Навіжені в Перу

Лоходонта перуанська Лірична історія про викрадення слона із надр перуанської столиці

Вона мені не подобається. Вона мені не сподобалася з самого початку і зараз не подобається так само. Я певен, у майбутньому вона не подобатиметься мені ще більше. Але я не можу нічого вдіяти: ця вертихвістка присмокталася до нашого з Тьомиком підприємницького синдикату, неначе глист до стінки кишечника.

Саме через неї Тьомик вперше без заїкання і характерного тремтіння в колінах заговорив про слонів. Причому, хай йому грець, не просто заговорив.

— Чувак, давай побалакаємо, — загадково почав він одного дня.

— Про що? — закономірно уточнив я.

Запала кількасекундна мовчанка, а потім…

— Про слонів, — одним махом випалив мій напарник і втер рукою носа.

У цей час до Тьомика підійшла Маруся і ніби ненароком ніжно поклала тендітну ручку йому на плече. Артем, здавалося, аж зіщулився від насолоди. Чи то мені просто привиділося?

— Так, саме про перуанських слонів, — весело підтвердила кучерява дівуля і грайливо посміхнулася до мене.

Я миттю насупився і приготувався до затяжної ментальної оборони. Вже тоді я уторопав, що ця улеслива усмішка на тонких рожевих губках нічим добрим не закінчиться. Жінки просто так ніколи не посміхаються, та ще й на такий підступно-підлабузницький манер. Зазвичай вони починають так підлизуватися до чоловіків, коли хочуть, щоб ті переклеїли їм шпалери у спальні, або винесли сміття, або купили норкову шубку, або подарували машину, або… або…

— Слони? — здивовано перепитав я. — Які ще, в біса, слони? В Перу немає слонів!

— У Мексиці теж не було, — в’їдливо хіхікнуло білобрисе дівчисько.

Відтак я ще більше насупився, зрозумівши, що мій товариш розбовкав своїй давній подрузі всі подробиці звитяжного полювання на слонів у Мериді[22].

— Таки-так, — потішно підтакнув їй Тьомик, — у Мексиці все починалося з того, що слонів там нема, ніколи не було і взагалі бути не може, зате потім ми ледь не підстрелили одного, — а тоді мій товариш затнувся на мить і враз посерйознішав. — Але зараз, Максе, у нас є одне важливе й серйозне діло, яке стосується перуанських слонів… точніше, не слонів, а всього лиш одного слона. А оскільки після Мексики ти маєш чималий досвід у, так би мовити, питаннях поводження з цими товстошкурими мастодонтами, то нам без тебе, друже, просто не обійтися.

— І що конкретно від мене вимагається? — несміливо спитав я, глипаючи спідлоба то на товариша, то на його подружку.

— Викрасти слона, — підкреслено байдужим тоном заявив Тьомик.

— Викрасти слона?! — запанікував я. — Слона?!!

— Так, — одночасно кивнули Артем і Маруся.

— Нє-нє-нє! Нізащо! Без мене, друзі. Я у це не вв’язуватимусь.

— Та ти не бійся, не лякайся так, — заспокоював Артем, — слон насправді ручний.

— Після того, що було в Мексиці, я не викрадатиму навіть іграшкового!

— Максе, зрозумій, — упрошував мене напарник, — без тебе наша затія приречена на провал. Рік тому в Мексиці ти сам-на-сам бився зі слоном і залишився живим, ти врятував мене від неминучої загибелі, ти єдиний знаєш, як із ним впоратись! Без тебе у мене й Марусі просто нічого не вийде!

Моя інтуїція, моя славна, надійна й вивірена інтуїція, викохана у привільних степах Херсонщини, випробувана у час найгірших скрут на Кіровоградщині, загартована під час нечуваних фінансових махінацій на півдні Мексики, настійно нашіптувала, що задля збереження власного здоров’я, честі та гідності мені слід негайно відмовитися від такої вражаючої перспективи — красти чийогось слона, хай навіть сто разів ручного. Втім, мій характер, мій бісовий авантюрний характер, який не раз уже втягував мене в найнеймовірніші пригоди, тихо, але рішуче опирався закликам здорового глузду. Попри панічну боязнь слонів та святу віру в те, що ідеї мого Тьомика ще жодного разу не закінчувались чимось хорошим, мені страшенно кортіло дізнатися, з якого дива цій милій парочці заманулось цупити перуанського слона.

— Слухайте, голуб’ята, — стараючись не виказувати зацікавленості, почав я, — а на дідька вам здався слон посеред перуанської пустелі?

Тьомик з дівулею підло перезирнулися і по-змовницьки примовкли.

— Для чого вам викрадати слона? — повторюю питання.

— А це не для нас, — тихо відповіла Маруся, — це для Аделіни…

— Хто така Аделіна? — допитуюсь.

— Гм-м… Це маленька дівчинка, їй усього лиш сім рочків, і вона…

— Fuck me! — вилаявся я, навіть не дослухавши дівчину і зопалу перейшовши на латину. — Ви збираєтеся «спіонерити» справдешнього слона тільки задля того, щоб удовольнити забаганку якогось малолітнього дівчиська??? Та ви при своєму розумі? Що ви щойно курили?

— Вона не просте дівчисько, — спробував заперечити Тьомик. Маруся на підтвердження його слів ствердно махнула головою, але я не хотів нічого слухати.

— А хто ж вона тоді? Інкська принцеса? Хай навіть так, але ви хоч розумієте, що намагаєтеся скоїти? Це ж страшний кримінал! Я не уявляю, як можна викрасти слона, не залишивши при цьому слідів і не потрапивши на очі поліції.

— Ми збираємося повернути слона назад, — серйозно промовила дівчина, — ми ним тільки… е-е-е… покористуємось… ну, для Аделіни. А трохи згодом відведемо назад у зоопарк.

— Це все одно кримінал! — запально вигукнув я. — Крім того, вам не здається, що замість того, аби, образно кажучи, тягнути гору до Магомета, краще привести Магомета до гори?

— Це неможливо, — з сумом проказав Артем. — На жаль, це просто неможливо…

Я остаточно заплутався. Я, звісно, передбачав, що після того, як Маруся пристала до нашого гурту, Тьомик вряди-годи поводитиметься, наче контужений, але те, що відбувалося зараз, просто виходило за будь-які межі.

— Я нічого не розумію, — сердито кажу.

Тьомик і Маруся перезирнулися.

— От бачиш, він нічого не розуміє, — зітхнула дівчина. — Я ж казала, треба було йому спочатку показати, а потім усе пояснювати…

При цих словах Тьомик схопив мене за руку і потяг на вулицю, приговорюючи:

— Чувак, нам доведеться завітати в одне місце і дещо тобі показати.

Ми взяли таксі і поїхали пустелею на південь, неспішно віддаляючись від Трухільйо.

— Коли три місяці тому я приїхала сюди, — розказувала дорогою Маруся, звертаючись переважно до мене, позаяк Тьомик, як я зрозумів, знав цю історію напам’ять, — у Трухільйо був власний цирк, де головною дійовою особою був слон на ім’я Джумбо. У програмі не було такого номера, де б він не брав участі. Слон возив за собою колісниці з вродливими вершницями, катав у вмощеному на спині паланкіні дітей, ставав по черзі то на задні, то на передні ноги, малював хоботом картини, поливав фонтаном глядачів і роздавав дітлахам цукерки. Одначе останній рік у цирку з фінансами геть не клеїлося, і два місяці тому він збанкрутував. Циркове майно продали з аукціону, всі працівники, зрозуміло, залишилися без роботи, а Джумбо, оскільки слон був уже дуже старий, відправили до столичного зоопарку.

— Зажди, зажди! — перебив я дівулю. — Якщо я правильно зрозумів, то слон зараз не в Трухільйо… Слон у Лімі, так?

— Кгм… ну, так.

— А Аделіна де?

Маруся глипнула на Тьомика, наче шукаючи в нього підмоги, а потім опустила погляд. Артем зосереджено мовчав і видивлявся невідомо що на дорозі. Уже тоді, пригадую, я відчув, як холодок неприємного передчуття прокотився по спині.

— Аделіна у Трухільйо…

Поки я хапав ротом повітря, готуючись вибухнути лайкою, дівчина стрепенулася і рішуче поперла у наступ:

— Максе, спочатку вислухай мене, будь ласка, не перебиваючи! Джумбо після банкрутства ніхто не захотів купувати, тому слона відправили в Ліму, а його приборкувач лишився злидарювати в Трухільйо. До речі, звати дресирувальника Педро… Педро Суфісьєнтес, і Аделіна — його дочка… Мати дівчинки померла кілька років тому, і тепер вони живуть самотою на невеликому хуторі неподалік Трухільйо, куди ми зараз і прямуємо. Позбувшись роботи, якій присвятив усе своє життя, чоловік заразом втратив свій єдиний заробіток, — Маруся на хвильку замовкла, — проте не в цьому справа, Максе. Насправді проблема в тому, що маленька Аделіна страшенно любить Джумбо. У вільний від виступів час батько постійно брав її з собою до цирку і дозволяв гратися зі слоном. Вона проводила з хоботним цілі години і зараз просто не може без нього…

Я більше не мав сил стримуватися.

— Йо-ма-йо, красуне! — сердито гарчу. — Я, звісно, розумію, що тебе у школі географії не вчили, але ти хоч раз на карту Перу дивилася? Ти взагалі маєш уявлення, де Ліма, а де Трухільйо?

