Навіжені в Перу

Антитерористична операція, або Як ми з Тьомиком стали національними героями Перу

— Максе, ти, головне, не хвилюйся, — почав Тьомик.

А як я можу не хвилюватися, коли з цієї фрази завжди починаються всі мої найбільші проблеми?

У коридорі за ґратами переступала з ноги на ногу Маруся. Одного разу вона вже приходила нас провідувати — розказувала про те, що підшукала найкращого адвоката на цілу республіку, просила триматись, запевняючи, що все скоро скінчиться. Цього разу вся її постать випромінювала якесь неприродне напруження.

Я всівся на нарах, поправив прим’яте після сну волосся і вп’явся сердитим поглядом в обличчя напарника:

— Викладай, що сталося.

— Поки ти спав, мене забрали на допит, — продовжив Артем, інстинктивно відсуваючись від мене на протилежний краєчок лави і зиркаючи на дівулю за ґратами. — Одначе насправді мене не допитували. Натомість запропонували розказати все начистоту про викрадення Джумбо, підписати зізнання у скоєному злочині і… і ще дещо. Прокурор зі свого боку, мотивуючи свою позицію тим, що слону не було завдано шкоди, зобов’язався звести покарання до мінімуму, можливо навіть, повністю зняти звинувачення, — Тьомик помітно нервував, раз за разом змахуючи з лоба краплини холодного поту. — І я погодився, Максе… Я цілком і повністю визнав нашу вину, після чого ми підписали мирову угоду з перуанським урядом.

Знаючи свого напарника, я не поспішав виявляти радощів.

— І що тепер? — питаю і підсуваюсь ближче до нього.

— Хороші новини: нас не віддадуть до суду і дуже скоро відпустять. Жодних звинувачень, штрафів чи переслідування. Прокуратура республіки також гарантує не притягувати до відповідальності Педро Суфісьєнтеса та його дочку.

Маруся сумно глипала на мене крізь скло.

— Я так розумію, — кажу, — якщо є новини хороші, значить, мають бути й погані.

Мій товариш зам’явся, а потім промимрив:

— Я б не був таким категоричним. Подумай сам, Максе, ми викрали цілого слона зі столичного зоопарку, ми переполошили пів-Перу, довели до інфаркту два десятки нещасних бабусь та дідусів у всіх селах, де тільки зупинялися, розігнали похоронну процесію, виставили на посміховисько всю поліцію республіки, вони вже ВПС задіяли, аби нас піймати! А тепер нам пропонують свободу в обмін на… на…

— На що?

— Отож — Артем прокашлявся і ще раз глипнув на Марусю, ніби просячи у неї підтримки, — перед тим, як нас відпустять, а це, друже, можеш не сумніватися, буде дуже скоро, ми мусимо зробити одну послугу перуанському урядові.

Напарник зробив паузу, очікуючи моєї реакції, проте я мовчав, і він продовжив:

— Перу — країна дуже різноманітна, як в етнічному, так і в географічному плані. На сході країни, за Андами, починається сельва — неосяжна Амазонська рівнина, де нема автомобільних доріг, аеропортів чи великих міст, — там з давніх-давен існують такі собі розбишацькі селища. Їхнє населення — дика й небезпечна суміш місцевих амазонських племен, перуанських індіанців, колумбійців, венесуельців, іспанців, португальців та американців, словом, авантюристів з усіх куточків світу. Незмінно протягом останніх десятиріч вони вирощують плантації коки, роблять з неї кокаїн і успішно сплавляють його до Штатів та Західної Європи. Поки їх не займають, вони теж нікого не чіпають. Кілька разів уряд намагався оголосити їм війну, проте розбишак виявилось настільки багато, крім того, вони настільки чудово знають свої джунглі, що республіканські війська щоразу були розбиті вщент. Витрусити їх із джунглів просто неможливо. Через якийсь час на наркоділків просто перестали звертати увагу. І все було б чудово, Максе, якби ці джентльмени удачі обмежилися тільки наркобізнесом. Одначе з часом цього їм виявилося замало. Останніми роками повстанці пішли на відкриту конфронтацію із законом і почали полювати на багатих закордонних туристів, переважно американців, які вибираються в Ікітос до витоків Амазонки у пошуках екстремального відпочинку. Цього року терористи вже встигли захопити дві групи туристів і успішно отримали за них викуп, а це вже, мій друже, псує міжнародний імідж Перу як туристичної Мекки Південної Америки…

— Слухай, — перериваю монолог товариша, — я це вже зрозумів. А тепер давай ближче до суті — які у нас погані новини?

— Уряд задумав конгеніальну антитерористичну операцію, що має на меті одним махом розчавити усю бандитську зграю! — бравурно випалив Артем.

— Молодці! — аж зааплодував я. — Поважаю такий уряд. От тільки нам-то що з цього?

