Навіжені в Перу

Увертюра

Попри всю його інертність та пасивність, я вірю, що мій друзяка Тьомик у глибині душі такий самий авантурник, як і я…

Після того, як Тьомик дав драла з Києва акурат у переддень свого весілля (безсовісно, по-поросячому полишивши мене розгрібати усе те амурне паскудство, що сам заколотив), я урочисто й палко поклявся щонайменше півроку до України не потикатися. Заледве врятувавшись від родичів Альони, колишньої Артемової нареченої, я був твердо переконаний у тому, що скажені Альонині кревняки навряд чи вельми зрадіють, ненароком перестрівши мене чи мого друзяку де-небудь посеред столиці нашої славної вітчизни. Більше того, дещо згодом надійшла інформація від надійних людей про те, що батько Альони привселюдно присягнув на Біблії, що подарує новенький «Мерседес» С-класу будь-кому, хто принесе йому в кошику наші з напарником голови. (Я спершу навіть трохи образився. Чому наші? Ну чому зразу наші?! Я ж там, бляха, узагалі не при ділах!) Тож одного дня, коли на Тьомика накотила чергова хвиля туги за Батьківщиною, я суворо наказав друзяці:

— Чувак, без вибриків — нам краще не ворушитися і залягти на дно.

— Добре, цувак, — шепелявлячи, відповів мій товариш, оскільки зубні протези, що стояли на місці його передніх зубів, Тьомик нещодавно викопирсав, мотивувавши свої дії тим, що вони йому муляють. (Нагадаю, що зуби йому вивалив мексиканський боксер-важковаговик під час канкунської «фотосесії» [1], а протези — не без проблем, звісно, — вже в Україні втулили.) Нових зубів Артему поки що не поставили.

Відтак цілі три місяці ми з напарником скніли в Стокгольмі. Незабаром таке життя, скажу вам чесно і без вихилясів, капітально мені набридло. Після цілого року навіжених пригод по інший бік Атлантики планомірне байдикування в найдосконалішому і найнуднішому місті світу видавалось мені витонченими інквізиторськими тортурами.

…Одного прісного й тягучого, мов жувальна гумка, дня наприкінці недовгого шведського літа ми з Тьомиком сиділи на лаві коло сонної затоки в самісінькому центрі Стокгольма, дивилися на білих, мов сніг, чайок, на велетенські круїзні лайнери, що відправлялись у кількаденне плавання Балтикою, і на поодиноких рибалок, які куняли на мостах, схилившись над тонкими списами своїх вудок, розморені м’якими променями призахідного сонця. Здебільшого ми мовчали.

Аж раптом мій напарник повернувся до мене і, загадково усміхаючись, промовив:

— Максе, ти все ще винен мені десять тисяч доларів.

Я мав би тут сказонути щось на кшталт: «Пам’ятаю, друже, я обов’язково віддам, все до копійки, от тільки крутну яку-небудь аферу чи махінацію». Звісно, я також міг би ляпнути: «Чувак, кури бамбук, я тобі нічого віддавати не збираюся». Але я нічого такого не сказав, адже знав, чого насправді хоче мій напарник. Кажу ж, що іноді читаю його думки.

— Перу, — натомість мовив я.

А тут Тьомик, знаєте, мав би відповісти: «Ти, блін, про що? Яке Перу? Ти мені тут бульки носом не пускай, чувак! Я тобі ясно кажу — повертай мої бабки!» Однак мій товариш нічого подібного не сказав.

— Поїхали, — затремтівши від радості, мовив Артем.

І ми поїхали.

Чому саме Перу?

Річ у тім, що кілька місяців тому до мого троюрідного брата, що живе в Пуканичах, затурканому присілку на Волині, прилітав з-за океану старенький дідуньо. Дідок уже більш ніж півстоліття живе у Перу, і звуть його Григорій Самолюк, хоча у паспорті писалось по-тамтешньому — по-перуанському цебто — Ґреґор. Виявилось, що старий майже всю Другу світову відсидів у німецькому полоні, шиючи для доблесних солдатів Вермахту пухнасті вовняні шкарпетки. Незважаючи на те, що Григорій (чи то пак Ґреґор) старався і в міру своїх можливостей шкодив ворогам радянської держави, роблячи дірку в кожній другій шкарпетці, аби вона чимскоріше розповзлася, радянська влада потуг молодого волинського селянина не оцінила, безпардонно проігнорувавши такий вагомий внесок у перемогу над фашизмом. Навіть гірше — Григорія, як і багатьох йому подібних, записали до когорти «ворогів народу».

Після закінчення війни і звільнення з концтабору пан Самолюк зібрався до України, втім, за день до від’їзду товариш по концтабору попередив Григорія, що після повернення на Батьківщину його негайно депортують до Сибіру. Григорій, не довго думаючи, поміняв азимут і чкурнув на південь — до Італії. Пропрацювавши три роки в Неаполі у «Червоному хресті», молодий українець емігрував до Перу, де завдяки титанічній працелюбності та навичкам роботи із землею за кілька років нажив собі чималі статки.