Кучерява бестія труснула волоссям і однією фразою обеззброїла мене:

— Саме тому ти й потрібен нам, Максе.

Я затнувся, наче язика проковтнув. Підступна дівуля хитро продовжила:

— Якщо хоча б десята частина з того, що розказував про тебе Артем, правда, я думаю, ти єдиний, хто зможе викрасти слона зі столиці і привезти його у Трухільйо.

Я збрешу, якщо скажу, що мені були неприємні її слова. Однак це не міняло суті справи: я все ще не мав ані найменшого бажання вплутуватися в авантюру з викраденням живого слона.

— А не можна просто дати їм грошей, щоб той погонич слонів зводив дівчинку в зоопарк? — з надією пролепетав я.

— По-перше, — втрутився мій напарник, — дівчинка не любить з’являтися на людях, з неї часто кепкують і сміються, по-друге, вона, мабуть, тільки засмутилась би, побачивши слона в неволі, і по-третє, Максе, їй не потрібен звичайний слон, їй потрібен саме Джумбо!

Відповідь Тьомика ще більше заплутала мене, проте я не став нічого розпитувати, оскільки таксист різко загальмував навпроти крихітної одноповерхової халупи, складеної з саманної цегли, яка самотньо стояла посеред пустельного плато.

— От ми і на місці, — приглушено промовила Маруся.

Я вибрався з авто і зайшов на вузьке подвір’я перед халупою, оточене ветхим і неакуратним глиняним парканом. Праворуч на кількох шворочках полоскалися на пустельному вітрі запрана до дірок постільна білизна та простенький одяг, ліворуч стирчала старезна дерев’яна споруда — чи то гараж, чи то сарай. Назустріч нам із халабуди вигулькнув немолодий уже перуанець невисокого зросту. Його обличчя сяяло привітною, хоч і дещо стриманою усмішкою, одначе очі — втомлені й пронизливі мигдалини кольору темного мармуру — видавали людину, яка пережила чимало життєвих бур.

— Педро Суфісьєнтес, — представився чоловік, простягнувши мені порепану руку простого трудівника. — А ви, як я розумію, викрадач слонів?

Я стримано потиснув подану правицю і промимрив щось невиразне у відповідь, побіжно кинувши лютий погляд на своїх супутників.

— Ми прийшли провідати Аделіну, — мовила Маруся іспанською.

Дресирувальник кілька разів щось гукнув убік на незнайомому місцевому діалекті. Певно, кликав дівчинку. Спливла хвилина, він так і не отримав відповіді, через що враз зів’яв і спохмурнів.

— Вона щодень більше замикається в собі, — розгублено пробубнів чоловік. — Відтоді, як забрали слона, Аделіна втратила інтерес до життя… Ходімо, — зрештою проказав він і повів нас у сусіднє приміщення.

В кімнаті царював напівморок, а ще було душно, мов у плацкартному вагоні.

Поволі очі призвичаювалися до темряви. Спочатку я розрізнив два діряві килими на підлозі, ліжко, що підпирало стіну, невелику шафку зі старими дитячими книгами, а потім… побачив Аделіну. Дівчинка сиділа напроти вікна, точніше, напроти того місця, де мало бути вікно, бо зараз просвіт, крізь який мало струменіти яскраве сонячне світло, закривала товста непроникна плахта. Вона м’яла руками якусь просту саморобну іграшку. Сиділа неприродно, нерухомо, мертво на… інвалідному кріслі.

На кілька хвилин мене наче заклинило.

— Вона… вона ж… — зрештою прорипів я. — Чому ви не сказали мені?..

Я сердито зиркнув на товариша. Артем невиразно знизав плечима, а Маруся ледь чутно пробубніла щось на зразок «автокатастрофа… перелом хребта». Підкоряючись якійсь невідомій силі, я опустився навпочіпки коло наскрізь проіржавілого візка.

— Hóla… — промовив нетвердим голосом.

Маленька перуанка не відповіла, похмуро й апатично дивлячись кудись наче повз мене. Здавалося, вона взагалі не помічає моєї присутності. Я спробував ще щось сказати, одначе слова застрягали в горлянці, збираючись у тугий клубок під кадиком. Разом з тим я не мав сили, щоб відвернутися від крихітки на інвалідній колясці.

Зненацька дівчинка трохи повернула голову набік і спіймала мій розгублений погляд. Вона нічого не сказала, ми лиш дивилися впритул один на одного кілька хвилин: я на неї — з непевністю і переляком, вона на мене — з байдужим сумом у великих, круглих і чорних, наче маслини, очах.

Зрештою я не витримав, відвів погляд і піднявся. Аделіна не видала ні звуку.

— Вона мовчить… — насилу прошамотів я іспанською. — Така похнюплена… Вона завжди так мовчить?

— Вона сміялась тільки тоді, коли поряд був Джумбо, — відповів з-за спини Педро Суфісьєнтес. А тоді перуанець схопив у півтемряві мою руку і міцно стиснув її трохи вище ліктя: — Сеньйоре, благаю вас, приведіть сюди слона. Хоча б на годину, хоча б на десять хвилин, але приведіть до неї Джумбо. Коли його забирали в Ліму, дівчинка навіть попрощатись не встигла…

Я кулею вилетів на вулицю. Мою довбешку розпирало від суперечливих почуттів, у верхівці стравоходу крутився і совався колючий їжак. Це дратувало мене; я просто не знав, як зараз поводитись, що говорити і що, врешті-решт, вчинити. Артем та його бестія вийшли на подвір’я відразу за мною, але стояли віддалік, крадькома спостерігаючи, як мене розпирає зсередини, наче паровий котел від перегріву.

Тьомик першим набрався духу і проказав:

— Ну?..

Маруся тут-таки смикнула його за руку, мовляв, не пнись поперед батька в пекло, нехай він (я цебто) дійде до кондиції. Батько дівчинки стояв у дверях халупчини, приречено уставившись кудись у безмежжя пустелі. Я старався не дивитися чоловікові в очі… Певна річ, я відчував глибокий сум з приводу Аделіни, мені було страшенно жаль маленьку перуанку, я готовий був зробити що завгодно, аби хоч якось їй допомогти, скрасивши глевке й безрадісне існування, але… викрасти слона? Чорт забирай, це ж не на базар за кульком цукерок сходити!

Спливло кілька хвилин. Артем і дівуля, через яку все й почалося, напружено німували за моєю спиною. Аж ось я обернувся й мовив:

— Тьомо, ти, сподіваюсь, розумієш: ти в моєму житті, наче скалка в задниці…

Тьомик усе зрозумів і заусміхався. Він чудово знав, що такі мої слова означають початок нової грандіозної авантюри, можливо, найбільшої з усіх, які нам доводилося провертати відтоді, як ми стали друзями…

— Я ж казав, він погодиться, — шепнув він до Марусі.

Поки ми їхали назад у місто, я повернувся до Артема і мовив:

— Є дещо, що я хотів би владнати перед початком операції. Кгм… Якщо все завершиться вдало, тобто якщо я доставлю Джумбо в Трухільйо, ти пробачиш мені весь борг, що тягнеться за мною з Мексики: всі десять тисяч баксів.

Напарник скоса зиркнув на мене і зметикнув, що це далеко не востаннє йому доводиться просити мене про послугу, а тому, вочевидь, забажавши залишити за собою хоч якісь важелі впливу на мене, діловито відповів:

— Я згоден тільки на п’ять тисяч.

— Сім тисяч п’ятсот, — я миттєво зробив контрпропозицію.

— П’ять.

— Сім тисяч.

— П’ять, — невблаганно твердив мій напарник. — І це не обговорюється.

— Тоді знаєш що? Я відмовляюсь брати участь у цьому неподобстві! — психанув я. — Викрадайте слона самі.

— Агов, Максе! — захвилювалася Маруся. — Ти ж уже пообіцяв! Так не можна! Це не по-чоловічому! Тьомо, зроби що-небудь з ним… з цим… з цим… уф!

Але Тьомик мовчав. Я теж сердито сопів, хоча згодом не втримався і пробубнів:

— Шість з половиною, паскудо…

— П’ять тисяч і ні центом більше, — уперся хлопець.

Наша білобриса супутниця, широко розплющивши очі, переводила осклілий погляд з мене на Артема, а потім назад, готова не то влаштувати помпезну істерику, не то вхопити якогось дрючка і добряче нас віддубасити. Зрештою я махнув рукою:

— Хай буде п’ять тисяч, нікчемний ти пес!

Тьомик лиш стримано кивнув, пропустивши повз вуха епітет.

— Ви два придурки! — не стрималась і фиркнула Маруся. — Ви просто якісь ушльопки недорозвинуті! Безмозкі довбні! Що один, що другий!

Тьомик щось промуркотав до неї на знак примирення і спробував погладити по руці, зате я тицьнув їй «фак» зі свого сидіння. Дівуля парирувала, висолопивши довгого червоного язика.

Ось у такому чудовому настрої ми поверталися в Трухільйо, готуючись утнути найбільшу аферу південноамериканського континенту з часів прибуття у ці краї фахівця та віртуоза у питаннях глобальних афер — іспанця Франциско Пісарро.

Про те, що сталося через кілька тижнів, ще добрих півроку писали всі перуанські газети…

Через день ми зібрали все найнеобхідніше і поїхали в Ліму, столицю Перу, де я взявся до розробки детального плану викрадення.

