Онуки наших онуків

Для нас настали гарячі дні. Ми поспішали скінчити доповідь до початку чергової сесії президії Всесвітньої Академії наук, яку скликали у Москві кілька разів на рік, щоб обговорити найважливіші проблеми.

Дуже багато дало нам попереднє обговорення нашого проекту на засіданні вченої ради інституту. Тепер ми загалом знали, які твердження нашої доповіді найвразливіші і як нам найліпше захищати свій проект.

Після бурхливих дискусій, що тривали кілька годин, вчена рада прийняла ухвалу: просити президію Всесвітньої Академії наук дозволити експериментальний вибух. При цьому, на вимогу декого з членів ученої ради, в ухвалі було занотовано, що проблема створення мікросонця теоретичним шляхом не розв’язана до кінця і тому експериментальний вибух може виявитись невдалим. Ніхто з нас не міг напевне сказати, що буде з нашим проектом за кілька годин.

Стратоплан перетнув Індійський океан, після недовгої зупинки в Делі промчав над Іранським нагір’ям, ледь помітною напівдужкою майнуло внизу Каспійське море, і ось ми вже спускаємось на Внуковський аеродром, який темною прямою видніється на тлі засніжених лісів Підмосков’я.

Так ось який він став, цей давній аеропорт! Час і його змінив. Колись на його ґрунтове поле сідали тільки гвинтомоторні літаки. Згодом, коли він одягся в бетон, з нього здіймались реактивні літаки, а тепер, обладнаний численними естакадами, аеропорт приймав стратоплани і навіть ракетоплани, що повертались на Землю з міжпланетних подорожей.

Стояв ясний, злегка морозяний ранок. З незвички після жаркої Австралії обличчя ніби ошпарило холодом, та мені було це приємно. Я раптом гостро відчув, що скучив за справжньою зимою, за рідною російською природою. «Треба організувати увечері колективну лижну прогулянку», — подумав я сам собі.

Нашу доповідь було призначено на завтра на ранкове засідання фізичної секції президії Всесвітньої Академії наук.

До кінця дня ми бродили по Москві. Я жадібно обдивлявся навкруги, не впізнаючи рідного міста. Тільки тут, у Москві, я відчув по-справжньому плин часу, збагнув серцем, що значать для людства півтораста літ.

Яка на диво гарна була оновлена Москва! Високі будинки, облицьовані світлими плитами, зробили її справді «білокам’яною». її вулиці поширшали, стало більше світла, простору. З’явились нові, незвичайних конструкцій мости через Москву-ріку. Лише випадком набрів я на декілька куточків «старої» Москви, неоціненних пам’ятників архітектури, які любовно охоронялися.

І тільки коли я попав на Красну площу, то відчув себе у колишній Москві. Годі передати, як зворушив мене вид цієї площі, такої дорогої серцю кожного росіянина. «Москва, матінка, рідна моя», — шепотів я, наділяючи її найласкавішими іменами, які тільки зринали в моїй пам’яті.

Схвильований побаченням з батьківщиною і новими враженнями, я погано спав тієї ночі.

Наступного ранку ми завчасно прибули в президію Всесвітньої Академії наук і зайняли місця в спеціальній ложі президії, нетерпляче поглядаючи вниз, у зал засідань, який поступово виповнювався людьми.

За кілька хвилин до початку обговорення до залу зайшов голова фізичної секції президії Всесвітньої Академії наук індієць Джавару. Він привітався з нами і швидко піднявся на місце голови. Рівно у призначений час він підвівся.

— Усі зібрались, — мовив Джавару, переглядаючи реєстраційний лист. — Почнемо. Вмикаю запис засідання.

У залі залягла тиша.

Джавару натис кнопку на своєму столі, взяв один з аркушиків, що лежали перед ним на столі, і продовжив:

— Ми слухаємо доповідь учених Торітаунського інституту ядерної фізики про створення мікросонця. Наша секція повинна прийняти ухвалу про можливість здійснення експериментального термоядерного вибуху. Доповідач — професор Олена Миколаївна Хромова.

