Онуки наших онуків

Другого дня рано-вранці Кінолу полетів назад у Верхоянськ. Ми тепло попрощалися.

З його від’їздом обірвались останні ниточки, які зв’язували мене з минулим, закінчилося життя на становищі туриста. Відтепер я став звичайним членом суспільства, на мене ждала цікава робота.

— Ну, хвалити бога, кінець лікуванню.

Тепер можна й передихнути, — сказав я, коли ми залишились удвох з Оленою Миколаївною.

— Передихнули? А зараз на зарядку! — скомандувала вона жартівливо.

Я тільки зітхнув у відповідь.

— Давайте хутчій! Ми й так запізнилися сьогодні.

Ми піднялись на плаский дах будинку, сіли в двомісний орнітоптер і полетіли на південь, до моря. Через три хвилини ми були на піщаному пляжі.

— Ідіть он до того будиночка, — показала Олена Миколаївна на невеличку будівлю, яка ховалася в глибині пальмового гаю. — Там чоловіча роздягальня.

— А ви?

— А моя група займається трохи далі. Ну, я побігла.

— Стривайте, а де ж ми зустрінемось?

— У морі! — крикнула Олена Миколаївна, вже біжачи.

Я скинув верхній одяг і приєднався до великої групи на березі, яка під керівництвом міцного засмаглого чоловіка виконувала нескладний комплекс ранкової гімнастики. Звучала бадьора ритмічна музика. З моря подихав легенький свіжий вітерець.

Зарядка тривала хвилин п’ятнадцять. Я відчував, як розслаблене після сну тіло міцніє, вбирає в себе сонячне проміння, наливається силою.

— Зарядку закінчено! — сказав керівник. — Тепер усім у воду!

Всі дружною юрбою кинулись по гарячому піску до моря, яке вабило прохолодою. Я повільно брів позаду, не наважуючись пірнути в воду, здригаючись від холодних бризок, що попадали на моє розгарячіле тіло. Несподівано сильний водяний струмінь облив мені спину. Я зойкнув, обернувся і побачив усміхнене обличчя своєї праправнучки.

— Оце так ви шануєте свого прапрадіда! — з жартівливим докором сказав я.

Олена Миколаївна, регочучи, схопила мене за руку і потягла далі в море.

— Давайте наздоженемо он ту голову в червоній шапочці, — запропонувала вона, кинулась у воду і попливла кролем, по-чоловічому сильно вимахуючи руками. Я подався було за нею, але зразу ж безнадійно відстав. Коли Олена Миколаївна наздогнала червону шапочку, з берега почувся удар гонга. Час було повертатись.

Поснідали ми в громадській їдальні. Обладнана вона була так само, як і їдальня у Верхоянському санаторії. Білі столики, накриті світлими скатертинами, на столі набір кнопок, проти кожної з них назва страви. Внизу під їдальнею розміщувалась автоматична фабрика-кухня. Натиснеш кнопку — і зразу ж з’явиться в центрі стола готова страва. Рука людини ні разу не доторкнулась до неї: все зробили машини, настроєні на певну програму.

В меню я помітив декілька страв, очевидно, специфічно австралійських. Поцікавившись, я замовив собі варене м’ясо кенгуру під рожевим соусом. Олена Миколаївна усміхнулась, коли в центрі столу з’явилось моє замовлення.

— Звикаєте до нашої австралійської кухні? Ви б хоч порадились зі мною. Кенгуру — це не найкраще, що в нас є.

— А їсти його можна? — спитав я боязко. — Звичайно! Сміливіше, сміливіше.

Я відрізав маленький шматочок. М’ясо, ніжне, приправлене овочевим соусом, сподобалось мені.

До столу підійшов дуже високий юнак з простим добродушним обличчям.

— Олено Миколаївно, можна підсісти?

— А-а, Віктор, ну, звичайно ж, сідайте. Познайомтесь, Олександре Олександровичу, це Платонов.

— А це ваш знаменитий прапрадід, я вже здогадуюсь.

