Неоднаковими стежками

VII

Після вшес­тя пе­ред зе­ле­ни­ми свят­ка­ми брат Ми­хай­ла Ки­ри­ко­ви­ча Яків Ки­ри­ко­вич Ула­се­вич дістав з пош­ти лис­та. Йо­му чо­мусь зда­лось, чи не дри­жипільська єпархіалка ча­сом за­ду­ма­ла лис­ту­ваться з ним че­рез пош­ту, ко­ли не тра­пив­ся ви­па­док пе­ре­дать йо­му лис­та че­рез ру­ки. Але він зир­нув на кон­верт. На кон­церті ру­ка бу­ла ду­же йо­му знай­ома: він впізнав бра­то­ву ру­ку, хап­ком роз­дер кон­верт і по­чав шви­денько чи­тать.

«Бурлакування й безп­ри­тульне ти­нян­ня по світах вже мені ос­то­гид­ло до­нес­хо­чу. Оце ж я, врешті, знай­шов собі при­ту­лок. Че­рез тиж­день в неділю зран­ня при­бу­вай на моє весілля в Дер­качівку до діди­ча Гу­ко­ви­ча. Ста­неш за бо­яри­на в моєї Ме­лан­ки Андріянівни. Ме­ла­ся лю­ди­на з ве­ли­ким ро­зу­мом і роз­вит­ком, доб­ре го­во­ре по-фран­цузькій, по-німецькій, ще й по-англійській, жва­ва, ба­ла­ку­ча, ве­се­ла, ще й до то­го жар­тов­ли­ва. Я з нею ніко­ли не зна­ти­му, що є на світі якась нудьга. Во­на ще й до то­го ду­же мо­тор­на на вда­чу й знать нез­ви­чай­но доб­ра, бо, як я за­ува­жив, усі го­во­рючі лю­де добрі: от, прик­ла­дом, хоч би й я: на язик ле­пет­ли­вий, але ж я, гос­по­ди, який доб­рий! Ли­ха ніко­му зро­ду не за­подіяв. А що вже моя мо­ло­да крас­но­мов­на, то нап­ро­ди­во! Во­на не тільки од­но­го Ціце­ро­на, але й двох твоїх Ціце­ронів за­ло­мить і ки­не під лав­ку, бо й два Ціце­ро­ни не спро­мог­лись би її пе­ре­го­во­рить. Надз­ви­чай­ний дар мо­ви! Нав­ди­во­ви­жу гар­но го­во­ре! А що вже щи­ра на вда­чу та не по­тай­на, то й ска­за­ти не мож­на! В неї ду­ша й усі дум­ки звер­ху: я їх ба­чу, як скал­ки оли­ви на воді. Капіта­лу ве­ли­ко­го в її батька кат­ма, як не­ма їх сли­ве в усіх сього­час­них дідичів. Грішми йо­го я не пок­реп­люсь. Але ж за­те я прис­таю до йо­го в прий­ми. Не­за­ба­ром я бу­ду справ­дешній дідич, та­кий, який був ко­лись наш дідусь, до­ки не про­гай­ну­вав маєтності. Так і вва­жай на ме­не, як на діди­ча, бо Дер­качівка маєтність не батько­ва, а ма­те­ри­на, а ма­те­риз­на пе­рей­де до­кон­че до двох до­чок, як пом­ре ста­ра. Є в ста­рої ще й старіший од неї брат сусід, за­мож­ний, але який­сь тро­хи ніби при­дур­ку­ва­тий, чи при­цу­цу­ва­тий, чи бо­жевільний, вже я га­разд не знаю, як йо­го наз­вать, бо за все своє жи­вот­тя сли­ве тільки й пик­лю­вав­ся тим, що на­сад­жу­вав пар­ки, не­на­че хотів обер­нуть суспіль усю маєтність в парк. Як дасть ду­ба цей ста­рий навіже­ний па­нич, то йо­го се­ло, ба­га­те на ро­дючі по­ля та пло­дючі сад­ки, так са­мо пе­рей­де в спад­щи­ну старій Гу­ко­вичці, а потім, як кгиг­не й ста­ра, дос­та­неться її на­щад­кам, цеб­то її двом доч­кам. При­бу­вай до­ко­неч­но за­рані! Поз­най­омиш­ся з моєю на­ре­че­ною й по­ба­чиш її сест­ру Ліду. Сест­ра її, надісь, підійде під твою впо­до­бу: це лю­ди­на над­то сього­час­на, навіть вче­на; в неї на думці все щось ду­же мод­не, надз­ви­чай­не. Во­на все но­ситься з ним, як ста­рець з пи­са­ною тор­бою. Ліда має на думці їхать в Фінляндію чи ку­дись далі, в Гол­ландію, щоб вив­читься якісь модні по­лот­на ви­роб­лять, чи плат­тя зо­лить та білить, та, без зоління в жлукті, су­хо­пер­ки прать - якось по-вче­но­му, чи якісь шко­ли в се­лах за­во­ди­ти, чи мас­ло зби­вать якось муд­ро, чи щось та­ке схо­же на це, чо­го, ма­буть, і сам не­чис­тий не роз­бе­ре, а я не при­га­даю й не втям­лю га­разд тієї сього­час­ної нісенітниці. Ліда ду­же гар­на з ли­ця. Тільки знай, що те­пер тобі за­ли­цяться до неї зась, бо во­на тобі ро­дич­ка…»

Яків Ки­ри­ко­вич про­чи­тав і осміхнувсь. Він доб­ре знав, що брат, лю­ди­на ве­се­ла, без­жур­на, ча­сом підлес­ли­ва, де тре­ба, але ж за­га­лом на вда­чу лег­ко­важ­на й лег­ко­дум­на, кот­ра пов­сяк­час мо­же пе­ремішать го­рох з ка­пус­тою та й… на­ро­бить по­ми­лок в житті че­рез свою лег­ко­думність.

«Чи це в йо­го жар­ти, чи це він прос­то-та­ки то­чить ве­селі бре­хеньки? Чуд­на вда­ча в мо­го бра­та, і я ніяким спо­со­бом не пос­те­ре­жу її й досі. І жар­тує й бре­ше, в жар­ти ча­сом і ду­ре, але без ніякісінько­го зло­го заміру. Не роз­бе­реш, де в йо­го кінчається поб­ре­хенька для ве­се­лої роз­мо­ви і де по­чи­нається прав­ди­вий пог­ляд на будлі-яке діло, а не ки­ну­тий ви­пад­ком на втіху ве­се­ло­му то­ва­рист­ву в яко­мусь са­лоні. Ціка­во б справді по­ба­читься й по­ба­ла­кать з ци­ми обо­ма доч­ка­ми мо­го сусіда. За їх іде по­го­лос­ка в око­лиці, як за паннів, ду­же просвіче­них і лібе­ральннх. Але тут в око­лиці стар­шу доч­ку навіщось прод­ражн­нли «тер­ни­цею». Ко­ли й мен­ша ски­ну­лась на стар­шу, то я ма­ти­му приємність зострінуть там дві тер­ниці».

Почався май, ти­хий та теп­лий. Не шумів са­док в Гу­ко­ви­ча, не гу­ла вже дібро­ва, на­во­дя­чи сум на жильців дідицької са­ди­би. За­те ж за­шуміла, за­во­ру­ши­лась Гу­ко­ви­че­ва осе­ля, за­во­ру­шив­ся дім, не­на­че стре­пе­нув­ся після дов­го­го сну та сільської дрімо­ти. В пар­ку і в сад­ку веш­та­лись робітни­ки, опо­ряд­жу­ва­ли доріжки та стеж­ки, на­би­ва­ли жорст­вою, би­тою цег­лою й по­си­па­ли їх піском. В по­ко­ях, і в опрічно­му надвірно­му дом­ку чис­ти­ли, шкреб­ли та ми­ли. На подвір'ї так са­мо зняв­ся гар­ми­дер та біга­ни­на: ко­валі ви­ко­чу­ва­ли по­воз­ки та фа­ето­ни й ог­ля­да­ли усю снасть; ли­мар ог­ля­дав ста­ру на­бу­чавілу уп­ряж. Усе ла­го­ди­лось, бо усе бу­ло ста­ре й не­ла­год­же­не че­рез завсідню не­дос­та­чу гро­шей. Гу­ко­вич бо­яв­ся, щоб ча­сом не лус­ну­ли на­шильни­ки або не хрус­ну­ла вісь, як Ме­ла­ся їха­ти­ме вінчаться.