Насамперед я вирішив дізнатися все, що тільки можна, про слонів, їхні звички, розміри, вагу, біологічні цикли, тривалість життя, поведінку в неволі і т. д. і т. п. Годинами я просиджував у центральній бібліотеці Ліми або ж передивлявся купу наукових і науково-популярних статей в Інтернеті, визбируючи крихти цінної інформації про індійських та африканських слонів. Щоправда, чим більше я читав, тим більше впевнювався, що наша затія не просто важка, вона майже нездійсненна. На просторах світової мережі не було навіть і натяку на те, що хтось колись в історії людства викрадав слона, а тому, зрозуміло, не було жодних рекомендацій стосовно того, як це краще робити. А нам же треба не просто викрасти слона, а тягти його п’ятсот з лишком кілометрів через пустелю.

Протягом тижня я двічі вибирався у центральний зоопарк Ліми, де, стараючись не дуже привертати увагу, тинявся цілий день коло слонячих загонів, — проводив, так би мовити, рекогносцировку. Бачив Джумбо… Якийсь він на вигляд дуже неспокійний. Якийсь психований. Чує моє серце, ой завдасть він нам клопоту. А ще він просто величезний, зараза, більший, ніж той, якого ми з напарником вполювали у Мексиці. Якоїсь миті мені чомусь стало страшно, але я силою волі заглушив це ганебне почуття…

Лиш після повторного відвідування зоопарку в моїй голові остаточно сформувався ескізний проект викрадення. На ділі виявилось, що поцупити слона з вольєра не так уже й складно. По-перше, загорожа з товстошкурими гігантами знаходиться в дальньому кінці парку, далеко від підсобки сторожа, по-друге, вночі слонів ніхто персонально не пильнує (воно й не дивно, адже мало кому спаде на думку, що у світі знайдуться довбодзьоби, яким заманеться викрадати слона), і по-третє, замок на загороді старий і ненадійний — його можна буде зламати швидко й без лишнього шарварку. Одначе я розумів, що справжні складнощі почнуться вже після викрадення Джумбо. Викрасти — це ще, бляха, півбіди. Як доставити слона з Ліми в Трухільйо? — ось головне питання. При цьому його слід доставляти потай і в найкоротший термін, тому що, коли я підрахував, у скільки нам обійдеться тижневе утримання слона, і заявив про це вголос, то матюкатися почав навіть Тьомик.

Добряче поміркувавши над тим, яким чином перебазувати слона з перуанської столиці в один з найвіддаленіших північних регіонів, я знайшов лиш одну адекватну відповідь — перевезти тварину вантажівкою. Тоді мені навіть на думку не спадало, що нам доведеться гнати його своїм ходом, але… не буду забігати наперед.

Отож після тривалої теоретичної підготовки, після кількох плідних розвідок на місцевості та інтенсивної мозкової діяльності план операції з викрадення перуанського слона Джумбо набув такого вигляду: у вечір перед початком операції Маруся зваблює наглядача зоопарку і підсипає йому в чашку снодійного; за чверть опівночі я пробираюсь усередину парку, відкриваю слонячий вольєр і цукерками та морквою виманюю звідти Джумбо, намагаючись по можливості влаштувати все так, ніби слон утік сам; Тьомик у цей час чекає мене у вантажівці коло воріт зоопарку. Далі я веду слона до машини, разом ми запихаємо його в кузов, замикаємо і на всіх парах мчимо за межі міста. За моїми розрахунками до ранку ми повинні дістатися до маленького безіменного хутора в околицях міста Уарас (Huaraz), що затесалося в передгір’ях Анд на півдорозі між Лімою та Трухільйо. На хуторі нам доведеться зачаїтися і перечекати день-два, щоб дізнатися, наскільки великий галас зчинило загадкове зникнення слона (попри те, що на Панамериканській магістралі не так уже й часто трапляються дорожні патрулі, я зрозумів, що буде вельми необачно й ризиковано прориватися до Трухільйо відразу після викрадення). Після того, як здійнятий нашим резонансним злочином рейвах уляжеться, можна буде вночі одним ривком домчати до Трухільйо і передати слона Педро Суфісьєнтесу. А далі він хай робить з ним усе, що хоче.

Готувався я направду серйозно. На основі даного генерального плану розробив розгалужену блок-схему (на зразок логічних схем для комп’ютерних програм), де передбачив усі можливі форс-мажорні ситуації, включно із зустріччю з випадковими свідками, появою поліцейських, агресивною поведінкою слона тощо. Кожну дрібницю, що могла завадити втіленню плану в життя, було передбачено, для кожної нестандартної ситуації продумано детальний порядок дій, спрямований на її нейтралізацію і штатне завершення операції «el robo de un elefante[23]». В результаті блок-схема вийшла, скажу без перебільшення, ідеальною. Я навіть подумував, що завдяки їй викрасти слона з надр перуанської столиці віднині зможуть навіть п’ятикласники.

Я примусив Тьомика і Марусю вивчити блок-схему на зубок, після чого знищив її.

Наостанок слонячий приборкувач Педро Суфісьєнтес на моє прохання надіслав мені інструкції стосовно користування і керування Джумбо, які враховували індивідуальні особливості даного слона. Пізніше цей документ під час обшуку потрапить до рук поліції, а тому нині він уже не є ні для кого таємницею, і я можу навести окремі витяги з нього на цих сторінках.

За тиждень до призначеної дати початку операції я почав збирати необхідне устаткування: вантажівку достатньої вантажопідйомності з просторою будкою замість кузова, два запасних баки з паливом (заправляючись на бензоколонках, ми могли викрити себе), GPS-навігатор, кількадесят кілограмів сіна, моркви та цукерок, кусачки для зламу замка на вольєрі, хлороформ для сторожа, босоніжки на високих підборах і відкритий топ для Марусі тощо. Зрештою з підготовкою було покінчено. Я ще раз ретельно все перевірив і залишився задоволеним, переконавшись, що завадити викраденню Джумбо тепер може хіба що революція в Перу або кінець світу.

В ніч напередодні афери я довго не міг заснути. Тьомик і Маруся якийсь час про щось ніжно перешіптувалися за моєю спиною, поки зрештою не засопіли, згорнувшись калачиками, так і тримаючись за руки уві сні. Ну, як діти, чесне слово. Ми тут слона цупити збираємося, а вони надумали лямур крутити, лопушиння. Я ж сидів на балконі готелю, дивився, як поволі пірнають у темряву вогні Мірафлоресу[24], вдихав теплі аромати сплячої пустелі, змішані з шумом Тихого океану, потроху цмулив дорогий коньяк і одну за одною смалив цигарки. Втім, неприємне лоскотання в животі так і не зникало.

Якоїсь миті мені подумалось, що моя мама, певно, передумала б мене народжувати, якби знала, що у двадцять шість років я викрадатиму слона із зоопарку перуанської столиці. Я, безперечно, і сам розумів, що в якомусь місці моє життя повернуло не туди, і тепер замість того, аби крутити бізнесові оборудки і цілими мішками косити «капусту», я займаюся чистої води альтруїзмом, який до того ж межує з цілковитим божевіллям. Проте назад вороття не було. Завтра почнеться найбільша авантюра всього мого нікчемного життя. Завтра почнеться пекло…

Спочатку все йшло як по маслу.

Сторож, уздрівши, що до нього клеїться синьоока кучерява білявка з Європи, захмелів і збудився так, що втратив свідомість навіть без хлороформу. Тьомик, з метою конспірації натягши на голову бурого кашкета (як у вокаліста «AC/DC»), непоміченим підігнав орендовану вантажну машину під самісінькі ворота зоопарку. Замок на вольєрі легко піддався, хруснувши, наче грецький горіх, у щипцях, а Джумбо слухняно потюпав за мною. Невеличка заминка сталася лиш під час пакування слона у вантажівку: підтвердились мої найгірші побоювання — будка таки виявилась замалою. На щастя, я спокусив товстошкурого пригоршнею шоколадних цукерок, тягнучись за якими, хоботний, пихкаючи й сопучи, втиснувся всередину кузова. Верхній бляшаний лист дещо вигнувся вгору, внаслідок чого дах будки набув виразно опуклої форми. Щоправда, уважно дослідивши дефект, я розсудив, що він, вочевидь, не викликатиме підозр у випадкових стрічних, а тому ніяк не заважає успішному продовженню операції.

Потому я зачинив слона, залишивши йому кілька кілограмів сіна, і ми втрьох залізли в кабіну. Маруся від надлишку почуттів схопила мене за руку і схвильовано прошепотіла: «Молодець». Тьомик розмашисто перехрестився, осклілим поглядом втупившись у дорогу. Я діловито сплюнув крізь вікно, завів двигуна, і ми рушили.

Їхали, треба сказати, важко, дуже важко. Майже шість тонн живого м’яса у кузові — це вам не іграшки. Наш транспортний засіб скрипів, крехтів, чиргикав і стогнав, підвиваючи від напруги двигуном. Але їхав. Повільно, з натугою, та все ж просувався вперед. На щастя, Ліма розташована посеред практично пласкої рівнини на півдні найбільшої перуанської пустелі Сечура, тому по дорозі зовсім не траплялося пагорбів чи крутосхилів, куди вантажівка могла б і не вишкрябатися.

