Неоднаковими стежками

V

Після роз­мо­ви з Ни­ко­ном Ула­се­вич по­ве­селішав, на­лив ста­кан чаю й по­чав пи­ти всмак.

- Одже ж од то­го ча­су, як я був хлоп­цем і жив в батька, в се­лян, як я ба­чу, та­ки доб­ре по­шир­ша­ли го­ло­ви. Цей Ни­кон тро­хи ме­не зди­ву­вав, - ска­зав Ула­се­вич.

- Та ту­теч­ки є та­ки чи­ма­ло та­ких філо­софів, як Ни­кон, - ска­зав вчи­тель Па­рафієвський. - Ча­сом як збе­руться будлі-де дядьки на ви­пи­вач­ку та смик­нуть по чарці, то не один заг­не та­ку за­кар­люч­ку в пи­тан­нях, що й не стя­миш­ся і га­разд не до­бе­реш, яку од­повідь йо­му дать. На­род по­чи­нає мірку­ва­ти та ми­ти­ку­вать пот­ро­ху про вся­ку вся­чи­ну ча­сом безг­луз­до й смішно, а ча­сом влуч­но та ро­зум­но, що з ди­ва тільки очі витріщиш.

- Не дур­но ж євреї ка­жуть, що те­пер вже не­ма дур­них му­жиків, що дурні му­жи­ки бу­ли ко­лись за пан­щи­ни, ко­ли кож­ний ду­рисвіт та жмик­рут міг об­ду­рить му­жи­ка, - ска­зав фер­шал.

В дворі за­гур­котів ма­ленький візок. Усі зир­ну­ли в вікно. Пе­ред ґанком спи­ни­лись коні. З візка зла­зи­ла якась мо­ло­да панія. По­го­ни­ча не бу­ло на візку: мо­ло­да панія са­ма по­га­ня­ла коні.

- Хто б оце приїхав до ме­не? - спи­тав сти­ха док­тор.

- Це ма­туш­ка з на­шої па­рафії, з тієї, де я учи­те­люю в цер­ковній школі, - сти­ха обізвавсь Па­рафієвський. - Ма­буть, зас­лаб­ла кот­рась ди­ти­на. Ця ма­туш­ка ду­же ро­зум­на, і теж доб­рий ми­тець на усякі пи­тан­ня та вчені зма­ган­ня. Во­на київська єпархіалка. Май­те її на увазі. Мо­же, й во­на зго­диться ста­ти вам до по­мочі.

«От, мо­же, ще за­лу­чу од­но­го застрільщи­ка культу­ри», - май­ну­ла в док­то­ра нес­подіва­но дум­ка, тро­хи вже нап­рав­ле­на Ни­ко­ном.

В світли­цю всту­пи­ла панія, приб­ра­на, не­на­че в свя­то. Во­на бу­ла в но­во­му мод­но­му ка­пе­люші з ши­ро­чез­ни­ми кри­са­ми та з бла­кит­ни­ми квітка­ми, схо­жи­ми на ряст, в ясній сіренькій но­венькій сукні і в ру­ка­вич­ках. Не­ви­со­ка на зріст, при­сад­ку­ва­та й тро­хи навіть опецьку­ва­та, во­на бу­ла гар­ненька на вид, дов­гоб­ра­за, з пов­неньки­ми свіжи­ми що­ка­ми і з яс­ни­ми лас­ка­ви­ми, ніби со­ло­деньки­ми оч­ка­ми.

- Надежда Мокіївна Лад­ковська, жінка од­но­го з ту­тешніх ба­тю­шок, - про­мо­ви­ла гос­тя, прос­тя­га­ючи ру­ку до док­то­ра.

Ладковська міцно стис­ну­ла йо­го ру­ку, ще й пот­ру­си­ла ду­же сміли­во, якось по-ка­ва­лерсько­му, аж ряст зат­ряс­ся в неї на го­лові.

Парафієвський і Вер­бицький підве­лись і привіта­лись з гос­тею, як давні знай­омі. Док­тор поп­ро­сив гос­тю сісти й про­сив ви­ба­чить за без­лад­дя на столі після ви­пи­то­го чаю.

- Нічого - те, нічо­го. Мені бай­ду­же, чи лад, чи без­лад­дя на столі, бо так са­мо бу­ває і в ме­не після чаю, як діти по­на­ки­да­ють ок­рушків, - обізва­лась Лад­ковська, при­мос­тив­шись на стільці.

Вона швид­ким оком зирк­ну­ла на Ула­се­ви­ча, на йо­го рівну пос­тать і потім ніби вп'ялась очи­ма в йо­го блис­кучі карі чу­дові очі. Вий­шов­ши заміж за от­ця Яко­ва Лад­ковсько­го, навіть не по­чу­ва­ючи сим­патії до йо­го, На­деж­да Мокіївна вже всла­ви­лась сли­ве в цілій око­лиці тим, що лип­ла до уся­ких па­ничів і за­ли­ця­лась нап­ро­па­ли, чи бу­ли во­ни гарні, чи навіть не ду­же гарні.

Молодий док­тор од­ра­зу при­пав їй до впо­до­би. Пе­ред нею сто­яв ру­ся­вий дов­гоб­ра­зий кра­сунь, пос­тав­ний, рівнин ста­ном, з блис­ку­чи­ми ка­ри­ми очи­ма та з розкішни­ми дов­ги­ми ву­са­ми, що ніби роз­си­па­лись ши­ро­ки­ми кінця­ми, не­на­че промінням. Во­на вже про­чу­ла, що приїхав мо­ло­дий та гар­ний док­тор, але, оче­ви­дяч­ки, не сподіва­лась зострінуть та­ко­го кра­су­ня. Док­тор од­ра­зу при­пав їй до впо­до­би. Во­на осміхну­лась, ніби до давнього знай­омо­го, й не­на­че підсо­ло­ди­ла свої по­дов­жасті сіру­ваті оч­ки, трош­ки приж­му­ри­ла їх, ще й за­пи­ша­лась.

«Ой гар­ний! Ой який же гар­ний! Які очі, які ву­са!» - пе­редніше за все май­ну­ла в неї дум­ка. І во­на по­чу­ва­ла, що їй хо­четься ки­ну­тись до йо­го на шию, при­гор­нуться й цілу­ва­ти йо­го і в ро­жеві ус­та, і в що­ки, і в очі.

- Це я приїха­ла про­сить вас, щоб ви одвіда­ли од­ну мо­ло­ди­цю, ду­же не­ду­жу.

- Добре! то й одвідаю. На те я й при­був сю­ди, - ска­зав Ула­се­вич. - На яку ж слабість во­на за­не­ду­жа­ла?

- Я й са­ма га­разд не втям­лю. Щось в неї ніби жіноцьке, якась жіноцька слабість. Во­на слу­жи­ла в ме­не за най­мич­ку й вий­шла та­ки од ме­не заміж ду­же мо­ло­дою. Во­на вже вагітна. Здається, в неї або бу­де ди­ти­на не­час­на, або ро­ди­во бу­де важ­ке, бо во­на не так дав­но й за­ва­гоніла. А мо­же, то мені тільки так здається. В неї, ма­буть, якась жіноцька слабість… в…

Парафієвський і Вер­бицький спус­ти­ли очі до­до­лу. Го­лос в неї був різкий та неп­риємний. Во­на роз­мов­ля­ла го­лос­но та дрібно, як го­во­рять про­ворні, жваві, ще й до то­го ле­пет­ливі мо­ло­диці. Го­во­ри­ла во­на, не­на­че кри­ча­ла, аж ля­ща­ла на всю світли­цю.

«Сьогочасна лю­ди­на… Такі терміни люб­лять вжи­вать при­люд­но тільки лібе­рал­ки, нітрішки не со­ром­ля­чись і вва­жа­ючи на ці слівця, як на зви­чай­ні на­укові, а не якісь со­роміцькі», - по­ду­мав док­тор.

- Добре! Поїде­мо, то й по­ди­ви­мось і дізнаємось за її слабість, на яку во­на хо­ро­биться,-обізвав­ся го­лос­но Ула­се­вич.

