Онуки наших онуків

…Багаття догоряло. Язики полум’я все рідше й рідше з’являлися на вкритих білим попелом сучках хмизу. Поблискуючи червоними цятками, ледве теплів жар. Настала ніч. Вона обгорнула нас чорним холодним покривалом. З моря потяг свіжий вітерець, дурманячи прохолодою й запахом водоростей. У небі зайнялись яскраві зірки, і тільки на заході, за горами, все ще висіла багряна заграва: то мікросонце здалеку посилало своє останнє в цей день проміння перед тим, як сховатися за обрієм.

Було тихо навкруги. Тільки слабкий плескіт хвиль порушував урочисте безгоміння ночі. Я позбирав навколо вогнища незгорілі галузки і кинув їх на жар. До неба побіг, клубочачись легкий струмінь прозорого диму, по хмизові затанцювали маленькі вогники, і знову на кілька хвилин яскраве полум’я освітило все навкруги.

Вічний вогонь… Колись, сотні тисяч років тому, навколо вперше запаленого багаття сиділи первісні люди. Вони із страхом і подивом дивились на незрозуміле, таємниче полум’я, яке зразу зробило їх могутнішими від усіх інших мешканців планети. Про що вони думали? Які гадки запалювали їхні очі радісним блиском?

Важко відповісти на це. Звісно, вони й на думці не мали тоді, що від простого багаття люди через тисячоліття прийдуть до небаченої влади над природою, стануть володарями не тільки своєї планети, але й інших світів.

Я дивився на згасаючий вогонь, і рука сама тяглася по чергову гіллячку, що могла хоч ненадовго продовжити життя маленького вогнища.

Що ж буде далі з людством? З певністю передбачити, якого технічного прогресу воно досягне, поки що просто неможливо. На моїх очах стались такі грандіозні зміни, про які раніше я навіть не міг і мріяти.

Я покрутив у руках спілий банан, неквапливо чистячи його від жовтої м’ясистої шкіри, і всміхнувся сам до себе. Нічого особливого не було в цьому звичайнісінькому банані. І все ж, коли б сто чи двісті років тому людям сказали, що вони їстимуть банани, вирощені в Антарктиді, то будь-якого, навіть найавторитетнішого вченого просто засміяли б. І, одначе, це стало реальністю.

Тепер, через кілька років після того, як над Антарктидою зайнялось мікросонце, крига залишилась тільки на високих горах, котрі все так само виблискували своїми сліпуче-білими шапками під промінням штучного сонця, як у жаркій Африці виблискує своєю сріблястою короною гора Кіліманджаро.

Клімат Антарктиди став настільки гарний, береги її внутрішніх прісноводних морів укрились такою буйною мальовничою рослинністю, що сюди стали переїздити люди з інших країн. У перші ж роки тут виросли міста. Антарктиду перетнули з кінця в кінець широкі автостради, біля численних багатих родовищ корисних копалин виникли великі автоматизовані комбінати. Люди попривозили з собою птахів і тварин. Тепер ніхто вже не помічав, що життя тут буяє лише завдяки мікросонцю. Воно з незмінною закономірністю, скоряючись сигналом електростатичних установок, так само регулярно сходило й заходило, як і справжнє сонце.

Люди, що заселили Антарктиду, прагнули збільшити корисну площу землі, придатної для вирощування сільськогосподарських культур. Після танення льодовиків в Антарктиді було виявлено залишки колишнього, доісторичного ґрунту: численні піщані покриви, суглинки, а подекуди й чорнозем. Проте величезні площі були зайняті безплідними скелями й валунами. В Антарктиді почалося будівництво кількох гігантських комбінатів, на яких з каміння й валунів виготовляли ґрунт, придатний, щоб на ньому сіяти. У цей штучний ґрунт додавали спеціальні хімічні речовини, мікроорганізми і добрива, які сприяли швидшому утворенню перегною з рослин.

