Навіжені в Перу

Чому ми не купили фабрику по заготівлі хом’яків

УВАГА! Дана розповідь містить криваві сцени насильницької смерті та масових убивств, а тому я настійливо не рекомендую її для читання на сон, особливо людям зі слабкою психікою. Категорично забороняється читати цю історію дітям до 18 років, вагітним жінкам, особам, що страждають на гострі захворювання серцево-судинної системи, гіпертонікам, косооким і кульгавим, а також хворим на плоскостопість у винятково важких формах. Не послухаєтесь — за наслідки я не відповідаю…

Все почалося багато років тому з Тьомикових хом’яків.

Узагалі дитинство в мого напарника було непростим і важким. Одного дня, коли мій товариш був ще зовсім маленьким курдупелем, уся його група в київському дитсадку № 83 раптово, без будь-яких видимих причин почала лаятися страшними матюками. Підкреслюю — не якимись там міцними словечками на кшталт «чорт забирай», «трясця твоїй матері» чи «дідько тебе вхопить», а повноцінним — міцним, несамовитим й грубим — лихослів’ям.

Зачалось усе з того, що ініціативна купка найбільш кмітливих та безстрашних дітлахів під час ранкової зарядки замість привітання по повній програмі обклала лайкою фізрука. Фізрук був чоловіком бувалим, багато чого бачив і спізнав у житті, а проте, за його ж словами, геть не сподівався почути таку соковиту і колоритну промову, тим паче від чотирирічних шмаркачів.

На тому малеча не вгомонилася. Малолітні хулігани прудко перегрупувалися і посунули в клас, де від щирого серця, не соромлячись, виматюкали виховательку. Старенька жіночка, яка все життя пропрацювала у дитсадку, на жаль, не вирізнялася гранітною стійкістю характеру, якою міг похвастати фізрук, а тому, почувши таке промовисте звернення до себе, беркицьнулась на підлогу і заледве не склеїла ласти. За кілька хвилин її забрала швидка і відвезла до лікарні у передінфарктному стані.

Відтак у дитячому садку № 83 оголосили надзвичайний стан. Завідуюча того ж дня порушила розслідування.

Виявилось, що за день перед тим через раптовий перепад напруги у приміщенні Тьомикової групи згоріла електропроводка. З тутешнього ЖЕКу на місце аварії було негайно вислано загін швидкого реагування чисельністю у дві бойові одиниці, цебто двох монтажників, які відразу ж приступили до ремонтних робіт. Скрупульозне слідство показало, що на ранок електропостачання було відновлено, а діти чомусь почали обзиватися негарними словами й оскаженіло паплюжити всіх наліво і направо.

Завідуюча так і не змогла встановити зв’язок між двома вищезгаданими подіями, а тому вирішила звернутись за допомогою до начальника ЖЕКу. Старанна жіночка подзвонила у контору і попрохала начальника переговорити з майстрами, які здійснювали ремонт, — може, вони помітили щось незвичайне, перебуваючи у кімнаті з дітьми, щось таке, що дозволить пролити світло на загадковий феномен спалаху лихослів’я у дитячому дошкільному закладі, який до сьогодні лишався невідомим науці.

Начальник ЖЕКу все зрозумів і викликав бойові одиниці, цебто загін швидкого реагування, до себе в кабінет. Він сильно грюкнув кулаком по столу і сказав, щоб вони викладали все начистоту. Бідолашні монтажники розвели руками і повідомили, що нічого підозрілого не бачили і навіть гадки не мають, що такого могло трапитися з дітлахами. Начальник, утім, їм не повірив і наказав настрочити доповідну, що й було виконано без зволікань прямо у нього в кабінеті.

Через кілька днів написану трудягами цидулку офіційним листом (з обов’язковим повідомленням про доставку) відіслали завідуючій у дитячий садок № 83. Ось що писалося в даному документі: «Ми ні в чому не винні. Ми просто виконували ремонт електричних мереж. Стьопа паяльником паяв дроти, а я тримав драбину. Аж раптом розплавлене олово почало капати зі Стьопиного паяльника прямо мені на голову. А я тоді й кажу: „Стьопо, будь ласка, не треба мені більше розпеченим оловом на голову капати“. От і все». Відтак слідство зайшло в глухий кут, і, як ви розумієте, істинний перебіг подій, що призвів до таких жахливих наслідків у дитсадку № 83, нам уже ніколи не встановити.

Групу невдовзі розформували, одначе травма у Тьомика лишилася назавжди.

Так отож, все почалося з хом’яків, оскільки саме після того пам’ятного інциденту в дитсадку № 83 Тьомику купили першого хом’яка. Його батьки готові були на що завгодно, аби дитя врешті-решт відновилося від того страхітливого морального потрясіння.

Хом’як був тлустим, кошлатим і неповоротким. Глибоко філософського складу характеру. Справжнісінький хом’ячище! Тьомик прозвав його Кузею.

На противагу всім іншим гризунам, котрі зазвичай ганяють кругом і сіпаються, мов психопати, Кузя дуже мало рухався. Зате він багато їв. Попоївши, хом’як всідався на підвіконня, спирався боком на горщик з кактусом і спрямовував вдумливий погляд у далечінь, час від часу по-філософськи пчихаючи і ворушачи вусиками. Артем у таких випадках завжди вмощувався поряд зі своїм маленьким другом, і вже разом вони довго-довго спостерігали за життям невгамовного міста з висоти сьомого поверху. Хлопчик по-справжньому полюбив свого хом’ячка.

