Онуки наших онуків

Як тільки з’явилось наше мікросонце, що освітлювало площу діаметром у кілька тисяч кілометрів, усе змінилось навкруги. Вперше за всю історію Венери на тіньовому боці планети настала весна.

Замість морозів з густими сніговицями прийшла стійка тепла погода. Сніг, що випав недавно, бурхливо танув і швидкими струмками стікав в озера й ріки. Ґрунт так розквасився, що важко було ходити: в’язка грязюка чвакала, прилипала до взуття, і ноги ставали такі важкі, мов до них прив’язали півпудові гирі. Від землі здіймалися випари. Вологість повітря досягала дев’яноста процентів. З гір бігли потоки води, які зливалися в грімкотливі водоспади.

Рослини, що приготувались до півторатижневого сну, зненацька пробудились. Усе довкола ожило. Ми стали свідками того, як пристосувалися венеріанські рослини до короткої весни. Багато з них прокидалося від зимового сну так хутко, що здавалося, неначе ми спостерігали все те, що відбувається круг нас, крізь чарівну лупу часу. Листки, ще вчора скручені в тугі жгути, швидко розправлялись і жадібно ловили тепле проміння. Бруньки набрякали й лускали за один день. Скрізь з’явилися жовті й руді молоді паростки, просто на очах вони підіймались за день сантиметрів на тридцять і вкривались ніжним листом. Рослини, ясна річ, квапилися. Адже вони не знали, що тепер їм не загрожує швидке настання холодів: мікросонце постійно перебувало в зеніті, переміщуючись разом з планетою.

Наш острів укрили казкової краси луки. Ми немов потрапили до підводного царства і блукали по дну в розкішному парку самого Посейдона. Жовте, ніжно-оранжеве, червонувате листя рослин здавалося шматочками янтарю і казковими коралами, а різнобарвні квіти, що погойдувалися на стеблах, — тропічними рибками.

Після того як ми запалили мікросонце,

Олена Миколаївна передала керівництво Анрі Ламелю. Його експедиція одержала складне і важке завдання: вони повинні були зібрати відомості про рослинний і тваринний світ у районі, що відводився для дослідження, вивчити бодай у загальних рисах його геологію, скласти карту магнітного поля, дослідити структуру хмар, виміряти глибини найважливіших водойм. Крім; того, їм було доручено зробити аерофотознімання поверхні Венери та привезти на Землю матеріал для складення детальної карти планети. Для цього вони взяли з собою автоматичний фотоапарат — компактний пристрій, встановлений на орнітоптері, який самостійно літав навколо Венери та знімав її поверхню.

Тепер наша експедиція мала допомогти їм завершити цю величезну наукову роботу.

Ми розділились на три групи: ботанічну, зоологічну і геолого-географічну. Робота в будь-якій із цих груп була цікава, та все ж під час жеребкування кожному хотілося витягти найдовшу паличку, щоб потрапити у групу зоологів до Анрі Ламеля. Мені поталанило, і я попав до нього разом з Оленою Миколаївною та Суорі Даричан.

— Звісно, обидві жінки потрапили до Ламеля. Ну й везе ж французам, матері його ковінька! Спадкове це в них, чи що? — пожартував Шаумян.

Ламель пояснив нам наші простенькі обов’язки.

— Візьміть із собою кіноапарати. Знімайте все, що вам здаватиметься цікавим. Але не розпорошуйтесь. Краще зберіть про кожну тварину якнайбільше спостережень. Не лінуйтесь занотовувати свої спостереження. На пам’ять не покладайтесь. Не забувайте про небезпеку. Зброя завжди має бути при вас.

Усе.

— І ще, — спохопився він, — географічних карт у нас поки що нема, тому орієнтуватись доведеться за допомогою компаса й секстанта по мікросонцю. Воно нерухоме відносно Венери і служить чудовим орієнтиром. Якщо по дорозі нагледите щось цікаве для геологів чи ботаніків, знімайте або записуйте координати. Анрі вирушив на пошуки з Суорі, а я з Оленою Миколаївною. Ламель доручив нам спостерігати за тваринами в теплих озерах-болітцях, що утворилися поряд з гейзерами. Ми довгенько просиджували у прибережних заростях. Які тільки істоти тут були!

Коло самого берега, раз по раз дотикаючись до мулкого дна, плавали невеликі, як кулак завбільшки, напівпрозорі грудочки. Їх було багато. Невеликими сачками ми підхопили декілька грудочок і опустили в банку. Вони були схожі на наших медуз, тільки ззаду мали плавці, а спереду, поряд з ледве помітним ротом, троє очей — двоє з боків, і одне на тім’ї. У шлунку просвічувалися шматочки їжі — трава, водорості, мошка, черв’яки.

— Тьху, яка бридота! — гидливо поморщилась Олена Миколаївна. — Не збагнути що. Амеба не амеба, драглі якісь!

— Відвеземо Анрі Ламелю, він розбереться.

Тут же біля берега походжали у воді птахи-ящери, довгоногі, з грубими колінними суглобами. Вони весь час порпалися своїми зігнутими дзьобами у мулі і з задоволенням ковтали білі драглисті грудочки.

По всій поверхні озера-болітця плавали великі яскраво-оранжеві квіти з товстими м’ясистими пелюстками. Вони були схожі на наші лілеї, тільки набагато більші, — з велику миску. Ми помітили, що птахи-ящери старанно обминали ці квіти, тримаючись від них на чималій відстані. Та ось на квітку сів великий жук, і одразу ж м’ясисті пелюстки квітки зійшлися, мов стулки капкана, — жук опинився в пастці.

Олена Миколаївна торкнула довгою палицею оранжеву лілею, що пропливала повз нас, і вона так міцно вп’ялася своїми пелюстками в палицю, що ми вдвох ледве вирвали її назад, Ці величезні квіти присмоктались до дна довгим стеблом, яке могло скручуватись тугою пружиною, якщо квітку намагались витягти з води.

У наші сачки попадалось багато всякої дрібноти: комашки, молюски, рачки, невеликі барвисті рибки. Тихо шелестячи сухим листям, з берега у воду пірнали змії.

Ми літали з Оленою Миколаївною від одного озера до іншого і знімали все, що бачили: на Землі наші знімки будуть особливо цінним матеріалом для вчених, і тому ми не боялися повторів.

