Неоднаковими стежками

II

Задзеленькав дзво­ник ко­ло па­рад­них две­рей го­лос­но, шпар­ко. Хтось сіпав ніби з ве­ли­кою не­терп­ляч­кою, бо дзво­ник не­на­че аж кри­чав. Люб­ка впізна­ла той ніби крик дзво­ни­ка, ки­ну­ла но­ву спідни­цю, кот­ру по­ка­зу­ва­ла при­ятелькам, і мерщій побігла до гос­тин­ної.

- Це, пев­но, Елпіди­фор йде з служ­би, - ска­за­ла Таїса Андріївна і, зібгав­ши Люб­чи­ну спідни­цю жуж­мом, ки­нув­ши її, шви­денько по­чим­чи­ку­ва­ла дрібненьки­ми ніжка­ми до світлиці. Її пов­ненька пос­тать за­ко­ли­ва­лась на ході по-ка­чи­но­му.

Мелася по­че­пи­ла спідни­цю, ог­ляділа се­бе в дзер­калі, при­че­пу­ри­ла тро­хи го­ло­ву і, за­чи­нив­ши ша­фу, по­ка­та­ла й собі до світлиці. За нею, не­на­че навз­догінці, пішла й Тек­ля Опа­насівна.

Люба ки­ну­лась в при­хо­жу, об­ви­лась ру­ка­ми кру­гом Елпіди­фо­ро­вої шиї й вп'ялась в йо­го ро­жеві ус­та, не­на­че пяв­ка. Не­за­ба­ром по­важ­но всту­пив в світли­цю Елпіди­фор Пет­ро­вич Ва­на­то­вич, не­на­че йшов і… ніс свою осо­бу.

То бу­ла й справді осо­ба. Ви­со­кий на зріст, рівний, як стріла, ши­ро­кий в пле­чах, тон­кий ста­ном, тро­хи дов­гоб­ра­зий, рум'яний на ви­ду, з тем­но-ру­ся­ви­ми ку­че­ря­ми, з блис­ку­чи­ми ка­ри­ми очи­ма, Елпіди­фор і справді був ви­пе­ще­ний кра­сунь. Ви­со­ке чо­ло, об­ра­мо­ва­не ру­ся­ви­ми ку­че­ря­ми, по­да­лось тро­хи на­зад і над­да­ва­ло ве­лич­ності йо­го пос­таті. Довгі бурці звішу­ва­лись по обид­ва бо­ки, як у пе­тер­бурзьких бю­рок­ратів, а ву­са зак­ру­чу­ва­лись тро­хи вго­ру й роз­си­па­лись ніби промінням по бур­цях. Що­ки бу­ли рум'яні. Ус­та бу­ли повні й чер­воні, як ка­ли­на. На вип­ну­тих гру­дях за жи­лет­кою чер­воніла хус­точ­ка, зак­ла­де­на на білій лис­нючій маніжці. Мун­дир, зо­лоті ши­ро­ченькі по­го­ни на пле­чах, рівна пос­тать та бадьористість над­да­ва­ли йо­му офіцерський виг­ляд, і плечі, і в'язи, і стан бу­ли надз­ви­чай­но рівні, бо… він за­тя­гу­вавсь в цуп­кий гор­сет, а кра­вець на­мо­щу­вав під мун­дир ва­ти на пле­чах і пот­ро­ху на гру­дях, щоб гру­ди ви­пи­на­лись.

Багато ча­су вранці га­яв Елпіди­фор на своє вби­ран­ня та че­пуріння пе­ред дзер­ка­лом. За­чи­нив­шись в кабінеті, він фар­бу­вав ву­са, ви­шу­ку­вав си­венькі во­ло­син­ки на го­лові та на бур­цях, за­рум'яню­вав та вирівню­вав на що­ках нерівний, пля­му­ва­тий при­род­же­ний рум'янець, за­ма­зу­вав пуд­рою кож­ний ма­ле­сенький при­щик, кож­ну плям­ку та цят­ки лас­то­вин­ня на лиці, кож­ну цят­ку навіть на шиї, на ву­хах. В той час ніко­му не мож­на бу­ло вхо­дить до кабіне­ту. Він гри­мав на те­щу й на Люб­ку, щоб во­ни не веш­та­лись в кабінеті та не за­ва­жа­ли йо­му буцімби­то пе­рег­ля­дать па­пе­ри. Слуг він так са­мо га­няв з кабіне­ту, кри­чав, ла­явсь і тро­хи не да­вав по­по­ти­лиш­ників.

Елпідифор Пет­ро­вич був син київсько­го уря­дов­ця. Йо­го батько пе­рей­шов на служ­бу в Пе­тер­бург ще як він був в се­редніх кла­сах гімназії. В Пе­тер­бурзі він дов­чив­ся в гімназії й скінчив на­уки в універ­си­теті. Там він і на служ­бу пішов по кан­це­ляріях, потім не­дов­гий час слу­жив в Вятці та в Пермі і знов вер­нувсь до Пе­тер­бур­га. У Київ йо­го прис­ла­ли на знач­не місце: він був на­чальни­ком над тюр­ма­ми в гу­бернії.

Елпідифор по-офіцерській цок­нув за­каб­лу­ка­ми, привітавсь до гос­тей, не зги­на­ючи цуп­ко стис­ну­то­го гор­се­том ста­ну й навіть не по­вер­та­ючи го­ло­ви. На йо­го ус­тах май­нув осміх до гос­тей, буцімто він був їм ду­же ра­дий. Але той осміх був уда­ва­ний. Цьому сто­лич­но­му уря­дов­цеві не ду­же при­па­да­ли до впо­до­би обидві провінціальні ле­пе­ту­хи че­рез їх язик та «сільську вульгарність», як він ка­зав Любі по­таєнці од ма­ми.

Дами посіда­ли в крісла. Елпіди­фор Пет­ро­вич побіг в при­хо­жу й виніс звідтіль за­куп­ку. Він роз­гор­нув її й по­дав Любі чу­до­ву брон­зо­ву бон­боньєрку, пов­ну кон­ди­терських кон­фектів, на взір ніби ма­ли­ни, горішків, ріжків та уся­ких гальок.

- Це тобі, Лю­бо, пре­зен­тик. Иду я Хре­ща­ти­ком, а в вікні ки­ну­лась мені в очі оця чу­до­ва скринька, уся про­зо­ра, ажур­на, ще й на ніжках. Я й зга­дав за те­бе, - ска­зав Елпіди­фор.

- Спасибі, спа­сибі! Яка чу­до­ва скриньочка! ніби пле­те­на з брон­зи, все­ре­дині обк­ла­де­на чер­во­ним па­пе­ром, чи то пак… ат­ла­сом. Гар­ненька річ! - ска­за­ла Лю­ба й ко­кет­но крут­ну­ла го­ло­вою, ще й лип­ну­ла очи­ма на Елпіди­фо­ра, не­на­че блис­кав­ку ки­ну­ла.

- Прехороша, ху­дож­ня річ! - ска­за­ла Ме­ла­ся, вхо­пив­ши в ру­ки скриньочку й ог­ля­да­ючи її звер­ху і зспо­ду.

Елпідифор Пет­ро­вич не пішов, а не­на­че пос­ковз­нувсь по лис­ню­чо­му пар­кеті, вхо­пив стілець, ніби ки­нув йо­го пе­ред сто­лом і сів на­суп­ро­ти паній по­руч з Люб­кою. Усе це він зро­бив плав­ко, жва­во й зруч­но, не­на­че про­вор­ний мо­ло­денький гу­са­рин-арис­ток­рат.

Лиснючий гар­ний са­лон прис­та­вав до ви­пе­ще­но­го та підмальова­но­го Елпіди­фо­ра, а він своєю пос­тат­тю прик­ра­шу­вав са­лон. Цей сто­лич­ний уря­до­вець не­на­че вро­див­ся й зріс се­ред розкішної обс­та­ви яко­гось ба­га­ти­ря мільйон­щи­ка або й маг­на­та. Панії, оче­ви­дяч­ки, ми­лу­ва­лись ним і йо­го делікат­ни­ми ма­не­ра­ми. Лю­ба кру­ти­ла го­ло­вою та пус­ка­ла очі під лоб або зир­ка­ла ни­ми ско­са на Елпіди­фо­ра й при йо­го нез­нач­них жар­тах сміялась ве­се­ленько, дрібненько, але роб­ле­но, не­на­че си­па­ла срібним го­рош­ком та пер­ла­ми по склі.

- А знаєте, з ким я оце стик­нув­ся в кон­ди­терській?

- З ким? Мо­же, з ма­дам Оно­ре? - спи­та­ла Лю­ба.

- З товс­ту­лею Загірньою. Вход­жу я й бе­ру оцю бон­боньєрку з при­лав­ка. А во­на са­ме тоді ко­ло при­лав­ка виб­ра­ла кор­жи­ки та пи­рожні й скла­да­ла в ко­шик. Але по­чув­ши мою роз­мо­ву, це не­по­вер­тай­ло рап­том обер­ну­лось до ме­не, та так нез­руч­но крут­ну­лось, що за­че­пи­ло ко­шик з пи­рож­ни­ми. Ко­шик геп­нув до­до­лу, - кор­жи­ки й по­роз­ко­чу­ва­лись, а кре­мові пи­рожні - ляп­ну­ли та й розлізлись ква­шею по підлозі. А ця ше­ре­па як заґвал­тує: «Ой-ой-ой! оце клопіт! оце так оказія! Ох ли­шенько! Пев­но, по­за­ма­зу­ва­лись усі. Ото яка шко­да!..»

- Хі-хі-хі! хи-хи-хи! - пус­ти­ла сміх го­рош­ком Лю­ба, ще й го­лов­ку од­ки­ну­ла на­зад, щоб по­ка­зать білі зу­би.

Мелася теж за­ре­го­та­лась. Обидві ма­тері й собі засміялись. Панія Загірня бу­ла в їх сміхо­ви­щем. Елпіди­фор завж­ди піднімав її на смішки та на жар­ти і цим тішив своїх паній.