І все було чудово, аж раптом одного дня батьки Тьомика подумали, що Кузі, певно, нуднувато самому, і вирішили влаштувати їхньому улюбленому гризунчику — як би то краще висловитися?.. — любовне рандеву. Спеціально для цього товстозадому філософу притягнули від сусідів з паралельного під’їзду молоденьку й вертку хом’ячиху. Ясне діло, предки розраховували, що звірятка не просто приємно поспілкуються, але й — на радість їм самим та сусідам — успішно спаруються…

Слід відзначити, попри загальну вайлуватість Кузя не спасував. Попервах кудлатий товстун навіть страшенно зрадів. Побачивши молоденьку самичку, він збуджено запищав і з небаченою спритністю кинувся на хом’ячиху. З розгону він збив її з ніг, повалив і підім’яв під себе. Потому зайняв зручну позу зверху, гордо задер маленького рожевого носика догори, зробив кілька характерних ритмічних рухів і… помер. Ось так от просто, ні сіло ні впало, скорчився, завалився на спину і, образно кажучи, відкинув копита.

Маленький Артем довго й тяжко сумував за загиблим приятелем. Він так сильно переживав, що батьки… надумали знову подарувати йому хом’яка! (Як у тому анекдоті: «В’єтнамці не здаються! Карпенко, снаряди!»)

Наступними маленькому Артему купили двох крихітних джунгариків[38]. Чому зразу двох? То все через ту дурепу в зоомагазині. Цілком логічно, що мама Тьомика спершу хотіла придбати тільки одного манюнього хом’ячка, однак дівчинка-продавець у магазині повідала, що джунгарику буде нудно самому і незабаром він зачахне від самотності. Мама, зі щемом у серці пригадавши останні синові істерики, сказала, що цього аж ніяк не можна допустити, і прихопила з собою ще одного короткохвостого гризуна тієї ж породи. Таким чином того вечора вона принесла додому дві в’юнких сріблясто-сіро-чорних грудочки. Тьомик перестав квилити і вперше за останні кілька тижнів посміхнувся.

Коли Артем вперше продемонстрував мені своїх нових улюбленців, він повідомив, що хомки, вочевидь, є братами-близнюками. Принаймні, хлоп’я абсолютно їх не відрізняло. Через тотальну зовнішню схожість давати кличку кожному хом’яку окремо просто не мало сенсу, і мій товариш вигадав для них комплексну назву. Він охрестив своїх джунгариків скромно й невигадливо — Бізони.

Спливло не так багато часу і несподівано виявилось, що нові Тьомикові приятелі точно не є братами, позаяк однієї темної зимової ночі у їхній клітці припожалувало на світ п’ятеро маленьких бізонів, чи то пак, перепрошую, хом’ячків. Дитинчата були сліпі, голі й кволі і чимось скидались на маленькі рожеві шматочки гуми. Двох із них, підкоряючись незрозумілим природним інстинктам, самиця загризла, однак інші троє росли здоровими та жвавими і за кілька тижнів уже ні в чому не поступались своїм предкам. Аби не розводити дома балаган, батьки спихнули всіх трьох малолітніх джунгариків найближчим родичам (звісно, попередньо спитавши у Артема дозволу) — передали, як кажуть, «у хороші руки».

Зауважимо, що молоденька продавщиця із зоомагазину казала правду: удвох Бізони аж ніяк не нудьгували. Після першого, так би мовити, акту злуки вони неначе показилися і почали розмножуватись квапливіше, ніж китайці, що готуються до ядерної війни, чи не кожен місяць приводячи новий виводок. Не пригадую точно, але десь на п’ятому чи шостому місяці у Тьомика закінчились родичі та друзі, в яких ще не було джунгарських хом’ячків. Я сам тримав у себе вдома в трилітровій банці двох крихітних «біженців».

Артемові предки не знали вже, що робити. Побоюючись травмувати ніжне хлопчаче серце, вони не ризикували позбуватись поповнення, внаслідок чого кількість джунгариків почала множитися у геометричній прогресії. Через два місяці Бізонів можна було цілком заслужено і справедливо називати стадом.

Взагалі особливістю джунгарської породи є неймовірна верткість та спритність. Хто хоч колись тримав у себе вдома мініатюрних джунгариків, знає, що вони шмигляють швидше, ніж думають. І саме в цьому криється їхня найбільша проблема. Випускати Бізонів на прогулянку квартирою батьки не зважувалися, розуміючи, що неконтрольоване стадо джунгариків за кілька хвилин перетворить помешкання на сміттєзвалище. Тож на перших порах проблема з надмірною активністю Бізонів вирішувалось за допомогою великого бігового колеса, приладнаного до однієї зі стінок клітки.

