Нунчі. Корейське мистецтво емоційного інтелекту

Розділ 4. Брак нунчі, або Як утратити друзів і відштовхнути людей[21]

Ллойд (у виконанні американського комедійного актора Джима Керрі): Який шанс у такого хлопця, як я, і такої дівчини, як ти… бути разом?

Мері: Не надто високий.

Ллойд: Не надто високий — це один шанс на сто?

Мері: Я сказала б, один на мільйон.

Ллойд: Тобто ти кажеш, що у нас є шанс?

Тупий і ще тупіший[22]

Будь-який кореєць скаже вам, що про нунчі думаєш зазвичай тоді, коли його бракує, а не тоді, коли його вдосталь.

Люди, яким бракує нунчі, змушують інших закочувати очі, збентежено переглядатися або іноді навіть штовхати їх під столом, щоб вони помітили те, що очевидно для всіх навколо.

Розглянемо конкретний приклад. Компанія приятелів зібралася на вечерю в ресторані, і вино пили всі присутні, крім Ейлін. Вона замовляла одну склянку газованої води за іншою. За столом сиділа й Гейзел, горезвісна тим, що не мала нунчі. Гейзел умовляла Ейлін випити вина, хоча Ейлін без упину стверджувала, що їй більше до смаку вода.

Гейзел не заспокоїлася навіть тоді, коли втрутилися інші.

Потім, коли їй розповіли, що Ейлін лікується від алкоголізму, вона обурилася: «Звідки я могла знати? Ейлін мала б сказати мені!» Гейзел не розуміла, що Ейлін не мусила розповідати про свою хворобу не надто близькій людині. Це Гейзел мусила проаналізувати ситуацію та вчинити відповідно.

Перш ніж щось сказати, Гейзел мала б поставити собі такі запитання:

1. (Рівень нунчі: базовий.) Ось я бачу обличчя Ейлін. Чи неприємні їй мої слова? Чого це я буду витріщатися на її обличчя? Хто так узагалі робить?!  Гру завершено.

2. (Рівень нунчі: середній.) Чи здивований чоловік Ейлін тим, що вона не п’є? НІ.  Чоловік, вочевидь, краще знає Ейлін, і він не переймається тим, що вона не п’є, тож чого мені непокоїтися?

3. (Рівень нунчі: експертний.) Ейлін неквапом цідить воду чи замовляє одну склянку за іншою? ДРУГЕ.  Подібні нав’язливі дії характерні для людей, які страждають від алкоголізму.

Чи помічали ви, що коли хтось розлючено каже: «Я ж не телепат! Це не моя провина!», у дев’яноста відсотках випадків це насправді провина цієї людини?

Таке обурення — ознака браку нунчі. Подібне ставлення може призводити до значних проблем у взаєминах з іншими людьми, кар’єрі й житті загалом. Якщо у вас немає нунчі, люди відчуватимуть ірраціональну від­разу до вас, не розуміючи, чому ви їм не подобаєтеся (і я не перебільшую). Щонайменше, вони просто не захочуть бути поряд з вами. На людей з обмеженим нунчі реагують так само, як на людей з неприємним запахом з рота: комусь може бути соромно за власну дріб’язковість, хтось може й не зрозуміти, чому така людина йому неприємна, але їм достеменно дискомфортно бути поряд з нею, тож вони нетерпляче чекають, коли ж обділений нунчі бідолаха забереться геть.

Проте як зрозуміти, що це у вас погане нунчі?

Якщо нунчі у вас геть кепське, ви й визначити цього не зможете. Ця проблема схожа на когнітивне упередження, яке психологи називають «ефектом Даннінга—Крюґера»: справжні дурні не розуміють, що вони дурні. Добра новина полягає в тому, що якщо вам вистачає саморефлексії для читання цієї книги, то ви вже хочете дістати голову з дупи! Отже, ви здатні поліпшити своє нунчі.

