Навіжені в Перу

Собачий бізнес

То були дивні часи. Безладні, хаотичні та сумбурні, але водночас — багатообіцяючі. Кругом витав п’янкий аромат грандіозних можливостей. Це відчувалося скрізь, особливо у великих містах. Найбільше — в Києві. Скрізь, куди не глянеш, погляд наражався на зухвалих типів виразної хамлуватої зовнішності — «героїв нового часу», «крутих», — з тих, які ще зовсім недавно мали дірку в кишені, та згодом зуміли напрочуд швидко розбагатіти, провертаючи настільки заплутані афери, що сам чорт не розбереться. Кількадесят сірих, бездарних вискочок, що їм поталанило опинитися у потрібному місці в потрібний час, за кілька років нажили собі статки, для набуття яких у нормальній цивілізованій країні знадобилося б щонайменше три покоління. Вони створили ілюзію незліченних багатств, що лежать десь зовсім поряд, варто лиш заткнути пельку власній совісті, нахилитися й згребти їх. Вони принесли в повсякденність елемент авантюризму, змушуючи молодих людей якщо не взятись за якісь афери власноруч, то принаймні мріяти про те, що одного дня вони продадуть міністерству оборони кілька вагонів китайських шкарпеток або сплавлять за кордон кількасот тонн роздобутого бозна-де металобрухту й вмить стануть багатими.

То були великі часи. На закони плювали всі без винятку, навіть ті, хто ці закони приймав. Не порушити хоча б одну статтю, хоча б одне-однісіньке правило чи постанову, бодай не з кримінального, а з адміністративного кодексу вважалося ознакою поганого тону. Ті, хто з останніх сил намагався жити чесно, викликали зневажливу усмішку. Кожен представник нової «еліти», який піклувався про власну репутацію, повинен був неодмінно плювати на правила дорожнього руху, не платити податки, обманювати митницю, врешті-решт дурити власного компаньйона, бо інакше його обізвали б пришелепуватим і старомодним диваком…

То був український Дикий Захід. Всякому, хто вибився нагору, було начхати на інших, тих, що внизу, якщо тільки від них не залежав його власний прибуток. Кожен, хто лиш дерся туди, був сам по собі. І всі разом вони були… великими порожніми мильними бульбашками.

Період нашого з Тьомиком морального змужніння припав на сам розквіт споживчого фетишизму. Як і багато інших, ми піддалися «золотій лихоманці» українського стихійного капіталізму. Ми були молоді й гадали, що сьогодні можемо перебиватися на дві сотні баксів у місяць, зате через рік (ну, максимум — два) натрапимо на «золоту жилу» і купатимемось у мільйонах, не знаючи, куди подіти бабки. Я сліпо вірив, що найважливіше в наш час — зовсім не знання й уміння, не наполеглива праця чи колосальна самовіддача; головне нині — вчасно схопити фортуну за хвоста. «In the end it’s all about luck[10]», — як казав мій знайомий з Британії, і я з ним повністю погоджувався.

Приїхавши до Перу, ми з Тьомиком притарабанили цю віру з собою.

— Чуєш?

— Що?

— Можна питання?

— Валяй.

Ми з напарником розляглись навзнаки у траві на узбіччі поблизу Панамерикани відразу за виїздом з Піури[11]. Помаленьку віддихуємося. Довкола нас, висолопивши язики після тривалої пробіжки, розпростерлося семеро різномастих дворняг. Кінці шворок, що обвиті навколо шиї кожної розкошлаченої собачки, я міцно тримаю в руці.

Отож Тьомик повертається на бік і питає:

— Якого дідька ти тягнув за собою собак? Ми ж через них ледь не попались.

З невідомих причин у Швеції виникла затримка з переказом, тому наші гроші в перуанський банк не прийшли й донині. Відтак ми з напарником опинилися геть чисто без засобів для існування посеред пустелі на півночі Перу. Аби не околіти з голоду, нам довелося обчистити супермаркет у Піурі… Я знаю: звучить дико, але це правда… Я встиг хватонути пакет кефіру і батон, Тьомик захапав палку ковбаси. А потім ми драпали через усе місто від охоронців, і я волік за собою семеро кістлявих барбосів…

Я довгенько не відповідаю на поставлене питання, розуміючи, що мій друзяка має рацію: саме через моїх гавкунів, які постійно плутались під ногами і заважали, поки ми вшивалися від гонителів, нас ледь не пов’язали.

Зрештою я кажу:

— У мене народився новий бізнес-план.

— Який він має стосунок до безпритульних собак, яких ти визбируєш у кожній підворітні? — стираючи піт з лиця, суворо випитує Артем.

— Пряме.

Ми знову мовчимо, дихаючи у такт із нашими цуциками.

— Чесне слово, друже, — всідаючись на траві, підсуваю під себе ноги, — я просто не міг їх відпустити. Ці шавки — це наш майбутній капітал. Не віриш?.. Щойно ми перетнули еквадорський кордон, я надибав ось це, — порившись у рюкзаку, я дістав й простягнув товаришу пожмакане пістряве оголошення.

Тьомик довго й уважно приглядався до листівки, після чого віддав її мені назад.

— Я ні бельмеса не второпав — там усе іспанською. Поясни людською мовою.

— Ще в Тýмбесі[12] я помітив, що цими оголошеннями обклеєні всі стовпи. Попервах я не надав цьому значення, друзяко, одначе коли ми прибули в Суйяну[13], історія повторилася — скрізь висіли ці чудернацькі оголошення: перуанський фонд захисту тварин спільно з WWF[14] пропонують винагороду кожному, хто приведе їм бездомних котів чи собак. В усіх великих містах спеціально для цього організували особливі колекторські пункти, де за кожного кота видаватимуть двадцять нуебо солів, а за собаку — цілих тридцять!

— Для чого їм це?

— От і я задав схоже питання. А тому, не довго думаючи, почав розпитувати місцевих жителів і незабаром про все довідався. Виявилось, що нещодавно Перу вступило в боротьбу з іншими південноамериканськими країнами за континентальну першість по футболу. Перуанці хочуть, щоб у 2016 році чемпіонат приймала саме їхня країна. КОНМЕБОЛ[15] швидко відреагувала, вказавши перуанським можновладцям на кілька неприйнятних обставин, котрі на даний момент не дозволяють розглядати Перу як претендента на звання господаря майбутнього чемпіонату. Однією з таких умов футбольні функціонери назвали засилля напівдиких собак та котів на вулицях більшості перуанських міст. Відтак уряд нашвидкуруч схвалив програму заходів по підготовці до Copa América, один з пунктів якої санкціонував тотальний відстріл бродячих котів та собак. Нещасних перуанських шавок та кицьок почали мочити наліво і направо. Певна річ, не минуло й тижня, як за нещасних тварин вступились природоохоронні організації. Вони здійняли такий галас, що південноамериканська федерація футболу змушена була надіслати в Перу гнівного листа з погрозами та вимогами негайно спинити кровопролиття. В листі, зокрема, зазначалось: якщо перуанці не покинуть відстрілювати котів і собак, наче якісь середньовічні варвари, то Copa América їм не бачити до кінця III тисячоліття. Перуанський уряд неохоче підкорився й розпочав переговори з «грінпісівцями». Зійшлись на тому, що безпритульних тварин більше не вбиватимуть, натомість їх ловитимуть і віддаватимуть у спеціальні пункти прийому бродячих котів та собак.

Тьомик зморщив лоба, зважуючи почуте, і почухав пальцем перенісся.

— Стривай, я якось не можу збагнути: а що з ними роблять у пунктах прийому?

— Як це що? Стерилізують! Після чого — відпускають. Більшість тварин до 2016-го року помре своєю смертю, не давши при цьому потомства. Таким чином проблему буде гуманно вирішено!

— Що значить «стерилізують»? Обливають окропом чи що?

Іноді напарник просто вбиває мене своєю наївністю.

— Ні, друже, — м’яко заперечую, — «стерилізують» означає каструють.

— Та ти що?!

— Ага. А ти думав, що «стерилізують» — це, типу, купають у ванній з шампунем, а потім полощуть у чистій воді? — усміхаюсь я.

— Щоб тебе так прополоскали, Максе! — аж вискнув Артем. — І це називається гуманно?! А вони у котів та собак питали, чи їм таке рішення подобається? Вони ж позбавляють нещасних тваринок абсолютно всіх радощів у житті! Перетворюють їх на зомбі — без емоцій, без почуттів! Ти бач, гуманісти грьобані! Якби мене поставили на місце нещасних звіряток, я б, не вагаючись, вибрав розстріл!