Тьомик раз за разом поправляв кашкет, Маруся накручувала волосся на палець. Нервували. Та що там казати, у мене теж по нервах проскакували іскри — щоразу, коли у світлі фар проступала самотня фігура на тротуарі або ж на зустрічній смузі з’являлася невідома машина. «Головне — це виїхати за межі столиці», — гупало гарячою кров’ю у скронях. На Панамериканській магістралі нам навряд чи загрожує зустріч з ревнителями закону, думав я. Принаймні не цієї ночі.

А проте виїхати зі столиці виявилося далеко не просто. Сьогоднішня Ліма — це велетенський мегаполіс — друге по величині (після Каїру) місто, розташоване в пустелі. Перуанська столиця складається з трьох дистриктів: на півдні — елітний Мірафлорес, посередині — історичний центр з палацами, церквами та резиденціями іспанської доби, і на півночі — найбідніші квартали, де в глиняних халупах животіють сотні тисяч невдах, що прийшли з пустелі чи спустилися з Анд у пошуках кращого життя, але так і не змогли знайти роботи. Отож для того, щоб дістатися на Панамерикану, нам треба було спершу проїхати історичний центр та північні жебрацькі квартали.

Негаразди почалися вже при наближенні до центру. На одному з поворотів я несподівано відчув, що машина якимось дивним чином самовільно розхитується.

— Чуваки, ви нічого не відчуваєте? — спитав я, пригальмувавши.

Поки я задавав питання, вантажівка, скрипнувши гальмами, повністю спинилася, але… не перестала розкачуватися з боку в бік. Амплітуда коливань була чималенькою — нас хитало, наче на невеличкій яхті під час шторму.

— Землетрус?! Це землетрус!!! — верескнула дівчина.

— Рятуйте! — залементував мій товариш.

— Бляха-муха, тільки цього ще не вистачало! — скрикнув я.

За лічені секунди Артем, Маруся та я викотилися з машини на дорогу. Щойно опинившись на рівному асфальті, ми з подивом узріли, що розкачується лиш наша будка на колесах, а земля під ногами лишається цілковито нерухомою.

— Що за фігня? — протягнув Тьомик, почісуючи потилицю.

Я підійшов до кузова, розчахнув дверцята і зазирнув усередину. Джумбо стояв з напівзаплющеними очима, щось тихенько дудів у триметровий хобот і гойдався туди-сюди, розмірено переступаючи з ноги на ногу[25], мов розповнілий балерун на розігріві. Від таких па ресори на колесах жалібно поскрипували. До речі, мелодія, яку наспівував слон уві сні, чимось нагадувала музикальну заставку до старого нінтендівського «Супер Маріо».

— Все нормально, — заспокоюю своїх товаришів, — я читав про це в Інтернеті. Він просто тупцяє на місці уві сні. Таке з цими клаповухими бовдурами трапляється…

Мої супутники полегшено зітхнули. Відтак, не гаючи часу, ми забралися назад у кабіну і посунули далі. Невдовзі успішно проминули Плаза де Армас, центральну площу, і продовжили впевнено рухатись на північ.

Тож ми їхали, їхали, а потім… раптом перестали їхати. Причому перестали так різко і з таким скреготом та грюканиною, наче у машини колеса повідлітали. Тьомик ледь не вилетів через лобове скло, а Маруся з гучним «ай!» буцнулась головою об торпеду. Потому запала глуха тиша.

— Що це було? — перелякано прошепотів мій напарник.

Будка не розхитувалась, і це мене чомусь страшенно насторожувало. А ще мені здалось, що машина наче понижчала, і це, бляха, насторожувало ще більше.

— Ану вискоч подивись, — так само шепнув я.

Артем неквапом виліз із кабіни, підійшов до капоту, а тоді печально подивився на мене крізь лобове скло і убивчо-незворушним голосом проказав:

— Чувак, у нас повідпадали колеса.

— Йоманарот!!! — заволав я і кулею вилетів з кабіни. — Цього не може бути!

Одначе Тьомику не примарилося: всі чотири колеса роз’їхались врізнобіч і лежали зараз дисками догори, причавлені днищем машини.

— Всьо, — розвісив вуха Тьомик, — нам тепер гайки.

На довершення всього Джумбо голосно чхнув, внаслідок чого покрівлю будки зірвало й відкинуло геть, наче поривом ураганного вітру. Далі мастодонт вистромив допитливу мордяку над кабіною і зацікавлено позирав на нашу трійцю, неначе промовляючи: «Шо такоє? Чьо стоїмо?» А потім знову взявся ритмічно хитатися, розтоптуючи жалюгідні залишки транспортного засобу і тихенько виспівуючи лейтмотив з «Маріо».

— Максе… Максе… — тремтячим голосом прошепотіла Маруся. — І що нам тепер робити? — в очах дівчини застиг невимовний відчай.

Я глитнув слину і прошипів:

— Я не знаю.

— А як же твій план? Як же твоя супер-блок-схема, де все передбачено?

— Дівко, я не міг спрогнозувати, що у вантажівки відваляться всі чотири колеса зразу… — грубо відрубав я.

Отож ситуація була ще та. Ніч. Ліма. Ми стирчимо посеред безлюдної вулиці в кількох кварталах від історичного центру. Перед нами — машина без коліс і з погнутою бляшаною будкою. В будці сидить поцуплений із зоопарку слон. А до Трухільйо — 540 кілометрів.

— У тебе є запасний план? — трохи оговтавшись, звернувся до мене напарник.

Я гарячково обдумував, як вибратися з халепи.

— Запасного нема. Але знаєш… у нас все ще є генеральний, тільки тепер він трохи помінявся, — загадково відказав я.

Затим, тихенько лаючись та бідкаючись на свою лиху долю, я випхав слона з будки. Джумбо щось ображено воркотав, але не опирався і слухняно вийшов на вулицю. Понурою велетенською громадою він вимальовувався наді мною у темряві ночі. Поодалік, вирячивши від страху та відчаю очі, тупцяли Артем з Марусею. Якби якийсь перуанець випадково наткнувся зараз на нашу компанію, то, певно, з’їхав би з глузду з перестраху.

Кількадесят секунд я напружено оглядав вайлувату тварину, сумніваючись, що він піде слідом за мною. Здавалося, легше зсунути з місця гору. Одначе вибору не було: я став до нього в півоберта і поманив рукою. Джумбо рвучко підняв хобота, замахнувся і… м’яко поклав його на моє плече. Маруся скрикнула, прикривши рот долонькою. Я теж ледь не наваляв у штани, причому як спереду, так і ззаду. Нічого страшного не трапилось: слон не задушив і не пошматував мене. Зібравшись з силами, я без поспіху закрокував вулицею, і тоді Джумбо… слухняно потюпав за мною, не знімаючи вологого й теплого хобота з м’язів трапеції.

— Не відставайте, — кинув через плече товаришам, і всі разом ми задріботіли крізь лабіринт вуличок перуанської столиці.

Через три години, коли над горизонтом на сході проступили невиразні пурпурові смужки, передвіщаючи прихід світанку, наш бравий загін опинився в самому серці бідацьких кварталах на півночі Ліми. Рушати далі було надто ризиковано; тепер нам потрібно було, по-перше, заховати слона і, по-друге, самим пересидіти де-небудь до темряви.

Зненацька мій погляд наткнувся на замшілий мотель, оточений брудними халупами. Не роздумуючись, я повів слона за собою до входу в нічліжку.

За рецепцією куняв молодий перуанець з немитим волоссям і сережками у вухах та носі. Судячи з характерного запаху, який витав у передпокої, хлопець був під кайфом. Я грубо розштовхав його і, не маючи ніякого конкретного плану, вирішив діяти експромтом:

— У нас тут слон, — кажу. — Можна ми у вас переднюємо?

— Шо-о? — спросоння пробубнів накурений молодик.

— У нас із собою слон, і нам потрібно десь перечасувати до вечора, — повторюю.

— Що за жарти, ґрінго? Який іще слон?

Я нічого не відповів і обкотив хлопця важким поглядом. Певно, прочитавши мої думки, він трохи відхилився і зазирнув мені за спину, після чого зблід, схопився на ноги і заверещав:

— О, Мадре де Діос! Слон! У них слон! Сло-о-он!!! Рятуйся, хто може!!!

Затим, перекидаючи стільці та шафки, бідолаха кулею вилетів з мотелю через чорний хід.

— Ідіот, — крізь зуби вилаявся я, забираючи Джумбо подалі від цього місця. — Він зараз розбудить усю столицю. Треба рушати далі…

Через кілька кварталів ми натрапили на більш-менш пристойний hospedaje, гостьовий будиночок, що мав стоянку у внутрішньому патіо, укриту високими цегляними стінами від допитливих очей з вулиці. Цього разу я діяв обережніше, чемненько спитавши у чергового, чи є у них вільні кімнати.

— Скільки вас? — уточнив заспаний прислужник.

— Троє.

Перуанець мляво кивнув:

— У нас є одна вільна кімната.

— Дуже добре. І ще нам одне парковочне місце, будь ласка, — бовкнув я, — для… хм… для…

— Ось реєстраційний бланк для вселення. Запишіть свої імена та марку машини, а потім, я вийду і покажу вам, де припаркуватись.

Я взяв ручку і вписав у анкету три вигаданих імені, сподіваючись, що у такій дірі метрдотель не перевірятиме паспортів. У місці, де треба було вказати марку авто, чесно нашкрябав «слон». Сонний прислужник узяв папірець з моїх рук і, навіть не глянувши на нього, повів мене до внутрішнього патіо: показувати місце для стоянки.