А що вже дім, то не­на­че збо­же­волів: в йо­му зран­ня й до глу­пої ночі тільки й чу­ти бу­ло га­лас та зма­ган­ня. Старі кри­ча­ли. Ме­ла­ся ре­пе­ту­ва­ла. Ліда вки­да­ла ча­сом слівце й ніби підки­да­ла су­хо­го трус­ку в ту по­же­жу. Усі по­да­ва­ли свої дум­ки та гад­ки, свою ра­ду, і ніхто ніко­го не слу­хав. Батько ра­див не справ­лять бун­дюч­но­го весілля, не нап­ро­шу­вать ба­га­то гос­тей, бо не бу­ло за що й бун­дю­читься. Гу­ко­ви­че­ва й Ме­ла­ся всто­юва­ли за те, щоб спра­вить буч­не весілля і не дать се­бе на по­говір та на по­та­лу сусідам й усім знай­омим. Батько то­ро­чив без­пе­рес­тан­ку, що він гро­шей не нас­та­че на ба­га­те весілля, а ма­ти й Ме­ла­ся ка­за­ли, що навіть вар­то по­зи­чить тро­хи в бан­ку й на вип­ра­ву, і на весілля.

- Невже ж ти хо­чеш, щоб наші приїжджі гості з Києва та з сіл поїха­ли од нас го­лодні? - го­во­ри­ла ма­ти. - Тре­ба ж зап­ро­сить на весілля й Сват­ковську, і Елпіди­фо­ра Ва­на­то­ви­ча з жінкою. А Елпіди­фор - це ж бун­дюч­ний пе­тер­бурзький бю­рок­рат! Тре­ба ж нам і свою честь зна­ти і се­бе чтить і ша­ну­вать.

- Та й навіщо б тобі, Ме­ла­сю, справ­лять білу до­ро­гу сук­ню з гірлян­дою та сер­пан­ком? Ти ж бра­ти­меш шлюб не в Києві, де на те­бе витріща­ли б очі за­хожі з улиці роз­зя­ви, а в глу­шині, в селі. Одяг­нись в сук­ню, яка тра­питься на­пох­ваті. Чи то в те­бе ж їх ма­ло! - вмов­ляв батько.

- Чи то ж мож­на, щоб я пе­ред київськи­ми гістьми ста­ла на ки­лим, мов мок­ра кур­ка або будлі-яка об­шар­па­на та обстрьопа­на дяківна! - ре­пе­ту­ва­ла Ме­ла­ся.

Меласі страх як ба­жа­лось вис­та­виться пе­ред ки­яна­ми, та ще як мож­на пишніше. Ті пан­ни, що пізно ви­хо­дять заміж, ду­же люб­лять вис­тав­ляться на своєму вінчанні й на весіллі, щоб пе­ред усіма поч­ва­ниться й се­бе по­ка­зать.

- І справді, Ме­ла­сю! Навіщо тобі отой клопіт - їхать до Києва та за­мов­лять в ма­га­зи­нах оту тра­диційну вип­ра­ву? Це ж мо­ро­ка та й зай­ва тя­га­ни­на. Я, був­ши на твоєму місці, на­ки­ну­ла б на се­бе оту гар­неньку яс­неньку су­коньку, що ти справ­ля­ла на пер­ший приїзд Ула­се­ви­ча, та й ста­ла б під вінець, - ска­за­ла Ліда.

- Може, по твоїх вче­них кни­гах так і ви­па­дає, а по моїх кни­гах то так зовсім мені не ли­чить. Мені ду­же, ду­же прис­тав до ли­ця убір мо­ло­дої, та ще ат­ла­со­вий, з од­лис­ком. Чом би пак і не при­че­пу­риться на цей час мо­же, єди­ний на віку? - обізва­лась Ме­ла­ся.

- А мо­же, й не єди­ний. Бу­ває ча­сом та­кий ви­па­док і вдру­ге, і навіть втретє. Про це один бог відає, - обізвав­ся батько.

- Вдруге ме­не, пев­но, вже не візьме охо­та при­би­раться, а впер­ше тре­ба як мож­на кра­ще й ба­гатіше уб­раться хоч би для Таїси Андріївни та для Лю­би, Марії Уласівни, та Ольги Се­менівни та Те­тя­ни Де­нисівни, та Усті, та Ма­русі, та Ольги… Щоб то пак во­ни ска­за­ли, як­би я ста­ла під вінець, ніби якась зад­ри­па­на кост­ру­ба­та київська гор­нич­на або пе­ре­куп­ка та пе­реп­ро­ду­ха!

Ще кільки день зма­га­лись та га­ла­су­ва­ли… і пос­та­но­ви­ли їхать до Києва, щоб за­мо­вить весільний убір нав­ди­во­ви­жу, а з повіто­во­го міста вик­ли­кать ку­ха­ря го­ту­вать буцімто за­кус­ку після вінця, а справді - го­ту­ва­ти ба­га­тю­щий обід, ко­ли не бен­кет. Ста­рий му­сив їхать до Києва й при­хо­пи­ти з бан­ку чи­ма­лу част­ку капіта­лу, щоб спра­вить буч­не весілля.

- Господи! скільки слів ви­ки­ну­то! скільки зма­ган­ня! скільки тієї гризні та змаж­ки! Ко­ли б я на­пе­ред зна­ла, що й ра­ди ме­не бу­де стільки змар­но­ва­но ча­су та слів, бу­де стільки зма­ган­ня та лай­ки, тро­хи не бійки, то я не зва­жи­лась би навіть йти заміж! - ска­за­ла, на­решті, Ліда до Ме­ласі та ма­тері.

- Ну, доч­ко! Про це заз­да­легідь не зарікай­ся! Мо­же, з то­бою ще більше бу­де на­го­во­ре­но й на­ка­за­но уся­ких приємних, а то, мо­же, й неп­риємних слів. Без цього, бач, нігде ніхто в світі не обійдеться пе­ред весіллям. Та­ка вже людська вда­ча! Та­ка вже пішла по­ве­денція в лю­дей, - про­мо­ви­ла ма­ти до Ліди.

- Але, ма­мо, хва­лить бо­га, лю­де не всі од­на­кові на вда­чу: бу­ва­ють і не­од­на­кові або якось тро­хи інші; є ж та­ки між ни­ми якась од­лич­ка, - обізва­лась Ліда до ма­тері.

- Але ж ми оце ще не всі сло­ва до реш­ти ви­ки­да­ли. Стри­вай­те ли­шень! Ад­же ж нам тре­ба зро­бить хоч нав­ман­ня спис тих осіб, що ми маємо на думці зап­ро­шу­вать до се­бе на весілля, - про­мо­ви­ла зго­дом ма­ти.

- Авжеж тре­ба зро­бить спис заз­да­легідь, щоб ми на­пев­но зна­ли, скільки душ гос­тю­ва­ти­ме в нас. Ось я за­раз візьму пе­ро й папір, - ска­за­ла Ме­ла­ся й не­на­че по­ко­ти­лась о кабінет і не­за­ба­ром ви­ко­ти­лась звідтіля з пи­сальни­ми при­чан­да­ла­ми: ста­росвітським здо­ро­вим ка­ламд­рем та пе­ра­ми.