— Не гарячкуй так, чувак. Подивись на дане питання з іншого боку. Для нас це — реальні гроші. Глянь, за один день я без котрих-небудь зусиль заволодів сімома собачками, а це — 210 нуебо солів або 70 доларів. Цілих сімдесят баксів, чувак! На рівному місці!..

Ми ще довго дебатували, але зрештою я схилив напарника на свій бік.

За тиждень Тьомик врешті-решт отримав грошву з Швеції. Затим ми заорендували чималеньку вантажівку із закритим кузовом, розділили кузов на дві частини (одна — для котів, інша — для собак) і взялись роз’їжджати від міста до міста, хапаючи всіх безпритульних звірюк, які тільки траплялися нам на шляху.

Оффтоп. У дитинстві я страшенно не любив бігати. Найгіршими тортурами для мене були стометрівка і крос на уроках фізкультури. Я обожнював підтягуватися на турніку, любив відтискатися від підлоги, мені подобалося вправлятися на брусах. Одначе зараз, скажу вам відверто, я страшенно жалкую через своє упереджене ставлення до біганини. Хочеться дати пораду молодим та недосвідченим юнакам (звісно, якщо такі є серед читачів цієї правдивої історії): ні в якому разі не слід ігнорувати біг на довгі дистанції та недооцінювати його значення у вашому житті. Забудьте про лінь і гартуйте свою витривалість! Бігайте зранку, в обід і ввечері! Бігайте влітку і взимку, в спеку та в дощ! Одного дня, повірте, потрапивши у справжню халепу, ви несподівано виявите, що нікого — абсолютно нікого, чорт забирай! — не цікавить, скільки разів ви підтягуєтесь на турніку чи віджимаєтесь від підлоги. Коли справжня пригода постукає в двері й у вашому житті почнуться повноцінні неприємності, пам’ятайте: єдине, що справді матиме значення, — це тільки те, наскільки швидко ви бігаєте…

Кілька днів потому. Шосе Панамерикана — десь поміж Піурою та Чіклайо[16]…

Я послинив олівець, підтягнув поближче до себе калькулятор і, напевно, вже вдесяте повторив обрахунки, час від часу роблячи помітки у блокноті. Понад дорогою, шурхочучи невеликими камінчиками, котились хвилі теплого пустельного повітря; у кузові вантажівки нервово шаруділи й шкрябались спіймані нами собаки і коти. Вкотре переконавшись, що мої підозри справдились, я зрештою покликав напарника:

— Тьомо, мушу тобі дещо сказати…

Стурбований моїм безрадісним тоном Артем вистромився із кабіни. Я напружено прокашлявся і продовжив:

— Я тут дещо уточнив стосовно нашого нового бізнесу і… хм… виявилось, що на самому початку я дрібку, так би мовити, прорахувався. По-перше, я… кхе-кхе… тобто ми прогадали з ціною на пальне — переїзди обходяться нам зовсім недешево. По-друге, ми не врахували, що оренда вантажівки обійдеться аж так дорого. Ну, і по-третє, у меморандумі «грінпісівців» є один проблематичний пункт, де йдеться про те, що котів та собак потрібно постачати на пукти збору живими, а це значить, чувак, що… що нам доведеться їх годувати. А я про це якось зовсім не подумав…

— А це проблема?

— Так.

— Наскільки велика?

— Ну-у… навіть врахувавши тих котів та собак, яких ми, ймовірно, виловимо по дорозі, виходить, що ми займаємось бізнесом заради бізнесу. Виторг від кастрації заледве покриє транспортні видатки, оренду вантажівки та харчування нашого звіринця на колесах…

— Максе, ти облажався! — отак грубо й безпардонно вишпетив мене товариш. — Можеш вигадувати які завгодно відмовки, але відповідальність за всі збитки лежатиме на тобі! — потім Артем надув щоки, впер руки в боки і чванькувато доказав: — Сам напартачив — сам і розхльобуйся, а як не тямиш, то пиши мені нову боргову розписку.

Через такі слова я, зрозуміло, сильно насурмився і, відповідно, і собі напнув щоки й приткнув руки в боки.

— Чувак, ти чого розпсихувався?! — грізно насупивши брови, підступаю впритул до напарника. — Такі твої слова страшенно прикрі для мене, і вони… вони просто неприпустимі! Невже ти ставиш під сумнів мій бізнесовий нюх? Невже ти більше не віриш у мою божу іскру та шулерський хист? Розплющ очі і добре протри, адже насправді не все так погано. Я все добряче обмізкував і запевняю тебе: ми все ще можемо накосити на цьому ділі капітальні гроші, потрібно лиш… збільшити оберти.

Тьомик спантеличився і присоромлено відступив на крок назад.

— А як це — збільшити оберти?

— Нам слід піднатужитись і наловити трохи більше кицьок та цуциків — от і все!

— Мені чомусь здавалось, що у твоєму плані кількість дворових котів та собак є константою. Як би ми з тобою не старались, чувак, але притягти звіряток більше, ніж їх блукає нині на вулицях перуанських міст, ми ніяк не зможемо.

Я задер голову, аби дивитися звисока на напарника, і переможно всміхнувся. А тоді недбало змахнув у повітрі пальцями, нібито роздосадуваний через те, що мій колега все ще не може вловити елементарно-очевидних речей, і якомога байдужіше мовив:

— Ми можемо без особливих зусиль подвоїти, а то й потроїти кількість собак та котів, котрих доправимо на пункти збору. Для цього нам потрібно лиш одне — почати красти домашніх…

Діватись не було куди. Зневаживши закони і мораль, ми заходились набивати свою вантажівку всіма тваринками без розбору, як бездомними, так і хазяйськими.

І ми не прогадали! Бізнес, можна сказати, процвітав! Ми цупили барбосів прямо з подвір’їв, викрадали породистих собачат акурат з-під носа господарів під час прогулянок парками, рішуче присвоювали гавкунів, безвідповідально залишених коло магазинів, виманювали випещених хатніх котів з дахів та підвіконь будинків тощо. За два тижні після вищеописаної розмови ми вже возили за собою цілий звіринець, який коштував щонайменше кілька тисяч доларів. І я навіть не думав спинятись…

Вечір одного дня в передмістях Чіклайо…

Маєток полюбився мені відразу, щойно я його запримітив. Величезна садиба тулилась на околиці одного з котеджних містечок неподалік від столиці штату, де компактно проживали найзаможніші сімейства регіону Ламбайєке. Садиба займала добрий гектар землі, на якому, окрім головного особняка, розташувались басейн, великий гараж і кільканадцять підсобних приміщень. Основна споруда перебувала на завершальній стадії будівництва: залишалось провести деякі внутрішні оздоблювальні роботи. На даний час котедж пустував.

Протягом дня в маєтку товклися робітники. Зате на ніч садиба лишалась без нагляду, якщо не брати до уваги пса. Чесно кажучи, я навіть не знав напевне, чи є на будівельному майданчику сторожовий собака, оскільки за два дні спостережень ще жодного разу його не бачив. Хоча один з трудяг щоранку волік із собою на роботу целофановий пакет з хрящами та кісточками. Після нелегких і затяжних роздумів я відкинув версію про те, що перуанські монтажники хрумають під час обідньої перерви телячі кісточки, внаслідок чого дійшов до висновку, що наявність кулька з хрящами є опосередкованим доказом присутності на будівельній площадці вартової псини.

Відтак увечері наступного дня, за кількадесят хвилин до заходу сонця, я потягнув Тьомика на рекогносцировку.

— Що ти збираєшся там побачити? — бурчав Артем, поки ми підкрадались до присадибної огорожі.

На той час, поки тривало будівництво, паркан довкола маєтку склепали тимчасовий — він складався зі звичайних металевих профільних листів, два метри заввишки кожен, пофарбованих синьою фарбою і прикріплених короткими проіржавілими болтами до вкопаних у землю круглих стовпів.

— Тут має бути пес, — відповідаю йому шепотом. — Їй Богу, Тьомо, гріх не поцупити собацюру з маєтку, в якому поки що ніхто не живе.

Зненацька мій товариш закляк, звівши брови. Прямо перед ним починалась хвіртка, а за нею висіла гігантська табличка з написом: «¡Atención! Un perro grande y furioso en el patio![17]». Зазвичай на таких вивісках малюють вишкірену пику бульдога в шпичастому нашийнику, рідше — монохромний, а через те абсолютно безликий силует вівчарки. Втім, у даному випадку замість собаки прямо під підписом красувалось зображення чоловічка, який лежить на землі і стікає кров’ю від численних рваних ран, розкиданих по всьому тілі. Безглузда жорстокість малюнка радше викликала сміх, аніж наганяла страху. Знаючи жартівливу вдачу перуанців, я підозрював, що у дворі ми швидше за все натрапимо на якогось добродушного кудланя розміром трохи більше від чихуахуа[18], який, щойно нас побачивши, полетить уперед, вимахуючи хвостом, наче пропелером, і підстрибуватиме на цілий метр угору, намагаючись дістати і лизнути носа.