- Мені ду­же шко­да її, бо во­на бу­ла та­ка доб­ра най­мич­ка, яких в нас на се­лах те­пе­реч­ки труд­но й на­пи­тать. Так мені шко­да її, що я оце пер­ша му­си­ла зро­бить вам візит. Я тро­хи нех­тую са­лон­ни­ми за­бо­бо­на­ми на цей раз, бо до­кон­че тре­ба од­ря­ту­вать лю­ди­ну, мо­же, й од наг­лої смерті. По­радьте, ко­ли ва­ша лас­ка, й до­по­можіть їй.

«Яка доб­ро­сер­да лю­ди­на ця мо­ло­да ма­туш­ка… І, пев­но, при­хильна до на­ро­ду. Не­дур­но в неї такі со­лодкі добрі оч­ки…» - по­ду­мав Ула­се­вич, ози­ра­ючи свіжий вид гості та ог­ля­да­ючи ще свіжіше уб­ран­ня.

- Котра це мо­ло­ди­ця зас­лаб­ла? Як її на прізви­ще? - спи­тав Па­рафієвський.

- Та Нас­тя Сопілчи­ха! Ще як во­на слу­жи­ла в ме­не, то все бу­ло ко­ро­диться на но­ги або ча­сом і сла­бує: то в неї ча­сом бу­ло су­до­мить в правій кульші, то в обох гомілках. А як вий­шла заміж, то все чо­гось хо­ро­биться та й хо­ро­биться то на живіт, то на… - вки­ну­ла знов на­уко­ве слівце гос­тя. - Я ви­пад­ком оце зай­шла до неї по­ди­виться та досвідчиться га­разд за все, а звідтіля прос­то до док­то­ра. Я вас од­ве­зу й лад­на на­зад при­вез­ти. Та для неї за­бар­ка бу­де, мо­же, й не­без­печ­на.

- Я ла­ден слу­жить вам хоч і за­разі - про­мо­вив док­тор і вско­чив в кімна­ту, щоб на­тяг­ти пальто. - Ко­ли в мо­ло­диці щось не­без­печ­не, то їдьмо та­ки за­раз.

- Які це в вас книж­ки? О! Ук­раїнські! Мож­на в вас по­зи­чить на який час хоч од­ну? - го­во­ри­ла ма­туш­ка.

- Можна! Я бу­ду ра­дий, що знай­шов чи­тальни­цю! - обізвавсь док­тор з кімна­ти.

- От і не знаю, яку брать.

- Беріть ту, кот­ра на вас ди­виться, - ска­зав Па­рафієвський.

- Коли ж во­ни ніби усі на ме­не див­ляться. Візьму хіба оцю більшеньку.

І во­на вий­ня­ла хус­точ­ку, втер­ла собі засніче­не око й пок­ла­ла хус­точ­ку на одібра­ну кни­жеч­ку, на­че наз­на­чи­ла, кот­ру хо­че по­зи­чить.

Ладковська вста­ла. Гості й собі вста­ли й поп­ро­ща­лись з док­то­ром. На­деж­да Мокіївна Лад­ковська вий­шла, але за­бу­ла взять кни­жеч­ку й хус­точ­ку. Усі вий­шли на ґанок. Ко­ло ґанку сто­яли коні. Лад­ковська вхо­пи­ла в ру­ки віжки й батіжок, поп­ро­си­ла Ула­се­ви­ча сісти з ліво­го бо­ку, а са­ма сіла пра­во­руч, щоб по­га­нять коні. Во­на підня­ла го­ло­ву, пот­ру­си­ла віжка­ми й мах­ну­ла батіжком. Коні шуг­ну­ли в во­ро­та.

- Це ви самі по­га­няєте? Приїха­ли без по­го­ни­ча? Ож дай­те мені віжки, я по­га­ня­ти­му! - про­мо­вив Ула­се­вич.

- Навіщо? Спа­сибі вам! Я люб­лю по­га­ня­ти і вмію доб­ре пра­ву­вать кіньми. Я са­ма без по­го­ни­ча їжджу і на по­ле, ча­сом і до міста: коні плохі, як яг­ниці, - го­во­ри­ла Лад­ковська й якось по-мо­ло­децько­му вип­рос­та­ла стан і знов мах­ну­ла батіжком по ко­нях.

- Ви оце, мо­же, й не­на­ро­ком підійшли під мій пог­ляд, зак­ли­ка­ючії ме­не до не­ду­жої. Я на­пи­ту­вав отут людців, щоб мені ста­ва­ли до до­по­мо­ги та на­мов­ля­ли лю­дей обер­таться за ліка­ми до ме­не, а не до зна­ху­рок. Се­лян труд­но за­тяг­ти до на­ших ліків або в ла­за­рет. Ла­за­рет ля­кає їх.

- Добре! Я лад­на прис­тать до спілки: на­мов­ля­ти­му се­лян при на­годі, бо наші се­ля­ни обер­та­ються до док­то­ра ча­сом вже тоді, як смерть ста­не за пле­чи­ма.

- Тоді, як вже «смерті - не од­пер­ти», як ка­жуть в при­казці. А заз­да­легідь та за­ча­су їм і в дум­ку не при­хо­де, щоб обер­ну­тись до нас за по­ра­дою.

Повозка бу­ла труська, і на ба­ка­юва­то­му шляш­ку тряс­лась, аж ко­ли­ва­лась. Яків Ки­ри­ко­вич по­чу­вав, що пле­че сусіди все чер­кається об йо­го пле­че, а далі по­чу­тив, що во­на та­ки зу­мис­не при­гор­тається до йо­го усією своєю дри­жа­чою пос­тат­тю.

«Щось во­на ду­же вже ніби гор­неться до ме­не, все ніби зу­мис­не чер­кається. Гм… ще поч­не за­ли­цяться. Мо­же, во­на зад­ля то­го оце й при­те­ре­би­лась», - май­ну­ла дум­ка в док­то­ра.

- Я прис­та­ну до ва­шої спілки. Я вже пе­ре­чу­ла че­рез лю­дей, що ви гу­ман­на лю­ди­на, пик­люєтесь тем­ним на­ро­дом. Та й мені це не пер­вин­ка, - ці уся­кові сього­часні пог­ля­ди. В нас в єпархіально­му учи­лищі теж бу­ва­ла уся­ка роз­мо­ва, ду­же сього­час­на. Я лад­на на­мов­лять та справ­ля­ти лю­дей до вас, бо зна­хурі при­над­жу­ють їх до се­бе. Є тут в нас на селі од­на зна­хур­ка, до кот­рої наїжджа­ють навіть пан­ки. Над­ба­ла собі ба­ба чи­ма­ло доб­ра й збу­ду­ва­ла собі здо­ро­вецьку ха­ту. Це ва­ша кон­ку­рент­ка, та ще й не­аби­яка.

- Надісь, ба­га­то дуж­ча за ме­не на селі? - ска­зав док­тор, засміявшись.

- Певно, дуж­ча, при­най­мні бу­ла дуж­ча до цього ча­су, - обізва­лась Лад­ковська.

До ха­ти сла­бої мо­ло­диці бу­ло не ду­же близько. Пе­ребігли півсе­ла. Шлях пішов ви­го­ном, а далі яки­мись мо­ча­ра­ми, а за мо­ча­ра­ми пе­рес­ко­чи­ли місток на здвижі, де слизіла течія в баг­но­вищі. Па­рафія Лад­ковсько­го на да­ле­ко­му кут­ку Злодієвці бу­ла ніби на од­шибі, за містеч­ком. Лад­ковська спи­ни­ла коні ко­ло однієї ха­ти. Обоє позс­ка­ку­ва­ли з по­во­зоч­ки й зай­шли в ха­ту. Мо­ло­ди­ця дав­но бу­ла вже вагітна, і в неї нас­та­ва­ло ро­ди­во. Ула­се­вич ог­лядів не­ду­жу й ска­зав, що нічо­го не­без­печ­но­го не­ма, що ро­ди­во час­не й нас­та­не не­за­ба­ром і, пев­но, обійдеться га­разд і без йо­го по­мочі.

Ладковська вий­шла, знов сіла на по­возці попліч в док­то­ром і по­ка­та­ла на­зад тим са­мим шля­хом. Мо­ло­дий док­тор знов примітив, що во­на ніби зу­мис­не ту­литься та гор­неться до йо­го й заг­ля­дає йо­му в очі.

