Неоднаковими стежками

XI

Минуло кільки років. Таїса Андріївна Сват­ковська жи­ла, як у раї, ти­хо та мир­но, в розкішній обс­таві й тіши­лась щас­тям своєї ко­ха­ної Лю­би. Елпіди­фор і Лю­ба ко­ха­ли­ся, як го­лубів па­ра. Ста­ра ма­ти бу­ла ніби за­ко­ли­ха­на щас­тям своїх дітей, сли­винь кож­но­го бо­жо­го дня хо­ди­ла до церк­ви, а в сльоту та негідь сиділа вдо­ма, з нудьги чи­та­ла по п'ять ака­фистів на день та про­си­ла й бла­га­ла бо­га, щоб та­ке ти­хе жит­тя, та­ка мир­но­та та зго­да в домі про­дов­жи­лась до са­мо­го кінця її жи­вот­тя. Елпіди­фо­ро­ва пер­ша жінка жи­ла в сто­лиці й усе не згод­жу­ва­лась бра­ти з ним розвід, бо ма­ла на думці й собі вий­ти заміж. Але це не ду­же тур­бу­ва­ло ста­ру матір.

«Аби моя Лю­ба жи­ла щас­ли­во, не­хай жи­ве й невінча­на!» - го­во­ри­ла во­на своїм сест­рам в од­повідь на їх час­те на­тя­кан­ня, а потім і до­ко­ри.

Тим ча­сом Елпіди­фор жив па­ном на всю гу­бу, не по своєму за­собі, і мар­ну­вав си­лу гро­шей на кар­ти, на своє й Лю­би­не розкішне уб­ран­ня та на вітан­ня знач­них ба­га­теньких уря­довців - гос­тей. Він брав за служ­бу чи­малі гроші, брав ха­барі, але не нас­та­чав гро­шей на сім'ю. З йо­го ки­шені гроші вит­ру­шу­ва­лись, як по­ло­ва з дра­но­го лан­ту­ха. Таїса Андріївна час­тенько му­си­ла док­ла­дать чи­ма­ло своїх гро­шей на усякі потрібки та доч­чині вит­ре­беньки і - вже розст­ринька­ла пот­ро­ху сли­ве усі гроші за про­да­ну свою «ха­ту», як во­на ка­за­ла.

Тим ча­сом з Елпіди­фо­ром нес­подіва­но ста­лась ве­ли­ка зміна: він дос­тав ор­ден Станісла­ва че­рез пле­че й чин дійсно­го статсько­го совітни­ка, цеб­то штатсько­го ге­не­ра­ла. Ця подія не­на­че йо­му світ за­макітри­ла й го­ло­ву за­па­мо­ро­чи­ла. Він став гор­дий, підняв го­ло­ву ще ви­ще, пе­рес­тав на ву­лиці кла­няться усім тим знай­омим, котрі бу­ли нижчі од йо­го чи­ном, навіть пе­рес­тав з ни­ми вес­ти знай­омість і не пус­кав до їх в гості ні Лю­би, ні Таїси Андріївни до тих знай­омих, з кот­ри­ми во­ни при­яте­лю­ва­ли з давніх-да­вен, сли­ве зма­леч­ку. Лю­ба йо­го та­ки не ду­же слу­ха­ла й ча­сом по­таєнці та крадько­ма забіга­ла з візи­та­ми до давніших знай­омих. Елпіди­фор сер­дивсь на неї, по­чав гри­мать, навіть ла­яти її, що во­на знається з яки­мись міщан­ка­ми.

Люба бу­ла ма­за­на й пе­ще­на з ди­тя­чих літ, ще й до то­го стра­шен­но са­мо­люб­на. Ма­ти пес­ти­ла її без міри, без тя­ми. Ро­дичі й усі знай­омі так са­мо ще змал­ку хва­ли­ли її, як ду­же гар­ну на вро­ду дівчин­ку, вих­ва­ля­ли її в вічі, го­во­ри­ли їй завсіди лес­тощі, на­че підле­щу­ва­лись до гар­ної ди­ти­ни. Пе­ще­на, са­мо­люб­на Лю­ба приміти­ла зміну в сво­го ко­хан­ця й ду­же стур­бу­ва­лась. Во­на аж те­пер пос­те­рег­ла йо­го дійсну пал­ку, оп­риш­ку­ва­ту та дес­по­тич­ну вда­чу, че­рез кот­ру по­ки­ну­ла йо­го й пер­ша жінка. І після кож­ної свар­ки та зма­ган­ня з ним тіка­ла в кімна­ту до ма­ми, па­да­ла ниць у по­душ­ки й пхи­ка­ла та рум­са­ла, до­ки Елпіди­фор не ви­хо­див з до­му на служ­бу. І Елпіди­фор аж те­пе­реч­ки пос­теріг, що Лю­ба й доб­ра, але ду­же на­ту­рис­та, са­мо­люб­на без міри й ве­ред­ли­ва, не­на­че ма­за­на ма­ленька ди­ти­на. А Лю­ба жалілась знай­омим, що як Елпідифор дос­тав Станісла­ва че­рез пле­че, то не­на­че не той став, ніби збо­же­волів од гор­дості.

Але Елпіди­фор і не збо­же­волів. «Пошк­ро­мадь русько­го, і ви­явиться в йо­му та­та­рин», ка­же фран­цузька при­каз­ка. Те­пе­реч­ки справді з цього пе­тер­бурзько­го уря­дов­ця ви­гулькнув та­та­рин, цеб­то справжній знач­ний, гор­дий і за­по­пад­ний бю­рок­рат.

Саме то­го ро­ку, якось взим­ку на різдво, приїха­ла до Києва Ме­ла­ся. Ме­ла­ся, по своєму зви­чаю, заїха­ла до своєї под­ру­ги й по­ро­вес­ниці, доч­ки близько­го сусіда діди­ча, що вий­шла заміж за ду­же за­мож­но­го діди­ча Кан­ди­бу. Своїм зви­чаєм Ме­ла­ся побігла ро­бить візи­ти усім своїм київським давнім знай­омим. Во­на зна­ла, в котрій го­дині обіда­ють в кожній сім'ї, й запсігди пот­рап­ля­ла на обід.

Вже в пізні обіди зли­ну­ло на неї сма­ко­ве натх­нен­ня. Ме­ла­ся біга­ла все з візи­та­ми, щоб дізнаться за усякі но­вин­ки. Ви­го­ло­дав­шись, во­на спи­ни­лась на ву­лиці й по­ча­ла мірку­вать, ку­ди б то забігти, щоб по­обіда­ти всмак. Во­на давнім досвідом доб­ре дізна­лась, в ко­го го­тується доб­рий борщ, а в ко­го най­смачніша пе­че­ня, в ко­го - чу­до­ва юш­ка і в ко­го прес­мач­на тре­тя пот­ра­ва. Дум­ки її спи­ни­лись на Таїси­но­му пізньому обіді.

- Піду до Сват­ковської. Там завж­ди слу­же чу­до­ва ку­хо­вар­ка, го­тує борщ нап­ро­ди­во смач­ний, і тре­тя пот­ра­ва в неї завж­ди та­ка, що я й гу­би, і пальчи­ки лад­на об­ли­зать після їжі. Та й ви­на в їх дос­хо­чу, і ва­рен­ня вміють ва­ри­ти ду­же доб­ре. Ой їсти ж нап­ро­па­ли хо­четься!