— Ну, ми з тобою… я і ти… згідно з підписаними домовленостями… ми будемо приманкою в цій операції, — пролепетав Тьомик, а потім поквапно додав, через силу посміхаючись: — Чувак, але ти, головне, не хвилюйся — військові повністю контролюватимуть ситуацію…

— Сеньйори, запевняю, вам нема чого непокоїтися. Ми все тримаємо під контролем, — тлустий і низькорослий перуанський капітан у півсферичній касці, напнутій по самі вуха, говорив поважно й авторитетно, але… якось зовсім непереконливо. Останні три дні всі тільки те й робили, що запевняли мене у безпечності задуманої каральної антитерористичної операції і в абсолютній даремності переживань за власну безпеку, одначе з кожним таким запевненням мені чомусь ставало дедалі неспокійніше.

За спиною солдата, який уже втретє розказував нам із напарником про те, яку важливу роль у задуманому нападі на терористів відвело нам високе перуанське командування, одна за одною проїжджали вантажівки з кузовами, обтягнутими брезентом кольору хакі, в яких сиділи найкращі перуанські бійці, спеціально підготовлені до тривалих боїв у джунглях. Разом з військовими їхало кілька тележурналістів, в тому числі двоє чудил із Франції, які мали висвітлювати перебіг подій під час карального походу. Вони всі мали на головах сучасні шоломи з куленепробивними пластиковими забралами, на грудях — бронежилети, на ногах — високі берці з буйволячої шкіри, яку не могла прокусити жодна змія, солдати ж несли із собою новітню вогнепальну зброю, ножі з нержавіючої сталі і ситні харчові пайки. Нам з Тьомиком видали лиш пару картатих сорочок, коротенькі шорти до колін і дурнуваті американські бейсболки.

— Ви вдаватимете двох американських туристів, — провадив далі капітан, — які відбилися від основної групи і заблукали в джунглях. За даними нашої розвідки вже більше місяця в довколишніх нетрищах шастає група з десяти-дванадцяти бойовиків, які вистежують білошкірих мандрівників, аби захопити їх з метою отримання викупу. Отож після того, як ми залишимо вас, сеньйори, на мальовничій галявинці посеред лісу, по радіо буде розіслане спеціальне повідомлення-приманка про те, що два американці загубилися в джунглях, а рятувальні служби розпочнуть «пошукову» операцію. Звісно, ці нікчеми-терористи знайдуть вас першими, але — ви не переживайте! — ми тут-таки вискакуємо з хащ і хапаємо бандюків! Ха-ха! Ось так! — вояка стиснув перед моїм носом кулак, показуючи, як вони хапатимуть «цих нікчем-терористів». — І це буде тільки початком грандіозної каральної операції, — коротун значуще підняв пальця догори і стишив голос до шепоту: — Ми допитаємо полонених, дізнаємося, де у них центральне лігво, а тоді накриємо їх одним безжальним масованим ударом. Винищимо всіх до єдиного!

Згідно з даними розвідки, ніщо не могло завадити втіленню в життя цього простого, але досконалого плану. Єдине, що не врахувало командування перуанської армії, так це те, що у терористів теж була своя розвідка…

— Офіцере, а можна у вас попросити бронежилети? — несміливо звернувся я.

Після короткої ніякової паузи пролунала лаконічна відповідь:

— Ні.

— Хоча б один на двох? Ну будь ласка…

— Ні.

— Хоч шоломи тоді видайте…

— Забудьте про це! — гарикнув на мене капітан. — Невже ви не розумієте, що бронежилети і шоломи можуть поставити під загрозу зриву всю операцію? Як ви собі це уявляєте, га?! Хіба ви не розумієте, що вся захисна амуніція пофарбована у колір хакі, через що, надягнувши її, ви зливатиметесь із джунглями, і терористи можуть вас просто не помітити? Командування тоді мене самого на шоломи пустить.

— От халепа, — бурчу під ніс, подумки благаючи Господа, щоб «командування» виявилося хоч трохи розумнішим за цього недоростка з капітанськими погонами.

— Оце я мушу розпинатися і пояснювати такі очевидні речі… — бурчав у відповідь бравий вояка.

Тьомик тим часом перелякано зиркав навкруги, майже не слухаючи теревені приставленого до нас капітана. Мій напарник, здається, зрештою розкумекав, у що ми вляпалися: з кожною хвилиною йому все менше й менше подобалось те, що відбувалося навколо. На довершення у нього почались якісь проблеми зі шлунком.

— Максе, у мене живіт болить, — тихо простогнав він.