Якщо ви маєте друзів або близьких, які піклуються про вас настільки, що скажуть вам про ваше погане нунчі, уважайте, що вам пощастило. Однак насправді ж ніхто, вірогідно, не скаже про це без манівців. Якщо люди будуть змушені відповідати на пряме запитання, наприклад: «Що я такого зробив, що всі розлютилися?», вони, мабуть, пробурмотять щось на кшталт: «Не можу сказати напевно».

У Кореї ви могли б сказати, що вам не подобається людина, оскільки вона створює вам поганий «кібун». Це корейське слово означає «настрій», який, утім, розуміють як загальний тілесний стан. Якщо ви скажете корейській подрузі, що не хочете йти на побачення з паном Красунчиком з університету, оскільки від нього у вас поганий «кібун», ваша подруга підтакне й більше вас про це не запитуватиме. Можна лише зрозуміти й погодитися з вашим бажанням довіритися своєму нунчі в такій справі. А от панові Красунчику, який, можливо, навіть не здогадується, що його погане нунчі відштовхує дівчат, не пощастило.

Якщо у вас погане нунчі, не все втрачено. Як то кажуть, перший крок на шляху до розв’язання проблеми — це її усвідомлення. Ось декілька запитань, за відповідями на які ви зможете виявити в себе проблеми з нунчі:

Тест для визначення вашого рівня нунчі

Чи доводилося вам опинятися в таких ситуаціях?

А. Вам кажуть щось на кшталт: «Агов, розуміти ж треба!», або «Так, дякуємо, ми тебе й першого разу почули», або «Тобі що, медаль за це почепити?»

Б. Ви в конференц-залі своєї фірми, чекаєте, коли розпочнеться нарада. Щоб порушити тишу, кажете: «Це що, чергова ідіотська нарада Джорджа, зміст якої можна було б і на мило надіслати?» І тут Джордж, який весь цей час сидів у кутку кімнати, махає вам рукою.

В. Ви нагримали на колегу за те, що він запізнився на роботу у четвер. Хтось зі співробітників відводить вас убік і каже: «Ви ж знаєте, що він ще з вересня щочетверга возить матір на хіміотерапію, чи не так?»

Г. Ви довго розповідаєте про щось, на вашу думку, важливе. Хтось із присутніх бурмоче: «От розпатякався!»

Ґ. Ваші друзі готові зустрічатися з вами наодинці, проте чомусь більше не запрошують вас на вечірки.

Д. Люди постійно перезираються, коли ви щось кажете.

Е. Після того як ви щось сказали, усі в кімнаті незбагненним чином надовго замовкли.

Якщо вам знайомі три або більше ситуацій, варто попрацювати над своїм нунчі.

Потрібно лише придивитися та прислухатися — усі відповіді просто перед вами. Не треба все життя почуватися жертвою й дивуватися, чого це вас ніби переслідують нещастя. Завдяки нунчі життя стає зрозумілішим і конт­рольованішим.

Якщо ви колись дивилися перший відбірковий тур прослуховувань у передачі «Х-фактор» або іншому музичному талант-шоу, то, безперечно, знаєте, який вигляд має людина без нунчі. Продюсери шоу зумисне знімають людей, які не лише погано співають (це було б нудно), але й упевнені в тому, що співають неперевершено. Інакше кажучи, людей без нунчі.

У кожній версії шоу «Х-фактор» або «[Країна] має талант» у всьому світі є такі прослуховування для людей з обмеженими можливостями нунчі. Ці передачі всім подобаються. Чому? Можливо, вам було б соромно сміятися над людиною, яка просто погано співає. Проте навряд чи вас будуть гризти докори сумління через знущання над поганим співаком, який упевнений у власній незрівнянності.

Співак без нунчі має вади слуху — не тільки буквально, але й у тому сенсі, що не розрізняє знаків свого оточення. Або його друзі бояться сказати йому, що в нього немає музичного хисту, або в нього геть немає друзів (чи, може, він їх не слухає). А людям притаманна віра в те, що всі, хто не дослухається чужих порад, позбавлені права на співчуття аудиторії.