— Якою мовою будете говорити? — звернувся він до неї.

— Російською.

— Доповідь буде зроблено російською мовою, — повторив Джавару.

У залі заворушилися. Хто не досить добре володів російською або й зовсім не знав її, приготували свої кібернетичні перекладачі.

Олена Миколаївна почала доповідь тихим голосом. Вона помітно хвилювалась. Але так було тільки в перші хвилини. Поступово вона розійшлася і заговорила впевнено, переконано. Віктор Платонов, що сидів поруч мене за пультом керування, пильно стежив за доповіддю, вчасно передаючи на великий екран з маленьких паперових карток необхідні графіки та формули, які ілюстрували доповідь. Уважно слухаючи доповідь, я разом з тим непомітно розглядав одного за одним членів президії, намагаючись зрозуміти, яке враження справляє на них наше повідомлення.

Мою увагу привернув худенький дідусь з коротким сивим волоссям на скронях. На відміну від інших членів президії він мирно куняв у своєму кріслі, підпершись маленьким сухим кулачком.

— Скільки йому років? — тихо спитав я Віктора Платонова, показуючи очима на дідуся.

— Не знаю, мабуть, уже далеко за сто…

— Чому він спить?

Віктор Платонов лише знизав плечима у відповідь.

Олена Миколаївна тим часом закінчувала доповідь, яка тривала вже понад годину. Вона прокоментувала криві пульсацій мікросонця, розповіла про труднощі, які виникли перед нашою групою, і на закінчення попрохала членів президії висловити свою думку про доцільність проведення експериментального вибуху чи про якийсь інший шлях продовження наших робіт.

Одразу ж звідусюди посипалися запитання. Деякі з них були такі складні, що ми злякались: чи зуміє Олена Миколаївна відповісти на них? На щастя, Джавару оголосив перерву.

Олена Миколаївна зразу ж підійшла до нас, і ми обміркували, як найкраще побудувати відповіді.

Короткий дзвінок сповістив про кінець перерви. Олена Миколаївна вийшла на трибуну і стала відповідати на запитання. Поки що все йшло спокійно. Нарешті Джавару зачитав ухвалу вченої ради Торітаунського інституту і попросив членів президії розпочати обговорення доповіді. Бажаючих виступити було багато. Характерно, що всі вони говорили дуже коротко, зупиняючись лише на головних пунктах доповіді.

— Вибух можна дозволити, — скінчив свій виступ один академік, — але тільки не на Землі. Ні, не на Землі! Згодьтеся самі, що успішне завершення цього експерименту надто слабо обґрунтоване шановними авторами. Не зрозумійте, що я їх звинувачую в цьому. Ні! Вони зробили все від них залежне, щоб обґрунтувати стійкість мікросонця, але цього, на жаль, не досить. Тому я за те, щоб провести цей вибух десь за межами Землі, скажімо — на Місяці.

Кілька чоловік виступило приблизно з такою ж думкою, а один, захопившись, сказав:

— Мені здається, що слід рекомендувати нашим колегам здійснити на Місяці не один експериментальний вибух, а декілька. Причому не всі з них мусять привести до створення мікросонця. Хай деякі з них будуть невдалі, але це дозволить нам експериментальним шляхом встановити, що мікросонце створити можна, і навчить нас керувати ним. Отже, я за серію вибухів на Місяці.

— Здається, нам таки справді доведеться прогулятись на Місяць, — шепнув я Чжу Фан-ші. Той ствердно кивнув у відповідь.

— Байдуже, де робити вибух. Тільки б дозволили.

Виступило ще кілька чоловік. Усі вони підтримали думку попередніх членів президії. Вони відзначили наші заслуги, хвалили групу за дотепну й потрібну людству ідею. Очевидно, це міркування було спільне для президії, і продовжувати дебати не було рації.

