Онуки наших онуків

— Оце занесло нас! — вигукнув Чжу Фан-ші, коли Венера повисла перед нами велетенською кулею, затуливши половину вугільно-чорного неба. — Еге, це не на Місяць летіти!

Справді, якщо переліт до Місяця тривав усього тільки дві доби, то відстань до Венери ми подолали лише за сорок днів шляху.

В польоті робити, по суті, було нічого, і кожен займався, чим хотів. Чжу Фан-ші всю дорогу порався біля кіноапарата, прилаштовуючи до нього якийсь пристрій. Віктор Платонов здебільшого сидів на своїй койці, і, проходячи мимо, я бачив, що він усе щось занотовує у великому сірому зошиті. Він нудьгував, був мовчазний і ще більше мружив очі, мовби не бажаючи відкривати нам свої потаємні переживання. Олена Миколаївна теж чомусь засумувала.

— Що з вами, Олено Миколаївно? — спитав я її.

— Трохи журно. Не бачилася з Ярославом кілька місяців і наче вже й звикла. А побачилась — і здалося, що так мало одного тижня.

Я скористався вільним часом і вивчав літературу про Венеру.

Відомі форми життя на Землі такі різноманітні, так добре пристосовані до найсуворіших, здавалося, непридатних для будь-якого життя умов, що люди мимоволі гадали, ніби й інші планети можуть бути заселені. І, як виявилось, вони мали рацію. Тепер для всіх ясно, що жива природа — це невід’ємна ланка у скрутному ланцюгу матеріальної єдності Всесвіту, а наша крихітна з астрономічної точки зору Земля зовсім не є якимсь чудесним винятком у безмежно великих просторах світобудови і навіть серед планет сонячної системи.

Загадкова Венера, мов сором’язлива східна красуня паранжею, прихована від цікавих очей густим шаром хмар. На протязі віків ніхто з людей не бачив, що відбувається на її поверхні, і питання: «Чи є життя на Венері?» — викликало немало суперечок. Одні дані говорили просте, що там могло з’явитися життя, інші свідчили проти цього.

Венера на сорок мільйонів кілометрів ближче до Сонця, ніж Земля, і тому одержує майже удвічі більше світла й тепла. Сонячне проміння випаровує з її поверхні величезну кількість вологи. Густий прошарок хмар служить немовби природним щитом, який оберігає планету від палючого проміння Сонця. Тому температура на поверхні Венери нижча, ніж можна було сподіватися, та все ж тут досить жарко. Температура вдень у помірному поясі сягає плюс 60–70 градусів. Уночі ж знижується до мінус 15 градусів[1].

Такі різкі стрибки пояснюються тим, що Венера обертається навколо своєї осі набагато повільніше, аніж Земля, і її доба триває майже шість тижнів.

Природно, що за довгий тритижневий день поверхня Венери дуже нагрівається, а за таку ж довгу ніч різко холоне. Можна сказати, що протягом однієї доби на Венері відбувається зміна всіх пір року. Ніч — холодна сніжна зима, ранок — весна з густими важкими туманами, день — жарке, задушливе літо, вечір — дощовита похмура осінь. Крім того, існує ще зміна пір року, викликана обертанням планети навколо Сонця. Ось чому клімат на Венері дуже своєрідний і змінюється за складним законом. Удень тут може бути і жарко, й холоднувато, залежно від того, як розташована планета відносно Сонця.

Само собою зрозуміло, що такий клімат несприятливий для життя.

Дуже відрізняється від земної і атмосфера Венери. Вона бідна на кисень, містить багато вуглекислого газу — у п’ятсот разів більше, ніж атмосфера Землі. В атмосфері Венери через густий прошарок хмар вчені довго не могли виявити озонового шару. Такий шар існує в нашій атмосфері на висоті двадцяти — двадцяти п’яти кілометрів і складається з молекул озону чималої концентрації. Цей шар, мов непроникна броня, оберігає все живе на Землі від згубної дії ультрафіолетового проміння Сонця, майже повністю поглинаючи його. Врешті-решт за допомогою ракет, які засилали на Венеру, вчені виявили в її атмосфері шар рятівного озону на висоті десяти-п’ятнадцяти кілометрів.

Перша наукова експедиція привезла з собою радісну звістку: життя на Венері існує. Там є своя флора і своя фауна. Вони зовсім не схожі на земні, що викликано своєрідними умовами їхнього існування.

Більша частина поверхні Венери вкрита водою. Материки там значно менші від земних — швидше це окремі острови чи архіпелаги, розкидані по безкрайому океану Венери.

Рослинний світ на суші вбогий, одноманітний, але у водному середовищі він досяг чималого розвитку розмаїття форм. Мене вразила та винахідливість, з якою венеріанські рослини пристосувались до кисневого голодування. Вони навчились дихати вуглекислим газом. Кисень, добутий внаслідок фотосинтезу з вуглекислого газу, вони не повністю виділяють у повітря, як земні рослини, а частково зберігають у собі. Вночі рослини дихають тим киснем, який вони встигли нагромадити за сонячного світла. У них є свої сховища кисню. Одні збирають його у спеціальні мішечки при основі листка, інші ховають свій кисень під землею у кореневій системі, треті — в самому тілі у широких міжклітинниках, четверті ведуть паразитичний спосіб життя і тонкими щупальцями-присосками приростають до кисневих мішечків інших рослин та користуються їхніми запасами. Коли рослини гинуть, мішечки тріскаються і кисень виходить у повітря. Цей процес утворення вільного кисню в атмосфері Венери відбувається безперервно. Рослини можна порівняти з велетенською фабрикою переробляння вуглекислого газу на кисень.

Але ще більше вразила мене фауна Венери. В теплому океані, коло порізаних берегів чи на обмілинах, де вода тонким теплим шаром покриває піщане дно, мешкає більшість тварин Венери. Тільки небагато з них живе на суші. Учених, природно, зацікавило: як вони можуть існувати за такої нестачі кисню? Рослинам допомогла їхня здатність до фотосинтезу. А як же тварини?..

Після тривалих спостережень і пошуків

учені відкрили дивовижну річ: тварини Венери, так само як і рослини, здатні до фотосинтезу! В них, крім червоної, є зелена підшкірна система кровообігу. В ній з вуглекислого газу, який вдихають тварини, виділяється вільний кисень, що потім надходить у червону кров’яну систему. Тварини Венери дихають часто-часто, мов після втомливого тривалого бігу.

Нічого схожого нема на Землі. Можливо, дуже давно, в далекі геологічні періоди, коли на Землі також відчувалась нестача кисню, мало місце щось подібне. Та земна атмосфера швидко (в астрономічних масштабах часу) збагатилася на кисень унаслідок життєдіяльності рослин. А на Венері цей процес дуже вповільнений. Тому тут тваринний світ міг розвинутись до високих форм, тільки зберігши цю чудову здатність до фотосинтезу.

