Неоднаковими стежками

X

Одного дня влітку до от­ця Яко­ва Лад­ковсько­го при­нес­ли з пош­ти лис­та. От­ця Яко­ва не бу­ло вдо­ма. На­деж­да Мокіївна взя­ла лис­та і, не гля­нув­ши на кон­верт, роз­дер­ла йо­го й з цікавістю ки­ну­лась чи­тать. Во­на ма­ла зви­чай роз­ди­ра­ти кон­вер­ти та заг­ля­дать навіть в усякі офіціальні бо­ма­ги, прис­лані на ймен­ня сво­го чо­ловіка, бо бу­ла ду­же ціка­ва.

Цей лист пи­сав пе­редніший дри­жипільський фер­шал, кот­рий пе­рей­шов на служ­бу з Дри­жи­по­ля в дру­ге місце. Він пи­сав до сво­го то­ва­ри­ша, фер­ша­ла Яко­ва Вер­бицько­го, кот­рий пе­рей­шов в Дри­жипіль на йо­го місце. А на пошті сли­ве усі лис­ти, на кот­рих ма­ня­чи­ли на­пи­си «Яко­вові», спох­ва­ту пер­ли до от­ця Яко­ва.

Надежда Мокіївна чи­та­ла, чи­та­ла той лист і дов­го не мог­ла втя­мить, про що то пи­шеться в то­му листі. Але зго­дом, опам'ятав­шись, зир­ну­ла на кон­верт і про­чи­та­ла, що лист був пи­са­ний не до її чо­ловіка, от­ця Яко­ва, а до фер­ша­ла Яко­ва Вер­бицько­го та­ки в Дри­жипіль. Під лис­том на кінці був підпи­са­ний пе­редніший дри­жипільський фер­шал. В На­деж­ди Мокіівни аж пуч­ки з лис­том зат­ру­си­лись од ціка­вості. Чужі дум­ки так заціка­ви­ли її, що в неї аж го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась.

В першій по­ло­вині лис­та давніший фер­шал пи­сав за се­бе, за своє но­ве місце, пи­сав за дріб'язкові та­мошні ви­пад­ки, за сво­го док­то­ра й по­да­вав усякі но­вин­ки. Але нап­рикінці лис­та він по­на­пи­су­вав ба­га­то де­чо­го за мо­ло­ду ма­туш­ку На­деж­ду Мокіївну. Во­на вту­пи­ла очі в лист і од ціка­вості не­на­че їла йо­го своїми зінька­ми.

«Там у вас в Дри­жи­полі є чу­дер­нацька ма­туш­ка, На­деж­да Мокіївна Лад­ковська. Це якась не то про­ява, не то ви­ро­док між най­новіши­ми єпархіалка­ми. Во­на чеп­ляється при­че­пою до всіх па­ничів, і, пев­но, ця на­хаб­на лю­ди­на при­че­питься й до те­бе, як чеп­ля­лась і до ме­не, і до кож­но­го вчи­те­ля, а най­більше, як я пе­ре­чув че­рез лю­дей, до Ула­се­ви­ча, те­перішнього мо­ло­до­го док­то­ра. А ми знаємо доб­ре, що Ула­се­вич за­ко­хав­ся в Ліду, Гу­ко­ви­че­ву доч­ку, і їздить до Ма­ту­шевських, де по­таєнці ба­читься з Лідою. Лад­ковська як за­ли­цяється до гар­них па­рубків півчих, то з цієї при­чи­ни хо­де на співки, щоб ди­виться та за­ли­ця­тись до їх. Ця про­ява пи­ше до вчи­телів ро­ман­тичні, навіжені, буцімто лібе­ральні лис­ти, ча­сом ве­чо­ра­ми ни­кає попід вікна­ми й заг­ля­дає в їх вікна або ча­сом і при­сур­га­ниться в ха­ту на чай, як роб­лять лібе­ральні пан­ни в Києві. Ла­са до па­ничів нав­ди­во­ви­жу! Ма­буть, в неї сер­це та­ке завбільшки, як во­ро­та, ще й завсігди од­чи­нені настіж: заїжджай­те, мов­ляв, хто схо­че!»

- Ну, не ка­посні ж тобі лю­де! Я ду­ма­ла, що в цій глу­шині лю­де дурні, не досвідні або якісь низько­окі й не да­ле­ко­сяглі ро­зу­мом, а я од­на най­ро­зумніша й най­хитріша од усіх і що я всіх ту­тешніх дурнів пе­ре­хит­ру­ва­ла. А во­ни, подлі, все до­чис­та втя­ми­ли й пос­те­рег­ли мої но­ро­ви й мої хит­рощі. От тобі й на! - бу­боніла спе­ре­сер­дя На­деж­да Мокіївна й по­ча­ла чи­та­ти далі.

«Отець Яків знає за все, але му­сить змов­чу­вать, - пи­сав далі фер­шал, - бо ко­ли ча­сом у йо­го тер­пець увірветься і він не змов­че, то во­на кри­чить, ве­ре­щить, сту­кає ку­ла­ком об стіл, мов навісна. В своє ха­зяй­ст­во не ми­кається, а за­те ж вми­кується в чо­ловікові спра­ви, в школьні й навіть цер­ковні. В неї тільки й дум­ки за гар­них па­ничів. Не­дур­но ж док­тор Ула­се­вич ка­зав мені, що во­на якась ніби пси­хо­пат­ка в ко­ханні й за­ли­цянні, бо во­на чеп­ля­лась до цього кра­су­ня, як реп'ях до вівці».

- Проклятий! Ще й лається! - про­мо­ви­ла во­на го­лос­но.

«Вона лю­бе са­ма їзди­ти й по­га­нять коні, не­на­че будлі-який мос­каль гу­са­рин. Якось раз тра­пи­лась їй та­ка при­го­да. Про­чу­ла во­на од лю­дей, що до однієї ту­тешньої сусіди удо­ви ху­то­рян­ки час­то навіду­ються на хутір офіце­ри з ла­ге­ря, бо в тієї панїї дві гарні доч­ки. Во­на дізна­лась за це, знай­шла при­чи­ну, щоб поїхать до тієї нез­най­омої панії буцімто ку­пу­ва­ти по­ро­ся­та. Во­на вки­ну­ла в по­воз­ку мішка й по­ка­та­ла на хутір без по­го­ни­ча. Ку­пи­ла во­на двоє по­ро­сят, по­ба­ла­ка­ла з офіце­ра­ми, на­ми­лу­ва­лась ни­ми й вер­та­лась до­до­му. Але на шля­ху, ко­ло са­мо­го ро­ву, по­воз­ка нас­ко­чи­ла ко­ле­сом на гор­бок, підско­чи­ла та й пе­ре­ки­ну­лась. Мішок з по­ро­ся­та­ми по­ко­тивсь у рів. По­летів ту­ди й її ка­пе­люш. Підве­лась во­на з землі, за­ки­ну­ла за ву­ха роз­пат­ла­не во­лос­ся й му­си­ла лізти в рів дос­та­вать по­ро­ся­та й ка­пе­люш. Після не­давнього туч­но­го до­щу в рові сто­яло аж зе­ле­не баг­но. Во­на влізла ту­ди, ви­тяг­ла мішка, дос­та­ла ка­пе­люш, зад­ри­па­лась по коліна, об­ля­па­лась тро­хи не по шию. По­ро­ся­та з ля­ку кувіка­ють. Тоді во­на да­вай підіймать по­воз­ку, але нап­ру­жу­ва­лась дов­го, аж крек­та­ла, і нічо­го не вдіяла. На щас­тя, на­го­див­ся який­сь чо­ловік і підвів візка. Приїха­ла во­на до­до­му, уся об­ля­па­на. Отець Яків як уг­лядів, то тільки ру­ки зняв до бо­га!»

«Ото ка­торж­ний! І за це досвідчив­ся звідкільсь! - по­ду­ма­ла На­деж­да Мокіївна. - Не такі-то дурні провінціали, як мені зда­ва­лось!»

«Цій ду­ринді здається, що во­на кра­су­ня нав­ди­во­ви­жу! Але яка ж во­на кра­су­ня? Очі витрішку­ваті, як у со­ви, рот, як курінь на баш­тані, зу­би, як ло­патні, ще й до то­го во­на низько­ока та кис­ло­ока, не­на­че пе­репічай­ка; го­ло­ва в неї завж­ди не­на­че куд­ла­тий кужіль, а на по­ти­лиці все теліпається якесь куб­ло з одіржин або з па­чосів. В цієї ле­да­чої хвой­ди ро­зум не в го­лові, а на язиці та в гу­би­щах. А їй здається, що во­на най­ро­зумніша од усіх».

«А ти, пас­куд­ний гу­бань! Чи тобі ж пак ціну­вать мою кра­су? Тобі, по­га­но­му бе­зу­сові? В моїх очах є такі ча­ри, що як на ко­го пильно по­див­люсь, то од­ра­зу й при­ча­рую й при­люб­лю до се­бе».

Вона аж скипіла, аж нес­тя­ми­лась і зо­па­лу вхо­пи­ла чис­тий кон­верт, що ле­жав на­пох­ваті, згор­ну­ла лист і всу­ну­ла йо­го в кон­верт. Помс­та й рев­нивість за­би­ли їй па­мо­ро­ки. Во­на бу­ла зла на док­то­ра, що він за­ли­цяється не до неї, а до Ліди, спох­ва­ту навіть за­бу­ла, що бу­ло пи­са­но за Ліду й док­то­ра, але й за неї, вхо­пи­ла пе­ро й по­ча­ла чер­кать ад­рес: «В се­ло Дер­качівку, ви­со­ко­по­важ­но­му доб­родієві Андріянові Ки­ри­ло­ви­чу Гу­ко­ви­чеві…»

Аж до­пи­су­ючи ад­рес, во­на нес­подіва­но сха­ме­ну­лась й опам'ята­лась.

