Навіжені в Перу

Новий рік на берегах Тітікаки

Обставини склались таким чином, що наприкінці грудня 2009-го, за тиждень до католицького Різдва, ми з Тьомиком і Марусею причвалали до містечка Пуно, що на західному березі Тітікаки, найвищого судноплавного озера на планеті.

Чутки про наші подвиги (я маю на увазі подвиги в хорошому розумінні цього слова) з космічною швидкістю розліталися повсюди, сягаючи найвіддаленіших і найбільш неприступних районів Перу. Після того, як ми знешкодили бандитське кодло, яке ховалося в амазонських лісах на північному сході країні, повсюди нас зустрічали й звеличували відповідно до почесного звання заслужених героїв Перу.

Завдяки виразистій зовнішності ми виділялися з натовпу, і нас із напарником повсякчасно й кругом упізнавали. То на автобусній станції якась зморщена бабця-індіанка підійде й потисне нам руки, то якийсь статечний чолов’яга пригостить пивом у барі, то молоденька продавщиця в супермаркеті сором’язливо попросить автограф. Іноді симпатичні перуанки намагалися відзняти нас на мобільні телефони, а замурзані дворові хлопчаки всюди бігали за нами, невтомно повторюючи, що бачили нас по телевізору.

Ми стали популярними! Почувалися справжніми героями! Через кілька тижнів я сам почав вірити у те, що ми з напарником справді передушили терористів голими руками. Саме в такому звитяжницько-піднесеному настрої, гордо задерши обгорілі на пустельному сонці носи, ми прибули в Пуно, високогірне поселення на березі дзеркальної перлини, що затесалася посеред андійських круч…

Ця навіжена історія не позбавлена, втім, філософського підтексту і розповість вам про те, що ніщо в цьому світі не вічне. Навіть слава безстрашних борців з терористами, навіть репутація відважних рятівників, готових ризикувати життям заради справедливості, навіть почесне звання героїв Перуанської республіки, публічно присвоєне нам Президентом країни, можуть бути вмить перекреслені й легко забуті.

А все через що? Через отой клятий Тьомиків альтруїзм (таки так, ви оце щойно все правильно подумали — без Марусі, його подружки, яка пристала до нашої компанії у Трухільйо, тут, звісно, не обійшлося). Я не раз йому повторював: не слід нічого вигадувати, треба просто насолоджуватися лаврами, хай і не зовсім заслуженої, та все ж слави, замість того, щоб займатися нікому не потрібною благодійністю та всякою дурнуватою філантропією. Сиділи б зараз десь на узбережжі Тихого океану в оточенні пишногрудих красунь, цмулили б тропічні коктейлі через соломинки, ніжились би серед іскристих, молочно-теплих хвиль на сонечку. Та де там! Тільки не з Тьомиковим щастям! Цього разу мого друзяку потягнуло на суспільно-корисні вчинки — захотілося йому, бач, ще більшої слави, слави щедрого філантропа й добродійника.

Через два дні після нашого прибуття в Пуно не знайшлося жодного жителя, який не знав про наш візит. Абсолютно всі, починаючи з безпритульних собак та місцевих волоцюг і закінчуючи мером міста, тільки й говорили про те, яка честь випала на долю їхнього містечка. Куди б ми з Тьомиком не поткнулися, кожен стрічний чемно вітався з нами, захлинався в улесливих побажаннях вічного щастя, здоров’я та доброго гумору і настійливо запрошував у гості.

Найбільше наша поява схвилювала сеньйора Баутісту Рейеса, вельмишановного мера Пуно. Воно й не дивно, адже по всіх перуанських каналах показували, як сам Алан Гарсія Перес, президент республіки, вручав нам похвальні грамоти і ордени. Не виказати нам належної шани й почестей означало принародно образити особисто пана Президента.

Відтак, не встигли ми з Тьомиком освоїтися у високогірному містечку, стиснутому звідусіль незрушними андійськими хребтами, як до нас у готель надійшла яскрава листівка, підписана мером Пуно. Вельмишановний сеньйор Баутіста люб’язно запрошував «двох славетних українців та їхню променисту супутницю» (так і написав — «променисту»; нещасний, він ще не знав її вдачі) на святковий вечір у переддень Різдва, влаштований спеціально в честь нашого приїзду. Зрозуміло, ми й гадки не мали відмовлятись.

Зазначеного дня, а то був вівторок, 22 грудня, причепурені, причесані й вилизані, мов ховрахи на Пасху, вбрані у блискучі фраки чудового покрою (Маруся — у вечірній сукні з глибоким вирізом і на височенних шпильках), ми явилися в резиденцію градоначальника Пуно. Я бравурно марширував попереду, почуваючись дещо некомфортно через тугий, наче кокон, сюртук і вузькі штани-трубочки, взяті напередодні напрокат; Тьомик попідручки із запаморочливо гарною[44] Марусею повагом крокували слідом за мною.

При вході у шикарний особняк нас особисто зустрічав сеньйор Баутіста Рейес. Спочатку перуанець продемонстрував нам свій дім, під саму стелю завішаний дорогими постмодерністськими картинами з Європи і обставлений старовинними меблями ручної роботи, потім взявся знайомити з іншими гостями, запрошеними на бал, по черзі представляючи губернатора провінції, шефа місцевої поліції (я тоді ще не знав, що незабаром ми матимемо можливість познайомитися з ним ближче), голову місцевого суду, директора великої гірничодобувної компанії, котрій належать майже всі гори в околицях, кількох знаних банкірів, а ще юристів, торгашів різного штибу, власників туристичних фірм, які катають туристів по Тітікаці, та всяку іншу породисту наволоч.

Далі я хильнув кілька келихів коньячку, якого разом з іншими напоями розносили поміж гостями смагляві хлопці-офіціанти, і дозволив собі розслабитися. На якусь хвильку я забув, що, перебуваючи в іншій країні за тисячі кілометрів від рідної домівки, нізащо не можна розслаблятися і втрачати пильність. Фактично, ось ця моя хвилинна слабкість і стала першопричиною всіх подальших негараздів.

Наслідки не забарилися…

По-перше, я навіть не помітив, як нас із напарником розділили. Тьомик зі своєю напудреною дівулею влився в одну компанію, де по кілька разів переповідав історію про те, як він скупив усі килими ручної роботи в одному мексиканському хуторі, врятувавши тим самим населення хутора від неминучого голоду. Я ж приєднався до іншого гурту, де захоплено торочив про перспективи інвестицій в українську економіку.