— Нехороша така табличка, — похмуро зауважив Артем.

— Та це, певно, дурнуватий жарт якогось місцевого аборигена, — легковажно відмахнувся я. — Ми за весь цей час у Перу не бачили пса, більшого за бульдога, а цей недоумкуватий комедіант намазюкав на вивісці задертого до півсмерті чувака, який, можна подумати, щойно вирвався з лап тиранозавра. От же ж йолоп! Скажи, Тьомо? Б’юсь об заклад, там, за палісадником, гасає мопс чи пекінес, якого в траві навіть зразу не побачиш.

На щастя, у мене стачило клепки в голові не перестрибувати паркан одним махом, а спочатку роздивитися подвір’я крізь діру в штахетнику. Мій напарник опустився навколішки коло мене, встромив носа в сусідню дірку і теж оглядав місце майбутнього злочину.

Крізь щілину між металевою планкою паркану і бетонним стовпом я розгледів парадну частину центральної будівлі, басейн перед будинком, купи будівельного сміття, розкидані повсюди дошки та цеглу. Призахідне сонце затишно виблискувало на кахлях навколо порожньої чаші басейну, над дикими квітами коло ґанку садиби мирно кружляли бджоли. На майданчику панували суцільний спокій та вмиротворення.

— Бачиш мопса? — притишено питаю у напарника.

— Нє-а.

— І я не бачу…

Відтак я проштовхнув долоню у щілину і, наскільки зміг, відважив убік металевий лист. Притулившись щокою до розширеного отвору, спочатку зазирнув праворуч. Прискіпливий огляд виявив одноповерховий гостьовий будинок у глибині маєтку, навіс для мангала і акуратний мармуровий фонтанчик, словом, нічого цікавого. Затим я поміняв позицію і скосив очі наліво. З лівого боку до хоромів ліпився гараж, коло гаража тулилась собача халабуда, а біля буди…

— Мати Божа! — я весь аж умлів, а живіт і все, що нижче нього, стислося в судомі. — Це не мопс, хай йому!

В той же момент мій товариш також угледів його.

— Я думаю, це ведмідь, — пополотнівши, прошепотів Тьомик.

Мушу визнати, я теж спочатку гадав, що переді мною бичок, у якого просто не виросли роги. Істота, що сиділа коло будки, спроквола озираючи майданчик, мала висоту в холці — метр двадцять; якщо міряти від тім’я до землі — півтора метри; а коли б звір надумав звестись на задні ноги, то, безперечно, був би на дві голови вищим від Тьомика. Лапи чудовиська нагадували колони римського храму: товсті та могутні, обплетені виразним рельєфом м’язів. Під короткою брудно-білою шерстю на грудях випирали ще більш чіткі й опуклі вузли мускулів. Широкий, значно більший від людського лоб увінчували короткі заокруглені вуха; видовжена морда дійсно чимось змахувала на ведмежу і закінчувалась великим, немов ґудзик від жіночого пальто, чорним носом. Крізь тонкі рожеві губи проглядались страхітливі жовтуваті ікла.

Після хвилинних сумнівів я все ж вирішив, що переді мною — пес. Безперечно, велетенський і страшний, мов демон Тартару[19], але пес. Щоправда, дивлячись на його габарити, витягнутий писок, короткий, наче кролячий, хвіст, я подумав, що серед далеких родичів цього сіро-білого мутанта, безперечно, затесались один чи навіть цілих два ведмеді грізлі.

Поки я міркував над родоводом загадкового звіра, той зачув нас із напарником. Собако-ведмідь моментом зіп’явся на рівні ноги, гучно втягнув повітря носом і… гавкнув. Я, скажу чесно, ще такого не чув… Рявкнув він так, що від несподіванки Тьомик йойкнув і відлетів від паркану, наче його довбонуло струмом з мережі напругою щонайменше кілька тисяч вольт, а я сіпнувся, вишарпнувши руку, якою притримував секцію паркану, через що металевий лист зісковзнув і причавив мені носа.

— А-а-а! У-у-у! О-о-от га-а-ад! — горлав я, потираючи долонею розпухле нюхало і відчуваючи при цьому пекучий сором через швидкоминучий переполох і нашу з Тьомиком «неспортивну» поведінку. — Ти бач, розшумівся, пекельний виплодок!

Здоровенний барбос навіснів за оборою, одначе його гавкіт, як і раніше, линув здалеку, не наближаючись. Осмілівши, я підтягнувся на руках на паркані і, вистромивши голову над краєм металевого листа, ще раз зазирнув на подвір’я.

— Тьомо, він на прив’язі! — зраділо оповістив я. — Прикутий товстенним ланцюгом до кілка коло будки, чортяка.

Потираючи забиті сідниці, Артем наблизився і собі вискочив на паркан. Як і я, підтягнувся на руках.

— Ти що задумав, чувак? — насуплено спитав він.

— Я думаю, треба брати. Потрібно виметикувати, як взяти його у полон. На пункті збору за гонади такого монстра «грінпісівці» віддадуть сотню нуебо солів, ніяк не менше. Це ж цей… як його? Альфа-самець, Тьомо! Можна сміливо просити півтори.

Тьомик не знав, хто такий альфа-самець, але мій задум йому відразу не сподобався.

— Слухай, Максе, давай ліпше залишимо в спокої… — обачно порадив товариш.

— Кого? — не зразу розторопав я.

— Ну, ведмедя… Я волів би за краще з ним не зв’язуватись.

Аби я не був таким пришелепою, то, безсумнівно, послухався б поради свого компаньйона. Одначе туполоба чванькуватість і гординя засліпили мене.

— Для мене тепер це справа честі! — палко заперечую напарнику, відчуваючи притлумлену ганьбу через нещодавню паніку і прищемленого носа. — Він кинув нам виклик. А тому, поки цьому монстру не відчикрижать яйця, моя душа не матиме спокою!..

Повернувшись у хостел в Чіклайо, я мерщій поліз в Інтернет — узнавати, з ким нам доведеться мати справу. Пошуки не тривали довго. Через півхвилини я гукнув Тьомика до ноутбука, тицьнув пальцем у фотографію на екрані і прошепотів:

— Тепер я знаю, що за звіра ми спіткали. Це — алабай, туркменський вовкодав!

Напарник прищурився, недовірливо похитавши головою. А тоді неквапливо відсьорбнув гарячого чаю з потрісканої чашки і мовив:

— Хай навіть так. Припустімо, ти маєш рацію. Але як ти збираєшся з цим алабаєм впоратись?

Кільканадцять секунд, пережовуючи в губах давно згаслу цигарку, я переключався між закладками Internet Explorer’а, похапцем пробігаючи інформацію про звички та особливості цієї страхітливої породи. Зрештою я відкинувся на спинку крісла, клацнув запальничкою, підпаливши згаслий недопалок, і випустив під стелю кільце тонкого сірого диму.

— Я не знаю… Я ще не знаю, Тьомо…

— Дивись, я дещо відкопав у Інтернеті.

Я висунув з-за пазухи роздруківку сторінки з якогось кінологічного веб-сайту і прочитав один із абзаців товаришеві:

— «Алабай до нестями обожнює оладки. Він любить їх більше за найкривавіші бійки, за покусані людські литки, за відгризені собачі голови, більше навіть, ніж своє життя. Це проявляється вже на двадцятому-тридцятому дні життя. Малюк ще не більший за звичайнісіньку кішку, ще нічого не бачить напівсліпими оченятами, нічого не може їсти — тільки смокче мамину цицьку, але від запаху гарячої оладки збуджується і шаленіє; його починає трусити, наче в лихоманці, він спинається, похитуючись, на кволі лапки і суне на запах; заплітається, падає, розлючено пищить, але продовжує йти за оладками, забираючись далеко від мами. Зміцнівши, собача алабая буде стрибати, порикуючи від нетерпіння, коли повз нього проноситимуть тацю з пахучими оладками, і якщо він раптом не отримає жодного шматочка, то може страшенно образитися. Коли ви дасте цуцику оладку, він обережно візьме її в пащу, вдячно змахне куцим хвостиком й відразу піде на „місце“, де ляже, акуратно затисне паруючий млинець лапами і почне неквапливо смакувати. В цей час марно горлати про те, що вам потрібна його допомога, що хтось прокрався на подвір’я абощо. Повернувши до вас розумну мордочку, він ткнеться носом у свою дорогоцінну оладку і подивиться на вас, неначе промовляючи: „Хазяїне, ну невже ти не бачиш, я ж гамаю!“ Азіат не жаднюга, він ніколи не гарчить над мискою; з його пащі хазяїн може забрати і шматок м’яса, і чудесну мозкову кісточку, але… тільки не оладку!»

