Навіжені в Перу

Як ми здолали депортацію, тяжке похмілля і страшного Мурзіка

…Верховний суддя, низенький зморшкуватий перуанець з маленькою головою і великими й відстовбурченими, наче в Чебурашки, вухами, глухо прокашлявся і поважно проказав:

— Сеньйори підсудні, сеньйоре адвокат, прошу встати для заслуховування остаточного вироку.

Ми з Тьомиком неквапом піднялись зі стільців і випростались.

У ту ж мить звідусіль залунало клацання й заблискотіли спалахи камер — то журналісти різних столичних видань взялися фотографували історичний момент оголошення вироку двом навіженим українцям, які примудрились підірвати ледь не ціле місто. (Взагалі-то за всіма законами мене і Артема мали б судити в українському суді, одначе, враховуючи унікальність кримінальної справи, перуанський уряд вирішив наплювати на міжнародні норми і не екстрадувати нас в Україну.) Клементе Сенделайо, наш адвокат, витримав чималу паузу, воліючи за краще не потрапляти в один кадр з дундуками, яких йому сьогодні довелося захищати, після чого неквапом устав, демонстративно тримаючись трохи осторонь.

Папараці врешті-решт утихомирились. Тьомик тихо схлипував, втупивши погляд у підлогу; я, відкинувши голову назад, роздивлявся барельєфи під стелею зали суду і роздумував про те, що доля зіграла зі мною злий жарт: мати півсотні фінансових афер за спиною і потрапити в тюрягу через невдало організований новорічний празник — такий факт, погодьтесь, не вельми прикрашатиме мою біографію.

— Сеньйоре Максе К. та сеньйоре Артеме Г., — урочисто правив далі Чебурашка, — суд присяжних адміністративного округу Ліма визнав вас винними за всіма пунктами звинувачень. Враховуючи ваші попередні проблеми із законом, а саме — масове розкрадання домашніх собак та котів на півночі країни, сумнозвісну історію з викраденням слона Джумбо, розгром похоронної процесії в передмістях Чімботе, незаконні бурові роботи посеред пустелі тощо, високоповажний суд республіки постановив: 1) позбавити обох підсудних звання героїв Перу з довічною забороною отримувати чи претендувати на будь-які перуанські нагороди, відзнаки та грамоти; 2) депортувати підсудних з країни, а також заборонити в’їзд до Перу їм самим, а заодно й усім їхнім родичам, причому не тільки тим, що нині живуть, але й тим, що на даний момент іще не народилися; 3) беручи до уваги безпрецедентність здійснених руйнувань та масштабність завданих збитків, підсудні зобов’язані у повному обсязі відшкодувати вартість встановлення нових вікон у містечку Пуно, столиці однойменного регіону, покрити ремонт двох великих і восьми маленьких дзвонів головної пунівської дзвіниці, компенсувати повну вартість рекламного дирижабля «Goodyear», модель ZC-102/M, заплатити за лікування 8 776 громадян Перу та Болівії, постраждалих під час святкування Нового року (в тому числі — закупити 3 465 комплектів слухових апаратів), оплатити послуги психолога для 2 378 інших пунян, забезпечити за власний кошт місячний відпочинок на курортах Бразилії всім дітям, які були присутні на центральній площі Пуно пам’ятної новорічної ночі, загалом — виплатити у якості компенсацій п’ять мільйонів п’ятсот сорок чотири тисячі нуебо солів або один мільйон шістсот вісімдесят тисяч американських доларів. У випадку, якщо у підсудних немає вказаної суми грошей або ж рухомого чи нерухомого майна, яке було б еквівалентне даній сумі, суд присуджує кожному з них по десять років тюрми й виправних робіт на користь Перуанської республіки з обов’язковою депортацією з країни після закінчення терміну ув’язнення. Даний вирок є остаточним і оскарженню не підлягає!

Клементе Сенделайо з удаваним співчуттям поплескав мене по плечу і фальшиво зітхнув. Наостанок, коли нас саджали в поліцейський автомобіль, збираючись відвезти назад у темницю, він повідомив:

— У вас є місяць для того, щоб зібрати кошти. Сподіваюсь, ви зможете заплатити компенсацію, інакше…

Що буде інакше, я слухати не став, прудко заскочив усередину автомашини і всівся на засмальцьовану лаву вглибині броньованої будки, подалі від денного світла і надокучливих спалахів фотокамер. Мій друзяка похнюплено плюхнувся поряд мене. Він більше не злився на мене через те, що я накачав дирижабль воднем. Тьомик, він такий — якщо зразу хату не спалить, то потім дуже швидко забуває про всі обрáзи.

— Це вже втретє за весь час у Перу ми потрапляємо в тюрягу, — задумливо констатував я. — Непруха якась виходить, чувак… непруха…

— Будь певен, це вже точно востаннє, — сумно прошамкав Артем.

У тюрмі в кімнаті для зустрічей нас уже чекала Маруся, діваха Тьомика.

— Що ви збираєтеся тепер робити? — голос дівчини тремтів від хвилювання.

Я почувався розчавленим, прибитим, напівмертвим. У мене був шок. Розпач, відчай та неосяжна безнадія стискали моє серце, перетворивши мозок на аморфну глизяву масу. Я був наче зомбі. Десять років тюрми — це не те, чого я прагнув у житті, це зовсім не те, на що я заслуговую, чорт забирай! Я просто не міг осягнути той факт, що мені доведеться ціле десятиріччя гноїтися у перуанській темниці! Втім, на той момент я не бачив жодного виходу, і це пригнічувало мене ще більше.

Тьомик сидів поряд, тримаючись за руки з Марусею, і зберігав абсолютний спокій. Після оголошення вироку він зміг опанувати себе і зараз, здавалося, щось інтенсивно обдумував, звівши докупи брови і зморщивши чоло.

— У мене є гроші, — зрештою белькнув мій друзяка.

Білявка запитально вигнула брову. Я недовірливо перепитав, починаючи переживати, чи, бува, мій напарник не з’їхав з глузду через нещодавні душевні потрясіння:

— Ти хочеш сказати, що в тебе є півтора мільйона баксів?

— Так. Я можу виставити на продаж будинок у Швеції. Якщо буде потрібно, можна продати ще й яхту.

Марусине личко миттю проясніло. На радощах дівчина заплескала в долоні.

— Це чудово, Тьомо! Як я раніше про це не подумала? Збувай його, спродуй швидше той клятий будинок — від нього й так одні неприємності — і плати відкуп!

— Стоп! — несподівано втрутився я. — Стоп! Так не можна! Я категорично проти! Чувак, ми ж тоді перетворимося на звичайнісіньких голодранців. Залишимося без штанів! Ми будемо голі й босі, наче Совєти після Другої світової. І нам… нам доведеться знову працювати за копійки!

— Ось у цьому вся суть! — стрепенулася Маруся. — Ви гасаєте світом, сподіваючись швидко розбагатіти, і не розумієте, що якби увесь цей час чесно й сумлінно працювали, то вже давно стали б хай не багатіями, але заможними й шанованими людьми. Артеме, любий мій, не слухай ти цього бабуїна! Це ж він у всьому винен, я думаю, йому геть не завадило б посидіти кілька років у в’язниці і пофілософствувати. Я тебе прошу, продай багатоповерхівку і повертайся до України. Ти знайдеш роботу, осядеш на місці, і ми почнемо нормальне життя. З часом заробимо собі на будиночок, заведемо дітей. А згодом ти забудеш про цього навіженого орангутанга і всі його дурнуваті вибрики!

Її слова, безперечно, зачепили мене, проте я здогадувався, що вся ця промова була виголошена з умислом, аби остаточно вивести мене з рівноваги, спровокувати й виставити у невигідному світлі перед напарником, а тому з останніх сил тримав себе в руках.