«Чи во­на ізде са­ма й по­га­няє коні по-сільській, як роб­лять на се­лах мо­ло­диці, чи, мо­же, підроб­люється під по­ве­денцію між де­яки­ми міськи­ми паніями, що ча­сом чва­няться, їздя­чи по ву­ли­цях без по­го­ничів? - ду­мав док­тор. - Щось во­но ски­дається на ос­таннє! Це якась сього­час­на но­восвітська ма­туш­ка або хо­че вда­вать з се­бе лібе­рал­ку».

Ладковська хвиська­ла батіжком по ко­нях і бадьори­лась, сіпа­ючи за віжки.

- Ви зро­би­ли ве­ли­ку по­мил­ку, що за­би­лись на служ­бу в та­ку глу­ши­ну. Я, був­ши на ва­шо­му місці, зро­ду-звіку не виїха­ла б з міста. За­нидієте та за­чеврієте ви оту­теч­ки, - по­ча­ла Лад­ковська, зир­нув­ши ско­са на пе­ле­ха­тий вус, що тро­хи не чер­кав­ся об фіалки та ряст на її ка­пе­люші.

- Тaк, бач­те, тра­пи­лось. Нам труд­но в місті на­пи­тать служ­бу при ла­за­ре­тах чи будлі-деінде, щоб за щось за­че­питься, як то ка­жуть. А тут я вся­дусь на місці та й сидіти­му спокійненько. Нудьга ме­не не ля­кає нітрош­ки, бо я на­ва­живсь нес­ти світло в цю тем­ря­ву як­мо­га більше. Це бу­де для ме­не й діло, і роз­ва­га, і, мо­же, хоч пот­ро­ху справ­дяться ті наші мрії й гад­ки, котрі в нас бу­ли ще в універ­си­теті вкупі з то­ва­ри­ша­ми.

- Як я бу­ла в єпархіально­му учи­лищі в Києві, то й між на­ми час­то бу­ла роз­мо­ва про уся­кові сього­часні прин­ци­пи. Але, знаєте, в цій глу­шині ча­сом не­ма з ким навіть по­ба­ла­кать га­разд за щось кра­ще й ви­ще. Ту­теч­ки ча­сом півро­ку не ба­чиш людсько­го ли­ця, - го­во­ри­ла Лад­ковська, ньока­ючи вря­ди-го­ди на коні. - Клопіт по ха­зяй­ст­ву та пик­лю­ван­ня дітьми - ото уся моя й пра­ця й роз­ва­га. Не­ма з ким путнім сло­вом пе­ре­ки­ну­тись. Оце баг­но якось вси­сає те­бе не­доб­рохіть сли­ве з го­ло­вою, хоч і сам то­го якось не примічаєш.

- А я й тут знай­ду собі роз­ва­гу й пра­цю, опріч моєї ро­бо­ти. Ми маємо на думці роз­пов­сю­дю­вать се­ред цієї глу­ши­ни просвітність то кни­жеч­ка­ми, то роз­мо­вою, жи­вим сло­вом. Шко­да тільки, що ми не зна­хо­ди­мо собі пев­них та надійних по­ма­гачів. Тут при шко­лах чи­та­лень сли­ве не­ма, а ко­ли во­ни де й є, то в їх ва­ляється кільки кни­же­чок або ні до чо­го не­го­ден­них, або пи­са­них мо­вою цер­ков­ною та ве­ли­ко­руською, ма­ло зро­зумілою або над­то вче­ною й зовсім-та­ки не зро­зумілою для се­лян.

- От і я ста­ну вам до по­мочі, бо маю по­тяг до цієї спра­ви. А хто по­тя­гується до чо­гось ви­що­го й ідей­но­го, то до­кон­че прис­та­не до ва­шої спілки. Мо­же, здійсняться й наші давні шко­лярські мрії та гад­ки… як і ваші, - ска­за­ла Лад­ковська.

- От я й ра­дий, що нат­ра­пив в глу­шині на жи­ву лю­ди­ну, що лад­на ста­ти до культур­ної праці вкупі зо мною, - ска­зав Ула­се­вич. - От і маємо ще од­но­го спільця на­шо­го то­ва­рист­ва. Спа­сибі вам за спо­чу­ван­ня до на­шої спра­ви.

Ладковська так за­ба­ла­ка­лась та ви­со­ко по­нес­лась з своїми мріями, що баскі мо­лоді коні збігли на окіп. По­во­зоч­ка пе­рех­ня­би­лась і тро­хи не пе­ре­ки­ну­лась. Ко­ни­ки бу­ли сво­го хо­ву, бо отець Яків ко­хавсь у ко­нях, мав свій пастівник на чи­ма­лих лу­ках і роз­во­див коні на про­даж. Лад­ковська смик­ну­ла віжки й лед­ве-лед­ве нап­ра­ви­ла коні на шлях, що й пот­ра­пи­ла в баг­нисті ба­каї. Баг­но зах­лю­па­лось. Гря­зю­ка бриз­ну­ла, об­ля­па­ла док­то­рові що­ку й сіла го­роб­цем на фіалки та ряст на го­лові в Лад­ковської.

- Оце як я за­ба­ла­ка­лась і ста­ла та­ка нев­важ­ли­ва, що тро­хи вас не пе­ре­ки­ну­ла, та ще й у баг­нис­то­му місці, - ска­за­ла Лад­ковська.

Завезла во­на па­ни­ча до квар­ти­ри на подвір'я, а са­ма по­вер­ну­ла коні на­зад і по­ка­та­ла до­до­му.

Надежда Мокіївна Лад­ковська вик­ра­лась з до­му до док­то­ра са­ме в той час, як па­нот­ця пок­ли­ка­ли на по­хо­рон, бо па­но­тець її не пус­тив би.

Ладковська, виїжджа­ючи крадько­ма з гос­по­ди, по­тай од сво­го па­нот­ця, спох­ва­ту за­бу­ла по­ки­нуть до­ма ключі од ша­фи й за­вез­ла їх в ки­шені. Па­но­тець вер­нув­ся з по­хо­ро­ну. Най­мич­ка по­да­ла на стіл са­мо­вар. Ки­ну­лись за клю­ча­ми, па­ри­ли пар­ка, а ключів нігде не знай­шли, і ма­туш­ка десь зник­ла. В шафі був замк­ну­тий чай, са­хар і по­суд. Са­мо­вар кле­котів, па­ру­вав, до­ки й не по­гас. Вже по­ночіло. Ко­ро­ви вер­ну­лись з по­ля, рев­ли за те­ля­та­ми. По­ло­ва й дерть бу­ли по­за­ми­кані: ні з чо­го бу­ло зро­бить обмішку для корів. Най­мичці вже час бу­ло ва­рить ве­че­рю, а ко­мо­ра бу­ла замк­ну­та.

Вже над­ворі сли­ве по­ночіло, як Лад­ковська приїха­ла.

- Куди це ти їзди­ла? - спи­тав в жінки отець Яків.

- Та оце во­зи­ла док­то­ра до Насті. Прибігла до ме­не її ма­ти за по­ра­дою. Нас­тя ду­же зас­лаб­ла. А я по­ки при­вез­ла док­то­ра та по­ки од­вез­ла, то чи­ма­ло ча­су за­га­яла. Ой як же я за­ба­ри­лась! - ка­за­ла ма­туш­ка, од­ми­ка­ючи ша­фу, не роз­дяг­нув­шись і зо­па­лу ніби ки­да­ючи на стіл чай­ни­цю, са­ха­ри­ни­цю й уся­кий по­суд.

Вона по­хап­цем ски­ну­ла ка­пе­люш і пальто й по­че­пи­ла на кілоч­ку в сто­ловій, де во­ни ча­сом висіли не схо­вані по три дні й при­па­да­ли по­ро­хом сли­ве на па­лець. Во­на не ша­ну­ва­ла одежі й, роз­дя­га­ючись, ки­да­ла її, де трап­ля­лось, і кільки день не хо­ва­ла її в ша­фу, бо… за­бу­ва­лась.

