Навіжені в Перу

Деліріон Місто, якого не було

Ніколи не намагайтеся водити бізнес із державою. Я не кажу про якусь конкретну державу, наприклад, Україну, Перу чи Мексику. Я говорю в загальному: якщо у вашій макітрі несподівано постане який-небудь конгеніальний задум стосовно того, як можна «розвести» чиновників на «бабки», мерщій женіть крамольну думку з голови! Останні кілька років я крутив афери нечуваної зухвалості, я вертів круг пальця досвідчених підприємців, я обманював цілі корпорації, але ще жодного разу мені не вдалося «надути» представників державного апарату. Повірте, будь-яке шахрайство, так чи інакше пов’язане з державними мужами, від самого початку приречене на провал. Вас обдеруть, як липку, залишать ні з чим, ще й зроблять винним, погрожуючи посадити в тюрягу.

Звання героїв Перу та симпатія самого Президента розкрили перед нами двері найкращих родин республіки. Мене і Тьомика запрошували до себе у гості міністри перуанського уряду, верховний суддя, конгресмени з правлячої партії, за ними вже стояли в черзі начальник поліції, директор Національного банку, кілька адміралів флоту та сухопутних генералів. Нас буквально благали бути присутніми на різних публічних заходах, запрошували на телебачення, брали інтерв’ю. Дуже скоро мене, мого друзяку і його запаморочливу подругу-білявку почали впізнавати на вулицях столиці.

…Взагалі, шановні, слід розуміти, що, займаючись усілякими шахрайствами, завжди краще лишатися у тіні. І це не рекомендація чи яка-небудь нудотна порада. Це — непорушний закон. Аксіома! У випадку вдало провернутої афери такий підхід убереже вас від заздрісників і надто допитливих нишпорок, у випадку фіаско — анонімність може врятувати вам свободу і навіть життя. На жаль, так сталося, що після того клятого трапунку з терористами у джунглях Мадре де Діос про нас із напарником говорило все Перу.

Тож попервах я вирішив почекати з «бізнесом», закономірно вирішивши, що наша надмірна популярність тільки нашкодить розкручуванню якого-небудь темного дільця. Однак незабаром я передумав. Добряче все обмізкувавши, я вимислив, що стосовно нашої з Тьомиком ситуації можна застосувати дещо іншу аксіому, запозичену із шоу-бізнесу. А звучить вона так: чим більше людей тебе знає, тим більше на них можна заробити.

Відтак я накидав у голові генеральний план дій і вирішив грати по-крупному.

Для того, щоб заробити великі гроші, існує всього два можливих шляхи: або ви виготовляєте щось зовсім маленьке, якусь майже непотрібну і дуже дешеву дрібничку, зате продаєте її в астрономічних кількостях, або ж ви володієте дрібкою чогось, що раптово, в одну мить стає потрібним усім. Перший спосіб вимагає чималих затрат часу, великих капіталовкладень, продуманого маркетингу тощо. Для другого способу необхідні лиш інтуїція та вивертливий і авантюрний мозок.

Ми з Тьомиком сиділи на відкритій терасі простенького прибережного кафе в одному із кварталів Мірафлоресу[31], потягуючи недороге перуанське пиво. Маруся після кількагодинного купання в океані відпочивала у хостелі, де ми спинилися. Відразу за площадкою пролягала асфальтово-чорна смуга автотраси, за якою починався сірий кам’яний пляж. Тихий океан звично пінився і шумів; на відстані сотні метрів від бурхливого прибою на гостроносих дошках розляглося кілька серфінгістів у смолянистих водонепроникних костюмах; вони терпляче чекали на велику хвилю, готові при першій нагоді зіп’ятись на ноги і зі швидкістю вітру помчати до берега.

Я виклав перед Тьомиком кілька аркушів А4, густо списаних різноманітними блок-схемами і дрібними рядками обрахунків. Для того, щоб їх не здуло вітром, з обох боків притиснув листки пляшками з-під пива.

— У мене є ідея, яка може принести нам сотні мільйонів доларів, — нахилившись, повідомив напарнику.

— Та ну… — недовірливо звів очі Тьомик. Одначе, впершись поглядом у моє серйозне обличчя, затнувся і наготувався слухати.

— Знаєш, чувак, ми були б останніми телепнями, якби не скористались тим становищем, яке займаємо нині в перуанському суспільстві, особливо враховуючи наші теперішні зв’язки у верхніх ешелонах влади. Я довго міркував над тим, як перетворити славу та знайомства на гроші, і зрештою виметикував дещо цікавеньке.

— Розказуй, — Артем нетерпляче завовтузився і підсунувся ближче до мене.

— Ти знаєш, що це? — я витягнув один із аркушів і показав його товаришеві. На листку був роздрукований знімок пустельного плато. Фото, судячи з усього, робили з літака. На фотографії по поверхні пустелі тягнулись врізнобіч загадкові лінії, поміж якими то тут, то там проступали гігантські зображення тварин та дерев, немов вишкрябані якимось гігантом на землі.

— Ні.

— Це лінії Наски — таємничі геогліфи[32] у пустелі на півдні Перу. Якась цивілізація дуже давно розмалювала все плато лініями, геометричними фігурами та зображеннями тварин, які видно тільки з висоти пташиного польоту. Місцина доволі популярна. Поряд є містечко з однойменною назвою Наска, де перуанці влаштували невеликий аеродром. На ньому базуються п’ятимісні «Cessn’и», на яких катають туристів, показуючи їм лінії з висоти пташиного польоту. Кількість туристів могла б бути набагато більшою, однак на сьогоднішній день до Наски можна потрапити тільки автобусом. Це довго і не зовсім комфортабельно. Будувати новий аеропорт з посадковими смугами, які зможуть приймати літаки класу «Boeing-737» та «Airbus A320» у свою чергу економічно невигідно. І тоді я подумав, що швидкісна залізниця від Ліми до Наски — ось ідеальне вирішення проблеми!

Тьомик розреготався.

— Максе, тільки не кажи, що ти збираєшся будувати залізницю.

— Звісно, що ні! — запально випалив я. — Я лиш хочу проштовхнути цей проект через перуанський Конгрес[33], аби вони почали прокладати швидкісну лінію.

— А на чому тоді ми збираємось заробляти мільйони?

— На ось цьому, — я поклав листок з ретельно розкресленим планом забудови кварталу невідомого міста, довкола якого тулились приплюснуті рядочки обчислень. — Між Лімою та Наскою майже чотири сотні кілометрів по прямій. Якщо переконати уряд республіки в тому, що залізницю найбільш доцільно прокласти східніше від Панамерикани, то колійка пройде повз міста і поселення, що розташовані ближче до узбережжя Тихого океану. Відтак виникне нагальна необхідність у проміжній станції. Я вже навіть підібрав місце, — я підсунув напарнику ще один листок, з роздрукованим фрагментом карти з сайту «Google Maps», де жирним фломастером було позначено точку в пустелі приблизно посередині між Лімою та Наскою. — Оскільки пасажиропотік буде чималим, станція розростатиметься, а це в свою чергу вимагатиме розширення інфраструктури. Хтозна, може, за кілька років на її місці виросте повнокровне місто. Я цілу ніч мізкував над назвою і вирішив наректи його Деліріоном[34]… Ось на цьому ми й заробимо, друже, — підсумував я, після чого нахилився і прошепотів на вухо товаришу кілька фраз.