Якось, вивчаючи життя водойм у найвіддаленішому кінці нашого великого острова, ми з Оленою Миколаївною натрапили на малу галявину, вкриту високими білими квітами. На одному стеблі кожної з них декількома поверхами-ярусами розміщувалось до десятка квіток лілій.

— Ви бачили в колекції ботаніків щось схоже? — спитала в мене Олена Миколаївна.

— Ні, здається, таких квітів я в них не бачив. Це щось нове.

— І мені так здається. Зараз я зріжу кілька стеблин.

Букет вийшов чудовий. Олена Миколаївна сіла в орнітоптер, зачинивши за собою герметичний ковпак кабіни. Я побачив, як вона, не стримавшись, підняла на секунду прозорий шолом скафандра і понюхала букет.

— О Олександре Олександровичу, як чудово вони пахнуть! — прозвучав у мене в навушниках її захоплений голос. — Запах ніжний-ніжний, ледь гіркуватий.

Ми пролетіли понад сто кілометрів, коли я помітив, що орнітоптер Олени Миколаївни став виробляти в повітрі якісь дивні рухи, наче вів його бешкетний хлоп’як. За хвилину в моїх навушниках прозвучав хрипкий голос Олени Миколаївни.

— Сідаю… Не можу летіти… Допоможіть…

Її орнітоптер почав різко знижуватись і, коли б не автомати, які контролювали політ, напевне розбився б під час посадки. Тепер він стояв, схилившись набік, між камінням. Занепокоєний, я мерщій опустився поряд і витяг Олену Миколаївну з кабіни. Крізь шолом я побачив її бліде, мов папір, обличчя і розгубився. Чим допомогти? Я відкрутив кран посиленої подачі кисню на скафандрі Олени Миколаївни і зв’язався з Суорі Даричан.

— Допоможіть! Олені Миколаївні погано! Вона не може летіти додому!

— Що з нею? В перелякалась Суорі. — Поранилась?

— Ні, швидше запаморочення… Дивне якесь…

— Лечу до вас.

Суорі прилетіла через кілька хвилин. Я поквапливо розповів їй про все.

— Квіти? Вона понюхала квіти? Де вони?

Суорі кинулась до орнітоптера Олени Миколаївни, дістала з санітарної сумки невелику ампулу-аналізатор і, відламавши кінчик, кинула її всередину кабіни. Рідина з ампули розтеклася по сидінню. На наших очах за якусь хвилину вона забарвилась у яскраво-синій колір.

— Отруйні фітонциди! — схвильовано вигукнула Суорі. — Негайно допоможіть мені перенести Олену Миколаївну до мого орнітоптера. Викиньте квіти з її кабіни!

Біля будинку зібралася вся наша невелика колонія. Нам допомогли внести Олену Миколаївну в будинок, і потім ми всі вийшли, лишивши її саму з Суорі.

— Що сталося? — оточили мене стривожені товариші.

— Отруйні фітонциди, — коротко відповів я.

Усі знали, що це значить. Властивістю виділяти фітонциди — особливі леткі речовини — наділені не тільки венеріанські, а й багато земних росли. Одні з них, як наприклад у часнику, цибулі, хрону, дуба, сосни, корисні для людини, бо вони вбивають різні бактерії. Проте деякі рослини виділяють шкідливі леткі речовини, наприклад неопалима купина, фітонциди якої спричиняють опіки на тілі людини. На Венері зустрічались рослини, що виділяли фітонциди, смертельно небезпечні для людини.

Через півгодини Суорі вийшла з кімнати Олени Миколаївни.

— Ну що? — кинулись ми до неї.

— Погано, — відповіла вона. — Температура підскочила майже до сорока градусів. На тілі й на обличчі з’явилися сліди сильних опіків. Стан її дуже серйозний. Я застосувала розчин найсильнішого іманіну, який є в нашій аптеці. З Землі підтвердили правильність лікування.

З того дня Суорі не відходила від Олени Миколаївни. Решта продовжувала роботу.

Геологам щастило менше, ніж біологам і ботанікам. Вони довго не знаходили нічого цікавого.

— Просто казна-що виходить! — незмінно вигукував Шаумян, повертаючись до ракетоплана після робочого дня. — Стільки часу шукаємо, і жодної цінної знахідки. — Він з досадою витрушував на землю те, що було в мішку.

За кілька днів геологічна група натягала до будинку чималу купу каміння і мінералів. Якось, коли знову вивантажували мішок, я звернув увагу на два великі камені, що блиснули жовтим світлом. Я підняв один і повертів його в руках — важкий.

— Що це?

— А, дурниці! — сердито озвався Шаумян. — Самородне золото. Знайшов на березі одного струмка. От коли б знайти поклади титану або родовище германію! — Він зітхнув і повернувся до Ламеля. — До речі, сьогодні я набрів на одному острові на ціле кладовище тварин. Кісток там! Не злічити! Для вас це просто знахідка.

Анрі Ламель записав координати, і другого дня ми всією групою вилетіли розшукувати кладовище. Через годину ми опинились над тим островом, де воно мало бути.

— Усе правильно, — сказав Анрі Ламель, перевіряючи координати. — Мабуть, ми поряд з ущелиною.

З висоти кількох сотень метрів було добре видно все навкруги.

— Не розумію! — здивувався Ламель. — Де він тут знайшов ущелину? Навколо рівнина.

Після довгих безрезультатних шукань ми повернулись додому зморені і злі — день змарнували надаремне. Навіть урівноважений Ламель розізлився.

— Що ж ти неправильно визначаєш координати? — напався він на Шаумяна.

— Ну, знаєш, коли вже я такої простої речі не можу зробити, то як же мені довірили вести ракетоплан? Можливо, ви самі неправильно визначаєте координати?

Вони сперечались досить довго і наприкінці домовились про те, що завтра Шаумян полетить разом з нами шукати кладовище.

Шаумян упевнено летів попереду, зрідка перевіряючи курс по мікросонцю. Коли ми прилетіли на те місце, координати якого він назвав позавчора, то здивувались не менше його: під нами було море.

— Не розумію, що діється! — вигукнув Шаумян. — Але ртутне озеро я все-таки знайду!

— Яке ртутне озеро?

— Нашу найліпшу знахідку. Я ж розповідав вам про нього. Кладовище тварин поряд із ним.