— Визнаю, відповідальність за те, що сталося в Пуно, лежить на мені, — я старався говорити якомога спокійніше. — Одначе саме через це, друже, я хочу вберегти тебе від необдуманих і поквапних кроків. Треба вигадати щось краще! Чувак, ми не раз виплутувалися з найскрутніших халеп і зараз якось викрутимося. Ми можемо зробити підкоп і втекти, можемо найняти терористів, які підірвуть до дідькової матері цю тюрягу і визволять нас, можемо…

— Максе, — м’яко перебив мене напарник, — усе вже вирішено: я продаю свою стокгольмську нерухомість, і ми назавжди залишаємо Перу. З мене досить. Блукаючи світом, я шукав багатства і слави, а в результаті — лиш загубив себе…

Мій товариш, не кліпаючи, дивився точно мені у вічі. Той погляд, твердий і виважений, непокоїв мене. Щось нове зринуло в бездонних синіх очах мого друзяки, чого там ніколи не було раніше. Насправді мій напарник не загубив себе, він змінився. І тоді я зрозумів, що втрачаю його, — Артем, на відміну від мене, почав дорослішати…

— Ти робиш помилку, друже, — скрушно прошепотів я. — Це ж такі шалені гроші. Не можна просто так віддати їх якимсь перуанським невмиванцям. Це неправильно!

Тьомик опустив голову і відказав:

— Хтось колись говорив мені, що гроші змінюють людей і що за всю історію людства не було жодного випадку, щоб вони змінювали людей на краще…

Тьомик виписав на свою кучеряву пасію генеральне доручення, що дозволяло їй виконувати будь-які операції від його імені, і відправив дівчину до столиці Швеції. Маруся впоралася менш ніж за місяць: швидко знайшла покупця, владнала всі формальності, і, отримавши гроші, переказала їх у Перу.

Тож одного погожого травневого дня (судовий процес тривав цілих три місяці) до мене й Тьомика навідався судовий виконавець і безпристрасно повідомив, що відтепер ми вільні — борг перед державою сплачено сповна, і що у нас є один тиждень, аби залишити республіку. Так закінчилась історія з пунівським новорічним інцидентом…

Дивно, але замість того, щоб радіти від звільнення, я почувався глибоко засмученим, адже ось так просто, всього за кілька тижнів ми з напарником перетворилися на звичайнісіньких волоцюг без жодного цента за душею.

Щоправда, після продажу Артемової багатоповерхівки лишилася невелика сума грошей, яку Маруся переслала нам уже після звільнення. На жаль, дівчина не подумала і нерозумно відправила нам усю суму, яка виявилося дещо більшою, ніж було необхідно на дорогу назад. За переказані гроші ми з Тьомиком замовили квитки до України, а решту (якщо мені не зраджує пам’ять — 2700 нуебо солів[55]) за обопільною згодою потратили. Причому нормально так потратили. Спитаєте, на що?.. Судіть самі: під час святкування Нового року без усякого злого умислу ми з напарником ледь не спалили ціле містечко, потім чотири місяці провели у тюрмі, а тиждень тому Тьомик під тиском обставин назавжди розпрощався з дідовим спадком, компенсувавши збитки, спричинені нашими безчинствами. Подумайте і скажіть: що в такій ситуації роблять нормальні мужики?.. Правильно — в такі моменти ми сильно напиваємось.

Такого бодуна Русь ще не знала…

В уважних читачів, безперечно, виникне питання, до чого тут Русь, якщо не далі, як кілька днів тому, ми з напарником були ще в Перу? Якщо начистоту, то я не знаю, що вам сказати. Пам’ятаю, починали пити в Перу, а похмілля застало нас уже в Києві, столиці Київської Русі…

Я прокинувся об 11:06 ранку, хоча правильніше, мабуть, буде сказати, об 11:06 дня. Яскраво червоні цифри «11» і «06», розділені такими ж ядуче червоними крапками, блимали прямо навпроти моїх очей. 11:06 — це все, що я знав про теперішній свій стан. Я не усвідомлював, яке сьогодні число і який день тижня. Я взагалі уявлення не мав, де знаходжусь. Насамперед спробував пригадати хоча б якісь учорашні події, однак потерпів повне фіаско. Думки розбігалися, розпливалися, розліталися врізнобіч, мов зграя наляканих дворовим котом горобців. Усередині макітри гуло гірше, ніж у турбінному залі атомної станції.

11:08… 11:09… Годинник перемкнувся і на кілька секунд показав дату — «16 05», цебто 16 травня.

Першою усвідомлено розумною думкою, яка змогла загуснути у мене в голові, стала думка про те, що цей бісовий годинник, який так нестерпно змигує ядуче червоними цифрами прямо перед очима, я вже десь бачив. Я покрутив цю думку з усіх боків, обсмоктав її, наче голодний пес кісточку, однак більше не здужав витиснути з неї ніякої вартісної інформації. Відтак почав знову розмірковувати над тим, що ж, у дідька, трапилося вчора.

Зненацька мої безуспішні розумові потуги перервав підозрілий шум, що линув із сусідньої кімнати. Спочатку хтось тихо, але важко застогнав, після чого прозвучало ледь чутне поскрипування ліжка. Кілька секунд нічого не відбувалося, одначе згодом з кімнати донеслося невпевнене човгання, яке закінчилося розкотистим гуркотом падаючого тіла і новим, цього разу значно гучнішим охканням. Незабаром, хитаючись і прогинаючись врізнобіч, наче молоденька берізка під час бурі, з кімнати виплив Тьомик. Під лівим оком напарника я запримітив велетенський, схожий на фарфорове чайне блюдечко, синець насиченого бордово- синього кольору. Я напружився і махнув товаришеві задерев’янілою долонею, мовляв, привіт, чувак. І лиш тут запримітив, що на моєму лівому зап’ястку висить заклацнутий сталевий наручник, на другому кільці якого теліпається вирване невідомо звідки автомобільне кермо. Точніше, не невідомо звідки, а з «Фольцвагена». Це я зразу зрозумів по характерному значку «ві-дабл’ю», що тьмаво блищав у центрі потертої баранки.

Я почухав голову і знову повернувся до Тьомика, спробувавши покликати його на ім’я. Однак очі мого друзяки були вибалушені, мов у жаби, й стриміли нерухомо, як у ляльки, спрямовані кудись у неозорі простори Всесвіту. Я зрозумів, що він не бачить мене. Артема немилосердно хилитало, через що довгий час він не міг вибратися з кімнати, то повністю зникаючи за дверима, то вивалюючись у коридор, неначе вітрильник, якого шквальний зустрічний вітер не випускає з бухти. Зрештою бідолаха таки прорвався крізь дверний проріз і, сильно кренячись на правий борт, пішов уперед крутим бейдевіндом[56], тримаючи курс на ванну кімнату.

Тьомик, певно, прямував до туалету, одначе, знаходячись у напівпритомному стані, переплутав двері і зайшов в одну із секцій тридверної шафи для одягу. Я хотів йому щось сказати, але забув, а поки згадував, з шафи донеслося приглушене дзюрчання…

Я поволі приходив до тями і роззирався навкруги. Кімната крутилась і розпливалася, одначе на підлозі акурат біля ліжка я примітив посадочні талони на літак і багажну квитанцію. Нутром відчувши, що недбало розкидані папірці можуть полегшити розгадку таємниць минулої ночі, я простягнув руку і підніс їх до очей, на якусь мить затримавши погляд на паркеті.

Посадочних талонів було шість: два з них видані на мене й мого напарника, решта — на невідомих суб’єктів з іспанськими іменами та прізвищами. Всі білети — на рейс «Ліма — Київ» з пересадкою у Мадриді. Я також спостеріг, що прізвище в усіх чотирьох перуанців було одне й те ж саме, відрізнялися тільки імена: два жіночих і два чоловічих.

Огляд квитанцій та повторне обстеження підлоги дещо прояснили ситуацію.