Тьомик аж язика висолопив — так мене слухав. Одначе лиш останні слова, проказані шепотом йому на вухо, врешті-решт прояснили ситуацію.

— Уть! Круто… — прицмокнув він. — А якщо потік туристів не більшатиме?

Я завзято сплюнув під ноги, показуючи, що все вже обмізкував і передбачив.

— Чувак, на ділі ніхто не будуватиме залізниці. Головне — це розпочати проект і надати йому необхідного розголосу. Вчора ввечері я обговорив цей задум по телефону з сеньйором Ансельмо Оделісом, конгресменом, у якого ми обідали минулого тижня. Він загорівся ідеєю і готовий у найкоротший термін підготувати законопроект. Депутат, певно, спокусився можливістю заграбастати державні бабки, цебто він стовідсотково на нашому боці. Одначе нас із тобою, Тьомо, це не стосується. Нам треба лиш одне — затвердження плану будівництва і виділення хоч якого-небудь, навіть наймізернішого асигнування. А далі — гори воно все синім полум’ям! Якщо хочуть, нехай самі добудовують і місто, і залізницю. Ми ж скористаємось здійнятим ажіотажем і заробимо гроші на своєму…

Артем шкрябав потилицю. Хлопець, схоже, геть заплутався.

— То що, Деліріона насправді теж не буде?

Я зосереджено почухав підборіддя.

— Важко сказати. Гадаю, що ні. Все залежить від того, наскільки «розкрутиться» будівництво. Певна річ, для того, щоб ми могли крутнути свою аферу, будівничим доведеться закласти кілька фундаментів, можливо, навіть звести одну-дві будівлі. Треба, щоб громадськість переконалась: попри всю нереальність, складність та фантастичність проект почав рухатись. До того часу, поки вони зрозуміють, що затіяли, поки осягнуть реальний обсяг необхідних капіталовкладень, ми, не виходячи за рамки закону, знімемо, так би мовити, вершки і вшиємося геть, чувак!

Мій компаньйон довго мовчав, все ще сумніваючись. Небавом він знову причепився до мене з розпитуванням:

— А як ми зможемо вийти на конгресменів? Яким чином переконаємо їх, щоб вони проголосували за проект і виділили на нього фінансування?

— Частково самотужки — скористаємося нашою скороминущою славою, — а частково… кгм… за допомогою твоєї синьоокої подружки.

— Що ти маєш на увазі? — набундючився Артем.

— Ти добре знаєш, що я маю на увазі! З тієї сотні перуанських чоловіків, які трапились нам на шляху за останні кілька місяців, на Марусю не пускало слинки тільки троє: один був сліпим жебраком і зі зрозумілих причин не міг бачити всієї її кучерявої краси, другого збила вантажівка якраз тоді, коли він задивився на нашу красуню, тому він просто не встиг пустити слину, а третій був педиком і, по-моєму, кинув оком на тебе, Тьомо. Вона може вити з цих перуанців мотузки, як тільки їй заманеться, — Тьомик, погоджуючись, замислено кивнув, а я подумав, що не тільки з перуанців, — крім того, вона непогано знає іспанську, тому зможе уговкати чимало депутатів.

— Тільки не здумай сказати, що примушуватимеш її спати з ними! — позеленів від ревнощів мій компаньйон.

Я зітхнув і скорчив страждальницьку міну, неначе вчителька перед учнем, який уп’яте не може розказати завчений напам’ять алфавіт, щоразу збиваючись на літері «Д».

— Тьомо, ти вже мені пробач, але у тебе в голові, наче у Буратіно, — одна дубова стружка. Як ти міг про таке подумати? Ніхто не силуватиме Марусю до всяких аморальних актів. Невже ти не кумекаєш? Прихильність творців перуанських законів забезпечить не дівчина в їхньому ліжку, а лиш сподівання її в тому ліжку побачити! Вона мусить фліртувати з ними, обіцяючи туманну винагороду у випадку підтримки нашого законопроекту, і в жодному разі не йти на зближення. Зрозумів?

— Зрозумів… Проте ти ж сам колись казав, що, займаючись бізнесом, з державою краще не зв’язуватись.

На хвильку я зам’явся. Бісів Тьомик, вічно пхається, куди його не просять.

— Е-е-е… Я й нині не відхрещуюся від своїх слів. Але у цьому ділі ми співпрацюватимемо з перуанськими гілками влади лиш побіжно. У дійсності наш «вихлоп» напряму залежатиме тільки від нас, і справжнє діло розпочнеться тільки після прийняття законопроекту! Ми нічим не ризикуємо.

— Це займе чимало часу… — не переставав сумніватися Тьомик.

— Законопроект — так. Однак нам слід постаратись і чимшвидше вичавити перший транш асигнування, а далі — шуруватимемо самі.

Мій товариш закусив верхню губу і хвилину чи дві зосереджено її пережовував. Час від часу він підозріло глипав на мене, але так більше нічого й не сказав — схоже, всі аргументи «проти» вичерпалися.

— А тепер пішли, — рішуче підвівся я.

— Куди? — звів брови Тьомик, однак, не пручаючись, підхопився за мною.

— Не відкладатимемо діло до завтра й замовимо собі хороші ділові костюми. А ввечері не забудь розказати про все кучерявці. Тільки… тойво… не патякай лишнього.

Тьомик слухняно човгав за мною. За кілька хвилин ми взяли таксі і помчали в центр столиці, аби підібрати нормальний магазин чи салон пошиття ділового одягу.

— Слухай, Максе, я не певен, що Маруся погодиться, — заявив по дорозі Артем. — Ти ж знаєш, вона особлива…

— Особлива — це Анджеліна Джолі, а вона — така ж, як усі, — сухо обірвав його я. — Тьомо, це твої проблеми. Переконай її. Скажи: якщо вона хоче стати повноправною учасницею команди, то повинна без нарікань і зайвих запитань діяти в наших інтересах. Не хоче грати за правилами — нехай забирається під три чорти!

Я знав, що ризикую, адже, почувши ультиматум, Маруся почне упиратися. Ба більше, вона може спробувати контратакувати і налаштувати Тьомика проти мене. У той же час я розумів, що за останні кілька тижнів дещо змінилось у дівчині — вона прив’язалась до нашої компанії. Тому десь у глибині душі я був певен, що дівуля погодиться. Хоча б задля того, аби бути поряд з Тьомиком.

…Маруся посміхалась скептично, уперши кулачки в боки і переводячи погляд з Артема на мене і назад.

— Тільки навіжений і повністю пришелепуватий чувак ризикуватиме такою блискучою репутацією й чудовим іміджем, насмілившись привласнити державне асигнування, — розважливо проказала вона.

Я презирливо (хоча, мабуть, надто театрально) пирхнув.

Тьомик стояв трохи віддалік, наче боксерський рефері, не втручаючись у перебіг подій, однак готовий будь-якої миті вклинитись між мною та дівчиною.

— Поцупити казенні кошти — це надто примітивно, плоско й нехитро, — менторським тоном провадив я, — таке навіть найтупіший український депутат здужає. Крім того, як ти щойно правильно зауважила, красуне, провернувши цей фортель, ми з напарником навряд чи зможемо уникнути розслідування з боку перуанських фінансових та правоохоронних інституцій. Після такої, я не побоюсь цього слова, глупуватої афери, нам можна буде навіки забути про будь-який бізнес у Перу і лишиться тільки чимдуж ушиватися геть, стараючись не муляти нікому очі.