Так ось, на старості дідуньо Ґреґор прилетів на Вкраїну, аби востаннє перед смертю зиркнути підсліпуватим оком на батьківську землю (забув сказати: око у старого було лише одне — ліве; праве вибив десь у тому своєму Перу). За п’ять днів, досхочу надихавшись рідним повітрям, перуанський дідок пошурував назад у свою заграницю, залишивши онукові в подарунок п’ятнадцять тисяч доларів готівкою та цілу торбу дивних історій про те, як він, старий чорт, ловко розбагатів у себе в Перу…

Перуанські гроші два з половиною місяці пропивали всім селом.

Старожили (ті, хто переживе цю напасть) згодом розповідатимуть, що такої гульні в Пуканичах не було з часів першого польоту Гагаріна. Таке в селі робилося, що страшно згадувати. Кілька місцевих стариганів перепилися так, що ледь не пустили полем поїзд «Ковель — Сімферополь» (при цьому примовляючи: «Хе-хе! Як у старі добрі часи в 43-му, хе-хе…»).

Певна річ, з району прислали цілий «бобик» з міліціянтами — ну, щоб розібратись, що то за безчинство таке коїться у Пуканичах. Правда, то було вельми нерозумне рішення з боку районної влади, позаяк міліціянти вернулись у райцентр лиш через два дні — з натовченими пиками, без табельної зброї, без кашкетів і з важелем коробки передач від «бобика» — і сказали, що не повернуться назад у село нізащо, навіть під прикриттям бронетранспортерів.

Після такого відчайдушного запою Пуканичі можна було стирати з карти України — півсела недорахувалися.

Врешті-решт гроші у мого братухи скінчилися — «празник» відгримів, і всі, хто зміг пережити оте нелюдське випробування, поволі повертались до звичного, рутинного життя.

Після того, як вміст останньої пляшки горілки розійшовся по животах тих, хто ще мав здоров’я кубрячити, від спадщини одноокого Ґреґора лишилися тільки історії про його незліченні багатства, про мільйони заморських грошей з такою чудною назвою — нуебо соли[2], зароблені дідуганом на благодатній перуанській землі. З часом розповіді про те, що Самолюкові спадки нароблялись тяжкою працею, забулися, розчинившись у коловороті побрехеньок, якими обросла сумнозвісна історія про візит українського перуанця на прабатьківщину. Ніхто вже не згадував, що Ґреґор був умілим господарником. Натомість селяни тільки й балакали про те, що гроші в Перу прямо на землі валяються.

Мій троюрідний брат, поки я був у Києві, двічі приїжджав до мене в гості. Бідолаха взагалі ні про що, окрім свого заморського родича, говорити не міг. Як почне розказувати про перуанські багатства, то вже його не спинити. Зрештою, виговорившись, хлоп засідав в кутку біля вікна, кисло зітхав і буботав:

— Ех, Максе, от зароблю скікись-то грошей, а тоді поєду в Перу і я-а-ак розбагатію. Аж страшно подумати…

Причому щоразу він закінчував свою розповідь одною й тою ж самою, наче завченою напам’ять фразою:

— А ще мій одноокий старий страшно, нестримно, не соромлячись у вираженіях, хвалив тамтешніх жінок, Максе…

Правду кажучи, саме ці останні слова забили останній цвях у труну нашого з Тьомиком тихого та спокійного життя.

…Наступного дня я розбудив Тьомика на світанні.

— Значить, так, друже, — кажу, — сьогодні ти купуєш квитки в один бік до Ліми, а я подбаю про те, щоб переказати твої кошти в який-небудь перуанський банк, аби після прильоту ми зразу могли пустити їх в оборот[3].

Артем потягнувся, скочив з ліжка і награно виструнчився переді мною.

— Єсть купити квитки до Ліми! — хвацько відрубав напарник. — На коли?

— Чим раніше, тим краще, чувак. Але на завтра не бери. Краще на післязавтра, бо, хтозна, переказ наших коштів за океан може затягтися.

— Єсть брати квитки до… е-е-е… до Ліми не раніше, ніж на післязавтра!

Потому ми розбрелись по квартирі: Тьомик посунув до ванної чистити зуби, а я готував документи для переказу коштів за океан…

З часу нашого походу на Мексику Тьомик практично не змінився — такий же ставний, високий, широкоплечий і дурний. Кілька місяців тому він собі запустив довге волосся, сказав, що нині так модно. А вже через кілька тижнів зробився кудлатий, уподібнившись до білобрисого й синьоокого спанієля. Певна річ, Тьомик щоразу ображався, коли я порівнював його з собакою, і сердито белькотав, що я нічого не тямлю у моді, що він насправді схожий не на спанієля, а на Курта Кобейна, вокаліста «Нірвани». Я тоді спеціально в «Google» поліз подивитися, що то за Кобейн такий… Відтоді для мене, що Тьомик, що Курт Кобейн — обидва спанієлі.