По-перше, я впізнав візерунок паркету. Вмить підлога, шафа та годинник напрочуд чітко проступили у пам’яті, і я розкумекав, що знаходжусь у вітальні Артемової квартири.

«Значить, ми в Києві», — справедливо відмітив про себе.

По-друге, я зрозумів: незалежно від того, що з нами трапилося, сталося все це не вчора, а точніше, не тільки вчора, оскільки на посадочних талонах стояла дата 13 травня, а електронне табло часоміра показало, що сьогодні неділя, 16 травня. Отож, якщо вірити Артемовому годиннику, минуло вже три дні відтоді, як ми прилетіли в Україну, і цілих п’ять днів з того часу, як ми почали «квасити» в Перу, обмиваючи рішення справедливого перуанського суду і наше благополучне звільнення. Жодного з цих днів я навіть приблизно не пам’ятав.

По-третє, окрім загадкових пасажирів, Артемового синця, вирваного живцем керма та провалів у пам’яті, була ще одна річ, яка з невідомих причин схвилювала мене найбільше, а саме — багажна квитанція. Згідно інформації, зазначеній на багажному купоні, ми везли в літаку special luggage[57] — якусь загадкову штукенцію, яку я описав (а я відразу розпізнав свій почерк на бланку) як Murzik і за перевезення якої довелося викласти 2500 американських доларів. Я не знав ні того, що воно таке, отой Мурзік, ні того, звідки (і навіщо?) ми взяли такі гроші на його транспортування.

У кімнаті знову зашаруділо. Артем вибрався з шафи і акуратно причинив за собою дверцята.

— Тьомо, а хто такий Murzik? — кволим голосом поцікавився я.

Замість того, щоб відповісти, мій товариш розвернувся і, наче сновида, почовгав назад у спальню. Я зморщив носа, відчуваючи, як голова щомить більше наливається свинцевим болем похмілля, і вирішив, що краще лишити пошук відповіді на це питання до ліпших часів.

Утім, маховик проблем та негараздів уже давно розкрутився, а тому наступні події неухильно наближалися незалежно від моїх рішень чи бажань…

Через півгодини до мене в кімнату вдруге ввалився Тьомик. Цього разу при свідомості і трохи переляканий.

— Максе… — булькнув він, тримаючись за стіну.

Я розплющив одне око. Артемів синець відсвічував м’якою синню на всю вітальню.

— Максе, мені треба тобі дещо сказати, — продовжив напарник.

— Говори, — пересилюючи себе, прорипів я.

— У мене в кімнаті… там гола жінка…

— І що в цьому незвичного? — гикнув я. — Видно, на днях ми славно погуляли…

Мій товариш насупився і нетерпляче перебив мене:

— Максе, вона гола, чорна і говорить крізь сон якоюсь незнайомою мовою…

— В якому смислі «чорна»? — вирячився я.

— Ну, не те щоб зовсім чорна… — прошамкав Артем. — Радше темна.

— Тобто ти маєш на увазі засмагла?

— Ні. Просто темна. Від природи. А ще… ще з нею троє дітей, Максе, одне з яких — грудне немовля… Теж чорні… Всі троє… Максе, зроби що-небудь.

— Стрілять-колотить! — я остаточно прочунявся і виборсався з ліжка. — Ану дай глянуть.

Навшпиньки вдвох із Тьомиком ми прокралися коридором і зазирнули до спальні. На широченному двоспальному ліжку напівприкрита шовковим фіолетовим покривалом, томно дихаючи уві сні, лежала молода й пухкенька, наче свіжовипечений пиріжок, перуанка. Темно-бронзові набряклі перса були такими гігантськими, що в мене аж мороз по шкірі пройшов. Цицьки лежали одна на одній, наче два мініатюрних підводних човни, пульсуючи у такт диханню, — то підіймались, то опускались. Я просто очей не міг відвести. Другу половину ліжка займали сплячі дітлахи, складені впоперек, такі ж брунатні, як і їхня матір (схожість із жінкою відразу кидалася в очі). Я нарахував три штуки: хлопчик років чотирьох-п’яти, дворічна дівчинка і немовля щонайбільше шести місяців від народження. Праворуч від ліжка лежав матрац невідомого походження, на якому, як я здогадався, спав Тьомик.

— Ні фіга собі, — присвиснув я, а потім почухався, прискіпливо подивився на напарника і серйозно запитав: — Тьомо, хто такий Мурзік?

— Та що ти причепився до мене зі своїм Мурзіком! — спалахнув Артем. — У мене тут виводок бушменів у спальні, а ти…

Я тицьнув йому під носа багажну квитанцію.

— Чувак, окрім твоїх «бушменів», ми привезли з Перу Мурзіка…

Напарник спробував сфокусуватися на папірці в моїх руках, але, схоже, йому це не дуже вдалося, відтак він перевів розгублений погляд на мене і промурмотав:

— М-м-м… А хто такий Мурзік?

— Це я в тебе, бляха, питаю: хто такий Мурзік і чому ми виклали дві з половиною тисячі баксів лиш за те, щоб його взяли у літак?!

Затим я ще раз глипнув на обліплену печатями всіх форм і розмірів квитанцію, покрутив її в руках, а потім перевернув іншим боком.

— О! Судячи з того, що тут написано, — зачитую, — Мурзік — це-е-е… кіт сіро-коричневої масті… гм-м… трохи більший від… bobcat… bobcat… Що таке «bobcat», Тьомо?

— Рись… — підказав Артем.

Я відчув, як під ложечкою неприємно засмоктало, і прошепотів:

— …трохи більший від рисі.

Тьомик зблід.

— Я розумію, друже, — напруженим голосом вичавлюю з себе слово за словом, — що ти переймаєшся тим, звідки у твоїй спальні взялася цицьката амазонка з трьома шмаркатими спиногризами, але… але якщо Мурзік, якого ми невідомо для чого притягли з Перу, хоча б на о-о-от стілечки більший від рисі, нам може бути непереливки, а тому я хочу знати, де ця тварюка зараз!!!

Нам знадобилося менше хвилини для того, щоб обшукати квартиру. Крекчучи й охкаючи, спотикаючись і падаючи, ми обнишпорили всі закутки, починаючи з коридорних шаф для одягу і закінчуючи пральною машинкою. Я нарив одного дохлого пацюка і Тьомикову заначку на чорний день — цілих шістсот баксів. У кількох місцях на паркеті видніли глибокі подряпини, де-не-де на шпалерах проступали виразні сліди від пазурів, проте самого Мурзіка ми так і не знайшли.

В результаті здійнятого пошуковою операцією гармидеру перуанка прокинулася. Вона голосно позіхнула, потягнулася, а тоді прудко сіла на ліжку, закутавшись покривалом. Один за одним за нею попросиналися дітлахи й почали горлати, певно, вимагаючи корму. Молода жінка взяла до рук найменшого малюка, вийшла зі спальні і лиш тоді помітила мене й Тьомика. Ми з напарником застигли посеред вітальні, сконфужено кліпаючи очима, не знаючи, що його казати і як далі діяти.

— Hóla, me lindo, me esposo![58] — всміхнулася перуанка, оголивши рівні білосніжні зуби. — Підійди сюди, погойдай найменшенького, а я поки приготую їсти всім іншим.

Я відчув, як у роті все пересохло. Тобто там і раніше було сухо, одначе зараз стало геть як у Сахарі, а таємничий Мурзік миттю відійшов на другий план. «Ще тільки цього не вистачало! — стрельнуло у мене в голові. — Цього просто не може бути!»

— Чувак, — кажу, ледве ворушачи язиком, — кріпися, у нас погані новини.

Мій товариш через незнання іспанської мови поки що ніяк не реагував.

— Що таке? — звів брову Тьомик. — Вона знає, де Мурзік?