— Тоді для чого це все? Я сумніваюсь, що будівництво залізниці коли-небудь буде завершено, — логічно (аж надто, чорт забирай, логічно, як на кучеряву білявку) розвивала думку Маруся. — Перуанські міністри навіть приблизно не уявляють, в яку суму виллється даний проект і наскільки безглуздим він є в економічному плані…

— Попри це, — перериваю дівчину, — я навіть не думав торкатись до державних коштів!

Запала мовчанка.

— Ви щось приховуєте, — з притиском проказала вона. — Що саме?

Тьомик взяв мене під лікоть і, акуратно відвівши трохи вбік, прошепотів на вухо:

— Максе, давай їй все розкажемо, га? Все повністю. Бо вона мене задовбає!

— Чувак, це моя ідея, і я не збираюсь вводити в долю якесь кучеряве дівчисько тільки через те, що ти за нею сохнеш! — приглушено прошипів я.

— Я не сохну!

— Сохнеш! Крім того, чим менше вона знає, тим спокійніший я за результат. А раптом вона накоїть дурниць і напартачить? І взагалі, це погана прикмета…

Артем жалібно глипнув на мене і простогнав:

— Максе, вона мене з’їсть…

— Якщо ви не викладете все начистоту, я відмовляюсь вам допомагати, — звіддалік заявила Маруся, — я хочу бачити, скільки і на чому ми заробляємо.

Я насупився.

— Чувак, я добре її знаю, — белькотів Тьомик, схилившись наді мною, — повір, тобі краще усе розказати, не пручаючись. Інакше вона нізащо не згодиться підсобити…

— Ну добре, — зрештою здався я, скривившись від безвиході.

Потому ми випростались і повернулися назад до дівчини. Якийсь час я сердито сопів, але зрештою зібрався з силами і виклав усе начистоту.

— Все просто, — говорив я таким голосом, наче зачитував прощальне слово на похороні, — незадовго до початку лобіювання проекту швидкісної залізниці нам слід взяти якомога більший кредит у шведському банку «Nordea», після чого… скупити практично за безцінь всю землю довкола того місця, де згідно з проектом мають звести проміжну станцію. Щойно генеральний план Деліріона затвердять у перуанському Конгресі, ціни на землю виростуть і… — я затнувся, скосивши погляд на Тьомикову подругу.

— Я все зрозуміла, — підморгнувши, сказала вона, а потім додала, імітуючи Тьомика: — Класна ідея, чувак! Ха-ха!.. Коли мені починати?

Її надмірні веселощі чомусь страх як мене дратували. Разом з тим я розумів, що без дівулі мій план має значно слабші шанси на успіх.

— Завтра, — сухо відрубав я, — ти починаєш завтра. Спробуєш перечепитися з одним конгресменом у кав’ярні. Я знаю місце, куди він кожного полудня вибирається подудлити кави. Представишся секретарем Артема, пофліртуєш із ним і ніби між іншим розбовкаєш йому про проект. А далі дій по ситуації. Він мусить тобі повірити! Затямила?

Очі дівчини заіскрились азартом.

— Ага! — і вона знову нестримно розсміялась: — Це так захоплююче! Хі-хі!

Потяглись довгі тижні підготовки та лобіювання законопроекту.

У кулуарах перуанського парламенту точились затяті бої. Ансельмо Оделіс, наш найпалкіший прибічник, ревно відстоював проект, ведучи тяжкі переговори з різними фракціями й поступово схиляючи супротивників на свій бік. У той же час Маруся заходила з тилу і причаровувала своєю красою найбільш упертих та чесних депутатів.

Тим часом преса не дрімала. Перуанське суспільство сколихнулось, немов спляче містечко після потужного підземного поштовху. Всі тільки й балакали про фантастичний задум кебетливих заморських інженерів прокласти швидкісну залізницю між Лімою та Наскою, спорудивши десь у пустелі надсучасну проміжну станцію. Одні лаяли й на всі заставки критикували проект, інші захоплювались і підтримували його, називаючи мою навіжену ідею «перуанською новобудовою століття». У цілій країні не було жодного, хто б лишився байдужим.

Конгрес до внесеного на розгляд Ансельмо Оделісом проекту попервах поставився вельми недовірливо і підозріло. Втім, доблесний депутат не опускав рук, постійно вишукуючи все нові й нові докази здійсненності задуманого. З часом прихильників ідеї спорудити швидкісну колію і закласти в пустелі нове модерне містечко побільшало. Дехто спокусився можливістю урвати собі шматок майбутнього асигнування, когось обплутали чари Марусі, а проте були й такі, хто щиро вболівав за проект, твердо вірячи в те, що прокладення залізниці сприятиме припливу туристів і підніме міжнародний імідж країни.

Безперечно, була й опозиція. Найстаріші та найбільш досвідчені депутати відразу розкумекали, що з проектом щось нечисто. На всіх кутках вони горлали про те, що двійко європейських авантюристів збираються безсоромно пограбувати державу, що сам проект є химерним, темним і незрозумілим, що навіть у разі успішного завершення будівництва Деліріона та швидкісної залізниці Перуанська республіка ніколи не відіб’є вкладені у будівництво кошти. На шпальтах столичних газет зав’язалась несамовита дискусія поміж прибічниками та противниками проекту. Конгресмени поливали один одного лайном, витирали ноги об поплічників ворогуючої партії, згадували один одному давні кривди, від чого ще завзятіше лаяли опонентів. Певна річ, дійшло навіть до бійки в парламенті.

Поступово партія прихильників Деліріона почала брати гору. Ансельмо Оделіс аргументовано довів, що жоден іноземець ні за яких умов не зможе посягнути на державні кошти. Перуанський можновладець сипав витягами із законів, наводив у приклад силу-силенну комітетів та інституцій, котрі контролюватимуть використання коштів, називав абсурдом саму ідею розкрадання державного фінансування кимось із-за кордону.

— Врешті-решт, — докоряв опозиціонерам наш головний лобіст, — як можна зводити наклеп на таких високоморальних, культурних та інтелігентних сеньйорів, які самовіддано піклуються про благо нашої батьківщини і яких відзначив сам Президент республіки?!

Більшість опозиціонерів після таких разючих аргументів втрачала ґрунт під ногами, тушувалась і незабаром переходила на бік тих, хто підтримував проект.

Як тільки шалька терезів почала схилятись у наш бік, Тьомик вибив у своєму банку чималенький короткотерміновий кредит, після чого я миттю скупив усю землю на тому місці, де мав вирости діловий центр Деліріона (до цього моменту ми завбачливо не розголошували проектне розташування міста). Відтоді лишалося тільки чекати…

Два місяці запеклих обговорень тягнулися, наче роки. Та ось настав той знаменний день, коли мала вирішитись доля нашої авантюри, — день голосування. То був четвер, 13 серпня, самий розпал перуанської зими. Високо над головою нерухомо застиг попелясто-сірий непрозорий туман, який завше зависає над пустелею довкола Ліми протягом зимових місяців. У столиці стояла прохолодна погода, температура повітря (+14 °C) практично не мінялась протягом доби.