Кілька разів я намагався примусити друзяку зістригти його закошлану стріху. А то він ще, бува, рвані джинси напне, дитячі кеди узує, і дивишся, аж серце стає — не чоловік, а якийсь панк-рокер, чесне слово, — соромно на вулицю з ним вийти. Одного разу я навіть пригрозив, що поголю Тьомика налисо вві сні. Щоправда, тоді мій напарник не на жарт рознервувався, сказавши, що хай тільки спробую — він вижене мене на хрін зі стокгольмської квартири. Я стулив пельку і заспокоївся.

Я теж не дуже змінився після повернення з Мексики. Дещо роздобрів (себто не став більш чуйним чи лагідним, а роздався трохи вшир — так би мовити, став соліднішим) і почав стригтися дуже коротко. Декотрі заздрісники пов’язали таку різку зміну зачіски з тим, що в мене почалось раннє облисіння, проте ви не вірте цим жовчним пасквілянтам і при нагоді можете сміливо натовкти їм писки — хай знають, як чесну людину оббріхувати. Обчикрижившись коротко, наче призовник перед армією, я подумав, що моєму обличчю тепер явно не вистачає рослинності, а тому завів собі коротку борідку. Вона хоч трохи компенсувала те, чого не вистачало голові (я маю на увазі волосся…).

Густа й рівна мексиканська засмага ще й досі не зійшла, через що все вкупі — чорна цапина борідка, лисувата голова з акуратно обкантованими бакенбардами та смаглявий колір обличчя — робило мене схожим на крутого італійського мафіозі.

…За півдня ми впорались з усім: Тьомик роздобув квитки, а я владнав фінансові справи. (Менеджер у банку «Nordea» допоміг мені підібрати надійний перуанський банк, після чого здійснив трансакцію. Відтак нам лишалось тільки прибути до Ліми, пред’явити паспорти і отримати гроші на руки.) Насамкінець ми з напарником, щасливі, наче поросята, які щойно натрусили з дуба жолудів, помарширували в один з найкращих барів Gamla stan’у[4] і набралися заледве не до втрати пульсу.

…Хтось делікатно посмикав мене за рукав сорочки. Слабкий вогник свідомості миттю спалахнув у глибочіні зачмеленого мозку — я помалу прокидався.

Перше, що пригадую, — це те, як у вуха потужним потоком влився монотонний, набридливий гул. Однак самопочуття було настільки паскудним, що розплющувати очі, аби дізнатись його походження, зовсім не хотілося. Я лиш сердито гмикнув і спробував повернутись назад в обійми Морфея.

Втім, заснути мені так і не пощастило. Через кілька секунд мене вдруге скубонули за рукав, цього разу значно настирливіше. «Варвари! — подумав я, насупивши брови. — Бридкі та цинічні троглодити! Як тільки совість дозволяє вишарпувати зі сну хвору людину?» А тоді обурливо прохрипів уголос, так і не розкривши очей:

— Ідіть ге-е-еть!

Точніше, я намірявся промовити «ідіть геть!», але на ділі всі приголосні застрягли в горлі між кадиком та гландами, і з язика назовні зісковзнули лиш голосні. Тож у дійсності я промукав щось на кшталт «і-і-е-е-е».

У відповідь звідкись згори прозвучав завчено-приємний дівочий голос, щоправда, з відчутно помітними нотками роздратування:

— Excuse me, sir. We’re going to land in a few minutes, so, please, fasten your seat belt.[5]

Я аж прицмокнув від здивування і розліпив повіки…

Праворуч за овальним пластиком ілюмінатора розмірено гудів бочкоподібний авіаційний двигун. (Судячи по картці з інструкціями на випадок аварійної посадки, яка стирчала з кишеньки на спинці переднього крісла, то був двигун далекомігастрального «Боїнга-767».) Ліворуч, на сусідньому сидінні, неприродно закинувши голову назад, безбожно й брутально схропував Тьомик. Над Тьомиком, схилившись, стояла молоденька стюардеса в синьому чепчику, темно-синьому жакеті і червоній хустинці, зав’язаній навкруг шиї, — шаблонній уніформі працівників авіакомпанії «LAN»[6] — і сердито тицяла пальцем мені у живіт.

— Пардон, — булькнув я, зіщулившись під її докірливим поглядом, після чого більше інстинктивно, аніж усвідомлено потягнувся руками за пасок і застебнув замок.

Однак смаглява дівуля з густим і чорним, мов вугілля, волоссям (типова така латиноамериканка) не відставала. Ще більше насупившись і стиснувши губи, вона тицьнула пальцем на Тьомика.

— Застебніть пояс і йому, — наказала розлючена красуня.

— Е-е-е… Не зрозумів…

— Я його не будитиму!

— Чому?

Здавалося, з нафтово-чорних, круглих, мов горіхи, очей стюардеси от-от полетять іскри. Чи то пак навіть не іскри, а розпечене каміння — цілий метеоритний дощ, який розтовче вщент мого друзяку.

— Він до мене чіпляється, — процідила дівчина.

— О’кей… Тобто перепрошую, сеньйорито… Хлопець трохи пришелепуватий.