- Хіба ж не мож­на бу­ло самій старій ма­тері побігти до док­то­ра? Тре­ба бу­ло до­кон­че тобі їха­ти та га­ять час. І в по­ко­ях без­лад­дя, і ко­ро­ви сто­ять не­доєні, і коні об­ро­ку це їли й досі, і ве­че­ря не го­тується, бо й ко­мо­ра й по­лов­ник з по­ло­вою для корів - усе по­за­ми­ка­не, - мим­рив отець Яків сти­ха. Але він не насмілив­ся до­ко­рять жінці. Він вже дізнав­ся з досвіду, що жінка бу­ла оп­риш­ку­ва­та та на­ту­рис­та, бу­ла лад­на збить бу­чу лай­кою, кри­ком та га­ла­сом і, врешті, вміла якось вик­ру­титься та одб­ре­хаться.

- Мені ста­ло шко­да Насті. Тре­ба ж вва­жать не тільки на се­бе, але й на ту без­щас­ну бідно­ту, - обізва­лась Лад­ковська.

- Звідкіль це на те­бе най­шла та­ка охо­та до доб­родіяння? - сти­ха обізвавсь о. Яків.

- З доб­ро­го сер­ця, а не так собі, з доб­ро­го ди­ва! - од­повіла жінка, бряз­ка­ючи клю­ча­ми.

- Треба ва­жать і на людський по­говір. Ад­же ж за твої одвіди­ни мо­ло­до­го док­то­ра піде скрізь чут­ка, піде по­го­лос­ка!

- Нехай іде! Там-то мені кло­по­ту. Я лад­на нап­лю­вать на той по­гозір, бо я ви­ще од то­го. Я вольна лю­ди­на і маю пра­во вво­ля­ти свою во­лю.

Отець Яків вже знав з досвіду, що за цим за­раз поч­неться крик та ре­пе­ту­ван­ня, що во­на зас­ту­кає щи­ко­лот­ка­ми об стіл, по­чер­воніє од злості, як упир. Він за­мовк і тільки важ­ко зітхнув, бо вже дізнавсь, що На­деж­да Мокіївна вий­шла за йо­го заміж без щи­ро­го ко­хан­ня, і дав­но пос­теріг, що її сер­це лип­не до па­ничів, як бджо­ла до ме­ду.

Надежда Мокіївна бу­ла тро­хи чуд­на на вда­чу: не лю­би­ла нігде бу­вать у гос­тях, не ма­ла близьких при­ятельок, ні з ким щи­ро не при­яте­лю­ва­ла й якось дер­жа­лась ос­то­ронь од усіх сусід. Во­на і в се­бе не лю­би­ла прий­мать гос­тей, віта­ла їх з не­охо­тою, бу­ла навіть неп­ривітна до них. Сусіди приміча­ли це пот­ро­ху й од­кас­ну­лись од неї од­ра­зу. Тільки й лю­би­ла во­на їздить в гості до тих сусід, де бу­ли па­ничі, прий­ма­ла в се­бе до­ма тільки па­ничів, як во­ни ча­сом приїжджа­ли до от­ця Яко­ва. Ко­ли вчи­тель трап­ляв­ся гар­ний або в хорі з'являвсь гар­ний па­ру­бок півчий, во­на тоді хо­ди­ла в шко­лу на співки, буцім би­то зад­ля то­го, щоб до­по­мог­ти вчи­те­леві гар­но справ­лять півчу. Але як тільки той гар­ний півчий ви­хо­див з хо­ру, те пад­ку­ван­ня до співів од­ра­зу зни­ка­ло в неї, і во­на пе­рес­та­ва­ла хо­дить на співки. Усіх гар­них чо­ловіків, усіх кра­сунь мо­ло­диць на селі во­на зна­ла, скрізь ло­ви­ла з жа­до­бою кра­су очей та брів і ми­лу­ва­лась ни­ми. До кож­но­го па­ни­ча во­на за­ли­ця­лась, хоч би він був і не ду­же гар­ний. В од­но­го їй при­па­да­ли до впо­до­би гарні ви­разні очі, в дру­го­го чу­дові ву­са, в то­го чер­воні ус­та. Але ко­хан­ня й завсідне за­ли­цян­ня до па­ничів в неї бу­ло ро­ман­тич­не й ніко­ли не за­хо­ди­ло да­ле­ко: во­но ски­да­лось на відо­ме інсти­тутське «оббо­жу­ван­ня».

О. Яків пос­теріг її но­ро­ви, пос­теріг її ро­ман­тичність і му­сив за­не­ха­ять її за­ли­цян­ня.

Тим ча­сом Яків Ки­ри­ко­вич, вер­нув­шись до­до­му, по­чав роз­дя­гаться й зир­нув не­на­ро­ком на стіл. На столі біліла нас­тов­бур­че­на хус­точ­ка Лад­ковськоі, а під хус­точ­кою ле­жа­ла та ук­раїнська книж­ка, кот­ру во­на по­зи­чи­ла в йо­го.

«От і за­бу­лась взять і кни­жеч­ку й хус­точ­ку, надісь, спох­ва­ту. Пев­но, вда­лась над­то вже спішна на вда­чу, або… мо­же, во­на бу­ла ду­же зак­ло­по­та­на сла­бою мо­ло­ди­цею. Пев­но, має ду­же доб­ре й по­чут­ли­ве сер­це», - по­ду­мав Яків Ки­ри­ко­вич, по­ра­ючись ко­ло сто­лу та при­би­ра­ючи по­суд.

Гукнувши в вікно на па­руб­ча­ка най­мит­чу­ка, він од­дав йо­му кни­жеч­ку й хус­точ­ку й звелів за­раз од­нес­ти до Лад­ковської, а сам засвітив світло й при­мос­тивсь на ліжку на спо­чи­нок. Не­давні події не­са­мохіть ви­ник­ли в йо­го уяві. Пе­ред ним не­на­че ма­нячіли й Лад­ковська, і не­ду­жа мо­ло­ди­ця в убогій ха­тині на по­лу, прик­ри­та ряд­ни­ною. Різкий го­лос Лад­ковської все вчу­вав­ся, ніби лу­нав десь не­да­леч­ко од йо­го. Він не­на­че по­чу­вав її м'яке пле­че, що ніби все чер­ка­лось об йо­го. Але ця згад­ка бу­ла йо­му не ду­же приємна. Лад­конська не на­ди­ла йо­го ні кра­сою, ні своєю на­уко­вою роз­мо­вою.

Він сів за стіл до­пи­су­ва­ти роз­по­ча­ту лікарську кни­жеч­ку для на­ро­ду.

Наймитчук приніс до о. Яко­ва кни­жеч­ку й хус­точ­ку і пе­ре­дав че­рез най­мич­ку в гор­ниці. О. Яків узяв і одніс жінці.

- Ти за­гу­би­ла хус­точ­ку. Це вже де­ся­та за­губ­ле­на хус­точ­ка од різдва, як я полічив їх. Ти їх сієш, не­на­че ци­бу­лю на грядц, - про­мо­вив о. Яків з осміхом.

- Це ж я спох­ва­ту за­бу­ла в док­то­ра по­зи­че­ну книж­ку. Та­ка вже я вда­лась то­роп­ле­на та спішна, - ска­за­ла Лад­ковська, ук­ла­да­ючи мен­шо­го хлоп­ця в ко­лис­ку, що сто­яла про­ти її ліжка.

Незабаром во­на, не роз­дя­га­ючись, ляг­ла в постіль, пос­та­ви­ла світло на сто­ли­ку, од­чи­ни­ла вікно в са­док, взя­ла по­зи­че­ну книж­ку, роз­гор­ну­ла й по­ча­ла чи­та­ти. В по­ко­ях сти­ши­лось: ніхто нігде вже не веш­тав­ся й не во­ру­шивсь. Най­мич­ки вже не тур­бу­ва­ли її. В домі ста­ло ти­хо - анічи­чирк! Лад­ковська, вис­пав­шись всмак вдень по обіді, лю­би­ла дов­го чи­тать вже ля­го­ма, ко­ли вся осе­ля ніби за­ми­ра­ла і навіть со­ба­ки над­ворі не гав­ка­ли.

