Навіжені в Перу

Про гуано і доблесних українських митників

Спочатку про те, що таке гуáно.

Більшість моїх знайомих чомусь переконані, що гуано — це ящірка, певно, плутаючи його з ігуаною[60]. Не хочеться їх (знайомих цебто) сильно розчаровувати, але якщо гуано — ящірка, то ми з Тьомиком — святі апостоли.

Отож перед тим, як перейти до оповіді про мій останній бізнесовий прожект, пов’язаний з Перуанською республікою, мені слід пояснити, що ж криється за цим загадковим, сповненим непереборного й манливого шарму іспанським словечком. Для тих читачів, які вчилися на хіміка чи фізика, достатньо знати, що гуано — це азотно-фосфорне добриво, яке містить приблизно 9 % азоту і 13 % окису фосфору P2O5; його поклади знаходяться переважно у Південній Америці. Для біологів (якщо такі раптом затесалися серед читачів цієї повчальної притчі), можна сказати, що гуано — це продукт життєдіяльності морських птахів, який розклався під дією сухого клімату. Для всіх інших, нормальних чуваків, скажу, як є. Гуано — це смердюче й трошки підсушене пташине лайно.

Ідея імпортувати в Україну гуано виникла, як кажуть, на рівному місці.

Ми з Артемом повернулися на Батьківщину наприкінці весни, в самий розпал сільськогосподарських робіт. Дачники поралися на заміських городах, саджаючи картопельку, помідорчики й огірки, фермери гасали на тракторах по неозорих ланах гарячого півдня, оскаженіло засіваючи землю зерновими, кукурудзою та буряками. Я не дуже розуміюся на сільському господарстві, проте, гадаю, не треба закінчувати економічний університет і бути сильно кебетливим, аби зрозуміти, що попит на різні міндобрива у такий час значно перевищує пропозицію.

Пригадую, під час мандрів центральною частиною Перу ми з напарником зупинялися в одного статечного перуанця, власника заводу по виробництву мінеральних добрив для сільського господарства. Насправді «завод» виявився звичайнісіньким складом, куди завозилося гуано, яке горяни-індіанці за копійки збирали на островах коло приморського містечка Ель Бергел (El Vergel), що знаходиться неподалік від перуанської столиці. Потому гуано вантажилось у спеціальні трейлери і розвозилося по всьому північно-західному узбережжю Перу.

Після того, як Тьомик був змушений продати всю свою шведську нерухомість, аби хоч якось покрити наші борги перед Перуанською республікою, грошей у нас із напарником лишилося небагацько, причому я чудово розумів, що в найближчому майбутньому, якщо ми нічого не вигадаємо, їх точно не побільшає. Відтак, проаналізувавши ситуацію на ринку, я накидав у голові бізнес-план, що мусив принести нам хай невеликі, але швидкі і певні гроші, яких би вистачило, аби протриматися якийсь час, поки я не придумаю, на чому ми зможемо заробляти мільйони. Задум був простим: закупити в Перу кілька тонн лайна по дешевій ціні (там того гуано — хоч греблю гати), переправити його в Україну і продати фермерам, розрекламувавши товар як найкращі імпортні міндобрива, багаті на всілякі живлющі і корисні для земельки мікроелементи. Цілий день і цілу ніч я прокручував цю ідею у голові, зважуючи ризики, намагаючись передбачити різні форс-мажорні ситуації, поки зрештою не переконався, що оборудка є цілком надійною і безпечною.

Розроблена схема поставки гуано набула такого вигляду: а) позичити грошей на закупівлю лайна; б) замовити контейнери з гуано; в) доставити гуано в Україну; г) розмитнити контейнери; д) збути товар фермерам.

Фактично, з жодним пунктом цього плану не виникло проблем. Скориставшись незаплямованим іменем Тьомика, я позичив у наших спільних знайомих достатню суму грошей. За тиждень оформив акредитацію на митниці і, відшукавши через Інтернет перуанця, у якого ми колись зупинялись, попрохав його підготувати мені два контейнери хорошого південноамериканського лайна. Затим замовив непогану промоцію своїм новітнім закордонним добривам і вже навіть підшукав імовірного покупця — якогось клаповухого селюка, який спокусився на крикливу рекламу.