Таким чином на Венері межа між рослинними і тваринними організмами далеко не така різка, і часом учені взагалі не могли визначити, що перед ними — тварина чи рослина.

Цікавий, своєрідний живий світ Венери був ще дуже мало досліджений. Вивчення його затримувалось через велику віддаленість Венери від Землі: кожна експедиція вимагала колосальних затрат людської праці і тривалої підготовки. Нам просто поталанило, що ми летіли туди.

Настали вирішальні дні нашого перельоту — попереду була посадка на другу планету сонячної системи. Услід за нашою, як ми її називали, легковою ракетою летіла друга — вантажна ракета, керована за допомогою автоматів.

Даричан регулярно підтримував зв’язок з біологічною експедицією, що перебувала вже кілька місяців на Венері. До складу її входило всього четверо чоловік: керівник експедиції зоолог Анрі Ламель, ботанік Іржі Гапек, пілот Леон Шаумян та геолог Станіслав Аніфер, який виконував також обов’язки другого пілота. За особливим розпорядженням президії Всесвітньої Академії наук група Анрі Ламеля повинна була допомогти нам у досліді з мікросонцем.

Вже відчувалось притягання планети. Обидві наші ракети мчали навколо Венери, поступово зменшуючи швидкість. З наказу Ериліка Даричана ми зайняли свої місця в кріслах.

— Шаумян! Шаумян! — безперервно повторював Ерилік у мікрофон. — Дайте ваш пеленг! Дайте ваш пеленг!

Посадка тривала понад три години. Досить було помилитися на один градус, щоб відхилитись від обраного місця на сто кілометрів. Ерилік по радіо скерував політ вантажної ракети по певній орбіті і різко знизив висоту. Потім він увімкнув носові реактивні двигуни, які, зменшивши швидкість нашої ракети, запобігли її перегріванню. Могутні крила нашого ракетоплана врізались в атмосферу Венери і значно полегшили посадку.

Незабаром ми пробили шар високих хмар і, припавши до ілюмінаторів, побачили безкраїй океан, що вкривав поверхню Венери. Подекуди на водній поверхні виділялися жовто-червоні плями — острови. Далеко попереду, біля самого обрію, показався великий острів. Ракетоплан летів уже зовсім низько. На острові можна було розгледіти великий, рівний, наче степ, майданчик. Десь там і стояли радіомаяки Анрі Ламеля, на які нас вивели прилади-автомати.

Незначний поштовх, ракетоплан підстрибує, знову поштовх, і ми вже не летимо, а швидко котимось поверхнею Венери. Даричан за допомогою носових реактивних двигунів швидко зупиняє ракетоплан.

— Усе! Із щасливим прибуттям! Венера! Ми позіскакували зі своїх місць, кинулись до ілюмінаторів і побачили перед собою червонувату поверхню планети. Вдалині тягся ланцюжок гір. Небо захмарене. На зовнішніх шибках ілюмінаторів дрібні краплі дощу полишали косий слід.

— Надвір! Надвір!

Одягти м’які легкі скафандри, пройти через тамбур з подвійними дверима і скочити з останнього східця приставного трапа на м’яку землю було справою кількох хвилин.

Я не втримався, підняв з-під ніг невеликий кавалок глини, розтер його долонями і став розглядати. Крупинки ґрунту були тут такі ж самі, як і на нашій рідній планеті.

— Ось вона, плоть Всесвіту, всюди однакова, — сказав Чжу Фан-ші, заглядаючи через моє плече.

— А трава, дивіться, яка трава! — вигукнула Олена Миколаївна. Вона зірвала пучок соковитої оранжевої трави і видушила з неї кілька крапель тягучої рідини.

До нашого ракетоплана підлетіли чотири орнітоптери — група Анрі Ламеля. Біля дверей ракетоплана відбулася бурхлива зустріч, як бувало колись у зимівників, коли до них після довгої полярної ночі прилітали друзі з Великої землі.

— Заждіть! — вигукнув Даричан, вириваючись з обіймів Анрі Ламеля і ледве переводячи дух. — Ще не все! Треба посадити вантажну ракету!

Ерилік, Суорі, Аніфер і Шаумян, пілоти обох експедицій, повернулись у нашу ракету до пульта керування. Решта пішла до ракетоплана Анрі Ламеля, що стояв на рівному майданчику, кілометрів за два від нас.

— Тут завжди такі сутінки? — спитав Чжу Фан-ші.

— Ні. Наближається довга сніжна ніч. Тому й похмуро, — відповів Ламель. — А вдень тут досить ясно, щоправда, не так світло, як на Землі. Хмари, завжди хмари.

— А, чому там клубочиться дим? — показав я на гірський хребет.

— Діючий вулкан. Тут їх досить багато. Насичують атмосферу вуглекислим газом. Не було б їх, ми з вами могли б тут жити без скафандрів.

Праворуч за пагорбом виглянуло озеро, оточене невисоким рудим чагарником. Недалеко від озера кожні десять секунд здіймався до неба високий водяний струмінь — гейзер.

— У цьому озері я наловив чудової їстівної риби, — сказав Анрі Ламель. — Мабуть, космічні таблетки вам добре-таки остогидли? Зараз влаштуємо бенкет. Вам пощастило: сьогодні готую я.

Низько над нами пролетів величезний незграбний птах, темно-зеленого кольору з яскраво-червоними, як у тритона, плямами на животі. Він мав ламані, мов у кажана, кутасті крила і довгий пеліканячий дзьоб. Слідом за цим птахом пролетів другий, далі третій. Неначе змовившись, вони повільно літали навколо нас, поступово звужуючи кола.

— Летючі ящери, — поморщився Анрі Ламель. — Неприємні створіння.

— А головне, дурні страшенно, — додав Гапек. — Нападають, не розбираючись, на будь-яких тварин, навіть на тих, що незаперечно дужчі за них. Ух, кровопийні незграби! Ось я вас!

Він вихопив з кобури невеликий ультразвуковий пістолет, що висів у нього на поясі, прицілився з нього в найближчого ящера, і той каменем шугнув униз. Два інші ящери кинулись убік і злетіли вгору.

Віктор Платонов побіг до хижака, що впав на землю. Ми поспішили за ним. Нам, новачкам, не терпілося глянути на цього першого, що його ми зустріли, мешканця Венери.

— Обережніше! — застеріг нас Ламель. — У них отруйні зуби.

— Зблизька ящір був ще бридкіший. Тонка гола шия, величезний зубастий дзьоб, темно-зелена, без пір’я, шкіра, вкрита довгими густими ворсинками, скарлючені восьмипалі перетинчасті лапи з гострими кігтями на пальцях, довгий, мов у змії, хвіст — усе це не вкладалося у наші звичні уявлення про птахів. Особливо неприємне враження справляли яскраво-червоні плями, розкидані по тих місцях його тіла, де не було шерсті.