Мелася поп­рос­ту­ва­ла до Сват­ковської, бо натх­нен­ня да­ва­ло за се­бе зна­ти в шлун­ку ду­же й ду­же ви­раз­но. Ме­ласі вже при­вид­жу­вав­ся ти­хий, гар­но приб­ра­ний за­ку­то­чок в Таїсиній сто­ловій, вви­жав­ся стіл, вже зас­те­ле­ний і зас­тав­ле­ний наїдка­ми й на­пит­ка­ми, з ва­за­ми чу­до­вих овощів та добірних ки­тяхів ви­ног­ра­ду. А натх­нен­ня все ли­ну­ло на неї та збільшу­ва­лось од су­хо­го хо­лод­но­го повітря й та­ки доб­ре тур­бу­ва­ло й мор­ду­ва­ло її нут­ро.

Мелася пішла швид­кою хо­дою, сли­ве бігцем добігла до до­му й з усієї си­ли од не­терп­ляч­ки смик­ну­ла за дер­жал­но дзво­ни­ка. Че­рез щіли­ни в две­рях во­на ніби по­чу­ти­ла па­хощі свіжо­го мас­ла в пе­чені на плиті. Це її ще гірше розд­ра­ту­ва­ло. Во­на сми­ка­ла за дріт, аж пальці пог­раб­ли на мо­розі, але ніхто не од­чи­няв. Нігде не бу­ло чу­ти ні жи­вої душі. Ме­ла­ся збігла з сходів, пішла попід до­мом, заг­ля­ну­ла в вікна, - нігде ніко­го не бу­ло вид­но. Ще раз вибігла во­на на східці, подз­во­ни­ла, пос­то­яла хви­лин з де­сять, вже й змерз­ла в но­ги. Вже й пальці в неї одуб­ли. Ніхто не од­чи­няв і не ви­хо­див.

- Що це за знак? Ніхто не ха­пається од­чи­нять? Ой ненько моя! пев­но, зак­ли­кані ку­дись на обід. Ку­ди ж я те­пер побіжу, щоб смач­но по­поїсти, ко­ли вже пізно? Надісь, в знай­омих по­обіда­ли вже скрізь.

Таїса вгляділа Ме­ла­сю з вікна й ве­се­ленько гук­ну­ла до Лю­би: «Ме­ла­ся йде до нас»!

- Мелася? Ой, яка я ра­да! - обізва­лась Лю­ба, ог­ля­да­ючи навк­ру­ги зас­те­ле­ний стіл. - Зап­ро­си­мо на обід та хоч на­ба­ла­каємось всмак. Обід сьогодні бу­де ве­се­лий. Ма­буть, Ме­ла­ся на­вез­ла з се­ла но­ви­нок та звісток пов­ний припіл, - ска­за­ла Лю­ба.

Таїса бу­ла ду­же ра­да. Во­на лю­би­ла Ме­ла­сю, як люб­лять ще­бет­ли­вих пта­шок. Ле­пет­ли­ва Ме­ла­ся вліта­ла в її ти­хий та мерт­вий за­ти­шок, не­на­че ластівка, і бу­ди­ла той сон­ний за­ти­шок, роз­во­ру­шу­ва­ла ти­шу й мерт­во­ту. Слу­ха­ючи Ме­ла­си­ну роз­мо­ву, Таїса не­на­че чи­та­ла якусь ціка­ву книж­ку оповіданнів або га­зе­ту, та ще й не ма­леньку, а здо­ро­ву, та­ку завбільшки, як прос­ти­ряд­ло. Ве­ред­ли­вий гор­до­ви­тий зять те­пер не­на­че вис­мик­нув в неї з рук та­ку га­зе­ту.

- Любо! я ж тобі звелів не пус­кать в по­кої ні отієї со­ро­ки, ні Ми­шу­ка! Ми­шук нам те­пер не рівня, та й Ме­ла­ся так са­мо не потрібна мені. Я не люб­лю стре­ко­тан­ня цієї со­ро­ки й од цього ча­су зро­ду-звіку не пу­шу її в свою гос­по­ду, - ска­зав Елпіди­фор, вий­шов­ши на се­ре­ди­ну сто­ло­вої.

- Чом же не пус­кать? - спи­та­ла Лю­ба, ви­ря­чив­ши очі з ди­ва. - Це ж доч­ка на­шої давньої при­ятельки, і я з нею при­яте­люю.

- Дідько б заб­рав отих твоїх давніх при­ятелів ми­шуків та отаківських то­ва­ри­шок! Я те­пер в чині ге­не­ра­ла, а ти ге­не­ральша. Те­пе­реч­ки тон наш бу­де інший. Те­пе­реньки нам тре­ба ша­ну­ва­ти й чтить се­бе, а не яки­хось го­лод­ранців. Я ви­же­ну оту со­ро­ку з по­коїв, - вже не го­во­рив, а не­на­че шипів од злості Елпіди­фор Ва­на­то­вич.

- Бог зна що ти оце вер­зеш! Як то мож­на не пус­тить на обід Ме­ласі? Я побіжу й са­ма од­чи­ню.

- А я те­бе не пу­щу! - ска­зав він і пе­ре­пи­нив Лю­бу, став­ши на две­рях, а потім швид­ко чкур­нув до пе­карні й на­ка­зав гор­ничній не од­чи­нять две­рей ніко­му.

Добра й ти­ха Таїса тільки скри­ви­лась од жа­лю. Ця безг­луз­да зя­те­ва вих­ват­ка вра­зи­ла її, зо­би­ди­ла й на­ля­ка­ла, хоч во­на ще пе­редніше постс­ре­га­ла в йо­го палкі но­ро­ви. Не­мо­ва та не­до­те­па зро­ду, во­на навіть не спро­мог­лась доб­ра­ти слів для ог­ри­зан­ня з зя­тем. Спе­ре­чаться та сва­ри­тись во­на бу­ла зовсім не здат­на і тільки жалібно скри­ви­лась і важ­ко зітхну­ла.

- Щоб ти, Лю­бо, не сміла мені пус­кать отієї скре­го­ту­хи, ле­пе­ту­хи, отієї со­ро­ки в мо­го гос­по­ду! Не пус­кай і то­го ше­лих­вос­та, ото­го підчих­вос­та Ми­шу­ка. А ко­ли гор­нич­на насмілиться без мо­го за­га­ду впус­тить їх в по­кої, то я їх ви­тур­лю з до­му, ще й в'язи скру­чу на до­ро­гу. Чуєш? Та й тим ста­рим Гу­ко­ви­чам те­пер ми не рівня. Од їх тре­ба од­кас­нуться.

- О! Як то не рівня? - обізва­лась несміли­во Таїса Андріївна. - Ад­же ж во­ни давнього дво­рянсько­го коліна, ще й дідичі. Во­ни нам рівня.