Через три з половиною тижні контейнери стояли в одеському торговому порту. Ще через добу двома вантажівками їх доправили до Києва і залишили на митниці. З невідомих мені причин замість того, щоб завезти контейнери на ТВВ № 5 (транспортно-вантажний відділ № 5), що знаходиться на північно-західній околиці Києва поряд зі станцією метро «Академмістечко», водії, що везли вантаж з Одеси, вивантажили мій товар на Київській регіональній митниці, неподалік від станції метро «Шулявська». В принципі, це не мало великого значення, мені було абсолютно байдуже, звідки забирати контейнери, просто хочу, щоб ви зараз відмітили про себе, що станція «Шулявська» значно ближче до центру міста, ніж «Академмістечко»…

Для того, щоб вступити у володіння і успішно збути товар, лишалося одне — розмитнити контейнери.

Ось тут почалось найцікавіше…

Наступного дня після прибуття контейнерів до столиці, я востаннє перебрав усі необхідні документи і зі святою вірою в те, що українські чиновники — то наймиліші у світі істоти, покликані служити народу й країні, помарширував у регіональну митницю.

Цілу годину мені довелося чекати в похмурому холі, поки нарешті не відшукався чинодрал, відповідальний за оформлення мого вантажу. Симпатичне дівча у короткій спідниці та туфлях з довженними шпильками визирнуло з якогось кабінету і прощебетало, що я можу шурувати до своїх контейнерів, бо незабаром до мене вийде брокер, щоб допомогти владнати справи з паперами й оформити товар згідно з українським законодавством. Я зітхнув з полегшенням і подякував їй, наївно сподіваючись, що епопея з розмитненням підходить до кінця.

Вийшовши на розплавлену спекою вулицю, я потюпав у напрямку двох брудно-червоних сорокафутових контейнерів, що нічим не вирізнялись серед сотень інших вантажів, завезених з усього світу, і став чекати.

Невдовзі з дверей митниці вивалився невисокий лисуватий черевань з масним лискучим обличчям та набряклим волом, що випирало з-за комірця, пухкими пальцями стискаючи потерту синю папку для паперів. На сорочці під пахвами виднілися темні плями. Він був з тих, про яких кажуть: ширший, ніж довший. Завертаючи носки всередину під час ходьби, чинуша почовгав до мене. Наблизившись, цей колобок оглянув мене зверхнім короткозорим поглядом, а потім стомлено булькнув:

— Ну шо, уважаємий, починаєм працювать. Мене звуть так само, як і Достоєвського. В смислє, не Достоєвський, а просто Фьодор Михалич.

Його зовнішній вигляд не сприяв встановленню приязних стосунків, тому я відповів ледь помітним кивком. Фьодор Михалич не звернув на це уваги, поплював на пальці і приступив до виконання службових обов’язків. Насамперед він розкрив папку і впився очима у першу сторінку інвойсу. Наткнувшись у графі «Найменування товару» на одне-однісіньке слово «guano», пан Фьодор принишк і злякано зиркнув на мене. Він не знав, що таке гуано, але боявся в цьому признатися, справедливо вважаючи, що даний факт безповоротно дискредитує його як працівника митниці.

Різким рухом захлопнувши папку, чинуша тицьнув пальцем на контейнер і грізним голосом спитав:

— Що там у вас?

Я діловито сплюнув крізь зуби, заклав обидві руки в кишені і твердо, без лишнього пафосу проказав:

— Гівно.

— Шо-о?!

— Гівно, — кажу. — Два вагони…

Фьодор Михалич спочатку ображено надув щоки, але за мить уже сяяв, наче нова копійка, потираючи руки у передчутті капітального поповнення свого сімейного бюджету.

Я багато подорожую і більшість свого часу проводжу за межами України. Я не дуже стежу за новинами, а тому не відразу розумів, що повернувся до рідної країни у важкі часи. Україна стікала кров’ю після тяжкої економічної кризи і ще більш тяжких президентських виборів. Бюджет країни світив велетенськими пробоїнами нижче ватерлінії, які нікому та й нічим було латати. Відтак усім державним структурам прийшов строгий наказ усіма правдами й неправдами наповнювати казну. Не стала виключенням і доблесна українська митниця. Один за одним контейнери, що приходили з усього світу, скеровували то до тарифного комітету, то до карантинної служби, то ще кудись, аби здерти з нещасних підприємців якнайбільшу подать. Тарифний комітет, наприклад, переглядав ціну кожного пункта інвойса, що супроводжував товар, і, керуючись тільки їм відомими розрахунками, збільшував її втричі. Як наслідок, сума відрахувань державі також збільшувалася втричі. Відповідаючи на обурливі закиди і скарги бізнесменів, митники стражденно зітхали і, з мученицьким приреченням потупивши погляд, тицяли пальцем у небо, мовляв, то не ми, то все вони: наказ зверху, треба наповнювати державну скарбницю. Втім, виконавши план по бюджету, доблесні служаки все з тими ж мученицькими мінами на лицях продовжували безчинствувати, обдираючи нещасних імпортерів і напихаючи «зеленими» власні кишені. Фьодор Михалич миттю зметикнув, що йому до рук потрапив ласий шматок, на якому можна добряче нажитися. Ще раз зазирнувши в супровідну документацію, черевань побачив, що навпроти «port of origin[61]» вписано «Lima, PERU».

