Неоднаковими стежками

III

Деркачівка, Гу­ко­ви­че­ва маєтність, бу­ла за Дніпром, не­да­леч­ко од Києва й од залізної до­ро­ги. То бу­ла дер­жа­ва ко­зацько­го ро­ду Теклі Опа­насівни. Чи­ма­ла Гу­ко­ви­че­ва осе­ля бу­ла край се­ла. Дім був чи­ма­лий, ду­же дов­гий, але ста­ро­давній, низький, не­на­че при­сад­ку­ва­тий, з дов­гим ряд­ком вікон та мальова­них, збляк­лих од сон­ця вікон­ниць, при­чеп­ле­них по обид­ва бо­ки кож­но­го вікна. Дім й уся осе­ля бу­ли на не­ве­ли­ко­му при­гор­ку. А од до­му по зго­рис­то­му ши­ро­ко­му по­каті на­низ до течії слав­ся ста­рий парк, на­сад­же­ний, пев­но, ще прадідом ста­рої Гу­ко­ви­че­вої. Од самісінько­го до­му до течії тяг­лась ши­ро­ка ли­по­ва алея. Столітні ли­пи роз­рос­лись гус­тим гіллям і по­де­ку­ди вгорі позчіплю­ва­лись гілка­ми до­ку­пи. По один бік алеї розрісся ста­рий овощ­ний са­док; а по дру­гий бік алеї по зе­леній траві бу­ли роз­ки­дані столітні ли­пи, бе­рес­ти та ду­би, що роз­рос­лись на волі й роз­пус­ти­ли ши­ро­ке гілля і вго­ру і вшир на всю свою мо­гут­ню си­лу. На­ни­зу в яр­ку лисніла не­ве­лич­ка течія в зе­леній осоці. Про­ти алеї во­да зібра­лась в дов­гий ста­во­чок під кру­ти­ми гор­ба­ми. А за течією на взгір'ї знов пи­ша­лись столітні ду­би та гра­би по два й по три ря­доч­ком, роз­ки­дані нарізно, а по­де­ку­ди скуп­чені кру­жа­ла­ми. Поміж ни­ми біліли старі гіллясті бе­ре­зи, не­на­че на при­гор­ки вий­шли на про­гу­лян­ня па­нян­ки в білих сук­нях. Парк розс­те­лявсь да­ле­ко й ши­ро­ко по гор­бах. А за пар­ком сто­яв зе­ле­ною стіною лісок. В од­но­му кут­ку в пар­ку білів бе­рез­ник, не­на­че пан­ни в білих уб­ран­нях стов­пи­лись до­ку­пи десь на балі. Побіч оселі за до­мом чорніла здо­ро­вецька клу­ня на то­ку. Кру­гом то­ку на око­пах гна­лись ви­со­ко вго­ру ряд­ки ста­рих осо­корів. Давнє дідицьке гнізди­ще навк­ру­ги об­рос­ло й за­рос­ло де­ре­вом і на­га­ду­ва­ло ста­ро­давні дібро­ви ще вольної, не ду­же за­люд­не­ної ста­рої Ук­раїни.

Андріян Кирилович Гу­ко­вич тільки що по­обідав, на­дяг­нув теплішу удя­ган­ку, який­сь ку­ценький дра­по­вий чек­мен, і ду­мав йти на тік, де са­ме тоді на ма­шині мо­ло­ти­ли яри­ну. Він зир­нув у двір. До бра­ми пря­му­ва­ли якісь ху­ри, на­ван­та­жені й нап­хані й дов­ги­ми, і ку­ци­ми скри­ня­ми, яки­мись па­кун­ка­ми, по­за­ши­ва­ни­ми в ци­нов­ки. Ху­ра за ху­рою су­ну­лась, не­на­че чи­ма­ла вал­ка чу­мацьких па­ро­виць.

«Що во­но за про­ява ото сур­га­ниться в мій двір! - по­ду­мав Гу­ко­вич, при­див­ля­ючись пильніше. - Ніко­го ніку­ди та ще й з ху­ра­ми я не по­си­лав, і в ме­не ще ніхто не ста­вав під ху­ру, щоб прис­тав­лять паш­ню на вок­зал. Паш­ню де­яку вже поп­ро­дав, а яри­на ще не змо­ло­че­на. Що це за оказія?»

Андріян Кирилович, ви­со­кий на зріст та пле­чис­тий, вже літній, сто­яв на ви­со­ченько­му ґанку з східця­ми й з ди­ву­ван­ням ди­вивсь на ту вал­ку, що су­ну­лась до бра­ми попід осо­ко­ра­ми та ста­ри­ми то­по­ля­ми, кот­ри­ми був об­сад­же­ний тік і та по­во­рот­ка в двір з би­то­го шля­ху попід то­ком. Здо­ро­вий двір заріс гус­тим шпо­ри­шем, і тільки про­ти ґанку зе­леніло дов­го­вас­те кру­жа­ло, за­сад­же­не буз­ком, жас­ми­ном та уся­ки­ми ку­ща­ми. А ко­ло низько­го ста­ро­го фліге­ля та дов­гої надвірної ха­ти, во­зовні й стані і уся­ко­го за­бу­ду­ван­ня по­де­ку­ди стриміли старі ли­пи та здо­рові дикі груші. Гу­ко­ви­чеві бу­ло вид­ко ввесь двір і задвір'я, як на до­лоні.

Хури прос­ту­ва­ли до воріт. По­го­ничі од­чи­ни­ли бра­му й поп­ря­му­ва­ли в двір, не­на­че ма­ли на думці спи­ни­тись пе­ред самісіньким ґанком.

Андріян Кирилович шви­денько зійшов з сходів і сли­ве побіг на­зустріч до хур.

- А що то ви ве­зе­те в двір? - гук­нув він до чо­ловіків.

- А хіба ж ми знаємо що? На­чальник станції підря­див нас од­вез­ти оті скрині та­ки до вас, па­не, до ва­шо­го дво­ру, - обізвав­ся один з по­го­ничів, зняв­ши бри­ля й поз­до­ров­кав­шись з па­ном.

- Що це за ди­во! - ска­зав Гу­ко­вич і пішов далі ог­ля­дать ху­ри.