— А от і не вгадав… Ти для початку сядь. Або принаймні зіприся об стіну, щоб не впасти.

— Та говори вже, що, в біса, сталося! — Тьомик натужно глитнув слину.

Я тицьнув пальцем на роздобрілу перуанку, іншою рукою інстинктивно притискаючи кермо від «Фольцвагена» до грудей.

— Вона, по ходу, твоя дружина, чувак… — кажу і пильно дивлюсь на напарника.

— Що-о?!

— Ця жінка щойно назвала тебе своїм чоловіком.

— Що це означає?

— По-моєму, за тих кілька днів, що лишалися до депортації, ти встиг одружитися.

— Не може цього бути! — замотав головою Артем. — З нею?! Це провокація!

— Я теж так спочатку подумав, але…

— А звідки ти знаєш, що саме я на ній одружився?! — спалахнув мій товариш, чіпляючись за цю думку, як потопельник за соломинку. — Може, то вона до тебе звернулась!

На якусь мить ми замовкли, зчепившись поглядами, а потім абсолютно одночасно, різко й незграбно, задерли руки вгору, виставивши долоні перед очима. На мені були тільки наручники і кермо. На безіменному пальці Тьомикової лівиці тьмаво виблискувала золота каблучка. Я не зміг стриматися і зітхнув з полегшенням.

— Чому на лівій? — тихо спитав Артем, витріщаючись на безіменний перст, наче палець йому не належав.

— Тому що вона католичка, а католики носять обручку на лівій руці, — з готовністю пояснюю напарнику, тим самим висмикуючи останню соломинку з його рук.

Спочатку хлопець глипнув на дівчину, яка насторожено спостерігала за нами, потім перевів осклілий погляд на смаглявих карооких карапузів, які також притихли, неначе відчуваючи всю напруженість і трагізм даного моменту, а тоді схопився за голову:

— Ай-яй-яй! — заголосив мій товариш. — Це катастрофа! Максе, скажи, що я сплю! Боже, навіщо було так пити? Що ж тепер робити? Що я скажу Марусі?!

Тьомикова істерика, як це завше буває, швидко передалася дітям, і ті почали лементувати й вищати ще голосніше за мого напарника.

— Тьомо, не волай! Припини! — скомандував я, затуляючи вуха від немилосердного вереску, який тиснув на барабанні перетинки, наче вода на корпус підводного човна, що заплив надто глибоко. — Можливо, Марусі не доведеться нічого пояснювати. Я зараз спробую все владнати.

Хитаючись, я підійшов до дівчини і вперше роздивився її зблизька. Вона виявилася не такою вже й страшною. Навіть навпаки — вона була вродливою, наскільки може бути вродливою жінка, у якої є троє дітей.

— Тебе як звати? — питаю іспанською.

— Брунілда…

— Ох ти ж, Господи! Тьомо, я на твоєму місці вже через одне її ім’я зробив би собі харакірі.

Несподівано щось зашкрябало у мене в грудях, і мені стало жаль перуанку — і на дідька їй було зв’язуватися з нами? — одначе я не мав іншого вибору і мусив діяти жорстко: у неї було троє дітей, у Тьомика була Маруся, у мене було страшне похмілля, купа боргів і Мурзік, місцезнаходження якого поки що так і не було встановлено, а тому я розумів, що симпатичну перуанську мамочку слід якомога швидше виключити зі списку проблем, які підлягають невідкладному вирішенню. Простіше кажучи, її потрібно щонайшвидше здихатися. За будь-яку ціну.

— Послухай, Брунілдо, цей чоловік не любить тебе, — стараючись правильно добирати слова, говорю дівчині. — Він одружився на тобі тільки через те, що був у дупель п’яним. Розумієш? Він був п’яний, як чіпок, налиганий в зюзю. Ваш шлюб — не більше, ніж жарт, фейк, дурнувата витівка. Тому тобі краще забрати своїх діток і…

Майже відразу потому я втямив, що здихатись пишногрудої дівулі буде ой як непросто. Повірте, сирени, що сповіщали про наліт фашистських бомбардувальників під час Другої світової війни, були мишачим писком у порівнянні з тим протяжним і проймаючим звуком, який перуанка видобула зі своєї горлянки, розторопавши врешті-решт суть моєї виваженої дипломатичної промови. Дитинчата через вбогість малолітніх умів, звісно, не розуміли всіх нюансів та деталей даної ситуації, однак загалом цілком уловлювали суть того, що відбувається, а тому дружно розкрили роти і приєднались до розпачливого виття своєї матері. Вчотирьох вони голосили так лунко, дзвінко і злагоджено, що я готовий був застрелитися.

Тьомик, аби не чути чи, радше, аби не бачити недостойної поведінки членів свого новоспеченого сімейства (здійняту перуанською делегацією верескотню було чутно на весь будинок), вибіг у спальню і почав звідти кричати щось про те, що ми всі дістали його, що через мою незбориму тягу до пригод він почав ненавидіти саме життя, і ще щось про те, що нам краще мерщій забиралися геть, інакше він зараз розізлиться і зробить усім «марапупу». Я хотів спитати, що таке «марапупу», але саме в цей момент почув за спиною тихе поскрипування вхідних дверей; слабкий, але добре знайомий звук примусив мене поривно обернутися.

В коридорі стояла Маруся, як завше — гарна, свіжа й напахчена, з нещодавно зробленою завивкою і шикарним манікюром. В одній руці вона тримала за шийки дві пляшки пива «Stella Artois» — щойно з холодильника, про що свідчили краплинки вологи, що, наче бісер, вкривали поверхню зеленого скла, а в іншій — великий пакет із супермаркету з різними наїдками.

— Привіт… — ледь чутно вимовила дівчина.

Я аж підскочив від несподіванки. «Примарилося, — першим ділом спало на думку. — Точно примарилося. Невже біла гарячка?» Я протер очі, але Маруся не зникала, і я подумав, що зараз нам із Тьомиком будуть тапки. Намагаючись зосередитися і тверезо (це після п’ятиденної то п’янки), так би мовити, в комплексі оцінити обстановку, я несподівано для себе усвідомив, що, здається, більше не контролюю ситуацію. По-моєму, саме час, щоб Тьомик йшов і робив своє «марапупу».

— При… привіт! Радий тебе… цейво… бачити, Ма… Марусько, — трохи запинаючись, пролопотів я.

— Справді? Як ви долетіли? Третій день не можу до вас додзвонитись.

— Та нормально так долетіли. Ти краще… е-е-е… скажи, як у тебе справи, кучерявко?

— У мене все нормально. А от у вас?.. — дівчина, як і я за хвилину до цього, ніяк не могла повірити у те, що коїться перед її очима.

— А у нас, як бачиш, теж все нормально, — стараючись не видавати свого збентеження, відповідаю дівчині.

— Ти в цьому певен, Максе?

Десь за моєю спиною захлиналася в несамовитій і нездержній істериці напівгола Брунілда, навколо її ніг повзали і скавуліли трійко чорнопиких дітлахів, заливаючи слізьми і забризкуючи слиною дорогий Тьомиків паркет. Я стояв у коридорі в наручниках, не знаючи, куди подіти прикуте до лівої руки кермо «Фольцвагена». На довершення у вітальню, похитуючись на нетвердих ногах, ввалився Тьомик. З шикарним синцем на півморди… Я вже не кажу про те, що від нас із напарником надходив такий перегар, що можна хоч зараз на город — колорадських жуків травити.

— Абсолютно, — твердо заявив я. — У нас все о’кей! Нічого особливого не сталося, якщо, звісно, не рахувати того, що ми привезли з Перу Мурзіка, а… а Тьомик — одружився. Але це, наскільки мені відомо, не смертельно.

Білявка різко змінилася на лиці, але вже за секунду змогла взяти себе в руки.

— Артем… одружився?