- «Ой, го­ренько моє!» - пе­ред­раж­ню­вав далі Елпіди­фор панію Загірню й по­ка­зав, як во­на роз­чепіри­ла пальці та присіла, щоб по­виз­би­ру­вать в ко­шик на­куп­лені ла­сощі, і як во­на все бідка­лась та оха­ла.

Елпідифор вмів штуч­но пе­ред­раж­ню­вать лю­дей, бо був на вда­чу шту­кар. Він навіть ма­лю­вав на знай­омих і дам, а най­більше на че­ре­ва­тих і вагітних, ду­же смішні ка­ри­ка­ту­ри: то за­ди­рав їх кир­паті но­си вго­ру, то прис­тав­ляв їм здо­ро­вецькі жи­во­ти, то за­ко­пи­лю­вав спідні гу­би, то роз­тя­гу­вав су­хор­ля­вих на зра­зець дра­би­ни та чаплії. Під однією підпи­су­вав: «Сар­ра Бер­нар у Києві», під дру­гою - «Папісса Пія IX на По­долі». За це панії не ду­же лю­би­ли йо­го й тро­хи бо­ялись. Ма­люн­ки, ду­же вдат­но й штуч­но на­мальовані, хо­ди­ли по ру­ках і роз­ва­жа­ли знай­омих.

Текля Опа­насівна й Ме­ла­ся вста­ли.

- Час нам йти! - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна до доч­ки.

- О, не час-бо! Ми вас не пус­ти­мо без обіду, - про­мо­ви­ла Таїса Андріївна.

- Зроду-звіку не пус­ти­мо! - крик­ну­ла Лю­ба і вхо­пи­ла Ме­ла­сю за ру­ку.

- Та ви ж для нас не го­ту­ва­ли нічо­го зай­во­го на обід! Ми гості ви­пад­кові, - ска­за­ла ма­ти.

- Нічого - те! На­ша ку­хо­вар­ка нас­та­че їжі на всіх нас. Сьогодні в нас го­ту­ють чо­ти­ри пот­раві. Нас­та­чи­мо по­жив­ку на вас обох, - про­си­ла ста­ра ха­зяй­ка.

Люба на­хи­ли­лась до Ме­ласі й по­шеп­ки на ву­хо ска­за­ла:

- Сьогодні в нас обіда­ти­ме од­на ціка­ва осо­ба. Миш­ка Ула­се­вич, - мо­же, й же­них трап­ляється тобі… При­най­мні по­ба­чиш. Ду­же ціка­ва й ве­се­ла осо­ба! Зос­танься бо!

- Знаю вже, знаю, що то за сек­рет ото ше­по­чеш! - обізва­лась ма­ти. - Зос­та­вай­ся на обід, Ме­ла­сю! Не бу­деш жал­ку­вать! Ми зап­ро­си­ли на обід на­шо­го завсіднього парт­не­ра й давнього знай­омо­го. Ду­же ве­се­ла лю­ди­на. Вар­то поз­най­оми­тись і по­ди­виться.

Текля Опа­насівна й Ме­ла­ся й не од­ма­га­лись і од­ра­зу зго­ди­лись на ті зап­ро­си­ни. Бу­ва­ючи у Києві, во­ни так вилічу­ва­ли та при­га­ня­ли свої одвідинн, що в од­них знай­омих пот­рап­ля­ли са­ме на обід, в дру­гих - на вечірній чай, в третіх - на сніда­нок, бо на­пев­но, зна­ли, ко­ли і в якій го­дині в яко­му домі бу­ває снідан­ня, ко­ли обід або підвечірок чи ве­че­ря. Це ро­би­лось ще й зад­ля то­го, щоб роз­ва­жить се­бе, щоб на­ба­ла­каться всмак і дізна­тись за міські но­ви­ни.

Любка вста­ла, подріботіла в кабінет і ви­нес­ла звідтіля скриньочку з до­ро­ги­ми ци­га­ра­ми. То був вже її пре­зент для Елпіди­фо­ра. Ці пре­зен­ти, теж не де­шеві, Лю­ба пос­та­ча­ла своєму ми­ло­му за вак­ха­нок та фавнів з ки­шені своєї ма­ми. Ос­таннє доб­ро, - остан­ня ха­луп­чи­на, як ка­за­ла її ма­ма, не­на­че роз­си­па­лась в їх ру­ках по цег­лині та де­ре­вині до реш­ти. Сам Елпідифор не ду­же ква­пивсь пос­та­чать гро­шей на сім'ю. Він дос­та­вав на рік кільки ти­сяч кар­бо­ванців, але ці ти­сячі теж якось розс­та­ва­ли в йо­го га­ря­чих ру­ках і кра­па­ли дрібним до­щем крізь пальці та зо­лоті перстні. В йо­го все бу­ла не­дос­та­ча в гро­шах. Він лю­бив гра­ти в кар­ти та час­то за­гу­лю­вавсь з ве­се­лим то­ва­рист­вом. Грав він в кар­ти ду­же по­га­но. Гроші в йо­го вит­ру­шу­ва­лись та розвіюва­лись, не­на­че по­ло­ва на вітрі. Таїсі Андріївні до­во­ди­лось час­тенько док­ла­дать на ха­зяй­ські потрібки та на своє уб­ран­ня з ос­тачі тієї ж ха­луп­чи­ни.

Елпідифор взяв скриньочку з ци­га­ра­ми, вхо­пив дрібненьку Лю­би­ну ру­ку з пальчи­ка­ми, сли­ве суспіль об­ни­за­ни­ми зо­ло­ти­ми каб­луч­ка­ми та перст­ня­ми, і, по­тяг­ши вго­ру до своїх ка­ли­но­вих уст, цмок­нув ніби на льоту.

По світлиці пішов важ­кий, але приємний нар­ко­тич­ний дух до­ро­го­го ку­ре­ва. Таїса Андріївна лю­би­ла той дух і прос­тяг­ла вго­ру свій чу­до­вий, ніби виліпле­ний но­сик, лов­ля­чи той смач­ний ди­мок ци­га­ри. Во­на сту­ли­ла папірос­ку й са­ма за­ку­ри­ла. Тек­ля Опа­насівна од­хи­ли­ла ру­кою прос­тяг­ну­ту до неї скриньку з тю­тю­ном: во­на не ку­ри­ла й навіть несп­ри­я­юче по­зи­ра­ла на ха­зяй­ку, що пах­ка­ла дим­ком прос­то на її об­лич­чя.

Елпідифор ку­рив і оповідав про своїх знай­омих та їх де­які смішні вчин­ки, про ви­пад­ки то­го дня на службі. Доб­ра ци­га­ра во­ру­ши­ла йо­го нер­ви, над­да­ва­ла охо­ти до роз­мо­ви. Люб­ка не зво­ди­ла з йо­го очей, а Ме­ла­сю бра­ла за­висність, що Люб­ка зи­ай­шла-та­ки свою до­лю, хоч і невінча­ну, і заз­на­ла ве­ли­ко­го щас­тя з ми­лим.

Розмова йшла го­лос­но, ве­се­ло, жва­во. Двоє здо­ро­вецьких дзер­кал од­би­ва­ли в лис­ню­чо­му склі ве­се­лу ком­панію. Лю­ба зир­ка­ла в ті дзер­ка­ла й ми­лу­ва­лась і своїм пиш­ним ви­дом, і гар­ною, ви­ко­ха­ною пос­тат­тю сво­го Елпіди­фо­ра, ще кра­щою у дзер­калі, ніж в на­турі.

- Що ж там в вас на службі сьогодні, усе бу­ло га­разд? - спи­та­ла Таїса Андріївна, як роз­мо­ва на од­ну мить бу­ла пе­рес­та­ла, і во­на сил­ку­ва­лась зв'язать до­ку­пи пе­рер­ва­ну її нит­ку.

- Усе га­разд, і не все! - обізвавсь Елпіди­фор. - Ма­буть, до­ве­деться мені прог­нать наг­ля­да­ча над тюр­мою. По­ду­май­те собі! Вход­жу я вранці в двір, а під дво­ро­вою стіною ва­ляється чи­ма­ла ку­па якихсь чор­них, зас­мальцьова­них мішків, яко­гось дран­тя. «Що це та­ке?» - крик­нув я на стійчи­ка. «Мішки, - ка­же. - Ще не встиг­ли схо­вать». - «А то навіщо во­ни ту­теч­ки ва­ля­ються?» - ска­зав я і вже по­чу­ваю, що ме­не бе­ре гнів та злість. Я вхо­пив мішки в обе­ре­мок та й ви­ки­нув на ву­ли­цю.

Люба й Ме­ла­ся ре­го­та­лись, аж за­ли­ва­лись, уяв­ля­ючи собі, як ті білі, в зо­ло­тих перст­нях, ру­ки ха­па­ли в обе­ре­мок за­яло­зе­не дран­тя й швир­га­ли йо­го че­рез стіну на ву­ли­цю.

- Заглядаю я в дру­гий ку­ток дво­ру, аж там стоїть ко­шик з угіллям. Кру­гом сміття, а в ку­точ­ку стрем­лять якісь ло­ма­ки та мітли. «А це що?» - пи­таю в сто­ро­жа. «Та це я нас­тав­ляв са­мо­вар на­чальни­кові та не встиг поп­рий­мать», - ка­же по­ну­ро сто­рож.

- Я тоді до йо­го…

Елпідифор пик-мик! - та й не до­ка­зав і сха­ме­нувсь, бо… він тоді ляс­нув сто­ро­жа «по морді» зо­ло­ти­ми перст­ня­ми так, що той аж маз­кою вмив­ся.

- Я мерщій вхо­пив мітлу, нашт­рик­нув на неї ко­шик з наг­ля­да­че­вим угіллям та й пож­бу­рив йо­го за стіну, а потім ту­ди ж спе­ре­сер­дя пож­бу­рив і мітлу.