— Чому він темно-зелений?

— Це просвічує зелена система кровообігу. Під шкірою у венеріанських тварин міститься речовина, близька до хлорофілу. Коли тварина вдихає легенями повітря, кисень надходить у червону систему кровообігу, а вуглекислий газ — у зелену. Від дії світла вуглекислий газ у зеленій системі розщеплюється на вуглець і кисень. Ця додаткова кількість кисню надходить потім у червону кров, забезпечуючи тварині нормальні умови життєдіяльності.

З виразом огиди Віктор Платонов кинув ящера на землю.

Ми піднялися на невисокий горб і за ним побачили великий сріблястий ракетоплан — корабель експедиції Анрі Ламеля. Він стояв на такому ж рівному місці, як і наш. Поряд з ракетопланом вилискувала сріблом величезна матова баня з тонкої, але дуже міцної плівки. Це був будинок експедиції біологів. Висота бані в середній частині сягала семи метрів. Загальна площа, накрита банею, була понад сто п’ятдесят квадратних метрів. В баню безперервно подавався кисень, і там створювалась звична для людини атмосфера. В цей великий дім можна було прийти після роботи, скинути остогидлий скафандр і чудово відпочити.

Під банею було зроблено з тієї ж матової плівки декілька стін, що відокремлювали одне приміщення від іншого. Тут були і лабораторії, і склади для колекцій, і жилі кімнати та інші приміщення. У складеному вигляді дім-баня вміщувався в літровій банці, важив мізерно мало і був дуже зручний для перевезення в ракетоплані. В бані повітря мало дещо підвищений тиск у порівнянні з атмосферним і тому надувало її, мов оболонку кулі.

Ми увійшли в будинок і скинули скафандри. Анрі Ламель провів нас на кухню. Там поряд з високочастотною електроплитою лежали накриті плівкою-холодильником великі дивні рибини.

— Почекаймо тут трохи, — сказав Ламель, перемовившись з Даричаном по радіотелефону. — Хвилин через тридцять вони посадять вантажну ракету. До їхнього приходу юшка має бути готова. Допоможіть мені почистити рибу.

— Ну й риба! — здивувався Чжу Фан-ші, роздивляючись улов.

На вигляд рибини були такі незвичайні, що й не повіриш, ніби це живі істоти, а не витвори хворобливої фантазії. Впадали у вічі неприродно великі голови з торочкою зябер, що стирчала з-під них кількома шарами. Здавалося, наче це не рибини, а лише самі голови, що плавають, і до них просто так, задля розваги, незграбно приліплено плавці і хвіст.

— Що ви в них їстимете, Анрі? — насмішкувато спитала в Ламеля Олена Миколаївна. — Невже ви так любите обсмоктувати смажені риб’ячі голови?

— Коли б вас примусили жити в такій газованій воді, ви відростили б собі ще не такі зябра. Вони пристосувались до середовища, а зябра в риби не де-небудь, а в голові, крізь них треба проганяти воду, щоб добути кисень, якого тут мало. Тому і рот чималенький, і голова велика, а тулуб малий.

— Після вашого пояснення, Анрі, тулуби у могутній, у два обхвати стовбур — на ньому дрібними крапельками виступив темний сік.

Під ногами було багато сушняку. Він був легкий, мов висушена морська губка. Ми вийшли на велику галявину, вкриту суцільним килимом масної пістрявої трави, яка глухо лускала під ногами. Посередині ріс червонуватий чагарник з дрібним листям, що попарно відгалужувалось від стовбура.

— Запам’ятайте цю рослину, — сказав нам Гапек. — Ми тільки жартома називаємо її картоплею, бо вона має їстівні бульби. На смак вони, звичайно, мало схожі на картоплю. Бульби борошнисті і солонуваті. На лісових галявах росте дуже багато таких кущів.

Він витяг з-за пояса невелику широку лопатку і, відійшовши від куща метрів за два, почав копати землю. Скоро з’явились три бульби. Вони були великі, неправильної форми: одна зігнута, наче серп, друга — з наростами, мов гулі, а третя — подвійна.

— Нічого, — сказав Гапек, — усі вони годяться в їжу. Отак і треба їх шукати.

Ми розбрелися вздовж узлісся і стали викопувати бульби. Мені попадались бульби химерної форми. Я набрав їх уже півторби, коли раптом у навушниках мого шолома почувся переляканий крик Чжу Фан-ші.

— Допоможіть! Допоможіть!

Усі зразу ж кинулись до нього. Поряд, на узліссі, точилася запекла боротьба: Чжу Фан-ші, тримаючи в лівій руці лопату, навідліг рубав білі щупальця якогось створіння, котре обвивало його. Права рука Чжу з ультразвуку риб стали неначе більші! — насмішкувато вставив Віктор Платонов.

— Гапеку, — звернувся до ботаніка Анрі Ламель, — накопайте картоплі. У нас уже вся скінчилась.

— У вас і картопля є? — здивувались ми.

— Все є. Навіть кріп, — усміхнувся Ламель. — Хочете свіжої картоплі з кропом? Зараз Гапек сходить накопає.

— І ми підемо! — вигукнули разом Олена Миколаївна, Чжу Фан-ші і я.

— Ходімо, — мовив Гапек, — тільки тримайтесь ближче до мене. Тут усяке буває.

Гапек повів нас до лісу. Він стояв неподалік жовто-бурим масивом і, здавалося, складався не з дерев, а з дивовижних велетенських квітів. З цікавістю розглядаючи все навкруги, ми вступили в зарості. Тут було напівтемно й задушливо. Температура повітря була не нижчою сорока градусів.

Крізь темну завісу листя тільки де-не-де невеликими сірими прогалинами проглядало небо. Але внизу було досить просторо. Дрібний чагарник траплявся рідко. Листя на деревах росло вже метрів за півтора від землі. М’ясисте, глибоко порізане і таке велетенське, що в нього можна було б закутати коня, воно тяглося просто від стовбура і, заокруглюючись, утворювало напівсклепіння. Здавалося, наче ти опинився у староруському храмі з грубезними колонами-стовпами і низьким склепінням. Листки ліниво, мов опахала, погойдувались від легкого вітерця. Стовбури дерев були товсті, але не здерев’янілі, а пружні, соковиті, насичені вологою. Я ткнув кулаком у могутній, у два обхвати стовбур — на ньому дрібними крапельками виступив темний сік.

Під ногами було багато сушняку. Він був легкий, мов висушена морська губка. Ми вийшли на велику галявину, вкриту суцільним килимом масної пістрявої трави, яка глухо лускала під ногами. Посередині ріс червонуватий чагарник з дрібним листям, що попарно відгалужувалось від стовбура.