Цікаву пропозицію висунув Анрі Ламель. Він привіз в Антарктиду швидкорослі папороті і засадив ними дослідну ділянку. Ефект вийшов несподіваний. Ці невибагливі рослини могли розвиватись у найнесприятливіших умовах і давали за рік по кілька щедрих урожаїв зеленої маси, що прискорювало збагачення ґрунту.

Але не тільки на нашій Землі сталися різкі зміни?

Далеко в неозорих просторах Всесвіту спалахнули ще два мікросонця. В поєднанні з плавучими дзеркалами вони посилали своє проміння на Марс, зігріваючи його своїм теплом. Автоматичні прилади, встановлені на цій планеті, повідомляли про різке потепління, яке настало на її поверхні. Швидко танули шапки льоду на полюсах, перестали бушувати снігові бурі, з’явились нові моря, повітря Марса стало вологіше, прискорився ріст рослинності. Планувалось побудувати на Марсі кілька баз для дозаправки ракетопланів пальним під час далеких перельотів. Вирішено було також розпочати видобування на Марсі найрідкісніших копалин.

Перші колоністи вже вирушили туди, щоб оселитись там на більш-менш тривалий строк.

Фундамент було закладено; при бажанні Марс міг бути заселений людьми в будь-який час. Геній людини вирвався за межі Землі і підкорив другу планету в сонячній системі!

Кордони наших знань розсунулись, та, як і раніше, на Землі лишалося багато нерозгаданих таємниць. Однією з них було те кільце, яке палеонтолог Інагос знайшов під розтопленою кригою Антарктиди. Тепер воно зберігалось у спеціальному відділі музею Всесвітньої Академії наук.

Найвизначніші вчені усього світу досліджували цю таємничу знахідку. Вони не дійшли єдиної думки щодо його будови. Трудність полягала в тому, що кільце неможливо було як слід вивчити, не розібравши його. А на це вчені не наважувались, боячись, що зіпсують кільце.

Загадкове кільце лишили на Землі прибульці з іншої планети. Звідки з’явились ці велетні? З котроїсь із планет сонячної системи? «Ні!» — одностайно відповідали вчені. Експедиції на планети нашої сонячної системи показали, що на цій маленькій ділянці Всесвіту людство самотнє.

Висновок напрошувався сам собою: ті розумні істоти, які створили це кільце, прилетіли до нас з іншого зоряного світу. Основне завдання, яке треба було розв’язати, аби хоч трохи підняти завісу над таємницею, полягало в тому, щоб за картиною ділянки зоряного неба, яка з’являлася щоразу, коли вмикали кільце, визначити положення в Галактиці тієї планети, звідки вони прилетіли, та спробувати налагодити з ними зв’язок.

«Там, де світить оранжеве сонце, онуки ваших онуків знайдуть нас!» Не до людей кам’яного віку, а до нас, їхніх далеких нащадків, були звернені ці слова білих велетнів. «Шукайте, і ви розгадаєте багато таємниць, над якими зараз сушите собі голови! — мов говорили вони нам. — Шукайте, і перед вами відкриється ваше майбутнє!»

Майбутнє! Воно кличе нас уперед, як найчудесніша мрія. Воно завжди — далеке і близьке, мов вогник уночі: йти до нього далеко, але світло його вказує путь подорожнім і зігріває їх радісним передчуттям близької і бажаної мети. Заради нього безстрашно йдуть вони на тяжкі випробування, на подвиги, навіть на смерть.

За пошуки далекої планети білих велетнів взялись не тільки вчені, але й усі, хто хоч трохи розумівся на астрономії.