Між тим хом’яки не переставали плодитись. Незабаром Бізонів стало, як у слов’янських епосах, — видимо-невидимо. Інерційних характеристик бігового колеса вже просто не вистачало для того, щоб гасити всю ту масу кінетичної енергії, яку генерувало протягом дня стадо хом’яків. З тих пір Бізони по ночах несамовито буянили. Мацюпусінькі монстри гуртом розхитували клітку, шурхотіли підстилкою, безугавно пищали один на одного і страшно чубилися. Одного дня Тьомиків тато розширив клітку, зробивши її двоповерховою зі складними й закрученими переходами і встановивши на кожному ярусі своє бігове колесо. Втім, це не допомогло. Бізонів наплодилось аж надто багато, тож однієї ночі вони гуртом розламали клітку і щільним табунцем почали ганяти по квартирі.

Надворі стояв липень, найжаркіший місяць літа. А літо того року видалось вельми спекотним. Через це всі вікна та двері на балкон протягом ночі лишалися відчиненими…

Тьомик прокинувся через підозрілий тупіт, що долинав з вітальні.

— Хто тут? — вигукнув він.

У відповідь йому прозвучало лиш святкове попискування. Миттю зрозумівши, що й до чого, хлопчик з вереском вискочив з ліжка і помчав ловити своїх хом’яків. Що не кажіть, похвальне поривання… Як потім казав його татко, краще б Тьомик не прокидався того ранку взагалі і не бачив того, що йому довелося побачити.

Артемчик увірвався у вітальню якраз вчасно, аби узріти, як його милий табунчик, несучись слідом за спритним і непосидючим ватажком, перебирався через невисокий поріг балкону, тримаючи курс прямо на стійки кованих перил. А потім… Словом, підкоряючись своїй дурнуватій невгомонній натурі, Бізони продовжували бігти ще десь півметра після того, як зрозуміли, що балкон скінчився…

Артемів тато, не склепляючи очей, три ночі поспіль вартував біля Тьомикового ліжка, пильнуючи, щоби синочок з горя не вкоротив собі віку.

…Кузя ІІ увесь був білий і страшенно кудлатий. Його шерсті, здавалося, могло вистачити на цілу ватагу хом’яків. А ще у нього були червоні, немов у програміста, який не встигає вчасно закінчити проект, очі. Через оту його волохату чуприну та вирячені червонаві баньки Кузя ІІ вельми нагадував дивакуватого вченого, скажімо, якогось фізика-ядерника. Артем навіть подумував, чи не перейменувати його у Ейнштейна І. Але не встиг. Позаяк саме цей червоноокий кудлань-науковець встановив абсолютний анти-рекорд тривалості життя, не протримавшись у Тьомика навіть тиждень.

На п’ятий день після покупки нестримний потяг до ризикових дослідів занапастив бідолашну тваринку. Причиною такої наглої і скороспішної смерті став невдалий експеримент з електрикою. Кузя ІІ, очевидно, щось наплутав у методології, оскільки взявся гризти дріт живлення для телевізора. Про незаплановане закінчення експерименту сповістив легкий хлопок і миттєве зникнення світла в усій квартирі. Коли Артемів тато, вкрутивши пробки, відновив електропостачання, хлопчина легко з’ясував місце проведення злощасного досліду. Біля точки розриву дротів лежало кілька шматків розгризеної ізоляції, а у повітрі витали обвуглені попелясто-білі волосинки — усе, що лишилось від безстрашного експериментатора. Татко спробував делікатно збрехати про те, що Кузя, мабуть, заліз під шафу чи гасає зараз десь під ліжком, однак провести Тьомика йому не вдалося — гіркуватий запах горілого м’яса підступно видавав істинний перебіг подій під час досліджень.

Артем знову невтішно бідкався і падкував. Батьки тим часом не могли придумати нічого кращого і вперто продовжували купувати синові хом’яків. Наступним героєм нашого багатосерійного фільму жахів став короткошерстий сирійський хом’ячок рудуватої масті. На сімейній раді за встановленою традицією звірка нарекли Кузею ІІІ.

Як і його попередник, Кузя ІІІ також виявився затятим першовідкривачем, однак спеціалізувався він не на природничих науках чи техніці, а на географії. Його бажання забиратись на нові й незвідані простори було настільки великим, що мало не кожної ночі хом’ячок віднаходив спосіб дезертирувати з клітки. На волі він з неймовірною насолодою поринав у процес дослідження найпотаємніших закутків старої Артемової квартири.

За два тижні гризун обстежив усе помешкання за виключенням однієї єдиної кімнати. Цією кімнатою був туалет. Вбиральня постійно стояла зачиненою і через те принаджувала Кузю так само, як таємнича Terra Australis Incognita вабила мореплавців у XVII столітті. Він міг годинами швендяти коло клозету, тицятись рожевим носиком у щілину між дверима та невисоким порогом, вишукуючи будь-який спосіб пробратись усередину. А проте — все без толку.

Кузя ІІІ був достатньо кмітливим, щоб помітити, як вряди-годи в загадковій комірчині усамітнюються довгоногі істоти, що населяють його квартиру. При цьому від пильного ока тваринки не сховався незбагненний факт, що члени Артемового сімейства частенько навідуються в туалет з газеткою, зате виходять звідти вже без неї… А газетки Кузя — що там казати! — страшно, шалено і несамовито любив. Скрізь, де тільки бачив, він рвав їх на дрібні шматки, потім оскаженіло жмакав уривки і, недовірливо глипаючи по сторонах, похапливо запихав собі за щоки. Через якийсь час хомка випльовував усе назад, а потім гасав у пошуках іншого, ще не пожованого часопису. Зрештою хом’як знаходив нову газетку і знову затято рвав її і жмакав, рвав і жмакав.