— А де ваша ма…

Тут він звів очі і надибався поглядом із Джумбо, який за звичкою, тихенько бумкаючи і попихкуючи, розкачувався посеред патіо. Кілька секунд бідолаха ошаліло кліпав очима, потім крадькома зиркнув на бланк і побачив акуратно виведене «un elefante» у графі «Марка машини». Хлопець почухався, ще раз глипнув на слона, а тоді тицьнув на вільне місце коло протилежної стіни і мовив:

— Ну… ставте його туди…

За кілька хвилин ми ввалилися у номер і втомлено повалилися на ліжка, застелені брудною постіллю, що аж кишіла блощицями. Виснажена переживаннями цієї ночі, Маруся відразу заснула. Тьомик, дочекавшись поки його подруга рівненько засопе, повернувся на бік і тихо мовив:

— Пробач, чувак… Я не думав, що все так обернеться.

Я невиразно знизав плечима.

— Дарма я послухав її, Максе. Може, здамо його поліції, — запропонував мій товариш.

— Ні, — я рішуче мотнув головою, виставивши щелепу вперед. Якщо вже я берусь за якесь діло, то обов’язково доводжу його до кінця. — Відступати нема куди.

— Тоді що ти збираєшся робити?

— Довірся мені, друже, — поважно відказую товаришеві. — Під час планування я, звісно, не міг знати, що у вантажівки підкосяться колеса, зате передбачав найгірший сценарій розвитку подій, цебто коли з невідомих причин ми не зможемо довезти слона до Трухільйо.

Затим я дістав з нагрудної кишені сорочки складений учетверо листок паперу і передав його Артемові, пояснюючи:

— Це я випросив у Педро Суфісьєнтеса. Сподівався, що він не знадобиться, але…

Мій товариш розгорнув записку і прочитав її впівголоса.

— Я не розумію, що це означає… — промимрив Тьомик.

— Ми поведемо слона пішки через пустелю, — спокійно відкарбував я.

— Через Сечуру?

— Так.

Артем відкинувся на спину, закрив обличчя руками і проказав:

— Fuck me…

Надворі світало…

Прокинувшись відразу після обіду, я першим ділом переконався, що слон на місці. Затим вжив спеціальних заходів для маскування чи, як кажуть військові, з метою надання слону скритності під час пересування. Насамперед, роздобувши три слоїчки з сірою, жовтою та білою фарбою, пофарбував слона в захисний плямистий колір (ну, щоб хоботний не дуже кидався в очі у пустелі). В результаті Джумбо зробився схожим на бронетранспортер миротворчого контингенту НАТО в Іраку. Для більшого ефекту задля маскування вух я прикрутив йому над головою два висушені кущі чаппаралю.

Через кілька годин Артем та Маруся, вийшовши з мотелю, вражено пороззявляли роти. Мабуть, просто не могли впізнати Джумбо.

— Ну що? — гордо спитав я, милуючись результатами виконаної роботи. — Правда, він тепер схожий на піщаний пагорб?

Тьомик лиш прицмокнув язиком, а кучерява сказонула, аж бризкаючи сарказмом:

— Він тепер схожий на слона, заляпаного фарбою, з драним кокошником над вухами.

«От лахудра, — розсердився я, — хоч би мовчала вже, якщо нічого не тямиш у маскуванні». Але, розуміючи, що зараз не час виясняти стосунки, стримано відказав:

— Треба вшиватися звідси…

Незабаром стемніло, я озброївся GPS-навігатором і повів тварину на північ, туди, де починалася велетенська пустеля Сечура. Мій товариш і дівуля сиділи, притулившись один до одного, на шиї слона.

Щоб відірватися від переслідувачів, які, безперечно, вже шукають нас, я вирішив йти, не спиняючись цілу добу, аж до наступного вечора.

Полудень наступного дня…

Погоня. За нами погоня. Я зауважив її хвилин п’ять тому. Кільканадцять темно-синіх машин з червоними мигалками і чорними смугами на боках з’явилися на горизонті і, розтинаючи розмите марево, прудко мчали по шосе. Вони були ще далеко, настільки далеко, що до нас не доносилося скигління сирен та рев перегрітих двигунів, які астматично заковтували сухе пустельне повітря через прорізи решіток радіаторів, одначе я підрахував, що при нинішній різниці у швидкості переслідувачі наженуть нас щонайбільше за чверть години.

Джумбо тим часом розмірено дріботів по обочині Панамериканської магістралі, намотуючи 8…9 км/год. Це нормальна, так звана маршова швидкість слонів. Але це аж ніяк не нормально, коли вам на п’яти наступають перуанські копи.

Через хвилину переслідувачі наблизилися настільки, що їх помітив Тьомик.

— Максе, ти бачиш? Там… там… — при цьому мій товариш дуже сильно зблід.

— Копи… — похмуро мовлю.

— Нам кінець, Максе? — насупилась Маруся, спрямувавши погляд на горизонт.

Я нічого не відповів. Чесно кажучи, у цей момент я страшенно злився сам на себе. Я сильно пошкодував, що дозволив цим двом філантропам і збоченцям, які зараз сидять переді мною на спині Джумбо самі не свої від страху і відчаю, переконати мене пристати на їхню дурнувату авантюру. Одначе нічого змінити не міг: тепер ми в одній упряжці, чи то пак, на одному слоні. Відтак, не гаючи часу, я смикнув Джумбо за праве вухо, спрямувавши тварину на схід у незайману пустку Сечури.

Невдовзі кортеж переслідувачів, завиваючи сиренами і горлаючи щось у мегафони, досягнув того місця, звідки ми завернули в пустелю. На кілька секунд автомобілі завмерли, але згодом, певно, підкоряючись чиїйсь команді, рвонули за нами навпростець крізь дюни. Але, як я й передбачав, Сечура досить швидко остудила запал переслідувачів: одна за одною поліцейські машини загрузали в піску, застрягали поміж вапнякових горбків та заглибин.

Пальбу по нас не відкривали, либонь, побоюючись нашпигувати свинцем слона, тому якоїсь миті я повірив, що ми ось так відносно легко спекалися ревнителів закону. На жаль, я помилявся. Поліцейські покидали автомобілі, перегрупувалися і тісною ватагою підтюпцем почесали за нами. Погоня тривала…

— Вони наближаються, — застерегла Маруся.

— Максе… — пробелькотів Тьомик. — У мене є пропозиція.

Я звів на напарника запитальний погляд.

— Пропоную здатися! — випалив він. — Хто за повну і безоглядну капітуляцію?

Я нахмурився. Маруся промовчала, прикусивши нижню губу. Вона відмовлялася вірити в те, що все закінчиться так тупо.

— У мене є краща ідея, — кажу. — Ми можемо врятуватись, просто… просто потрібно розігнати це вайло, треба примусити його бігти швидше!

Під час підготовки до викрадення я вичитав, що в екстрених умовах середньостатистичний слон може розвивати швидкість 40 км/год., у виняткових випадках — дещо більшу. Шкода, але наш Джумбо, схоже, до таких спринтерів не відносився. Ми взялися ляскати його по спині, по боках та по сраці, ми товкли його кулаками, шльопали і давали йому розмашисті ляпаси, а він, зараза, вперто не хотів розганятися навіть до двадцяти кілометрів за годину. Добродушний слоняра виріс у неволі і, либонь, навіть не здогадувався, що може бігати; ручному хоботному просто було невтямки, на біса йому гнати пустелею з такою космічною швидкістю. Крім того, Джумбо був уже немолодий і підсвідомо розумів, що тварині його складу, форми та ваги не личить у такому солідному віці скакати пустелею, наче якійсь дурнуватій антилопі в сезон тічки.

Переслідувачі наздоганяли нас і бралися оточувати півколом, коли зненацька мене осяяло.

— Придумав! — кричу. — Я знаю, як розігнати його до сотні!

— Сотні чого? — здивувалася дівчина.

— Сотні кілометрів за годину!

Тьомик і Маруся підозріливо перезирнулися, але я говорив настільки впевнено, що вони просто не могли засумніватися в моїх словах. Обоє верескнули і на радощах заплескали в долоні. Хлопець і дівчина навіть не стали перепитувати, як саме я збираюсь надати лоходонту такого шаленого прискорення, — настільки сильним вважався мій авторитет у слонознавсті.

— Я знав, Максе! — зрадів мій товариш. — Я знав, що ти знайдеш вихід! Саме тому я завше покладаюся на тебе.

Щоправда, вже за мить я посерйознішав.

— Але, чувак, — звертаюсь до напарника, — затям: це діло вельми небезпечне. Існує велика імовірність того, що слон поведеться неадекватно, і замість того, щоб розганятися… ну, тоді…

— Що тоді? Кажи начистоту.

— Тоді, швидше за все, до сотні доведеться розганятись нам, рятуючись від нього…

Проте Тьомик не це не зважав. Він затулив мого рота рукою і твердо проказав:

— Друже, у нас немає іншого виходу. Ризик є ризик. Ми повинні відірватися від переслідування, інакше нам усім кінець. Я повністю покладаюся на тебе: чини, як знаєш.

— Тоді слухай мене уважно. Зараз я повертаюся до тебе спиною, лягаю на живіт і закладаю ноги тобі на плечі. Ти міцно хапаєш мене за щиколотки і спускаєш вниз головою так, щоб моя пика опинилися навпроти слонячого хвоста. Зрозумів?