Невдовзі ми опинились над маленьким острівцем і побачили внизу вузьку смужку, яка виблискувала матовим сріблом. Координати цього місця відрізнялись від учорашніх і від позавчорашніх на декілька градусів.

— Це неймовірно, — прошепотів Шаумян, — я ніколи так не помилявся.

— Гаразд, на перший раз прощаємо, — сказав Ламель. — Покажи, де кладовище.

Недалеко від озера протікав струмок. Шаумян полетів уздовж нього і в тому місці, де струмок виривався з ущелини на рівнину, зупинився. На обох берегах струмка було видно купи кістяків і окремих кісток.

— Цікаво б з’ясувати, чому це кладовище саме тут, а не де-небудь в іншому місці?

Леон Шаумян зачерпнув у пробірку-аналізатор води із струмка. Білий шар в аналізаторі став яскраво-червоний.

— Судячи з усього, вода в струмку отруєна якоюсь ртутною сполукою. Тварини пили воду з цього струмка і тут же гинули.

— Ну що ж, берімось до діла, — сказав Ламель. — Ми можемо знайти тут багато цікавого.

До кінця дня ми допомагали Анрі Ламелю фотографувати скелети і кістки. Коли повернулись додому, то застали там усю групу ботаніків.

— Уявіть собі, — сказав нам Гапек, — сьогодні ми теж не змогли відшукати великий ліс швидкорослих папоротей, хоч іще вчора точно визначили його координати.

— Тут щось не так! — вигукнув Шаумян. — Чого це раптом ми всі розучились користуватись секстантом і компасом?

— А й справді дивно, — похитав головою Чжу Фан-ші. — Давайте розберемося. Адже ми визначаємо всі координати по нашому мікросонцю, вважаючи, що воно нерухоме відносно поверхні Венери…

— А воно рухається! — вигукнув Гапек. — Тепер усе ясно! Сьогодні ми визначаємо координати, а завтра мікросонце зсувається, і ми, замість того щоб прилетіти на старе місце, прилітаємо в інше. Ось у чому розгадка!

— Дивно. Адже наші керуючі установки повинні автоматично втримувати мікросонце у строго визначеному положенні.

— Очевидно, вони цього не роблять!

— Та чи розумієте ви, що кажете? — голос Чжу Фан-ші зазвучав різко і тривожно. — Якщо наші керівні установки перестали тримати сонце в заданому положенні, то завтра мікросонце може або пересунутись високо вгору, або… або так наблизитись до Венери, що від нас лишиться тільки попіл.

Забувши про втому, ми почали ретельно визначати координати нашої стоянки. Між попередніми й теперішніми вимірюваннями були великі розходження. Так, мікросонце переміщувалось по небу!

— Усі до установок! — коротко наказував Чжу Фан-ші.

Старанний огляд їх не дав нічого. Вони були цілком справні. Тільки на пульті керування в печері один важіль виявився трохи зсунутим уліво.

— Може, через це мікросонце і рухається по небосхилу? — спитав Леон Шаумян, повертаючи важіль у вихідне положення.

— Але хто змістив важіль? — здивувався Чжу Фан-ші.

Мовби у відповідь на його слова з дальнього кутка печери метнувся ящір і, лопочучи перетинчастими крилами, вилетів геть. Тепер усе стало ясно: цей клятий ящір і зачепив крилом важіль.

Про цей випадок ми нічого не сказали Олені Миколаївні, не бажаючи її даремно хвилювати.

Вона поступово оклигувала. Температура в неї спала, смертельна блідість зійшла з лиця. Суорі вже дозволила їй підвестися з постелі, але до роботи поки що не допускала.

Минуло ще кілька днів, і одного разу, коли ми після восьмигодинного сну зібрались на чергові дослідження, Аніфер раптом показав на схід і вигукнув:

— А гляньте-но! Сходить справжнє сонце! Низько над обрієм крізь хмари одним краєм просвічував величезний червоний диск весняного сонця.

— Як ми раділи йому, коли не було вашого мікросонця! — сказав Анрі Ламель. — Ми знали, що настає ранок — весна і що можна буде знову продовжувати роботу. До вашого прильоту робота вночі йшла в нас повільно.

— І все-таки це немовби зовсім інше сонце, ніж на Землі. Чуже… — задумливо промовив Віктор. В його голосі прозвучала прихована жура.

Все частіше то той, то інший заводили розмову про Землю. Ми вже занудьгували тут, на чужій планеті. А Віктора особливо гризла журба. Ми бачили, що кожний новий день розлуки з Челітою ставав для нього все тяжчим.

Коли з’явилося справжнє сонце, наше штучне мікросонце знову почало переміщуватись по небу, і тепер це можна було помітити неозброєним оком. Часом воно раптом ні з того ні з сього різко відлітало вбік, потім знову поверталось на попереднє місце. Кожен із нас висловлював різні припущення щодо причин його незвичайної поведінки, та загалом усі зійшлись на тому, що з появою справжнього сонця в магнітному полі Венери виникають магнітні бурі, які змушують наше мікросонце гасати по небу. Однак ця думка відпала, як тільки почали діяти чутливі прилади: магнітних бур не було виявлено, а мікросонце й далі гасало по небу, щоразу повертаючись у нейтральне положення. Нашій групі довелося серйозно зайнятись мікросонцем, тим часом як група Анрі Ламеля змушена була сама провадити свої дослідження.

Додатковий огляд нашої печери не дав ніяких наслідків. У печері не було виявлено жодної живої істоти. Всі прилади працювали справно. Ми сушили голови здогадами, не знаючи, що робити.

На Землі також були схвильовані незрозумілою поведінкою мікросонця. До нас через космос линули запитання й поради, проте становище не змінювалось. Ми встановили на нашому командному пункті в печері цілодобове чергування. Щоразу, як тільки мікросонце відлітало вбік, черговий рухом важелів повертав його на попереднє місце.

За кілька днів ми дійшли висновку, що раптові стрибки мікросонця викликані, очевидно, технічною недосконалістю електростатичних керівних установок.

Тепер наше завдання полягало в тому, щоб з’ясувати, який саме вузол погано працює. Саме собою це завдання здавалося надзвичайно простим: досить було вимкнути на якийсь час установки і перевірити їхні блоки. Однак це було дуже небезпечно. Ніхто не міг сказати достеменно, як це позначиться на поведінці мікросонця — чи не призведе це до катастрофи. З іншого боку, ставало не менш небезпечно продовжувати наш дослід: раз керуючі установки ненадійні, отже однієї прекрасної хвилини мікросонце може взагалі вийти з-під контролю.