«Ой, ненько моя! Що ж це я роб­лю? Це ж я по­си­лаю ви­каз на док­то­ра й Ліду, і на са­му се­бе… Оце бу­ла б вструг­ну­ла шту­ку! Отой за­те­ле­пу­ва­тий пас­куд­ний ву­хань зовсім за­бив мені тя­му в го­лові».

Надежда Мокіївна дос­та­ла з сто­ла чис­тий лис­ток па­пе­ру й на­пи­са­ла до ста­ро­го Гу­ко­ви­ча лист, змінив­ши ру­ку й підби­ра­ючись під тон ста­рої досвідної та по­важ­ної лю­ди­ни, кот­ра на­пев­но знає, де йо­го Ліда ба­читься по­таєнці з своїм ко­хан­цем, і зас­терігає батька.

«Будьте обе­режні! Оце по­си­лаю вам клап­тик лис­та, пи­са­но­го до ме­не за ва­шу Ліду й док­то­ра Ула­се­ви­ча. Наг­ля­дай­те за Лідою доб­ре, до­ки ще нічо­го по­га­но­го не тра­пи­лось. Пал­ка лю­бов завсігди бу­ває ска­же­на й безг­луз­да, не тя­ме, що ро­бе, і мо­же доп­ро­ва­дить і до ли­ходійства, і навіть ду­шо­губст­ва. Спиніть за­го­дя Ула­се­ви­ча й мо­ло­деньку Ліду на тій стежці, кот­ра зго­дом мо­же за­вес­ти цих немірко­ва­них та не­роз­суд­ли­вих лю­дей і до ли­ходійства, а мо­же, й до прос­тупст­ва», - так скінчи­ла свій лист На­деж­да Мокіївна.

Потім во­на од­тя­ла но­жи­ця­ми клап­тик од фер­ша­ло­во­го лис­та, де мо­ва мо­ви­лась за Ула­се­ви­ча й Ліду, прик­ла­ла цей клап­тик до сво­го лис­та, над­ря­па­но­го чуд­ни­ми бук­ва­ми, ніби яки­мись ієрогліфа­ми, приліпи­ла мар­ку й одісла­ла че­рез най­мит­чу­ка на пош­ту.

Приїхав отець Яків і вглядів на столі свіжий не пом'яшку­ре­ний кон­верт.

- А це до ме­не лист з пош­ти? - спи­тав отець Яків, вглядівши на столі кон­верт з на­пи­сом.

- Ні, не до ме­не! Це Яко­вові Вер­бицько­му, - ска­зав ба­тюш­ка при­ди­вив­шись. - Як цей лист сю­ди пот­ра­пив? Ма­буть, по­мил­ка пош­та­ря? Але ж це тільки кон­верт. А де ж лист? Це вже ти по­по­ра­лась і вий­ня­ла чу­жий лист та й… надісь, і про­чи­та­ла, - по сільсько­му зви­чаю.

- Атож! Я са­ма по­ми­ли­лась та й роз­дер­ла кон­верт. А те­пер ніяко­во вже вер­тать на­зад. Я той лист вки­ну­ла в груб­ку й спа­ли­ла. Де на пошті не запірвуть «Яко­ва», то й пруть то­го «Яко­ва» до те­бе.

Через день до Андріяна Ки­ри­ло­ви­ча смер­ком при­нес­ли з пош­ти лист та га­зе­ти. Він роз­гор­нув лист, хап­ком пе­ре­чи­тав йо­го й одріза­ну до­пис­ку. Під лис­том підпи­су не бу­ло. На до­писці, на клап­ти­ку був підпи­са­ний фер­шал Яків Вер­бицький.

- Анонімнийлист од ко­гось на Ліду… Ов­ва! По­га­на спра­ва! Тек­лю! а хо­ди ли­шень сю­ди та про­чи­тай оці шпар­га­ли, - гук­нув він на жінку з кабіне­ту.

Прийшла важ­кою хо­дою й Тек­ля Опа­насівна. Во­на бу­ла низько­ока й на­че­пи­ла на пе­ренісся сині оку­ля­ри, тро­хи не при­ту­ли­ла лис­та до лам­пи й пе­ре­чи­та­ла йо­го вваж­ли­во, не ха­па­ючись, не­на­че цідя­чи сло­ва й ряд­ки.

- Я цього й сподіва­лась вже дав­ненько, - ска­за­ла во­на спокійно, - але хто б оце на­пи­сав оцей лист? І звідкіль він пос­ла­ний?

- Мабуть, пи­ше якась ду­хов­на осо­ба, бо пи­са­но в по­важ­но­му мо­рально­му тоні: усе в йо­го мо­ва мо­виться про мо­раль, про доб­ро­чи­нок, зло­чи­нок, ли­ходійство, навіть за прос­тупст­во.

- Мабуть, дри­жипільський про­то­поп, бо лист ски­нувсь тро­хи на про­повідь. Пев­но, пішла вже по се­лах по­го­лос­ка за Ліду, пішла чут­ка за її одвідинн до Ма­ту­шевських і вже зас­ко­чи­ла й до йо­го. Спа­сибі, що зас­терігає нас за­ча­су. Це зас­те­ре­жен­ня тре­ба ма­ти на увазі. Он ку­ди во­но вже зай­шло! Яків Ки­ри­ко­вич лю­ди­на чес­на, стат­ко­ви­та, помірко­ва­на. Мені здається, що він не по­ви­нен би за­на­пас­тить і за­па­гу­би­ти на­шу ди­ти­ну, - го­во­ри­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Говори! Не за­па­гу­бить! Він лю­ди­на чес­на й роз­суд­ли­ва, пад­кує ко­ло лікарсько­го діла. Це прав­да. Але пал­ке ко­хан­ня бу­ває сліпе, а ча­сом і безг­луз­де. Во­но мо­же на­коїть ба­гацько ли­ха. Тре­ба б Ліду якось од­лу­чить од йо­го; тре­ба роз'єднать їх, та ще й та­ки за­раз, не га­ячи ча­су! - вже не ка­зав, а ніби гу­кав Гу­ко­вич на всі по­кої.

- Адже ж і я ко­лись хо­ди­ла на одвідинн до те­бе по­тай од ма­ми, бо га­ря­че й щи­ро ко­ха­ла те­бе, і вий­шла за те­бе про­ти її ба­жан­ня й волі.

- Але ж Ліда не мо­же вінчаться з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем, бо во­на ж йо­му рідня! Ти за це, ма­буть, і за­бу­лась! - гук­нув Андріян Кирилович.

- Ох мені ли­хо! Я на це чо­мусь не за­ува­жи­ла! Що ж оце вий­де з їх ко­хан­ня?

- Може вий­ти те, на що на­тя­кає оцей ста­рий бо­ро­дань в своєму листі.

- Не ка­жи-бо так! По­га­на в те­бе ма­норія! Як тільки зай­де мо­ва про будлі-яко­го ба­тюш­ку, в те­бе інших слів ніби й не­ма, тільки - пат­лач, куд­лань, бо­ро­дань, не­на­че ти по­шив­ся в штун­ди, або­що. Гля­ди ли­шень! Ще скрізь піде по­го­лос­ка, що з на­шої оселі пішла штун­да по селі.

- Але ж що нам діяти? що чи­нить? - гу­кав Гу­ко­вич на всі по­кої.

- А що ж діяти? Не пус­кать Ліди до Ма­русі та й годі.

- Але, як на мій пог­ляд, тим ча­сом за це не тре­ба нічо­го ка­зать ні Ліді, ні навіть Ме­ласі, щоб во­ни до яко­гось ча­су нічо­го за це не зна­ли. Мо­же, во­но пе­рет­реться, пе­рем­неться та й так ми­неться й за­бу­деться, - про­мо­вив батько.

- Чому ж то не ка­зать Ме­ласі? Не кло­почіться за Ме­ла­сю, бо Ме­ла­ся вже все до­чис­та чу­ла й знає, - за­ле­пе­та­ла Ме­ла­ся, вско­чив­ши про­жо­гом в кабінет.

- А ти вже й чу­ла? - спи­тав батько.

- Ще б пак не чу­ла, ко­ли ви роз­мов­ляєте за сек­ре­ти ни­щеч­ком так, що все чуть по всіх по­ко­ях. Я й не підслу­ха­ла, бо як я од­чи­ни­ла двері в при­хо­жу, то все до­чис­та бу­ло чуть аж ту­ди, за що ви ба­ла­ка­ли.

Мелася ска­за­ла не всю прав­ду: во­на та­ки спи­ни­лась в при­хожій на який­сь час та й до­ти підслу­ха­ла, до­ки старі зга­да­ли за неї. Аж тоді в неї тер­пець увірвав­ся, і во­на вис­ко­чи­ла, як ко­зак з ма­ку, та з нес­тям­ки шусть прос­то в кабінет на ціка­ву роз­мо­ву!

- Ви Ліду при­бор­кай­те та­ки од­ра­зу, бо оті сього­часні вчені лібе­рал­ки не ду­же-то це­ре­мо­няться: не вва­жа­ють ні на що в світі й ладні ви­за­ко­ни­ти й зни­щить усякі за­ко­ни й зви­чаї, скрізь за­ве­дені з давніх-да­вен, ніби якусь не­потріб, трух­ля­ти­ну та гни­ля­ти­ну, як во­ни ка­жуть, - аж ре­пе­ту­ва­ла з злістю Ме­ла­ся, ма­буть, че­рез те, що са­ма по­таєнці лю­би­ла Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча й бу­ла лад­на зра­дить сво­го Ми­шу­ка хоч і за­раз для йо­го бра­та.

- Як же ти її при­бор­каєш? Як­би во­на бу­ла кур­ка, то я взяв би но­жа, пок­лав би кри­ла до по­ро­га та ле­зом і по­об­ти­нав би їх, щоб не ду­же ви­со­ко літа­ла. А з пан­на­ми та ще й вче­ни­ми інша спра­ва: в їх хвос­та й крил не­ма, - ска­зав батько.

- Забороніть їй їздить до Ма­русі, за­бо­роніть ба­читься з своїм люб­чи­ком, то во­на не­за­ба­ром за йо­го й за­бу­де, - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся.