Почали мірку­вать та ми­ти­ку­ва­ти, ко­го зап­ро­шу­вать з Києва, ко­го з сусідів та ро­дичів. Ме­ла­ся вкупі з ма­мою щед­ро на­ни­за­ла дов­генький ря­док душ і ряс­но об­си­па­ла ймен­ня­ми тро­хи не цілий лис­ток па­пе­ру, їй за­ма­ну­лось ма­ти як­мо­га більше свідків своєї сла­ви і в Києві, і в око­лиці. Батько взяв лис­ток в свої ру­ки й по­зачірку­вав де­кот­рих, як неп­риємних для йо­го. Але ма­ти на­томість на­ка­за­ла ще ба­га­то інших сім'їв, де бу­ли мо­лоді доч­ки й си­ни, потрібні на весіллі, як друж­ки та бо­яри. Нап­рикінці лист­ка во­на при­пи­са­ла ще й ста­ро­го про­то­по­па от­ця Соф­ронія з Дри­жи­по­ля, кот­рий був по­ви­нен вінчать мо­ло­дих, а для більшої це­ре­монії на вінчанні пос­та­но­ви­ла зап­ро­сить і от­ця Яко­ва Лад­ковсько­го з мо­ло­дою жінкою, та от­ця Зіновія з Буртів, де був діди­чем її брат. Ме­ла­ся ще на­ма­га­лась, щоб з Києва зап­ро­сить півчу, при­най­мні архієрей­ську, але батько аж затріпав і ру­ка­ми й го­ло­вою і не зго­див­ся ні во­зи­ти півчих, ні пла­тить їм ска­же­них гро­шей. Ме­ла­ся зга­да­ла, що в Дри­жи­полі всла­вивсь на всю око­ли­цю хор, що завів Ни­кон Куч­ма, бо з тим хо­ром він вже не раз да­вав навіть кон­цер­ти в повіто­во­му місті. Во­на та­ки пос­та­ви­ла на своєму і за­раз на­пи­са­ла до Ни­ко­на, щоб він по­пик­лю­вавсь заз­да­легідь цією спра­вою й привіз з со­бою не­ве­лич­кий гур­ток своїх півчих.

- На це я згод­жу­юсь. Про ме­не, не­хай ці їдуть. Най­му два му­жицькі кінські во­зи. Не­хай на­ван­та­жать цією жи­вою ван­та­гою во­зи хоч і з вер­хом, а звер­ху по­са­дов­лять то­го Куч­му та й при­ве­зуть. Це при­най­мні не­до­ро­го кош­ту­ва­ти­ме.

- Та годі тобі! Годі бур­чать! Он весілля вис­не над го­ло­вою, а він усе своєї співає! Нічо­го не вдієш! Як тре­ба, то тре­ба. І не спе­ре­чай­ся, і не зма­гай­ся, та ро­би мерщій діло! - крик­ну­ла Гу­ко­ви­че­ва на сво­го ста­ро­го.

- Ой гос­по­ди! Ко­ли б вже швид­ше гу­ло й про­гу­ло оце весілля! - обізва­лась Ліда з кут­ка. - Усі па­рять пар­ка, аж по­па­ру не знай­дуть. В ме­не вже в го­лові гу­де, так роз­тор­са­ла мені нер­ви оця ме­туш­ня та біга­ни­на.

- Та годі вже вам, годі! До­ки ви зма­га­ти­ме­тесь! Ко­ли б вже швид­ше од­буть оце весілля, або­що! - обізвавсь Андріян Кирилович, кот­ро­му вже ос­тобісіла та пе­ред­весільна тя­га­ни­на і той гам без­пе­рес­тан­ку і в по­ко­ях, і на дворі.

Перед зе­ле­ни­ми свят­ка­ми Ме­ла­ся при­вез­ла з Києва пиш­ний білий весільний убір. Батько та­ки му­сив по­зи­чить в бан­ку чи­ма­ло гро­шей. Розісла­ли біле­ти з зап­ро­си­на­ми на весілля. В неділю, за тиж­день пе­ред зе­ле­ни­ми свят­ка­ми, ще за­рані по­ча­ли з'їжджаться гості. Вранішнім поїздом при­бу­ла Таїса Андріївна й Лю­ба, і чи­ма­ло Ме­ла­си­них київських знай­омих. Елпіди­фор не приїхав. Він ще за два тижні пе­редніше дос­тав ор­ден Станісла­ва че­рез пле­че. Ця стрічка та звізда ма­ли ве­ли­ке зна­чен­ня для йо­го при гор­до­витій вдачі. Він так на­пин­дю­чивсь, що вва­жав за низьке спо­до­бить своїми одвіди­на­ми весілля яко­гось нікчем­но­го уря­дов­ця Ми­шу­ка.

Опівдні Ліда сиділа в залі край сто­ли­ка са­ме про­ти дзер­ка­ла, уб­ра­на в яс­ну гар­неньку сук­ню. На го­лові й на гру­дях в неї не­на­че цвіли дві чу­дові ро­жеві тро­ян­ди й до­да­ва­ли надз­ви­чай­но делікат­ний сутінок її гар­ненько­му лич­кові, її ма­то­вим що­кам. В залі вже зібрав­ся чи­ма­лий гур­ток приїжджих гос­тей-сусід. Ліда сиділа ко­ло сто­ли­ка ко­ло чор­ної арап­ки й ба­ла­ка­ла з Лю­бою, кот­ра сиділа на­суп­ро­ти неї під пальмо­ви­ми ла­па­ти­ми лист­ка­ми. Ліда зир­ка­ла в здо­ро­ве дзер­ка­ло й ог­ля­да­ла на­товп гос­тей, котрі во­ру­ши­лись по прос­торній світлиці й не­на­че то хо­ва­лись, то десь зни­ка­ли, то знов ви­ни­ка­ли пе­ред її очи­ма на про­зо­ро­му склі. Же­них ще не ви­хо­див з фліге­ля: він там одя­гавсь та че­пу­рив­ся.

Ліда не­на­ро­ком зир­ну­ла в дзер­ка­ло й там нес­подіва­но вгляділа, що в двері всту­пив ніби же­них і за­раз замішав­ся в на­товпі. Во­на по­ча­ла при­див­ляться пильніше й не мог­ла вга­дать, чи то Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, чи хтось ду­же схо­жий на йо­го, але ба­га­то здо­ров­ший, по­казніший і кра­щий.

«Меласин же­них ніби… але не­на­че й ні… А мо­же, це Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич так пок­ра­щав і не­на­че побільшав та по­ви­щав… Я йо­го дов­го не ба­чи­ла. То був який­сь мир­ша­вий та су­хор­ля­вий, а те­пер став ба­га­то повніший на ви­ду, не­на­че ви­люднів… пев­но, од щас­тя та ко­хан­ня… Але ж ніби й він, ніби й не він… Ву­са здо­рові, русі, не­на­че шов­кові й про­ме­нясті, дос­то­ту як в Ми­шу­ка. І об­лич­чя та­ке са­ме, але ж як в йо­го що­ки по­повніша­ли; неп­риємні ви­лиці десь ніби по­хо­ва­лись. Ус­та повніші, пишніші… Зовсім став кра­сунь, та ще й який! Ди­во та й годі! Не­на­че він, не­на­че й не він. Що це за ди­во?»

Ліда вста­ла й вий­шла на се­ре­ди­ну світлиці. В на­товпі во­на га­разд до­ди­ви­лась, що гість був тільки ду­же схо­жий на Ми­шу­ка, але ба­га­то кра­щий і по­казніший за йо­го.

- Хто це та­кий увійшов в за­лу? - спи­та­ла Ліда в Лю­би.

- Це, пев­но, Ми­шуків брат, док­тор, - про­мо­ви­ла сти­ха Лю­ба, а Ме­ла­ся вбігла в світли­цю й по­ре­ко­мен­ду­ва­ла док­то­ра.

- Яків Ки­ри­ко­вич Ула­се­вич, мій бо­ярин! - ска­за­ла Ме­ла­ся до Ліди й Лю­би.

- Я чу­ла, що ви тут десь не­да­леч­ко од нас про­жи­ваєте, - про­мо­ви­ла Ліда.

- І ду­же не­да­ле­ко. В Дри­жи­полі слу­жу на земській службі за док­то­ра, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич, по­да­ючи ру­ку Ліді й Любі.

- Так бли­зенько жи­ве­те, а нас, близьких сусід, якось і по­ми­ну­ли. А те­пер нас вже не по­ми­не­те. Я про­шу вас сьогодні тро­хи по­тур­бу­ва­тись й по­дер­жать над моєю го­ло­вою вінець до­ти, до­ки в вас ру­ки за­бо­лять і помліють, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- З ве­ли­кою приємністю ла­ден пос­лу­жить вам, хоч би в ме­не й ру­ки помліли, - про­мо­вив Яків Ки­ри­ко­вич.

- От нам і стільців не ста­ло! - ска­за­ла Ме­ла­ся, крут­нув­шись на місці й зир­нув­ши по світлиці.

Вона ніби опу­кою по­ко­ти­лась в двері до сто­ло­вої й в од­ну мить ви­пурх­ну­ла звідтіль, не­су­чи обіруч два віденські стільці. Шпур­нув­ши їх спох­ва­ту під са­му пальму, во­на поп­ро­ха­ла Яко­ва Ки­ри­ковича сісти по­руч з нею.