— Запам’ятайте цю рослину, — сказав нам Гапек. — Ми тільки жартома називаємо її картоплею, бо вона має їстівні бульби. На смак вони, звичайно, мало схожі на картоплю. Бульби борошнисті і солонуваті. На лісових галявах росте дуже багато таких кущів.

Він витяг з-за пояса невелику широку лопатку і, відійшовши від куща метрів за два, почав копати землю. Скоро з’явились три бульби. Вони були великі, неправильної форми: одна зігнута, наче серп, друга — з наростами, мов гулі, а третя — подвійна.

— Нічого, — сказав Гапек, — усі вони годяться в їжу. Отак і треба їх шукати.

Ми розбрелися вздовж узлісся і стали викопувати бульби. Мені попадались бульби химерної форми. Я набрав їх уже півторби, коли раптом у навушниках мого шолома почувся переляканий крик Чжу Фан-ші.

— Допоможіть! Допоможіть!

Усі зразу ж кинулись до нього. Поряд, на узліссі, точилася запекла боротьба: Чжу Фан-ші, тримаючи в лівій руці лопату, навідліг рубав білі щупальця якогось створіння, котре обвивало його. Права рука Чжу з ультразвуковим пістолетом була обплутана щупальцями. Щупальця, звиваючись, мелькали в повітрі і здушували весь його тулуб щільними кільцями. Одне кільце вже обвило його горло. Ми не могли стріляти з пістолетів і, вихопивши ножі, кинулись його виручати. Скоро на землі лежало десятків зо два бридких відростків, що конвульсивно звивались. Чжу Фан-ші, схвильований, важко звівся на ноги. На щастя, він дістав лише синці.

— Що це таке? — прийшовши до тямку, спитав він у Гапека.

— Не знаю, я сам уперше бачу це чудовисько, — відповів той. — Зараз дослідимо.

Дивна істота мала коріння, яке йшло в землю, і була схожа на рослину. Та раптом на наших очах вона стала швидко висмикувати з землі своє коріння і згортатися тугим клубком. З обрубаних кінців її щупалець крапля по краплі стікала зеленкувата рідина. «Рослина» витягла з землі решту коріння і, відштовхуючись ним, покотилася геть. Довелося зупинити її за допомогою ультразвукового пістолета. Гапек розсік створіння навпіл. Всередині стовбура виявився шлунок, а в ньому біліли чиїсь чималі кістки. Очевидячки, не так давно ця «рослина» кимось гарненько поснідала.

Поки ми збирали викопані бульби, Чжу Фан-ші пильно роздивлявся рештки живої істоти, яка зненацька накинулась на нього. Потім сфотографував її і підійшов до нас.

По дорозі назад Гапек нарвав зеленувато-жовтої трави.

— Це тутешній «кріп», — сказав він, показуючи нам гострі билинки, — непогана приправа до картоплі.

Ми вернулись додому. Анрі Ламель нетерпляче дожидався нас. У великій каструлі кипіла вода. Коли повернулись наші пілоти, юшка вже чекала на них.

Ламель кинув у каструлю дрібок білого порошку — аналізатора отрути. Юшка не змінила забарвлення, і Ламель оголосив:

— Можна їсти. Прошу всіх до столу.

Чи то після космічних таблеток, чи через незвичність обстановки, але мені здалося, що я ніколи не їв такої смачної юшки.

«Старожили», як називали себе наші нові друзі, назахват прислуговували нам, ніби найдорожчим гостям. Найбільше галасував і метушився маленький жвавий Іржі Гапек.

— Та вгамуйся ти, дзиґо, — спиняв його вайлуватий, неговіркий Аніфер.

Красень Шаумян, високий, широкоплечий атлет з запальними чорними очима, перегукував усіх, гув могутнім густим басом. Він дуже турбувався, що ми не наїлися, і все поривався приготувати для нас якусь смачну страву з консервів.

— Мені треба всього п’ять хвилин, і пальчики оближете, — наполягав він, промовисто жестикулюючи. — Анрі, чого ти мовчиш? Ти ж тут головний господар. Хіба не сором буде тобі, якщо твої гості встануть з-за столу голодні?

— Скажи краще, тобі просто нетерпець похизуватися своїми кулінарними здібностями, — заперечив йому Ламель, насмішкувато посміхаючись веселими світло-карими очима, і пояснив нам: — Леон у нас ходить у найкращих кухарях. Якщо хочете заручитися його прихильністю, частіше розхвалюйте страви, які він готує, і лайте ті, що готують інші.

Другого дня ми обговорили план подальших робіт. Власне, поняття «день» на Венері відносне, бо на той час, коли ми прокинулись, тут не посвітлішало, а, навпаки, стало ще похмуріше.

— Треба поспішати, — сказав Анрі Ламель. — Через триста шістдесят вісім годин посутеніє зовсім, настане холодна ніч, тоді умови праці будуть куди складніші.

Ми всі разом перелетіли до нашої вантажної ракети. Треба було її розібрати, повиймати вантажі і почати монтаж керуючих установок.

Через три дні ми безпосередньо взялися до монтажу.

Помітно сутеніло. Той бік Венери, де був острів, поринав у тінь. Зграї летючих ящерів проносилися високо над нами на захід, туди, де низько над обрієм просвічував крізь хмари тьмяний диск сонця, що заходило.

— Полетіли до тепла, — сказав Шаумян, задумливо дивлячись услід зграї. — Зараз у нас у Вірменії тепло. Весна. Мабуть, уже персики цвітуть…

— Еге, Леоне! Забув, як домовлялися? Сьогодні ти за це позачергово готуватимеш обід.

— В чому ж його провина? — не зрозумів я.

— О! Це найнебезпечніша хвороба астронавтів! — пояснив Анрі Ламель. — Діагноз — ностальгія, нудьга за батьківщиною. Нічого, приготування одного позачергового обіду — найліпші ліки від цього захворювання.

Не перестаючи, сіявся дрібний дощ. Такий самий, як іде в нас на Землі восени. Наші легкі непроникні скафандри виявились незамінними для роботи в таких умовах.

— Ну що ж, Леоне, — звернувся до Шаумяна Андрі Ламель наприкінці робочого дня, — ідіть на полювання. Треба добути на обід якоїсь дичини.

— Візьміть і мене з собою, — попрохав я Шаумяна.

— З охотою. Ходімо до орнітоптерів.

Ми полетіли на берег океану. Від берега, оточеного високими прямовисними скелями, тяглася в далечінь неширока піщана обмілина. По ній туди й сюди походжали водоплавні птахи-ящери, копирсаючись довгими дзьобами в піску, вишукуючи їжу.

Я показав на них Шаумяну.

— Неїстівні, — зневажливо махнув він рукою. — Гляньте-но!

