Неоднаковими стежками

IX

Мелася та Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, поїхав­ши в Київ за­раз після вінчан­ня, дов­генько зад­ля­лись в Києві. Бу­ли з одвіди­на­ми в усіх своїх знай­омих. На­гу­ляв­шись до­нес­хо­чу й ску­пив­шись, во­ни вер­ну­лись до­до­му. На од'їзді до Києва батько дав Ме­ласі гос­тин­ця п'ять со­тень кар­бо­ванців од се­бе та п'ять со­тень, по­да­ро­ва­них ста­рим бур­тянським дядьком на «шпильки» для мо­ло­дої. Ме­ла­ся на­ку­пи­ла собі зо­ло­тих се­ре­жок, бро­шок та брас­летів, Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич ку­пив за трис­та кар­бо­ванців чу­до­во­го ко­ни­ка-ска­ку­на. Реш­ту во­ни пот­ро­ху розт­ринька­ли, що й самі не зог­ляділись. На до­ро­гу й для розп­ла­ти в гос­ти­ниці Ме­ла­ся му­си­ла по­зи­чить сто кар­бо­ванців в доб­рої Таїси Андріївни.

Трохи зго­дом якось раз заїхав в Дер­качівку Яків Ки­ри­ко­вич по до­розі в час об'їзду по се­лах. Ме­ла­ся бу­ла не­ви­мов­но ра­да. Во­на при­че­пу­ри­лась, по­начіплю­ва­ла на се­бе зо­лоті об­нов­ки, аж ся­ла од зо­ло­та, не­на­че давній еллінський чу­додійний Ідол. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич по­ка­зу­вав бра­тові сво­го стри­бу­на, чва­нив­ся ним, во­див ко­ни­ка по дворі, не­на­че грав­ся яко­юсь гар­ною цяцькою. Яків Ки­ри­ко­вич ми­лу­вав­ся тим ко­ни­ком, але не ду­же-то звер­тав ва йо­го вва­гу, бо не ко­хав­ся в ко­нях. Сли­ве цілий вечір за чаєм він сидів по­руч з Лідою, не­на­че не міг на­ди­виться на неї й на­ба­ла­ка­тись.

- Коли ж ви, Лідіє Андріянівно, од'їжджаєте од нас? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич.

- Як тільки Ма­ту­шевські обіжнуться, то після об­жи­нок во­ни за­раз і поїдуть; поїду й я з ни­ми. Стар­ша Ма­ту­шевська са­ма за­ряд­жує ха­зяй­ст­вом, бо не ду­же-то йме віри своєму злодійку­ва­то­му еко­но­мові. Збе­руть ужи­нок з полів, скла­дуть в клуні та в то­ку, та тоді й ру­ши­мо гур­том.

Молодому хлоп­цеві ста­ло жаль, що во­на од'їжджає на дов­гий час, що він дов­го не ба­чи­ти­ме її. Він зітхнув і по­хи­лив го­ло­ву.

І якось не­ве­се­ло про­щав­ся він з Лідою. З якимсь не­ви­раз­ним смут­ком він вер­тав­ся до­до­му вже в пізню до­бу. Йо­му бу­ло шко­да, що од'їжджає в да­ле­кий край лю­ди­на, на­че вже не чу­жа йо­му, а ніби рідна й ду­же до­ро­га, рідніша за рідно­го бра­та.

- Якове Кирн­ко­ви­чу! - ска­за­ла Ліда на про­щанні. - Ви та­ки за­верніть до Ма­ту­шевських в Мо­ти­жин­ку. Во­ни обидві вже чу­ли за вас і бу­дуть ду­же раді по­ба­читься й поз­най­оми­тись з ва­ми. Не жал­ку­ва­ти­ме­те.

- Добре! заїду в час моїх об'їздів по се­лах хоч на ча­си­ну, ко­ли ви го­во­ри­те з та­ким по­ва­жан­ням до їх, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич на про­щанні.

І він справ­див свою обіцян­ку: заїхав, по до­розі до­до­му, в ту Мо­ти­жин­ку, не­ве­лич­ке сельце, що бу­ло не­да­леч­ко збо­ку од ве­ли­ко­го шля­ху.