- Ой не за­бу­де, ко­ли щи­ро лю­бе! - ска­за­ла ма­ти, при­га­ду­ючи, як во­на ко­лись лю­би­ла Андріяна Ки­ри­ло­ви­ча й ви­хо­ди­ла до йо­го в Києві в Царський са­док сли­ве що­ве­чо­ра на роз­мо­ву.

- Ба за­бу­де! Ми­не який­сь час, і та пал­ка лю­бов про­хо­ло­не, зслиз­не й зсяк­не, як дощ на піску, що за­раз вни­кає в грунт, бо все ж на світі хо­ло­не, навіть роз­пе­че­не залізо, - ля­ща­ла Ме­ла­ся.

- Але людське сер­це не залізо, не спло­ха во­но й про­хо­ло­не. А му­ки, а сум, а ту­га! - ска­за­ла ма­ти й сти­ха зітхну­ла. - Ой бо­жe мій ми­лий! Що ж це в нас скоїлось так нес­подіва­но й не­га­да­но!

- Є чо­го бідкаться! Мені аж чуд­но. Але чи так, чи інак, а з лібе­рал­ка­ми спра­ва по­га­на: во­ни нех­ту­ють людськи­ми зви­ча­ями й звуть їх за­бо­бо­на­ми, ще й підніма­ють їх на глум та смішки, - ле­пе­та­ла Ме­ла­ся,

В кабінет нес­подіва­но всту­пив Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич. Усі за­мовк­ли й ущух­ли.

- Я поїду до бра­та й ска­жу йо­му, щоб він не зби­вав з пан­те­ли­ку Ліди, - ска­зав він в тон пе­реднішої роз­мо­ви Ме­ласі.

- А ти це звідкіль дізнав­ся про наші сек­ре­ти? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- Гарні сек­ре­ти, ко­ли ти за ці сек­ре­ти так по­таємно ре­пе­туєш, що аж за во­ро­та чуть че­рез од­чи­нені вікна. Не чув їх хіба той, хто не хотів чу­ти або ко­му ву­ха по­зак­ла­да­ло. Я сто­яв на ґанку в флігелі й не­доб­рохіть вис­лу­хав ваші сек­ре­ти, бо твоє га­ла­су­ван­ня, ма­буть, бу­ло чуть аж на всю осе­лю, а мо­же, аж до Па­на­сен­ко­вої са­ди­би. Спи­тай в Па­на­сен­ка, то й він, надісь, знає за це. На ме­не аж страх най­шов.

- Чого це на те­бе стра­хи на­па­ли? - спи­та­ла Ме­ла­ся, ви­ря­чив­ши з ди­ва очі.

- Того, що вчо­ра в каші я ба­чив зар­нят­ка от­рут­ної со­ба­чої бле­ко­ти. Не­дур­но ж ти сьогодні дов­го спа­ла, сли­ве до півдня, і вста­ла з чер­во­ни­ми очи­ма.

- Перехрести ло­ба! Що це ти вер­зеш? Яка там со­ба­ча бле­ко­та в каші, та ще й от­рут­на? Чи не сам ти наївся со­ба­чої бле­ко­ти? Ме­ле та­ке, не­на­че справді наївся со­ба­чої бле­ко­ти. Вид­но, що і в те­бе го­ло­ва по­ло­вою нап­ха­на, як ка­же На­деж­да Мокіївна про своїх ба­тю­шок.

- Що це за знак? Те­пер усі мо­лоді жінки ре­пе­ту­ють, що в їх чо­ловіків го­ло­ви нап­хані по­ло­вою. Чим же то нап­хані ваші ве­ли­ко­ро­зумні го­ло­ви? - ог­ри­зав­ся Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, кот­ро­му вже дав­но ос­то­гид­ла оп­риш­ку­ва­та й крик­ли­ва Ме­ла­ся.

- Та годі вам зма­гаться! Он тре­ба мірку­вать за щось по­важніше, а не за те, чим в ко­го го­ло­ва нап­ха­на, - обізва­лась ма­ти. - Міркуй­те ли­шень, що нам ро­бить з Лідою, до­ки во­на десь ни­кає по пар­ку та не чує? Киньте своє спе­ре­чан­ня на дру­гий час!

Ліда в той час гу­ля­ла в сад­ку, а потім сіла на ґанку й зда­ле­ки чу­ла, що в по­ко­ях тра­пи­лась якась спо­тич­ка між ни­ми, бо по­ча­лась го­лос­на роз­мо­ва, навіть зма­ган­ня й га­ла­су­ван­ня. Ці ра­зу­разні кри­ки так їй ос­то­чортіли, що во­на зу­мис­не од­ми­ку­ва­ла од їх і тіка­ла в са­док. В той час гор­нич­на вско­чи­ла на ґанок. Ліда спи­та­ла в неї, що там скоїлось в по­ко­ях? Чи не тра­пи­лась якась шко­да в по­ко­ях або в оселі?

- Та там, пан­ноч­ко, хтось прис­лав па­нові лис­та за вас та за док­то­ра, який­сь бо­ро­дань, чи пат­лач, чи піп, чи що. Я де­що чу­ла, та не все вто­ро­па­ла. Хтось пи­ше до па­на, що буцімби­то ви змо­ви­лись з док­то­ром десь сти­каться та ба­читься, чи в Ма­русі Ма­ту­шевської, чи що; та пан ка­жуть, що ви й док­тор вже прис­та­ли до штун­ди, то во­ни че­рез це й бо­яться, щоб за вас по селі по­го­во­ру не бу­ло.

В Ліди швид­ко за­ки­да­лось сер­це. Во­на пос­те­рег­ла все й до­га­ду­ва­лась, який то лист при­нес­ли батькові. Увійшов­ши в по­кої, во­на на ча­сок спи­ни­лась у світлиці й звідтіль чу­ла ос­тан­ню роз­мо­ву: її взя­ла цікавість, і во­на не втерпіла й нес­подіва­но ввійшла в кабінет.

- Це в вас роз­мо­ва за ме­не й Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча? - спи­та­ла во­на й од­ра­зу зблідла на ви­ду.

- Та еге ж! - обізва­лась Ме­ла­ся. - За вов­ка про­мов­ка, а вовк у ха­ту! Ось хтось пи­ше по­таємно­го лис­та за те­бе, ви­ка­зує на те­бе, що ти ніби­то по­таєнці ба­чиш­ся з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем в Ма­русі.

Ліда зблідла, аж по­по­лотніла. Взяв­ши в ру­ки лис­та й од­тяті но­жи­ця­ми два клап­ти­ки, во­на шви­денько пе­ребігла їх очи­ма й пок­ла­ла на стіл.

- Цей лист пи­сав не бо­ро­дань і не пат­лач, а безп­ремінно пи­са­ла ду­хов­на осо­ба, тільки не бо­ро­да­та, хоч і куд­ла­та: пи­са­ла йо­го На­деж­да Мокіївна Лад­ковська, бо во­на має який­сь свій інте­рес, чимсь са­ма приш­пи­ля­на й при­ту­ле­на до цієї спра­ви… - обізва­лась Ліда якимсь приг­ноб­ле­ним го­ло­сом, не­на­че во­на ше­потіла ниш­ком, а не го­во­ри­ла.

- Але ж чи во­на пи­са­ла, чи хтось інший, а то, ма­буть, та­ки прав­да, що ти змо­ви­лась з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем ба­читься в Ма­русі й їздить ту­ди на одвіди­ни не до Ма­русі, а до Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча? - спи­тав батько. - Це тобі, як мо­лодій панні, не ли­чить! Неч­ля!

- Та хоч би бу­ла й прав­да. А що ж ро­бить, ко­ли ви сли­ве ви­пи­хаєте йо­го а сво­го до­му? А мені тільки й ра­дощів, що по­ба­читься з ним та по­ба­ла­кать про щось пу­тя­ще, за наші гро­ма­дянські спра­ви, - ска­за­ла Ліда, вже опам'ятав­шись.

- Я не про­ти то­го, щоб ти ба­ла­ка­ла з ним за ваші усякі просвітні та гро­ма­дянські спра­ви. Про ме­не! Але навіщо тобі бу­ло змов­ляться та зу­мис­не їздить на одвіди­ни буцімби­то до Ма­русі, але й справді зад­ля то­го, щоб ба­читься з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем? - ска­за­ла ма­ти.

- Якби ж пак ви вдвох ба­ла­ка­ли там в Ма­русі тільки про гро­мадські спра­ви, то за це бу­ло б бай­ду­же нам усім, - вста­ви­ла своє слівце Ме­ла­ся.

- А ко­му яке діло до то­го, за що ми вдвох ба­ла­ка­ли? Ви на­тяк­ну­ли йо­му ду­же ви­раз­но, щоб він не їздив до нас. От він і їзде до Ма­русі, щоб пе­ре­ки­нуться в цій глу­шині жи­ви­ми сло­ва­ми з просвіче­ни­ми людьми. А мені завж­ди ціка­во пос­лу­хать їх ро­зум­ну роз­мо­ву, - ска­за­ла Ліда, сівши на стільці. - От Ма­ру­ся за­ду­мує на жни­ва за­вес­ти денні прис­та­но­ви­ща для ма­лих дітей і в се­бе в ху­торі, і в нас на селі, щоб мо­ло­диці не но­си­лись з дітьми в по­ле. Ми й ра­ди­лись за це.

- І охо­та ж тобі мо­ро­читься з чу­жи­ми дітьми! Он в ме­не од­но пи­щить в флігелі, та я й то­му не дам ра­ди. На­си­лу те писк­ля оце уко­лош­ка­ла! - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- Та він за­ли­цяється до те­бе! Але що вий­де з то­го за­ли­цян­ня, ко­ли він те­пер тобі не чу­жий. Поб­ра­тись вам не мож­на! - обізвав­ся батько.