Затим неслухняними руками я витягнув з-під напарника ремінь і, намагаючись не розбудити товариша, клацнув застібкою. Незважаючи на обачливість та намагання не торсати друзяку, Тьомик раптово перестав хропти, а в наступну мить пролупив баньки — збоку це, напевно, виглядало так, наче хтось клацнув непримітну кнопочку «Ввімкнути», сховану десь на тілі напарника. Обвівши затуманеним поглядом салон економ-класу, він спинився на стюардесі, кілька разів плямкнув і бадьоро заявив:

— Чувак, ти тільки глянь, яка тьолка!

— Сиди й не смикайся! — рявкнув я, вчасно перехопивши руку, яка вже тягнулась, аби ущипнути бідолашну дівчину за сідничку. — Ми приземляємось.

— Ми помиляємось? У чому ми помиляємось?! Чи ти сказав: похмеляємось? — перепитав Артем, миттю забувши про стюардесу, що, сердито фиркаючи, задріботіла далі по салону. — Говори голосніше, чувак, у мене вуха заклало!

— Я кажу, ми приземляємось! В Перу!

— О! То ми вже долетіли!

— Ага.

Тьомик наліг на мене, прикипівши до ілюмінатора. Літак саме виконував плавний розворот над містом, і у вікна правого борту зазирали… темні громаддя гір.

— Я думав, буде видно океан… — здивовано пролопотів він. — Ти ж ніби казав, що столиця Перу розташована в пустелі на самісінькому березі Тихого океану.

«А й справді — дивно, — зміркував я. — Безперечно, лайнер може заходити на посадку по маршруту, який проходить удалині від океану, однак звідки в пустелі взялись такі гори?» Втім, я все ще був добряче підхмеленим і не міг адекватно перетравлювати інформацію, яка надходила в мозок через ці… як їх?.. зорові рецептори, а тому вирішив облишити дане питання на потім.

Через п’ять хвилин після нашого пробудження величезний авіалайнер м’яко торкнувся посадкової смуги і підкотив до металевого рукава, котрий, неначе щупальце восьминога, відстовбурчився з тіла аеропорту.

Без особливих проблем ми пройшли митний контроль. Багажу в нас не було, окрім двох невеликих наплічників, оформлених як hand luggage[7], адже ми планували наступного дня після прильоту забрати гроші з банку і купити все необхідне, тож ми відразу посунули до виходу з приміщення аеропорту.

Несподівано в моєму серці спалахнула колюча іскорка підозри. Моя першосортна, вивірена інтуїція нашіптувала мені, що щось із нами не так. На перший погляд довкола панував звичний аеропортовий хаос — туди-сюди снують пасажири з великими сумками на коліщатках, поміж них, безцеремонно сигналячи, штовхаються електромобілі, завалені багажем та кореспонденцією, до стійок реєстрації прилипають довгі черги різномастих людців, за вікном терміналу терпляче чекають на клієнтів таксисти, високо над головами сонно шиплять кондиціонери, а біля виходів де-не-де тиняються полісмени у темно-синій формі.

У той же час щось нестерпно муляло мені очі. Я почав крутити головою навсібіч, шукаючи причину раптового неспокою. Аж ось, підвівши погляд, наткнувся на гігантську брудно-білу вивіску, натягнуту над основним виходом з терміналу і все зрозумів.

Шумно глитнувши слину, я притримав Тьомика за лікоть і натужно мовив:

— Чувак, я в тебе дещо маю спитати.

— Ну?

— Ти куди брав квитки?

— Як це куди? — здивувався напарник. — Звісно, до Кіто, столиці Перу!

Я так сильно насупив брови, що Тьомик і собі нахмурився, а потому прослідкував за моїм поглядом і… вражено роззявив рота. Тож уявіть: ми з напарником стирчимо пліч-о-пліч посеред велетенського холу, телющимось на довжезний плакат, розтягнутий над розсувними дверима зі скла, а на плакаті гарними синіми літерами виведено: «Ласкаво просимо до Кіто, столиці Еквадору».

— Ой… — сказав Тьомик і винувато почухався.

Рвучко розвернувшись, я опустив рюкзак на вичищену до блиску підлогу, а тоді з розмаху заліпив товаришеві смаковитого потиличника. Ляпас вийшов хороший — розкотистий і повчальний — аж на нас усі обернулись в радіусі семи-восьми метрів, а Тьомик клюнув носом і ледь не гепнувся на руки.

— Чого б’єшся?! — вереснув Артем, розтираючи долонями шию. — Козел!

— Сам ти козел! — закричав я. — Столиця Перу — це Ліма, чувак. Кіто — це столиця Еквадору. Ек-ва-до-ру! Закарбуй це собі на лобі раз і назавжди, довбодзьобе!

— Ну подумаєш, ну переплутав я трохи, — надув щоки напарник. — Яка взагалі різниця: Кіто чи Ліма, Еквадор чи Перу?

Я закотив очі догори. А потім вдруге хвиснув запотиличника тому телепню.

— Повторюю для дундуків: саме Ліма — а не Кіто! — є столицею Перу, — ось тут я витримав красномовну паузу, аби Тьомик усвідомив усю свою нікчемність і скупість ума, а тоді доказав: — І це те місце, куди я перевів перед вильотом усі наші бабки.