Поміркувавши, я вирішив не йти у день голосування до Конгресу. Напруження останніх місяців давалося взнаки. Пекельне хвилювання точило мене зсередини, неначе червяк, що виїдає серцевину яблука. Я боявся, що в залі засідань у мене просто поїде дах. Тож Артем, Маруся та сеньйор Ансельмо з самого ранку поїхали в парламент без мене.

До обіду я мучився на самоті в номері готелю, то нервово гортаючи ранкові газети, то бездумно витріщаючись у телевізор. Кілька разів я спробував заснути, однак бентежна дрож і блювотні приступи паніки примушували мене щоразу зриватись на ноги. Все пообіддя згаяв на безглузді перебіжки між вікном, звідкіля розкривався чарівливий вид на океан, та ванною кімнатою. Однак сувора краса холодних кам’яних пляжів зовсім не проймала мене. Я лиш кидався від кутка до кутка, то заклавши руки за спину, то стискаючи долонями скроні, що пульсували вогнем.

Увечері нервове напруження стало просто нестерпним. Я мусив постійно триматись за що-небудь, аби не дриґотіти. Мене нелюдськи нудило, зліва у грудях загусала кулька колючого болю, через що я почувався, немов поранений звір, якому між ребра встромили мисливського списа. Час від часу я падав навколішки і починав благати Всевишнього, щоб усе скінчилось швидше, нехай навіть поразкою, тільки б припинились ці немилосердні муки очікування!

О пів на першу ночі, коли я вже нависав над прірвою тотального безумства, немов справжнісінький псих лопочучи вголос всіляку маячню і мнучи у безпам’ятстві свій одяг, під подушкою пілікнув мобільний. Я стрепенувся. Дзвінок повторився. З моєї горлянки випорснув незрозумілий звук, схожий на притлумлене виття, а тоді, немов тигр, я стрибнув на ліжко. Долоні трусилися так, що попервах я не міг втрапити пальцем на потрібну кнопку. Зрештою я все ж спромігся прийняти виклик і притулив мобілку до вуха.

Кілька секунд я розрізняв лиш скрегіт та незрозуміле шерхотіння. Затим до мене донісся заливистий сміх Марусі, безладне, але розкотисте плескання рук і численні вітальні вигуки. На фоні цього віддаленого гамору несподівано виокремився голос мого напарника, який несамовито горлав невідь-кому українською:

— Шампанського! Дайте мені шампанського! Йолки- палки, я вас люблю, мої славні перуанські бурундучки! Я знав, що ви зробите мене мультимільйонером! — а тоді після секундної паузи: — Подзвоніть Максу! Наберіть хто-небудь цього паразита і скажіть йому, що він — геній!

Потому всі звуки перекрив плаский і холодний голос, що зазвучав прямо у трубці. То був Ансельмо Оделіс. Чоловік, певно, теж добряче перенервував, через що спершу прокашлявся і лиш потім стримано проказав:

— Прийміть мої вітання, сеньйоре. Ми перемогли: 64 голоси, при необхідних 61…

Хвиля лоскітливого тепла прокотилась усім моїм тілом. Так, наче в одну мить мене занурили в теплу ароматичну ванну з чебрецем. Я нічого не відповів, відключив телефон, тремтячими руками вкинув до рота п’ять таблеток валер’янки і впав на ліжко, відчуваючи, як шалено стукочеться серце об груднину.

Наступного ранку проголосований законопроект підписав Президент республіки, таким чином надавши йому сили закону. Документ обумовлював початок проектних робіт по будівництву швидкісної залізниці між Лімою та Наскою і розробку генплану Деліріона. Конгресмени також затвердили перший транш асигнування у розмірі 200 000 USD. Обсяг подальших інвестицій, зазначалось у документі, буде визначено після завершення ескізного проектування.

Звістка про виділення фінансування миттю облетіла Перу. Орда столичних ділків кинулася шукати власників земельних наділів, де планувалось збудувати Деліріон. Коли інформація про господарів землі набула розголосу, всі відразу зрозуміли мою з Тьомиком зацікавленість у проекті. А проте ніхто нас уже не критикував. Нам вдалося проштовхнути через Конгрес проект, який, поза всяким сумнівом, дозволить цілому ряду компаній «доїти» республіканську казну протягом років, а тому ніхто особливо не переймався тим, скільки ми самі заробимо, перепродуючи землю.

Через двадцять чотири години після опублікування прийнятої постанови мій телефон аж плавився від дзвінків. Один за одним переді мною вирисовувалися проекти елітних готелів, дорогих ресторанів, новітніх висотних будинків, торговельних центрів та офісів. Ціни на земельні наділи зірвались з цепу і помчали угору, наче ракети після вдалого старту, однак… землю не поспішали купувати. Справа в тому, що двісті тисяч американських доларів — насправді не така вже й велика сума для такого масштабного будівництва, а тому, поки не почнуться реальні роботи, ніхто не мав ані найменшого бажання ризикувати, вкладаючи значні кошти у такий фантастичний і химерний проект…

За кілька днів я, Тьомик та Маруся зібрались у номері готелю на нараду. Окрім нас, у кімнаті сиділо двоє запрацьованих і тупуватих на вигляд перуанських чоловіків. Звали їх Дженаро Модесто та Мауріціо Хернен, і це я привів їх з собою.

— Радіти нам рано, — стримано почав я. — Ми виграли бій, однак війна все ще триває. Як ви розумієте, нам потрібно щонайшвидше відбити свої бабки, аби повернути кредит.

— Хіба землю не розкуповують? — поцікавилась білявка, тримаючи в руці яблуко і наче роздумуючи, їсти його чи ні.

— За вчорашній день я відповів на півсотні дзвінків. Усі телефонують, цікавляться, однак ніхто поки ще не попросив підготувати йому договір купівлі-продажу.

Артем безтурботно хмикнув, сліпо вірячи у мою щасливу зірку:

— Розказуй, що ти надумав, Максе.

— Ми можемо посивіти, дожидаючись початку прокладання залізниці, — розважливо мовив я, як завше сповнений відчуття власної вищості. — А тому нам слід самим почати будівництво Деліріона, тим самим подавши приклад іншим.

— Почати будувати місто?! — в один голос вигукнули мій напарник і його подруга.

— Так, — підтвердив я, — для початку наймемо кілька бригад копачів і почнемо рити ями під фундаменти головного кварталу. Насправді ми лиш імітуватимемо спорудження міста. Все, що від нас вимагається, — це здійняти типовий для всіх будівельних майданчиків рейвах та шарварок, створюючи видимість запеклих робіт, — я замовк на мить і продовжив уже іспанською, сівши впівоберта до перуанців: — Я взяв на роботу ось цих двох досвідчених і висококваліфікованих бригадирів. Познайомтесь: їх звуть Дженаро Модесто та Мауріціо Хернен, і вони допомагатимуть нам на будівництві.

Опецькуваті мужички ніяково підвелись і вклонилися.

— Слухай, чувак, — стурбовано перебив мене Тьомик українською, — а за чиї гроші ми наймемо бригади? Ми ж усе до копійки вгатили в землю під Деліріоном.

— За державні! — задоволений власною винахідливістю, випалив я. — Ми виплачуватимемо зарплатню робітникам з державного асигнування. Хіба це не справедливо? Потому, щойно столичні будівельні корпорації пересвідчаться, що будівництво почалось, ми «сплавляємо» всі наділи по найвищій ціні і мерщій драпаємо куди-небудь у гори до Чилі чи в Аргентину.