Не варто бути схожим на нездар із талант-шоу. Кажуть, незнання — благо, проте це неправда. Хіба що ви гадаєте, що зникнення ваших друзів без будь-яких пояснень — це благо. Крім того, у такій ситуації ви позбавляєте себе можливостей поліпшити свій спів (або якийсь інший хист) чи вибрати інше захоплення, яке дало б вам змогу блискуче проявити себе. Перш ніж відхиляти чи приймати будь-які критичні зауваження, спрямовані на вас, треба їх обдумати. Це найліпше, що ви можете зробити для себе.

Ба більше, коли хтось указує на вашу поведінку, зумовлену нестачею нунчі, подякуйте такій людині, хай як неприємно вам буде. Вона робить вам величезну послугу й не дозволяє вам осоромитись. Не звинувачуйте її в тому, що вона не сказала вам раніше, — це просто дурниця, хай що ви маєте на увазі під словом «раніше». Уявіть, що у ваших зубах застряг шпинат: звісно, соромно чути про це від когось, проте чи не варто знати про це, перш ніж усміхатися всім довкола й лякати дітей? Тут так само. Сприймайте пораду як те, чим вона, власне, і є. Як спробу допомогти вам.

Я вважаю, що існує декілька підтипів людей з обмеженими можливостями нунчі. Можливо, серед цих восьми вбивчих різновидів людей без нунчі ви впізнаєте себе, своїх друзів, суперників, колег або родичів.

Це найрозповсюдженіший різновид людей без нунчі. Зазвичай їхня поведінка зумовлена нетямущістю, а не лихим наміром. Ця нездогадливість переважно викликана надмірною тривожністю або зосередженістю на собі, а не на сприйнятті свого оточення.

Ось, наприклад, Кетрін. Загалом вона непогана людина, але надто зосереджена на собі, і тому нездатність аналізувати ситуацію впливає на її відносини з людьми значно більше, ніж вона могла б припустити. Її колега, Бен, установлював нову фотографію на робочому столі комп’ютера. На цій світлині він стояв поруч з якимось чоловіком. Кетрін зазирнула йому через плече й пожартувала: «О, Бене, у тебе новий хлопець? І що, щоразу заставку на комп’ютері змінюватимеш, коли новий хлопець з’являтиметься? Так і робочого часу не вистачить!»

Усі аж очі повитріщали, з жахом дивлячись на Кетрін. У Бена затремтіли губи, і він, перепросивши, похапцем вискочив у двері. Одна з колег Кетрін пояснила: «Той чоловік на фото… Це ж хлопець Бена, який помер декілька місяців тому. У нього був вовчак і відмовили нирки. Ти де була взагалі?»

Коли Бен повернувся до кімнати, Кетрін щиро й емоційно вибачилася: «Я й гадки не мала, будь ласка, пробач мені». Пізніше Кетрін принесла Бенові тортик і перепросила ще раз, проте це не допомогло, адже шкоду вже було заподіяно.

Чи можна звинувачувати Кетрін у тому, що вона не знала про смерть Бенового хлопця? Можливо, ні. З іншого боку, чому Кетрін була єдиною людиною в робочому колективі, хто про це не знав? Після смерті коханого Бен деякий час не з’являвся на роботі, а Кетрін цього, вочевидь, не помітила. Крім того, якби вона звернула увагу на обличчя інших колег, коли Бен завантажував фото свого коханого, вона помітила б їхні сповнені співчуття погляди. І взагалі, чому їй закортіло щось сказати про його нову світлину на екрані?

Це був не єдиний збій у роботі нунчі. Такі збої нагрома­джувалися, перетворювалися на цілу лавину, оскільки Кетрін уже деякий час не зважала на своє оточення. Можливо, нетямущість не пов’язана з лихим наміром, проте інші сприймають її саме так, тож стережіться — і пильнуйте.

Романтичні комедії на кшталт фільмів Річарда Кертіса (найкращий приклад — це сумнозвісна стрічка «Реальна любов»[23]), можливо, певною мірою спричинили хибне, але поширене уявлення про те, що найкращий спосіб домогтися романтичних стосунків — подолати спротив об’єкта пристрасті, публічно змушуючи цю людину ніяковіти. У подібних учинках винні і чоловіки, і жінки. Однак це не романтика — це егоцентричний світогляд.