— Так точно! На перуанці, ги-ги! Уявляєш? Я теж не зразу повірив, але…

— Ма-а-аксе! — накинувся на мене Артем, розчувши останню фразу. — Ти невдячна свиня! Пацюк помийний! І це після всього, що я для тебе зробив?.. Марусько, як ти… як ти тут опинилася?.. Не слухай його, будь ласка! Це все лиш дурнуватий жарт. Я… я зовсім не хотів. І завтра ж подам на розлучення.

Розгубленість у очах Марусі поступово витіснялась холодною рішучістю, на зміну якій прийшов палючий вогонь зневаженої гідності. Не зводячи нищівного погляду з мого товариша, кучерява дівуля повільно поставила на підлогу пиво й пакет, після чого гордовито випросталась і з гідністю проказала:

— Я приходила перевірити, як ви тут. Дізнатись, як перенесли депортацію, переліт і… взагалі… Але бачу, у вас дійсно все гаразд.

Потому вона театрально поправила зачіску, востаннє окинула промовистим зневажливо-спопеляючим поглядом Артема (від чого бідолашка аж присів і весь пополотнів) і, задерши носика, поважно покинула Тьомикові хороми.

Спочатку в Артема просто відібрало мову. Опустившись навпочіпки, він обхопив руками голову, впер лікті в коліна і довго сидів так, уставившись в одну точку на стіні. Я боявся щось ляпнути, щоб не погіршити ситуацію, а тому тактовно мовчав, длубаючи пальцем шпалери. Втім, незабаром Тьомика прорвало.

— Це все ти винен! — накинувся він на мене, схопивши за горло. — Це через тебе я поїхав у Перу! Через тебе я втратив усі статки і в одну мить із заможного капіталіста перетворився на злидаря. А тепер ще оця… оця… Дуринда!

— Брунілда, — через силу прохрипів я.

— Та мені до одного місця, як її звуть! Зроби щось, Максе! — трусив мене мій товариш. — Забери геть цю Бурдилду і поверни назад мою Марусю!

Зрештою, коли в очах у мене потемніло, напарник відпустив мою шию і поскакав у спальню, де взявся спересердя трощити меблі. Розтираючи почервонілий карк, я важко з’їхав по стіні на підлогу і прошамкав:

— Я все вирішу, друже… Я все владнаю… Клянусь!

Спливло кілька хвилин, перш ніж гуркіт у Артемовій опочивальні припинився. Раптово квартирку, яку ще мить тому розпирало від бурливих емоцій, затопила мертвецька тиша. Навіть Брунілда і її пуцьвірінки перестали рюмсати. Затим зі спочивальні долинув тихий шепіт Тьомика:

— Максе…

Я нічого не відповів. Мій товариш тихенько покликав удруге:

— Максе…

Брунілда схлипнула. Я ображено мовчав, притулившись спиною до стіни.

— Максе, по-моєму, я знайшов Мурзіка… — приглушено донеслося з кімнати.

Я підскочив на місці, наче мене струмом вдарило, відчувши, як руки вкрилися пухирцями, а по спині прокотився неприємний холодок.

— І шо? — питаю.

Скажу вам відверто, я не мав ані найменшого бажання заходити в спальню і волів за краще зберігати дистанцію.

— Він на балконі, — так само пошепки процідив напарник.

— Балкон закритий?

— Ніби так…

— Що значить «ніби»?! Він закритий чи ні?

— Закритий.

Обережно посуваючись боком, я проштовхався у спальню (перуанка прокралася за мною), піднявся навшпиньки і, притискаючи до грудей кермо, з безпечної віддалі зазирнув на балкон. Мурзік, геть мокрий від неприємного весняного дощу, сидів посеред трилітрових банок з помідорами і люто зиркав на нас крізь скло. Все точно так, як я і думав: доросла гірська пума, чи кугуар, чи гірський лев, чи як там ще його називають. Сто кілограмів чистих м’язів з білосніжними іклами і довжелезними пазурами. Де ми взяли це чудо природи, як заштовхали у клітку, а головне, яким дивом переконали митників на перуанському кордоні, що веземо з собою домашню кицьку, я просто не міг уявити.

— Що будемо робити? — тремтячим голосом питаю в напарника.

Артем стояв переді мною, мов бичок, з налитими кров’ю очиськами і дрібно трусився. Зрештою хлопець стиснув кулаки, промукав у відповідь на моє питання щось нечленороздільне, розвернувся і рішуче почвалав на кухню, форкаючи, наче розлючений поганою погодою пінгвін. Якийсь час я стояв нерухомо, дослухаючись до того, як мій напарник гарячково шарудить і нишпорить на кухні, перериваючи вміст кухонних шафок. Мурзік немовби загіпнотизував мене. Пройшло небагато часу, і загадкове шарудіння припинилося: Тьомик, схоже, знайшов те, що шукав. Натомість з-за стіни долинуло щось подібне на слабке булькання. Коли я врешті розкумекав, що й до чого, і увірвався на кухню, мій бідолашний компаньйон, встромивши горлечко глибоко до рота, неперервним дзюрком переливав прямісінько собі у шлунок вміст півлітрової пляшки горілки.

— Тьомо, це не вихід, — спробував я зупинити товариша.

Артем незграбно відмахнувся, а тоді, перервавшись на мить, поліз у холодильник. У пляшці лишалося ще грам триста прозорої рідини. Невдовзі хлоп відлипнув від рефрижератора, тягнучи за собою відкриту раніше банку з квашеними огірками. Відпивши трохи розсолу прямо зі скляного бутля, напарник вирішив не здаватися і знову схопився за пляшку, певно, намірившись за другим заходом висмоктати все до дна. А проте він потерпів невдачу — десь після другого чи третього ковтка відключився і звалився під стіл, розлігшись зірочкою посеред кухні.

Я присів напочіпки коло товариша, по-братськи поплескав його по плечу і сказав:

— Ех, друже, друже… Присягаюся, зроблю все, щоб ви помирилися, причому не просто помирилися, а навіть заручилися, аби ти тільки пробачив мене…

Події наступних двох тижнів я не розписуватиму, позаяк нема в них нічого цікавого. Все, чим я займався, — це розгрібав наслідки — пожинав, так би мовити, плоди буйного святкування нашого повернення на Батьківщину.

Насамперед я розпиляв пилкою наручники і звільнився від керма, до якого, якщо чесно, вже потроху починав звикати. Відразу потому переселив Брунілду й дітлахів до своєї матері, пояснивши мамі, що це мої бізнес-партнери з Південної Америки. Затим кілька довгих годин вів переговори з перуанкою: вмовляв, упрошував, переконував її. Тривалий час мої парламентерські потуги лишалися безуспішними, поки, зрештою я не позичив у давніх знайомих грошей і не почав торгуватися. Попервах Брунілда удавано образилася, але невдовзі почала безсоромно вимагати $5000 за те, щоб залишити в спокої мого товариша. Врешті-решт я сторгувався за $1700 плюс квитки на літак назад до Перу на все її горласте сімейство. Насамкінець я підшукав юриста, котрий (також за шалені гроші, зрозуміло) протягом двох днів оформив розлучення мого напарника і перуанки. Таким чином проблему з одруженням Тьомика було знято з порядку денного.

Потому я передзвонив Марусі. Краля навідріз відмовилась від зустрічі, тому довелося підстерігати її на вулиці біля дверей під’їзду. Перестрівши дівчину, я попросив вислухати мене і почав розказувати про те, як страждає без неї Тьомик, про те, що то я в усьому винен, що Тьомик насправді зовсім не збирався одружуватись, і все те перуанське неподобство вийшло чисто випадково. Маруся час від часу саркастично фиркала, гнівно супила брови і мовчала. Зрештою я виклав дівчині свій головний козир — довідку про розлучення Тьомика і Брунілди, після чого, знаючи її давнє захоплення театром і всякими мильними операми, повідомив, що мій товариш у якості примирення був би не проти зводити її на якусь виставу чи щось таке. Вона спитала, чому Артем сам їй цього не запропонує. Я сказав, що напарник просто боїться отримати безапеляційну відмову. Маруся відповіла, що подумає, одначе я вже майже був певен, що вона погодиться.