Елпідифор був надз­ви­чай­ний чис­тюк. Він і сам лю­бив че­пур­но одя­гаться і, по своїй ук­раїнській вдачі, лю­бив, щоб і кру­гом йо­го бу­ло скрізь чис­то та че­пур­ненько. В тюр­мах, в подвір'ї, в ка­ме­рах тю­ряж­ників та в робітніх кімна­тах - скрізь в йо­го бу­ло че­пур­но й чис­то. Але він тільки на це й звер­тав ува­гу, тільки за це й дбав. А як го­ду­ва­ли про­вин­ників та ду­шо­губів, що во­ни їли та пи­ли, - про це йо­му бу­ло бай­дужісінько.

- Входжу я в робітницькі ка­ме­ри, де на ма­леньких но­вих верс­та­ти­ках ареш­тан­ти ви­роб­лю­ють по­лот­на та ки­ли­ми, де пле­туть туфлі й мор­щать з шку­ри пос­тольці, - аж там сміття, сміття та ни­ток, та ремінців, та уривків од мо­тузків тро­хи не по кісточ­ки! Я роз­сер­дивсь не на жар­ти. Це ж кат зна що!

Елпідифор, зро­ду оп­риш­ку­ва­тий на вда­чу, і сам нез­чувсь, як спах­нув: підвівсь з стільця й за­ма­хав ру­ка­ми вже зовсім не арис­ток­ра­тич­но й не по-сто­лич­но­му.

- Я спро­вад­жу наг­ля­да­ча ту­ди, де ко­зам ро­ги прав­лять! Я цьому пас­куді по­ка­жу, як дог­ля­да­ти тюр­ми. Мені щоб бу­ло скрізь чис­то й че­пур­но. Мені щоб нігде не бу­ло ні сміти­ноч­ки, ні по­ро­шин­ки. Про ме­не, стій з дер­ка­чем та й ма­хай щох­ви­ли­ни. А як ні, то, про ме­не, не­хай про­вин­ни­ки хо­ва­ють собі в ро­ти й жи­во­ти нит­ки й ремінці та й ков­та­ють… Ду­ша моя не зно­се цього сміття! Цього я не по­да­рую ніко­му. Цього я не стерп­лю!

Елпідифор спах­нув, по­чер­вонів, з нес­тям­ки за­ма­хав ру­ка­ми, не­на­че він уяв­ки ба­чив пе­ред со­бою то­го наг­ля­да­ча й то­го стійчи­ка і ла­яв їх на всі зас­та­ви. Йо­му й з го­ло­ви ви­па­ло, що ту­теч­ки бу­ла не тюр­ма, а лис­ню­чий са­лон, і пе­ред ним сто­яли не сто­рожі та стійчи­ки, а сиділи ша­новні панії. Спах злості засліпив йо­му очі, за­ту­ма­нив тя­му. Він ніби по­са­танів: кру­тив го­ло­вою, ма­хав ру­ка­ми. Зо­лоті перстні блис­котіли. Люті карі очі блис­ка­ли. Чер­во­ний вид аж пашів.

Усі да­ми ущух­ли й з ди­ва ви­ря­чи­ли на Елпіди­фо­ра очі.

Таіса Андріївна та Люб­ка вже з рік про­жи­ли вкупі з Елпіди­фо­ром і зна­ли йо­го, як ду­же ввічли­ву й делікат­ну ве­ли­косвітську лю­ди­ну. Він пе­редніше й го­ло­су ніко­ли не піднімав вго­ру, не то що не га­ла­су­вав. Але, об­був­шись та огов­тав­шись з да­ма­ми, він те­пе­реньки не вдер­жавсь і нес­подіва­но не­на­че ви­вер­нув се­бе на­ви­воріт і по­ка­зав свою пал­ку оп­риш­ку­ва­ту вда­чу. Таіса Андріївна ще й пе­редніше чу­ла од лю­ден, що пер­ша жінка по­ки­ну­ла йо­го че­рез йо­го пал­ку, оп­риш­ку­ва­ту вда­чу, але про те нічо­го не ка­за­ла Любці. Те­пер во­на пе­ресвідчи­лась, що чут­ка про Елпіди­фо­ро­ву забісо­ва­ну вда­чу бу­ла прав­ди­ва. Таіса сиділа збен­те­же­на цією вих­ват­кою. Лю­ба пе­рес­та­ла сміяться та кру­тить очи­ма. В по­ко­ях на од­ну мить ста­ло ти­хо, ніби мерт­во. Усім ста­ло якось ніяко­во.

Коли це в при­хожій щось шарп­ну­ло дзво­ник, і хтось вско­чив в при­хо­жу швид­ко, про­жо­гом. Ме­ла­ся заг­ля­ну­ла че­рез од­чи­нені двері в при­хо­жу. Там щось во­ру­ши­лось. Гор­нич­на по­ра­лась ко­ло вішал­ки. Про­ти заск­ля­них две­рей Ме­ла­ся вгляділа щось куд­ла­те та пе­ле­ха­те, їй спо­чат­ку зда­лось, що то гор­нич­на впус­ти­ла здо­ро­вецьку со­ба­ку, кот­ру привів гість. В сутінках не­на­че за­мет­ля­лись куд­латі та пе­ле­хаті со­бачі ву­ха, май­ну­ла ніби дов­га мох­на­та ца­пи­на бо­ро­да. Ме­ласі зда­лось, що та со­ба­ка ни­кає ко­ло две­рей й об­ню­хує. Але гість ски­нув ко­лоші й підвівся. В Ме­ласі в очах знов май­ну­ла в тем­них су­точ­ках якась чу­дер­нацька пе­ле­ха­та пос­тать.

«Що во­но за про­ява ниш­по­рить в при­хожій? Не то цап, не то лю­ди­на», - по­ду­ма­ла Ме­ла­ся, вти­рив­ши очі в ту пос­тать.

Меласю взя­ла та­ка цікавість, що во­на вже підве­лась з місця й бу­ла на­по­го­тові бігти в при­хо­жу й по­ди­виться, хто то прий­шов. Але та пос­тать не­за­ба­ром роз­дяг­лась, при­че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­лом і ніби вплиг­ну­ла в світли­цю.

Мелася аж тоді при­ди­ви­лась, що в світли­цю всту­пи­ла й справді тро­хи чуд­на пос­тать, кот­ра своїм дов­гоб­ра­зим ви­дом тро­хи ски­да­лась на ца­па. На го­лові стриміло розкішне дов­ге во­лос­ся, що ви­лось гус­ти­ми, не­на­че посіче­ни­ми ку­че­ря­ми й спа­да­ло тро­хи не на плечі. Довгі вузькі ву­ха стир­ча­ли вго­ру й ски­да­лись ніби на ріжки. Низький лоб лед­ве бу­ло знать під пат­ла­ми. Вис­ки по­за­па­да­ли; дві ви­лиці під очи­ма по­ви­пи­на­лись, не­на­че дві пе­че­риці, а од ви­лиць тяг­лись униз довгі за­палі що­ки, не­на­че цей па­нок втяг їх в рот зу­мис­не. Ніс був тон­кий та дов­гий, і підборіддя бу­ло дов­ге, але ши­ро­ке, а на ши­ро­ко­му, ніби од­ру­ба­но­му підборідді мет­ля­лась ріденька ру­са борідка. Повні, товсті гу­би бу­ли обидві од­на­кові, не­на­че дві ков­бас­ки, сту­лені до­ку­пи, а над гу­ба­ми ви­лись довгі, товсті ву­са, підняті вго­ру й гост­ро зак­ру­чені.

«Ой чуд­на ж оця лю­ди­на, - по­ду­ма­ла Ме­ла­ся. - Чи во­на гар­на, чи по­га­на? Вид чуд­ний, але які розкішні ку­чері! І очі карі, блис­кучі, і пос­тать рівна, але він чимсь ски­нувсь на ца­па».

Гїсть поз­до­ров­кавсь за­га­лом з усіма пок­ло­ном, шви­денько побіг до ста­рої ха­зяй­ки й привітавсь з нею. На швидкій ході він ніби підска­ку­вав на­пе­ремінку на кожній нозі, не­на­че сту­пав навш­пи­няч­ки.

- Михайло Ки­ри­ко­вич Ула­се­вич! - по­ре­ко­мен­ду­ва­ла гос­тя старій Гу­ко­вичці та Ме­ласі Таїса Андріївна.

Михайло Ки­ри­ко­вич шкряб­нув но­гою, цок­нув за­каб­лу­ка­ми пo-офіцерській, ще й ніби підско­чив і по­дав їм ру­ку. Ме­ла­ся приміти­ла, що в гос­тя ру­ка бу­ла су­хор­ля­ва, з дов­ги­ми, то­неньки­ми пальця­ми і та­ка цуп­ка та твер­да, не­на­че во­на вхо­пи­ла в ру­ку пу­чок ве­ре­тен, їй навіть зда­лось, що ті ве­ре­те­на аж зас­ту­котіли в її пухкій ку­ценькій ручці.

«Ой який же чуд­ний вид в цього Ула­се­ви­ча! Чи він по­га­ний, чи він якось по-своєму гар­ний? Він ски­нувсь ніби на німця або на англіча­ни­на. Вид змізернілий, бліду­ва­тий, але карі очі блис­кучі, жваві. Так і во­ру­шаться, не­на­че жи­ве срібло. І ку­чері гарні», - все вертілись дум­ки в Ме­ласі, і во­на все кміти­ла та при­див­ля­лась до чуд­но­го Ула­се­ви­ча.

Елпідифор Пет­ро­вич взяв гос­тя за тон­кий стан і по­са­див на кріслі по­руч з со­бою. Йо­го гнів на тю­рем­но­го наг­ля­да­ча од­ра­зу про­хо­лов, тільки на що­ках чер­воніли ру­мянці, як слід не­давнього пал­ко­го розд­ра­ту­ван­ня. Він знов став ввічли­вий, зви­чай­ний, і тон йо­го го­ло­су в роз­мові ба­га­то пом'якішав.