Через фатальний збіг обставин саме того дня, коли Кузя ІІІ вперше пробрався в туалет, він знаходився у стані, який в авіації називають «overweight[39]».

Річ у тім, що за кілька годин до того моменту, коли Кузі представилась блаженна нагода проникнути на незвідану територію, до Тьомика завітали гості. Кожен з візитерів не міг намилуватися кумедним допитливим хом’ячком і мав за щастя згодувати йому яку-небудь смакоту. Протягом тридцяти хвилин Кузя примудрився напхати у свої защічні багажні відділення один листок капусти, кільканадцять паличок спагеті загальною довжиною 18,5 сантиметрів, три кружальця вареної моркви, двадцять три соняшникових насінини, штук десять кукурудзяних зернят, одну почищену абрикосову кісточку і дві дольки яблука (йому давали й третю, однак вона вже просто не влізла). В результаті Кузя зробився схожим на кобру. От тільки кобра має довжелезне тіло, яке компенсує вагу її роздутої довбешки, а в Кузі такого тіла, на жаль, не було.

Тож ви зрозуміли, що центр мас Тьомикового хом’ячка сильно змістився у бік туполобої макітри, і це немало перешкоджало його пересуванню по квартирі. На момент проникнення у туалет мозок гризуна ще не зовсім освоївся з новими масо-центричними характеристиками тіла, через що координація рухів була, м’яко кажучи, не на висоті.

Можливість прошмигнути у клозет відкрилася через те, що хтось із гостей забув защібнути двері на шпінгалет. Кузя ІІІ, що попри набитий животик і перевантажені лантухи під очима зберігав звичну пильність, миттю запримітив злочинне недбальство і кинувся до відчинених дверей. Крекчучи й сопучи, сутужно шкрябаючись задніми лапками, хом’ячок вибрався на поріг вбиральні. Ось тут звірятко несподівано для себе самого осягнуло, наскільки важко, незручно і незвично долати перешкоди з повним ротом різноманітних їстівних трофеїв. Голову невблаганно тягнуло вниз — вона заважала, лапки заплітались, а інтенсивне виляння хвостиком віднині жодним чином не сприяло виконанню складних маневрів на великій швидкості. Викинути з-за щік дорогоцінну поклажу хом’ячок не міг. Просто не міг! Гості, безсумнівно, відразу позабирають усе назад… Разом з тим, інша нагода дослідити незнані терени туалету може й не випасти!

Після цього хом’ячок більше не вагався. Стягнувши у своє крихітне сердечко всю свою мужність, він вирішив податися на зустріч з невідомим, не скидаючи защічний тягар. Кузя підбадьорливо пискнув, поправив передніми лапками роздуті щічки і, похитуючись, наче важконавантажений бомбардувальник на зльоті, зісковзнув з порога на холодну блискучу плитку, вперше в житті вступивши у священну невідомість туалету…

Призвичаївшись до півтемряви, Кузя ІІІ обдивився навкруги, однак не знайшов жодної газетки. Спочатку він трохи засмутився, як ось його увагу привернув високий кошик, звитий із синіх пластикових прутів, що стояв у кутку туалету. Не довго думаючи, гризун кинувся вперед і, спираючись спиною об стіну, почав видряпуватись на корзину. Діставшись кромки, Кузя зазирнув вниз і умлів — на дні кошика лежала ціла купа газеток! Проте за мить хом’ячок аж затрясся від люті і розпачу — сірі листки з літерками виявилися м’ятими. Він так і знав, що ці довгоногі монстри забираються сюди неспроста і потай від нього жмакають його газетки!

Утримуючись передніми лапками за край корзинки, Кузя ІІІ розгледівся і оцінив обстановку, прикидаючи план подальших дій. Через роздуті щоки, що заледве не закривали йому очі, хом’ячок дуже погано бачив, однак спромігся помітити неподалік ще один кошик: великий, білий і блискучий. Від нього тягнуло холодом, запахом шампуню і таємницею. Ось де вони ховають незаймані часописи, подумав він, придивляючись до колосальної білосніжної чаші!

Перелізши на протилежний край плетеної корзинки з попсованими газетками, Кузя опинився на відстані простягнутої лапки від загадкової блискучої штукенції. За нормальних умов хом’як міг з легкістю перемахнути на обідок унітаза, одначе зараз йому довелося цілу хвилину примірятися і напружувати всі сили, аби перестрибнути з одного краю на інший. Та ось йому це вдалося і він опинився на межі незвіданого.

Біла корзинка виявилась твердою на дотик і страшенно ковзкою. Якби Кузя ІІІ знав, що таке вулкани, він сказав би, що ця чаша схожа на кратер вулкана. Незабаром спливла одна невеличка проблема. Кратер виявився настільки глибоким, що бідолашне звірятко, сидячи на обідку, просто не могло бачити, що знаходиться всередині.

Рудий хом’як пробігся туди-сюди по кромці «вулкана», подумки досадуючи і нарікаючи через недосконалість власної тілобудови. Не раз хомка пожалкував через те, що він не акула-молот і що очі в нього розташовані над кирпою, а не на щоках. Яким би боком Кузя ІІІ не повертався, він ніяк не міг нагледіти, що знаходиться на дні загадкового холодного кратера, — кляті щоки затуляли все.