Тьомик прийшов до тями, пробувши у відключці вісімнадцять годин, зате, коли прокинувся, слава Богу, майже нічого не пам’ятав. Відтак я виклав йому свою, дещо пом’якшену версію останніх подій. Попри це перших три дні друзяка взагалі не розмовляв зі мною. Навіть не дивився у мій бік, наче я був якимось кошиком для сміття чи безтілесним привидом. Утім, я вам казав уже, що у дійсності мій товариш не злопам’ятний. Він знову почав зі мною спілкуватися (щоправда, час від часу хмурячись задля годиться) відразу після того, як я приніс йому довідку про розлучення. Зате коли подзвонила Маруся і сказала, що згодна на театр, Артем на радощах пробачив мені все, і ми знову стали друзями не розлий вода.

Єдина проблема, яку я так і не поборов, — це пума на балконі Тьомикової квартири. Усі два тижні кугуар жив на лоджії. Я не знаю, як ми примудрилися запхати стокілограмового котяру на балкон, але випускати його звідти я не мав ані найменшого бажання. У притулку бродячих котів, куди я подзвонив і детально пояснив ситуацію, мені сказали забиратися в дуже нехороше місце і прихопити з собою свою «кицьку». Водночас мені стало трохи жаль благородну тваринку, яка стала жертвою нашого з Тьомиком хмільного безчинства, тому я не забував підгодовувати гірського лева, щодня купуючи йому в супермаркеті хорошого м’яса з кісточками. Відтак через два тижні Мурзік уже не гарчав на мене і не кидався на скло, коли я наближався до балкона.

Незабаром виявилось, що улюбленим заняттям кугуара стало споглядання випадкових пішоходів, які проходили повз багатоповерхівку. Він ставав на міцні задні лапи, передні вкладав на перила балкону, примощував на них мордочку і дивився вниз на мурашок-людей, вряди-годи муркаючи щось крізь вуса і махаючи від задоволення хвостом.

Відверто кажучи, Мурзік починав мені подобатись. Якось так зовсім непомітно ми почали симпатизувати один одному. Бувало, я приходив і всідався на підвіконні, з сумом згадуючи найкращі моменти перуанських пригод, а гірський лев вмощувався навпроти по той бік вікна і дивився на мене розумними очима, наче співчуваючи тому, що все так кепсько скінчилося. Потому я відкривав кватирку і кидав йому шматок м’яса. Мурзік голосно мурчав і хутко з’їдав все до останнього шматочка, а тоді починав тертися щокою об скло, виканючуючи добавку. Я ще не знав, як його можна приручити, однак віддавати кому-небудь свою пуму мені вже не хотілося.

…Тьомик стовбичив перед дзеркалом, повертаючись до нього то одним, то іншим боком.

— Гарний, правда?

Я не второпав, що саме він мав на увазі: себе, костюм чи ще щось. А проте, ніде правди діти, мій товариш дійсно виглядав вражаюче: акуратна стрижка з укладкою, дорогий світло-сірий костюм ручного пошиття, блискучі гостроносі туфлі, легкий літній запах «Hugo Boss» і… синець, котрий за останні дні змінив окрас на блідо-фіолетовий з жовто-чорними розводами по краях, зробивши Тьомика схожим на далматинця з великою чорною плямою навколо лівого ока.

— Краватку тільки під колір синця підбери, Казанова, — сардонічно порадив я, але напарник пропустив повз вуха мою іронію.

Мій товариш ретельно споряджався для походу в оперний театр, де мав вимолювати прощення у своєї кудрявої бестії. Я підібрав йому квитки на «Пікову даму», відому оперу Чайковського. Я, звісно, в тому нічого не тямлю, однак знавці казали, що Маруся мусить бути в захваті.

— Тільки, чувак, ні пари з уст про одруження. Не згадуй при ній цього слова! Зрозумів? — даю останні настанови напарнику. — Не намагайся приставати до неї чи чіплятися. Навіть не думай. Жодного натяку на секс того ж вечора! Старайся всім свої виглядом показати, що ти жалкуєш через те, що трапилося, і намагаєшся зробити все, аби виправитися. Якщо накоїш дурниць, другого шансу в тебе може й не бути.

— Слухай, Максе, пішли зі мною? — несподівано запропонував Артем. — Я серйозно, — додав він, помітивши, що я лиш жартома скривився і відмахнувся.

Зрозумівши, що мій товариш не насміхається, я розгубився.

— Я не люблю оперу… — кажу.

— А ти думаєш, мені туди вельми хочеться? Я просто ненавиджу це верескливе завивання зграйки гермафродитів у лосинах, мене ще в середині першої дії почне нудити, як на кораблі під час шторму. Насправді ти мені потрібен для іншого. Ти ж мене знаєш, чувак, я зараз знову захоплюсь, почну базікати казна-що, теревенити усілякі нісенітниці, в результаті чого все як завше зіпсую. А так, якщо ти будеш поряд, то зможеш мене вчасно осмикнути і зупинити. Я хочу, щоб цього разу все пройшло гладко, без жодних шансів на осічку, а не так, як завжди.

Я вагався.

— Навіть не знаю, що тобі відповісти, друже. Я там між вами буду як приший кобилі хвіст.

— Не ламайся, чувак, — уговтував мене Тьомик. — Я знаю, що це трохи дивне прохання, але поруч з тобою я почуватимусь значно впевненіше. Ти ж сам казав, що у тебе є зайвий квиток на цю «Пікантну драму»… чи як там її…

В принципі, як розібратись, мені було байдуже. Не те щоб я не любив оперу, я просто ніколи її не розумів. Неможливо полюбити щось, чого ти не розумієш. Але відрази вона в мене не викликала. Тому, ще трохи провагавшись, я дав згоду:

— Тільки як для тебе, Тьомо…

І пішов шукати свій найкращий костюм.

Поки я зав’язував краватку, Мурзік зацікавлено спостерігав за мною крізь шибу. Я затягнув тугіше вузол і по- товариськи підморгнув котярі. Кугуар щось невиразно муркнув у відповідь і потерся слинявою щокою об скло.

Знаєте, я є палким прихильником відомого твердження, що кожна людина повинна знати своє місце. «Кожному — своє», — як писав Цицерон. Той, кому в школі легко давалась математика, повинен працювати програмістом, а не лізти в шахту добувати вугілля, хто вміє гарно бити морду, повинен йти у бокс, а не в балет, і т. д. і т. п. Я веду до того, що, коли ти бізнесмен і розбираєшся тільки у торгівлі та фінансових операціях, нема чого пхати носа у високу культуру і тинятися по всяких театрах, балетах чи операх. Хоча чого тільки не зробиш заради товариша.

…Мені було так нудно й нецікаво, що словами цього просто не описати. Я не маю нічого особисто проти Чайковського, але нуднішим за цю його хвалену арію може бути хіба що тенісний матч, який розтягнувся на вісім годин, або поєдинок між двома шахістами, що кілька годин поспіль не можуть влупити один одному мата і вперто не погоджуються на нічию. Десь під кінець першої дії я потай дістав з-за пазухи спеціально припасену для такого випадку пляшку коньяку, нахилився до Тьомика і шепнув йому на вухо:

— Чувак, давай по п’ятдесят коньячку, ге!

Артем смикнувся, глипнув спочатку на мене, затим скосив погляд вниз — побачив пляшку, потім різко крутонув голову в інший бік і подивився на свою супутницю. Марусю з головою поглинуло дійство на сцені; все, що не стосувалося опери, для неї в даний момент просто не існувало. Тьомик знову повернувся до мене і ледь чутно промурмотав:

— Наливай.

