Нунчі. Корейське мистецтво емоційного інтелекту

Розділ 2. Корейська суперсила

Як свідчать деякі джерела, протягом усієї історії Кореї цю країну завойовували близько восьмисот разів. Чому? Вона тісно пов’язана і з Китаєм, і з Японією, а будь-який історик підтвердить, що подібне стратегічне розташування — справжнє прокляття для маленької країни. Утім, попри буремну історію, корейці не лише вижили як нація, а й досягли розквіту. Крім неймовірних змін в економіці, які перетворили цю державу з жебрачки на принцесу, Корея домоглася культурної плідності, вплив якої несумірний з її глобальною значущістю.

За даними інтернет-платформи з продажу квитків онлайн StubHub, восени 2018 року на третьому місці в рейтингу за кількістю проданих квитків опинився гурт молодих виконавців у жанрі кейпоп BTS, який поступився першим місцем серу Елтону Джону, а другим — Еду Ширану[10].

Складно уявити хоч якусь причину такої популярності, адже цей гурт навіть не співає англійською. Ба більше, його пісні звучать мовою, якою спілкуються громадяни лише двох країн — Північної та Південної Кореї.

Немає жодного раціонального пояснення, чому корей­ська косметика поширилась у всьому світі — тепер її можна придбати в роздрібних мережах і Парижа, і Нью-­Йорка. Корейські косметичні засоби не надто відрізняються від інших, проте вони настільки розрекламовані як найновітніші та найсучасніші, що продукція корейської компанії K-beauty стала знаною скрізь.

Тож яким дивом країна, де лише сімдесят років тому в більшості будинків навіть водогону не було, змогла стати настільки крутою?

Завдяки нунчі, очевидно. Виживання найпристосованіших[11], якщо перефразувати пана Дарвіна, не означає, що виживають найсильніші. Виживають ті, у кого прудкіше нунчі.

Корейська народна творчість оспівує нунчі, і найвідоміший приклад — це легенда про героя XVI століття Хона Ґільдона, корейського аналога Робіна Гуда (Хон — прізвище цієї людини, ми тезки, але я не маю до нього жодного стосунку). Про справжнього Хона Ґільдона мало що відомо, проте, за більшістю версій цієї легенди, завдяки нунчі Хону вдалося уникнути замаху на вбивство, змістити правителя й самому стати монархом.

Будь-який фольклорний твір насправді засвідчує перемогу нунчі над ворогом. Легенда про Хона Ґільдона — не виняток.

За корейським епосом, Хон був сином монарха і його наложниці (яка до того ж посідала не надто чільне місце серед коханок правителя), тому до нього завжди ставилися як до позашлюбної дитини, хоча він і був улюбленцем монарха. Через заздрощі головної наложниці Хону довелося залишити палац і покладатися виключно на власну кмітливість… інакше кажучи, на власне нунчі. Завдяки йому Хон помічає передвістя того, що він загине від рук убивць, якщо не полишить рідну домівку. Нунчі допомагає йому, наче хамелеонові, пристосовуватися до будь-якої ситуації та діяти найефективніше. Так, він удає монаршого чиновника-­інспектора, бажаючи, щоб його помітили, і, навпаки, прикидається візником, намагаючись не привертати до себе уваги.

Щоб дізнатися більше про Хона та його нунчі, я проконсультувалася з Мінсу Каном, професором історичного факультету Міссурського університету в Сент-Луїсі, спеціалістом з європейської історії, корейцем за походженням та автором першого повного перекладу середньовічного роману «Сказання про Хона Ґільдона» англійською мовою[12]. Професор Кан — не лише науковець, саме про нього я подумала насамперед, розмірковуючи над тим, у кого з моїх знайомих досконале нунчі.

Кан пояснює, чому Хону, як і будь-якому представникові традиційного корейського суспільства (особливо поза­шлюбному синові), потрібне нунчі: у складній і жорсткій класовій ієрархії (у Кореї своя ієрархія є навіть у межах одного суспільного прошарку!) без нунчі не обійтися.

