Неоднаковими стежками

І

Одного дня в третій го­дині вже пе­ред обідом, Таїса Андріївна Сватківська, ну­дя­чись без ро­бо­ти, ста­ла пе­ред об­ра­за­ми в своїй спо­чи­вальні й по­ча­ла мо­ли­тись бо­гу. Во­на про­чи­та­ла мо­лит­ви й пе­ре­чи­ту­ва­ла з нудьги вже п'ятий ака­фист, бо бу­ла ду­же бо­го­бо­яща й бо­гомільна. Не ма­ючи ніякісінької ро­бо­ти, во­на сли­ве щод­ня хо­ди­ла в мо­нас­тир на служ­бу бо­жу або дов­го мо­ли­лась вдо­ма і сли­ве щод­ня пе­ре­чи­ту­ва­ла по п'ять ака­фистів. В прос­торній спальні бу­ло чис­то й гар­но, як у віноч­ку. Ка­нап­ка й двоє крісел бу­ли об­биті новісіньким, гар­ним яс­ним кре­то­ном, ніби за­си­па­ним жов­ту­ва­тим осіннім лис­том та чер­во­ни­ми тро­ян­да­ми. З та­ко­го са­мо­го кре­то­ну бу­ли повішані драпіров­ки над біли­ми завіса­ми по­над вікна­ми і над две­ри­ма. В кут­ку, на ко­син­чи­ку лисніли два об­ра­зи в срібних ша­тах, в зо­ло­тих ши­ро­ких ра­мах. В спо­чи­вальні бу­ло все но­ве й гар­не, бо ста­ренька Таїса не­дав­неч­ко посп­рав­ля­ла собі но­ву обс­та­ву: і мебіль, і завіси.

Таїса Андріївна бу­ла не­ви­со­ка на зріст, пов­ненька й цуп­кенька. Го­ло­ва в неї бу­ла си­ва, аж біла, але на ви­ду во­на бу­ла зовсім мо­ло­да. Во­на бу­ла дов­гоб­ра­за. Вид в неї й те­пер був гар­ний, сли­ве кла­сич­ний. Тем­но-карі чи­малі, дов­го­васті очі бу­ли блис­кучі, але смутні, за­ду­мані. По очах бу­ло знать, що ця си­ва, аж біла лю­ди­на, але з мо­ло­дим чу­до­вим ви­дом, пе­ре­бу­ла якусь ве­ли­ку скор­бо­ту, ма­ла в житті якусь при­го­ду. Во­на вже дав­но розійшлась з чо­ловіком і потім ов­довіла. В по­коїчку і в усіх прос­тор­них гор­ни­цях бу­ло ти­хо, аж мерт­во. Таїса го­лос­но про­мов­ля­ла сло­ва мо­лит­ви, не­на­че чи­та­ла їх на кри­ласі в церкві, як десь да­ле­ко по­чув­ся шум та ніби ше­лест.

«Чи не вітер оце схо­пивсь?» - май­ну­ла в Таїси дум­ка й пе­ре­би­ла її мо­лит­ву.

Вона зир­ну­ла в здо­ро­ве вікно на са­док. Старі груші та каш­та­ни сто­яли не­по­руш­но. Навіть не хи­ли­та­лось лис­тя, вже по­жо­лоб­ля­не та по­жовк­ле по­де­ку­ди. А за стіна­ми та за две­ри­ма в да­ле­ких гор­ни­цях усе щось шуміло та на­че ше­лестіло.

В той час зас­ту­котіли десь од­чи­нені двері… В за­лу ввірвав­ся гомін та шум. Бу­ло чуть, що в при­хожій за­веш­та­лись лю­де, за­чов­га­ли та за­ша­руділи че­ре­ви­ка­ми. Таїса Андріївна згор­ну­ла зо­ло­то­обрізний ака­фист­ник в гарній шку­ря­тяній оп­раві й пок­ла­ла на ко­син­чи­ку під об­ра­за­ми, а са­ма для­вою хо­дою поп­рос­ту­ва­ла з спальні в па­ра­дові гор­ниці. Її дрібненькі ніжки якось ніби зне­хо­тя по­со­ву­ва­лись по смуг­нас­то­му ки­лим­ку-доріжці че­рез по­кої. На ви­ду і в тем­них очах ви­яви­лось нев­до­во­лен­ня лю­ди­ни, стур­бо­ва­ної се­ред спо­кою й тиші, та ще й на мо­литві. Во­на заг­ля­ну­ла че­рез двері в світли­цю. З при­хо­жої вхо­ди­ла дав­ня її знай­ома й под­ру­га, пол­тавська дідич­ка Тек­ля Опа­насівна Гу­ко­ви­че­ва, ви­со­ка та пле­чис­та, а за нею про­жо­гом вис­ко­чи­ла її доч­ка Ме­ла­ся, низька, при­сад­ку­ва­та, але швид­ка та верт­ка, як дзиґа. По­зад їх ви­зи­ра­ла гор­нич­на Мок­ри­на, жва­ва та ле­пет­ли­ва. Усі во­ни втрьох за­ра­зом го­во­ри­ли, аж тріща­ли, пе­ре­би­ва­ючи од­на од­ну. Гомін роз­ля­гавсь по прос­тор­них, ви­со­ких гор­ни­цях, аж лу­нав попід ви­со­ки­ми сте­ля­ми, пре­гар­но об­ве­де­ни­ми ши­ро­ки­ми кар­ни­за­ми. Обидві го­во­рючі, ве­селі гості не­на­че спо­ло­ха­ли мертві по­кої й єди­ну в їх жи­ву лю­ди­ну - бо­гомільну ха­зяй­ку.

- А! це ви, Тек­лю Опа­насівно! - про­мо­ви­ла ти­хим, м'яким го­ло­сом гос­по­ди­ня, роз­тя­гу­ючи сло­ва, не­на­че во­на їх співа­ла сти­ха.

- Це ми, свої, Таїсо Андріївно! Здо­рові бу­ли! - ска­за­ла го­лос­но Тек­ля Опа­насівна.

- Добридень вам! - ляс­ну­ла Ме­ла­ся го­лос­но, не­на­че стрельну­ла з руш­ниці.

Гості привіта­лись і поцілу­ва­лись з ха­зяй­кою по тричі. Таїса Андріївна й Тек­ля Гу­ко­вич­ка вкупі вчи­лись в Києві в пансіоні й бу­ли ве­ли­ки­ми при­ятелька­ми ще змал­ку. Во­ни ра­зом вий­шли й заміж. Таїса Андріївна вий­шла за інже­не­ра Сватківсько­го та­ки в Києві, а Тек­ля Опа­насівна - за мо­ло­до­го архітек­то­ра Гу­ко­ви­ча, кот­рий од­на­че за­раз по­ки­нув свою ро­бо­ту в Києві й пе­реїхав на се­ло в жінчи­ну дер­жа­ву, щоб ха­зяй­ну­вать на селі, в маєтності своєї жінки. Влітку во­ни час­тенько зап­ро­шу­ва­ли до се­бе в се­ло на тиж­день або на два своїх при­ятелів на од­по­чи­нок та на ку­пан­ня.

- Чи не по­тур­бу­ва­ли ми ча­сом вас? Ви, пев­но, оце спо­чи­ва­ли? - го­во­ри­ла Тек­ля Опа­насівна, див­ля­чись на Таїсин вид, не­на­че тро­хи зас­па­ний.

- Ні! де там! Я oцe тільки що до­мо­ли­лась бо­гу. Про­шу сідать. От і не­дур­но цієї ночі снив­ся мені сон, не­на­че в наш са­док при­летіли дві паві, та такі здо­рові! А за ни­ми при­летів па­вич, роз­пус­тив хвос­та та й ки­нувсь би­ти пав, - го­во­ри­ла ха­зяй­ка.

- То це, ма­буть, ми ті дві паві! А па­вич це, пев­но, ваш зять Елпіди­фор… Як же ва­ше здо­ров'я? - спи­та­ла ма­ти.