Я звів очі на напарника:

— Що скажеш?

— Я? — стрепенувся Тьомик.

— Ага! Хто ж іще? Я ж не з шафою розмовляю.

— Максе, що б ти не замислив, благаю тебе: отямся. Чувак, зваж усе ще раз і відмовся від цієї дурнуватої затії.

— Друже, невже ти боїшся? Будь же мужиком!

— Так, я боюсь! — запально викрикнув Артем. — Боюсь! Бо ця авантюра дійсно небезпечна. Ми не просто ризикуємо бути покусаними — ми ставимо під загрозу власні життя! І взагалі, я вирушав за тобою в Перу, щоб займатись фінансовими махінаціями, але аж ніяк не для того, щоб голими руками ловити якогось пекельного цербера.

— Чувак, та що ти верзеш? Яка небезпека? Яка загроза життю? Ніхто не збирається хапати ту звірюгу голими руками. Ти що думаєш, я оце дарма сьогодні весь ранок думи гадав? Я вже давно так сильно не розкидався мізками, друзяко, і в результаті вимудрував абсолютно безпечний і вивірений план. Я саме зараз міркую над тим, як його краще назвати… Можна, наприклад, операція «Млинець по-українськи». Як тобі?

— І… е-е-е… і хто з нас млинець? — збілів Тьомик.

— Та ніхто… — розгубився я, — то просто млинець… для алабая… А мо’, наректи наш задум «Несподівана вечеря вовкодава»? Круто, правда? Мені подобається!

Мій товариш аж позеленів.

— Чувак, іди до біса з такими назвами! Це наче заголовки вранішніх газет, щось на кшталт «Азіатський вовкодав ум’яв двох туристів на півночі Чіклайо»…

Я на хвильку спохмурнів, трохи роздратований таким запеклим відторгненням моїх чудових пропозицій. Мене злило Тьомикове неприйняття прекрасного.

— Ну, коли тобі не до вподоби, я величатиму свій план просто «Оладки». Задоволений?.. Так ось, задум простий. Ми готуємо в хостелі смачнючі млинці. Потому йдемо в аптеку і купляємо, по-перше, величезний шприц, найбільший, який тільки зможемо підібрати, ну, такий, щоб і коневі підійшов, а по-друге — сильнодіюче снодійне. Все це беремо з собою і вночі котимо до дачного містечка. Аби не лишати слідів, машину ставимо чим подалі на трасі і, крадучись у темряві, обережно наближаємося до маєтку. Далі все просто: хутко перелазимо через паркан, я відволікаю увагу алабая, згодовуючи йому оладки, а ти тим часом встромляєш голку йому в сраку і впорюєш звірюці повний вміст шприца. Звісно, мені ще треба обмізкувати всякі форс-мажори, однак загалом, гадаю, план безвідмовний. Навіть коли раптом щось піде не так, все, що треба буде зробити, — це просто відскочити на півметра назад, адже алабай на ланцюгу! Як тобі ідейка?

— Ой не знаю, Максе… А якщо оладки йому не засмакують?

— У найгіршому випадку ми завжди можемо дати драла через паркан, чувак!

Переконаний моєю демонстративною впевненістю, напарник поволі заспокоювався. Я зраділо гикнув, поплескав його по плечі і пафосно продекламував:

— Отже, врочисто оголошую початок операції по захопленню алабая під кодовою назвою «Оладки»! — після чого пірнув у Інтернет шукати рецепт найсмачніших млинців.

Навколо будки, точніше, навколо того місця, де ланцюг кріпився до забитого в землю кілка, простягалась рівна й витоптана ділянка. Вона була геть вільною від рослинності — за багато місяців алабай настільки втрамбував землю, гасаючи на прив’язі по відведеній йому території, що ґрунт став твердим, мов бетон. Площадка мала форму геометрично правильного круга з радіусом, рівним довжині ланцюга. Відразу за цим кругом, що нагадував сільський танцмайданчик в мініатюрі, починався газон з густою, але акуратно підстриженою травичкою. Трава розбігалася навкруги і підступала до стін будинку й гаража, вкриваючи більшу частину подвір’я. Завдяки цьому без особливих зусиль можна було визначити, куди собако-ведмідь дістає, а куди — ні. Якщо стоїш на траві — ти в безпеці, якщо ж ступив на сіру й гладку, мов свіжоукладений асфальт, землю — стережись, ти в зоні досяжності іклів білого монстра!

Ніч, призначена для викрадення туркменського звіра, видалась темною та паркою. Опадів у Сечурі[20] не буває взагалі, у найбільш спекотну пору ніч не приносить з собою прохолоди, і піщаний ґрунт, ледь прикритий куцою зеленню оази, до світанку пашить задушливим жаром, неначе перед грозою.

Утім, спека виявилась далеко не найбільшою проблемою тієї недоброї ночі. Перед самим початком операції Тьомик напився. Як він сказав: «для підтримання бойового духу і уникнення неадекватних дій під час походу на ведмедя». Я спочатку розсердився, а потім уважно обстежив компаньйона і задав йому кілька навідних запитань, на основі яких вирішив, що підстав для скасування операції наразі немає. За півгодини до півночі, озброївшись шприцом, ліхтариком та оладками, ми вирушили на діло.

Як і планували, вантажівку залишили далеченько від заміських котеджів і пішки непомітно підбирались до маєтку. Перед самим парканом я спинився і ще раз оглянув напарника. Тьомик, витягнувши губи, наче Скрудж МакДак, схвильовано сопів і трохи кренився на лівий борт.

— Шо таке? — спитав він. — Якісь проблєми?

— Ти взагалі як? Готовий?

— Це ти у мене питаєш? Та я його щас порву! — розправив груди хлопець. — Цього твого а… а… алібабая!

— Тихо, Тьомо, цить! Ти розбудиш усе містечко, — шикав я.

— Я з-зав’яжу йому вуха б-бантиком над потилицею і заламаю лапи за шию!

— Спокійно, чувак, не буянь. Достатньо просто впорснути в нього вміст шприца. Ти зрозумів?

— Та з-зрозумів, — розмахував руками Артем. — Але якщо це не подіє, я задушу псявіру голими руками. Так і з-знай, Максе!

— І не забувай, чувак: що б не трапилось, не заступай на витолочений ґрунт! Ти повинен постійно мати під ногами травичку.

— Масяня, не дрейф, я все чудово пам’ятаю.

— О’кей. Тоді пішли…

Тьомик допоміг мені перелізти через огорожу, потім, крекчучи від натуги, перебрався сам. Хвилину ми стояли й не рухались, дослухаючись до гнітючої нічної тиші. Довколишня непроникна темрява не видавала жодних підозрілих звуків. Я засвітив лампу, і ми обережно рушили вперед.

Небавом тремтяча латка світла від потужного ліхтарика виповзла на втрамбований майданчик коло собачої буди. Ми завмерли, однак незабаром стало зрозуміло, що вовкодава на площадці немає. Попри це ми з Тьомиком завбачливо тримались на безпечній віддалі від смертельного кола. Ну, про всяк випадок. Як кажуть, від гріха подалі.

— Мабуть, спить у будці, — шепотом припустив я.

Я дуже переживав, що мій товариш сп’яну полізе до буди витягати азіата за ноги. Я навіть хотів щось белькнути, аби притримати напарника, одначе Артем несподівано і якось дуже неприємно смикнув мене за передпліччя, а тоді, занімівши, ткнув пальцем у пітьму ліворуч від себе. Я крутнув голову і похолов: у вогкій темноті прямо навпроти блідого, мов мармур, Тьомикового плеча палали два зловісні вогники. Очі. Чиїсь очі, чорт забирай! Рука з ліхтариком самовільно смикнулась, спрямувавши промінь вгору і ліворуч, і наші погляди вп’ялись у… грізну фігуру алабая. Ми стояли на траві, проте пес розглядав нас з відстані півметра. «Не прив’язаний!» — немов розкотистим ударом грому торохнуло мене по голові.