Напарник почухав за вухом:

— Я нічого не зрозумів, але зроблю все, як ти сказав.

Я підбадьорливо поплескав товариша по плечу, затим зняв зі штанів пояс і перевірив, чи міцно тримається на ньому масивна металева бляха. Потому ліг на живіт, заклав ноги на плечі Артемові і підповз до слонячої корми.

— Спускай, — командую. — Тільки обережно.

Тьомик нахилився — я зісковзнув униз. Проминувши хвіст, гукнув товаришеві, щоб той спинився і так і тримав мене… Вони висіли прямо переді мною. Вони — це слонячі «батарейки».

— Гей там, нагорі! — гукнув я. — Повна бойова готовність. Зараз почнемо набирати швидкість! Тьомо, зберись!

Напарник сильніше стиснув мої ноги і припав ближче до масивного тулуба тварини. Затим я прошепотів: «Боже, поможи!», замахнувся паском над головою і… що було сили вперіщив бляхою слону по «батарейках»…

Ляснуло добряче, аж луна прокотилася…

Наступні кілька мілісекунд мені було дуже страшно, так лячно, що аж дух перехопило. По-перше, я все ще теліпався вниз головою між ногами Джумбо, а по-друге, я розумів, що після оцих от кількох мілісекунд слон може побігти, а може й не побігти, і тоді станеться щось таке, через що дуже багато народу (ми, копи, випадкові водії на Панамерикані) пожалкує сьогодні, що народилися на світ Божий.

Спочатку слон оглушливо протрубив і затрясся, неначе ракета перед стартом. Громоподібний рик, вирвавшись з прямого напруженого хобота, рознісся навсібіч пустелею і примусив поліцейських злякано спинитись. Потому Джумбо обдав мене хмаркою вихлопних газів і… кулею понісся через пустелю, аж земля задвигтіла.

Його ноги мелькали з такою швидкістю, що я просто не встигав від них ухилятися, раз по раз стукаючись головою то об одну, то об другу. Сіро-жовте полотно пустелі пропливало перед моїми очима з неймовірною швидкістю.

— У нас вийшло! — горлав десь над моєю головою (хоча якщо бути точним, то над задницею) Тьомик.

Маруся спочатку вилаяла мене, звинувативши у жорстокому поводженні з тваринами, але згодом, помітивши, як швидко більшає відстань між нами і переслідувачами, заткнулася. Поліцейські стали і зачудовано глипали на нас крізь біноклі, просто не ймучи віри тому, що бачать.

Наступного ранку одна зі столичних газет зі смаком описуватиме, як молодий лейтенант з відділу надзвичайних ситуацій столичної поліції спочатку сполотнів, а потім довго-довго тер очі, ніяк не наважуючись доповісти про побачене своєму начальнику. Зрештою тремтячою рукою він підніс рацію до губ і, розуміючи, що на кар’єрі у спецслужбах можна ставити жирний хрестик, розгублено промимрив:

— Сеньйоре капітан, доповідаю поточну обстановку… У п’ятистах метрах попереду бачу об’єкт пошуків, цебто слона. За минулу ніч слон поміняв окрас на плямистий, а над його вухами виросли два кактуси… — лейтенант ще раз притулив бінокля до очей. — Е-е-е… перепрошую, сеньйоре капітан, відставити кактуси! То звичайнісінькі корчі, кущі з колючками… Об’єкт пошуків… хм… слон цебто, рухається пустелею в напрямку норд-норд-ост зі швидкістю… кгм… п’ятдесят вузлів, не менше… Що?.. Підтверджую, сеньйоре капітан, п’ятдесят миль за годину… Підозрювані тікають разом зі слоном… цебто на слоні. Зловмисників троє: дівчина років 23–25 та двоє молодих чоловіків приблизно такого ж віку. Судячи із зовнішності, всі троє — іноземці, вірогідно, європейці. На даний момент підозрювана сидить на шиї у слона, один підозрюваний умостився в напівлежачому положенні трохи позад неї і тримає за ноги третього підозрюваного. Третій підозрюваний, звісившись головою вниз, щось покрикує і час від часу тицяється носом слону в задницю… Що, сеньйоре капітан?.. Для чого тицяється?.. Не можу знати, сеньйоре ка… Ні, не вживав! Увесь наряд з самого ранку тверезий, мов борсуки!

— Витягуй мене! — тим часом кричав я, задихаючись пилюкою, що вилітала з-під ніг слона, та вихлопними газами, що вилітали з-під його хвоста.

— У нас вийшло!! — все ще не міг нарадуватися мій напарник. — Марусько, у нього вийшло! Він примусив слона бігти.

— Витягніть мене, ідіоти!

— Що ти кажеш, Максе? За тупотом Джумбо тебе погано чути!

— Витягни мене назад, трясця твоїй матері!!!

Тьомик зрештою второпав, що від нього вимагається, і виволік мене на спину хоботного. Спершу я перевірив, чи працює на такій швидкості керування, наказавши Марусі смикнути слона за ліве вухо. На нашу спільну радість, підкоряючись виробленим рефлексам, Джумбо слухняно повернув праворуч і погнав, не знижуючи швидкості, на північ. Лиш тоді я обернувся і уважно обстежив пустелю на південному заході. Переслідувачів не було — копів проковтнуло пустельне марево.

На радощах я трохи захопився і лупонув бляхою слону по спині. Джумбо неправильно потрактував цей жест, оскільки видав відчайдушне «ту-ту!», наче паровозик, і почесав уперед ще швидше! Камуфляжні кущі повідпадали, але на такій швидкості вони були нам просто непотрібні.

— Скільки? — поцікавився Тьомик, перекрикуючи шум вітру над головою.

Ми всі тепер лежали, розпластавшись, на слоні: Маруся у виїмці між головою та спиною, Тьомик на горбку на спині, а я — з самого заду, постійно зісковзуючи і ризикуючи звалитися з слона на повній швидкості.

Я глипнув на супутниковий навігатор.

— Якщо ця штуковина не бреше, то сімдесят чотири цілих і дві десятих кілометра за годину!

— Це просто якийсь космос! Максе, ти не знаєш, вони часом не літають?

Я знизав плечима, а потім витяг інструкцію з експлуатації, дістав з кишені простого олівця і в самому низу таблиці нашкрябав: «влупити по яйцях — розгін до 70…75 км/год.».

Під вечір, буквально за кілька хвилин до заходу сонця, ми кулею пролетіли через якесь поселення на узбережжі Тихого океану. Я встиг помітити ветхі халупи з глиняної цегли на окраїнах, трохи охайніші будівлі в центрі, навіть пожежну станцію. Джумбо, здавалося, селища просто не зауважив. Скинувши на обочину пожежну машину, збивши кілька колон з лівого крила будівлі мерії, поваливши навзнак дерев’яну дзвіницю та розігнавши до бісової матері цілу похоронну процесію, він помчав далі у пустелю. Наче ракета, чесне слово…

Небо сіріло. Наближалася ніч. Слон біг, низько, якось так по-собачому нахиливши голову, притиснувши вуха до тулуба і ні на йоту не збавляючи швидкості.

— Слухай, Максе… цейво… а як його зупинити?.. — несподівано спитав Тьомик.

Я знизав плечима.

— Може, спробувати закрити йому очі, і тоді він сам спиниться? — підказала дівчина.

Я розсудив, що пропозиція слушна. Ми мерщій помінялися з Марусею місцями і перебралися в носову частину слона. Мій товариш знову вхопив мене за ноги і обережно спустив з голови Джумбо…

Проблема була в тому, що відразу до обох очей я не діставав. Коли прикривав ліве око, слон злегка забирав управо, коли праве, виходило навпаки — хоботного тягнуло ліворуч. При цьому результуючий вектор швидкості ніскільки не зменшувався. Крім того, якщо раніше, звисаючи з кормової частини Джумбо, я постійно лупився писком у його м’яку задницю, то тепер виходило так, що ми зі слоном постійно буцкалися лобами. Слону-то, звісно, нічого, але мені це не дуже подобалося.

— Зараза! — вилаявся я. — Нічого не вийде, Тьомо! Тягни мене назад.

— Що сталося?

— Я не можу дотягтися до обох очей відразу.

— От дідько! І що тепер робити?

— Може, виколоти одне око, — несміливо запропонував я.

— Ні-і-і!!! — в один голос закричали мої напарники.

— Тоді, певно, доведеться чекати, поки він не здохне…

Тьомик і Маруся лежали поруч, бліді й перелякані, відчайдушно вчепившись у слонячий карк. Від тривалої тряски й перенапруження я теж почувався далеко не найкращим чином. Мене страшенно нудило, спина боліла, м’язи передпліч вкрилися візерунком набряклих вен, а кисті рук дрібно тремтіли. Якщо ця скажена трясця продовжуватиметься ще хоч півгодини, я, певно, розвалюсь на частини, немов заіржавілий робот.

А слон все біг і біг, потвора…

Джумбо різко спинився прямо посеред пустелі лиш тоді, коли землю огорнула непроглядна темрява.

Ми втрьох важко попадали на пісок. Тьомик з подружкою гучно спорожняли шлунки (їх добряче закачало під час марш-кидка Сечурою), а я лежав і віддихувався, роздивляючись поцятковане холодними зорями небо над пустелею. Подумки я поклявся, що більше ніколи не розганятиму слона до такої швидкості.