- Хіба ж я знаю, що вий­де? Пев­но, нічо­го не вий­де, - ска­за­ла Ліда смут­ним, ніби роз­би­тим з од­чаю го­ло­сом.

- А як нічо­го не вий­де, то ти йо­го за­ли­ши. Не бач­ся з ним, не стрічай­ся з ним, не єднай­ся, то те єднан­ня й роз'єднається са­мо; а далі й за­бу­деш за йо­го, як усе на світі за­бу­вається, - ска­за­ла ма­ти.

- Я мо­жу не стрічаться й не ба­читься з ним, але до­ки й мо­го жи­вот­тя, я йо­го не за­бу­ду. Ми поєдна­лись дум­ка­ми. Не моя во­ля, не моя си­ла йо­го навік за­бу­ти. І не кажіть, і не радьте мені нічо­го, бо ва­ша ра­да нічо­го не вдіє і не нап­ра­ве ме­не ку­дись по ва­шо­му ба­жан­ню.

Сльози зда­ви­ли її в гру­дях. Во­на тро­хи не за­ри­да­ла, схо­пи­лась з місця, хап­ком вибігла з кабіне­ту й схо­ва­лась в своєму по­коїку. Очі од­ра­зу зай­шли слізьми, і во­на зап­ла­ка­ла й зах­ли­па­ла, як ма­ла ди­ти­на, за­ту­лив­ши до­ло­нею свій вид.

В кабінеті всі за­мовк­ли, не­на­че дух за­таїли. Щи­ре ко­хан­ня й сльози щи­рої лю­бові взру­ши­ли сер­це в усіх. Ма­ти зга­да­ла свої літа мо­лоді, свою дав­ню мо­ло­ду щи­ру лю­бов, як во­на ко­лись ко­ха­ла, як во­на си­ломіць зла­ма­ла во­лю своєї ма­тері, щоб вво­лить свою во­лю й пос­та­но­ви­ти на своєму. Ме­ла­ся уяв­ки по­ба­чи­ла, яка бу­ває в лю­дей щи­ра лю­бов, та­ка пал­ка та щи­ра, якої во­на й досі не заз­на­ла. Усіпо­чу­ва­ли, що в по­ко­ях не­на­че пішов по­дих чо­гось пиш­но­го, на­че по по­ко­ях повіяло па­хо­ща­ми за­паш­них квітів. Усіза­ду­ма­лись. На всіх най­шов сму­ток.

Мати зітхну­ла й вий­шла з кімна­ти, щоб втіши­ти Ліду і вга­му­вать її го­ре. Батько сидів за­жу­ре­ний та зас­му­че­ний. Навіть на очах лег­ко­дум­но­го Ми­хай­ла Ки­ри­ко­ви­ча з'явив­ся який­сь ле­генький сутінок жа­лю та за­ду­ми.

Мати впійшла в тем­ний Лідин по­коїк. Ліди­на пос­тать лед­ве мріла од сіро­го одлис­ку з вікна. Мо­ло­да дівчи­на пла­ка­ла, аж хли­па­ла, аж по­би­ва­лась.

- Не жу­рись, до­ню! не вда­вай­ся в ту­гу. Я знаю твоє сер­це й спо­чу­ваю твоєму без­та­лан­ню, бо ко­лись і зо мною бу­ло сли­винь те са­ме, що з то­бою. Заз­на­ла й я та­ко­го го­ря. Чи так, чи інак во­но вий­де, а я тобі не во­рог, а ма­ти, і всто­юва­ти­му за те­бе й за Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча. Про це так і по­дай йо­му лис­том звістку, ко­ли не ма­ти­меш си­ли пе­ре­мог­ти своє сер­це й роз'єднаться з ним, - ска­за­ла ма­ти, засвічу­ючи світло на столі. - Не плач, не жу­ри­ся. Мо­же, во­но й вий­де на доб­ре.

Од то­го ча­су Ліда пе­рес­та­ла їздить до Ма­русі на по­ра­ду й для роз­мо­ви з ми­лим. Ма­ру­ся жда­ла її який­сь час, а далі са­ма одвіда­ла Гу­ко­вичів. Ліда, по­сидівши з нею в залі, пішла з нею в парк і на са­моті роз­ка­за­ла Ма­русі про свою при­го­ду, про чийсь по­таємний лист до батька.

Вернулись во­ни з пар­ку й сіли пи­ти чай на ве­ранді. Ве­се­ла й го­во­рю­ча Ма­ру­ся сиділа, не­на­че при­шиб­ле­на, і тільки прис­тав­ля­лась не­ве­се­ло. Во­на роз­ка­зу­ва­ла, що на час жнив має на думці вкупі з сест­рою та вчи­телькою за­вес­ти в се­бе на ху­торі ди­тя­че ден­не прис­та­но­ви­ще.

- От і ви, Лідо, за­ведіть вкупі з Ме­ла­сею та вчи­телькою в се­бе в селі при­най­мні на жни­ва та­ке прис­та­но­ви­ще для дітей. Мен­ше бу­ло б каліцтва й по­жежі на селі, а для вас бу­де якесь діло, - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Он в ме­не пи­щить од­но ди­тин­ча, та й те мені ос­то­гид­ло. Цур тим писк­ля­там! - обізва­лась щи­ро ле­пет­ли­ва Ме­ла­ся. - Це ви­хо­де, що «не ма­ла ба­ба кло­по­ту, та ку­пи­ла по­ро­ся!» Діло це доб­ре; не­ма що й ка­зать. Хоч я й люб­лю дітво­ру, але я не здат­на пильну­вать та дог­ля­да­ти цих писк­лят та опеньків. Ко­ли вже хо­диться про доб­родіяння та філант­ропію, то я виб­ра­ла б собі щось інше, а не це.

- Ти бо все ви­би­раєш щось інше і ніяк не спро­мо­жеш­ся виб­рать і спи­ниться на чо­мусь! А я бу­ла б здат­на дог­ля­дать дітей, як­би ма­ла засіб для цього діла, - ска­за­ла Ліда.

- Про ме­не, й за­ход­жуй­ся. Але на які гроші? Я не маю нічогісінько зай­во­го з сво­го над­бан­ня, то й нічо­го не пос­та­чу. Не­хай гро­ма­да розс­та­рається гро­шей. Тре­ба ж бу­де най­нять ха­ту та дві бабі за няньок та дог­ля­да­чок; тре­ба нас­та­чать гро­шей і на харч, - го­во­рив Андріян Кирилович.

- Як не спро­мо­же­тесь, Лідо, за­вес­ти в се­бе це прис­та­но­ви­ще, то при­бу­вай­те до ме­не на жни­ва й станьте на який­сь час за дог­ля­дач­ку нам на зміну, бо для вас не­ма тут ніякісінької ро­бо­ти. А після жнив ми при­че­пи­мось до земців: поїде­мо в Пол­та­ву, по­ве­зе­мо свої верс­та­ти­ки й зап­ро­си­мо на на­уку охо­чих мо­ло­диць, щоб вив­чи­ти їх ви­роб­лю­вать по­лот­на, ще й за­охо­тить їх, щоб во­ни роз­пов­сюд­жу­ва­ли це ре­мест­во по всій око­лиці й по всіх усю­дах на Ук­раїні.

- Про ме­не, Лідо, за­водь і тут вкупі з вчи­телькою та­ке прис­та­но­ви­ще, - ска­за­ла ма­ти. - В нас мо­ло­ка до­волі. Я не шко­дую й не бо­ро­ни­ти­му тобі: бра­ти­меш, скільки схо­чеш. На який­сь там місяць най­му за свої гроші дві бабі.

- А ви, Лідо Андріянівно, та­ки заїдьте до ме­не зго­дом, по­ба­чи­те, заціка­ви­тесь і нам ста­не­те на підмо­гу, - го­во­ри­ла Ма­ру­ся на розс­та­ванні. - Сподіва­юсь вас до се­бе до­ко­неч­но!

Ліда мов­ча­ла, пох­ню­пив­шись, і ле­генько зітхну­ла: во­на на­пев­но зна­ла, що упер­тий батько не пус­те її до Ма­русі ніза­що в світі, ко­ли він раз ска­зав це.

Минуло чи­ма­ло ча­су. Ліда пе­ре­ну­ди­лась, пе­ре­пе­ча­ли­лась, по­марніла й зблідла на ви­ду. І за­су­му­ва­ла. Ма­ру­ся аж влітку якось не­на­ро­ком за­вер­ну­ла до Гу­ко­вичів і знов зап­ро­шу­ва­ла Ліду до се­бе на який­сь час або хоч на ча­сок, щоб во­на по­ди­ви­лась на прис­та­но­ви­ще й при­ди­ви­лась до по­рядків. Ліда поп­ро­си­лась в батька, але батько грим­нув на неї сер­ди­то й не доз­во­лив їхать.

- Та пус­ти-бо! Не­хай поїде та хоч роз­ва­жить се­бе тро­хи, - ос­ту­пи­лась ма­ти за Ліду. - Ти ж ба­чиш, як во­на нудьгує та нидіє без діла! Ти ж ба­чиш, що їй все гіршає, що во­на худ­не й та­не, як вос­ко­ва свічка! Не­хай тро­хи провітриться.

- Одчепись! і не го­во­ри, і не мо­роч моєї го­ло­ви. Не­хай си­дить вдо­ма та не ри­пається. Так бу­де кра­ще й для неї. Час усе пе­ре­мо­же, все зне­се й звіє, як по­рох на до­розі, і всі ті ду­рості щез­нуть і зслиз­нуть.

- Ба не­хай та­ки поїде! Не дер­жать же її, не­на­че на при­поні вза­перті! Во­на ж не ди­ти­на! От візьму та й не пос­лу­хаю те­бе, та й пу­щу її в гості, - про­мо­ви­ла ма­ти.

- Не ви­га­дуй! Я га­разд знаю людське сер­це. Не да­вай йо­му волі та при­над­ки, не по­ту­рай йо­му, то во­но і вга­мується, - ска­зав батько вже з кри­ком нев­до­во­лен­ня в го­лосі.