Розглянемо прояв цього явища на прикладі Райнера, оперного співака, якому вперше в житті пощастило зіграти головну роль на сцені. Прем’єра мала шалений успіх: глядачі вітали виконавця бурхливими оплесками, гриміли овації. Його батько та дев’яносторічна бабуся сиділи в першому ряді партеру зі сльозами на очах — так вони пишалися ним. Для Райнера цей вечір був настільки чудовим, що ніхто не міг би зіпсувати йому настрій.

Уточнення: ніхто, крім Ешлі, його неврівноваженої колишньої дівчини, яку він уже десять років не бачив.

Райнер саме насолоджувався оплесками, коли Ешлі вибігла на сцену й подарувала йому величезний букет. Райнер знітився, він навіть не впізнав її, доки вона не схопила його в обійми й не сказала: «Любий, я так тобою пишаюся!» Саме тоді його здивування змінив жах. Глядачі захихотіли, подумавши, що це його дружина або дів­чина. Підбадьорена, як їй здалося, заохоченням залу, Ешлі залишилася на сцені. Коли опустилася завіса, вона пішла за Райнером за лаштунки, вимагаючи його уваги. Ешлі не помічала, наскільки неприємною та дивною здавалася йому ця ситуація.

Зрештою Райнер був вимушений дуже неввічливо витурити її звідти, щоб вона дала йому спокій.

Дебютний виступ у головній ролі мав стати подією, яку Райнер завжди згадував би з радістю, проте спогади про цей вечір було назавжди зіпсовано. Через Ешлі. Не будьте такими, як Ешлі. Якщо вам здається, що ви головний герой фільму, а всі решта — другорядні персонажі, чиї почуття не мають жодного значення, крім випадків, коли вони допомагають утіленню вашого наміру, романтичного чи ні, то нічого доброго з цього не вийде.

У багатьох із нас є знайомі, яким треба пояснювати все прямо, без манівців, а іноді навіть після цього вони все ще не розуміють суті. Безумовно, у спілкуванні беруть участь щонайменше дві людини, і часто ніхто не винен у непорозуміннях. Утім, дехто більше схильний до непорозумінь, ніж середньостатистична людина. Часом це призводить до неприємностей для всіх навколо.

Еліс часто скаржилася на те, що її новий хлопець, Стен, геть не розуміє натяків. Якось увечері вона сказала йому:

— Гадаю, тобі сьогодні краще піти додому, а не залишатися в мене. Мені завтра дуже рано вставати.

Стен відповів:

— О, не хвилюйся, я не проти, щоб ти рано прокидалася. Власне, я, мабуть, міг би спробувати підхід «ранок — панок».

Еліс ще декілька разів натякала йому, щоб він пішов, аж доки не вимушена була сказати прямо:

— Стене, будь ласка, ти провів у мене весь тиждень, і мені дуже хочеться побути на самоті сьогодні ввечері.

— Добре… — засмутився Стен. — Чому ж ти раніше не сказала?

Нібито до цього Еліс не намагалася сказати йому саме це!

Якщо хтось постійно повторює якісь фрази й вам не зрозуміло чому (наприклад: «Нічого собі, ти подивися, як уже пізно!» або «Знаєш, у мене завтра стільки справ…»), це може бути ознакою того, що вам варто подумати про прихований зміст цих висловлювань.

Якщо слова співрозмовника спантеличують і видаються дивними, часто це означає, що треба звернути увагу на мову його тіла.

Такі люди вчиняють щось подібне до менсплейнінгу[24], хоча така поведінка й не залежить від ґендера. Коли хтось зарозуміло підкреслює свої знання про щось у присутності справжнього експерта з цієї теми, корейці використовують вислів, який можна перекласти так: «Це ніби хизуватися своєю каліграфією перед Конфуцієм». Людям цього типу настільки бракує нунчі, що вони беруться повчати співрозмовника, не подумавши спершу дізнатися, чи не розмовляють вони часом зі спеціалістом світового рівня в цій галузі.