Віктор, сильно мружачи очі, оглянув мене з висоти свого велетенського зросту і сказав:

— А ви, одначе, маєте прекрасний вигляд як на ваші роки. Я гадав, що це лише фотографи вас так «молодять».

Я вже встиг звикнути до подібних привітань і відповів:

— Мушу сказати, що і я уявляв вас набагато старшим. У вас уже такі серйозні наукові праці, а на вигляд ви просто юнак, студент.

…Підземна лабораторія була за сімдесят кілометрів західніше міста.

Олена Миколаївна дорогою пояснювала мені розташування і призначення будівель у цьому науковому містечку.

— Бачите, під нами кілька довгастих одноповерхових споруд? Це корпуси, в яких встановлено реєструючу апаратуру. Тут записують на кіноплівки, на магнітні стрічки, на паперові смужки ті сигнали, що надходять з підземної камери.

— А де ж сама підземна камера?

— Вона ще далі на захід, кілометрів за три звідси.

— Он невеличка біла вежа видніється вдалині — це вихід із підземної шахти. А білий будинок поряд — центральний командний пост.

— Камеру побудовано спеціально для вашого досліду?

— Ні. Її зроблено для всього інституту. В ній провадять найнебезпечніші досліди. Ми її тільки трохи переобладнали.

Ми приземлились коло одного будинку з вимірювальною апаратурою. Була без п’яти хвилин дев’ята. Навколо будинку юрмився люд. За хвилину до дев’ятої поряд з нашим орнітоптером приземлились, вірніше, плюхнулись на землю один за одним ще три. З них поквапливо вискочило двоє юнаків і дівчина, які, пробігаючи, привіталися з Оленою Миколаївною і зникли в будинку.

— Все готово, Олено Миколаївно, — доповів один співробітник. — Апаратура справна.

— Ви зв’язалися з Чжу Фан-ші?

— Так. Він не зможе бути присутній на досліді.

— Шкода. Ну що ж, доведеться здійснювати експеримент без нього. Академіки ще не прибули?

— Ні.

Я потрапив у звичну напружену атмосферу готування експерименту, коли в короткий строк потрібно розв’язати багато невідкладних питань. Олену Миколаївну зразу оточили співробітники, чекаючи її наказів.

Я помітив, що вона звертається до них то російською, то англійською, то німецькою мовами. Такою ж своєрідною сумішшю мов відповідали їй і її колеги, і, напевно, всі тут чудово розуміли один одного. Проявлялася звичка до постійного спілкування з представниками різних національностей.

«Ось він, початок злиття мов у єдину загальнолюдську», — подумав я.

— А де Джемс Конт? — спитала Олена Миколаївна.

— Внизу, в шахті, — відповіли їй. — Востаннє перевіряє все. Зараз надійде.

— Гаразд. Ходімте в будинок.

Будинок на декілька кімнат поспіль займала вимірювальна апаратура. В мене зарябіло в очах. Хотілося подовше постояти біля кожного приладу. Олена Миколаївна швидко провела мене по кімнатах, даючи дуже стислі, але точні пояснення.

— Хвилинку уваги! — сказала вона, коли швидкий огляд приладів було закінчено. — Зараз ми проїдемо до головного пульта керування. Зробимо генеральну репетицію завтрашнього досліду.

За два кілометри від будинку з вимірювальною апаратурою містилась підземна лабораторія. Від неї по дротах передавалися всі дані до вимірювальних приладів. Будову підземної лабораторії Олена Миколаївна пояснила мені за схемою.

З поверхні землі стовбур шахти спускався вертикально на глибину понад кілометр, відтак під прямим кутом робив злам і йшов горизонтально метрів сто, а потім під кутом близько вісімдесяти градусів знову прямував у глибину на п’ятсот метрів, де закінчувався великою кімнатою, стіни якої вкривав грубий шар тугоплавкої кераміки. Під час досліду керамічне облицювання охолоджуватиметься рідким гелієм. У вертикальному стовбурі шахти розташовувались холодильні установки, трубопроводи із стисненим повітрям і водою, численні кабелі, драбини, два ліфти, компресори, вакуумнасоси та інше обладнання.