Дім Ма­ту­шевських був ста­рий і ста­ро­давній, увійшов в зем­лю й тро­хи пе­рех­ня­бивсь, але був знад­во­ру чис­то оббіло­ва­ний, че­пур­ненький, з мальова­ни­ми вікон­ни­ця­ми й з ве­ли­ким та гар­ним квітни­ком. Навк­ру­ги йо­го ріс ста­рий здо­ро­вецький овощ­ний са­док, кот­рий пан­ни зап­ро­ду­ва­ли од­но­му київсько­му міща­ни­нові. До гос­тя в світли­цю за­раз увійшла стар­ша Ма­ту­шевська, літня пан­на, ви­со­ка й пос­тав­на, з підтя­ти­ми кісми, що спа­да­ли гус­ти­ми ку­че­ря­ми на плечі. За нею слідком вибігла її мен­ша сест­ра, ниж­ча од неї, жва­ва й ве­се­ла, ще мо­ло­да пан­на. Обидві сест­ри чу­ли про йо­го й до­га­да­лись, який то гість нес­подіва­но за­вер­нув до їх оселі.

- Ми чу­ли за вас од Ліди й та­ки, ска­зать по правді, сподіва­лись ба­чить вас у се­бе в гос­поді, - ска­за­ла Ма­ру­ся Ма­ту­шевська, стар­ша пан­на, привітно привітав­шись, і поп­ро­си­ла док­то­ра сіда­ти.

- Ви жи­ве­те тільки самі вдвох? - спи­тав Ула­се­вич.

- Ні! З на­ми жи­ве на­ша ста­ренька ма­ти, - про­мо­ви­ла сест­ра Га­ля.

- Але ж і гар­на ва­ша глу­ши­на! Ваш дім не­на­че заріс сад­ком і вріс в са­док та в квітки. Ви тут не­на­че в раї, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич.

- Нам не­ма ча­су й нудьгу­вать, бо ми самі ха­зяй­нуємо в цьому раї, - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся. - Ми та­ки зро­ду вда­лись ха­зяй­но­виті, то й дог­ля­даємо самі всього і всім му­си­мо пик­лю­ваться. Ха­зяй­ст­веч­ко в нас ма­ле. Засіб наш не­ве­ли­кий, гро­шей в нас об­маль. Але, як ка­жуть в при­казці, «хто дбає, той має».

- Я чув, ви вчи­лись на жіноцьких кур­сах? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич.

- Була два ро­ки, - ска­за­ла Ма­ру­ся, - але я вчи­лась не зад­ля то­го, щоб вий­ти на лікар­ку, а більше для своєї просвіти й сво­го роз­вит­ку. Я, бач­те, ду­же люб­лю при­род­ничі на­уки. Ча­сом і лічу лю­дей по селі, скільки тям­лю це діло. А більш то­го, що док­ла­даю праці, щоб роз­во­дить в се­бе в сад­ку усякі лікарські зілля та зе­ла, помічні в хво­ро­бах, і навіть на цьому тро­хи за­роб­ляю, ще й між се­ля­на­ми роз­вод­жу культу­ру уся­ко­го зілля. Тут, у нашім краї з давніх-да­вен ще скарб по­за­во­див усякі лікарські помічні зілля.

- То в вас, ба­чу, ро­бо­ти не­ма­ло! - ска­зав док­тор.

- О, ми не си­ди­мо, згор­нув­ши ру­ки! Не­ма ча­су по­си­деньки справ­лять, - обізва­лась Га­ля.

- Оце во­се­ни або й після жнив маємо на думці чкур­нуть аж в Фінляндію на на­уку, - ска­за­ла Ма­ру­ся, кру­тя­чи папірос­ку. - За­бе­ре­мо й Ліду з со­бою, щоб не сиділа дур­но на селі та не ну­ди­ла світом дурнісінько.

- Ліда має хіть вчи­тись, то ми че­рез те її підмов­ляємо їхать з на­ми, - при­ки­ну­ла Га­ля.

- От і доб­ре! Ма­ти­ме собі діло й зай­ня­ток, - ска­зав док­тор.

Маруся по­да­ла Ула­се­ви­чеві папірос­ку й са­ма за­ку­ри­ла, роз­мов­ля­ючи якось по-па­ничівській, усе на низьких но­тах.