По-друге, я проморгав той момент, коли Тьомик, як і я, трохи розслабився, після чого почав у три горла хлебтати піско[45]. Я й досі собі не можу цього пробачити, оскільки десь через три чверті години мій колега уже був повністю готовий, цебто п’яний, як чіпок, експресивно жестикулював, щипав Марусю за попку (чим доводив дівулю ледь не до сказу), ліз до неї цілуватися і з натхненням розповідав гостям світського рауту про те, як рік тому він пожертвував якимось безштанькам у горах Чіапасу[46] п’ятсот тисяч мексиканських песо і раритетний «Dodge Challenger» 1969 року випуску на додачу. Довірливі перуанці, вислухавши історію, ахали, охали і плескали в долоні. Як наслідок, затьмарені сяйвом Тьомикової «доброчинності», чільні мужі Пуно почали навперебій закидати його різними пропозиціями. Скажімо, містер Ґаркінс, директор елітної англомовної школи, запропонував Артемові прочитати для учнів курс лекцій про філантропію; його святість сеньйор Ауреліо, єпископ, попросив мого напарника виголосити кілька проповідей у церкві і відспівати двох покійників, яких ховатимуть у суботу; доктор Ернандес, власник найбільшої приватної клініки в Пуно, зажадав, щоб Тьомик навідався в його лікарню і спробував зцілювати хворих рукоприкладством; одначе найоригінальнішу пропозицію «відмочив» сам господар вечірки, сеньйор Рейес, падлюка, попросивши Артема приєднатися до публічного святкування Нового року в Пуно, включно з роздаванням подарунків малечі.

Наскільки я зрозумів, не дуже тямлячи в іспанській, Тьомик розчув і збагнув лише останню пропозицію, яка стосувалася діток і святкування Нового року. Він почав дурнувато посміхатися, а потім мого напарника поперло. Таке з ним, знаєте, буває. Рідко, але трапляється, і тоді… ой, тоді тільки держись! (На превеликий жаль, у цей момент я все ще знаходився в іншому куті зали, намагаючись відкараскатись від якоїсь набридливої перуанки, а тому не мав змоги підбігти і вчасно затулити товаришу рота.)

— Новий рік… дітки… хм… Цікаво, цікаво, — почухав потилицю Артем. — Он, бачте, мій напарник, — він непевним рухом підняв правицю і тицьнув у мій бік. — Це мій брат і духовний наставник. Золота людина! Так ось, знайте всі: він в Україні такі новорічні ранки влаштовував, що батьки ридали ридма від вдячності і надлишку благих почуттів, а дітлашня — так та взагалі по три дні до тями не приходила!

Звісно, в Україні я чимало такого виробляв, від чого дорослі ревли, вили і рвали на собі волосся, але це точно були не новорічні ранки. Тому, нахраписто й безцеремонно розштовхуючи ліктями гостей, я почав пробиватися через увесь зал до Тьомика, відчуваючи, що це підпите синьооке чудо природи зараз наплескає зайвини й наробить дурниць, а віддуватися потім самі знаєте, кому доведеться. Проте я спізнився.

— А тепер — увага! Everybody, please, listen to me! — неждано-негадано Артем проголосив на весь хол. Далі він нетвердою ходою піднявся по сходах, що вели на другий поверх, і кілька разів вдарив себе в груди, привертаючи увагу присутніх. — Ку-ку, люди! Тобто hóla! Здоровенькі були, аміґос! — мій товариш говорив неймовірною сумішшю англійської, іспанської та української. — Слухайте всі! Ваш файний імпозантний мер оце щойно люб’язно запросив мене і мого друзяку взяти участь у святкуванні Нового року разом з вами, пуняни! Це так круто, ку-ку… тобто ги-ги! — Тьомик добряче хитався на сходах; певно, якби не поручні, він уже давно витирав би писком паркетні дошки. — Але я скажу більше! Я скажу вам, що ми, цебто я і напарник, не просто підемо на ваше гуляння, ми самі готові влаштувати вам, дорогі, любі, рідні пуняни, свято! Онде пхається мій товариш… — Артем ще раз указав пальцем на мене й нахмурився. — Максе, а ти чого це там хвицаєшся, наче свиня в помідорах? Ти ж не в метро і не в черзі за ковбасою. Ану перестань брикатись і поводься нормально!.. Так ось, шановні пуняни, мій колега усе знає, все вміє і сам усе організує: і концерт, і роздачу подарунків, і шоу-програму! Ура!

Я нарешті проштовхався до сходів і грубо стягнув з них напарника. Одначе, повторюся, було вже запізно. Тьомик обняв мене, всміхнувся безневинною посмішкою піврічного немовляти і сказав: «Ку-ку! Я тут тобі роботки підкинув», а народ зімкнувся довкола нас, здійняв руки вгору, заплескав і засвистів. Перуанці кричали «Слава!», «Віват, Україно!», «Хай живуть українці!» і ще багато чого іншого, від чого мені чомусь ставало тоскно…

Сеньйор Рейес протовпився до мене і міцно стиснув мою руку.

— Я весь до ваших послуг, пане, — схвильовано промовив він. — Для нас це велика честь. Я негайно віддам розпорядження про присвоєння вам звання почесного громадянина Пуно. Присягаюся, ми вас ніколи не забудемо!

Як у воду дивився — пам’ятають і досі.

…Уже більше години ми втрьох, я, Артем та Маруся, сидячи у власному номері в готелі, ламаємо голову над тим, чим забавляти на Новий рік кляту пунівську малечу. Крізь вікно зазирають похмурі сплячі гори, над якими потроху розпливаються перші неясні плями світанку. У Тьомика починається похмілля, у мене уривається терпець.

— Просто накупимо гостинців, роздамо їх на площі та й по всьому! Ге? — висуваю пропозицію.

— Це виключено, — опустивши голову, бубнить Тьомик. — Вони чекають від нас феєричного шоу, якогось незабутнього видовища. Невже ти не розумієш, Максе, — ці люди мають нас за героїв! А де це бачено, щоб народні месники ось так банально розпихали подарунки діткам? Це скупо і безхитрісно, це зіпсує все свято, розтрощивши вщент нашу геройську репутацію… Це все одно, що Гагарін, уперше облетівши Землю і щойно вибравшись із капсули, замість махати рукою тицьнув би у камеру дулю.