- Говоріть! Яка то мені рівня? - ска­зав Елпідифор і зир­нув сер­ди­ти­ми блис­ку­чи­ми очи­ма на те­щу,

- Вони ж арис­ток­ра­ти, дідичі! - до­да­ла Лю­ба. - Хоч Гу­ко­вич не має ніяко­го чи­на, але за­те ж він має ба­гацько по­ля, об­ла­дує ціле се­ло; маєтність йо­го чи­ма­ла. Він жи­ве не­за­леж­ним ні од ко­го па­ном, ніко­му не кла­няється, бо має свою дер­жа­ву; сам собі пан, бо ні од ко­го не за­ле­житься.

- Овва! Які ж Гу­ко­вичі арис­ток­ра­ти? Оці пол­тавські, чи якісь там там­бовські, чи тверські дідичі се­лю­ки - це греч­косії, а не арис­ток­ра­ти. Ми, уря­довці, так справ­дешні арис­ток­ра­ти, бо ми не­се­мо на своїх пле­чах усю ва­гу дер­жав­ної спра­ви. На­ми стоїть дер­жа­ва, а не діди­ча­ми греч­косіями, котрі не ма­ють ніякісінької дер­жав­ної служ­би, а тільки дба­ють за свої ки­шені. Хіба ма­ло їх та­ких, що лед­ве доп­лу­га­ни­лись до третього кла­су гімназії та й ки­ну­ли на­уку, сівши на го­то­веньке батьківське гнізди­ще? Хіба ма­ло з-поміж їх лед­ве письмен­них? А ще й пин­дю­чаться пе­ред на­ми! Ми, мов­ляв, з давніх-да­вен нес­ли на своїх пле­чах усю дер­жав­ну ва­го­ту, ми ви­нес­ли ви­со­ко вго­ру дер­жа­ву! Які ж то ми? Мо­же, котрісь там з їх прадідів та прап­радідів і справді нес­ли ту ва­гу, але, пев­но, більше для сво­го са­мо­любст­ва ми­ка­лись в уря­до­ву служ­бу, щоб дос­лу­житься ти­ту­ла чи гра­фа, чи ге­не­ра­ла, чи, мо­же, й кня­зя та честі й по­ша­ни в суспільстві. А от я і такі, як я, вищі уря­довці, так це справ­дешні арис­ток­ра­ти, бо ми пра­цею своєю, кри­ва­ви­цею до­ся­гаємдо ви­со­ких чинів і маємо пра­во на честь, на по­ша­ну в дер­жаві. Геть мені з ти­ми ми­шу­ка­ми та ко­ляд­ни­ця­ми ме­ла­ся­ми! Бігає по до­мах, не­на­че ко­ля­ду­вать або щед­ру­вать. Щоб мені й дух їх ту­теч­ки не смердів!

Елпідифор далі та далі все на­би­рав­ся пи­хи й злості. Він бігав од кут­ка до кут­ка, мов навісний, та тільки зир­кав то на Лю­бу, то на те­щу. В ма­тері очі зай­шли сльозою. Лю­ба втек­ла в ма­те­ри­ну кімна­ту й, своїм зви­чаєм, впірну­ла го­ло­вою в по­душ­ки та хли­па­ла.

- О! вже пішла об­ли­ва­ти слізьми ма­мині по­шев­ки! Знаємо цей твій зви­чай! - ре­пе­ту­вав навіже­ний Елпіди­фор і ніяк не міг вга­му­вать свої арис­ток­ра­тич­но-бю­рок­ра­тичні нер­ви.

Люба бу­ла з тих жінок, про кот­рих співа­ють в пісні: «Як прий­шла до­до­му, ляг­ла се­ред до­лу: дри­га, дри­га, дри­га, дри­га - дриґає но­гою». І справді Лю­ба, че­рез нез­нач­ний ви­па­док, що бен­те­жив її й зачіпав її са­мо­любст­во, завж­ди пля­му­ва­ла слізьми по­душ­ки і… не дриґала но­гою тільки тим, що це був би вчи­нок по­га­но­го то­ну.

Горнична по­да­ла обід. Елпіди­фор сів за стіл і уплітав стра­ву на всі зас­та­ви, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло. Але борщ не вдав­ся ку­хо­варці: був нес­мач­ний, не­си­тий, не­на­че пісний. Елпіди­фор звелів гор­ничній пок­ли­кать ку­хо­вар­ку, і як тільки мо­ло­ди­ця з'яви­лась на по­розі, він пож­бу­рив на неї по­рож­ню тарілку. Тарілка вис­лиз­ну­ла з йо­го пу­чок, крут­ну­лась, не­на­че по­котьоло, тро­хи не за­че­пи­ла тещі по лобі й бряз­ну­ла об стіл. Ма­ти, си­дя­чи за сто­лом, тільки прис­тав­ля­лась, що ніби­то обідає, їжа не йшла їй на дум­ку. Во­на сиділа зас­му­че­на, з важ­ки­ми ду­ма­ми в душі, що то далі бу­де з нею, з її ко­ха­ною Лю­бою, ко­ли й цей зять який­сь ніби ска­же­ний і безг­луз­дий. Лю­ба все пхи­ка­ла, ли­ла сльози в ма­мині на­волічки та напірни­ки й не ви­хо­ди­ла до сто­лу.

Мелася, змор­до­ва­на біга­ни­ною та го­ло­дом, ще дов­го сто­яла на східцях, а далі побігла у двір, щоб та­ки промк­нуться в по­кої хоч че­рез чорні схо­ди. Але й тут двері в пе­кар­ню бу­ли замк­нуті, а че­рез щіли­ни про­ми­кав­ся чу­до­вий смач­ний дух пе­чені, ли­бонь ще й ку­ря­чої на свіжо­му за­паш­но­му маслі. Ме­ла­ся пос­то­яла, по­ню­ха­ла, заг­ля­ну­ла оч­ком в діроч­ку зам­ка, але нічо­го не по­ба­чи­ла. Во­на з злос­ту­ван­ням му­си­ла вер­нуться до Кан­ди­би. Але во­на зга­да­ла, що в Кан­ди­би, пев­но, вже по­обіда­ли і во­на зас­та­не на столі хіба тільки не­добірки та не­доїдки. Бідна Ме­ла­ся му­си­ла бігти на обід в рес­то­ран, її бра­ла цікавість, му­чив здо­гад, де то подіва­лись Лю­ба й Таїса і навіть ку­хо­вар­ка й гор­нич­на в Ва­на­то­ви­ча. Не­на­че усі десь зслиз­ли без сліду, що й приз­на­ки не зос­та­лось од лю­дей в домі, і тільки чо­мусь ла­со пах­ло свіжою пе­че­нею з две­рей пе­карні по всіх присінеч­ках.

Люба, пе­ре­ле­жав­ши в по­душ­ках свої плак­сивці та ве­ре­ди, вста­ла, але не схотіла обіда­ти. В неї й справді в час та­ких нер­во­вих ви­падків про­па­дав по­тяг до їжі. Ма­ти про­си­ла й бла­га­ла її з'їсти хоч тарілку юш­ки, щоб її лич­ко не змарніло, але Лю­ба поп­ро­си­ла матір зос­та­вить пе­че­ню на вечір до чаю, а са­ма при­че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­лом і побігла на Хре­ща­тик на про­гу­лян­ня, щоб роз­ва­жить се­бе та розвіяти сму­ток і до­са­ду. В неї бу­ла дум­ка стрінуть там Ме­ла­сю й розвіять свою нудьгу на свіжо­му повітрі.