— Я знаю, — самовдоволено посміхаючись, протягнув він, — у вас там банани, ги-ги.

Не судіть його строго, панове, адже до мене з Перу завозили і розмитнювали лише банани. До сьогодні з Перу нічого іншого в Україну не прибувало.

— Пане, я не налаштований жартувати, — дуже серйозно промовив я. — Ще раз повторюю, у вагонах — добірне перуанське лайно.

— Га-га-га-га-га! — схопився за пузо митник. — А ви у нас, уважаємий, жартівник! Мені ще не случалися такі кумедні.

На всяк випадок товстозадий підкликав до себе довгов’язого колегу, певно, тертого калача — справжнього експерта, що скидався зовні на ходячу швабру, і показав йому документи на контейнери. Експерт пробіг очима всі сторінки і сконфужено почухав кістлявою рукою потилицю. Даю голову на відсіч: він також не знав, що воно таке — оте таємниче «guano».

— Банани… — шепотом підказав йому товстун. — Щоб мені повік-віків пончиків не бачить, але цей чувак приволік два вагони бананів з Перу.

— А чого тоді в інвойсі написано «гаунó»? — пошепки перепитав його напарник.

— Не «гаунó», а «гуáно», телепню! Хтозна… Може, сорт так називається.

— А сам «комєрс» що говорить?

— Каже, що там лайно…

— Що?!

— Ну, какашки всякі… Не знаю… — знизав плечима Фьодор Михалич. — Думаю, хоче провезти як міндобрива, шоб нічого не платить.

— От же ж скотина! Іздівається! Ти вже йому покажи міндобрива, Михалич. Обпатрай лопуха, щоб забув, гад, як маму звати! Якщо там банани, діватися йому нема куди[62].

— Там банани, сто процентів. Ніхто нічого іншого з Перу ще не завозив.

При цьому обидва службовці гучно розреготалися.

Банани — це такий товар, який досить швидко псується. Зазвичай плоди вантажать у контейнер ще зеленими, щоби під час транспортування через океан вони поволі дозрівали і таким чином прибували у порт призначення повністю достиглими. Відтак, якщо контейнер з бананами не розпродати протягом одного-двох тижнів після прибуття, від золотистих плодів залишиться гнила мамалига темно-бурого кольору, непридатна навіть для годівлі свиней чи великої рогатої худоби. Про це знають усі. Про це, безперечно, знали доблесні трудяги регіональної митниці. Чого вони не знали, так це те, що в моїх контейнерах не банани.

Здійснивши поверхневий огляд контейнерів, Фьодор Михалич потягнув мене до себе в кабінет, щоб там, як він висловився, у затишному куточку, залагодити всі формальності. В кабінеті витав терпкий запах чорнила і старого канцелярського паперу, зате над вікном приємно гудів кондиціонер, огортаючи мене м’якими потоками зимової прохолоди, вдвічі приємнішої після розпаленілого повітря над вантажним майданчиком.

— Вам спочатку слід пройти карантинну службу, — поважно почав митник, розвалившись у високому шкіряному кріслі з лакованими дерев’яними підлокітниками. — Потому, уважаємий, оскільки у вашому інвойсі лише один пункт, ми відправимо контейнери на контрольне зважування, щоб перевірити, чи відповідає маса вантажу тій, що зазначена в документації. Далі — тарифний комітет. Оскільки ми з вами ніяк не можемо дійти згоди в питанні, що стосується класифікації товару… Я кажу — банани, ви кажете — кгм… всякі пакості, — голомозий працівник митниці стукав пальцями по столу і раз за разом хитро стріляв очицями в мій бік, — то доведеться передати цю справу на розгляд професіоналам, які переглянуть тарифи і внесуть в них деякі корективи. Це, звісно, займе трохи часу.

Я замотав головою з боку в бік. Мені це дуже сильно не сподобалося. Не приховуючи, напряму, я пояснив шановному панові Фьодору, що мій клієнт нетерпляче чекає на своє фірмове гівно, і будь-яка затримка з доставкою може примусити його передумати, після чого він розірве контракт і закупить звичайні нітратні добрива вітчизняного виробництва, а я залишуся з діркою від бублика. І з двома контейнерами нікому не потрібного перуанського лайна.