Джавару запропонував скінчити обговорення. Та, на наш подив, у тиші залу почувся чийсь слабкий, скрипучий голос:

— Дозвольте мені…

Джавару повернувся до того, хто говорив. Це був той самий худенький дідусь, який мирно куняв у своєму кріслі, поки Олена Миколаївна доповідала.

— Будь ласка, Валентине Іллічу.

— Прошу вибачити, я висловлюсь з місця. — Він окинув увесь зал поглядом навдивовижу ясних очей. Усі змовкли. Коли одразу запанувала мертва тиша, я зрозумів, що це вчений, якого вельми шанують усі.

— Хто він? — пошепки спитав я Олену Миколаївну.

— Колишній незмінний голова фізичної секції президії Всесвітньої Академії наук. Він сам шість років тому за старістю літ відмовився від цього почесного поста. Джавару — його учень. Слухайте! Його думка дуже важлива.

— Мені здається, що ми станемо на неправильний шлях, коли дозволимо робити цей вибух на Місяці… — Він ще раз окинув увесь зал невеликими проникливими очима. — Де ж логіка? — продовжував він своїм скрипучим надтріснутим фальцетом. — Де, я питаю, логіка? Ми не певні, який буде кінець експерименту, і тому рекомендуємо здійснювати його не на Землі, а на Місяці. Та хіба в тому річ, де його провадити? Яка різниця між Землею і Місяцем? Адже вибух буде зроблено на висоті в кілька сотень кілометрів. До чого ж тут Місяць? Ви думаєте, там безпечніше? Далебі, ні! На Місяці, на випадок невдачі, хмара газів, які розлетяться, здійме на поверхні велику куряву… Вся ця курява, здійнята вибуховою хвилею, змішається з радіоактивними речовинами мікросонця і сама перетвориться на джерело смертоносного проміння. Мало того. Вона літатиме над Місяцем, доки не осяде на його поверхню. Тому зараженою може виявитись не тільки та частина Місяця, що буде обернена до вибуху, а й інші його ділянки. А чим є для нас тепер Місяць, відомо кожному. Це не просто наш супутник. Це трамплін у міжпланетний простір, це наша найкраща астрономічна обсерваторія, це наша найбільша геологічна лабораторія, де працюють і живуть тисячі людей. Хіба ми можемо ризикувати нею? Зараз, мені здається, мова може йти не про те, де цей вибух робити, а про те, робити його взагалі чи ні. Моя думка: не робити. Рано ще, бо ми, далебі, не певні в успіхові.

Він замовк. Мертву тишу в залі не порушував жоден подих.

— Тут навіть висувалися пропозиції зробити серію невдалих на перших порах вибухів. Але зараз не той час, — продовжував Валентин Ілліч, — коли люди навпомацки вирішували проблеми, йдучи тільки експериментальним шляхом. Довгий Едісонів шлях винайдення звичайної електричної лампочки, коли, щоб вибрати нитку розжарювання, було наосліп перепробувано сотні найрізноманітніших матеріалів, включно до людського волосу, — цей шлях виживає себе у наші дні. Ні, ми не відкидаємо експериментальний метод дослідження, але ми мусимо хоч би грубо в основному передбачити кінець експерименту. Ось цього наукового передбачення результату ми й не знаходимо в доповіді про мікросонце…

Він зробив паузу, ніби пригадуючи щось, потім повернувся до нас обличчям і попрохав:

— Покажіть, будь ласка, рисунок вісімнадцятий і тридцять другий.

— Ого! — здивовано прошепотів мені на вухо Віктор Платонов, поки Чжу Фан-ші розшукував потрібні креслення та ставив їх в апарат, щоб передати на великий екран. — Він, виявляється, тільки вдавав, що спить…

— Він усі доповіді слухає з заплющеними очима, — шепнула нам Олена Миколаївна, почувши здивований шепіт Віктора Платонова. — В нього феноменальна слухова пам’ять.