Напарник, який уже скинув наплічник на кахлі і випнув руки у боксерську стійку, готовий завзято відстоювати зневажену честь, несподівано знітився і опустив кулаки.

— Дідько, а я про це навіть не подумав… — його обличчя осунулось і зробилося схожим на винувату мордяку французького бульдога, який випрошує булочку в хазяїна, що незворушно дудлить ранкову каву з круасанами. Такий собі білобрисий, синьоокий і страшно ображений долею французький бульдог.

Я пом’якшав і сказав уже примирливо:

— Хто ж, як не я, про це думатиме, чувак…

— І як нам далі бути? — з надією в голосі спитав Тьомик.

На хвильку я замислився, а потім проказав:

— Мені пощастило, Тьомо, що ти сплутав Ліму саме з Кіто, а не з Пертом, Делі чи Пекіном. На щастя, Еквадор межує з Перу, а тому ми зможемо дістатися до Ліми наземним транспортом.

— А це далеко?

Я замислився, подумки прикидаючи відстань.

— Щось із тисячу кілометрів. По прямій на південь. Насправді не так уже й дале…

Раптом щось кольнуло у мене в грудях, я стулив пельку і заходився гарячково копирсатися в кишенях. Зрештою, обшаривши всі потаємні закапелки в штанах та сорочці, я перекинувся на рюкзак. Без зайвих слів ухопивши мій здогад, Тьомик взявся робити те ж саме. Через хвилину, перетрусивши увесь багаж, ми з напарником стулили долоні докупи, об’єднавши в єдиний фонд наші куці капітали. Тремтячими пальцями я перебрав усі купюри та монетки, нарахувавши загалом трохи більше шістдесяти доларів. «Тисяча кілометрів… — немов друкарська машинка відстукала у мене в голові. — І шістдесят баксів на двох! Оце-то влипли…»

Я зазирнув у вічі напарнику. Тьомик геть збілів на обличчі, наче полиняв після прання.

— Це далеко, — глухо прохрипів я. — Для нас це дуже далеко, чувак…

Ми сиділи, понуро схиливши голови, прямо на тротуарі неподалік від будівлі аеропорту. Радилися.

— Давай подзвонимо кому-небудь в Україну і попрохаємо вислати нам гроші через «Western Union», — невпевнено запропонував Артем. — Потім якось віддамо.

— А ти не боїшся, що в такому випадку наше місцезнаходження стане відомим родичам твоєї сонцесяйної Альони? Раптом хтось спокуситься на винагороду, обіцяну її шаленим батечком, і розбовкає їм про те, що ми застрягли в Еквадорі?

— От холера б їх покосила! — лайнувся мій напарник.

— Сам винен. Тебе ніхто не тягнув женитися.

— Та знаю, знаю… Які в тебе ідеї?

— Гроші — на їдло, а добиратимемось до кордону з Перу на попутках, — відчеканив я.

— А далі?

— Ну, далі — пробиватимемось до Ліми. Теж автостопом.

— Ти думаєш, це спрацює?

По західному краю Південної Америки через увесь континент, з півночі на південь, від самісінького екватора аж до Вогняної Землі, тягнеться срібною ниткою Панамериканська магістраль — доволі пристойне й модернове шосе з усією необхідною інфраструктурою, що притаманна міжнародним трактам. Я знав це і сподівався, що подорож до еквадорсько-перуанського кордону не викличе значних труднощів.

— У нас нема іншого вибору, — кажу. — Має спрацювати.

Але воно не спрацювало. Так воно в житті завжди: коли щось не заладилось від самого початку, не варто дуже розраховувати на прихильність фортуни й у майбутньому…

Сонце щойно вишкрябалось в зеніт, зависнувши прямо над головами, і майже не лишало тіней. Часу до смерку було предосить, тому я запропонував Тьомику вирушати прямо зараз, не гаючись.

Насамперед ми видерлися на крутий схил, який здіймався на південному сході еквадорської столиці, звідкіля неспішно почимчикували на південь вздовж Панамерикани. Дорога пролягала поміж височенних гір, вкритих хвойними лісами, вершини яких пнулись до сонця, з легкістю протискуючись крізь товсту перину з хмар. На перших порах я дійсно вірив у те, що мандрівка до Перу не займе багато часу, а тому зберігав бадьорість і безперестану насвистував веселу мелодію з якогось французького фільму, раз по раз вистромляючи великий палець на дорогу з надією зупинити авто.

Втім, до вечора нас так ніхто й не підібрав…

Смеркалося. Над горами кублилися щільні хмари. Ніч мала бути темною. До всього, на одному з перевалів, через який переповзало високогірне шосе, здійнявся холодний вітер. Стомлені й розгублені, ми зісковзнули в першу-ліпшу придорожню улоговину, щоби віддихатись і трохи зігрітися.

— Якщо найближчим часом ми не знайдемо, де заночувати… — почав Тьомик.