- Як по­чу­ває се­бе ва­ша доч­ка Лю­ба? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- А Елпіди­фор Пет­ро­вич, ма­буть, ще не вер­нув­ся з служ­би? - пе­ре­би­ва­ла ма­ти.

- Де ж це Лю­ба? - до­пи­ту­ва­лась доч­ка. Обидві во­ни пи­та­ли за­ра­зом, го­во­ри­ли го­лос­но, по-се­лянській, аж ля­ща­ли, не­на­че во­ни роз­мо­ву ве­ли не в гор­ни­цях, а десь на го­роді або в се­бе в дворі гу­ка­ли на най­митів та най­ми­чок. Taїcу, оче­ви­дяч­ки, вра­жав той ляск, те гу­кан­ня се­ред мерт­вої тиші, та ще й після пе­рер­ва­ної мо­ли­тов­ної нап­ра­ви. Во­на аж су­пи­ла свої чу­дові, тонкі та густі бро­ви. Її за­ки­да­ли пи­тан­ня­ми, не­на­че по­си­пальни­ки, що по­си­па­ють на но­вий рік го­ро­хом та паш­нею. Во­на не зна­ла, кo­му­од­повідать, і од­повіда­ла нав­ман­ня.

- Спасибі… Лю­ба десь… - во­на, хва­лить бо­га, вже не сла­бує… - десь пішла з візи­та­ми. Пев­но, за­то­го вер­неться, - го­во­ри­ла Таїса Андріївна, а в неї в дум­ках ще зос­та­ва­лись сло­ва з ака­фис­та свя­то­му Ми­ко­лаєві, і во­на че­рез си­лу до­би­ра­ла не­мо­ли­товні сло­ва для од­повіді на обид­ва бо­ки.

- Чи не сла­бу­ва­ли ви ча­сом? Щось ви трош­ки по­марніли, - го­во­ри­ла Тек­ля Опа­насівна, при­див­ля­ючись до біло­го, тро­хи змарніло­го ви­ду в Таїси Андріївни.

Таїсин вид і справді тро­хи ски­дав­ся на вид в за­сид­же­них крав­чих або в шва­чок: був і пов­ненький, але попід ка­ри­ми яс­ни­ми очи­ма бу­ло знать ма­ленькі пру­жеч­ки та бліду­ваті сму­жеч­ки.

- Я час­то нез­ду­жаю, але те­пер, хва­лить бо­га, не мо­жу нарікать на здо­ров'я. Лю­ба го­не ме­не з ха­ти, ка­же, що я за­сиділась, як квоч­ка в оби­чай­ці. А я, ска­за­ти по правді, не люб­лю швен­дять, люб­лю сидіти вдо­ма та не ри­па­тись, - ска­за­ла гос­по­ди­ня й по­ма­леньку, для­во вмос­ти­лась в крісло, об­би­те яс­но-виш­не­вим пли­сом.

- А чом оце Андріян Кнри­ло­вич не приїхав? Як йо­го здо­ров'я? - спи­та­ла ха­зяй­ка.

- Нема йо­му ча­су! - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна. - Звелів кла­няться вам обом.

- Покинули та­та на ха­зяй­стві. Не­хай си­дить до­ма та дог­ля­дає ха­зяй­ст­ва, - ска­за­ла доч­ка.

- Він усе по­рається на то­ку, - про­мо­ви­ла ма­ти. - В нас са­ме до­мо­ло­чу­ють овес.

- Чи це в вас но­ва мебіль? - спи­та­лась доч­ка.

- Нова. Оце не­дав­неч­ко обс­та­ви­лись, - од­повіла Таїса Андріївна. - Це Лю­ба та зять так обс­та­ви­лись.

- Ой яка чу­до­ва, ху­дож­ня мебіль! - крик­ну­ла ма­ти.

- В яко­му ма­га­зині ку­пу­ва­ли? Ой гар­на ж! Ццц! - аж цма­ка­ла доч­ка з ди­ва.

- Почому пла­ти­ли за ар­шин ок­са­ми­ту на гар­ди­ни та портьєри? - до­да­ла ма­ти.

- Дорого кош­тує со­фа та крісла? І дзер­ка­ла нові? Еге, нові? - пи­та­ла, аж ля­ща­ла доч­ка на­зах­ват і за­ра­зом з матір'ю.

Таїса знов бу­ла за­ки­да­на пи­тан­ня­ми й по­чу­ва­ла, що не мо­же й вип­ру­чаться з тих пи­таннів, бо не всти­га­ла на два бо­ки од­ка­зу­вать. Пи­тан­ня ціка­вих сільських ле­пе­тух ки­да­лись на неї, на­че рій кус­ли­вих мух.

- Це Лю­ба та Елпіди­фор зро­би­ли собі усю цю об­нов­ку. Усе ста­ре посп­ро­ду­ва­ли та наб­ра­ли в ма­га­зині но­вої мебілі.

Текля Опа­насівна й Ме­ла­ся зо­ри­ли очи­ма по світлиці й не всиділи-та­ки на місці: не­за­ба­ром во­ни повс­та­ва­ли з крісел, щоб га­разд при­ди­виться зблизька до кож­ної но­вої речі, та ще й по­ла­пать пальця­ми.

В тем­но-фіоле­товій сукні, ви­со­ка та пос­тав­на, навіть тро­хи ог­ряд­на, Тек­ля Опа­насівна по­ма­леньку по­ди­ба­ла до две­рей, ста­ла й звідтіль, од­далік, по­ча­ла ог­ля­дать но­ву обс­та­ву, зир­ка­ючи своїми не­ве­лич­ки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма по всіх за­кут­ках. Про­ти здо­ро­вецько­го вікна од яс­но­го проміння в неї на чорній го­лові, на­ма­щеній по­ма­дою, бу­ло знать ніби срібні нит­ки. Але вид в неї був здо­ро­вий, свіжий. На ши­ро­ку­ва­тих що­ках ще бу­ло знать рум'янці, не­на­че во­на не­дав­неч­ко хо­ди­ла на сонці й на­пек­ла свій вид.

Невисока, тро­хи ши­ро­ка в пле­чах і в тілі, Ме­ла­ся бу­ла на взір не­по­га­на, але ли­це в неї бу­ло якесь чуд­не. Ло­бок вузький і низький, що­ки дов­генькі й повні, ніби во­на на­ду­ла їх, за­хо­пив­ши повітря. І те повітря роз­ду­ло їх вни­зу. Ку­ценький, тро­хи кир­па­тий, круг­ленький но­сик не­на­че був утк­ну­тий в до­линці, а чи­малі товс­тенькі ро­жеві ус­та вип­ну­лись на ши­ро­ко­му підборідді. Усей її вид був не­на­че вип­ну­тий, а більше за все бу­ли вип­нуті здо­рові по­дов­жасті очі з чис­ти­ми білка­ми, з чу­до­ви­ми ка­ри­ми зіни­ця­ми, ясні, бистрі та во­руш­ливі. Ці блис­кучі, швидкі карі очі бу­ли єди­ною кра­сою в Ме­ласі.

Мелася біга­ла од кут­ка до кут­ка, од од­ної речі до дру­гої, при­див­ля­лась, ла­па­ла пальця­ми, тро­хи не ню­ха­ла; ог­ля­ну­ла двоє ви­со­ких, до са­мої стелі, дзер­кал з мра­мор­ни­ми кон­со­ля­ми, а потім спи­ни­лась пе­ред од­ним дзер­ка­лом і ви­див­ля­лась в йо­го: ог­ля­ну­ла свою пос­тать, свій стан, щільно обліпле­ний яс­но-буз­ко­вою сук­нею, свої розкішні тем­но-русі ко­си та все ди­ву­ва­лась і го­лос­но ой­ка­ла, аж цма­ка­ла. І ма­ти й доч­ка го­во­ри­ли за­ра­зом, не спи­ня­ючись, не­на­че їх язи­ки дов­го пісню­ка­ли на селі, а це в Києві роз­говілись на всі зас­та­ви. Пов­ненька, ку­ценька Ме­ла­ся не пур­ха­ла по світлині, як ластівка, а не­на­че ко­ти­лась, ще й на ході підска­ку­па­ла, мов різи­но­ва опу­ка.