Він показав удалину, де спокійна гладінь спінилася білою плямою. Там, на невеликій глибині, відбувалася запекла боротьба. Мабуть, якісь хижі тварини напали на зграю риб. Біла пінява пляма швидко наближалась до піщаної коси — риби рятувалися втечею.

— Ми матимемо чудовий обід! — радісно вигукнув Шаумян. — Летімо до коси.

Пінява пляма наблизилась до обмілини, і на пісок одна за одною стали вистрибувати довгі, наче змії, рибини. Позаду них з води висовувались ненажерні, всіяні густо зубами роззявлені пащеки якихось підводних хижаків. Скоро на піщану косу викинулась ціла зграя змій-риб.

— Швидше! — підганяв мене Шаумян, приземляючись на пісок.

На піску риби-змії були безпорадні. Звиваючись кільцями, вони конвульсивними поштовхами пересувались від одного берега коси до іншого, аби втекти від своїх переслідувачів. Їм допомагали тільки довгі скостенілі плавці, розташовані біля самої голови. Рибини пересувались на них, мов на двох ногах, перевалюючись з боку на бік та допомагаючи собі різкими рухами хвоста.

Я вихопив ультразвуковий пістолет, але Шаумян спинив мене.

— Пістолет не допоможе! Їхня шкіра відбиває ультразвук. Треба колоти ножами!

Кидаючись направо й наліво, Шаумян швидко поклав одну за одною декілька рибин. Я допомагав йому. Коли вся зграя переповзла косу і зникла у воді, ми мали понад дюжину цих півметрових риб.

…Монтування щогл для керуючих установок ішло своїм ходом. Одну з них ми поставили на високій кам’яній скелі, що підносилась над усім островом на березі океану, а дві інші — на дрібних островах, віддалених приблизно за сто кілометрів від нашого острова. Особливо багато часу забирало перевезення довгих балок на далекі острови. Орнітоптери замінили нам підйомні крани. Ми підлітали до розібраної вантажної ракети і, зачепивши тросом чергову балку, дружно здіймалися вгору. Дуже важкі балки ми підіймали за допомогою шести орнітоптерів. Тоді піднята в повітря балка ставала схожа на якусь комаху з дванадцятьма блискучими крильми.

Анрі Ламель, Леон Шаумян і Віктор Платонов були нашими кращими монтажниками-висотниками. Вони працювали на запаморочливій висоті, монтуючи деталі, що прибували. Робота була тяжка і стомлива, незважаючи на те, що, розробляючи конструкції окремих деталей та керуючих установок загалом, інженери намагалися передбачити все, аби полегшити складання.

Роботу ускладнювала негода, що настала. Без упину лили осінні дощі. Наближалась довга ніч, а з нею і зима. Помітно холоднішало. Над теплою водою океану здіймався туман. Ґрунт розкис від дощів, і багнюка чвакала та хлюпала на кожному кроці, засмоктуючи ноги по кісточки.

Ми повертались додому зморені, скидали брудні скафандри й черевики в сушильну шафу, а самі, змусивши себе сливе силоміць проковтнути щось їстівне, падали від утоми і миттю засинали.

На океані лютували шторми й урагани. Одного разу порив вітру зірвав зі щогли керуючої установки Ламеля. Той уцілів тільки тому, що був прикріплений до балки. Падаючи, він дуже вдарився об щоглу і покалічив руку. Це був перший сигнал, що необхідно тимчасово припинити роботу. Лікувати Ламеля взялася Суорі Даричан. Вона була за фахом медичка, а мистецтво водіння ракетоплана опанувала згодом, як вийшла заміж за Ериліка.

Того дня, коли сталося нещастя з Ламелем, на океані розгулявся нечуваної сили шторм. Таких я не бачив на Землі. Хмари стали свинцево-сірі. Їх прорізували велетенські барвисті смуги світла. Здавалося, що хмари насичені електрикою, яка не може знайти собі виходу. Небо розтинали блискавиці, супроводжувані оглушливим гуркотом грому. Гігантські хвилі, мов озвірілі чудовиська, струшували острів. Клапті білої піни, шматки великих морських водоростей, трупи риб і морських тварин вкривали весь берег. Усе живе поховалось від шторму. Рослини, згинаючись під натиском вітру, боролися зі стихією.

Океан лютував три доби. Потім шторм затих. Від незвичної тиші спершу дзвеніло у вухах.

Ми знову вийшли з нашого будинку.

Деталі вантажної ракети, які ми завбачливо понакривали міцною водонепроникною плівкою, не постраждали. Тільки де-не-де великі валуни, якими ми притиснули до землі захисну плівку, були зсунуті зі своїх колишніх місць. Змонтовані нами щогли керуючих установок також устояли, але з однієї з них зірвало погано закріплені деталі каркаса.

Усі пішли на розшуки. Наприкінці дня, так і не знайшовши занесених деталей, зійшлись у ракетоплані.

— Кепські справи, — сказала Олена Миколаївна, — самі собою деталі незначні, та без них не можна монтувати далі.

— Замінити нічим? — спитав Аніфер.

— Нічим..

— Тоді доведеться робити самим.

— З чого? Потрібен метал.

— Витопимо самі. З геологом не пропадете. Кілометрів за вісімдесят південніше ми знайшли родовища магнетиту, досить багаті. Містять до сімдесяти відсотків заліза. Годяться?

— А витопити залізо зможемо?

— Пристосувань для цього у нас нема жодних, та ми можемо зробити, як у давнину, сиродутний горн. Адже нам небагато треба. За кілька днів упораємося.

Іншого виходу не було. Довелось, як три тисячі років тому, робити простеньку піч та добувати залізну руду й вугілля. Потім ми приладнали до горна замість міхів для піддування компресор від ракетоплана і в такий кустарний спосіб одержали кілька десятків кілограмів потрібного нам металу.

— Який контраст! — усміхається Олена Миколаївна, спостерігаючи, як тече в глиняні форми яскраво-жовтий струмінь сталі. — Сиродутний горн, люди на Венері і мікросонце. Ще добре, що нам не доводиться полювати на мамонтів з кам’яними сокирами!

Злощасні деталі вийшли нерівні, шорсткі, негарні, але все ж цілком придатні для вжитку. Монтування щогл для керуючих установок знову тривало, як і раніше.

На цей час температура повітря знизилась до плюс п’яти градусів. Проміння сонця, яке висіло вже над самим обрієм, погано обігрівало наш острів.

Якось Анрі Ламель, глянувши на туман, що здіймався над океаном, стурбовано прицмокнув язиком.

— Днів зо два нам доведеться відсиджуватись удома. Завтра чи післязавтра тут буде хоч в око стрель.

Ламель, як виявилось, був правий. Вітер гнав на нас пелену туману, яка густішала щогодини. Врешті вона стала така густа, що ми не могли бачити навіть своїх рук. Ні про яку роботу не могло бути й мови. В ці дні вимушеного неробства ми допомагали групі Ламеля готувати із зібраних нею рослин та дрібних тварин колекції.