— Відчепись! Не до того зараз…

Я сильно пітнів і важко дихав. Клімат сельви разюче відрізняється від сухого пустельного клімату західного узбережжя Перу. Тяжка задушлива спека, стовідсоткова вологість, ядучі випари невідомого походження роблять тіло схожим на розм’яклий на сонці пластилін. Височенні дерева, щільно обвиті ліанами й обліплені грибками всіх форм та розмірів, непроглядним частоколом затуляють горизонт; змагаючись одне з одним, вони тягнуться вгору, заступаючи небо. Після привілля великої перуанської пустелі, де погляд мчить десятки кілометрів, не наштовхуючись на жодні перешкоди, а між головою і погожим куполом неба не провисають густі клуби дрімучої зелені, непрохідні амазонські ліси на сході Перу розплющували мене, підминали під себе, гнобили й втискували в землю, наче черв’яка.

— Чувак, здається, я зжер щось вельми хімічно активне, — тихо мовив Тьомик, промацуючи рукою дуже здутий живіт.

— Скільки можна скиглити, чувак? Ти поводиш себе так, наче твій живіт — це найбільша наша проблема на даний момент.

Я ще не знав тоді, що саме цій скромній і малозначущій, як мені тоді здавалося, проблемі вже зовсім скоро судилося відіграти вирішальну роль у каральній операції. Мені навіть на думку не спадало, що здуття живота в умовах перуанських тропічних лісів, які аж кишать кровожерливими головорізами, може призвести до жахливих і катастрофічних наслідків. Тож я лиш сидів, сердився на Тьомика і сумовито обдумував неприємність, в яку ми вляпались.

Офіцер врешті-решт помітив, що його слова нас ніскілечки не заспокоїли, а тому спробував підбадьорливо всміхнутися:

— Та ну ж бо, хлопці! Відкиньте оці кислі міни! Присягаюся, все мине швидко, без диму і пострілів, ви навіть оком не встигнете змигнути.

Капітан мав рацію. Усе минуло практично без диму і пострілів… Зі сторони урядових військ.

Спека. Мозок уже, певно, скидається на пересмажену яєчню…

Ми з Тьомиком вже другу годину сидимо на струхлявілому стовбурі поваленого дерева посеред галявини в джунглях. Шия, литки, передпліччя, словом, усі відкриті частини тіла рясно обліплені буйною амазонською комарнею.

Страшенно хочеться пити.

Височенна стіна віковічних нетрищ оточує нас звідусіль. Крізь неї проникає невпинне стрекотання цикад, кректання велетенських папуг, ухкання мавп і таємничий шелест. Одначе жоден звук, окрім бурчання Тьомикового живота, не видає присутності людини.

— Запара, — насилу вичавлюю з себе. — На хріна ми на це погодилися, Тьомо?

Артем напівлежить на стовбурі, обіпершись спиною на гілляку, відбиваючи від ніг третю поспіль масовану атаку гігантських червоних мурах. З його надутого черева коли-не-коли вириваються страхітливі звуки, схожі на мініатюрні виляски грому.

— У нас не було іншого вибору, — важко хекаючи, каже товариш.

— Я нутром відчуваю, що ця антитерористична операція добром нізащо не скінчиться! Нас або покусає якась амазонська тварюка, від чого ми розпухнемо і здохнемо, корчачись у тяжких муках, або ж сюди припруться повстанці значно більшою оравою, ніж очікувалося, і нам буде капець.

— Не кажи дурниць! — відрубав мій товариш. — Ти ж чув, що казав сеньйор капітан: армія нас захистить.

— Ти справді в це віриш, чувак? Тобі не здається, що замість того, аби брати в полон невелику терористичну групу і намагатися вибити зізнання хоча б з одного її члена, перуанцям легше дозволити бандитам захопити нас, а потім тишком-нишком вистежити їх на шляху до бази? Адже якщо хоча б один бойовик із цього передового загону вислизне з пастки, він встигне попередити своїх товаришів, і весь конгеніальний план башковитого перуанського командування накриється мідним тазом.

Артем стурбовано засопів. Було помітно, що він про це раніше не думав.

— Ти волів би за краще сидіти зараз у тюрмі в Лімі? — промимрив він.

— Дозволь тобі нагадати, мій любий друже, що то була не моя ідея — красти слона.

Тьомик якось так дуже вже важко зітхнув і притишено пікнув, скоцюрбившись від болю в животі:

— І не моя теж…

Я втримався від коментарів. Цим усе було сказано.

— Що у тебе з нею? — запитую після кількахвилинної паузи.

Артем скосив підозрілий погляд на мене.

— Нічого… Нічого, Максе.

Я недовірливо хмикнув.

— Нічого з того, про що ти подумав, — повторив напарник. — Ми просто дружимо. Ми з Марусею — друзі.

— Тобто оця… оця… вона тобі друг? — скривився я.

— Ага.

— А я тоді хто?

— Ну-у… ти теж друг, тільки трохи інший.

— А як це так, що у тебе двоє друзів?