Вози бу­ли на­ван­та­жені здо­ро­вецьки­ми дов­ги­ми па­кун­ка­ми з до­ще­чок, схо­жи­ми на скрині. Поміж ни­ми стриміли стільці, по­об­мо­ту­вані со­ло­мою з кулів, стир­ча­ли до­го­ри но­га­ми крісла, по­за­ши­вані в ци­нов­ки.

- Якась мебіль… якісь стільці. Хто ж це нап­ра­вив­вас вез­ти ці ху­ри до­кон­че до ме­не? Ой, ли­бонь, ви по­ми­ли­лись? Мо­же, ви пот­ра­пи­ли не в те се­ло?

- Ба ні, па­не! Нас ви­ря­ди­ли та­ки до вас. На станції на­чальник ка­зав нам, що дос­тав од панії лист з Києва й нак­лад­ну, та оце підря­див нас і звелів нам заб­рать оце усе на вок­залі та й вез­ти до вас, па­не, у двір. Ми й прис­та­ви­ли оті скрині та стільці, - ска­зав один з чо­ловіків.

«Мабуть, жінка й доч­ка на­ку­пи­ли но­вої ме­белі… Але ж і наб­ра­ли! аж п'ять хур! Пев­но, вте­лю­щи­ли не­ма­ло гро­шей. Ма­буть, ще й на­бор бра­ли. Чим же я оце пла­ти­ти­му за оту дур­ну ван­та­гу? Хіба спро­даю яри­ну… Ото ро­зум! Поїхать і, не спи­тав­шись в ме­не по­ра­ди, при­пер­ти з Києва п'ять хур яко­гось не­потрібно­го чор­то­вин­ня, ко­ли йо­го й так є до­волі в по­ко­ях. Це, пев­но, Лю­би­на й Таїси­на на­мо­ва! Це вже во­ни по­по­ра­лись ко­ло їх своєю по­ра­дою і за убо­ри, і за обс­та­ву, бо обидві безг­луз­до охочі й до уборів, і до пиш­ної обс­та­ви. Це од їх пішла нап­ра­ва!» - ду­мав Гу­ко­вич та аж по­ти­ли­цю чу­хав, ски­нув­ши чор­но­го бри­ля. Йо­го здо­рові, сли­ве чорні очі ста­ли од­ра­зу якісь зак­ло­по­тані, сумні. Чорні густі бро­ви, що ніби роз­су­ну­лись да­ле­ко од­на од однієї, те­пер аж збіглись на пе­реніссі. На ви­со­ко­му й ши­ро­ко­му чолі по­набіга­ли дрібненькі зморш­ки та пруж­ки. Він пох­ню­пив го­ло­ву й спе­ре­сер­дя кру­тив дов­ги­ми пальця­ми то од­но­го здо­ро­во­го ву­са, то дру­го­го.

- Коли це усе прис­тав­ле­но до ме­не, то за­вер­тай­те до во­зовні та й поск­ла­дай­те там усі па­кун­ки тим ча­сом, - ска­зав Гу­ко­вич і поп­рос­ту­вав че­рез шпо­риш та гус­тий чеб­чик прос­то до во­зовні.

Гукович гук­нув на хлоп­ця, щоб він мерщій побіг в по­кої по ключі. Най­мит­чук побіг шви­денько, і не­за­ба­ром на ґанок вибігла з клю­ча­ми в ру­ках мо­ло­денька Ліда, мен­ша Гу­ко­ви­че­ва доч­ка, шви­денько збігла по схо­дах і побігла стеж­кою до во­зовні. На­ки­ну­та спох­ва­ту здо­ро­ва ря­бенька хуст­ка теліпа­лась по обид­ва бо­ки, не­на­че Ліда тріпа­ла кри­ла­ми на швидкій ході. Во­на трош­ки ски­ну­лась на свою сест­ру Ме­ла­сю, але бу­ла ду­же гар­на з ли­ця, ба­га­то кра­ща од Ме­ласі, чор­ня­ва та ка­ро­ока, з дов­ги­ми тон­ки­ми бро­ва­ми та пиш­ни­ми щічка­ми. Чи­малі карі очі ду­же ви­раз­но вис­ту­па­ли на її ма­то­во­му біло­му ви­ду, світи­лись без блис­ку, без іскор, якимсь ти­хим рівним світом і бу­ли навіть трош­ки смутні.

Ліда бу­ла ціка­ва дізна­тись, чо­го то на­вез­ли з Києва аж на п'яти ху­рах.

- Це ма­ма, пев­но, на­ку­пи­ла но­вої мебілі, - ска­за­ла Ліда до та­та альто­вим, чис­тим, як гук стру­ни, й приємним го­ло­сом.

- Не бу­ло де дівать гро­шей, то ви­га­да­ли оці ви­гад­ки, - ска­зав батько, ти­ка­ючи ру­кою на ху­ри.

- Та й ба­га­то ж по­на­ку­по­ву­ва­ли отих ви­га­док! Тут я ба­чу, стільці й крісла. І сто­ли­ки, і ка­мо­ди, і щось ду­же вже за­вальне та дов­ге. Що во­но та­ке? Не­на­че ша­фи або стов­пи? - ска­за­ла Ліда.

- Писарі ка­за­ли на вок­залі, що там, пев­но, за­биті в дош­ки дві до­мо­ви­ни, - обізвавсь один з чо­ловіків, ду­же прос­тий, трош­ки ніби при­ше­ле­пу­ва­тий.

Ліда за­ре­го­та­лась. Батько на­су­пив густі бро­ви. Він був лю­ди­на просвіче­на, і усякі за­бо­бо­ни дав­но ви­щез­ли з йо­го світог­ля­ду. Але ці сло­ва з уст сільської пер­во­бут­ної лю­ди­ни якось неп­риємно вра­зи­ли йо­го.

- Та то пи­сарі, пев­но, жар­ту­ва­ли та глу­зу­ва­ли! - ска­зав Гу­ко­вич. - В нас в оселі, хва­лить бо­га, ні мерців, ні сла­бих не­ма.

Ліда зир­ну­ла під спід па­кунків і про­чи­та­ла, що там бу­ло на­пи­са­но: «Скло. Обе­реж­но».

- Та це, пев­но, здо­рові дзер­ка­ла! Це ве­селі до­мо­ви­ни! - ска­за­ла Ліда і знов за­ре­го­та­лась.

