки малюнки. Дуже кумедні…

— А по Манежній не пройшлися, Сергію Миколайовичу? — жваво спитав Мехті. — Адже там зовсім близько до Кремля.

— Пройшовся, Мехті, і по Красній площі пройшовся… І заглянув у твою Третьяковку.

— А площу Пушкіна пам'ятаєте?

— Аякже! І Петровку, де завжди стільки людей!..

— І Садове кільце, — раптом сказали обидва разом і здивовано замовкли… Вся їхня неозора Батьківщина здавалася їм зараз обжитим, затишним будинком, у якому вони жили дружною, згуртованою сім'єю. Нескінченно великою і дорогою була їхня домівка, якій загрожувала зараз небезпека. Сергій Миколайович зітхнув: ні, не до ідилій нині! І, ніби думаючи вголос, сказав:

— А знаєш, Мехті… Боюсь я, що не зовсім вірно задумав ти свою картину. Ще немало труднощів на шляху твого солдата.

— Це так, але мій солдат з честю вийде з усіх випробувань! І побачить перед собою сонце — яскраве, сліпуче сонце!

Сергій Миколайович уважно подивився на Мехті. «Запальна, гаряча душа. Як і мільйони людей, ти мрієш про мир. Але не так-то просто дістається мир…»

А Мехті говорив, запалюючись дедалі більше:

— Наші вже наближаються до кордонів. Скоро закінчиться війна. Настане мирне життя, і світлий, широкий шлях простелиться перед моїм солдатом! Так же, Сергію Миколайовичу?

— Звісно, так, Мехті… Попереду — щастя. Та не таке воно легке й безхмарне, як ти уявляєш. — Обличчя полковника стало серйозним, суворим. — Не так усе просто, Мехті… Ти бачиш зараз тільки того ворога, який стоїть перед тобою. І тобі здається: знищиш його, і все буде добре! А ти зазирни далі, Мехті. Адже мистецтво — це і є «зазирати вперед», га?..

Мехті знизав плечима:

— А я й намагаюся зазирнути в майбутнє. І бачу все не в такому похмурому світлі, як ви.

— В похмурому?.. Ні. Я тільки хотів сказати, що не так-то все просто. — І, стишивши голос, полковник несподівано спитав: — А ти знаєш, Мехті, що Карранті розстріляв твого гостя?..

— Знаю… А за що?

— За те, що він запропонував мало не мільйон, якщо Карранті заведе нас у квадрат 11. Природно, що начальник штабу обізвав його мерзотником, і тоді той, переконавшись, що його плани провалилися, вирішив тікати. Він поранив Карранті чимось твердим. І Карранті пристрелив його. Так мені принаймні розповідав сам Карранті.

— Карранті серйозно поранений?

— Легко, в лоб. Але, коли б він поцілив трохи нижче, Карранті позбувся б ока.

— Я все-таки не розумію, — після хвилинної мовчанки промовив Мехті. — Навіщо Карранті знадобилося завести його так далеко?

— Я питав у нього про це.

— Ну й що ж?..

— Гість виявив бажання оглянути околиці штабу, щоб уточнити місце, куди літаки можуть скидати для нас вибухівку.

— Дивно… Вночі — уточняти місце, де має бути скинута вибухівка.

— І про це я запитував у нього. Він відповів, що ніч сьогодні місячна: усе видно. А гостеві було ніколи, він мав повернутися до своїх сьогодні ж уночі…

Запала мовчанка.

— А як щодо квадрата 11? — спитав Михайло.

— Ферреро одержав від товариша П. термінове повідомлення, що німці збираються послати в квадрат 11 каральну дивізію.

— Виходить, Карранті говорить правду?

— Виходить, так…

У кругле вікно кімнати заглядав місяць, — він немовби підслухував їхню розмову. Та ось насунули важкі хмари, і в кімнаті стало зовсім темно.

— Отже, — задумано промовив Мехті, — нам не скинуть вибухівку? А як же з німецькими ешелонами? Вони тепер проходитимуть вільно?

— Ні, Мехті. Вони не пройдуть. Товариш П. обіцяв до ранку прислати нам вибухівку.

Сергій Миколайович підвівся, збираючись іти.

— Я піду на операцію з вами, — рішуче сказав Мехті.

— Ти відпочиватимеш.

— Боїтеся, що зіпсую вам справу? — ображено посміхнувся.

— Ні, — просто сказав Сергій Миколайович. — Навіть не знаю, як тобі пояснити, але мені дуже хочеться, щоб ти залишався тут.

— Сергію Миколайовичу, — трохи згодом спитав Мехті. — У вас є сумніви щодо Карранті?

— Ні, — твердо відповів полковник. — Чоловіка прислали сюди не звідки-небудь, а з штабу корпусу.

— Тоді чого ж мені треба залишатися тут?

— Я ж сказав, Мехті, що навіть не знаю, як тобі пояснити… шосте почуття, чи що.