Тим часом Валентин Ілліч, побачивши на екрані креслення, казав далі:

— Зверніть увагу на ці рівняння. Це основа всіх подальших висновків. Вони належать до певного класу. Тут, на мій погляд, автори допустилися серйозної помилки. Так, так, помилки! Не можна розв’язувати ці рівняння прямолінійно, як це робили вони. Такі складні системи з багатьма невідомими криють у собі гостре підводне каміння і, як правило, прямолінійно не розв’язуються. Щоправда, автори проекту тут не винні. До найостаннішого часу, точніше — ще тиждень тому, не було інших методів розв’язання цих рівнянь. Тепер такий метод є…

— Який? — пролунало зразу кілька голосів у залі.

— Тиждень тому мій аспірант, винятково здібний юнак, котрий ще не раз порадує нас своїми успіхами, скінчив свою першу теоретичну роботу. У ній він, зокрема, виклав метод наближеного розв’язання рівнянь подібного класу. Це саме те, що вам треба, — звернувся він до нас. — Адже для вас цілком байдуже, чи буде мікросонце на метр більше або менше. Вам важливо встановити тільки сам факт його стійкості. Ось це й можна зробити тим методом, про який я сказав. До речі, ваш приклад був би блискучою практичною ілюстрацією до теоретичної праці мого аспіранта.

— Скільки часу піде на обчислення? — запитав хтось із залу.

— Не більше трьох тижнів. Я готовий допомогти авторам у розрахунках силами своєї лабораторії.

Він зробив паузу і вніс пропозицію:

— Відкладемо вирішення цього питання на три тижні. За цей час ми точніші матимемо дані про стійкість чи нестійкість мікросонця. Якщо виявиться воно стійким, то вибух можна буде зробити, а де саме — це вже не має значення.

Він сів у цілковитій тиші. Залунали оплески. Джавару, посміхаючись, підвівся.

— Мабуть, голосувати у даному разі зайве, але, щоб дотриматися всіх формальностей, прошу голосувати. Хто за останню пропозицію, прошу, натисніть червону кнопку.

На екрані, що стояв зліва від президії, майже одночасно спалахнуло багато червоних кружечків — члени президії голосували за пропозицію Валентина Ілліча. Водночас у верхній частині екрана зайнялась яскраво-червона цифра — 156 — кількість поданих за пропозицією голосів.

— Хто проти запропонованого, будь ласка, прошу натиснути чорну кнопку.

З правого боку на екрані не з’явилося жодного чорного кружечка.

Джавару закрив засідання. Ми, схвильовані, підійшли до Валентина Ілліча, щоб подякувати йому за пораду й допомогу. Він схилив набік голову, мовчки вислухав нас і сказав своїм тихим голосом, який не здався мені тепер скрипучим:

— Не будемо марнувати часу! Його в нас обмаль — усього три тижні. Прошу негайно до моєї лабораторії.

Потім повернувся до мене і сказав:

— А я ж, Олександре Олександровичу, ще як був студентом, користувався вашими працями. Далеко за цей час пішла атомна фізика, га?

Три тижні… Вони промайнули, як один день. З ранку до вечора ми всі разом, з допомогою співробітників лабораторії Валентина Ілліча, перевіряли стійкість мікросонця. Метод наближеного розв’язання нашої системи рівнянь, запропонований молодим аспірантом, був, по суті, простий, як таблиця множення. За ці три тижні ми зробили розрахунки — звичайно, за допомогою кібернетичних машин — понад двох тисяч пульсацій мікросонця і переконалися, що поступово пульсації стають монотонні, однакові, а мікросонце зберігає свій максимальний діаметр незмінним.

Це була серйозна перемога.

Фізична секція президії Всесвітньої Академії наук зібралася після тритижневої перерви і вислухала коротке повідомлення Валентина Ілліча. Старий учений довго не погоджувався замість нас робити це повідомлення, але нам врешті-решт удалося його вмовити.

Він доповідав усього тільки п’ятнадцять хвилин. В кінці виступу він виклав загальний висновок, який ми попередньо обговорили у нього в лабораторії.