«В епоху династії Чосон[13] представники декількох поколінь однієї сім’ї мешкали всі разом у великих спільних домівках, — наголошує Кан. — Ієрархія була складною, навіть у жінок, адже кожна з наложниць посідала певне місце в сім’ї, а найскладніше було розібратися в ієрархії їхніх дітей. У такому середовищі кожному доводилося розвивати нунчі, щоб вижити».

Щоб зрозуміти контекст цього зауваження Кана, варто згадати, що доіндустріальне суспільство Кореї мало три головні релігії. Далі їх наведено в хронологічній послідовності розповсюдження:

Анімізм — віра в те, що все у світі, наприклад гори, має душу. Західним варіантом анімізму можна вважати, скажімо, друїдизм — релігію, яку в давнину сповідували кельтські племена, які збудували Стоунхендж.

Конфуціанство — офіційна державна ідеологія часів династії Чосон, філософія порядку в суспільстві й ієрархії, завдяки якій кожен знає своє місце.

Буддизм — учення, основні риси якого сформулювати складніше, ніж у разі анімізму й конфуціанства. Утім, варте уваги те, що його засновано на прийнятті двох положень: 1) життя сповнене страждань; 2) шлях до внутрішнього спокою в такому світі — це споглядання та розуміння далекосяжних наслідків власних дій, наприклад засмічення території чи жорстокості до тварин або людей.

І хоча саме конфуціанство як система вірувань відіграє провідну роль у легенді про Хона Ґільдона, усі ці три релігії сприяли вкоріненню в Кореї принципів мовчазного споглядання й усвідомлення впливу вчинків людини на її оточення.

Ось як Кан пояснює, чому корейці надають такого значення нунчі: «Багато в чому цінність нунчі пояснюється тим, що Корею стільки разів завойовували. Це надто маленька країна, щоб дати відсіч загарбникові, тому населення мусило терпляче миритися з навалами завойовників, які змінювали один одного. Як вони могли призвичаїтися до всіх цих нових народів, які приходили на корейські землі, — до монголів, маньчжурів, японців? Розробка методів нунчі виявилася для корейців єдиним порятунком».

Якби не нунчі, корейської культури вже не існувало б. Після анексії, коли Корея з 1919 до 1945 року підпорядковувалась Японській імперії, корейські мову й культуру намагалися викорінити: наприклад, корейські сім’ї змушували змінювати прізвища на японські.

«План імперії полягав у цілковитому винищенні корейських мови й культури в разі перемоги Японії в Другій світовій війні», — зазначає Кан. Дослідник зауважує, що нація мусила завзято використовувати нунчі, щоб хоча б частково зберегти національну самосвідомість. Корейці були змушені балансувати між потребою догодити японським можновладцям і бажанням зберегти корейські газети, продовжувати викладання в школах корейською мовою та сповідувати інші релігії, окрім синтоїзму. Для цього треба було вибрати правильний підхід і належний час.

Крім того, Кан пояснює роль нунчі в економічному диві, завдяки якому Південна Корея вирвалася зі злиднів, особ­ливо в роки правління диктатора, а потім президента Пака Чон Хі (Пак — це прізвище) з 1961 року до його вбивства у 1979-му. Кан зазначає: «Я засуджую Пака за диктатуру, проте він розумів, що єдиний шлях до розквіту Південної Кореї — це вихід у світ, надсилання людей у інші країни, вивчення англійської мови, навчання за кордоном і створення робочих місць для корейців. Обов’язковою на цьому шляху виявилася здатність розуміти інших людей та інші культури». І навпаки, зауважує Кан, Північна Корея цілковито відгородилася від світу, «тому тепер має жахливе нунчі».

Як переконатися, що корейське нунчі спрацювало? Передусім нині у світі сімдесят мільйонів людей володіють корейською мовою, хоча, за історичною логікою, імовірно, не мало б залишитися жодного її носія.