- А ми вас оце жда­ли з обідом, - обізва­лась Таїса Андріївна. - Ду­ма­ли, що ви вже не прий­де­те.

- Та я оце зад­лявсь тро­хи. В нас в яхт-клубі тільки що бу­ло засідан­ня. Сьогодні бу­ли ро­кові ви­бо­ри. Я був і досі сек­ре­та­рем. А оце в нас ски­ну­ли стар­ши­ну клу­бу. Нас­то­ятелів на це місце вис­ту­пи­ло два: я та Ре­ва­ко­вич. Тя­га­лись, зма­га­лись і ні на чо­му не ста­ли. Але, здається, на моїй по­ло­вині зго­дом бу­де більшість, - бре­хав Ула­се­вич.

Його не тільки не оби­ра­ли за стар­ши­ну в яхт-клубі, але навіть тро­хи не вип­ро­ва­ди­ли з са­мої спілки че­рез те, що він завсіди за­тя­гу­вав спільницьку вклад­ку і ча­сом зовсім не пла­тив її. Він втис­ся в той клуб, щоб поєднаться і поз­най­омиться з си­на­ми ба­га­тирів та панів і всу­ну­тись в їх ком­панію. Ним трош­ки нех­ту­ва­ли де­які ба­гатіші спільни­ки яхт-клу­бу. Але скрізь між знай­оми­ми він уда­вав з се­бе пад­ко­ви­то­го діяча, і та­ко­го зав­зя­то­го, що без йо­го нігде й во­да не ос­вя­титься, як ка­жуть на селі.

«Щось во­но не прос­те оцей Ула­се­вич, - тяг­лась в Ме­ласі дум­ка. - Чи не з арис­ток­ратів він ча­сом, що так пра­вує та вер­хо­во­де там в яхт-клубі, де ску­пи­лись київські ба­га­тенькі пан­ки? Між ве­ли­ки­ми па­на­ми ча­сом трап­ля­ються такі оригінальні лю­де. А гу­би в йо­го не по­гані, хоч і товсті. Тільки язик ши­ро­кий, як ло­па­тень. Так і лізе з ро­та, не­на­че мли­нець ви­со­вується. Якось не­гар­но. За­те ж цей Ула­се­вич, знать, ве­се­лий, бо го­во­рю­чий».

Але і в са­мої слизько­язи­кої Ме­ласі язик був ши­ро­кий та дов­гий і в роз­мові аж ви­ла­зив з ро­та; тільки во­на то­го в се­бе не приміча­ла й за це не зна­ла, бо лю­де ба­чать чу­же під лісом, а сво­го не ба­чать і під но­сом.

- От у Пе­тер­бурзі, як я був спільни­ком в яхт-клубі, на ви­бо­рах спра­ва ве­лась якось інак­ше, кра­ще. А ту­теч­ки… Ет! од­ним сло­вом - ди­ку­ни! аф­ри­кан­де­ри київські!

- А завт­ра ще до­ве­деться засідать в то­ва­ристві ря­ту­ван­ня на во­дах, - про­мо­вив зго­дом Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич.

- То ви й там за­пи­са­лись в спілці? - спи­та­ла ста­ра Гу­ко­ви­че­ва.

- Я й там за­пи­са­ний, бо це то­ва­рист­во близьке до на­шо­го яхт-клу­бу. Ми ря­туємо й утоп­ле­ників, - ска­зав Ула­се­вич.

- Здорово ж ви лю­би­те цей спорт, ко­ли ря­туєте утоп­ле­ників. Я зро­ду-звіку не поп­лив­ла б їх ря­ту­вать, бо бо­юсь со­бак, во­ди й утоп­ле­ників най­більше, - за­ля­ща­ла Ме­ла­ся.

- Нема там нічо­го страш­но­го. Вхоп­лю за ру­ку або за чу­ба та й тяг­ну за ду­бом, до­ки гребці ви­тяг­нуть чо­ловіка в чо­вен.

- Ой страш­но! Я бо­яз­ка й бо­ялась би навіть ди­виться на та­ку подію, - ска­за­ла Ме­ла­ся. - Доб­ре, що в на­шо­му селі в став­ку во­ди - старій жабі по коліна. Хоч би хто й схотів уто­питься, то не змо­же цього зро­бить, хіба б зу­мис­не утк­нув го­ло­ву в баг­но.

- А я навіть ко­ха­юсь в цьому спорті. Як ся­де­мо бу­ло на ях­ту в Пе­тер­бурзі та як вда­ри­мо вес­ла­ми плис­ком, а потім як роз­же­не­мось та вріже­мось в хви­лю, та­ку завбільшки, як оцей дім, тоді вис­ко­чи­мо на вал та й ско­ти­мось, ніби з го­ри, та в од­ну мить шу­бовс­не­мо, не­на­че в до­ли­ну. Аж дух тобі за­би­ває! Пиш­но! Див­но гар­но! Яка приємність летіти без крил то вго­ру, то униз, не­на­че в чор­то­рию! От гар­на гой­дал­ка! Ож прийдіть будлі-ко­ли до нас та сядьте з на­ми на ях­ту. Ми пус­ти­мо ях­ту вниз се­ре­ди­ною річки, са­ме бист­ри­ною. Це тро­хи на­га­дує спорт на морі. Але де там. Не те, не те!

Елпідифор Пет­ро­вич тільки осміхавсь мовч­ки. Він доб­ре знав, що Ула­се­вич, ти­ня­ючись по служ­бах в Пе­тер­бурзі, не був за­пи­са­ний ні в який клуб і ніко­ли не шу­гав на хвилі в чов­нах сто­лич­но­го яхт-клу­бу. Ула­се­вич пов­сяк­час лю­бив то­чить за се­бе брехні на всі зас­та­ви, бо був брех­ли­вий на вда­чу, ще й лю­бив чва­ниться.

Михайло Ки­ри­ко­вич роз­ба­ла­кавсь. Йо­го ши­ро­кий, мок­рий язик не­на­че ля­павсь об товсті гу­би і все ви­зи­рав ши­ро­ким, зак­руг­ле­ним кінцем з ро­та, не­на­че Ула­се­вич зу­мис­не йо­го ви­со­лоп­лю­вав.

- Михайло Ки­ри­ко­вич ве­ли­кий ми­тець в уся­ко­му спорті. Він тя­ме і в ска­ко­во­му спорті навіть більше, ніж в во­дя­но­му. Це справ­дешній англіча­нин, що тільки якимсь ви­пад­ком, че­рез якусь по­мил­ку вро­див­ся й зріс у Києві, - обізвав­ся Елпіди­фор Пет­ро­вич і хит­ро осміхнувсь.

- То ви лю­би­те й скач­ки? - спи­та­ла Тек­ля Опа­насівна.

- О! ще й як! Так ка­тає! забісо­ва­но ска­че! Як бу­ла я на ска­ко­вищі, то аж тру­си­лась; так за йо­го бо­ялась. Ой як він їзде! Ой як їзде! аж мені бу­ло страш­но, - ска­за­ла Таїса Андріївна за­пи­ку­ючись; во­на й хотіла пох­ва­лить сво­го знай­омо­го, та чо­мусь слів не дос­та­ча­ло в неї.

- То ви за­пи­сані і в ска­ко­во­му то­ва­ристві? Ви, як ба­чу, на всі ру­ки ми­тець, - обізва­лась Ме­ла­ся.

Їй при­па­ла до впо­до­би сміливість цього нез­най­омо­го па­ни­ча, кот­рий міг бо­ро­тись заіграш­ки з страш­ни­ми морськи­ми хви­ля­ми, ще й умів забісо­ва­но ска­кать ко­нем на ска­ко­вищі.

- А як же! Я й там за­пи­са­ний. Без ме­не й там спра­ва не обійдеться. Я на ска­ко­вищі сли­ве усім за­рад­жую, усім пра­вую. По­за­торік моя ко­няч­ка, ніби на взір і по­га­ненька шкап­ка, взя­ла та й виг­ра­ла пер­ший приз. Бо не ко­няч­ка виг­ра­ла: то я взяв приз, - ле­пе­тав далі Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич.

- Та Ула­се­вич та­кий їздець, що в нас у Києві йо­му й рівні не знай­ти, - обізва­лась Лю­ба.

- Невже! - аж крик­ну­ла Ме­ла­ся.

- Атож? А ви ж як ду­ма­ли? - про­мо­вив Ула­се­вич. - Для ме­не не­ма в світі більшої приємності, як ско­чить на бас­ко­го ко­ня та пус­тить йо­го нав­за­во­ди на ска­ко­вищі і ка­тать й летіти, що є си­ли, що є змо­ги, так, щоб гри­ва свистіла на повітрі, щоб я свистів і кінь свистів од пруд­ко­го бігу! Страх як люб­лю, щоб мені дух за­би­ва­ло, щоб аж гу­ло: дж-ж-ж-ж-ж! От моя му­зи­ка! - ле­пе­тав Ула­се­вич.

І він прос­тяг ру­ки впе­ред, за­дер го­ло­ву й не­на­че нас­то­ро­чив тон­ко­го но­са, щоб роз­ти­нать ним повітря й летіти че­рез стіл прос­то на Ме­ла­сю, ніби стіл та Ме­ла­ся бу­ли ос­танньою при­ти­чи­ною на біго­вищі.

Його за­пал в роз­мові, во­руш­ли­ва пос­тать та прудкі ру­шен­ня ду­же при­па­ли до впо­до­би Ме­ласі. Очі в йо­го блис­ну­ли гост­ро, про­ни­зу­ва­те. Він був су­хор­ля­вий, ніби спле­те­ний з са­мих жил та нервів. Довгі сухі ру­ки, прос­тяг­нуті впе­ред, ски­да­лись на кри­ла. В роз­мові він підвівся на стільці й справді не­на­че хотів зня­тись з місця й летіть ку­дись. Розкішні ку­чері по­зад го­ло­ви за­мет­ля­лись, не­на­че на їх дмух­нув звідкільсь вітер. Ме­ласі чо­мусь зда­лось, що от-от по­чується в повітрі свист, не­на­чеб­то він і справді ка­тав на пруд­ко­му коні.

