VI

Одного дня, пе­ред пи­липівча­ним пу­щен­ням, до Андріяна Ки­ри­ло­ви­ча Гу­ко­ви­ча при­вез­ли з станції те­лег­ра­му. Він спо­чат­ку ду­мав, що то прий­шла звістка за про­даж пашні, але, роз­дер­ши папір, він аж крик­нув до жінки й до­чок. Во­ни швид­ко позбіга­лись на той пок­лик, бо бу­ли ду­же зацікав­лені.

- Од ко­го те­лег­ра­ма? Пев­но, а Києва? - хап­ком пи­та­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Чи не од Таїси Андріївни ча­сом? - пе­ре­би­ла матір Ме­ла­ся.

- Та од Таїси ж Андріївни Сват­ковської. Пе­ре­ка­зує, що в неділю вранішнім поїздом при­бу­де до нас в гості на три дні з Люб­кою… і…

- І Елпіди­фо­ром Пет­ро­ви­чем? - спи­та­ла жінка.

- Де там з Елпіди­фо­ром? Цей бун­дюч­ний ге­не­рал зро­ду-звіку не спо­до­бить нас та­кої по­ша­ни. Таїса Андріївна приїде з Ми­хай­лом Ки­ри­ко­ви­чем Ула­се­ви­чем, ва­шим но­вим при­яте­лем.

Мелася по­чер­воніла до са­мих здо­ро­вих вух. Її ви­ряч­ку­ваті блис­кучі очі од­ра­зу не­на­че при­па­ли імлою й чорніли, як тер­нові яго­ди, при­павші ро­сою.

Гуковичка тро­хи не йня­ла віри чо­ловікові, бо він ча­сом її ду­рив, ко­ли бу­ло в їх зма­ган­ня або свар­ка за гроші. Во­на вхо­пи­ла в пуч­ки папір, про­чи­та­ла й на свої очі по­ба­чи­ла й пе­ресвідчи­лась, що то бу­ла прав­да. Ма­ти пе­рег­ля­ну­лась з доч­кою й не­на­че очи­ма ска­за­ла: от і маєш же­ни­ха! Ме­ла­ся ніби очи­ма од­ка­за­ла: і справді, ма­мо! та­ки на­пев­но маю!

- Ще ж до неділі… От з нес­тям­ки й дні по­гу­би­ла…

Сьогодні вівто­рок чи се­ре­да? Ли­бонь вівто­рок? - спи­та­ла Гу­ко­вич­ка.

- Середа. Ви, ма­мо, і справді по­гу­би­ли лік днів, - обізва­лась Ліда, ні криш­ки не збен­те­же­на звісткою, кот­ра до неї не сто­су­ва­лась.

- Ще до­волі маємо ча­су. Тре­ба ж нам пок­ло­по­таться заз­да­легідь, щоб бу­ло чим прий­нять гос­тей. Мо­же, й справді… - по­ча­ла Тек­ля Опа­насівна, але пик-мик! та й за­мовк­ла, зир­нув­ши ско­са на Ліду.

- Що це ти ду­маєш вструг­нуть зад­ля гос­тей? Га? Про шик і не ду­май! Не зак­ли­ка­ти ж для їх му­зик та не за­во­дить ба­лу. Це ж наші зви­чай­ні, неп­ро­хані гості… - сти­ха обізвавсь Гу­ко­вич. мірку­ючи по­таємно в душі, чи вий­де що путнє з тих одвідин, чи й ні.

- Музики не му­зи­ки, а тре­ба ж на­го­ту­вать усього до­волі на три обіди та троє сніданків і на три ве­чері. Тре­ба б побігти в місто та вхо­пить зо дві свіжі шин­ки, та м'яса, та свіжої ри­би. Та й вин в нас сли­ве що не­ма, - го­во­ри­ла ха­зяй­ка, вже зак­ло­по­та­на.

- Та й шам­пансько­го тре­ба б при­хо­пить хоч зо три або з чо­ти­ри пляш­ки, - про­го­во­ри­лась Ме­ла­ся.

- Ну! мо­же, ти ду­же вже за­рані дбаєш про шам­панське. Мо­же, й не дійде до шам­па­на, - по­жар­ту­вав батько.

- Може, не дійде, а мо­же, й дійде, - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна. - «За­пас біди не чи­не, а гу­ща дітей не роз­го­не», як ка­жуть в при­казці. А як нічо­го не вий­де, то ми й самі спо­жи­ве­мо й по­жи­вок, і вин­це. Я ла­са до шам­пансько­го.

- І я ла­са до йо­го, не­ма що гріха таїти, - по­жар­ту­ва­ла на ра­до­щах Ме­ла­ся й собі.

- Про ме­не! Ва­ше доб­ро, ва­ша й во­ля. Робіть, як знаєте: вво­ляй­те свою во­лю. Вам, да­мам, більше зна­ти в цій справі, ніж нам, му­ги­рям, - ска­зав Гу­ко­вич і вий­шов з гор­ниці на тік.

Гуковичка за­раз спи­са­ла на чет­вер­тушці па­пе­ру дов­гий спис за­ку­пок і поїха­ла з Ме­ла­сею до повіто­во­го міста. Там во­ни ску­пи­лись, ще й за­го­ди­ли місько­го ку­ха­ря, щоб приїхав в су­бо­ту й привіз уся­кої свіжи­ни. В то­му спи­сові бу­ло за­пи­са­но й чо­ти­ри пляш­ки шам­пансько­го… на вся­кий ви­па­док…

- Як не до­ве­деться спо­жить йо­го за­раз, то зос­та­неться на­далі. Але, «як не те­пер, то в чет­вер», а нам, ма­буть, та­ки до­ве­деться по­час­ту­вать ним ве­се­ло­го Ми­шу­ка Ула­се­ви­ча, - ка­за­ла Гу­ко­вич­ка до чо­ловіка, вер­нув­шись з міста з пов­ною по­воз­кою за­ку­пок.

- Дай бо­же, на­шо­му те­ляті вов­ка впійма­ти! - про­мо­вив Гу­ко­вич до жінки. - Мо­же… мо­же, й не спо­су­диться, а мо­же, скла­деться так, як і не жда­лось, не га­да­лось…

В неділю зран­ня вис­ла­ли коні на вок­зал. Спо­за­ран­ку по­ча­лось в домі веш­тан­ня та біга­ни­на. Приїхав ку­хар. Най­мич­ки ло­ви­ли по­ро­ся­та, ку­ри та кач­ки. Ку­ри кир­ка­ли, по­ро­ся­та кувіка­ли під но­жем; роз­пуд­жені кач­ки так ках­ка­ли, що в їх тро­хи гор­лян­ки не лус­ну­ли. В подвір'ї й у пе­карні зняв­ся та­кий гар­ми­дер, не­на­че в дворі сподіва­лись приїзду архієрея або гу­бер­на­то­ра. Ку­хар за­хо­див­ся го­ту­вать обід, ку­хо­вар­ка пек­ла па­ля­нич­ки та усякі крен­делі до чаю. Тек­ля Опа­насівна да­ва­ла всьому ряд, кру­ти­лась, як му­ха в ок­ропі.

Задзвонили на служ­бу бо­жу. Тек­ля Опа­насівна пе­рех­рес­ти­лась і зга­да­ла, що во­на ще й досі бо­гу не мо­ли­лась.

«Ой бо­же мій! Це ж я за оцим кло­по­том ще й досі не мо­ли­лась бо­гу, навіть ло­ба не встиг­ла пе­рех­рес­тить. Не­хай вже завт­ра вранці по­мо­люсь двічі: за сьогодні й за завт­ра», - ду­ма­ла Тек­ля Опа­насівна, важ­ко зітхнув­ши й підняв­ши очі до об­разів.

- Меласю, Лідо! вби­рай­тесь ли­шень швид­ше та ходім до церк­ви, по­мо­ли­мось бо­гу, щоб бог пос­лав вам обом та­лан, - гук­ну­ла ма­ти до до­чок.