— Максе, це все дуже складно, — відмахуючись від комарів, взявся пояснювати Артем. — Колись Маруся мені дуже подобалася, але потім обставини склалися таким чином, що нам довелося розійтися. Не буду кривити душею — як жінка, вона мені й зараз подобається, одначе, окрім зовнішності, є ще дуже багато інших факторів, без яких еволюція стосунків у щось більше, ніж просто дружба, є абсолютно неможливою. Крім того, ще цей її татко… Коротше, я говорив з Марусею на цю тему через тиждень після того, як ми здибалися на півночі Перу, і вона відразу розставила всі крапки над «і», сказавши, що мені не варто розраховувати на щось більше, ніж просто дружбу.

— Ти дарма так кажеш, — заперечив я. — Затям, дружби між чоловіком і жінкою не може бути за визначенням. По-моєму, вона просто намагається приспати твою пильність, щоби потім одного ясного погожого дня, коли ти не очікуватимеш ніяких підступів…

— Чувак, не вигадуй!

— Ти мені тут головою не кивай і руками не розмахуй. Я про життя більше, ніж ти, знаю. Вони так завжди роблять, коли розуміють, що з першого разу, наскоком нічого не вийшло: мовляв, Тьомику, мій хороший, мій любий, ми з тобою просто друзі, добрі приятелі, те-се, а потім — бац! — і тут я вже стою, розмазуючи сльози відчаю по обличчі, на хрестинах вашого первістка-спиногриза. Отак воно все буває, напарнику. Я тебе, звісно, вчити не збираюсь, просто… будь пильним.

— Що ти сказав?

— Будь пильним, — повторюю.

Тьомик затих, приклавши вказівного пальця до губів.

— Ти чуєш, Максе? — прошепотів напарник, різко змінившись на обличчі.

Я затамував подих і прислухався. Щось змінилося довкола нас, за якусь долю секунди щось поінакшало в лісі довкола галявини, проте я ніяк не міг уловити, що саме.

— Що таке, Тьомо? — мені передалося раптове Артемове напруження, через що я мимоволі теж перейшов на шепіт.

— Невже ти не чуєш… не відчуваєш… цієї убивчої тиші?

І тоді я втямив, що саме змінилося. На галявині встановилася сперта й липка, абсолютно ненормальна тиша. З джунглів більше не долинав електричний скрип цикад, з-поміж цупких крон не вилітало мавпячого ухкання. Хащі завмерли, стислись, причаїлись, і то була не солодка дрімота, а очікування чогось великого, грізного й смертоносного.

— Що за чортівня? — пролепетав я.

Проте не встиг я договорити, як сталеву тишу над нашими головами розітнув пронизливий шиплячий свист. Ми з Тьомиком синхронно задерли голови. Свист стрімко наближався, блискавично промайнув над нашими задертими писками і залетів за спини. Ми з напарником перелякано переглянулися, адже одного разу вже чули подібний шиплячий звук у Мексиці під час погрому гватемальської прикордонної застави[27]. У ту ж мить свист обірвався, і аномальну тишу над нетрями розірвав на шматки оглушливий вибух. З переляку я зірвався на рівні ноги, а мій напарник гепнувся у траву і спробував залізти під повалений стовбур.

За першим мінометним залпом — а то був саме мінометний постріл — відразу розпочалася ціла канонада. Зі сходу з найбільш густих і заплутаних хащ безперервним потоком линуло бахкання, скрекотання, тріск і гуркіт усіх видів стрілецької зброї від гвинтівок та автоматів до протитанкових гармат та мінометів. У повітрі літали кулі, осколки фугасних зарядів, куски гарячої землі, деревні тріски й пошматоване листя. На заході, в лісах, де закріпилися урядові війська, безперервною хвилею гуркотіли вибухи, крізь густу й вологу зелень час від часу прорізувалися спалахи чорно-червоного полум’я і випорскували клубні густого смолистого диму.

Перших секунд десять-двадцять воєнні дії велися, так би мовити, в одні ворота — жоден звук не видавав присутність у кущах за нашими з Тьомиком спинами регулярних перуанських військ. Лиш після того, як ці десять-двадцять секунд минули, з нетрищ на заході почали доноситися перші звуки. На жаль, ними виявилися зовсім не дружній мінометний залп у відповідь, не злагоджений автоматний вогонь у бік неприятеля, і навіть не розкотисті, тверді й рішучі голоси командирів, які закликають доблесних спецназівців дати гідну відсіч нахабним терористам. З кущів регулярної армії долинав переляканий лемент, вереск і прокльони, на тлі яких зародився і поволі затихав, щосекунди віддаляючись на захід, безладний хрускіт гілляччя — перуанці безладно відступали.

Побачивши, що після першого несподіваного удару регулярна армія драпає на всіх парах, терористи з радісним улюлюканням кинулися в наступ.