У напарника були на те свої причини. Річ у тім, що від початку вечора кучерява дівуля майже не розмовляла з ним, відверто ігноруючи залицяння. Іноді вона кидала на Артема безжальний, сповнений не то презирства, не то суворого докору погляд, який не віщував нічого доброго і від якого у мого товариша голосно клацала щелепа і підгиналися коліна. Відтак Тьомику конче необхідно було хильнути щось для хоробрості.

— Правильно, — прошепотів я у відповідь. — Бо мене це тужливе виття вже задрало. Після коньяку хоч почну розуміти, про що вони співають.

Я дістав з кишені пластикові келишки, непомітно розлив бурштиновий напій, затим ми з Тьомиком цокнулися і перехили чарки. В півтемряві залу нашого маленького злочину ніхто не помітив.

…За наступні півгодини «злочин» повторився ще три чи чотири рази. Закусювати, зрозуміло, не було чим, тому доводилося занюхувати ґудзиками на рукавах наших піджаків. Врешті-решт пляшка майже спорожніла. Прикриті сутінками концертної зали, ми з напарником примудрилися капітально наклюкатися…

В цей час зі сцени звучала арія Германа. Високий немолодий тенор з гарним кучерявим волоссям старанно виспівував:

Після куплету йшов приспів:

Я пильно слухав, але геть нічого не розумів. І це мене страшенно злило. Це просто доводило мене до сказу. Скажімо, замість приспіву я чув абсолютно несусвітній набір окремих звуків:

— Ш-шо за фігня? — обурювався я, скубаючи Тьомика за рукав жакета. — Він наче китайською співає, шо, нє?

— Ех… — відповідав Тьомик, помутнілими очиськами втелющившись у чиюсь голову на передньому ряді.

— Тс-с… тс-с… — цитькали на нас з усіх боків.

Ви от з мене зараз, мабуть, смієтеся… А самі-то намагалися оперу слухати? Признайтесь чесно: хтось колись чув цю бісову арію Германа з опери «Пікова дама», га? Не треба нічого казати, я й так знаю, якою буде ваша відповідь. Ото для початку візьміть і спробуйте її послухати. Для цього не обов’язково виряджатися в театр, достатньо просто завантажити арію Германа з сайту «YouTube». Постарайтеся розібрати хоча б одне-однісіньке словечко, а вже тоді — гигочіть і зубоскальте.

Тим часом Герман виводив далі:

І ось саме в той момент, коли виконавець ролі Германа підступив упритул до другого приспіву, в мене трохи помутніло в очах, мозок затягло якоюсь непрозорою димкою, а затим… настало просвітління: я почав розуміти, про що він співає! Я розбирав геть усе до останнього словечка! Люди, це було просто неймовірно, немислимо! Такий ка-а-айф! Я не міг повірити власним вухам! Усвідомлення цього факту вкинуло мене в екстаз. Якоїсь миті я втямив, що більше не можу стримувати шаленого захвату, який переповняв мене зсередини. Я вицідив з пляшки залишки коньяку, добряче промочивши горло, а тоді різко, наче відпущена пружина, розпрямився і почав підспівувати тенору:

(Як потім розказував Тьомик, уже в цьому місці я горлопанив так, що бідолашка Герман сконфужено замовк і почав дослухатися до мене разом з усім залом. Оркестр продовжував грати…)

…Після того, як усе закінчиться, мій напарник буде ще довго микитити, що на нього тоді найшло. Я, проте, чудово розумів, у чому була справа. Несподівано в моєму товаришеві прокинулось щось древнє, свавільне і розгнуздане, моя навіжена витівка розбудила давно забуті голоси предків, які загуркотіли в його легенях, немов віддалений грім. В Артемових очах проступило щось таке, що протягом віків примушувало вовків вити на місяць темними зимовими ночами, що спонукало наших волохатих предків брати в руки палицю і вистукувати нею по пустотілому стовбурі примітивний ритм, видивляючись відблиски родового вогнища на стінах печери. Відтак Тьомик підхопився з крісла, стрепенувся, немов пес, який щойно вискочив із води, і приєднався до мене. Обнявшись за плечі, ми розкинули вільні руки врізнобіч і, ритмічно похитуючись, доспівали разом ту частину приспіву, що лишилася:

Оркестр притьмом заглух, наче їх там у ямі в одну мить залили високоякісним бетоном марки P4W30. Запала важка замогильна мовчанка. Не знаючи подальших слів, ми з Тьомиком стулили пельки і продовжували розмірено похитуватись у глейкій тиші концертного залу. Втім, кров у мені вирувала, перед очима пролітали якісь незрозумілі óбрази; я розумів, що мовчати не можна, свято мусить продовжуватись, а тому розкрив горлянку і затягнув насиченим басом перше, що втрапило на думку:

Першим, що полетіло у наш бік, став тугий букет ромашок. (Щоправда, Тьомик потім стверджував, ніби то були білі гербери, але я в квітах розбираюсь так само, як і в опері, тому для мене то були просто великі ромашки.) Я спочатку сприйняв це як достеменну ознаку схвальної реакції публіки, зловив букет і з гідністю вклонився. Одначе слідом за ромашками хтось запустив у Тьомика туфлею, дякувати Богові, поціливши напарнику в плече, а не в голову. Після того здійнявся страшенний гамір, репет і обурливий свист. Якийсь особливо пристрасний і темпераментний любитель опери, що сидів прямо перед нами, зірвався на ноги, плюнув мені в морду, а потім розмашисто заїхав кулаком Тьомику в писок. Схожий на борця сумо контрабасист, відставивши вбік свій велетенський контрабас, виткнувся з оркестрової ями і подібно до баскетболіста, який виконує трьохочковий кидок, жбурнув по нас табуреткою. Натхненний подвижницьким прикладом свого колеги, один скрипаль не пожалів свій інструмент і метнув скрипку, мітячи точно мені в голову; я в останню секунду ухилився. Коли наді мною просвистів ще один мешт, врешті-решт стало зрозуміло, що моя витончена сольна партія чимось не вдовольнила вибагливу публіку і нам з компаньйоном пора ушиватися геть. Схопивши Тьомика за лацкани жакета, я почав пробиватися до центрального проходу, а це, мушу сказати, було ой як не просто. Жіночки верещали і лупцювали нас сумочками, чоловіки роздавали штурхани і голосно обурювалися. Зрештою ми таки вирвались у прохід посередині зали, по якому, зігнувшись навпіл, наче вояки у траншеї під час артобстрілу, задріботіли до виходу.

Вже на вулиці, червона від люті, до нас приєдналася Маруся. Здавалося, з її очей от-от вилітатимуть іскри.

— Ви… ви… дикуни! Ви германські варвари!.. О Боже! Ну що ви наробили? Як ви могли? Це ж оперний театр, троглодити ви печерні!.. Яка ганьба… яка ганьба… я думала, крізь землю провалюсь від сорому, — дівчина аж захлиналась від непідробної люті.

Тьомик отупіло телющився кудись убік, ковзаючи поглядом по вулиці Хмельницького, яка збігала вниз і впиралася в Хрещатик, і задумливо потираючи синець. Попри пізню годину, повз нас в обидва боки невпинним потоком неслись автомобілі. Напарник тихенько насвистував якусь мелодію, по-моєму, то була Metallica, «Nothing Else Matters»[59].

Маруся зрештою втямила, що уповати до мого білобрисого друзяки зараз — то лиш марна трата часу, і накинулася на мене.

— Максе, ти ж повинен був усе контролювати! — її голос помітно тремтів.

— А що тут такого? — образився я. — Чого всі так дивно відреагували? Я колись на концерт «AC/DC» ходив, так там усі пацанам на сцені підспівували. І плескали під час усього виступу. І весело ж було! Не те що тут — люди, наче роботи, плескають тільки тоді, коли співак перестає співати. Ну геть тобі партз’їзд КПРС, їй Богу!