Обстава в світлиці бу­ла чу­до­ва і, вва­жа­ючи на за­со­би Таїси, над­то до­ро­га. Розкішна ху­дож­ня горіхо­ва мебіль лисніла зо­ло­че­ни­ми смуж­ка­ми на обідках і бу­ла об­би­та яс­но-виш­не­вим до­ро­гим ок­са­ми­том. Пе­ред сто­лом сто­яла долі ви­со­ка лам­па на тон­ко­му та ви­со­ко­му підніжку, опо­ви­то­му стеб­лом гнуч­ко­го ла­тат­тя з трьома біли­ми квітка­ми й з трьома зе­ле­ни­ми лист­ка­ми. На сто­ли­ку ко­ло стіни сто­яли два чу­дові, рясні кан­де­ляб­ри з по­зо­ло­че­ної брон­зи. Ко­ло две­рей в сто­ло­ву по обид­ва бо­ки так са­мо стриміли дві ви­сокі лам­пи; їх дер­жа­ли в ру­ках чорні арап­ки в по­зо­ло­че­них ку­ценьких спіднич­ках та по­ясах, в по­зо­ло­че­них кільчас­тих се­реж­ках. Ара­пок обтіню­ва­ли ви­сокі старі пальми в ва­зо­нах. На вікнах над біли­ми про­зо­ри­ми завіса­ми бу­ли по­чеп­лені гар­ди­ни з чер­во­но­го пли­су. Пли­сові над­двер­ни­ки опо­ви­ва­ли двоє две­рей жму­та­ми. По кут­ках під стіна­ми бу­ли ніби нед­бай­ли­во роз­ки­дані стільчи­ки з двох ок­са­ми­то­вих по­ду­шок, пок­ла­де­них од­на на од­ну навх­рест ріжка­ми. На ріжках теліпа­лись зо­лоті ки­тиці. На двох вікнах сто­яли два ва­зо­ни ка­мелії са­ме в цвіту: од­на біла, дру­га ро­же­ва. Дві чу­дові кар­ти­ни ху­дожньої ро­бо­ти висіли на стінах, об­би­тих срібни­ми шпа­ле­ра­ми з зо­ло­ти­ми взірця­ми.

Салон аж лиснів і новісінькою мебіллю, і новісінькою брон­зою; лиснів чис­тий, на­вос­ко­ва­ний пар­кет. Ніби цвіли свіжі квітки на чу­до­во­му ки­лимі під сто­лом ко­ло ка­на­пи. Обс­та­ва бу­ла зроб­ле­на з вмінням і з ве­ли­кою впо­до­бою.

- Ой яка пиш­но­та! Усе бли­щить, лис­нить! Усе аж сяє! Як гар­но та пиш­но! - вик­ри­ку­ва­ли з ди­ва обидві панії.

- А по­чо­му пла­ти­ли за ар­шин оцього яс­но-виш­не­во­го ок­са­ми­ту на кріслах та стільцях? - пи­та­ла Ме­ла­ся, пе­рес­ко­чив­ши опу­кою до шес­ти чи­ма­лих фо­телів, що сто­яли побіч сто­ла по обид­ва бо­ки.

- А по­чо­му пла­ти­ли за цей плис в портьєрах? - до­пи­ту­ва­лась ма­ти.

- А які пишні ви­сокі лам­пи! Почім пла­ти­ли за лам­пи? - знов пи­та­ла доч­ка.

- Дорого пла­ти­ли, бо мебіль ху­дож­ня; ку­пу­ва­ли в ма­га­зині Ко­на, - обізва­лась Таїса Андріївна, ми­лу­ючись обс­та­вою.

- Певно, в Елпіди­фо­ра ки­шені ду­же по­за­по­рож­ню­вані грішми! - про­мо­ви­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Ой, пев­но, це все не­де­ше­во кош­тує! - обізва­лась

Мелася.

- Та це, ска­за­ти по правді, я про­да­ла свій де­рев'яний до­мок, свою ха­луп­ку та по­ло­ви­ну гро­шей од­да­ла за дов­ги, а за дру­гу по­ло­ви­ну посп­рав­ля­ла оце все, щоб обс­та­вить кімна­ти і гар­но, й ес­те­тич­но, бо й са­ма люб­лю усе гар­не, і мо­лоді люб­лять незгірше ме­не усе пиш­не. Такі вже во­ни обоє вда­лись на вда­чу.

- Така пиш­но­та, та­ка кра­са, що аж ме­не взя­ла хіть обс­та­вить свої кімна­ти тро­хи кра­ще. В ме­не ж дві доч­ки на ви­данні, - сти­ха про­мо­ви­ла Тек­ля Опа­насівна.

- То й обс­тав­мо! Чо­му ж пак і нам не обс­та­вить по­коїв? В нас в гор­ни­цях усе та­ке ста­ре та не мод­не, що й со­ром бу­де, ко­ли ча­сом не­на­ро­ком будлі-хто зас­ко­че до нас з Києва, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- І обс­та­ви­ли б, та гро­шей бігма те­пе­реч­ки, - сум­ненько про­мо­ви­ла ма­ти.

- Адже ж ку­пу­ють у нас де­сять де­ся­тин наші му­жи­ки… То про­дай­мо та й обс­та­ви­мо хоч світли­цю та кабінет.

- Нехай ли­шень пер­ше по­ду­маємо та поміркуємо з та­том, та вже потім, мо­же, й зро­би­мо діло, - ска­за­ла з за­ду­мою ма­ти.

- А чо­го тут дов­го мірку­вать? Маємо до­волі гро­шей в ки­шені, то та­ки за­раз при­най­мні хоч на­берім на об­бит­тя та на гар­ди­ни чи ок­са­ми­ту, чи ота­ко­го са­мо­го гар­но­го пли­су, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- І то га­разд: щоб по двічі не та­ра­ба­ни­тись до Києва, - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна, трош­ки по­ду­мав­ши.

- Авжеж по­на­би­рай­те за­раз! Не­ма чо­го для­тись та га­яться, бо, мо­же, оце нес­подіва­но же­ни­хи шусть у ха­ту! - про­мо­ви­ла Таїса Андріївна.

- Що прав­да, то не гріх! - од­повіла Тек­ля Опа­насівна.

- Як ми скінчи­ли оцю обс­та­ву, то Елпіди­фор за­раз пок­ли­кав фо­тог­ра­фа, і він поздіймав кар­тин­ки з світлиці: од­ну прос­то од две­рей, дру­гу з ото­го ку­точ­ка, тре­тю з ото­го, а чет­вер­ту з йо­го кабіне­ту. Це все на пам'ятку, - про­мо­ви­ла наївно, по-ди­тя­чо­му Таїса Андріївна, - бо мо­лоді обоє люб­лять ті ку­точ­ки, де сиділи вкупці та ми­лу­ва­лись… Це на приємну згад­ку в дальші ча­си. А ось ходім ли­шень та по­дивіться, як зять обс­та­вив свій кабінет. Вар­то теж по­ди­виться! В йо­го теж ба­га­то впо­до­би, як і в Лю­би. Ой як він лю­бе пиш­но­ту, як він лю­бе все гар­не! То вже йо­му, пев­но, бог так дав.