Увесь цей час Тьомик з надією витріщався на стіну джунглів на західному краї галявини, очікуючи, що крізь неї от-от прорвуться передові загони перуанських військ, відкинуть повстанців геть і візьмуть їх в оточення. Я, проте, вже не мав жодних ілюзій стосовно того, чим закінчиться черговий раунд протистояння перуанського уряду й наркоторговців. Схопивши товариша за комір сорочки, я скрикнув:

— На дерева! — і потяг напарника в довколишні нетрища.

Повстанці шастали десь зовсім близько — автоматні черги підганяли нас, шваркочучи прямо за спинами. Буквально за кілька секунд, немов дві мавпи, ми видряпалися на вершечки двох сусідніх гевей, заховавшись серед листя на висоті десяти метрів над землею. З такої висоти мені було чудово видно, як ушивається з поля бою добірний перуанський спецназ. Раптом до мене дійшло, що грізний вигляд перуанської регулярної армії насправді є фікцією. На ділі вояки виявилися зовсім не готовими до бойових дій у справжніх джунглях.

Бойовики тим часом наближались. Ми з Артемом завмерли, притисшись до стовбурів. Пропхавши голову під рукою, я спостерігав за повстанцями, що метушилися внизу, прочісуючи джунглі. Спершу вони кинулися до поваленого дерева, на якому ми з напарником прочекали кілька годин, потому, розтягнувшись широким півколом, з автоматами напоготові посунули в глушину, ретельно обдивляючись кожен кущик та приямок, проштрикуючи палками пучки високої трави. Шукали нас.

Невдовзі кілька бандитів підібралися до місця нашої схованки, потопталися довкола дерев і… неспішно посунули далі. Я з полегшенням випустив повітря із легень, стараючись погамувати оскаженіле серце, яке аж захлиналося у грудях. Потому підвів голову і підбадьорливо підморгнув товаришеві, мовляв, будемо жити, чувак, — пекельні башибузуки подалися геть. Втім, я забув, що мій Тьомик, мій бісовий друзяка Тьомик, за доброю давньою звичкою стягує до себе неприємності у найбільш непідходящий момент, неначе металевий стовп посеред відкритого поля, що завжди притягує блискавку.

Тож поки пошуковий загін терористів помалу проходив повз, гроза, що бушувала в надрах Артемового черева, досягла апогею. У відповідь на моє підморгування Тьомик жалібно кліпнув, затим самими губами прошепотів «Максе, пробач…» і славненько перднув, струсонувши повітря на кільканадцять метрів круг себе.

Звук вийшов такий, що я з переполоху прикусив язика і ледь не шугонув з дерева вниз головою, а кілька повстанців — ар’єргард пошукового загону — перелякано звалилися в траву і, певно, подумавши, що нарвалися на засідку, почали оскаженіло відстрілюватися. Скосивши кільканадцятьма чергами всі найближчі кущі, терористи зрештою зрозуміли, що лиш марно тратять набої. Вони підвелися, обтрусились і почали боязко роззиратися навкруги, шукаючи джерело підозрілого звуку.

Я подумки перебирав усіх представників фауни тропічного лісу, на яких можна було б списати Тьомиків громоподібний вихлоп. Я не знав, чи водяться в джунглях великі ведмеді, а жоден інший з відомих мені хижаків не міг витворити щось подібне. Хоча навіть після такого «проколу» я все ще мав надію, що нас пронесе і терористи не викриють нашої схованки.

Так і вийшло. Не виявивши нічого підозрілого, бойовики повернулись назад і зібралися якраз під тим деревом, на якому сидів Тьомик. Влаштували коротку нараду.

— То була мавпа, — впевнено заявив один із них.

— Точно мавпа! — закивали головами інші, розгублено почісуючи кудлаті макітри.

В цей час «мавпа» сиділа акурат над їхніми головами і обливалася холодним потом, вчепившись у кору гевеї, наче дитинча кенгуру в шерсть матері. На руках та плечах мого напарника проступило опукле мереживо жил, від перенапруження страшенно тремтіли ноги. Ризикуючи бути викритим, я простягнув крізь листя руку і показав йому кулак, мовляв, ні звуку, бо приб’ю. Артем спочатку зажмурився, а потім різко захитав головою з боку в бік, і тоді я втямив, що удача сьогодні не на нашому боці. Мій товариш старався з останніх сил, він навіть спробував прикритися знизу долонькою (що, однак, не дало ніякого ефекту — це все одно що пробувати затулити гарматне жерло листком картону), а тоді схлипнув і голосно пукнув удруге.

Повстанці замовкли і позадирали голови.

— Ґрінгос! — зраділо заволали вони, роздивившись мене й напарника. — Ми знайшли вас, факін’ ґрінгос! Ану злазьте вниз!..

У цей час журналісти французького телеканалу, які зголосилися супроводжувати перуанську армію і висвітлювати каральну операцію, змогли проштовхатися до головного начальника урядових військ.