— Добре, залишаюсь, — знизав плечима Мехті.

— Це буде краще, — кивнув полковник. — Повторюю, що я не відчуваю недовір'я до Карранті, але випадок з американцем слід з'ясувати до кінця. Тут щось не те.

— А через це почуття Карранті образиться на мене, — пробурчав Мехті. — Він же знає, що ви завжди берете мене на великі операції, й одразу догадається, що. цього разу неспроста не взяли. Мехті на мить замислився.

— А втім… — він багатозначно посміхнувся. — Я поводитимусь дуже невміло, хай угадає, що я стежу за ним. Він обуриться, а обурившись, хоч-не-хоч, — муситиме розсіяти наші підозри.

Посміхнувся й Сергій Миколайович:

— Забив Михайлівський фонтан! Що ж, думка непогана, десь я читав… «Під час вибуху буває вогонь, а від вогню все видно».

— Зате, пропадай моя голівонько! Карранті на мене рік скоса поглядатиме.

— Ех, тільки б і горя… Але все-таки будь обережний, Мехті. Нам тут за кожною дрібницею треба дивитися за чотирьох. Обміркуй кілька рішень і приймай найкраще. Я розумію: твоя нинішня професія вимагає від тебе рішень швидких, часом блискавичних. Але пам'ятай, не помиляйся! Не заради себе, заради сотень людей, Мехті… А тепер на добраніч.

— На добраніч, товаришу полковник! Вірніше, щасливого ранку!

Сергій Миколайович пішов. Мехті поринув у роздуми. «Звичайно, полковник має рацію: не так усе просто. Я привів сіроокого. Він виявився ворогом. І ось він убитий, а я мушу стежити за начальником штабу. Даремно, мабуть… Карранті прислали сюди з корпусу, а там уже вибирали, звичайно, найкращого, найбільш надійного… Він досвідчений, старанний, скромний. Полковник, здається, схильний перебільшувати. Ось і картина моя йому не сподобалася… А хіба вона невірно задумана? Світ стомився од війни. Ми всі чекаємо її кінця: і Сергій Миколайович, і Ферреро, і я, і мій солдат… Скоро, скоро солдат повернеться додому — щасливий, радісний, з ясним, спокійним поглядом!.. Треба буде роздобути фарби… Хлопці обіцяли знайти найкращі!.. Так, час уже братися за картину…»

З цими думками Мехті заснув.

Світало. Усе навколо поринуло в густу, якусь драглисту голубінь.

Загін на чолі з Сергієм Миколайовичем спускався гірським схилом. На фоні неба й гір чітко вимальовувалися довгі темні силуети людей. Партизани, щоб не посковзнутися, обмотали взуття повстю. Вночі йшов сніг впереміжку з дощем, а на ранок ударив мороз, і йти в ожеледицю було дуже важко. Попереду пробиралися провідники. Вони попереджали по ланцюжку про небезпечні кручі і повороти.

В одному з пунктів загін Сергія Миколайовича одержав вибухівку, привезену туди ще вночі за розпорядженням товариша П.

Коли остаточно розтанула густа голубінь 1 стало видно вкриті снігом гори й легенькі рівні димки, що піднімалися до неба з димарів далеких сільських хаток, загублених серед засніжених сосон, загін уже йшов рівниною. Старики й підлітки, які, на перший погляд, випадково зустрічалися партизанам, повідомляли, що дорога далі безпечна.

Рейки залізничного полотна химерно звивалися навколо гір. По цій залізниці мав пройти німецький ешелон із солдатами, офіцерами та боєприпасами. Німці знали, що вся ця місцевість контролюється партизанами, і тому за графіком руху поїзди проходили тут лише вранці; партизани діяли звичайно під покровом ночі.

Сергій Миколайович поділив загін на кілька груп. Партизани розтягнулися далеко по рівнині й почали підготовку до вибуху. Треба було зробити так, щоб не вцілів жодний вагон, хоч ешелон і великий. В останній порції вибухівки був спеціальний детонатор, — колесо паровоза, наїхавши на нього, мало викликати перший потужний вибух, який передасться до наступних «порцій» вибухівки і так аж до останнього вагона.

Стояв мороз. Землю між шпалами не можна було вдовбати ні лопатами, ні кайлами. Доводилось працювати ломами. Робота посувалася повільно. Незважаючи на лютий холод, партизанам було жарко. Деякі з них поскидали з себе верхній одяг.

Нарешті промерзлий шар грунту був пройдений, і робота пішла швидше. Настрій у партизанів піднявся, посипалися жарти.

Серед партизанів були люди з. різними вдачами… Одні бурчали, ображалися на жарт, кинутий на їхню адресу, інші, більш винахідливі, й самі відповідали жартом. Сміялися потихеньку, щоб не зчиняти зайвого шуму.

Сергій Миколайович ішов полотном залізниці, уважно перевіряючи хід роботи. Він давав короткі вказівки й, тільки пересвідчившись, що тут усе гаразд, переходив до іншої групи.

