Неоднаковими стежками

VIII

Сонце вже сіда­ло десь да­ле­ко на рівнині й ніби хо­ва­лось в ку­че­ря­вих вер­бах, пірна­ючи в пух­ке зе­ле­не вер­ховіття. Не­бо бу­ло чис­те, лис­ню­че, бла­кит­не. Са­док зе­ленів, аж очі вби­рав в се­бе. Дов­жез­ний ря­док кущів буз­ку попід ти­ном був суспіль об­ти­ка­ний ки­тя­ха­ми цвіту й звер­ху то сизів, то білів дов­гою чу­до­вою гірлян­дою на­низ до самісінької течії. Повітря й парк не­на­че про­па­ха­лись наскрізь делікат­ни­ми тон­ки­ми па­хо­ща­ми буз­ку, мо­ло­до­го лис­тя то­поль та со­ко­рин. Щось жи­ву­ще й цілю­ще бу­ло роз­ли­те й у сад­ку, і в лег­ко­му про­зо­ро­му повітрі, і над­да­ва­ло жва­вості, во­ру­ши­ло в мо­ло­дих дум­ки та мрії.

Молоді гості пішли юр­бою по ши­рокій доріжці, не­дав­но по­си­ланій тер­тою дрібною жорст­вою. Доріжка по­ве­ла­ся на­низ до течії поміж де­ре­ва­ми та ку­ща­ми. На­деж­да Мокіївна вже бу­ла при­ту­ли­лась до Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча й зачіпа­ла йо­го в роз­мові. Але він зу­мис­не замішав­ся в гурт, потім зос­тавсь по­за­ду й прис­тав до Ліди. Йо­му за­ба­жа­лось по­ба­ла­кать з нею на са­моті, ос­то­ронь од лю­дей. На йо­го щас­тя, до Лад­ковської прис­тав один мо­ло­дий сусід, Мар­ко Пет­ро­вич Нек­ра­ше­вич, за­мож­ний дідич, ще мо­ло­дий па­нич, ве­ли­кий спортс­мен, з кот­рим поб­ра­тав­ся Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, бо во­ни обид­ва надз­ви­чай­но ко­ха­лись в спорті та в ко­нях.

- Який пиш­ний сьогодні вечір! Якою по­езією повіває в цьому ста­ро­давньому пар­ку! - по­чав Яків Ки­ри­ко­вич. - Як я слу­жив за асис­тен­та в од­но­го про­фе­со­ра, мені не бу­ло ча­су і вго­ру гля­нуть, як ка­жуть се­ля­ни. З ран­ку до ве­чо­ра я вкупі з ним туп­цяв ко­ло сла­бих, і не стільки він, скільки я. Ра­зу­раз­на тя­га­ни­на та біга­ни­на без­пе­рес­тан­ку аж за­мо­ро­чу­ва­ла мені го­ло­ву. На мені ле­жа­ла по­винність і асис­тен­та, і фер­ша­ла. Я був якось за­черствів і за­нед­бав уся­ку по­езію. А те­пе­реч­ки мені са­мо­му аж див­но ста­ло! Яко­юсь по­езією по­ди­хає на ме­не з цього сад­ка, з не­ба, з то­го лісу, од тих ста­рез­них дубів…

- То, пев­но, од то­го, що лікарі завж­ди за прак­ти­кою, за спра­вою, над­то про­заїчною, як робітни­ки на ро­боті. А те­пе­реч­ки, в цей час, ви зовсім вольні, - обізва­лась Ліда, по­вер­нув­ши до йо­го вид і гля­нув­ши йо­му в вічі.

Молодий хло­пець вло­вив пог­ляд її чу­до­вих очей і по­чу­тив, що не од­но май­ське не­бо, повітря та співи со­ло­вей­ків повіяли на йо­го по­езією; а ще й до то­го Лідині очі та ус­та на­ди­ли йо­го й ча­ру­ва­ли яки­мись по­етич­ни­ми ча­ра­ми. І од тих очей ли­лась див­на по­езія, що зак­ра­си­ла для йо­го й не­бо й сон­це, зро­би­ла по­етич­ним і са­док, і пта­шині співи, до кот­рих він пе­редніше не ду­же й дос­лу­хав­ся. В мо­ло­до­му серці, приг­ноб­ле­но­му про­заїчним що­ден­ним ділом, од­ра­зу ви­ник­ло щось чарівне, по­етич­не й зак­ра­си­ло са­док.