— Месьє генерал, а як же туристи? Ви подумали про заручників? Невже ви залишите двох іноземних громадян на розтерзання бандитам?

Пузатий штабний генерал довго і пристрасно лаявся, рвав на собі волосся і грюкав кулаками об усе, що траплялося на шляху, а потім віддав наказ припинити відступ і повертатись на вихідні позиції — відбивати «приманку» назад. Щоправда, йому так і не вдалось зібрати всіх своїх вояків, оскільки чимала їх частина «відступила» надто далеко і на даний момент продовжувала відступати форсованими темпами, збриваючи на ходу верхній шар гумусу. А проте якась частина перуанського війська все ж повернула назад і атакувала передові загони повстанців.

Зав’язався незначний бій.

Тим часом ледь помітними стежками мене і Тьомика під конвоєм тягли на схід. Сталось так, що під час однієї з найбільш гарячих перестрілок, коли перуанська армія практично впритул підступила до повстанців, Тьомика контузило. Десь зовсім поряд бабахнула граната, нас разом з конвоїрами відкинуло до джунглів, я швидко прийшов до тями, спробував підвестись і втекти, проте мене наздогнали і збили з ніг, а Тьомик так і лишився на землі. Кілька хвилин він лежав, немов мертвий. Потім мій товариш усе ж розплющив очі, але все одно продовжував валятися, наче бездушний трупак, бездумно втупившись у небо.

Відчуваючи, що сили нерівні, генерал викликав на підмогу авіацію, проте надісланий військовий вертоліт збили майже відразу після того, як він наблизився до непроникної перини віковічного лісу[28]. Словом, все йшло до того, що антитерористична операція закінчиться так, як і завше, — регулярну перуанську армію вимажуть дьогтем, виваляють у пір’ї й змусять забратися геть. Незважаючи на повну перевагу в тактиці та вогневій потузі, повстанці не бажали продовжувати кровопролиття, а тому, скрутивши мене й контуженого Тьомика, почали злагоджено відходити у джунглі.

Французький телеоператор тим часом продовжував вести зйомку на місці подій. В результаті увесь світ обійшли страхітливі кадри, де показувалось, як терористи тягнуть мене й Тьомика в бездонні нетрища непрохідних лісів десь під кордоном з Бразилією, перуанські військові відчайдушно кидаються туди-сюди, але не можуть нічого вдіяти, а мій контужений товариш, не розуміючи, де він знаходиться і що взагалі коїться, несамовито горлає:

— Свободу папуасам!!!

Ось так ми з Тьомиком стали національними героями Перу…

Що ж тут такого геройського, спитаєте ви? Не поспішайте з висновками, панове, і дочекайтеся закінчення цієї історії.

Ар’єргардні загони повстанців якийсь час лишались на лінії вогню, відволікаючи увагу урядових військ від відступу основних сил, котрі, забравши міномети, важку артилерію і нас із Тьомиком, безшумно, наче демони, заглиблювались у непрохідні хащі. Наносячи короткі й неочікувані удари, ар’єргард тягнув час, після чого повстанці просто розчинились у джунглях. Хвилин двадцять перуанський спецназ розстрілював порожні хащі, поки зрештою не зрозумів, що веде бойові дії проти мух, комарів та жучків.

…Пройшовши кілометрів п’ять, основний загін, який складався з тридцяти-сорока бойовиків, спинився перепочити. Незабаром до них приєдналися загони прикриття. Я чув, як вони радилися, що робити зі мною та Тьомиком. Одні казали про те, що ми були лиш приманкою, а тому краще всього нас просто пристрелити: викупу все одно не дадуть, зате можуть прислати військо, причому чималеньке військо, позаяк після такого публічного фіаско перуанський уряд просто не може лишатись бездіяльним. Інші заперечували, твердячи, що європеєць — він і в Перу європеєць, і поки є надія добути хоч якийсь викуп, нас потрібно лишити живими, а перуанські війська як прийдуть, так і підуть — ні з чим. На щастя, прихильників другої пропозиції виявилось дещо більше, ніж першої. Відтак мене і Тьомика посадили на коней, попередньо скрутивши за спиною руки, потім надягли нам на голови чорні мішки і під конвоєм з десяти озброєних до зубів вершників повели на південь (напрямок я визначив по тому, що сонце постійно світило мені в спину). Головний загін повстанців зник у невідомому напрямку.

Надвечір кавалькада спішилася біля невеликої дерев’яної хатинки на березі неглибокого потічка. Нам дозволили зняти мішки і непогано нагодували. Наступного ранку ми залишили коней і продовжили йти далі пішки. Мішків на голови цього разу не одягали, певно, вважаючи, що нам нізащо не відшукати ці місця без сторонньої допомоги.