До підходу поїзда лишалося хвилин п'ятнадцять-двадцять. Треба було ховатися, щоб німецькі спостерігачі не помітили партизанів з паровоза.

Сергій Миколайович наказав припинити роботи. Партизани швидко замаскували снігом розриту землю, зібрали інструменти ї зникли за поворотом дороги. Піднімаючись на гору, вони побачили крізь гілки дерев довжелезний состав, що поволі наближався до своєї загибелі. Партизани зупинилися і залягли в кущах.

Минуло ще кілька секунд…

Від вибуху здригнулися навколишні гори, його луна прокотилася аж до Трієста. Сергій Миколайович відчув, як земля задрижала під ногами.

Вагони охопило полум'я. Німці, що зосталися в живих, повистрибували з вагонів і почали випускати навмання довгі автоматні черги. Вибухи боєприпасів у вагонах примусили їх тікати в різні боки.

Один з солдатів, розгубившись, скотився вниз по насипу, прямо на Лідію Планічку, яка причаїлася в каналі. Наказу стріляти не було. Планічка відкинула рушницю і, схопивши збожеволілого німця, повалила його на землю. Ненависть, люта ненависть наддала їй сили. Дівчина придавила солдата до землі, і, хоч як той пручався, вирватися з її дужих і чіпких рук солдатові не вдалося.

Нарешті полковник, який весь цей час спокійно вичікував слушної хвилини, наказав відкрити по німцях вогонь.

Вранці Анжеліка, мерзлякувато кутаючись у велику картату хустку, гостинно запропоновану їй господинею, в якої вона ночувала, побігла вузькою гірською стежкою до будинків, розташованих трохи вище. Перестрибнувши через низьку лісу, біля будиночка, пофарбованого в темнозелений колір (це робило його непомітним серед сосон), Анжеліка зійшла на ґанок і постукала в двері. Її впустили в невелику кімнату, відведену для В асі. Господарями будинку були словени. Жінка середнього віку, відчинивши Анжеліці, лукаво посміхнулася до дівчини, яка так рано поспішала провідати її гостя.

Вася ще спав. Анжеліка тихенько сіла біля його ніг. Вася спав спокійно й безтурботно, як дитина.

«А все-таки він ще зовсім хлоп'я», подумала Анжеліка й, простягнувши руку, відкинула чуприну з Васьчиного лоба. З морозу руки в неї були холодні. Вася ліниво розплющив очі, побачив усміхнену Анжеліку, солодко потягнувся й сів на постелі.

— Ледар, — сказала Анжеліка.

— Ото ще, — Вася насупив вицвілі брови. — Не можна хоч раз у житті поспати досхочу.

— Ну, вставай, вставай, Васю.

Вася ще раз потягнувся, протер очі, позіхнув і раптом з дитячою безпосередністю вигукнув:

— А який я сон бачив, Анжеліко!.. Ніби я блукаю околицями Смоленська. Весна. І всюди цвітуть незабудки, ромашки, дзвіночки. Буйно цвітуть, весело!..

Увійшла господиня й покликала їх пити гаряче молоко.

В її кімнаті, біля невеличкого вікна, на потемнілій від часу лаві сидів гладенько виголений дідусь, в якому неважко було пізнати священика, що розмовляв з Михайлом у Трієсті. Він вирізував з дерева іграшкове козеня з кумедною борідкою. Кілька козенят були вже готові; старий вишикував їх на вузькому підвіконні. За весь час, поки Анжеліка і Вася були в цій кімнаті, старик не промовив жодного слова, — він тільки позирав на них час від часу, і по його губах пробігала ледь помітна лагідна й лукава посмішка.

Анжеліка знала, що священик був у великій пошані серед партизанів, що він приносить їм цінні відомості; знала також, що іноді він буває не священиком, а продавцем дерев'яних козенят, які відіграють неабияку роль у передачі важливих відомостей партизанам.

Коли б католицькі церковники узнали всю правду про цього лжесвященика, вони стерли б його на порошок. Та старий не журився: в душі він сподівався дожити до того дня, коли самого папу з усіма його нунціями й кардиналами повісять за покровительство й допомогу фашистським молодчикам.

Подякувавши господині, Вася й Анжеліка вийшли в двір. Вони вирішили трохи погуляти й незабаром опинилися на вузенькій гірській стежині. Кругом височіли гори, порослі обрідними соснами та ялинами. На брунатних кам'яних громадах подекуди клаптями тримався сніг. Круті урвища їжились колючими чагарниками. На схилах гір сиротливо тулилися крихітні неродючі нивки… Трохи нижче видно було села, кам'яні, переважно одноповерхові будинки були ніби приліплені один до одного: вони скупчилися на клаптях землі, наче старці, що накинулись на здобич. Ще нижче починався невеликий листяний ліс, який був зараз чорним: здавалося, по ньому промчав страшний, згубний ураган, обідрав з дерев листя, обвуглив стовбури… Десь під снігом дзюркотіла вода; місцеві жителі говорили про неї з благоговінням: «Наша річка». Люди жили тут надголодь: лише коли-не-коли можна було побачити хліб на столах у селян. Та й де йому тут рости?.. Всюди — камінь і камінь… Тільки на рівнинах зеленіли оливкові гаї, росли каштани й горіхи. Людей, які жили там, горяни вважали щасливими: восени у них бували чудові груші, волоські горіхи, каштани, яблука, навіть апельсини. А там далі, біля самого моря, люди рибалили й обмінювалися своїм уловом з сусідами.