- Ми взим­ку навідуємось і до Києва. І до­ки в Києві бу­ли жіноцькі вищі кур­си, ми вря­ди-го­ди бу­ло хо­ди­мо на лекції, щоб не за­пус­кать своєї просвітності, щоб, бач­те, наші го­ло­ви не по­за­рос­та­ли бур'яном та цвіллю, - ска­за­ла Ма­ру­ся й за­ре­го­та­лась дзвінким гуч­ним альто­вим ре­го­том.

Посидівши та по­ба­ла­кав­ши з го­ди­ну, док­тор розп­ро­щав­ся з пан­на­ми. Про­во­дя­чи гос­тя, пан­ни за­ве­ли йо­го в са­док та в квітник і по­ка­за­ли дов­ге­лецькі гряд­ки, де рос­ли уся­кові лікарські помічні зілля: шельвія, аг­лицька м'ята, ро­маш­ки й інші. Пан­ни, оче­ви­дяч­ки, ми­лу­ва­лись ци­ми гряд­ка­ми, чис­тенько ви­по­ло­ти­ми й по­ли­ти­ми.

- Це, бач­те, в нас в Пол­тав­щині в Луб­нах є бо­танічний са­док, на­ле­жа­чий до скар­бу. Звідтіль пішли скрізь по діди­чах усякі помічні в хво­ро­бах лікарські зілля. От і ми за­ве­ли ці зілля на свою обихідку та й на про­даж, - маємо з цього чи­ма­лу ко­ристь, - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Завертайте ж до нас, сусіде, хоч вря­ди-го­ди! По­си­ди­мо та хоч пе­ре­ки­не­мось жи­вим слівцем! - про­си­ла Ма­ру­ся мо­ло­до­го па­ни­ча на про­щанні.

- Добре! Заїду ко­лись, чи ви­пад­ком, чи й зу­мис­не! - ска­зав Ула­се­вич, сіда­ючи хап­ком і вгнізджу­ючись в кублі, в нап­ханій в зад­ку со­ломі на пош­товій чор­топ­хай­ці.

Минули жни­ва… Хліб уро­див нав­ди­во­ви­жу. Ужи­нок був надз­ви­чай­ний. Ста­рий Гу­ко­вич спромігся вис­та­чить для Ліди гро­шей на до­ро­гу й на на­уку. Обидві Ма­ту­шевські да­ли Ліді звістку, щоб во­на лаш­ту­ва­лась в до­ро­гу, й сповісти­ли їй про день виїзду. Во­ни обіця­ли заїхать за нею по до­розі, їду­чи на вок­зал. Ме­ла­ся да­ла знать лис­том Яко­вові Ки­ри­ко­ви­чу, щоб він при­був до їх поп­ро­щаться з сусіда­ми. Во­на й са­ма бу­ла тро­хи за­ко­ха­на в сво­го гар­но­го діве­ра.

Яків Ки­ри­ко­вич при­був до Гу­ко­вичів над­вечір в приз­на­че­ний день. Він зас­тав Ма­ту­шевських. Вже пи­ли чай на ве­ранді, що ви­хо­ди­ла в са­док. Старі привіта­ли гос­тя радісно. Ма­ру­ся Ма­ту­шевська схо­пи­лась з стільця й вип­рос­та­лась на ввесь свій ви­со­кий зріст. В очах блис­ну­ла радість. Во­на по­да­ла док­то­рові свою чи­ма­лу ру­ку й по-па­ничівсько­му трус­ну­ла її, привітно осміха­ючись. Блис­ну­ли чу­дові міцні зуб­ки, і над верхньою гу­бою за­ми­готіла чор­на смуж­ка лед­ве примітних ву­сиків.

Пішла роз­мо­ва, жва­ва й ціка­ва. Ма­ту­шевська роз­ка­зу­ва­ла про уро­жай. Во­на бу­ла ра­да, що цього ро­ку не зми­ли­ла ні са­до­ви­на, ні ози­ми­на, ні яри­на, не­на­че зем­ля зна­ла, що для неї й сест­ри на цей час до­кон­че тре­ба бу­де чи­ма­ло гро­шей. І ста­рий Гу­ко­вич був ра­дий, що хліб уро­див ду­же доб­ре. Добрі жни­ва да­ли ве­се­лу нап­ра­ву усім цим се­лю­кам.