— Бачиш? — мій товариш штрикнув білявку під бік і з гордістю показав на мене. — Він просто гуру в великому бізнесі.

— Отож ми з тобою, Тьомо, вирушаємо в пустелю і починаємо роботи, — підводжу підсумок, — а ти, Марусько, лишаєшся в Лімі і сповіщатимеш мене про всі перипетії під час виділення коштів, підозрюю, це може зайняти трохи часу. Питання є?

— Питань нема! — хвацько рубонув мій напарник.

— Тоді до праці! Наші мільйони чекають на нас!

Я по-діловому потиснув дівчині руку, Тьомик пристрасно її обійняв і чмокнув, і ми розійшлись, аби довести до логічного кінця мою конгеніальну аферу.

Рано вранці наступного дня Дженаро, Мауріціо, Артем та я на старенькому джипі «Suzuki» об’їжджали хутори довкола Деліріона, наймаючи копачів. Як це не прикро, але грошей у нас не було ні копійки — заледве вистачило на бензин. Відповідно — завдатків ми не давали. Втім, чутки про «новобудову століття» напрочуд швидко докотились навіть у таку глушину, як пустеля Наска: довколишні селяни пронюхали, що фінансування уже схвалено Конгресом, а тому з легкістю вірили нам на слово, погоджуючись почати працювати без авансу. Свою роль відіграв також той факт, що можливість заробити добрі гроші у цих місцях трапляється ой як не часто, тож мені практично не доводилось користуватися власним красномовством, аби рекрутувати найбільш витривалих перуанців.

Через два дні ми набрали достатньо людей і сформували шість бригад, кожна з яких налічувала по 16–20 робітників. Опісля Тьомика офіційно представили всім у якості головного архітектора Деліріона, а Дженаро Модесто та Мауріціо Хернена привселюдно назначили його заступниками. Наші польові бригадири, як і решта перуанців, поки що служили за «спасибі». Щоправда, поділивши між собою робітників, вони з гордістю усвідомили, що у підпорядкуванні кожного з них знаходиться аж по півсотні людей, а тому на перших порах навіть не заїкалися про платню.

Вже наступного ранку наша хвацька будівельна ватага взялася до праці. На ділянці, котру відвели під діловий центр Деліріона, я власноруч розмітив кілька головних будівель згідно із затвердженим конгресменами генпланом. Затим ми притарабанили з найближчого села пузатого католицького священика і здійснили коротеньку церемонію «відкриття і заснування міста», під час якої я, як неофіційний представник влади, виголосив шпарку промову. І тоді — робота закипіла!

Того ж дня від Марусі надійшло перше смс- повідомлення:

«Асигнування виділили. Конгрес формує комісію, яка контролюватиме розподіл коштів».

Я, не зволікаючи, відгукнувся:

«Чудово! Тримай нас у курсі подій. Дай знати, як тільки можна буде отримати гроші на фундаменти Деліріона. Ми почали роботи. Селюки поки що копають за „спасибі“:)».

У договорах, які ми пропонували всім найманим робітникам, значилося, що оплата праці проводитиметься щотижня відповідно до об’єму закінчених робіт. Крім того, ми зобов’язувались забезпечувати перуанців триразовим харчуванням та дахом над головою. Облаштувати поганенький табір для копачів ми з напарником ще подужали, вибехкавши його власноруч зі старих залізничних вагонів та різних підручних матеріалів, а от із харчуванням вийшло складніше. Грошей на закупівлю продуктів просто не було. Якщо не рахувати знаменитої повісті про ватагу голодних євреїв, котрі сорок років без діла вешталися Аравійською пустелею, світова історія не знає випадків, коли хто-небудь зміг би з нічого наситити ораву чисельністю у двісті чоловік посеред справдешньої пустелі.

Хай там як, на перших порах навіть це питання вдалося з легкістю вирішити. Я виступив перед селянами з доповіддю, ще раз роз’яснивши, що асигнування поки що не надійшло зі столиці, проте гроші мають нагрянути з дня на день. Я попрохав їх на даному етапі робіт брати харчування із власних домівок або ж скинутись гуртом, закупити достатньо продуктів і вибрати з-поміж себе постійних кухарів. Я пишномовно пообіцяв компенсувати ці малоприємні і незаплановані витрати хорошою надбавкою до зарплатні. Копачі порадились поміж собою і, певна річ, відповіли згодою. Робота тривала!

Незабаром від Марусі прийшло нове, щоправда, цього разу не вельми втішне повідомлення, в якому йшлося про затримку з виплатами.

«Максе, привіт! Конгрес надумав заснувати державне акціонерне товариство — „Ferrocarril Delirion Pacifico Inc.“[35], яке опікуватиметься будівництвом Всі питання, що стосуються Деліріона чи залізниці, віднині вирішуватимуться не напряму з підрядчиками, а тільки через цю організацію».

«Коли будуть гроші?» — нетерпляче відстукав я по клавішах.

Через кілька хвилин телефон пікнув, оповістивши мене, що надійшла відповідь.

«Я говорила з новопризначеними директорами. Просять почекати. Кажуть, що зараз облаштовують офіс. Коли заведуть бухгалтерію, обіцяють відразу заплатити».

Цілих три дні наша білявка не відправляла жодної звісточки…

Добігав до кінця другий тиждень відтоді, як почалось риття ровів під фундаменти. Перуанці ремствували, але поки що терпляче копалися в землі. Кілька разів робітники посилали до мене делегатів, котрі понуро скаржилися на безгрошів’я і випрохували заплатити їм хоч що-небудь, однак я щоразу уламував їх ще трохи почекати, пред’являючи для певності цілу купу завірених державними печатями паперів.

— Для хвилювань немає абсолютно ніяких підстав, — запевняв я, — гроші от-от надійдуть.

Врешті-решт я не втерпів і черкнув кучерявці першим:

«Марусько, чому мовчиш?! Які новини?»

Дівчина відписала не відразу.

«Поки що ніяких. Триває звичайна канцелярська тяганина. Обіцяють, що гроші надійдуть з дня на день».

«До біса цих бюрократів. Спробуй напряму через банк. Ми ж не вимагаємо нічого незаконного!»

«Як ти це уявляєш: напряму через банк?!!»

Я розсердився:

«Не знаю! Вигадай що-небудь! Спробуй нарити компромат на якогось клерка із банку й „розкрути“ його».

В напруженому очікуванні минув ще один тиждень. Я силкувався не виходити з бригадирського вагончика без нагальної на те потреби, оскільки повсюди наражався на голодні й розлючені погляди копачів, котрі не віщували нічого хорошого. Перуанці щодень більше знесилювались, виснажувались, усихали, а разом з утомою розпалювалися їхня злоба та роздратованість. У таборі почастішали бійки та дрібні крадіжки. Їжа гіршала — селяни просто шкодували гроші на закупівлю нормальних харчів.

На двадцять другий день перуанці не витерпіли і оголосили страйк, відмовляючись копати далі, якщо їм негайно не сплатять усе до копійки. На той час ми з Тьомиком заборгували їм трохи більше дванадцяти тисяч доларів (враховуючи обіцяну компенсацію за триразове харчування). Я не на жарт розтривожився, побоюючись, що інформація про заколот може просочитись у столицю, а це, по суті, означало б крах нашого плану по продажу землі. Довелось добрих дві години розпинатись перед селюками, закликавши на допомогу все своє красномовство, і переконувати їх вийти на роботу. Лиш обіцянка надалі платити вдвічі більше за кожен викопаний куб землі дозволила зам’яти інцидент і примусити перуанців поновити земляні роботи.