— …то спатимемо під відкритим небом, — єхидно обірвав я товариша. — Так, наче я не розумію, чувак.

Я й сам чудово тямив, що ловити машину в пітьмі посеред покрученого серпантину — справа марна. Крім того, спостерігаючи непривітну сірість неба над головою та темінь крутобоких андійських ущелин, я відчував, що після заходу сонця нас огорне така непроникна пітьма, що й кроку не можна буде ступити без того, щоб не протаранити лобом яке-небудь дерево. От і сидітимемо тоді з напарником, наче у негра в… ну, самі знаєте де. Попри все я не міг нічого придумати, щоб якось зарадити ситуації.

Ми стовбичили в темряві посеред гір, нас поволі обволікала темрява. Із хмар, що чеберяли зовсім низько над скелями, сочився неприємний дощик, непомітно накачуючи вологою одяг та волосся. Крижаний пронизливий вітер з сердитим свистом ковзав по схилах гір, затягуючи нічний холод із гранітно-чорних небес в долину Кіто, що лишилась далеко за нашими спинами. Аж раптом Тьомик промовив:

— Чувак, я знаю, де ми можемо переночувати.

І тицьнув пальцем кудись у простір поміж деревами. Я спрямував погляд туди, куди показував друзяка, і від здивування аж прицмокнув язиком. Неподалік — якраз там, де кінчалась улоговина, — стояла невелика дерев’яна церковка. Спочатку я, пригадую, навіть зрадів і весело вигукнув:

— Круто! Якщо є церква, значить, десь зовсім поряд має бути селище!

Одначе напарник захитав головою і, обгледівши небо, яке щомить більше наливалось чорнотою, стурбовано бовкнув:

— Навряд чи ми встигнемо його розшукати… Я говорив про те, що нам, мабуть, краще переночувати в божниці.

— Ні! — я весь прибляк і скоцюрбився.

— Максе!

— Нізащо, чувак!

За все своє життя я навідувався до церкви три (ну, максимум — чотири) рази, та й то з великою неохотою. Переважно мене тягли туди силоміць: то на хрестини до кумів, то яйця на Пасху святити, то ще на якусь шоу-програму. При цьому ще жодного разу я не переступав поріг божниці сам. Повірте, сам я навіть не наближаюся до церкви! З таким вишуканим і розмаїтим житейським резюме (а воно, оце моє резюме, безперечно, вже давно лежить на видному місці у небесній канцелярії), я чудово розумів, що задля власної ж безпеки мені можна вступати у дім Божий тільки під прикриттям численного і добре висповіданого натовпу. Всі ті три (чи, можливо, чотири) рази, коли мені доводилося заходити до церкви, я шукав перед входом яку-небудь наскрізь постарілу бабусю. Таку, щоб як кульбабка: дмухни разок — і зразу на той світ, прости Господи. Такі «кульбабки» тільки про каяття й покуту думають. Я уповав на те, що Боженька не ризикне лупонути мене блискавкою, щоб, бува, не промахнутись і ненароком не порішити ні за цапову душу яку-небудь ревну праведницю. Облюбувавши підходящу бабусю, я прилипав до неї, мов присоска, і не відходив ні на крок до самого завершення служби.

Думайте, що хочете, але я знав одне: заходити в церкву разом із Тьомиком — це все одно, що лізти у басейн з крокодилами, яких півроку тримали на одному хлібі та воді, або ж, скажімо, застромлювати руку в кубло гримучих змій. Я не вірю, що Боженька пропустить таку лепську нагоду проявити свій праведний гнів і не підсмалить нам дупці.

— Я туди не піду! — ще раз обнародував свою позицію.

— Чувак, — Тьомик злився, — у нас немає ні карти, ні грошей, аби спинитися на ніч у якомусь мотелі. Насувається буря, мені холодно і хочеться спати, а ось ця капличка — єдина будівля, яка трапилась нам за останні десять кілометрів. Ти як хочеш, але я не збираюсь всю ніч мокнути під дощем і схопити запалення легень через те, що ти боїшся осквернити своєю присутністю священну оселю.

Я й сам скажено трусився від холоду, а тому розумів, що напарник має рацію. Але пересилити себе не міг. Так і стояв на місці, не рухаючись.

Тьомик не полишав надії мене переконати.

— Крім того, Максе, це ж… цеє… католицька церква, а ми з тобою — православні.

— І що?

— Я думаю, наші архангели не ризикнуть мочити тебе на чужій території.

Ляскаючи руками по плечах, я замахав головою, мовляв, даний аргумент вельми слабкий і непевний.

— І взагалі, чувак, — стояв на своєму Тьомик, — божниця ж недобудована! А недобудована церква — не церква! Правильно я кажу?

Я уважніше придивився до будівлі, котра вже майже повністю розчинилась у густій призахідній тіняві. Здається, вона дійсно незавершена, тож останній доказ видався мені цілком резонним.

— Ну добре, — врешті-решт здався я, — але пообіцяй мені, друже: коли раптом щось станеться… кгм… ну, не знаю… скажімо, почнеться щось підозріле, ми зразу підриваємось і тікаємо звідтіля нахрін. О’кей?