«Одже ж цей Ула­се­вич не­по­га­ний… Зовсім-та­ки не­по­га­ний, хоч спо­чат­ку мені здав­ся чуд­ний. Щось у йо­му є при­над­не, пал­ке, - вертіло­ся в думці в Ме­ласі. - Ті ца­пині прик­ме­ти йо­го ви­ду те­пе­реч­ки не­на­че десь зник­ли або в йо­му десь при­хо­ва­лись. Він не та­кий чуд­ний, як мені спер­шу зда­лось. Яка во­руш­ли­ва, яка пал­ка лю­ди­на! Ду­же ціка­ва особість!»

- Ви, ма­буть, слу­жи­ли в ка­ва­лерії, що так за­ко­хані в цей ска­ко­вий спорт? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- Служив, та не­дов­го, ще тоді, як я був мо­ло­дий та зе­ле­ний, як вий­шов з ка­детсько­го кор­пу­су. Але я швид­ко по­ки­нув ту служ­бу, бо во­на мені не при­па­ла до впо­до­би. Не по моїй вдачі ота нудьгу­ва­та служ­ба.

- Мишук Ки­ри­ко­вич - лю­ди­на ду­же са­мостійна. А там, знаєте, мушт­ри та мушт­ри… - ска­зав Елпіди­фор Пет­ро­вич.

- Та су­бор­ди­нація, та мос­ковська за­лежність. Це мені зовсім не до впо­до­би. Я вольний ко­зак і не ду­же-то здат­ний ко­риться будлі-ко­му, ніби ма­ши­на. Я пе­редв­ва­жаю служ­бу в при­ват­них то­ва­рист­вах або в яких-не­будь кон­то­рах. Тут я тро­хи слу­га, тро­хи й пан. А для роз­ва­ги я собі за­пи­су­юсь в усякі то­ва­рист­ва: і в яхт-клуб, і в то­ва­рист­во ря­ту­ван­ня на во­дах, і в київське слав'янське то­ва­рист­во, і бджільницьке… Бач­те, - сю­ди тиць, ту­ди тиць, то все якось, знаєте, ве­селіше, - бре­хав Ула­се­вич без со­ро­му.

- То ви й пасіку лю­би­те? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- А як же! Гос­по­ди, як люб­лю! Бджо­ли дзиж­чать в ву­ха, і мені при­вид­жується, буцімто я все ка­таю на коні десь на біго­вищі, все ле­чу й не спи­ня­юсь, і не спи­ня­юсь, - мо­лов Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич.

- Ото шко­да, що мій та­то нез­най­омий з ва­ми! Там так ко­хається в бджільництві, що в йо­го тільки й роз­мо­ви, шо за пасіку. В йо­го през­до­ро­ва пасіка: зо дві сотні пнів. Як поч­не роз­во­диться за рої та трутні, то аж ніби бджо­ли зад­зиж­чать в гор­ни­цях, - обізва­лась Ме­ла­ся. - А як тра­питься ча­сом гість, та­кий при­хильний до пасік, як і він, то цілісінький вечір тільки й роз­мо­ви в їх, що за щільни­ки, та ча­рун­ки, та який­сь гни­лець су­хий, та знов про гни­лець мок­рий, та пер­гу. Як поч­нуть роз­во­диться то не­са­мохіть аж ме­ду за­ма­неться, - мо­ло­ла Ме­ла­ся й собі.

- Дуже шко­да, що я нез­най­омий з ва­шим батьком. Ду­же, ду­же бу­ло б приємно з ним зійтись та поєднаться в цій справі, - ле­пе­тав Ула­се­вич.

Любка зир­ну­ла на матір і, без со­ро­му каз­ка, за­ре­го­та­лась, аж го­ло­ву за­ки­ну­ла на плечі. Ма­ти сти­ха осміхну­ла­ся до неї. Во­ни бу­ли доб­ре то­му відомі, що Ми­шук не був за­пи­са­ний ні в яке бджільницьке то­ва­рист­во й ли­бонь чи й був ко­ли на своєму віку хоч в одній пасіці на селі.

- Хоч і приємно вас слу­ха­ти, але мо­ва мо­виться, а час ми­нає; здається, час вже сідать за обід, - ска­за­ла Таїса Андріївна й, ко­ли­ва­ючись, поч­ва­ла­ла ти­хою хо­дою в сто­ло­ву. Не­за­ба­ром во­на знов вий­шла й поп­ро­ха­ла усіх до сто­лу. В прос­торній, по­дов­жастій сто­ловій стіл був вже зас­те­ле­ний і зас­тав­ле­ний по­су­дом. Се­ред сто­ла сто­яла чи­ма­ла й ви­со­ка ва­за, пов­на астр та ор­гиній. По обид­ва бо­ки ко­ло ва­зи сто­яли плис­ко­ваті скляні ваз­ки на то­неньких ніжках з пірамідка­ми груш, прик­ри­тих звер­ху ки­тя­ха­ми ви­ног­ра­ду. Все бу­ло приб­ра­не й обс­тав­ле­не на ве­ли­ко­панський зра­зець.

Таїса Андріївна по­са­ди­ла по­руч з со­бою Тек­лю та Ме­ла­сю й поп­ро­си­ла пи­ти по чарці та за­ку­сю­вать. Стіл аж зах­ряс під до­ро­ги­ми за­кус­ка­ми, гра­фи­на­ми на­лив­ки та пляш­ка­ми ви­на.

Елпідифор Пет­ро­вич ви­пив чар­ку й по­час­ту­вав Ула­се­ви­ча. Ула­се­вич хильнув од­ну й за­ку­сив всмак, потім зго­дом хильнув і дру­гу і знов за­ку­сив. Обід був чу­до­вий, і трив­ний, і смач­ний, з чо­тирьох пот­рав. І Елпіди­фор, і ста­ра Таїса Андріївна, мав­ши пе­редніше ве­ли­кий засіб, лю­би­ли по­поїсти всмак і не шко­ду­ва­ли на цю спра­ву гро­шей. Таїси­на ха­луп­ка пот­рош­ку пе­ре­роб­лю­ва­лась в до­ро­гу ікру, ба­ли­ки, міно­ги, ліке­ри та ви­на. І ту ха­лу­пу вже ніби до­то­чу­ва­ли ласі й зав­зя­тущі шашлі…

Михайло Ки­ри­ко­вич, ви­пив­ши доб­ре, все на­ли­вав собі ви­на, вже не жду­чи од ха­зяїна час­ту­ван­ня, і пус­тив сво­го ле­пет­ли­во­го язи­ка нав­за­во­ди, ніби ко­ня на біго­вищі. Він ба­вив своїми брех­ня­ми й ста­ру Таїсу Андріївну, і Люб­ку, то­чив брехні без со­ро­му, і во­ни за це ду­же лю­би­ли йо­го й бу­ли при­хильні до йо­го, як оповіда­ча, з кот­рим ніко­ли не мож­на бу­ло нудьгу­вать, ні на од­ну хви­ли­ноч­ку.

- А знаєте, Елпіди­фо­ре Пет­ро­ви­чу, що це я на­ду­мав? - ска­зав Ми­хай­ло Ула­се­вич.

- А що ви там на­ду­ма­ли? чи гар­не, чи не­гар­не? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- Може, щось ду­же лібе­ральне? Ви ж ко­лись бу­ли зав­зя­ту­щим лібе­ра­лом, чи що, - про­мо­вив Елпіди­фор Пет­ро­вич насмішку­ва­то.

- На цей час я на­ду­мав і справді щось лібе­ральне: щоб ви за­го­дя заст­ра­ху­ва­ли свою но­ву мебіль в на­шо­му стра­хо­во­му то­ва­ристві, де я слу­жу; бо ко­ли ва­ша мебіль вда­лась на вда­чу та­ка лібе­ральна, як я, то ще, бо­ро­ни бо­же, ко­ли б ча­сом не знавісніла та й не по­горіла на по­жежі, - ска­зав Ула­се­вич. - Це ж ча­сом бу­ває! Еге?

- Одже ж ви прав­ду ка­же­те, Ми­хай­ле Ки­ри­ко­ви­чу. Шко­да бу­де втра­ти, а втра­та бу­ла б чи­ма­ла, - ска­за­ла Таїса Андріївна, зир­нув­ши на Лю­бу, - тре­ба до­ко­неч­не заст­ра­ху­вать.

- Атож! Мебіль не вип­ру­чається з ог­ню, як я ко­лись в Москві вик­ру­тивсь од поліції. Я тоді був стра­шен­ним лібе­ра­лом. Поліція слідку­ва­ла за мною й тро­хи не га­ня­лась. Мені бу­ло бай­дужісінько про неї. Але раз якось кли­че ме­не поліцмей­стер і дає на бо­мазі за­гад за­раз виїха­ти з Моск­ви. От тобі й на! А як же мені на служ­бу хо­дить в Моск­ву з яко­гось Сер­пу­хо­ва, чи що? Я взяв та й пе­реїхав на пе­редмістя, що бу­ло за­пи­са­не се­лом ко­ло са­мої Моск­ви, як от на­ша Деміївка сли­ве ко­ло Києва. Най­няв я там жит­ло та й їжджу собі в Моск­ву з тієї мос­ковської Демїївки. І ніхто не мав пра­ва до ме­не при­че­питься, бо я був пра­вий: виїхав з Моск­ви, а жив і слу­жив у Москві.

- Хитро-мудро й не до­ро­гим кош­том, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- Але ви вже, ма­буть, ки­ну­ли геть той не­без­печ­ний лібе­ралізм? - спи­тав наз­до­гад Елпіди­фор.