- Та, ма­буть, так, бо де ж є до­мо­ви­ни такі плис­ко­ваті, - знов обізвавсь один з чо­ловіків.

- Та й ви­со­чезні ж дзер­ка­ла! І де во­ни в гас­пи­да ста­ви­ти­муть такі баш­ти! До­ве­деться, ма­буть, піднімать сте­лю на ар­шин, щоб при­мос­тить такі дзвіниці! На­ку­пи­ли яко­гось кло­по­ту! - бу­бонів сер­ди­тим го­ло­сом ста­рий.

- Якось та­ки та при­мос­ти­мо, ко­ли вже оці дзвіниці вше­ле­па­лись в подвір'я. Мож­на трош­ки попідти­нать зспо­ду або по­обс­ми­ку­вать вирізані прик­ра­си звер­ху, - ска­за­ла Ліда.

Чоловіки поск­ла­да­ли й за­вальні, й дрібні па­кун­ки. Гу­ко­вич не­охо­че ви­тяг з ки­шені кап­шу­чок з грішми й розп­ла­тив­ся з візни­ка­ми. Ліда та­ки не втерпіла: по­обс­ми­ку­ва­ла з од­но­го стільця со­ло­му й по­ди­ви­лась, які то бу­ли стільці. Стільці бу­ли з різа­ної ду­би­ни чу­до­вої ро­бо­ти, на які са­ме тоді пішла по­ве­денція.

- Ой, які ж гарні стільці! Ду­бові, модні, з вирізка­ми з взорців, та з лис­тям, та ще й по­ла­ко­вані. Я не люб­лю но­во­мод­ної мобілі з ду­би­ни не­по­ла­ко­ва­ної: щось та­ке сіре, не­на­че ду­бові поліна. Кат зна що! - обізва­лась Ліда.

- Може, во­но й гар­но, але що за цю ду­би­ну ма­ма й Ме­ла­ся вте­лю­щи­ли ска­жені гроші, то не мож­на ска­зать, щоб це бу­ло гар­но. А тут, як на ли­хо, в ме­не те­пе­реньки гро­шей об­маль, - бу­бонів Гу­ко­вич, ви­хо­дя­чи з во­зовні й за­ми­ка­ючи бра­му.

Він поп­рос­ту­вав на тік, розд­ра­то­ва­ний, навіть злий. Дзер­ка­ла, ве­ли­чезні як дзвіниці, все не­на­че ма­нячіля пе­ред йо­го очи­ма й сер­ди­ли йо­го.

«Це не дзер­ка­ла, а не­на­че й справді дві до­мо­ви­ни вти­ри­ли мені в са­ди­бу оці візни­ки», - якось май­ну­ла в Гу­ко­ви­ча дум­ка, як він зир­нув на по­рожні ху­ри, що су­ну­лись по­во­рот­кою на би­тий шлях попід то­по­ля­ми.

І щось сум­не за­во­ру­ши­лось в йо­го душі. Сільські за­бо­бо­ни, що ча­сом не­на­ро­ком зас­ка­ку­ва­ли в йо­го по­кої то од ткалі Феськи, то од вівча­ра діда Оникія, то заг­ля­да­ли в йо­го осе­лю че­рез ти­ни од сусід, то бу­ли при­не­сені мо­ло­ди­ця­ми в пе­кар­ню десь ніби в очіпках та плах­тах, якось не­са­мохіть ви­ник­ли в йо­го думці.

«Це дві до­мо­ви­ни або на ме­не й на жінку, або на двох зятів… кот­рих ще й не­ма», - якось не­доб­рохіть вертілась в йо­го дум­ка й на­во­ди­ла на йо­го неп­риємну за­ду­му, навіть який­сь сум.

Гукович прий­шов на тік, заг­ля­нув у здо­ро­ву клу­ню, де млин­ку­ва­ли паш­ню. Дві през­до­рові ку­пи пашні пи­ша­лись на то­ку, не­на­че дві роз­ло­жисті та спа­дисті сте­пові мо­ги­ли в Хер­сон­щині.

«Оце ж, пев­но, од­на сли­ве уся ку­па піде за од­ну дзвіни­цю, а дру­га ку­па - за дру­гу… та ще, дай бо­же, щоб оцих двох куп нас­та­чить на оп­лать».

І Гу­ко­вич важ­ко зітхнув і за­ду­мавсь. Пішов він до мо­лот­ників та но­сильників, що од­тя­га­ли та но­си­ли со­ло­му, і ви­ла­яв їх з доб­ро­го ди­ва. Обер­нувсь ко­ло оже­ре­да до по­да­вальників - і на тих по­чав гри­мать.

- Пан чо­гось сьогодні ли­хий: пев­но, не на ту но­гу сту­пив, як ус­та­вав вранці з ліжка. Ма­буть, всу­нув ліву но­гу в па­ти­нок передніше, ніж пра­ву, - го­моніли ниш­ком та тиш­ком проміж се­бе по­да­вальни­ки та кладії, що скла­да­ли со­ло­му в оже­ред.

Аж че­рез два дні са­ме опівдні вер­ну­лась до­до­му Тек­ля Опа­насівна та Ме­ла­ся, взяв­ши пош­то­во­го дра­бин­ча­ка на вок­залі. Андріян Кирилович та Ліда вий­шли до їх на­зустріч на ґанок. Тек­ля Опа­насівна гук­ну­ла на най­ми­чок, щоб по­за­би­ра­ли та поз­но­си­ли з во­за за­куп­ки. За­ку­пок та па­кунків бу­ло та­ко­го ба­га­то, що по­воз­ка бу­ла на­ван­та­же­на ни­ми вщерть, ще й під но­га­ми в по­го­ни­ча був прив'яза­ний на­ли­га­чем доб­рий лан­тух з уся­ким доб­ром.

Поштар розш­мор­гу­вав вірьовки та по­да­вав дівча­там на ру­ки усякі па­кун­ки та за­виніння й на­ки­дав їх на двох дівчат стільки, що во­ни пішли в по­кої з тією ван­та­гою, не­на­че вер­та­лись з річки з ку­па­ми плат­тя в ру­ках і на ко­ро­мислі, ще й на пле­чах.