- Як бу­де та­лан, то й сам прий­де; «як бог дасть, то й в вікно по­дасть», - обізва­лась Ме­ла­ся.

- Ще що ви­га­дай! Не­хай би вже Ліда… то я знаю, що во­на лад­на й у церк­ву не заг­ля­дать, бо в Пе­тер­бурзі так ба­гацько наб­ра­лась ро­зу­му, що в неї ум за ро­зум за­хо­де. А тобі неч­ля та­ке го­во­рить. За­бу­деш за бо­га, то й бог за те­бе за­бу­де.

- А мо­же, й не за­бу­де! Хіба ж ви пи­та­лись за це в бо­га? - по­жар­ту­ва­ла Ме­ла­ся. - Йдіть, ма­мо, та моліться й за се­бе, і за нас обох. Ви нас­та­чи­те мо­ли­тов на нас і на цілу осе­лю, - жар­ту­ва­ла Ме­ла­ся.

- Жартуй ли­шень, та й ог­ля­дай­ся. Вби­рай­тесь лиш мерщій обидві та ходім швид­ше, бо як поч­не­те че­пу­риться, то як­раз прий­де­те на шап­коб­ран­ня.

- Еге, ма­мо, ви хо­че­те, щоб вам бу­ло охітніше й ве­селіше з на­ми в гурті сто­ять у церкві? - обізва­лась Ліда з кут­ка.

- Кухар та ку­хо­вар­ка й без нас тут впо­ра­ються й усьому да­дуть ра­ди. Ходім-бо, ходім! - вже ніби бла­га­ла ма­ти.

Дочки, на­решті, та­ки пос­лу­ха­лись ма­тері й пішли до церк­ви, щоб не зо­би­дить її.

Надворі бу­ла го­ди­на. Грязь за­шерх­ла. Не­ве­личкі при­мо­роз­ки ви­су­ши­ли гря­зю­ку. День був яс­ний, по­го­жий. Обидві пан­ни зо­хо­ти­лись йти до церк­ви, щоб тро­хи про­хо­диться та роз­ва­жить се­бе.

Після служ­би, хап­ки на­пив­шись чаю, ма­ти й доч­ки за­хо­ди­лись при­би­раться та че­пу­риться. Тек­ля Опа­насівна при­би­ра­ла Ме­ла­сю. Ліда на­ки­ну­ла на се­бе тем­неньку сук­ню, не­на­че во­на го­ту­ва­лась йти ку­дись на лекцію. Поїзд при­хо­див в два­над­цятій го­дині. Вже го­дин­ник продз­во­нив два­над­цять раз. І ма­ти, і Ме­ла­ся стур­бу­ва­лись. Нес­покій та три­вожність опа­ну­ва­ли їх обох. Ме­ла­ся сто­яла пе­ред но­вим здо­ро­вим дзер­ка­лом і пот­ро­ху підво­ди­ла пуд­рою то вис­ки, то по­ти­ли­цю. Ліда тільки ди­ви­лась і мовч­ки осміха­лась.

Вже ми­ну­ла й дру­га го­ди­на, а гос­тей не бу­ло. Сон­це спус­ти­лось низько на обрії, вже ста­ло на вечірньому прузі, а гості не приїжджа­ли. Ме­ла­ся з нудьги ни­ка­ла, ніби блу­ка­ла по по­ко­ях і все че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­ла­ми.

«Може, й доб­ре, що тра­пи­лась якась за­бар­ка на поїзді. Смер­ком я зда­ва­ти­мусь кра­щою. І, мо­же… мо­же… хоч він і не ду­же гар­ний, але ж пос­тать… але ж ву­си… Мо­же, й не ми­не ме­не до­ля на цей раз», - ма­ри­ла ниш­ком Ме­ла­ся.

Вже як по­ча­ло су­теніть, за­гур­котіла по­воз­ка в дворі. Адріян Ки­ри­ко­вич вий­шов на ґанок зострічать гос­тей. Ха­зяй­ка, уб­ра­на в чор­ну шов­ко­ву з квіточ­ка­ми сук­ню, ви­ли­ну­ла в при­хо­жу, вхо­пи­ла Таїсу Андріївну в обнімок і тричі цмок­ну­ла її в що­ку, потім цмок­ну­ла Лю­бу в обидві що­ки і, привітав­шись ду­же привітно до Ми­хай­ла Ула­се­ви­ча, зап­ро­си­ла гос­тей до світлиці. Не­за­ба­ром з бо­ко­вих од­чи­не­них две­рей вий­шла по­ва­гом Ліда, а за нею ніби ластівкою ви­ли­ну­ла Ме­ла­ся, уб­ра­на в яс­ну гар­неньку сук­ню, ви­со­ко за­че­са­на, з ко­ро­ною з товс­тих зо­ло­тис­тих кіс на тім'ї, в бла­кит­них бан­тах, в зо­ло­тих се­реж­ках та брас­ле­тах, з зо­ло­тою брош­кою на шиї. Рум'яна, ве­се­ла, з блис­ку­чи­ми здо­ро­ви­ми ка­ри­ми очи­ма, взру­ше­на надіями та мріями, Ме­ла­ся й справді ба­га­то пок­ра­ща­ла й пож­вавіша­ла. Во­на ніби на ході або на льоту пе­рецілу­ва­лась з да­ма­ми й жва­во та лас­ка­венько привіта­лась до Ми­хай­ла Ула­се­ви­ча, не­на­че во­на зна­ла йо­го дав­но й зрос­ла з ним укупі.

І Таїса Андріївна, і Лю­ба уб­ра­лись хоч че­пур­ненько, але ду­же прос­то, навіть убо­го - в сіренькі ку­ценькі спіднич­ки та чорні коф­ти, ніби­то по-до­рожньому. Але во­ни уб­ра­лись так прос­то зу­мис­не, щоб не за­тер­ти Ме­ласі, щоб Ме­ла­ся зда­ва­лась кра­щою. Лю­ба навіть не на­пуд­ри­ла щік, не підве­ла пенз­лем і не по­чор­ни­ла брів, не по­на­во­ди­ла рум'янців на ус­та і… по­по­ган­ша­ла. Але це зад­ля то­го во­на зро­би­ла так, щоб не за­тем­ря­вить Ме­ласі блис­ком своєї кра­си. Обидві гості зда­ва­лись ніби нед­бай­ли­во уб­рані й прос­то за­че­сані, тро­хи навіть на­че пе­ле­хаті. Врівні з ни­ми Ме­ла­ся й справді бу­ла по­казніша, че­пур­ненька, навіть гар­на.

Михайло Ула­се­вич зир­нув на Ме­ла­сю й за­ди­вивсь. Свіже об­лич­чя, чер­воні, як ка­ли­на, ус­та, ро­жеві ву­ха, блис­кучі очі - все це при­па­ло йо­му до впо­до­би ба­га­то більше, ніж пе­редніше, в Києві.

«Одже оця Ме­ла­ся гар­ненька собі нівро­ку… і свіжа, як ка­ли­на, і жва­ва та ве­се­ла, мов пташ­ка. Зовсім-та­ки апе­тит­на! Ко­ли б тільки до­да­ток до неї був чи­ма­лий, апе­тит­ний, то хоч і до вінця з нею ста­вай. Тре­ба бу­де при цій на­годі до­кон­че по­веш­таться по са­дибі та га­разд при­ди­виться до ха­зяй­ст­ва: і до то­ку, і до їх полів, чи ро­дю­ча ту­теч­ки зем­ля… А обс­та­ва в домі гар­на! незгірше, як в Таїси та в Лю­би. Але ж… оти­ми со­фа­ми та ку­шет­ка­ми, як по­душ­ка­ми та пе­ри­на­ми, не здобрієш… Усе те прах і попіл, по­ло­ва, ша­га вар­та», - ду­мав Ми­хай­ло Ула­се­вич, зо­ря­чи по гор­ни­цях кмітли­ви­ми оч­ка­ми.