Обливаючись потом, знемагаючи від задухи, ми трюхикали цілий день. Зрештою дісталися штучно розчищеної прогалини в джунглях, більшу частину якої займало старанно оброблене поле марихуани та коки. В одному з кутків прогалини виднілися дерев’яна одноповерхова житлова будівля і невеликий склад зі зброєю та боєприпасами. На галявині поралося троє бородатих бойовиків, ще один сидів на ґанку ангара, жував листя коки і безперестану спльовував собі під ноги.

Особняк складався з двох сполучених між собою прямокутних кімнат і невеликої прибудови при вході. Менша кімната правила за спальню ватажку повстанської застави, більша слугувала відпочивальнею усім іншим розбишакам. Трохи послабивши пута, мене й Тьомика кинули на гнилуваті матраци в кімнаті відпочинку особового складу. Якийсь час ми тихенько лежали серед бойовиків, і я мовчки спостерігав за нашими мучителями. Хтось з терористів куняв, хтось жував вчорашні смажені сосиски, четверо чоловіків з насупленими пиками зосереджено грали в покер. На нас із Тьомиком практично не звертали уваги.

Аж раптом я з жахом усвідомив, що в мого товариша знову почались проблеми з животом — Тьомик почав добросовісно псувати повітря. Це тривало добрих чверть години. Перуанці спочатку тільки посміювались, одначе дуже скоро в кімнаті стало неможливо дихати. Бандити попервах чортихались упівголоса, згодом лаялись уже вголос, одначе Тьомик, як не старався, ніяк не міг вгомонитися. Зрештою якийсь головоріз не витримав, зірвався на ноги і заліпив нещасному Артемові кілька копняків. Та навіть це не допомогло — попри такі рішучі заходи хлопець не перестав виявляти непокору.

Харцизяки психували і шарпались. Це все було б дуже смішно, якби не усвідомлення того, що нас із Тьомиком можуть розстріляти через звичайнісіньке здуття живота. Втім, порадившись між собою, перуанці вирішили інакше. Кебетливі терористи зазирнули в кімнату до ватажка і переконались, що їхній бос спокійнісінько хропе, втомлений після довгого переходу. Потому, тихенько гикаючи, вони перетягли нас до спальні отамана і кинули на матраци в правому куті за дверима, таким чином вирішивши проблему з чистотою повітря у власній кімнаті і заодно насоливши своєму не дуже популярному отаманові…

У приватному кабінеті ватажка царювала півтемрява. Коли мої очі призвичаїлися до мороку, я розгледів, що, окрім всюдисущих потертих матраців, у кімнаті стояло ліжко, на якому, розвалившись хрестом, гучно схропував дебелий повстанський командир, а ще дерев’яний стіл, кілька кострубатих тумбочок та сім чи вісім табуреток. Повсюди валялися частини стрілецької зброї — ріжки від автоматів, приклади гвинтівок, пістолетні обойми, спускові механізми, начищені до блиску стволи, у протилежному куті стояв дерев’яний ящик з новенькими темно-зеленими «лимонками», на тумбочках лежали пакети з вибухівкою, детонатори, таймери. Наскільки я зрозумів, кілька бомб уже були повністю готовими.

Тьомик отетеріло водив вилупленими баньками по стінах горниці.

Охлявши після тривалого переходу, я відчув, що можу скинути мотузки, які стягували зап’ястки. Стараючись не дуже шуміти, я почав звиватись і викручуватись, поволі звільняючись від пут. Зрештою мені це вдалося.

— Тьомо, треба тікати, — шепочу на вухо напарнику, — я щойно скинув мотузки із зап’ястків.

— Це божевілля, Максе, — прохрипів Артем, — навіть коли ми втечемо, нам нізащо не вибратися з цього зеленого пекла. Ми навіть не знаємо, де знаходимось.

— Я волію за краще діяти, аніж безвольно чекати розправи!

Я хотів ще щось сказати, одначе на встиг.

Всі наступні події утиснулися в якихось нещасних кілька секунд.

Несподівано на тумбочці в узголів’ї командирового ліжка задзвонив мобільний телефон. За дивним збігом обставин поряд з мобілкою покоївся невеликий фугас з прикріпленим до нього сіреньким пластмасовим таймером. Спросоння повстанський ватажок вхопив до рук не телефон, а бомбу і, не розплющуючи очей, натиснув кнопочку запуску таймера. Годинник ожив, спалахнув червоненькими цифрами, почавши зворотний відлік: 10… 9… 8… 7…

Останні десять секунд свого життя грізний перуанський терорист старанно волав «Альо! Альо! Cual es?[29]» в шматок тротилу. А потім його голову разом з настільною лампою, тумбочкою та куском ліжка винесло у вікно…

План подальших дій вималювався у моєму мозку практично миттєво. Я прожогом схопився і кинувся в протилежний куток кімнати до коробки з гранатами. Вхопив до рук одну з «лимонок», зірвав чеку і запхав гранату назад у ящик, стараючись занурити руку якнайглибше. Потому хватонув коробку і підступив до вхідних дверей опочивальні ватажка. Двері в ту ж мить розчинилися.