- Добрі ку­чу­гу­ри! гарні ку­чу­гу­ри! - мим­рив сти­ха пан, див­ля­чись, як дві най­мич­ки на­си­лу-си­лу ви­хо­ди­ли по східцях на ґанок.

- Добрі ку­чу­гу­ри. Ще й на сміх піднімає! Тре­ба бу­ло, то й на­ку­пи­ли отих ку­чу­гур, - обізва­лась якось розд­ра­то­ва­но ста­ра Гу­ко­вич­ка.

- А мебіль вже при­вез­ли? - спи­та­ла Ме­ла­ся, не­на­че пис­ну­ла на все подвір'я.

- Атож! Не де ж ділась: вов­ки не з'їли в лісі, - грим­нув Андріян Кирилович сер­ди­то.

- Ти на нас не сердься, що ми на­ку­пи­ли но­вої мебілі. Дурнісінько сер­диш­ся! Ста­ра на­ша мебіль вже над­то ста­ро­дав­ня та не мод­на, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Вже, ма­буть, вий­шла з мо­ди ще сто год на­зад, і бу­ла в моді за ос­таннього ук­раїнсько­го гетьма­на Ки­ри­ла Ра­зу­мовсько­го, - обізва­лась і собі Ме­ла­ся.

- Та ви вже знай­де­те при­чи­ну. Ма­буть, на­ди­ви­лись там в Києві на мо­ди в Таїси та в Лю­би. Оці з та­ких, що вже над­то пад­ко­ви­те слідку­ють за уся­ки­ми мо­да­ми! В їх є чо­го нав­чи­тись, - бу­бонів Андріян Кирилович.

«Одже вже й по­ча­ли зма­гаться ще ко­ло во­за, а як поч­нуть ко­ло во­за, то, пев­но, скінчать в по­ко­ях і то аж по обіді або до­тяг­нуть і до смер­ку, - по­ду­ма­ла Ліда, - це дійсно «од Києва до Лу­бен насіяла ко­но­пель», як співа­ють на селі».

Ліда бу­ла ти­ха на вда­чу й по­мир­ли­ва. Завсідні зма­ган­ня між ста­ри­ми та Ме­ла­сею так їй ос­то­гид­ли, що во­на тіка­ла од їх або в са­док, або до фліге­ля, вхо­пив­ши книж­ку в ру­ки.

Пакунки поз­но­си­ли й поск­ла­да­ли в при­хожій на ка­напці й долі.

- Чого ж це ви по­на­ку­по­ву­ва­ли та­ку си­лу? - спи­тав батько.

- Понакуповували то­го, що тре­ба. По­на­би­ра­ли пун­со­во­го ок­са­ми­ту на об­бив­ку мебілі, по­на­би­ра­ли на завіси до вікон та чер­во­но­го пли­су на гар­ди­ни, на над­двер­ни­ки до две­рей, бо в нас двері голі, як ту­рецькі святі, а в Таїси над две­ри­ма ок­са­ми­тові завіси. Ми ж дідичі! - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна.

- Оксамиту на двері! Що ж то наші двері? чи гра­фині, чи кня­гині, чи банкірші, чи що, щоб їх ку­тать в ок­са­ми­тові сукні та шлей­фи, як ку­тає їх ота навісна бур­жу­аз­на Таїса?! - грим­нув ста­рий.

- А ма­буть, ста­нуть кня­гині, як їх при­че­пу­ри­мо, і не бу­дуть вже такі ре­пані му­жич­ки ге­пи, як оце те­пе­реч­ки, - ска­за­ла ста­ра.

- А те­пер то наші двері й справді не­че­пурні, ніби в бу­день наші най­мич­ки, - обізва­лась Ме­ла­ся в жар­ти.

- Чепуріться, че­пуріться, та й міру знай­те! - ска­зав сер­ди­то Гу­ковнч.

«Вже роз­го­рю­ються дро­ва. Од­же ж поч­нуть і справді сва­риться, а далі, мо­же, й ла­яться. В їх все свар­ка та зма­ган­ня», - по­ду­ма­ла Ліда, і в неї ясні карі очі од­ра­зу ста­ли смутні та жалібні, не­на­че во­на вгляділа якусь смут­ну кар­ти­ну або на­чи­та­ла в книжці смут­ну подію. Та сім'єва життєва тя­га­ни­на та ра­зу­разні зма­ган­ня на­га­ня­ли на неї нудьгу й сму­ток.

- Та, приз­на­тись по правді, ми двічі обіда­ли в Таїси Андріївни в її но­во­му житлі, на­ди­ви­лись на її но­ву мод­ну обс­та­ву та й за­ду­ма­ли й собі посп­рав­лять усе но­ве, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Як во­ни, та­ту. пре­хо­ро­ше обс­та­ви­ли свої гор­ниці! Ко­ли б ти, та­ту, по­ба­чив, то, пев­но б, і сам по­ви­ки­дав з на­ших по­коїв оту не­потріб, оту трух­ля­ти­ну, - ска­за­ла Ме­ла­ся. - В ме­не аж світ за­макітрив­ся, як я увійшла й зир­ну­ла по їх по­ко­ях, по кріслах, по дзер­ка­лах. Модні лам­пи дер­жать на ру­ках чорні арап­ки, чорні, як смо­ла, і в білих за­во­ях та в зо­ло­то­му на­мисті; лам­пи ви­сокі, сто­ять долі й такі зав­виш­ки, як я. А в нас бли­ма­ють якісь ка­ганці… Аж пе­ред гістьми со­ром…

- Певно, в Елпіди­фо­ра Пет­ро­ви­ча ба­га­то гро­шей в ки­шені: по­на­би­рав гро­шей з ос­тачі за рік з кан­це­лярій, на­ха­пав ха­барів та по­нак­ра­дав з харчі для ареш­тантів, то й ви­га­дує усякі ви­гад­ки отой пе­тер­бурзький пе­ще­ний бю­рок­рат. А в нас не­ма ж ха­барів, не­ма ареш­тантів; в нас гро­шей об­маль, - сум­но обізвавсь батько.

- Та ти завж­ди так ка­жеш: гро­шей об­маль, гро­шей не­ма. Як­би ми те­бе слу­ха­ли, то хо­ди­ли б босі. Он глянь, які дра­бин­ча­ки в світли­цях! Ми дідичі, дво­ря­ни. Та­ка обс­та­ва нам не ли­чить. Мені те­пер бу­де со­ром прий­ня­ти в гор­ни­цях Таїсу й Лю­бу, - ска­за­ла во­на вже сер­ди­то.