- Та й я знаю досвідом і своє й людське сер­це, але я доб­ре пе­ресвідчи­лась, що не завж­ди й не кож­не сер­це мож­на вга­му­вать. Не до ли­ходіїв же та ду­шо­губів во­на поїде, - зма­га­лась ма­ти.

Почалось, як і пов­сяк­час, спе­ре­чан­ня та зма­ган­ня. Батько вий­шов з до­му й за­раз по­ка­тав вер­хи на по­ле. Ма­ти звеліла най­ми­тові зап­ряг­ти ко­ни­ка й да­ла дочці дозвіл поїхать до Ма­русі на ча­сок.

Ліда поїха­ла. Ма­ру­ся, й її сест­ра, і ста­ра ма­ти бу­ли такі раді Ліди­но­му приїздові, що сли­ве знес­ли її з по­воз­ки на ру­ках. Ма­ру­ся одісла­ла по­го­ни­ча з кіньми на­зад до­до­му й на­ка­за­ла че­рез йо­го, щоб не при­си­ла­ли ко­ней, бо во­на са­ма при­ве­зе пан­ну до­до­му че­рез який­сь час.

Ліда про­бу­ла вже чо­ти­ри дні в гос­тях і тро­хи по­бадьорніша­ла, посвіжіша­ла, не­на­че од­хо­ди­ла, як квітка на дощі після дов­гої спе­ко­ти. Во­на хо­ди­ла в ди­тя­че прис­та­но­ви­ще, кміти­ла за всім, до всього при­див­ля­лась. Дітей наз­но­си­ли й по­на­во­ди­ли ма­ло, бо се­ля­ни все не йня­ли віри па­нам і ніби щось заздріва­ли. Од­лу­че­них од груді не­мов­лят щод­ня при­но­си­ли тільки три мо­ло­диці. Більшеньких дітей бу­ло де­ся­те­ро.

Одного ран­ку Ліда вий­шла в са­док, а звідтіля пішла на про­гу­лян­ку по квітни­ку та зільни­ку. Ра­нок був яс­ний, ти­хий. Сон­це підби­лось ви­со­ченько вго­ру. Після туч­но­го наг­ло­го до­щу вночі зем­ля од­во­лог­ла. Од­во­лог­ло й повітря. Усякі лікарські зілля й квітки в квітни­ку посвіжіша­ли, не­на­че наб­ра­лись жи­ву­щої та цілю­щої си­ли. Квітки цвіли, зілля зе­леніло. Вог­ка зем­ля па­ру­ва­ла. Повітря про­па­ха­лось ду­хом ре­зе­ди, лев­коїв, важ­ким ду­хом зільни­ка, ро­ма­шок, ка­ну­пе­ру, м'яти та ру­ти. Десь з-за ти­ну лег­кий по­дих вітер­ця за­но­сив гост­рий, нар­ко­тич­ний дух цвіту кро­пи­ви та бу­зи­ни. Повітря пах­ло, аж ду­ши­ло. Бур'яни не­на­че ди­ха­ли ча­дом. Го­ло­ва в за­жу­ре­ної дівчи­ни аж мо­ро­чи­лась од важ­ких па­хощів в вог­ко­му повітрі.

Вона підве­ла го­ло­ву, зир­ну­ла на подвір'я й по­ба­чи­ла, що в двір в од­чи­не­ну бра­му в'їжджає пош­то­вий візок, а в візку си­дить Яків Ки­ри­ко­вич Ула­се­вич. Ліда тро­хи не зомліла. Од важ­ко­го ду­ху, од ча­ду па­хощів та од нес­подіван­ки в неї зак­ру­ти­лась го­ло­ва.

Яків Ки­ри­ковнч вглядів її, мерщій зско­чив з візка й поп­рос­ту­вав до неї. Ліда зблідла і, ко­ли­ва­ючись на ході, неміцною хо­дою пішла до йо­го на­зустріч, спи­ни­лась на кільки сту­пенів од йо­го, а потім рап­том ки­ну­лась, з нес­тям­ки при­па­ла го­ло­вою до йо­го пле­ча й сти­ха зап­ла­ка­ла. Ула­се­вич підвів її го­ло­ву й швид­ко й га­ря­че цмок­нув її в що­ку.

- Я за все знаю. Нічо­го мені й не го­во­ри, - про­мо­вив він сти­ха, озир­нув­шись на візок, кот­ро­го од­на­че бу­ло не вид­но за ку­ща­ми буз­ку. - Ти бу­деш моя! Ніхто й ніщо в світі нас не роз­лу­чить, хіба од­на смерть. Ми жи­ти­ме­мо в парі, хоч би твої батьки й не да­ли своєї зго­ди на на­ше од­ру­жен­ня. Жи­ти­ме­мо й невінчані, бо ти приз­на­че­на мені яки­мись по­таємни­ми си­ла­ми не­ба й землі. Я на­пи­таю собі служ­бу десь інде, не в цих кра­ях, а да­ле­ко од батьків, од знай­омих і візьму те­бе з со­бою. І ми од­ру­жи­мось і жи­ти­ме­мо вкупі.

- Ти хо­чеш за­вез­ти ме­не крадько­ма, по­тай од батьків? тоб­то вик­рас­ти ме­не? - спи­та­ла Ліда, тро­хи опам'ятав­шись.

- Ні, сер­це! Я прос­то-та­ки поїду до тво­го батька й ма­тері, поп­ро­шу, щоб во­ни те­бе пус­ти­ли зо мною й поб­ла­гос­ло­ви­ли нас, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич.

- Мій па­но­тець зро­ду-звіку на це не прис­та­не! Він упер­тий, дерз­кий та міцний на вда­чу. Що він раз пос­та­но­вив, що за­ду­мав, то­го він не зміне ніко­ли, до­ки й йо­го жи­вот­тя. Тре­ба нам пе­редніше по­ба­ла­кать з матір'ю. Ма­ти ба­га­то здат­ливіша од батька, щи­ро ме­не лю­бе й спо­чу­ває до на­шо­го ко­хан­ня. Мо­же, во­на й спри­яти­ме мені в цій при­годі й пус­те ме­не з то­бою. При­най­мні я пев­на в то­му, що во­на не зва­житься му­чи­ти мо­го сер­ця й за­ва­жать нам в на­ших замірах.

- Наприкінці літа або з по­чат­ку осені я при­бу­ду в Дер­качівку до твоїх батьків сам, без сватів, як на­пи­таю собі служ­бу десь да­ле­ко, пев­но, на Кав­казі. Південні краї на­дять ме­не, по­ри­ва­ють до се­бе мою ду­шу, бо я їх люб­лю по своїй при­род­женій вдачі: я, бач, трош­ки по­етич­ний на вда­чу, - ска­зав Ула­се­вич.

Серце в Ліди взру­ши­лось од пал­ко­го й щи­ро­го ко­хан­ня мо­ло­до­го хлоп­ця. Во­на об­ня­ла йо­го ру­су го­ло­ву й вп'ялась ус­та­ми в йо­го ви­со­ке гла­деньке чо­ло.

- Я заз­да­легідь даю тобі своє пев­не сло­во й обіцян­ку їхать з то­бою хоч би й на край світу, аби нам вдвох жи­ти вкупі й не роз­лу­чаться ніко­ли до кінця на­шо­го жи­вот­тя. Я отут в Дер­качівці не­за­ба­ром за­нидію, за­чуч­верію, як тра­ва в спе­ку. Я ту­теч­ки до реш­ти знікчемнію. Цвіллю та бур'яном за­рос­те моя го­ло­ва. Мар­но про­па­де та моя просвіта, кот­ру я прид­ба­ла не без труд­нації й нап­ру­ги. Жит­тя моє бу­де тут неп­риємне й важ­ке. Ма­ма й та­то раз у раз тільки те й роб­лять, що зма­га­ються або сва­ряться. Ме­ла­ся з чо­ловіком не ми­рить і так са­мо все лається. Я заздріваю, що Ми­шук її не лю­бе. Ми­шук і Ме­ла­ся по­пе­ре­ди­ли нас і ви­хо­пи­ли в нас на­ше щас­тя, на­шу до­лю, та й дурнісінько, бо й самі не жи­вуть в згоді та в щасті. Без пу­тя­що­го діла я тут, ма­буть, не­за­ба­ром за­нидію або й збо­же­волію. Ход­жу та світом нуд­жу ча­сом без ніякої дум­ки в го­лові, мов неп­ри­ка­яна. Я ту­теч­ки бу­ду не вар­та навіть оцього помічно­го зілля, бо й во­но стає ко­мусь на поміч, на ліки. Оці гарні квітки при­най­мні тішать та зве­се­ля­ють чиїсь очі… а я…

- А ти ж, моє сер­це, хіба не зве­се­ляєш людських очей своєю кра­сою, своїми яс­ни­ми очи­ма? Хіба ж ти не зве­се­ляєш мо­го сер­ця? Я то­бою тільки й жи­ву, тільки й ди­шу. Ти для ме­не усей світ зак­ра­си­ла, не­на­че роз­си­па­ла по йо­му квітки для моїх очей. Ти ж най­кра­ща квітка! Ти ж ок­ра­са цього пиш­но­го квітни­ка! - пе­ре­бив її мо­ло­дий хло­пець.

- Я те­пе­реньки не вар­та ото­го ба­дил­ля на го­роді, бо й з йо­го є якась ко­ристь для лю­дей. Оті хмар­ки, що пли­вуть в синьому небі, і ті вартніші за ме­не, бо во­ни десь розіллються туч­ним до­щем, пол­лють су­ху зем­лю, при­не­суть вогкість на ни­ви та ле­ва­ди, да­дуть ро­дючість та пло­дючість. А я на всьому світі не­на­че зай­ва, бо не­ма з ме­не ко­ристі ні собі, ні лю­дям. Дар­мує моя просвітність, до кот­рої я стільки док­ла­ла праці. Ма­ма оце при­си­лу­ва­ла ме­не ви­ши­вать вже тре­тю по­душ­ку на нові ка­на­пи, а мені ця ро­бо­та не ду­же приємна, бо я маю по­тяг до кни­жок, до на­уки. І по­лег­кості для се­бе не жду ні од чо­го в цій глу­шині, а уся­ке си­лу­ван­ня мені не по­до­бається.