Таїса Андріївна по­ве­ла гос­тей в кабінет. І в кабінеті бу­ла обс­та­ва так са­мо ба­га­та й зовсім не по Елпіди­фо­ровій ки­шені. Се­ред кабіне­ту сто­яв дов­гий пи­сальний стіл з не­поліро­ва­ної ду­би­ни, чу­до­во по­цяцько­ва­ний впе­ремішку горіхо­вим та чер­во­ним де­ре­вом. По обид­ва бо­ки сто­яли ка­чал­ки-крісла, навк­ру­ги об­биті чер­во­ним пли­сом. Далі сто­яла до­ро­га ку­шет­ка. По стінах бу­ли по­чеп­лені чу­дові по­лич­ки для па­перів, об­ля­мо­вані зо­ло­ти­ми то­роч­ка­ми. Скрізь бу­ли по­роз­ки­дані дзиґли­ки та стільчи­ки. І нігде в кабінеті і в по­ко­ях не вид­но бу­ло ні однісінької книж­ки, навіть для людсько­го ока, як інко­ли кла­дуть в ба­га­тих світли­цях по сто­лах.

І ма­ти, і доч­ка, та й сам Елпіди­фор ніко­ли ніяких кни­жок не ку­пу­ва­ли й не чи­та­ли. Про­ва­ди­ли во­ни ча­сом роз­мо­ву за те­атр, за ар­тистів та те­ат­ральні модні вис­та­ви, а най­більше за модні опе­рет­ки, котрі до­во­ди­лось їм ба­чить. І в цьому бу­ла уся їх просвітність…

- Ой пре­хо­ро­ша обс­та­ва! І тут хо­ро­ше! - го­во­ри­ла ма­ти.

- Що гар­но - то гар­но! Та з яким ро­зумінням та впо­до­бою усе дібра­но! Яка тон­ка, арис­ток­ра­тич­на впо­до­ба в Лю­би! Як во­на в цьому знається! -ле­пе­та­ла Ме­ла­ся.

- О! що во­на в цьому ба­га­то тя­ме, то тя­ме й справді. Так, пев­но, їй бог дав. Во­ни обоє такі ар­тис­тичні на вда­чу, що їм обом тільки най­кра­ще та най­до­рож­че при­па­дає до впо­до­би, - ска­за­ла Таїса Андріївна, тро­хи слаб­ка на ро­зум зро­ду.

Таїса й її доч­ка справді доб­ре зна­лись в до­ро­го­му й гар­но­му, бо… з ок­са­ми­ту та з шов­ку й не ви­ла­зи­ли. Тільки влітку му­си­ли з цього вилізти, бо в ок­са­миті бу­ло за­над­то га­ря­че та душ­но.

Надивившись всмак та на­ми­лу­вав­шись но­вою обс­та­вою, во­ни вер­ну­лись до світлиці та все ле­пе­та­ли, ог­ля­да­ючи вдру­ге кож­ну річ.

- Чи це в вас і ро­яль вже… ніби не той? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- Авжеж не той, бо но­вий. Лю­ба без му­зи­ки не мо­же в жи­вотіть. Стра­шен­но лю­бе гра­ти! Пев­но, так бог дав їй. А я ку­пи­ла но­вий ро­яль, бо ста­рий був не ду­же підхо­жий до но­вої обс­та­ви: ду­же за­яло­зе­ний. Все в гор­ни­цях бу­ло но­ве, усе лисніло, тільки ро­яль сто­яв за­мур­за­ний, не­на­че за­мур­за­не му­жи­чи­ня між па­не­ня­та­ми.

Гості все пи­та­ли, що кош­тує кож­на річ з обс­та­ви. Тра­та гро­шей бу­ла ве­ли­ка, без міри, й, оче­ви­дяч­ки, не по за­со­бах Таїси Андріївни та й са­мо­го Елпіди­фо­ра.

- Мусила про­дать свій до­мок і не пош­ко­ду­ва­ла гро­шей. Ба­жа­лось мені та­ки до­го­дить дітям, щоб по­жи­ли в добрі та га­разді. Але Елпіди­фор пос­та­чає й нас­та­чить на на­ше вдер­жан­ня, на про­жи­ток і на квар­ти­ру, - ка­за­ла Таїса Андріївна, - в йо­го засіб та­ки чи­ма­лий.

Рипнули двері в при­хожій: то вер­та­лась з візитів Таїси­на доч­ка, Лю­ба Павлівна. Уздрівши че­рез од­хи­лені двері при­ятельок, во­на, не роз­дя­га­ючись, вско­чи­ла в гос­тин­ну.

- А! це ви! Яка я ра­да! - гук­ну­ла Лю­ба ще в две­рях. - Доб­ри­день вам!

- Доброго здо­ров'я! Як жи­ве­те? - гук­ну­ла Тек­ля Опа­пасівна й пішла на­зустріч Любі.

- День доб­рий! день доб­рий тобі, Люб­ко! - гук­ну­ла Ме­ла­ся й, пос­ка­кав­ши опу­кою, ви­пе­ре­ди­ла ма­му, вхо­пи­ла в ру­ки Лю­бу, при­гор­ну­ла міцно до се­бе й по­ча­ла без ліку цмо­кать її, аж ви­сокі стра­усові білі пе­ра на ка­пе­люші в Лю­би тряс­лись та ко­ли­ва­лись.

- Як ти, Люб­ко, поз­до­ров­ша­ла та пок­ра­ща­ла! - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна, сли­ве си­лою ви­ди­ра­ючи Лю­бу в Ме­ласі й цілу­ючи її на­пе­ремінку то в од­ну що­ку, то в дру­гу.

- Де це ти, Люб­ко, так ба­ри­лась? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- Та оце, ко­рис­ту­ючись тим, що над­ворі го­ди­на, по­ро­би­ла візи­ти, бо бу­ла ба­гатьом вин­на цього доб­ра.

- І, ма­буть, усі візи­ти по­ро­би­ла? - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна.

- Кому ж ро­би­ла візи­ти? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- Ой не всім! В ме­не цього дов­гу повнісінько, - лед­ве всти­га­ла Лю­ба од­повідать. - Од­да­ва­ла візи­ти ба­гатьом. За­раз роз­ка­жу, пот­ри­вай­те! От я роз­дяг­нусь!

Люба мит­тю ки­ну­ла на стілець чор­не ок­са­ми­то­ве пальто, а ка­пе­люш з здо­ро­вим білим стра­усо­вим пе­ром пок­ла­ла на кріслі, не­на­че по­са­ли­ла якусь рай­ську пти­цю, що ки­ва­ла кри­ла­ми. Та пта­ха все ки­ва­ла кри­ла­ми, а Лю­ба сіла й усе навіщось мор­га­ла дов­ги­ми бро­ва­ми.

Люба бу­ла тро­хи схо­жа на матір, але в неї був шир­ший вид і тро­хи більші, жваві та ве­селі карі очі. Во­на бу­ла сли­ве круг­ло­ви­да. Ви­разні ус­та з ямоч­ка­ми, пов­ненькі й ро­жеві, бу­ли вип­нуті й надз­ви­чай­но гарні. Не­ве­лич­ка на зріст, але пов­ненька, як огіро­чок, з розкішни­ми, че­пур­но за­че­са­ни­ми кісьми, з чор­ни­ми, ду­же примітни­ми бро­ва­ми, з пов­неньки­ми на­пуд­ре­ни­ми що­ка­ми, Лю­ба бу­ла ду­же гар­на й по­каз­на, сли­ве кра­су­ня. Тем­но-буз­ко­ва шов­ко­ва сук­ня, з яс­но-жов­ти­ми делікат­ни­ми кру­жев­ця­ми та бри­жа­ми на маніжці, ду­же прис­та­ва­ла до ли­ця.