…Цілу годину після своєї блискучої промови я очунював у затінку за задньою стіною бригадирського вагончика, потягуючи віскі з фляжки на поясі. І саме в той момент, коли я майже прийшов до тями, зі столиці привалила звістка, котра остаточно доконала мене:

«Гроші зникли!!! — писала Маруся. — Максе, приїжджай негайно!»

І це було саме те, чого я найбільше боявся, — те, про що я потай роздумував уже не перший день, однак не наважувався собі в цьому відверто признатись.

— Завтра я відбуваю до столиці, — похмуро повідомив товаришеві, показавши йому Марусине смс.

Мій напарник зблід.

— Чувак, а що мені робити?

Я здригнувся, безрадісно пробігши поглядом по вервечці похнюплених копачів, які трохи віддалік за спиною мого напарника вельми неохоче тюпали до ям.

— Не припиняй роботи. Що б не трапилось, селюки повинні копати. Якщо який-небудь агент зі столиці пронюхає, що на будівельному майданчику почалися проблеми і спорудження Деліріона припинилось, по суті, так і не розпочавшись, це розжене всіх інвесторів. Жодна будівельна компанія не ризикне вкладати гроші в цей проект, і ми… ми тоді вилетимо в трубу, чувак…

При цих словах мій компаньйон побілів ще дужче…

На світанні наступного дня, стараючись не привертати нічиєї уваги, я вислизнув із табору і чимдуж помчав до траси — ловити попутку до найближчого села, в якому зможу пересісти на рейсовий автобус до Ліми.

У цей час шість бригад робітників, поки що не отримавши від нас ні сентимо, тихо скімлячи й нарікаючи, докопували яму під двадцять шостий фундамент…

— Ти порадив мені витиснути зарплатню для ваших копачів напряму через банк, і я вирішила спробувати, — пояснювала Маруся, поквапливо тупцяючи слідом за мною по людному проспекті в центрі Ліми.

Я уважно слухав її, похмуро встромивши руки в кишені, від нетерплячки постійно вириваючись на крок уперед. Від незвички елегантні лаковані туфлі видавалися мені витонченими апаратами для тортур (останні кілька тижнів я ходив у звичайнісіньких шльопках). Цокання підборів на колоніальній бруківці також дратувало. Мені повсякчас здавалося, що на мене витріщаються всі пішоходи на вулиці.

— Я вишукала одного слинявого клерка і без особливих проблем заморочила йому голову, розказуючи про те, як втомилась від перуанської бюрократії, натякала, що він може ощасливити мене, хоч якось підсобивши з виділенням коштів на фундаменти. Ну він і ощасливив… — захекавшись, лопотіла дівчина. — Найперше, що мені вдалося дізнатись: асигнування у повному обсязі практично відразу після резолюції Конгресу надійшло на рахунок у банку. Гроші, певна річ, належали державі й мали конкретне цільове призначення, а тому банк міг видавати їх винятково на покриття витрат, пов’язаних з проектом залізниці чи Деліріона. Керівництво банку навіть призначило спеціального комісара, котрий мав незалежно від можновладців слідкувати за використанням коштів. А проте за кілька днів надійшов урядовий указ про заснування акціонерного товариства «Ferrocarril Delirion Pacifico», і гроші на деякий час заморозили. Після того, як усі формальності владнали, раді директорів банку звеліли негайно перевести всю виділену казначейством суму на рахунок новоствореної корпорації, що й було беззаперечно виконано. Після цього… кошти просто щезли!

Я скреготнув зубами, однак продовжував протовплюватися вперед, розсуваючи ліктями численних туристів та столичних перуанців, котрі прогулювались на сонечку. Маруся зарум’янилася від швидкої ходьби та нервової напруги й виглядала розгубленою. Вона гадала, що вчинила щось не так, і через те, либонь, дуже боялася моєї реакції. Я проте чудово розумів, що цього разу кучерява красуня абсолютно ні в чому не винна.

— Клерк запевняв, що асигнування, щойно потрапивши на розрахунковий рахунок «Ferrocarril Delirion Pacifico», миттєво кудись випарувалось, — винувато лопотіла дівчина, — у той же час чоловік ручався, що його банк до цього не причетний.

— Професіонали… — журно видихнув я, змішавши у голосі безмежне розчарування з глибоко прихованим захопленням і тихою заздрістю.

— Хто професіонали?

Я зморщив носа, грубувато штовхнувши плечем чергового роззяву:

— Не зважай… У тебе все?

Ми швидкими темпами проминули Палац архієпископа, президентську резиденцію, що підпирала головну площу столиці, затим собор Сан-Франциско і вступили в ділову частину міста.

— Ні, не все, — неохоче мовила Маруся. — Я попхалась з претензіями до директорів «Ferrocarril Delirion Pacifico»…

— Не треба було, — коротко й жорстко обірвав її я.

Дівчина виклично тріпнула кучериками, певно, наміряючись задерикувато спитати «чому?», однак тут-таки знітилась і опустила голову. Неприємні спогади й пекуча образа, що важкою грудкою зачаїлися під її серцем після останніх відвідин офісу «Ferrocarril Inc.», краще за будь-які слова посвідчували мою правоту. Бідна Маруся зашарілася так, що червоні плями з щічок поповзли аж на шию.

— Зі мною повелися дуже грубо, — зціпивши зуби, просичала кучерявка.

Я індиферентно знизав плечима. Я знав уже достатньо, аби уявити собі, хто займає посади директорів у «Ferrocarril Delirion Pacifico». То був точно не її рівень. Я мав підозру, що навіть я — бувалий і стріляний авантюрист — до того рівня не дотягую.

Зрештою ми зупинилися.

— Це тут? — пробасив я. Щоправда, питання було зайвим, оскільки прямо над моєю головою ряхтіла золотом широченна вивіска, на якій великими рельєфними літерами проступало: «FERROCARRIL DELIRION PACIFICO Inc.».

Білявка мотнула голівкою.

— Що ти збираєшся робити? — схвильовано запитала вона.

— Піду туди, — я обвів пересохлі губи язиком і додав: — Сам.

— Я можу тобі допомогти?

— У тебе є пістолет?

— Е-е-е… Ні.

— Тоді, на жаль, не можеш…

Абияк наладивши краватку, я вступив усередину офісу. Сексапільна дівчина-секретарка вмить опинилася поруч і поцікавилась, чим може мені допомогти. Я подав їй свою візитку і терпким голосом сказав, що мені конче необхідно зустрітися з директором.

Очікувати довелося не довго. За кілька хвилин та ж сама апетитна брюнетка відвела мене в дорого обставлений кабінет, посеред якого на височенному, наче царський трон, кріслі сидів лукавий і шельмуватий на вид перуанець років сорока. Як і більшість південноамериканців, він був невисоким на зріст, а через чудну неохайну зачіску чимось скидався на виваляного в пилюці горобця.

— Я — Емеріко Освальдес, директор, — пишно представився він.

— А я той, хто дав вам можливість стати директором, — задиристо парирував я.

— Пф-ф… Я знаю, хто ви. Не треба патетики і кучерявих слів.