Рипнули на ґанку двері, не­на­че заск­рипів не­ма­за­ний віз. З две­рей ви­гулькну­ла й за­лисніла на сонці си­ва го­ло­ва Ма­ру­си­ної ма­тері, Ган­ни Про­хорівни. Ліда одс­ко­чи­ла од Ула­се­ви­ча й по­хап­цем поп­ря­му­ва­ла до ґанку. Попліч з нею пішов ти­хою хо­дою й Яків Ки­ри­ко­вич. Ста­ра ма­ти прик­ри­ла очі до­ло­нею звер­ху, при­ди­ви­лась до гос­тя стемніли­ми очи­ма, впізна­ла йо­го й радісно привіта­лась. Не­за­ба­ром вер­ну­ла­ся з ди­тя­чо­го прис­та­но­ви­ща Ма­ру­ся з сест­рою. Яків Ки­ри­ко­вич ха­павсь у до­ро­гу. Усіпосіда­ли на ґанку на лав­ках, по­ба­ла­ка­ли з півго­ди­ни, і гість рап­том підвівся з лав­ки й поп­ро­щав­ся.

- Я оце зран­ня виїхав з до­му, бо ха­па­юсь в Бе­ре­зань. Там про­ки­нув­ся диф­те­рит на дітях і ще якась по­шес­на слабість на до­рос­лих лю­дях, їду, щоб док­лад­но дізнаться за це все й ста­ти до ря­тун­ку, - го­во­рив док­тор на про­щанні й побіг до хвіртки так швид­ко, не­на­че хтось гнав­ся за ним.

Ліда сто­яла на східцях ґанку ніби в ча­ду. І ко­хан­ня, і за­паш­ний та душ­ний опар з землі за­па­мо­ро­чи­ли їй го­ло­ву. В неї ду­ми не­на­че по­ви­лись ту­ма­ном та мря­кою, че­рез кот­ру не­ви­раз­но виз­на­чу­ва­лась не­яс­на надія на якесь та­ке ве­ли­ке щас­тя, яко­му й міри й ціни не мог­ла во­на склас­ти.

Через тиж­день Ма­ру­ся од­вез­ла Ліду до­до­му. Ліда посвіжіша­ла на ви­ду, ста­ла жвавіша й ве­селіша. На її чолі не­на­че ви­яс­ни­лось, як на небі після дов­гої не­го­ди та сльоти. Сму­ток та жур­ба зник­ли з очей. Блідо­та щез­ла з ли­ця. Ус­та знов ста­ли чер­воні, як ка­ли­на. Очі заб­ли­ща­ли, заг­ра­ли, як бу­ло ко­лись давніше. Во­на не­на­че пе­ре­бу­ла якусь важ­ку слабість і оду­жа­ла од­ра­зу. Ма­ти бу­ла ра­да такій зміні.

- А ба! - ка­за­ла во­на Андріянові Ки­ри­ло­ви­чеві. - Я ж тобі ка­за­ла, пус­ти її до Ма­русі, не­хай тро­хи по­веш­тається між людьми, роз­ва­же се­бе в то­ва­ристві, то во­на й одійде, як од­хо­де в дощ прив'яле­на в спе­ку та су­шу квітка. От во­на й одійшла! А ти, бач, все по-своєму гнеш і ме­не ніко­ли не слу­хаєш.

По обіді Ліда по­чим­чи­ку­ва­ла з Ма­ру­сею до вчи­тельки на по­ра­ду, щоб за­вес­ти в Дер­качівці ден­не ди­тя­че прис­та­но­ви­ще.

- Про ме­не, не­хай Ліда тим ча­сом ба­виться і цим, до­ки йдуть жни­ва, - ска­за­ла ма­ти. - Во­на ду­же лю­бе дітей, а діти, навіть му­жицькі, гор­нуться до неї. Ча­сом обс­та­нуть та оба­ра­нять її з усіх боків за гос­тин­ця­ми, й во­на й са­ма на­че зма­литься та грається з ни­ми, мов ма­ленька.

- Та це, ма­мо, в їх, пев­но, те­пер та­ка по­ве­денція пішла на ці усякі гу­манітарні вит­ре­беньки, як бу­ває мо­да на наші сукні та ка­пе­люші, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

Маруся, дав­ши по­ра­ду й на­путіння Ліді та вчи­тельці, поїха­ла вже смер­ком до­до­му. Ліда і вчи­телька обидві за­раз за­хо­ди­лись ко­ло діла й не­за­ба­ром за­ве­ли ден­не прис­та­но­ви­ще. Ста­ра Гу­ко­вич­ка нас­та­ча­ла для дітей мо­ло­ка, пшо­на та крупів на каш­ку та на куліш, ще й най­ня­ла дві бабі за наг­ля­да­чок та няньок. Од­на­че й то­го по­жив­ку діти не­ба­га­то спо­жи­ва­ли, бо дітей при­во­ди­ли не ба­гацько.

Тим ча­сом в Дри­жи­полі тра­пи­лась подія, ду­же неп­риємна й навіть не­без­печ­на і для Ни­ко­на Куч­ми, і для са­мо­го мо­ло­до­го док­то­ра.

В Ни­ко­на Куч­ми на свят­ках та в неділі, як і пе­редніше, завж­ди зби­ра­лась юр­ба ціка­вих до кни­жок лю­дей то в батьковій хаті, то в клуні або в сад­ку, як над­ворі бу­ла го­ди­на. Ни­кон чи­тав їм ук­раїнські книж­ки. Ци­ми книж­ка­ми ціка­ви­лось усе се­ло. Лю­де хо­ди­ли до Ни­ко­на й на­зах­ват по­зи­ча­ли книж­ки. Чут­ка про це чи­тан­ня пішла по дру­гих се­лах в око­лиці. А до мо­ло­до­го вваж­ли­во­го та доб­ро­го док­то­ра на­су­ну­ло ба­га­то сла­бих, навіть з ближ­чих око­лишніх сіл. Лю­де то сиділи на східцях ґанку, то стов­би­чи­ли ко­ло ґанку над­ворі ча­сом цілим на­тов­пом, зас­то­ю­ючи чер­ги. Це все бу­ло та­ке не­бу­ва­ле на се­лах, та­ке не­чу­ва­не в глу­шині, що вже дав­ненько ки­ну­лось в очі всім по всій око­лиці. Щоб побільшить і підси­лить свою півчу гар­ни­ми го­ло­са­ми, Ни­кон по­чав од­би­вать півчих од цер­ков­но­го хо­ру та підмов­лять, щоб во­ни прис­та­ва­ли до йо­го хо­ру. Про­то­поп по­чав ремст­ву­вать та при­люд­но наріка­ти на Ни­ко­на. Ни­ко­на по­ча­ли су­дить та гу­ди­ти і навіть об­го­во­рю­вать. Йо­го заздріва­ли, що він не­дур­но зби­рає в се­бе якусь збірню, що він знається з док­то­ром та фер­ша­лом, час­то гос­тює в їх, мов їм рівня, по­во­диться з ни­ми за панібра­та, що він в чо­мусь поєднав­ся з ни­ми. На своє ли­хо, Ни­кон пос­ва­рив­ся ще й з уряд­ни­ком… Пішла чут­ка по око­лиці, що до док­то­ра й Ни­ко­на от-от не­за­ба­ром прий­дуть тру­си­ти та об­шу­ку­вать.

Одного дня уряд­ни­ки й справді прий­шли тру­сить та об­шу­ку­ва­ти Ни­ко­на. Пе­рет­ру­си­ли все в хаті й у клуні, звеліли, щоб батько од­чи­нив скри­ню, ниш­по­ри­ли по всіх усю­дах і, на­решті, заб­ра­ли усі за­га­лом книж­ки, котрі поз­на­хо­ди­ли. Кни­жок бу­ло ба­гацько, бо Ни­кон пи­сав до ав­торів у сто­ли­цю й у Київ, щоб во­ни поп­ри­си­ла­ли свої ви­дан­ня для чи­тан­ня на­ро­дові. Книж­ки скла­ли в ряд­но, але че­рез тижнів зо два Ни­ко­нові вер­ну­ли йо­го ря­ден­це з книж­ка­ми, тільки за­бо­ро­ни­ли йо­му зби­рать в се­бе в хаті й в оселі збірню й чи­та­ти їй книж­ки. Він, по­ра­див­шись з док­то­ром, од то­го ча­су хо­див чи­та­ти лю­дям то в одній, то в другій опрічній прос­торнішій хаті на­пе­ремінку.

Після цієї події, що скоїлась нес­подіва­но й не­га­да­но, знов пішла по селі по­го­лос­ка, що та­ка са­ма тру­са­ни­на бу­де ще й у док­то­ра і вчи­те­ля, а по око­лиці пішли сли­хи, що вже в їх і тру­си­ли, навіть і в тих, в ко­го во­ни бу­ва­ли в гос­тях.

Така чут­ка дійшла й до Дер­качівки. Гу­ко­вичі стур­бу­ва­лись. Ліда, по­чув­ши за це, од­ра­зу ніби охо­ло­ла. Ми­шук запріг ко­ня й за­раз побіг до бра­та. Він оповістив бра­тові за та­ку чут­ку, але дізнав­ся на­пев­но, що нічо­го то­го не бу­ло, що то тільки пішла скрізь поб­ре­хенька. Ми­шук вер­нувсь до­до­му зас­по­коєний.

Вже нап­рикінці літа Яків Ки­ри­ко­вич на­пи­тав собі місце на Кав­казі, десь на Ку­бані. Тоді він на­ва­жив­ся взя­ти в батьків Ліду й виїхать з нею в ті да­лекі краї, ку­ди не дос­тяг­ли б людські довгі язи­ки з око­лиці Дри­жи­по­ля.