— І хто тебе тільки за язика смикав, бусурмане? — сердито бурмочу до товариша, конвульсивно стискаючи кулаки.

Маруся сидить на табуретці поміж нами, тре заспані очі і слідкує за тим, аби ми не побилися. Точніше за тим, щоб я не втратив самоконтроль і не поколошматив її Тьомика. Втретє за весь час нашої дружби.

— Слухайте, може, просто влаштувати гарний феєрверк? — радить дівчина. — Закупити у столиці кільканадцять різновидів салюту і влаштувати таке шоу, щоб аж небо засвітилось.

Ми з Артемом одночасно зблідли і заперечно замахали головами.

— Ніяких феєрверків, — хапаючись за серце, видихаю я. — Ми вже одного разу засвітили небо…

— Однозначно! — підтакує мій товариш. — Про це не може бути мови! Щоб, не дай Боже, не вийшло, як тоді у восьмому класі.

— А що було у восьмому класі? — зацікавилась кучерявка.

— Новорічний ранок, — розтовкмачив я.

— Ага, — неохоче продовжив пояснювати Артем. — У восьмому класі з нагоди настання Нового року ми з Максом надумали влаштувати салют у школі… Власне, ідея була моя, — потупився напарник, — я власноручно ракетниці вибирав, але… але запускав він! — закінчив хлопець, тицьнувши пальцем на мене.

— І чим усе скінчилось? — не відставала Маруся.

Ми з друзякою злодійкувато перезирнулись, і я тихо проказав:

— Школу три дні загасити не могли…

— Ага… цілих дві бригади пожежників… — сумовито додав Тьомик, длубаючи пальцем у дірці на джинсах. — Славний такий вийшов новорічний вогник…

Відтак до ідеї фантастичного шоу з феєрверками ми більше не повертались…

Зненацька на обличчі мого напарника проступив рельєфний слід від натужної розумової діяльності (я розкумекав, що його куций мозочок щойно видушив із себе якусь першосортну ідею): губи витягнулися в трубочку, так, що було незрозуміло, чи то він свистіти зібрався, чи то тягнувся до когось цілуватися, ніздрі надулись, а очі лукаво звузилися (тільки прошу вас: ніколи не намагайтеся повторити всі вищезгадані мімічні порухи на власному обличчі, це тільки Тьомик уміє, коли напружено міркує; я колись спробував і жорстоко поплатився: мордяку зсудомило так, що думав, довіку перекривлений ходитиму). Трепетний холеричний блиск у очах мого напарника відразу примусив мене насторожитися: я, як ніхто, усвідомлював — добра від цього не жди.

— Я знаю, Максе, Марусько! Придумав! — Тьомик підстрибнув і на радощах почав витанцьовувати. — Я знаю, що можна влаштувати, щоби перетворити відзначення Нового року на незабутню, вікопомну подію!

Марусине личко засяяло гордістю. Вона переможно зиркнула на мене, мовляв, от бачиш, Артем все влаштує! Я лиш скептично хмикнув, одначе приготувався слухати.

— Друзі, у мене прямо перед очима стоїть видиво, — продовжив Артем, замріяно вдивляючись кудись у простір над нашими головами. — Уявіть: починається врочисте святкування настання Нового року, всі жителі містечка зібралися на центральній площі Пуно, чимало сімей приїхало з навколишніх селищ, поміж дорослими в передчутті довгоочікуваного свята гасають галасливі орди дітлахів, а в центрі майдану височіє розлога пухнаста ялинка, рясно обвішана яскравими новорічними іграшками. Аж ось… — мій товариш немов зачмелений водив руками у повітрі, — аж ось понад дахами ближніх будівель випливає… випливає дирижабль! — Тьомик кинув переможний погляд на мене, мовляв, оце-то я придумав, витримав багатозначну паузу і продовжив: — Потому аеростат повільно розвертається і робить коло над площею. Він весь обвішаний перуанськими та українськими прапорами, ліхтарями, гірляндами… В цей час ми з вами займаємо почесні місця на постаменті під ялинкою. Дирижабль помалу знижується і зависає над майданом, після чого з гондоли прямо на голови дітворі починають сипатися новорічні подарунки. Оце-то буде видовисько! На довершення звучить гімн: спочатку перуанський, потім — український. Усі кричать «ура!» і довго плещуть у долоні.

Тьомик спинився, щоб перевести подих. Мушу визнати, задумка мого напарника була непоганою. То була дійсно хороша ідея. Цікава, непересічна, оригінальна. Втім, вона мені геть не сподобалась. Я не провидець, але відразу здогадався, кому з нас трьох доведеться шукати дирижабль і домовлятись за його переліт до Пуно.

— Друзі, ви уявляєте, що це буде? — захопившись, Тьомик почав виображувати в повітрі дирижабль, який неквапом спускається з небес до центральної площі. — Ми увійдемо в історію! Дирижабль! Подарунки, що сиплються з неба! Такого перфоменсу тут не було з часів Адама! Ви тільки подумайте: про нас у Пуно складатимуть легенди! Насамкінець тих хлопчаків та дівчаток, які гарно вчилися у школі, можна буде покатати на дирижаблі… Що скажеш, Максе?

Я лиш похмуро чвакав жуйкою, видивляючись розквашені хмарки на вранішньому небі. Забігаючи наперед, скажу: багато чому з того, що задумав Тьомик, так і не судилось здійснитися. Лиш в одному мій товариш виявився правим: ми таки увійшли в історію…

Напарник не повірив мені і, мабуть, уже ніколи не повірить, що я робив усе з щонайліпшими намірами. Він так і не зміг осмислити того, що з мене нікудишній хімік, оскільки ще в школі я раз і назавжди визначився з власним (однозначно негативним) ставленням до хімії, а тому просто не міг знати властивостей водню чи гелію. Утім, найголовніше — і я готовий у цьому заприсягтися на Біблії — я зовсім не збирався ні на чому економити. Хоча давайте все по-порядку…

У неділю 27 грудня я вирушив до столиці Перу — домовлятися за дирижабль.