Вона дов­генько сліпа­ла очи­ма, але зміст ук­раїнської книж­ки не при­па­дав до нап­ра­ви її душі, до нап­ра­ви її ду­мок. Сільські дя­ди­ни та усякі тітки не ціка­ви­ли її ані криш­ки в той час. Гар­ний док­тор своїми блис­ку­чи­ми й тро­хи смут­ни­ми очи­ма все не­на­че вертівся пе­ред її очи­ма. Пе­ред нею все ніби ма­нячіли йо­го очі, ви­сокі рівні бро­ви, ми­готіли пишні, ніби шов­кові пе­ле­хаті ву­са. Во­на ки­ну­ла книж­ку, вста­ла, на­ла­па­ла па столі ро­ма­ни, заб­рані з чи­тальні військо­во­го клу­бу в повіто­во­му місті, де військо літу­ва­ло в ла­гері, і по­ча­ла пе­рег­ля­да­ти й до­би­рать собі ро­ман. Во­на тільки й жи­ла ти­ми фран­цузьки­ми ро­ма­на­ми. Але з їх най­більше при­па­да­ли їй до впо­до­би ро­ма­ни, повні уся­ких ро­ман­тич­них та страш­них при­год, ро­ма­ни Ксав'є де Мон­те­пе­на та Пон­со дю Те­рай­лля. Лад­ковська на­ла­па­ла пе­редніше по­ча­ту Мон­те­пе­но­ву «Чер­во­ну чарівни­цю», надз­ви­чай­но ди­во­виж­ну, в котрій оповіда­лось, як по­хо­ва­ний небіжчик ожив в до­мо­вині і йо­го ви­пад­ком ви­ко­пу­ють живісінько­го… Во­на чи­та­ла в той вечір з сма­ком, не­на­че пи­ла якесь до­ро­ге ви­но і не мог­ла за­га­сить га­ря­чої та пе­ку­чої жа­ги. На місці ге­роя кра­су­ня маркіза во­на все вба­ча­ла мо­ло­до­го кра­су­ня док­то­ра, а на місці кра­суні маркізи во­на ста­ви­ла се­бе. І їй все ніби уяв­ки при­вид­жу­ва­лось, що це дійсно вже діється її справ­дешній ро­ман з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем, що він ма­не її ру­кою, ніби кли­че по­таєнці десь на са­моті, в яко­мусь лісі, в якійсь зе­леній пре­густій гу­ща­вині, де не­ма й жи­вої душі.

Надежда Мокіївна од усо­ло­ди та зах­ва­ту аж очі зап­лю­щи­ла. В неї в очах ніби за­веш­та­лись гарні маркізи з пе­ле­ха­ти­ми ву­са­ми. Між ни­ми май­нув один біля­вий кра­сунь, і во­на впізна­ла док­то­ра. Їй не хотілось розп­лю­щу­вать очей, щоб натішить се­бе при­над­ни­ми мріями. Але… во­на й нез­чу­лась, як од­ра­зу зас­ну­ла… Книж­ка ви­па­ла з рук і впа­ла роз­гор­ну­тою на гру­ди. Вікно сто­яло не­за­чи­не­не…

Вдосвіта отець Яків, що спав в другій кімнаті, нес­подіва­но про­ки­нув­ся од вог­кості й хо­ло­ду. Він зир­нув на двері: в жінчиній кімнаті горіло світло. Вхо­де він ту­ди, а жінка аж хро­пе, не роз­дяг­ну­та. Світло го­рить. Вікно од­чи­не­не. В вікно по­ди­хає вранішній різкий хо­лод. Ди­ти­на в ко­лисці ле­жить розк­ри­та. Він сіпнув жінку за ру­ку. Жінка аж ки­ну­лась і про­ки­ну­лась.

Отець Яків мовч­ки за­чи­нив вікно, мовч­ки й вий­шов з кімна­ти, чов­га­ючи по підлозі па­тин­ка­ми.

Через три тижні вве­чері вчи­тель зай­шов до Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча на чай. Во­ни в роз­мові зга­да­ли за Лад­ковську: якось так до сло­ва прий­шло­ся.

- Скажіть, будьте лас­каві, що во­но за лю­ди­на ота Лад­ковська? Не­на­че й гар­но й че­пур­но уб­ра­на, але ду­же вже не­че­пур­но зад­ри­па­на, ніби якась хвой­да. І книж­ку в ме­не за­бу­ла, і свою хус­точ­ку. А як го­во­ре, то не­на­че до ла­ду й ро­зум­но го­во­ре. Ця Лад­ковська ніби й ро­зум­на лю­ди­на й не без сього­час­них гу­ман­них пог­лядів та пе­ресвідченнів, але я примітив, що во­на на­лаз­ли­ва, навіть тро­хи на­хаб­на…

- Та во­на то го­во­ре доб­ре. Про це не­ма що й ка­зать. Го­во­ре, мов шов­ком гап­тує. Але тільки в неї й вар­тості, що вміє ба­ла­кать та базіка­ти. Во­на го­во­ри­ти­ме вам і за пе­да­гогію, бо за­че­пи­лась в школі за пе­да­гогію, ба­ла­ка­ти­ме й за шко­ли, й за во­лосні спра­ви, і навіть за цер­ковні діла. Во­на лізе в шко­лу, лізе й у церк­ву і навіть дає нап­ра­ву чо­ловікові в цих ділах. Але як­би її пус­тить в шко­лу, то во­на там нічогісінько пу­тя­що­го не ро­би­ла б. Подз­во­ни­ла б тро­хи язи­ком та й пішла б по сад­ку ви­гу­ку­вать то сільських пісень, то мод­них міських ро­мансів, як та дівчи­на в пісні, що співає: «Я нічо­го не ро­би­ла, тільки по са­доч­ку хо­ди­ла»… Во­на скрізь ти­че но­са, в усякі діла ми­кається, але нічо­го не ро­бе. А в своїй ха­зяй­ській справі то чо­мусь не ду­же-то вми­кується. Са­ма ніко­ли не хо­де ніку­ди з клю­ча­ми ні в ко­мо­ру, ні в льох, бо лінивст­во в неї ве­ли­ке. Че­рез це во­на раз у раз до­ру­чає ключі най­мич­кам, бо йме їм віри й у всьому здається на їх. А най­мич­ки пос­те­рег­ли її но­ро­ви та кра­дуть мас­ло, са­ло, бо­рош­но й пе­ре­во­дять уся­кий по­жи­вок, де тільки запірвуть. Раз вик­ра­ли з комірчи­ни навіть м'ясо й здо­ро­ву ри­би­ну, а оце за зи­му по­ви­но­си­ли з льоху при­по­ла­ми тро­хи не всю кар­топ­лю. А Лад­ковська нічо­го не дог­ля­дає, тільки базікає про ви­сокі речі та ба­вить се­бе фран­цузьки­ми ро­ман­тич­ни­ми ро­ма­на­ми.

- Ото по­ми­лив­ся б! А я був ра­дий, що тут в глу­шині тра­пи­лась та­ка гар­на й ро­зум­на лю­ди­на, і га­дав, що во­на прис­та­не до на­шої просвітньої спілки. Ото був би вше­ле­павсь! - го­во­рив док­тор, і йо­го очі не­на­че пой­ня­лись смут­ком та жур­бою.

- Вона лад­на й прис­тать до ва­шої спілки, але з іншої при­чи­ни… Як бу­ло приїде в шко­лу не­жо­на­тий вчи­тель, то во­на так і при­лип­не до йо­го: зап­ро­шує до се­бе, дає йо­му обід, хар­чує йо­го, панькається ко­ло йо­го. А потім по­чи­нає за­ли­ця­тись, пи­ше до йо­го лис­ти, за­хо­де до йо­го вве­чері на чай, щоб по­ба­ла­кать, а ко­ли не за­хо­де до йо­го в ха­ту, то ни­кає попід ха­тою та заг­ля­дає в вікна. Од­но­му вчи­те­леві так ос­то­гид­ла її на­лаз­ливість та нас­тир­ливість, що він му­сив пе­рей­ти в дру­гу шко­лу при му­ро­ваній церкві. Пи­ше до йо­го лис­ти, що її гри­зе нудьга, що во­на не дасть собі ра­ди ні в чо­му, і всо­вує в по­зи­чені в йо­го кни­жеч­ки оту нісенітни­цю. Це, бач­те, оті єпархіалки ви­но­сять та­кий ро­ман­тизм з сво­го інсти­ту­ту, де їх дер­жать вза­перті за за­су­вом цілі ро­ки, де во­ни з нудьги да­ють во­лю своїм мріям і тільки жи­вуть ни­ми. Сте­режіться її! А її чо­ловік ду­же по­ряд­ний і ро­зум­ний; він і справді мо­же стать на підмо­гу й пос­лу­гу вам в справі, що сто­сується до просвіти на­ро­ду.