Тим часом воно поводилось усе гірше й гірше. Воно висіло над нашими головами, мов дамоклів меч.

Довелось терміново зібратися на нараду в Олени Миколаївни.

— Даремно ви не розповідали мені про це раніше, — докірливо сказала вона нам. — Ходімо. Я мушу сама подивитись на мікросонце.

Ми полетіли на командний пункт. Мікросонце, як і раніше, стрибало по небу. Олена Миколаївна одразу оцінила всю серйозність становища.

— Я гадаю, дослід треба припинити, — сказала вона.

Ніхто не наважувався заперечувати. Усі розуміли, що катастрофа, яка насувалася, була б жахлива не тільки сама собою, вона перекреслила б і наш дослід, бо причина дивної поведінки мікросонця лишилася б не з’ясованою, похованою вибухом страхітливої сили. Всі звели очі до неба, наче прощалися з витвором рук своїх.

— Викликайте Землю, — сказав я.

Але ми спізнились. Саме в цю мить мікросонце різко метнулося з боку в бік і раптом, мов розірвавши невидимі ланцюги, помчало вниз, із шаленою швидкістю наближаючись до поверхні Венери. Ми знали, чим це загрожує. Як тільки воно спуститься до висоти сорока кілометрів, виникне велетенський вогняний стовп, котрий усе змітатиме навкруги. Олена Миколаївна схопила важіль керування і до кінця потягла його на себе. Важіль не діяв. Ми заціпеніли. На нас зі швидкістю реактивного снаряда неслася сама смерть. Серце шалено калатало в грудях, відлічуючи немилосердно короткі секунди.

— Іскри! Іскри спалахують у передпідсилювачі! Десь пробило ізоляцію! — почув я відчайдушний крик Віктора Платанова І озирнувшись, побачив, що він уже кинувся до найближчого орнітоптера, скочив у нього і миттю злетів на другий поверх щогли керуючої установки. Відчай, усвідомлення смертельної небезпеки зробили його рухи до краю точними. Зіскочивши з орнітоптера, він, не роздумуючи ні секунди, кинувся у відсік передпідсилювача. Знаючи, як це небезпечно, ми з похололим серцем, забувши про те, що самі стоїмо перед лицем смерті, стежили за Віктором.

— Щось він там забарився! — вигукнув Чжу Фан-ші, кидаючись до орнітоптера.

Ніхто не спинив його. Раптом у відсіку передпідсилювача сяйнула довга голуба іскра, за мить погасла, і ми побачили, що мікросонце завмерло нерухомо у високості, припинивши своє стрімке падіння. Віктор ліквідував коротке замикання в електричній схемі.

Олена Миколаївна вбігла в печеру і повернула важіль керування. Мікросонце стало стрімко здійматися вгору.

Ми мовчки дивились одне на одного, ще не опам’ятавшись після пережитого жаху. Піт струмував з наших облич, руки тремтіли.

— Та-ак, якби не Віктор… — промовила нарешті Олена Миколаївна. — Вікторе! — покликала вона його. — Вікторе!

В навушниках наших шоломів не прозвучало жодної відповіді.

— Що з ним? Вікторе, ти чуєш мене? Відповіді не було.

— Чжу, — звернулась вона до Фан-ші, який підлетів на орнітоптері до керуючої установки, — подивіться, що з ним.

Чжу Фан-ші заглянув у відсік передпідсилювача.

— Тут його нема, Олено Миколаївно! — прозвучав у наших навушниках голос Чжу Фан-ші. — Відсік порожній.

— Як же це? Подивіться уважніше. Може, його поранило або оглушило?

Чжу Фан-ші не відповідав кілька хвилин. Потім у навушниках наших шоломів почулось його часте дихання, невиразний окрик, і тут же характерно клацнуло.

— Він відключив свій радіотелефон!

Передчуваючи нещастя, ми теж піднялись на щоглу.

У відсіку передпідсилювача ми застали Чжу Фан-ші, що стояв навколішки біля стіни. Китаєць плакав.

На підлозі ми побачили невеличку купку попелу, незгорілі рештки одягу і уламок прозорого шолома. Це було все, що залишилось від Віктора. Страхітливої сили заряд пронизав його у ту мить, коли він лагодив пошкодження.

Ніхто не промовив ні слова. Все сталося так швидко, що, здавалось, якимсь примарним сном. Усього кілька хвилин тому Віктор стояв поруч з нами — і ось оця жахлива купка попелу. Ми не вірили власним очам. Серце здушив безмірний біль, підсилений відчуттям нашої загальної вини: дослід з мікросонцем давно вже став надто небезпечний, і його слід було вчасно припинити. А ми все зволікали.

Трохи опам’ятавшись після потрясіння, Олена Миколаївна глухо сказала:

— Ходімо. Мікросонце все ще над нами. Ми мовчки, з тяжким почуттям рушили за нею в печеру.

— Землю попереджувати не будемо. Приготуйтесь. Зараз викинемо мікросонце за межі Венери.

Олена Миколаївна зняла обмежувач з важеля керування і різко до кінця посунула його вперед. Здавалось, електростатичні установки затремтіли від напруги, працюючи на грані можливого. Мікросонце швидко помчало вгору, стало невидиме.

— Все, — сказала Олена Миколаївна тим самим глухим голосом, вимикаючи електростатичні установки. — Наш експеримент скінчився.

Тут же, розрядивши потужну батарею конденсаторів, ми скинули захисні кожухи з керуючих установок.

Яка ж була наша досада, коли ми зрозуміли причину поганої роботи цих пристроїв. Товсті дроти, що йшли до самого верху високих щогл, було вкрито спеціальним шаром високоякісної ізоляції, що здатна була витримати велетенську напругу. Цій ізоляції не страшні були ні п’ятисотградусна жара, ні двохсотградусний мороз. На Землі її витримували на хімічну стійкість, на тертя, і вона. показала прекрасні результати. Конструктори врахували все. Але отут, на Венері (хто ж міг це подумати?), тут вона стала принадою для довгих сріблястих жуків. Їхні маленькі жадібні щелепи прогризли ізоляцію наскрізь, до самого металу. Деякі жуки переповзали з оголених дротів на сусідні, утворюючи мовби живу перемичку. Миттю виникало замикання, і в ту ж секунду мікросонце робило стрибок по небосхилу.