«Ну та й стри­бу­ха! Прав­да, що пруд­ка та жва­ва. Не хо­де, а ніби стри­бає, як со­ро­ка, або дрібо­тить дрібни­ми но­же­ня­та­ми, не­на­че посмітю­ха. І справді в неї є щось пта­ши­не в ході. Ця, здається, з тих, що б'ють ко­тю­чу й ле­тю­чу», - по­ду­мав Яків Ки­ри­ко­вич, пильно кмітя­чи за Ме­ла­сею.

- Сідаймо отут в тіні оцих «дре­вес», в затінку, в за­тиш­ку та в хо­лод­ку, щоб на нас і вітер не дмух­нув, і сон­це не шква­ри­ло, та й поз­най­оми­мось те­пе­реньки, ко­ли нам і досі не до­ве­лось поз­най­омиться, - ле­пе­та­ла ве­се­ла Ме­ла­ся та­ким різким го­лос­ком, то він пок­ри­вав ти­хий гомін од роз­мо­ви та ша­рудіння гос­тей по світлиці.

Мелася сіла під ши­ро­ким лис­тям пальми. Ліду обтіню­ва­ло й лис­тя пальми, і чор­на арап­ка своїми підня­ти­ми вго­ру ру­ка­ми та скля­ною банькою лам­пи. Ку­то­чок був і справді за­хис­ний, по­етич­ний, був ос­то­ронь од на­тов­пу наїжджа­ючих гос­тей, котрі все пот­ро­ху спов­ня­ли прос­тор­ну світли­цю.

- Вже що-що, а сон­це до нас, пев­но, не дос­тяг­не своїм промінням у цьому за­хисті, - про­мо­вив Яків Ки­ри­ко­вич.

«Який гар­ний, який приємний оцей Яків Ки­ри­ко­вич. Які чу­дові карі очії і ро­зумні, і не­на­че за­дум­ливі, трош­ки навіть смутні», - по­ду­ма­ла Ліда, зир­нув­ши прос­то в вічі гос­теві.

- Я чу­ла од ва­шо­го бра­та, що в вас ду­же ба­га­то ро­бо­ти на службі. Нев­же в земських док­торів на се­лах і справді так ба­гацько ро­бо­ти? Ви ж не пов­сяк­час та­ки їзди­те по се­лах до сла­бих? - спи­та­ла Лю­ба з за­ку­точ­ка й по­ча­ла своїм зви­чаєм ніби кліпать віка­ми та кру­тить очи­ма, що во­на ро­би­ла пе­ред кож­ним гар­ним па­ни­чем, кот­рий чимсь був їй спо­доб­ний.

- Я, бач­те, не за­ми­ка­юсь в свою спеціальність, як час­то роб­лять док­торі; люб­лю чи­тать і од ціка­вості, і для роз­вит­ку сво­го світог­ля­ду. Та, ска­за­ти по правді, в ме­не на місці не ду­же ба­га­то ро­бо­ти. Але ми по­винні об'їжджать свою част­ку в око­лиці, де тільки вклю­неться якась по­шес­на хво­ро­ба. А в нас на се­лах де во­на пак не за­во­диться! З ци­ми об'їзда­ми бу­ває ба­га­то га­ян­ня й за­бар­ки. А пик­лю­ваться цим ділом до­кон­че тре­ба не тільки для служ­би. «Взяв­ся за гуж, то не ка­жи, що не дуж». В ме­не інко­ли бу­ває та­ко­го ба­га­то діла, що по­поїсти всмак ніко­ли: ча­сом бу­ває «за од­ним присідом - ве­че­ря з обідом», - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич. - А скільки тих хво­рих по се­лах! скільки тих страж­де­ників отам по ха­тах! Ки­даєшся на всі бо­ки й нічо­го сам не вдієш. Ча­сом сер­це роз­ри­вається в са­мо­го од жа­лю. Але сам ба­чиш, що не мож­на усім до­по­мог­ти, бо не стає й ча­су.

В Ліди очі од­ра­зу ста­ли смутні. Лю­ба скри­ви­лась і тро­хи не зап­ла­ка­ла, бо бу­ла ду­же доб­ра. Одній Ме­ласі бу­ло бай­ду­же про тих страж­де­ників. Че­рез її бай­дужні очі прог­ля­да­ла черст­ву­ва­та ду­ша. Яків Ки­ри­ко­вич оповідав про уся­кові ви­пад­ки з не­ду­жи­ми людьми по се­лах. Ліда слу­ха­ла й нес­подіва­но аж крик­ну­ла:

- Я лад­на стать вам до по­мочі хоч і за­раз! Піду в фер­шал­ки, аби тільки чимсь до­по­мог­ти тим без­та­лан­ним!

- Я не пішла б в фер­шал­ки. Не до впо­до­би мені та­ка служ­ба. Я бо­юся сла­бих, - обізва­лась Ме­ла­ся. - От на­ша Ліда, як ба­чи­те, ен­тузіастка, і во­на «до цього тор­гу - й пішки», як при­ка­зу­ють.

- Чи пішки, чи во­зом, чи так, чи інак, а я прис­та­ла б на та­ку служ­бу, як­би тре­ба бу­ло. Бо все-та­ки во­но бу­ло б ко­рисніше, ніж по­си­деньки справ­лять та га­яти дур­но час без ро­бо­ти, - одка­за­ла Ліда й засміялась.

В світли­цю ввійшов же­них, вже приб­ра­ний до вінця, за­че­са­ний, на­па­ха­ний, ра­дий, аж ніби ся­ючий. Русі ку­чері ви­лись дрібуш­ка­ми кру­гом го­ло­ви й спа­да­ли тро­хи не до пле­чей. Довгі пухкі куд­латі ву­са, ця най­кра­ща прик­ра­са йо­го ви­ду, стир­ча­ли, не­на­че їх вітер роз­ди­мав. Приб­ра­ний в но­ве уб­ран­ня, він пок­ра­щав і своїми пат­ла­ми ски­нув­ся на яко­гось за­хо­жо­го німця ар­тис­та або ху­дож­ни­ка. Же­них привітав­ся з своїм бра­том, тричі поцілу­вав­ся, потім привітав­ся зви­чай­ненько до усіх гос­тей і сів ря­доч­ком з бра­том.

- Тут не­дав­неч­ко на­ша за­вис­на Ліда ска­за­ла, ніби во­на за­ви­дує, що в ва­шо­го бра­та аж над­то ба­га­то ро­бо­ти, а в неї ду­же вже ма­ло. Чи ви чу­ли та­ке ди­во? - ска­за­ла Ме­ла­ся до сво­го же­ни­ха.

- Є чо­му за­ви­ду­вать. Ча­сом од ро­бо­ти кру­тиш­ся, як му­ха в ок­ропі, аж го­ло­ва мо­ро­читься. Бу­ває ніко­ли вго­ру гля­нуть. Ро­бо­та - це ж ка­ра бо­жа за Євин гріх, - ска­зав всмішки Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич до Ліди. - Ви, Лідіє Андріянівно, дурнісінько жал­куєте, що в вас ма­ло ро­бо­ти.

- А скільки раз я тобі ка­за­ла, щоб ти до­ве­ла до кінця й до­ка­на­ла англійську мо­ву! Од­же ж во­на ме­не не слу­хає і зовсім за­нед­ба­ла цю мо­ву. От візьмись за це, то й ро­бо­та бу­де!.. - обізва­лась Ме­ла­ся.

- Але навіщо ця мо­ва зда­лась мені оту­теч­ки на селі? До­волі з ме­не фран­цузької та німецької. От ва­ша гу­вер­нант­ка, місс Ка­роліна, вив­чи­ла те­бе роз­мов­лять по-англійській, але й ти не­за­ба­ром за­бу­деш. Бо з ким же ти тут в глу­шині роз­мов­ля­ти­меш по-англійській? не з дер­качівськи­ми ж мо­ло­ди­ця­ми, та хоч би з на­ши­ми знай­оми­ми діди­ча­ми. Це на­да­рем­на пра­ця.

«Одже ж ця Ліда не та­ка мов­чу­ха, як пи­сав про неї брат; в неї, знать, є й тя­ма в го­лові, бо го­во­ре ро­зум­но й охо­чо, хоч не так дрібо­тить, як її сест­ра», - по­ду­мав Яків Ки­ри­ко­вич.