Саме в той час Ме­ла­ся, по­обідав­ши всмак в рес­то­рані, вий­шла як­раз на­зустріч Любі. Лю­ба ки­ну­лась обнімать її та цілу­ва­ти. Нудьга й сму­ток в неї од­ра­зу зник, не­на­че Ме­ла­ся своїм по­ди­хом здмух­ну­ла їх з Лю­би­ної душі. При­ятельки ста­ли й по­ча­ли ба­ла­кать та оповіда­ти од­на одній усякі но­ви­ни та звістки. І в однієї і в дру­гої цього кра­му наб­ра­лось стільки, що їм до­ве­лось та­ки дов­генько сто­яти се­ред тро­ту­ару. На­товп лю­дей лив­ся, ніби річкою, їх раз у раз пха­ли й штов­ха­ли то в бо­ки, то в спи­ну, а во­ни все сто­яли й не мог­ли на­ба­ла­каться.

- Станьмо, сер­це, ко­ло стіни, бо ми тут усім за­ва­жаємо і нас раз проз раз штов­ха­ють, - ска­за­ла Ме­ла­ся до Лю­би,

Вони ніби щільно при­ту­ли­лись до стіни ма­га­зи­ну. Са­ме ко­ло две­рей ма­га­зи­ну бу­ло вправ­ле­не здо­ро­ве дзер­ка­ло. Лю­ба мо­ло­ла язи­ком і все ніби не­зу­мис­не зир­ка­ла в дзер­ка­ло та че­пу­ри­лась, поп­рав­ля­ючи ле­генький ка­пе­люш, що стир­чав на чо­ло­поч­ку на її тім'ї. Мо­роз брав все дуж­че та дуж­че. Обрій на за­ході не­на­че па­лав жов­то­га­ря­чим ог­нем, але не грів, а ніби пік мо­ро­зом і в що­ки, і в ніс, і в пуч­ки, і в но­ги.

- А я бу­ла в вас, сіпа­ла, сми­ка­ла за дзво­ник, аж пальці в ме­не пог­раб­ли, та й дур­но. Чи в вас пак ніко­го не бу­ло вдо­ма, чи що? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- Нікогісінько! Нас зап­ро­си­ли знай­омі на обід, - од­повіла Лю­ба.

«А чо­му ж то з пе­карні тхну­ло сма­ля­ти­ною, чи пе­че­нею, та ще й ли­бонь ку­ря­ти­ною, - по­ду­ма­ла Ме­ла­ся з не­до­мис­лом в очах. - Нев­же во­ни го­ду­ють та­ким до­ро­гим по­жив­ком своїх най­ми­чок? Гм…»

Обидві при­ятельки тут на прос­торі роз­гор­ну­ли ввесь свій крам, за­ле­жа­ний за дов­гий час, не­на­че два ко­ро­бей­ни­ки, що по­од­чи­ня­ли спої ко­роб­ки й вис­та­ви­ли крам на по­каз сільським мо­ло­ди­цям.

- Чи ти пак, Ме­ла­сю, знаєш, що ми дос­та­ли вчо­ра зап­ро­си­ни аж на двоє весіллів? Ніна й Га­ля ви­хо­дять заміж. Од­но весілля бу­де в се­ре­ду, а дру­ге в чет­вер, - зад­зи­го­ри­ла Лю­ба.

- Обидві ви­хо­дять сли­ве за­ра­зом? Ото ди­во! А діву­ва­ли во­ни обидві та­ки дов­генько; нігде прав­ди діти, - ска­за­ла Ме­ла­ся, на­чеб­то во­на са­ма й не діву­ва­ла дов­генько. - А наш сусід Нек­ра­ше­вич, - тяг­ла далі Ме­ла­ся.- та­ки на­ба­чив собі мо­ло­ду­ху; дов­го ве­ре­ду­вав та пе­ре­би­рав, а та­ки му­сить не­за­ба­ром надіти зо­лоті кай­да­ни. Йо­му впа­ла в очі Ма­ру­си­на сест­ра.

- Ота смуг­нас­та! Ну, вар­то бу­ло так дов­го пе­ре­бен­дю­вать! - обізва­лась Лю­ба. - А чи знаєш, що в нас у Києві по­зав­чо­ра тра­пи­лось? Ак­тор дра­ма­тич­но­го те­ат­ру Со­ло­гу­бов заст­ре­лив сво­го то­ва­ри­ша, ак­то­ра Го­луб­ко­ва.

- Застрелив на смерть чи тільки підстре­лив та по­ра­нив? Ох мені ли­хо! Та­ко­го ар­тис­та! та­ко­го кра­су­ня!

- Застрелив од од­но­го ра­зу. Со­ло­гу­бов довідавсь, що йо­го жінка втек­ла од йо­го й про­бу­ває в Го­луб­ко­ва. Ото ж вранці він і ввірвав­ся в йо­го жит­ло. Той са­ме тоді вми­вавсь над уми­вальни­ком. А Со­ло­гу­бов і пи­тається в йо­го: «А де моя жінка?»

- А де ж во­на справді тоді бу­ла? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- Кажуть, сто­яла за шир­мою, при­ту­лив­шись у ку­точ­ку до гру­би. А Го­луб­ков і ка­же: «Одче­пись од ме­не! Йди собі геть, ко­ли од те­бе й жінка пішла геть». А той як то­рох­нув з ре­вольве­ра, так Го­луб­ков і по­ко­тивсь на підло­гу з ми­лом в ру­ках. Не встиг і руш­ни­ком втер­тись, - ле­пе­та­ла Лю­ба.

Тим ча­сом над­ворі по­ночіло. Мо­роз цу­пив, аж блискітки по­ча­ли літать про­ти одлис­ку з не­ба, аж опар знімав­ся в повітрі. Пальці на но­гах мерз­ли і в Ме­ласі, і в Лю­би. Во­ни дріботіли ніжка­ми, туп­ця­ли на од­но­му місці й усе роз­ка­зу­ва­ли про но­вин­ки. А цікаві но­вин­ки все десь бра­лись і си­па­лись, як з мішків. Во­ни обидві вже не слу­ха­ли та пе­ре­би­ва­ли од­на од­ну й го­во­ри­ли обидві ра­зом.

А мо­роз все міцнішав, вже по­чав шпи­гать Любі в ніс, в що­ки, аж в неї сльози вис­ту­пи­ли з очей. Ме­ла­ся вже тру­си­лась, як у про­пас­ниці, але не мог­ла вдер­жать язи­ка. Обидві по­чу­ва­ли, що вже не­пе­ре­лив­ки. Але Любі знов спа­ла на язик од­на но­вин­ка.

- Чи ти пак, Ме­ла­сю, знаєш, яка те­пер зміна ста­ла з Елпіди­фо­ром, як на­че­пив ор­ден че­рез пле­че й звізду на гру­дях? Він те­пе­реч­ки не­на­че збо­же­волів, ко­ли ще й пе­редніше не був тро­хи бо­жевільний. Та­ке вит­во­ряє, та­ке ви­роб­ляє, хоч зби­рай­ся, впа­ко­вуй­ся та й з до­му ку­дись манд­руй!