Ось, наприклад, Німрод. На вечірці він улаштував Ніколі непрохану лекцію про те, як оперативна пам’ять комп’ю­тера впливає на швидкість роботи програм. І в цій розмові не було б нічого дивного, якби Нікола не захистила дисертацію з комп’ютерних наук у Масачусетському технологічному інституті[25] й не працювала над проектом суперкомп’ютера IBM, який переміг Гарі Каспарова в шахах.

Нікола, як увічлива людина, не хотіла соромити Німрода своїми здобутками, але реакція інших мала б підказати Німродові, що ця ситуація неприємна для всіх навколо. Якби він хоч трохи розпитав Ніколу про її життя, якби здогадався менше говорити й більше спостерігати за присутніми, то справив би на всіх значно краще враження.

Мій найулюбленіший приклад доброго й поганого нунчі в літературі — це Ліззі Беннет і містер Коллінз із роману Джейн Остен «Гордість і упередженість». У Ліззі надзвичайно швидке нунчі, вона відразу помічає мову тіла та здатна збагнути, що криється за абсурдністю будь-якої ситуації (хоч і не може говорити про це). А от у містера Коллінза нунчі немає, він просто телепень.

Для тих, хто не читав роман: Ліззі й містер Коллінз — далекі родичі. Містер Коллінз має успадкувати будинок, у якому Ліззі виросла. Як і багато бідолах без нунчі, містер Коллінз насправді має добрі наміри, проте майже завжди його спроби допомогти лише погіршують ситуацію. Ліззі ненавидить себе за те, що терпіти його не може, і тому ставиться до нього ще гірше. Усі ці обставини призводять до найнедоладнішої пропозиції руки й серця в усій англомовній літературі. У типовій манері людини без нунчі Кол­лінз переоцінив свою чоловічу привабливість. Попри прозорі натяки Ліззі й той факт, що всі присутні шоковані пропозицією Коллінза, він уважає, що вона просто вдає із себе велике цабе: «Роблячи таким чином висновок про несерйозність вашого неприйняття моєї пропозиції, я волію радше пояснити його вашим бажанням посилити мою любов, збудивши в мені почуття непевності, — у повній відповідності зі звичками прекрасної статі»[26].

Нунчі Коллінза зазнає нищівної поразки: залицяльникові вдалося проігнорувати і слова Ліззі, і мову її тіла. Зрозуміло, що будь-хто настільки байдужий до реакцій інших більше думає про себе, ніж про співрозмовника.

Не будьте такими, як містер Коллінз. Якщо ви хоч трохи сумніваєтеся в тому, що присутні сприймуть ваші слова (зізнання в коханні абощо) добре, зачекайте та спробуйте проаналізувати ситуацію, перш ніж відстоювати свою позицію.

Уявімо собі, що ви — письменник, який ніяк не може видати власну книгу, хоча друзі й рідні запевняють, що вони у захваті від вашої творчості. Чи будете ви й надалі намагатися щось зробити? З одного боку, ви можете стати наступним Стівеном Кінґом, чий дебютний роман «Керрі» не прийняли в тридцяти видавництвах, аж доки права на цей роман не придбало видавництво «Даблдей». Можливо, ваша наступна спроба буде успішною, як було у Кінґа з його тридцять першим видавництвом, — це легендарна історія і, як то кажуть, що було далі, усім і так відомо. З іншого боку, можливо, ваші друзі й рідні у захваті від вашої творчості, оскільки вони люблять вас, а отже, нездатні об’єктивно оцінити ваші здібності.

Тож як вам зрозуміти, чи повторювати спробу? Найбільше спантеличує те, що успішні люди в промовах під час отримання чергової нагороди часто наголошують: «Ніколи не здавайтеся». І ваші друзі, мабуть, повторюють цю пораду.