Гості ог­ляділи но­ву обс­та­ву, обійшли й пильно об­ди­ви­лись, до­тор­ка­лись до всього й по­ла­па­ли пуч­ка­ми усе, навіть нові ки­ли­ми, потім посіда­ли на ка­напі. Ха­зяїн та гість сіли про­ти їх. В са­лоні пішла роз­мо­ва.

Де б узя­ти, де б на­пи­тать та­ких швид­ких сте­ног­рафів, щоб во­ни по­хо­пи­лись за­пи­сать їх швид­ке ле­пе­тан­ня! Не­на­че усі дев'ять муз за­ра­зом вли­ну­ли в світли­цю й ви­си­па­ли всі свої скар­би та да­ри, окрім бо­гині муд­рості Афіни, кот­ра, зви­чай­но, зни­кає в та­ких са­ло­нах і тікає да­ле­ко, пев­но, аж на Олімп. По­ча­лось та­ке тріщан­ня та цвірінькан­ня, не­на­че в світли­цю влетіла си­лен­на си­ла го­робців, от як во­ни нап­рикінці літа навіщось зби­ра­ються на вер­бах на якусь го­ро­би­ну ра­ду й зав­зя­то цвірінька­ють. Зда­ва­лось, ніби світли­ця од­ра­зу ста­ла мли­ном на чет­ве­ро коліс, ще й з сту­па­ми; і в то­му млині зас­ту­котіли, за­дер­ча­ли й зак­ла­ца­ли чо­ти­ри шес­терні; ще й раз у раз, без­пе­рес­тан­ку гу­па­ли сту­пи. Цей млин гув, рипів, гур­котів, не­на­че мірош­ник пус­тив во­ду на всі зас­тав­ки. А се­ред то­го гу­ку та сту­ко­ту ще ніби десь дер­ча­ло двоє дер­кал, кот­ри­ми по­ло­ха­ють го­робців в виш­ни­ках.

Гості оповіда­ли за міські но­вин­ки. Ме­ла­ся й її ма­ти роз­пи­ту­ва­ли про знай­омих ки­ян. Лю­ба лед­ве всти­га­ла од­повідать на два бо­ки. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич і собі щось роз­ка­зу­вав Ме­ласі й ля­щав ви­со­ким ле­пет­ли­вим те­нор­цем. І Ме­ла­ся, і Ула­се­вич од зав­зят­тя ніби аж ви­со­ло­пи­ли язи­ки, не­на­че кри­ви­лись од­но з од­но­го. Гук од роз­мо­ви аж лу­нав по по­ко­ях. Зда­ва­лось, ніби самі шиб­ки в вікнах дзвеніли й то­рохтіли, не­на­че в час ве­ли­ко­го гро­му. Га­лас і тріщан­ня ли­лось, со­та­лось, пе­реп­лу­ту­ва­лось, мов поп­лу­тані нит­ки. Один ха­зяїн сидів ок­ро­ми од усіх і по­зи­рав на всіх, ніби мов­чаз­ний та су­мо­ви­тий мірош­ник, кот­рий сидів мовч­ки й кмітив, чи не вис­ко­че ча­сом будлі-який навісний ку­лак з ко­ле­са та не лус­не йо­го ме­жи очі. Він вря­ди-го­ди тільки вми­ку­вавсь в роз­мо­ву, ча­сом вки­дав слівце своїм гуч­ним ба­сом. І зда­ва­лось, не­на­че важ­кий тов­кач сту­пи вря­ди-го­ди гу­пав се­ред то­го зи­ку, ля­щан­ня та ве­ре­щан­ня. Ви­со­ке та ши­ро­ке чо­ло в Гу­ко­ви­ча ніби по­ясніша­ло. Сли­ве чорні здо­рові очі по­ве­селіша­ли. Він розп­рав­ляв довгі здо­ро­вецькі при­палі си­ви­ною ву­са й ве­се­ленько ско­са по­зи­рав, як Ула­се­вич упа­дав ко­ло Ме­ласі й не зво­див з неї очей.

Говорючий, жва­вий ву­са­тий гість да­вав ніби якусь надію…

Вже над­ворі су­теніло, як ця ніби го­ро­би­на тріску­ча зграя зня­ла­ся з місця, пе­ре­летіла в прос­тор­ну сто­ло­ву кімна­ту й обсіла навк­ру­ги дов­гий стіл, ба­га­то приб­ра­ний, ряс­но зас­тав­ле­ний уся­ки­ми наїдка­ми та об­ти­ка­ний блис­ку­чи­ми пляш­ка­ми. За сто­лом не вга­ва­ло ні на хви­ли­ну та­ке са­ме тріщан­ня та гомін. Обід був нав­ди­во­ви­жу ба­га­тий та смач­ний. Пот­рав бу­ло ба­гацько. По­жи­вок був трив­ний, ду­же си­тий, сільський. Усякі пе­чені сли­ве пла­ва­ли в свіжісінько­му маслі. Про­вор­ний най­мит Грицько на цей час ски­нув сви­ту й на­тяг сірту­ка та білі ба­вов­няні ру­ка­вич­ки й зруч­но зви­вавсь ко­ло сто­лу. Усе бу­ло до ла­ду, ба­га­то, по-місько­му. Ви­на бу­ли добрі й до­рогі. За де­сер­том за­шипіло шам­панське в чар­ках.

«Добре жи­вуть оці Гу­ко­вичі. Ма­буть, ма­ють чи­ма­лий засіб. Усе в їх не по-прос­тацько­му, а по-місько­му; усе на панський лад. Тре­ба б при­че­питься доб­ре до цієї Ме­лан­ки, - мірку­вав та га­дав Ми­хай­ло Ула­се­вич, дуд­ля­чи смачні ви­на на всі зас­та­ви. - От де прис­тать би у прий­ми на усю маєтність та за­жи­ти діди­чем! Ки­нув би ік дідьку оту служ­бу в уся­ких без­тям­ких «стра­хо­вих кан­це­ляріях». Тут мені своя во­ленька во­ли­ла б. Ту­теч­ки я був би са­мостійним па­ном на всю гу­бу. А то ти­няй­ся та ни­кай по тих кан­це­ляріях, аж чуб тобі ча­сом стає мок­рий. І волі тобі не­ма, і засіб кат зна який. Ко­ристі з тієї служ­би, як з ца­па мо­ло­ка».

Після обіду пе­рей­шли пи­ти кофій в прос­тор­ну світли­цю. Грицько, кот­рий став на цей вечір Гри­горієм, вніс здо­ро­вий лис­ню­чий ко­фей­ник і пос­та­вив на зас­те­ле­но­му під стіною столі. Ко­ло сто­ла сто­яли пальми та чор­на арап­ка з білим за­воєм на го­лові, з лам­пою в ру­ках, підня­тих вго­ру, не­на­че зу­мис­не бу­ла пос­тав­ле­на, щоб світить на стіл і на Ме­ла­сю зад­ля то­го, щоб во­на зда­ва­лась кра­щою під лис­та­ти­ми та ла­па­ти­ми пальма­ми в сутінках.

- Прошу сідать ту­теч­ки, ко­ло цієї чор­ної світил­ки, як прод­раж­нив її мій ста­рий, - зап­ро­шу­ва­ла Гу­ко­ви­че­ва.

- Прошу в гості до на­шої світил­ки! - бовк­ну­ла й собі Ме­ла­ся, тик­нув­ши пальця­ми на світил­ку, ніби на­тя­ка­ла Ула­се­ви­чеві: «Ди­вись, мов­ляв. І ми обс­тав­лені по-сього­час­но­му, незгірше Таїси Андріївни Сват­ковської».

- «Світилка - шпилька при стіні; а на ній со­роч­ка не її…» - по­жар­ту­ва­ла мо­ло­денька Ліда.

- Та на їй й со­роч­ки кат­ма! При­ди­вись ли­шень га­разд! - бурк­нув батько, втя­мив­ши доч­чи­не на­тя­кан­ня на по­зи­чені гроші, за котрі бу­ла куп­ле­на та чор­на світил­ка.