- Певно, вит­во­ряє те, що й мій без­тям­кий Ула­се­вич? - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся.

- Де там! Твій Ула­се­вич і не змо­же то­го вит­во­рять, бо йо­му, бач, не по­че­пи­ли ор­де­на че­рез пле­че. Та й доб­ре, що не по­че­пи­ли. При­най­мні він на­завж­ди зос­та­неться лю­ди­ною, як і всі лю­де. А мій Елпіди­фор не­на­че ска­зивсь: десь узя­лась пи­ха та якась не­са­мо­ви­та гор­до­витість. За­ди­рає пи­ку вго­ру пе­ред усіма, навіть пе­ре­до мною, не­сеться аж до хмар. Зовсім на­че здурів чо­ловік! Йде­мо ми раз якось по ву­лиці, а на пе­ре­ул­ку спи­няє нас зво­щик; підбіг ко­нем, та й спи­нив­ся тро­хи не під но­сом в нас, та й ка­же ве­се­ленько: «Сідай­те, ба­ри­не, я вас од­ве­зу». Елпіди­фор як спах­не, як кри­ко­не на всю ву­ли­цю:

«Який я тобі ба­рин! Я пре­вос­хо­ди­тельство! Як ти смієш так ме­не звать? Чо­го ти спи­нив­ся тут, тро­хи не наїхав нам на чо­бо­ти?» Кри­чав він, ве­ре­щав, а далі лусь йо­го ку­ла­ком у спи­ну! Зво­шик, ма­буть, був на­хаб­ний. Як на­ро­бе ґвал­ту! «Чо­го ви штов­хаєте ме­не ку­ла­ком? Я вас по­зи­ва­ти­му в суд! Хто дав вам пра­во штов­хать ме­не в спи­ну?» На­ро­бив ґвал­ту на всю ву­ли­цю. Лю­де по­ча­ли збігаться звідусіль. Та я вже якось вти­хо­ми­ри­ла зво­щи­ка, поп­ро­сив­ши ви­ба­чить за цей Елпіди­форів дур­ний вчи­нок.

- Мій Ула­се­вич ле­да­що, зовсім-та­ки ле­да­що. Нічо­го не ро­бе й та­тові не стає до по­мочі в ха­зяй­стві. Все десь ти­няється і взим­ку і влітку, завсіди швен­дяє по гос­тях, їзде на кар­ти, а більш за все, сли­ве щод­ня, кис­не в то­го навісно­го сусіда, спортс­ме­на Нек­ра­ше­ви­ча: грається кіньми вкупі з ним та ба­виться в Києві спор­том. А в ро­бо­чий час то вже до­мує та з нудьги ни­кає по пар­ку, як го­лод­на жидівська ко­за по місті.

- Мене вже не тішить і те, що він ме­не ко­хає. Ос­то­гид він мені, - ска­за­ла Лю­ба.

- Твій Елпіди­фор хоч щи­ро лю­бе те­бе й жа­лує, аж пад­кує ко­ло те­бе. А мій же то ле­да­що й не пад­кує ні ко­ло чо­го, і ки­дає ме­не са­му сли­ве що­бо­жо­го дня: все си­дить у то­го Нек­ра­ше­ви­ча та грається кіньми або грає в кар­ти, - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся.

- А в тюрмі, ко­ли йо­му чим не до­го­дить який­сь служ­ник мос­каль, то він йо­го за­раз лясь по морді! Дає по­мор­да­си всім, в ко­го влу­чить. Про це вже скрізь по місті го­во­рять, а мені со­ром з ним вкупі по­ка­заться між лю­де й хо­дить по ву­лиці. Зовсім ска­зив­ся чо­ловік! А за­вис­ний та рев­ни­вий, то не до­ве­ди бо­же! Мені не мож­на з па­ни­ча­ми ні тан­цю­ва­ти, ні навіть роз­мов­лять. За­раз так і вче­питься, не­на­че кліщ у вівцю. А оце раз якось йду я з ним по ву­лиці, а гімна­зис­ти са­ме ви­хо­ди­ли з гімназії нам на­зустріч. Троє з їх спи­ни­лись та й див­ляться на ме­не, бо й як я гу­ляю на Хре­ща­ти­ку, то ба­га­то па­ничів спи­ня­ються та див­ляться на ме­не. А він як зак­ри­чить на їх, мов ска­зив­ся: «Чо­го ви спи­ни­лись? На­що ви ди­ви­тесь на да­му? Я вас за­раз од­ве­ду до інспек­то­ра». Я тобі ка­жу, хоч ви­би­рай­ся од йо­го на дру­гу квар­ти­ру, бо вже со­ром хо­дить з ним по ву­лиці.

- То й ви­бе­рись! Кинь йо­го ік дідьку! Ти ж не вінча­на з ним, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- Коли ж, сер­це, в нас не­ма вже й ша­га в ки­шені. Елпідифор сип­ле грішми, як по­ло­вою. І ха­барці нічо­го не по­ма­га­ють.

- Це по­га­но. Я цього не сподіва­лась, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- А це сьогодні роз­лю­ту­вавсь та пож­бу­рив тарілкою на ку­хо­вар­ку. Здурів чо­ловік зовсім! Ма­буть, і на ме­не швид­ко швир­га­ти­ме тарілка­ми, - ска­за­ла Лю­ба, тру­ся­чись од мо­ро­зу.

- Ну, цього ти йо­му не доз­во­ляй. Для те­бе луч­че, щоб ти швир­га­ла на йо­го тарілка­ми, а не він на те­бе. От я так, ма­буть, швид­ко шпур­ля­ти­му тарілка­ми на сво­го Ула­се­ви­ча, як він би­ти­ме бай­ди­ки й ме­не не лю­би­ти­ме.

- Та ти, сер­це Ме­ла­сю, та­ки наг­ля­дай за ним доб­ре, бо - якось влітку пішли ми в Царський са­док гу­лять, ко­ли ди­ви­мось, а на ве­ранді в Ша­то за дов­гим сто­лом бен­ке­тує відо­ма в нас ком­панія гультяїв. Див­люсь я, а між ни­ми стри­мить і твій Ми­шук…

- О, бач! Я це і вга­ду­ва­ла, - аж пис­ну­ла Ме­ла­ся. - Бу­ли з ни­ми й ті співач­ки з ка­фе-шан­та­на?

- Атож! Без їх в цих гультіпак ніко­ли й «во­да не ос­вя­титься», як ка­жуть в при­казці.

- Постривай же ти, нікчем­не мур­ло! Он де він мар­нує мої гро­ша­ки! А діла не ро­бе, все скла­дає на батькові плечі, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

Ще во­ни, пев­но, дов­го ба­ла­ка­ли б та тру­си­лись на мо­розі. Але Лю­ба ки­ну­ла оком вздовж улиці вго­ру і вгляділа, що з го­ри йде її знай­омий уря­до­вець. Во­на бо­ялась йо­го очей, бо в йо­го очі буцімто бу­ли нав­роч­ливі.