Йезабаром зай­шов на чай і Ни­кон Куч­ма. Ула­се­вич на­мо­вив Ни­ко­на, щоб він зби­рав до се­бе па­рубків та уся­ких лю­дей на свят­ках, чи­тав їм ук­раїнські книж­ки й за­охо­чу­вав їх са­мих до чи­тан­ня. Роз­мо­ва пішла про те, щоб впо­ряд­ку­вать розп­ро­ду­ван­ня де­ше­вих кни­же­чок поміж се­ля­на­ми. Ни­кон дав обіцян­ку взя­тись за цю спра­ву.

Саме в той час за­гур­котів візок у дворі. Яків Ки­ри­ко­вич по­ди­вив­ся в од­чи­не­не вікно й по­ба­чив гар­ненькі ситі коні. По­га­няв їх хлоп­чик, уб­ра­ний в ря­беньку че­мер­ку й підпе­ре­за­ний ши­ро­ким одеським чер­во­ним по­ясом з дов­ги­ми то­роч­ка­ми. На шта­нях чер­воніли дві по­дов­жасті смуж­ки. Ула­се­вич при­га­дав, що дос­то­ту так вби­ра­ють своїх по­го­ничів і ко­зачків дідичі-ка­то­ли­ки в Київщині, і до­ми­ти­ку­вавсь, чиї то бу­ли коні. Лад­ковська бу­ла ро­дом з се­ла Київської гу­бернії і вби­ра­ла для ши­ку й сво­го по­го­ни­ча на зра­зець київських польських дідичів, своїх пе­реднішнх сусідів.

Хлопчик зско­чив з ко­зел і в вікно по­дав док­то­рові лис­та. В листі Лад­ковська про­си­ла док­то­ра приїхать та­ки за­раз й ог­лядіть мен­шо­го син­ка, що за­не­ду­жав не­на­че на про­пас­ни­цю, а мо­же, й горів на кір.

Уласевич, поп­ро­сив­ши ви­ба­чен­ня в гос­тя, за­раз сів на по­воз­ку й мерщій по­ка­тав до оселі от­ця Лад­ковсько­го.

Отець Яків, ще мо­ло­дий, не­ви­со­кий на зріст і тро­хи при­сад­ку­ва­тий, вибіг на­зустріч до док­то­ра на ґанок, ве­се­ленько привітав­ся з ним і поп­ро­сив всту­пить до світлиці. В світли­цю за­раз увійшла На­деж­да Мокіївна в ясній ря­бенькій сукні з вик­лад­час­тим коміром, не­на­че на­ла­го­ди­лась їха­ти ку­дись в гості. Во­на шви­денько вий­шла, ніби ви­ли­ну­ла з две­рей, по­да­ла док­то­рові обидві ру­ки, ще й доб­ре потіпа­ла йо­го ру­ки, стис­нув­ши їх з усієї си­ли.

- Спасибі вам, що ви не за­га­ялись, - ска­за­ла Лад­ковська з ле­геньким осміхом на ро­же­вих пов­них товс­теньких ус­тах, з-під кот­рих блис­ну­ли ши­рокі зу­би. - Ось я за­раз при­че­пу­рю сво­го син­ка. Сідай­те, будьте лас­каві! - поп­ро­си­ла ха­зяй­ка гос­тя й од­су­ну­ла тро­хи крісло од сто­ла, а са­ма хап­ком на­че шуг­ну­ла в двері й зник­ла.

Яків Ки­ри­ковнч сів на кріслі й оки­нув оком не­ве­лич­ку світли­цю з ни­зенькою сте­лею з сво­ло­ка­ми. Світли­ця бу­ла обс­тав­ле­на гар­ненько, але з пре­тензіями. В кут­ках на ко­син­чи­ках ма­нячіли скляні цяцькові ваз­ки з па­пе­ро­ви­ми й крам­ни­ми квітка­ми, котрі вже дав­но збляк­ли, поп­ри­па­да­ли по­ро­хом і бу­ли схожі на сухі бу­дя­ки. Скрізь по вікнах і долі ко­ло вікон стриміли по­жовклі й дав­но не по­ли­вані ва­зо­ни. Лад­ковська час­то за­бу­ва­ла за їх і не по­ли­ва­ла по тиж­ню, хіба вже най­мич­ка або нянька, ба­га­то більше кмітли­ва за ха­зяй­ку, з ми­ло­сер­дя ря­ту­ва­ла ва­зо­ни од наг­лої смерті.

О. Лад­ковський роз­го­во­рив­ся в док­то­ром про своє жит­тя й по­дав йо­му папіро­си та сірни­ки. Не­за­ба­ром знов ви­ли­ну­ла Лад­ковська, гла­денько при­че­са­на, але в неї на по­ти­лиці й те­пер, як і завж­ди, теліпа­лись ніби па­чо­си або одіржи­ни. Во­на й не че­пу­ри­ла в кімнаті ди­ти­ни, а по­хап­цем че­пу­ри­лась са­ма пе­ред дзер­ка­лом. З кімна­ти вий­шла нянька, ду­же гар­на дівчи­на, чор­ня­ва та тон­ка ста­ном, з чер­во­ною шов­ко­вою стрічкою на го­лові, з чер­во­ним бан­том, при­ту­ле­ним на чо­ло­поч­ку на го­лові тро­хи якось хи­мер­но, не по-сільській. Док­тор і о. Яків пішли в по­коїк, де ле­жав на ліжку хлоп­чик. Вікно бу­ло зу­мис­не зас­ло­не­не товс­тою вов­ня­ною хуст­кою. На столі навіщось горіла лам­па, зас­ло­не­на здо­ро­вецьким ро­же­вим аба­жу­ром. Світло од цієї лам­пи в тем­но­му по­коїку бу­ло ро­же­ве, мрійне. Лад­ковська сто­яла, уся об­ли­та ро­же­вим світом. Во­на ніби посвіжіша­ла й пок­ра­ща­ла при то­му світі. Але док­то­рові за цей мрійний світ бу­ло бай­дужісінько. Він хап­ком од­че­пив хуст­ку з вікна. Лад­ковська опи­ни­лась в різко­му ден­но­му сяйні. Док­тор пильно ог­лядів сла­бо­го хлоп­чи­ка, ог­лядів тро­хи наб­ряклі що­ки й тро­хи заснічені зо­ло­тушні очі од жа­ру.

- Певно, го­рить на кір, але ще не час од­га­дать, ку­ди по­вер­не те горіння. По­ба­чи­мо потім зго­дом. Слабість ще не ви­яви­лась га­разд, - ска­зав док­тор, присівши ко­ло сто­лу й чер­ка­ючи на лис­точ­ку за якесь лікарст­во на ліки не­дужій ди­тині.

О. Яків зап­ро­сив док­то­ра до сто­ло­вої кімна­ти, де на столі па­ру­вав са­мо­вар. Посіда­ли за стіл і роз­ба­ла­ка­лись. Лад­ковська на­ли­ва­ла чай, а очей не зво­ди­ла з гар­но­го док­то­ра. Со­лод­кий осміх не зни­кав з її уст ні на хви­лин­ку.

- Спасибі вам за ук­раїнську книж­ку, що по­зи­чи­ли На­дежді Мокіївні, - дя­ку­вав ба­тюш­ка. - Це вже по­ча­ли ви­хо­дить нові книж­ки. Ми, ще був­ши в семінарії, за­люб­ки чи­та­ли де­які книж­ки, що трап­ля­лось нам ви­пад­ком десь до­бу­ти. От та­ких кни­жок ко­неч­но потрібно для на­ших тем­них сіл! Але як на­род­на літе­ра­ту­ра, зви­чай­но, чер­пає зміст з ши­ро­ко­го за­гально­го письменст­ва, то зад­ля нас до­кон­че потрібна й ши­ро­ка ук­раїнська літе­ра­ту­ра, - го­во­рив о. Яків.