- Ну йо­го ік не­чис­то­му ту мо­ро­ку! Був кінь, та з'їздив­ся. Я вже дав­но збай­дужнів до уся­кої політи­ки. Ула­се­вич на­лив чар­ку порт­вей­ну й по­час­ту­вав сам се­бе.

- А бу­ло й та­ке в ті давні лібе­ральні мої ча­си, що я й лібе­ральні вірші скла­дав, - ска­зав він зго­дом.

- То ви по­ет? ви здатні й вірші скла­дать? - не­на­че аж пис­ну­ла Ме­ла­ся то­неньким го­лос­ком.

- Атож! Ще як я був в третьому класі військо­вої гімназії, мені на­вис­ла на очі од­на пан­на, доч­ка на­шо­го наг­ля­да­ча.

- Певно, бу­ла кра­су­ня? - обізва­лась Лю­ба.

- Була гар­на, як на­мальова­на, але бу­ла стар­ша од ме­не на де­сять рік, а мо­же, й більше.

- І во­на вам при­па­ла до впо­до­би? - спи­та­ла Лю­ба з за­чу­ду­ван­ням.

- Ще й як при­па­ла! Я й за лекції за­був. По­ки­нув вчиться, та все шкря­баю вірші, бо за­ко­хавсь нап­ро­па­ли. А та­то раз якось і на­го­дивсь в кімна­ту са­ме тоді, як я шкря­бав про свою лю­бов. Бе­ре й чи­тає го­лос­но: «Она моя, кра­са при­ро­ды, со­вер­шенст­во! Я от те­бя уж без ума! Кто выр­вет де­ву у ме­ня?»

- І тат­ко, ма­буть, вир­вав у вас «дєву»? - ска­за­ла

Таїса Андріївна.

- Видер з рук папір, пош­ма­ту­вав на дрібненькі шма­точ­ки та й ви­ки­нув за вікно, потім сту­лив два пальці до­ку­пи, дав мені но­сат­ку, та ще й при­ка­зав глу­зу­ючи: «Оце тобі лоб­зан­ня! оце тобі «дєва»! Роз­ха­па­ли, ма­буть, миші та па­цю­ки мою лю­бов та й по­роз­но­си­ли десь по но­рах.

- Але, ма­буть, ви й те­пе­реч­ки скла­даєте ни­щеч­ком вірші, ко­ли по­ча­ли їх пи­са­ти ще за­зе­лень, ще змал­ку? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- Не ниш­ком, а та­ки го­лос­но скла­даю, бо в одній га­зеті во­ни й те­пе­реч­ки дру­ку­ються, тільки під чу­жим ймен­ням. Шу­кай­те, - бу­де підпи­са­но «Без­вер­хий»: ото моє прізви­ще по по­езії.

- Будемо шу­кать. Ціка­во, ду­же ціка­во! Але навіщо ви доб­ра­ли собі такс не­по­етич­не по­тай­не прізви­ще? - спи­та­ла ціка­ва Ме­ла­ся.

- Для шту­ки. Бо інші до­би­ра­ють вже над­то со­ло­денькі по­тай­ні прізви­ща: «Зай­вий», «Сму­ток». А я - на­те вам - «Без­вер­хий»! От і це мої вірші, прав­да, вже дав­ненькі: «Пе­чаль ме­ня то­мит, ду­ша моя скор­бит…» І це мої вірші, що бу­ли не ду­же дав­но над­ру­ко­вані: «За ок­ном в те­ни мелька­ет ру­сая го­лов­ка. Ты не спишь, мое му­ченье, ты не спишь, плу­тов­ка! Вы­хо­ди же мне навст­ре­чу: жаж­ду по­це­луя!»

Він доб­ре знав, що пе­ред ним си­дять такі божі корівки, що пой­ня­ли б віри, як­би він наз­вав своїми навіть Пушкінові вірші: че­рез те він і був та­кий на­хаб­ний в брех­нях пе­ред да­ма­ми.

- Які чу­дові вірші! - про­мо­ви­ла Лю­ба, кот­ра ніякісіньких віршів не чи­та­ла, навіть і Пушкіно­вих. Не до­во­ди­лось їй і співать відо­мо­го ро­ман­су з ти­ми сло­ва­ми, бо во­на не ма­ла го­ло­су й не співа­ла.

Михайло Ки­ри­ко­вич на­пин­дю­чивсь, якось наїжа­чивсь, про­чи­тав­ши чужі давні вірші, ніби на йо­го й справді най­шло натх­нен­ня.

- Ви, ма­буть, і в га­зе­тах пи­ше­те? - спи­та­лась Ме­ла­ся.

- О, ні! бо­ро­ни бо­же! По­езія, вірші - оце інша річ, - бун­дю­чивсь Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич пе­ред паніями.

- От ко­лись з моєї душі ви­ли­лось: «Ты зна­ешь край, где по­ме­ра­нец зре­ет, в са­ду ли­мон жел­те­ет круг­лый год? Ту­да, ту­да бы нам ум­чаться нав­сег­да!» - мо­лов

Уласевич чи­та­ючи ге­тевські вірші, пок­ла­дені на му­зи­ку, мов свої.

«Одже ж цей Ула­се­вич і справді пре­ве­се­ла й преціка­ва лю­ди­на!» - по­ду­ма­ла Ме­ла­ся й по­ча­ла зир­ка­ти на йо­го ве­се­ли­ми оч­ка­ми й за­ли­цяться до йо­го. За чет­вер­тою пот­ра­вою Ме­ла­ся на­ли­ла собі ча­роч­ку ви­на, підня­ла вго­ру й про­мо­ви­ла: «За ве­се­ло­го по­етич­но­го сусіда вип'ємо уci ра­зом! За нев­ми­ру­щу по­езію!»

Вона прос­тяг­ла ру­ку з чар­кою до Ула­се­ви­ча. Ула­се­вич підвівся й цок­нув своєю чар­кою об її ча­роч­ку. Усі панії поп­рос­тя­га­ли свої ру­ки з чар­ка­ми до йо­го, не­на­че вак­хан­ки напідпит­ку до Вак­ха в га­ях давньої Ел­ла­ди. Ула­се­вич за­ки­нув ку­че­ряві пат­ли ру­кою за ву­ха, на­пин­дю­чивсь, мов той індик. І ве­лич­но, по­важ­но, з пи­хою черк­нувсь чар­кою об ча­роч­ки усіх дам, не­на­че він зас­лу­жив та­ку по­ша­ну, мов справ­дешній по­ет.

Довгенько ще сиділи во­ни за сто­лом та заїда­ли обід ово­ща­ми, до­ки Таїса Андріївна не поп­ро­си­ла усіх на кофій до світлиці.

Елпідифор і Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич хо­ди­ли по світлиці й ку­ри­ли ци­га­ри. Ме­ла­ся при­див­ля­лась до ціка­во­го па­ни­ча й ог­ля­да­ла йо­го з усіх боків.

«Яка чу­до­ва в йо­го пос­тать, як по­ди­виться з пле­чей, з по­ти­лиці. Сам струн­кий, рівний, як то­по­ля; стан тон­кий, гнуч­кий; кру­гом го­ло­ви зо­ло­тисті ку­чері, не­на­че хміль, в'ються. З по­ти­лиці він ба­га­то кра­щий, ніж спе­ре­ду… Що за ве­се­ла та го­во­рю­ча лю­ди­на! З ним не мож­на нудьгу­вать ані на хви­ли­ноч­ку», - йшла дум­ка за дум­кою в Ме­ласі.

- Михайле Ки­ри­ко­ви­чу! Я заздріваю, що в вас чу­до­вий го­лос; пев­но, ви співаєте. А заспівай­те ли­шень нам будлі-якої пісні, - чеп­ля­лась Ме­ла­ся вже тро­хи з за­ли­цян­ням.

- В чо­му вже в чо­му, а в цьому я не ви­нен, і че­рез те нез­дат­ний до­го­дить вам, бо в ме­не був го­ло­сок, та по­зич­ки з'їли, як ка­жуть в при­казці: ко­лись співав, а те­пер не втну, бо старість на­по­ляг­ла на плечі й на­посілась на ме­не.

- Ще що ви­га­дай­те! Яка ж ва­ша старість? Це тільки в вас од­мов­ка, щоб не співать, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- Лучче поп­росім Лю­бу Павлівну, щоб нам заг­ра­ла. Я ду­же люб­лю пос­лу­хать щось ме­ло­дич­не, гар­не. Ко­лись я й сам грав, але по­за­ки­дав усе те на задвірок.

Уласевич ніко­ли не грав ні на чо­му й на­си­лу ви­дер­жу­вав довгі му­зичні п'єси на фор­теп'яні.

Люба сіла за ро­яль і заг­ра­ла щось дрібне та ве­се­ле, та швид­ке. Пальчи­ки не­на­че пур­ха­ли по клавішах. Най­трудніші па­сажі ви­хо­ди­ли в неї яс­но й гла­денько. Лю­ба гра­ла, мов пер­ла­ми си­па­ла. Во­на тільки й лю­би­ла щи­ро та­ку ще­бет­ли­ву, пта­ши­ну му­зи­ку. За­ла спов­ни­лась му­зич­но­го ще­бе­ту, не­на­че гай нап­ро­весні - ще­бе­ту пта­шок. Щось пта­ши­не бу­ло навіть в її му­зичній впо­добі, як і в усьому в її вдачі.

Тоді як її пер­ший чо­ловік, наг­рав­шись нею дос­хо­чу, як гар­ною до­ро­гою лялькою, по­ки­нув її, вна­дивсь до сусіди й за­ко­хав­ся в неї, во­на з нудьги роз­ва­жа­ла се­бе му­зи­кою в са­мо­тині й вив­чи­ла сли­ве на­пам'ять ба­га­то ду­же труд­них п'єс. Во­на та­ки й ко­ха­лась в му­зиці ще змал­ку і вчи­лась її без то­го лінивст­ва, яке завж­ди бу­ває в па­ня­нок, кот­рих час­то си­лу­ють до му­зи­ки.