- Ой ли­шеч­ко! Он­деч­ки йде Ко­рот­ке­вич! Я оце поп­ра­ви­лась і поз­до­ров­ша­ла. А як тільки він ска­же, що я поз­до­ров­ша­ла, то так, ка­торж­ний, од­ра­зу й нав­ро­чить своїми банька­ми.

- Ну, бог зна що ти вер­зеш. Я не вірю в ті уро­ки. Це нісенітни­ця, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- Еге, доб­ра нісенітни­ця! Ко­ли тільки ска­же, що я поз­до­ров­ша­ла та гля­не на ме­не своїми очин­ка­ми, то я дру­го­го дня й зас­лаб­ну. І ма­ма так са­мо. А оце ко­лись як нав­ро­чив од­но­го німця Шмідта, то він зас­лаб та й умер, - ска­за­ла Лю­ба.

- Таки за­раз вмер? - спи­та­ла з ди­ва Ме­ла­ся.

- Він нав­ро­чив йо­го вес­ною, чи що, а во­се­ни вже німець і ду­ба дав.

Люба не­на­ро­ком зир­ну­ла в дзер­ка­ло, що бу­ло вправ­ле­не в стіні ко­ло ма­га­зи­ну, і вгляділа, що в неї ніс по­синів і во­на по­по­ган­ша­ла. Лю­ба за­ту­ли­ла синього но­са муф­тою. А тут вже наб­ли­жав­ся Ко­рот­ке­вич з страш­ни­ми нав­роч­ли­ви­ми очи­ма…

- Ой ненько моя! Як же я змерз­ла. Вже й но­ги одуб­ли. Ме­ла­сю, при­ходь до нас на чай! та не ба­рись! А як прий­деш, то й не шар­пай за дзво­ник: за­сув бу­де од­су­ну­тий, бо ми те­бе з не­терп­ляч­кою жда­ти­ме­мо, - ска­за­ла Лю­ба на про­щанні і без со­ро­му побігла на го­ру пруд­ко та швид­ко, щоб хоч тро­хи розім'ять та нагріти за­коцілілі но­ги, та все за­ту­ля­ла синього но­са.

Люба прибігла до­до­му, вбігла в ма­те­ри­ну кімна­ту з слізьми в очах і по­ча­ла біга­ти од кут­ка до кут­ка.

- Ой ма­моч­ко! Ма­буть, про­па­ли мої пальці й пуч­ки. Ма­буть, я й ніс і ву­ха по­од­мо­ро­жу­ва­ла, - не го­во­ри­ла Лю­ба, але аж ви­ща­ла од болісті в пальцях.

- Ой як мені бо­ля­че! не­на­че пе­че ме­не в пальці.

- А чо­го ж ти так зад­ля­лась на ву­лиці, що аж тру­сиш­ся, не­на­че те­бе тру­сить тряс­ця?

- Та то, ма­мо, не я вин­на, а Ме­ла­ся. Стріла ме­не на Хре­ща­ти­ку та як по­ча­ла мо­лоть язи­ком, як по­ча­ла та­ра­ба­нить, то я сто­яла, сто­яла, дріботіла та туп­ця­ла но­га­ми, на­си­лу ви­дер­жу­ва­ла. А во­на все ме­ле та й ме­ле, що й кінця не бу­ло. Ну вже й прав­да, що со­ро­ка! Ме­ла­ся з тих ле­пе­тух, кот­рим тре­ба тільки вваж­ли­во­го слу­ха­ча, щоб во­на мо­ло­ла язи­ком, а він тільки слу­хав та мов­чав. Так ле­пе­че, що мені не да­ла й сло­веч­ка про­мо­ви­ти й навіть ро­та роз­дя­вить. А мені до­кон­че ба­жа­лось де­що їй роз­ка­зать. Од­же ж не да­ла! За­би­ла мені ба­ки, за­мо­ро­чи­ла го­ло­ву й тро­хи не за­па­гу­би­ла ме­не на мо­розі на смерть. А бо­дай її не­чис­тий узяв! Доб­ре їй, що глад­ка, як піч, то й не змерз­ла. Ой про­па­ли ж мої ніженьки й ру­ченьки! Не дай гос­по­ди, як я оце од­мо­ро­зи­ла собі но­са. Я тоді заст­ре­люсь.

Люба аж зля­ка­лась, уявив­ши собі, яка то во­на бу­де кра­су­ня з од­мо­ро­же­ним синім но­сом. Од теп­ло­го повітря в по­ко­ях в Лю­би зай­шли заш­парі в пальці. Лю­ба од болісті в пальцях аж кля­ла Ме­ла­сю.

Саме в той час Ме­ла­ся з одубіли­ми но­га­ми й ру­ка­ми прибігла до Кан­ди­би, вско­чи­ла в по­кої й по­ча­ла бігать по кімнаті, мов навісна.

- Ну та й ле­пет­ли­ва ж ота ка­торж­на Лю­ба! Крий бо­же! Оце зостріла ме­не на Хре­ща­ти­ку, спи­ни­ла та як ста­ла дріботіть язи­ком, то я слу­ха­ла, слу­ха­ла та й не пе­рес­лу­ха­ла, бо її ніякий чорт ніко­ли не пе­рес­лу­хає. Зовсім за­мо­ро­зи­ла ме­не. Та я вже так змерз­ла, що втек­ла од неї, по­ки­нув­ши її се­ред улиці. Ну та й дер­ка­ло ж! Ну та й со­ро­ка! Скре­го­че та й скре­го­че так, що не да­ла мені й сло­веч­ка про­мо­ви­ти й навіть ро­та роз­дя­вить. Що поч­ну го­во­рить, то во­на спи­нить ме­не, та й сип­ле, та й сип­ле, мов го­ро­хом, та все ле­пе­че про ото­го сво­го навісно­го Елпіди­фо­ра. А бо­дай її дідько взяв! Ой про­па­ли мої но­ги! Ма­буть, пальці од­мо­ро­зи­ла, - аж си­ча­ла Ме­ла­ся од болісті в пальцях та пуч­ках.

Але це тільки зо­па­лу так го­во­ри­лось. Як тільки в Ме­ласі одійшли заш­по­ри, во­на на­тяг­ла на се­бе удя­ган­ку й дмух­ну­ла нав­за­во­ди до Лю­би на чай, нев­ва­жа­го­чи на не­давні заш­по­ри.