— Ти дурень, Максе, — поставила діагноз Маруся. — А Тьомик — козел!

— Чому? — у мене завжди на хмільну голову з логікою не все гаразд.

Дівчина вчепилась кулачками у своє волосся і ледь не позеленіла.

— Тому, що ви збирались каструвати всіх собак та котів на північ від Трухільйо, тому, що на Новий рік ви підірвали ціле місто, тому, що цей телепень сп’яну одружився на перуанці, у якої троє дітей, а ти привіз із Перу гірського лева! А ще тому, що Артем переконує мене в тому, що розлучився з перуанкою, намагаючись помиритись, однак натомість ви знову напиваєтесь і починаєте підвивати співакам у опері!

Скорчивши серйозну міну, я ретельно обдумав усе сказане і мовив:

— Так. Усе правильно. Ти абсолютно точно все перерахувала… І що з того?

— Я втомилася від чоловіків, які ще й досі не виросли. Ви поводитеся, неначе розбещені дітлахи.

Відтак дівуля поправила свої кучері, кинула прощальний, сповнений жалю та смутку погляд на Артема, розвернулась і рішуче закрокувала геть, попростувавши в напрямку перехрестя вулиць Хмельницького та Франка.

— Що це було? — спитав я, насилу ворочаючи язиком.

Тьомик схилив голову і промовчав. Свіже повітря потроху вивітрювало хміль з його голови. Він ще довго дивився услід Марусі, не відводячи погляд навіть тоді, коли силует дівчини затушували сутінки. Лиш після того, як Маруся зникла, певно, назавжди з його життя, він уперше в повній мірі усвідомив, що за останні кілька місяців втратив абсолютно все: статки, кохання, повагу людей, які колись його знали. Разом з тим, замість відчаю і зневіри, у його очах застигли смирення і покірність, породжені усвідомленням того, що нікого, окрім себе самого, він не може винити у тому, що сталося, і що життя, по суті, доведеться починати спочатку. Артем почувався страшенно самотнім у цю мить, одначе знав, що це справедлива плата за всі його витівки. Все в цьому світі має свою ціну.

— Як слона за п’ять сотень миль через пустелю гнати, так герої і, бляха, «Максе, я без тебе не можу», а як разок хильнули лишнього і заспівали в опері, то зразу «поводимося, мов розбещені дітлахи», — бурчав я.

Напарник так нічого й не сказав. Урешті мій товариш встромив руки в кишені і, байдуже опустивши погляд собі під ноги, почвалав у протилежному напрямку — до Хрещатика.

— Тьомо, ти куди? — окликнув я.

Артем не відреагував. Незважаючи на алкогольні випари, які розпирали зсередини мозок, наче густа пара фінську сауну, я розкумекав, що допіру сталося щось значно більше й значущіше, аніж черговий розрив Тьомика зі своєю черговою хвойдою. Серце защеміло в грудях, однак… я не кинувся слідом за друзякою, зрозумівши, що це вже нічого не змінить.

Тож я залишився один. Артем віддалявся, втиснувши голову між пліч, і я напрочуд ясно відчував, що всі ті ниті, які пов’язували мене й напарника ще кілька хвилин тому, коли ми душа в душу співали в опері, рвуться — натягуються і рвуться одна за одною. Мені здавалося, я майже фізично чую їхній тріск.

Машини кудись зникли. Стало так тихо і сумно, як на полі бою після поразки чи, радше, після перемоги, яка дісталася ціною непоправних втрат.

Я задер голову і подивився у недосяжну височину. Зір не було. Вони поховались, прикрившись смогом і світлом вуличних ліхтарів. Теплий літній вечір поволі вливався у ніч, розчиняючись у темряві і прохолоді…

Після такого всі нормальні дівчатка йдуть і жаліються мамі. Однак мами у Марусі немає. Мама Марусі давно померла. Тому в таких випадках вона йде і розказує про все своєму батькові, Родіонові Борисовичу. І це не є добре, це, можна сказати, навіть дуже погано, оскільки мами зазвичай обмежуються тим, що втішають дочок, бідкаються та нарікають на тяжку жіночу долю, проклинають усіх чоловіків на світі і переконують своїх стражденних кровинок, ніжно погладжуючи їх по голівці, що все мине і життя обов’язково налагодиться. Трохи інакше реагує Родіон Борисович, адже вся заковика в тому, що старий десантник — це, м’яко кажучи, не мама. За все своє життя йому ще не доводилося нікого втішати, а тим більше — гладити по голівці. Він узагалі терпіти не міг, коли Маруся плакала.

— Знову він? — понуро спитав доблесний ратник.

Кавкаючи і захлинаючись від сліз, Маруся кивнула.

— Артьом? — уточнив афганець (щоб, бува, не постраждали ні в чому не повинні люди). — Той, що жив колись у сусідньому під’їзді?

Дівчина вдруге ствердно хитнула головою і зайшлася ще сильнішими риданнями. Дивлячись на зарюмсану й прибиту горем дочку, грізний татко довго сопів і хмурився, а потім проказав одну єдину фразу:

— Ща всьо порєшаєм…

Днів через два після описаної фан-акції в приміщенні оперного театру я почимчикував до Артема обговорити наше з ним спільне майбутнє… Іншими словами — пішов миритися.

Я навмисне не поспішав, підіймаючись сходами до житла свого напарника, по дорозі сумлінно обдумуючи, що і як буду говорити. А скидалось на те, що говорити доведеться довго. Мені залишилось пройти всього півповерху, коли зненацька двері Артемової квартири розчахнулися навстіж і звідти вилетів мій друзяка, страшенно блідий і переляканий. Його очі неймовірно розширилися і стали нагадувати дві кришки від каструль. Побачивши мене, він відчайдушно замахав руками.

— Тікай, Максе! Тіка-а-ай!!! — його вигук гарматним пострілом прокотився коридором і вирвався надвір через двері під’їзду.

Спочатку я подумав, що то кровожерливий Мурзік з такими гострими й страшними пазурами розбив вікно балкону і пробрався всередину квартири. Проте я помилився. Вискакуючи на сходову площадку, Тьомик покричав мені прямісінько у вухо три слова, значно страшніших від Мурзіка:

— Борисович влаштував заса-а-аду!

Повторювати двічі не було необхідності. Перестрибуючи через три сходинки, ми скотились униз і вискочили на вулицю. Услід за нами неслася груба лайка і безладний тупіт переслідувачів. Не озираючись, я і Тьомик почесали геть.

Враховуючи різницю у віці між нами та «командос» Родіона Борисовича, а також початкову фору, нам досить легко вдалося відірватися від погоні. Попри це ще якийсь час ми продовжували бігти, петляючи малознайомими вуличками Києва.

— Що трапилось? — спитав я у напарника, коли ми врешті-решт спинились.

— Я не був удома дві ночі… хех… — відхекуючись, пояснював він, — ночував у батьків… ху-у-хех… хотів прийти до тями… А оце повернувся, а там… фуф… штук п’ять накачаних горил і цей її папік… Хай йому грець!.. Як почали мене дубасити, чувак… Господи, ледве вирвався…

— Оце запара…

— Та не кажи.

— А Мурзік?!! — зненацька згадав я, сплівши у відчаї руки.

Напарник скрушно покачав головою і опустив погляд. Таким жестом у фільмах про війну вояк показує побратимам, що їх бойовий товариш поліг хороброю смертю героя в нерівному бою з переважаючими силами противника.

— Нема вже Мурзіка… — тихо констатував Артем.

Я схилив голову і стиха вилаявся.

Шкурку Мурзіка Борисович постелив у себе вдома. Посеред вітальні під журнальним столиком.

4–6 квітня, 16–22 травня, 20–28 червня 2010 // Рівне, Київ, Мармарис (Туреччина)