За кофієм Ми­хай­ло Ула­се­вич сів ко­ло ха­зяїна і вже був на­ла­го­дивсь по­ча­ти роз­мо­ву з ста­рим про бджільницт­во, в кот­ро­му ста­рий ко­хав­ся. Ула­се­вич навіть по­ви­учу­вав на­пам'ять де­котрі трудніші місця з книж­ки, щоб ча­сом не по­ми­литься та не вбре­ха­тись в роз­мові з ста­рим, досвідче­ним в пасіках. Але Ме­ла­ся дзи­го­ри­ла та все обер­та­лась в роз­мові до Ула­се­ви­ча, щоб звер­ну­ти усю йо­го вва­гу на се­бе й при­ча­ру­вать до реш­ти.

Після кофію усі поп­ро­си­ли Лю­бу сісти за ро­яль і заг­рать щось ве­се­леньке та гар­неньке, щоб заг­нать сільську нудьгу на оче­ре­ти та на бо­ло­та, як ка­за­ла ха­зяй­ка. Лю­ба сіла й жва­во пе­рег­ра­ла кільки шум­ли­вих, не­на­че брик­ли­вих вальсів та польок. Але ро­яль сто­яв дав­но не нап­рав­ле­ний, бо в селі не мож­на бу­ло знай­ти нап­рав­щи­ка. Лю­ба пос­ту­ка­ла, по­гур­ка­ла й спе­ре­сер­дя гурк­ну­ла віком, аж стру­ни зад­зиж­ча­ли, мов джмелі, і вста­ла.

Тріщання та ле­пе­тан­ня за­тих­ло. Бу­ло знать, що язи­ки вже по­то­ми­лись, не­на­че во­ни прос­ка­ка­ли, не спи­ня­ючись, од­ра­зу два пош­тові пе­ре­го­ни. Посіда­ли за кар­ти, пев­но, зад­ля то­го, щоб да­ти од­по­чи­нок язи­кам. Після чаю з уся­ки­ми наїдка­ми вже в пізню до­бу Грицько, на той вечір - Гри­горій, одвів Ми­хай­ла Ула­се­ви­ча на спо­чи­нок в опрічний, надвірний не­ве­лич­кий до­мок, де ча­сом но­чу­ва­ли приїжджі ро­дичі, близькі й да­лекі, з кот­ри­ми ще ро­да­лись старі Гу­ко­вичі.

Грицько од­чи­нив двері в кімнат­ки, не­ве­личкі, ни­зенькі, але ду­же чис­то приб­рані. В од­но­му вузько­му по­коїку сто­яло ста­росвітське ши­ро­ке ліжко. На столі сто­яла лам­па. На стільці ле­жа­ла біла чис­та нічна со­роч­ка, оче­ви­дяч­ки, па­но­ва, бо бу­ла над­то прос­тор­на, не­на­че лан­тух.

- На доб­раніч! Та не ви­ходьте спо­за­ран­ку самі з по­коїв, бо ми на ніч спус­каємо з лан­цюгів дві люті со­ба­ки. Ко­ли б ча­сом не по­ку­са­ли вас. Наш пан ду­же лю­бе коні, пад­кує ко­ло їх; а щоб ча­сом злодії не пок­ра­ли, то й дер­жить на лан­цю­гах дві люті со­ба­ки. Двох вер­хо­вих ко­ників ста­ви­мо ок­ро­ми, в опрічній стані, де й но­чує наш по­го­нич влітку і взим­ку. В нас в око­лиці то­го злодія аж ки­шить, - ска­зав Грицько на про­щанні.

Михайло Ки­ри­ко­вич роз­дяг­ся й ліг на постіль під шов­ко­ве чер­во­не ук­ри­ва­ло. Шов­ко­ве ук­ри­ва­ло за­ше­лестіло. Він прос­тяг­ся на всю свою дов­жи­ну, за­па­лив папіро­су й за­ду­мавсь. Мерт­ва ти­ша за­па­ну­ва­ла в по­коїках, за­па­ну­ва­ла скрізь навк­ру­ги і в оселі. Ста­ло ви­раз­но чуть, як го­дин­ник цо­кав на столі. Тон­кий сто­лик побільшу­вав гук цо­кан­ня, не­на­че тон­ка гуч­на де­ка скрип­ки.

Уласевич оки­нув очи­ма кімнат­ку. До­мок був ста­рий. Вікно пе­рех­ня­би­лось, на­че скри­ви­лось. Підло­га до две­рей підніма­лась трош­ки вго­ру й по­лус­ка­лась, аж щіли­ни чорніли на всю дов­жи­ну кімнат­ки. Після га­му та го­лос­но­го ле­пе­тан­ня, бряз­чан­ня по­су­ду ти­ша ніби бу­ла ще тихіша, ще мертвіша. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич не звик до та­кої мерт­вої тиші, і йо­му уяв­ля­лось, ніби йо­го пок­ла­ли в до­мо­ви­ну й за­чи­ни­ли на ніч на кла­до­вищі або в кап­лиці.

- Ой, яка ж ту­теч­ки мерт­во­та! І як мені до­ве­деться од­ру­житься з Ме­ла­сею, то ме­не, ма­буть, зап­рав­то­рять в цей кур­ник. Я за­нидію в йо­му, знавіснію, збо­же­волію… Я гур­то­ва жи­во­ти­на і люб­лю гам і клекіт, як гу­си люб­лять ґеґання. Ця мерт­ва са­мо­ти­на при­па­да­ла б до впо­до­би моєму бра­тові, що бу­ло залізе в селі з книж­кою в кущі та й ла­ден сидіти там хоч і цілий день. Я вже підтоп­тавсь: час би знай­ти якесь завсідне прис­та­но­ви­ще, от хоч би й прис­тать в прий­ми до цього діди­ча. Київ не за го­ра­ми. Мож­на бу­де вир­ваться на тиж­день, по­гу­ля­ти всмак, дос­хо­чу в Києві з то­ва­ри­ша­ми в Ша­то, в царсько­му сад­ку, або й деінде…

Михайло Ки­ри­ко­вич по­чу­тив, що в йо­го зап­лю­щу­ються очі. Він дмух­нув на світло, по­тяг ук­ри­ва­ло на плечі й нез­чув­ся, як од­ра­зу ніби пірнув в якусь ков­ба­ню або шурх­нув на льоду в гли­бо­ку про­дух­ви­ну.

Другого дня усі зібра­лись на чай, га­разд не про­чу­мав­шись, зас­пані, тро­хи мляві й не­го­во­рючі. На­пе­ре­додні усе язи­ко­ве мли­во бу­ло пе­ре­мо­ло­те й пе­ре­тер­те. Оче­ви­дяч­ки, бра­ку­ва­ло ма­теріалу для жва­вої роз­мо­ви. Таїса Андріївна навіть крадько­ма позіха­ла, крадько­ма за­ту­ля­ючи ро­та до­ло­нею. Од­на Ме­ла­ся й те­пер бу­ла свіжа, рум'яна, бадьорис­та, жва­ва й ле­пет­ли­ва. Во­на вий­шла до чаю в ясній вов­няній сукні з чу­до­ви­ми буз­ко­ви­ми ця­точ­ка­ми, не­на­че навк­ру­ги уся по­цяцько­ва­на. На чо­ло­поч­ку на го­лові так са­мо, як і вчо­ра, пи­ша­лась ко­ро­на з зо­ло­тис­тих товс­тих кіс. Ліда вий­шла до чаю в сіренькій сукні та в смуг­настій кофті, гла­денько при­ли­за­на, мов шко­ляр­ка, що ха­па­лась вби­раться та поспішає на лекцію, бо во­на не­дав­неч­ко скінчи­ла восьмий клас гімназії.