- Ви не­на­че чи­таєте в ме­не в го­лові мої власні дум­ки та гад­ки, - обізвавсь Ула­се­вич, ко­ло­тя­чи чай ло­жеч­кою.

- Та й мої, - до­да­ла На­деж­да Мокіївна. - Чо­му б пак і нам не роз­вес­ти ши­ро­ко­го письменст­ва? Хіба ж ми не лю­де, чи що? - ле­пе­та­ла На­деж­да Мокіївна.

Уласевич по­чу­тив, що на йо­го но­гу нас­ту­пи­ла но­га, але не в чо­боті, а в че­ре­ви­ку, бо бу­ла м'якісінька. Йо­му зда­лось, що На­деж­да Мокіївна, мо­же, не­на­ро­ком, по­ра­ючись ко­ло по­су­ду та ха­па­ючись, торк­ну­лась об йо­го но­гу.

- Ви доб­ре ро­би­те, що за­хо­ди­лись за­тя­гать до се­бе на ліки на­ших се­лян, - ска­зав отець Яків, - а то в нас зна­хур­ки зовсім-та­ки опа­ну­ва­ли се­лян та й дер­жать їх у своїх ру­ках під своїм містич­ним на­мов­лян­ням.

- От ми й ста­не­мо вам, док­то­рам, до по­мочі, бу­де­мо на­мов­лять отих не­уків та за­вер­тать до ва­шо­го ла­за­ре­ту, - обізва­лась На­деж­да Мокіївна.

Вона по­су­ну­ла до гос­тя тарілку з скиб­ка­ми па­ля­ниці. Яків Ки­ри­ко­вич знов по­чу­тив, цю Лад­ковська нас­топ­та­ла йо­му на но­гу вдру­ге, але вже дуж­че, ще й тро­хи при­тис­ну­ла. Йо­му ста­ло ніяко­во: попліч з ним сидів її чо­ловік і міг примітить ту безг­луз­ду вих­ват­ку за­ли­цян­ня.

«Ой ко­ли б мерщій ви­пи­ти чай та втек­ти од цієї при­че­пи», - май­ну­ла дум­ка в док­то­ра.

Він при­ди­вивсь до от­ця Яко­ва. Отець Яків був зовсім не по­га­ний з ли­ця: ру­ся­вий, тро­хи ру­ду­ва­тий, але з ро­зум­ни­ми яс­ни­ми очи­ма. Тільки вид в йо­го був тро­хи ніби плис­ко­ва­тий та ви­лиці на що­ках ви­ти­ка­лись ду­же примітно. В своїй роз­мові він по­ка­зав се­бе ро­зум­ною лю­ди­ною й на­чи­та­ною, кот­ра, оче­ви­дяч­ки, спо­чу­ва­ла з щи­рим сер­цем до ба­жаннів та пог­лядів док­то­ра. Він і справді був ла­ден ста­ти йо­му до по­мочі в просвітніх замірах ба­га­то шир­ше й кра­ще, ніж жінка.

Яків Ки­ри­ко­вич ви­пив чай і поп­ро­щавсь, обіця­ючи заїхать не­за­ба­ром ще раз до сла­бої ди­ти­ни.

- Прибувайте ж до нас, ко­ли ва­ша лас­ка, не тільки до сла­бо­го, але й до нас, здо­ровісіньких! - гук­нув з ган­ку отець Яків.

- Добре! Спа­сибі вам! - обізвав­ся з по­воз­ки Ула­се­вич, здійма­ючи бри­ля й кла­ня­ючись на льоту.

«Ну й прав­ду ж ка­зав Па­рафієвський за цю єпархіалку! - ду­мав Ула­се­вич. - Хоч во­на й ро­ман­тич­на в за­ли­цянні, але нас­ту­пан­ня на но­гу - це ж вих­ват­ка зовсім-та­ки не ро­ман­тич­на й навіть не по­етич­на. Мо­же, в неї ро­ман­тич­на мрійність по­за­ла­зи­ла і в че­ре­ви­ки. Тре­ба од неї од­ми­ку­вать або й зовсім на який­сь спосіб од­ка­рас­каться».

Через день Ула­се­вич пішов пішки до от­ця Яко­ва на одвіди­ни сла­бої ди­ти­ни. Він зас­тав са­му На­деж­ду Мокіївну. Отець Яків веш­тав­ся на то­ку. Хлоп­чик оду­жу­вав: по­дуж­чав, по­ве­селішав і грав­ся цяцька­ми під дог­ля­дом няньки. На го­лові в няньки ма­нячіла вже інша до­ро­га шов­ко­ва зе­ле­на стрічка. Довгі кінці мет­ля­лись ниж­че по­яса. На го­лові, на чо­ло­поч­ку, бу­ла приш­пи­ле­на чи­ма­ла ко­кар­да з та­кої са­мої стрічки. На­деж­да Мокіївна начіплю­ва­ла їй на го­ло­ву свої до­рогі стрічки, щоб хоч на­ди­виться на ті стрічки, бо їй самій не мож­на бу­ло за­ра­зом по­начіплю­вать на се­бе усякі свої стьожки та стрічки, та ще й у бу­день.

Надежда Мокіївна, оче­ви­дяч­ки, сподіва­лась Ула­се­ви­ча. Во­на бу­ла приб­ра­на в яс­но-зе­ле­ну гар­неньку сук­ню. На гру­дях був приш­пи­ле­ний бант з ро­же­вих стьоже­чок. Во­на по­дя­ку­ва­ла док­то­рові за вваж­ливість до не­ду­жої ди­ти­ни. Док­тор не знай­шов нічо­го не­без­печ­но­го в ди­ти­ни. Він навіть заздрівав, що мож­на бу­ло б обійтись і без док­торських ліків і що На­деж­да Мокіївна на­ва­жи­лась зак­ли­кать йо­го для се­бе і зовсім не для сла­бої ди­ти­ни…

Прибіг отець Яків з то­ку, тро­хи втом­ле­ний веш­тан­ням, і роз­ба­ла­кав­ся з док­то­ром. На­деж­да Мокіївна не­за­ба­ром ви­ли­ну­ла з кімна­ти, сіла в крісло й роз­ве­ла роз­мо­ву за свою стра­шен­ну нудьгу в селі, за не­дос­та­чу пу­тя­щих кни­жок для чи­тан­ня. Вско­чи­ла нянька й оповісти­ла, що вже по­да­ла са­мо­вар. Отець Яків зап­ро­шу­вав Яко­ва Кирн­ко­ви­ча на чай. Але як не про­си­ла йо­го й не на­ма­га­лась На­деж­да Мокіївна, док­тор од­ма­гав­ся, що йо­му не­ма ча­су, бо він поспішає в ла­за­рет. Док­тор зу­мис­не од­ми­ку­вав од при­чеп­ли­вості на­хаб­ної На­деж­ди Мокіївни й хап­ком вий­шов з по­коїв.

Через кілька день, вже смер­ком, най­мит­чук приніс йо­му книж­ку, кот­ру по­зи­ча­ла в йо­го На­деж­да Мокіївна, за­гор­ну­ту в лис­ток га­зе­ти й за­пе­ча­та­ну сур­гу­чем. Ула­се­вич роз­гор­нув га­зе­ту й узяв книж­ку в ру­ки. З книж­ки ви­ти­кав­ся лис­то­чок пош­то­во­го па­пе­ру з по­мальова­ним ку­точ­ком, де бу­ли на­мальовані го­лу­би на гілочці, що до­тор­ку­ва­лись во­ла­ми й дзьоба­ми. Яків Ки­ри­ко­вич вис­мик­нув по­цяцько­ва­ний лис­ток. То був лист од На­деж­ди Мокіївни.

«Чи не зас­лаб­ла ча­сом знов ди­ти­на?» - май­ну­ла в йо­го дум­ка.