— Найдоцільніше зробити перший вибух усе-таки не на Землі і не на Місяці. Річ у тому, що ми не можемо поручитися, що врахували всі випадковості, які можуть статися під час проведення досліду. Крім того, мікросонце може існувати дуже довго, і якщо воно знаходитиметься над Місяцем, то це, певно, перешкоджатиме астрономічним спостереженням, які ведуться з поверхні Місяця. Краще створити це мікросонце там, де воно нікому не завадить протягом тривалого часу. Ми пропонуємо експериментальний вибух зробити на Венері.

З його висновками погодились усі члени президії Всесвітньої Академії наук.

— І вибух зробимо, і на Венері побуваємо! — прошепотів мені на вухо Віктор Платонов. — Про це можна було тільки мріяти. Ви раді?

Я мовчки кивнув.

Подорожі! Хто з нас не мріяв у дитинстві про подорожі! Хто не уявляв себе пасажиром міжпланетного корабля, який несе тебе на Місяць, на Марс, на Венеру або ще далі, в інший зоряний світ, туди, де на тебе чекають великі відкриття і подвиги! Поїздка в незнане!.. Мрію про це, яка зародилася в голові допитливого хлопчика, що у захваті читає роман Жюля Верна і Уеллса, проносиш через усе своє життя, і в зрілому віці мрія ця так само свіжа й приваблива, як і в дитинстві. Я ніколи не думав, що на мою долю випаде таке щастя.

Тим часом на секції було порушено питання, яке схвилювало всіх присутніх. Виступав один академік.

— Ми мусимо дивитися в майбутнє, — сказав він. — Якщо ми сподіваємось за допомогою мікросонця зупинити нове зледеніння Антарктиди, то ми можемо говорити і про розтоплення — часткове чи повне — її крижаного панцира.

— А вода? Куди подіти воду від розтопленої криги? — запитав хтось із місця.

— Так, води від танення криги Антарктиди буде багато. Рівень Світового океану підніметься приблизно на сорок п’ять метрів. Але невже сучасна наука неспроможна нічого запропонувати для боротьби з повінню, крім створення штучних морів?

— Але що ми матимемо, розтопивши цю кригу? — знову прозвучало запитання з залу.

— Людство дістане у своє розпорядження материк площею лише не набагато менший за Південну Америку, — відповів промовець. — Велетенські родовища нафти, кам’яного вугілля, кольорових металів — ось чим є Антарктида! Та вже зараз слід подумати про те, що робити з водою від криги Антарктиди. І це не єдина трудність. Ми не знаємо, як позначиться потепління в районі Південного полюса на кліматі інших районів земної кулі, як зміняться морські і повітряні течії, як відбудеться на землі перерозподіл вологи й кількості опадів.

…Обговорення тривало понад дві години. Ми уважно слухали виступи вчених і все більше переконувались у тому, що створення мікросонця перестало бути справою лише нашої лабораторії. Проблема поставала все ширше, охоплюючи коло найрізноманітніших питань. Було очевидно, що для їх розв’язання потрібні будуть об’єднані зусилля різних фахівців.

Нарешті з аркушиком паперу, в руках на кафедру піднявся Джавару.

— Дозвольте підбити підсумки, — сказав вію. — Перш за все фізична секція президії Всесвітньої Академії наук дозволяє провести експеримент з мікросонцем на Венері групі торітаунських учених.

Зал обірвав його дружними оплесками.

— Крім того, — вів далі Авару, — секція вважає за доцільне розпочати роботу ‘над питанням про можливість розтопити кригу Антарктиди. Тому я ставлю на голосування пропозицію про організацію спеціального науково-дослідного інституту мікросонця. Від творців проекту мікросонця вимагатимуться в найближчий термін точні дані про його енергетичні можливості. Роботи буде багато.

Фізична секція ухвалила обидві пропозиції. Другого дня рано-вранці ми вилетіли назад у Торітаун.