- То не прий­май їх і не клич! Ку­ди ж пак, які ба­га­тир­ки оті го­ро­дян­ки бур­жу­аз­ки та отой на­ду­тий бю­рок­рат Елпіди­фор! - вже крик­нув Андріян Кирилович спе­ре­сер­дя.

- Як то так - не прий­май і не клич? - за­го­моніла сер­ди­то Тек­ля Опа­насівна.

- А так. Навіщо во­ни тобі зда­лись? Не нам, а їм неч­ля сидіти в нас хоч би й на цих ста­ро­мод­них дра­бин­ча­ках - ми дідичі, ми дво­ря­ни! - обізвавсь сер­ди­то Гу­ко­вич.

- А як во­ни зап­ро­шу­ють нас і з приємністю прий­ма­ють в се­бе? Нев­же нам тре­ба цу­раться їх? - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- То ти не їдь до їх і не за­ходь, як бу­ваєш в Києві.

- Отуди! Як то не їдь і не за­ходь, ко­ли Таїса сли­ве змал­ку мені то­ва­риш­ка й при­ятелька? Ко­ли во­на про­се ж до се­бе, то й я по­вин­на зап­ро­сю­ва­ти до се­бе й її, і Лю­бу, хоч во­ни обидві бур­жу­аз­ки.

- На дідька во­ни тобі зда­лись? Наїдуть сю­ди та й панькай­ся з ни­ми тиж­день, хоч ки­дай уся­ку ро­бо­ту, - бу­бонів ста­рий.

- Та ти й так нічо­го не ро­биш, тільки бай­ди­ки б'єш та ханьки мнеш. Граєш же сли­ве що­тиж­ня в кар­ти з сусіда­ми або хо­диш на вло­ви та блу­каєш по пу­щах та нет­рях поспіли три дні або й дов­ше, - го­моніла далі Тек­ля Опа­насівна.

- Мабуть, ти, та­ту, ба­жаєш, щоб ми здичіли оту­теч­ки в цій дурній глу­шині? Ми тільки в Києві в знай­омих і по­ба­чи­ли світу, по­ба­чи­ли, які в лю­дей мо­ди і на уб­ран­ня, й на мебіль, і на все, - при­ки­ну­ла слівце й Ме­ла­ся.

- То, про ме­не, й дичійте! Ко­ли не­ма за що бун­дю­читься та пха­тись в арис­ток­ратію, то й спро­щуй­тесь і про ме­не, й об­му­жи­чуй­тесь! Розт­ринька­ли ви вже ба­га­то гро­шей. На вас двох ніяк не нас­та­чиш гро­шей. Я ко­ло ха­зяй­ст­ва пад­кую, аж чуб в ме­не стає мок­рий. На моє лінивст­во та нед­бай­ливість ви не мо­же­те нарікать: я пад­кую й ко­ло хліба, і ко­ло ху­до­би, і ко­ло пасіки, а ви тільки дур­но мар­нуєте гроші.

«Вже роз­го­рюється в печі, от-от за­па­лає… Ой яка ну­до­та з ни­ми! Ко­ли б ку­ди втек­ти од їх, або­що», - ду­ма­ла Ліда і все ниж­че на­хи­ля­ла го­ло­ву, аж очі зап­лю­щу­ва­ла, ма­буть, щоб не так му­ля­ло та дош­ку­ля­ло в ву­ха.

- Як не розс­та­раєшся швид­ко гро­шей, то мож­на будлі-де й по­зи­чить або де­ся­тин зо три по­ля про­дать, - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна.

- Може б, нам по­зи­чи­ла з ти­ся­чу Таїса Андріївна. Во­на ж ка­за­ла, що про­да­ла свою ха­лу­пу, - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся. - Це та­ка доб­ра ду­рин­да, що, мо­же, й по­зи­че.

Ліді ста­ло со­ром за Ме­ла­сю. Во­на лип­ну­ла на неї очи­ма й од со­ро­му опус­ти­ла довгі вії на очі.

«І при­яте­лює з Таїсою та Лю­бою, і має на думці підду­рить їх обох, ще й зве їх ду­ре­па­ми, нев­ва­жа­ючи на їх добрість», - ду­ма­ла Ліда, і їй ста­ло шко­да доб­рих ду­реп.

- З те­бе, як ба­чу, не­по­га­на по­рад­ни­ця. По­зи­чать це не муд­ра шту­ка й не ве­ли­ка труд­нація; але як то потім од­да­вать гроші? - го­монів батько. - Он ко­ли то ще ми по­зи­чи­ли в Таїси Андріївни дві ти­сячі, а й досі не вер­ну­ли. Ко­ли во­на зовсім безг­луз­да, то по­зи­че вам і те­пе­реч­ки. Про ме­не, по­зи­чай­те, але… ма­буть, на вічне од­дан­ня. І це пев­на річ, бо ми вже на­по­зи­ча­лись і зап­лу­та­лись в дов­гах в бан­ку, як у па­ву­тинні.

- Біжи, сер­це Лідко, та ска­жи, щоб по­да­ва­ли обід, бо мені вже ду­же хо­четься їсти, - ска­за­ла ма­ти до Ліди.

Ліда побігла в пе­кар­ню й за­га­да­ла слу­гам зас­те­лять стіл. В од­ну мить жва­ва гор­нич­на зас­те­ли­ла ска­тер­кою стіл і по­да­ла обід. Усі пе­рей­шли в прос­тор­ну, але з низькою сте­лею сто­ло­ву кімна­ту й сіли за обід. І за обідом не вга­ва­ло зма­ган­ня, а ча­сом і лай­ка, не­на­че за сто­лом сидів ор­кестр та все наг­ра­вав до танців. Ліда мов­ча­ла й слу­ха­ла. Її вже бра­ла не­терп­ляч­ка; вже хотілось зня­тись з місця, вхо­пить книж­ку і втек­ти з по­коїв в са­док. Батько бу­бонів ни­зо­вим ба­сом. Ма­ти пи­ща­ла ви­со­ким те­нор­цем, а Ме­ла­ся різким альтом і тріща­ла, і ля­ща­ла дрібно та різко, як со­ро­ка на ти­ну. Та­то ніби лу­пив на цим­ба­лах, ма­ма не­на­че доб­ре нап­ра­ви­ла скрип­ку й ци­ги­ка­ла смич­ком по стру­нах з усієї си­ли. А Ме­ла­ся ніби лу­пи­ла в бу­бон з бряз­котьола­ми й бряз­ка­ла дрібно, так дрібно та го­лос­но, як зав­зя­тий му­зи­ка на буч­но­му весіллі. За сто­лом не­на­че виг­ра­ва­ли троїсті му­зи­ки, а бідна Ліда бу­ла од­ним і єди­ним слу­ха­чем тих нев­том­них, сли­ве що­ден­них троїстих му­зик.