Люба пе­рей­шла світли­цю. До­ро­га шов­ко­ва сук­ня на їй спо­чат­ку за­ше­лестіла, а потім не­на­че зас­вистіла. Во­на сіла в крісло, а шов­ко­ва сук­ня все ше­лестіла на їй, як ти­хо й приємно ше­лес­тить осіннє цуп­ке кле­но­ве лис­тя на де­реві, чер­ка­ючись обоспільно од­но об од­но в жовтій гу­ща­вині. В ву­хах за­ко­ли­ва­лись зо­лоті се­реж­ки; яс­но за­ми­готіли в се­реж­ках два чи­малі ал­ма­зи­ки, ніби зай­ня­лись дві іскор­ки по обид­ва бо­ки чу­до­вої го­ло­ви. Лю­ба, з чор­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма, з чор­ни­ми різки­ми бро­ва­ми, ски­да­лась на гар­ну гре­ки­ню або во­лош­ку.

Врівні з нею Ме­ла­ся од­ра­зу не­на­че збляк­ла й по­ли­ня­ла, і по­по­ган­ша­ла, навіть зда­ва­лась не­че­пур­но приб­ра­на че­рез свої то­ненькі па­чо­си ру­ся­во­го во­лос­ся, що завж­ди теліпа­лись в неї кру­гом товс­тенької, цуп­кої ко­рот­кої шиї.

Серед яс­ної, но­венької обс­та­ви са­ма Лю­ба, в буз­ко­во­му делікат­но­му до­ро­го­му уб­ранні, з зо­ло­тою брош­кою на шиї, в зо­ло­тих брас­ле­тах, і справді зда­ва­лась мо­ло­дою, кот­ра не­дав­неч­ко повінча­лась і обс­та­ви­лась навк­ру­ги усім новісіньким. Тим ча­сом во­на вже про­жи­ла з пер­шим чо­ловіком вісім рік, бо вий­шла заміж ду­же мо­ло­дою, ще як їй бу­ло всього шістнад­цять рік. Один не­мо­ло­дий дідич, кот­ро­му вже ми­ну­ло со­рок п'ять год, ду­же впо­до­бав Лю­бу, як во­на бу­ла ще в чет­вер­то­му класі гімназії. З п'ято­го кла­су во­на вий­шла заміж, а че­рез вісім год чо­ловік ос­то­гид їй, а во­на, че­рез свою ве­ред­ли­ву вда­чу, ос­тобісіла чо­ловікові так, що він зго­дивсь з до­ро­гою ду­шею да­ти їй розвід. Після гуч­но­го пансько­го жит­тя в йо­го Лю­ба й ма­ти жи­ли років зо два в не­ве­лич­ко­му своєму до­ми­кові ти­хо та мир­но, до­ки не тра­пивсь дру­гий зять, Елпіди­фор Пет­ро­вич Ва­на­то­вич.

Люба жи­ла з Елпіди­фо­ром невінча­на, бо він так са­мо розійшовсь з своєю жінкою. Ма­ти поб­ла­гос­ло­ви­ла їх шлюб і са­ма пе­рей­шла жить до зя­тя. «Любіте­ся, ми­луй­те­ся, мов­ляв, як го­лубів па­ра, ко­ли між ва­ми є щи­ра лю­бов, та й… мені самій не­ма де при­хи­литься». Де­котрі знай­омі да­ми од­кас­ну­лись од їх, пе­рес­та­ли бу­вать у їх і не зап­ро­шу­ва­ли до се­бе. Але та­ких бу­ло ма­ло. Реш­та знай­омих, більше лібе­ральних, не од­цу­ра­лась од їх і одвіду­ва­ла, як бу­ло й пе­редніше.

- А чом же оце ви не взя­ли Ліди? - спи­та­ла Лю­ба в Теклі Опа­насівни.

- Та тим, що во­на са­ма не ду­же зо­хо­чу­ва­лась їхать з на­ми. Си­дить там за своїми вче­ни­ми книж­ка­ми. Усе щось чов­пе в кни­гах та й чов­пе. Як по­бу­ла на ви­щих кур­сах в Пе­тер­бурзі два ро­ки, то так вп'ялась в ту на­уку, що й одірва­ти її од кни­жок труд­но, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Вона здається, та­ка вже зро­ду, на вда­чу, - обізва­лась Таїса Андріївна. - Я пам'ятаю, що во­на й зма­леч­ку все бу­ло пад­кує ко­ло кни­жок.

- Де ж це ти бу­ла так дов­го з візи­та­ми? - спи­та­ла Ме­ла­ся в Лю­би.

- Обійшла з де­ся­ток чи й більше знай­омих. Бу­ла в Круп­ницьких, Ула­ши­но­вих, в Ку­ли­ковсько­го. І знаєте, ма­мо, ко­го я стріла до­ро­гою? Ото­го нав­роч­ли­во­го Ли­синсько­го! Як тільки він ме­не спи­тає за здо­ров'я, то за­раз і нав­ро­чить, бо в ме­не дру­го­го дня за­бо­лить живіт до­ко­неч­не!

- І ме­не, як тільки він спи­тає за здо­ров'я, то вве­чері або дру­го­го дня до­ко­неч­не бу­дуть стис­ки в гру­дях, бо я тро­хи ядуш­на, - ска­за­ла Таїса.

Мелася не віри­ла в ті уро­ки й засміялась: во­на доб­ре зна­ла, що Любі до ви­пе­ще­но­го та ви­ко­ха­но­го пансько­го ту­лу­ба не­на­че хтось прис­та­вив го­ло­ву сільської ба­би, пов­ну уся­ко­вих за­бо­бонів.

Люба по­ча­ла оповідать і про Круп­ницьких, і про Ула­ши­но­вих, і Ку­ли­ковських, і про Ко­вальницьких. Оповіда­ла во­на гар­но й з най­мен­ши­ми дріб'язка­ми: і як во­на дзво­ни­ла в дзво­ник ко­ло две­рей, і як вхо­ди­ла в по­кої, ко­го зас­та­ла вдо­ма, ко­го ні, і як зас­та­ла в по­ко­ях. Роз­ка­за­ла во­на, що в ко­го го­во­ри­лось, як хто був уб­ра­ний. Во­на оповіда­ла з та­ким па­лом та крас­но­мовністю, не­на­че пи­са­ла язи­ком цікаві га­зетні фельєто­ни. Цим сли­ве що­ден­ним оповідан­ням про візи­ти, стрічі на улиці та міські сли­хи во­на роз­ва­жа­ла свою дур­неньку рож­де­ни­цю, кот­ра сиділа вдо­ма й з нудьги тільки й чи­та­ла пе­ред об­ра­за­ми по п'ять або й по шість ака­фистів що­бо­жо­го дня. Ма­ти роз­ва­жа­ла се­бе доч­чи­ни­ми оповідан­ня­ми й ду­же лю­би­ла за це свою до­ню. В роз­мо­вах за уб­ран­ня, за мо­ди, в оповідан­нях за знай­омих, за міські скан­да­ли, за чиїсь за­ли­цян­ня ми­на­ли в їх дні за дня­ми. Іншої роз­мо­ви в їх не бу­ло. Лю­ба бу­ла ле­пет­ли­ва на язик незгірше Ме­ласі, тільки ле­пе­та­ла не так швид­ко й не та­ким крик­ли­вим го­ло­сом, як Ме­ла­ся. В неї го­лос був ба­га­то м'якіший і приємний.

- Ото бу­ла мені оказія в Мальченків! По­ду­май­те собі! Дзво­ню я. Ви­хо­де гор­нич­на й од­чи­няє мені двері. Я роз­дяг­лась та й од­чи­няю двері в світли­цю. Ко­ли зирк! Ко­ло две­рей гру­ба роз­ва­ле­на до по­ло­ви­ни. Кахлі ва­ля­ються суспіль на підлозі ко­ло по­ро­га. Ту­теч­ки ж стоїть шай­ка з гли­ною та з вап­ною. Му­лярі ля­па­ються, як ма­зальниці. Скрізь насміче­но, по­на­ли­ва­но. Я спох­ва­ту ше­лесть прос­то на ті руїни! Зо­па­лу та спох­ва­ту тро­хи не всту­пи­ла в ка­лю­жу. Вий­шов Мальчен­ко та мерщій по­дав мені ру­ку. А я підоб­га­ла сук­ню та й пе­рест­риб­ну­ла, не­на­че на улиці че­рез баг­но…

- Ото яка ха­ле­па! Чи не зад­ри­па­ла ча­сом шов­ко­вої сукні? - обізва­лась Таїса Андріївна.