Люба вже га­разд обігрілась і вже й за­бу­лась за свою при­го­ду на мо­розі. На стіл по­да­ли са­мо­вар. Лю­ба пе­ре­да­ва­ла мамі до сло­веч­ка свою роз­мо­ву з Ме­ла­сею, - не­на­че чи­та­ла ма­тері якусь ціка­ву га­зе­ту, їй знов за­ба­жа­лось по­ба­чить Ме­ла­сю, до­вес­ти до кінця де­яку по­ча­ту на ву­лиці роз­мо­ву й док­ладніше роз­пи­тать за Ми­шу­ка. Ко­ли це в од­ну мить в две­рях сто­ло­вої з'яви­лась Ме­ла­ся, не рип­нув­ши навіть две­ри­ма, не­на­че ма­ра ви­ник­ла десь з-під підло­ги. Ме­ла­ся ве­се­ленько крик­ну­ла, вглядівши са­мо­вар. Лю­ба й Таїса й собі аж крик­ну­ли на ра­до­щах. Лю­ба побігла на­зустріч Ме­ласі, вхо­пи­ла в обнімок і щільно й міцно тричі цмок­ну­ла її в що­ку. За мо­роз, заш­по­ри, за свій ніс, що вже був став схо­жий на си­ню сли­ву угор­ку, лег­ко­дум­на Лю­ба вже й за­бу­лась. Во­на те­пер по­чу­ва­ла, що приємно про­ве­де вечір і в теп­ло­му за­хис­но­му за­кут­ку, на­ба­ла­кається з при­ятелькою всмак, до­нес­хо­чу, і не нудьгу­ва­ти­ме в дов­гий вечір.

Елпідифор з кабіне­ту по­чув Ме­ла­си­не дер­котіння, впізнав її го­ло­сок, спах­нув, схо­пив­ся з стільця й про­жо­гом увійшов в сто­ло­ву: в йо­го ще бу­ло на думці, що, мо­же, й по­ми­ливсь. А за сто­лом сиділа Ме­ла­ся й ко­ло­ти­ла ло­жеч­кою чай.

«І ку­дою во­на оце промк­ну­лась в гор­ниці, що не бу­ло чуть ні дзво­ни­ка, ні чов­ган­ня, ні навіть ше­лес­ту? Ма­буть, че­рез пе­кар­ню прос­ко­чи­ла. Ця Ме­ла­ся прос­лиз­не че­рез щіли­ну й роз­ко­ли­ну і вис­лиз­не звідсіль, як слизький в'юн», - ду­мав Елпіди­фор, мовч­ки зир­ка­ючи ско­са на Ме­ла­син зак­руг­ле­ний, як по­котьоло, язик, що й на хви­ли­ну не хо­вав­ся в рот. Сю­ди круть - ту­ди верть! і Елпіди­фор му­сив-та­ки сісти за стіл до чаю. Але він сидів мовч­ки й на­су­пив­ся та все ди­вив­ся вго­ру на сте­лю, витріщав очі на стіну, не­на­че зро­ду й не ба­чив її. До Ме­ласі він і сло­ва не про­мо­вив, хап­ки ви­пив один ста­кан чаю, поп­ро­щав­ся й хутчій вий­шов з сто­ло­вої, ска­зав­ши, що йде в гості.

Набалакались тоді во­ни на са­моті за весь вечір! Таїса не­на­че в той дов­гий вечір пе­ре­чи­та­ла ціка­ве оповідан­ня та аж об­ли­зу­ва­лась, по­пи­ва­ючи по­ва­гом ста­кан за ста­ка­ном до­ро­гий за­паш­ний чай з ва­рен­ням та крих­ки­ми крен­де­ля­ми, до чо­го ця ви­пе­ще­на ласійка бу­ла ду­же ла­са.

«Елпідифор на­пин­дю­чивсь чо­гось і втік. Ну та й бун­дюч­ний же він! Як­би на ме­не так гри­мав мій Ула­се­вич, я йо­му не по­ту­ра­ла б, не по­ди­ви­лась би йо­му в зу­би, а так ви­ва­ри­ла б во­ду, що він не пот­ра­пив би, ку­дою і втіка­ти. Лю­ба й Таїса, як ба­чу, пло­хенькі обидві, як плохі кур­ки», - ду­ма­ла Ме­ла­ся, чу­ючи, як Елпіди­фор туп­цяв по кабінеті та, ма­буть, че­пу­рив­ся пе­ред дзер­ка­лом, ви­ряд­жа­ючись ку­дись на кар­ти.

Люба зга­да­ла за дамсько­го люб­чи­ка, усім да­мам спо­доб­но­го ак­то­ра Го­луб­ко­ва й по­ча­ла те­пер роз­ка­зу­вать док­лад­но за йо­го ро­ман, чо­го во­на не мог­ла зро­бить пе­редніше на мо­розі. Ме­ла­ся му­си­ла схо­вать сво­го ле­пет­ли­во­го млин­ця в макітру й сту­ли­ла гу­би, бо ро­ман і справді був ціка­вий. Сло­во зос­та­лось на черзі за Лю­бою. Лю­ба те­пер да­ла во­лю своєму язи­кові й на­ба­ла­ка­лась до­нес­хо­чу. Ме­ла­ся не пе­ре­ба­ран­ча­ла їй, бо са­ма слу­ха­ла. Ціка­ва Таїса все по­пи­ва­ла чай­ок та все лизька­ла смач­не ва­рен­няч­ко, мов ла­са кішка мас­ло язич­ком, і бу­ла лад­на слу­хать те оповідан­ня, до­ки й над­ворі зо­ря­ти­ме або й світа­ти­ме.

- Ти, Ме­ла­сю, не од'їжджай з Києва швид­ко, то по­ба­чиш пиш­ний по­хо­рон. Вже є чут­ка, що Го­луб­ко­ва хо­ва­ти­муть свя­ще­ни­ки й за­не­суть в со­бор, - ска­за­ла Таїса Андріївна.

- Сидітиму в Києві хоч три дні, хоч тиж­день, а та­ки піду на про­во­ди­ни за до­мо­ви­ною без­щас­но­го та­лан­ту, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

Наговорились во­ни всмак, і Ме­ла­ся розп­ро­ща­лась з при­ятелька­ми сли­ве пе­ред світом.

Через три дні Лю­ба забігла за­рані до Ме­ласі й да­ла звістку, що то­го дня хо­ва­ти­муть Го­луб­ко­ва. Ме­ла­ся й Лю­ба, і ма­ти ви­ря­ди­лись з до­му заз­да­легідь, ще на по­ча­ток служ­би. Го­луб­ко­ва за­нес­ли в со­бор. І со­бор, і ввесь здо­ро­вий цвин­тар, і ву­ли­ця - усе бу­ло поспіль ніби за­ли­те на­тов­пом, але скрізь ма­нячіли сли­ве самі да­ми. Панів та па­ничів бу­ло ду­же ма­ло. Пан­ни й панії збіглись сли­ве з усього міста, щоб по­ша­ну­вать ніби­то ве­ли­кий за­ги­нув­ший та­лант, бо той та­лант був… кра­сунь з ли­ця.

Того ж та­ки ве­чо­ра після по­хо­ро­ну Лю­ба не мог­ла всидіть до­ма. Їй ду­же за­ма­ну­лось з кимсь по­ба­ла­кать ще й за цей по­хо­рон, і за ве­ли­ку про­цесію.

Люба й ма­ти шви­денько уб­ра­лись, по­ки­ну­ли на столі за­пис­ку до Елпіди­фо­ра, щоб він до третьої го­ди­ни не ля­гав спа­ти й од­чи­нив їм двері, та обидві бігцем побігли до Ме­ласі. Ста­ра Таїса аж спо­ти­ка­лась, на­си­лу поспіша­ючи за Лю­бою.