- Ну, те­пе­реньки, про ме­не, їдьте та й вчіться усього, чо­го ду­ша за­ба­жає! Навчіться плес­ти ко­ши­ки, - то й це діло не по­га­не й не зай­ве. Не бу­де­мо ку­пу­вать на­шим політни­цям та ко­па­чам ко­шиків. Бу­де чим і кар­топ­лю зно­сить, як ко­па­ти­ме­мо во­се­ни. Все-та­ки мен­ше бу­де тра­ти, - жар­ту­вав ста­рий.

- Там, в Фінляндії, вміють доб­ре ма­ри­ну­вать осе­ледці, - ска­за­ла Ме­ла­ся, - вивчіться ли­шень і цього та й нас нав­чи­те. Я страх як люб­лю ма­ри­но­вані осе­ледці! Не за­бу­де­те? Га? Так, між іншим ділом, при­хап­ком, та та­ки вик­радьте цей сек­рет в чухнів.

- Добре! ко­ли при на­годі тра­питься десь, - обізва­лась Ліда.

- Але ж ти, сер­це, за­бу­ла, що в нас у Дніпрі не лов­ляться осе­ледці, а тільки якась по­га­ненька плітка та су­да­ки, та ча­сом тра­питься ко­лись-не-ко­лись че­чу­га, - ска­зав Ми­шук.

- То ви в чухнів пос­те­режіть та­ку на­уку, щоб з на­ших пліток та су­даків на­ро­бить ма­ри­но­ва­них осе­ледців, - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся й дрібно засміялась.

- Цього ми, пев­но, не мог­ти­ме­мо зро­бить. На­ука ще не дійшла до та­ко­го ди­ва, щоб пе­рет­во­рить ри­бу в осе­ледці, - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Та ніко­ли до цього й не дійде, - обізвавсь Яків Ки­ри­ко­вич, - будьте певні, що та­ко­го чу­да ніко­ли не бу­де. - Як то не бу­де? Ад­же ж в пісні співа­ють: «Не­хай так, не­хай так! Не­хай бу­де з ри­би рак!» - го­во­ри­ла Ме­ла­ся.

- Та то, бач, сер­це, тільки тоді з ри­би бу­де рак, як цього за­ман­дю­риться жінкам, - обізвавсь Ми­шук.

Михайло Ки­ри­ко­вич вже тро­хи пос­те­ре­гав Ме­ла­сині ве­ред­ливі но­ро­ви. Він вже пе­ресвідчив­ся, що Ме­ла­ся не­за­ба­ром зве­лить йо­му пе­рет­во­рять ри­бу в ра­ка.

Усібалакали, усім бу­ло ве­се­ло, тільки Ліда сиділа мовч­ки й сло­ва не про­мо­ви­ла. В її очах ви­яв­ляв­ся сму­ток.

Гості пи­ли чай хап­ки, щоб ча­сом не опізниться на вок­зал. Той вок­зал дра­ту­вав усім нер­ви. Ви­пи­ли чай і за­раз по­ча­ли про­щаться. Ліда про­ща­лась з усіма й нес­подіва­но зап­ла­ка­ла, зир­нув­ши вос­таннє на мо­ло­до­го док­то­ра.

- От тобі на! То бу­ла б і летіла в да­ле­кий край, а це звідкільсь і сльози? - спи­тав батько.

Посідали на по­воз­ки й ру­ши­ли з дво­ру. Мо­ло­до­му док­то­рові зда­ва­лось, що од'їжджає хтось най­любіший, най­миліший йо­му на усьому світі. В йо­го зда­ви­ло ко­ло сер­ця. Він на­си­лу за­дер­жав зітхан­ня. Яків Ки­ри­ко­вич, на­пив­шись чаю, шви­денько поп­ро­щавсь і по­ка­тав сте­пом, щоб хоч тро­хи розігнать за­ду­му та розвіять сму­ток.