- Невже ж ви вмієте го­во­рить на трьох чу­жо­земських мо­вах? - спи­тав він зго­дом в Ме­ласі по-українській.

Мелася од­повіда­ла так са­мо ук­раїнською мо­вою, бо в їх домі, як і в сільсько­го ду­хо­венст­ва, ще ба­ла­ка­ли вдо­ма частіше по-українській, ніж по-ве­ли­ко­руській.

- А чом же? Це в нас, ма­буть, в ро­ду: брат моєї ма­ми го­во­ре доб­ре на чо­тирьох євро­пей­ських мо­вах. І ма­ма ста­рається та най­має гу­вер­нан­ток, щоб і ми го­во­ри­ли на трьох мо­вах. Не­має нічо­го гірше, як їздить в мандрівку по чу­жих кра­ях, не тям­ля­чи чу­жо­земських мов. А ми з ма­мою чи бу­ло приїде­мо до Відня, чи до Па­ри­жа, чи до Лон­до­на - ми скрізь не­на­че в се­бе вдо­ма.

- Мені, ма­буть, не до­ве­деться ба­ла­кать в Лон­доні в лор­да­ми. Тим-то я й за­нед­ба­ла англійську мо­ву, - ска­за­ла Ліда.

- Невже ж вчи­тись ви­роб­лю­вать по­лот­на та ро­бить поліський сир приємніше, ніж дбать за англійську жи­ву мо­ву? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- По-моєму, по­лот­на та сир для нас ко­рисніші, ніж англійська мо­ва, - ска­за­ла спе­ре­сер­дям Ліда.

- Чи ви й справді маєте на думці їхать в Фінляндію, щоб вив­читься ви­роб­лять по­лот­на та ро­би­ти сир та мас­ло? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич якось з ва­ган­ням і не­довірністю в тоні го­ло­са.

- Маю та­ку дум­ку, та… батько не пус­кає ме­не в Фінляндію, де ви­роб­ля­ють по­лот­на на но­вих ма­леньких верс­та­ти­ках. В ме­не, бач­те, дум­ка вив­чить нього ре­мест­ва на­ших мо­ло­диць, а потім роз­пов­сю­дить йо­го в краї, - го­во­ри­ла Ліда.

- Та то во­на й наші сусідки Ма­ту­шевські ма­рять собі про не на се­лах в са­мо­тині з нудьги! - ляс­ну­ла Ме­ла­ся. - Ці мрії як прий­шли, так швид­ко й ми­нуть не­за­ба­ром. Це все з нудьги­ та од без­робіття.

- Ви, Ме­ланіє Андріянівно, не спо­чу­ваєте цим ду­же прак­тич­ним ніби­то мріям? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич.

- Не то що не маю спо­чу­ван­ня до їх. Цього ніяким спо­со­бом не мо­жу ска­зать. Але я зро­ду-звіку не сіла б за верс­тат, щоб тор­кать підніжок та гу­пать ля­дою з ран­ку до ве­чо­ра. До та­кої ро­бо­ти я не маю ніяко­го по­тя­гу. Але для се­бе осо­бо­во я знай­шла б якусь іншу, ба­га­то приємнішу доб­родійну ро­бо­ту, та й по своїй впо­добі, - ле­пе­та­ла Ме­ла­ся.

«Одже ж ця Ме­ла­ся і справді ду­же щи­ра. В неї й справді всі дум­ки звер­ху: так і ла­зять по їй, не­на­че му­хи. Прав­ду пи­сав брат! - по­ду­мав док­тор. - В неї дум­ки, як во­да в діра­во­му гор­щи­ку, - ніяк не вдер­жаться все­ре­дині».

- А я лю­ди­на, пе­редніше за все, прак­тич­на і цікав­люсь тільки тим, з чо­го вий­де якась ко­ристь для ме­не або й для лю­дей, - ска­за­ла Ліда.

Яків Ки­ри­ко­вич підняв бро­ви й аж очі витріщив на Ліду. Цей тон і пря­му­ван­ня в роз­мові був для йо­го над­то надз­ви­чай­ний, бо він нічо­го та­ко­го не чув в Києві в са­ло­нах.

- Ви, ма­буть, вчи­лись на жіноцьких кур­сах? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич.

- Вчилась років зо два, та… не до­ве­лось дов­читься до кінця, бо це не од ме­не за­ле­жа­лось, - ска­за­ла Ліда з сутінком смут­ку в го­лосі.

Почалось зма­ган­ня. Роз­мо­ва ста­ла жвавіша й на­би­ра­лась си­ли, зав­зят­тя, навіть ста­ла пал­ка. Ліда роз­го­во­ри­лась, всто­юва­ла за се­бе й за своїх мрійних сусідок. Ме­ла­ся й Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич пішли на жар­ти й підніма­ли на смішки й Ліду, і мрійних, ніби­то при­дур­ку­ва­тих сусідок.

«Як роз­хо­ди­лась Ліда! Десь в неї й зуб­ки взя­ли­ся, не­на­че од­ра­зу ви­рос­ли. Як оч­ки за­ми­готіли! Зо мною го­во­ре, не­на­че три дні не їла, а те­пе­реч­ки в неї десь і мо­ва взя­лась, - ду­мав з ди­ву­ван­ням Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич. - Чи ти ба! Як ог­ри­зається! Яка ста­ла крас­но­мов­на! А то все бу­ло од­ми­кує од на­шої ком­панії та хо­вається десь по за­кут­ках».

Ліда й справді роз­ба­ла­ка­лась, по­ве­селіша­ла. Чи­малі, сли­ве чорні очі за­лисніли. Чорні довгі вії аж ми­готіли й ніби нер­во­во дри­жа­ли при кліпанні очи­ма. Яків Ки­ри­ко­вич те­пер до­ди­вив­ся, що во­на гар­на, що в неї пишні ви­разні чер­воні ус­та й чу­дові ро­зумні очі.

«Одже ж, мо­же, я знай­ду собі в цій мо­лодій дівчині ся­ку-та­ку спільни­цю в де­чо­му. Ме­ла­ся справж­ня тер­ни­ця, а Ліда ні на тер­ни­цю, ні на би­тельню навіть нітрішки не ски­ну­лась. Ця тре й тіпає ба­га­то ро­зумніше й помірніше, ніж сест­ра-ле­пе­ту­ха».

- От я му­зи­ку так люб­лю! - ска­за­ла нап­рикінці роз­мо­ви Ме­ла­ся. - І вмію гра­ти, і знаю кла­сиків, але гос­подь не дав мені та­лан­ту до му­зи­ки. Усякімо­ви да­лись мені заіграш­ки; я їх ло­ви­ла жив­цем на льоту, навіть з приємністю й усо­ло­дою, а му­зи­ка не дається чо­мусь мені та й годі!

«Мабуть тим, шо в неї в роті та на язиці вже го­товісінька му­зи­ка зро­ду: і вчи­тись не тре­ба!» - якось не­са­мохіть про­май­ну­ла дум­ка в мо­ло­до­го док­то­ра.

Тим ча­сом в двір вко­ти­ло дві хурі, на­ван­та­жені півчою з Дри­жи­по­ля. Ха­зяїн вий­шов на ґанок. До йо­го привітав­ся ре­гент Ни­кон Куч­ма. Він був уб­ра­ний в гар­ненький новісінький синій су­кон­ний жу­пан, підпе­ре­за­ний одеським чер­во­ним вов­ня­ним ши­ро­ким по­ясом з то­роч­ка­ми, що висіли й теліпа­лись по обид­ва бо­ки ста­ну. Ха­зяїн знав, що Ни­кон вже да­вав з своєю півчою два кон­цер­ти в повіто­во­му місті, і зап­ро­сив йо­го на хви­ли­ну в кабінет. В кабінет Ни­кон всту­пив своєю зви­чай­ною для­вою хо­дою, але з по­ва­гом, з ро­зумінням своєї вар­тості. Гу­ко­вич­по­ба­ла­кав з ним, звелів по­дать за­кус­ку, сам по­час­ту­вав йо­го з влас­ної ру­ки по-гос­по­дарській і про­сив сісти й поснідать тим ча­сом, по­ки мо­ло­да вбе­реться до вінця.

- Чи заспіваєте ж мо­ло­дим кон­церт на вході в церк­ву? - спи­тав Андріян Кирилович.