Батько й ма­ти Теклі Опа­насівни дов­го не згод­жу­ва­лись ви­да­вать її заміж за Андріяна Гу­ко­ви­ча. Старі доб­ре зна­ли, що во­ни обоє од­на­кові на вда­чу: обоє оп­риш­ку­ваті, нер­вові, лай­ливі й не­по­мир­ливі. Але Тек­ля на­мог­лась і пос­та­ви­ла-та­ки на своєму. Во­на за­ко­ха­лась в Андріяна навіже­но, без тя­ми й ска­за­ла батькові, що як він не зго­диться ви­дать її заміж за Андріяна, то во­на са­ма собі смерть за­подіє або вте­че з ним і піде світ за очі. Батько й ма­ти му­си­ли зго­диться. І до­ки між Тек­лею та Андріяном Гу­ко­ви­чем бу­ла лю­бов, до­ти во­ни жи­ли в згоді й по­мир­ли­во. Але як лю­бов по­ча­ла з літа­ми хо­ло­нуть, во­ни по­ча­ли сли­ве щод­ня заг­ри­заться та зма­гаться з якої-не­будь пус­тої при­чи­ни. І од то­го ча­су во­ни зма­га­лись та гриз­лись, як два люті за­ка­то­вані во­ро­ги, спа­ро­вані навіщось до­ку­пи. Во­ни не­на­че сил­ку­ва­лись зу­мис­не до­пек­ти й на­до­ку­чить од­но од­но­му, ніко­ли ні в чо­му не ви­ба­ча­ли од­но од­но­му.

- Якби зза­мо­ло­ду не розт­ринька­ли си­лу гро­шей за гра­ни­цею, отам по Па­ри­жах та Лон­до­нах, за­раз після то­го, як ми поб­ра­лись, то й бу­ло б чим пла­тить за оці вит­ре­беньки. І в бан­ку не ма­ли б дов­гу, - обізвавсь Андріян Кирилович з до­са­дою після дру­гої пот­ра­ви.

- А хіба ж я са­ма їзди­ла по Па­ри­жах та Лон­до­нах! Ад­же ж і ти ти­няв­ся зо мною і мар­ну­вав гроші незгірше ме­не, - про­мо­ви­ла жінка з злістю.

- Якби не ти, я сидів би вдо­ма та й не ри­павсь. Я те­бе слу­хав, то й швен­дяв вкупі з то­бою по всіх-усю­дах, ку­ди тобі тільки бу­ло за­ман­дю­риться: чи в Рим, чи в Мад­рид, чи в якесь дур­не То­ле­до та дур­ну Гре­на­ду. Ад­же я не на свої гроші їздив, а на твої й по твоїй волі, а не по своїй!

- А пев­но, не на свої гроші, бо в те­бе бу­ло завсіди по­рожньо в ки­ше­нях: не­ба­га­то над­бав гро­шей на своїй службі, - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна.

- Нехай я нед­бай­ли­вий! Але я ніко­ли не гай­ну­вав над­бан­ня так безг­луз­до, як ти з Ме­ла­сею, от хоч би й те­пе­реч­ки на оті п'ять хур яко­гось не­потрібу. Я орю, мо­ло­чу, зби­раю паш­ню, а ви вдвох тільки вієте та сієте десь. Ет! ви тільки безг­луз­до спо­жи­ваєте моє над­бан­ня, - ска­зав батько.

- Коли ж, та­ту, так прий­шлось, що са­ме оце до­кон­че тре­ба бу­ло віять та й сіять, - обізва­лась Ме­ла­ся й ско­са зир­ну­ла на матір. - Та­кий ви­па­док тра­пивсь, бач­те…

- Який же там ви­па­док? Пев­но, той ви­па­док, що отій добрій ду­ринді Таїсі Андріївні за­ма­ну­лось од­да­ти свою доч­ку кра­су­неві, та ще й обс­та­вить то­го пе­тер­бурзько­го прой­дисвіта по-арис­ток­ра­тич­но­му, по-сто­лич­но­му? - ска­зав з кри­ком Андріян Кирилович, і йо­го чи­малі по­дов­жасті очі аж за­лисніли од гніву й ви­ря­чи­лись на жінку, не­на­че він хотів заст­ре­лить її очи­ма і вби­ти на смерть.

Ліда сиділа й тільки мовч­ки кміти­ла то за матір'ю, то за батько­ви­ми сер­ди­ти­ми очи­ма.

«Невже лю­де же­няться тільки зад­ля то­го, щоб гриз­тись та сва­риться що­бо­жо­го дня? - ду­ма­ла Ліда. - Ко­ли цьому прав­да, то я не піду заміж зро­ду-звіку!»

- Та не про це річ! Не в цьому, та­ту, діло! - крик­ну­ла Ме­ла­ся і, як опе­че­на, підве­лась на стільці. - Не цей, та­ту, ви­па­док, на який ви на­тя­каєте, а який­сь зовсім інший!..

- Та ко­ли до­ве­лось вже ска­за­ти прав­ду, то ми оце в Києві знай­шли Ме­ласі же­ни­ха. Же­них накльовується! от що! З цієї при­чи­ни ми й за­ду­ма­ли спра­ви­ти но­ву ши­кар­ну обс­та­ву, бо він, ма­буть, оце не­за­ба­ром і при­бу­де до нас. Я вже йо­го й зап­ро­си­ла до се­бе в гості. І він обіцяв приїха­ти з Таїсою та з Лю­бою або з Елпіди­фо­ром Ва­на­то­ви­чем.