- З візи­та­ми бу­ваєш, то сти­каєшся з уся­ки­ми людьми й з уся­кою нес­подіван­кою, - ле­пе­та­ла далі Лю­ба. - А в Ку­ли­ковських яка оказія мені тра­пи­лась… Подз­во­ни­ла я, - мені за­раз і од­чи­ни­ли. Пи­таю в ла­кея: «Чи до­ма пан та панія?» Ка­же: «До­ма». Я, не жду­чи дов­го, од­чи­няю двері та про­жо­гом в світли­цю! Аж який­сь тон­кий та дов­гий па­нок в од­них со­роч­ках, з си­га­рою в зу­бах, як уг­ледів ме­не, як дре­ме­не і як стриб­не навтіка­ча в двері! Див­люсь, - в гос­тинній мебіль не та. Скрізь без­лад­дя. Усе по­роз­ки­да­не. «Що це за ди­во? - пи­таю я в ла­кея. - Це ж жит­ло Ку­ли­ковських? їх не­ма, надісь, до­ма?» - «Та Ку­ли­ковські оце на­пе­ре­додні пе­реб­ра­лись на третій етаж, - ка­же ла­кей, - а сю­ди пе­рей­шли Нес­те­рен­ки».

Мелася за­ре­го­та­лась. Обидві ма­тері осміхну­лись.

- А знаєте, що Ма­ру­ся Ключківська вже ви­хо­де заміж? Я й же­ни­ха зас­та­ла в їх, - ле­пе­та­ла далі Лю­ба.

- Невже? - аж крик­ну­ли усі ра­зом.

- Виходе! Оце не­за­ба­ром і вінча­ти­муться, - ска­за­ла Лю­ба.

- Ота кир­па­та та жов­то­га­ря­ча на ви­ду ви­хо­де заміж? - аж пис­ну­ла Ме­ла­ся й з ди­ва аж очі витріщи­ла. Її тро­хи бра­ли за­вид­ки, що «жов­то­га­ря­ча» Ма­ру­ся, ба­га­то мо­лод­ша за неї, по­хо­пи­лась знай­ти собі же­ни­ха.

- Таке м'яло! та­ке мур­ло! - крик­ну­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Таке одо­ро­ба­ло і ви­хо­де заміж?! Це ди­во та й годі! - обізва­лась ти­хо Таїса Андріївна.

- Таке опу­да­ло, що ним тільки б го­робців в ко­ноп­лях ля­кать! - ляс­ну­ла осуд­ли­ва й за­вис­на Ме­ла­ся.

- Таке не­по­вер­тай­ло ви­хо­де заміж… бо в неї ба­гацько гро­шей. Ще й же­них її не­по­га­ний, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Якби прис­та­вить йо­му дов­шо­го но­са та тро­хи по­об­ти­нать но­жи­ця­ми здо­рові ву­ха, то, мо­же, тоді й був би гар­ний, бо… він кап­ло­ву­хий, - ска­за­ла Ме­ла­ся трош­ки з злістю. - Я б зро­ду не пішла за йо­го заміж.

- Диво та й годі! - про­мо­ви­ла Тек­ля Опа­насівна й на­си­лу вдер­жа­ла зітхан­ня, що Ме­ласі вже стук­ну­ло двад­цять сім год, а во­на ще й досі дівує й не знай­шла собі навіть і кап­ло­ву­хо­го же­ни­ха.

- А оце, вже вер­та­ючись до­до­му, зостріла на Хре­ща­ти­ку ма­дам По­за­торіцьку, жінку на­шо­го док­то­ра. Яке чу­до­ве осіннє ок­са­ми­то­ве пальто при­вез­ла їй з Відня од­на пря­ятелька! Си­зо-си­зо-сіре, дов­ге аж до землі й навк­ру­ги об­ля­мо­ва­не біли­ми стра­усо­ви­ми пе­ра­ми по­за шиєю й по по­лах аж до самісінько­го до­лу, - роз­ка­зу­ва­ла Лю­ба й ма­ле­сеньки­ми руч­ка­ми об­ве­ла се­бе по­за коміром і до са­мо­го до­лу.

- Як гар­но! - ска­за­ла Таїса Андріївна.

- Ой! не ду­же! - обізва­лась Тек­ля Гу­ко­ви­че­ва.

- Справді не ду­же гар­но, а більш то­го що по­га­но, - ска­за­ла Ме­ла­ся. - Це щось схо­же на епітрахіль або на ди­яконський орар. Як­би ще до цього дать в ру­ки кро­пи­ло й ка­ди­ло, то з По­за­торіцької вий­шов би про­то­поп, що ла­ден за­раз заспівать али­луя. Я зро­ду-звіку не наділа б та­ко­го пальта з епітрахілем…

Богобояща Таїса Андріївна бу­ла зо­бид­же­на Ме­ла­си­ною лег­ко­важністю, не­по­ва­жан­ням епітрахілів та орарів і на­су­пи­лась.

Мелася опам'ята­лась і при­ку­си­ла язи­ка. Во­на й за­бу­лась, що ха­зяй­ка та й її ма­ма ду­же бо­го­бо­ящі й тро­хи навіть кле­ри­ка­ли. Са­ма Ме­ла­ся бу­ла ма­теріалістка, зовсім не при­хильна до церк­ви та до ба­тю­шок.

- Любко! а ска­жи, будь лас­ка, яка те­пе­реч­ки мо­да на осінні ка­пе­люші? А по­ка­жи ли­шень нам мод­ний жур­нал! - ска­за­ла Ме­ла­ся.

Люба побігла в кабінет і ви­нес­ла звідтіль три ос­танні но­ме­ри мод­но­го па­ризько­го жур­на­лу. Усі чо­ти­ри да­ми вхо­пи­ли но­ме­ри й ки­ну­лись до їх, як бджо­ли до ме­ду. Во­ни пе­рег­ля­да­ли ма­люн­ки й усякі зраз­ки су­конь і, оче­ви­дяч­ки, гра­лись цим, як діти лялька­ми. Наг­рав­шись до­нес­хо­чу, гості знов роз­пи­ту­ва­ли про своїх київських знай­омих, пе­ре­би­ра­ли їх усіх язи­ка­ми до ос­танньої лю­ди­ни. І не­доб­ре ги­ка­лось в той час де­яким їх знай­омим в Києві.

- Чи ви знаєте, що ста­ра Бор­ковська на­си­лу вже во­ло­дає ру­ка­ми й язи­ком? Ма­буть, не­за­ба­ром вмре, - ска­за­ла Лю­ба.

- Яка ти, Лю­бо, доб­ра! І не­ду­жи­ми ціка­виш­ся, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- О, моя Лю­ба, гос­по­ди, яка доб­ра! - обізва­лась ма­ти. - Во­на знає, хто тільки сла­бує з на­ших сусід, - ска­за­ла Таїса Андріївна.

- Ходе одвіду­вать їх чи, мо­же, й си­дить ко­ло не­ду­жих? - спи­та­ла Ме­ла­ся. - Я б зро­ду не сиділа ко­ло сла­бих… Як­би мені за­ма­ну­лось доб­родіять, то я знай­шла б для се­бе інший спосіб доб­родіяння, тільки не цей.

- Ні! - обізва­лась Таїса Андріївна. - Лю­ба ду­же боїться сла­бих, але че­рез те­ле­фон щод­ня роз­пи­тує, як по­чу­ва­ють се­бе не­дужі: чи їм по­луч­ча­ло, чи погірша­ло.