Олена Миколаївна вирішила зв’язатися з Місяцем.

— Треба довідатися, як там їхня справа. Зачувши про це, Віктор Платонов одразу сів голитися.

— А Челіта зараз, мабуть, накручує кучері, — ніби мимохідь зауважив Ламель.

— Ні, ви тільки подивіться на нього! — зразу відгукнувся Шаумян. — Зараз я тебе виведу на чисту воду. Слухайте: коли ми прилетіли на Венеру, він заявив, що відпускатиме бороду, а тільки-но почув, що до нас летять жінки, одразу ж поголився.

Третього дня туман розвіявся. Ми вийшли з будинку і побачили, що сонце сховалося за обрієм. Настала півторатижнева ніч.

Чудеснішого видовиська, ніж ця ніч, я ніколи не бачив. Між розірваними хмарами тремтіли, виграючи всіма барвами веселки, величні хвилі світла: це було світіння неба, куди грандіозніше і яскравіше, аніж земні полярні сяйва.

Ламель звернув нашу увагу на те, що по заході сонця не настало різке похолодання: давалася взнаки близькість теплого океану.

Рослини по-своєму реагували на похолодання. Одні пообгортали своє широке листя навколо стовбура і стали схожі на високі пляшки. Інші, котрі мали розрізне листя, поскручували його в тугі згортки і здалеку нагадували новорічних ялинок, обвішаних кулями; із зовнішнього боку листки вкривав густий шар довгих сріблястих ворсинок, який оберігав їхню м’якоть від холоду. У третіх листя зовсім зів’яло і почорніло. Були такі рослини, що реагували на похолодання тільки зміною кольору. Втім, забарвлення позмінювали всі рослини: вони стали зеленаві, а інколи навіть голубі.

Та милуватися природою було ніколи. Ми поспішали до снігопаду закінчити монтаж керуючих установок.

— Ретельно перевіряйте ізоляцію, — кілька разів нагадувала нам Олена Миколаївна, коли ми почали прокладати високочастотні кабелі.

Через кілька днів закружляли пухнасті сніжинки. Температура впала нижче нуля. Сніговиця щогодини дужчала, й нарешті повалив сніг, густий і лапатий. За кілька годин він укрив землю таким шаром, що ми провалювались у нього до пояса. Низенькі рослини виявились повністю поховані під товстим сніговим покривом.

Сніг нам дуже заважав у роботі. На щастя, монтаж закінчували.

На двадцятий день нашого перебування на Венері все було готове до запуску ракети із спеціальним атомним зарядом.

— За півгодини будьте всі на командному пункті, — сказала Олена Миколаївна після сніданку. Та її попередження було зайве. Всі, серед них і біологи, не змовляючись, подалися туди.

— Хвилюєтесь? — спитала мене Олена Миколаївна.

— А ви хіба ні?

— Я теж. Мине якась там година — і зникнуть усі наші сумніви: стане вже цілком ясно, помилялись ми чи ні. Коли вкладеш стільки праці у яку-небудь справу, то неможливо не хвилюватися за її долю.

— Ви праві, — сказав я. — По-моєму, це відчував кожен дослідник. Пам’ятаю, був у мене на світанку наукової діяльності випадок. Писав я тоді одну працю з теорії атомного ядра. Склав нові рівняння, вивів усі формули, показав фахівцям, а вони тільки посміхаються: мовляв, теорій-то багато, та тільки щось із практикою вони не сходяться. Мене це дійняло до живого. Молодий тоді був, енергії аж надто, а от витримки ще бракувало — запальний був. Ну й полаявся з одним професором з Академії наук.

Я йому своє, а він мені своє. Я йому кажу: «Все те, що ви зараз встановлюєте в лабораторії експериментально, можна одержати з олівцем у руках, сидячи за столом». Він подивився на мене так пильно-препильно, брови нахмурив і спокійно відповідає: «Ну що ж, коли ви такі впевнені в своїй теорії, то спробуйте знайти декілька залежностей із своїм олівцем, а я їх тим часом добуду в лабораторії експериментально. Накресліть те, що у вас вийде, на папірцях і приходьте до мене. Ми порівняємо результати». І простяг мені чотири аркушики міліметрового паперу. «Ось на цих аркушиках і зафіксуйте, тут навіть масштаб указано, легше буде порівнювати».

Узяв я в нього аркушики, попрощався і пішов. Прийшов до себе і зразу сів за роботу — захотілось раніше, ніж професор, одержати результат. Арифмометр у знайомого студента позичив. Тоді ще інші лічильні машини навдивовижу були. Сиджу підраховую день, два, три, в очах від цифр метелики пурхати почали. Інколи вже забував усю фізику явища, а просто, мов автомат, крутив ручку за розробленою заздалегідь схемою аж до зачамріння. Через півтора тижня на трьох аркушиках накреслив свої теоретичні криві. Вийшли вони зовсім не такі, як я сподівався до обрахунків. Ось тут і почав я хвилюватися. Сідаю, четверту, останню, криву обчислюю, а самого сумніви беруть щодо перших трьох. Відчуваю, що далі не можу обчислювати — хвилююсь, на простих речах починаю плутатись. Як згадаю нахмурені брови професора та його прискіпливий погляд, ну, думаю, осоромився…

Я помовчав. Переді мною в темряві кружляв безладний рій світної мошкари. Я махнув рукою — рукав скафандра всіяла безліч яскравих цяток, які одразу ж згасли.

— Ну, а далі що було? — спитала Олена Миколаївна.

— А далі я не витримав. Якось рахував, рахував, тоді взяв та й подзвонив на роботу професорові. Прошу його: «Хоч словами скажіть, які вони, ваші експериментальні криві?»

Він засміявся в трубку та й каже: «Ну, ні! В наукових суперечках жодних попусків бути не може. Приходьте до мене завтра і все побачите. Прихопіть оті папірці, що я вам дав». І повісив трубку. Вночі я погано спав. Мені марилося уві сні, що якісь двогорбі й тригорбі криві повзають по стінах та перестрибують зі столу на стільці, звідти до мене на ліжко, в’юняться довкола моєї шиї, мов змії, і душать. Рано-вранці я вже був у нього. «Хвилюєтесь?» — питає. Увесь мій півнячий запал мов рукою зняло. «Хвилююся…» Він каже: «Кладіть на цей край столу свої теоретичні криві, а я на другий край свої експериментальні. Будемо брати по одній і порівнювати». Усі співробітники з його лабораторії прийшли глянути, чим закінчиться наша незвичайна суперечка.

— Ну і як, співпали?