- А чом же! Півчі вив­чи­ли цей кон­церт сли­ве на­пам'ять, бо це нам не­пер­вин­ка співать вінчан­ня. Ми співаємо не тільки цер­ковні кон­цер­ти, але й ті п'єси, що співа­ють на сце­нах ук­раїнські ар­тис­ти, - ска­зав по­ва­гом Ни­кон, за­хо­див­шись ко­ло снідан­ку.

- Невже? І пісень співає ваш хор? - спи­тав Андріян Кирилович.

- І пісень співаємо, а най­більше ук­раїнських, сільських, тих, що співа­ють в ук­раїнських те­ат­рах, бо я в Києві не раз був в ук­раїнсько­му те­атрі, - до­дав Ни­кон Куч­ма, та все розг­лад­жу­вав свої русі ку­чері на го­лові на обид­ва бо­ки проділя, бо в йо­го во­лос­ся не звик­ло розс­те­ляться на обид­ва бо­ки од проділя і все зла­зи­ло на проділь.

- От і доб­ре! Мо­же б, ви з хо­ром заспіва­ли нам кільки ук­раїнських пісеньок, як мо­лоді ся­дуть на по­сад, за стіл, - ска­зав він.

- Добре, ко­ли на те бу­де ва­ша зго­да. Чо­му ж пак і не заспівать,- про­мо­вив Ни­кон, приг­лад­жу­ючи пра­вий ви­сок з не­покірли­ви­ми ва­силька­ми, що все нас­тов­бур­чу­ва­лись і не хотіли ле­жать гла­денько.

- Піди ж, Ни­ко­не, та за­га­дай ку­хо­варні, щоб на­го­ду­ва­ла й півчих, та візьми їх під свій дог­ляд, щоб не бу­ли го­лодні, - поп­ро­сив Ни­ко­на Гу­ко­вич і вий­шов на ґанок стрічать ба­тю­шок, котрі при­бу­ли ра­зом, не­на­че заз­да­легідь змо­ви­лись.

Приїхав отепь Яків Лад­ковський з своєю жінкою На­деж­дою Мокіївною; при­був і ста­рий про­то­поп з Дри­жи­по­ля, отець Мав­рикій, за ни­ми слідком при­ка­тав і ба­тюш­ка з су­меж­но­го се­ла Буртів, отець Си­ме­он, і пе­ре­дав поклін діди­ча, бра­та Гу­ко­ви­че­вої, що він по­чу­ває се­бе не зовсім доб­ре на здо­рові, не стер­пить весільно­го га­му та шу­му й не приїде на весілля. Про­тоєрей отець Мав­рикій ще вдо­ма по­че­пив на­перс­но­го хрес­та й ор­ден, а в ру­ках ніс зав'яза­ну в квітчас­ту хус­точ­ку ка­ми­лав­ку. Він на­си­лу чва­лав од ста­рості і на­си­лу виліз по східцях на ґанок. Андріян Кирилович привітав­ся з усіма ба­тюш­ка­ми ду­же ввічли­во й зап­ро­сив до світлиці. В світлиці стріла їх гос­по­ди­ня. Па­ни повс­та­ва­ли з ка­на­пи та крісел і да­ли по­ша­нов­не місце ду­хов­ним осо­бам. Гу­ко­вич­ка да­ла за­гад Ме­ласі вби­раться до вінця. Ме­ла­ся, привітав­шись з при­був­ши­ми ба­тюш­ка­ми та з На­деж­дою Мокіївною, вий­шла з Лю­бою і з її матір'ю, Таїсою Андріївною, до сво­го по­коїка. На­деж­да Мокіївна по­хап­цем зай­ня­ла Ме­ла­си­не місце під пальмою ко­ло Ліди та Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча й од­ра­зу так і вче­пи­лась, так не­на­че і влип­ла до мо­ло­до­го док­то­ра. Во­на роз­пус­ти­ла свої те­ре­вені, все обер­та­лась до йо­го, а не до Ліди й інших паннів, котрі при­мос­ти­лись під пальмою.

Яків Ула­се­вич му­сив роз­во­дить ба­лач­ку з Лад­ковською, а во­на все аж зап­лю­щу­ва­ла со­ло­денькі оч­ки та все ле­пе­та­ла, навіть ні на хви­ли­ну не сту­ля­ла своїх ро­же­вих ус­тоньків та все зир­ка­ла на док­то­ра со­ло­деньки­ми очи­ця­ми, не­на­че бла­га­ла лас­ка­вості та ко­хан­ня.

Вийшов Гу­ко­вич і зап­ро­сив ба­тю­шок до сто­ло­вої на чай та на швид­ку за­кус­ку.

- От за це спа­сибі! Чай ніко­ли не шко­де, - обізвавсь бур­тянський па­но­тець.

Сиві ко­роткі та цупкі, як дріт, і не­на­че посічені ко­си лед­ве зміща­лись під йо­го ка­ми­лав­кою й усе ви­ла­зи­ли з-під неї на по­ти­ли­цю, не­на­че хотіли піднять уго­ру й ски­ну­ти з го­ло­ви ту при­ти­чи­ну для їх, мов цупкі пру­жи­ни. Отець Си­ме­он жва­во підвівся з крісла й пішов за Андріяном Ки­ри­ло­ви­чем. Слідком за ним не­на­че побіг мо­ло­дий отець Лад­ковський, а за ним лед­ве поч­ва­лав ста­рий про­то­поп. В світлиці знов по­чу­лась го­лосніша роз­мо­ва, кот­ра бу­ла сти­ши­лась з приїздом по­важ­них осіб.

Поки ба­тюш­ки на­пи­лись чаю та за­ку­си­ли на шви­деньку ру­ку, Ме­ла­сю приб­ра­ли до вінця. Андріян Кирилович ви­ря­див їх до церк­ви, а сам вий­шов до світлиці, щоб поб­ла­гос­ло­вить до вінця доч­ку.

Усі гості вста­ли з місця. Уся­ко­вих гос­тей з'їха­лось чи­ма­ло. Ме­ла­ся наз­би­ра­ла та­ки чи­ма­ло свідків своєї весільної сла­ви, так що во­ни аж не по­тов­пи­лись в світли­цю.

Незабаром з кімна­ти од­чи­ни­ли настіж обидві по­ло­вин­ки две­рей. Ме­ла­ся всту­пи­ла в гос­тин­ну вся в біло­му: в чу­довій білій лис­нючій шов­ковій сукні, в дов­го­му сер­пан­ку, з однією ве­ли­кою тро­ян­дою на кор­сажі се­ред зе­ле­но­го лис­тя. Во­на ніби побільша­ла й пок­ра­ща­ла. Од ви­со­ко­го вінця з розкішної ко­си на чо­ло­поч­ку го­ло­ви й од зу­мис­не зроб­ле­них ви­со­ких за­каб­луків во­на по­ви­ща­ла й ста­ла ніби по­важніша. Лю­ба й Таїса Андріївна доб­ре зна­ли усі по­таємні спо­со­би прик­ра­шу­ван­ня. Во­ни навіть по­забілю­ва­ли усі дрібненькі цят­ки та плям­ки на Ме­ла­си­но­му ви­ду.

Жених зир­нув на свою мо­ло­ду й, оче­ви­дяч­ки, був за­до­во­ле­ний нею. Він побіг на­зустріч, взяв її під ру­ку й повів до об­разів, котрі ле­жа­ли на ко­син­чи­ку в кут­ку. Батько й ма­ти поб­ла­гос­ло­ви­ли мо­ло­дих і про­ве­ли їх на ґанок. В ма­тері взру­ши­лось сер­це так, що во­на зап­ла­ка­ла і втер­ла сльози хус­точ­кою. Поїзд ру­шив до церк­ви. В церкві мо­ло­дих стріли чо­ти­ри па­нотці з хрес­та­ми. Ни­кон стрів їх го­лос­ним та гуч­ним кон­цер­том. Се­ля­ни стов­пи­лись та стісни­лись в церкві так, що па­нам труд­но бу­ло й про­тов­питься на се­ре­ди­ну церк­ви. На цвин­тарі й ко­ло бра­ми зібра­лось сли­ве усе се­ло. Яків Ки­ри­ко­вич та сусід Гу­ко­вичів мо­ло­дий Юр­чен­ко дер­жа­ли вінця над Ме­ла­сею на­пе­ремінку.