В горах іноді траплялася маленька церковка або костьол, бозна-коли збудовані в цьому краї. Більшість церков була давним-давно забута, а в деяких правилося й зараз. Невеличкий дзвін, завбільшки як відро, дзвонив однотонно і якось надтріснуто.

Невибагливий, одноманітний тутешній пейзаж. Але люди, що живуть у горах, — добрі й мужні. Вони діляться з партизанами останнім шматком хліба і роблять це так, наче всього у них вдосталь: і кукурудзяного борошна, і вина, і м'яса… Та партизани рідко коли приймають їхні дарунки; кому-кому, а їм уже добре відомо, що являють собою ці місця…

— Я весь час думав, як же ви тут живете? — замислено сказав Вася. — Ні клаптя землі, тільки скелі.

Анжеліка сумно зітхнула:

— Так і живемо. Уявляєш, Васю, скільки треба докласти праці, щоб посадити тут садок або розвести маленький городик? Доводиться здалека, в мішках носити сюди землю. Мій дідусь наносив три тисячі мішків… Підірвався. А одного разу підкотила карета, і дідусеві наказали забиратися під чотири вітри: австрійський граф вирішив будувати на його ділянці замок… — Анжеліка широким жестом показала на околишні гори — Ось подивись, всюди замки і вілли іноземців! Природа не дала нам землі, а коли люди хочуть виправити помилку природи, намагаються вирвати в неї землю, — знаходяться «хазяї», жадібно накладають свою лапу на відвойовані в природи ниви. Вона подивилася на Васю:

— Мабуть, у вас багато землі, Васю?

— Багато! Нема їй ні кінця ні краю, Анжеліко!.. А головне: господарі — ми самі!

Анжеліка посміхнулася:

— Ти принаймні не схожий на господаря!

— А все-таки господар!

Вася замріяно зітхнув:

— Люблю я навесні пробігтися рідними полями. Бувало біжиш, а вітер шмагає тебе в обличчя. Стомишся, упадеш на землю. Лежиш у траві й дивишся на небо. А небо — глибоке-глибоке, і хмарки пливуть, немов крижини по ріці в льодохід… І весною пахне. Жуки дзижчать… І зненацька забринить над полем привільна пісня — така ж привільна, як самі поля, така ж глибока, як небо над ними! Російська пісня…

Чудове лице було в цей час у Васі. Воно й справді здавалося вродливим, хоч брів на ньому майже не було видно і виступали веснянки, й часто моргали великі, голубі очі у вінчику з світлих, волохатих вій. І одяг у Васі непоказний: звичайний ватник, а довга шия недбало обмотана дуже поношеним темним шерстяним шарфом у дрібний білий горошок, що нагадував Васині веснянки. Та обличчя його світилося таким чистим світлом, що зараз німці навряд чи прийняли б Васю за дурнуватого, білобрисого німецького солдатика.

— Васю, — промовила Анжеліка, — ти давно знайомий з Мехті?

— Звичайно, давно. Вже чотири місяці!

— А в мене таке враження, ніби ви з дитинства росли разом.

— Ми росли в одній країні.

Анжеліка розуміюче хитнула головою. Вони поволі піднімалися на гору.

— Він азербайджанець?

— Еге, з Баку.

Анжеліка задумалась. Хапаючись за навислі гілки сосен, вона мовчки піднімалася вище; Вася йшов слідом за нею.

— А які в них звичаї, Васю?

Вася посміхнувся:

— Судячи з Мехті, хороші.

— Мабуть… — сказала Анжеліка. — Він такий сміливий, і мені здається, що в нього добре серце.

Потім вона знову спитала:

— Так ви тільки чотири місяці як знайомі?

— Чотири.

— Ви дуже схожі один на одного, — сказала Анжеліка і одразу ж додала: — І… не схожі… Схожі тому, що обидва добрі, сміливі. А не схожі…

Анжеліці, очевидно, важко було пояснити, чим же вони не схожі, і дівчина замовкла.

Почувся глухий вибух, а трохи згодом — далека стрілянина.

— Що це? — насторожилась Анжеліка.

— Смерть за смерть! — серйозно і тихо промовив Вася.

— Звідки ти знаєш, що це наші?