При цих словах Фьодор Михалич аж поїжився від насолоди:

— От бачите, уважаємий, ви вже починаєте розуміть, шо тут і як у нас працює. Мені подобається тверда поступь ваших мислєй!

— Скільки часу займе зважування? — похмуро поцікавився я.

— Це залежить від багатьох факторів, — загадково усміхаючись, відказав чиновник. — Але я міг би постаратися, посприяти і, так би мовити, пришвидшити процес…

Безперечно, я розумів, до чого хилить мій співрозмовець. Я вже навіть ладнався спитати у чинуші, скільки він хоче за сприяння у пришвидшенні процесу розмитнення, проте… раптово у мені щось обірвалося. Несподівано до мене дійшло, що чи не вперше у житті я роблю все законно і правильно. Я не прокручую аферу і не верчу заплутану фінансову махінацію — я здійснюю чесну бізнесову оборудку! Я чесно купив лайно у Перу, чесно привіз його на Батьківщину і збираюся чесно продати херсонським фермерам. Крапка. Думайте, що хочете, називайте мене максималістом і наївним мрійником, проте я подумки поклявся собі не давати митнику хабара. Я не збираюсь платити якомусь нахабі за те, щоб працювати чесно й без фіґлярства!

— Коли можна зайти за результатами зважувань? — запитую нарочито байдужим тоном.

Фьодор Михалич розчаровано скривився, награно відвів погляд убік і мляво промурмотів:

— Ну зайдіть завтра… Проте я раджу вам перед тим добряче все обмізкувати. Сподіваюся, до завтра ви передумаєте.

Втім, я не передумав, а тільки набрався рішучості йти до кінця у боротьбі за праве діло.

Зважування контейнерів тривало цілих два дні, після чого Фьодор Михалич подзвонив мені на мобільний і голосом, сповненим неприхованого тріумфу, проказав:

— З лабораторії надійшли результати зважування. Попрошу з’явитися для вияснення деяких обставин.

Певна річ, я вирішив не баритися і мерщій помчав в офіс митниці, все ще плекаючи слабку надію на те, що мені вдасться без втрат видерти своє гуано з лап державного митного контролю.

Товстопузий брокер чекав мене у себе в кабінеті, розкинувшись у кріслі без кітеля та краватки. Щойно я визирнув із-за дверей, він переможно задер носа і поманив мене рукою:

— Заходьте, заходьте, уважаємий. Сідайте. У мене для вас не дуже хороші новини.

Я мовчки опустився на стілець навпроти робочого стола.

— У вашому інвойсі вказано, — продовжив митник, підносячи до хитро прищурених очей оригінал перуанського інвойсу, — що вага першого контейнера становить 104,6 тонни, другого — 98,2 тонни. А ось результати зважування, — чоловічок підсунув мені різнокольоровий бланк з водяними знаками і доброю дюжиною фіолетових печаток, — наші високоточні ваги показали 102,7 і 96,3 тонни відповідно.

— Це можна легко пояснити, — намагаюся внести ясність. — Річ у тім, що корабель з Перу пливе через Атлантику приблизно три тижні. За цей час гуано всередині контейнерів дещо зсохлося й трохи утряслося. Ви ж самі бачите, яка зараз пого…

— Мене це не цікавить, уважаємий! — грубо обірвав мене товстун. — Звертайтеся до вашого постачальника, нехай присилає новий оригінал інвойсу. Ми не можемо оформляти вантаж, у якого не все гаразд з документами.

— Але, пане, гуано привезли аж із Перу! Пересилка документів займе чимало часу.

— Повторюю: мене це не стосується, — пиндючно форкнув Фьодор Михалич.

Я скрушно зітхнув, пробубонів щось на зразок «хай буде по-вашому» і підвівся, готуючись залишити кабінет.

Однак попри зовнішню пиху й демонстративну самовпевненість черевань почувався вельми сконфуженим. За довгі роки служби Фьодору Михаличу не раз траплялися контейнери, в чиїх інвойсах значилася неправильна маса вантажу, одначе абсолютно завжди вага у таких документах була занижена. Це робилося з різною метою: іноді, щоб сплатити менше мито, подеколи — для того, щоб приховати той факт, що у контейнерах захований якийсь вантаж, який не значиться в інвойсі, тощо. Цього разу все було інакше. Вперше перед Михаличем опинився чувак, у якого в інвойсі стояла цифра більша, ніж та, яку показали терези при зважуванні, і який при цьому холоднокровно й затято наривався на неприємності, вперто не бажаючи давати хабара.