Найнявши пош­тові коні, він од­но­го дня зран­ня побіг в Дер­качівку, на­ва­жив­шись щи­ро й пря­мо по­го­во­ри­ти з ста­рим батьком, щоб він ви­дав за йо­го Ліду.

Гуковичі тільки що ви­пи­ли вранішній чай і ще сиділи за сто­лом та ба­ла­ка­ли, як у бра­му вско­чи­ли коні й підко­ти­ли ду­же швид­ко під ґанок. Усі зир­ну­ли у вікно і впізна­ли Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча. По­го­нич спи­нив баскі коні. Во­ни на­че спи­ни­лись на льоту й рап­том ста­ли ко­ло ґанку, як уко­пані. Док­тор, ніби ха­па­ючись, стриб­нув з візка. Усів гор­ниці од­ра­зу ущух­ли й не­на­че дух при­таїли.

- Яків Ки­ри­ко­вич! Чо­го це він так спо­за­ран­ку? - про­мо­вив батько.

- Щось тра­пи­лось! Щось є! - ви­хо­пив­ся Ми­шук. - Увігнав­ся в двір швид­ко, не­на­че за ним хтось го­ниться. Мо­же, тікає?

- Цей нес­подіва­ний приїзд який­сь ли­ховісний. Щось скоїлось! - ска­зав батько.

- А мо­же, втікає та має на думці пе­ре­хо­ваться в нас на який­сь час, - обізва­лась з пе­ре­ля­ку Ме­ла­ся, при­га­дав­ши уся­кові сли­хи за Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча.

- Може, й навсп­раж­ки так! Бо чо­го б пак він оце приг­нав­ся нес­подіва­но до нас, ко­ли він, са­мо по собі, втя­мив же моє ви­раз­не на­тя­кан­ня, бо вже дав­ненько по­ки­нув свої часті одвіди­ни. Я не ва­га­юсь в то­му, що він до­га­дав­ся, що такі, як він, одвідачі мені не­упо­добні, - бу­бонів сли­ве ниш­ком ста­рий, щох­ви­ли­ни сподіва­ючись, як неп­ро­ха­ний одвідач от-от наг­ло всту­пить в по­кої.

В две­рях з'явив­ся нес­подіва­ний і неп­ро­ха­ний гість, тро­хи зблідлий і по­марнілий, і поз­до­ров­кав­ся з усіма.

Його наг­лий приїзд зди­ву­вав усіх. Усіне­на­че ос­товпіли й з ди­ва витріщи­ли і вти­ри­ли в йо­го очі. Усім бу­ло ніяко­во; всі чо­гось ніби зля­ка­лись. В Ліди сер­це охо­ло­ло й спи­ни­лось на од­ну мить. Во­на зблідла на ви­ду, аж по­по­лотніла. Але не­за­ба­ром сер­це не­на­че ожи­ло й за­ки­да­лось швид­ко та хут­ко. В неї що­ки рап­том по­чер­воніли. Во­на до­га­да­лась, чо­го так нес­подіва­но при­ка­тав док­тор.

- Вибачайте, що неп­ро­ха­ний і, пев­но, не­ба­жа­ний гість при­був до вас з одвіди­на­ми. Але мої одвіди­ни бу­дуть ос­танні. Я при­був до вас по ве­ли­ко­му зад­ля ме­не ділу й му­шу по­го­во­рить з ва­ми, Андріяне Ки­ри­ло­ви­чу, та з ва­ми, ма­мо! - го­во­рив мо­ло­дий хло­пець якимсь ніби по­таємним, при­ду­ше­ним го­ло­сом.

«Мабуть, оце тікає, а за ним го­няться слідком», - по­ду­ма­ли Ме­ла­ся й ма­ти й обидві по­ля­ка­лись на смерть.

- Що тра­пи­лось? Кажіть хутчій! Не муч­те нас, - про­мо­ви­ла ма­ти, не­на­че аж крик­ну­ла.

- Нічого та­ко­го не тра­пи­лось. Я приїхав по­го­во­ри­ти за свою до­лю та за до­лю Ліди Андріянівни, - ска­зав док­тор вже спокійніше й го­лосніше.

- Дбайте пе­редніше од усього про свою до­лю та про свій та­лан. До­лею доч­ки пик­лю­ва­ти­муться батько та ма­ти, - ска­зав батько й на­су­пив свої довгі й густі бро­ви так, що в йо­го вид став ніби сер­ди­тий.

Мати важ­ко зітхну­ла: во­на за­раз до­га­да­лась, за яку то Ліди­ну до­лю Ула­се­вич роз­по­чав роз­мо­ву з батьком.

- Ми з Лідою Андріянівною вже дав­ненько поєдна­лись дум­ка­ми та пог­ля­да­ми, бо ми дер­жа­лись од­на­ко­во­го пря­му­ван­ня, ко­ха­ли­ся в од­на­ко­вих прин­ци­пах. Єднан­ня ідей, єднан­ня душ - це ве­ли­ка по­таємна си­ла між людьми, що єднає їх між со­бою. Де бу­де єднан­ня лю­дей, єднан­ня душ, де бу­де од­на­ковість пог­лядів, там до­ко­неч­но бу­де зго­да й мир­но­та і в житті, там тільки бу­де щас­тя, те щас­тя, кот­ро­го так ба­жа­ють і так шу­ка­ють усі лю­де.

- Говоріть! Усякі ваші ідеї та те­орії ніко­ли не бу­ли та й, надісь, ніко­ли й не бу­дуть завсідні й віковічні, бо во­ни змінливі, навіть швид­ко­ми­на­ючі: в один час па­ну­ють одні, а че­рез який­сь час з'явля­ються інші на їх місце. Це все не­дов­говічне, над­то вже змінне та те­ку­че. Та­кий грунт під но­га­ми за­над­то не­без­печ­ний. Зго­дом ви мо­же­те не зійтись з Лідою в якихсь там прин­ци­пах, навіть мо­же­те че­рез це пос­ва­риться, по­ла­ятись і роз'єднаться, а мо­же, й розійтись, бо ви ж жи­ти­ме­те невінчані. А сер­це людське змінли­ве. Ко­хан­ня хо­ло­не. Дум­ки та уся­кові гад­ки зміня­ються. Це грунт не­без­печ­ний, хист­кий. З нез­нав­ки та з не­тя­му­чості ви на­коїте самі собі ба­га­то ли­ха. За­не­хай­те ви усю цю спра­ву! Ви­киньте геть усе це з го­ло­ви, вер­тай­тесь до­до­му й знов за­ход­жуй­тесь ко­ло пе­реднішої, справді ко­рис­ної праці гро­ма­дянсько­го діяча, - ска­зав своє на­путіння Гу­ко­вич.

- Воно то й так! Але, окрім цього, я, бач­те, вже дав­но щи­ро по­ко­хав Ліду Андріянівну, а во­на по­ко­ха­ла ме­не. Ми далі не мо­же­мо жи­ти нарізно од­но без од­но­го. Ми поєдна­лись і че­рез сим­патію душ, і че­рез лю­бов. Бла­гос­ловіть нас на чес­не жит­тя до са­мо­го кінця на­шо­го жи­вот­тя! - про­мо­вив міцним і спокійним го­ло­сом Яків Ки­ри­ко­вич і сміли­во по­ди­вив­ся ста­ро­му в вічі, жду­чи од­повіді.

- Схаменіться! опам'ятай­тесь! Що ви то­ро­чи­те! Ваш брат дер­жить стар­шу мою доч­ку, а ви сва­таєте мен­шу. Це ж бо­жевільство! Це ж на­хаб­но й…

- Для сер­ця не­ма тут нічо­го бо­жевільно­го й на­хаб­но­го. По­чу­ван­ня лю­бові вольне й не си­лу­ва­не, як са­ма вольна во­ля, не си­лу­ва­на дум­ка. Бо вольної дум­ки не мож­на замк­ну­ти в тюр­му, не мож­на зни­щи­ти або вби­ти з гар­ма­ти чи з руш­ниці, не мож­на спи­сом за­ко­лоть. Та лю­бов і не єсть який­сь вчи­нок, якась подія, кот­ру мож­на спи­ни­ти і вга­му­вать або приг­но­бить. Я доб­ре по­чу­ваю в серці, що я вво­ляю не свою во­лю, а во­лю якихсь невідо­мих по­таємних сил, котрі нев­га­мо­ва­но пра­ву­ють моїм сер­цем, пра­ву­ють мною і па­ну­ють на­до мною не­по­бор­но й не­пе­ре­мож­но. Не ми па­нуємо над ни­ми, а во­ни опа­ну­ва­ли ме­не й Ліду. Я не маю на думці поб­раться з Лідою по­таємно, по­тай од вас. Бо­ро­ни бо­же! Але, як доб­рий до своєї ди­ти­ни батько, ви не за­бо­ро­няй­те нам поб­раться й жи­ти вкупі. Дай­те нам щас­тя.

- Нізащо! Ніко­ли в світі не дам я та­ко­го доз­во­лу! - крик­нув батько й рап­том зблід на ви­ду. - Це в вас якісь док­торські пог­ля­ди! Ця ва­ша на­мо­га неп­рав­ди­ва, на­хаб­на й навіть кривд­на для нас! Це ж безг­луз­дя! А що ска­за­ли б за ме­не лю­де? Ви ж лю­ди­на мірко­ва­на. По­судіть самі й поміркуй­те про ваш вчи­нок. Піде по­говір, піде опо­ро­ка на ме­не й на матір. Що ви оце за­ду­ма­ли? Ви при­ве­ли якесь не­щас­тя в мою гос­по­ду. Ніко­ли цього не бу­де! Не дам зго­ди!