Перед моїм носом опинилося одинадцять допитливих мордочок, які з цікавістю зазирали мені в обличчя, сповнені похвального бажання дізнатися, що ж оце щойно так бабахнуло. Щоправда, терористи зовсім не очікували нарватись на мене за дверима та ще й із ящиком гранат у руках, а тому секунду — рівно одну секунду — ми стояли і сторопіло витріщались один на одного. За цей час перуанці встигли оглянути мене, побачити дірку в стіні за моєю спиною (якраз навпроти дверей) і обезглавлене тіло свого командира, з шиї якого досі курів сизуватий димок. Затим я всміхнувся, наступив ногою на поріг поміж кімнатами (прикмета, знаєте, така — щоб потім бува не посваритись), ввіпхнув найближчому хлопу коробку з «лимонками» і захряснув двері… Мені знадобилось ще три з половиною секунди, щоб схопити Тьомика за барки і виволокти його надвір крізь отвір у стіні будинку.

Відбігши кілька метрів від пробоїни, я повалив Тьомика навзнак, і тут-таки сам розтягнувся поряд, накривши голову руками.

…Ніхто з тих одинадцяти, що лишились за дверима у великій кімнаті, натужно розмірковуючи над тим, чого це я всучив їм цілий ящик з гранатами, навіть не нявкнув. Один за одним хатинку струсонуло кільканадцять вибухів, перетворивши стіни та дах на сито. Повітря згустилось, а небо потемніло від дрібних скалок, осколків та крихітних шматків штукатурки, які розлітались навсібіч. Запахло смаженими перуанцями.

Коли гул від вибухів стишився, ми з Тьомиком підвели голови і роззирнулися. У ту ж мить з гучним тріском дах бандитської халабуди завалився, потягнувши за собою стіни. На місці халупи лишився тільки фундамент і погризена основа задньої стіни, де-не-де охоплена млявим полум’ям.

Нараз я помітив, що з воріт ангару, який не постраждав після гранатної канонади, випурхнув останній, тринадцятий терорист. Схопившись за голову, він сновигав навколо згарища, очманіло повторюючи:

— Qué es esto? Qué es esto?..[30]

Через сизуватий туман, що заслав галявину в результаті серії вибухів, перуанець не помічав ні мене, ні мого напарника. Нещодавній успіх у боротьбі з основними силами бандитів додав мені сил, відтак я рішуче схопив до рук добряче обгорілу половину тумбочки, на якій лежав фугас, що зніс голову ватажку повстанців, і почав тихенько підкрадатися до вцілілого терориста…

…Як незабаром виявилось, перуанська армія насправді не залишила мене й Тьомика напризволяще. Завчасно, ще перед початком операції, у видані нам туристські шорти вшили невеликі передавачі, які дозволяли запеленгувати наше місцезнаходження (якщо бути точним, то місцезнаходження шортів), незалежно від того, наскільки далеко в нетрища затягли б нас терористи. Після першої невдалої сутички з повстанцями командуючий операцією генерал перегрупував сили, ще раз викликав підмогу (в тому числі два нові гелікоптери, за яких, як йому сказали, він відповідає погонами), і відрядив загін найкращих солдат нам на порятунок. Саме в той момент, коли повстанському ватажку хтось подзвонив на мобільний, висланий на допомогу загін займав позиції в лісі довкола бандитської криївки. Мимоволі спецназівці стали свідками подій, що розігралися на переліссі після того, як я урочисто вручив одному з телепнів-інсургентів коробку з «лимонками».

Коли солдати регулярної армії увірвалися на галяву, я добивав останнього бунтаря, з усієї сили колошматячи його залишками командирської тумбочки…

Ось так ми з Тьомиком і стали героями. Річ у тім, що ніхто з перуанців не знав до пуття, що там у нас трапилося. Ззовні все виглядало наступним чином. Я та Тьомик були єдиними заручниками в кімнаті з ватажком. Несподівано пролунав вибух, за ним ще один, потім — ще, і ще, і ще, після чого на галявину увірвався спецназ і застукав мене за тим, як я якимось підозрілим обвугленим предметом вкорочую віку останньому живому терористу. Мене відразу обізвали Рембо і потягли до журналістів фотографуватись.

Через два дні сеньйор Алан Гарсія Перес, високоповажний президент Перу, на спеціально влаштованому прийомі особисто вручив мені та напарнику медалі «За відвагу», привселюдно назвавши нас героями Перуанської республіки…

21 березня, 28 травня, 5—15 червня 2010 // Київ