Зрештою Кузя ІІІ пересвідчився: єдиний спосіб спізнати, що там усередині, — це… нахилити голову вниз. Хом’як згрупувався, ще раз підбадьорливо пискнув сам собі, виображуючи, з якою насолодою невдовзі теребитиме свіженькі газетки, затим підійшов до краю білої чаші і опустив носика… Тут-таки його серце стало: газет там не було!

У той же час Кузя відчув, що їде. Щоб йому повік-віків чіпсів не бачити, він з’їжджає лапками вперед! Хомка не стерявся: мерщій розкарячив задні лапки в сторони, заледве не всівшись на шпагат, і щосили розчепірив кігтики. Втім, ефект від того вийшов мінімальний, якщо не сказати нульовий — звірок продовжував неухильно зісковзувати вниз. Секунду Кузя ІІІ вагався. Він міг роззяпити пельку і одним махом звергти весь баласт, таким чином втримавшись на обідку унітаза, однак чи то через жадібність, чи то через потрясіння, спричинене відсутністю часописів, захисні механізми не спрацювали. Жодна насінина так і не вилетіла з-за його щоки, натомість Кузя метельнув лапками і спікірував долі — бульк! — прямісінько в очко…

Горопаха Тьомик три тижні пив антидепресанти і добрих півтора року, поки його дупа все ще поміщалася у дитячий горщик, навіть не наближався до трагічного клозету.

Що не кажіть, а з домашніми гризунами Артему не щастило. То було якесь прокляття, котре темною хмарою зависло над усією його родиною. Через це навіть у мене у віці десяти років сформувалося тверде переконання, що хом’яки ніколи своєю смертю не помирають. То в окріп звалиться, то між книжками у шафі застрягне (і здавалося б, чого ти лізеш туди, телепню, все одно ж читати не вмієш?) і т. п. Останній Артемів гризун вліз у двадцятикілограмовий мішок з соняшниковим насінням і вдавився. Певно, від щастя.

Десь на Кузі VII чи Кузі VIII Артемові предки розкумекали, що з хом’яками у їхній сім’ї якось трохи не клеїться, а тому вирішили перемінити, так би мовити, об’єкт уваги і… почали купувати синочку папужок, сподіваючись на те, що у цих благородних і товариських птахів мізків хоч трохи більше, ніж у гризунів.

Ви будете сміятися, шановні читачі, але з папугами, як і з хом’яками, нічого путящого не вийшло…

Першим крилатим балакуном, якого предки презентували моєму нещасному товаришеві на день народження, став великий олександрійський папуга[40]. Тьомик не довго думав і назвав пернатого улюбленця Кешою.

Кеша дуже гарно говорив і дуже погано літав. За рік папуга непогано розрісся вшир, а у висоту вимахав на цілих п’ятдесят сантиметрів. Словом, здоровенний був, майже як страус. Щоправда, зростав птах у неволі, в тісноті скромної київської квартири, де при таких серйозних габаритах гордому азіатському літунові просто ніде було розвернутись. Саме через це м’язи на крилах папужки розвинулись поганенько, що не дозволяло Кеші літати по-справжньому. Щоразу перед тим, як шугонути увись, птах спинався на кігтиках і, витягнувши шию, довго махав крилами, уважно видивляючись місце майбутнього приземлення і прикидаючи можливі місця для аварійної посадки. Зрештою він підстрибував високо вгору, опускав голову вниз і, невпопад метеляючи крилами, пікірував до пункту призначення.

Посадка давалася Кеші ще важче. Як правило, приземлявся він не на лапи, а на дзьоб. Відповідно, дзьобом і гальмував, внаслідок чого постійно перекидався через голову, і, несамовито лаючись, збивав крильми всі предмети, що опинились у зоні авіаційного інциденту. Зупинившись, Кеша хутко схоплювався на ноги і намагався, не подаючи вигляду, що трапилась нештатна ситуація, привести в порядок розкучмане пір’я.

Нерідко, щоправда, обходилось взагалі без посадки: Кеша просто не дотягував до злітно-посадкової смуги (далі — ЗПС). У таких випадках безталанний птах боляче гепався на підлогу, після чого довго і тужливо галакав «а-а-арр! а-а-арр!», подеколи розбавляючи голосіння перченими слівцями, завченими з американських бойовиків.

Одного дня мамуня Артемчика поралась на кухні з консервацією — пхала в банки перець і закручувала його на зиму. Я не експерт у консервуванні городини, однак, наскільки мені відомо, перед тим, як бгати перець у банки, його слід варити чи щось таке. Спеціально для цього на плиті стояв величезний металевий тазик: метр двадцять у діаметрі і сімдесят сантиметрів у висоту.

Тихенько грало радіо, Тьомикова мама наспівувала Пугачову, Кеша сидів на холодильнику праворуч від плити і по-парубоцьки пританцьовував під час приспівів…

Все почалось через клятий полумисок з лусканими горіхами, забутий Артемом на шафці у дальньому куті кухні. Дебелий «олександер» ненароком угледів його і практично без вагань вирішив летіти. Свіжі почищені горіхи — це вам не абищо!