Слід зауважити, що дирижабль у наші дні — дуже велика рідкість. Після Другої світової війни на них ніхто більше не літає. Кілька сучасних європейських компаній, що спеціалізуються на проектуванні аеростатів, виготовляють цепеліни переважно для метеорологічних досліджень у верхніх шарах атмосфери, а також для реклами на різноманітних глобальних виставках, авіашоу, автосалонах тощо. Через це, чесно кажучи, я мав надію, що в Лімі просто не знайдеться дирижабля, і Тьомику доведеться відмовитись від конгеніальної затії з подарунками, що сиплються з небес прямо на голови оскаженілих від щастя перуанських діток.

На жаль, дирижабль у Лімі таки відшукався.

Без особливих труднощів я вийшов на солідну фірму, серед основних фондів якої значився напівжорсткий дирижабль «Goodyear» зі зменшеним лобовим опором та двома старенькими дизельними двигунами, модель ZC-102/M. Аеростат мав автоматизовану чотиримісну гондолу та здоровенний вантажний відсік з резервними балонетами, однак використовувався переважно не для транспортування вантажів, а для реклами — шугав цілими днями над Лімою, тягаючи за собою якийсь плакат на кшталт «Локшина від Вірджиліо — найкращий початок вашого дня!».

Сигароподібний апарат виявився чималеньким: сягав у довжину сімдесят чотири метри, у діаметрі мав двадцять з половиною метрів (в найширшому перетині) і вміщав у себе двадцять три тисячі кубометрів газу. А тепер, власне, про газ…

За рекламним дирижаблем був закріплений невисокий чубатий перуанець з живими чорними очима і розплюснутим, наче у бульдога, носом, якого звали Маргаріто, — пілот і механік в одній особі. Чемний менеджер представив мене бравому авіатору, після чого залишив нас наодинці, аби ми втрясли всі організаційні питання, що стосувалися оренди літального апарата. Тож без зайвих зволікань та розкачування я перейшов до суті справи і виклав Маргаріто все, що вимагалося від нього та від його повітроплавальної машинерії. Доблесний перуанський літун безперестану кивав і трусив щоками, показуючи, що розуміє мене, а наостанок уточнив:

— Значить, спочатку я запускаю музику, далі вмикаю прожектори, роблю коло над площею, спускаюсь вниз і швартуюся до причальної щогли, що буде замаскована в новорічній ялинці, потім чекаю, поки ви запалюєте гірлянди на дереві, а тоді починаю розкидати подарунки. Так?

— Не зовсім. Передусім вмикаєш прожектори, а тільки потім — музику. А далі — все правильно.

— О’кей! Roger that[47], — бравурно, по-авіаційному відказав хлопець. — Треба буде завчасно розмістити хлопа на верхівці ялинки, щоб ловив причальний гайдроп. Хоча я сам про це подбаю, сеньйоре… А де, до речі, проходитиме операція?

То було ключове запитання в усій цій історії.

— В Пуно, це на березі Тітікаки, — а так прозвучала ключова відповідь.

Маргаріто задумався, щось прикидаючи в голові, а тоді зморщив носа:

— То є Альтіплано[48], сеньйоре… Гм-м… Доведеться підніматися аж на чотири тисячі метрів. Розумієте, сеньйоре, це надто високо. Дирижабль, наповнений гелієм, навряд чи здужає перевалити через такі хребти.

Скажу прямо: я не дуже зажурився. Проте задля годиться запитав:

— І ви не можете ніяк цьому зарадити?

Опецькуватий Маргаріто ще більше зморщився, але небавом вигукнув, з розумним виглядом піднявши вказівного пальця догори:

— Я знаю, сеньйоре! Можна накачати його воднем.

— Кого?

— Дирижабль.

— І що тоді?

— Водень удвічі легший, ніж гелій, цебто він забезпечує майже вдвічі більшу підйомну силу. При такому ж самому об’ємі закачаного газу аеростат зможе злетіти значно вище, а значить — відпаде необхідність вмонтовувати додаткові балонети і полегшувати гондолу, викидаючи з неї все зайве. Крім того, — пілот порився у своїх паперах, — наповнення дирижабля воднем обійдеться вам усього лиш у десять доларових центів за кубічний метр, тоді як за оренду корабля, накачаного гелієм, доведеться платити цілих сорок центів за кожен закачаний кубометр газу.

— Я все правильно зрозумів? — перепитую, розуміючи, що мій комерсантський розум відмовляється вірити почутому. — Водень удвічі кращий за гелій, але при цьому коштує в чотири рази менше?

Перуанець почухав кудлатий черепок і нерішуче, наче школярик на першому екзамені, підтвердив:

— Виходить, що так.

— Чому ж тоді всі використовують гелій?..

Ось тут доля зіграла зі мною злий жарт. Маргаріто був класним авіатором, цебто професіоналом в усьому, що стосувалося пілотування літального апарата, його зльоту та посадки (а точніше, швартування), одначе хімію знав не краще за мене. Замурзаний молодик сором’язливо глипнув на мене і мовив:

— Я не знаю, пане…

А я подивився на Маргаріто і сказав:

— Накачуй воднем.

Після повернення з відрядження я представив напарнику скрупульозний звіт про поїздку, до якої доклав детальний кошторис, що містив закупівельні ціни на новорічні подарунки та витрати на оренду аеростата. Тьомика ледь параліч не хватонув, одначе відступати було нікуди. Всі пункти кошторису (цебто власне оренда аеростата, зарплатня Маргаріто та його помічника, що чатуватиме на верхівці ялинки, подарунки тощо) відповідали дійсним цінам за одним єдиним виключенням: у графі «Газ для заповнення дирижабля — 23 000 м3» я вказав суму, що відповідала… гелію. Будь ласка, не судіть мене строго й не лайтеся, шановні читачі. Присягаюся, у дійсності я не хотів нікого обманювати. То все Тьомик винен, адже саме він, зовсім не питаючи, втягнув мене в цю дурнувату історію з дирижаблем, а я, якщо пам’ятаєте, все ще був винен йому п’ять тисяч доларів. Я так собі прикинув у голові, що було б непогано виписати собі невеличку премію за труди і покрити частину боргу за рахунок різниці у вартості між воднем та гелієм. Звідки ж мені було знати, що всього через кілька днів я жорстоко, шалено, до безпам’ятства розкаюватимусь у вчиненому? Ви ще не дочитали цієї історії до кінця, панове, однак можете повірити на слово: доля нещадно покарала мене за такий необачний і недостойний вчинок. Якби я не влупив за водень учетверо більшу ціну, то ще, либонь, зміг би якось відбрехатися перед товаришем, а так… Проте я знову забігаю наперед.