— Я прийшов за грішми, — відразу переходжу до справи, — мені потрібно, щоб ваша компанія видала кошти на зарплатню моїм робітниками, які вже кілька тижнів працюють на спорудженні фундаментів Деліріона.

— Ем-м… А про які гроші ви говорите? На даний момент у «Ferrocarril Delirion Pacifico» немає вільних коштів на будівництво.

— А як же півмільйона нуебо солів, виділені вам Конгресом?!

Емеріко Освальдес чуйно посміхнувся і м’яко прохурчав:

— Вони пішли на покриття поточних витрат, мій любий сеньйоре. Я орендував цей вишуканий офіс, винайняв штат висококваліфікованих менеджерів, закупив двійко службових седанів… Крім того, слід було віддячити деяким нашим друзям у парламенті, які щиро й палко підтримували проект…

— Не кажіть дурниць! Я сам зробив усе, аби проштовхнути законопроект, а тому чудово знаю, кому й за що слід дякувати!

— Шановний, не корчте із себе наївного дурника! — підвищив голос перуанець. — Ви що, сподівались побудувати чотирьохсоткілометрову hitech-залізницю за двісті тисяч доларів?

— Ні, — я намагався зберігати спокій. — Однак за цих двісті тисяч її можна було хоча б почати будувати!

Ділок роздратовано прицмокнув язиком.

— Друже мій, давайте говорити відверто. Я чудово тямлю, хто ви такий; у свою чергу ви чудово розумієте, що я за птаха. Я також добре проінформований про те, кому належить земля під Деліріоном, але — зауважте! — не пхаю в це свого носа! А тому, будьте ласкаві, не пхайте й ви свого куди не треба.

Я помаленьку починав заводитись, однак з останніх сил вдавав із себе клаповуху овечку, воліючи раніше часу не сполохати опецькуватого директора.

— Сеньйоре Освальдес, смію нагадати вам, що гроші, які ви загарбали до рук, саме я і ніхто інший вибив у Конгресу. Вам не здається, що я маю право голосу? Я маю право розпоряджатися хоч якою-небудь часткою асигнування! Тим більше, що я збирався пустити ці кошти на реальні роботи, які б імітували початок будівництва…

Раптом я заткнувся, второпавши, що брякнув лишнього. Одначе слово — не горобець… Однієї фрази було предосить, щоб Емеріко Освальдес мене розкусив. Миттєво до шахрая дійшло: по-перше, не почавши будівництва, я не зможу спродати земельні паї, а по-друге… якщо я приперся до нього виканючувати такий мізер, як зарплатня копачам, значить, грошей у мене немає, я на нулі, і відповідно, вся моя афера опинилась під загрозою зриву. Обличчя Емеріко покраяла безжальна усмішка, і він, знущаючись, проказав солодкавим голосочком:

— Якщо ви хочете мати право голосу, мій любий сеньйоре, треба всього лиш стати пайовиком компанії! Вносьте свій капітал — ми будемо цьому тільки раді! Частина вкладених вами коштів відразу піде на оплату праці ва…

— Перестаньте! — гаркнув я.

— Ні, це ви перестаньте! — імітуючи мій акцент, верескнув перуанський аферист. — Кретин! Грошей, виділених на проект, тобі нізащо не отримати. Їх просто нема! Ха-ха-ха! Їх давно уже розтягли і поділили!

Я скипів і засичав:

— Ах ти ж гнидо! Страус ти, бляха, доморощений! Повтори, як ти мене назвав, і я тобі зараз все пір’ячко із задниці повискубую! Я натовчу твій дзьобик так, що з нього ще довго не вилітатиме отаке паскудство!

— Ти — кретин! Ти тупоголовий європейський слинтяй, який навіть…

Зненацька перуанець замовк, підмітивши переможний вогник у моїх очах. До цього моменту директор почував себе в абсолютній безпеці. Він знав: навіть довідавшись про те, що гроші розікрали, я нізащо не звернусь по допомогу до поліції, оскільки сам по вуха вплутаний в цю аферу. (Щоправда, він не здогадувався, що задовго до того, як переступив поріг «Ferrocarril Delirion Pacifico», я розумів: урядових коштів мені не бачити як власних вух.) У той момент, коли Емеріко Освальдес обірвав свою останню фразу на півслові, аферист неждано-негадано збагнув, що і він зі свого боку теж ніколи не ризикне заявити на мене копам, хай що я учиню із ним самим чи з його компанією.

— Сеньйоре, я мав на увазі зовсім не те… — пробелькотів він, нібито збираючись просити вибачення, проте було вже пізно.

Я схопив до рук мармурову підставку для чорнильних ручок, скочив через стіл і з льоту зацідив сеньйору директору прямо в писок. Емеріко заверещав і випав з крісла на підлогу. Я завалився на нього згори і почав гамселити бідолашного гендляра кулаками, час від часу для посилення виховного ефекту хапаючи до рук усілякі підручні засоби. Тримаючи бусурмана за волосся, я гепав його шухлядами, молотив печатками і лупцював різним канцелярським начинням. Затим я розламав об його спину всі крісла, що стояли в кімнаті, а на завершення — позривав штори з усіх вікон і помочився в один із вазонів на підвіконні. Потому, задоволений собою, поправив краватку і з переможним виглядом залишив офіс.

Маруся чекала на вулиці коло дверей. Підскочила до мене і зазирнула в очі.

— Проблема вирішена, — коротко відповів я на її німе запитання, викидаючи в смітник ріденький пучок директорського волосся, що пристав до моїх рук.

— А гроші? — перепитала дівчина, не зрозумівши загадкових деркотливих ноток у моєму голосі і гарячкового глянцю в очах.

Я недбало від неї відмахнувся:

— Асигнування уже давним-давно «проїли», подруго…

Кучерявка похнюпилась. Помітивши кров на кісточках моїх пальців, вона все розкумекала. Я тим часом підбіг до бровки тротуару і намагався піймати таксі.

— Що далі? — кволим голосом промурмотала білявка з-за моєї спини.

Я поспішав, міркуючи про те, що наш колосальний борг перед шведським банком, наша нерозпродана земля в пустелі Наска, яка має всі шанси лишитися нашою довіку, — на даний момент лиш не варті уваги дрібниці. Головне нині — це…

— Треба попередити Тьомика, — насупившись, відказав я.

— Про що попередити? — пополотніла дівчина.

Я знову лиш невиразно змахнув рукою, мовляв, відчепись.

— Я з тобою! — крикнула вона.

— Ні! Тобі краще лишитися тут!

Відтак я заскочив у таксі, хряснув дверцятами і чимдуж полетів на автостанцію.

Прямуючи до Cruz del Sur, столичного вокзалу, звідки відправлялись регулярні автобусні рейси у напрямку містечка Наски, я кілька разів телефонував Артемові по мобільному, однак мій напарник не брав трубку. Через це всю дорогу, трясучись на останньому сидінні більш-менш комфортного автобусика компанії «Cetur», я задихався від чорної й неспокійної каламуті, яка розпирала легені і неприємно булькала в животі.

Через три з половиною години, прибувши в напівпорожній виселок, найближчий до будівельного майданчика, я найняв місцевого аборигена з мотоциклом і помчав на всіх парах у напрямку Деліріона.

Близився вечір. Невдовзі я наказав імпровізованому таксисту загальмувати в тому місці на ґрунтовці, звідки до площадки, де проходили земельні роботи, лишалося три з половиною кілометри. Дороги тут ще не проклали, і відстань треба було подолати пішки.