У сучасній Кореї нунчі не втратило свого значення. Кан зазначає, що в цій країні «реальна політика — нунчі. Президент Південної Кореї мусить використовувати нунчі, щоб зрозуміти, як взаємодіяти і з Америкою, і з Північною Ко­реєю». Дійсно, після історичної зустрічі 2018 року, коли президент Південної Кореї Мун Чже Ін і верховний лідер КНДР Кім Чен Ин потиснули один одному руки й разом поласували локшиною, багато західних журналістів не зрозуміли, наскільки важлива відбулася подія. Як рукостискання й локшина можуть сприяти миру? Журналісти не могли збагнути, що так двоє корейців зіграли в нунчі проти всього світу. Мета двох корейських лідерів, імовірно, не мала жодного стосунку до прагнення двох країн об’єднатися, як припускав багато хто. Складно стверджувати, проте, на думку багатьох експертів, ця зустріч стала викликом США, Японії та Китаю, усім країнам, які прагнули жорстко контролювати відносини між Південною Кореєю та КНДР.

Переглядаючи зафільмовану зустріч Муна й Кіма, ви помітите, що вони рухаються симетрично, ніби в ретельно підготованому танку (хоча ніхто, крім довірених осіб лідерів, не знає, чи були їхні рухи спланованими). Видно, що вони постійно копіюють рухи один одного.

Так діє нунчі. З перших слів привітання Мун і Кім намагалися не домінувати й не підкорятися. Вони вклонилися один одному однаково низько й синхронно розігнулися. Обійнявшись, одночасно відсторонилися. Коли їм принесли північнокорейську страву з гречаної локшини, обидва продемонстрували, що обід їм до смаку, проте зберігали незворушність і ввічливість. Крім того, вони їли приблизно в одному темпі. Якби один з них з апетитом жував локшину, розхвалюючи страву, а другий їв повільно й кривився, таку поведінку можна було б інтерпретувати як вираз їхнього ставлення до Північної Кореї. Лідери швидко реагували на дії один одного. Уся зустріч демонструвала їхню єдність. Цей саміт міг би бути присвяченим баскетболу чи коньяку «Геннессі» — це не мало б значення. Зміст перемовин відігравав не надто вагому роль, важливішим був вияв сили й незалежності, який спантеличив усіх інших політичних гравців.

Нунчі досі охоплює всі аспекти життя сучасного корейського суспільства. На початку співпраці з корейцями західних підприємців часто бентежить те, що під час першої, другої, ба навіть третьої зустрічі ніхто не обговорює запропоновану ними угоду. Корейці намагаються зрозуміти, чи варто довіряти цим підприємцям, чи готові нові партнери до тривалої співпраці, чи можна з ними домовлятися. Щоб визначити це, потрібен «окомір».

Після історичного саміту 2018 року, на якому зустрілися президент США Дональд Трамп і лідер Північної Кореї Кім Чен Ин, у корейській пресі вирували обговорення нунчі: поведінку Трампа й Кіма розглядали мало не під мікроскопом, журналісти аналізували всі їхні жести, мову тіла, інші, здавалося б, незначні подробиці. У багатьох корейських ЗМІ згадували, що рукостискання Кіма та Трампа тривало дванадцять секунд: мовляв, на щастя, це золота середина між коротким, малозначущим потиском руки й обтяжливо довгим рукостисканням тривалістю дев’ятнадцять секунд, як було під час зустрічі Трампа з японським прем’єр-міністром Абе Сіндзо. Крім того, корейські журналісти зауважили, що, на противагу іншим рукостисканням Трампа зі світовими лідерами, під час яких кожен ледь помітно намагався смикнути руку іншого у свій бік, ніби перетягуючи мотузку, правиці Трампа й Кіма зімкнулися чітко посередині між ними, і сила стискання, вочевидь, була однаковою. Мало хто знає напевно, про що насправді говорили Трамп і Кім на тій зустрічі, утім, південнокорейська преса, покладаючись на зовнішні вияви поведінки учасників саміту, дійшла висновку, що Сполучені Штати й Північна Корея хотіли продемонструвати взаємну відповідальність: обом країнам є що втрачати та здобувати.

Професор психології Національного університету Кьонбук у південнокорейському місті Тегу Джехон Хео намагається використовувати вимірювання нунчі під час лікування психічних розладів.