У середу, 30 грудня, за два дні до часу «ікс», Тьомик ще більше порадував мене.

— Максе, знаєш що? — заявив мій напарник. — Я їй освідчусь…

— Кому? — машинально перепитав я, хоча чудово знав, якою буде відповідь.

— Марусі. Ти, певно, не помітив, друже, але я, схоже, по вуха закохався у неї. Ну, вона мені завжди подобалася, але зараз все… все якось інакше… і я… я хочу бути з нею.

«Ага. Треба бути сліпоглухонімим паралізованим кретином, щоб цього не помітити», — подумав я.

— Мені здається, що й вона теж. По-моєму, ми створені один для одного, — тремтячим голосом правив далі Артем. — Освідчусь прямо на Новий рік у Пуно, під ялинкою, коли на голови щасливим дітлахам падатимуть дарунки з неба, коли довкола царюватимуть радість, захоплення і неймовірне піднесення.

Я сплюнув собі під ноги, скреготнув зубами і більше ніяк не відреагував. А що? Ви, мабуть, чекали, що почну нарікати, лаятися і намагатимусь відмовити товариша. Аж ніяк. Насправді його контужена заява не стала для мене новиною. Я знав, я відчував, що раніше чи пізніше цим закінчиться. Незважаючи на те, що згадка про той день, коли родичі Альони, попередньої Тьомикової «нареченої», ледь не вбили мене під час весілля (якого, по суті, так і не було), ще й досі глибоким шрамом пульсувала в моєму мозку, нерідко спричиняючи приступи тяжкого безсоння, я вирішив нічого не робити і нічого не казати, аби якось порятувати товариша. Нехай освідчується. Як то кажуть, чим би дитя не бавилось, аби не плакало.

Тьомик так і не освідчився. І це, можна сказати, єдина хороша подія з усіх, що трапились у ніч з 31 грудня на 1 січня…

Попервах все відбувалося достеменно так, як і передбачав мій товариш…

Надвечір, спокушені чутками про небувалу новорічну виставу, а також палко бажаючи на власні очі побачити українського Рембо та його напарника, які вдвох змогли знешкодити цілу банду грізних амазонських терористів, строкатий перуанський люд почав збиратися на центральній площі Пуно. Народ приходив з найдальших околиць, спускався з довколишніх гір, великі групи старожилів припливли з островів Такіле, Амантані[49] та плавучих островів Урос[50]. Люди йшли цілими родинами, тягнучи за собою дітлахів, служників і навіть собак. В результаті вже о дев’ятій вечора на майдані, залитому тьмавим світлом вуличних ліхтарів, як кажуть, не було де яблуку впасти.

О 22:10 за нами зайшов мер, і всі разом ми пошурували до центру міста.

Сеньйор Баутіста Рейес тюпав першим, оточений свитою радників та заступників. За ними у легкому ситцевому платтячку та в’язаній білій накидці величаво дефілювала Маруся. На свято дівуля готувалася, наче пудель на виставку: причепурилася, зробила манікюр, нафарбувалася і т. д. (Мушу визнати, виглядала вона дійсно шикарно; все чоловіче населення Пуно подовгу не зводило з неї хтивих поглядів, що, зрозуміло, страшенно злило мого напарника.) Тьомик звивався слідом за Марусею, виявляючи їй різноманітні знаки уваги. Дівчина час від часу віддячувала йому грайливим поглядом і посмішкою, від чого Артем млів і мружився, наче щеня, якому почухали за вухом. Я, встромивши руки в кишені і втягнувши голову між пліч, замикав процесію. Час від часу крадькома діставав з кишені рацію і зв’язувався по черзі то з Маргаріто, який чекав у аеростаті на підльоті до містечка, то з його напарником, ще зовсім юним кирпатим хлопчиною, що вже півдня теліпався прив’язаний на вершечку новорічної ялинки.

Щойно побачивши нас, натовп завирував і зашумів, немов розбурхане море. Чим ближче ми підходили, тим гучніше звучали вітання, а коли, наблизившись, почали протискатися до трибуни під ялинкою, несамовите горлання юрми заглушило, неначе ударна хвиля від вибуху бомби, святковий оркестр.

— Такого я геть не очікував! — мовив мені на вухо Тьомик.

Я знизав плечима, мовляв, мені байдуже.

— Хвилюєшся? — непевним тоном поцікавився напарник.

Протягом кількох секунд, задерши голову догори, я мовчазливо вглядався у загуслу темряву небес. Застигла моторошна чорнота стікала духотою. З-над озера на місто наступали важкі темно-сірі хмари, вони повільно повзли, неначе танки, ледь-ледь проступаючи крізь пітьму. Чи непокоївся я? Та мене ледь не розривало на шматки від хвилювання, а з нервів, здавалося, скоро вилітатимуть блискавки! Я розумів, що через низький рівень хмар дирижаблю доведеться лавірувати близько до землі та ще й у суцільній темряві. Якщо він зачепить гору або, не приведи Господи, якусь будівлю в Пуно… У мене мурашки по спині бігали від однієї думки, що тоді буде. Проте я мовчав.

— А я хвилююся, — не дочекавшись моєї відповіді, продовжив Артем, — і за Марусю, і за дійство. Треба, щоб усе пройшло на найвищому рівні.

— Душно, — нарешті глухо промовив я, — здається, буде гроза…

По черзі ми піднялись на поміст і зайняли свої місця за трибунами. Я зауважив, що Тьомик, як завше, через надмірну увагу до своєї персони був вельми збуджений і з очманілим блиском у очах безперестанку махав рукою натовпу. Маруся стримано всміхалась, вдаючи, що не помічає сотень повітряних поцілунків, що неслись до неї звідусіль. Мені ніхто не махав. Засмаглий і барилкуватий, я скидався на звичайного перуанця. Крім того, я важко дихав, пітнів і нервував, підсвідомо вчуваючи наближення катастрофи.

Першим узяв слово Баутіста Рейес. Тлустий вельможа виповз на кафедру, поважно привітав усіх присутніх, потім представив юрмищу гостей-героїв з далекої України, які невдовзі продемонструють дорогій публіці першорядне новорічне видовище, а потім ще довго торочив усяку нісенітницю, яку зазвичай плетуть можновладці на публічних зібраннях: про те, як влада старається і дбає про добробут рідного міста, про те, скільки зробили у минулому році і скільки всього ще буде зроблено в наступному.