Переліт намічався важкий — аж через усю кухню, — тому папуга відповідально підійшов до підготовки. Він ретельно спланував маршрут: в якості ЗПС вибрав ідеально рівну поверхню кухонної тумбочки, яка підпирала газову плитку з лівого боку, запасним аеропортом обрав табуретку, залишену мамою посеред кімнати. Потому, розім’явши крила, Кеша дочекався того моменту, коли мама мого друзяки відвернулась від плити, і спурхнув з холодильника…

Чесно кажучи, висоти хатнього рефрижератора, з якого стартував папуга, було цілком достатньо, щоб долетіти до тумбочки з горіхами, навіть не дуже вихаючи крильми. Одначе обраний Кешою напрямок польоту мав деякі особливості, котрі змусили «олександера» маневрувати на межі своїх можливостей. Річ у тім, що прямо над плитою висіла шафка з кухонним начинням. Через це нашому доблесному літуну слід було пролетіти точно у проміжку між тазиком, де варився перець, і днищем підвісної шафи.

Перші дві секунди політ тривав нормально, а потім Кеша несподівано розкумекав, що надто швидко втрачає висоту. Незважаючи на погану видимість в районі приземлення, спричинену випарами з киплячого тазика, папужка усвідомив, що, намагаючись уникнути зіткнення з шафкою, він опустився надто низько і до ЗПС уже не долетить. На третій секунді, знаходячись акурат над газовою плитою, він зробив відчайдушний поворот, намагаючись зайти на посадку на запасний аеродром (на табурет цебто), але через надто різкий маневр ввійшов у штопор і… звалився в клекітливий окріп. Якби в той момент, коли Артемова мама повернулася до плити, щоб насипати в тазик покришену петрушку, Кеша виплив на поверхню, папужку ще можна було б порятувати. Одначе плавав Кеша ще гірше, ніж літав…

Потому був ще Сильвер, невеликий і дуже кмітливий червонохвостий жако[41]. Цей навпаки — літав аж надто вправно, чим, до речі, дуже пишався.

Сильвер страх як любив змагатися. Він постійно намагався довести членам Артемової родини, а також окремим гостям, що літає швидше, ніж вони причиняють двері. Щоразу, бачачи, як хтось із домашніх прямує в іншу кімнату, збираючись захряснути за собою двері, Сильвер на граничній швидкості летів слідом і в останню мить прослизав поміж дверима та одвірком, з переможним щебетом залітаючи в кімнату. Його рекорд — 243 рази. На двісті сорок четвертому тато Тьомика перервав вражаючу безпрограшну серію папужки, довівши, що зачиняє двері на одну десяту секунди швидше… Починалось усе як завжди: батько чимчикував у спальню, Сильвер тишком-нишком ув’язався слідом, готуючись виконати свою улюблену фігуру вищого пілотажу. Несподівано сердешна птаха потрапила у зону стійкої турбулентності, спричинену сильним коридорним протягом. Тож поки Артемів татко, не підозрюючи, що горопаха жако за його спиною з останніх сил протистоїть нельотній погоді, тягнув двері на себе, папуга не справився з керуванням і… не встиг залетіти в кімнату. Якщо бути точним, він не встиг залетіти туди повністю: у спальню впурхнула одна голівка, а ніжки бідаки Сильвера так і лишилися стирчати в коридорі…

Ну все, досить! Далі я не розповідатиму. По-перше, через те, що всі, кому я давав почитати цю історію перед друком, дійшовши до цього місця, починали поводитись дещо неадекватно. Когось забирали в лікарню з жахливими розладами психіки, хтось сповзав від стіл весь у сльозах на межі серцевого нападу, а дехто шукав щось важкеньке, аби віддубасити мене. А по-друге, взявшись розповідати смішні історії про папужок, я дещо захопився. Адже у дійсності ця оповідь зовсім не про папуг, а винятково про хом’яків і про мого друзяку Тьомика.

Отож після такого розлогого й пухкенького вступу, який, вже мені пробачте, вийшов більшим, ніж сама історія, гадаю, настав час перескочити до основних подій, про які я з самого початку збирався вам розповісти.

Не скажу, що ідея вкласти гроші в уже розкручений бізнес прилинула до мене несподівано.

Після багатьох місяців марних спроб заробити великі гроші різними шахрайствами, ми досягнули тільки того, що наші з Тьомиком сукупні борги незмірно виросли. Так ось, я так прикинув собі, що, мабуть, досить корчити з себе героїв, таких собі «bad guys», неначе щойно витягнутих з якогось тупенького американського серіалу, натомість краще вкласти гроші в уже розкручений і цілком певний бізнес. Такий, щоб давав невеликий, але стабільний дохід. А вже потім, упоравшись із боргами, можна думати про нові хитромудрі афери, котрі можуть за одну мить принести нам нечувані багатства.

Марина вперше за весь час наших спільних поневірянь Перуанською республікою беззаперечно підтримала мою ідею. Разом ми легко уговтали Тьомика.

Після того, як мій напарник погодився спрямувати свій капітал у неяскраве, але спокійне русло чесного і малорентабельного бізнесу, нам залишилося тільки визначитись, куди саме вкладати гроші. Важка індустрія у Перу розвинута кепсько, землею чи, скажімо, нафтою мені чомусь не дуже кортіло займатися (та й грошей, чесно кажучи, таких уже не було), а тому я вирішив вгатити наші скромні інвестиції в харчову промисловість. Кілька тижнів клопітливих пошуків — і об’єкт для вливання Артемового капіталу було знайдено. Цим об’єктом стала невеличка ферма по розведенню морських свинок, загублена в Андах неподалік від руїн Мачу Пікчу.