Юрба гос­тей пе­ребігла місток че­рез течію, спи­ни­лась, по­ди­ви­лась на лис­ню­чу во­ду, вкри­ту на бе­ре­гах мо­ло­деньки­ми шпи­час­ти­ми оче­ре­та­ми, гус­ти­ми, як щіт, і ру­ши­ла далі по стежці, що по­ви­лась вго­ру на зго­рис­тий по­кат су­гор­ба. На су­гор­бах в ліску й на­ни­зу в вер­бах скрізь ля­ща­ли со­ло­вей­ки, ще­бе­та­ли пташ­ки. Со­ло­вей­ків бу­ло си­ла! Їх ще­бе­тан­ня та співи аж роз­ля­га­лись, аж дзвеніли по ку­щах. Десь у вер­бах на ни­зині, ніби на сопілці, виг­ра­ва­ла омел­га.

- Ну та й ре­пе­ту­ють же со­ло­вей­ки! - ска­за­ла Ліда. - Не­на­че на­ку­пи­лись! ніби зна­ють, що сьогодні Ме­ла­си­не весілля, та пос­та­ва­ли її друж­ка­ми.

- Гарних та співу­чих дру­же­чок спо­до­би­лась ва­ша сест­ра! Не­ма де прав­ди діть, - про­мо­вив Ула­се­вич.

- Тепер скрізь в сад­ку весілля, - ска­за­ла Ліда, - дос­то­ту, як співа­ють в весільних піснях: «Ой на хаті зілля, а в хаті весілля, а над­ворі бо­яри, як мак процвітає, а в хаті дру­жеч­ки, як со­неч­ко сяє!» Ту­теч­ки скрізь зе­ле­не зілля та ніби ве­се­ле весілля, як співа­ють в отій пісні.

І мо­ло­до­му хлоп­цеві чо­мусь за­ба­жа­лось, щоб і йо­го весілля, та­ке по­етич­не, май­ське, як і Ме­ла­си­не, справ­ля­лось оце за­раз при цих співах і ще­бе­танні пта­шок, та справ­ля­лось до­ко­неч­но з Лідою. Він сам зди­ву­вав­ся, звідкіль це на йо­го най­шла та­ка по­езія, на­летіли такі мрії, приємні та ве­селі. Він знов зир­нув на Ліди­не ма­то­во-біле ли­це, на ма­то­ве чо­ло з ве­се­ли­ми бро­ва­ми й од­ра­зу по­чу­тив, звідкіль ли­лась на йо­го й по­езія, і ве­селі мрії, звідкіль то ніби якась каз­ко­ва цілю­ща та жи­ву­ща по­го­жа во­да кра­па­ла на йо­го за­ниділе сер­це.

- Як гар­но хтось розп­ла­ну­вав цей парк! Ма­буть, який­сь ко­зацький пре­док ва­шої ма­ми за­во­див цей парк. Ма­буть, він був ду­же по­етич­ний на вда­чу. Он, дивіться, на по­каті су­гор­ба ок­ро­ми сто­ять дві бе­резі, при­гор­нув­шись од­на до однієї, не­на­че дві сестрі ше­по­чуться за щось ціка­ве по­таєнці, ос­то­ронь од усіх. А он далі над во­дою дві вербі в бе­резі схи­ли­лись над во­дою, не­на­че дві удо­ви-кра­суні з жур­бою заг­ля­да­ють в дзер­ка­ло й ми­лу­ються своєю гар­ною вро­дою… А он­деч­ки вгорі на горбі нарізко сто­ять три старі ду­би ря­доч­ком, вирізу­ючись про­ти не­ба, не­на­че три «азовські бра­ти», що ко­лись втіка­ли на Ук­раїну з Азо­ва, з та­тарської не­волі. Зовсім не­на­че ря­доч­ком попліч на­ла­го­ди­лись манд­ру­вать по сте­пах.