Я теж воліла б заохотити вас не відмовлятися від мистецтва… проте вам украй потрібно відмовитись від оцінки ваших здібностей з боку рідних і друзів. Вони надто близькі вам, тому не можуть бути об’єктивними. Одна з важливих передумов нунчі — а отже, і успіху — це сміливість перед правдою, навіть якщо вона вам неприємна. Покійний нині музикант Джон Леннон у часи ранньої юності навчався в художньому коледжі. Судячи з його малюнків, він був доволі обдарованим митцем. Проте якби Леннон уперто наполягав на тому, що стане наступним ван Гогом, оскільки його матінка вішала його малюнки на холодильник, то ніколи не заснував би гурт «Бітлз».

У творчості, як і в усьому іншому, треба розрізняти компліменти, викликані захватом від вашого таланту, і компліменти від людей, які люблять вас і не хочуть засмутити. Справжнє нунчі вимагає, щоб ви запитали в себе: «Хто зробив цей комплімент і чому?» — і дослухалися відповіді, навіть якщо хотіли б почути зовсім не це.

Французькою мовою слово ennuyeux означає водночас і того, хто розповідає щось набридливе, і того, хто вас дратує. Якщо існує у світі мова, просочена глибоким розумінням людської вдачі, то це французька.

Можна подумати, що зануди нікому не шкодять, проте всі їх ненавидять. Як писав Оскар Вайлд, зануда — це людина, яка позбавить вас насолоди від самоти, не подарувавши насолоди від спілкування.

Зануда такий набридливий не тому, що в його історіях бракує перегонів або вибухів; він набридливий, бо не чує нікого іншого, а його відповіді не співвідносяться з тим, що йому щойно сказали. Наприклад, якщо хтось скаже: «Прикро, що Джин не прийшов. Не знаю, чи ти чув. Він потрапив у жахливу аварію!», то зануда відповість: «Знаєш, одного разу я теж бачив автомобільну аварію. Там був той олень…» — і почне патякати про якісь дрібні подробиці тієї аварії, навіть не поцікавившись, чи з Джином усе гаразд.

Ніхто не поводиться набридливо зумисне; зазвичай таке відбувається, коли людині страшно мовчати. Саме тому здатність до мовчазності й небагатослівності надзвичайно важлива для доброго нунчі.

Ніхто не викликає більшої приязні, ніж той, хто вас слухає, налагоджуючи таким чином емоційний зв’язок з вами. І ніхто не буває більш набридливим, ніж той, хто змінює тему розмови так, щоб опинитися в центрі уваги, або самостверджується за допомогою власного марнослів’я. Такі зануди насправді вас не слухають, вони лише чекають своєї черги заговорити.

Наступного разу, коли хтось розповість вам про своє життя або поділиться з вами власними думками й почуттями, у відповідь не починайте балачок про себе. Це дійсно складно, чи не так? Показовим видається те, що нам складно уявити відповідь, яка не стосувалася б нас особисто. Проте вашим співрозмовникам не потрібно, щоб ваша історія була кращою за їхню. Їм треба знати, що ви їх слухаєте. Зрештою, так ви значно ліпше порозумієтеся.

Можливо, говорячи так, ви маєте на увазі, що саме так усі поводилися у фірмі, де ви раніше працювали. Або так заведено у вашому рідному містечку. Або такі вже традиції в культурі вашого народу. МЕНІ НАЧХАТИ! Швидке нунчі означає, що треба пристосуватися до теперішньої ситуації незалежно від того, що ви робили чи говорили за інших обставин.

Можу навести доволі сумний приклад. Ця історія, яка сталася в Нью-Йорку 1997 року, навіть привернула увагу міжнародних ЗМІ. Туристка з Данії пішла обідати в ресторан у районі Іст-Віллидж у окрузі Мангеттен (на той час це був аж ніяк не найбезпечніший район Нью-Йорка), залишивши своє чотирнадцятимісячне дитя в дитячому візочку на хіднику перед рестораном. Занепокоєні перехожі викликали поліцію. Батьків маляти заарештували за звинуваченням у загрозі життю дитини. Дитину в них відібрали й на декілька днів віддали службі опіки. Мати й датська преса висували аргумент про те, що в Данії, у рідній країні жінки, цілковито нормально залишити дитину на свіжому повітрі, а не закочувати візочок у повний тютюнового диму ресторан.