Незабаром виявилось, що Джумбо має вельми специфічний характер. Самі того не бажаючи, ми розбудили в ньому монстра! Не далі, як день тому, ми не могли примусити його тюпати швидше, ніж якогось дженджика під час прогулянки, зате тепер, після шалених перегонів пустелею, йому, схоже, сподобалось бігати!

Протягом наступного дня, вимучені й голодні, ми пройшли кілометрів тридцять (я постійно мусив стримувати поривання Джумбо перейти на розмашистий алюр) і надвечір спинились у якомусь непримітному хуторі. Вкінець розбиті, ми дочвалали до найближчої халупки і попросились переночувати. Зате наш слон, розігрітий денним переходом, навіть і не думав утихомирюватись. Мов знавіснілий, Джумбо гасав по всьому селищу, радісно трубив, горланив і пхав свого хобота куди треба і не треба, доводячи до інфаркту ні в чому неповинних хуторян. Що ви смієтеся? Ви лишень уявіть себе на їхньому місці: сидите собі за столом, зібралися, значить, усім сімейством і мирно вечеряєте, аж тут крізь вікно засовується товстенний хобот і робить «ту-ту!». Ото ж то… Для всіх бабусь та дідусів, яким перевалило за сімдесят, то була остання вечеря у житті.

Ми з Тьомиком з останніх сил ганялися слідом за Джумбо і старалися вгамувати нажаханих до смерті перуанських селян, пояснюючи, що слон ручний і його не треба боятися. Лиш через півтори години спільними зусиллями нам вдалося вкласти розбишаку спати, нагодувавши його перед тим кабачками, капустою і морквою.

На ніч, про всяк випадок, я пришвартував Джумбо до деревця товстенною мотузкою. Вірьовка направду була міцнющою: такої навіть слону не порвати. І деревце, слід сказати, було нівроку — дебела така, сантиметрів п’ятдесят в обхваті секвоя, гордість усього селища, якою опікувався особисто пан бургомістр. Уявляю, скількох зусиль вартувало хуторянам виростити таку красуню в пустелі…

На ранок я не знайшов ні слона, ні деревця. Зате в пустелю тяглася пряма, мов стріла, борозна, схожа на слід від велетенського плуга. Тьомик, прокинувшись разом зі мною, вийшов надвір і вкляк, неймовірно вирячивши очі.

— От лихо! — схопився за голову мій напарник. — Селяни вночі грохнули Джумбо і вже, либонь, порізали на м’ясо!

Я діловито сплюнув собі під ноги:

— Не думаю, друже. Не думаю. Після вчорашнього вони навіть глянути на хоботного бояться, не те що наблизитися до нього і спробувати його порішити.

— Що ж тоді тут трапилося?

Я підійшов до чималенької ями, на місці якої ще вчора ввечері височіло розлоге дерево, чи не єдине нормальне дерево на сотню миль навкруги, і зазирнув усередину. З сухої сірої землі стирчали покручені обривки коренів.

— Він просто дременув, скотина, гуляти пустелею, — я ще раз сердито цвіркнув на пісок. — Геть здурів на старості… — а тоді повернувся до Артема: — Буди свою кралю, підемо шукати нашого вухатого спринтера.

Знайшли ми його аж опівдні. Товстошкуре одоробло, радісно задравши хобота в небо, гасало туди-сюди пустелею, лопотіло настовбурченими вухами, наче метелик крильцями, і щось наспівувало впівголоса. Обідрані залишки колись могутньої розлогої секвої теліпалися у нього під шиєю. Побачивши нашу трійцю, Джумбо прискакав до нас і захекано спинився, винувато потупивши голову і поклавши до ніг обскубане дерево, наче пес, що приніс закинуту в кущі палицю. Я втулив йому кілька розмашистих ляпасів і добряче вилаяв. Джумбо знітився ще більше, всім своїм виглядом висловлюючи жаль через свою негідну поведінку, і навіть допоміг мені хоботом, коли я забирався йому на спину.

…Того дня ми пройшли сорок п’ять кілометрів, так нікого й не зустрівши. Лиш надвечір, трохи звернувши з прямого шляху, причовгали до якогось села, аби нагодувати Джумбо кабачками. Загалом на той час ми вже подолали дві третини шляху між Лімою та Трухільйо…

На світанку я чисто випадково натрапив на позавчорашній номер однієї столичної газети, яку щойно завезли до хутора. Всі статті — я підкреслюю, абсолютно всі статті — з першої по третю сторінку були присвячені зухвалому викраденню слона. Поліція поки що утримувалася від коментарів стосовно мотивів злочину, зате журналісти в деталях описували його перебіг, розповідаючи про вантажну машину з підкошеними колесами, знайдену неподалік історичного центру, інцидент коло Панамерикани (якийсь писака навіть поцупив у копів фотографію погоні, на якій я теліпаюсь вниз головою на слонячій кормі), а також зі смаком переказуючи свідчення небагатьох уцілілих очевидців про нищівний розгром похоронного кортежу в передмістях Чімботе, де від слона не тікав хіба що небіжчик, зате всі інші учасники процесії, включно з одноногим племінником покійника, драпали так, що олімпійські спринтери могли їм тільки позаздрити.

— Ти бачив це? — тицяю газету під ніс Тьомику. — Я не на жарт розлючений.

— Ну й що? — моєму напарнику, схоже, на все було наплювати. — Ти очікував публічного схвалення і всенародного визнання?

Лише зараз я вповні усвідомив, чим закінчиться ця довбана авантюра.

— Ви ідіоти! — не стримався я. — Нас тепер точно посадять. У найкращому випадку депортують з країни, а в найгіршому — ми проведемо решту життя у грьобаній перуанській тюрязі!

Маруся кинула на мене несподівано грізний погляд і проказала, навмисно чи несвідомо імітуючи голос свого батька:

— Заткни пельку! Ти просто виконуєш свою роботу. Ми найняли тебе перегнати слона у Трухільйо за п’ять тисяч доларів. І все.

Я застиг з роззявленою пащекою. Тьомик відвернувся, не сказавши ні слова на мій захист… Колись я приб’ю її. Це точно.

Тепер ми більше не могли спинятися в селищах. Усе Перу знало про трьох диваків, які поцупили слона зі столиці, й відповідно, кожен законослухняний перуанець вважав нині за честь закласти нас поліції. Нам доводилося ночувати просто посеред пустелі, а на зорі кожного нового дня галопом вриватися в найближче містечко, обчищати склади з кабачками і капустою (аби було чим годувати слона) і мерщій тікати назад у пустелю, якомога ближче до гір, де нас значно важче помітити і розшукати.

Я почувався мучеником. Щодень більше розуміючи, що затіяне неподобство раніше чи пізніше однаково закінчиться кепсько, я мусив тягнути клятого слона пустелею далеко на північ Перу.

Через страх бути спійманими і пов’язані з цим застережні заходи денні переходи довелося скоротити до 10–15 кілометрів. Відтак лиш на ранок дев’ятого дня після безпрецедентного викрадення ми врешті-решт опинилися в передмістях Трухільйо.

Педро, знаменитий погонич слонів, уже давно чекав на нас. Він читав столичні газети, а тому розумів, що ми маємо з’явитися з дня на день. Того пам’ятного дня, узрівши масивний силует слона, який, наче якесь доісторичне чудовисько, повільно випливав з марева на горизонті, він миттю метнувся в похмуру сірість свого бідацького дому і викотив на подвір’я коляску з дочкою. Аделіна так само мовчала, однак, помітивши на горизонті невиразну розпливчасту масу, що неухильно наближалася, стрепенулася і витягнула шию.

Незабаром Джумбо впізнав місця, серед яких йому довелося провести більшу частину свого життя, схвильовано затрубив і припустив швидше. Через якийсь час, тягнучи за собою клубки пустельної пилюки, ми увірвались на подвір’я.

Щойно просунувшись через ворота, слон побачив Аделіну. Безцеремонно розштовхавши мене, Марусю й Тьомика, хоботний кинувся до дівчинки і, радісно попискуючи, тицьнув у неї хоботом. У ту ж мить Аделіну наче підмінили. Вона обхопила блідими долонями запилений слонячий хобот, притиснулася до нього і… посміхнулась, показавши сонцю два ряди білих зубів. Джумбо задоволено захурчав і замружився від задоволення. Тьомик закашлявся, шморгнув носом і почав сильно терти очі. Маруся відвернулась, сховавши обличчя на грудях мого напарника. А Педро Суфісьєнтес підійшов до мене і обійняв, розчулено прошепотівши:

— Я ваш одвічний боржник, сеньйоре викрадач слонів…

Я нехотя відповів кволими обіймами на цупкі обійми перуанця, а потім тихо промовив українською, звертаючись до Тьомика та його кудрявої зарюмсаної супутниці:

— Незабаром нам усім гаплик, голуб’ята. Слона — вистежать, нас — посадять…

Маруся підвела голову з Артемового плеча:

— Хай там як, але ти це зробив, Максе. Ти молодець.

Я встромив руки в кишені і трохи — зовсім трошки — задер носа. Дівуля мала слушність: що не кажіть, авантюра вдалася на славу. Втім, у цей момент втрутився Тьомик і, як завжди, повністю зіпсував момент мого хай незначного, та все ж тріумфу.

— Чувак, — сказав він, — ти все ще винен мені п’ять тисяч баксів.