— Мені Мехті ще вчора казав, що вони збираються висадити в повітря німецький ешелон. Я теж хотів піти, та він не взяв мене. Сказав «відпочинь».

— А Мехті з ними?

— Не знаю. Ти думаєш, з ним може щось трапитись?

Анжеліка сумно посміхнулася:

— Я ніколи не думаю про такі речі, Васю. Це може трапитися з усіма. Хіба кожен із нас, вирушаючи на завдання, не розуміє, що він грається з смертю?.. Скількох хороших людей немає вже серед нас?

— Он ти яка… — здивовано протяг Вася.

— Так, Васю, і я рада, що стала такою. Розумієш, як тяжко, коли дорога для тебе людина йде на важку операцію, ти сидиш, наче на голках, і повторюєш у думці: «Поки що живий… поки що живий…»

— І ти більше вже не думаєш так про кого-небудь… «поки що живий»?

Анжеліка відповіла не одразу:

— Я ж сказала тобі, що ні.

— Ти славна дівчина, Анжеліко.

— Ти теж славний, — тихо сказала Анжеліка. І ще тихше: — І Мехті славний.

— А чим же ми все-таки не схожі? — спитав Вася. Анжеліка обернулась до Васі і довго вдивлялася в нього, наче хотіла визначити, чим же не схожий він на Мехті.

Серце Анжеліки було переповнене тривожними почуттями. Вона сама не знала, чому раптом сказала, що ці два відважні хлопці чимось схожі один на одного. Мехті й Вася, Вася й Мехті — ці імена вимовлялися завжди разом, вони сприймались як одне ціле, і раптом Анжеліка розділила їх… Що ж змусило її зробити це?

Іноді Анжеліка йшла на завдання сама: до товариша П. або ще кудись. Повернувшись до загону, вона насамперед шукала очима Мехті, і, Коли погляди їхні зустрічалися, серце дівчини починало схвильовано битися. Мехті зустрічав її так само, як зустрічав усіх інших партизанів, що поверталися з завдання. З Анжелікою Мехті був завжди навіть суворіший, ніж з іншими… Та їй, здавалося, чогось іншого й не треба було: тільки б бачити його, як він розмовляє з товаришами, як він сміється, навіть як він їсть. Анжеліка думала, що всі повинні ходити, сміятися, їсти, жартувати так само, як Мехті. Чому? Вона боялася питати себе про це.

Якось Мехті роздобув аркуш хорошого паперу й покликав до себе Анжеліку.

— Сідай отут, на пеньку, — сказав він, — я тебе намалюю…

— А навіщо це? — збентежено спитала Анжеліка, і серце її неспокійно забилося.

— Не хочеш — я намалюю когось іншого.

Анжеліка опустилася на пеньок.

— Малюйте. А потім ви подаруєте мені портрет?

— Якщо добре вийде — подарую!

Мехті кинув на дівчину пильний, проникливий погляд.

Важко було Анжеліці витримати цей погляд. Вона вперше дивилася прямо йому в очі, — веселі, розумні, лагідні, — і їй здавалося, що вона тоне в них… Анжеліка одвернулася й розсміялась.

— Ну, годі, що за несерйозність! — сердито буркнув Мехті.

А Анжеліка й сама не розуміла, чому їй стало раптом смішно. Вона довго не могла заспокоїтись. Нарешті пересилила себе і глянула на Мехті великими, вологими од сміху і трохи зляканими очима…

— Ось так добре! Дуже добре! — пожвавішав Мехті.

І його руки почали проворно ходити по паперу, а очі наче питали про щось в Анжеліки; і, здавалося, Мехті заносив на папір відповіді, взяті з її очей… Ось він закінчить малювати, і замість себе вона побачить на папері багато-багато запитань і відповідей, од яких її не раз кидало в жар, і таких відповідей, які вона не вимовила б нізащо в світі, — тільки в її очах можна було прочитати їх… Якась тиха, мовчазна близькість встановилася між ними. Анжеліці хотілося, щоб Мехті малював її довго-довго…

Та робота над портретом наближалася до кінця, коли Мехті показав Анжеліці її портрет, вона була вражена: ну, як жива!.. А найбільше її здивувало те, що з паперу на неї дивилася не розгублена і полохлива Анжеліка, якою вона тільки-но була перед Мехті, а завзята, сильна, відважна!

Мехті намалював Анжеліку такою, яка вона була, коли ходила разом з ним на розвідку, на небезпечні операції… Іншої Анжеліки він у ній, здається, і не бачив! Він відобразив на портреті почуття, що їх мали до неї всі партизани бригади Ферреро. І Анжеліці стало соромно за свій недавній сміх, за ту розгубленість, яка оволоділа нею, коли вона опинилася віч-на-віч з Мехті. Треба бути тільки такою, як на цьому портреті!..

З Васею Анжеліка трималася простіше, ніж з Мехті. Вони дружили, як школярі, у них було багато спільного… З Васею вона відчувала себе зовсім юною, а з Мехті — дорослою. І ніяк не могла зрозуміти: що ж краще?