Хоча мені й не подобається те, що дитину забрали в батьків, я вважаю, що та туристка вчинила неправильно. Прийнятна для вашої рідної країни звичка не повинна затьмарювати ваше нунчі. Якби та жінка витратила хоча б декілька секунд, щоб озирнутися, вона помітила б: 1) що цей район геть не такий безпечний, як більшість вулиць у Данії; 2) що ніхто інший не залишив своїх немовлят без нагляду на хіднику.

Це аж ніяк не приклад того, що американці поводяться, наче пуритани. Збентежені мешканці Нью-Йорка намагалися запобігти викраденню дитини або ж іншій шкоді, якої міг заподіяти їй якийсь злочинець. Ніколас Скопетта, голова Служби у справах дітей, тоді сказав у інтерв’ю газеті «Нью-Йорк Таймс»: «Залишити дитину без нагляду на вулиці Нью-Йорка на цілу годину — це неприйнятно… І мені не здається, що варто очікувати від поліції, щоб та брала до уваги, чи дозволена така поведінка в Данії[27]». Його висловлювання — це чудовий доказ того, що ніхто, геть ніхто не пробачить вам брак нунчі. Усім начхати на ваші добрі наміри. А іноді ставки й справді зависокі.

Опинившись у незнайомому оточенні, подивіться, як поводяться інші люди. Спирайтеся на презумпцію доцільності: доволі висока вірогідність того, що їхня поведінка має причину.

***

Мабуть, ви помітили, що об’єднує ці вісім типів людей без нунчі: усі вони нездатні проаналізувати ситуацію. Як ви вже, безперечно, здогадалися, люди, які вважають, що брак нунчі не призведе до тяжчих наслідків, ніж періодичне закочування очей, гірко помиляються. Кепсько, якщо ви гадаєте, що несхвалення — це проблема того, хто не схвалює, а не того, кого не схвалюють, або якщо вам здається, що незнання — це благо. Ви помиляєтеся. Якщо вам бракує розуміння настроїв у вашому середовищі, це може призвести до того, що ви втратите друзів, повагу, роботу або навіть, як сталося з тією жінкою з Данії, власну дитину (не хвилюйтеся, малюка їй повернули!).

Невеличкий тест

Ви турист і опинилися в країні, яка була колись за залізною завісою[28]. Якось уранці ви прокидаєтеся від голосного завивання сирени. Визираєте у вікно й чуєте, що з величезних гучномовців, які залишилися на вулицях з часів воєнного стану, транслюється якесь оголошення. Помічаєте, що люди на вулиці чомусь метушаться. Що ви зробите?

А. Подумаєте: «Ох, ці сирени так дратують! Мабуть, можна вивести народ з комунізму, проте вивести комунізм із народу неможливо».

Б. Крикнете перехожим, щоб ті заспокоїлися, бо ви тут намагаєтеся спати.

В. Повернетеся в ліжко.

Г. Почнете пакувати валізу.

Правильна відповідь: Г. Здавалося б, це очевидно, проте саме в такій ситуації ми із сестрою опинилися в Празі 2002 року. Побачивши паніку серед людей, ми сприйняли це доволі серйозно й негайно поїхали в аеропорт, щоб вилетіти з країни першим рейсом. Перед від’їздом я попередила декількох похмільних туристів про те, що їм варто евакуюватися. Вони незлобиво посміялися над моїми словами. Утім, в аеропорті ми дізналися, що в Празі почалася найгірша з 1890 року повінь — пізніше її назвали «повінню століття». Усе місто затопило. Нам удалося потрапити на один з останніх рейсів з Праги. Якби ми послухали тих туристів і не переймалися, то застрягли б у незнайомому місті на декілька днів — під час стихійного лиха.

Чи говорили ми чеською? Ні. Проте нам уже доводилося жити в країнах з гучномовцями на вулицях. Якщо хтось використовує їх, щоб зробити оголошення на все місто, на те завжди є якась причина. І навряд чи це розпродаж хліба з шаленими знижками в місцевій пекарні. Через такі гучномовці завжди оголошують про надзвичайний стан.