Далі за сценарієм я мусив сказати кілька теплих слів від усієї української делегації. Сеньйор Рейес дзвінко виголосив моє ім’я — я поволі підвівся зі свого місця, одначе перед тим, як підійти до мікрофона, востаннє зв’язався з Маргаріто по рації, цікавлячись, чи все у нас гаразд.

— Я на підльоті, сеньйоре, — пролунала заспокійлива лаконічна відповідь. — Все в нормі.

Затим я віддав йому команду висуватися до центру міста. З динаміка долинуло скрипуче «Roger you, señor!»[51], за яким слідувало клацання стартера авіаційних двигунів. Годинник показував 23:17. Вечір наближався до кульмінаційної точки.

Від імені всіх українців я привітав жителів Пуно, подякував за такий теплий прийом і увагу до наших скромних персон. Потому розповів трохи про Україну, про наші порядки, традиції та звичаї. На завершення сказав кілька слів про себе і свого напарника (Тьомик з готовністю зіскочив із лави і, уклонившись, став поряд мене), сором’язливо оминаючи найбільш пікантні моменти нашої спільної діяльності у Мексиці та Перу. А тоді — я замовк. За моїми прикидками часу, відведеного на мою промову, було достатньо для того, щоб пригнати дирижабль до майдану. На годиннику блимало 23:29, але… аеростата ніде не було.

Над центральним пунівським плацом зависла ніякова мовчанка. Вся площа нетерпляче чекала обіцяного перформансу. Я застиг за кафедрою, немов бронзовий пам’ятник, Тьомик нетерпляче переминався з ноги на ногу трохи поодаль, а поряд нього Маруся очікувально кліпала широко відкритими очиськами, підбадьорливо стискаючи лікоть мого напарника. «Щось сталося! Щось сталося!» — відбійним молотком гупало у мене в голові. Для того, аби трохи потягнути час, я вирішив екстрено змінити план новорічних заходів і запалити ялинку до прибуття дирижабля.

— Тьомо! Пс-с… пс-с… Чуєш мене? Вмикай гірлянди, — шепочу через плече напарнику.

— Що?

— Я кажу: вмикай ті довбануті гірлянди, треба потягти час до прибуття дирижабля, — а потім повертаюсь до натовпу і на весь голос, стараючись не видавати хвилювання, говорю іспанською: — А зараз, панове, мій товариш здійснить урочисте запалення ялинкових вогнів!

Стовписько незадоволено загуділо. Невже оце й усе свято: двоє білобрисих чудил запалять новорічне дерево на парадній площі? Безперечно — і я їх повністю розумію — перуанці почували себе ошуканими.

Одначе Тьомик наче й не помічав невдоволення юрми. Він вийшов наперед і застиг, наче месія, розпростерши руки над натовпом, тримаючи в одній долоні штепсель, в іншій — шестирозеткову «переноску». Яскравий прожектор виразно освітлював мого напарника, неначе викарбовуючи з темряви його статну фігуру. Було помітно, що Артем хвилюється, він важко дихав, його руки тремтіли, втім, незважаючи ні на що, повільно наближались одна до одної. І ось за якусь секунду до того, як мій напарник був готовий всадити штепсель у розетку, я кинувся навперейми і заволав:

— Сті-і-ій!!!

Тьомик завмер.

Натовп затих.

Десь на північному-заході зародилося й росло монотонне гудіння, після чого у небо над площею, практично черкаючи шпилі найвищих будинків, повільно впливла здоровенна матово-сіра сигара дирижабля.

Юрба ахнула.

На бортах цепеліна спалахнули потужні прожектори. Шість чітких яскравих променів пломенистими списами простромили темряву. Промені спочатку розлетілись врізнобіч, а згодом повільно опустилися донизу, впершись у невисокі старовинні будівлі по краях майдану. Через це дирижабль став схожим на велетенського павука, що повільно суне над Plaza de Armas. Потому з небес полилася музика — бравурний перуанський гімн, і юрба заспівала, всі як один — дружно, одностайно, злагоджено. Такого вони не очікували. Такого вони ще не бачили. Про таке ще довго переповідатимуть легенди біля камінів холодними липневими ночами…

Я стояв, заклавши руки за спину і гордо випнувши підборіддя вперед. Маргаріто щойно пришвартувався до причальної щогли і подав завчасно обумовлений знак про те, що він готовий до скидання подарунків.

І ось тут, якщо мені не зраджує пам’ять, Тьомик, як кажуть, увійшов у кураж. Ну а як інакше? То ж для дітей старається! Хлопець увесь укрився потом і прохрипів:

— Зараз… зараз будуть подарунки… І я… я їй освідчусь! — а потім скосився на мене і стиха запитав: — Ну шо, Максе, вмикать?

Щось десь клацнуло в мені, і з вуст ледь не зірвалося таке незрозуміле й зовсім недоречне «ні». Одначе я пересилив себе і ствердно кивнув напарникові, геть не усвідомлюючи, що від катастрофи нас відділяють лічені секунди.

Тьомик знову здійняв над своєю неспокійною макітрою штепсель і «переноску», обвів грізним поглядом перуанців і рявкнув на все горло, ніби якесь древнє язичницьке заклинання:

— Йолочка, зажгі-і-ісь!

Після чого афектованим сценічним жестом встромив штепсель у розетку…

Не пам’ятаю, що там, бляха муха, загорілось першим: «йолочка» чи той — щоб він, скотина, крізь землю провалився — дирижабль. Пригадую, як десь угорі поміж ялинкою та аеростатом проскочила ма-а-аленька така іскорка. Я певен, її ніхто, крім мене, навіть не помітив. Зате те, що сталося наступної миті, помітили всі. Причому не тільки в Пуно, але й на болівійському березі Тітікаки, в горах навколо Куско і навіть в Арекіпі[52]…

Спочатку дирижабль спалахнув зсередини холодним білим світінням, зробившись схожим на китайський ліхтарик. За якусь мить навколо стало ясно, наче вдень. З площі можна було напрочуд добре розгледіти тьмаву поверхню Тітікаки, гори на протилежному березі озера, хмари, що притискались ледь не до води. Незабаром світло набрало густого червонястого відтінку і стало настільки нестерпно яскравим, що земля, і озеро, і небо зникли за сліпучою пеленою ярого вогню. Затим пролунав ляскіт нечуваної сили, від якого у всіх присутніх на площі позакладало вуха й попідкошувало коліна, а загадкове світло потужним струменем прорвалось назовні у задній частині корабля…

Шиби вилетіли відразу в усьому Пуно…

Потому… Друзі, а ви коли-небудь бачили, як дітлахи, щосили напинаючись, роздувають гумову надувну кульку, а тоді відпускають її, і вона, оця відпущена на всі чотири сторони кулька, ошаліло бігає колами, пирхаючи й пухкаючи, наче бегемот, поки надуте повітря повністю не вийде з неї і вона бездиханною шкуркою шльопнеться на землю?.. Так ось, потому дирижабль задер носа вгору, а тоді з гучним «ф-ф-фіть!», виписуючи велетенські спіралі і забризкуючи хмари вогнем, — ну точно тобі дитяча надувна кулька! — полетів у напрямку болівійського кордону.