Напарник, певно, ще ні разу в житті не тверезів так швидко…

Події між тими моментами, коли ми побачили алабая і коли Тьомик дав дьору, втиснулися максимум у півтори секунди. Моє серце підскочило і стало. Ліхтарик випав з рук. Затим я інстинктивно втиснув у себе пакет з млинцями і зіщулився так сильно, що ледь не випустив у штани добрячу порцію адреналіну. Тьомик гепнувся навзнак у траву, наче мішок з половою. (В таких випадках, як правило, кажуть: підкосились коліна. Однак тієї миті у напарника вони не просто підкосились, його коліна повистрелювали, наче хтось з усієї сили пригостив його ззаду по литках бейсбольною биткою!) Щоправда, вже наступної миті мій товариш зіп’явся на ноги, а тоді… припустився кошмарної стратегічної помилки.

Якщо казати відверто, то я його цілком розумію. Коли виявилося, що алабай не прикутий ланцюгом до будки, мій бідолашний колега перепудився так, як ніколи до цього в житті. Я й сам був швидше мертвий, ніж живий від страху. Відтак замість того, щоб відступати достойно і злагоджено, як і було домовлено перед початком операції, Тьомик загорлав, немов на нього вилили баняк гарячої смоли, і помчав геть, не розбираючи дороги й напрямку. Нелюдський переляк додавав йому сил, всепоглинаючий жах перед собачим монстром з домішками ведмежої крові палав усередині нього, мов паливо у череві реактивника, підтримуючи стабільно високу швидкість.

Артем з розгону налетів на паркан. Пролунав жахливий тріск, неначе під час далекого удару блискавки, від якого я попервах зажмурився, уявляючи, що мій напарник щойно розтовкся об металевий частокіл, мов муха об скло автомобіля. Коли я розплющив одне око, то побачив, що Тьомик ніскільки не постраждав, більше того, він вирвав з паркану цілу секцію і чкурнув далі, якогось дідька несучи її над головою.

Ось це й стало переломним моментом у полюванні. Ба, більше: то був ключовий епізод усіх наших перуанських пригод. Все діло в тому, що згідно із завчасно розробленим планом у випадку виникнення непередбачених обставин, цебто всяких форс-мажорів, які перешкоджатимуть безпечному завершенню операції, ми з напарником повинні були відходити з місця лиходійства в строго визначеному порядку: спершу Тьомик допомагає мені перебратися через паркан (я ж бо трохи важчий і значно нижчий за напарника), і лиш після того мій товариш ретирується сам. Результатом вищеозначених дій мала б стати паритетна розстановка сил, під час якої нас і собаку розділяє паркан. То була б така собі бойова нічия, коли собацюра зберігає свободу і яєчка, а ми з Тьомиком зберігаємо цілими сідниці. На превеликий жаль, мій притрушений на всю голову друзяка проігнорував цей елементарний і невигадливий план, з ляку проробивши в загорожі величезну дірку розміром 2.5 × 3 метри. Як наслідок, ситуація на полі сильно помінялась: між нами та алабаєм більше не було паркану. Про бойову нічию тепер не могло бути й мови…

Азіат нарешті стрепенувся, розпрямив груди і заревів. Ричав він достоту наче якийсь пришиблений ящер з давноминулої ери динозаврів. Пес одним махом підскочив до діри в загорожі, пригнув голову до землі, з шумом втягуючи незнайомі запахи ночі, після чого, голосно тупочучи, пірнув у отвір і кинувся навздогін за Тьомиком. Не знати чого я гайнув слідом за собакою.

Якийсь час ми так і бігли: попереду, верещачи і скавулячи від страху, Тьомик зі шматком бляшаного паркану над головою, за ним, з гарчанням і глухим гавкотом, злющий алабай, а слідом за алабаєм чесав я, спотикаючись, важко дихаючи і притискаючи до грудей масний кульок з оладками. Коли перший шок минув, в моїй макітрі зринула несподівана і доволі цікава думка, що якось це все неправильно — серед нашої трійці, по-моєму, я один займаюсь дурницями. Іншими словами, якого біса я жену назирці за алабаєм?! Відтак я спинився, кілька секунд віддихувався, намагаючись погамувати серце і привести в порядок переполохані думки, а тоді розвернувся і попер у протилежний бік, подумки молячись за упокій душі напарника. Артем з собацюрою тим часом зникли за рогом маєтку — алабай погнав хлопця навкруг будинку.

Я мчав на південний схід вузькою стежиною, стиснутою щільним плетивом невисоких гнучких деревець та кущів, якою ми з Тьомиком годину тому піднімались до особняка. Я сподівався чимскоріш дістатися до траси, а там десь поряд мала стояти наша вантажівка. Одначе вже зовсім скоро з жахом переконався, що фортуна остаточно відвернулася від мене. Поки я збігав найкоротшим шляхом до шосе, пекельний азіатський барбос гнав мого товариша іншою стежкою вздовж північної сторони маєтку, яка обкручувалась довкола помістя і… теж вела до магістралі. Безперечно, для того, щоб добігти до того місця, де путівець, що огинає котедж з північної сторони, впинається в основну дорогу, моєму напарнику потрібно було подолати відстань щонайменше втричі більшу, ніж мені. Інакше кажучи, за всіма законами фізики я мав би дістатися до перехрестя значно раніше за Тьомика і спокійно його проминути. Однак я не врахував того факту, що Артем біг не сам, а за підтримки нестямного і злющого собако-ведмедя, а ви ж самі чудово знаєте: людина без псини, яка наступає ззаду на п’яти, нізащо не зможе бігти так само швидко як та, що відчуває за спиною дихання великого і злого собаки. Причому чим більший собака, тим більшою буде різниця у швидкості. Поки я домчав до перехрестя, вся моя фора звелась нанівець…

Тьомик, вимахуючи руками і високо задираючи ноги, вискочив з кущів ліворуч і трохи позаду від мене, охлялий і обдертий, немов якийсь київський бездомний волоцюга з Центрального залізничного вокзалу. Таке враження, ніби мій друзяка скакав галопом уже другий день поспіль, а не кілька нещасних хвилин. Коли він порівнявся зі мною, я зауважив, що його обличчя, груди та руки рясно обліплені пошматованими листочками, колючками й гілочками, а ноги до колін вимазані коричневим брудом. А ще Артем був страшенно блідий на лиці і більше не кричав. Мабуть, зрозумів, що немудре горлання тільки відбирає снагу й спирає дух, а зайві сили нам сьогодні, що не кажіть, не завадять — ніч обіцяла бути довгою і веселою.

Поки Тьомик петляв у кущах за садибою, йому ще сяк-так вдавалося триматись на безпечній віддалі від алабая. Проте коли ми всі разом вискочили на рівну дорогу, ситуація різко погіршала: азіат прудко нагнав нас і навіть кілька разів спромігся хапнути зубами мою футболку на спині. Тепер від жаху загорлав уже я. Репетуючи і чіпляючись рукою за Артема (аби не відставати), я вгризався очима у темряву, шукаючи хоч яке-небудь дерево, на якому можна було б заховатись від звіра, але повсюди погляд натикався на одні лиш корчі та карликові пустельні деревця…

Чесно кажучи, я вже подумки прощався із життям. Через шалений крос мої нутрощі палали пекельним вогнем. Здавалося, ще трохи, і я виплюну легені на асфальт. Від усвідомлення того, що я помру ось так безславно — ум’ятим на вечерю якимось азіатським чупакаброю, котрий невідомо як потрапив до Перу, — на очі навернулися сльози… Одначе я хапав повітря так швидко, що просто не мав часу на схлипування.

Несподівано Артем смикнув мене за футболку на пузі.

— О-а-и… — на бігу прохрипів мій товариш.

Я не зрозумів:

— О-о?..

Наші горлянки задерев’яніли від напруги, і ми просто не могли нормально перемовлятися.

— О-ла-а-а-и! — повторив Артем.

— Шо-о?

— Я к’жу, ві… від’ай… й’му… ола-а-а’ки!!

Нараз я розкумекав, що від мене вимагається. Засунув руку в кульок, якого не відпускав увесь цей час, дістав звідти млинець, далі, не спиняючись і не обертаючись, помахав ним над головою (щоб привернути увагу собацюри), а тоді пожбурив кудись убік. Двигтіння землі і громоподібне гавкання за нашими спинами на хвильку припинилось — алабай поліз мордою в кущі за оладкою. За мить собацюра, звісно, продовжив погоню, але ми виграли цілу секунду! Через сотню метрів, коли азіат знову-таки почав дихати нам у потилиці, я повторив фортель з викиданням млинця. І ми знову відірвалися від переслідувача на добрий десяток метрів!

У темряві ми пронеслись повз стовпчик з відміткою кілометражу. Я напружив зір і встиг помітити число «059». П’ятдесят дев’ята миля. А машину ми залишили, якщо мені не зраджує пам’ять, на п’ятдесят восьмій. Отже, лишилося бігти трохи менше однієї милі! Я ще раз ткнув руку в пакет і навпомацки перерахував оладки — дев’ятнадцять штук. Цього більш ніж достатньо! По одному млинцю на кожну стометрівку.