- А що, Ми­шук Ки­ри­ко­вич, чи не сісти б нам вве­чері за кар­ти? Мо­же б, і Тек­ля Опа­насівна з Ме­ла­сею сіли з на­ми. Га? - спи­та­ла Таїса Андріївна.

- Ходім луч­че сьогодні в те­атр усі гур­том. Мені за­ба­жа­лось по­ба­чить Кірса­но­ва й Го­луб­ко­ва в лю­бовній ролі. Сьогодні він гра­ти­ме, - ска­за­ла Лю­ба.

- Про ме­не, ходім і в те­атр, - ска­зав Елпіди­фор Пет­ро­вич тро­хи бай­дуж­но.

- Ходім у те­атр. На Кірса­но­ва й на Го­луб­ко­ва вар­то по­ди­виться, - ска­за­ла Ме­ла­ся. - Роз­ва­жи­мо се­бе тро­хи після сільської ну­до­ти та й на лю­дей по­ди­ви­мось.

- Я до то­го тор­гу й пішки, бо ду­же ко­ха­юсь в те­атрі, - ска­зав Ула­се­вич.

- Візьмемо по­по­ло­вині ло­жу в бельетажі, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- А Ми­шук за­раз оце побіжить та ку­пе нам білет. Ось вам гроші. Ви, Ми­хай­ле Ки­ри­ко­ви­чу, за се­бе не платіть нічо­го: зай­ве місце зад­ля вас знай­деться, - ска­зав Елпідифор Пет­ро­вич, одлічу­ючи гроші.

Текля Опа­насівна й собі одлічи­ла свою част­ку й да­ла Ула­се­ви­чеві. Ула­се­вич по­хап­цем до­пив кофій і бігцем побіг у те­атр. Слідком за ним пішли й Гу­ко­ви­чеві.

- А знаєте, що оце мені спа­ло на дум­ку? - ска­за­ла Таіса Андріївна після од­хо­ду Гу­ко­ви­че­вих.

- А що вам спа­ло на дум­ку? Пев­но, щось ціка­ве? - спи­та­ла Лю­ба.

- Якби оце Ула­се­ви­ча оже­нить на Ме­ласі. Він лю­ди­на без за­со­бу, без гро­шей, а в Ме­ласі є ма­те­риз­на; їй дос­та­неться ще й од дядька ма­те­ри­но­го дер­жа­ва, - ска­за­ла Таїса Андріївна.

- Хоч во­ни й ма­ють маєтність, але гро­шей в їх ли­бонь бігма, а довгів чи­ма­ло в бан­ку й по лю­дях. Це я доб­ре знаю, - обізвавсь Елпіди­фор Пет­ро­вич.

- Є там в дов­гу в їх і моєї по­зич­ки на ти­ся­чок зо дві. Це ще дав­ня по­зич­ка. Але це дрібно­та. Не вар­то й зга­ду­вать, - ска­за­ла Таїса Андріївна.

- А справді оженім йо­го. До­ки він бу­де ти­ня­тись, ханьки м'ять та бай­ди­ки би­ти? Та й Ме­ласі час би вже дав­но вий­ти заміж. Чо­гось за­сиділась, - ска­за­ла Лю­ба.

- Неначе хтось білим ко­нем об'їхав двір, як ка­жуть в нас на Во­лині, - ска­за­ла Таіса Андріївна. - А мені ду­же б ба­жа­лось стать у при­годі Теклі, щоб во­на мерщій ви­да­ла доч­ку заміж. Ми ж вкупі з нею вчи­лись, вкупі роз­пус­ка­ли мо­лоді мрії, в один час і же­нихів собі прид­ба­ли й сли­ве ра­зом шлюб бра­ли. Тре­ба б за­хо­диться ко­ло цього во­ло­цю­ги, цього джиґуна й жев­жи­ка.

- А за­ходімся ко­ло йо­го й справді та нап­ра­ви­мо йо­го на цю спа­сен­ну дум­ку, - до­да­ла Лю­ба.

- Треба б йо­го по­ма­леньку на­мов­лять заз­да­легідь, а потім по­ве­зе­мо цього шту­ка­ря й бре­ху­на в Дер­качівку в гості до Гу­ко­вичів, - не­хай сам на свої очі ог­ля­не усе їх доб­ро й ха­зяй­ст­во, - обізвавсь і собі Елпіди­фор Пет­ро­вич, пах­ка­ючи й пус­ка­ючи ди­мок каб­луч­ка­ми вго­ру.

- Якби то­го ста­ро­го Гу­ко­ви­ча доб­ре струс­нуть, то, пев­но, [з] йо­го мож­на б нат­ру­сить з мірку червінців. Він, ли­бонь, тільки удає з се­бе нег­ро­шо­ви­ту лю­ди­ну, - за­ки­ну­ла Таїса Андріївна.

- Але ж, ма­мо, час би нам і одя­гаться, бо вже не ду­же ба­га­то ча­су зос­та­лось до спек­так­ля, - ска­за­ла Лю­ба.

І во­на пішла при­би­раться та че­пу­ри­тись в гар­де­роб­ну кімна­ту, а Елпіди­фор Пет­ро­вич пішов до сво­го кабіне­ту. Там по­чавсь справ­дешній об­ряд вми­ван­ня, уби­ран­ня та прик­ра­шу­ван­ня. Дов­го Лю­ба при­би­ра­лась та че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­ла­ми; так са­мо дов­го вов­ту­зив­ся ко­ло своєї осо­би й Елпіди­фор Пет­ро­вич. При­че­пу­рив­шись, Лю­ба й Елпіди­фор ще по­сиділи який­сь час пе­ред дзер­ка­ла­ми, на­во­дя­чи бро­ви та підмальову­ючи й підво­дя­чи ус­та.

Аж че­рез дві го­ди­ни, вже при світлі, Лю­ба вий­шла в світли­цю, мов ран­ня зо­ря зійшла. Елпіди­фор вий­шов, не­на­че пов­ний місяць зійшов. На Любі жов­та шов­ко­ва сук­ня в кру­же­вах аж шипіла, аж свистіла по пар­кеті. Пун­сові ви­зубні кру­гом манішки на вип­ну­тих пер­сах надз­ви­чай­но прис­та­ва­ли до чор­них брів та до ка­рих блис­ку­чих очей. В ву­хах блис­ком та іскра­ми си­па­ли діаман­ти на зо­ло­тих се­реж­ках.

Незабаром влетів і Ула­се­вич, приб­ра­ний в фрак, з пенс­не на носі. Чор­ний шну­ро­чок од пенс­не теліпав­ся, звісив­шись че­рез увесь вид і якось тро­хи змен­шу­вав ви­лиці, що ніби дві пе­че­риці ви­пи­на­лись плис­ко­ва­ти­ми вер­шеч­ка­ми на лиці. Він був ніби ввесь вип­ра­ний, нак­рох­ма­ле­ний і блис­ку­чо виг­лад­же­ний. Зго­дом увійшла в світли­цю й Гу­ко­ви­че­ва з Ме­ла­сею. І Ме­ла­ся та­ки ба­га­то пок­ра­ща­ла, уб­рав­шись в яс­ну, буз­ко­во­го кольору сук­ню та за­вив­ши свою го­ло­ву в пер­шо­го па­рик­ма­хе­ра. Буз­ко­вий колір прис­та­вав їй до ли­ця. Пре­гар­на тро­ян­да, приш­пи­ле­на на білій маніжці в зе­ле­но­му листі, до­да­ва­ла їй мо­ло­дості й свіжості. Во­на дер­жа­ла в ру­ках новісіньке віяльце з жас­минів, та­ке са­ме, яке не­дав­но по­ка­зу­ва­ла їй Лю­ба, бо тільки що ку­пи­ла йо­го в крам­ниці по до­розі. І тро­ян­да, і жас­ми­ни, і буз­ко­ва сук­ня, і русі товсті ко­си над­да­ва­ли її пос­таті й справді щось вес­ня­не, ве­се­ле, лег­ке й навіть за­паш­не. На­па­хав­шись пар­фю­ма­ми, во­на ніби са­ма про­па­ха­лась па­хо­ща­ми жас­ми­ну, буз­ку та тро­янд, ніби пах­ла са­ма, мов крас­на вес­на.

Уласевич зир­нув на Ме­ла­сю зда­ле­ки, і во­на в той час зда­лась йо­му ба­га­то кра­щою, ніж пе­редніше, навіть якось по-своєму гар­ною. Її пов­ненька, в'юнка, жва­ва пос­тать, Її верткі ру­шен­ня та гуч­на дрібна роз­мо­ва бу­ли якось ущип­ливі, зачіпа­ли нер­ви в мо­ло­до­го хлоп­ця.

- А прав­да, Ме­ланія Андріянівна має ду­же по­каз­ний виг­ляд в цім уб­ранні? - ти­хенько, сли­ве по­шеп­ки про­мо­ви­ла до Ула­се­ви­ча Таїса Андріївна.

- Що має, то має. І справді якась по­каз­на й навіть пікант­на. Ве­се­лої ма­тері ве­се­ла доч­ка, - по­шеп­ки од­повів він Таїсі Андріївні.

- І не без за­собів. Маєтність в їх ду­же доб­ра. В їх в Дер­качівці зем­ля ро­дю­ча. Там та­ка зем­ля, що, як ка­жуть на селі, і ди­ти­ну по­са­ди, то й та ви­рос­те, не тільки пше­ни­ця або тю­тюн. Во­ни сіють тю­тюн. Ой який там тю­тюн ро­де, ой який тю­тюн! А гар­бу­зи на баш­тані на ар­шин зав­довж­ки! Не­на­че льохи го­до­вані по­ви­вер­та­лись на баш­тані! Са­ма ба­чи­ла на баш­тані, на свої очі ба­чи­ла, - ше­потіла ниш­ком Таїса Андріївна.