Хео розробив інноваційну «шкалу нунчі», яка надає змогу «об’єктивно» оцінити рівень нунчі[14]. Подібні кількісні оцінювання десятиліттями застосовують у західних соціальних науках для визначення рівня самооцінки, задоволення життям та емпатії (до речі, шкалу для оцінювання рівня емпатії розробив відомий кембриджський психолог Саймон Барон-Коен).

Дослідницька команда Хео визначила, що розвинуте нунчі допомагає бути щасливішими: високі показники на шкалі нунчі корелювали з високим рівнем самооцінки, задоволення життям та емпатії. Проте це дослідження було лише одним кроком на шляху до головної мети Хео: він хоче винайти метод лікування корейських пацієнтів з огляду на культурний контекст, і цей метод передбачає поліпшення нунчі.

В одній зі своїх публікацій Хео та його команда наводять твердження, які, на їхню думку, унаочнюють нунчі. Вибрати одне з цих тверджень вони запропонували ста вісімдесяти студентам, щоб визначити рівень їхнього нунчі.

Ось декілька прикладів тверджень, які команда Хео додала до тесту для визначення рівня нунчі людини (відповідь «так» свідчить про високий рівень нунчі):

• Я ніяковію, якщо потрібно сказати щось, не знаючи про настрій / психічний стан співрозмовника.

• Навіть якщо зі мною говорять завуальовано, я можу зрозуміти підтекст.

• Я можу швидко визначити настрій та емоційний стан співрозмовника.

• Я не бентежу інших людей.

• Під час багатолюдних заходів я легко можу визначити, коли варто піти.

Підсумки дослідження Хео свідчать, що людям, які поводяться відповідно до емоцій інших та які здатні правильно оцінювати атмосферу в приміщенні, життя видається значно простішим, ніж тим, кому не вистачає нунчі.

Варто звернути увагу на декілька нюансів у тесті. По-перше, важливе використання слова «швидко» в третьому пункті опитування (як у деяких інших твердженнях з тесту, які тут не наведено) — воно свідчить про особливе значення швидкості нунчі (на противагу цьому, у тесті на визначення рівня емпатії швидкість не береться до уваги). По-друге, у твердженні «Я не бентежу інших людей» ідеться не про дію, а про бездіяльність, що підкреслює ще одну важливу характеристику нунчі: як наріжний принцип нунчі можна використати цитату з клятви Гіппократа, яку складають лікарі: «Передовсім, не спричини шкоди»[15].

Лікар не призначатиме пацієнтові пеніцилін або хіміотерапію під час першого ж огляду. До цього він визначить діагноз і схему лікування, якщо воно взагалі потрібне. Перш ніж виправляти ситуацію, лікар має переконатися, що його дії не спричинятимуть шкоди. Наприклад, деякі люди мають смертельно небезпечну алергію на пеніцилін. Може статися й так, що рак у пацієнта вже на тій стадії, коли хіміотерапія лише погіршить якість його життя. Без діагнозу так звана допомога не спрацює. Нунчі вимагає, щоб ми докладали зусиль, щоб «передовсім, не спричинити шкоди», проте доволі часто нам це не вдається — оскільки наше нунчі стає заручником бажання виправити ситуацію. Іноді той, хто щиро прагне «допомогти», насправді лише все погіршує.

Наприклад, людина, якій бракує нунчі, бачить, як хтось плаче. Вона привертає до цього увагу присутніх, простягаючи носовичок і голосно запитуючи, чи все гаразд. Насправді ж насамперед треба було визначити, чи не хоче її співрозмовник, щоб йому дали спокій.

У Кореї, Японії та інших країнах Азії візитівки досі відіграють надзвичайно важливу роль. Попри те що Корея значно випереджає країни Заходу в розвитку цифрових технологій і соціальних мереж, корейські підприємці все ще користуються паперовими візитівками. Їм і на думку не спало б запропонувати новому знайомому переглянути їхній профіль на LinkedIn, у соціальній мережі ділових контактів.