— Атож. Усі чотири. Співпали так, що він потім сам усі мої розрахунки перевіряв, кожну цифру. А я відтоді навчився глибоко вірити у правильну теорію…

Наш командний пункт містився в одній з печер, у горі, що була кілометрів за сто п’ятдесят від стартового майданчика, з якого мала злетіти ракета. Встановлення атомного заряду в ракету, перевірка запалів, останній огляд апаратури зайняли не більше години.

Олена Миколаївна звеліла налагодити зв’язок із Землею.

До Землі було так далеко, що радіохвилі, які випромінював наш передавач, ішли до неї понад дві хвилини. Дивна це була розмова. На Землі люди, перемовляючись по радіо, не помічають того, що їх розмежовує велика відстань. По запитанню одразу ж надходить відповідь. А тут ми ставили запитання, і воно аж дві хвилини мчало до Землі, долаючи відстань у сорок мільйонів кілометрів. Відповідь до нас надходила ще через дві хвилини по тому. Так і відбувалась наша розмова — з паузами в чотири хвилини після кожного запитання. Здавалося, що на Землі сидить дуже некваплива людина, яка, перш ніж відповісти нам, старанно обмірковує та зважує кожне слово.

— Добре, що ми тільки на Венері, а не на Плутоні, — жартував невгамовний Ламель, — а то наші запитання доходили б до Землі не через дві хвилини, а через чотири години. Ще чотири години ішли б до нас відповіді — загалом вісім годин ще чекання… За цей час, чого доброго, забудеш і про що питав. Скажімо, наш Віктор спитав би в Челіти: «Ти кохаєш мене?», а потім сидів би вісім годин та ворожив: «Любить, не любить, любить, не любить…»

Через центр зв’язку з космічними експедиціями ми зв’язалися з президією Всесвітньої Академії наук і одержали від Джавару дозвіл почати експеримент. Сотні очей стежили з Землі за екранами телевізорів.

Густий шар хмар ускладнював спостереження за мікросонцем. Передбачаючи це, ми прихопили з собою з Землі аеростат, до якого було підвішено спеціальний телепередавач, і запустили його перед початком експерименту. На наших екранах з’явилося зображення темного зоряного неба. Другий телепередавач був розташований на поверхні Венери, недалеко від ракети-носія.

Експеримент почався.

— Ввімкнути електростатичні установки! — скомандувала Олена Миколаївна.

З глибини печери долетіло:

— Єсть! — і за секунду: — Готово!

— Запускаю ракету! — Вона натиснула червону кнопку на пульті керування.

На екрані телевізора ми побачили, як невелика ракета рвонула з естакади і помчала вгору, несучи з собою страхітливий заряд. Вона швидко сховалась у хмарах. Ми перемкнули наші телевізори на приймання зображення з аеростатного передавача. Скоро ми знову побачили нашу ракету. Вона вирвалася з хмар і швидко набирала далі висоту. Струмені розпечених газів виривалися з її сопел, яскраво вирізняючись на тлі чорного зоряного неба. Ракета наближалась до заданої висоти.

Ми затамували подих.

— Раз, два, три, чотири… — уголос лічила секунди Олена Миколаївна.

Червона хмара метнулась на екрані в тому місці, де щойно була ракета. Вибух! Одразу ж увесь простір навкруги освітився світлом, яке здавалося нам особливо яскравим після темряви, що панувала навколо ще хвилину тому. Велетенська хмара розпечених газів, жбурнувши в порожнечу Всесвіту кілька вогняних язиків, не розлетілася. По ній металися чорні плями, які тут же змінювались яскравим світлом. Хмара вирувала і клекотіла всередині, мов розтоплена сталь у мартенівських печах.

— Пульсує чи ні? — збентежено спитала Олена Миколаївна.

— Поки що не помітно, — озвався Чжу Фан-ші.

— Я скоса глянув на екран, де закам’яніло обличчя Джавару. Він ще не знав, що мікросонце існує: радіохвилі ще не добігли до Землі з цим повідомленням.

Мікросонце роздулося до краю і напружено тремтіло, не змінюючи своїх розмірів. Це була критична мить. Всередині мікросонця боролися дві сили: одна руйнівна, інша стримуюча, і поки що жодна з них не могла здолати одна одну.

Вогненну кулю трясло, мов у лихоманці. Зненацька з її глибини, наче протуберанець, вихопився великий вогняний язик і одразу ж зник у темряві. Мікросонце стрибнуло вбік, але наші електростатичні установки повернули його на попереднє місце. Куля, викинувши з себе вогняний язик, почала повільно меншати.

— Здається, почало пульсувати! — радісно вигукнула Олена Миколаївна.

Куля стискувалась. Незабаром вона стала зовсім маленька, наче дитячий м’ячик, і раптом знову стала різко зростати. У нас знову похололо на серці. Здавалося, куля так швидко більшає, що ось-ось лусне. Та раптово вона знову стала стискуватись. Пульсації все частішали і частішали, так що все важче й важче було схопити їх простим оком. Минула хвилина, друга, і вони зовсім злились, як зливається мигтіння шпиць у велосипедному колесі, що хутко обертається. Здавалося, мікросонце перестало пульсувати і світить рівно й спокійно, мов круглий плафон вуличного ліхтаря.

— Стійке! Мікросонце стійке! Ура! — першою закричала Олена Миколаївна.

Ми підхопили її радісний крик і кинулись обіймати одне одного, без кінця повторюючи: «Стійке! Стійке! Ура!»

Це була перемога, справжня велика наукова перемога. Ні, ні за які блага світу не відмовився б я від свого важкого фаху! Які щасливі ми були, коли холодне чорне небо Венери освітило наше маленьке штучне сонце! Воно спокійно світило нам з висоти, ледь помітно здригаючись, мов тремтячи від холоду. Навіть не вірилося, що це людські руки — наші руки! — запалили його. З гострою радістю відчули ми в ту хвилину, що наша робота потрібна людству.

Тепер ми з величезним задоволенням стежили за обличчям Джавару на екрані телевізора. Воно передавало, мабуть, ті самі почуття, що й наші обличчя, тільки з запізненням на чотири хвилини.

Чотири хвилини! Який маленький строк, а як за цей час може змінитися обличчя людини, скільки відтінків почуттів може відбитись на ньому! По обличчю Джавару ми могли безпомилково визначити, що саме бачить він зараз. Ось обличчя його стало напружене — це була мить, коли куля дрижала в натузі; ось очі його розширились, на лиці промайнула розгубленість — це вогняний язик відірвався від кулі. Ось воно заспокоїлось, на ньому засвітилась усмішка, і ми почули радісний вигук:

— Вітаю вас, любі мої! Мікросонце стійке!

Ми знали про це вже чотири хвилини тому, але його поздоровлення принесло нам щиру радість.

Усім хотілося вийти з печери надвір і на власні очі, нарешті, побачити мікросонце.