Батько од­ра­зу за­мовк і вга­му­вавсь. На йо­го цим­ба­лах не­на­че од­ра­зу пор­ва­лись ба­сові стру­ни. Го­лос в йо­го пом'якішав і задз­венів, мов на ви­со­ких те­но­ро­вих струн­ках. Блиск гніву та злості од­ра­зу згас в очах. Пог­ляд став м'якіший.

Андріян Кирилович підняв вго­ру бро­ви з ди­ва.

- Цей же­них - Ми­хай­ло Ула­се­вич, той, що час­то бу­ває в гос­тях в Елпіди­фо­ра Пет­ро­ви­ча, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Який це Ула­се­вич? Щось він мені нев­тям­ки, - про­мо­вив вже зовсім спокійним го­ло­сом батько.

- Та той ви­со­кий, су­хор­ля­вий та ку­че­ря­вий, що бу­ває в гос­тях в Таїси. Він слу­же в яко­мусь стра­хо­во­му то­ва­ристві, - обізва­лась Ме­ла­ся.

- А! ага! При­га­дую! Ба­чив я йо­го раз в Таїси Андріївни. При­га­дую!

- Там так при­лип до нас! І в опе­ру хо­див з на­ми, і бу­кет приніс Ме­ласі в ло­жу, ще й цілий фунт до­ро­гих кон­фектів. Ка­зав, що не­за­ба­ром при­бу­де до нас.

- Що ж! Не­хай приїде. По­ба­чи­мо, роз­ди­ви­мось. Та й роз­пи­тать тре­ба за йо­го в лю­дей заз­да­легідь, - про­мо­вив батько вже тихішим і зовсім спокійним го­ло­сом, не­на­че йо­го цим­ба­ли за­гу­ли пісню, звер­ху прик­риті віком або десь в другій кімнаті за две­ри­ма.

- Цей Ула­се­вич, ма­буть, якась знач­на лю­ди­на в Києві… бо він за­пи­са­ний спільни­ком і в стра­хо­во­му то­ва­ристві, і в слав'янофільсько­му, і в то­ва­ристві спри­ян­ня жи­во­ти­нам, і в то­ва­ристві ска­ко­во­му, і в яхт-клубі, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- І в то­ва­ристві бджільницт­ва. Ка­зав, що ду­же ко­хається в пасіках і хо­че з то­бою по­ба­ла­кать дійсно про цю бджільницьку спра­ву, - до­да­ла ма­ти.

- І пасіки лю­бе! Оце мені ду­же приємно! Чом же ви не ска­за­ли, щоб він привіз мені най­новіші книж­ки про бджільницт­во? - ска­зав вже ба­га­то лас­кавішим го­ло­сом батько.

- Вже й не пам'ятаю, чи ка­за­ли ми йо­му за це, чи ні. А що Ме­ла­ся впа­ла йо­му в очі, то це доб­ре пам'ятаю. Че­рез те ж то ми й за­ду­ма­ли по­но­вить на­шу обс­та­ву в домі та при­че­пу­рить по­кої, щоб во­ни ма­ли зовсім сього­час­ний, мод­ний, міський виг­ляд.

- Aгa! Oн як во­но! А ко­ли ж він обіцяв при­бу­ти до нас? - спи­тав батько.

- А бог йо­го свя­тий знає. При­бу­де, ко­ли йо­му це на дум­ку спа­де, - ска­за­ла ма­ти.

- Коли так, то, про ме­не, й че­пуріться. До­ве­деться про­дать оце за­раз де­ся­тин зо три по­ля або й п'ять од­но­му чо­ловікові, що дав­но вже на­ма­гається ку­пи­ти, бо за сьогорічну паш­ню підуть гроші на про­цен­ти в банк за по­зич­ку.

«Слава же тобі, сот­во­ри­те­лю, що бу­ло ніби на­дов­го за­до­щи­лось та за­не­по­го­ди­лось, а це якось нес­подіва­но й ви­по­го­ди­лось в хаті… Аж лег­ше ста­ло на душі!» - по­ду­ма­ла Ліда й са­ма од­ра­зу по­ве­селіша­ла.

- Завтра приїдуть з Києва два об­бив­щи­ки. Во­ни шви­денько й об­тяг­нуть мебіль і по­чеп­ля­ють ок­са­ми­тові над­двер­ни­ки на две­рях та гар­ди­ни на вікнах. Завіси ми й самі зу­гарні по­чеп­лять, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

Після дру­гої пот­ра­ви батько по­добрішав і по­ве­селішав: на ра­до­щах звелів по­да­ти пляш­ку чу­до­вої смо­ро­ди­нов­ки й сам по­на­ли­вав чар­ки.

- Вип'ємо ж за но­ву обс­та­ву! От те­пер в нас з по­коїв зник­нуть архірей­ські ста­ро­модні крісла та оті ту­рецькі за­вальні со­фи. Ті ста­ро­модні гар­ма­ти мені ос­то­гид­ли так, що я не мо­жу на їх і ди­виться. А от ми і зди­хаємось-та­ки їх! - ска­за­ла Ме­ла­ся й хильну­ла здо­ро­ву чар­ку й вис­мок­та­ла її до су­хо­го дна.

Після обіду панії пішли роз­гор­ту­вать та пе­ре­див­ляться ок­са­ми­ти та до­рогі пли­си. Ліда теж заціка­ви­лась тим кра­мом і по­ма­га­ла їм роз­гор­ту­вать та знов згор­тать. Навіть батько зир­нув на той крам не­са­мохіть і тільки цма­кав, розмірко­ву­ючи, яких то ска­же­них гро­шей кош­тує той усей чер­во­няс­тий до­ро­гий крам.