Він вхо­пив лис­та, сів ко­ло вікна й по­чав пе­ребігать очи­ма по ряд­ках. Але про слабість ди­ти­ни не бу­ло й мо­ви. Лад­ковська пи­са­ла до йо­го, не­на­че до якої-не­будь своєї давньої то­ва­риш­ки або до близько­го то­ва­ри­ша, кот­рий мо­же втя­мить її без­радісне й нуд­не ста­но­ви­ще в яко­мусь Дри­жи­полі се­ред неп­росвіче­них лю­дей. Во­на роз­во­ди­лась ду­же ши­ро­ко про свій ро­зу­мо­вий роз­ви­ток, про свою на­чи­таність, чва­ни­лась своїми сього­час­ни­ми лібе­ральни­ми пог­ля­да­ми, шко­ду­ва­ла, що в такій без­тямній глу­шині не мо­же за­побігти своєму ли­ху, не мо­же знай­ти навіть спо­чу­ва­ючих та при­хильних до неї лю­дей.

«Кругом ме­не все ба­тюш­ки-греч­косії, в кот­рих го­ло­ви нап­хані по­ло­вою та висівка­ми або послідом. Не­ма до ко­го ро­зум­но­го сло­ва про­мо­вить, не то що поділиться моїми дум­ка­ми. А тим ча­сом ме­не гри­зе нудьга без ро­зум­ної праці, без ро­зум­но­го будлі-яко­го гу­маністич­но­го зав­дан­ня й діла. Ме­не бе­ре за­висність, як я зга­даю, що ви знай­шли собі ро­зум­ну пра­цю. Тим ча­сом я ги­ну з нудьги, ги­ну од шу­кан­ня яко­гось ви­що­го, кра­що­го діла і не мо­жу йо­го знай­ти, і не­ма в ко­го по­ра­ди пи­тать; я за­на­па­щаю на­да­рем­но літа свої мо­лоді в цій глу­шині, нуд­жу світом і навіть не зна­ход­жу собі по­ра­ди ні од ко­го».

«Це підступ… оче­ви­дяч­ки, підступ з підлес­ливістю. Але ж і зу­гар­на во­на підібраться під лю­ди­ну! Знать, що во­на та­ки справді тя­ме сього­часні гу­маністичні пря­му­ван­ня: ма­буть, на­ха­па­лась їх у Києві на ході та нас­ко­ком од ко­гось в роз­мо­вах. Але ме­не не підду­ре! Во­на прос­то злов­жи­ває сього­часні прин­ци­пи, щоб підійти під ме­не, під мої пог­ля­ди. Чуд­на лю­ди­на! Здається, во­на лад­на пус­тить на тор­жок хоч би й лібе­ральні прин­ци­пи, щоб до­бу­тись то­го, чо­го їй тре­ба. Ну, Мокіївно! дзус­ки на цей раз! Ото був би нат­ра­пив на гар­ну спільни­цю! Це бу­ла б доб­ра суп­ря­га! са­ме сього­час­на!»

Яків Ки­ри­ко­вич так за­ду­мавсь, що за­був­ся й за ста­кан чаю, що вже зовсім про­хо­лов. В світли­цю ввійшов Па­рафієвський. Ула­се­вич опам'ятавсь, вхо­пив лист і схо­вав в ки­ше­ню. Посіда­ли во­ни за стіл і роз­ба­ла­ка­лись за слабість ба­тю­щи­но­го хлоп­чи­ка.

- Та й тієї сла­бості там в хлоп­ця, як кіт нап­ла­кав! Нічо­го не­ма не­без­печ­но­го і, пев­но, й не бу­ло. Тільки дур­но проїздивсь, та ще й доб­ру про­маш­ку зро­бив пішки, - ска­зав Ула­се­вич і осміхнувсь.

- А до вас ще не сла­ла листів за свою нудьгу На­деж­да Мокіївна? - спи­тав вчи­тель в жарт. Ула­се­вич за­ре­го­тавсь.

- То це в тих но­вих єпархіалок та­ка по­ве­денція, чи що? - спи­тав він в Па­рафієвсько­го.

- Мабуть, та­ка, хоч не в усіх. Зас­ло­няй­те вве­чері вікна щільніше або й за­чи­няй­те вікон­ниці, бо во­на, пев­но, заг­ля­да­ти­ме, «а чи ми­лий спить, а чи так ле­жить, та що її сер­денька не роз­ве­се­лить», - про­мо­вив він сло­ва­ми пісні. - Щоб та­ки всі ці єпархіалки за­га­лом бу­ли однієї вдачі, я цього не ска­жу. Але здебільшо­го во­ни чо­гось за­кар­лю­чи­лись на цю Мокіївну: уда­ють з се­бе міських «ба­ринь» або діди­чок паній, а ко­ли тре­ба, то прис­тав­ля­ються но­ви­ми сього­час­ни­ми людьми. От хоч би й ця Мокіївна! їзде са­ма без по­го­ни­ча, коні по­га­няє, не­на­че якась київська лібе­рал­ка. По­го­ни­ча приб­ра­ла в смуг­нас­ту ко­за­чи­ну, підпе­ре­за­ла чер­во­ним по­ясом. На няньку начіплює свої шов­кові стьожки, лю­бе чер­воні сап'янці на най­мич­ках, по­го­ни­ча кли­че не «Гриньку», а «Гри­горій», най­мич­ку зве не «Па­лаж­кою», а «Па­ла­геєю», ніби справж­ня міська «ба­ри­ня». От отець Яків так з охо­тою ста­не вам до по­мочі й прис­та­не до на­шої просвітньої спілки.

- Коли ж оця Лад­ковська ка­же, що ба­тюш­ки на се­лах нічим щи­ро не пик­лю­ються, тільки по­си­деньки та по­хо­деньки справ­ля­ють, бо зам'яки­ню­ються на се­лах та ле­дащіють, і що в їх го­ло­ви нап­хані тільки дер­тю та по­ло­вою, - якось про­хо­пив­ся Яків Ки­ри­ко­вич.

Парафієвський за­ре­го­тавсь. Йо­му ці сло­ва не бу­ли невідомі, бо й у листі до йо­го Мокіївна теж не раз вжи­ва­ла ці самі, упо­добні для неї сло­ва тоді, як за­ли­ця­ла­ся й за­побіга­ла в йо­го лас­ки, підроб­лю­ючись під йо­го світог­ляд та нап­ра­ву.

«Ну, хва­лить бо­га, вже мені те­пер не тре­ба що­ве­чо­ра зас­ло­нять вікно од ціка­вої сусіди. Знай­шла во­на собі но­ву й кра­щу зачіпку", - по­ду­мав Па­рафієвський.

Минув рік. Яко­вові Ки­ри­ко­ви­чу час­то до­во­ди­лось їзди­ти по око­лиці лічить сла­бих. Він при на­годі все роз­пи­ту­вав за сусід дідичів, за ба­тю­шок, док­торів та фер­шалів. Він вже чув од Па­рафієвсько­го, що де­які мо­лодші па­ни й панії за­во­ди­ли до­машні спек­таклі, ви­учу­ва­ли гра­ти са­мих та­ки се­лян - дівчат та па­рубків. Дійшла до йо­го чут­ка, що од­на дідич­ка за­во­де в се­бе мо­лоч­ний підва­рок і для се­бе, для своєї ко­ристі, і зад­ля то­го, щоб роз­пов­сю­дить це про­мислівство в око­лиці, а дру­га панія за­во­де в своєму селі уся­ке лікарське зілля, помічне в хво­ро­бах. Він ви­пад­ком дізнавсь, що поб­ли­зу в діди­ча Гу­ко­ви­ча є доч­ка кур­сист­ка, кот­ра ціка­виться сього­час­ни­ми спра­ва­ми. Ни­кон Куч­ма зби­рав до се­бе в ха­ту се­лян і пе­ре­чи­тав на свят­ках ба­гацько но­вих ук­раїнських кни­жок. Просвітність якось пот­ро­ху роз­во­ру­шу­ва­лась. До Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча пот­ро­ху по­ча­ли за­хо­дить слабі лю­де на по­ра­ду та за ліка­ми. Се­ред мерт­во­ти та глу­ши­ни по ти­хих за­кут­ках по­ча­ла накльову­ва­тись просвітня ро­бо­та. Ула­се­вич скуп­чив до­ку­пи де­які не­ве­ликі си­ли для просвітньої спра­ви, які про­яви­лись в око­лиці то з ес­те­тич­ни­ми заміра­ми, то з просвітніми й ха­зяй­ськи­ми.