Він приїхав до­до­му, увійшов в свої по­кої, засвітив світло. В по­ко­ях бу­ло ти­хо, якось по­рожньо, аж мерт­во. Пе­редніше ко­лись по­кої не зда­ва­лись йо­му та­ки­ми по­рожніми та сум­ни­ми. До­ки Ліда бу­ла в батька, не­да­леч­ко од йо­го, йо­му зда­ва­лось, що її дух вітає в йо­го кімна­тах, що її вид, її очі ніби ви­зи­ра­ють на йо­го звідкільсь, ли­нуть ластівка­ми по по­ко­ях, зве­се­ля­ють йо­го сер­це. Те­пе­реч­ки йо­му зда­лось, що й дух її зник і сліду не по­ки­нув.

І мо­ло­дий хло­пець, щоб розігнать сум та нудьгу, ще з більшим зав­зят­тям при­ля­гав до своєї ро­бо­ти, по­на­пи­су­вав кільки лікарських кни­же­чок для на­ро­ду. Бу­ли доз­во­лені дві йо­го нові книж­ки для се­лян. Він над­ру­ку­вав їх і сів за но­ву лікарську ро­бо­ту. Це йо­го тро­хи роз­ва­жа­ло й зве­се­ля­ло. Се­ля­ни йня­ли йо­му віри й при­вер­ну­лись до йо­го: щод­ня з сіл при­хо­ди­ли за ліка­ми та за по­ра­дою в хво­ро­бах по два де­сят­ки чо­ловіка або й більше.

По де­яких га­зе­тах з'яви­лись звістки за це, як за щось досі не­чу­ва­не на се­лах. До Ни­ко­на на свят­ках та в неділі юр­ба­ми зби­ра­лись па­руб­ки, дівча­та й навіть чо­ловіки, щоб пос­лу­хать чи­тан­ня ук­раїнських на­род­них кни­жок. Про­даж ук­раїнських кни­жок пішов по око­лиці ду­же доб­ре. Се­ля­ни ціка­ви­лись книж­ка­ми й за­люб­ки ку­пу­ва­ли й чи­та­ли їх. Цим ділом пра­ву­вав мо­ло­дий док­тор і тим роз­ва­жав се­бе.

Минула осінь, ми­ну­ла й зи­ма. Про­був­ши в цей час в Фінляндії, Ма­ту­шевські й Ліда аж нап­ро­весні вер­ну­лись до­до­му й по­на­во­зи­ли і но­вих верс­та­тиків, і чи­ма­ло уся­ких ви­робів. Яків Ки­ри­ко­вич про­чув од лю­дей, що во­ни вже вер­ну­лись, і за­раз поїхав до Гу­ко­вичів. Він стрівся з Лідою, не­на­че з рідною лю­ди­ною, і не міг на­ба­ла­ка­тись з нею.

Од то­го ча­су Яків Ки­ри­ко­вич по­чав над­то вже час­то навіду­ваться до Гу­ко­вичів. І батько й ма­ти вже дав­ненько приміти­ли, що він їзде до їх несп­рос­та. Ко­хан­ня не мож­на втаїть од людських кмітли­вих та ціка­вих очей. Батько пе­рес­тав ви­хо­дить до гос­тя в світли­цю й навіть зу­мис­не ви­хо­див на тік або виїздив вер­хи на по­ле. Ма­ти прий­ма­ла й віта­ла йо­го бай­дуж­но. Ліда швид­ко до­га­да­лась, що ті одвіди­ни неп­риємні ста­рим, змо­ви­лась з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем з'їжджаться в Ма­ту­шевських і на­пе­ре­додні своїх одвідин завж­ди по­да­ва­ла йо­му звістку лис­том.

Знов за­пиш­нив­ся май квітка­ми та співа­ми со­ло­вей­ків. За­ся­ло яс­не май­ське сон­це. Мо­ло­до­му хлоп­цеві при­га­дав­ся май ми­нув­шо­го ро­ку, пре­пиш­ний та пре­хо­ро­ший, ко­ли зай­ня­лось йо­го сер­це ко­хан­ням на бра­то­во­му весіллі. Обоє мо­лоді час­то зостріча­лись в домі Ма­ту­шевських. Але нес­подіва­но тра­пивсь ду­же неп­риємний ви­па­док.