— Ось вони, кляті, добралися вже до головних кабелів, — мовив Чжу Фан-ші. — Це й спричинило катастрофу…

Маленькі комашки… Як часто вони бувають страшніші за найнебезпечніших хижаків. Недарма негри називають королем джунглів не лева, не буйвола, не слона, а маленького кочового мураху — зіафу. Ми побоювались колосів, а удару нам завдали жучки завбільшки із головку від шпильки.

Похорон відбувся того самого дня. Чжу Фан-ші витесав із м’якого каменю велику урну, вигравіював на ній дату народження й загибелі Віктора, зібрав рештки покійного і встановив урну на гладенькій кам’яній плиті недалеко від печери.

В тяжкому мовчанні стояли ми навколо урни. Олена Миколаївна вийшла наперед і заговорила тремтячим голосом:

— Прощай, любий товаришу! Про твій подвиг почує Земля…

Голос зрадив їй, і вона заридала. Ніхто більше не проронив ні слова. Та й які слова могли передати всю глибину горя, що виповнювало наші серця!

Так закінчився наш дослід: що мікросонце стійке, нам удалось довести, але дуже дорогою ціною — ціною життя одного нашого товариша.

— Як ми скажемо про це Челіті? — тихо промовила Олена Миколаївна.

Нас усіх пекла ця думка…

Так, ось мені довелось дожити до комунізму. Я побачив, що життя стало інше — світліше, радісніше, багатше. Земля наша очистилась від погані: від війн, неправди, нерівності, злиднів — від усіх тих ганебних явищ, які можна пояснити, але з якими не можна змиритися. Наші правнуки живуть повнокровним життям. Дні їхні сповнені працею, вони продовжують великий шлях пізнання й боротьби за вдосконалення життя, що його розпочали їхні предки. Це шлях неспокійний, тут неминучі труднощі, не поодинокі небезпеки. Хай у житті людей якнайбільше буде радощів. Той щасливий, хто трудиться і любить свою працю, хто має велику мету і досягає її; щасливий той, хто прагне подвигу і вершить його, хто йде вперед.

Земля кликала назад своїх синів. Наша ракета вже другий день подавала умовні сигнали, попереджуючи нас про те, що через тиждень настане найсприятливіший момент для відльоту до Землі. Анрі Ламель доручив Аніферу і ІІІаумяну облетіти район, в якому ми працювали, і в різних точках його встановити автоматичні прилади з атомними батареями, що мали б протягом десятків років передавати на Землю різні дані про Венеру.

До старту залишалося лише чотири дні, коли Аніфер і Шаумян випадково натрапили на лежбище велетенських тварин — найбільших з усіх, що ми зустрічали на Венері.

Вони жили в теплому морі, яке з півдня омивало сусідній великий острів. Своїм зовнішнім виглядом вони були трохи схожі на велетенських диплодоків, рештки яких археологи виявили на Землі. За ними так і залишилось це прізвисько — диплодоки. На Землі ми звикли дивуватися з розмірів слонів, але поряд з диплодоками вони мали б вигляд карликів. Венеріанські диплодоки були цілком мирні травоїдні істоти, які більшу частину часу проводили у воді. Вони неквапливо походжали вздовж берега, з апетитом пощипуючи соковите листя рослин та поїдаючи силу-силенну водоростей. На берег диплодоки виходили, тільки коли відкладали на розпечений пісок великі, завбільшки з гігантський валун, рябі яйця.

Ламель дозволив Шаумяну й Аніферу побувати в районі лежбища диплодоків, а решта стала готуватись у зворотну путь.

Це виявилось не простою річчю. Місця в ракеті було обмаль. Треба було якнайщільніше вкласти усі зібрані нами матеріали, колекції, зразки, викинути дублікати. Крім того, необхідно було взяти з собою достатній запас води, спочатку очистивши її від вуглекислого газу та знешкодивши, — летіти ж малося не день, не два, а понад місяць.

Спершу ми взялися за ракету біологів. Перебираючи речі в ракетоплані, Ламель раптом виявив під койкою Гапека туго зав’язаний мішок із прозорої плівки. Його було надуто, мов повітряну кулю. Всередині мішка містилося дві клітки, а в кожній із них — по летючому ящереняті. Ламель покликав Гапека і мовчки показав йому на клітки. Той усміхнувся, але виправдовуватись не став.

— Знаєш, Анрі, — сказав він довірливо, — давай перевеземо їх на Землю. Адже до нас ніхто не робив цього. Місця вони займають небагато. Врешті-решт я згоден тримати їх на своїй постелі.

— Ото дивак! Та хіба річ у цьому? Чим вони дихатимуть у ракетоплані? Адже в нас земного складу повітря. Лишок кисню обпалить їм легені.

— Я передбачив це і надув мішок вуглекислим газом.

— Та чи ж надовго його вистачить? День, два, а там треба міняти. Клопоту з ними не оберешся!

— Що ж робити, Анрі, га? — жалібно спитав Гапек. — Може, самі полетимо в скафандрах, а ракетоплан наповнимо місцевим повітрям?

Він запропонував це так просто, наче йшлося про звичайний прогулянковий костюм. Анрі обурився:

— Ти збожеволів! Тягати на собі скафандри більше місяця!

— Ну і що! — жваво заперечив Гапек. — Заради науки можна й потерпіти трохи.

— Ні, це неможливо!

— А якщо помістити їх у третій герметичний, відсік? Наповнимо його вуглекислим газом, звільнимо від зайвого вантажу, і хай летять. Із собою візьмемо кілька запасних балонів з повітрям Венери.

— Але тоді нам доведеться добряче потіснитись.

— А, дрібниці!

Гапек дивився на Ламеля так благально, що той завагався. Кабіну ракетоплана було переділено міцними перегородками на окремі герметичні відсіки на випадок зіткнення з метеоритами. Два з них заповняли різні допоміжні вантажі. Якщо перенести їх у «жилий» відсік, там стане тісно і незручно, зате у вантажному відсіку справді вивільнялось місце для тварин.

— А Леон і Станіслав? Раптом вони не згодяться? — спитав Анрі, вже здаючись.

— Хто, вони не згодяться? Наче ти їх не знаєш!