Блискавично надія воскресла в моєму серці. Після того, як ми промчали перших п’ятсот метрів, успішно відкуповуючись оладками від звіра, надія переросла у віру. Ми вирвемося! Добіжимо! Ми будемо жити!

На жаль, моя радість, як завше, виявилася передчасною. Саме в той момент, коли на зміну хиткій вірі прийшла сталева впевненість у щасливому визволенні, Тьомик (хто б сумнівався!) все спаскудив.

Ми продовжували пліч-о-пліч мчати вперед. Попри пітьму я чудово розрізняв ліворуч від себе напружене Тьомикове плече, а трохи вище над ним — спітніле і неповторно зціплене обличчя напарника; мої вуха звикли до незмінного й розміреного «гуп-гуп… гуп-гуп…», що вилітало з-під довжелезних ходуль мого товариша, гармонійно вплітаючись у сумбурне тупотіння моїх куцих ніг… Я саме шпурнув звіру сьому чи восьму оладку, коли оте ритмічне «гуп-гуп» раптово припинилося. Тьомик все ще мчав у одному зі мною напрямку, одначе в опівнічній тиші над дорогою лунав тупіт тільки однієї пари ніг (алабай якраз шаснув у корчі за оладкою). Я повернув голову ліворуч і побачив, що мій колега летить — у буквальному, бляха, розумінні летить, — метеляючи ногами у повітрі і повільно нахиляючись корпусом уперед. Зрештою його п’яти опинились вище вух, корпус прийняв повністю горизонтальне положення, і мій нещасний друзяка, видавши наостанок гучне «ай-я-а-а!!!», зістикувався мордою з асфальтом.

Я спинився. Руки трясуться, у вухах гуде, серце тріпочеться, немов нічний метелик за віконною шибою. Азіатський вовкодав велетенськими стрибками мчить на нас… Не інакше як ангел-охоронець підказав мені зиркнути праворуч, де неподалік від дороги я роздивився самотню височенну араукарію. Одним рвучким рухом я підхопив Тьомика за комір і поставив його на ноги.

— Лізь туди! — звелів сіромасі, вказавши пальцем на дерево.

Затим повернувся грудьми до ворога, замахнувся пакетом, наче вояк радянської армії, готовий метнути під фашистський «Тигр Т-IV» пучок протитанкових гранат, і ще зробив морду таку страшну-страшну. Збентежений моїми діями, алабай на мить затримався. І тоді я з усього маху запустив у його ведмежий писок кульок із залишками розлізлих оладок, крутнувся на місці, скотився з шосе і з непристойною для себе швидкістю вишкрябався на араукарію.

— Чува-а-ак, якір тобі в дупу! — сердито лаюся на напарника. — Що це за пірует такий був, га?

— Я перечепився через якусь каменюку… Не помітив її у темряві на дорозі.

— Щоб ти згорів там разом із тією каменюкою! Ми б уже могли спокійнісінько їхати додому!

— Але ж це ти в усьому винен, Максе, — ледь не плачучи, пролепетав Артем. — Я ж казав, не треба було чіпати ведмедя!

— Він не ведмідь! — огризнувся я.

— Ага! То злізь і поясни це йому.

Із землі у відповідь на нашу перепалку донеслось приглушене гарчання.

Просиділи ми так до ранку. Араукарія була височенною, наче щогла іспанського трипалубного галеона, однак практично не мала товстих гілок, які дозволяли б більш-менш комфортно розлягтись або за які можна було б зручно триматися. Постійно доводилось підтягуватися на руках і міняти положення, аби не зісковзнути по стовбуру вниз. Стокілограмовий туркменський «мопс», зрозуміло, не віддалявся від стовбура ні на метр.

До обіду ситуація не помінялась, тільки нам із напарником дуже захотілося пити: Артемові — через похмілля, мені — просто так. Кілька разів мій товариш засинав і починав голосно хропіти, чим страшенно злив нашого цербера. Щоразу я поквапно будив компаньйона. Мені було жаль виривати його з теплої дрімоти, яка приносила хоч якесь полегшення, проте я боявся, що мій напарник просто звалиться з араукарії уві сні.

Настав вечір, а потім і ніч, яка, втім, не принесла полегшення. Собако-ведмідь, як і раніше, уважно пильнував нас. Обпалена на сонці шкіра зачервоніла і пекла. Пустельний суховій висмоктував з потрісканих пор останні міліграми вологи. Руки затекли, ноги судомило від незмінного напруження. І при цьому ми не могли склепити очей ні на секунду…

…Протягом тисячоліть людство поклонялося сонцю. Навіть не володіючи глибокими знаннями, наші предки відчували, що променистий диск, який з незбагненною регулярністю щоранку спливає над горизонтом, є джерелом життєдайної енергії для всього, що росте та рухається на Землі. Сонце дарувало тепло, наливало цілющими соками врожаї, випалювало темряву, примушувало відступати нічних хижаків. Так чи інакше велетенське світило впліталося в релігію та міфологію всіх народів, що в різні часи населяли планету. Шумери, ассирійці, єгиптяни, ацтеки, майя, інки відводили сонцю чільне місце серед своїх міфів. Вони молилися сонцю як богу, возвеличували і боготворили його…

На світанні другого дня, певно, вперше в історії людства я прокляв сонце.

Перші вранішні промені лизали мою шкіру вогненними язиками. Здавалось, ніби хтось безперестану посипає тіло пекучими жаринками. Пориви сухого вітру шмагали мене, наче батіг.

Однак не це хвилювало найбільше. Якоїсь миті я відчув, що більше не маю сил опиратись утомі і засинаю. Тьомик уже давно посопував, час від часу нервово сіпаючись уві сні. Через це мені доводилось, обхопивши однією рукою стовбур, іншою постійно підтримувати напарника. Мій сон означав смерть для нас обох. Відтак, для того щоб не пірнути в обійми Морфея, я взявся кричати. Спочатку просто голосно лаявся, потім проспівав гімн України, затим прокричав «Отче наш» (два рази). Одначе дуже скоро від зневоднення слова почали застрягати в горлянці, і небавом я остаточно згас.

Заколисаний власною безмовністю, знеможений і виснажений, я поринав у дрімоту. Алабай, відчувши, що його терплячі чати от-от буде винагороджено, підсунувся ближче до стовбура і зловісно загарчав. Я відчужено дивився на нього вниз, конаючи від спраги і пекучого вогню, що пожирав мій епідерміс. Мені раптово стало байдуже.

Зненацька затуманений мозок вловив якийсь рух у пливкому мареві на дорозі. З останніх сил я пролупив очі і пильно втелющився в даль. Крокуючи узбіччям, до араукарії наближалась дівчина. «Це або видіння, — подумав я, — або… смерть!» Одначе на смерть вона не змахувала. На ній були коротенькі джинсові шортики і білосніжна спортивна майка, що тісно прилягала до тіла. Густе кучеряве волосся красиво розтріпувалось при ходьбі і опускалось на плечі. «Смерть — блондинка? — недовірливо гмикнув про себе. — Ні, чорт забирай, ні! Але звідки тоді у Перу взялася ця білявка?» Я навіть спробував сильно стулити й розклепити повіки, проте видиво не зникало — дівчина продовжувала плавно плисти понад дорогою.

Тим часом азіат також відчув наближення незнайомки і стрепенувся. І тоді до мене дійшло: якщо дівчина — це не смерть і не галюцинація, її потрібно попередити про звіра! Я нахилився вперед і розкрив рота, наготувавшись крикнути, але тут-таки спинився, наляканий страшенним тріском та хрускотом. Бляха, я забув про Тьомика! Скориставшись цим, мій безтямний друзяка вислизнув з-під руки і шугонув долу. У мене в очах потемніло від розпачу. Я вичавив з горлянки приглушене харчання і сіпнувся за ним, одначе схопити не встиг. Натомість сам утратив рівновагу і полетів услід за напарником…

…На кілька секунд я опритомнів. Артем лежав поруч. Перед нами, вперши руки в боки, стояла кучерява синьоока білявка. З-за її спини визирав алабай. Я впізнав дівчину і відразу всміхнувся. Це маячня. Цього не може бути. Я, певно, вже в раю. Я просто марю.

— Маруся, ти?.. — хрипів Тьомик над моїм вухом. — О-ох, Марусько, якби ти тільки знала, скільки всього сталось за останні дні. Розкажу — не повіриш… Але ні, цього не може бути… Ти не можеш бути тут… Це все сон… Це всього лиш сон…

«Дивно, — зметикнув я, — Артему мариться те ж саме, що й мені?..»