Коли Аделіна врешті натішилась слоном, Педро Суфісьєнтес запросив нас до будинку і запропонував погостювати в нього кілька днів. Перуанець готовий був останню одежину з себе зняти, щоби хоч якось нам віддячити. Я верещав, наче недорізане порося, благаючи Артема і Марусю відмовитись і чимшвидше ушиватися з околиць Трухільйо, одначе вони виявили без перебільшення злочинну недбалість, проігнорувавши мої вимоги і радо приставши на пропозицію погонича слонів.

Педро неймовірно зрадів. Того ж дня він заколов молоденьке теля, почастував нас царською вечерею, напоїв домашнім піско, після чого, п’яні та ситі, ми вклалися спати на найчистіших постелях, які нам довелося бачити за останні півтора місяці (особливо, якщо врахувати що попередніх два тижні ми спали або на спині слона, або горічерева посеред пустельних пісків). Я проте довго не склепляв очей, дослухаючись до підозрілих шерехів ночі. Зрештою, зморений надміром алкоголю та переживаннями останніх днів, поринув у важке забуття.

Зранку я прокинувся раніше за інших (якщо не рахувати Педро Суфісьєнтеса) з дивним, але напрочуд ясним відчуттям тривоги, яке примушувало серце час від часу щемко стискатись. Душна півтемрява хатинки гнітила мене. От-от має статися щось страшне — підказувала інтуїція. Збираючись підвестись і розбудити Артема, я скинув із себе ковдру… В ту ж мить знадвору настирливо загрюкали. Завмерши на ліжку, я почув, як дресирувальник почовгав до вхідних дверей і відчинив їх. Здалося, морок кімнати згустився, а духота стисла горлянку липкими гарячими щупальцями. З сусіднього приміщення доносилась запальна перепалка між сеньйором Педро та візитерами. Я весь похолов: ось він — час розплати! Перуанські копи вже тут. Невже, думав я, треба було п’ять років займатися фінансовими аферами та шахрайством, щоби потім потрапити до лап правосуддя через якусь дурнувату авантюру зі слоном? Я просто не міг цього допустити. Не гаючись, зірвався на рівні ноги, вхопив до рук довженного черпака (перше, що втрапило під руки) і вискочив у коридор, готовий віч-на-віч зустрітися зі смертельною небезпекою. У дверному проході перед бідолашним батьком Аделіни вимальовувався виразний контур високого широкоплечого чоловіка, який погрозливо розмахував руками і безперестану щось волав прямісінько в обличчя Педро Суфісьєнтесу. Я розігнався і щосили вперіщив незваного гостя черпаком. Той замовк, показав на мене пальцем, а тоді закотив очі і гепнувся непритомний додолу.

— Сеньйоре, ви чого?! — здійняв руки колишній дресирувальник. — Це Бебето, мій друг, мій товариш із Трухільйо, він прийшов попередити вас про облаву!

— Пробачте, — пискнув я і непомітно відставив убік черпачок, а потім до мене дійшло: — Яку облаву???

Невеличка баталія, що розігралася на ґанку хатинки, розбудила Артема та Марусю. Потягуючись і позіхаючи, парочка ввійшла у вітальню.

— Із Трухільйо сюди мчать дюжина поліцейських автомобілів та два військові гелікоптери на чолі зі столичним генералом, — швидко залопотів Педро Суфісьєнтес. — Всі дуже розлючені і агресивно налаштовані. Якщо у найближчі кілька днів викрадачів Джумбо не зловлять, уся перуанська поліція буде виставлена на посміх.

— Тьомо… Тьомо… — сонно прошепотіла дівчина, — а звідки взявся цей труп?

Я тим часом біжу назад до гостьової спальні, де починаю натягувати штани. Кричу, намагаючись не здіймати зайвої паніки:

— Друзі, нам, схоже, пора евакуйовуватися з цієї гостинної домівки!

— Який труп?! — спросоння горлає Тьомик.

— Сеньйори, вам потрібно заховатися, — белькоче перуанець. — Часу більше нема — ви не зможете втекти далеко.

— Он той, що на ґанку, — тремтячою рукою Маруся показує на бездиханного Бебето.

— Максе, а де це ти примудрився дістати такого здорового і кріпкого мертвяка? Це частина нашого плану евакуації? — голосно гукає Тьомик, все ще не відійшовши від сну.

— Це не мертвяк! — кричу йому у відповідь. — Я просто вдарив його черпаком. Збирайте швидше свої лахи і вшиваємося звідси!

За лічені хвилини, розіпхавши до кишень найбільш необхідне (паспорти, гроші, GPS-навігатор), ми зібралися на подвір’ї. Джумбо мирно куняв у сараї, опустивши мордяку у ясла з морквою. За будинком дресирувальника починалося невелике поле, засіяне кукурудзою і відмежоване від пустелі примітивною загорожею з дроту. Далі тяглася ділянка голого піску шириною метрів сто, за якою починалися щільні зарості кущів та колючок. Ліворуч на незначній віддалі від будинку пролягала улоговина, яка збігала до кущів, поволі глибшала і простягалася далі на південь. Зігнувшись, нею можна було досить далеко забігти, лишаючись абсолютно непоміченими із землі. Одначе Бебето казав, що у переслідувачів є вертольоти…

— Кущі! — рішуче скомандував я. — Мерщій до кущів.

Ми миттю перетнули поле, продерлися крізь загорожу і щодуху припустили до кущів. Протискаючись навкарачки крізь густе переплетіння гілок, колючок та вузьких, наче леза, ножів колючок, я розчув, як десь далеко за спиною поволі наростає ритмічне ухкання бойових гвинтокрилів.

Відтак ми зачаїлися і почали спостерігати.

Не минуло й п’яти хвилин, як хатину Педро звідусіль оточили автомобілі з мигалками, а у подвір’я стрімко увірвався спецназ у масках, бронежилетах та з автоматами наперевіс. Погонича і його безталанного товариша Бебето виволокли надвір і приставили до стіни халупи. Бебето, щоправда, приставити не вдалося — бідолаха ще не до кінця очуняв і постійно з’їжджав на пісок. Зрештою його просто вклали на землю і примусили закласти руки за голову.

Незабаром на середину дворища викотили коляску з нещасною дівчинкою. Солдафони поводилися грубо й вороже, постійно лаялись, безперестану роздавали штурхани безневинним Педро та Бебето. Аделіна плакала, закриваючи личко долонями.

Зненацька з сараю, який підпирав хатинку дресирувальника, долинув нелюдський крик — переможний клич, який перекрив навіть рев сирен і чахкання завислих над пустелею гелікоптерів. Потому зсередини вискочив перуанський генерал, весь у сіні, обгризках моркви і капустяних кочережках, і заходився гасати подвір’ям й підстрибувати, мов біснуватий, підкидаючи коліна аж до грудей.

— Знайшли-и-и! — гримів він басом. — Ура-а-а!!! — кричав і розмахував кокардою.

— Герой… — презирливо процідив я крізь зуби. — Відшукав слона…

Потому вояка підскочив до Педро Суфісьєнтеса, схопив того за волосся, повалив на землю і двічі з усієї сили копнув у живіт. Нещасний погонич спочатку зігнувся, а потім почав корчитися від болю, загрібаючи руками пісок.

Ось тут мені щось у голові заклинило.

— Тримай, — твердо проказав я, увіпхнувши Марусі до рук GPS-навігатора. — Ти знаєш, де Трухільйо, гадаю, зможеш дістатися туди сама. Спочатку пройди кілька кілометрів на південь улоговиною, аби ті нелюди тебе не побачили і не наздогнали.

— Максе, я не розумію… — сторопіла дівчина.

— У тебе батько був десантником. Ти впораєшся. Бери навігатор і тікай!

Маруся отетеріло дивилася на мене. Генерал не припиняв знущатися над Педро.

— Щезни звідси! Негайно! — прикрикнув я, підштовхнувши дівулю до краю улоговини.

Все ще розгублено озираючись, дівчина спустилася в рів. Я почекав хвилину-дві, пересвідчуючись, що вона відійшла достатньо далеко, аби її не помітили, а тоді встав на повен зріст і вийшов до поліції, піднявши руки високо над головою.

— Не чіпайте його! — заричав через поле до копів. — Не чіпайте його! Це я все зробив. Я викрав слона. І я не знаю ні цього чоловіка, ні його дочки.

Кілька спецназівців, плутаючись поміж високих кукурудзяних бадилин, стрімголов кинулися до мене. За мить мене оточили, примусили стати на коліна і покласти руки за голову.

— Ти хто, в біса, такий? — спитав генерал.

— Я той, хто поцупив слона із зоопарку Ліми. Ваші співвітчизники тут ні до чого.

— В наручники собаку! І до машини його, — віддав наказ вояка. — Місцевих не чіпати.

Для того, щоб мені не було сумно в тюрязі, я тицьнув пальцем на Тьомика, який все ще лежав ніким не помічений у кущах, і мовив:

— Він зі мною…

— …Тебе не розбереш, чувак, — сказав мені Тьомик, коли нас під конвоєм вісімнадцяти поліцейських машин, одного бронетранспортера і двох вертольотів везли до перуанської столиці. — Тебе не розбереш…

4—21 березня, 12–13 квітня, 23–24 травня 2010 // Київ, Рівне, Гуанчжоу (Китай), Мармарис (Туреччина)