Молоді вий­шли з церк­ви се­ред та­ко­го на­тов­пу, яко­го не бу­ває на вінчанні навіть і в Києві, не­на­че то вінча­лась якась ви­со­ка осо­ба. Го­ди­на ду­же спри­яла це­ре­монії. Зран­ку бу­ло тро­хи за­до­щи­лось, але не­за­ба­ром над­ворі ви­по­го­ди­лось. Зем­ля бу­ла вог­ка. По­ро­ху на шля­ху не бу­ло. Май­ське сон­це об­ли­ва­ло надз­ви­чай­но яс­ним срібним світом і па­ра­до­вий поїзд, і на­товп панів та се­лян, і юр­би дівчат в квітках та стрічках, не­на­че й во­ни приб­ра­лись на пан­ни­не весілля й бу­ли ладні заспівать весільних пісень. Са­мий поїзд був ве­се­лий. Май­ське сон­це, май­ська кра­са не­ба й землі зак­ра­си­ла й зве­се­ли­ла і поїзд, і всіх. Ме­ла­ся аж ся­ла од ра­дощів, ве­се­ленько див­ля­чись з фа­ето­на на ве­се­лу юр­бу се­лян, на ве­селі ви­ди своїх гос­тей, на приб­ра­них в квітки та стрічки дівчат, мов на своєму тріумфі.

Слідком за мо­ло­ди­ми ко­тивсь фа­етон, в кот­ро­му сиділа Ліда з мо­ло­дою пан­ною, Нас­тею Юр­чен­ко­вою, а про­ти їх в пе­ред­ку сидів Яків Ки­ри­ко­вич та бо­ярин Юр­чен­ко, мо­ло­дий дідич, близький сусіда, круг­ло­ви­дий та пле­чис­тий з чор­ни­ми дов­ги­ми ву­са­ми. Яків Ки­ри­ко­вич гля­нув на Ліду. Лас­ка­вий пог­ляд її чи­ма­лих очей сип­нув на йо­го, ніби теп­лим промінням, не­на­че май­ське сон­це. Пишні, ви­разні чер­воні Лідині ус­та за­пи­ша­лись, очі на­че зай­ня­лись. В мо­ло­до­го хлоп­ця не­са­мохіть май­ну­ла чу­дер­нацька гад­ка та дум­ка, що од вінця їде не Ме­ла­ся, а Ліда, і він си­дить в фа­етоні з нею, ніби з своєю тільки що повінча­ною мо­ло­дою. Йо­му нес­подіва­но уяви­лась Ліда, уся в біло­му, в хви­лях біло­го весільно­го уб­ран­ня: в сер­пан­ку, в вінку з біло­го виш­не­во­го цвіту на го­лові, з білою тро­ян­дою на гру­дях, уся в біло­му, об­си­па­на сріблис­тим май­ським сяй­вом.

«Яка б во­на бу­ла пиш­на в весільно­му уб­ранні з її ма­то­вим білим кольором ли­ця, з чор­ни­ми рівни­ми брівка­ми та тем­ни­ми оч­ка­ми!» - по­ду­мав док­тор.

І в йо­го нес­подіва­но май­ну­ло ба­жан­ня, щоб він от те­пер сидів з нею по­руч в цьому весільно­му поїзді, щоб він з нею вер­тав­ся од вінця. І ця дум­ка бу­ла для йо­го приємна. Але він зир­нув на фа­етон, де сиділа мо­ло­да а йо­го бра­том, і… зга­дав за при­ти­чи­ну своїм нес­подіва­ним мріям. Він важ­ко зітхнув.

Поїзд вко­тив­ся в подвір'я. Мо­ло­дих зостріли батько й ма­ти на ґанку й привіта­ли їх. Ме­ла­ся увійшла в світли­цю з дов­гим по­че­том, з си­лою неп­ро­ха­них гос­тей, не­на­че яка-не­будь ко­ролівна або царівна. Довгі сто­ли в залі і в сто­ловій бу­ли зас­те­лені. Усе бу­ло на­ла­год­же­но для снідан­ня. Слу­ги ви­нес­ли на підно­сах шам­панське. Усі гості й ро­дичі заб­ра­ли чар­ки й поз­до­ров­ля­ли мо­ло­дих, ба­жа­ючи їм щас­тя-долі й дов­го­го віку. Ма­ти про­ха­ла гос­тей сідать за сто­ли. Ста­рий про­то­поп став пе­ред об­ра­зом і ста­ре­чим, лед­ве чут­ним го­ло­сом про­чи­тав мо­лит­ву. Ха­зяй­ка по­са­до­ви­ла ба­тю­шок по­руч з мо­ло­ди­ми. За­веш­та­лись слу­ги в білих ру­ка­вич­ках. Пот­ра­ви по­да­ва­лись за пот­ра­ва­ми. Снідан­ня бу­ло ба­га­те. Стра­ва бу­ла чу­до­ва. В ви­нах гості аж збит­ку­ва­ли. Тек­ля Опа­насівна вис­та­ви­ла замість снідан­ня та­кий ба­га­тю­щий обід, що за­ло­ми­ла міських бур­жу­азок, Таїсу Андріївну Сват­ковську та Лю­бу. На по­ло­вині обіду в гор­ни­цю ввійшов ре­гент Ни­кон, вхо­пив­шись на ході обо­ма до­ло­ня­ми за го­ло­ву по обид­ва бо­ки проділя, щоб приг­ла­дить ку­че­ряві ва­сильки. За ним по­си­па­лись, ніби овеч­ки в отарі, хлопці то в жу­пан­ках, то в піджа­ках, попідпе­ре­зу­вані зе­ле­ни­ми та чер­во­ни­ми по­яс­ка­ми. Півча ста­ла ко­ло две­рей. Ни­кон за­ма­хав обо­ма ру­ка­ми, ніби пти­ця затріпа­ла кри­ла­ми, з та­ким зав­зят­тям, не­на­че він ма­хав ціпил­ном на то­ку. Півча гук­ну­ла: «Гу­ляв чу­мак на ри­ноч­ку». Гості за­мовк­ли. Га­лас роз­мо­ви сти­шив­ся в од­ну мить. Півча співа­ла пісню за піснею, без­пе­рес­тан­ку. Неп­ро­вор­ний та не­во­руш­кий Ни­кон пож­вавішав, не­на­че на­би­рав­ся па­лу й жва­вості од співів.

Час уп­ли­вав швид­ко та хут­ко. Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі. Гу­ко­вич сха­ме­нув­ся й за­ува­жив, що вже час поспішать з дов­ги­ми це­ре­моніями. Слу­ги за­веш­та­лись ще швид­ше. Гості ніби ха­па­лись, по­ра­ючись ко­ло вин. На­решті ба­тюш­ки підве­лись за доз­во­лом ха­зяй­ки, бо ха­па­лись до­до­му на ве­чер­ню в неділю. За ни­ми й другі гості ру­ши­ли з-за столів. Півча зник­ла. Ме­ла­ся вий­шла до своєї кімна­ти, щоб пе­ре­дяг­тись в до­ро­гу. Тро­хи пе­ре­го­дя во­на увійшла до гос­тей в гар­ненько­му зви­чай­но­му уб­ранні. По­да­ли до ґанку фа­етон, і мо­лоді, заб­рав­ши в ру­ки гро­шо­вий пре­зент од бур­тянсько­го дядька та од батька, хап­ком сіли в фа­етон і по­ка­та­ли на вок­зал, щоб ча­сом не опізниться на поїзд до Києва. Вкупі з ни­ми виїха­ла й Таїса Андріївна з Лю­бою. Ба­тюш­ки, ви­пив­ши наш­вид­ку кофій, так са­мо слідком за ни­ми виїха­ли за­вид­на, ха­па­ючись до­до­му, щоб не опізниться пра­вить ве­чер­ню, бо тоді бу­ла неділя і вве­чері тре­ба бу­ло пра­вить ве­чер­ню.

Слуги в од­ну мить поп­ри­би­ра­ли з сто­лу зай­вий по­суд і ви­нес­ли кофій. Гості знов посіда­ли за сто­ли. Ха­зяй­ка звеліла поп­ри­би­рать з сто­лу спо­рож­нені пляш­ки та пос­та­вить повні.

- Лідіє Андріянівно! - гук­нув че­рез стіл Юр­чен­ко. - Оце ми з сест­рою за­ду­ма­ли знов уд­ру­ге грать на зе­ле­них свят­ках для се­лян «На­тал­ку Пол­тав­ку». Мо­же б, і ви прис­та­ли до нас? Чи не взя­ли б ви будлі-якої ролі? Ви ста­ли б нам в при­годі.