Головний пульт керування містився коло виходу вертикального стовбура шахти на поверхні землі. Звідси на відстані можна керувати всіма процесами, які відбуваються глибоко під землею, і підтримувати постійний зв’язок з будинком реєструючої апаратури.

Півторакілометрова товща землі надійно, мов гігантський щит, охороняла дослідників від непередбачених випадковостей, що могли статися під час досліду.

Тут, у будинку головного пульта, хтось уже був.

— А-а, Конт, ви тут! — сказала Олена Миколаївна.

Конт обернувся, і я, на немалий свій подив, впізнав у ньому того самого засмаглого чоловіка, що понад годину тому проводив зарядку біля моря. У строгому темно-сірому костюмі він здався мені тепер набагато старшим, ніж там, на пляжі.

Помітивши мій здивований погляд, він стримано всміхнувся і доповів Олені Миколаївні, не чекаючи запитання:

— Внизу все гаразд. Я щойно перевірив. Можна починати.

Він рухався і розмовляв неквапливо, мов розраховував кожен свій жест і кожне слово, і тому здався мені дещо підкресленим.

Атомний заряд ще не встановили в підземній камері. Його опустять туди тільки завтра, перед початком досліду. Завдання ж репетиції полягало в тому, щоб востаннє перевірити прилади.

Репетиція тривала кілька годин. Я потай захоплювався Оленою Миколаївною: старанно, крок по кроку, перевіряла вона складну автоматику, нехтуючи часом, не дозволяючи нікому відволікати увагу. Її хвилина варта була десятьох: так напружено і зібрано вона працювала. Врешті репетиція скінчилася.

Все, — рішуче сказала Олена Миколаївна. — Апаратура цілком готова. До завтрашнього ранку всі вільні. Збір о восьмій сорок п’ять. Початок експерименту о дев’ятій.

Ми повернулись до міста вже о другій дня. Олена Миколаївна зайшла на кілька хвилин до інституту, і потім ми разом пообідали.

— Тепер ви вже остаточно звільнилися? — спитав я.

— Так, мій робочий день скінчився. І ваш також.

— Хіба я працював?

— А хіба ні? Так от поступово і ввійдете в курс справи.

Мій робочий день! Було так приємно почути ці слова. Весь цей ранок я відчував у собі радісне хвилювання: наче я знову повертався до лав після надто тривалої перерви.

— Коли б ви знали, Олено Миколаївно, як мені набридло зубрити самотужки. В гурті, як кажуть, і каша добре їсться, а самому й мед здається гірким.

— Зі мною вам нудно не буде, ось побачите.

— Та вже бачу.

Спочивши по обіді, ми пішли в Міську економічну раду. Вона містилася в невеликому п’ятиповерховому будинку, що був у глибині парку. В широко відчинені скляні двері будинку раз по раз заходили і виходили люди.

Сектор обліку був на першому поверсі. Ми ввійшли у майже порожню кімнату, вздовж стін якої височіли пульти з лампочками. Посередині стояв письмовий стіл з якимсь апаратом.

— Добридень! — зненацька долинуло звідкись згори англійською мовою. — Вам треба стати чи знятися з обліку? — це озвався автоматичний секретар. Запитання повторилося російською і ще кількома мовами.

— Стати на облік, — відповів я. І тут же почув відповідь:

— Підійдіть до письмового столу, візьміть чистий бланк і заповніть його. — Відповідь автомата прозвучала вже тільки російською мовою.

Я присів до столу, узяв бланк. Олена Миколаївна сіла поруч, щоб допомогти мені відповідати на запитання анкети.

Коли дійшло до запитання: «Яку квартиру ви хочете мати?» — я, не розуміючи, подивився на Олену Миколаївну.

— Навіщо вам квартира? — здивувалась вона. — Хіба вам погано в мене?

— А я не заважаю вам?