- Які то «азовські три бра­ти»? Я щось про їх ніко­ли не чу­ла, - обізва­лась Ліда.

Молодий хло­пець роз­ка­зав їй ду­му про трьох азовських братів, втікачів з та­тарсько­го по­ло­ну, як ті три бра­ти втіка­ли сте­па­ми, як один брат ізнемігся й підбив­ся та й за­не­ду­жав, як два бра­ти, стра­ха­ючись по­го­ну, для без­печ­ності, без жа­лю по­ки­ну­ли бра­та на од­чай бо­жий се­ред степів, а самі дре­ме­ну­ли далі.

- Яка інте­рес­на й сум­на, і по­етич­на ду­ма! Шко­да, що про це нам нічо­го не ка­за­ли в гімназії і за ті цікаві ду­ми, - ска­за­ла Ліда.

З при­гор­ка по­чув­ся регіт, аж ляс­нув, аж лу­на пішла по роз­ло­жистій до­лині: то за­ре­го­та­лась На­деж­да Мокіївна. Ве­се­лий Нек­ра­ше­вич оповідав їй щось ду­же смішне, а во­на ре­го­та­лась на ввесь парк, аж лу­на йшла по су­гор­бах.

- Ото ве­се­ла лю­ди­на оця На­деж­да Мокіївна! - про­мо­ви­ла Ліда.

- Весела й без­жур­на. Пев­но, й її натх­ну­ли по­езією співи со­ло­вей­ків та ще­бе­тан­ня пта­шок, як оце натх­ну­ли ме­не,-обізвавсь Яків Ки­ри­ко­вич і, осміхнув­шись, зир­нув в вічі Ліді.

Вона й собі осміхну­лась і блис­ну­ла очи­ма, обер­та­ючи своє лич­ко до йо­го.

«Не со­ло­вей­ки натх­ну­ли ме­не ра­до­ща­ми. Не раз і не два до­во­ди­лось же мені чу­ти гучні співи со­ло­вей­ків в такі ж пишні майські ве­чо­ри, як і сьогодні. Але во­ни не взру­шу­ва­ли так мо­го сер­ця по­етич­ним по­чу­ван­ням, як в цей по­етич­ний вечір. Це твої зо­ряні очі об­си­па­ли ме­не промінням, на­ли­ли моє за­чевріле, за­ниділе сер­це й ра­до­ща­ми, і по­езією», - по­ду­мав Ула­се­вич.

Йому за­ма­ну­лось ди­виться на ті пишні очі без­пе­рес­та­ну, ло­ви­ти їх приємне про­ме­няс­те сяй­во, тішить своє сер­це й ве­се­ли­ти ду­шу.

- Чи швид­ко ви поїде­те в Фінляндію? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич не­са­мохіть, бо в йо­го чо­мусь май­ну­ла дум­ка, що він вже не швид­ко по­ба­че ці пишні очі, і йо­му ста­ло шко­да тих очей.

- Я лад­на по­манд­ру­вать хоч і за­раз. Але наші сусіди Ма­ту­шевські не поїдуть пе­ред жни­ва­ми, бо во­ни обидві самі ха­зяй­ну­ють вдо­ма. А тим ча­сом я що­бо­жо­го дня, як тільки про­ки­да­юсь вранці, то все в ме­не пер­ша дум­ка, що вчо­рашній день ми­нув і про­пав навіки без ко­ристі для ме­не. І знов ми­нає день, і знов я знаю й по­чу­ваю, що він дурнісінько про­па­дає, а я все до­мую і мої си­ли дар­му­ють. І так ми­на­ють дні, тижні, ми­на­ють мар­но літа мої мо­лоді. І мені здається, що я й не жи­ву, а тільки жи­вотію - навіщо й про що, і зад­ля чо­го? В ха­зяй­стві моя поміч мамі не­потрібна й навіть зай­ва. Інші пан­ни їдуть до Цюріха, до Же­не­ви, просвічу­ються, пик­лю­ються своєю просвітою. А я от усе до­мую та дур­нич­ки світом нуд­жу.

Ліда зітхну­ла. З її роз­мо­ви бу­ло знать, що во­на має щи­рий по­тяг до якоїсь ко­рис­ної праці, а не ве­ре­дує з нудьги на селі та ви­га­дує якісь прим­хи.