Усі посіда­ли за дов­гим сто­лом. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич роз­че­сав свої ру­сяві, ніби посічені ку­чері й не­на­че збив їх в дрібуш­ки кру­гом го­ло­ви. Він та­ки дов­го зад­ляв­ся ко­ло їх в флігелі пе­ред дзер­ка­лом. Ве­се­лий язи­ка­тий Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич швид­ко роз­во­ру­шив та роз­бур­кав сон­них гос­тей за сто­лом. Він ки­дав ніби фей­ер­вер­ки, а Ме­ла­ся ха­па­ла їх хап­ком і підки­да­ла вго­ру ще ви­ще. Фей­ер­вер­ки за­лу­ща­ли й блис­ну­ли, і вмить розігна­ли сон­но­ту за сто­лом. Усіодра­зу про­чу­ма­лись. Язи­ки од­ра­зу наб­ра­лись зав­зят­тя та жва­вості. Паш­ня на мли­во знай­шлась. Млин за­мо­лов, як і на­пе­ре­додні; снасть за­лу­ща­ла, аж од­ляс­ки пішли по по­ко­ях. Та­ла­но­ви­та й гост­ра, Ме­ла­ся од­ра­зу пот­ра­пи­ла на ве­се­лий тон, на усякі ви­гад­ки й жар­ти, і цікаві й не нудні. Во­на бу­ла уга­рис­та й ду­же здат­на нак­ру­чу­ва­ти та за­во­дить цю роз­мов­ну са­лон­ну ма­ши­ну.

Михайло Ки­ри­ко­вич те­пер тільки при­ди­вивсь до Ліди й, у сяйві вранішнього світа, до­ди­вив­ся, що во­на бу­ла ду­же гар­на на вро­ду, ба­га­то кра­ща за сест­ру. На ши­ро­ко­му біло­му ма­то­во­му чолі чорніли ніби ок­са­ми­тові брівки, довгі й рівні од краю до краю, не­на­че на­мальовані на до­ро­го­му пер­га­менті. Дов­го­васті карі очі, не такі здо­рові, як у Ме­ласі, бу­ли ро­зумні й ви­яв­ля­ли за­таєні ду­ми. Карі ясні очі то блис­ка­ли, то ча­сом зга­са­ли, ніби імлою при­па­да­ли. Чер­во­ненькі ус­та бу­ли менші, ніж в Ме­ласі, але чу­дові, ви­разні, пов­ненькі й со­ко­виті.

«Ліда ба­га­то кра­ща од Ме­ласі, але якась мов­чу­ха, а мо­же, во­на гор­до­ви­та. Пев­но, з мод­них паннів, тих вче­них, котрі люб­лять пин­дю­читься своєю вченістю», - по­ду­мав Ми­хай­ло Ула­се­вич і не­са­мохіть по­чав зачіпать мо­ло­деньку па­нян­ку, тро­хи схо­жу на шко­ляр­ку.

- Ви, Лідо Андріянівно, ма­буть, не лю­би­те на­шо­го Києва, бо я ніко­ли не ба­чив вас в Таїси Андріївни, - обер­нув­ся з пи­тан­ням Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич до Ліди.

- Не те що не люб­лю Києва: нього не мо­жу ска­зать. Я не люб­лю веш­тан­ня та біга­ни­ни по місті, хоч ду­же люб­лю те­атр, а най­більше дра­му. Тільки для те­ат­ру я лад­на хоч вря­ди-го­ди заг­ля­нуть в місто, - обізва­лась ти­хо Ліда.

- Та во­на ще й досі пе­ре­бу­ває період па­нянсько­го вче­но­го ху­си­тиз­му. Все си­дить за кни­га­ми, не­на­че який­сь єврей­ський ху­сит-на­чи­та­ник. І нудьга її чо­мусь не бе­ре! - гук­ну­ла Ме­ла­ся.

- Добре, що ти вже пе­ре­бу­ла свій період ху­си­тиз­му, - ска­за­ла тро­хи всмішки Ліда. - А мій період, надісь, ще не ми­нув.

- Вона все з книж­ка­ми та з кни­жеч­ка­ми. Ще й досі не од­би­лась од шко­ли, - обізвав­ся батько.

- Чи то пак прав­да, що ви маєте на думці їхать до Фінляндії вчиться чо­гось: чи якісь по­лот­на ви­роб­лять, чи якісь но­во­модні ко­ши­ки плес­ти? - якось наївно, ніби по-ди­тя­чо­му ки­ну­ла пи­тан­ня ста­ра Сват­ковська.

- Я справді та­ки ду­маю їхать в Фінляндію з дво­ма сусіда­ми Ма­ту­шевськи­ми, - обізва­лась Ліда.

- Навіщо ж вам зда­лось те по­лот­но? - спи­та­ла з ди­ва Лю­ба.

- Я ду­же люб­лю по­лот­но, та ще й гар­не, тон­ке, бо люб­лю усе біле, навіть білу пти­цю. Вив­чусь са­ма і лю­дей в око­лиці по­на­учую.

Люба тільки очі витріщи­ла на неї з ди­ва. Їй зда­лось, що в Ліди ви­па­ла якась клеп­ка в го­лові.

- Та то во­на хо­че за­ба­гатіть, та ще й швид­ко. За­ве­де, ма­буть, ма­га­зин по­ло­тен в Дри­жи­полі. А ми посідаємо в ма­га­зині й бу­де­мо про­да­вать ті су­вої та ар­ши­ном міря­ти і сю­ди, і ту­ди!

І Ме­ла­ся жва­во та хи­мер­но по­ка­за­ла ру­ка­ми дос­то­ту так, ніби во­на й справді швид­ко та хут­ко пе­ре­ки­да­ла в ру­ках ар­ши­на, як от ви­ха­ють ним кра­марі, міря­ючи крам.

- Смійся, смійся! Не­дур­но ж ка­жуть, що «з посміху лю­де бу­ва­ють». Як­би я справді за­ба­гатіла з та­ко­го ма­га­зи­ну, то й ти бу­ла б лад­на стать вкупі зо мною за при­ла­вок та отак ви­хать ар­ши­ном, - ска­за­ла Ліда й пе­ред­раж­ни­ла Ме­ла­сю, але не так зруч­но та хи­мер­но.

Було знать, що во­на до жартів не та­ка здат­на, як Ме­ла­ся.

- Це ткан­ня, то прос­то-та­ки нісенітни­ця, якісь прим­хи. От з корів та си­ру то, пев­но, бу­ло б більше ко­ристі та наїдку. Мо­лоч­на фер­ма - це ро­зумніше діло, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насіпна. - З цього й справді мо­же буть не ма­ла ко­ристь,

- ЦІе й доб­ра ко­ристь. От по­ба­чи­те й по­наз­ди­ви­тесь, як я вив­чусь та по­за­вод­жу з Ма­ту­шевськи­ми мо­лочні фер­ми на фінляндський спосіб оту­теч­ки в нас, - ска­за­ла Ліда.

- Та це все, Лідо, то твій лібе­ралізм, чи якась по­ве­де­ниія, чи по­шесть! Все це не­за­ба­ром про­хо­ло­не в тобі, а потім і зник­не. Оті обидві Ма­ту­шевські не по­ви­хо­ди­ли, бач­те, заміж, то й шу­ка­ють собі яко­гось діла то од сього­час­но­го лібе­ралізму, то та­ки з нудьги ту­теч­ки на селі, - ска­зав по­важ­но Андріян Кирилович.

- Був і я ко­лись лібе­ра­лом. І мені щось та­ке бу­ло спа­да­ло на дум­ку та верз­лось ко­лись дав­но, - ска­зав Ми­хай­ло Ула­се­вич.

- А те­пер вже й ви­па­ло з ва­ших ду­мок? - спи­та­ла сміли­во Ліда.

- Випало й роз­гу­би­лось по Києву хто йо­го зна й де, -по­жар­ту­вав Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич. - А ко­лись-то я був ду­же лібе­ральний, аж чер­во­ний, як роз­пе­че­на на жа­ру залізя­ка.

- Невже! - аж крик­ну­ла всмішки Ліда, бо во­на не ду­же йня­ла віри Ула­се­ви­чеві.