Якоїсь миті митнику навіть стало страшно… То був перший раз, коли високоповажний пан Фьодор задумався над тим, що у контейнерах, можливо, й не банани, оскільки банани не можуть втрачати вагу під час транспортування. У ту ж мить голомозий черевань відразу відігнав від себе цю думку як абсолютно безглузду й несусвітню.

— Почекайте, уважаємий! Пождіть! — стараючись приховати розгубленість, окликнув товстун, коли я вже переступив поріг його кабінету. — Не варто так спішити з висновками. Ми можемо вирішити проблему з інвойсами, не виходячи з цієї кімнати. Можемо, правда ж? — силувано підморгнув чинодрал.

Я мовчки повернувся і знову сів на стілець. Пан Фьодор присунувся ближче і по-змовницьки почав:

— Буду відвертим і прямим, як паровозні колії. Вартість вашого товару згідно з інвойсом — двадцять дві тисячі доларів, цебто у найкращому випадку за розмитнення вам доведеться заплатити тисяч вісім-дев’ять американських грошей… — чоловічок затнувся, переводячи подих, а потім одним махом випалив: — Ви можете заплатити мені шість тисяч і вже завтра забирати контейнери.

Я німував, спопеляючи поглядом співрозмовця. Кадик товстуна кілька разів збуджено смикнувся.

— Добре, п’ять п’ятсот, — заявив чинуша, неправильно потрактувавши мою мовчанку. — П’ять з половиною тисяч баксів — і ніяких проблем!

— А як же тарифний комітет? — обережно уточнив я.

— Забудьте про тарифний комітет! — трохи роздратовано форкнув митник. — Це загальна сума, зразу за все. Я ж говорю: у вас не буде ніяких проблем!

Я знову затих, обмізковуючи ситуацію. Що його робити? Може, справді всучити йому на лапу і не корчити з себе героя? Всі ж ніби лишаються у виграші. Окрім держави, звісно.

— Слухайте, уважаємий, — гарячково затараторив Фьодор Михалич, перейшовши на шепіт, — ви, звісно, можете самі вирішувати свої проблеми з кожною службою окремо, але, повірте, дешевше вам це не стане. Платіть мені, беріть контейнери і дуйте звідсіля, поки я не розізлився.

Є в мене така риса: коли хтось тисне на мене, я починаю опиратися з подвійною силою, навіть якщо така поведінка шкодить мені самому.

— Я подумаю, — крізь зуби процідив я і рішуче залишив кабінет.

Вийшовши на вулицю, спинився. Стояла неймовірна задуха. Гаряче повітря огорнуло мене, миттєво осідаючи на шкірі краплинками сконденсованої вологи. Гіркий запах перегрітого асфальту та теплого пилу затоплював усе навкруг, викликаючи легку нудоту та ниючий головний біль. Ні людей, ні машин навкруги не було. Вицвіле небо на заході затягували важкі чорні хмари, провіщаючи сильну грозу.

Обвівши поглядом вантажний майданчик, я розшукав свої контейнери. Вагони стояли майже в центрі площадки поміж інших сорокафутових боксів, що відрізнялися між собою тільки кольором та написами. Поволі в мозок закралася думка, що я поспішив відмовлятися від пропозиції нечесного брокера, адже якщо найближчим часом я не «витягну» гуано з митниці, фермер скасує підписану зі мною угоду, і я залишуся ні з чим. Звісно, якщо не рахувати двохсот тон підсушеного перуанського лайна.

Неначе прочитавши на відстані мої думки, Фьодор Михалич вийшов слідом за мною надвір.

— Не хочете відкрити вагони? — через спеку він важко дихав, переминаючись з ноги на ногу позад мене. — Подивитеся, як там поживають ваші бананчики, га?

Товстун все ще сліпо вірив, що в контейнерах банани. Сподіваючись, що вигляд добряче підгнилих фруктів вразить мене в самісіньке серце і підштовхне до «правильних» дій, вимагач вирішив пограти на моїх нервах. Мені стало жаль його. Дуже сильно жаль. Бідолаха не усвідомлював, хто на чиїх нервах грає.

— Я думаю, це погана ідея, — стримано відказав я.

— Оп-па! Опаньки! — сплеснув у долоні товстун. — То ми, значить, не хочемо відкривати контейнери?

Михаличу все ще не давала спокою неув’язка з масою вантажу. Чинуша тямив, що за цим криється якась таємниця, але геть не шурупав, яка. Відмова відкривати контейнери остаточно переконала його, що з перуанським товаром точно не все гаразд.