Несамовито хакаючи, хлипаючи і притримуючись рукою за серце, я гнав пустелею. Зненацька щось вельми незвичне у повітрі над плато привернуло мою увагу і примусило різко вповільнитись. Удалині, приблизно на півдорозі між майбутнім центром Деліріона та крутобоким плато на сході, застиг вертикальний стовп — чи то димок, чи то порохнява, здійнята невідомим транспортним засобом. Чисте, мов щойно помите лобове скло автомобіля, блідо-блакитне небо перекреслювала тонка цівка, котра, неначе хвіст комети, ширшала і роздавалась догори, поволі розчиняючись у височині.

Ще з тих часів, коли ми з напарником швендяли пустелею, піддивляючись краще місце для перших фундаментів, я постійно тягав із собою добротний морський бінокль. Відтак я приклав апарат до очей і обстежив загадкову хмару, що, наче смерч, спиналась над пустинею. Навівши різкість, я переконався, що то був не дим, а звичайнісінька пилюка: якийсь дивакуватий суб’єкт із шаленою швидкістю мчав пустелею, віддаляючись від Деліріона і наближаючись до гір.

В пустелі ніщо не випадково… У місці, де не буває опадів, де практично немає вітру та хмар, протягом століть нічого не відбувається й нічого не змінюється. Абсолютно нічого. Ви можете надряпати хрестик де-небудь на бурій поверхні бездушного плато, і будьте певні, ваша відмітка лишатиметься незмінною протягом століть. Пустеля Наска — це не те місце, де стовп куряви може виникнути сам по собі, без серйозної на те причини. Тож я насторожився і стишив ходу. Несподівано до моїх вух долинув нелюдський вереск. Крик доносився звідкись від табору: хтось горлав так, наче його розпеченим залізом по одному місцю гладили. Кілька разів відчайдушний репет раптово переривався і зачинався знову, поки зрештою не затих остаточно.

Ретельно обміркувавши ситуацію, я вирішив вжити додаткових заходів безпеки і підійти до Деліріона не з півдня, по головному тракту, а із заходу, скрадаючись поміж вапнякових пагорбів, що підступали до табірних бараків. Загадковий стовп куряви, а тепер ще ось цей моторошний крик — це вже занадто. Кажу ж, у пустелі ніщо не трапляється просто так — і надмірна осторога ніколи не буває зайвою.

Через п’ятнадцять хвилин я заліг поміж ріденьких кущиків на одному з пагорбків за будівельним майданчиком. Бівуак простягався переді мною, мов на долоні. Сонце світило в спину, а тому весь табір чудово проглядався. Прямо біля підніжжя пагорба стояли житлові бараки та вагончики бригадирів, далі височів склад з інструментами та обладнанням, а за складом починалась ґрунтова дорога, що вела до двадцяти шести глибоченних ям, котрі, немов великі замурзані роти, чорніли вдалині, позначаючи центр «міста майбутнього». Навіть з такої відстані було помітно, що ями пустували — на площадці ніхто не працював. «Схоже, почався новий страйк», — зміркував я.

Небавом я знову прикипів до бінокля. Перше, що впало в очі: в усіх без винятку автомобілів у таборі хтось попроколював шини. Більше того, на землі біля кожної машини розпливались темні вологі кола, і я здогадався, що цей хтось не полінувався і злив з бензобаків пальне… У пустелі ніщо не буває просто так…

А тоді я помітив, що на стіні недбало сколоченого бараку, в якому ночували копачі, висить Дженаро Модесто, перший помічник головного інженера. Бідолашка теліпається, підвішений за руки на одній з балок перекриття, та ще й зі спущеними штанами. З боків коло нього стоять двоє кремезних копачів з вигинистими лозиняками в руках і по черзі шмагають бідолашного бригадира по попі. Наче першокласника, чесне слово. Знеможений ганебним лупцюванням, перший помічник головного інженера навіть не кричав. Лиш зрідка, коли його обличчя ненароком розверталося в мій бік, я бачив, що по очах бідолашки котяться великі сльози. На той час, коли я зайняв свій спостережний пункт, багатостраждальна попа Дженаро Модесто набула непристойно бордового кольору.

Я відвів бінокль трохи вбік. Другий Тьомиків заступник, Мауріціо Хернен, стояв посеред майданчика, важко схиливши голову над сталевою діжкою з водою. Він був увесь мокрий. Хлопець щось говорив, ображено кривлячи губи (певно, лаявся), важко дихав і подеколи відпльовувався. Очевидно, то саме він так страшно верещав, висловлюючи рішучу незгоду з діями розлючених пролетарів, які (як я здогадався) пхали в діжку його стражденну бригадирську голівоньку.

Поки я оце розмірковував, до Мауріціо надбігли кілька робітників з підозрілими відрами та драними віниками в руках. Намочивши деркачі в цеберках, трударі взялися старанно шмарувати молодого бригадира якоюсь чорною клейкуватою субстанцією. У мене аж щелепа відвисла від здивування, адже такого я ще ніколи до цього не бачив. Мауріціо тим часом кволо відбивався. У той же час від бараків уже поспішали інші копачі, на ходу патраючи принесені з дому подушки і вигрібаючи з них білосніжне пір’я. Аж тоді я втямив, що відбувається… Через кілька хвилин Мауріціо Хернена за всіма канонами класичної американської літератури нещадно вимазали дьогтем і виваляли в пір’ї. Затим, під переможне улюлюкання юрби, сіромаху всадовили на стільчик, здійняли над головами і тричі переможно пронесли круг табору. Красиве було видовище, що там казати…

Намагаючись вгамувати тремтіння долонь, я продовжив обстежувати табір. Якоїсь миті мою увагу привернув якийсь рух у невисокій, але густій траві на одному з пагорбів, що обступали дорогу, котра сполучала будівельну площадку і бараки. Саме цим шляхом я мусив би повертатись з поїздки до столиці, якби не помітив загадковий димок і не почув, як кричить Мауріціо. Навівши різкість, я спрямував скельця на пригірок. Тут-таки колючий клубок жаху перечавив мені горлянку: на обох пагорбах причаїлася ціла дюжина робітників, озброєних битками, ломами та ножами, причому один з них тримав напоготові великого сірого мішка з грубої тканини. Всі вони затаїлися, спрямувавши погляди на заїжджену ґрунтовку, що тяглася повз розкопані ями для фундаментів, терпляче чекаючи на появу… на появу мене… Ураз я зрозумів, кого бачив далеко на горизонті при наближенні до ровів Деліріона. Не відриваючи бінокля від очей, я різко повернув обличчя праворуч, — загадковий спринтер уже майже добіг до перших скелястих відрогів на сході, — а тоді щосили загорлав:

— Тьомо, трясця твоїй матері, почекай мене-е-е!!!

І помчав слідом за напарником.

Мораль цієї історії проста: заклинаю вас, панове, ніколи не починайте махлювань і крутеликів з державою! Не слід переоцінювати свої сили і починати «мутити» щось проти урядовців та чиновників. Яким би розумником ви не були, владні акули зжеруть вас разом із тельбухами й навіть не подавляться. Якщо ви спритний, меткий і вигадливий аферист, краще найміться на держслужбу — з часом наберетесь досвіду, станете лепським службовцем і заживете пристойним життям…

10 липня, 1—16, 25–30 серпня 2010 // Київ, Рівне