- Атож! Ко­лись в Москві поліція навіть слідку­ва­ла за мною, тро­хи не га­ня­лась на­зирці та навз­догінці. А мені про неї бу­ло бай­дужісінько! Я не звер­тав на неї ніякісінької вва­ги. Тільки раз якось кли­че ме­не до се­бе поліцмей­стер і ти­че мені в ру­ки якусь бо­ма­гу. Я й не знаю, що з нею ро­бить: чи чи­тать, чи їсти, чи в ки­ше­ню на пам'ятку схо­ва­ти. Прий­шов я до­до­му. Ко­ли чи­таю, аж там на­пи­са­ний мені за­гад; за­раз-та­ки, не га­ячись ні го­ди­ни, ви­би­раться з Моск­ви. Не дов­го ду­ма­ючи та га­да­ючи, я взяв та за­раз-та­ки пе­реб­рав­ся на пе­редмістя та звідтіль і їздив в Моск­ву на служ­бу щод­ня! Я й з Моск­ви виїхав, і служ­би не вте­ряв, бо виїхав з Моск­ви на се­ло, як от в Києві на Деміївку.

- Але ж це, ма­буть, бу­ло вже дав­но! - обізвавсь ста­рий батько, тро­хи стур­бо­ва­ний та­кою не­без­печ­ною ми­нувшістю Ула­се­ви­ча.

- Це бу­ло ще тоді, «як ба­ба дівкою бу­ла», - од­ка­зав при­каз­кою Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич. - Од то­го ча­су я за­ли­шив ті по­тя­ги до лібе­ралізму й уся­ке вой­ду­ван­ня з поліцмей­сте­ром.

- Так за­рані? - обізва­лась Ліда.

- Не ду­же й за­рані. Я та­кий ста­рий, ще лед­ве вже но­ги во­ло­чу. Цур йо­му, пек йо­му! як ка­жуть се­ля­ни.

Ліда засміялась. Ме­ла­ся за­ре­го­та­лась.

Само по собі, Ула­се­вич тільки ма­ну пус­кав про своє пе­редніше вой­ду­ван­ня з мос­ковським поліцмей­сте­ром, бо так во­но якось прий­шлось до сло­ва… щоб за­ба­вить паній та паннів. В йо­го го­лові ніякісінькі не­без­печні та й за­га­лом усякі прин­ци­пи ніко­ли дов­го не дер­жа­лись, а хоч і з'явля­лись на ча­сок, то за­раз зни­ка­ли ду­же швид­ко.

- А ко­лись я був та­ки справді лібе­ральний, аж чер­во­ний. Навіть шап­ка на мені бу­ла лібе­ральна, й мої комірчи­ки бу­ли чер­воні, - до­дав Ула­се­вич.

- Швидко ж ви про­хо­ло­ли й зам'яки­ни­лись, - обізва­лась Ліда з осміхом на ус­тах. - Та, мо­же, то вам так тільки зда­ва­ло­ся, що ви бу­ли чер­воні?

- Де там! Був і справді чер­во­ний, та, хва­лить бо­га, якось побілішав потім. Те­пе­реч­ки я вже та­кий білий, як фінляндське по­лот­но.

Мелася ре­го­та­лась, Ліда сміялась. Навіть старі осміха­лись сти­ха.

«Брехливий вдав­ся цей па­нич, але з йо­го бре­хун при­най­мні ве­се­лий та втішний», - по­ду­мав ста­рий Гу­ко­вич.

Ліда по­ча­ла обо­ро­нять свої пог­ля­ди і всто­юва­ла за те, що її дум­ки й заміри не такі пусті й лег­ко­важні, як їм усім зда­ва­лось. Ста­рий батько до­ка­зу­вав, що в її замірах не­ма нічо­го путнього, прак­тич­но­го, що це одні прим­хи ста­рих паннів Ма­ту­шевських, котрі не зна­ють, де дітись з нудьги, і нав­ра­ти­лись буцімто ро­бить якесь діло, а справді во­ни тільки з нудьги шу­ка­ють собі якоїсь роз­ва­ги, а мо­же, шу­ка­ють і же­нихів хоч би й у Фінляндії. Ліда обо­ро­ня­лась і са­ма й ос­ту­па­лась і за Ма­ту­шевських. По­ча­лось сли­ве вче­не зма­ган­ня. Усі за­мовк­ли. Тільки Ме­ла­ся вря­ди-го­ди ки­да­ла гост­ре і влуч­не слівце на обо­ро­ну батько­вих пог­лядів.

Таїса Андріївна й Лю­ба слу­ха­ли вваж­ли­во це вче­не зма­ган­ня. Але во­но швид­ко їм ос­то­гид­ло. В по­важній роз­мові по­си­па­лись, ніби з ков­ша, не пу­жи­на та послід, а чисті зер­на пашні. А такі зер­на бу­ли зовсім не до сма­ку й не до впо­до­би їм обом че­рез неп­росвітність і не­дос­та­чу роз­вит­ку. Таїса Андріївна навіть ле­генько позіхну­ла, за­ту­ля­ючи до­ло­нею ро­та.

«Ну й по­ча­ли вже верз­ти оту вче­ну нісенітни­цю! А Ліда! Як на­пи­нається, як спе­ре­чається! Пев­но, бун­дю­читься пе­ред па­ни­чем, що ось-то й ми вчені! Аж очі блис­ка­ють!» - ду­ма­ла Лю­ба й по­ча­ла по­шеп­ки роз­мов­лять з ма­мою. Ма­ти так са­мо ти­хенько, сли­ве на ву­хо, по­ча­ла цікавішу роз­мо­ву з Лю­бою за якусь па­ню, кот­ру во­на зостріла на Хре­ща­ти­ку. Во­на по­ка­зу­ва­ла, як та знай­ома панія бу­ла уб­ра­на, тик­ну­ла пальцем на свою брош­ку, об­ве­ла ру­ка­ми комірчик, а далі підня­ла до­лоні вго­ру й по­ка­за­ла, яке куб­ло бу­ло на го­лові в тієї панії. Лю­ба слу­ха­ла, а потім по­ча­ла й собі оповідать по­ти­хеньку за якусь панію й мовч­ки по­ка­за­ла на ми­гах, які в тієї панії бу­ли фал­ди на сукні, які бу­ли при­ли­зані ко­си на го­лові. Обидві во­ни не­на­че роз­мов­ля­ли на ми­гах, як роз­мов­ля­ють на сцені в ба­ле­тах. А Ліда все спе­ре­ча­лась і до­ка­зу­ва­ла з па­лом та зав­зят­ттям, ог­ри­за­ючись от та­та й Ме­ласі, і вже навіть по­ча­ла пот­ро­ху сер­ди­тись.

«Ой бо­дай те­бе дідько взяв з твоєю вче­ною роз­мо­вою! Вже нудьгу наг­на­ла на ме­не, - ду­ма­ла Лю­ба, по­чав­ши прис­лу­хаться до вче­ної роз­мо­ви. - Од­же ж во­на та­ра­ба­ни­ти­ме вче­ну нісенітни­цю, ма­буть, і до са­мо­го обіду».

«Ну, ця Ліда уга­ра! але, пев­но, през­лю­ща, хоч і гар­на на вро­ду. Ба­га­то кра­ща, ніж Ме­ла­ся. Але я зро­ду-звіку не взяв би її за жінку! Цій не кла­ди пальця в рот, бо, надісь, вку­се так, що підстриб­неш під самісіньку сте­лю. А Ме­ла­ся, пев­но, доб­ра й мо­тор­на дівчи­на, бо во­на ле­пет­ли­ва. Я досвідчив­ся, що ле­пет­ливі лю­де усі добрі. І я ле­пет­ли­вий, але ж я, гос­по­ди, який доб­рий. Так усі ка­жуть. Я пев­ний, що й Ме­ла­ся та­ка дос­то­ту на вда­чу, як і я, що во­на доб­ра, здат­ливіша за пал­ку, упер­ту та зав­зя­ту­щу Ліду. Над Ме­ла­сею лег­ко мож­на бу­де вер­хо­во­дить та вво­ля­ти свою во­лю, чо­го не за­ба­жа­ла б моя ду­ша. Але тре­ба б пе­ре­тя­ти оцю вче­ну нісенітни­цю. Бо й ме­не вже нудьга бе­ре…»

- Андріяне Ки­ри­ло­ви­чу! Які ули­ки ви вжи­ваєте в своїй пасіці? Які ви вва­жаєте за кращі? чи дов­бан­ки-дуп­лян­ки, чи рам­кові? - спи­тав нес­подіва­но Ула­се­вич.