— Обіцяю, чувак! А тепер ходімо швидше, бо я скоро вріжу дуба від холоднечі.

Тьомик помилився: церкву добудували ще за царя Гороха, просто від старості фарба на деревині полущилась і майже всі шиби повилітали з вікон — от звіддалік вона й виглядала ніби як незавершена. Попри це всередині було тепло, сухо й затишно, можливо, трошки моторошно, але з часом я призвичаївся, заспокоївши себе шляхом самонавіювання. Повторюючи, наче мантру: «Все добре… все добре…» — я переконав свою розбуялу уяву в тому, що насправді знаходжусь зовсім не в храмі, а у звичайнісінькому гаражі чи ангарі.

Словом, усе йшло просто чудово до тих пір, поки Тьомикова здатність притягувати неприємності у, здавалося б, абсолютно буденних ситуаціях знову не запрацювала на повну котушку.

Я і напарник умостились на купі старої соломи, прілого листя та ялинкових гілок, які нагребли прямо під старий облущений вівтар. З боків, щоб менше дуло, поставили віконні рами. Гіпсова статуя Христа з розпростертими руками, вицвіла від часу, але майже непошкоджена, нависала прямісінько над нами. Нічний холод дошкуляв і примушував нас щораз ближче підсуватися один до одного, поки зрештою ми не злилися в міцних обіймах і ритмічно сопіли, випускаючи з ніздрів клуби пару і час від часу перестукуючись від холоднечі зубами, наче два радисти, які спілкуються морзянкою.

Несподівано на запилюженій підлозі трохи праворуч від нашого лежбища і прямо навпроти підкошеної кафедри проповідника проступив клаптик загадкового сріблястого світла. За мить схоже світіння заструменіло крізь порожні віконні рами. Серце моє завмерло, руки похололи, і я вже подумав, що просто вмру там на місці.

— Тьомо, дивись! — я ледь видушував слова з горлянки, а зуби в цей момент зацокотіли, немов друкарська машинка під пальцями вправної стенографістки.

Але замість того, щоб панікувати, мій товариш підняв руку над собою і спокійно тицьнув пальцем кудись угору. Задерши макітру, я побачив, що в одному місці — прямо над сяйливою плямою на підлозі — дах божниці провалився, і крізь отвір у стрісі можна було бачити клапоть неба. Чистого неба. У просвіток в покрівлі заглядала скибка молодого місяця.

— Певно, вітер розігнав хмари, — мрійливо прошепотів Тьомик, — а може, просто розвиднилось…

На мене аж гикавка напала — так відразу полегшало.

Артем тим часом не зводив очей з дірки в покрівлі, нерівні краї якої все чіткіше вимальовувалися в півтемряві церковки. Він дуже довго витріщався на такі далекі й чужі зорі, що люто зиркали зі сталево-чорних небес на нас, двох чужинців, а потім тужливо затягнув:

Тільки не подумайте, що Тьомик гарно співає. Якраз навпаки: музичний слух у хлопа не набагато кращий від річкового молюска, а голос схожий на виск вакуумного пилососа, який працює на повну потужність. Просто, розумієте, момент був такий — особливий; як ото в книжках розумних пишуть — несолодкий, але разом з тим якийсь емоційно-піднесений. Та й пісня, що не кажіть, трапилась хороша, житейська така.

Попри те, що співаю не краще за Тьомика, можна сказати, навіть у два рази гірше за нього, я схлипнув, притулився ще ближче до товариша і давай хрипло підвивати:

Аж раптом в одвірку церковного входу вигулькнуло виразне кружальце світла, надто яскраве, аби мати природне походження. Хтось світив крізь напівпрочинені двері божниці кишеньковим ліхтариком. За мить промінь проникнув у церковку, і яскрава латка, тремтячи, поповзла по підлозі до олтаря. Цебто у напрямку до нас із Тьомиком. Захлинувшись жахом, я зарився якомога глибше у листя й солому.

Затим з темряви пролунав грізний голос:

— Policia de la provincia de Cotopaxi! Manos arriba![8] Негайно вийдіть зі сховку!

— Що вони кричать? — злякано перепитав напарник, не впоравшись з іспанською.

— Це копи… — тільки й устиг бовкнути я, після чого мій напарник невідь чого зірвався на ноги, двома великими стрибками досяг порожнього бокового вікна божниці, пролетів крізь нього, немов якийсь, бляха, спецназівець із американського бойовика, перекотився через голову і чкурнув світ за очі.

Чисто інстинктивно я підірвався і кинувся за ним.

— Caramba! Ловіть їх! Хапайте! — донеслось нам услід. — Он вони! Біжать до лісу! — тут я зрозумів, що переслідувачів декілька.

Ми й справді, мов очманілі олені, неслися до густого переліску, що починався на відстані кількох десятків метрів від церкви.

За мить на повній швидкості ми ввірвались у хащі і на хвильку спинились, оскільки пітьма навкруг нас різко згустилася — слабке місячне світло зовсім не проникало крізь крони дерев.