Так, Мехті й Вася здавалися їй не схожими один на одного. Та чи не тому, що вона ставилася до них неоднаково?.. Як пояснити все це Васі? І Анжеліка не відповіла на його запитання, а тільки задумано похитала головою:

— Не знаю, Васю, не знаю… Почулися чиїсь кроки, і між соснами показався худенький хлопчик. Він ще здалека помітив Васю й Анжеліку й підбіг до них.

— Чули? — захоплено вигукнув він, показуючи кудись рукою.

— Янко! — радісно скрикнула Анжеліка. — Ти був з ними?

— Ні, я був неподалік і все бачив. Ех, скільки німців полягло біля залізниці! А потім я втік.

— Чому ж ти втік? — спитав Вася.

Янко винувато закліпав очима й насупився.

— Полковник Сергій не дозволив мені ходити за ними, — пробурмотів він.

— А ти все-таки пішов? — з докором сказав Вася. — Малюк, а плутаєшся під ногами в дорослих…

Янко зміряв Васю з ніг до голови досить-таки зневажливим поглядом. Він, очевидно, не відчував особливої різниці між собою й Васею.

— Але ж і тебе вони не взяли з собою, — лукаво сказав хлопчик.

Вася й Анжеліка перезирнулися. Анжеліка взяла Янкові руки в свої і відчула, що вони холодні, як лід.

— Так от, — сказала дівчина, — зараз же біжи додому й зігрійся.

— Біжу, — обізвався Янко й, затримавшись на секунду, тихо попросив: — Ви тільки не кажіть полковникові, що я ходив за ними.

— А хіба вони проходитимуть тут? — спитала Анжеліка.

— Авжеж. Так не кажіть йому, добре? Вони будуть тут тільки через годину. Треба ж покружляти лісом, щоб замести сліди.

Коли Янко побіг, Вася сказав Анжеліці:

— Цей хлопчина знає надто багато для свого віку!

— Тут у нас тепер усі — дорослі…

— Ходімо назустріч загону, — запропонував Вася.

Анжеліка погодилась, і вони пішли в той бік, звідки прибіг Янко.

На самому шпилі гори височіла невелика церква. Мабуть, давно вже ніхто її не відвідував. Дзвони були зняті.

Щоб іще здалека помітити наближення загону, Вася й Анжеліка піднялися вузькими сходами на дзвіницю. Звідти відкривався вид на долину. Безліч стежок перехрещувались, збігали в гірські ліси. Важко було розібратися, куди вони ведуть! Загону ще не було видно.

Чекаючи на нього, Вася з Анжелікою сіли, звісивши ноги з холодного кам'яного бар'єра. Щоки в Анжеліки порожевіли від морозу; дівчина була зараз такою вродливою, що Вася не втримався й обняв її. Анжеліка не відштовхнула хлопця, але й не горнулася до нього.

— Васю, — попросила вона, — розкажи мені, як ви познайомилися з Мехті.

Коли б на місці Васі був хтось інший, може б він і прийняв свою руку з плечей дівчини, що сиділа поруч з ним і думала про іншого. Та Вася не бачив нічого поганого в тому, що вона спитала його про Мехті: хіба він сам не думав про свого друга?

Васі не раз доводилося розповідати одноліткам-партизанам історію свого знайомства з Мехті. Він поправив шапку, що з'їхала набік, і почав розповідати.

— Ось як це трапилось, Анжеліко. Мені було шістнадцять років, коли німці погнали мене в Німеччину.

— Це я знаю, ти мені розповідав. Потім ти втік, тебе знову піймали…

— Так… От пригнали, значить, нас сюди, в Трієст…

У Трієсті Вася і його товариші ремонтували залізничне полотно, мости. Це була єдина робота, яка подобалась Васі: не встигали вони відремонтувати міст — його знову висаджували в повітря! Працювалося, загалом, весело… А їсти було нічого. Хіба що жалісливі словенки підсунуть потай молока або коржик…

Одного разу повз Васю пройшла жінка і впустила на землю загорнутий у папір шматок пирога. Він покликав її, але жінка не оглянулась. Тоді хлопець зрозумів, що вона навмисне впустила пакунок. Він підняв його, розгорнув і хотів уже поділитися пирогом із сусідом, як до нього простяглася чиясь рука й вирвала пиріг. Це був німець, наглядач. А Васі так хотілося їсти!.. Хлопець помітив, що наглядач сховав відібраний пакунок до своєї речової сумки, і почав стежити за німцем. Той поклав сумку біля підніжка вагона, а сам пішов у вагон.

Вася тихенько підкрався до вагона, розстебнув сумку й вийняв свій пиріг. Та не встиг одійти від вагона, як побачив перед собою іншого німця — плечистого, смаглявого унтер-офіцера. Німець пильно дивився на юнака. І Вася зрозумів, що він загинув… Тепер його вб'ють, закатують… Унтер підійшов до хлопця й суворо наказав йому йти за ним. Вони відійшли кроків п'ятнадцять од залізничного полотна, й унтер звернувся до Васі добірною російською мовою:

— Як тебе звати, малюк?