А тоді мене знову огорнула темрява…

— Як ти тут опинилась? — випитував Тьомик, ковтаючи нерозжованою засмажену на вогні сосиску. Я сидів віддалік, допиваючи другу за останні півгодини пляшку мінералки, з ніг до голови обмазаний сметаною. Шкіра однаково нестерпно пекла.

— Почула, як хтось горлає «Отче наш» в пустелі українською, — сміючись, розказувала Маруся. — Я не повірила і пішла подивитись. Аж тут підходжу і бачу: під деревом пантрує Веселий Роджер, якого господар уже два дні розшукує, а на дереві сидять два чуваки, червоні, мов сицилійські апельсини, один з яких захриплим голосом старанно виспівує церковні гімни. Я навіть подумати не могла, що то будете ви!

Веселий Роджер теж, до речі, тут. Лежить, апатично втелющившись у вогнище.

— Я мав на увазі, якими вітрами тебе занесло в Перу? — уточнив Артем.

Дівчина вмить насупилась і неохоче відповіла:

— Як завше — через батька. Ми вкінець розсварились, я не витримала і пішла з дому. Певний час працювала на одну рекламну компанію в Києві, заробила трохи грошей і тепер подорожую. Мандрувала Мексикою, Гватемалою, побувала на Кубі, зараз, як бачите, осіла в Перу. Я зупинилась в ошатному хостелі в центрі Чіклайо — якогось дня випадково познайомилась з його власником. Саме цьому доброму чоловікові належать особняк і вівчарка, — кучерявка пустотливо потермосила пса за вухо. — Учора він попросив мене з’їздити в маєток і нагодувати Веселого Роджера, оскільки на вихідні всі будівельники роз’їжджаються по хатах і вовкодав лишається на голодному пайку.

— Як ти тільки не боїшся його?.. — заклякнувши, прошепотів я з темряви. — Це ж справжній демон, а не пес!

— У дійсності Роджер чудово видресируваний, — заперечила Маруся. — Я не розумію, чому він за вами погнався. Він ніколи не нападає на чужинців, звісно, якщо ті не вторглись без дозволу на його територію. Ви ж не лазили на віллу посеред ночі?

Ми з Тьомиком синхронно замотали головами.

— Ні, ні, ні! Ми просто проходили поруч, гуляли… а він тоді… ну там… кричати почав, поламав паркан і давай за нами…

— Ага! Все так і було!..

Оскільки віднині кучерява білявка стане невід’ємним атрибутом даного літопису (я не хотів, повірте, але так вийшло… скоро все дізнаєтесь), гадаю, вам треба пояснити, хто вона така і звідки ми її знаємо. Отож Маруся — це одна з колишніх Тьомикових пасій, по-моєму, найперша дівуля, з якою в нього зав’язались серйозні стосунки.

Для кращого розуміння всіх подальших подій важливо знати, що Маруська з дитинства любила театр. Вона життя свого не уявляла без театру, потайки мріючи стати відомою акторкою, або — ще краще — оперною співачкою. Струнка, синьоока кучерявка з юних літ славилась виразистою зовнішністю і дуже непоганими вокальними даними; хтозна, можливо, колись її мрії і стали б реальністю, якби не… Марусин батько.

Батько Марусі — Родіон Борисович — безстрашний десантник, який свого часу пройшов, пробіг і проповз увесь Афганістан вздовж і впоперек. На початку двотисячних, дослужившись до чину полковника, старий вояка пішов на заслужену пенсію, після чого подався у бізнес і заснував охоронну фірму. За кілька років фірма набрала обертів і почала приносити непогані прибутки. Щоправда, охорона приватних будинків, складів та офісів була лише прикриттям. Насправді приватне підприємство Марусиного предка спеціалізувалося на підготовці особливих висококваліфікованих кадрів, які в бізнесових колах у Києві відомі під назвою «замєстітєлєй по нєрєшонним вапросам». Випускників Родіона Борисовича запрошували на роботу великі компанії — солідні гравці на ринку нафти, газу й сільгосппродукції, — записуючи їх у штат на посади заступника директора з невирішених питань. Ці заступники цілими днями просиджували в офісі, їли булочки, пили каву і складали пасьянс на комп’ютері. Вони вступали у дію лишень тоді, коли законними методами не вдавалося владнати негаразди фірми чи її власників. Скажімо, у дирекції з’являлось яке-небудь «невирішене питання», котре дуже сильно заважало розвитку бізнесу. Тоді вихованці Борисовича вивозили «невирішене питання» в лісок коло Коростишева, де примушували копати собі могилку. Якщо це не допомагало, хлопці застосовували різні інші роз’яснювально-виховні методи, які я тут не згадуватиму, оскільки вони вступають у суперечність з окремими статтями кримінального кодексу України. Врешті-решт питання обов’язково вирішувалось, внаслідок чого Родіона Борисовича у Києві дуже любили та поважали.

Старий десантник виховував доньку сам, оскільки мама Марусі померла від запалення легень, коли дівчинці було чотири роки. Тож поки Маруся мріяла про кар’єру оперної співачки, Родіон Борисович намагався зробити з неї сержанта української армії. Бідолашне дівча щоранку бігало крос, тричі на тиждень ходило на карате, вміло вести прицільний вогонь по рухомих мішенях, за 50 секунд збирало АК-47, з тринадцяти років займалось парашутним спортом (на час знайомства з Артемом здійснивши три сотні стрибків!). Усе це, зрозуміло, їй не подобалось, одначе день за днем перекроювало та змінювало її характер. Відтак дівчина росла зібраною, сильною і дисциплінованою, але… абсолютно непристосованою до життя. Найбільше це проявлялось у стосунках з протилежною статтю. До восьмого класу її контакти з хлопцями обмежувались виключно бійками. Перейшовши у дев’ятий клас, Маруся продовжувала лупцювати пацанів після уроків, однак уже менше, позаяк з нею просто не хотіли зв’язуватись.

У п’ятнадцять років дівчина вперше запримітила білявого синьоокого юнака, її однолітка, який жив у сусідньому під’їзді, і відчула до нього дивні, раніше не знайомі їй почуття. Через тиждень, перестрівши Артема ще два чи три рази, вона до нестями закохалась, одначе не знала, що робити далі. Як привернути увагу хлопця? Кілька разів Маруся намагалась його поколошматити, одначе Тьомик уперто не йшов на конфронтацію. Щоразу він чемно давав їй дорогу, звільняв місце на лавці коло будинку, один раз навіть допоміг донести пакет з продуктами від маршрутки до дверей під’їзду. Такому навіть руки заламати не було за що. Дівчина закохалась ще більше.

У шістнадцять Тьомик уперше звернув увагу на Марусю як на дівчину, а не як на звичайнісіньку сусідку — давались взнаки гени її матері-красуні. Спортивна фігурка, густі золотисті кучері, незмінна спокійна рішучість у таких самих, як і у нього, бездонно-блакитних очах не могли лишити його байдужим. Тоді він просто підійшов, взяв її за руку і запропонував сходити в кіно. Потому вони ще півроку чи навіть трохи більше ходили в кіно. Поки одного дня давні побратими-афганці не запросили Родіона Борисовича в Астрахань на рибалку. На цілий тиждень. Борисович полетів… Протягом цього тижня сталося те, чого, як потім казав Тьомик, «краще б ніколи не було». Після того, як те, чого краще б ніколи не було, повторилось кілька разів, Маруся подумала: «Все — після такого тільки в загс!» Зате Тьомик, на превеликий жаль, подумав інакше: «Все — досить…» Він вступив на перший курс університету і почав фліртувати з іншими дівчатами.

Бідолашна дівчина довго бідкалась через раптову переміну в настрої свого хлопця, через його показну холодність та байдужість. Жіноча інтуїція зрештою підказала їй справжню причину, однак її почуття до цього синьоокого вилупка було настільки сильним, що дівча вирішило не здаватись і повернути Артема. Звісно, кучерявка не знала, як це зробити, а спитати не було у кого. Подруг Маруська не мала, а її мама, можливо, й хотіла допомогти, але не могла. Начитавшись жіночих журналів, красуня вирішила, що досягти жаданого можна єдиним способом — одруживши Артема на собі. Щоправда, в журналах не писали, як це правильно робиться, а тому, озброївшись житейськими настановами батька-десантника, Маруся розробила власний план.