- Я, ма­буть, не здат­на до цього. Хіба зап­росіть сест­ру. О, в неї є хист до цього! Во­на, надісь, ут­не кра­ще за ме­не, гра­ти­ме, як справж­ня ар­тист­ка.

- А ви, Лідіє Андріянівио, спро­бу­ва­ли б свої си­ли. Мо­же, в вас як­раз єсть хист до цього, тільки ви й самі то­му невідомі, - обізвавсь че­рез стіл Яків Ки­ри­ко­вич.

- Не по­чу­ваю се­бе при­дат­ною до цього діла, хоч і вмію співать і маю ся­кий-та­кий го­лос. Не зва­жусь я на та­ке діло. Зап­ро­шуй­те до цієї спра­ви жва­ву сусіду На­деж­ду Мокіївну. Для гран­ня на сцені тре­ба про­вор­них лю­дей; а я та­ки доб­ре м'яло та не­по­вер­тай­ло.

- Може б, я й зу­гар­на бу­ла до цього, але мені не бу­де ча­су їздить на ре­пе­тиції. А мені, ска­зать по щирій правді, ду­же ба­жа­лось би вам до­по­мог­ти, - ска­за­ла Лад­ковська й зир­ну­ла со­ло­деньки­ми очи­ма на Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча, не­на­че про­мо­ви­ла очи­ма: це я тільки для те­бе лад­на стать до цієї спра­ви, та та­ки й ста­ну, як ти гра­ти­меш…

- Грайте, грай­те, мо­лоді, та й нас зап­ро­шуй­те на спек­такль, - обізвавсь один ста­рий дідич. - Ко­ли б ча­сом че­рез ці іграш­ки ви не наб­ра­лись кло­по­ту.

- Поки поліція довідається, то ми й пе­рег­раємо по­таєнці усей наш ре­пер­ту­ар. На­ча­ди­мо, на­ча­ди­мо та й при­таїмось. Не­хай вже потім ми бу­де­мо якось справ­до­ву­ваться з нею, - ска­зав Юр­чен­ко.

- Як роз­по­ча­ли ми ре­пе­тиції в на­шо­му здо­ро­во­му складі ко­ло са­харні, то усі дівча­та й хлопці зби­ра­лись три дні; дівча­та пов­би­рані, по­заквітчу­вані, не­на­че зібра­лись в якесь свя­то на му­зи­ки. Я вже вив­чи­ла дівчат усіх пісень для на­шо­го хо­ру, - го­во­ри­ла Юр­чен­ко­ва сест­ра Нас­тя.

- От поїде­мо й по­ба­чи­мо, як там ваші дівча­та співа­ти­муть в хорі й тан­цю­ва­ти­муть, - обізвав­ся Гу­ко­вич і за­ре­го­тавсь.

- Чи ти пак пой­меш віри, щоб сільські дівча­та й па­руб­ки змог­ли й справді гра­ти й співать на сцені? - спи­тав Гу­ко­вич в жінки.

- Ніколи не пой­му віри цьому! Ще що ви­га­дай­те! По­ду­май­те собі, як то наш по­го­нич Грицько грав би на сцені, та ще й співав під гран­ня ор­кест­ру, ко­ли ча­сом і наші пан­ни не пот­рап­ля­ють співать до ла­ду під аком­панімент фор­теп'яна, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Одже ж ми до­ка­же­мо, що для зав­зя­тої лю­ди­ни не­ма нічо­го не­мож­ли­во­го, - про­мо­вив Юр­чен­ко.

- Господи споспішай! Дай бо­же, час доб­рий! - про­мо­ви­ла з сміхом Гу­ко­ви­че­ва. - А мені все-та­ки чо­мусь здається, що з то­го пи­ва не бу­де ди­ва.

- Буде ди­во! ож по­ба­чи­те! от по­наз­ди­ви­тесь! - гу­кав зав­зя­тий Юр­чен­ко і з нес­тям­ки мах­нув ру­кою й зоз­ла аж вда­рив ру­кою навідлі об стіл. - Тре­ба тільки на­важ­ли­вості та зав­зят­тя, то й поспіх бу­де.

- А вже ж мож­на це вро­бить! Се­лю­ки темні, але зовсім-та­ки не дурні, - ска­зав один чернігівський зе­мець. - От на­ше земст­во доб­ре ро­бе, що за­ду­ма­ло по­зак­ла­дать чи­тальні по се­лах. Маємо на думці спов­нить ті чи­тальні ук­раїнськи­ми книж­ка­ми, пи­са­ни­ми мо­вою, зро­зумілою для се­лян.

Піднявся га­лас. По­ча­лось зма­ган­ня. Знай­шлись і суп­ро­тив­ни­ки в то­го зем­ця. Яків Ки­ри­ко­вич ос­ту­пав­ся за йо­го.

- Я чу­ла, що ви, Лідіє Андріянівно, їде­те в Фінляндію вчи­тись ви­роб­лять по­лот­на та руш­ни­ки на но­во­мод­них верс­та­ти­ках, - обер­ну­лась до Ліди На­деж­да Мокіївна, - чи цьому пак прав­да?

- Маю на думці їхать. Це прав­да. А як вив­чусь, то роз­ве­ду в на­шо­му селі це про­мислівство, щоб се­ля­ни за­роб­ля­ли цим шма­ток хліба.

- Як вив­чи­тесь цього, то навчіть і ме­не. Я, гос­по­ди, як люб­лю ткать та ши­ти! Бо­же, як люб­лю! - аж крик­ну­ла во­на і вту­пи­ла свої оч­ки в Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча. - Я вам ста­ну до по­мочі в цьому: вив­чу навіть на­ших мо­ло­диць.

«Ну, знаємо ми те­бе! Ця про­но­за підби­рається під ме­не. Це її підступ; але не підду­риш! Я те­пер став не ду­же-то ймовірний».

Надежда Мокіївна і справді сіла б за верс­тат, але тільки тоді, як­би сів тка­ти по­лот­на та руш­ни­ки Яків Ки­ри­ко­вич, щоб їй мож­на бу­ло пов­сяк­час ди­виться на йо­го або до­тор­ку­ваться до йо­го хоч своїм че­ре­ви­ком.

- Нашим зем­цям тре­ба б та­ки по­пик­лю­ваться роз­вит­ком сільсько­го про­мислівства між се­ля­на­ми. Чом би пак земст­вам не стать до по­мочі се­ля­нам в цій справі? Ба­га­то се­лянських полів не виг­ноюється. А виг­ной­ка - це ж ве­ли­ке діло. Час би змінить ста­ро­дав­ню сис­те­му об­роб­лю­ван­ня полів, ко­ли в од­ну ру­ку по­ле в то­лоці дар­мує й мар­нується дур­но… Скільки не­по­ча­тої праці! Скільки діла!

Яків Ки­ри­ко­вич роз­го­во­ривсь. Йо­го роз­мо­ва на­би­ра­лась си­ли. Карі очі за­лисніли, а потім заб­лис­ка­ли. В йо­го очах зай­нявсь огонь зав­зят­тя, що за­таївся в йо­го ніби­то спокійній тихій вдачі. Ліда по­чу­ва­ла, що йо­го дум­ки та гад­ки прав­диві. Во­на за­ди­ви­лась на йо­го якось не­са­мохіть. Карі очі ча­ру­ва­ли її.

- Що прав­да, то прав­да! Ми, давніші лю­де, в свій час якось не звер­ну­ли ува­ги на цю на­род­ну спра­ву. Тре­ба на­мо­вить земців і звер­нуть їх ува­гу на це діло, спри­я­юче за­со­бам се­лян. Що прав­да, то прав­да! - обізвавсь зе­мець Манько.

Знов по­ча­лись зма­ган­ня. Ви­пи­ли кофій і повс­та­ва­ли з-за сто­ла. В по­ко­ях сто­яла ду­хо­та. Од­чи­ни­ли двері на ве­ран­ду, кот­ра ви­хо­ди­ла в са­док, щоб тро­хи провітрить гор­ниці. Гості ру­ши­ли на ве­ран­ду. Старіші посіда­ли на лав­ках, а мо­лоді юр­бою ки­ну­лись на про­гу­лян­ня в са­док.