— Вася, — здивовано відповів хлопець.

— Твоїх батьків убили німці? — спитав унтер.

Васиних батьків справді вбили німці, але чому унтер нагадав йому про це? Хлопець був збитий з пантелику. Унтера він бачив уперше, а той розмовляв з ним так, ніби виріс на Смоленщині, по сусідству з Васею. Він знав чимало подробиць з Васиного життя. Раптом унтер сказав тихо, проникливо:

— То як же ти можеш працювати на німців?!

Ех, і відповів би Вася йому! Він сказав би, що працює з задоволенням, бо партизани одразу ж висаджують у повітря все збудоване Васею і його товаришами, а заразом відправляють на той світ і німців. Та Вася мовчав і сторожки поглядав на унтера. Дивний це був німець. «А може, він усе це навмисне? Щоб я виказав себе?» подумав Вася і вирішив обмежитись запитанням:

— Мені можна йти працювати?

— Іди, — сухо сказав унтер-офіцер.

Вася пішов. Потім він довго роздумував, чи не готував йому унтер якусь пастку, і хтозна — може, завтра Васю повісять або розстріляють на очах у всіх, як це часто роблять з полоненими, коли вони відкрито протестують проти табірного режиму.

Та наступного дня їх знову повели на роботу, і знову до Васі підійшов унтер. Він непомітно підсунув хлопцеві хліб з маслом. Хлопець не взяв.

— Візьми, Васю, — сказав унтер.

Васі здалося, що голос його затремтів. Хлопець збентежився, узяв хліб і сховав його в кишеню.

— Ти не ховай, їж, — ласкаво сказав унтер. — А то знову однімуть.

Вася почав їсти. Унтер уважно дивився на нього з-під припухлих повік.

— Васю, а Смоленськ визволений, — тихо промовив унтер.

Васине серце знову закалатало.

— Тобі не хотілося б повернутися додому? — спитав унтер у юнака. І Вася відчув у його голосі щось своє, рідне. Ні, унтер не був схожий на німця. Та Вася все-таки поглядав на нього недовірливо.

— Ти їж, Васю, їж і слухай мене.

Вася хитнув головою.

— У вас є хороші хлопці?

У Васі мимохіть вихопилось:

— Є!

Було в цьому унтерові щось таке, що примушувало вірити йому. Погляд і голос якийсь особливий — ніби Вася не раз уже чув його. Рухи в унтера спокійні, впевнені, а лице вольове і також якесь знайоме. Бувають такі обличчя, які бачиш вперше, а здається, що ти знаєш цю людину давно. В очах унтера Вася читав тугу, близьку до його туги. Тугу за батьківщиною. Слова, голос, погляд унтера змушували Васю тягтися до нього швидше серцем, ніж розумом… Але форма, яку носив новий Васин знайомий, форма німецького унтера насторожувала…

І, вигукнувши: «Є!» Вася замовк, вирішивши, що сказав зайве.

— Ну гаразд, іди працюй, — спокійно мовив унтер.

Вася пішов, стривожений ще більше, ніж раніше. На третій день унтер знову з'явився. Цього разу Вася сам підійшов до нього, і вони одійшли далеко вбік. Унтер-офіцер старший чином за наглядача, і тому їм ніхто не заважав. До того ж, як дізнався згодом Вася, в унтера був документ, що засвідчував його службу в німецькій розвідці.

— Васю, — почав унтер, — я… — він ще раз пильно подивився на хлопця і вже сміливо сказав: — Я радянський.

— Це був Мехті! — стиха вигукнула Анжеліка.

— Так, це був він. І ти не уявляєш, Анжеліко, як мене схвилювало оте слово — радянський! У мене підкосилися коліна, я опустився на землю й заплакав. Не пам'ятаю, щоб я коли-небудь так плакав. Сльози котилися і котилися з моїх очей…

Унтер назвав своє справжнє ім'я і попросив Васю домовитися з іншими хлопцями, на яких можна було покластися. Він хотів допомогти їм втекти до місцевих партизанів…

Усі, з ким Вася домовився про втечу, до ранку й очей не зімкнули. Перед кожним із них поставала картина рідної землі. Хотілося тихенько заспівати! Та всі мовчали… Був листопад, розвиднялося пізно. Вони з нетерпінням чекали світанку. Нарешті розвиднілось. Уночі партизани висадили в повітря віадук через яр, і полонених повели туди. Унтер-офіцер прийшов до віадука. Вони побачили його ще здалека. Ось він підступив до наглядача, дістав з кишені якогось папірця й гордовито простяг йому. Наглядач перебіг очима папірець, потім обернувся до робітників. Вася зрозумів, що то був їх список. Наглядач почав вигукувати прізвища. Серед тих, кого зачитував наглядач, були тільки прізвища хлопців, про яких Вася говорив унтерові. Вони кидали роботу й підходили до наглядача. Потім їх вишикували, і наглядач, скрививши тонкі губи, сказав:

— Пан унтер-офіцер поведе вас на іншу роботу. Працювати добре!