- От гар­бузів мені не ба­жа­лось би ба­чить у тій Дер­качівці, - ти­хо обізвавсь Ула­се­вич.

Покинули во­ни Таїсу Андріївну вдо­ма сте­рег­ти по­кої, а самі хутчій пішли до те­ат­ру.

Таїса Андріївна пок­ли­ка­ла гор­нич­ну, пішла в гар­де­роб­ну й звеліла дівчині поп­ри­би­рать та повіша­ти в Лю­биній шафі жуж­мом по­ки­дані по стільцях усякі уб­ран­ня та удя­ган­ки. Гор­нич­на по­ра­лась, од­чи­нив­ши ша­фу, де ніби висіло на кілоч­ках п'ять Люб, і білих, і ро­же­вих, і буз­ко­вих, і чор­них. Ха­зяй­ка ні до чо­го не до­тор­ку­ва­лась, бо… бу­ла ліни­ва.

Вона сиділа й тільки ди­ви­лась. Не­на­ро­ком її пог­ляд впав на Люб­чи­ну ди­тя­чу заск­ле­ну шаф­ку. В шафці з скля­ни­ми две­ри­ма бу­ли схо­вані усі Люб­чині ди­тячі цяцьки. Усі здо­рові, до­рогі ляльки в ок­са­ми­то­вих та шов­ко­вих убо­рах сиділи й сто­яли дов­гим ря­доч­ком, дос­то­ту з та­ким вра­жен­ням здо­ро­вих ка­рих очей, як і в Лю­би. Ці ляльки во­на ко­лись ку­пу­ва­ла для ма­лої Лю­би по де­сять і двад­цять кар­бо­ванців. І її дум­ки не­са­мохіть пе­ре­ли­ну­ли в пе­редніші ча­си, ко­ли Лю­ба бу­ла ще ма­лою й ба­ви­лась ти­ми лялька­ми, і во­на са­ма бу­ла за­мож­на, мо­ло­да й щас­ли­ва, ко­ли чо­ловік ще лю­бив її. Во­на важ­ко зітхну­ла й дов­го сиділа, по­то­нув­ши в згад­ках про щас­ли­ве й гой­не жит­тя в давніші ча­си в своєму домі.

Театр був повнісінький. Як Лю­ба з Ме­ла­сею ввійшли в ло­жу, сли­ве усі нап­ра­ви­ли біноклі на Лю­бу. Лю­ба ки­да­лась в вічі й кра­сою, й уб­ран­ням. Після пер­шої дії Елпіди­фор взяв Лю­бу під ру­ку й повів її в прос­тор­не фойє. Во­ни всту­пи­ли попліч у за­лу, ніби князь з кня­ги­нею. Елпіди­фор бун­дю­чивсь, ви­пи­нав­ся, бадьорив­ся, не­на­че ге­не­рал на мушт­рах, гор­до­ви­то зир­ка­ючи по па­нах та паніях: він, оче­ви­дяч­ки, по­ка­зу­вав усім і се­бе, і кра­су­ню Лю­бу. Лю­ба кру­ти­ла голівкою та зо­ри­ла очи­ма то на один бік, то на дру­гий. А за ни­ми слідком йшли по­волі і Гу­ко­ви­че­ва з Ме­ла­сею та з Ула­се­ви­чем, не­на­че двірський по­чет, що про­во­див цих двох ви­со­ких особ на па­рад­но­му ви­ході в дворці. Всі за­див­ля­лись на їх і роз­пи­ту­ва­ли за цю надз­ви­чай­но гар­ну па­ру, але ниш­ком ше­потіли, що ця па­ра жи­ве невінча­на.

Усі ми­лу­ва­лись ни­ми обо­ма. Лю­ба не зна­ла з ра­дощів. на яку но­гу й сту­пить. За цей вихід під ру­ку з та­ким пос­тав­ним та пиш­ним чо­ловіком-кра­су­нем во­на бу­ла лад­на од­да­ти по­ло­ви­ну сво­го віку.

І пе­ред нею не­на­че май­ну­ло пе­редніше жит­тя в нуд­но­му селі з ста­рим, підтоп­та­ним чо­ловіком в са­мо­тині, де во­на тро­хи не збо­же­воліла з нудьги, де навіть не бу­ло ко­му по­ка­зать свої шов­ки та ок­са­ми­ти. А те­пе­реч­ки яка во­на щас­ли­ва! Як усі при­див­ля­ються до неї й до йо­го! Як зир­ка­ють!

І щас­ливій Любі при­вид­жу­ва­лось, що во­на ли­не десь в небі, між зо­ря­ми, ви­ще од хмар; уяв­ля­лось, що во­на до­ли­ну­ла до са­мо­го не­ба, до яко­гось раю й увійшла в той пиш­ний рай, по­чу­ва­ла ті ви­сокі не­бесні ра­дощі й ніби ли­ну­ла в яко­мусь ефірі й чу­ла якісь дивні со­лодкі ме­лодії, що прой­ня­ли її сер­це та ду­шу.

Після те­ат­ру Лю­ба зап­ро­си­ла до се­бе гос­тей на чай. Дов­го во­ни сиділи за чаєм та ба­ла­ка­ли. Ар­тис­ти Кірса­нов та Го­луб­ков роз­во­ру­ши­ли їх нер­ви своїм гран­ням на сцені до ней­мовірності. Да­ми аж оха­ли, аж ой­ка­ли та все не мог­ли на­ба­ла­ка­тись за їх.

- Ой ма­мо! яка шко­да, що ви не ба­чи­ли Го­луб­ко­ва, як він вис­ту­пав в во­девілі «Де­сять мо­ло­дих паннів і ні однісінько­го же­ни­ха». Як вис­ту­пив з-за де­ко­рації та за­су­нув за жи­лет­ку ве­ликі пальці, од­гор­нув­ши набік по­ли сіртуч­ка, як роз­чепірив ро­жеві пальці та як пішов у та­нець боч­ком-боч­ком, а далі бо­ком і ско­ком, не­на­че ло­ша­чок! Пре­пиш­но! Пре­чу­до­во!

- А справді по­каз­на пос­тать! Як за­ко­ли­вав ле­генько ку­че­ря­ми та по­су­нув­ся бо­ком, а далі як піде вид­ри­ба­сом та виб­ри­ком, як ка­жуть в нас на селі, а далі як по­чав дріботіть дрібуш­ки… Пре­хо­ро­ше, пре­гар­но! - до­да­ла Тек­ля Гу­ко­ви­че­ва.

Довго ще ба­ла­ка­ли во­ни та пи­ли чай. Ме­ла­ся зачіпа­ла Ула­се­ви­ча й, оче­ви­дяч­ки, на­тя­ка­ла йо­му, що він при­пав їй до впо­до­би. Во­на по­ве­селіша­ла й дзи­го­ри­ла без­пе­рес­тан­ку та все зга­ду­ва­ла про тих «Де­сятьох мо­ло­дих паннів». Вже в глу­пу ніч гості розп­ро­ща­лись. На про­щанні Гу­ко­ви­че­ва зап­ро­шу­ва­ла до се­бе в гості усіх і… ніби най­більше Ми­хай­ла Ки­ри­ко­ви­ча.

- Приїдьте ж та по­ба­ла­каєте з та­том про бджільницт­во та ули­ки уся­кої сис­те­ми. Ото та­то бу­де вам ра­дий! - ска­за­ла Ме­ла­ся на розс­та­ванні до мо­ло­до­го Ула­се­ви­ча, оче­ви­дяч­ки, ба­жа­ючи йо­го за­ма­нить в Дер­качівку.

- Великий спа­сибі вам за зап­ро­си­ни й по­ша­ну. Як жи­вотіти­му на світі до різдва, то поп­ро­шу Таїсу Андріївну, щоб і ме­не взя­ли з со­бою в Дер­качівку; а як пом­ру, то вже ніяким спо­со­бом не при­бу­ду до вас, - обізвав­ся Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич.

Люба ляг­ла спа­ти, але дов­го й очей не зап­лю­щу­ва­ла од зга­док за той приємний вечір. На кри­лах своєї уяви во­на пе­ре­ли­ну­ла в якесь чу­до­ве ве­ли­ке місто, не­на­че в Па­риж. Їй уяв­ля­лось, що во­на по­ход­жає з Елпіди­фо­ром, поб­рав­шись попід ру­ки, десь в ба­га­то­му блис­ку­чо­му фойє па­ризької опе­ри, що на неї усі за­див­ля­ються, на неї усі див­ляться, про неї усі роз­пи­ту­ють. Усі па­ничі й па­ни ди­ву­ються її красі, за­ли­ця­ються до неї. То знов во­на ніби на кри­лах по­ли­ну­ла в Ніццу са­ме на кар­на­вал, про кот­рий їй то­ро­чи­ла док­тор­ша Гур­ко­вен­ко­ва, бо ця сли­ве що­ро­ку їзди­ла на кар­на­вал. І Любі уяв­ля­лось, що й во­на їзде по ву­ли­цях в Ніцці в екіпажі, за­си­па­но­му квітка­ми. са­ма уся в квітках. На неї з усіх-усюдів ки­да­ють квітки. Кра­су її приміти­ли, її віта­ють, як ца­ри­цю кра­си. За неї пи­шуть і в ніццьких, і навіть в па­ризьких га­зе­тах. Сла­ва за неї йде по усьому світі, і во­на до­сяг­ла вже до сво­го най­ви­що­го іде­алу.

І Любі уяви­лось, що во­на по­то­пає в ніццьких фіалках, су­неться по них в якусь бе­зод­ню, що во­на са­ма ніби вже ста­ла ніццькою фіалкою, цією пиш­ною ніццькою ба­ди­ли­ною й бур'яни­ною… І в тих мріях про свої іде­али во­на зас­ну­ла, не­на­че за­ва­ли­лась в бе­зод­ню, пов­ну фіалок та жас­ми­ну.