— Гаразд, залишимо твоїх ящерів. Тільки сховай їх кудись, щоб не муляли очі, а то і Леон, і Станіслав знайдуть, що прихопити на Землю.

Цікава ідея швидко завойовує собі прихильників. Наступного дня ми виявилися свідками того, як сам Ламель злітав на орнітоптері до найближчого озера і незабаром повернувся з великою банкою в руках. У ній звивалась неприємна змієподібна істота — мезозавр. Не звертаючи уваги на наші лукаві посмішки, він засунув банку подалі в куток багажника ракети і загородив її іншими речами.

Не відстали від них і ми. Ерилік приніс трьох великих, завбільшки з тарілку, барвистих жуків. Я теж не втримався і додав до живої колекції декілька молюсків з красивими черепашками. Заселення ракет мешканцями Венери йшло зростаючими темпами.

— Ні, так діло не піде, — нарешті запротестував Ламель. — Чого доброго, скоро ніде буде й повернутись.

— А давайте вантажні відсіки в нашому ракетоплані теж наповнимо тутешнім повітрям, — запропонував Ерилік.

— Можна, — невпевнено підтримав його я.

— А ви, Суорі, як? Не заперечуєте? — спитав Чжу Фан-ші.

— Чому ж? Я згодна.

— А ви, Олено Миколаївно?

— Мені байдуже.

Так відкрився «філіал зоопарку», як ми жартома прозвали свою ракету. Полювання на тварин відновилось.

Тільки Олена Миколаївна не брала участі в наших жвавих клопотах. Вражена трагічною загибеллю Віктора, вона знову злягла на кілька днів.

Зоставалось два дні до відльоту на Землю. Аніфер і Шаумян усе ще не вернулися з району лежбища диплодоків. Ламель зв’язався з ними по радіо і рішуче наказав їм повернутись.

Ми побачили їх ще здалеку. Вони летіли поряд з однаковою швидкістю, а між їхніми орнітоптерами, прив’язаний саморобними линвами, погойдувався якийсь великий предмет. Коли вони спустились, ми побачили, що Аніфер і Шаумян переплюнули всіх за своїм розмахом: у привезеному ними пакунку було велике рябе яйце диплодока.

— Заманулось натуральної яєчні? — насмішкувато спитав їх Ламель.

— Роби з нами що хочеш, але ми візьмемо його з собою на Землю, — рішуче заявили друзі.

— А куди ж ви гадаєте його покласти? Можете подивитись — наша ракета повна-повнісінька.

— А у фізиків? У них, напевне ж, досить вільного місця.

Не звертаючи ніякої уваги на наш протест, вони спокійненько розв’язали линви і стали розмірковувати, куди покласти яйце в нашій ракеті. Ми зрозуміли, що чинити опір марна річ — настільки рішучий вигляд мали обоє друзів, — і здалися.

Вирішили залишити на Венері все, що не було життєво необхідним у дорозі. Екіпаж обох ракет згодився перетерпіти які завгодно незручності й тісноту, тільки б доправити на Землю живих мешканців Венери. Останні два дні перед відльотом діялось щось неймовірне. З ракет виносили ящики з приладами, телевізійні установки, частину медикаментів, орнітоптери, зайві рулони кіноплівки й невикористані хімікалії, запаси паперу, одягу, кіноапарати — одне слово, «усе зайве».

— Давайте позносимо це все в печеру, де колись був наш командний пункт, — запропонував Чжу Фан-ші. — Наступній експедиції знадобиться.

І ось на Землю надіслано повідомлення про виліт. Попереду важкий шлях. Ми занепокоїлись: під час різкого поштовху при зльоті могли загинути наші тварини.

Було вжито всіх застережних заходів. Тварин підвісили у клітках на гумових розтяжках; на таких же розтяжках повісили і самі клітки; у ящику під яйцем диплодока було зроблено цілу споруду з м’яких ганчірок та гуми; банки з рибами залили по вінця свіжою водою, понакладали туди свіжих водоростей І, старанно позатулявши їх, теж підвісили на розтяжках; вантажні відсіки ракет наповнили вуглекислим газом.

Настали останні хвилини перед зльотом. Усі зайняли свої місця. Контрольна зелена лампа на центральному пульті керування сигналізувала про те, що обидві ракети готові до зльоту.

Даричан востаннє пройшов по кабіні, окинув усе прискіпливим поглядом, повернувся до себе і натиснув кнопку.

Ракетоплан рвонувся вгору, на мить завмер у повітрі і, прорізавши товстий шар хмар, вирвався в космічний простір.

…Ніхто не втручався в керування ракетою. Вона летіла під контролем точних і надійних приладів, які впевнено вели її до Землі по найкоротшій траєкторії. Через п’ятнадцять хвилин на пульті керування почувся давно очікуваний дзвінок, який сповістив про те, що почалася звичайна подорож у космосі і що ми можемо залишити свої місця.

Ми кинулись до тварин. Тільки Чжу Фан-ші стоїчно виконував обов’язки кінорепортера, які покладались на нього, і, припавши до ілюмінатора, знімав жарку планету, що віддалялася вниз.

З цієї хвилини ми стали невагомі, але ніхто не перекидався в кабіні і не літав, мов птах у повітрі. До підошов наших черевиків було пригвинчено невеликі металеві платівки. Вони притягувались до електромагнітів, розташованих під підлогою. Завдяки цьому нехитрому пристроєві ми могли нормально ходити.

Тварини не постраждали. Лише тріснула одна скляна банка з рибками, що під час зльоту вдарилась об стінку ракети, але риби були живі. Крім того, перші хвилини після зльоту ми побоювались за одного ящера. Клітка з ним зірвалася з гумових розтяжок, а сам він якось дивно тіпав головою і хрипів. Олена Миколаївна, що саме нагодилася, впорснула йому в дзьоба з пульверизатора цівку води, і ящір досить швидко опам’ятався.

Диплодокове яйце було ціле. Неушкоджене, воно лежало в ящику. Мабуть, його міцна вапнякова шкаралупа могла витримати ще й не таке навантаження.

По радіотелефону ми зв’язалися з ракетою Анрі Ламеля. Вони стартували вдало і тепер летіли позаду нас на відстані якихось двох тисяч кілометрів. У них в ракеті, так само як і в нас, було тіснувато. Кожен прихопив із собою, що міг. Уперше з Венери везли такий цікавий вантаж.