Признаюсь, я не зразу зрозумів, що трапилось. Перше, що я побачив, коли очі відійшли від сліпучо-білого сяйва, яке кілька секунд переповнювало простір, — це те, як сеньйор Баутіста з немислимо виряченими баньками промайнув повз мене кудись у напрямку дзвіниці. Чоловік горлав, мов божевільний. За ним, метеляючи маленькими ручками, неслись штук двадцять перуанських дітлахів — відмінники, яких ми збирались катати на дирижаблі. Їхні шевелюри палали гарним оранжево- синім полум’ям, неначе смолоскипи. Малята несамовито верещали, наганяючи нелюдського жаху на й без того переполоханий натовп, а з їхніх чорнявих кучериків вилися смужки чорного смердючого диму. Це все скидалось на якийсь дурнуватий фільм жахів. Я ще, пригадую, подумав тоді: Стівен Кінг відпочиває.

Після того, як дирижабль відлетів, а вибухова хвиля заглухла серед довколишніх хребтів, над Пуно запанувала похмура мовчанка. Лиш десь удалині за горами приглушено буркотав грім. У повній темряві люди метушились площею, наштовхувались одне на одного, зойкали, чортихались і тихо плакали.

У цей час за свідченнями очевидців подарунки з аеростата сипалися з неба десь у лісах Мадре де Діос попід кордоном з Бразилією, в пустелі Атакама на півночі Чилі і в горах на околицях Ла-Пасу. Пенали та креслярські набори долетіли аж до Галапагоських островів[53]…

Для того, щоб завершити картину трагедії, додам, що Маргаріто, бідолашка, посинілий від холоду, прилетів у Пуно тільки надвечір 1 січня, гепнувшись у ятку з капустою на місцевому овочевому ринку. Сіромаха змерз так, що цілих три дні після приземлення не міг говорити і тільки тихенько посвистував. До самої смерті він так і не зміг підійти до дирижабля ближче, ніж на півсотні метрів. (Через кілька місяців, коли суспільне обурення та істерія, спричинені вищеописаним інцидентом під час святкування Нового року, врешті-решт уляжуться, преса назве цього хлопця першим астронавтом в історії Перуанської республіки. Щоправда, окремі опозиційні видання рішуче заперечуватимуть даний факт, мотивуючи свою позицію тим, що нещасний зореплавець не виходив за межі стратосфери — це раз, і був запущений у космос не за власним бажанням — це два.)

Хлопчика, який прив’язував дирижабль до новорічного дерева, виловили разом з верхівкою ялинки в океані на підході до Копіапо, великого морського порту поблизу Ліми…

Для того, щоб трохи роз’яснити те, що сталося тієї ночі над Тітікакою, я відступлю від основної лінії даної оповіді і наведу витяг зі звіту слідчої комісії, яка займалася розслідуванням пунівського новорічного інциденту. Власне, я сам ознайомився з цим документом лиш на суді; до того часу я, безперечно, вже знав, чому дирижабль шарахнув і розлетівся на мільйон кусків, попутно розтрощивши половину Пуно, одначе й гадки не мав, що стало безпосередньо причиною катастрофи. Отож у висновках комісія написала:

«Передумовою вибуху рекламного дирижабля „Goodyear“, модель ZC-102/M (надалі — просто Апарат), стало недотримання експлуатаційних вимог та використання Апарата не за призначенням його орендаторами, громадянами України Максом К. та Артемом Г. (надалі — просто Українці), які, як показало слідство, раніше неодноразово вчиняли протиправні дії на території Перуанської республіки та за її межами… Найбільш імовірною безпосередньою причиною загоряння Апарата слідча комісія вважає несприятливі погодні умови в ніч із 31 грудня на 1 січня (над Тітікакою проходив грозовий фронт — дані метеослужби знаходяться у додатках до цього звіту), внаслідок чого на корпусі Апарата на підльоті до Пуно накопичився значний статичний заряд електрики. Після того, як Апарат припнули до причальної тички (металева щогла кріпилася до новорічної ялинки і не діставала землі), один з Українців (за свідченнями окремих очевидців це був Артем Г.) увімкнув гірлянди на ялинці шляхом встромляння штепселя в розетку (шнур, що вів до розетки, лежав на землі). Експерти підтвердили, що гірляндовий дріт у кількох місцях кріпився скобами до причальної металевої щогли. Таким чином, дії вищеозначеного сеньйора призвели до того, що дирижабль з’єднався з поверхнею землі провідником. Внаслідок великої різниці потенціалів між Апаратом і ґрунтом виникла іскра, що й призвела до миттєвого загоряння невідомого газу, яким Українці, всупереч усім правилам та технічним вимогам, наповнили Апарат…».

Наступного дня мене і Тьомика арештували. Забрали прямо з лікарні і кинули в загальну камеру, наче якихось звичайнісіньких хуліганів. Оскільки у шпиталі ми лежали в різних палатах, тюремна камера стала тим місцем, де ми вперше змогли нормально поговорити віч-на-віч.

— Що це було? — відразу накинувся на мене Тьомик. — Максе, що це, в дідька, було?!

— Водень… — глухо буркнув я.

— Я не чую! Що?! — напарник, схоже, недочував на одне вухо.

— Там був водень…

— Я тебе не розумію! — Артем починав дратуватися. — Який водень?!

— Я накачав дирижабль воднем, — пояснюю.

— І що, чорт тебе забирай?!