«Ця мо­ло­денька пан­на, ма­буть, з ви­щим, тро­хи ідей­ним по­тя­гом», - по­ду­мав Яків Ки­ри­ко­вич.

- Оце все, що ви ка­за­ли, мені ду­же при­па­дає до впо­до­би. Кож­ний з нас, ко­ли він лю­бе Ук­раїну й лю­дей за­га­лом, по­ви­нен дба­ти за те, щоб навк­ру­ги се­бе роз­пов­сю­дить культурність, чим і скільки спро­мо­жеться.

- Одже ж та­ка са­ма дум­ка й мені дав­но при­хо­ди­ла в го­ло­ву. На­везіть мені ук­раїнських кни­жок, бо я й досі за їх нічо­го не знаю, навіть нічо­го не чу­ла, хоч ми вдо­ма частіше роз­мов­ляємо ук­раїнською мо­вою, ніж ве­ли­ко­руською.

Гості, поб­лу­кав­ши та по­ти­няв­шись по всіх за­кут­ках пар­ка, юр­бою по­вер­ну­ли на­зад до містка. Ула­се­вич та Ліда й собі прис­та­ли до гур­ту. Над­ворі вже су­теніло й навіть по­ночіло. Зорі за­ми­готіли по­де­ку­ди, ніби закліпа­ли зо­ло­тисті та сріблисті очі десь ви­со­ко-пре­ви­со­ко в небі.

Ліда по­чу­ва­ла, що мо­ло­дий Ула­се­вич ду­же при­пав їй до впо­до­би і чу­до­ви­ми очи­ма, і своїми пог­ля­да­ми, і своїм ши­ро­ким роз­вит­ком ро­зу­му. Во­на по­чу­ва­ла, що в їх обох по­ча­лось єднан­ня ду­мок. І од­на­ковість пог­лядів та ду­мок її підбадьори­ла й зве­се­ли­ла.

Гості ввійшли в світли­цю, обсіли її навк­ру­ги по стільцях, поп­ри­ту­лю­ва­лись по за­кут­ках і ущух­ли. Доб­ра про­маш­ка по до­лині та по су­гор­бах та­ки вто­ми­ла їх. Всі не­на­че впи­лись чу­до­вим повітрям, ніби мо­ло­дим ви­ном. Усі мов­ча­ли й ніби од­по­чи­ва­ли. Нев­га­мо­ва­на та пруд­ка На­деж­да Мокіївна та­ки встиг­ла за­лу­чить в да­ле­кий ку­то­чок Мар­ка Пет­ро­ви­ча Нек­ра­ше­ви­ча й од­ним од­на нев­том­но ля­ща­ла язи­ком. Нек­ра­ше­вич трош­ки спо­до­бав­ся їй, хоч був і не ду­же гар­ний з ли­ця. Він був ку­ценький, опецьку­ва­тий, тілис­тий та круг­ленький, з круг­лим ви­дом, схо­жим на ка­ву­нець. Спідня гу­ба ски­ну­лась на ков­бас­ку, а верх­ня, з ямоч­кою по­се­ре­дині, за­ко­пир­чи­лась вго­ру так здо­ро­во, не­на­че хтось вхо­пив її по­се­ре­дині гач­ком і за­дер вго­ру. Пев­но, ці повні со­ко­виті оригінальні гу­би й при­па­ли На­дежді Мокіївні до впо­до­би, бо во­на й не зво­ди­ла очей з цієї за­ко­пир­че­ної гу­би.