Люба й справді бу­ла по­чут­ли­ва й доб­ра, але в неї спо­чу­ван­ня до сла­бих бу­ло тільки на язиці. Прав­да, що во­на роз­пи­ту­ва­ла за сла­бих знай­омих, зна­ла, ко­му по­луч­ча­ло, ко­му погірша­ло, хто на що ко­ро­диться, але тільки зад­ля то­го, щоб за це все базікать по гос­тин­них, як за но­вин­ки в місті.

Люба зня­лась з крісла й шви­денько по­чим­чи­ку­ва­ла до кабіне­ту. Не­за­ба­ром во­на ви­нес­ла двоє гар­неньких віялець з зо­ло­ти­ми ки­тич­ка­ми ко­ло дер­жалн.

- Дивись, Ме­ла­сю, які те­пер но­сять чу­дові віяльця! Це мені вчо­ра приніс Елпіди­фор, вер­та­ючись з служ­би.

Люба роз­гор­ну­ла од­но віяльце. Ме­ла­ся - дру­ге. Віяльця бу­ли схожі на па­ви­чеві роз­пу­щені хвос­ти з си­зо-зе­ле­ни­ми оч­ка­ми навк­ру­ги, а се­ре­ди­на уся бу­ла суспіль ус­те­ле­на в од­но­му - чу­до­ви­ми фіалка­ми, а в дру­го­му - квіточ­ка­ми жас­ми­ну.

- Ой які чу­дові жас­ми­ни та фіалки! Ніби аж пах­нуть! - те­ре­веніла Ме­ла­ся й навіщось при­ту­ли­ла до но­са жас­ми­ни, буцімби­то во­на вва­жа­ла на їх, як на живі квітки.

- Купив тобі Елпіди­фор, бо те­бе лю­бе, - про­мо­ви­ла Тек­ля Гу­ко­ви­че­ва.

- Любе її так, що сли­ве щод­ня геть-то вже втра­чається. Ко­ли не вер­тається з служ­би, то кон­че зас­ко­че в ма­га­зин та й при­не­се Любі будлі-який по­да­ру­нок: чи якісь ди­во­вижні пар­фю­ми, чи ста­туй­ку, чи фа­ян­сові квітки, - ска­за­ла Таїса Андріївна й по­ка­за­ла ма­ле­сенькою руч­кою на кар­низ каміна й на то­неньку, гар­неньку й ви­со­ченьку ета­же­роч­ку ко­ло каміна.

Камін по кар­низі навк­ру­ги був ніби обліпле­ний ста­туй­ка­ми з гіпсу, з фа­ян­су та брон­зи. Там вип­ну­лись три білі грації ко­ло блис­ку­чо­го фав­на з сопілкою, а далі стри­бав, не­на­че хви­цавсь ра­ко­ти­ця­ми ро­га­тий са­тир, приг­ра­ва­ючи на дудці з оче­ре­ту; а ко­ло йо­го німфа вилізла з во­ди, ніби з ку­пан­ня в ванні; за нею бо­ри­ка­лись та вой­ду­ва­лись два борці, роз­тяг­нув­ши без со­ро­му дов­ге­лецькі но­ги. По обид­ва бо­ки каміна на вуг­лах сто­яли дві за­го­лені вак­хан­ки, підняв­ши вго­ру ру­ки й ви­пи­на­ючись в тан­цях.

- Дивіться! Ото він її так лю­бе! Так лю­бе, так лю­бе, що ой-ой-ой! - ска­за­ла Таїса Андріївна й не спро­мог­лась вис­ло­вить своєї дум­ки та роз­ви­ти її, бо бу­ла твер­ду­ва­та на тя­му й геть-то не­ба­га­та на дум­ки, як і її до­ня Лю­ба. - Так… так вже їй бог дав, - закінчи­ла во­на свою нек­рас­но­мов­ну роз­мо­ву.

При цих ма­ми­них сло­вах Лю­ба крут­ну­ла го­ло­вою, за­пи­ша­лась ко­кет­но й приж­му­ри­ла очі, ніби­то во­на уяв­ки ба­чи­ла пе­ред со­бою Елпіди­фо­ра й за­ли­ця­лась до йо­го. В цьому бу­ла уся її си­ла й ніби приз­на­чен­ня са­мо­го її жи­вот­тя на світі.

- Чи Елпіди­фор Пет­ро­вич вже розвівся з своєю жінкою, чи ще й досі тяг­неться ця спра­ва? - нес­подіва­но спи­та­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Ні, ще не розвівся, і йо­му з цієї при­чи­ни не мож­на вінча­тись з Люб­кою. Як він впо­до­бав мою Люб­ку, то ра­див роз­вес­тись з чо­ловіком, а сам обіцяв роз­вес­тись з своєю жінкою й за­раз хотів повінчаться з Лю­бою. Але йо­го жінка зос­та­лась жить в Пе­тер­бурзі й на­че за­тя­лась не да­ва­ти йо­му роз­во­ду. Во­на, як ка­жуть, не­по­га­на й мо­ло­да. Не хо­че брать на се­бе про­ви­ни, бо, ма­буть, і са­ма лад­на вий­ти заміж і, пев­но, хо­че, щоб Елпіди­фор взяв на се­бе про­ви­ну, - ска­за­ла смут­ним го­ло­сом Таїса Андріївна.

- Оце так шту­ка! До­ве­деться Любці жить в ним невінча­ною, - ска­за­ла Гу­ко­ви­че­ва.

- А пев­но! Не­хай по­жи­вуть, ко­ли впо­до­ба­ли од­но од­но­го. Аби во­на бу­ла щас­ли­ва. А мені бай­ду­же за все. Отак, як ба­чи­те! Не­ма й не бу­ло мені щас­тя на віку… Не йдеться мені та й годі! Не­до­ля моя! Пев­но, так мені бог дав, - ска­за­ла Таїса Андріївна з жур­бою в го­лосі.

- Що не по­та­ла­ни­ло вам, то це прав­да, - смут­но обізва­лась Тек­ля Опа­насівна й по­хи­ли­ла го­ло­ву.

- Жила я з своїм чо­ловіком в дос­тат­ках. Засіб в нас був ве­ли­кий. Ро­би­ли ми навіть збит­ки. Я дер­жа­ла до­ро­го­го ку­ха­ра. В нас на обід бу­ло по чо­ти­ри пот­раві щод­ня. Ма­ла я свої коні, свій екіпаж. Хо­ди­ла в шов­ках та ок­са­ми­тах, при­би­ра­ла свою Га­ню й Лю­бу, як вби­ра­ють дітей в арис­ток­ратів. Я жи­ла, як у бо­га за две­ри­ма. Небіжка ма­ма й еко­ном­ка всього дог­ля­да­ли. Я нічим не пик­лю­ва­лась і не кло­по­та­лась, тільки гос­тей прий­ма­ла. Але мій чо­ловік роз­ко­хав ме­не, по­чав гри­мать, що я мар­ную гроші, а далі роз­пив­ся, пос­ва­ривсь зо мною, зійшовсь з отією… та потім зго­дом зовсім роз­ле­дащів. Терпіла я, терпіла, до­ки тер­пець не ввірвавсь. Му­си­ла я йо­го по­ки­ну­ти, а він зовсім роз­пас­ку­дивсь та й по­мер. Не­до­ля моя та й годі! Ще доб­ре, що в доб­рий час, заз­да­легідь, я ку­пи­ла де­рев'яну ха­луп­ку. При­най­мні ма­ла собі прис­та­но­ви­ще.

- Не тре­ба б бу­ло про­да­вать то­го дом­ка й те­пер, - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна прак­тич­ним то­ном.

Але Таїса Андріївна не­на­че не чу­ла її й тяг­ла далі своє нарікан­ня на свою не­до­лю.