— А треба було гелієм…

Тьомик хвилину чи дві зосереджено пихтів, обдумуючи почуте.

— Так а в чому різниця? — трохи згодом спитав він.

— Гелій не горить… Гелій — це інертний газ, він взагалі не займистий.

— А водень? — ледь стримуючи лють, допитувався мій товариш.

— Оте «ф-ф-фіть» над ялинкою бачив?

— Важко було не помітити… — похмуро просичав Артем; я не стримався і хіхікнув, через що мій товариш просто озвірів і загорланив, наче був несповна розуму: — Та його, трясця твоїй матері, побачила половина Південної Америки!!!

— Ну то оце був водень… — тихо резюмував я.

Тьомик схопився за голову і важко застогнав.

— Ти просто поц, ти недоумкуватий поц, Максе, — процідив він, а потім, повернувши голову до групи засмаглих накачаних громил, які зацікавлено спостерігали за нами з протилежного кута камери, розбірливо проказав іспанською: — Amigos, el hombre este pederasta…[54] — недвозначно кивнувши у мій бік.

Бандюги заворушилися і, вп’явшись у мене пожадливими поглядами, почали зловісно перешіптуватися. Окремі з них неспішно посунули до мене.

— Ай-яй-яй-яй-яй! — заволав я, вчепившись у ґрати. — Тьомо, як ти міг?! Випустіть мене! Ай-яй-яй! Випустіть мене звідси! Благаю!..

6 травня 1937 року жителі Нью-Йорка стали свідками небувалого видовища — прибуття німецького дирижабля «Гінденбург». Велетенський сигароподібний гігант гордо плинув над містом, подолавши відстань від Європи до Америки всього за три дні. Це був його одинадцятий трансатлантичний рейс.

«Гінденбург» був утіленням тріумфу німецької інженерної думки. Гуго Екнер, головний конструктор цього технологічного чуда і партнер графа Цеппеліна, зумів переконати Адольфа Гітлера, що створення летючих велетнів позитивно вплине на імідж Третього рейху. Фюрер, не вагаючись, виділив кошти на побудову двох велетенських цепелінів («Гінденбург» та «Граф Цеппелін ІІ»), яких до того ще не бачив світ. І це був лише початок. У випадку успішного завершення першого етапу програми планувалась побудова нових, ще більших військових та пасажирських повітряних кораблів. «Гінденбург» (LZ-129) став найкрупнішим, найпотужнішим і найрозкішнішим дирижаблем в історії людства. Його називали «гордим ангелом нової Німеччини». Довжина летючого судна складала 248 метрів, діаметр — 41,2 метри, чотири потужних двигуни фірми «Даймлер» забезпечували дальність польоту 14 тисяч кілометрів. На дирижаблі знаходилась п’ятнадцятиметрова оглядова площадка, читальний зал, ресторан з роялем, кожна кімната мала власні ванну та туалет, гаряча вода подавалася цілодобово.

Проектуючи LZ-129, Гуго Екнер планував використовувати гелій — газ, що має меншу, ніж водень, підйомну силу, зате не є вибухонебезпечним. Для цього конструктору довелося збільшити об’єм дирижабля до нечуваної величини — 190 тисяч кубометрів. Наповнений гелієм «Гінденбург» ставав практично невразливим. Утім, у діло втрутилася політика. Єдине на той час родовище гелію знаходилося в Техасі. Американці, не на жарт налякані темпами розвитку повоєнної Німеччини, навідріз відмовилися продавати газ нацистам. Відтак Екнер змушений був наповнити LZ-129 горючим воднем…

У зв’язку з цим на дирижаблі вжили безпрецедентних заходів безпеки. В усіх відсіках встановили найсучаснішу систему пожежогасіння, для екіпажу видали уніформу з матеріалу- антистатика, пасажирам виготовили спеціальне взуття з пробковою підошвою, при вході на цепелін кожен мусив здавати запальнички, сірники, свічки і навіть ліхтарики.

…«Гінденбург» облетів навколо хмарочоса «Empire State Building», оглядова площадка якого була заповнена журналістами, наблизившись на відстань 10 метрів до стіни хмарочоса. Цей небезпечний маневр увійшов в історію авіації. Затим аеростат вирушив у Лейкхерст, до місця стоянки. Якийсь час йому довелося кружляти навколо, оскільки у місці причалювання вирувала гроза. Лиш о 19:20 дирижабль знизився до висоти 60 метрів і наблизився до причальної щогли. Далі все відбулося настільки швидко, що ніхто нічого не встиг зрозуміти. В районі балонета № 4, наповненого воднем, пролунав вибух, після чого за лічені секунди повітряний корабель був охоплений вогнем. Він поволі втрачав висоту, поки не впав на землю і вибухнув. Якимось дивом 62 пасажирам з тих, хто летів на «Гінденбурзі», вдалося вижити.

Одному американському оператору вдалося зняти катастрофу німецького дирижабля. Її й досі вивчають експерти з різних країн, але ніхто не може дати однозначної відповіді — що стало причиною катастрофи «Гінденбурга». Єдине, в чому спеціалісти погоджуються один з одним: перед заходом на посадку дирижабль був абсолютно справним, а сама посадка виконувалася строго у відповідності з діючими інструкціями. Нацисти вважали, що вибух спричинила бомба, яку підклали комуністи, антифашисти стверджували, що німці самі підірвали аеростат, аби потім звинуватити американців у тому, що ті недогледіли їхнє диво від комуністів. Найбільш об’єктивна версія стверджує, що через пробоїну в одному з балонетів стався витік значної кількості водню. Знаходячись тривалий час у грозовій атмосфері, корпус корабля накопичив колосальний заряд статичної електрики. У той момент, коли гайдроп (причальний трос) торкнувся вологого піску, через велику різницю потенціалів між поверхнею землі та об’ємом дирижабля проскочила іскра, яка й призвела до вибуху.

Що б не було причиною катастрофи, однієї такої прикрої випадковості виявилося достатньо, аби дискредитувати всі без винятку дирижаблі. Гітлер наказав припинити будівництво ще двох гігантів-цепелінів на верфях Фрідріхшафена. Британці також відмовилися від секретного проекту створення дирижаблів-бомбардувальників. Ось так катастрофа «Гінденбурга» поклала край недовговічній, але дуже бурхливій ері цепелінів. В авіації розпочалася нова епоха — ера літальних апаратів, важчих за повітря, — ера літаків.