— Олександре Олександровичу! — промовила вона докірливо. — Пишіть, квартира не потрібна.

— Ні, я все-таки напишу, що потрібна квартира з двох кімнат. Подивлюся, що на це відповість автомат. Для мене цікавий сам процес.

Я пробив на бланку дві дірочки у вказаному квадратику, поклав його у вузьку, мов у поштової скриньки, щілину апарата, який стояв переді мною на столі. Декілька секунд у кімнаті панувала тиша. Очевидно, прилад опрацьовував заповнену картку і «вдумувався» в її зміст. Згодом усередині приладу щось клацнуло, і він промовив:

— Подивіться на карту міста. Засвічені лампочки позначають вільні двокімнатні квартири.

Я підійшов до карти Торітауна, яка висіла на стіні. Мініатюрними червоними лампочками було позначено вільні двокімнатні квартири.

— Коли вам до вподоби котрась із квартир, — промовив автомат, — наберіть її номер. Якщо ж ви тимчасово відмовляєтесь, натисніть кнопку з відповідним написом.

Я натиснув кнопку, лампочки згасли. Голос автомата промовив:

— Спасибі за відвідини. Якщо не маєте більше запитань, ви вільні. До побачення.

Мене вразила чіткість організації обліку. Точно було відомо кількість жителів міста, а відповідно й запити міста загалом. Всі операції в секторі обліку виконували машини за заздалегідь складеною програмою. Сюди надходили повідомлення про всі збуті товари в магазинах і їдальнях. Розумні швидкодіючі машини сортували їх по групах і направляли в обласний економічний центр, де на підставі цих даних приймалося рішення про збільшення чи зменшення виробництва того або іншого продукту споживання.

Дані окремих галузей об’єднувались у зведеннях цілих країн і потім надходили до Всесвітньої економічної ради.

— Ну й спека! — вигукнув я, коли ми вийшли на вулицю. — А чому в приміщенні така прохолода? Якась спеціальна холодильна установка?

— Так. У тропіках стелі фарбують не звичайним білилом, а напівпровідниковим барвником білого кольору. Варто пропустити крізь нього слабкий струм, і зі стелі струмує донизу важке холодне повітря.

— Розумно. Ну, то куди ж ми підемо?

— Ходімо в Північний парк. Там є велика. штучна ковзанка і пляж на березі каналу. А згодом можна, коли хочете, побродити містом. Я познайомлю вас із нашим Торітауном.

…Ми повернулись додому вже на вечерю.

Швидко сутеніло. Вечірнє місто здавалося ще красивіше, аніж удень. Кожен будинок приблизно до другого поверху був забарвлений світною фарбою ніжно-жовтого кольору. Вдень під впливом сонячного проміння у фарбі назбирувалась енергія, а тільки-но спускалися сутінки, фарби починали світитися неяскравим, приємним для ока світлом. Кожен будинок відзначався якоюсь характерною деталлю: на одному вздовж вікон другого поверху проходила світла яскраво-синя смуга, на іншому яскраво-червона, далі фіолетова, а там зелена, жовтогаряча… Місто сяяло, мов було ілюміноване до свята. Різними кольорами світилися покажчики переходів через вулиці, номери будинків і назви вулиць. Це було оригінальне і вельми економне розв’язання проблеми вуличного освітлення, що прикрашало вечірнє місто. Фарби світилися цілу ніч і практично не потребували ніякого догляду, бо були нечутливі до різких змін температури та до атмосферних опадів.

Решту вечора ми провели вдома. Зручно розташувавшись біля вікна вітальні, ми з цікавістю розглядали мій старий альбом радянських марок.

Ось марки перших років молодої Радянської Республіки. На допомогу голодним Поволжя… Голод… Яке дивне й незрозуміле було людям нового суспільства це слово! Ось наступна серія. Перша сільськогосподарська виставка. На марці зображено трактор з величезними задніми колесами. Ось маленькі, але дуже виразні марки з портретом Леніна в траурній рамці.