Господиня приміти­ла, що гості сиділи мовч­ки й на­че при­лип­ли до стільців, як му­хи в не­го­ду при­ли­па­ють до стін. Во­на по­шеп­ки поп­ро­си­ла свою ве­се­лу то­ва­риш­ку й сусіду, Марію Ми­хай­лівну По­ко­ти­ловську, вда­рить на фор­теп'яні щось ве­се­ле та дрібне, ве­се­ло­го вальса або дрібно­го ко­зач­ка. Але По­ко­ти­ловська са­ма не сіла за фор­теп'ян, а побігла до однієї мо­ло­дої панії й замість се­бе по­са­ди­ла її за фор­теп'ян. Задз­венів ве­се­лий вальс. По­ко­ти­ловська, ста­росвітська лю­ди­на, вже літня й си­ву­ва­та, але рум'яна й кре­мез­на, вий­шла на се­ре­ди­ну за­лу, обер­ну­лась до па­ничів і про­мо­ви­ла:

- Чого це ви си­ди­те, на­пин­дю­чив­шись, не­на­че три дні пішки йшли й два дні нічо­го не їли та ста­ли аж тлінні? А ну­те лиш, «божії тру­дов­ни­ки, гос­по­да ми­лос­тивії», ста­вай­те до ро­бо­ти! Ота­кої як бу­ло за на­ших часів.

Марія Ми­хай­лівна дав­но ов­довіла й са­ма ха­зяй­ну­ва­ла в своїй не­ве­личкій маєтності. В око­лиці її прод­раж­ни­ли «маркізою Ка­ка­ду», бо во­на й справді ски­ну­лась на по­пу­гая або на півня. В неї був гост­рий, кар­люч­ку­ва­тий ніс, як у со­ви, а над ло­бом теліпав­ся ніби ко­ноп­ля­ний чу­бок. Своєю ста­росвітською жвавістю та прос­то­тою во­на й справді на­га­ду­ва­ла фран­цузьких маркіз за часів рес­тав­рації. Око­лишні пол­тавські Го­голі зап­риміти­ли цю схожість і да­ли їй влуч­не прізви­ще. По­ко­ти­ловська, рум'яна та ве­се­ла, з чор­ни­ми очи­ма, бу­ла зза­мо­ло­ду доб­ра мор­гу­ха, з тих ста­росвітських про­вор­них, ще не ду­же спанілих паній, про кот­рих співа­ють: «Іду собі й підска­кую». Во­на взя­ла ру­ка­ми свою сук­ню, роз­тяг­ла її на обид­ва бо­ки, сту­пи­ла упе­ред кілька сту­пенів, а далі пішла ти­хою хо­дою не то ста­ро­мод­но­го ме­ну­ета фран­цузьких маркіз, не то ко­зач­ка, ви­ха­ючи сук­нею на обид­ва бо­ки. Зза­мо­ло­ду во­на бу­ла ду­же тан­цю­рис­та.

Жвавий вальс та ве­се­ла жартівли­ва пол­тавська маркіза Ка­ка­ду й справді роз­во­ру­ши­ли мо­ло­дих гос­тей і розд­ра­ту­ва­ли їх нер­ви. Гос­тям од­ра­зу при­га­да­лось, що весілля ще не скінчи­лось і що йо­го тре­ба якось докінчить ве­селіше. В од­ну мить з да­ле­ко­го за­кут­ка, не­на­че опу­ка, ви­ко­тивсь круг­ленький Нек­ра­ше­вич вкупі з На­деж­дою Мокіївною. Жва­ва па­ра ніби по­ко­ти­лась по гла­денькій на­вос­ко­ваній підлозі. Нек­ра­ше­вич вих­рив та ви­хав на всі бо­ки своєю ку­ценькою да­мою ду­же зав­зя­то. Слідком за ним з-під пальми вип­лиг­нув ви­со­кий та ци­ба­тий па­нич з Нас­тею. За ним за­раз пішли в та­нець й інші. Нек­ра­ше­вич, нев­га­мо­ва­ний в тан­цях, не так тан­цю­вав, як товк­ся, ніби Мар­ко по пеклі. Яків Ки­ри­ко­вич підвівсь і зир­нув на Ліду. Ліда до­га­да­лась і собі підве­лась з стільця. Йо­го ру­ка влип­ла в тон­кий Лідин стан, і мо­ло­да па­ра плав­ко й гла­денько ніби по­ли­ну­ла по підлозі. Ліда по­чу­ти­ла га­ря­чу ру­ку на своєму стані й гля­ну­ла зблизька в йо­го карі очі. І їй зда­ло­ся, що во­на поп­лив­ла або по ти­хо­му морі, або в синьому небі; зда­лось, що во­на ли­не ку­дись в який­сь пиш­ний невідо­мий по­етич­ний край вкупі з Ула­се­ви­чем. Щось приємне, надз­ви­чай­но радісне за­во­ру­ши­лось в серці в мо­ло­дої пан­ни.