— Чого ж ви мені раніше про це не сказали? — він помахав на мене пальцем, наче на якогось малолітнього бешкетника. — О-о, уважаємий, це ж зразу міняє всю справу. Забудьте про п’ять з половиною тисяч! Якщо хочете, щоб ми не перевіряли товар, щоб ми не перебирали всі ваші бананчики, шукаючи, що ж там заховано між ними, вам доведеться розжитися на дев’ять… десять… Ні! На тринадцять тисяч «зелених»! І ні центом менше!

Від такого неприкритого хамства я замалим не сказився. Я вхопив тлустого митника за барки, підтягнув до себе і проричав прямо в його масний переляканий писок:

— Слухай мене, плішивий телепню! З моїм вантажем усе в порядку — це раз. У вагонах не харчові продукти, а гуано — це два. І присягаюся, воно буде розмитнене як гуано і тільки як гуано, а не як банани, унітази чи пляжні тапочки. Це три! При цьому від мене ти не отримаєш ні копійки!

— Ах так?! — верескнув черевань, кумедно пручаючись і розмахуючи кулачком над головою. — Ах так! Я вам покажу! Я вам покажу гуано! Ти бач, який розумник…

У відповідь я скрутив йому нескладну комбінацію з одного пальця і забрався геть.

Коли я пірнав у приміщення станції метро «Шулявська», надворі зірвався навіжений вітрюган і почалася злива.

Не минуло й дня, як Фьодор Михалич видзвонив мене по мобільному:

— Слухайте… кгм… пане Максиме, а ви не могли б зараз приїхати?

За вікном шурхотів тихий дощ. Землисті хмари трохи ворушилися, але, здавалося, майже не рухалися в якомусь конкретному напрямку, надовго зависнувши над містом. Я подумки відмітив, що відповідальний за мої контейнери брокер уперше за весь час нашого спілкування звернувся до мене так чемно й офіційно. Голос у нього звучав якось невпевнено, з сірими нотками відчаю у глибині.

— А що сталося? — питаю.

— Справа у ваших вагонах… тих, що прийшли з Перу. Від них повіває…

— Від них що?

— Ну вони, тойво, трохи пахнуть… В розумінні — не дуже приємно пахнуть.

Злива періщила цілу ніч, і я зрозумів, що дощова вода просочилася в контейнери, внаслідок чого гуано підмокло і… почало смердіти.

— Оце й усе? — моїй незворушності міг позаздрити диктор на телебаченні.

— Так.

— Документи на вантаж готові?

— Ні.

— Тоді я не бачу сенсу приїжджати, — відрубав я і кинув слухавку…

Наступного ранку мене розбудив настирливий дзвінок у двері. За вікном так само бовталися набучавілі хмари і розмірено капотів дощик, цяткуючи краплями вологи вікно спальні. Спочатку я лиш натягнув подушку на вуха, проте незнайомий візитер не бажав утихомирюватися і продовжував знущатися над вхідним дзвінком, сповнюючи квартирку неприємним дзижчанням. Зрештою я тихенько вилаявся, потягнувся, позіхнув і поплентався в коридор дізнаватися, що за нахаба посмів потривожити мене в таку рань.

Підступивши до дверей, зазирнув у вічко. З протилежного боку, нервово обтрушуючи кітель від дощової води, стовбенів Фьодор Михалич. Я ще раз позіхнув, затим різко розчахнув двері і стомлено подивився на митника. Від несподіванки товстун здригнувся, похапливо зірвав з голови кокарду і виструнчився, наче перед великим начальством.

— Драстє… — пискнув він.

— Чого треба? — замість привітання грубо буркнув я.

— Уважаємий… то єсть, я хотів сказати, пане Максиме… я знову до вас з приводу ваших контейнерів, — запинаючись, бурмотав Фьодор Михалич. Його ліве око страшно смикалось. — Я сильно перепрошую, але вони… кгм… воняють, причому воняють крепко, по-дорослому, і моє начальство… Словом, ми їх наново зважили, і знаєте шо? Контейнери набрали вагу! Так-так! І тепер з інвойсом усе в порядку, — чоловічок тяжко зітхнув і з благанням подивився на мене: — І про тарифний комітет можете забути, ніхто вас не чіпатиме. Просто прийдіть, оформіть документи, заплатіть мито і валіть до бісо… кгм… і забирайте свої банани. Все буде по правилам, чинно і законно, обіцяю. Ви тільки прийдіть, будь ласка…

Я злився. Я був розлючений через упертість цього товстопузого віслюка, через його нещодавнє нахабство, через всю ту іржу, яка роз’їдала зсередини державну митну систему, через увесь той бруд, в якому загрузла країна, але в першу чергу через те, що мене так рано витягли з ліжка.

— Там не банани, — сердито просичав я. — Там лайно.