— Слухай, Тьомо, а чого ми тікаємо? — питаю у напарника, намацуючи його руку в суцільній темряві.

— Я не знаю! — захекано пролопотів Тьомик. — Ти ж сам сказав, що там копи.

— Але я не говорив, що треба ушиватися!

— Як це не говорив? А хто вибив з мене обіцянку дати драла з церкви, раптом щось піде навкосяка? Я діяв строго за інструкціями.

Спересердя я смачно сплюнув собі під ноги.

— Ти знов усе переплутав, чувак! Я мав на увазі… ну, раптом там… метеорити почнуть з неба падати, чи блискавки сильно лупитимуть, чи щось таке…

— От халепа… І що тепер робити?

Аж тут… Спочатку я не розібрався. Думав, то так голосно хрустять сухі лісові гілляки під ногами переслідувачів. А потім щось чвиркнуло у мене над вухом, і в ту ж мить від дерева, коло якого я стояв, на мене сипонули скалки і шматки кори — нам услід стріляли з пістолетів. (N. B.: Еквадорці — вони й без того такий народ, що спочатку пальнуть, а вже потім заглядають, у що влучили. А тут посеред ночі, прямо в горах, двоє незнайомців кидаються навтьоки, відмовившись вийти на вимогу поліції. Ясне діло, по нас без попередження відкрили вогонь на ураження.)

— Вони десь тут! Зникли за он тими деревами! — загриміло зовсім поряд за нашими спинами.

Часу на роздуми не було.

— Тікаємо! — скомандував я, після чого ми з Тьомиком дунули галопом через ліс, неначе два кабани, обриваючи по дорозі листя і збиваючи головами найнижчі гілляки. Еквадорські поліцейські проводжали нас пістолетним вогнем.

На щастя, непроникна темнота, нерівність довколишнього рельєфу та відсутність собак у переслідувачів виручили нас. Завдяки цьому ми з товаришем досить скоро відірвались від полісменів.

Відбігши на безпечну віддаль, спинилися на краю величезної галявини, котра похило сповзала кудись униз, у темряву, і повалилися в кущі на узліссі, спинами прямо на холодну землю. Якийсь час я розрізняв лиш власне серцебиття та уривчасте дихання напарника, а потім все стихло. І тільки вітер знишка шарудів кронами у височині.

— Ти чув? — глухо прохрипів Тьомик. — Ти це чув, бляха муха?! Вони по нас стріляли, живодери кляті! Я ледь у штани не наваляв — таку нам тут паніку затіяли!

Несподівано я розреготався. Незважаючи на небезпеку бути викритими (чи на крайній випадок — підстреленими), я не міг стриматися і заливався, мов навіжений.

— Максе, тихше! — Тьомик силкувався затулити мого рота рукою. — Чувак, угомонись! Що з тобою таке? Геть очумів, дурбило!

Проте я ніяк не міг втихомиритися…

А сміх, знаєте, вельми заразна штука. Тьомик так і не второпав, через що я так запекло вирегочую, однак менш ніж за хвилину перестав затискати мого рота і сам гоготав, мов гусак, та іржав, як коняка. Якби в той момент мене й напарника почули еквадорці, на наших надгробках можна було б сміливо писати: «Так весело і смішно ще ніхто не помирав».

Заткнувся я тільки після того, як товариш запхав мені до рота пругкий пучок трави. Затим він і собі у пельку напхав якогось бадилля, оскільки попри всі намагання так і не зміг перестати сміятися. Лиш тоді ми затихли.

Отак ми й сиділи в якихось плішивих корчах посеред еквадорських Анд: скоцюбившись у повній темряві, неспинно здригаючись від внутрішнього безгучного реготу і напакувавши за щоки жмути соковитої трави, неначе два опецькуватих хом’яки…

Дана розповідь не матиме якого-небудь спеціального завершення з чітко окресленою та глибоко філософською мораллю. Я переповів її лиш для того, щоби, по-перше, пояснити, яким чином ми з Тьомиком знову опинилися в Латинській Америці, а по-друге, підготувати вас, шановні читачі, до наших подальших пригод. Якщо ви дочитали цю історію і вам невтямки, як двоє на перший погляд цілком адекватних хлопців можуть опинитися посеред неприступних Анд без грошей, спорядження, без теплого одягу і конкретних планів на майбутнє, відмовившись від затишного байдикування в одній з найчепурніших європейських столиць, та ще й отримувати від цього кайф, то вам, певно, не варто читати далі цю книгу. Не шукайте в ній логічних вчинків, виважених кроків, геройських подвигів та глибокої моралі, що надихатиме вас на шляхетні вчинки. Це лиш історія про двох навіжених чуваків, які на повну смакують життям.

Тож якщо раптом після прочитання першої хуліганської оповідки у вас у роті зостався гіркуватий присмак, а в голові застигла одна єдина фраза: «Вони що, ідіоти?..», краще відкладіть книгу вбік, бо на цих сторінках ви знайдете що завгодно, але тільки не заперечну відповідь на ваше слушне запитання…

15–29 вересня 2010 // Київ, Львів