Річ у тім, що морська свинка у Перу — найбільший делікатес. Її м’ясо ніжне й соковите, щось середнє за смаком поміж грудинкою молоденького кролика та стегном перепілки, а тому гарантовано задовольнить навіть найсуворішого гурмана. Для багатьох індіанських племен (інків у тому числі) м’ясо морських свинок було невід’ємною частиною щоденного раціону. Нині гризунів розводять на спеціалізованих фермах у Андах чи прибережних пустелях. Після досягнення оптимального віку морських свинок забивають, оббіловують і відправляють у супермаркети чи ресторани.

Тож на початку грудня я повів Тьомика і Марусю в гори, аби показати облюбовану мною ферму по заготівлі морських свинок. Ми виїхали з Куско[42] потягом, через годину доїхали до Ойянтайтамбо[43], а звідтіля якийсь час пішки дерлися в гори.

— Що то за ферма? — спитався Артем по дорозі. — Що на ній розводять?

Присягаюся, я без усякого злого умислу не сказав йому про морських свинок.

— Скоро все побачиш, друже! Впевнений, господарство тобі сподобається.

Через кілька годин ми нарешті дісталися до місця.

Перед нами відкрився маєток, який лишень з великим натягом можна було назвати фермою. На пласкій терасі, яка одним боком впиралась у прямовисну скелю, а іншим нависала над стометровою прірвою, стояла акуратна дерев’яна хатинка. Дворище навколо примітивної оселі обгороджував мур з недбало накиданих один на одного необроблених сірих каменів. Посеред подвір’я стояло шість квадратних загонів 4 × 4 метри з дротяною загорожею, кожен з яких розділявся фанерними перегородками на шістнадцять однакових комірок. У кожній з комірок крутились, спали чи їли — словом, займались своїми справами — по три-чотири морські свинки. Трохи віддалік на двох пеньках стояв стіл, збитий із грубо обтесаних дощок, на якому… Хоча про це далі, панове.

Коло хвіртки нашу делегацію зустрічали два дебелі, але незмінно усміхнені й життєрадісні перуанці (я завчасно попередив про наш приїзд). Хлопці були вдягнені у в’язані різноколірні кофти і темно-сині фартухи, страшенно брудні та заляпані кров’ю. Міцніший і старший з двох тримав в одній руці пару грубих брезентових рукавиць, а в іншій — товсту і гладку палицю. І дрючок, і рукавиці також аж почорніли від засохлої крові.

Я представив своїх супутників перуанцям, і ми потисли один одному руки. А тоді кажу до товариша:

— Можеш прогулятись, подивитися ферму, яка невдовзі стане твоєю власністю.

Тьомик якось дивно на мене скосив око, дуже повільно підійшов до одного із загонів і зазирнув усередину. Раптово я помітив, що у мого напарника тіпається нижня губа.

— Максе, — прошепотів він, — тут хом’яки… Цілі полчища різномастих хом’ячків.

Признаюсь, я був не готовий до такого повороту подій. Нутром відчуваючи наближення катастрофи, я стримано заперечив:

— Це не хом’яки, чувак. Це морські свинки.

Тьомик спалахнув:

— Будеш тут мені розказувати! Ти що, думаєш, я свині від хом’яка не відрізню?! — а потім додав тремтячим голосом: — Максе, що це за місце? Для чого ці невмиванці утримують тут стільки хом’ячків?..

Я глитнув слину і нічого не відповів.

У цей час старший перуанець зметикнув, що, либонь, зараз найбільш підходящий момент, аби показати гостям, як працює його ферма. Мило посміхаючись, він натягнув на руки рукавиці, правою зручніше ухопив кийок, а лівою поліз у найближчу комірку, звідки витяг за шкірку пузатого самця морської свинки. Тьомик збілів, наче крейда.

— Ану відпусти нещасну тваринку, — зціпивши зуби, прошипів мій напарник.

На жаль, чорноокий м’ясник ні бельмеса не тямив українською.

— Cuy! — посміхаючись, сказав він, теліпаючи гризуном у повітрі.

— Я кажу: негайно звільни всіх хом’яків! — мій товариш стиснув кулаки так, що на передпліччях проступили жили. — Не виводь мене, мавпо!

— Cuy! Cuy! — радісно кивав головою смаглявий фермер, метеляючи нещасною свинкою, наче ганчіркою, і навіть не здогадуючись, на що наривається.

— Що ти сказав? — Тьомика аж перекосило.

— Cu-u-uy!

— Максе, ти це чув? Ти чув, як він мене назвав?!!

— Не треба… — пробелькотів я.

На той момент я вже передумав вкладати гроші у харчову промисловість.

— Що не треба? — перепитав Тьомик.

Тим часом перуанець підійшов до стола, недбало уклав на нього приречену тваринку, а тоді, притримуючи пухнасте тільце лівою рукою, підморгнув Тьомику, після чого одним майстерним ударом палиці розтрощив гризуну череп. Затим він підняв самця за хвостик над собою і широко всміхнувся, показуючи усім нам: готово!