Унтер наказав робітникам іти за ним. На околиці міста він посадив їх у трамвайчик фунікулера. Трамвай привіз табірників в Опчину. Унтер-офіцер повів їх далі. Всю дорогу він мовчав. Мовчали й вони, іноді кидаючи один на одного тривожні, запитальні погляди.

Ось унтер-офіцер зупинився перед дівчиною, що сиділа на лавочці біля воріт. Дівчина, мабуть, когось чекала і знічев'я в'язала узорчаті шерстяні шкарпетки. Вона непомітно моргнула унтерові, й той пішов далі. Потім уже Вася не раз зустрічав таких дівчат по навколишніх селах і збагнув, що вони і сидять, і в'яжуть неспроста. Група опинилася перед невисоким, довгим муром. Унтер завів їх у двір. Тут, край глибокого урвища, стояв низенький будинок з плоским дахом… Мур був складений з великих кам'яних плит. Відчувалося, що й будинок, і мур простояли вже немало років. Крізь кам'яні плити муру пробивалася трава. Чорніла виноградна лоза без листя, густо переплетена між собою; вона утворювала над дворищем високий природний намет.

«Мабуть, влітку тут гарно», подумав Вася і раптом весь похолов. Він побачив у дворі кількох озброєних німців.

«Пастка», вирішив хлопець. Він ладен був учепитися унтерові в горло. Та унтер покликав когось, і з будинку вийшла до них стара словенка, яку звали Марта Кобиль. Вона привітно посміхнулася і, в свою чергу, крикнула комусь, щоб гостям принесли вина.

— Вільно, — сказав унтер.

Вони посідали в дворі на замшілому камінні. Дві дівчини винесли бочечку вина і роздали всім склянки й чашки. До втікачів підійшов унтер-офіцер з солдатами. Він підняв свою чашку з словами:

— Вип'ємо, друзі!

Вася підніс чашку до губів і прочитав на ній слова, виведені срібною фарбою: «Хай живе воля!»

Їх знову вишикували і повели далі. Впали сутінки. Попереду лежала залізнична колія, де легко можна було наткнутися на німецький патруль. Вони йшли тихо, затамувавши подих, і, нарешті, минули полотно. Дорога була довга… На околиці одного села зненацька пролунав різкий оклик:

— Стій!

Унтер-офіцер назвав пароль.

— Проходьте, товаришу Михайле, — почулося з темряви.

Вони прийшли в контрольований партизанами район. Тут їх нагодували; а вони, немов очманілі, довго не знаходили собі місця.

Усіх їх повели до штабу. Хлопці стали партизанами. З якою радістю пішли вони в перший бій! Яка ненависть палала в їхніх очах, коли вони висаджували в повітря бронемашини, танки, залізниці. Мехті був поруч з Васею, у хвилини небезпеки він затуляв хлопця своїм тілом. Вася ображався, йому хотілося бачити німців в обличчя. У нього була зброя, і він заприсягся вбити якнайбільше фашистів. Він мстився за батька, за матір, за всіх закатованих, замучених радянських людей…

Вася замовк.

— Розповідай же, Васю, — попросила Анжеліка.

О, Вася міг би ще багато дечого розповісти! Про те, як Мехті знищив турка в Трієсті за те, що він шпигував на користь німців. Про те, як він подав чергову легкову машину рудому майорові, спокійнісінько вивіз його з міста й здав партизанам і як майор тільки тут, у партизанів, второпав, хто сидів за рулем машини й куди його привезли. Міг розповісти Вася і про невдачі Мехті: як йому не вдалося пробратися в Орлик й одержати інструкції в підпільній явці, а це призвело до того, що зірвався план знищення колони гітлерівських грузовиків; як вони обидва переплутали дорогу, одірвалися від загону й почали, як було домовлено, перестрілку з патрулями, певні, що зараз вступить у бій і весь загін. А загін був у цей час зовсім в іншому місці. Ледве ноги винесли звідти. Та про колишні невдачі не хотілося розповідати.

— До речі, ось і загін, — посміхнувся Вася. Вони скочили на площадку дзвіниці і побігли вузенькими сходами вниз.

— А де Мехті? — схвильовано спитала Анжеліка, першою добігши до Сергія Миколайовича.

— Він у штабі. І ви там будете потрібні, — трохи задумано сказав полковник. І одразу ж додав: — Так, по-моєму, будете потрібні. Перед тим, як ви знову повернетеся в Трієст, треба дещо з'ясувати.

— А хіба щось трапилось? — затривожилась Анжеліка.

— Прийдемо — узнаємо.