Другого дня при­ка­та­ли з вок­за­лу пош­то­вою чор­топ­хай­кою два київські об­бивщн­ки й за­хо­ди­лись пок­ри­вать мебіль. Че­рез кільки день ста­ру не­потрібну мебіль ви­нес­ли в флігель, а част­ку по­ган­шо­го трух­на скла­ли в во­зовні на підрях, що теліпа­лись на бан­ти­нах. На­томість розс­та­ви­ли по по­ко­ях чу­до­ву ху­дож­ню мебіль, та­ку дос­то­ту, яка бу­ла і в Таїси Андріївни. Ви­со­чезні дзер­ка­ла та­ки не змісти­лись в не­ви­сокій гор­ниці, і май­ст­ри му­си­ли їх тро­хи підпи­лить зспо­ду та обш­мульгать вирізані звер­ху стер­ча­ки, щоб не об­ко­лу­пать стелі. Дім Гу­ко­вичів був ста­рий, хоч по­коїв в йо­му бу­ло ба­га­то: сте­ля бу­ла низьку­ва­та, вікна не такі здо­рові, як в житлі в Таїси Андріївни. Але прос­торні гор­ниці, обс­тав­лені чу­до­вою мебіллю та дзер­ка­ла­ми, при свіжих шпа­ле­рах, ма­ли зовсім інший виг­ляд, ніж пер­ше. Роз­па­ку­ва­ли й ви­сокі лам­пи, внес­ли в по­кої й пос­та­ви­ли од­ну чор­ну арап­ку ко­ло сто­ла в світлиці, а дру­гу теж в світлиці аж ко­ло две­рей, що ве­ли в кабінет. Як вно­си­ли з во­зовні в по­кої ті чу­дові чу­дер­нацькі лам­пи, уся че­лядь збіглась ди­виться на те ди­во.

Горнична й прач­ка по­ки­да­ли й залізка і вибігли ди­виться на те ди­во, не­чу­ва­не й не­ба­че­не на селі.

- Чи ти ба! Не­суть чортів в по­кої. Дух свя­тий при хаті! - го­моніла ста­ра ба­ба-птич­ни­ця.

- Їй-богу, не­суть два чор­ти! - крик­ну­ла ку­хо­вар­ка. - Це вже чор­ти світи­ти­муть в по­ко­ях; аж страш­но стає.

- Я вве­чері бо­яти­мусь і по гор­ни­цях хо­дить, - ска­за­ла гор­нич­на.

- Та при­ди­вись ли­шень кра­ще! то не чор­ти, а чор­тиці, та ще сли­ве голісінькі, тільки в са­мих ку­ценьких спіднич­ках, - обізвавсь ла­кей.

- А справді чор­тиці, бо на­че мо­ло­диці: в спіднич­ках та в зо­ло­тих се­реж­ках, ще й у зо­ло­тих на­мис­тах. Ма­буть, ото в пеклі та­ка по­ве­денція в чор­тиць, що во­ни так чуд­но вдя­га­ються, - ка­зав один дід в жар­ти.

- Ще й білі ло­патні по­витріща­ли, мов сміються аж на кутні зу­би. Та й ро­таті ж та ву­хаті оті чор­тиці, - до­дав один най­мит.

- Мабуть, не з біса ве­селі, - до­дав дру­гий най­мит, - ди­вись, бра! ще й не­на­че при­танцьову­ють чи навш­пи­няч­ки спи­на­ються, мов напідпит­ку. Ма­буть, ра­денькі, що дер­жать оті ка­ганці в ру­ках.

- От те­пе­реч­ки не бу­де нам со­ром вітать же­нихів в на­ших по­ко­ях! - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна, по­ход­жа­ючи по гор­ни­цях та ог­ля­да­ючи обс­та­ву.

- Шкода тільки, що в нас не­ма каміна з кар­ни­зом, де мож­на б бу­ло пос­та­вить отакі ляльки та цяцьки, німфи та фав­ни, як їх Лю­ба по­на­ти­ка­ла в се­бе на каміні. Тре­ба б нам до­ко­неч­но за­ло­мить отих міських бур­жу­азок, щоб не ду­же-то пин­дю­чи­лись пе­ред на­ми, - обізва­лась Ме­ла­ся.

- І навіщо їх за­лом­лю­вать? Чи то ж вар­то пик­лю­ваться за та­ку нісенітни­цю! Во­ни ж вас люб­лять щи­ро, - обізва­лась Ліда.

- А вже ж пак! Во­ни якісь там нікчемні бур­жу­аз­ки, а ми ж дідичі й дер­жавці: маємо дер­жа­ву з діда-прадіда, - ска­за­ла гор­до­ви­то ма­ти, - ми па­ни, ми дво­ря­ни, а во­ни та­ки бур­жу­аз­ки, хоч во­ни мої й при­ятельки. А за це ніко­ли не за­бу­вай­те, - на­пу­чу­ва­ла до­чок гор­до­ви­та Тек­ля Опа­насівна.

- Я за це та­ки ніко­ли не за­бу­ва­ла і завж­ди ма­ла це на увазі, що во­ни якісь міські пе­реп­ро­ду­хи та пе­ре­куп­ки, що тільки вхо­пи­ли шмат просвіти, - ска­за­ла Ме­ла­ся. - В Лю­би та­ки є щось міщанське, як і в її рож­де­ниці Таїси Андріївни.

- Лучче бу­ло б, як­би ви хоч част­ку гро­шей, пот­ра­че­них на цю до­ро­гу мебіль, бу­ли да­ли мені на поїздку в Фінляндію. Бо, приз­на­тись, я оце на­ду­ма­лась поїха­ти в Фінляндію та вив­читься тка­ти фінляндські по­лот­на на но­вих ма­леньких верс­та­ти­ках, - ска­за­ла Ліда, - од­на­че не маю ро­бо­ти, то хоч вчи­ти­му на­ших мо­ло­диць та дівчат ви­роб­лять по­лот­но. Нав­чусь там ро­бить сир: це вже для се­бе. Ту­ди їдуть наші обидві сусіди зад­ля цієї спра­ви. Поїду й я з ни­ми вкупі. Чо­го я бу­ду сидіть оту­теч­ки на селі та бай­ди­ки би­ти?

- Дух свя­тий при нас та при хаті! - аж крик­ну­ла ма­ти. - Що це ти ви­га­да­ла? Це ж кош­ту­ва­ти­ме ска­же­них гро­шей.

- А як ви їзди­ли в Пе­тер­бург, а звідтіль манд­ру­ва­ли в Фінляндію, щоб по­ди­ви­тись на во­дос­па­ди, то це й нічо­го? Це ж кош­ту­ва­ло теж не­де­ше­во, - обізва­лась Ліда якось сум­но. - Ба­чи­те, яка в світі прав­да!