Представники західних культур давно не покладаються на візитні картки. Щонайменше у двох американських компаніях, де я працювала, відмовилися відразу друкувати мої візитівки: керівництво хотіло дочекатися більше запитів на друк від співробітників, адже тоді можна буде дістати знижку за гуртове замовлення. Будь-який кореєць від такого зжахнувся б, бо для нього це те саме, що почути від нового керівника, що в туалеті відділу фірми немає туалетного паперу, оскільки компанія купує його лише під час розпродажу після Різдва.

У Кореї візитівка відображає вашу особистість. Робота без візитної картки — це не робота, а людина без візитної картки не здатна зробити внесок у розвиток суспільства.

Коли хтось у Кореї дає вам свою візитівку, треба сприймати її як продовження його тіла. Картку віддають обома руками, схиляючи голову, — і приймати її теж потрібно обома руками, уклоняючись. Ви маєте подивитися на картку й уважно її прочитати, витративши на це принаймні декілька секунд. Не можна класти візитівку до кишені, пхати її в гаманець, щось на ній писати або ще якось її паплюжити. Треба обережно сховати її до візитівниці, саме для цього й призначеної.

Усе це спричиняє певні незручності, проте в цьому й полягає мета. Здіймаючи метушню та дбаючи про таку дрібницю, як візитівка, ви демонструєте співрозмовникам, що цінуєте їх більше, аніж власний комфорт.

Залежність від комфорту — ворог нунчі.

У Кореї (як і в багатьох регіонах від Середнього Сходу до Східної Азії) під час бенкету треба наповнити чужі келихи, перш ніж налити собі. Наливаючи, потрібно притримувати вільною рукою рукав. Ця традиція пов’язана з тим, що раніше корейці носили одяг із широчезними довгими рукавами і нікому не хотілося випадково вмочити рукав у чужий напій. Проте чому вони зберігають цю традицію, якщо сучасний одяг не має таких рукавів? Чому притримують себе за голий зап’ясток, навіть якщо вдягнені у футболку? Тому що цей жест виражає зближення з іншими. Поводячись так, ви виявляєте повагу до свого оточення. Крім того, ви самі налаштовуєтеся на перебування «тут і зараз», звертаючи увагу на людей навколо. Знову ж таки, це вияв превалювання нунчі над комфортом.

Найвагоміший доказ того, що нам як ніколи потрібно поліпшувати нунчі, — поведінка людей, які переходять вулицю, не зводячи очей з екрана смартфона й не помічаючи двотонну автівку, яка мчить у їхній бік. Багато хто навіть не звертає уваги на водія, який зчиняє галас і вимагає пильнувати. Здається, ніби суспільний обов’язок водія помітити, що пішохід поглинутий смартфоном, не менший, а то й більший, ніж обов’язок того ж пішохода уважно переходити дорогу.

Якщо смартфон заважає вам побачити щось настільки помітне, як автомобіль, він же завадить вам помітити «незначні» ознаки того, що відчувають і про що думають ваші рідні, колеги або керівник. Ви можете сидіти в барі й писати у Твіттер: «Таке щастя! #з_давніми_друзями_офігезно», навіть не підозрюючи, що вашому давньому другові кепсько на душі.

Значно легше втупитися у телефон, ніж спостерігати за тим, що відбувається навколо. Утім, винна в цьому аж ніяк не технологія: це ми вибираємо легкий спосіб утекти від дійсності, замість того щоб терпіти дискомфорт від перебування серед людей. Для майстра нунчі нездатність витримувати обтяжливе мовчання — це слабкість.

Власне, потреба відволікатися стала настільки звичною, що багато хто опиняється на межі нервового зриву, якщо розмова переривається бодай на півхвилини. Дійшло до того, що вже не вважається нечемним перевіряти телефон під час зустрічі; ба більше, неввічливо просити співрозмовника відкласти смартфон. Я знайома з декількома вчителями, які присягалися, що ніколи не дозволять учням користуватися смартфонами в класі. Усі вони зазнали поразки й капітулювали.