На ста­ро­го Гу­ко­ви­ча, теж пал­ко­го й нез­дат­ли­во­го в зма­ган­нях, не­на­че хтось од­ра­зу ли­нув хо­лод­ною во­дою. Ула­се­ви­че­ве влуч­не пи­тан­ня пот­ра­пи­ло в по­чут­ли­ве місце. Ста­рий рап­том одвів свої здо­рові лис­нючі очі од Ліди і вту­пив їх в гос­тя. Ліда од­ра­зу вга­му­ва­лась, ущух­ла й за­мовк­ла. Гу­ко­вич закліпав очи­ма, підняв вго­ру товсті чорні бро­ви, не­на­че морг­нув ни­ми двічі, до­ки не опам'ятав­ся га­разд. І зго­дом про­мо­вив:

- Я, ска­зать по правді, вже вип­ро­бу­вав усякі сис­те­ми, а оце в ос­танній час пе­ресвідчивсь влас­ним досвідом, що на­ша бджо­ла най­луч­че та­ки лю­бе прості дов­бані дуп­лян­ки. Це, пев­но, од то­го, що во­на ще сли­ве ди­ка, ма­ло свійська, а ди­ка бджо­ла лю­бе гніздиться в дуп­ли­нас­тих ста­рих де­ре­вах. Це їх при­род­не жит­ло.

- Невже ви до­бу­ваєте більше ме­ду з дуп­ля­нок? Я оце не­дав­неч­ко їздив по на­шо­му ділу до од­но­го діди­ча не­да­леч­ко од Києва. Я ба­чив в йо­го пасіці самі за се­бе рам­кові ули­ки, низьку­ваті й по­дов­жасті, че­на­че гроб­ки на єврей­сько­му кла­до­вищі. Мені зда­лось, що я пот­ра­пив не в пасіку, а на кла­до­ви­ще, - го­во­рив Ула­се­вич.

Таїса Андріївна й Лю­ба за­раз пе­рес­та­ли роз­мов­лять ниш­ком на ми­гах і по­ча­ли знов вваж­ли­во прис­лу­хаться. Ті гроб­ки на єврей­сько­му гро­бо­вищі од­ра­зу заціка­ви­ли їх ба­га­то більше, ніж нуд­на Ліди­на вче­на ба­лач­ка. Во­ни сподіва­лись, що роз­мо­ва поч­неться за щось ціка­ве й страш­не, в ро­ман­тичнім пря­му­ванні, з відьма­ми, вієм та ма­ра­ми.

Михайло Ула­се­вич розвівся ду­же ши­ро­ко про бджільницьку спра­ву, чи­тав на­пам'ять вив­чені цілі місця з книж­ки про бджільницт­во і та­ки доб­ре підійшов під впо­до­бу ста­ро­го Гу­ко­ви­ча.

- Ви, пев­но, ко­хаєтесь в пасіці? - спи­тав Андріян Кирилович.

- Ще й як! Та тільки го­ренько, що в нас у Києві не­ма де роз­вес­ти пасіки, - ска­зав Ула­се­вич.

«Певно, він прак­тич­на лю­ди­на. От ко­ли б за­лу­чить цього преп­со­во­го Ми­шу­ка собі за зя­тя! Мав би доб­ро­го пасічни­ка та пев­но­го по­ма­га­ча й дог­ля­да­ча», - по­ду­мав ста­рий.

- А ви, ма­буть, маєте добрі коні, бо ко­хаєтесь в ко­нях, як мені до­во­ди­лось чу­ти, - про­мо­вив Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич.

- Маю добрі ко­ни­ки, але тро­хи не­без­печ­но дер­жать до­рогі коні, бо в нас на се­лах злодіїв ду­же ряс­но, - ска­зав Гу­ко­вич.

- О, Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич тя­ме в ко­нях! Він пер­ший спортс­мен на ска­ко­вищі! - обізва­лась з хва­лою Таїса

Андріївна.

- Коли хо­че­те, то киньте оком на мої вловчі вер­хові ко­ни­ки. Один чо­гось ніби шку­тильгає тро­хи. А чу­до­вий був ко­ник! - про­мо­вив ста­рий.

- Добре! Ходім по­ди­ви­мось! - ска­зав го­лос­но Ула­се­вич і підвівся з стільця рап­том, на­че підско­чив, бо ця річ і справді заціка­ви­ла йо­го.

- То й ходім! Лідко! гук­ни на Опа­на­са, не­хай ви­ве­де на подвір'я вер­хові коні, - ска­зав батько.

Ліда побігла по Опа­на­са. Усі вий­шли на ґанок. Опа­нас не дляв­ся й шви­денько вивів два гар­ненькі коні з стані. Ула­се­вич ог­лядів ко­ни­ки, по­ми­лу­вав­ся ни­ми, пог­ла­див мор­ди, поп­лес­кав до­ло­нею по спи­нах і по­ла­пав за гри­ви й ву­ха. Ко­ни­ки, оче­ви­дяч­ки, при­па­да­ли йо­му до впо­до­би. В йо­го аж очі за­ми­готіли й зак­ру­ти­лись. Він не втерпів і вхо­пив кінчик гнуз­деч­ки, з од­но­го ско­ку не­на­че ки­нув дов­ги­ми ци­ба­ти­ми но­га­ми і в од­ну мить опи­нив­ся на коні. Ко­ник за­во­ру­шивсь. Ула­се­вич свис­нув і сіпнув за гнуз­деч­ку. Ко­ник прих­нув, нас­то­ро­чив ву­ха й по­ка­тав, ніби стріла: пе­редніше обс­ка­кав чи­ма­ле подвір'я навк­ру­ги, а далі шуг­нув в од­чи­не­ну бра­му й по­ка­тав по довгій алеї. І кінь, і вер­хо­вець тільки за­ми­готіли поміж ста­ри­ми стов­бу­ра­ми то­поль та осо­корів.

Ще й нез­чу­лись панії, щоб ог­ля­дай­сь, як вер­хо­вець вже ска­кав на­зад і шуг­нув че­рез во­ро­та в двір. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, як Тиміш Хмельницький, Бог­данів син, був ба­га­то кра­щий на коні, ніж долі. Ме­ла­ся й уci панії не­са­мохіть за­ди­ви­лись на йо­го рівну пос­тать в сідлі. Ку­чері й пухкідовгі ву­са аж тряс­лись, не­на­че й во­ни бу­ли промк­нуті нсрво­зом. Сон­це гра­ло на йо­го чу­до­вих ру­ся­вих ку­че­рях. Проміння про­ни­зу­ва­ло наскрізь пе­ле­хаті стремкі ву­са.

Уласевич став пе­ред ґанком і вмить спи­нив ко­ня. Кінь сто­яв, як уко­па­ний, їздець ско­чив з ко­ни­ка й зруч­но, жва­во ки­нув повід Опа­на­сові на ру­ки. Опа­нас впіймав йо­го на льоту, не­на­че вло­вив ки­ну­ту ону­ку, й осміхнувсь.

- Та й доб­ре ж ви їзди­те вер­хи! - не вдер­жавсь і пох­ва­лив Гу­ко­вич. - От би нам побігти оце на вло­ви в дібро­ву!