І захлопнув двері прямо перед носом нещасного митника.

Згідно з українським законодавством, у випадку виникнення між підприємцем та державною митницею спорів, які стосуються розмитнення товару, вантаж, що є предметом дискусії, відправляється на штраф-майданчик, де перебуває до того часу, поки остаточно не вирішиться його доля. По закону митниця не могла просто так узяти й позбутися моїх контейнерів. Після моєї відмови для працівників регіональної митниці лишалося не так багато місця для маневру. Спочатку вони відтягли вагони з гуано у найдальший закуток штрафної площадки, заштовхавши їх під самісінький паркан. Ефект був мінімальний… Наступної ночі, скориставшись темрявою, кілька ініціативних брокерів потай викопали паркан і переставили його на три метри ближче до дороги, намагаючись відтягти контейнери чим подалі від будівлі митниці. Це також не допомогло. Далі за парканом починалася проїжджа частина, а тому штовхати контейнери більше не було куди. Потому вони змінили тактику. Протягом наступної доби на митниці, а заразом і в інших сусідніх будівлях почали похапливо конопатити вікна та двері, набивати паклею вентиляційні канали. Втім, сморід знаходив найменші шпарини і однаково проникав у приміщення.

Час минав. Дощ уже четвертий день лив, як із відра. Гуано кисло й розмокало. Вагони пахтіли на пів-Києва.

…Не знаю, чим би закінчилась ця історія, однак на світанку шостого дня після того, як мої контейнери доставили з Одеси, здійнявся дужий південно-західний вітер і неприємний запашок накрив спочатку весь Шевченківський район Києва, а після обіду просочився в самісіньке серце столиці. Наступного дня депутати Верховної Ради та працівники Кабінету Міністрів несподівано усвідомили, що через неймовірний сморід просто не можуть працювати. Депутатські ложі, кулуари парламенту, зали засідань, кабінети міністрів нестерпно смерділи лайном. Шкіряні крісла, папери, канцелярське приладдя, штори, шпалери й килими — все тхнуло фекаліями. Законодавчу й виконавчу гілки влади охопив параліч. Депутатську більшість нудило, якась партія навіть заявила про вихід з правлячої коаліції, мотивуючи свої дії тим, що не можна сидіти за одним столом з людьми, які довели країну до такого неподобства; тлусті міністри кожних півгодини втрачали свідомість; працівники президентського апарату сновигали адміністрацією, наче обкурені опієм…

Спочатку державні мужі подумали, що десь під Києвом опозиціонери здійснили диверсію на одній з очисних станцій. Одначе така інформація не підтвердилася, через що з Адміністрації Президента подзвонили голові Служби безпеки і поставили йому чітку задачу — в найкоротші строки розшукати джерело невідомого убивчого запаху, після чого запах ліквідувати, а винних — суворо покарати.

…Я прокинувся через те, що у дворі будинку пронизливо завищали гальма. Внутрішній голос примусив мене струсити дрімоту, вилізти з-під ковдри і підійти до вікна.

Дощ врешті припинився, хоча хмари, як і раніше, висіли низько, а асфальт чорнів вологими плямами. Я зазирнув униз і побачив, що прямо навпроти дверей мого під’їзду спинився чорний лискучий «Mercedes» S-класу, наче оскаженілий пес агресивно шкірячи решітку радіатора, а трохи позаду за ним стояв накачаний позашляховик охорони «Toyota Land Cruiser». Теж чорний, наче вороняче пір’я.

По обидві сторони від дверей під’їзду стовбичили два дебелі охоронці. Обоє нервово курили, час від часу задираючи голови вверх і роздивляючись вікна багатоповерхівки. Я здогадався, що, незалежно від того, що за птаха щойно прикотила на S-класі до мого будинку, за той час, поки я чалапав від ліжка до вікна, вона вже встигла заскочити в під’їзд.

Несподівано заверещав дверний дзвінок. Я відірвався від вікна, поспішливо натягнув на себе шорти й майку і навшпиньки підкрався до дверей. Стараючись не дихати, обережно визирнув крізь вічко в коридор. Перед дверима стримів літній підтягнутий чоловік з широкими вилицями та вольовим квадратним підборіддям, тримаючи під пахвою тоненьку папку. Крім нього, здається, більше нікого не було. Незнайомець був одягнутий у військову форму, а на його грудях виблискували три ряди медалей та орденів. Сходова клітина аж іскрилася від величезної кількості нагород та великих, наче Гімалайські піки, зірочок на погонах. Я весь стиснувся від нехорошого передчуття і відкрив двері.