Кандиби бу­ли раді гос­тям. Сіли пи­ти чай. Пішла роз­мо­ва за Го­луб­ко­ва, за по­хо­рон. Роз­мов­ля­ли за уся­ких паній, яких ба­чи­ли на про­цесії.

Вони ба­ла­ка­ли, не див­ля­чись на го­дин­ник, і до­ба­ла­ка­лись аж за тре­тю го­ди­ну; тоді сха­ме­ну­лись і хап­ком пішли до­до­му. Вже бу­ла чет­вер­та го­ди­га, як во­ни задз­во­ни­ли в дзво­ник ко­ло две­рей. Елпіди­фор ждав, ждав та й годі ска­зав, йо­го зміг сон, і він впав на постіль і за­раз зас­нув міцним сном. Лю­ба шар­па­ла за дзво­ник, тор­га­ла две­ри­ма обо­ма ру­ка­ми, аж в неї ру­ки помліли. Мо­роз цу­пив доб­рий. Дзво­ник дзе­ленькав, не­на­че ска­зив­ся. А в глу­пу ніч усі в домі спа­ли так міцно, як вбиті.

Врешті в Лю­би тер­пець увірвав­ся. Во­на побігла до хвіртки й по­ча­ла дзво­нить та гу­ка­ти на двор­ни­ка. Двор­ник, позіха­ючи, вий­шов і впус­тив їх на подвір'я. Во­ни вже з дво­ра по­ча­ли сту­котіть у вікно в Елпіди­форів кабінет. Елпіди­фор обізвавсь і крик­нув до їх в квар­тир­ку, що за­раз од­чи­не двері.

Тільки що во­ни ввійшли в при­хо­жу, як Лю­ба підня­ла ґвалт. Во­на по­ча­ла кри­ча­ти на всі по­кої.

- Що це та­ке з то­бою? Ми дзво­ни­мо вже а го­ди­ну, мерз­не­мо, а ти не міг підож­дать, щоб нас пус­тить, - ре­пе­ту­ва­ла Лю­ба.

- Ой бо­же мій! Ой, ко­ли б чаю! Я одуб­ла зовсім, ру­ки й но­ги пог­раб­ли. Ой-ой-ой! Як я змерз­ла! - бідка­лась ста­ра й зу­ба­ми цо­котіла.

- Я ждав до третьої го­ди­ни та знемігся й нез­чув­ся, як зас­нув. Ти, Лю­бо, по­вин­на б та­ки вер­таться в приз­на­че­ний час. Чом би пак не вер­нуться в третій го­дині? - обізвав­ся Елпіди­фор.

- Не міг підож­да­ти зай­вої го­ди­ни! А ми тро­хи не одуб­ли в се­бе під две­ри­ма. Що це за на­пасть? Тро­хи не за­па­гу­бив нас. Мій пер­ший чо­ловік бу­ло жде ме­не до біло­го дня, а ти заліз в по­душ­ки та й хро­пеш. Я до цього не звик­ла. Ме­не всі завж­ди жда­ли до­ти, до­ки я вер­нусь з гос­тей; ме­не зостріча­ли з світлом, - ре­пе­ту­ва­ла Лю­ба.

- То вер­тай­сь у свій час! Ти ве­ред­ли­ва й без міри са­мо­люб­на. Тобі нічо­го не ка­жи, слу­хай те­бе в усьому, тоді ти бу­деш доб­ра. Ти лад­на ко­ман­ду­вать в домі, ніби який­сь фельдмар­шал. Мені вже ос­то­гид­ли твої ве­ре­ди, ос­то­гид­ло те­бе за все тільки хва­лить. Та й швен­дя­ти тобі без ме­не не ли­чи­ло б.

- Але ж з нею ма­ти хо­ди­ла. Не са­ма ж во­на швен­дя­ла, - обізва­лась ста­ра, - та й ми бу­ли в гос­тях в по­ряд­них лю­дей, в Кан­диб.

- Цебто в тієї навіже­ної Ме­ласі? Я так і вга­ду­вав. Я її в по­ти­ли­цю ви­тур­лю, як во­на лізти­ме сю­ди, - кри­чав Елпіди­фор.

- А я її зап­ро­шу і впу­щу! не вва­жа­ти­му на твій за­гад! Ти маєш своїх гос­тей, а я маю пра­во прий­мать своїх! - гу­ка­ла Лю­ба.

В глу­пу ніч в домі всі троє за­ра­зом підня­ли та­кий га­лас та клекіт, зби­ли та­ку бу­чу, що по­бу­ди­ли своїх слуг, по­бу­ди­ли й сусідів по­жильців на другій по­ло­вині до­му. Лю­ба ле­пе­та­ла й справ­до­ву­ва­лась, по­ка­зав­ши в повнім блис­ку свою оп­риш­ку­ватість та нев­га­мо­ва­ну й ве­ред­ли­ву вда­чу. На­решті во­на по­ча­ла рум­са­ти й, пла­чу­чи, побігла в ма­ми­ну спо­чи­вальню, впа­ла на ліжко не роз­дяг­ну­та, при­па­ла ли­цем до по­душ­ки й не­на­че за­мер­ла. Ма­ти тор­ка­ла її, сми­ка­ла, тор­са­ла за плечі, про­ся­чи роз­дя­га­тись та ля­га­ти спать. Але Лю­ба на неї не вва­жа­ла: во­на все ле­жа­ла ниць і не ру­ши­лась з місця. Ма­ти роз­ляг­лась і ляг­ла в постіль, не за­га­сив­ши світла на столі. Дов­го во­на не мог­ла зас­ну­ти од сум­них дум.

«Яка без­щас­на моя Лю­ба! Де сту­пить її но­га, там для неї й рай, а потім чо­гось той рай стає пек­лом. От і тут був рай, а те­пер ста­ло пек­ло, - ду­ма­ла ма­ти дріма­ючи. - Та­ка вже, ма­буть, на­ша до­ля без­щас­на!»

Елпідпфор пішов до сво­го кабіне­ту й за­ку­тавсь в ук­ри­ва­ло, ще й ву­ха щільно за­ту­лив, щоб нічо­го не бу­ло чу­ти. Лю­ба так і ле­жа­ла в по­душ­ках і вже тільки пе­ред світом роз­дяг­ла­ся й спа­ла сли­ве до півдня.

Ще й на дру­гий день за чаєм був про­тяг нічної лай­ки та тро­хи не бійки, бу­ло ще й «оддан­ня» вчо­рашнього праз­ни­ка після гос­тей в Кан­ди­би­хи та в Ме­ласі, Лю­ба чеп­ля­лась і до­ко­ря­ла. Елпідифор швир­го­нув ста­ка­ном об пар­кет і вий­шов з по­коїв.

«Як я по­ми­лив­ся в Любі! Як я по­ми­лив­ся в цій при­ше­ле­пу­ватій кра­суні! Дур­на, з по­рожньою го­ло­вою, ще й оп­риш­ку­ва­та та ве­ред­ли­ва. Ще моє щас­тя, що я не сім'янис­тий чо­ловік. Зли­гав­ся з нею, то й роз­ли­га­юсь, ко­ли во­на мені ос­то­чортіє своїми ве­ре­да­ми, - ду­мав Елпіди­фор, ле­жа­чи в кабінеті.