— Хвилинку зачекайте, — раптом строго сказала Олена Миколаївна. — Експеримент ще не закінчено. Яка зараз радіоактивність на поверхні Венери? — спитала вона у Віктора Платонова, що стежив за дозиметром.

— Нормальна, — одразу ж відгукнувся він. — Лише трохи, зовсім ненабагато побільшало гамма-випромінювання. Можна виходити на поверхню.

— Не будемо поспішати, — зауважила Олена Миколаївна. — Треба перевірити керування мікросонцем за допомогою електростатичних установок.

Вона зробила кілька плавних рухів невеликим важелем, за допомогою якого змінювалось потужне електростатичне поле наших установок, і вогняна куля мікросонця слухняно почала пересуватись по небу. Ще порух важелем, і мікросонце стало наближатись до Венери.

— Різко зростає потік проміння, — негайно повідомив Чжу Фан-ші, який пильнував за радіацією. — Зараз поверхня Венери освітлена вдвічі сильніше, аніж опівдні на екваторі Землі.

— Гаразд. Цього досить. — Олена Миколаївна ввімкнула автоматичне керування мікросонцем. — Можна виходити.

Над нашими головами, просто в зеніті, крізь хмари просвічувала маленька біла кулька. Наш острів, що донедавна був ще укритий мороком ночі, тепер заливало сліпуче світло.

Мікросонце вже почало свою роботу. Сніг, який лежав на великому камінні товстими пухкими шапками, танув на наших очах, мов цукор у склянці гарячого чаю. Ось у заглибині валуна з’явилась невелика калюжка води і за кілька хвилин уже випарувалась під пекучим промінням нового сонця.

Мікросонце розбурхало електромагнітне поле Венери. На металевих деталях наших скафандрів застрибали маленькі синюваті іскорки електричних розрядів.

— Це схоже на електромагнітну бурю, — сказав Чжу Фан-ші. — Подивіться, що з волоссям у Олени Миколаївни!

Крізь прозорий шолом скафандра Олени Миколаївни було видно, як її каштанове волосся стало пухнасте і підвелося дибки, в напрямку мікросонця. Олена Миколаївна інстинктивно провела рукою по голові, але, відчувши шолом скафандра, засміялась.

— Я зовсім не хочу перетворитись на високовольтну батарею, а лікуватись електрикою мені ще рано! Ходімте в нашу печеру, продовжимо експеримент.

Вона поклала руку на важіль керування і стала повільно повертати його, наближаючи мікросонце до Венери. За сорок мільйонів кілометрів від нас, на далекій Землі, люди, затамувавши подих, стежили, як вогняна куля зі швидкістю артилерійського снаряда наближається до поверхні Венери. Коли вона спустилась до висоти двохсот кілометрів, небо прорізала сліпуче-яскрава блискавка. Керуючі установки працювали бездоганно. Що нижче спускалось мікросонце, то частіше виривалися з нього велетенські блискавиці і з гуркотом ударяли в ґрунт. Зображення на екрані корчилось від розрядів. Голубі блискавки проскакували безперервно.

— Може, вже годі, Олено Миколаївно? — намагався її зупинити обережний Чжу Фан-ші.

Та в Олені Миколаївні наче прокинувся бісик.

Шістдесят, п’ятдесят, сорок п’ять кілометрів залишалось до поверхні Венери, а Олена Миколаївна все повертала і повертала важіль. У небі серед хмар утворився величезний отвір: хмари випаровувались від жару мікросонця. Голубі блискавки падали вже безперервним потоком. Через розряди порушився зв’язок із Землею.

— Годі! Досить! — закричав Чжу Фан-ші, хапаючи обома руками важіль і намагаючись повернути його в протилежний бік. — Керуючі установки можуть не витримати!

В цю мить від мікросонця полетіла вже не блискавка, а велетенський вогненний стовп, який, ударивши в поверхню Венери, продовжував горіти і звиватися в просторі, мов колосальна електрична дуга між двома електродами.

Чжу Фан-ші рвучко смикнув важіль керування на себе, і мікросонце спершу повільно, мовби неохоче, а далі все швидше і швидше помчало вгору. Коли воно піднялось на висоту в триста кілометрів, Чжу Фан-ші відпустив важіль і ввімкнув автоматичне керування.

— Олено Миколаївно, це ж могло спричинити катастрофу! — сердито сказав він.

Хоч як поважали ми Олену Миколаївну, та в цю хвилину всі були на його боці. Вона зрозуміла це, але, нітрохи не зніяковівши, відповіла:

— Зате ми тепер знаємо, що нижче сорока кілометрів мікросонце опускати не можна. Рано чи пізно ми мали здійснити такий експеримент. Зробити це можна тільки тут…

Зв’язок із Землею відновився. Джавару стурбовано розпитував нас про причину таких сильних радіошумів.

Там, на Землі, думали, що в нас сталася катастрофа.

— Налагодіть передавання всіх даних на Землю, — попросив він.

Увімкнути автоматичні передавачі та перевірити їхню роботу було справою кількох хвилин.

Мікросонце, як і раніше, рівно світило високо в небі.

— Що ж тепер ми будемо робити? — трохи розгублено спитала Олена Миколаївна.

— Відповідати на вітання, — усміхнувся Ламель. — Он, бачите, — показав він на лампочку, що підморгувала над екраном телевізора. — Хтось знову викликає вас.

На екрані з’явилось обличчя Джемса Конта.

— Ледве додзвонився до вас, — сказав він. — Вас зараз, мабуть, уся Земля вітає. А знаєте, де я нині? У космосі. Спостерігаємо з ракетоплана, як наші тупоносі ракети описують у безповітряному просторі гігантські параболи та випускають із себе широкі смуги дзеркальної плівки.

— О, виходить, вас теж можна вітати?

— Ні, ще рано. А за вас ми страшенно раді. І знаєте, звідси ми навіть неозброєним оком бачимо біля Венери ваше мікросонце. Хочете подивитись, яке воно на вигляд?

Він скерував телепередавач на Венеру, і ми побачили на екрані свого телевізора поряд із п’ятачком планети ледь помітну, завбільшки як головка від шпильки, маленьку світлу цятку.

— Ой матінко-леле! — жартома вигукнув Шаумян, хапаючись за голову обома руками. — Як же далеко ми від Землі! Де там мій Єреван? Знаю, знаю, що ти зараз скажеш, жорстокий, черствий чоловіче! — повернувся він до Анрі Ламеля. — Ти змусиш мене позачергово готувати обід! Я сам на це напросився, тому що обід сьогодні буде святковий…

Тим часом Віктор Платонов радий, що загальна увага була прикута до мікросонця, тихо перемовлявся з Челітою, яка перебувала разом з групою Джемса Конта, в його ракетоплані. Їм обом успіх нашого досліду ніс подвійну радість: він давав їм надію на незагайну зустріч.