Яків Ки­ри­ко­вич по­са­див Ліду обе­реж­но на стілець, і во­на в нес­тямці ніби впа­ла на стілець, як підстре­ле­на пташ­ка, і дов­го-дов­го не мог­ла опам'ятаться.

«Цей вечір бу­де по­чат­ком яко­гось но­во­го жит­тя зад­ля ме­не, - ду­ма­ла во­на, кмітя­чи за своїм сер­цем. - По­чи­нається для ме­не щось но­ве, чо­го я не заз­на­ла до цього ча­су й тільки вга­ду­ва­ла й пос­те­ре­га­ла».

За Ула­севн­чем знов пішли в та­нець па­ничі й пан­ни. Уся мо­лод­не­ча, що бу­ла в світлиці, за­во­ру­ши­лась, зак­ру­ти­лась. Усі за­ну­ди­лись, си­дя­чи в глу­шині по се­лах та ху­то­рах. Їх рап­том по­тяг­ло до танців в ве­се­ло­му то­ва­ристві. Тільки аж тоді, під при­во­дом тан­цю­рис­тої ве­се­лої маркізи Ка­ка­ду, за­пах­ло в світлиці весіллям. Яків Ки­ри­ко­вич знов підбіг до Ліди й знов повів її в та­нець. Па­ра бу­ла та­ка чу­до­ва, що гості не­са­мохіть за­ди­ви­лись і за­ми­лу­ва­лись на неї.

- Ну та й гар­на ж оця па­роч­ка! - про­мо­ви­ла маркіза Ка­ка­ду до Теклі Опа­насівни. - Хоч вдру­ге од­чи­няй­те церк­ву та ведіть цю па­ру до вінця!

- Ой, що ви ка­же­те! Бо­дай вам пи­поть на язик! Во­ни ж те­пер між со­бою рідня. Сха­меніться ли­шень та не нап­ро­ро­куй­те ча­сом чо­гось не­доб­ро­го, - про­хо­пи­лась ма­ти й за­ду­ма­лась: во­на вже прикміча­ла, що Яків Ки­ри­ко­вич все гор­неться до Ліди і що Ліда не од­хо­де од йо­го ні на ступінь.

В сто­ловій по­да­ли са­мо­вар. Гос­по­ди­ня зап­ро­си­ла гос­тей до чаю. Гості ве­се­лою юр­бою сіли за сто­ли.

- От і спа­сибі вам, сусідко, що ви роз­ва­жи­ли й роз­во­ру­ши­ли моїх гос­тей, - ска­за­ла на ході Тек­ля Опа­насівна до По­ко­ти­ловської.

Після чаю гості вер­ну­лись до за­ли. По­ко­ти­ловська по­ча­ла про­щаться з ха­зяй­кою та все при­ка­зу­ва­ла.

- Ой, час до­до­му! Час би й спа­ти, а то лю­де, бо­ро­ни бо­же, ще й ніч роз­бе­руть, а нам нічо­го не зос­та­неться од цієї ку­ценької май­ськоі ніченьки. Нічка те­пер зав­довж­ки на один корж!

Гості за­во­ру­ши­лись і вже ля­го­ма по­ча­ли про­щаться в ха­зяїном. Яків Ки­ри­ко­вич поп­ро­щавсь і собі.

- Навідуйтесь же до нас! Ми ж те­пер не чужі, а свої, - про­мо­вив Андріян Кирилович до Ула­се­ви­ча.

- Спасибі вам! Заїжджа­ти­му й до бра­та, і до вас.

- Як бу­де­те будлі-ко­ли в об'їзді по се­лах, за­вер­тай­те до нас на обід, на чай або й на ночівку, - до­да­ла ста­ра Гу­ко­вич­ка.

- Спасибі вам! спа­сибі за лас­ку! - дя­ку­вав Яків Ки­ри­ко­вич на про­щанні, виїжджа­ючи в пізні об­ля­ги з дво­ру.