— Треба попередити Землю, що ми веземо зоопарк, — сказав Гапек. — Необхідно, щоб до нашого прильоту для тварин підготували спеціальне велике приміщення десь на березі теплого моря.

— З атмосферою, насиченою вуглекислим газом, — додав Анрі Ламель.

— Де ви думаєте збудувати таке приміщення? — спитав Гапек.

— Я знаю де, — озвалась Олена Миколаївна. — В районі Коралового моря в Австралії. Мені відомі ті місця, там живе моя дочка. Там багато коралових атолів. У центрі кожного — лагуна, наче великий готовий акваріум, цілком достатньої глибини. Кораловий бар’єр надійно відмежовує лагуну від моря. Досить побудувати над лагуною купол, пустити під нього вуглекислий газ, і куточок Венери готовий.

— Чудово! — підтримав її Анрі Ламель.

Коли Анрі Ламель повідомив про все це на Землю, то йому добре-таки перепало за порушення дисципліни в космосі. Однак нашому зоопаркові зраділи і пообіцяли за рекордно короткий строк спорудити над одним із коралових атолів хороший прозорий дах та приготувати все інше обладнання. Нам дозволили сідати прямо на Землю, без посадки на Місяці…

Роботи по дорозі назад було багато. Ми систематизовували дані експерименту, давали лад нотаткам, доповнювали їх по пам’яті тим, чого не встигли записати на Венері, доглядали тварин, які з апетитом ковтали замість звичної їжі наші космічні таблетки.

А ракети мчали і мчали назустріч Землі, лишаючи за собою мільйони кілометрів космічного простору.

Зрідка з пульта керування долітав гудок. Це означало, що радіолокатори ракети виявили метеорит. Спеціальні обчислювальні машини швидко визначали точку перетину його шляху з траєкторією ракети і в разі небезпеки ракетоплан трохи змінював напрямок польоту.

Одного разу ми почули різкий гудок, і в ту ж секунду ракетоплан хитнувся вбік. Зовсім близько від нас, якихось кілометрів за сорок, промчала сіра вугласта маса кілометрів з двадцять у діаметрі. Це був невеликий астероїд — маленька планетка, яких багато літає у межах сонячної системи.

Та найнебезпечніші для нас були не великі астероїди, що їх добре виявляли радіолокатори, а маленькі метеорити завбільшки з волоський горіх. Виявити їх радіолокатором було дуже важко, і тут допомогу радіолокації подавала інфрачервона техніка. На ракетоплані було встановлено декілька інфрачервоних систем, котрі здалеку виявляли нагріті сонячним промінням дрібненькі частинки космічного пилу.

Проте навіть застосування таких досконалих і надійних систем не страхувало від небезпеки зіткнутися з метеоритами. Якось, коли ми доїдали свій космічний обід — розчинені у склянці окропу таблетки, зненацька почулось тривожно уривчасте ревіння сирени, яка попереджала про неминучу небезпеку. Усі здригнулися.

Сирена ревла далі. Ракетоплан раптово різко жбурнуло вбік, ми шкереберть полетіли до протилежної стіни. Почувся легкий удар і за ним сильний свист. Суорі зненацька схопилася за ногу і впала на підлогу. На її скафандрі показалась кров. Олена Миколаївна підбігла до неї і оглянула ногу. Рана була невелика — дрібний метеорит прошив наскрізь ногу, не зачепивши кістку. Поки Олена Миколаївна перев’язувала Суорі рану, ми з Ериліком розшукували у стінках кабіни отвір. Весь простір між подвійними стінками ракетоплана виповнювало стисле повітря, в якому, наче футбольні м’ячі, плавали еластичні невагомі пластмасові кулі. Струмінь повітря, що виходив назовні крізь отвір, пробитий метеоритом, тяг за собою найближчу з таких куль, і вона, мов корок, затикала дірку. Весь цей пристрій надійно спрацював і тепер. За кілька секунд свист повітря, що виходило, припинився — пластмасові кулі позатикали отвори в стінках.

Як з’ясувалося згодом, коли розшифрували записи автоматів, зіткнення з метеоритом сталося внаслідок події, ймовірність якої була надзвичайно мала. Виявилось, що назустріч ракетопланові летів не один, а одночасно три метеорити з різних боків. Обчислювальні машини швидко визначили, що при повороті ракетоплана в будь-який бік однаково мало статись зіткнення з одним із них. І тут проявилась досконалість апаратури ракетоплана. За якісь частки секунди прилади змінили шлях ракетоплана так, що він зіткнувся з найменшим із трьох метеоритів.

Суорі, лежачи з перебинтованою ногою, жартувала:

— Із трьох нещасть ми вибрали найменше…

Необхідно було залатати отвір ззовні. Олена Миколаївна і Ерилік залишились у ракетоплані з Суорі, а ми з Чжу Фан-ші наділи спеціальні скафандри, прив’язавшись міцними металевими тросами, взяли з собою металеву латку і через спеціальний люк вийшли назовні.

Чжу Фан-ші й тут не розлучався з кінокамерою. Він відштовхнувся від ракетоплана наскільки дозволяла довжина троса і зняв наш корабель у космічному просторі, на тлі зоряного неба. Я відшукав пробоїну і наклав на неї латку. Спалахнула закладена з боків латки піротехнічна суміш, врізнобіч полетіли іскри, і латка міцно приварилась до корпусу ракетоплана.

— Дивіться, Олександре Олександровичу, — сказав Чжу Фан-ші, — тут видно одразу і північну, й південну частини неба.

Важко було повірити, що ми разом з ракетопланом летимо з величезною швидкістю. Ніщо тут не засвідчувало наш рух — не пролітали зустрічні предмети, не здіймалась курява на дорогах, не трясло й не гуркотіло, а зорі були далекі й нерухомі.

— Час назад, в ракетоплан, — мовив я Чжу Фан-ші.

— Стривайте, Олександре Олександровичу. Ще трохи. Хтозна, чи доведеться ще дивитись на Всесвіт отак… Земля, люди — все це таке далеке зараз…

— У вас, Чжу Фан-ші, від цієї феєричної картини починається ностальгія. Ходімо в ракетоплан.