Я теж не міг тепер дивитись на небо, не думаючи про оранжеве сонце і білих велетнів. І одного разу мій мозок блискавкою пронизав спогад…

Я раптом пригадав дідуся астронома Іллю Петровича Брадова, що зіграв, сам того не знаючи, дивовижну роль у моєму житті, і ту ніч, коли ми зустрілися з ним у його обсерваторії…

«Перед вами сузір’я Волопаса, — знову прозвучали в моїх вухах його слова. — У центрі ви бачите яскраву зорю Арктур, а недалеко від неї маленьку, ледь помітну зірку спектрального класу К. Коли ми досліджували цей район неба за допомогою радіоскопа, то несподівано натрапили на загадкове явище. Від якоїсь невидимої в телескоп зорі чи планети протягом доби через кожні п’ять годин приймали однакові серії радіосигналів. Нам пощастило записати їх на плівку. Черговість сигналів така періодична, що навіть у людини, позбавленої будь-якої фантазії, мимоволі з’явилася б думка про їхнє штучне походження. Уявіть собі: можливо, там, у тьмяному оранжевому світлі зорі, яка згасає, також живуть розумні істоти і шлють команди своїм міжзоряним кораблям або перемовляються по радіо з людьми іншої планети…»

Я негайно поділився своїми спогадами з Ярославом Павловичем, котрий спостерігав за зоряним небом через новий надтелескоп, створений на базі плавучого дзеркала. Це була велика астрономічна станція, яка літала в міжзоряному просторі.

— Брадов? — перепитав мене Ярослав Павлович. — Пригадую, я читав його праці. Але, здається, в них нічого не було сказано про загадкові радіосигнали. Ви кажете, в сузір’ї Волопаса? Гаразд, ми перевіримо.

Через кілька днів Ярослав Павлович подзвонив мені на Землю.

— Здається, Брадов був правий. Нам дійсно вдалося виявити біля ледве помітної зірки спектрального класу К декілька планет. Одна з них велика. Більша за Землю. Правда, карта зоряного неба не зовсім співпадає з тією, що з’являється в загадковому кільці, але й це можна пояснити. Відтоді, як невідомі прибульці побували на Землі, минуло стільки тисячоліть, що зорі встигли змінити своє розташування… Хтозна, може білі велетні, ті відважні міжзоряні мандрівники, і справді живуть на одній із планет недалеко від Арктура…

…Багаття догоряло. Я дивився на жар, який жеврів, і думав про вічність. Я. прожив надзвичайно довге життя і був свідком величезних змін на Землі. Та що значить життя однієї людини у порівнянні з вічністю?

Життя існує на Землі понад два мільярди років. Людське суспільство налічує понад мільйон років. Історія цивілізації охоплює всього тільки декілька тисячоліть. Життя людини триває сто — сто п’ятдесят років. Це мікроскопічно мало у порівнянні з безкрайньою вічністю. І все ж вона не гнітить нас. Життя кожної людини яскраве, своєрідне і неповторне, сповнене великого змісту і завжди лишає після себе слід.

Людина перетворює континенти, руйнує гори, створює моря, осушує болота і зрошує пустелі, не чекаючи, коли це зробить час.

Минуть віки, і сам час стане підвладний людині.

Час може зруйнувати нашу маленьку планету, загасити наше сонце. Але людина не загине. Вона заселить інші світи або створить нові планети з матеріалу Всесвіту; вона оживить наше сонце, коли воно стане згасати, або ж запалить нове світило, перед яким наше мікросонце буде не більше як дитячою іграшкою, примітивною, спрощеною моделлю.

Людству жити ще мільйони і мільярди років, і неможливо зараз передбачити, якого технічного і культурного прогресу досягнуть люди, які проблеми хвилюватимуть тоді їхній неспокійний розум і серця.

Передбачити неможливо. А дізнатися…

Якщо ми зуміємо налагодити зв’язок із тим далеким світом, вісточку від якого ми одержали у вигляді загадкового кільця, ми зможемо дізнатись дещо і про майбутнє Землі.

А поки що — до роботи, щоб хоч трохи, хоч на один крок наблизити прихід майбутнього — далекої прекрасної мрії.