Тепер я дивився на свій альбом вже не очима філателіста, який скрупульозно підраховує зубці на марках, — переді мною була часточка минулого життя, щоденник колишніх подій.

…Ранок наступного дня виявився досить жарким. На небі не було жодної хмаринки. Тропічне сонце, незважаючи на ранкову пору, смалило так нестерпно, наче хотіло сказати учасникам експерименту: «Навіщо ви готуєте мені помічника? Я й так чудово справляюсь із своїми обов’язками».

На восьму годину всі зібралися в підземній лабораторії. Учасники експерименту нетерпляче очікували призначеної години і хвилювалися.

О дев’ятій без чверті прибуло два представники фізичної секції Всесвітньої Академії наук. Олена Миколаївна дала наказ залишити підземну лабораторію.

Коли останній з учених вийшов з підземної лабораторії, Олена Миколаївна наказала:

— Почати відсмоктувати повітря!

Тут же, звертаючись до членів Всесвітньої Академії наук, вона пояснила:

— В камері, де міститься атомний заряд, протягом п’яти хвилин має бути створений майже повний вакуум. Це набагато послабить дію вибуху на стіни підземної камери.

З підземної лабораторії долинало рівне гудіння. Залишалися лічені хвилини до вибуху.

— Оглянути стовбур шахти! Дивлячись на екран телевізора, ми немовби спускалися всередину шахти. Поступово ми обдивились вертикальний стовбур, горизонтальну дільницю і спустились до самої камери. Там, у центрі її, ми побачили спеціальну платформу, на якій слід було розмістити атомний заряд — шість блискучих циліндрів різного розміру. В ту мить, коли останній, найбільший, циліндр займе своє місце, станеться вибух.

Ми стежили, як розставлялися циліндри в камері. Досі я вже чув, що для керування різними процесами на відстані користуються біострумами, які з’являються у м’язах людини за сигналом мозку, але бачив це вперше.

Олена Миколаївна наділа на зап’ястя обох рук два вузькі металеві браслети, від яких тяглися до пульта жмути дротів. Перед нею на столику стояли в різних місцях шість маленьких порожніх циліндрів. Вона взяла один із них і перенесла до центра столу. Одразу ж я побачив на екрані телевізора, як дві великі металеві руки — біоманіпулятори, розміщені глибоко під землею, точнісінько повторили всі рухи рук Олени Миколаївни.

Один за одним ставали в ряд на платформу в підземній камері циліндри з радіоактивним зарядом.

— Увага! — попередила Олена Миколаївна. — Ставлю останній циліндр.

Механічні руки акуратно підхопили шостий циліндр і наблизили його до решти. В ту ж мить на екрані телевізора на місці циліндрів спалахнула яскрава пляма. Усі завмерли. З-під землі до нас долинув приглушений гуркіт вибуху. Механічні руки, понівечені, відлетіли геть.

Вогняний клубок, завбільшки як невелике яблуко, метнувся кілька разів по екрану і завмер у центрі камери, повільно стискуючись і розширюючись, наче дихаючи.

— Скільки політермоелектронів у цій моделі мікросонця? — спитав один академік, не зводячи очей з екрана телевізора.

— Точно можна буде сказати тільки після опрацювання даних. Але, очевидно, не більше чотирьох-п’яти.

Модель мікросонця існувала вже півхвилини. Пульсація була рівномірна.

— Ну що ж, Конте, — повернулась Олена Миколаївна до вченого, — тепер ви вірите, що мікросонце буде стійке?

— Не знаю, — стримано відповів він. — Модель мікросонця, очевидно, таки стійка. Що буде із справжнім мікросонцем, сказати важко…

— Завжди ви із своїми сумнівами! — відмахнулася від нього Олена Миколаївна. — Але погляньте, що це?

Маленький вогняний клубочок став пульсувати повільніше. Він немовби зледачів. Усе рідше й рідше стягувався він до центра, лишаючись більшу частину часу розбухлим, мов футбольний м’яч, і, нарешті, модель узагалі перестала пульсувати. Тепер яскравий клубок завмер і тільки напружено тремтів, стримуючи могутні сили, які розпирали його зсередини.