Кілька тижнів ми без усяких пригод мчали вперед. Дорога назад здалася нам куди довшою, ніж на Венеру, хоч насправді вона була навіть трохи коротша, бо відносне розташування обох планет тепер було зручніше для перельоту. Залишався останній тиждень шляху. Даричан запевняв усіх, що він уже відчуває могутнє тяжіння Землі. На доказ цього він підкидав у повітря пушинку, що, як не дивно, пропливала до носової частини кабіни, оберненої до Землі. Повільно, мов останні півгодини в поїзді, тягся цей тиждень. Раз по раз хтось із екіпажу підходив до ілюмінатора ракетоплана і довго дивився на Землю.

Нам здавалося, що на всьому небозводі нема прекраснішої і жаданішої за цю чудесну подвійну зірку Земля — Місяць.

І ось за кілька днів до прибуття на Землю в кабіні ракетоплана почулося спершу гучне скреготіння, а потім декілька дужих ударів. Усі здригнулись і подивились на пульт керування. Рівним світлом горіла зелена лампочка, сигналізуючи, що вся апаратура в повному порядку.

— Що це? Знову метеорити? Затамувавши подих, ми прислухались.

— Здалося? — спитав Чжу Фан-ші.

Неначе у відповідь на його запитання, знову почулись удари і сильний тріск, мов хтось поряд ламав перегородку.

— Це у вантажному відсіку! — вигукнула Олена Миколаївна.

Ми кинулись туди. Удари і тріск долинали із шафи, що була в дальньому кутку відсіку. Ми повитягали з неї все, крім ящика з яйцем диплодока.

— Будемо витягати?

— Звичайно!

У світі без ваги можливі чудеса. Я сам легко витяг ящик, який на Венері ми ледве піднімали вчотирьох. Зненацька ящик затрясся в моїх руках.

— Тримайте, бо впущу!

Усі підхопили ящик і обережно поставили його на підлогу. Мерщій відкрили одну защіпку, далі другу, і раптом кришка ящика злетіла і зсередини висунулась голова новонародженого диплодока.

Ми отетеріли.

Диплодок довірливо подивився на нас маленькими очицями і раптом, роззявивши рота, жалібно заревів.

Цей звук примусив нас опам’ятатися.

— Як же він вивівся? — дивувалася Суорі. — Адже ящик охолоджувався до дванадцяти градусів Цельсія. Не міг же він визріти за такої низької температури!

— Виймемо його з ящика. Ухопившись руками за товсту шкаралупу яйця, ми витягли диплодока разом з яйцем і поклали на підлогу. Диплодок повільно витяг із шкаралупи передні лапи і посунувся вперед. Мабуть, так вилазили із шкаралупи всі новонароджені диплодоки. У цьому світі навіть такого легкого руху було досить, щоб він злетів у повітря.

— Держіть його! — закричав Чжу Фан-ші, котрий знімав цю сцену.

Ми кинулись допомагати диплодокові. Яйцеву шкаралупу розкололи, одягли диплодокові на ноги невеликі металеві кільця, що, притягуючись електромагнітами, тримали його на підлозі. Диплодок був жалюгідний і мокрий, і це зовсім не пасувало до його великих розмірів.

Коли ми повідомили у другу ракету, що в нас вивівся справжній диплодок, Ламель мало не луснув від заздрощів.

— Я так і знав, що у вашій ракеті буде цікавіше! У вас і диплодок вилупився, і метеорит вас пробив, а в нас — ну, хоч би якась тобі пригода — нічогісінько!

Його допомога, як досвідченого зоолога, була дуже потрібна нам зараз. Не маючи можливості пересадити Ламеля в нашу багатостраждальну ракету, ми попрохали в нього поради, що нам робити з диплодоком.

— Передусім його треба просушити, — заявив Ламель так упевнено, наче він до цього дня тільки те й робив, що сушив диплодоків, які вилуплювалися з яєць.

Ми перенесли диплодока у куток, де з ілюмінатора падав широкий сніп сонячного проміння. Ламель наказав підкласти під диплодока ковдру і натягти на скло ілюмінатора біле полотно, щоб сонячні промені не зашкодили його підшефному. Одначе диплодок, незважаючи на всі наші турботи, продовжував ревти.

— Чого він хоче? — звернулись ми до Ламеля, як до авторитета з новонароджених диплодоків.

Ламель задумався.

Ми мовчки з повагою дивились на нього. Полководці в такі секунди задуми вирішують долі цілих побоїськ.

— Пити! — рішуче сказав він. — Він хоче пити.

Олена Миколаївна принесла пульверизатор — вода в цьому світі невагомості сама не виливалася із пляшки, її доводилось виштовхувати звідти за допомогою гумової груші. Диплодок, ледь зачувши воду, справді став жадібно пити. Він одним духом випив кілька пляшок і потім спокійненько влігся на підіслану під нього ковдру, гріючись під промінням сонця.

Поки ми клопоталися біля диплодока, Суорі продовжувала пильно роздивлятись ящик, що в нього запакували яйце. Обличчя її було похмуре, брови насуплені — вона розв’язувала складне питання: чому вивівся диплодок.

— Зрозуміло! — нарешті вигукнула вона.

— Що саме?

— Усе просто! В ящику ми встановила напівпровідникові холодильники, щоб підтримувати температуру біля дванадцяти градусів Цельсія. Так?

— Авжеж.

— Ну, так от. Я випадково ввімкнула холодильник навпаки, переплутавши кінці дротів, і замість холодильника вийшов нагрівальний напівпровідниковий прилад…

— Іншими словами… — кивнувши, почав було Ерилік.

— Іншими словами, — закінчила свою думку Суорі, — цей ящик перетворився на інкубатор.

— Так чи інакше, а перший ручний диплодок є, і йому треба дати ім’я, — сказав Чжу Фан-ші.

Думка всім припала до вподоби, і, мов із рогу достатку, посипались пропозиції:

— Космос!

— Пілот!

— Ні, Астронавт!

— Турист!

— Астероїд!

Після недовгої суперечки вирішено було назвати диплодока Астронавтом.

…Ракетоплан швидко мчить до Землі. Останні години польоту. Ми сядемо в Австралії. Нашу рідну планету всю видно в ілюмінатор мов на долоні.

Астронавт з’їв усі наші запаси і випив усю воду. Другий день ми без їжі й води.

Перед самою посадкою Чжу Фан-ші закутав диплодока у наші ковдри та підвісив його на міцних гумових розтяжках посеред вантажного відсіку. Астронавт реве і рветься геть.

Ще година — і ми на Землі!