— Бажаю здоров’я! — голосно, але водночас похмуро й суворо привітався чоловік, затим без запрошення вступив у квартиру і так само гучно представився: — Генерал Шпитько, начальник митної служби України.

— Добрий день, — невиразно промимрив я, відчуваючи, що у мене, схоже, починаються проблеми. — А де… де пан Фьодор?

— Нема, — коротко, по-воєнному відказав генерал.

— Тобто нема?.. Що, взагалі нема?

— Взагалі нема. Можна зайти?

— Так, звісно, проходьте, — я відступив трохи назад і показав тремтячою рукою на кухню.

А проте щойно переступивши поріг моєї кухоньки, грізний генерал здувся, немов проколота повітряна куля, і важко плюхнувся на табуретку.

— У мене до вас чоловіча розмова, — впівголоса почав головний митник країни, несміливо зиркаючи на мене.

— Тойво… Розумієте… Я… — я гарячково роздумував над тим, щоб його вигадати на своє виправдання. — Я більше не буду! — кажу.

— У мене четверо дітей, — правив далі гість, наче й не чуючи мене. — Знаєте, скільки всього треба, щоб їх прогодувати й вивчити? Це тільки законних четверо… А ще дружина молода. То їй на Канари, то на Кариби, то ще в якусь дідькову дупу. А ще теща, і то така, що не приведи Господи, — генерал обхопив голову руками, обпершись ліктями на стіл, і схлипнув. — Через вас у мене вчора був поганий день. Вчора мені подзвонили спочатку з СБУ, потім з Адміністрації Президента, а потім особисто Прем’єр-міністр і… Коротше, якщо ви не заберете свої контейнери, моїй кар’єрі гаплик, — при цих словах він розкрив папку і дістав звідтіля купу заповнених бланків. — Всі документи готові, вам слід лиш поставити підпис. Не треба нікому нічого платити: ніякого мита, ніяких хабарів. Один лише підпис — і з усіма формальностями буде покінчено.

Я затих і, схиливши голову, зацікавлено роздивлявся митника. Він вижидав кілька секунд, однак, не дочекавшись відповіді, продовжив:

— Ось тут три з половиною тисячі доларів, — генерал трепетно витяг з кишень купу пожмаканих стодоларових папірців і склав їх кучугурою на столі. — Небагато, я знаю. Це весь мій сьогоднішній заробіток. Якийсь «комєрс» притяг з Китаю контейнер підроблених iPhon’ів і оформив їх як вагон китайських кедів… Ні, ні, ні! — затараторив Шпитько, побачивши, як я насупився. — Це ніякий не підкуп! Сприймайте це як державну дотацію, допомогу вашому, прости Господи, бізнесу. Якщо буде мало, я завтра ще принесу, тільки — благаю! — заберіть свій вантаж. Пожалійте моїх діток.

Зрештою я розтулив рота, але генерал тут-таки приклав палець до моїх губів.

— Тс-с. Нічого не кажіть. Просто поставте підпис і напишіть адресу, куди завезти контейнери. Доставку митна служба бере на себе. Взагалі-то ми таким не займаємось, але для вас, гадаю, можна зробити виняток.

Провагавшись трохи, я скрушно зітхнув, картинно прицмокнув язиком, а тоді, насилу стримуючись, аби не розреготатись, підписав усі папери. Строгий генерал вичавив із себе скупу сльозу, наостанок обняв мене, наче рідного сина, і, не прощаючись, помчав сходами вниз, зраділий, наче слон.

Через двадцять хвилин контейнери з гуано на повній швидкості мчали в Херсон до замовника. А я стояв на балконі своєї однокімнатної квартирки і, защемивши прищепкою носа, курив, роздумуючи про те, що Україна, безперечно, найкраща держава у світі. В жодній іншій країні гівно не допроваджують замовнику з мигалками і міліцейським супроводом.

Для розслідування подробиць інциденту, який допровадив до шоку половину Києва і на цілий тиждень паралізував життя кількох районів столиці, сформували спеціальну депутатську комісію. Після двотижневого слідства народні обранці встановили, що в завезених з Перу контейнерах дійсно містилося гуано, а не банани. Потім ще цілий день комісія доводила всім іншим депутатам та президії, що гуано — це ніяка не ящірка… Втім, головним результатом роботи комісії став офіційний указ, завізований Президентом, Прем’єр- міністром, усіма віце-прем’єрами та головою Верховної Ради, в якому йшлося про те, що у майбутньому ніколи, нізащо, ні за яких умов не слід обкладати податком імпортне гівно. Віднині і довіку лайно в Україну завозитиметься по нульовій ставці.

2–3 квітня, 16–20 червня 2010 // Київ, Рівне