- І побіг би, бо люб­лю вло­ви. Але мені, на пре­ве­ли­кий жаль, до­кон­че тре­ба вве­чері ха­паться до­до­му, бо я одп­ро­сив­ся тільки на сьогодні. А завт­ра зран­ня тре­ба буть на службі.

«Цей ве­се­лий бре­ху­нець од­на­че ми­тець на все: пев­но, з йо­го бу­де й доб­рий ха­зяїн. Бу­де доб­ре, як він при­вер­неться до Ме­ласі. Прий­му йо­го в прий­ми. Не­хай гос­по­да­рю­ють з Ме­ла­сею вдвох, бо я вже підтоп­тав­ся. Ма­ти­му доб­ро­го про­вор­ненько­го по­ма­га­ча на ста­рості літ», - ду­мав ста­рий.

- А от я пох­ва­люсь вам дуп­лян­ка­ми, та ще й са­мо­роб­ни­ми. Ож ходім ли­шень до во­зовні! - ска­зав Гу­ко­вич до гос­тя.

Гість не­хо­тя поп­лен­тай­ся за Андріяном Ки­ри­ло­ви­чем до во­зовні: йо­му ті дуп­лян­ки бу­ли такі цікаві, як торішній сніг.

- Ось дивіться, яко­го чу­до­вою ули­ка я оце не­дав­неч­ко ви­дов­бав! - про­мо­вив Гу­ко­вич, взяв­ши в ру­ки новісінько­го ули­ка. - Де тільки запірну дуп­ли­няс­ту ли­пу, то за­раз і дов­баю. І гімнас­ти­ка, і ко­ристь! Ба­чи­те, який лепський.

Михайло Ки­ри­ко­вич взяв у ру­ки ули­ка, по­дер­жав навіщось, зан­ля­нув в се­ре­ди­ну, до­торк­нув­ся до снозів і до ден­ця, ніби він і справді щось тя­мив в цій справі, і зго­дом пок­лав йо­го на ку­пу уликів. Він тро­хи не за­ре­го­тавсь, од­на­че якось та­ки вда­лось йо­му вдер­жать по­важ­ну міну вваж­ли­во­го кміти й знав­ця.

- Мене аж за­висність бе­ре, хоч я зро­ду й не за­вид­ли­вий, - про­мо­вив гість.

- А он­деч­ки гляньте, скільки моєї праці ле­жить на підрях вгорі, на бан­ти­нах! - про­мо­вив Гу­ко­вич, ти­ка­ючи обіруч на підрі.

Уласевич зир­нув уго­ру і аж цма­кав, буцімто ди­ву­ючись: «Ой-ой-ой! яко­го їх там ба­га­то ле­жить на дош­ках! Аж не по­товп­ляться на підрях! Але ж то не самі ули­ки он­деч­ки ле­жать ок­ро­ми? бо то он­деч­ки ле­жать такі здо­рові, як жлук­та. Це дов­бані си­пан­ки для пашні, чи що?»

- Та то я наск­ла­дав дов­ба­нок на мед, а не на паш­ню, бо ме­ду в ме­не, як ча­сом бу­ває поліття на бджо­ли, так ба­га­то, то і впо­ра­тись з ним не мож­на аби­як, і ніку­ди йо­го дівать.

На підрях, на ріденько пок­ла­де­них че­рез бан­ти­ни дош­ках, і справді нарізно ле­жа­ли уся­ко­го фа­со­ну ли­пові дов­бан­ки з столітніх, а мо­же, з двох­сотлітніх роз­ка­ря­ку­ва­тих товс­тю­щих де­рев, не­на­че ко­ро­ви на стійлі або хи­мерні кро­ко­ди­ли та інші якісь невідомі страхіття, нарізно роз­ки­дані по підрях.

Одна дов­бан­ка ніби вип­ну­ла здо­ро­вецьке че­ре­во, не­на­че во­на бу­ла вагітна; дру­га, не­на­че каліку­ва­та лю­ди­на, роз­чепіри­ла наб­ряклі кус­ки по­об­ти­на­них сли­ве до пле­чей рук; на третій дов­банці ніби по­на­га­ня­ло якісь ве­ликі чи­ря­ки та бо­ляч­ки, такі завбільшки, як мис­ки. Од­на на­че вист­ро­ми­ла хи­мер­ну мор­ду з кир­па­тим но­сом, мов ко­медійна маш­ка­ра. Кож­на вдер­жа­ла ко­лишнійсь су­ку­ва­тий обвід де­ре­ва та тих сучків і кор­чак, з кот­рих їх ви­дов­бав тес­ля, ма­ючи на увазі як­мо­га більшу їх змісткість для ме­ду. Дов­бан­ки ле­жа­ли ок­ро­ми од ку­пи уликів, не­на­че по­ру­бані в ба­талії Іва­ном Ца­ре­ви­чем якісь ди­во­вижні стра­хо­ви­ща.

''Ну, та й чор­то­вин­ня ж теліпається отам на підрях! Не­на­че якісь де­рев'яні кро­ко­ди­ли або по­калічені лю­де. Ко­ли б ли­шень мені хутчій вхо­пить Ме­ла­сю з її се­лом, тоді усі ці підрі з дов­бан­ка­ми я пок­ла­ду на твої старі плечі: но­си, мов­ляв, на здо­ров'я цю ва­го­ту та дбай і на­далі й на ме­не. А я скік на ко­ни­ки та шусть у Київ на біго­ви­ще або в Ша­то на гу­лян­ку!» - ду­мав Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, тор­ка­ючи навіщось су­хор­ля­ви­ми дов­ги­ми пальця­ми то од­ну чу­дер­нацьку дов­бан­ку, то дру­гу.

Вони вер­ну­лись до ґанку, де сиділи на лав­ках пан­ни й панії, обид­ва сіли й собі з ни­ми й роз­ба­ла­ка­лись про ха­зяй­ст­во. Тим ча­сом Грицько в білих ру­ка­вич­ках ви­гулькнув з две­рей і за­повістив, що стіл вже на­ла­год­же­ний до снідан­ня.

Снідання бу­ло та­ке дов­ге, як і обід. Гості ха­па­лись на поїзд. І як не про­си­ли й не на­ма­га­лись ха­зяїни, щоб во­ни зос­та­лись до завт­ро­го, гості од­ма­га­лись, бо на­ва­жи­лись їха­ти то­го-та­ки дня. Після снідан­ня, що тяг­лось сли­ве дві го­ди­ни, підко­тив під ґанок фа­етон. Гості хап­ки поз­шу­ку­ва­ли свою оде­жу, вдяг­лись і поп­ро­ща­лись. Гу­ко­вич і Гу­ко­вич­ка про­си­ли їх не га­яться з візи­том та при­бу­вать до їх як­мо­га швид­ше.

А тим ча­сом са­ма Ме­ла­ся, не до­жи­да­ючись до­ки її гос­тоньки приїдуть в Дер­качівку, са­ма час­то одвіду­ва­ла їх у Києві… Там в Елпіди­фо­ра Ва­на­то­ви­ча во­на ба­чи­лась з Ми­хай­лом Ки­ри­ко­ви­чем. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич те­пе­реч­ки зда­вав­ся їй ба­га­то кра­щим, ніж ко­лись пе­редніше. Своєю ве­се­лою вда­чею та ле­пет­ли­вим язи­ком він зовсім при­пав їй до впо­до­би. І Ула­се­вич, оче­ви­дяч­ки, за­ли­цяв­ся до неї.

В один Ме­ла­син приїзд у Київ Ула­се­вич приз­навсь, що лю­бе її й хо­че про­сить її ру­ки в батька та в ма­тері. Во­на да­ла йо­му сло­во. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, двічі по­бу­вав­ши на різдво, а потім на мас­ниці в Гу­ко­ви­ча в Дер­качівці, пе­ре­ба­ла­кав з ста­ри­ми. Старі зго­ди­лись прий­нять йо­го за зя­тя й пос­та­но­ви­ли спра­вить весілля після ве­ли­код­ня нап­ро­весні.


Загрузка...