Мати сиділа смут­на та за­ду­ма­на, аж го­ло­ву по­хи­ли­ла. В її серці нес­подіва­но не­на­че на­но­во ви­ник­ли усі му­ки, які во­на ко­лись дав­но пе­ре­терпіла в той час, як її батьки дов­го не да­ва­ли зго­ди на вінчан­ня з Гу­ко­ви­чем. Во­на зга­да­ла, як в той час пе­ре­му­чи­лась та пе­ре­пе­ча­ли­лась; а те­пер во­на не­на­че вдру­ге страж­да­ла од тих давніших мук, спо­чу­ва­ючи своїй ко­ханій Ліді.

- Коли, Андріяне Ки­ри­ловн­чу, не бу­де ва­шої волі й зго­ди, то ми все од­но зійде­мось і до смерті не роз­лу­чи­мось з Лідою, - ска­зав з при­тис­ком і зав­зят­тям Ула­се­вич.

Батько гля­нув на йо­го зблідле об­лич­чя, на йо­го ніби при­гаслі й бо­жевільні очі й стри­во­живсь. Він сподівав­ся якоїсь вих­ват­ки, нес­подіва­ної й не­без­печ­ної.

- Коли, та­ту, ви не поб­ла­гос­ло­ви­те нас, то я далі не стерп­лю своєї му­ки. Не­ма в ме­не си­ли дов­ше терпіти! - крик­ну­ла Ліда, не­на­че нес­подіва­но підстре­ле­на ку­лею пташ­ка, і за ти­ми сло­ва­ми, схо­пив­шись з місця, ки­ну­лась ма­тері на шию.

- Схаменись ти, то­роп­ле­на! - крик­нув батько.

- Рятуйте ме­не хоч ви, ма­мо, бо я ж без­щас­на, бо я ж без­та­лан­на, - про­мо­ви­ла Ліда, ри­да­ючи на плечі в ма­тері.

- Не плач, до­ню! Ко­ли та­то не згод­жується поб­ла­гос­ло­вить вас, то на­томість я поб­ла­гос­лов­лю вам жи­ти вкупі, - ска­за­ла ма­ти, і в неї са­мої очі од­ра­зу зай­шли сльозою. - Їдьте й живіть щас­ли­во вкупі. А ко­ли тобі, доч­ко, тра­питься яка при­го­да, ко­ли, бо­ро­ни бо­же, тра­питься так, що ти в своєму житті бу­деш безп­ри­хильна й безп­ри­тульна, то пам'ятай, що в те­бе є ма­ти, кот­ра тобі сприяє, те­бе щи­ро лю­бе й не за­бу­де те­бе, і не од­ки­неться од те­бе, до­ки й тво­го жи­вот­тя.

- Тату! та згляньтесь на їх! злас­кав­тесь над їх щи­рим ко­хан­ням, - аж бла­га­ла Ме­ла­ся.

- Про ме­не! Але жи­ти вкупі ту­теч­ки, та ще за моїм доз­во­лом вам не ли­чить! Мо­го доз­во­лу вам ніко­ли не бу­де. Це безг­луз­дя! Це якась на­пасть… І не чеп­ляй­тесь, і не сподівай­тесь! По­зи­ваться з ва­ми я не бу­ду, але своєї зго­ди не дам ніко­ли! - ска­зав на­важ­ли­во батько й вий­шов з гор­ниці, ще й две­ри­ма гурк­нув спе­ре­сер­дя й до­са­ди.

Мелася сиділа з слізьми в очах. Во­на впер­ше на віку уяв­ки пос­те­рег­ла і впер­ше втя­ми­ла си­лу щи­ро­го обоспільно­го ко­хан­ня, яко­го во­на ще й досі не заз­на­ла й навіть не заздріва­ла. Во­на не­са­мохіть вда­лась в сму­ток, що їй не бу­ло щас­тя й долі в ко­ханні та в за­ли­цянні, не по­та­ла­ни­ло і в шлюбі з дру­жи­ною, кот­рої во­на не ко­ха­ла щи­ро й га­ря­че.

- Коли вже так скла­ло­ся ва­ше діло, то ви, Яко­ве Ки­ри­ко­ви­чу, дай­те нам звістку, як виїжджа­ти­ме­те на но­ве місце, а я ви­ве­зу Ліду на вок­зал. До­ве­деться нам пе­ре­терпіти й нарікан­ня, і людський осуд та по­говір. Вже без то­го не обійдеться. Але мені бай­ду­же. Не­хай су­дять по­за очі, аби при­най­мні не цвіка­ли мені, старій, в вічі.

Мати бу­ла доб­ро­сер­да й здат­ли­ва, хоч і лю­би­ла зма­гаться та су­пе­ре­чить чо­ловікові.

- Нехай же вас бог бла­гос­ло­вить! - ска­за­ла ма­ти на­решті.

Вона пішла до кімна­ти, ви­нес­ла об­раз, поб­ла­гос­ло­ви­ла Ула­се­ви­ча, об­ня­ла й тричі поцілу­ва­ла.

- Нехай бог пош­ле вам щас­тя, пош­ле та­лан та до­лю на но­во­му місці, в но­во­му житті: де лю­бов - там і бог. Хто ж за­па­лив ва­ше сер­це ко­хан­ням, як не бог?

- Я, ма­мо, вже маю звістку з Кав­ка­зу, вже на­пи­тав собі служ­бу. Я дам вам зна­ти, ко­ли Ліді тре­ба виїжджать в да­ле­ку до­ро­гу. Не знаю, як вам і дя­ку­вать, що ви знех­ту­ва­ли тим за­ко­ном, що рідним бра­там не мож­на вінчаться з дво­ма рідни­ми сест­ра­ми. Цей за­кон дав­но ви­жив свій час, і вже час би йо­го ви­за­ко­нить і ви­вес­ти, - ка­зав Ула­се­вич, цілу­ючись на розс­та­ванні з усіма: і матір'ю, і з Лідою, і з Ме­ла­сею та з бра­том.

- Господи споспішай вам! Щас­ти бо­же, на все доб­pe! - гук­ну­ли Ме­ла­ся й Ми­шук до бра­та.

- Спасибі! Я не знаю, як вам, ма­мо, й дя­ку­вать за лас­кавість та при­хильність до ме­не, бідо­лаш­но­го! Не­дов­го я й зад­ля­юсь: спро­даю де­які за­вальні речі, а книж­ки та лікарський дріб'язок за­па­кую, за­бе­ру з со­бою та й виїду в да­ле­кий край, де ми з Лідою бу­де­мо лю­де нові, невідомі, де нас ніхто не зна­ти­ме й ніхто не до­ку­ча­ти­ме по­го­во­ром, - ска­зав Яків Ки­ри­ковнч, хап­ком сіда­ючи на труський пош­то­вий візок.

Яків Ки­ри­ко­вич не дов­го й га­яв­ся. Че­рез два тижні він по­дав лис­том до Теклі Опа­насівни звістку й приз­на­чив день, в кот­рий має виїздить в до­ро­гу. Тек­ля Опа­насівна, як доб­ра й дбай­ли­ва гос­по­ди­ня, ще заз­да­легідь над­ба­ла чи­ма­ло де­чо­го для при­да­но­го Ліді. Не тре­ба бу­ло й ве­ли­ко­го за­хо­ду. Нас­тав день од'їзду. Яків Ки­ри­ко­вич, на­пу­тив­ши Ни­ко­на та вчи­те­ля, як далі про­ва­дить просвітню спра­ву, й поп­ро­сив­ши по­да­вать йо­му звістки за все, розп­ро­щав­ся з ни­ми. І се­ля­ни й усі знай­омі ду­же шко­ду­ва­ли та жал­ку­ва­ли за ним.

Текля Опа­насівна за­хо­ди­лась ще за­рані, щоб ви­ря­дить доч­ку в да­ле­ку до­ро­гу. І ма­ти, і Ме­ла­ся, і Ми­шук - усі хо­ди­ли зас­му­чені. В ма­тері очі бу­ли зап­ла­кані. Пла­ка­ла й Ме­ла­ся.

- Не з друж­ка­ми та бо­яра­ми до­ве­ло­ся те­бе, моя ди­ти­но, ви­ряд­жать до вінця: не з весільною пиш­но­тою, не з му­зи­ка­ми та пісня­ми ви­хо­диш ти з до­му, а з слізьми та смут­ком в душі. Несп­ло­ха, пев­но, по­ба­чи­мось. Пи­ши, по­да­вай за се­бе звістку пов­сяк­час! - го­во­ри­ла ма­ти, ви­ряд­жа­ючи Ліду в до­ро­гу, на­ла­год­жу­ючи все, що бу­ло потрібно на но­во­му ха­зяй­стві в гос­поді.

- Не плач­те й не журіться, ма­мо! Ви ба­чи­те, що я не пла­чу, що я ве­се­ла й навіть лад­на співа­ти, бо з ми­лим бу­де скрізь рай для ме­не, хоч би в убогій сільській ха­тині. Ко­ли б ви, ма­мо, зна­ли, яка я те­пер щас­ли­ва! яка я ра­да! - го­во­ри­ла Ліда на розс­та­ванні, сіда­ючи в екіпаж і виїжджа­ючи з дво­ру.

Батька не бу­ло вдо­ма: він зу­мис­не десь зник, виїхав з до­му й навіть не поп­ро­щав­ся з Лідою, не по­ба­жав їй щас­тя-долі в но­во­му житті. Ліда поїха­ла на вок­зал са­ма, де її стрів Яків Ки­ри­ко­вич.

- Тепер до­ро­га нам ска­тер­тею! - ска­зав він, взяв­ши під ру­ку Ліду й од­во­дя­чи в ва­гон. - Не­ма ко­му й по­ба­жать нам щас­ли­вої до­ро­ги. По­ба­жаємо ж ми хоч самі собі, ко­ли ніхто з рідні не зва­жив­ся виїха­ти з то­бою в до­му й по­ба­жать нам обом щас­тя й долі в житті та щас­ли­вої до­ро­ги.

- За всі го­ло­ви! Бай­ду­же мені за все, аби тільки я бу­ла з то­бою вкупі до мо­го ско­нан­ня, до ос­таннього по­ди­ху мо­го жи­вот­тя, - сти­ха обізва­лась Ліда.