— Артеме, а ти не хотів би стрибнути зі мною в парі з парашутом? — запропонувала вона солоденьким голоском, перетявши Тьомику шлях, коли він повертався з пар. — Мені скоро здавати екзамен на інструктора і хотілось би трохи потренуватись…

Не учувши ніякої каверзи, Тьомик наївно подумав: «А чому б і не стрибнути? Це ж так круто!» — і погодився…

Уже в повітрі, через кілька секунд після того, як, міцно прив’язані один до одного, Артем та Маруся вистрибнули з розхитаного старенького АН-2, дівчина нахилилась до хлопця і схвильовано проказала:

— Я зараз дуже швидко задам тобі два запитання, але ти мусиш дати мені одну відповідь відразу на обидва.

Тьомик, який розслаблено лопотів щоками і пукав від задоволення під час вільного падіння, здивовано повернув голову до своєї супутниці, але, все ще не очікуючи ніякої пакості, спокійно кивнув.

— Так ось, питання перше, — якось аж надто офіційно й урочисто прокричала хлопцеві на вухо Маруся: — Ти хочеш, щоб я смикнула за кільце і розкрила парашут?

Артем клацнув зубами і перелякано вирячився на дівчину. Проте вона не дала йому оговтатись і що-небудь сказати.

— А тепер питання друге, — без жартів рубонула дівиця: — Ти візьмеш мене за дружину? Пам’ятай, відповідь має бути одна!..

Цю історію переказував мені особисто Тьомик, причому переказував якось аж надто незворушно й безпристрасно, через що я спочатку йому не повірив. Одначе трохи згодом усе до останнього слова підтвердила Маруська… Скажу прямо: саме після цього трапунку я сповна усвідомив, що мій товариш попри всі його недоліки — зовнішню вайлуватість, відчутні гальмівні здібності та вузькість абстрактного мислення, — насправді є реально крутим чуваком, на якого можна покластися в найскрутніші моменти. Чому? Та тому що ВІН НЕ СКАЗАВ ЇЙ «ТАК»! Артем каменем нісся вниз, невпинно набираючи швидкість, спостерігаючи, як загрозливо наближається розкреслена прямокутниками ланів земля, як щосекунди більшають деревця лісопосадок на узбіччях та автомобілі на трасі. Він захлинався холодним повітрям, він тремтів від страху всім тілом, але мовчав, уперто стуливши губи, чорт забирай!!!

Маруся не витримала, смикнувши за кільце в останній момент. Парашут залопотів і розкрився, одначе до землі лишалось зовсім небагато, через що приземлення вийшло дуже жорстким. Згідно зі всесвітнім законом підлості Тьомик відбувся лиш легкими синцями та кількома подряпинами. Значно менше в цьому плані пощастило дівчині: Артемова подруга перед зіткненням із землею не встигла згрупуватися, внаслідок чого… зламала обидві ноги. На щастя, переломи виявились легкими (це, звісно, у порівнянні з тим, що могло б статися після такого екстремального стрибка), проте, як не крути, Маруся мусила щонайменше два з половиною місяці провести в лікарні.

Двічі Тьомик ходив її провідати. Просто як друг, не більше. Щоразу після того, як він залишав палату, Маруся тихо плакала. Але про це, окрім медсестер, які доглядали пацієнтку, ніхто не знав, тому вважайте, я вам цього не казав. При відвідувачах молода дівчина трималася незворушно й гордо, як і належить нащадкові славнозвісного афганця-десантника. За третім разом Тьомика чисто випадково застукав Марусьчин тато, який також прийшов навістити доню. Дуже скоро виявилось, що грізний предок знає аж надто багато подробиць нещасного випадку, в результаті якого його доця поламала ноги. Травматологи з сусіднього відділення півгодини намагались відбити тіло Тьомика у трохи сердитого десантника. Зрештою їм це вдалося, щоправда, не без допомоги двох кардіологів та терапевта, які випадково проходили повз і стали свідками жорстокого акту вандалізму, який так несправедливо чинився над моїм товаришем. Слід сказати, підмога надійшла якраз вчасно. Ще трохи — і замість відділення травматології Тьомика довелося б доправляти у морг, що на поверх нижче. Причому по частинах. А так його вклали в одній палаті з нещасною Маруською, на сусідньому ліжку. Не знаю, про що вони там говорили, одначе коли Артема виписали з лікарні, вони з Марусею стали просто друзями, чи то пак звичайними знайомими, які в кращому випадку телефонують одне одному лиш раз на рік, аби привітати з днем народження.

— Хтось може мені пояснити, для чого ви тягаєте за собою кількасот перуанських котів та собак? — Маруся однією ногою стояла на задньому колесі вантажівки, рукою трималась за виступ на обшивці і, нахмурившись, зазирала в кузов крізь вікно. Її голос, різкий і колючий, немов порив крижаного вітру посеред зими, не віщував нічого доброго. — На дідька ви їх наловили? Бідолашні тварини ледве живі від задухи та голоду!

Тьомик, відчувши, що запахло смаленим, миттю умив руки.

— Це не я, — тицяє пальцем на мене, потвора: — Це все він.

Маруся зіскочила на землю і насупилась ще більше. Тепер її чоло нагадувало крижані тороси, притиснуті навалою пакових льодів до берегів Антарктиди.

— Ну-у?! — грізно, зовсім так не по-дівчачому питає вона.

— Ми вирішили трохи підзаробити, — похапцем пояснюю. — То все… е-е-ем… безпритульні звірятка, яких ми збираємось доправити у спеціальні пункти прийому…

— І що у тих пунктах з ними робитимуть?

Я зважено промовчав, зі зрозумілих причин остерігаючись казати правду. Однак мій друзяка вирішив не заливати і викласти все начистоту. Щоправда, він забув слово «стерилізують».

— Цеє… їх там… кгм… каструватимуть. Усім кобелям та котам підрізатимуть яйця, а сучкам та кішкам… — Артем затнувся, несподівано для себе усвідомивши, що не знає, в чому полягає суть «стерилізації» для тварин жіночої статі, — ну-у-у… їм там… ну не знаю… пробки якісь вставлятимуть чи що…

Я прикусив язика і подумки чортихнувся.

— Максе, це правда? — Маруся дивилась на мене таким поглядом, наче готувалась запхати кілька товстеньких пробок мені в одне місце.

— В цілому… кгм… так, — одними губами пролопотів я.

Дівчина розвернулась і рішуче задріботіла до Веселого Роджера, який сидів коло будки, прикутий ланцюгом до кілка. Помітивши Марусю, алабай з готовністю зіп’явся на ноги. Кучерява спинилась коло азіата, поклала руку на нашийник і повернулась до нас:

— Або ви негайно відпускаєте всіх собачок і котів, або я нацькую на вас алабая.

Я хотів шепнути напарнику на вухо, щоб він не харапудився, бо дівуля блефує, провалитись мені на цьому місці — блефує вона! — одначе не встиг. Тьомик, горлаючи: «Не треба! Будь ласка, не цькуй! Господи Ісусе, вдруге я такого не переживу!», вискочив на задній бампер вантажівки і тремтячими руками почав збивати замки з дверей кузова.

За кілька секунд галявину перед маєтком затопила оглушлива суміш гавкання та нявчання. Сила-силенна безпритульних тварин, голосно висловлюючи своє обурення нестерпним кількаденним ув’язненням, випорснула з кузова і кинулась врізнобіч пустелею. Маруся, переможно труснувши кучерями, підійшла до нас із Артемом.

— І ще одне, — твердо заявила дівчина, — я хочу подорожувати з вами…

Ось так усе полетіло шкереберть, і Перу замість землі обітованої постало перед нами подобою царства Аїда[21]. Спитаєте, чому я не втрутився, чому не сказав рішуче «ні»?.. Хтозна. Неподалік сидів, погрозливо вишкірившись, Веселий (чорт би його забрав!) Роджер; хвилину тому прямо у мене на очах безповоротно дременуло в пустелю кілька тисяч доларів. Я почувався розбитим. Я був повністю деморалізованим.

Наче сновида, я вибрався з маєтку. Зробивши кілька кроків вздовж паркану, спинився, вперся спиною об холодний металевий лист і безсило з’їхав на пісок. Невдовзі з хвіртки вигулькнула голова мого напарника. Він трохи повагався, але зрештою підійшов і всівся у мене під боком.

— Такий бізнес накрився… — я сплюнув у пісок і неслухняними руками запхав цигарку в рота.

— Форс-мажор, — авторитетно проказав Тьомик і кивнув кудись у той бік, де зараз мали бути Маруся і Роджер.

Я похмуро ковзав поглядом по обрію, в мареві над яким щойно розчинились усі наші кудлаті основні фонди.

— А ти, бляха, мав рацію, Тьомо, — нервово затягуючись папіроскою, визнав я; мої пальці дрібно тремтіли. — Не треба було чіпати ведмедя…

9 березня, 15 квітня, 5—25 липня 2010 // Київ, Гуанчжоу (Китай)