— Пульсація моделі припинилась, — негайно долетів голос спостерігача, котрий стежив за приладами.

— Бачу! — відгукнулась Олена Миколаївна.

Ніхто більше не сказав ні слова. Це була критична хвилина.

Від кулі, яка дрібно тремтіла, навсібіч потяглися короткі язики полум’я. Вони були такі ж яскраві, як і сама модель. Мікросонце стало схоже на розпечену до білого головку старовинної булави.

Далі з ним почало діятися й зовсім дивовижне. Розпечена куля, зрідка здригаючись, поволі стала більшати. Ось вона стала завбільшки мов кавун, здоровенна диня і все росла і росла, ніби надуваючись зсередини.

— Що це? — вигукнула Олена Миколаївна, вона першою порушила напружену тишу на командному пункті. — Що з нашою моделлю?

Ніхто їй не міг відповісти на це запитання. Коли вже вона сама, авторка моделі, не розуміла, що діється, то хто ж міг їй допомогти?

Я зиркнув скоса на Джемса Конта. Він щойно, декілька хвилин тому, висловлював сумнів в успіхові досліду. Невже він може відчувати радість через те, що виявився правий, а дослід зривається? Ні! Обличчя його закам’яніло, брови напружено зсунулися, а очі невідривно стежили за екраном. Його, як і всіх, охопило почуття тривоги.

Вогняна куля тим часом уже так виросла, що майже торкалася стін підземної лабораторії. Жаростійкі плити, якими було викладено зсередини підземну камеру, не витримували колосальної температури. Олена Миколаївна до краю збільшила подачу рідкого гелію, та це допомогло ненадовго — почала плавитися кераміка. Її поверхня вкривалась бульбашками і важкими краплями стікала донизу.

Ось вогняна куля здригнулась востаннє і, гойднувшись, прилипла до стін камери. Тепер уже на телевізійних екранах перед нами гойдалося суцільне море вогню. На командному пункті пролунало кілька різних дзвінків, і на стінах камери засвітилися червоні лампи — аварійні сигнали. Це реєструючі прилади, які згоряли там, глибоко під землею, надсилали людині свої останні повідомлення.

— Час робити обвал, — сказав Віктор Платонов, нахиляючись до Олени Миколаївни.

— Зараз?

Підземну камеру було обладнано так, що в разі необхідності всю її стелю з півторакілометровою товщею землі над нею можна було завалити, лише натиснувши аварійну кнопку. Камера з моделлю мікросонця була б похована під товстелезним шаром породи.

Підлога під ногами здригнулася. Олена Миколаївна з тривогою обернулась до нас.

— Пора!.. — вихопилось у нас одночасно.

Вона натиснула аварійну кнопку, і тут дужий поштовх потряс усю будівлю. Велетенський стовп землі звалився вниз, роздушивши модель мікросонця. Два чи три слабкі поштовхи докотилися з-під землі, і все скінчилося.

Струшуючи з одежі білу пудру вапна, яке посипалося на нас зі стелі під час обвалу, ми виходили з командного пункту.

Всі оточили Олену Миколаївну, сподіваючись почути її думку про експеримент.

— Зараз важко сказати, що сталося під землею. Це покаже обробка експериментальних даних і старанне порівняння всіх замірів. Чогось ми все-таки не врахували, коли готували пробу.

— А початок? Як ви його розцінюєте?

— Спочатку модель цілком підтверджувала нашу теорію. І це, звичайно, успіх. Але потім з’явилася якась сила, на яку ми заздалегідь не зважили.

— Яка ж ваша загальна оцінка сьогоднішнього досліду?

— Я чекала більшого. Затрачено стільки праці й часу, а цілковитої ясності у нас знову нема… Остання надія залишилась на розрахунки Чжу Фан-ші. Можливо, йому вдасться довести, що мікросонце буде стійке…