Смартфони існують ще не настільки довго, щоб ми могли передбачити далекосяжні наслідки їх використання. Проте я гарантую, що за інших однакових умов люди, здатні відкласти свої телефони й оцінити ситуацію, виявляться успішнішими в житті.

Для багатьох з нас очевидно, що соціальні мережі — найкращий засіб пізнання людей. Саме тому в мовленні ми компенсуємо це недолугими перебільшеннями: наприклад, кажемо, що фотографія настільки приголом­шлива, що «всі аж баньки повитріщали» або «афтор пече, що аж хочеться ще». Літературні вислови, які ми використали б у розмові віч-на-віч, здаються недостатніми в інтернет-спілкуванні, і доводиться вдаватися до емоційніших виразів.

Приклади того, як технологія знищує нунчі, можна знайти навіть у найближчому оточенні: у кожного з нас є друг, якого постійно обдурюють якісь жахливі люди. Люди, з якими він познайомився онлайн.

Хай як добре ви знаєтеся на онлайн-спілкуванні, не варто довіряти тому, що ви дізналися з розмов в інтернеті. Неможливо замінити онлайн-спілкуванням особисті зустрічі, адже потрібно стежити за поведінкою співрозмовника безпосередньо й у реальному часі, щоб дізнатися, що він насправді думає. А якщо ви не розумієте співрозмовника, то не можете й отримати від нього бажаного, от і все.

Та як позбутися руйнівного впливу технологій на нунчі? Ви можете вдатися до декількох незначних дій, які, утім, призведуть до суттєвих змін.

Насамперед, надсилання емоційних повідомлень ніколи не на користь. Перше повідомлення ви надсилаєте людині, проте всі наступні — це лише відповідь на повідомлення. Можна сказати, що ваш телефон спілкується з телефоном вашого співрозмовника. Так нічого не з’ясуєш.

Розмова віч-на-віч, вочевидь, доречніша в складній ситуації. Утім, якщо ви не можете зустрітися зі співрозмовником і мусите обмежитися листуванням, завершіть листа так:

1. «А ви як гадаєте?»

Вас цікавить, що думає співрозмовник, і ви не можете інтерпретувати його мову тіла, маючи лише листа.

2. «Обговорімо це питання додатково під час зустрічі».

Інакше кажучи, спробуйте домовитися про особисту зустріч.

А потім дійте рішуче: візьміть записник та організуйте цю зустріч віч-на-віч.

Можливо, ви думаєте: «Я не планую їхати в Корею, тож навіщо мені нунчі?»

Проте чому ви переконані, що пов’язані з нунчі уявлення не знадобляться на Заході? Замисліться, чому деякі люди розв’язують важливі ділові питання, граючи в гольф, або чому більшість перших побачень передбачають вечерю чи певну страву. Невже для того, щоб заощадити час, виконуючи кілька завдань одночасно? Ні. Ми робимо так, бо підсвідомо знаємо: можна багато чого сказати про людину, дізнавшись, як вона поводиться на полі для гольфу або в ресторані.

Нунчі — це форма емоційного інтелекту. Хоча люди вже добре усвідомлюють важливість емоційного інтелекту в усьому — від виховання дітей до кар’єрного успіху, у дійсності більшість досі потай його зневажають. Якби ж то ці люди зрозуміли, що на нунчі ґрунтувалися цілі цивілізації, вони, можливо, менш скептично ставилися б до емоційного інтелекту.

З давніх-давен нунчі було вагомою частиною класичних західних філософії та релігії. Безумовно, тоді воно не мало такої назви, але цінності, утілені в нунчі, існували ще у давнину. Вони були наріжними для давньогрецьких і давньоримських стоїків, наприклад Марка Аврелія, імператора Рима з 161 до 180 р. н. е. У творі «Роздумування» він наводить багато порад у дусі нунчі, зокрема: «Головна річ — не хвилюйся. Далі, вп’яливши непохитно очі у своє заняття, пильнуй його»[16].

Книга приповістей Соломонових радить: «Не бракує гріха в многомовності, а хто стримує губи свої, той ро­зумний»[17].