- Ще моє щас­тя, що Люб­ку впо­до­бав ор­ловський дідич Ме­жов і оже­нив­ся з нею! Жи­ли ми в йо­го селі. Він був ніби й за­мож­ний. І се­ло в йо­го бу­ло чи­ма­ле. Не­на­че й знов осміхну­лась до ме­не до­ля. Лю­ба бу­ла при­хильна до йо­го, бо во­на лю­бе не мо­ло­деньких па­ничів, а лю­дей літніх, по­важ­них, то й при­вер­ну­лась до йо­го. Знов ми за­жи­ли в дос­тат­ках. Жи­ли ми взим­ку в місті, влітку - на селі. Ме­жов був ве­се­лий, лю­бив єднаться з людьми й бо­явсь нудьги, як та­тар­ви. В нас усе бу­ли гості та кар­ти. Але й цей ні за що ні про що взяв та й од­кас­нувсь од Лю­би. Се­ло спро­да­ли за дов­ги, а він пішов по діди­чах еко­но­мом. Знов не­до­ля моя! Отак, як ба­чи­те!

- Одже ж те­пер вам знов по­та­ла­ни­ло. Не журіться та не впа­дай­те в ту­гу, - ска­за­ла Тек­ля Гу­ковн­че­ва по­важ­ним го­ло­сом.

- Поталанило ніби оце вже втретє, та от і не­до­ля моя: Елпіди­фо­ро­ва жінка обіця­лась роз­вес­тись, а те­пер ста­ла гоп­ки. «Не хо­чу та й не хо­чу!»

- Певно, во­на лю­ди­на не в ку­ря­чим ро­зу­мом, - ска­за­ла Ме­ла­ся ніби нав­ман­ня. - Підождіть тро­хи, мо­же, спра­ва якось са­ма нап­ра­виться. Мо­же, йо­го жінка вмре.

- Де там! Там та­ка глад­ка, здо­ро­ва та жва­ва, що й нас усіх пе­ре­жи­ве. Її рід ду­же жи­ву­чий: ще й досі жи­вуть її батько й ба­бу­ся.

Тим ча­сом Лю­ба вий­шла з Ме­ла­сею в гар­де­роб­ну кімна­ту, щоб пе­ре­дяг­тись і ски­нуть до­ро­гу візит­ну сук­ню та одяг­тись в простішу. Гар­де­роб­на кімна­та сли­ве уся бу­ла зас­тав­ле­на здо­ро­вецьки­ми ша­фа­ми.

- Оце по­зав­чо­ра я спра­ви­ла собі но­ву ро­тон­ду, та нез­наю, чи во­на га­разд прис­тає мені до ли­ця, - ска­за­ла Таїса Андріївна до Теклі Гу­ко­ви­че­вої, од­ра­зу за­був­ши за свої нарікан­ня на не­до­лю.

- А по­кажіть! Ходім та по­ди­ви­мось! - ве­се­ленько про­мо­ви­ла Гу­ко­ви­че­ва.

Вони вста­ли й по­ва­гом поч­ва­ла­ли до гар­де­роб­ної. Таїса й Лю­ба од­чи­ня­ли ша­фи, не­на­че тим гра­лись. Дов­га гар­де­роб­на на взір бу­ла схо­жа на бібліоте­ку. По обид­ва бо­ки щільно сто­яли здо­рові й ма­ленькі ша­фи, прид­бані Таїсою ще в луччі ча­си жит­тя. В са­мо­му кут­ку сто­яла Лю­би­на ша­фа, зав­ширш­ки тро­хи не на са­жень. Далі сто­яла та­ка са­ма здо­ро­вецька ша­фа ма­ми­на, ще далі - гу­вер­нан­чи­на, а там далі - швач­чи­на шаф­ка. А про­ти їх сто­яла знов Лю­би­на ша­фа та опрічна Елпіди­фо­ро­ва ша­фа, та­ка са­ма за­вальна, як і Люб­чи­на. Елпіди­фор був пе­ще­ний пе­тер­бурзький джиґун та франт і ко­хавсь в уб­ранні незгірше своєї Люб­ки й тещі. В йо­го шафі оде­жа не висіла на кілоч­ках, а ніби сто­яла: бу­ла нап­ну­та на ша­ран­ги та на хре­щаті підстав­ки, не­на­че ри­зи та сти­харі в риз­ниці. В шафі ніби сто­яв дов­гий ря­док Елпіди­форів: один Елпіди­фор - в блис­ку­чо­му, до­ро­го­му мун­дирі, дру­гий Елпіди­фор - в сірту­ку, далі сто­яли Елпіди­фо­ри то в піджа­ках, то в пальтах. Один Елпіди­фор був ніби по­зо­ло­че­ний, дру­гий - чор­ний, третій - ря­бий, чет­вер­тий - сірий. На­ни­зу в шафі сто­яли бо­тин­ки та по­ви­ши­вані зо­ло­том туфлі. Зда­ва­лось, ніби од сто­ячих Елпіди­форів хтось по­об­ти­нав но­ги. На дні впо­довж ша­фи ле­жав ніби спо­ви­тий по­ви­ва­чем в прос­ти­рядлі Елпіди­фор: то ле­жа­ла йо­го шу­ба, за­ви­ну­та в прос­ти­ряд­ло.

Одна по­ло­ви­на Лю­би­ної ша­фи бу­ла од­чи­не­на. На за­чи­неній по­ло­винці две­рей ша­фи лисніло дзер­ка­ло на всю дов­жи­ну две­рець. В дзер­калі од­би­ва­лась Лю­би­на пос­тать. Зда­ва­лось, ніби дві Лю­би заг­ля­да­ють то в ша­фу, то зир­ка­ють час­то од­на на од­ну.

Коло надвірної стіни, між дво­ма вікна­ми, сто­яла ок­ро­ми шаф­ка, як цяцька, з дзер­ка­лом знад­во­ру на всі дверці, що од­чи­ня­лись на один бік. Це бу­ла шаф­ка ма­ми­на. Ма­ма зрос­ла на Во­лині, в Луцьку, в сім'ї не­ба­га­то­го уря­дов­ця. Де вже во­на наб­ра­лась тієї сим­патії до гар­де­роб­них опрічних кімнат та дзер­кальних шаф, - за це один бог відає. Зда­ва­лось, ніби во­на бу­ла не бур­жу­аз­ка ро­дом, а якась во­линська польська гра­фи­ня й зрос­ла й вік звіку­ва­ла се­ред арис­ток­ра­тич­ної обс­та­ви. І ма­ти й доч­ка че­рез свою гар­ну та ще й ко­кет­ну вро­ду до­бу­ли собі й ба­га­теньких чо­ловіків, і ша­фи з дзер­ка­ла­ми, і ок­са­ми­ти та шов­ки, і усю до­го­ду в житті. Але про їх знай­омі ка­за­ли, що во­ни обидві - дві чу­дові бон­боньєрки для кон­фектів. І ма­ти й доч­ка тільки й зна­ли, що «по­дай та прий­ми», та вбе­ри, та по­ве­зи в те­атр або в гості, та нак­лич до їх гос­тей; щоб хтось на їх дбав, панькавсь з ни­ми, щоб лю­бив їх, пад­ку­вав ко­ло їх, аж роз­би­вавсь, сам пик­лю­вавсь за все. Щоб ро­би­ти якусь ро­бо­ту - це бу­ло не про їх пи­са­но. В їх ру­ках зро­ду ніко­ли й гол­ки не бу­ло. Во­ни ніко­ли не ви­ши­ва­ли навіть по­ду­шок, як інші гу­лящі панії, і ма­ти й до­ня бу­ли ніби два кущі пиш­них рож цен­ти­фолій, ви­ко­ха­них на доб­ро­му грунті, котрі тільки те й зна­ли, щоб їх по­ли­ва­ли дощі, кро­пи­ла ро­са, щоб їх хтось по­ли­вав, та дог­ля­дав, та ми­лу­вавсь ни­ми. Ви­пе­щені змал­ку, як ду­же ма­зані дітки, ці обидві кра­суні вий­шли ліниві, ле­дачі, не здатні ні до чо­го. Кра­са бу­ла для їх обох і до­лею, і не­до­лею…