Я думав, Тьомика вхопить параліч. Його очі налилися кров’ю і вилізли з орбіт, щелепа відвисла, а руки затряслися, наче від ураження струмом. Наступної миті мій товариш по-звірячому загарчав і кинувся на ні в чому не винного перуанського фермера.

— Тьомо, ти чого? — верескнула Маруся.

Але напарника було не спинити. Він наскочив на широкоплечого м’ясника і спробував зацідити кулаком йому в писок. Перуанець, певна річ, не розторопав, що, в біса, діється, однак, на щастя, встиг зреагувати. Він по-боксерськи вклав голову між пліч і ухилився корпусом праворуч. Тьомик промазав, вліпивши рукою в порожнечу, внаслідок чого не втримав рівновагу і простягнувся долілиць. Фермер, який хвилину тому замочив самця морської свинки, відступив крок назад і щось швидко проговорив своєму молодшому колезі. Той миттю шаснув у хижу. (Я нічого не розібрав, бо вони перемовлялися мовою кечуа.)

Тим часом Артем зірвався на ноги, озброївся дрючком, залишеним на забризканим кров’ю столі коло покійного гризунчика, і, немов зомбі, посунув на беззахисного м’ясника. У ту ж мить з халупи виборсався молодий фермер з кочергою та граблями під пахвою. Граблі він залишив собі, а кочергу вручив своєму кремезнішому товаришеві.

Конфлікт, спричинений стратою нещасної морської свинки, неухильно набирав обертів. Я відчув, що мушу мерщій втрутитися, аби хтось із цієї веселої компанії не вирядився найближчим часом навздогін за пристукнутим гризуном.

— Ані руш, бо зараз позабиваю всіх до смерті! — зарепетував Тьомик, коли перуанці, виставивши поперед себе кочергу і граблі, рушили в наступ.

Фермери, певна річ, нічого не второпали. Та навіть якби й зрозуміли, то навряд чи послухались би. Відтак мій товариш замахнувся дрюком і безстрашно кинувся уперед. Я чортихнувся і рвонув навперейми, вклинившись акурат поміж ворогуючими сторонами…

Наступної миті я отримав від напарника кийком по голові. Коліна мої підігнулися, і я присів на землю, так, ніби відпочити надумав… Щоправда, підвівся я нескоро. Перед очима потекли рожеві кола, простір змазався, і я, остаточно втрачаючи свідомість, бухнувся обличчям у ятку з пухнастими хом’яками. Чи то пак, із морськими свинками — чорт би їх забрав!

Важко сказати, скільки минуло часу, перш ніж я опритомнів.

Довбешка ззаду страшенно щеміла, наче хтось повільно розтинав і краяв її на шматки. Пронизливий аритмічний біль розганяв усі думки геть із макітри, неначе алігатор, що відганяє переполоханих антилоп гну від водопою. На тім’ячку в такт із ударами серця пульсувала велика і тепла гуля.

Я роззирнувся і відзначив, що знаходжусь у старому будинку з високими вікнами, певно, ще іспанської доби, який переобладнали на лікарню. За вікном здіймалися гори.

Тьомик лежав неподалік на сусідньому ліжку. Коло нього на табуретці сиділа Маруська. Напарник, схоже, вже давно був при свідомості.

— Ти чого так розпсихувався, чувак? — прохрипів я, стараючись не піднімати голову з подушки.

Артем та кучерявка повернулись у мій бік.

— О, прочуняв уже! — зраділа дівчина.

Зате Тьомик не зронив ні слова і тільки скрушно зітхнув.

Якщо не брати до уваги гулі на довбешці, в усіх іншим місцях я був практично неушкодженим. Значно гірше виглядав мій товариш: увесь у синцях, бинтах та медичному пластирі… Добрячої, мабуть, задали йому припарки після того, як я відключився. Дивлячись на нас обох, Маруся ледве стримувала посмішку.

— Де ми? — буркнув я.

— У лікарні в Куско, — поінформувала мене білявка.

Оскільки напарник мовчав і навіть не зиркав у мій бік, я відвернувся і теж на нього більше не дивився. Подумалось, що я мусив би почуватися винним через те, що сталося, натомість я відчував лиш злість на свого компаньйона. Я лежав і міркував про те, що відтоді, як Тьомик удостоївся розкішного спадку у Стокгольмі, він дуже змінився. Раніше хлопець потакав будь-якій моїй ідеї, тільки б вона давала можливість повеселитися і хапонути грошенят. А ось теперечки він став страх яким перебірливим — вічно йому щось не до вподоби! Останнім часом чувак взагалі розкис: якийсь він аж надто вразливий та жалісливий зробився.

Несподівано сусідня койка рипнула, й Тьомик повернувся до мене. Я скоса глипнув на нього і тільки зараз помітив, що на лівій щоці напарника червоніють чотири глибокі паралельні бганки — сліди від контакту з граблями.

— Про що думаєш, Максе? — наче нічого й не сталося, запитав він.

— Ти змінився, — відказую.

— Тобто? — не розторопав Тьомик.

Я так і не обернувся в його бік, втопивши печальний погляд у стелю. А тоді сказав:

— Гроші змінюють людей, чувак. І я ще жодного разу не бачив, щоб вони змінювали людей на краще…

7, 8, 13 серпня, 2–9 вересня 2010 // Київ, Бердянськ