Засади, співзвучні нунчі, були важливими і для ранніх християн. Деякі середньовічні християнські святі керувалися схожою ідеєю «розважливості» або «розсудливості». Власне, православний святий Іоанн Дамаскін, який жив у VII ст., писав, що чеснота розважливості «більша за всі інші чесноти; вона цариця і вінець чеснот»[18].

Дом Алькуїн Рейд, абат одного бенедиктинського монастиря у Франції та автор багатьох робіт з теології, стверджує: «У релігійному контексті розважливість — це процес видалення ваших власних бажань та упереджень із ситуації для визначення того, у чому могла б полягати воля Божа. Ключ до розважливості — у тому, щоб спостерігач неупереджено розглянув усі значущі умови рішення до його прийняття. Просто робити те, що заманеться, — це не розважливість».

Насправді позбутися притаманних нам упереджень дуже складно, проте усвідомлення їх хоча б дає змогу замислитися: діємо задля власної користі або заради блага інших? Незалежно від віри в існування «волі Божої», усі ми можемо навчитися розважливо й неупереджено аналізувати ситуацію.

Ці традиційні західні погляди чітко відповідають уявленню про нунчі. Утім, нині чесноти мовчазливості й розсудливості, здається, сходять нанівець. Маленьким дітям цілеспрямовано прищеплюють властиву західній культурі цінність «віри в себе» й самоствердження. Немає нічого поганого в упевненості, але надмірна увага до себе може призвести до нехтування «суспільним договором» — нашою відповідальністю перед іншими. Можна залишатися вірним собі й водночас ставитися до інших так, як ви хотіли б, щоб ставилися до вас, а не просто вимагати від них заслуженої, на вашу думку, поваги.

У наш час такі поняття, як нунчі, можуть здаватися не надто політкоректними, оскільки передбачають, що ви мусите дійти висновку про людину, не знаючи про неї майже нічого конкретного. Проблема полягає в тому, що в більшості життєвих ситуацій нам не вистачає конкретних даних, але ми хай там що мусимо зорієнтуватися. Нунчі може показати, як сприймати світ розсудливо, а не упереджено.

Невеличкий тест

Яка з описаних ситуацій свідчить про швидке нунчі?

А. Пригостивши вас чаєм, господар дому каже: «Мені здається, м’яса на всіх не вистачить, проте, може, ти пообідаєш із нами?» Ви відповідаєте: «Звісно, мені й гарніру вистачить».

Б. Після засідання ваша колега завершує презентацію словами: «Отже, якщо запитань більше немає, гадаю, можна зробити перерву на обід». Аж раптом ви кажете: «Власне, у мене ще залишилися запитання».

В. Ви знаєте, що, коли у вашого керівника поганий настрій, він ласує шоколадом, щоб подолати стрес. Ви заглядаєте в його кошик для сміття — чи немає там, бува, обгорток від шоколадних батончиків? — і тільки після цього просите його про підвищення.

Г. Ледве зайшовши до кімнати, ви розповідаєте анекдот.

Правильна відповідь: В. У цій ситуації ви витратили хвильку, щоб оцінити настрій свого керівника, і таким чином знизили ймовірність відмови.

Варіант А — це жахіття для господаря. Він відверто не хоче, щоб ви залишилися на обід. Якщо ви думаєте: «Що ж, тоді він мав попросити мене піти», то поводитеся препогано й нав’язуєте свою систему цінностей іншій людині. Людина в себе вдома й не зобов’язана нехтувати ввічливістю тільки тому, що вам більше до вподоби прямота, хай йому грець!

У варіанті Б підказкою слугувало слово «обід».

Щодо варіанта Г: якщо нема пожежі, ніколи не варто вдиратися до кімнати й узагалі хоч щось казати, не оцінивши ситуацію. Звідки ви знаєте, що, коли ви ввійшли, люди в кімнаті не обговорювали, скажімо, жахливий терористичний акт? Розпочинати розмову з анекдоту — це завжди кеп­ська ідея. Ніхто не засудить вас, якщо ви почнете спілкування не з жарту.