Візник пог­нав прудкі пош­тові коні й швид­ко по­ка­тав по рівно­му би­то­му шля­ху. Ула­се­ви­ча не­на­че за­ко­ли­ха­ла й за­гой­да­ла труська пош­то­ва чор­топ­хай­ка. Не­бо аж ся­ло й ми­готіло яс­ни­ми зо­ря­ми. Вог­ке повітря, нічна ти­ша бадьори­ли ду­шу, навіва­ли ду­ми та мрії. Ула­се­вич по­чу­вав, що йо­му лег­ко на серці, приємно на душі, так приємно й радісно, як бу­ло тоді, ко­ли він скінчив універ­си­тетські ек­за­ме­ни, дос­тав доб­ре засвідчен­ня й дип­лом і ка­тав на се­ло до батька, що був ми­ро­вим по­се­ред­ни­ком, на спо­чи­нок. «Одна­че ця глу­ши­на не та­ка вже й справді не­го­ден­на та нікчем­на, як мені пе­редніше зда­ва­лось. І ту­теч­ки щось за­во­ру­ши­лось, щось путнє, прог­ре­сив­не ви­ни­кає в го­ло­вах ту­тешніх людців… Во­ни не усі та­ки темні та бай­дужні до рідно­го краю, щось за­ду­му­ють, про щось ми­ти­ку­ють, сил­ку­ються чимсь пос­лу­житься Ук­раїні», - ду­мав Ула­се­вич, ко­ли­ва­ючись на візку, не­на­че на бай­да­ку од здо­ро­вої хвилі.

І йо­му ста­ло радісно на серці. Надії на кра­щу бу­ду­щи­ну за­ми­готіли в йо­го душі, не­на­че ті ми­га­ючі зорі, що ди­ви­лись на йо­го з ви­со­кої ви­со­чині. За­во­ру­ши­лись мрії й пішли од­на за дру­гою, не­на­че хви­ля за хви­лею. Ви­ник­ли в душі надії на кра­щу бу­ду­щи­ну людсько­го жит­тя.

І ду­ми се­ред тем­но­го сте­пу ни­за­лись, не­на­че на­мис­ти­ни в раз­ку на­мис­та. А пиш­на ти­ха ніч, при швид­ко­му ру­шенні по сте­пу, ніби повіва­ла кри­ла­ми й навіва­ла ду­ми та мрії, ве­селі й радісні.

А се­ред тих мрій ніби ви­ри­на­ли Лідині палкі чу­дові очі, по­таємні, як тай­ни без­меж­но­го зо­ря­но­го не­ба. І він не­на­че вглядів їх десь на небі се­ред най­кра­щих, най­ясніших зірок.

Вже над­ворі зо­ря­ло, і над сте­пом зійшла й за­ми­готіла пиш­на вранішня зо­ря, не­на­че з сте­пу на не­бо чи­ясь ру­ка ки­ну­ла зо­ло­тий клу­бо­чок, об­си­па­ний ми­га­ючи­ми діаман­та­ми. Той клу­бо­чок по­ко­тивсь уго­ру се­ред на­тов­пу дрібненьких зірок, мов ве­се­ла мо­ло­да вий­шла з ха­ти се­ред дру­жок. Ула­се­вич не­са­мохіть за­ди­вивсь на ту ве­се­лу вранішню зірку, що ве­ла за со­бою ро­же­вий ра­нок. І ніби срібним промінням за­ми­готіла в йо­го серці радість та надія на якесь ве­ли­ке щас­тя.

«Не до­ве­деться нам поб­раться… Але я вже поб­ра­тав­ся з то­бою й по­чу­ваю, що ти в ме­не в серці од­на світиш і світи­ти­меш до кінця мо­го жи­вот­тя, як ота ве­се­ла вранішня зірка. І не за­бу­ду, до­ки жи­вий бу­ду, ні цього май­сько­го ве­чо­ра, ні твоїх чор­них очей, ні твоїх доб­рих ду­мок», - ду­мав Ула­се­вич, по­вер­та­ючи з сте­пу в сон­не се­ло, ося­яне ти­хим ро­же­вим од­лис­ком вранішнього сяй­ва на сході сон­ця.